Зозулята зими

Частина друга Секунди у сніжному годиннику

Олег

Руку відтягує пакунок із логотипом супермаркету. Чомусь це нервує, ніби йдеться про щось непристойне. Хоч не менш по-дурному я почувався і у крамниці, коли, деякий час вагаючись, стояв перед відділом зі спиртними напоями. Купити — не купити? Зрештою, без вина обійдеться. Нащо те вино, коли дехто може чортівню і тверезим бачити?!

Різко завернув до кондитерського відділу. Нехай тільки скаже, що на дієті сидить! І так скоро крізь неї дивитися можна буде — чим не матеріал для легенди про привиденя, що відшукав на свою голову?! А все Василь! Таки втнув здивувати мене! Під кінець останньої розмови підкреслено серйозно глянув мені у вічі:

— Ти б уже додому їхав: не забувай, як завів дівчину, то треба її вчасно годувати…

«Ага, а також не забувати вигулювати», — ледь не кинув йому в тон. Та стримався, бо раптом зрозумів, що таки зовсім не збирався купувати провізію. Звик до іншого: зайти у кафе із вай-фаєм, замовити сяку-таку вечерю, посидіти за філіжанкою кави, розтягуючи такі посиденьки якнайдовше… От чорт, зараз навіть напитися не можна: голова потрібна у робочому стані! Так от, сидів би десь у затишному кафе і тягнув час, аби лише відсунути ту мить, коли доведеться переступати поріг квартири вже із моїми персональними привидами. Те, що крім них на мене зараз чекає цілком матеріальна істота, якось не спадало на думку. Хоча, клопотів, як не крути, із Русланою не менше ніж із середньостатистичним привидом. Щоправда, дівчина, якщо бути об’єктивним, зовсім не винна в тому, що мене осяяла геніальна ідея використати її як прикриття. Результат: наполеглива… хм… рекомендація не покидати міста не лише мені, але й Малій. Як важливому свідку, бачите.

Їй вранці після тої ДТП вкололи якусь медичну гидоту. Сам я ледь не силою відбивався від такого «щастя» під акустичний супровід дурниць про можливі жахливі наслідки стресу, якщо їх вчасно не знешкодити за допомогою диво-ін’єкції. Добре, що лікарі на мене врешті забили, не до того було. Ще й порадили ментам поки не сприймати моїх свідчень цілком серйозно: будь-який адвокат зможе зіграти на шоковому стані. Ага, шок у мене таки настав, пізніше та вже з інших причин.

Так от. Привів Руслану додому. Вклав у ліжко. Добре хоч, дякуючи тій ін’єкції чи вродженій вдачі, дівчина відключилася миттєво. Тільки-но голова торкнулася подушки — вже спить.

Так, з подушкою окрема історія. На ній вишите хрестиком кошеня з круглими очима та величезним бантом. То — «придане», котре залишилося від старих мешканців квартири. І Лідія, і її чоловік влаштовували мене цілком як квартиронаймачі. Однак смак у Лідки… Тож коли гайнули у пошуках заморського щастя, мотлоху в квартирі достатньо залишилося, «на пам’ять». А в мене все не доходять руки зайве викинути.

Кинув на соньку ще одну ковдру. Що за дурна звичка скулюватися уві сні! Не збагнеш: мерзне чи це її нормальна поза? Тоді пішов нишпорити в комірчині. Там у мене зберігається валіза зі шматтям із попереднього життя. Вихопив стару, але чисту сорочку. На диво, вона мала цілком пристойний вигляд. Нашвидкуруч поголився і заквапився у справах. А про їжу турбуватися якось і на думку не спало. Навіть до клятого пакету із Сантою зазирати не став. Хоча скільки клопотів — непомітно прихопити його із собою з офіса, тільки мені відомо! Добре, що міліція ним не зацікавилася. Хоча лежав він просто на виду, на офісному столі, коли Руслану роздягли та заходилися оглядати лікарі. Добре, що більшість подумали, ніби курка-секретарка забула якісь особисті речі, так поспішала додому готуватися до свята. І, звісно, аж ніякого відношення той пакет не має до переляканої дівчини, що судомно притискає до себе мовчазного малюка. До речі, «матусю» хлоп’яти так і не відшукали. Певно, місцева хвойда якась, привела собі під ранок клієнта, а малюка на вулицю виперла, щоб під ногами не плутався. От як у мого однокласника…

Тьху ти. Знайшов час для спогадів. А може, це й на краще: он, уже й думки плутаються. Ще трохи, і мене вирубить так, що перестану перейматися — де ночувати. Аби дах якийсь над головою. А може, я даремно так? Наче нормальна квартира… Ага, для сторонньої людини. Просто забиваю собі голову хтозна-чим, аби не довелося повертатися спогадами до подій цього дня. А день видався славний, поки Мала в квартирі відсипалася.

Чорні очі теж можуть виглядати блідо, ніби зчорнілі вуглинки, притрушені сірим попелом. Тобто чорне лише одне — ліве, праве значно світліше. Тьху ти, якесь зурочення: щоразу забуваю про це — і щоразу згадую, коли бачу Вдову. Добре, що звичка не здригатися при несподіванках у мене доведена до автоматизму. Не всім щастить не нажити собі ворога через власну нестриманість. У різнокольорових очах крізь звичне байдуже презирство на мить майнули вогники зацікавлення, однак, схоже, зараз Вдові не до такої дрібноти, як я.

— Моє співчуття, дорогесенька, — Вдова ледь помітно хитає головою у бік Іренеї, що саме театрально підносить хустинку до своїх сухих очей. Жінка помічає награність цього жесту і жорстко додає: — Однак, не забувайте, любонько: це — лікарня, а не сцена.

Дружину шефа ціпить. Чергового лікаря теж. Звісно, йому першого січня не вистачало лише скандалу між двома впливовими клієнтками, та ще й простісінько у передпокої, де, зазвичай, не буває порожньо.

Використовую коротку мить перед бурею, бачачи лиху переміну в обличчі Іренеї. Підхоплююся із фотелю й обережно підсовую «шановній Марині Іпатіївні» стілець. Із виглядом королеви вона повільно всідається. Як дурень стою поруч кілька безкінечних секунд і намагаюся поглядом дати зрозуміти Іренеї: «Не зчіпляйтеся, пані! Було б з ким». Несподівано для мене Іренея вирішує дослухатися до розумної думки і змовчати на таке «співчуття». Тільки тут до мене доходить: вона боїться дивної і, врешті, скаліченої долею жінки. Боїться настільки, що ладна дослухатися й до мене, аби був привід приховати свій страх. Дуже обережно починаю задкувати до дверей: лікар не образиться, коли я щезну по-англійськи. А думка решти присутніх мене мало обходить. Та, певно, у Марини Іпатівни очі на потилиці. Чи я єдиний, хто бодай трохи цікавить її в цій кімнаті?

— Олеже, — вимогливо звертається вона. Отже ж! Втеча відкладається до ліпших часів. — Ви ще тут, голубе сизокрилий?

Ото вже, синонімічний ряд звертань в пані Марини просто безконечний… Зупиняюся, мов вкопаний.

— Олеже, ви, зрештою, — непоганий хлопець, хоч колись надто сильно тринькали свій талан і зараз маєте його лише на денці… — жінка карбує кожне слово, наче воно у неї на вагу продається. Озирається, дає подивитись у свої очі. Бляха, що за очі? Одне — чорніше від ночі, інше — металево-сіре. О, звісно, Вдову насправді цікавить моя реакція на сказане. А не реакція лікаря у бездоганно білому халаті й із накрохмаленим виразом обличчя, і вже точно, не реакція Іренеї. Найгірше, що це — не іронія.

Що я можу вчинити в цій ситуації? Натягую на обличчя незворушну маску і спокійно та без коментарів на мить ввічливо схиляю голову. Вдова, очевидячки, задоволена з того, як я повівся. Краєм ока помічаю, як у Іренеї ледь помітно сіпається ліва брова. Добре, хоч інстинкт самозбереження, на відміну від здорового глузду, діє у неї бездоганно. От вона й мовчить, спостерігаючи за мною та Вдовою, що по-королівськи впевнено продовжує:

— Що там, Олеже, за дурню плещуть злі язики? — Це звучить трохи зарізко, наче вона собі щойно дозволила якусь слабкість. — А кажуть таке: ніби мажорчик Ілько, тобто синочок Аврама Йосиповича, намагався цієї ночі збити на авто вас і вашу коханку та через це втрапив до реанімації? То правда, що був він п’яний? Ох, невчасно я заслабувала: мої діти із няньками мусили без мене Новий рік зустрічати. Авжеж, й новини через десяті руки дізнаюся…

В очах лікаря хлюпається липка цікавість та якийсь дикий азарт. Здається, що він зараз же запопадливо запропонує мені швиденький експрес-огляд, аби переконати усіх зацікавлених і не зацікавлених, що із шановним помічником найвигіднішого пацієнта, самого Мстислава Маврикійовича, після ДТП усе гаразд. Може, навіть запропонує новорічну знижку.

Очі Вдови на мить ховаються під приспущеними повіками. Насмішка? Зневага? Злість? Іренея виглядає так, ніби улюблений мильний серіал раптом перетворився на реальність. Позирає на мене без звичної злості: ну ж бо, хлопче, підтвердь, що це так, пожалійся, що дивом врятувався, але боїшся подати в суд на того самого, на небожителя!.. Ну?!

Не дочекаєтеся, шановні. Ледь помітно знизую плечима. І не перепитую, кому маю дякувати за ці плітки? Хтось вже встиг так інформативно добре розважити з самого ранку пацієнтів цієї елітної лікарні, куди стороннім втрапити ще важче, ніж на військовий секретний об’єкт. Пояснюю надміру ввічливо, з точно дозованими співчуттям і байдужістю:

— Ілля Аврамович, на жаль, не впорався сьогодні із керуванням машини: ранішні сутінки, слизота, втома після новорічного святкування… Жодних кримінальних історій чи замахів, шановна пані Марино. Я й кілька працівників нашої фірми — не постраждалі, а випадкові свідки. Ми доволі своєчасно викликали «швидку». Хто постраждав невинно — то це охоронець Іллі Аврамовича, який зараз також у лікарні.

На обличчях Іренеї та лікаря — щире розчарування. М-да, така банальщина замість детективної чи бодай мелодраматичної історії. Моя відповідь, схоже, розчаровує навіть Вдову. Вона обпікає мене холодом припорошених очей та промовляє глумливо:

— Це несерйозно, — ледь помітно підводить вгору ліву брову. — Хіба існують невинні люди? Овва, Олеже! Ви мене дивуєте!

Дивиться просто у вічі. Навіть не дивиться, а висвердлює. Лівий кутик моїх губ сіпається, але то не нерви, а раптова холодна злість. Дивно, Вдову це наче тішить, бо не перестає на мене дивитися, додаючи до холоду в своїх очах трохи здивування. Що надто розумний та самовпевнений для вас? Вдова піднімає голову трішки вище. Загостреність її обличчя стає ще хижішою. Повторює монотонно, додаючи до голосу шуги:

— Не існує безневинних, Олеже, особливо серед людей. Я думала, хоча б цей урок ти добре затямив!

Ти? Я проґавив брудершафт?! Та відповідаю-питаю про інше. Бо перед очима хлоп’я, яке Руслана кинулася рятувати, влізаючи під колеса Ількового джипа. Тож не до дрібних шпичаків зараз — і хай гордощі поки заткнуться.

— А діти? — кажу тихо, так тихо, що, аби бажання, то вона могла вдати, що недочула. — Діти, чуєте? Вони теж не безневинні?

— Діти? Ото спитав! До чого тут вони? Ми ж, ніби, про людей говоримо?

Вона палко дивується. Авжеж! Мить дурнуватої відвертості — давно не дарував нікому такої коштовності. Мені врешті все це набридає. В суперечки вступати не хочеться. Діти для неї не люди? Цікаво! А як же ті, нею ж всиновлені, котрих після смерті чоловіка назбирала по дитбудинках? Ліки від самотності? М-да, можна позаздрити…

Перепрошую шановну Марину Іпатівну, питаю мимохідь у лікаря дозволу згодом, можливо під вечір, зателефонувати і поцікавитися станом шефа. Потім ввічливо, додаючи до модуляції голосу якнайбільше поваги, прохаю свою господиню, тобто дружину шефа (ха, та вона, певно, й не здогадується, що її так і зачухані покоївки не кличуть) «на два слова у важливій справі». Іренея з виглядом театральної герцогині піднімається зі свого місця. Довгі ноги, що здається виросли навіть не з шиї, а з самих вух у такт похитуванню стегон пливуть переді мною. Та це не викликає у мене захвату, скоріше огиду. Перед тим, як вийти за Іренеєю, озираюся. Марина Іпатіївна, здається, трохи розчарована. Тонкі вуста щільно замкнені, навіть очі здаються змалілими. Голова вже не так високо піднята, плечі зсутулені… Так виглядають розчаровані діти, у яких щойно забрали улюблену іграшку. Як не дивно, та я навіть трохи її розумію. І хоча сварка із такою дурепою, як Іренея, — то пусте марнування часу, та все ж хоч якась розвага для людини, яка звикла розписувати кожну хвилину до секунди і раптом через дурну хворобу отримала аж стільки вільних годин, що хоч пригорщами розсипай.

Пані Марина мовчки спостерігає, як я ввічливо пропускаю дружину шефа поперед себе, притримую двері. Чую на спині її погляд. Цього разу не озираюся. Мені зараз навіть шкода її. Хоча знаю, що вона ненавидить співчуття. Таким, як вона, це пече гірше, ніж сіль на відкритій рані. Кожен із нас зберігає свої скелети у власній шафі. Кожен. Тільки, здається, Марина Іпатіївна їх не просто тримає захованими, вона носить їх перед собою, мов прапор. Аж раптом…

— Олеже, чому на дзвінки не відповідаєте? Хотіла Вас привітати з Новим роком, — я й забув, що вона мені телефонувала цієї ночі. Так, я забув, але пані Марина добре пам’ятає.

— Даруйте? Та я просто дзвінка не чув, — кажу перше, що влітає в голову. Не виправдовуючись, із щирою байдужістю. Її це бісить.

— Чому не чув? — пропікає одним зі своїх фірмових поглядів. — Може, ще якісь неприємності мали, шановний?

Стенаю плечима. Вона і не чекає відповіді, просто криво посміхається і додає:

— Не варто так, Олеже, з давніми знайомими. Слід поважати старших жінок…

Я що, один із її приймаченят?! Погоджуючись киваю, бурмочу якесь стандартне вибачення і ледь втримуюся, аби не хряснути спересердя дверима — причиняю їх неспішно й акуратно. Галаслива попсова мелодія заливає весь простір лікарняного передпокою. Іренея хапається за слухавку, мов за рятувальне коло. Вона ще не вирішила, як зараз зі мною говоритиме, от і має виправдану заминку.

Поки я чекаю Іренею, з’являється лікар. Залишив Вдову наодинці, також довго не втримався під рентгеном її очей. Розумію. Та щоб якось виправдати свою втечу, відразу чіпляється до мене:

— О, ви ще не пішли? Це добренько! Не станемо відкладати розмовочку на потім. Ну, що я можу сказати? — він робить мистецьку паузу. І втуплюється своїми беньками в мене. Дивиться з притиском. Так, наче він маститий актор, якого змусили подавати репліки не надто тямущому початківцю. Він явно чекає від мене відповіді й за законами жанру я, певне, мушу виголосити таке: «Звісно, лікарю, скажіть правду! Як там Мстислав Маврикійович?» чи й сакраментальне: «Наскільки усе погано, лікарю, шанси є?!». Та я просто мовчу. Через кілька секунд, зрозумівши, що відвідувач якийсь і зовсім нетямущий, лікар переходить до ділового тону: — У Мстислава Маврикійовича є підозрочка на зараження крові. Це добренько, що організм пацієнта досить міцний, але оте самолікування та ще й спиртне…

Він чомусь дивиться на мене з докором. А що я? Мав відраяти шефа займатися самолікуванням чи підсунути статтю про шкідливість алкоголю?! Раптово макітриться в голові, перед очима зачинають розгойдуватися якісь кольорові плями. Чорт! Ще не вистачало втратити свідомість вперше у житті?! А якби таке трапилося у степу, за кермом?

То триває тільки мить та, на жаль, це помічають.

— З вами все добренько, шановний? — у голосі ескулапа з’являються нотки тривоги. Навряд чи мою блідість він схильний пояснювати переживанням за шефа.

— Все гаразд. Але, розумієте — ніч не спав, — кажу цілковиту правду, і навряд чи першого січня це викликає подив! От відсутність алкогольного запаху — це може насторожувати. Я ж продовжую далі: — Звідки оте зараження крові взятися могло?! Мстислав Маврикійович завжди ж так берігся…

Лікар, за завченим сценарієм, співчутливо хмикає, однак із певною полегкістю: я втрапив у звичайний, добре йому відомий сценарій. Певно, цей звук має означати: якщо чогось боїшся, те і трапиться…

— Усяке буває, шановний Олеже… е…

Махаю рукою: все одно забуде, а щоразу нагадувати своє по батькові — і зовсім по-дурному.

— Ось був у мене випадок, — не вгамовується ескулап. — Одна жіночка зовсім невинно подряпалася якоюсь рослиною й не помастила дрібну ранку йодом, і е-е-е… — він спотикається, зрозумівши, що асоціація вимальовується надто похмурою.

Я користуюся моментом. Кажу, що хотів би бачити шефа, поговорити з ним. Однак, всі слова намарно. Оборону пан доктор тримає справно: от стане пану Мстиславу хоч трохи краще, тоді й дозволять побачення… Заперечую. Кажу аргументовано — он деяких відвідувачів ви все ж таки в реанімацію пропускаєте. Він тільки мить вагається — казати-не казати, а потім майже пошепки додає:

— А ви їм не заздріть, пане. Бо то все одно, що призначити останнє побачення перед смертю.

На чорта мене сюди принесло тоді? На Іренею помилуватися чи Вдову трохи розважити?

Та випробування у лікарні ще не закінчилися.

Десь посеред коридору, майже біля дверей головлікаря чується надривисте:

— Це він у всьому винен! Він! — тоненький пальчик із бездоганним манікюром направлений у мій бік. Чорт, я про Іренею зовсім забув! Репліка горе-акторки, розпочата як трагічний крик, впала до ледь чутного шепотіння. Та от сльозу вона пускати не ризикує. Макіяж і все таке… До речі, даремно: о сьомій ранку жоден найдовершеніший вечірній макіяж не виглядає ідеально. У будь-якому разі отой міні-спектакль викликає у мене стійке відчуття: «Не вірю!». Приблизно те саме читається в очах стомленого лікаря. Але жоден із нас не ризикує гратися у Станіславського щодо колишньої, майже провідної акторки нашого місцевого театру.

Я мовчки опускаюся на трохи занизький фотель, що стоїть під стіною, усім виглядом показуючи: приголомшений таким звинуваченням настільки, що і відповісти не можу. Лікар, щасливий з того, що хоч тут уникнули сварки, починає втішати шановну Іренею Гнатівну. Бідняточко! Вона так перехвилювалася… Та лікар цієї панянки добре не знає. Ще ніколи й нікому не пощастило заспокоїти шановну Іренею Гнатівну, якщо та вирішила влаштувати істерику. Тож я не без цікавості очікую, коли, врешті, вона перейде до своїх справжніх звинувачень. Наразі за Мстислава, якщо чесно, не дуже переживаю. Хоч лікар і вважається першокласним підлабузником, та добре знаю, що й спеціаліст першокласний. Якби шеф потребував допомоги саме у цю мить, облизувати його дружину доручили б комусь із допоміжного персоналу.

— І коли б цей… цей… краще виконував свої обов’язки, мій коханий чоловік не опинився б у лікарні, — тоном маленької дівчинки поскаржилася вона. Схоже, їй сподобалося заспокійлива промова лікаря. — Чому він не порадив звернутися Мстиславу до лікаря раніше?! Що ж тепер буде? — Мовчу, тож вона змушена продовжити: — І взагалі, якби цей… цей… самовпевнений хлопчисько! — «Круто!» — не зміг не оцінити я, нахапалася від Вдови реплік. Тирада триває апокаліптично. Лікар нервово сіпається. От-от запропонує «легенький укольчик» і вгатить істеричці дозу, котра здатна звалити з ніг слона. А потім ми зможемо поговорити по суті. — Якби він хоч натякнув мені, що Мстислав зв’язався із тим… розплідником, я б знайшла потрібні слова… Я б… А тепер, тепер… Це не зараження! Правда? Мого чоловіка отруїли!

Завжди вважав: якщо ставитися до усіх жінок, схожих на порцелянових ляльок, як до дуреп, обов’язково наскочиш на розумну стерву, що вдало камуфлюється. До цього дня до останнього підвиду відносив і дружину шефа. Зараз взяли сумніви: а раптом не прикидається? Так, час «вплутатися» і собі в розмову. Здивовано витріщаюся на обох:

— Пане лікарю, хіба Мстислав Маврикійович отруєний?! Ви ж щойно самі сказали, що є підозра на…

— Е-е-е! Ну, не всі аналізи готові, — якнайдипломатичніше розпочинає лікар. — Чітка клінічна картина ще не вимальована… І отруєння не можна виключати, однак… Це не дуже схоже на отруєння, — раптом цілком по-людськи додає він, зустрівшись зі мною поглядом.

— Ви що, обидва глухі? Та кажу ж Вам: мій чоловік зв’язався із небезпечними людьми! А може, може, то секретар за гроші вивів вбивцю на мого чоловіка? — не вгаває Іренея.

«Жіночко, він був зв’язаний із небезпечними людьми, коли ти ще виходила на сцену у ролі служниці з однісінькою реплікою за весь спектакль і слова такі, як «ботокс» чи «спа-салон», чула хіба по телевізору… А вже які чутки про нього ходили серед конкурентів — хоч дітей лякай», — звісно ні лікар, ні тим більше я ніколи не ляпнемо таке вголос. Цікаво інше: схоже, її істерика, нарешті, стає справжньою. Он навіть чорна цівка тече щокою. От паразити у тому елітному торговому центрі! Деруть за «ексклюзивну» косметику стільки грошей, що інколи навіть шеф дивується, переглядаючи жінчині рахунки, а підсовують підробку, що пасує перед звичайними жіночими сльозами. У передпокої з’являється, завчено посміхаючись, гарненька медсестра у коротенькому блакитному халатику. Лікарня ж бо приватна і головлікар робить усе, аби його заклад — борони Боже! — хоч у дрібницях не нагадував державну клініку. Іренея на мить перестає рюмсати, кидає швидкий погляд на ноги дівчиська. Потім похоплюється, що зараз її чоловік не в тому стані, аби спокуситися на найсуперовіші жіночі принади. І — це просто неймовірно — червоніє від сорому: Мстиславу погано, а вона тут про дурниці думає.

Можу передбачити, що буде далі: «Вибачте, лікарю. Терміновий виклик. Щойно привезли пацієнта. Й прохали Вас на хвилинку…» — «Шановна Іренеє Гнатівно, перепрошую, але… буквально чверть години. Добренько? Маринка запропонує Вам чаю і дуже Вас прошу, ковтніть пігулочку, маленьку таку. Навіть для такої сильної жінки, як Ви, такі випробування надмірні. Тоді Ви краще зможете оцінити ситуацію…».

Іренея Гнатівна лишень мить вагається, але потім вирішує, що зможе відігратися на Маринці, поки та готуватиме чайок, та й що зробить ота єдина пігулочка… Одним словом, дозволяє себе вмовити. Оп-па, схоже мені час перекваліфіковуватися. Як втрачу роботу, зможу заробити на кусень хліба пророцтвами. Усе відбувається точно за передбаченим сценарієм. От тільки в останню мить втручаюсь я:

— Іренеє Гнатівно, перепрошую, щодо квитків для Ірини Мстиславівни та її няні. Може, спробувати замінити їх на більш ранні? То я сконтактуюся із туроператором? — «поки мене ще не звільнили», — додаю подумки. Хоч не цій ляльці вирішувати такі питання.

— І кому тут потрібна ця мала негідниця?! — випалює жінка, невдоволено скривившись, наче щойно їла лимон. М-да, різко, типу люблячи, але зате чесно… От чому деякі люди вважають відвертість чеснотою, га?

— Ну-у, розумієте, Мстислав Маврикійович буде радий бачити свою єдину спадкоємицю поруч, коли йому стане легше.

Дрібнувата помста, згоден. І справа навіть не в цій стерві. Теж мені, секрет полішинеля! Всі знають, як вона насправді ставиться до пасербиці! Просто після такої безсонної ночі мене поперло на емоції. Звісно, на найдурніші. Скажімо, на мить стало шкода дев’ятирічну дівчинку, зодягнену в фірмове шмаття від відомих дизайнерів, яка ніколи не чула відмови на сакраментальне: «Хочу!». Може, тому, що згадав, як улітку приїхав повідомити їй, що батько оплатив ще одну зміну у престижному дитячому таборі. На мить губи Іринки здригнулися, але відразу те комаша гордо задерло голову.

— От бачите, — незалежно звернулася вона до своїх подруг: — Мій татко багатший за ваших, бо зміг дозволити собі заплатити ще за одну зміну в цьому таборі! А вашим батькам слабó.

Здається, тоді якась дурепа малолітня навіть вмовила батьків, аби її не забирали з табору ще місяць, щоб не виявитися гіршою за закляту колежанку… Та справа не в цьому. Я ж добре бачив, що на очах малої блищать сльози. Як останній дурень я тоді купив коробку дорогих цукерок у найближчій крамниці. Повернувся до табору, тицьнув Ірині, мовляв, батько-от передав, а я забув відразу віддати. Та скривилася:

— Тато знову все наплутав. Казала ж йому, що цукерок не їм, бо від них товстішають. А я не хочу стати такою товстулею, як Машка із нашого класу. Ну добре, дякую, віддам дошкільнятам із першого будиночку, — сама ж майбутня модель мешкала аж у третьому, із п’ятикласниками, і немало цим пишалася.

Може, ті цукерки і з’їли дошкільнята, а от коробка від них досі стоїть у кімнаті Іринки, там вона зберігає свої «скарби». І поруч — лежить подарований мною альбом для малювання та кольорові олівці, того добра залишилося чимало після Євки. Ірина Мстиславівна любить у нас малювати. Хоч щось вона любить.

Та менше з тим. Кажу ж, спати хочеться, тому думки розбігаються…

Іренею пересмикнуло від мого хамства. Але варто їй було уявити, що капосне й непосидюче дівча, що слухається лише батька, опиниться з нею в одному будинку… Чи, як альтернативу, що їй самій доведеться клопотатися з квитками та вигадувати пристойну причину, аби затримати дівчинку подалі від дому, тому вона змовчала. Медсестра поглядає на мене з відвертим співчуттям, навіть дарує посмішку: от стерво начальниця в тебе! Навіть гірше ніж у нас! Машинально посміхаюся: дівчина не дуже вродлива, але таким знайомством нехтувати не варто. Потім принагідно якось тицьну їй подаруночок, виголошу пару компліментів і дізнаватимуся усі лікарняні новини з перших уст…

Але зараз перед очима — бліде, попри всю косметику, обличчя Іренеї. І слід від туші на щоці. Така собі закіптюжена фарфорова лялька, знайдена на смітнику. Ну й асоціації у мене! І хай йому грець, якщо я знаю про який розплідник вона верзла?! Чому це раптом я не в курсі?!

Вийшов з лікарні. Задер голову, ковтнув свіжого повітря.

В кишені настирливо загудів мобільний. «Робоча» мелодія. Машинально приклав до вуха, не глянувши на номер:

— Алло!

— Ти зараз за кермом?

Прикушую язик, бо хотів визвіритися: «Персонального водія у мене нема!». Ну чого знову Василю від мене треба?! Недавно бачилися. І домовилися ж, що я зараз відпочиваю, а для предметної розмови зустрінемось завтра.

— Гайда сюди, в офіс! Тут таке…

— Буду за чверть години.

Не подобається мені його тон. Навіть не розпитую, в чому справа, все одно доведеться їхати. Голос його якийсь перенапружений. Таким голосом повідомляти про крах улюбленого банку чи про злий вірус, що вивів із ладу усі комп’ютери фірми. Не певен, що Василь добре петрає в комп’ютерах, однак скумекав би, що з таким — не до мене, а до айтішників. Дуже сподіваюсь, там не новий підпал?!

Біля офіса я був хвилин за десять. На якомусь перехресті даївець недобрим поглядом провів мою машину, але чомусь не став зупиняти. Відзначив це як першу удачу в новому році. Давно пора! А то рік починався з суцільних халеп.

Удачі вистачило до першого погляду на спохмурнілого Василя.

— Як там твоя Мала? — не в тему цікавиться він. Не витрачаючи часу на заперечення щодо «моєї», запевняю, що усе гаразд. — Слухай, вона ж тримала на руках того хлопчика, ну, через якого аварія… Не помітила чогось такого, не казала?

Невпевнено смикаю плечем: мале як мале, перелякане, худеньке, у благенькій курточці. Дитина з небагатої родини. От що тільки воно, нещасне, робило у пристойному районі на світанку?

— Знаєш, оті ідіоти з ментовки загубили його.

— Як це?! — питання дурнувате. У міліцейських відділках може загубитися багато чого, хоч би якийсь папірець чи й невеликий речовий доказ. Але «посіяти» у будівлі трирічного хлопця!

— Чорт його знає, — Василь безнадійно махає рукою. — Насвяткувалися як слід, чи що. І на загал вся ця справа гнила. Батечко активно відмазує свого Ілька, бо хоча той таки справжній ідіот, та все ж син… Добре, хоч не у середньовіччі живемо, бо точно на нас би повісили, типу ми того йолопа зурочили…

— То що, це ми йому під колеса пацана сунули?! Чи дівчина винна, що порадила не сідати за кермо, коли на ногах не тримається?! Кажеш, той Богдан сам загубився чи?

— Звідки ти взяв, що хлопець — Богдан? — робить стійку Василь, а я клену свій язик.

— Почув, та й усе. Руслана ж сиділа тоді поруч із пацаном, говорила з ним, сунула йому в руки фантик із машиною від жуйки…

— Звідки він у дівчини? — уточнює співрозмовник.

Лише зараз збагнув, що зазвичай дівчата не носяться з таким мотлохом. Хоч від Руслани ще й не такого чекати можна.

— Не все одно? Головне, що хлоп’я заговорило врешті. Сказало, що його звати Богданком і що рука болить. Ну, подряпав десь. Руслану хотіли взяти у відділок, аби допомогла розпитати малого докладніше, але лікар не дозволив.

— Ага! Після того, як ти пояснив, що це — друга ваша аварія за ніч плюс пожежа, свідками якої ви стали? Тож дівчина — точно у шоковому стані, зі нею треба обережнішим бути. Як тільки лікар не прихопив обох із собою, для експертизи у дурці?

— Купюра в руку і все гаразд, — а я ж навіть не перебільшував тоді! — Що далі із пацаном було?

— Та що, притягли до ментовки. Перевірили по базі — ніхто трирічного шкета не шукає. Сам він не міг втекти із дому, вік ще не той. У лікарню вирішили завезти пізніше: там увесь час ремонт, місця не вистачає, а тут травм, ніби, нема… Тицьнули цукерок, включили телик. Черговий вийшов на хвилинку, повернувся — малий зник.

— А цукерки є? — запитую втомлено. Василь якусь мить збараніло дивиться на мене, потім тягнеться за слухавкою. Повідомляє, що зниклого звали Богданом, стишено до мене: «Руслана у нього прізвище не питала?», — хоч і сам розуміє: на біса їй це? Диви-но, цукерки зникли разом із хлопцем. Чомусь це трохи заспокоює нас обох.

— Ну, що за чорт? Зурочив хтось місто! У міліції вже закладаються, що діє якась таємна організація, котра виводить з ладу місцевих бізнесменів!

Мені зараз не до таких «сенсацій». Без теорії змови голова пухне. Хоча щось в його словах таки є… ухопити б, що…

— Слухай, я позичу на пару днів ноут з роботи? Я без компа не можу, та й треба дещо пробити…

— Тільки в детектива гратися не думай, — похмуро радить Василь. Раптом питає майже співчутливо: — У тебе зараз хоч гроші є?

От не вистачало мені тільки в охоронця позичати!

Притримую амбіції. Мені потрібен союзник, чи не вперше у житті потрібен так, що аж…

— Є, спасибі. Хочу пробити по нету один… розплідник.

— Розплідник? Щенят? Риб? Дерев? Роботу нову шукаєш?

Чорт, він зараз щирий. Мо’ то я собі понавигадував зайвого?

— Умгу, схоже, саме час. Хоч шеф у тій лікарні — не найгірший пацієнт, хрест на ньому ще не ставили. Це так, тобі для роздумів.

Вибираю ноутбук, пишу розписку, вкладаю його у пакет. Перехоплюю прискіпливий погляд Василя. Просто підозрює чи таки що знає? Та тут лунає репліка про вчасну годівлю домашніх улюблениць.

— Ти б уже додому їхав: не забувай, як завів дівчину, то треба її вчасно годувати…

Детективний настрій доводиться відкласти.

От цікаво, а Руслана хоч трохи вміє поратися на кухні? А може, за нею вже й слід захолов? Зірвалася з місця — шукай її потім… добре, коли оті документи в пакеті із Сантою не прихопить як сувенір.

Зупиняюся у дворі, вдивляюся у вікна будинку. Подекуди вже світяться прямокутники. Взимку день куций, як заячий хвіст. То колись таке мені Євка казала… Євка… Тьху ти. Знову спогади! Зосереджуюся на вікнах. Потрібне мені вікно також світиться. Схоже, дівчина на місці, чекає. Дивно, але відчуваю полегкість. Та це, очевидно, — не надовго. Щось підказує: неприємності поруч. Серед них — і пов’язані з нею.

Руслана

Як відчувала: не варто було виходити на вулицю! Хоч відсиджуватися перше січня в чотирьох стінах — то не для мене! Інші, правда, ледь не добу відсипаються після святкувань… І мені не завадило б. От тільки мій організм своєрідно реагує на каву. Усіх навколо той напій начебто бадьорить, а мене просто вимикає. При цьому він (організм тобто) виявив неабияку принциповість і в протилежному випадку. Хоча й лікар «швидкої» запевняв, що «заспокійливий укольчик», вколений після аварії заклопотаною медсестрою, мав би звалити мене з ніг ледь не до наступного ранку. Натомість кілька годин сну — і я майже бадьора.

Хе, прокидатися у чужій порожній квартирі — те ще задоволення. І звідки це дурне відчуття, що із цим помешканням щось не так? Як слід вивчивши стелю, якій би не завадила принаймні косметична побілка, я не витримую боротьби з цікавістю. І привід знайшовся цілком пристойний: мені вкрай потрібна ванна кімната. Тож слід її розшукати. Звісно, то так лишень говориться. У двокімнатній квартирі типового планування не втрапити до ванни — це треба дуже постаратися.

Жодного натяку, що тут колись мешкав Олег. Певно, я не очікую, що він житиме водночас у двох помешканнях у протилежних кінцях міста. Це стовідсотково помешкання сторонніх людей. Або квартиронаймачів, можливо, якихось його родичів. Але ж ніби тут пройшло його дитинство? Чи то я недобре розтовкмачила спросоння, а тепер фантазую? Не так просто прибрати з помешкання ознаки перебування людини. Навіть коли хтось покидає тимчасовий притулок, то все одно залишається щось «на згадку». А тут сліди Олега старанно приховано. Навіть не приховано, а знищено. Я аж зраділа, коли наштовхнулася у комірчині на валізку зі старими чоловічими речами. Відзначила, що її тільки-но відкривали, залишивши відбитки пальців на тонкому шарі пилу. Свою совість заспокоювала тим, що я — не злодійка, жоден предмет не переміститься з моєю допомогою за межі цієї квартири. Просто дуже допитлива особа.

Однак совість наполягає, що й за таку-от цікавість варто було б ввести статтю до Кримінального кодексу. Я й не сперечаюся й активно беруся за прибирання. Совість розцінює це як відвертий підкуп, але трохи стишується. Навіть із задоволенням викручую ганчірку — у минулому чиєсь рожевеньке вбрання. Нічого, не так важко вигнати перші ознаки пустки разом із особливим запахом осиротілого без людей приміщення. Впораюсь. Любить Олег цю квартиру чи ні, а варіантів у нього небагато. Он, у ванній кімнаті в кошику для брудного одягу його сорочка лежить, на поличці — волога бритва. Будинок непомітно починає прив’язувати його першими ледь помітними нитками. Вони, будівлі, це вміють…

Не скажу, що прибирання — то моє покликання. Якщо вірити Тетяні, офіційній дівчині мого брата Романа, якраз навпаки. Та все ж, квартира гіршою після моїх зусиль точно не стає. Прикидаю, чи не варто винагородити себе чашкою чогось гарячого, бо саме нарила на кухні якісь пакетики чаю. Їсти не хочеться, мабуть, таки завдяки лікам. Але чом не привід перепочити? Вилізаю на стілець. Зазираю на верхню полицю кухонної шафки, не надто сподіваючись побачити щось путнє для чаювання. Але хтозна? Може, сухарики чи бублики віднайдуться? Автоматично стріпую рукою порох і наштовхуюсь… Тоненька папка майже злилася з полицею в одне. Якби не кілька збляклих плям від гуаші, я б не звернула на неї увагу.

Знаю, що чиню підлоту. Знаю. Але хто триматиме важливі папери в такому місці? Я ж і не думаю навіть зазирати до отого клятого пакету із «бізнес-планом». Це вже точно не мої клопоти. А ось сюди глипну лишень вкрай ока… Старанно клопочуся із чайником. «Ой, не варто таки влізати в чужі справи!» — стукає в скроні мудра думка. Та відмахуюся від неї, наче від набридливої мухи…

Зручніше вмощуюся за столом і відкриваю теку.

Не вмію я описувати картини. Про здібності до малювання годі й говорити. Та це зовсім не заважає чітко розуміти, що подобається, а що — ні. Отут відразу на думку спадають картини Джозефіни Волл. Знаю, дехто порівнює їх із надто барвистими листівками, інші ж списують форуми захопленими відгуками про вміння художниці передавати дрібні деталі на малюнках. Цікаво, оті самі коментувальники колись бачили малюнки юної художниці, підписані «Єва» з коротким розчерком на кінці, схожим на стилізованого птаха? Зараз не перевіриш. Кілька років тому хтось дбайливо прибрав їх з усіх сайтів, де публікувалися художники-початківці, що обирають фантастичні сюжети. Чесно? Я від Євиних малюнків ніколи не була в захопленні. Хоч і першою ладна посперечатися з тими, хто стверджував: Єва Торі — то така собі «анти-Волл». Може, і Волл починала з такого. І тому назавжди залишила на своїх картинах надто старанно прописані деталі фону та особливу манеру зображати волосся, коли кожне пасмо ніби живе своїм життям. Ми з Євою, схоже, були ровесниці. Я захоплювалася фентезі-малярством ще школяркою і не знала тоді нікого іншого, хто б так легко перетворював добру казку на жахіття, але на жахіття переконливі та яскраві. І ось зараз, сидячи на кухні Олега, я перебираю аркуші з тими малюнками.

… Он, дві гарненькі дівчинки схилилися над квіткою. Над ними — феї із крилами метеликів. Ідилія? Ага, якщо враховувати, що одна із подружок — напівпрозора. Чи то привид, чи якесь фейрі. «Справжню» малу то не бентежить. А от на обличчі жінки, що завмерла на задньому плані — неприхований жах.

На іншому аркуші спляча юнка. Над нею — сни, реальні, як і вона сама. Ви вже бачили таке і не раз. Придивіться пильніше й побачите ще одну деталь головоломки. Біля тендітної руки лежить золотиста пляшечка, надто мала, аби в ній зберігати алкоголь. Незвична тара більше пасує для ліків. Чорна кішка наполовину вилізла із туману сновидіння назовні. На її морді нема хижого виразу. Швидше, неприховане задоволення від вдалої оборудки.

Це — не копії, роздруковані на лазерному принтері, а оригінали, виконані фарбами та олівцями. От ще цікавий сюжет…

Ні, досить. На таке надивишся, а потім із підозрою приглядатимешся до знайомих пейзажів, вишуковуючи й там подвійне дно. Так описував свої відчуття від споглядання цих малюнків один мій знайомий. Хоч це і не завадило йому свого часу створити невеличкий архів робіт цієї Єви. І саме вчасно. Бо незабаром в Інтернеті, на одному з мистецьких сайтів, з’явилося коротке повідомлення, що Єва Торі загинула. Причина — нещасний випадок. Висловлюємо співчуття рідним та близьким. Хтось із тих рідних відповів лаконічно: «вдавися тим співчуттям». Того ж дня її картини почали зникати з сайтів.

Я дивлюся на ледь збляклі аркуші, і мені відразу починають відкриватися відразу кілька речей. По-перше, Торі — то не політична партія у Британії. Ті, хто захоплюється східною культурою, знають: це, по-японськи, птах. І не такі псевдоніми собі люди беруть. І ще, оте зневажливо кинуте Ільком в обличчя Олегу: «сестра-наркоманка». Ну, добре, Ілько вже своє за це отримав. Сказала б упевнено «з відсотками», бо він у реанімації, якби не згадала оте: «минулого разу, коли перед машиною на дорогу вискочило дитинча, він не встиг загальмувати, бо був надто п’яний». А хіба я ліпша від нього?! Таємниці порозгадувати захотілося? А тут — просто Олегове життя! Буденна історія: жила собі дівчинка, яка дуже любила малювати, і якій, очевидно, затісними видалися звичні рамки свідомості. Після невдалого експерименту вона тепер на кладовищі, старший брат звинувачує себе в цьому й обходить квартиру, де вони разом зростали, десятою дорогою.

От чорт, як же гидко від самої себе. Поспіхом запаковую малюнки в теку. Один аркуш вислизає. Підхоплюю на льоту. Цього малюнку мені бачити не доводилося. Той же акуратний підпис і дата у нижньому кутку. За два дні до повідомлення про Євину смерть. І назва малюнка, ледь не каліграфічно виведена на звороті: «Зозулята зими». Здогад ледь помітним серпанком влітає в голову.

Двоє дітлахів зручно влаштувалися на першому плані. Просто на білому-білому снігу. Отой сніг продовжує сипатися згори, ніби на новорічній листівці. В руках малих ялинкова прикраса — яскраво-червона. Вона така сяюча, що, здається, може навіть зігрівати. Вдалині, десь аж зовсім на задньому тлі, привітно блимає віконце хатинки. Там тепло і світло, там затишно, там — свято. От тільки навряд чи це — новорічна листівка. Діти у лахмітті. Не настільки бридкому, як буває у дійсності, але все ж не здатному захистити від морозу. У тому будиночку, може, й тепло, але він — надто далеко. Та й не зважають на нього оті «малята-зозулята». Зосередилися на цяцьці. Немов ота яскрава плямка — найважливіше. Діти на снігу. Одне справжнє, реальне, інше, наче огорнуте якимсь божевільним серпанком. І крізь нього, хай і не дуже чітко, можна дивитися наче крізь закіптюжене вікно. Навколо них зі снігу сплітаються прозорі дитячі фігурки. Сніжинки? Ой, щось маю сумніви… Й обличчя отих малих жебраків теж надто бліді, ледь не прозорі. Раптом помічаю, що вгорі малюнка сніжна круговерть теж сплітається в обличчя. Жіноче, вродливе. То Снігова королева? Та ні, та була байдужою до усього, вираз на обличчі у цієї вродливиці інший — зневажливий та злий.

Отака-от зимова казка. Аж морозом сипонуло від споглядання, хоч на кухні досить тепло. Я впізнала оте напівпрозоре дитинча. Впізнала. З Єви, певно, виросла б непогана художниця… Але…

— Вибач мене, дівчинко, добре?

Нащо їй тепер мої вибачення? І де я вже чула отой дурнуватий вислів «зозулята зими»? Чи він мені просто намарився? І враз серце зайшлося у передчутті неприємностей. Покрутила в руках малюнок та… Замість покласти на місце, залишила собі.

Ох, недаремно я це зробила. Таки недаремно!

Інна

— Нехай під Новий рік доля усміхнеться вам!

Порух руки і ді-джей на радіо захлинається бадьорим вереском на півслові. Зловтішно вишкірююся, уявивши, ніби він змовкає назавжди. Доля ж мені не всміхається, вона вишкірюється, не гірше, ніж я зараз. Ше-ет! А хоч до другого січня зачекати, ну ніяк, нє?! Та знаю: лише гарним дівчаткам Святий Миколай кладе подарунки як не під подушку, то під ялинку. А я цього разу навіть труп деревини, що розсипає на всю квартиру свої голки, мов частинки відмерлої шкіри, не притягла у своє житло.

Але ж ай’м вері гуд гьол! Жодному кретину свято не зіпсувала. Хоча ой як хотілося!! Он, супермаркети переповнені народом, а від нього так несамовито тхне… І не лише потом. Роздратуванням і жадібністю: знижки різдвяні для них, йолопів, бачиш-но, божки влаштували! Лохів і виловлювати не треба. Самі до рук сунуть. Он, один намалювався напередодні:

— Дівчино, а давайте я вам сумки додому допоможу тягнути! Невже ваш хлопець дозволяє вам однісінькій товктися у такому натовпі?! О! Невже? У вас немає хлопця? У такої красуні?! Неподобство!

І фоном: а раптом на каву вдасться до красуні напроситися? Ага, зі мною у якості десерту. Чи хоч цьомчик-бомчик і номер мобільного вициганити. Може, за вас, голуби, ще й заміж сходити?! Хоча… На десерт солоденький такий контингент не тягне. Однак, інколи й гіркого хочеться. Ше-ет, аби не солоного. Бо для мене солоне — то чийсь біль, сильний, просто скажений. Ф-фа… кгм… Скільки разів вирішувала, що подумки не лаятимусь: жодного задоволення, тільки різкий зубний біль опісля. Та спробуй тут стриматися! Особливо після дозволеної собі наче розкоші: ніч повної самотності з вимкнутим телефоном. Наглухо зсунуті темно-коричневі штори, аби не бачити безкінечних фейєрверків за вікном, що цяткують небо масними плямами. Келих свіжого помаранчевого соку замість дурнуватого ігристого із нахабним написом: «Шампанське». Навушники у вухах, аби не чути привітального галасу… І то не заради гламуру чи снобізму. Просто ка-айф! Справжній… Так і для сусідів безпечніше. Бо Іннуся, тобто Я, розумниця, ще й безкорислива, блін.

Ага, розігналася! Прокинулася вранці першого січня від справдешнього голоду. Такого, який не вгамуєш, коли запхаєш до рота корисну вівсянку без солі чи навіть калорійну булку. Таке вже зі мною траплялося. Правда, давненько. В підлітковому віці проходила. О, то була лиха пора. Напихалася усім підряд. Тоді із дзеркала на мене презирливо дивилася хоч і симпатична, однак доволі перегодована корівка. Як згадаю — здригаюся. Хоч дзеркала всі, що під руку підвернуться, криши! І таке-от траплялося, поки не прибилася до тих, хто навчив, що й як треба робити, аби не загнутися, а навпаки — жити довго й щасливо…

Та, здається, зараз у мене справи не кращі. Наче й фігура в нормі, але підступне люстро переконливо стверджує: я — тьмянію!!! Навіть бездоганно пофарбоване волосся тьмяніє, на щоках — ні цятки рожевого, очі вилиняли. Немов два тижні не виходила на лови. Блін! Блін, блін, блін! За-ра-за! Ще й правий чобіт не застібається!

Нарешті таки взулася. Виходжу! На сходах тхне залишками святкових столів. І це вони жертимуть на вечерю, отямившись після «веселощів»! Навкруги — дух таких самих прогірклих почуттів. Аж вивертає. Фу! Швидше-швидше на вулицю!

А на вулиці не ліпші новини. Моя вірна червоняста тойота вкрита товстим шаром чи то снігу, чи то криги. Ше-ет-шет-шет! Усередині все скручується у гидкий вузол. Обіцяла ж собі не лаятися, та хіба тут стримаєшся… Може, викликати таксі й нашвидку підгодуватися емоціями водія?! А може підстерегти якогось господаря песика? Поки чотириноге, забувши про свої природні потреби, рватиметься з повідка до рятівного під’їзду, причепитися: «Ах, який він у вас гарненький! А погладити можна? Я обережно, аби не налякати!» Бо й справді, нащо мені песика лякати?

Ага, зараз! Так низько, аби із псів цмулити настрій чи життєву силу — навіть бомжі (ті, що з наших) не скочуються. А от із захмелілим власником ніц не станеться. Ну, трохи, може, похворіє. Зате не стане отак обжиратися-обпиватися наступного свята. Таким придуркам навіть на користь.

Ет! Хай йому, я — на чужій території! Блін, і якого мене сюди занесло? Досі не встигла стати не те що своєю для місцевих, а й навіть звичною частиною пейзажу. От і доводиться розводити тепер ледь не китайські церемонії…

Відчула я цих двох водночас. Невже доля забула свою усмішку-оскал?! О, в меню ще й вибір передбачено! Ку-ул, так?! Лише потім збагнула: втрачаю пильність — темноволосе дівчисько вийшло з-за рогу на мить раніше, ніж інша страва. Стишило ходу, глянуло мимохідь на мене зі співчуттям. Із щирим співчуттям? Оо! Ну, не йо-ма-йо? Докотилася! Мені вже співчувають! Що ж, сама винна, самаритянко юна. І ковтати тобі за кілька днів пігулки від застуди! Нема чого без шалика теплого, енджел пуссі, тинятися вулицями зимового міста в таку стужу. І взагалі, якого швендяти майже безлюдними вулицями першого січня ще й співчувати тим, хто зодягнений значно краще і має нагальну потребу для таких подорожей? Але ти у нас, голубонько, десертик, тож трохи зачекай. Поки мене цікавить жіночка середнього віку в якихось секондівських ганчірках. Вона похитується на слизькому тротуарі, ступає не надто твердо. Її щоками котяться сльози. На мить уявляю, як ті солоні краплинки перетворюються на скалки криги. Бр-р! Геть фантазії! Геть-геть-геть!

Шет! П’яничка не втрималася на слизькому, впала, невдало підігнувши ногу. «Ой! Пані! Це ж, мабуть, дуже боляче?» — це ота малолітня дурепа в чорному пальті. Добре, хоч подумки посил дала, бо мені й так здалося, що біль віддався у моїй ступні. Дівча кинулося «добродійці» допомагати. Ну, не ідіотка? Ще один янгол-охоронець на мою голову звалився?! Ледь накивала п’ятами від схожого з сусіднього міста. Їх що тепер клонують?

Все. Треба звідси забиратися. А то вскочу в халепу, як минулого разу.

Швиденько розвертаюся в бік під’їзду: зараз же постукаю у двері до сусідів та спецом попрохаю солі. Обов’язково розсердяться! І це те, що треба: ковток чужого гніву добре бадьорить.

— Допоможи! Будь ласка! — це мені кинуте навздогін, вже у спину.

На чорта було створювати собі імідж успішної стерви, коли він не діє?!

Ну, добре, май літл енджел: ти сама запросила підійти. Навіть бридливість пересилю заради цього. Без поспіху підходжу ближче, простягаю руку, допомагаю. Мить — і старша жертва вже на ногах.

— Спасибі, донечко, — жінка усміхається отому нещастю, що грається в рятівниці. Утягую пахощі її емоцій, не довіряючи: невже дякує щиро? Ох, таки щиро. І от, варто їй глянути на мене, очевидно також хотіла подякувати та враз блідне.

— І вам дякую, — ледве витягує з себе.

— Хм. От іще! Буду я тут з п’яницями цяцькатися, — ціджу крізь зуби сердито та беруся до роботи.

У якому б стані сп’яніння ота жіночка не була, а блокування поставила миттєво, хоча і грубо. Хай лишень спробує ще й дівча попередити! Теж мені відьма місцевого розливу знайшлася! Може, колись силу й мала, та давно звела нанівець. Ні, попереджати побоїться. Шкода, що дівча про мимовільну зраду не дізнається.

— Пані! Ви йти зможете? — знову озивається оте турботливе дівчисько.

— Зможу, доню, бо мушу. Що ж робити, коли мій потяг от-от відходить? І так затрималася забагато, з колишнім життям прощаючись. Вже мертвим життям, бо в цьому місті мої рідні поховані. Ох! Ти не хвилюйся за мене. Себе бережи, дитинко.

Ще трохи, й почуємо: «не водися от із такими, як ця».

Та ні, стрималася стара. Чи не вірить, що дівчина послухається, чи переймається, аби встигнути на маршрутне таксі, яке раптово вигулькує з-за рогу. Ота помічниця підтримує жіночку, допомагає залізти в автобус. Не дуже навіть дослуховується до буркотіння водія, що от затримують тут його усякі. Навіть щиро посміхається йому.

Гей, чекайте, як вона так буде себе розпорошувати на всяку дурню, то що ж мені залишиться?!

Жінка сідає біля вікна. За брудною шибою видно її бліде, трохи розпливчате обличчя. Добре розумію: вона не в гості зібралася зранку, втікає чи від минулого, чи й від себе, як я втікала місяць тому. Та хіба від себе утечеш? Вдивляюся в обличчя старої, наче привид себе колишньої побачила. Ні-ні, привиділося, тому що я — сильніша. Їй важливо, аби хтось махнув услід рукою. Звідси, із колишнього життя. А мені то завжди було по барабану!

Дівчина аж надто старанно, немов справді зовсім маленька: «зроби тьоті бай-бай!» — махає. Не втримуюся й насмішкувато пирхаю. Дурне янголя повертається і дивиться мені просто у вічі й наче каже: «Чого ж витріщаєшся на добросердну дурепу, така практична розумнице?! Робити нема чого? Вшивайся звідси».

Фак! Упіймати нічим не прикритий погляд, підтягти, немов рибу на гачку — от що потрібно зараз мені. Бо найсмачніші емоції лежать не зверху. І наче все так просто — дівка поруч, сама-самісінька, простягни погляд і візьми, та… неможливо. Бо вона, вона…

На мить мені стає лячно. Ні-ні, вона — не з наших, закладаюся. Про натовп піплів мова не йде. Отже, переді мною… Та ні, дурниці. Не може такого бути. І це байки, що ходять серед наших. Невже нарвалася на вроджене відьменя, котре ще й досі не знає своєї справжньої сили? І я тут, мов на долоні перед нею, тобто не в найкращій формі. Хіба що мимохідь нагородила її застудою, поки в очі не глянула і не зрозуміла, що до чого — ото й уся користь від зловтіхи. Бо цій малій тільки забажати повернення ж мною насланого — то воно мене так шандарахне…

Придивляюся до малої. Наче нічого страшного у ній нема, дівчисько, як дівчисько, справді, гуд гьол. Правда, трохи старша, ніж видається з першого погляду, уже не підліток, але ще не жінка. До речі, як одягти нормально, навіть симпатичною стане. Хоча, шику мало.

Схоже, останню фразу вона «розчула». Щось хотіла відрізати ущипливо, але мовчки попрямувала в бік кафешки, що на розі. «Моє сонечко». М-да, назвав хтось. Головне, що те «Сонечко» з якогось дива відкрите першого січня. Шет: у дівчини нема не те, що шику, а й розуму: в такий відстійник заходити добровільно!

У цю мить роблю ще одне відкриття: мій голод щез! Раптово, як і з’явився. Змовк, не отримавши заслуженої здобичі. Зі мною таке вперше. Ох, ця мені меррі крістмес сторі. Запросто, можна з подиву втнути якусь дурницю. От хоч…

Ноги самі несуть мене до кафе. Сподіваюся, чашка блек кави, якою можна принаймні не втруїтися, у них таки знайдеться. А закушу цікавою розмовою, сподіваюся, для мене цікавою. Бо такі співрозмовники просто собі вулицями першосічневого міста не вештаються.

Руслана

Усе наче й логічно: зголодніла, зайшла до кафе. Та й нащо виправдовуватися? Хе, і чи маю перед ким? Мене ж наче під домашній арешт не садили?! Інша справа, що їсти не хочеться. І грошей не так багато, можна й зекономити, поки апетит прибуде. Та й у квартирі сидіти зовсім не хочеться. І справа тут лишень у мені, а не в безглуздих виправданнях про випадковість знайдених малюнків.

Підношу голову до вивіски. Оба-на! «Моє сонечко». М-да, назвав хтось. Прикольно! Головне, що те «Сонечко» з якогось дива відкрили першого січня. Чи не однаково тобі? Відкрили, то й добре!

Спускаюся до напівпідвалу. Відчуваю погляд, що аж пече спину між лопатками. Здогадуюся легко — чий. Наче у мене очі на потилиці. Завжди таке знаю, просто знаю. Ох, таки надарма я вирішила мірятися з тою блондиночкою поглядами. Декому важко втриматися, аби не відповісти лишень при маленькому натяку на виклик. Тим, скажімо, хто надто пишається своїми, як би мовити делікатно, вродженими хистами. Тобто вдатися до більш відвертого: «енергетичного вампіризму». Всі про це знають, але чомусь тупо вважають це забобонами. А дарма…

Оте фарбоване блондинисте диво з’явилося у кав’ярні хвилини за дві після мене. Ледь вичекала трохи, аби на п’яти не наступати і за руку не смикнути. Неспроста це, таки неспроста. Може, хтось би й здивувався, та не я. Дивуються у таких випадках лише прагматики. Знаючі люди наперед відають, на що можна нарватися, коли зчепитися у переглядинах з тим, хто має не зовсім буденні таланти. Та я зараз відкидаю делікатність і кажу прямо — з упирякою, точніше упирячкою. Правда, частіше зараз можна почути «вампіри». Така собі європейська казкова традиція. Та в реалі казковості якраз дуже мало. Із позитивного хіба те, що насправді кров цмулити ці пройдисвітки не стануть. Рідко хто з цієї братії вважає кривавий напій сильним наркотиком.

Білявка тільки мить стоїть біля вхідних дверей. Роззирається, оцінюючи чужу територію. Он, глипнула незадоволено на бармена, що надто старанно протирав склянки за стійкою. Кожен рух хлопця ніби підкреслено впевнено говорить: «І зовсім я не пив учора, лише нюхав»! При цьому дешевий посуд ставиться на стійку так обережно, ніби він (посуд, звісно, не бармен) із богемського кришталю. Не менш презирливо білявка обпекла поглядом скуйовджену офіціантку. Кивнула, посміхнулася до себе криво та майже задоволено: «Так і думала, звісно, справжнісінький гнидник». І навіть не роблячи реверансів, що типу шукає для себе належне місце для приземлення, попрямувала до мого столика.

Присьорбую гарячий шоколад. До речі, майже смачно. Ох, не бачили ви, пані, справжніх гнидників. Але вголос не коментую. Хто прийшов, той хай і починає.

— Екск’юз мі. Не зайнято? — вона зовсім не делікатно киває на стілець поруч.

— Ні, — я теж вмію посміхатися так, ніби рекламую зубну пасту. — Як, до речі, всі решта столиків у кав’ярні.

Вона киває і… сідає поруч. Крутить у тоненьких пальцях із бездоганним манікюром запаяне у пластик меню.

— Інна, — представляється з якогось дива. Зазвичай, такі, як вона, досить забобонні. Не кидаються отак «запросто» справжніми іменами.

А таки не збрехала. Її звати Інною. Мовчки киваю. Бо чемний вислів «дуже приємно» мало пасує до такого моменту.

— У тебе випадково зведеної сестриці немає? Знала я одну божевільну, вона зовні на тебе не дуже схожа. Також любить різні дурниці чинити. Тут ви з нею, немов близнючки, схожі, шет! Ага! Її теж час від часу тягнуло на подвиги, заради порятунку світу, не питала, правда, ніколи чи той факінґ вьорлд хоче бути врятованим?

— Сестри, навіть зумисне, немає, — кидаю кволо. Цього наче досить. Далі — допити шоколад, покласти купюру на стіл і з виглядом королеви, до якої звернулися з порушенням етикету, продефілювати до дверей. Може, навіть відчуваючи між лопатками огидний свербіж від надто уважного погляду. Але наздоганяти мене вона точно не стане. Не двічі за один ранок.

Та це легко й ефектно робити, коли ти — героїня кіно, тобто викручуватися з подібних ситуацій. Я ж, коли дратуюся, з голою логікою не товаришую.

— Як там твоя знайома, Інно, не знаю. Але я не супервумен, а тому й світ рятувати не збираюся. Та це зовсім не привід, аби пройти повз дитину, що заходиться від плачу, чи повз звичайну людину, котра впала і не може підвестися.

Інна морщиться ще раз, вже не приховуючи. Дивно, чому це вона не переймається майбутніми зморшками? Найбільше отакі-от дрібнички хвилюють тих, до кого старість приходить вкрай неохоче та ще й з примусу. Здебільшого, з чужих запросин. Натомість відповідає уїдливо:

— Ота моя знайома вирішила змінити життя оточуючих на краще. Також, як ти, не проходила повз і шо? Тепер — у лікарні. Крейзі енджел на мою голову відшукався! Я ж вчасно вшилася. Добре ж знаю, до чого такі бажання доводять. Доля таки курва. Спешіал фор мі… Ще з дорожніх валіз пил не спав, а я зустрічаю таку ж саму крейзануту. Ше-ет. Копія! Тому світові на добро пороблено чи, може, це ти мене, типу, зустріла спеціально? Що мовчиш, янголятко? Невже тобі щось таки потрібно від тьоті?

Дивно, тон наче й зневажливий, а очі зараз майже людські. Схоже, вона таки сумує за тою «крейзі енджел» так подібною на мене.

Раптом наважуюся на таке…

— Інно, — у мене є ще мить, аби передумати і кинути щось нейтральне: «від долі дарма тікати», скажімо. І я, як справжня «дурепа», не використовую шанс. Питаю те, що й хотіла: — Я нікого не розшукувала, чесно. Особливо, тебе. Хоча, зізнаюся, дуже хотіла зустріти когось, хто знає трохи більше за звичайних перехожих. Ну тобто про потерчат знає більше. Е-е-е-е, щось таке, як «зозулята зими», знаєш?

Вона похлинається кавою. Робить це щиро, без загравання. Так, наче я щойно порушила якесь табу. Такого від мене вона точно не чекала! На мить її обличчя стає беззахисним. І я розумію, що ми з нею майже однолітки. На скільки вона від мене старша, невже всього на два чи три роки? М-да, отак наче безневинними словами вразити ту, котра сама звикла маніпулювати людьми, використовувати їх, вважати іграшками. Інна розуміє це і, все ж, завдяки вродженій внутрішній силі, бере себе в руки:

— Йе-ес, знаю, — її голос звучить тихо, однак майже буденно. Мовляв, ще й не з такими, як ти, раду давала. — А ти, відьмочко мала, певна, що хочеш про них знати більше, аніж годиться?!

Відьмочко? Цікаво! Дешевий трюк. Б’є наосліп, влучає повз ціль. Тож не ображаюся. І якщо чесно, це вже краще, аніж обзивання янголятком. Мовчу, старанно розмішую вистиглий напій ложкою. Кілька повільних ковтків і вже Інна перестає розглядати мої руки, котрі ще не зовсім відійшли від зашпарів, що їх нахапалася у морозному степу. Повертаю голову в бік вікна. Там і справді гарно. Зима вміє бути затишною, особливо, коли сидиш у теплі.

— От скажи, мала, — Чорт! Навіть вона мене так називає! Може, таки варто сказати своє ім’я? — Скажи, ти колись думала про те, що й вона, тобто зима, вміє бути милосердною?

Хм… От я, схоже, таки влучила в яблучко. Бо вона ЩОСЬ знає.

Зима? Милосердною?! Її називають величною, гарною, таємничою… Але милосердною? Занадто навіть для підлабузників, до яких їй, зимі, точно байдуже.

— Знаєш, мала, зараз нелегко вижити…

Ух ти, як розумно, Інно! Невже доведеться прослухати лекцію про мізерекордію? Та ще й від тебе!

Вона веде далі:

— Люди, вони — егоїсти, тож бачать лиш те, що хочуть, а не те, чим бачене є насправді.

Так, стоп! Зупинка! А я, на її думку, хто?! Не людина? Бр-р-р! Та це я обов’язково з’ясую пізніше, не посеред розповіді ж. Бо Інна продовжує:

— І тільки взимку смертні не поводять себе зухвало. Тобто так, наче вони — принаймні лорди всесвіту. Бо надто заклопотані, аби не поступитися крихтою звичного комфорту. Зима, мала, — це час для тих, кому байдуже до стужі… В цю пору, тобто зараз, трапляється чимало того, що неможливо влітку. Зазвичай, не дуже гарного для людей… Андестенд? — Вона затинається. Кривиться, навіть дивиться трохи з огудою: — Тири-пири, мала! Та залиш ту булку в спокої. Вона ж минулорічна!

Перестаю кришити пропечене тісто, хоч то — моя справа, скількирічну їжу споживати! Але мовчу, бо можу й не почути потрібного.

— Так! Зима милосердна. Тільки кожен розуміє оте милосердя по-своєму… Інколи милосердя — у чесності. Не можна любити всіх однаково. Тому з’являються потерчата чи, як ти їх називаєш, зозулята, яких не шкода підкинути. Але тут вже має значення «адресат» і той, хто підкидає…

— А без метафоричності можна? — трохи кривлюсь, надто по-підлітковому задерикувато це звучить.

— Без метафор, кажеш? — це лунає цілком… по-людськи? Без дурнуватих іноземних слівець. Інна трохи недовірливо перепитує: — Що ж, давай без метафор… Ти хоч щось знаєш про потерчат?

Звісно, знаю! Це ж міфологія, зрештою. Шкільна програма. «Лісова пісня» Лесі Українки та й, найбільше, банальна цікавість тої, хто любить пхати свого носа, куди не просять. Відповідаю:

— Це нехрещені діти? Ті, яких вбили або до народження чи відразу після нього. Духи, що заманюють в болото кривдників та неуважних перехожих, — слухняно озвучую куці знання з міфології.

— Чого ж так категорично й скупо, май деар літлі? Світ жорстокий! Дітей убивають і пізніше… Навіть тоді, коли вони вже здатні запам’ятати вбивць, але ще не встигли стати дорослими. Вік потерчат приблизно до семи років, інколи й старший. То в книжках його дорослі тьоті й дяді трохи «підстригли», щоб не так гидко було від своїх же бридких вчинків.

Старший вік, дорослі «підстригли»? Оце цікаво. Навіть для міфу. Де ж тоді та грань? Хто її вигадав чи провів, навіть у вигадці? Згадую чомусь маленьких світленьких янголяток з крильцями з репродукцій відомих картин й раптом ляпаю зовсім недоречне:

— А чому на янголят убиті дітлахи не перетворюються?

Мені здається Інна зараз зачне реготати. Бо саркастичний блиск з’являється в її очах:

— На янголят?! Тобто на безгрішних створінь із крильцями та німбами, що цілісіньку вічність безжурно шмигають з хмарки на хмарку, і всю оту факінґову вічність щасливі?! — у такій інтерпретації перспективи для вбитих дітей також не дуже гарно виглядають. Добре, що їй байдуже зараз до моїх думок: — І часто, шановна, ти зустрічала поміж дітьми безгрішних створінь, ладних вибачити геть усе, і дорослим, і родичам, і приятелям? Які ніколи не сваряться, не знущаються над слабшими, не…?

Обриваю Інну різко:

— Але і монстрів, ладних вбивати всіх, хто трапиться під руку, серед малих не зустрічала!

— Та-а-а-а-к? — запитує мене надто серйозно, потім байдуже стинає плечима. — Та ми наче не про них, зараз, а про потерчат. Ти запитуєш — я відповідаю! Про справжніх потерчат, чуєш, а не про тупі вигадки сценаристів із трешевих жахликів чи то, хай в ліпшому випадку, класичної літератури. Отаке ось буденне… Про аборти говорити не будемо. Тут все зрозуміло, а ось про інше… Наприклад, шановна! Живуть собі доня та мама. Однісінькі на білому світі. Бо… Батька мала ніколи не знала, діда з бабою теж нема… А мама? Жива людина. Закохалася. І «забила» мама-зозуля через нове кохання-зітхання на малу. А дитя? Як дитя. Перестудилося. Сопельки впали на бронхи. Кашель. А тоді бронхіт переріс в пневмонію. І то в такій формі, що вже невиліковне. Як думаєш, це не вбивство? А потім різне трапляється… Промайне щось тінню у темному під’їзді на сходах чи за спиною на твоїй рідній кухні. «Ах, здалося», — кажемо впевнено собі. Стане на дрібку менше каші в залишеній мисці чи хліба в хлібниці. Також ліпше собі казати: «Здалося. Здалося. Здалося!» І коли зникне дещиця талану, то просто говоримо собі — сам винен, заслужив. Скільки тим малим треба, аби існувати? Піс оф шет! От, без метафор буденність тобі на блюдці, пліз! Хто з них трохи старший і пам’ятає, як ото бути живим, може спокуситися на яскраву цяцьку чи гарний настрій. Зазвичай, то не смертельно. Бо нема чого ґав ловити. Бачать їх лише жертви. І різні крейзі, типу тебе, друзі по нещастю тобто. Хоч інколи там просто утікати треба, аби не наздогнали оті скривджені.

Ледве розтулюю губи, щоб перепитати. Слова, наче з льоду, ледве не примерзають до губ:

— Вони ж… неживі? І що значить «друзі по нещастю»?

Інна дивиться просто в очі. Холодно і безжально:

— Вони — мертві. Чуєш, мала! МЕРТВІ! Але не хочуть цього визнавати, звідси й дрібне злодійство та усякі капості.

Тоді раптом хапає мене за руку, де у мене браслет і криво посміхається:

— Ось які «друзі по нещастю»! З тих, що зазирали за край, мала!

Мені таке пояснення аж ніяк не подобається, як і слова про «друзів по нещастю». Хто її просить колупатися в моїй душі? І тому відразу стаю на бік скривджених. Висмикую руку.

— Але ж вони тільки діти! Чуєш? Діти, яким теж хочеться морозива чи цяцьку.

— Ахтунг, мала, вони — мертві, неупокоєні душі, тому й не-бе-з-пе-ч-ні, — карбуючи склади промовляє Інна. Вона нервує. Бо чогось пішла проти улюбленого правила, що завжди краще залишатися осторонь. — Їх ніхто — чуєш, мала? — ніхто не любить. Навіть вона їх не любить.

— Вона? Хто вона? — перепитую, хоча, здається, починаю здогадуватися.

— Умгу! Ти — розумниця, май діар! Здогадалася, по очах видно! Бо яка з дітлахів користь?

— Авжеж, Інно, ні тобі служники, ні товариші, ні прихвосні, — продовжую трішки насмішкувато, бо спочатку ніби сприймала її байку цілком серйозно.

Інна ривком підіймається зі стільця. Стілець падає. Я її, схоже, таки допекла.

— Знаєш, мала, діти непоганими служками бувають, коли збагнути, чим платити за працю. І гроші тут не мають вирішального значення. Все набагато простіше. Трималася б ти від цієї халепи якнайдалі, бо таки не маєш ще однієї голови про запас. Ше-ет! Але якщо випадково маєш, то вже зараз пристав, бо ця теперішня, схоже, геть не варить!

— Інно… Я — не мала! Мене Русланою звати. І це не тільки моя історія. У неї чомусь, випадково наче, вплутали мого… знайомого. А ще, не вірю я в потерчат. Ти вже вибач. Вірю в дурисвітів дорослих, а в потерчат — ні!

— Руслано, ти — дуреписько! Якщо чогось не бачив, то це зовсім не означає, що його немає, йес? — переконано каже Інна. — Той твій знайомий хоч вартує таких зусиль?

І що сказати? Червоніти, мов закохана школярка, і запевняти, що тут геть інше? Він мені не подобається як чоловік, але бувають і гірші за нього люди? Та й не чекає вона моєї відповіді. Схоже, ТО РИТОРИЧНЕ! Гроші за каву залишає на столі, хоча могла б не заплативши піти. Ніхто б не затримав. За напій довелося б розплачуватися мені чи офіціантці, якби я вирішила скористатися поганим прикладом. Останнє навряд чи: у мене не вийшов би подібний фокус. Хай він і не дуже хитрий, але ж практика тут потрібна, як і в будь-чому.

Розплачуюсь теж за своє замовлення і кваплюся додому. Бо незабаром має повернутися Олег. Йому ще не вистачало перейматися тим, куди встигла заподітися гостя. А може, він би й втішився з того? Та я не стану перевіряти. Бо Інна надто багато мені наговорила, і є про що подумати!

Олег

Хай йому грець, у цьому клятому будинку стіни, певно, із картону! Хіба тут нормально поговориш?! А ви намагалися комусь пошепки повідомити, що його варто вбити? І як, справляло враження? І якого було так різко шарпати те лихо мале за руку? Точно тепер там синець буде.

— Ну, хай. Заходилася знічев’я прибирати, відшукала теку, зазирнула туди із цікавості. Знаєш, до речі, як таке називається, га, кошеня? Поки зрозуміло. А от якого ти не поклала усе на місце?! Захотіла, щоб і я помилувався?!

Руслана бліда настільки, що її карі очі здаються майже чорними. Але не варто тішитися, що вона мене злякалася і от-от почне розкаюватися.

— До чого тут кошеня?

Від такого питання мимоволі збиваюся із тону. Незлим словом пригадую університетського професора і його лекцію з логіки. Викладач стверджував, що панування міфу щодо різниці між «чоловічою» та «жіночою» логіками — несусвітня дурниця. Логіка — єдина для всіх. Вона або є, або її немає, та й по всьому. Може, той учений життя провів у чоловічому монастирі? Бо з якою логікою підійти до цього нещастя?! Вона ж не може не відчувати, що я ладен вдарити її? Чи хоч словами зробити їй так само боляче, як мені вона зробила своїм вчинком. Це будь-яка ідіотка здатна зрозуміти. І тут запитує хтозна про що. Але що цікаво, серджуся на неї я вже менше. Тому напрошується питання, хто із нас дурень: я чи Руслана?

— «Кошеня», дівчино, — це персонаж з приказки про кішку, яку згубила цікавість, — вже тихіше пояснюю очевидне.

Вона так і не починає виправдовуватися, що не хотіла нічого поганого, що це випадково і ля-ля-ля… До речі, до торбини з компроматом вона не пхалася, тут розуму вистачило. Звісно, моя пастка із тонюсінькою ниткою примітивна, але в таких ситуаціях доволі дієва.

Здається, я розумію, чому її так зацікавила моя реакція щодо цієї теки. Завжди хотів глянути у вічі комусь з прихильниць Євчиного таланту. Лишень глянути, а не перечитувати схвальні відгуки на інтернет-форумах. Тепер маю нагоду: дивися скільки заманеться. Подобається?

— Куховарити трохи вмієш? Може, приготуєш щось, а то я цілий день за кермом. ГОЛОДНИЙ! Я ж поки вмиюся. Потім договоримо, — остання фраза, це щоб вона не надто розслаблялася.

Йду до ванни. Вмитися справді не завадить. У спину лунає:

— Олеже, згодна: я вчинила як сволота. Якщо зможеш — пробач. Але от чим ти кращий? Чому ти так соромишся своєї сестри?

Уважно вивчаю подвір’я. Не те, щоб видовище було захопливе. Особливо у зимових сутінках. Але несила відірватися від підвіконня.

Кроки за спиною майже нечутні. В квартирі немає жіночих капців. Тож вона швендяє босоніж.

— Олеже, той, може, хоч чаю вип’єш? — моє мовчання красномовне. Але вона не втихомирюється. — Збираєшся простояти отак до ранку? Себе жалієш, що от бідний-нещасний? А вранці знову перетворишся на крутого хлопця, який рятуватиме себе і шефа?

— Тобі на руці синця мало?!

Від підвіконня я таки відліпився. Побачимо, хто з нас про це незабаром пошкодує!

— Тобі хіба стало легше, коли довів, що ти сильніший від мене фізично?

Вона навіть не доторкнулася до того синця. Жанна Д’Арк знайшлася на мою голову! Добре, хоч потворна пляма наливається на руці, а не на обличчі. Хай тобі, давно так не психував… Згадую машину, яка раптово заглухла посеред степу, а потім так само раптово завелася. Долонька цього чортеняти на моїх побитих пальцях — біль миттєво відступає. Перелякані очі малої тоді, в офісі. Зрозуміла ж відразу, куди її вплутали, оглашенну дуринду, яка ні до чого, однак зіграла віртуозно…

Прямую на кухню. Пити чай. Справді, що тут вистоїш біля підвіконня?

— Чого вирішила, що Єва — мені сестра? Раптом колишня дівчина?

— Ти не схожий на хлопця, який зберігає трофеї після колишніх дівчат, — говорить сумно. Ми ще й делікатні! Зрозуміло ж, що мало бути: «не схожий на хлопця, у якого може бути така дівчина». А сестер не вибирають… — Єва — талановита художниця, Олеже. Справді талановита…

— Знаєш, я чув не раз, що моя сестра мала певні здібності. Але ти перша кажеш, що вона мала талант.

— Чому «мала»? Хіба мерзотника смерть перетворює на святого? То чому ж із талантом має бути інакше?

— Їж тістечка, їж! Бо для кого я їх купував?

Руслана обережно надкушує ласощі. Очевидно, не дуже любить солодке, але не хоче псувати ледь налагоджене перемир’я? Ні, потайки злизує шоколадну плямку на пальці, на мить мружиться, розтягуючи смакування. Єва теж отак робила, хоч мати і лаяла за це.

Під три чорти! Я ж останнім часом майже не згадував своїх родичів. А тут декілька разів на день.

— Знаєш, її вигнали з трьох гуртків для малювання і я вже не кажу про школу мистецтв… — міцний чай залишає присмак гіркоти. Куховарка із малої не найгірша. Якби мені хто сказав, ще тиждень тому, що я ледь не відлупцюю незнайомку, а потім сповідатимуся перед нею… Ні, не образився б. На дурнів не наображаєшся. — Так, з трьох! Евеліна Дмитрівна — заціни ім’ячко, то матуся розстаралася! Хоча всі завжди кликала малу Євою. Так-от, Євка вперта була. Ії вчать правильно все робити. Ну, там — малювати. А вона… нікого не слухала, робила все по-своєму. А олівці з рук не випускала від року. Так, від року. Її на мене якось залишили: мати до крамниці, батько на роботі. А вона пищить, наче не голодна, не мокра, просто їй сумно, а чим із такою гратися? Мати завжди кричала — не смій Єву чіпати, бо впустиш, заб’єш, боляче зробиш, вона — маленька… Ну, не знав тоді, що робити. От і сунув їй олівець. Замовкла від несподіванки. Поки мама повернулася додому, вона бильце ліжечка розмалювала, книгу, руки…. Звісно, мені влетіло. Потім уже… після всього… мати кляла мене, мовляв, якби не той олівець, може, Євка б не захопилася малюванням.

— Дурниці! Може, варто із дому винести усе, чим писати-малювати? І в крамницях оптом скупити і знищити, аби вона сама собі не придбала?! Як у «Сплячій красуні», коли королівство без нового вбрання залишили, бо ж як воно тоді з’явитися могло без веретен?! — дівча майже сердито заперечує. Характер! Ця би запросто вступила у бій із моєю матінкою. Однак, такий подвиг, на жаль, не кожному до снаги. Мені-от не довелося його здійснити…

Усміхатися буває боляче. Це я зрозумів тільки зараз. Але… коли я востаннє усміхався хоч якось, згадуючи сестру? Тому чомусь неждано для себе віджартовуюся:

— Може, у тій твоїй казці добре був розвинутий експорт убрання, тому веретена не дуже стали й потрібними. А Єва? Єва не просто любила малювати, вона не могла не робити цього. І байдуже їй, якщо навіть запізнювалася на вечірку до подруги чи ще куди. Хотілося от просто зараз малювати — малюватиме, хоч посеред контрольної з алгебри. З часом, навіть кєра, тобто класна, батьків перестала щоразу смикати. Лишень телефонувала раз на тиждень і доповідала, скільки в Евеліни зауважень. Батько змирився наче і тому, зазвичай, відмовчувався: ну, не буде з неї академіка, тихенько щось шкрябає собі, не палить, не п’є, з хлопцями не валандається. Мати, правда, смикалася й намагалася боротися, але… Одного разу, навіть, їй альбом спалила. Тоді наша художниця на три дні з дому пішла. Батьки навіть до мене по допомогу звернулися, хоч я із шістнадцяти років удома не живу… Відшукав, потиличника дав, додому притягнув. Бо добре знав, що буває із домашніми дівчатами на вулиці… Мати плакала, обіцяла не займати більше, тобто хай ліпше малює. Я потім малій показав, як картини правильно сканувати, планшет для малювання купив… Навіть слідкував спочатку, чи все вірно робить. Нормально, малюнки в Інтернеті, на форумах — коменти. Дехто хвалить, дехто — лає. Теж спілкування, врешті, бо із однокласниками у неї не дуже виходило… Заспокоївся. Ну й, зайнявся своїми справами… Перші кроки до успішної кар’єри, хай йому…

— Олеже, якби ти слідкував за кожним кроком сестри, ти все одно її б не вберіг. Якщо людина вирішить…

Ніби не п’яний. А від чужого голосу здригнувся. Так, ніби сповідуюся перед порожньою кімнатою, аж тут раптом… Добридень, параноя…

— Ага, ще скажи, що я — святенник. А тобі подобаються Євині картини?

— Не всі. Але то не я писала на форумах дурниці про наркотики, що згубили ще одне молоде дарування. Чекай, вона… вона не?..

Розумниця. Вгадала те, у що я сам не вірив, поки міліція не підтвердила.

— Вона «НЕ»! Їй не потрібна була та гидота! В картини відомих художників вона вдивлялася аж в очах починало мерехтіти — то правда. Але не наркотики! А того дня мати її силоміць з дому виставила. Ну, на день народження подруги. Скільки можна перед компом киснути, мовляв?! А вони всією компанією — на дискотеку до якогось супер-пупер нічного клубу. Отам і запропонували їй пігулку екстазі. Першу в її житті. Цього виявилося досить. Якась нетипова реакція… А тих, хто потім про самогубство патякав, я б сам… Не було то самогубством. Знаєш, як вона за життя чіплялася у лікарні?!

Руслана мовчить. Для чого слова, коли я й так добре чую її мовчання?

«Ти ж знаєш, що малюнки тут ні до чого, — мовчить вона. — По-дурному то було, видаляти їх в Інтернеті. І на приятелів віртуальних сестриних хоч сердься, хоч ні… Бо ж хвалили, сварили, вимагали чогось новенького… Вона не тому спробувала ту гидоту, що ідей для нових картин не мала. Он, повна тека ескізів: пиши, доробляй, комбінуй — не хочу. Не було б «коліс» під рукою, напилася б і з’явилася додому п’яною. Спершу крики, ляпас там. Потім вирок: і близько до дискотек не підходь, із тією компанією не водися, дома сиди за компом краще… Хіба то краще? Хто знає…»

«По-дурному», — киваю я. Мовчки. Виправдовуватися перед Русланою, що це не я геть усі малюнки сестри з нету забрав, не став. Бо кілька сайтів почистив — потім охолов, вирішив, хай хоч щось залишиться після Євки, бодай віртуальне. Може, хтось дивитиметься, ну, не радітиме, так хоч звертатиметься до неї як до живої… Та якийсь «доброзичливець» таки довершив справу і знищив усі малюнки.

Не буду виправдовуватися. Ой, не буду! Не лізь сюди, мала. Хоч, спасибі, звісно, що вислухала мою істерику мовчки.

— А далі?

— Далі? — Я чесно не розумію, чого вона хоче від мене? Почути про те, як матінка скандали влаштовувала мені та батьку? Як батько одного разу мовчки пішов із квартири, отак просто, посеред сварки, і більше не повернувся. Навіть за речами якась тітонька прийшла. Непоказна, тиха така, куди їй до матінки? Згодом, вона стала його дружиною. А матуся? Матуся! Та знайшла собі женишка в Іллінойсі. Через Інтернет, до речі. Підстаркуватий трохи, правда, але нічого — зате не з бідних… Я спершу, як почув, думав через знайомих психіатра напитувати: віртуальний роман у маминому віці! Потім виявилося, що дурень у цій ситуації саме я… Ти це хочеш почути, кошеня? Думаю — ні!

Дивно, та вперше це згадую без фантомного болю. Була родина — тепер зовсім чужі люди… З ким не буває?

— А далі що… тобто з тобою…?

Може, сказати, що доста на ніч страшних казок? А самому до ранку мучитися, заново усе переживати?! Та коли й хто ще спитає, що зі мною було?..

— Далі? Я дізнався про того покидька малолітнього, який усю кампанію пригостив колесами. Щедрий, блін! Йому нічого за це не було… Міліція справу прикрила, ледь дізнавшись, хто його батечко. Сама, мовляв, винна, ніхто силою не пхав отруту. Ну, я й не втримався … Ні, не набив морду. На чорта? Охорона скалічить нападника — і весь реванш. І що це змінить? Не варто тобі знати про все, чесно, не варто. Тільки ніхто, навіть його батечко не скумекав, що вдарити можна не лише кулаком. Якщо трохи петраєш у комп’ютерах та знаєш, кому і що треба повідомити, аби гарантовано дійшла певна чутка до певної особи. Й ніхто навіть не здогадався, що за скандалом, де йшлося про дуже велику суму грошей, стояв студент-п’ятикурсник. Тобто це я, ідіот такий, тоді думав, що на мене не вийти… — Говорю без жалю до себе, хіба з гіркотою в голосі: — Тоді скандал зам’яли, скільки вже там грошей і крові з них попили — не в тому справа. Тільки через кілька днів ота сімейка в аварію потрапила. Дивна така аварія, автівка наворочена, техогляд тільки-но пройшла, водій — ас, шосе — порожнє… Усі розбилися так, що ледве потім розібрали, хто де. І батечко, і синочок, й охорона… Звісно, охорона тут ні до чого, випадково під руку потрапили… Не пощастило їм просто …

Отак, мала. Ти здогадувалася, напевне, що я не білий і не пухнастий. Навпаки… Хотіла знати правду — отримуєш. Правда — то тягар, який не тільки має вагу, а може бути і небезпечним. Продовжую далі, навіть не думаю зупинятися, бо так давно мовчав і слова самі собою лізуть назовні:

— На мене через кілька днів вийшли. Могли б, певно, раніше, та шефу майбутньому цікаво було подивитися, як я жити буду, дізнавшись, що через мене люди загинули, тобто безневинні люди… Звісно, не він ту аварію підлаштовував, завжди тонше грав, однак чужий хист таки зацінив. Так-так, щось підозріле таки вчув, партнерів, що надто поквапилися, вишпетив, дав команду своїм нишпоркам… То так тільки здається, що доволі легко сфабрикувати докази, поставивши півміста догори дригом, а потім десь там просто відсиджуватися… Нишпорки слід взяли. Звичайно, я не зрадів, коли мене відшукали. Але потім, коли все вляглося, збагнув: переховуватися ціле життя — на таке мене точно не вистачить.

Чаю залишилося рівно на один ковток. Перестояного, із залишками заварки. Нічого, якщо в горлі судомить, і помиї згодяться… Бо це ми зараз такі сміливі, бо роки минули, а тоді… Та, зрештою, перед ким грати? Перед Русланою? Тому й не граю:

— У в’язницю шанс потрапити був невеликий. Спробуй довести, що я не здуру у все це вляпався? Вижити — ще менший… — задавнений біль ворушиться під правими ребрами, хай і давно зарослими, ніби знущаючись: «а він був, той шанс»? «Змовкни, — наказую подумки. — Якби хотіли вбити, то… чорта з два б я так сміливо зараз розпинався на кухні. Тож, трохи «підучили», аби не вважав себе новим Макіавеллі …» — Як бачиш — не вбили. Бо сподобався ж я чимось Мстиславу Маврикійовичу. Залишив при собі, як домашнього песика… — остання фраза — фальшивка. Дехто з мого оточення обзиває мене саме так, коли думає, що не чую. Бо шеф говорить геть інше. Він інколи кидає репліки про щурів навколо. Мовляв, не так то й зле: якщо ще не втекли, значить, корабель не тоне… Умгу, чи ті щури не здогадуються часом за які місця їх тримають? От на мене теж, певно, пухкенька папка компромату назбиралася, лежить десь, чекає свого часу.

Чи боюся? Вже ні, бо звик так, що й не лякає. Чи в мене стокгольмський синдром розвинувся? Коли я набачився такого, що зрозумів: Мстислав Маврикійович — то далеко не найгірший начальник, хоч якось своїх людей береже. Як ті меблі, що такі-сякі гроші коштують.

— А тепер що? — Питання Руслани вдаряється луною в стінки моїх роздумів.

— Тепер? Бачив я людей кращих за шефа, бачив і гірших. А бігати від одного до іншого: типу, купіть мене з тельбухами за дорого, то не для мене. Йди спати, мала, не твоя це війна, скоро додому відпустять, а тут якось воно буде…

В останньому у мене нема впевненості, але брехня дається на диво легко.

Мить вона вагається. Певно, дуже хоче додати щось про Єву, аби гарно завершити розмову. Чи щось важливе сказати.

Стримується. Мовчки збирає аркуші з малюнками, складає до теки, закриває її.

Має вона слушність. Зараз не до давніх проблем, із сьогоднішніми розібратися б…

Лише через півгодини згадав: про несподіване зникнення хлопчика — винуватця аварії — просто із відділку міліції. Та не сказав їй ні слова. Та, може, й на краще, ще кинулася б поночі розшукувати шкета. Про всяк випадок зазирнув до вітальні. Спить, згорнулася клубочком посеред дивана. Теж дар, отак відключатися, що б не почула-побачила перед тим. Ще раз пильно роздивився її обличчя: ліхтар під вікнами, світла досить. Нітрохи не схожа на Євку. У степу, певно, у мене глюки почалися від гарного життя… А так нічого, симпатичне дівча. Пощастить якомусь парубку, якщо мала перестане встрявати у всі халепи, котрі на шляху трапляються.

Чортзна про що думаю. Аби хоч трохи час потягти і не лізти до пакету із Сантою, тобто порпатися в паперах та дисках, проціджувати чужий бруд, нюхати чуже лайно. А згодом аналізувати, намагаючись зрозуміти, що відбувається в цьому бісовому місті? Чому список нещасних випадків та прикрощів, які трапляються із впливовими людьми, росте так стрімко, що прес-служби із ніг збиваються, аби запевнити середньостатистичних мешканців: типу, у Багдаді все спокійно? Яка криміногенна ситуація?! Що ви? Спеціалісти навіть про неофіційний перерозподіл власності перестали пліткувати. Розуміють, що така інфа — то сюжет виключно для кримінальних серіалів. У нормальних людей усе давно вирішується цивілізовано. От тільки наше місто, схоже, не зовсім нормальне. Щось пішло не так!

Може, таки зачекати до ранку? Другу ніч не сплю, ще й із такими веселими пригодами. Завтра я просто звалюся з ніг. Заварюю собі каву. Хай тобі! У звичайному кафе, коли економно підійти та розбавити, того напою на чотири — п’ять порцій вистачить. А я вливаю собі це все в одну порцію. Пити ту гіркоту не легше, ніж ліки. Нічого, зате мізки добре продирає.

Глипаю в бік Санти. Зачекати, звісно, можна. От тільки у мене виникає лихе передчуття: ранок настане не для всіх. Наразі мені щастить. Доля б’є поруч, але все ж не прицільно…

Ще виявиться, що моє везіння зараз тихенько посопує носом у сусідній кімнаті. А тому я мушу збагнути, у що її вплутав. Ще не вистачало, аби ця війна перетворилася і на її війну.

Руслана

— Як це «нічого особливого»?! Ну, якщо це нормально для вашого міста, підпал квартири у Новорічну ніч, то звісно… Цікаво ж ви живете!

— Не цікавіше від решти світу. Тобі статистику про пожежі під Новий рік пробити по країні чи відразу по світу? П’яні ігри з феєрверками — теж мені небувальщина.

Пальці Олега зависають над клавішами ноутбука. Він справді здатен залізти у всесвітнє павутиння за черговою інформацією просто зараз? Типу з принципу — на зло мені чи всьому світу. От тільки хлопець трохи переграє. Спокій — спокоєм, залізні нерви — залізними нервами, а правий куточок міцно стиснених губ ледь помітно смикається. Чомусь замість заспокоїти, мені хочеться довести його до сказу. Доброю я буваю, сама інколи своїй доброті дивуюся…

— Атож, з першого разу звичайна п’яна гоп-компанія влучає у напіврозчинену кватирку на другому поверсі. Чітко зафігачує ракету в заґратоване вікно і так, щоб та гарантовано втрапила до середини. А тоді оці напівп’яні злочинці блискавично зникають з місця події. І наостанок — страхова компанія мовчки погоджується заплатити збитки постраждалому, бо…

— Ну, хай не зовсім звичайна, — поблажливо, трохи стримано заспокоює Олег мене, як дорослий набридливу малу. — Може, то компанія снайперів демобілізувалася, зібралася під Новий рік, напилася, згадуючи колишнє, й от… І взагалі, тобі більше нема чим перейматися, ніж моїми квартирними проблемами?

От як відповідати на таке питання?

Звісно, є чим. Ота пожежа — не найгірше, що трапилося з ним, та й зі мною останнім часом. А збоку глянеш — усе наче налагоджується. Хоч би для мене: сьогодні офіційно повідомили, що можу забиратися з міста хоч під три чорти. Справи, за якою я проходила, як важливий свідок, вже не існує. Нещасний випадок із п’яницею за кермом — буває. Бо доля й так покарала «шумахера». У лікарні лежить, хтозна, чи взагалі зможе за кермо сісти… Коли ж я прямо спитала, що думає про це мати трирічного Богданка, котрий ледь не втрапив під колеса автівки, втомлений слідчий на мить заплющив очі. Потім ледве не прохально глянув на Олега, що саме нахабно зазирнув до кабінету: «Заберіть звідси свою подругу, шановний. І порадьте їй триматися подалі від…». Ось теперечки Олег, без особливого бажання, і виконує другу частину наказу.

Та забралася б я із його квартири відразу, про що мова. Скільки людині набридати можна? Але він, як почув, то чомусь щиро здивувався: здуріла я, чи що! Кому воно заважає, що я тут живу? Йому, бачте, слово честі від мене лишень одного треба, щоб я забула про всю цю історію. Не намагалась вивідувати щось про трирічного Богданка, який серед зимової ночі опинився на міській вулиці та ще й майже під колесам сильних світу цього. Крім того, мені зовсім не варто патякати про неіснуючу семирічну малу, яку я начебто відпоювала гарячою кавою посеред степу, коли він мене задубілу підібрав. Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю… Ото вся й інструкція.

От тут я вперше і зрозуміла — Олег також не залізний, бо кутики його вуст можуть ледь помітно тремтіти. Ось зараз, так і не розпочавши розшуки статистики про новорічні пожежі, він повертається до попередньої теми:

— Мала, не будь дурною! Усі так живуть, вдаючи, що нічого такого не відбувається. Принаймні, усі, хто хоч трохи життя цінує. Спалена квартира — то так, квіточки, натяк, що мимоволі підсунувся занадто близько. Чи, може, думав хто, що я там щось важливе тримаю, про той розплідник чортів, скажімо…

Умгу, згоріла квартира — то й чорт з нею? Нічогенька позиція. Може, колись і в наших ворогів згорить, а ми й поруч не стоятимемо… На дітей точно усім начхати: що нам, більше за всіх треба? Зі своїм би клопотами хоч якось впоратися: усіх не врятуєш.

Цієї думки я в голос не озвучую. Інше дряпонуло: — «Розплідник»? — десь я таке чула. От зовсім недавно, з чимось тривожним пов’язане… Не ділюся своїми спогадами, бо ж не моя то справа. Саме такої думки й Олег. Схоплюється на ноги, підвищує голос:

— Не лізь у дорослі справи, мала! І таки справді краще буде, коли ти додому поїдеш. Давай я сам тебе на вокзал відвезу, а то, хто знає, ще з ким познайомишся, коли самостійно містом блукатимеш. «Зозулята зими»! Це ж треба було вийти з квартири і відразу на божевільну натрапити! Не лише в тебе фантазія добре працює!

Я й так стою, тому схопитися зі стільця, хоч якось гамуючи емоції, не можу. Поспіхом переплітаю пальці за спиною, поки руки самі собою не стискуються в кулаки. Спокійно. Не втрачай розуму.

— Припини. Зараз же припини мене виховувати. Чуєш?

— А то що, мала? Що ти мені зробиш?! — це вже на півтону нижче, але його темно-сірі очі недобре примружені. Дитячий садок якийсь!

— Нічого, звісно. Просто ще нікому не вдавалося змусити мене робити щось з примусу, особливо за допомогою крику. Навіть моїм коханим родичам чи колишньому хлопцю. А ти мені — ні-хто…

Спеціально вимовляю останнє слово з притиском та по складах. Ох ти! Різати треба такі довгі язики, як мій. Оце називається «заспокоїла» розлюченого співрозмовника.

— Що, колишній хлопець впоратися не зміг?! — глумливі нотки переважають в голосі. — Певне, зовсім щеням був. І не дивно! Мабуть й ходили, як колись піонери, лише за ручки тримаючись?! Ой, а може, у щічку таки цілувалися?

— Припини!

Запізно.

Олег боляче хапає мене за плечі. Припадає ротом до губ.

Шкільні подруги, дивлячись телесеріал, пищали від захоплення при таких сценах: ото пристрасть! Дурепи! Тобто це я дуреписько ще те. А Олег — просто покидьок! Я ж йому навіть не подобаюся. Силу він, бачте, демонструє, хто тут господар показує. Що ж у нього за дівчата були, котрі дозволяли так із собою поводитися та ще й після цього слухалися?!

Стискаю міцно зуби та губи також. Випручатися вдається майже відразу. Бо він і не надто втримує. Важко дихає, завмер навпроти. Чекає, як зреагую. Що, думаєш, ляпас спробую дати, а ти легко руку перехопиш? Нічого подібного. Битися я вмію серйозно, усяке у житті траплялося. І нічого, виплутувалася якось. Ще пожалкуєш, засранцю, що поліз до мене! От тільки не зараз, не стану я на твоїй території з тобою валандатися!

— Гад ти, Олежику, — зайве це, але втриматися важко. — Добре, вважай, добився таки свого: знаходитися поруч, в тому ж місті, що й ти, — невелика радість. А де вокзал знаходиться — без тебе знайду!

Що, хіба не це хотів почути? Та чомусь не виглядає супермен надто щасливим.

Зі зборами я впоралася миттєво. Нема там чого збирати. А от коли зодягалася, то заплуталася у власному пальті. Рвонула рукав, той ледь не затріщав. Зачепила широкий плетений браслет зі шкіри на правій руці. Ледь не зойкнула, швидше від несподіванки. Так давно тягаю браслетку, що й забуваю інколи про неї. Наче то моя друга шкіра. І майже забула навіть, чого і коли вперше вдягла.

Олег хотів-таки втрутитися чи хоч щось сказати. Лицар, бачте, відшукався! Та раптом натикається очима на кілька тоненьких білих шрамів на моєму зап’ястку. Тих, що заховані під браслеткою. Його пересмикує.

Перш, ніж хлопець встигає оговтатися і хоч щось в’їдливе сказати, гупаю дверима. Усе ж встигаю кинути через плече: «Хай щастить! Успіхів тобі у всьому!». По-дурному, звісно. А що скажеш розумного, коли тебе витурюють із чийогось життя, щоб не плуталася під ногами і не заважала залагоджувати важливі справи?

Злітаю сходами, не чекаючи ліфту. Краєм ока встигаю завважити, як в бік сміттєпроводу, що приткнувся за ліфтовою шахтою, шмигає якась сіра тінь. І тихеньке, але тяжке зітхання, немов за втратою, що її не можна відвернути.

— Хто там? — ох ти, ледь ногу не підвернула. Не найкраща то ідея, різко гальмувати посеред сходів.

Мені що, і справді більше за всіх треба? Навряд чи. От тільки чомусь холодом сипонуло по спині. А не люблю залишати страх позад себе. Краще глянути йому у вічі.

Нема нікого у тому закутку. Галюцинації у тебе, подруго. Справді, менше треба страшних казок слухати. А морозить, бо треба як слід застебнутися, стужа на вулиці. Зима.

На двір виходжу вже не поспішаючи. Коли є шанс втекти від неприємностей, то він не зникне за кілька хвилин. А якщо нема, то можна і не квапитися…

Олег

Бити ноутбук чи гатити об стіну мобілкою — надто велика розкіш. Особливо зараз. Тому обмежився чашкою. Дешева посудина із дурнуватим малюночком просто потрапила під гарячу руку. Вже визбируючи черепки — звичка з дитинства — збагнув, що то не Лідина чашка. Залишки посуду від моїх квартирантів всуціль помережані квіточками або кошенятами з барвистими бантиками. Отже, залишилася з попереднього життя. А хто, крім Єви, у нашій сімейці міг дудлити чай з такого горняти? Дурнуватий малюнок якийсь: середньовічний замок посеред диких скель та пишних лісів. Що, не могла та Руслана іншої собі чашки взяти?! Та чорт із нею, з чашкою! І чорт із нею, з тою божевільною!..

У цю мить пролунав дзвінок у двері. Вичекав кілька дзвінків. Якраз пригладив волосся та стишив тяжке дихання… Хто завітав, спитати й не подумав. Відчинив різко двері. Що там прочитав Василь на моєму обличчі, не знаю. Тільки начальник охорони чомусь не скористався шансом нагадати про правила безпеки та обачність. Мовляв, хто отак пускає до хати усіх охочих? Мету візиту пояснив сходу:

— Податківці не дочекалися кінця свят, певно, за роботою засумували. Центральний офіс перетрусили, тепер хочуть взятися за філії. Фірма зараз виглядає, як після погрому. Бухгалтерів відпоюємо валер’янкою. Прибиральниці натякають на хоч невеличку премію, отак канікули людям урвали…

— Уже виїжджаю. Треба було раніше зателефонувати, — перебираю ініціативу.

Василь здивовано витріщається на мене:

— А на чорта? Ти що, бухгалтер?

Добре що не спитав, чи не хочу випадково допомогти прибиральницям.

Киваю на вітальню. Типу — проходь. Не вести ж подібні балачки в передпокої?

Василь без нагадувань знімає взуття і куртку. Щось раніше не помічав за ним любові до етикету. Так і є, тягне з початком розмови, он, очі вбік ховає.

— Щось знайшли? — вдаю, що не помітив.

— Звісно, штраф впаяли за дрібні порушення. Сергій Федорович гнівається для пристойності…

Смішно, але це — справді нормально. Якби у нас не відшукали хоч якогось дрібного порушення, почали б копати так, що дорилися б до справді важливих речей. А так і їм статистику не зіпсували, і ми малою кров’ю відбулися. Крім того, не цікавили податківців цього разу дрібні порушення, навіть їжаку зрозуміло…

— Що, Федорович мене, ледаря, згадав незлим тихим і не один раз?

— Не без того, але звільняти тебе отак просто ніхто не стане. Зайвий клопіт. Бо ж доведеться когось нового шукати на твоє місце, потім — вводити його у курс справ, у тому числі і шефових приватних, слідкувати, щоб, бува чого, не той… Ну, ти ж знаєш: не царська то справа дрібницями клопотатися…

Кривлюся, немов від зубного болю. Зарано він Мстислава Маврикійовича закопує. Ще побачимо, що буде трохи згодом.

Василь знову відводить погляд, але я встигаю побачити блиск у його очах. От і скажіть після цього, що охороні все одно кого оберігати.

— Інше гірше: Ірину Мстиславівну незабаром доведеться із Англії зустрічати. Батько за нею засумував, а хворого хвилювати не можна. Твої хлопці нормальну охорону дівчинці забезпечать? — переводжу розмову на інше.

— Із дуба впав?! Чи думаєш, що охоронці у нас із вулиці набрані?! — врешті Василь перестає косувати. Дивиться просто в очі. Образили професіонала, бачте. Навіть не задумався, нащо треба шефові в лікарні, аби мала поруч була. Він і здоровим спадкоємицю бачив не довше півгодини в день.

— Думаю, що хлопці в тебе нормальні. От тільки… подивись краще сам, — киваю на ноутбук.

Замість того, аби зручно влаштуватися за столом, Василь нащось схиляється над нещасним ноутом, підкреслено обережно бере мишку. Куточком ока намагається відстежити, чи не кепкую я потай із його побоювання перед сучасною технікою. Робити мені більше нема чого?! А от файли переглядає уважно, лише раз зиркнув на мене так, що стало зрозуміло: усі мої роздуми про його недалекість — дурниці. Голова у хлопця варить, а ще — вистачає розуму не демонструвати свої здібності.

— Ти зайвого сюди не включив? Отой, скажімо, випадок із Михайличем — наче просто збіг. Це ж кому під силу таку комбінацію розіграти? Та й задля чого ускладнювати справу, виводити з гри простого водія? До того ж ця аварія трапилася не з шефом… — він прикушує язика.

— «Включив-не включив», — не час сперечатися. Бо того, за що точно поручуся — вище дахівки дев’ятиповерхівки, — відповідаю спокійно.

Переводимо розмову на інше:

— Може, ліпше було Ірину Мстиславівну потримати ще в Англії: типу курси практичної англійської, гарна дисципліна у закритій школі, те-се… Подалі від нашого затишного містечка. Мачуха проти не буде. Га, Олеже?

— Вона-то, може, і не буде, але сам знаєш: єдина спадкоємиця. Інших дітей у Мстислава Маврикійовича немає.

— Немає? — Василь зводить брови. — А кажуть, що була у цивільному шлюбі ще одна донька, також дівчинка, але той… Е-е-е…

— Була! Та коли то було? Лугова Вероніка Петрівна. Мати нікого не записала на біологічного батька. Та й Мстислав не поспішав доньку визнавати. У молоді роки не в одного шефа таке траплялося: чи то сам дурниць накоїв, чи то на нього спробували чуже повісити… Гроші на малу, до речі, таки давав. Так що оті розмови про те, що дівчинка вмирала в лікарні, а батечко, що трохи на ноги зіпнувся, грошей пошкодував на ліки — дурниці. Інколи і від запалення легень помирають.

— Угу! А ти звідки про це все знаєш? — Запитує скоріше риторично Василь. — Схоже, Олеже, ти на боці шефа.

Василь вивчає мою реакцію надто уважно. Однак питання про те, чи дарма Сергій Федорович трусив мене за якісь там таємничі папери і чи не увійшла інформація з них до моїх логічних викладок, хоч як ті вертяться у нього на язиці, він так і не задає.

— Скажімо, мені шкода оту малу. Їй просто не пощастило. Але криміналу там немає, нещасний випадок… Повторюю: діти інколи помирають просто так, — мушу якось довести розпочату розмову до логічного завершення.

— Дорослі теж, — Василь ще раз проглядає мій список: перелік усіх нещасних випадків, пригод із трагічними наслідками, нещасть, що щільним кільцем оточили наше місто і поступово розповзаються за його межі. «Драпати треба», — зробили б висновок герої кримінального серіалу. Щастить їм там, у кіно. Захотів — утік і не переймаєшся, що за потребою знайти людину в сучасному світі — раз плюнути. Кого не знаходять, того, значить, і не шукали як слід. Ото й уся біганина…

Сидимо на кухні. Від чаю Василь не відмовився.

— До речі, мені телефонувала Нінель Петрівна, — несподіваним повідомленням розроджується Василь.

— Тобі? З якого це дива? — Питання, що й казати, не геніальне. Як і заява, що вертиться на язиці: вона навіть власних охоронців на ім’я не знає. Додаю: — Тобто той… Е-е-е, я хотів спитати, ви давно знайомі?

Ото спитав! Б’ю сьогодні усі свої рекорди з тупості. Типу, заспокоїв можливого союзника.

— Знайомі? — Він ледь зводить пшеничні брови. — Та бачив ту кралю кілька разів здалеку. А от чого вона вирішила, що я буду щось передавати «шановному Олегу Дмитровичу» і звідки взяла саме мій номер… біс її знає.

— І чого їй треба від шановного Олега Дмитровича? — зручніше перехоплюю чайник. Хоч, за великим рахунком, під таку розмову здалося би півлітра. Але Василь на роботі не п’є і поза роботою також. Бо з його професією ніколи не знаєш, коли отой робочий час закінчується. А пити одному на очах принципового тверезника… Задоволення на великого любителя, чесно…

— Звеліли передати, що «Олег Дмитрович грубіян і не заслуговує на щось хороше», — Василь надкушує бутерброд і не без задоволення цитує мою знайому. — Але якщо йому дуже знадобиться допомога, то хай звертається, бо коли попросить як слід, то пані спробує допомогти… Ти що, скалічитися хочеш, дурню?!

Останнє, то не Нінель. То його реакція на мою кулінарію. Саме вчасна, до речі. Я навіть не помітив, що тоненька цівочка окропу потрапила не до заварника, а на мою руку. Запекло лише після його крику.

У таких випадках тягне висловитися глобально. Ні, я не про мимовільну лайку, поки обробляєш свіжий опік. А про сентенції на кшталт: «усі жінки — суки». А може, то мені просто «щастить» на таких. Хоч, за великим рахунком, мені банально вже давно не щастить. Відтоді, коли з Євою лихо трапилося. Це відправний пункт всіх моїх неприємностей.

Нінель спочатку мене жаліла. Ага, навіть виявила мужність та погодилася стати моєю дружиною… Тут дякувати треба, що вчасно охолола і доволі легко проміняла перспективного молодика з не дуже доброю кармою на підтоптаного, але гарантовано успішного дідка. А хіба я кращий від нього? Бо чим я думав, коли офіційно знайомив красуню-наречену з батьками, із гордістю перехоплював заздрісні погляди в чоловічих компаніях? Зрозуміло чим, не головою ж. Остаточно збагнув це не так давно. Час від часу вона згадувала про мене, телефонувала, зустрічалися щоб просто поговорити і не тільки. Але останнього разу — восени, та крапля в чаші таки стала останньою. Хе! Непогано ми стосунки з’ясували, є про що згадати. Після того, що я їй наговорив та що від неї почув… Навіть не здивувався, що під кінець «розмови» вона пообіцяла поскаржитися чоловікові, мовляв, я її, бідолаху, присилував, мало не зґвалтував, і тоді з мене шкіру живцем спустять…

Шкіра залишилася при мені. Вона ж не закінчена ідіотка, і чоловіка свого тримає за товстий гаманець, а не за віслюка. Не заробляють віслюки таких грошей. От і в разі чого благовірний запитав би кохану дружиноньку — а чого це ти, дорогенька, з колишнім нареченим за місто попхалася одна без охорони?

Цікаво, якого милого вона раптом вирішила йти на примирення?

— Як зателефонує ще раз, передай, що Олег Дмитрович став ще більшим грубіяном і зовсім не цінує благородства тонкої жіночої душі.

— Я не телеграф, щоб передавати, — вельми резонно відзначає Василь. Схоже, він саме хоче запропонувати знову перейти до вітальні і подовжити наші ділові розмови.

Я не втримуюся, визираю у вікно. Дурна звичка. І що я там збираюся видивитися?

— Та заспокойся. Нормально усе із твоєю малою, тобто Русланою, — так, ніби між іншим, кидає співрозмовник.

Добре, що чаювання уже закінчилося. Досить із мене й одного опіку, з такими новинами.

— Звідки відомості?

— Про малу твою, чи що? Хлопці бачили, як вона з під’їзду вийшла, ну, їм у той же бік було треба. Дівчина симпатична, чимось схвильована, ти ж сам казав, що зараз атмосфера у місті дуже напружена.

Що робили ті «хлопці» біля мого під’їзду визнаю за краще не уточнювати.

— Ну, пройшла вона трохи у бік залізниці…

— Чого її туди понесло?! На електричку у такий мороз?! Отже ж, ідіотка мала.

— Може, й не ідіотка, а згадала про те, що автобус зламався, коли сюди їхала. Так-от, раптом загальмувала біля неї машина, червона «тойота».

— І вона спокійненько сіла в новісіньку автівку до незнайомця?! — запитую і злюся на себе. Ні, воно мені треба, куди вона сіла?! До речі, до мене в машину вона також сіла доволі швидко, познайомитися навіть не встигли. Тож чи варто дивуватися?

— Ти мене через слово перебиватимеш? «Тойота» не нова, за кермом — не чоловік, а дівчина. Така собі фарбована білявка, ровесниця Руслани. До того ж вони — знайомі, бо та кралечка з машини погукала малу на ім’я…

Ото вже, Пінкертони вишукалися! Ні, щоб лишень простежити, коли вже так припекло, роботи у них іншої нема, так вони ще й висновки логічні роблять. Що за знайома така, цікаво?

— Ну?

— Що «ну»? Сіла твоя Руслана в машину, «тойота» поїхала у бік вокзалу. Хлопці трохи провели авто, а потім їх відкликали, відправили на завдання в інший кінець міста. Усе, кінець історії. Думаю, дівчини в місті уже немає, додому прямує.

Не надто поспішаю радіти, бо трохи знаю ту дівчину.

— Думаєш чи знаєш?

— Слухай, як тобі цікаво, зателефонуй їй на мобільний і про все дізнаєшся. Що ти дитсадок тут влаштовуєш?! Давай ліпше спокійно поговоримо про важливіші справи. Навряд чи ти один такий розумний! Мусив ще хтось допетрати, що у нашому місті явно ненормальні речі відбуваються.

По-перше, зайнятися мені є чим. Буду я усяким дурепам телефонувати. По-друге, нема у мене її номера. Вона не сказала, я не спитав, ні для чого було дізнаватися…

А робити-таки щось треба. Це якщо відкинути усю надуману містику і припустити, що хтось невідомий, але цілком матеріальний, веде зараз війну проти усіх господарів міста гамузом. Бо підлота вищого ґатунку — то не дідько з пекла, то цілком реальна людина. Схоже, ми з Василем це розуміємо. Тож, певно, і на краще, що опинилися в одному човні. І так само добре, що Русланка випала з цієї історії. От чорт, було б про кого згадувати! Зітхаю і виймаю з колоди козирну карту:

— Василю, ти колись чув, хоч краєм вуха про таку паскудну місцину, яку називають розплідником?