Зозулята зими

Частина четверта Тіні вчинків

Арсен

Вийшов на вулицю. Захотілося ковтнути холодного зимового повітря.

Ні-ні, це не банальна необхідність провітрити голову мене туди погнала. Просто до ранку перечитував принесені Олегом папери. Більшість з того знав, дещо підтверджувало мої здогади чи сумніви. Хоча багато й нового дізнався.

Холера ясна. Це ж треба так оригінально назвати — розплідник. Цікаво хто вигадав?

Так, спокійно. Нічого мені не цікаво. І взагалі, якби мене до цього не приліпили, нізащо не став би втручатися. Надто сили нерівні. Наче всі проти і нікого за. Хіба що двійко телепнів — Олег та Василь? Один із них майже мертвий. Маховик запущено і він от-от наздожене Олега, бо він у списку… Ех, не тільки він, бо і я у списку теж.

Натякнув цьому засранцю щойно про список та чи зрозумів? Вдає з себе телепня чи таким є — його справа. Дрихнуть зараз з Василем у офісі. Казав, що у них на сон три години. Поки читав, то зрозумів — час вже не має великого значення. Три чи вісім… Хай виспляться. Перед смертю не надихаєшся.

Дивна річ, часом неприятелі-недруги стають друзями? Тю, оце подумав! Яка там в дупу дружба? Нею й не пахне. Та й не вороги вони мені, зрештою. Просто так зорі стали на небі і ми зараз по один бік барикад. Мені його навіть шкода. Олега тобто. Закохатися в Нінель, зовсім голову через цю фарбовану фіфу втратити. Наче в білій сорочці у затхлому болоті викупатися. Кажуть, що грязі бувають лікувальними, але тут лишень неприємностями смердить.

Ех і чого я тоді так напосівся? Красуня Нінель. Легкий спортивний інтерес з мого боку — не більше. Доладно скроєна точена фігурка, порцелянове личко, блакитні оченята на ньому, мов зорі, правда порожні, холодні та беземоційні, мов у ляльки Барбі… Ну погратися можна, не більше. Нічого в кубіті незвичайного. Красиве тіло також набридає з часом. 11 хвилин сексу, то за Коельо, а що далі з такою робити? Говорити про норкові шуби чи про нового бойфренда подруги Еліни? Доба ж має 24 години. А от на що Олег так запав, наче розумний мужик, ну не ідіот — точно? Закохатися по вуха в ляльку!

Так, Нінель. Вона, коли ще Олега на короткій шворці тримала, вже зі мною спала. Ох, такі лялі просто так нічого не роблять. Очевидно, я їй на початку перспективнішим видавався, аніж Олег? Та і я пролетів, принаймні в її планах, бо заходити далі інтиму в стосунках з Нінель — і не збирався. Одначе трохи образливо, коли тебе молодого-цікавого замінюють далеко не молодим, правда, дуже багатим. З’явився папік — й Нінель помахала ручкою і мені, і Олегу. Та я швидко заспокоївся. Хіба на іграшку ображаються, коли вона ламається чи губиться? Лялька — лишень лялька. Пустоцвіт, котрий нічого не вартує. Не треба було взагалі зв’язуватися. І справа тут навіть не в нашій бійці з Олегом.

Напилася якогось Нінель уже після «кровної помсти» та до мене задзвонила. Шморгала носом, гугнявіла, типу, папік не простить, коли дізнається, що спала не з одним і дитя в подолі від іншого принесла. Тому конче мусить аборт зробити. Олегові про це говорила, тобто гроші просила, а він, наволоч, гад такий, накричав на неї, бо йому зараз не до цього — сестра у нього померла. І, зрештою, треба ще довести — чи це його дитя, бо вона найсправжнісінька курва, що спить з ким попало. Зрештою, я би також засумнівався чи моя то дитина, бо не думаю, що колекція Нінель обмежувалася тільки мною, Олегом та папіком…

Та Нінель відразу зметикувала, що до чого, і до мене звернулася, як до «швидкої допомоги». А я звик платити за послуги. Спав з нею? Спав! От і заплатив… за аборт. Правда, якось несміло намагався їй натякнути, що, може, таки варто подумати, залишити дитину. Це її навіть розвеселило. Сказала, що я шелепнувся і такий же тюхтій та недоумок, як і Олег. Бо вона ще молода, щоб світ собі пелюшками та напівголодним животінням на аліменти зав’язувати. В неї ж зараз просто фантастичні перспективи у вигляді її теперішнього володаря світу відкриваються, бо живеться тільки раз, і ще купу різної дурні наплела по п’яні. Отут би мені й посперечатися, але чи варто то робити з п’яною бабою?

Аборт Нінель все ж зробила і зажила багато та… Щодо щастя сумніваюся. Щасливі жінки пригод на стороні не шукають, навіть знаючи — чим це їй загрожує. Тут би відірваною головою не обійшлося. Папік моєму детективному агентству доручив стежити за своєю дружиною, типу в профілактичних цілях. Інколи вона любила побавитися в самостійність і не брала з собою на зустрічі з давніми подругами охорони.

Хрін його знає, а може, вона Олега хоч трохи й любила? Чого б тоді ризикувати усім та шукати інтиму з ним, і не тільки інтиму.

Так, я — сволота, але не остання. Я навіть спалив ту теку з фотками Олега та Нінелі в пікантних сценах…

Може, мені це колись десь і зарахується…

Отже, ми з Олегом у списку. Два чоботи — пара.

Олег — батько ненародженої дитини, тепер я це знаю напевне. А я ідіот, який дав гроші для здійснення смертного вироку. Зрештою, щодо мене, то далеко не всі мої гріхи. З’ява списку. Гра? Чи не гра? Дві третини зі списку вже мертві. Як це гидко: смерть примушує жити повноцінно. Ще ніколи мені так цікаво не жилося. Наче стоїш над безоднею, а в ногах туман. І не знаєш навіть, де край. Тут час працює не на нас і, зрештою, він сам зараз не знає на кого працює.

Машину припарковую біля міського ринку. Хочеться пройтися.

М-дя. — Ринок, надто голосно сказано. Така собі барахолка, смердюче збіговисько душ і туш. Дехто запевняє, що найкраща «чуйка» на неприємності у продавчинь на ринку. Можу з ними у цьому посперечатися. У мене вона не гірша. Бо сам колись отак починав. Човники, ота елітна когорта, що ледь не завоювали Туреччину в дев’яностих. І якби, врешті, трохи не попустило рідну неньку-Україну, чорноморська держава легко могла задихнутися під велетенськими сумками в клітинку, кравчучками й здалася би без бою. Обійшлося б і без козаків на чайках. Мо’, й правда, біс його знає. Хоч і він не знає, нема чого нечистому зайві знання приписувати — честі забагато.

Та щось той знаменитий нюх в продавчинь останнім часом таки притупився. Принаймні уваги на худеньке темноволосе дівчисько, що надто старанно видивлялося щось під ногами у каші з бруду та льоду, продавці не звертали жодної. Та я звернув. Цікавенний типаж.

Продавчиням дівча по барабану. Надто захопилися витрішками щодо моєї персони. Ще б пак! Камуфлюватись сьогодні я зовсім не мав бажання, тож вдавати, ніби мене цікавлять ятки із закордонними зношеними ганчірками було б заскладно. Я просто прогулююся. Ну так, нахабство з мого боку. Ще й гарантовано безкарне. Бо ті, хто за звичайних умов міг би поцікавитися, якого я тут забув?! — сьогодні заклопотані іншим: вчора директор ринку (вже колишній директор) погорів на дрібному хабарі. Кажуть, мічених сто гривень, чи щось таке йому підсунули (отака дріб’язковість найдужче дратує справжніх володарів заржавілих яток і, так само заржавілих від вічних протягів і хронічних ста грамів зігрівального, продавців). Містом активно ширяться чутки про переділ сфер впливу в місті та інші гарні слова-обладунки для банального бруду, так уподобані журналістами. Може, мене зараз сприймають за отакого собі приглядайла-інспектора від однієї із зацікавлених сторін. Мовляв, кручуся, аби на власні очі розгледіти, чи й справді з цієї веремії покупців-продавців-лахів-злодійчуків та іншої шушери не можна вичавити більше зиску? Дурного, до речі, інспектора, якому тільки ліхтаря над головою не вистачає, щоб уже точно привернути увагу всіх зацікавлених. Та це добре: ті, кого вважають дурнями, живуть довго чи бодай помирають щасливо і за один день, не розтягуючи неприємний процес.

Цікаво інше: є у мене підозра, що того невдаху-хабарника покарано не лише за надмірну скупість. У долі вельми специфічне почуття справедливості. Особливо, якщо їй вчасно підказують, кого варто покарати. Хоч би за пусте базікання і показне співчуття. Чи за ще там щось. Хіба привід важливий? Та й, зрештою, той блазень також у списках, наразі серед живих. Влаштувати у СІЗО випадкову смерть доволі просто, маленький привід — крихітний нещасний випадок. Не здивуюся, якщо завтра в новинах щось подібне почую.

Струшую з себе роздуми. За філософствування грошей мені не платять. Зараз я просто очікувально марную час, поки темноволосе дівча ледь сунеться у мій бік, намагаючись не пропустити чогось цікавого з куп шмаття довкола і водночас не посковзнутися. Не заробити косоокість при цьому може лише справжня жінка. Хоч слово «жінка» поки що не для неї. Задля розваги намагаюся уявити собі, як вона виглядатиме через кілька років. В іншому вбранні, припасованому до фігури та без смішної чорно-білої беретки з яскравим помпоном на голові. Хм, а нічого, врешті, цікавенька така.

Своєчасно роблю ледь помітний крок убік. Якраз так, аби встигнути виставити вперед руку і «завадити» їй вписатися у мене.

— Обережно, шановна панянко. Із Вами все гаразд?

Вона різко стріпує головою, відкидає неслухняне темне волосся. Втуплює у мене великі світло-карі очі. Ох, які очі! «Кольору молочного шоколаду», — відзначаю навіщось, колір гарний, привабливий. Звісно, мені все одно, які там очі. Ні, брешу собі — очі гарні. Але зараз не у них справа. Просто відразу стає зрозуміло: підібраний без особливого смаку одяг, напівдитячі тоненькі риси обличчя — усе камуфляж. Вона бурмоче якісь вибачення, машинально відповідаю банальними фразами.

Я її впізнаю. Бо таких бачу та відчуваю відразу, навіть коли мають від природи добрий захист. Бо я не суджу і не засуджую, не караю і не виправдовую. Я просто живу і спостерігаю. Виборов собі це право. І вона неспроста тут. Наче хтось невидимий долив до моєї крові краплю впевненості. От і отримали ми несподівану підмогу. Хто ж знав. Ще півгодини тому я й справді замислювався всерйоз над версією — вшитися з цього міста та бодай на пару літ відтермінувати зустріч з неминучістю.

Дивний вигляд має підмога. Непоказний зовсім. А якщо вона ще й не сама? Якби ж то! Підношу очі до неба. Там тихо. Починає падати сніг, ледь помітний, дрібний такий. Цікаво, чи вона знає — ким має стати чи просто йде призначеною дорогою, бо не може опиратися своїй природі? Найчастіше такі стають найсильнішими. Як там їх називають? Примівниками, непрóстими? Таки вона непрóста.

Проводжу пальцем по своїй каблучці. Подарунок діда, також як ця мала, Непрóстого чоловіка. Мамин батько. Так по-дурному загинув, утім, чи загинув випадково? Можна було спробувати пошукати відповіді, але це діда не поверне. Він з палаючого дитячого будинку витягував дітей, заблокованих на другому поверсі, і наче вже всі були врятовані та раптом одне з шестилітніх дітлахів почало голосно ридати, кажучи, що там залишилася Орися. Тільки-но дідусь увійшов в будинок, як палаючий дах рухнув. Він так і не дізнався, що Орисею звалася маленька кішечка, яка таки врятувалася, бо у котів, на відміну від людей, сім життів.

Напередодні увечері він увійшов до мене в кімнату, як зазвичай, щоб побажати доброї ночі своєму єдиному онукові. Навіть коли мені виповнилося десять, він продовжував до мене заходити, просто поговорити. Та цього разу він нічого не оповідав. Сказав, що мав важкий день та втомився. Тоді поцілував у чоло й поклав на мою долоню свій перстень. «Подарунок улюбленому внуку». Дідусь взяв з мене слово, що я його завжди носитиму з собою. І я дотримав слова.

Мені так і не вистачило духу стати тим, ким був мій дід. Я — лишень спостерігач. Мене називають нишпоркою, а отакі гумористи як Олег «спеціалістом із чортівні чи по чортівні», журналісти, це взагалі цирк, — «найкращим спеціалістом міста з найделікатніших справ». Чортівня, зазвичай, не така небезпечна, звичайні люди набагато гірші — це я знаю точно.

Я добре виконую свою роботу. Допомагаю. Не завжди просто так, точніше — ніколи просто так. Якісно зроблена робота має добре оплачуватися. Я не перевіряю душі, чи цілі. Я просто хороший приватний детектив. Ми з перснем маємо домовленість: коли прийде мій час — він дасть знати і я піду, як колись пішов мій дід. Перстень тільки перстень. Зрештою, свою долю я обираю сам.

Дівчина своїми шоколадно-молочними оченятами тільки якусь мить вдивлялася у мій перстень, який торкнувся шкіри її пальців, коли ми знайомилися. Але перстень спокійно зреагував на неї. Не запанікував, і мені не заболіло, як то зазвичай бувало, коли він упізнавав недобрих людей. Навпаки, десь всередині, біля серця, щось маленьке затріпотіло. Підказка? Вона не ворог. Але чи друг? Поки не знаю. І я її відпускаю. Бо перстень її упізнав. Бо вона таки непрóста, і недарма її сюди щось привело. Щоб втрутилася, допомогла. Відчуваю це. І ми ще обов’язково зустрінемося. Той, хто почав на нас полювання, ще не знає, що погані вчинки рано чи пізно повертаються. Бо коли темрява стає надто непроникною, хтось засвічує в небі зорі, ніби свічі.

Посміхаюся криво, пригадавши жарт Марини Іпатіївни: «Свічі можуть бути для світла, а можуть бути й до дупи».

Тільки-но всівся за кермо лексуса, як задзвенькав мобільний. Відчув нутром — трапилося щось непередбачуване, але чи стосувалося воно нашої справи, невідомо. Багато що трапляється тому, що мусить трапитися, а не зі злого чийогось умислу.

Голос з того боку навіть не представився й не привітався. А відразу посипав на мене словами:

— Альо-альо! Агов! Арсене, то я. Ти часом нетойво…

Різко обриває співрозмовника. Голос відразу впізнав, але я ненавиджу фамільярності й цього ідіота також не терплю… Думає, якщо він майже права рука небожителя Мстислава, то це дає йому право поводитися з людьми як завгодно.

— Цить! Нетойво я! Можна ще раз і спокійніше, будь ласка.

Співрозмовника від несподіванки клинить. Бо голос на пару секунд умовкає, навіть не чортихається. Спробував би! Перспектива, що я кину слухавку і не вислухаю його — стовідсотково маячить на горизонті. Голос аж тремтить від ненависті та збудження. Навіть на відстані я відчуваю ті вібрації. Ох, як я це люблю. Надрив, уміння людей доводити до шалу:

— Доброго дня, шановний пане Арсене.

— О, це вже краще.

— Це — Сергій Федорович. Е-е-е… Права рука Мстислава Маврикійовича. Вибач, тобто вибачте, що турбую, — з нього люди будуть колись, якщо живим залишиться, таки запхав свою нетерплячку до кишені, навіть по-людськи вміє, коли приспічить.

І враз мені цікаво стає, що то за нагла поміч організувалася, що мене аж сам МеМе захотів бачити. Передбачаю, що буде далі. МеМе також у списку, але чомусь досі живий. Дивна тенденція, він навіть під першим номером. Схоже, хлопа тримають на закуску. Класна ідейка, бо очікування смерті гірше ніж сама смерть.

І вже я починаю тліти від нетерплячки. Але навчився тримати себе в руках, тому просто продовжую грати вар’ята. Там, на тому боці, підбирають слова, бо таки зрозуміли, що я можу вимкнути телефон:

— Е-е-е, той… Шановний Мстислав Маврикійович прийшов до тями і хоче вас, вельмишановний пане Арсене, бачити. Якби ви були такі ласкаві та змогли негайно приїхати — ми і наш шеф були б вам безмежно вдячні.

Мовчу. Звісно, я згоден їхати хоч зараз. Ледве стримую себе, щоб не натиснути на газ і не рвонути з місця. Сергій Федорович очікував від мене бодай якихось слів, тому трохи здивовано продовжує. Не діждався ж. А що він хотів, що я почну співати оди Мстиславу і простягати до неба руки, дякуючи, що тому стало ліпше і таке цабе звернуло на мене грішного свою увагу.

— Е-е-е… Справа делікатна та серйозна, і тому дуже вас просив би негайно приїхати. І ще, — він, напевне, на тому боці ковтає гарячу праску, бо сказанні слова здаються якимись розпеченими, — я знаю, що Василь з Олегом у вас. Будьте ласкаві, передайте хлопцям, що і їх шеф хотів би бачити. У них чомусь телефони вимкнені, до них ми додзвонитися не можемо. Тутойво, обшибка вишла з тим звільненням.

Передумую говорити фразу: «З чого це ви взяли, що ваші колишні співробітники у мене?» Цікаво, що таке вчудили Олег та Василь, що їх не просто звільнили, а ще й пасуть. Навіть співчуваю трохи. Все-таки ми зараз з ними на одному боці барикад. Як там у класика: ворог мого ворога мені друг? Ну, друг — це надто гучно сказано. А от не ворог — це про них. Звісно, що у них телефони вимкнені. Я їм самим запропонував це зробити, щоб усякі телепні періодично не діставали.

— Алло-алло, — нетерплячість, врешті, у Сергія проривається наверх. — Чи чуєте мене, шановний пане Арсене? Алло!

Звісно, чую! Ще й як чую!

Уявляю собі, як зараз Сергія рве на шматки від цікавості: що це ще вчора затяті вороги, тобто я і Олег, роблять разом? Проти кого воюють, чи на чиєму боці. Такому навіть в голову не прийде подумати, що ми зараз воюємо кожен на своєму.

— Чую! — кажу неохоче. Мені Сергій ніколи не подобався. Не люблю дебілів. Олег — мудрий супротивник, а Сергій — чиряк на дупі, свербить, болить, чухається і плюється гноєм. Так і хочеться його позбутися.

Запитую безбарвним голосом:

— Ага! То що ж шановному Мстиславу Маврикійовичу від трьох смертних знадобилося, і так нагло?

Жодних емоцій. Пригадую, коли тільки-но починав свій бізнес, то такі люди як Мстислав вселяли в мене трепетний шал та повагу. І перше своє замовлення, як приватний детектив, отримав саме від Мстислава. Він звернувся до мене цілком конфіденційно з проханням зібрати на одну жіночку інфу. Жіночка стверджувала, що Мстислав біологічний батько її дитяти. Мстислав не стверджував і не заперечував. Він просто не знав. Не пам’ятав усіх тих жінок, з якими доводилося спати. І тому просив мене у цьому делікатному питанні розібратися. Я розібрався — мала Вероніка виявилася його біологічною донькою. Експертиза називала безжальну цифру — 99,9 відсотків. Але увечері перед ранковою зустріччю з Мстиславом, коли я мав йому представити всі докази, окрім експертизи були знайдені і свідки, і навіть пару знімків випадкових свідків того роману (так — я профі у своїй справі і цим пишаюся) до мене прийшла Іренея, теперішня дружина Мстислава, а тоді — акторка-початківець місцевого театру, яка доволі легко лягала в ліжко з ким-будь за досить таки невеликі гроші, а інколи просто так. Мстислав уже мав офіційну дружину й не дуже зважав на залицяння цієї фіфи, тримаючи її у коханках. Але Іренея зважала, бо знала про доволі кволе здоров’я теперішньої дружини Мстислава. А гієни вміють чекати.

Від мене Іренея хотіла небагато. Співчуття, доброго сексу, якого Мстислав не міг дати, бо, звісно, гроші творять дива, але диво потенції від них не залежить: вона або є, або її нема. І маленьке прохання від наївної акторочки, з перспективою у майбутньому зайняти місце дружини Мстислава. Прохання от яке — не 99,9 відсотків батьківства має бути написане у звіті, а хоч сімдесят… Я — не слабак, але вона так прохала і була така нещасна у своєму горі, типу знаходилася на боці офіційної дружини Мстислава. І я подумав тоді: Мстислава я зможу переконати допомагати тій нещасній жінці та її дитині, хоч з 70, хоч з 90 відсотками. Бо він усе одне не стане маля офіційно вдочеряти, а на тій нещасній одружуватися. Матір Вероніки — вчителька молодших класів, маленька сіра мишка, окуляри на носі, стрижка хлоп’яча. Взагалі, як міг Мстислав на таку спокуситися? Видно важкі часи тоді переживав чоловік, потребуючи не так сексу, як співчуття та вміння бути почутим. І я Іренеї допоміг… Десь у мене в архіві лежить течка з правдивою інформацією щодо цієї справи: фото, зізнання людей, експертиза справжня…

А Мстислав таки визнав свою неофіційну доньку Вероніку, тобто майже визнав. Чи взагалі є на світі людина, яку він любить? Навіть його «офіційна» донька не отримує від нього достатньо не те що любові, а простої уваги. То на що могла сподіватися жінка з байстрям на руках від такого чоловіка? Проте, щоб не здаватися жлобом, хоча ніхто б з близьких та неблизьких не засудив би, якби вчинив по-іншому, то Мстислав все ж взявся допомагати і жінці, і її дитині. Щомісяця надсилав їм сяку-таку допомогу. Матір Вероніки, здається, і цього не чекала від чоловіка, тож наче заспокоїлася і більше йому не набридала. Тим часом офіційна дружина Мстислава народила йому маля — також дівчинку. Назвали Іринкою. Дружина несподівано після пологів занедужала і померла… Злі язики перешіптувалися за спиною, говорячи, що то помста провидіння Мстиславу за не зовсім праведний спосіб життя. Замордовані ним душі та долі людей мстилися. Та думаю, то все бздури, бо хіба Мстислава таким візьмеш. Іренея добре знала про слабке здоров’я матері Іринки. І дочекалася свого зоряного часу!

А тим часом незаконнонароджена Вероніка занедужала, потрапила до лікарні й потребувала не просто місячної грошової подачки, а вагомішого матеріального втручання. Матір малої, звісно, звернулася за допомогою до Мстислава. А він просто відсахнувся від неї. Так буває — смерть дружини, робочі негаразди, якісь примарні перспективи на всевладність затьмарюють розум, не дають зрозуміти, що справді важливе. Тож коли матір Вероніки повідомила Мстислава про смерть доньки і покликала його на похорон, той, здається, цього навіть не зауважив, як і того, що незабаром ця нещасна також пішла зі світу. Не знаю — випадково чи спеціально. Переходила дорогу на червоне, а водій вантажівки не встиг загальмувати… Про це я довідався нещодавно, й думаю, що Мстислав досі нічого не знає.

Так, всевладний Мстислав Маврикійович не мав ніякої справи до простих смертних, доки не зрозумів, що і він смертний. Боявся хіба що померти від зараження крові… Така дитяча фобія. Але те, чого найбільше боїшся, рано чи пізно наздоганяє тебе. Злий жарт долі чи тих, хто у ту долю вірить. Ніщо просто так не зникає. Тіні наших вчинків залишаються на руках, на сумлінні. Це — як у криміналістиці виявлення латентних слідів папілярних візерунків. Добрий криміналіст їх обов’язково розшифрує, хай з мільйонної спроби. От і про ці сімдесят відсотків я досі пам’ятаю, то мої латентні сліди. Тому, моє потрапляння до списку — не випадковість.

Зозуля Нінель, мала Вероніка… Заслужив…

Повторюю своє запитання, чуючи як з того боку стишено думають:

— Агов, Сергію Федоровичу, дорогенький? Ви там не заснули випадково? Щодо Олега та Василя, навіть не знаю. Навряд, чи вони захочуть вас слухати після начебто помилкового звільнення.

Дуже ввічливе у відповідь:

— Мстислав Маврикійович помирає. Я не жартую. Можна вважати, що це остання воля вмираючого. А Олег та Василь, хоч мене і не слухатимуть, але чутимуть Вас… І Ви їх переконаєте. Ви в цьому профі. І вам за цю послугу заплатять додатково.

Я звісно міг би послати його під три чорти, типу, не до нього мені тепер, але… Бо зараз ми всі зв’язані у тугий вузол, і хто знає, чи не є Мстислав ниточкою, за яку доведеться смикнути, щоб той вузол не довелося рубати. Тому відповідаю лаконічно:

— Я постараюся переконати, але не обіцяю. За годину ми будемо. Швидше, на жаль…

— Швидше й не треба. Чекаємо.

Але Сергій Федорович не встигає вимкнутися, бо я доволі спокійним тоном додаю:

— Ще одне, шановний. Ви маєте вибачитися перед Олегом та Василем за вчорашнє непорозуміння, думаю, це зрозуміло. І зважте: спочатку вибачення, а вже потім — справи. І під «Ви» мається на увазі не лишень ваша персона, а й особисті вибачення від Мстислава Маврикійовича.

Я не став слухати, що там відповідатиме переполоханий почутим Сергій. Просто вимкнувся. Загнаний у глухий кут звір буває небезпечним, але коли від тебе залежить його життя, то він тебе не кусатиме — це точно. Але я не зірвався з місця відразу і не став як хворий на голову мчати до офіса. Треба зробити кілька дзвіночків…

Перед тим, як стати перед ясні очі Мстислава, мушу знати, що там відбувається. Невже мій інформатор щось таки накопав на Іренею і доніс Мстиславу Маврикійовичу?

Якщо так — саме вчасно. Картковий пасьянс ще не розкладено до кінця, процес триває…

Олег

Спав я міцно.

Зазвичай мені ніщо не сниться, але цього разу я стояв перед пустирем. Холодний вітер шпарко шмагав по обличчі безжальними батогами, сльози застеляли очі, і я не міг добре розгледіти картинку перед собою. Чудернацьке графіті, намальоване на дивом уцілілій стіні. До болю знайома манера малювати. Намагаюся розгледіти підпис під малюнком. Очі застеляють сльози.

Не знаю скільки б це вдивляння тривало, але висмикує мене зі сну голос Арсена:

— Воюючи проти монстрів, легко перетворитися на монстра самому.

Прокинувся. Розплющив очі і втупився поглядом у щось блакитне і блискуче. Чиєсь око? Мигнув, мені здалося, що воно мені підморгує. Тільки за долю секунди зрозумів, що то звичайнісінький камінь з персня Арсена. Пекучий біль різко підняв мене на ноги. Бля, реакція мов у собаки Павлова. Та на світло червоної жарівки пускала слинки, а я щоразу, як побачу перстень, — корчуся від болю.

Арсен криво посміхається. Здогадується гад, що мені зараз несолодко:

— Хе! А ще кажеш, що мертво спиш? Чо’ такий переляканий, наче всю ніч за привидами ганявся? Вставайте, хлопці! Великі справи чекають на нас і баба з косою також, — оптимістичненько так замість «Доброго здоров’ячка».

Краєчком ока вловлюю світло з вікна. Надворі білий день. От тобі й три години сну. Схоже, що проспали ми і ранок, і сніданок. Приходимо до тями. Арсен наче читає мої думки:

— Вирішив вас не будити. Читання та длубання в чужій білизні забрало трохи часу. Ви б тільки заважали, плутаючись під ногами. За півгодини маємо бути в лікарні, у Мстислава.

Я здивовано витріщаюся на Арсена. Не менший подив читається у сонних очах Василя. Ого! Така коротка ніч, а стільки всього трапилося? Учора нас Сергій Федорович і на поріг не пускали, власноруч з роботи розрахували, згідно з розпорядженням самого Мстислава.

Певно, багато чого Арсен прочитав у моєму погляді, бо трохи глузливий блиск таки промайнув його очима. Дякую, що не озвучив. Невже Мстислав так просто передумав? Не думаю. Змінилися обставини. Голос Арсена, зібраний та спокійний:

— Мені зателефонував Сергій Федорович і попросив. Так, хлопці — ПОПРОСИВ, — вимовляє слово «попросив» з притиском, майже смакуючи, розжовуючи його. Дав би в пику, згадавши, як смачно він шмаркав носом, коли ніс мав зламаний. Ледве стримуюся, ледь помітно стискаю кулак. Хто ми зараз? Уже точно не друзі. Але й не вороги. Тому Арсен веде далі, продовжуючи смакувати словами:

— Тож, хлопці, піднімаємо свої дупи і…

Перебиваю, роблю це з приємністю, вкладаючи у слова всю рішучість, яка зараз сидить у мені:

— Гоп-стоп! Нас звільнено, ми не поїдемо. Він нам уже не шеф. І мені насрати, що ти там наобіцяв. З нами ніхто не розмовляв і нічого такого не просив. Вже не кажу про вибачення. До речі, у нас своїх справ вистачає і без майже покійника Мстислава. Чи ти, Арсене, вже забув учорашню розмову?

Арсен не забув. Моя бравада його дратує, але він виймає десь із комори своєї підсвідомості королівський спокій. Так, він справді найкращий у своїй справі, вміння тримати себе в руках фантастичне.

— Василю, і ти, Олеже, — звертається до обох обережно, майже лагідно. Василь якось нервово переминається з ноги на ногу, слухаючи нашу перепалку. Для нього все надто заплутано і нема кінця цій плутанині. Тож він лупає своїми булькатими очима, наче мале дитя, яке прийшло в перший клас, а його заставили вчити табличку множення.

— Увімкніть свої мобілки, хлопці, там ви надибаєте цілий список недодзвонів не тільки від Сергія, а й від Маврикійовича — гарантія. Есемески також. Тому, Олеже, не вимахуйся. Наші справи і теперішні справи Мстислава — це те саме. Ти ж папери читав. Зрештою, тобі шо, корона з голови впаде, якщо ти виконаєш останню волю вмираючого? Будь людиною, га? Ми їдемо до вашого Мстислава Маврикійовича просто зараз!

— Остання воля помираючого, кажеш? А ми що, реаніматологи? — буркає Василь, але упівголоса.

— Ага, точно, — підхоплюю я. — Арсене, якби ми вмирали, він би не приїхав попри всі благання. То якого це мусимо бути кращими за нього? Га?

— Не мусите бути кращими, Олеже! Ви просто кращі, поки що кращі. Совість потім сильно гризтиме. — Ото вже психолог-реаніматолог.

— Та ти що? — Хмикаю, вдаючи здивування. — Але чи довго нам бути кращими? Бо якщо вірити документам, то… Приречені на… А приречені можуть собі дозволити наплювати на ввічливість, — якась дурна сила тягне мене за язик. Але всередині вже ворухнулася цікавість: що знадобилося від викинутих на вулицю колишніх підлеглих приреченому королю місцевого розливу?

— Усе, баста! Хватить хвилю гнати! Відірвали дупи від сидження і за мною! — гаркає Арсен. Ой, які ми страшні! — Ворушіться, блін! Поки він знову не втратив свідомість і не почав із мерцями розмовляти!

— З ким? Там черга монументальна просто. Може, із зовсім випадково загиблими конкурентами?! Тоді такі розмовляння на вічність, нам доведеться довго чекати! — я єхидно посміхаюся, і додаю: — А може, з малою дівчинкою, яка перед смертю довго хворіла і чекала, коли прийде татко і врятує її.

— А татко не прийшов, — стиха уточнює очевидне Василь.

— Стули пельку, довбне! — роздратування у Арсена щире. — Одна його донька вже на місцевому кладовищі, а другу, ще живу, він у це прокляте місто тягне. Вам малої не шкода? Без вас там охорони нормальної немає! — Арсен закочує очі догори, бо ми точно довбні, які очевидних речей не розуміють: — Та попрохають у вас вибачення, і в усній, і в письмовій формі, якщо наполягатимете. Пішли вже!

Ми йдемо. Василь бурмоче дорогою про те, куди слід засунути декому оте письмове вибачення. Ідеї оригінальні, не очікував аж такої фантазії від чоловіка.

— Абсолютно згоден з Василем, — розмірковую дорогою, — щире вибачення лише від рівних має значення.

— Хм, — Арсен, клацає брелком-сигналізацією і водночас повертає голову у мій бік. — А від мене б вибачення прийняв?

— А ти так-таки б і попрохав? — дивуюся щиро, влаштовуючись на задньому сидінні.

— Ні, як на мене, нема за що, ти сам в усьому винен і це знаєш, бо інакше не прийшов би до мене, — ледь задерикувато кидає пан детектив. Знизую плечима: нащо ж тоді й питати? Мене більше цікавить інше: чи не пропустив я момент, коли можна було відмовитися від того, аби вплутатися у ще більші неприємності? Чомусь здається, що пропустив…

— На, — розвертається до мене Арсен і тицяє в руки акуратно складений аркуш паперу. — Ознайомся. Це список «Приречених до страти». І хоч трохи помовч, га?

Грюк! Бам! Дз-і-інь!

Ні, в офісі не землетрус. Це я так тихо й тактовно вступаю в права володіння чи то пак управління. Самому гидко. Добре, що хоч свідки симулюють глухоту і загальну недорозвиненість в іншому кінці офіса.

— Блі-ін, снайпер! — із щирим захопленням лунає позаду. Різко розвертаюся, але в очах Василя справжня дитяча цікавість: а які я ще таланти приховую? Повільно розтискаю кулаки. А снайпер-таки. Добре, аби чашкою запустив у стіну. Хоч і те сказати: рік тільки розпочався, а це вже другу посудину гепаю, куди там дівці при місячних! Так, я ще послужливо поданою кавою вцілив акурат у нещодавно подаровану фірмі картину — абстракцію місцевого модного й досить дорогого художника. Скло в рамнику — на друзки… Картина… Ну, на ній змін не дуже видно.

— Та збитків жодних! — майже серйозно запевняє Василь. — Так навіть краще, а то заяскраво було… В той, як його, в інтер’єр не вписувалося!

Мовчки махаю рукою — не відсвічуй, сідай. Втуплююсь у вікно: — От чого я? Он, достойніших півміста! Конкуренти не зрозуміють!

— Ти про вцілілих достойників чи про ту половину, що на центральній алеї кладовища? — єхидно зауважує Василь. Теж мені розумака! Оце підбадьорив. Хоч знаю, що він не знущається — професійна деформація гумору.

Василь продовжує:

— Давай ще чаю замов, щоб секретарку чимось зайняти, бо вухом до дверей приросте! А замість чогось міцнішого — наказ перший випишеш. Про звільнення, га?

— Чиє звільнення? Секретарки? За що? — найзаманливіше було б, аби звільнили мене — вдруге за дві доби, але… мрії, солодкі мрії…

— Нє, Сергія Федоровича! — Охоче підказує Василь, радий, що я, врешті, почав реагувати на репліки, а то мовчав кілька годин поспіль. — Він гнилуватий весь, такого за спиною першим помічником залишати — ризиковано. Гонорово засранець нас звільнив — есемесками. А як він тебе перед тим обшукував? Хіба не поц? А так, звільниш і заспокоїшся, душу відведеш, жодного похмілля, і почнеш, врешті, серйозно мислити.

— Ага! А тих, хто обшукував за його наказом, тобто твоїх підлеглих, звільняти не треба? Аби вже остаточно стрес зняти й не бачити їхні фізії поруч? — Ледь мружу очі. У дзеркало не треба зиркати — очі мої зараз темно-сірі, немов хмари, сповнені по вінця грозою.

Обличчя Василя застигає. Зараз спробує величати Олегом Дмитровичем. Втримується:

— Твоя воля. Тільки через таке необдумане дітвацтво доведеться нашвидкуруч підшукувати заміну, ще й із надійними рекомендаціями, бо охорона зараз знадобиться ще й яка. А я не гумовий. Чи ти, може, й мене того?

— Дурень, — дивно, але я раптом заспокоюся, навіть бажання дати по пиці за таке припущення не виникає. — Мрійник тобто. Чорта з два я тебе звільню. Сподівайся! Зарплату можу подвоїти — і тільки. А щодо решти кадрів, то через Арсена завжди заміну надійну можна підшукати. Нашому «спеціалісту з чортівні» зараз мій труп до дупи. Його цікавить геть інше, як гурмана, — скільки ще пробрьохаюся, поки не втоплять! Тож підставляти зумисне не стане. Дослі-ідник!! Іди краще уточни у цієї лялечки в приймальні, коли там літак із Лондона прибуває, й приступай. Головою з цієї миті відповідаєш за Ірину Мстиславівну. І тільки спробуй ляпнути, що я з тебе няньку ліплю! Кому я дівчисько довірити ще зможу?! Татусем зробили за мить — тепер роками розгрібатиму це щастя!

Василь ледь схиляє голову, приховуючи у світлих очах вогник схвалення: таким я подобаюся йому більше. Певно, вважає, що я змирився із долею й мислю адекватно.

Адекватно, кажете?! У голові з цензурованих думок лише одна: де відпочивали мізки, коли дозволив себе вмовити?! Я неприємності колекціоную, чи що?!

— Який на хрін із мене опікун?! Не знаю, як у бізнесі, але що, по-вашому, я петраю у малих дівчатах? Ви тут усі о… оліхтаріли?!

Це я вдруге отак не зовсім цензурно при Мстиславові Маврикійовичу. Вперше було при першій зустрічі, від болю і безнадії. Все одно був певен, що вб’ють… Вижив, блін! «А якби тоді вбили, зарази, то тепер клопотів оцих не було!» — зовсім по-підлітковому вигулькнула думка.

— Олеже… Дмитровичу, — на диво м’яко, втручається в мій монолог нотаріус. — Звісно, Ви трохи здивовані… несподівана і велика відповідальність у… не зовсім солідному віці… «Шмаркач чортів! За таку винагороду інший би ноги цілував, а не комизився…» — має на увазі нотаріус. Це ж треба вміти отак говорити цілком пристойні речі, аби за ними так легко читати справжні думки. Собі потренуватися, чи що?

— Олеже, слухай сюди… — це із ліжка, навіть не хрипом — болеем. — Тобі ж Іра подобається, завжди балував.

— Ірина Мстиславівна — гарна дівчинка. Розумниця. Симпатична, — починаю тоном дипломата. Важко в одну мить позбутися звички до слухняності, виробленої роками. — Але у мене жодного уявлення, як дівчаток її віку виховувати… — круто, я вже виправдовуюся. — До того ж у неї й мати є, ну, хай нерідна. Однак, мати. Хіба за нашими законом не вона — опікун?

— Законами? А закон, мов дишло. Знаєш приказку таку? А щодо мачухи? Мачухи в Іринки вже немає, від сьогодні. Розлучився я з тією курвою, — це звучить так злісно, що у мене з’являється дурна надія: із такою волею і люттю вмирати рано, він ще видужає, впорається із тими, хто хотів його на той світ спровадити. Бо не вперше. І жодна чортівня не завадить помститися… І все буде, як раніше, чи ні?

В останньому запитанні — відверта насмішка, яка тверезить: ніщо вже не буде, як раніше. А на тебе зараз дивиться приречений умираючий чоловік, що вигулькнув із гарячкового плетива жахіть хіба що зусиллям волі.

— Інші родичі? — хапаюся за слова, мов за соломинки.

— Немає. Отак-таки, немає. Колись в юності вчинив дурницю, так мені сказали, що для них я — мертвий. Тепер і вони для мене неживі… Щось схоже на твою ситуацію, Олеже… — от не треба паралелі проводити, добре? — Не в дитбудинок же Іру… Навіть у найкращий. Їй там не вижити! — І тиснути на жалість не треба!

— А… компаньйони? Мусить же бути хтось, кому довіряєте? — лепечу розгублено.

— Самому не смішно, Олежику? — якщо чесно, то ні, не смішно, страшно! — Знаєш, ті, хто мав щось людське в собі, першими пішли на той світ, найгірших на закуску залишили, чи що, аби помучилися. Як ото мене.

Так, це вже марення наближається чи навпаки, просвітлення, і він знає більше, ніж здавалося?

— Бізнес у такому стані не збережу. Надто клопітка справа: тут генієм треба бути, — кажу щиро, бо то правда. І хай знає, і хай ще раз добре все обміркує. Геніальний аргумент, блін! Навіть нотаріус ледь дозволив собі пожвавитися, відчуваючи мою слабинку.

— А ти спробуй, — зовсім тихо радить Мстислав. — Головне ж не бізнес, гроші їй на придане там і на навчання вже є… Важливо інше: вона тебе любить… Я спитав, чи є хто, кого б вона згодилася татом назвати, якщо мене раптом не стане. Дівка відповіла, ледь подумала трохи і визначилась. У мене вдалася — не кваша!…

— Вона вас любить, — так само тихо, без істерики, відгукуюсь. Стає сумно від розуміння: на дитинча власне йому не начхати. Може, навіть до старшої доньки щось відчував. Боже, це ж треба так жити, аби збагнути, що любиш власних дочок на порозі реанімації, коли часу обмаль і можна банально не встигнути дочекатися літака, аби обійняти вцілілу малу!

— Звідки така впевненість, що я не остання сука, котра гроші привласнить чи дитину ображатиме?..

Чому навіть зараз, коли він помирає і не має важелів впливу на мене, я ладен поступитися?

— Скажи, ти коли їй гостинці від мого імені тягав, вірив, що вона правди не знає, від кого цукерки і цяцьки?..

— Років зо два тому точно не знала. А що, вже не вірить? Та якщо Ви знали про це, то чому тоді…

— Що чому? Мав дати офіційне доручення купувати непотрібні бздури, що малим дівчатам подобаються? Типу, від мого імені? Навіщо? Ти і так непогано впорався… Підписуй документи… — додає він по паузі. «Будь ласка» лишається невимовленим уголос, але це схоже не на наказ, а саме на прохання. Останнє прохання, хай йому! І ще, він намагається зламати, примусити, але не згадує про більш ніж пристойну винагороду за клопоти. Чи про те, що, фактично, директори фірм завжди більш захищені від неприємностей і навіть усякої чортівні, ніж безробітні. Чомусь просто купити згоду йому замало.

— Я сам зараз можу померти у цій круговерті, — остання моя спроба виплутатися. Таке собі чесне попередження, що теж не справляє великого враження.

— Що ж. Тоді ти зараз отримуєш додатковий стимул, щоб вижити…

Я мовчу, навіть часу на роздуми не попросити — немає того часу ні у Мстислава, ні, схоже, у мене також. Нотаріус учуває згоду в моєму мовчанні і дістає купу паперів, обережно розстеляє їх на журнальному столику. Зверху опиняється паркер, для солідності, аби підписи ставити було не соромно.

Раптом я згадую про ще один аргумент «проти», а може, це — щире прохання про допомогу:

— Врешті, я нічого не петраю у поводженні із дев’ятирічними дівчатками! А про виховання й мови нема!

— Не страшно. Для цього є досвідчена гувернантка. Зрештою, віддасте Ірину Мстиславівну до гарної школи, там порадять якісь гуртки, додаткові заняття… У заповіті все розписано: і про гроші, які виділятимуться на одежу там, їжу, оздоровлення також. Повірте, пристойна сума, вистачить на все, — сухо інформує нотаріус.

— Ви ото зараз серйозно, так? Все продумали — супер-пупер няня, гувернантка, престижна школа і купа грошей на нові плаття? Нічого випадково не забули — тобто уваги дрібку, розпитувань, як день минув, казка на ніч, я ж жодної не знаю… Оце у ваших паперах прописано? — запитую щиро. Хоча…

А при живому, дідько, при рідному, хотів сказати, батечку, хіба Ірина жила по-іншому? Тож усі дивляться на мене як на пришелепкуватого наївнячка. І тільки в очах нотаріуса крізь професійно товсті скельця окулярів промайнули іскри зацікавленості:

— А з Вас, Олеже Дмитровичу, може пристойний опікун вийти, як докладете трохи зусиль, — тон нейтральний, ніби торочить про погоду із незнайомкою під час якогось офіційного банкету. Але в очах промайнуло щось схоже на приязнь. Отака халепа на мою голову! Мало мені власних клопотів, ще й в опікуни подався…

Добре, що Василь поруч, допоміг у момент найпершого відходняку. Порятував від власної дурощі чи ще чогось. Коли стане трохи більше часу, обов’язково подякую. Можна було б і зараз, але хіба по мобільному — він уже виїхав до аеропорту. Дякувати на трубку — то вже по-дівчачому. Хіба що есемеска…

Коли вже той літак із Лондона приземлиться? Скільки ще можна чекати?

Гидкою музикою озивається мобільний. Мене аж перекошує від несподіванки, не тому, що я такий вразливий, і мене може вибити з рівноваги під час роздумів мобільна мелодія. Просто кантата Стравінського у мене стоїть тільки на одному телефонному номері, який уже давненько не озивався. Моментально хапаю слухавку, вмикаю, прикладаю до вуха, паралельно проклинаючи себе за поспіх та за те, що забути її несила:

— Алло, — чую ніжний чистий голос Нінелі. — Привіт, Олежику, це я. Дякую, що відповів. Ти, звісно, можеш послати мене куди подалі, але… — вона затинається. У голосі багато суму і, може, навіть сліз. Але й п’яні нотки вчуваються. — Нам потрібно конче з тобою побачитися. Я сумую. Дуже потрібно побачитися.

Гидкі щупальця образи, ненависті, суму і люті молоточками стукають у голові. Так, гучні новини швидко поширюються містом. Неперевершена акторка Нінель, яка любить тільки себе, щойно, очевидно, довідалася про останню волю найбагатшого чоловіка околиці Мстислава. Ох, як швидко змінюються пріоритети, коли пахне великим грошима та перспективами…

Я більше не вірю в кохання й Нінелі не вірю. А ще якихось півроку назад я б навколішки приповз до неї, цілував би руки, ноги, готовий був стати не просто коханцем, а її рабом.

Дивлюся у вікно — зима сипле снігом. Замерзлий світ кутається в сутінки. Багато чого трапилося після Нового року. Чи то можливість в будь-який момент померти так вплинула на розум, чи несподіване багатство, що впало на голову… Але крижаним тоном відповідаю, ще недавно такому рідному та коханому образу власниці голосу в слухавці:

— Вітаю, шановна! Нам з вами немає про що говорити. Ви — одружена пані, тож не маю права компрометувати вас своєю присутністю. Бажаю щиро родинного затишку.

Вимикаюся.

Пелена з очей спала. Отак раптом на порозі смерті. А чого ти хотів? Ти просто її собі вигадав. Виліпив у думках, як Пігмаліон Галатею, і закохався в той образ. Так-так! Я любив образ, а не людину. Я любив світло, яке, здавалося, жило в її очах, кола вона по-дитячому щиро тішилася першому снігу чи букету з жовтого кленового листя. В якийсь момент те світло в очах дівчинки Нінелі просто вимкнулося. Бо з’явилися великі гроші та перспективи отримати відразу все. А слова клятви, що колись шепотіла пристрасно на вухо: «у горі і в радості, у хворобі і здоров’ї, в багатстві та убогості, поки смерть не розлучить» залишилися тільки словами.

— Бо убогість не для сильних світу цього, — так і кинула безжально в очі, коли йшла.

Світло згасло. Зрештою, чи було воно те світло? Запитував себе не раз. І продовжував її любити, вірив, що зрозуміє, повернеться… Але тоді раптом ота історія. Арсен живий свідок того, що я ніколи не був для неї кимсь особливим, один із… Розпещене дитя, яке хоче мати відразу всі на світі іграшки і керувати ними, наче лялькар у театрі — маріонетками. Трохи запізно я це зрозумів? Краще пізно, аніж ніколи…

Нінель набирає мене вдруге, втретє, вчетверте…

Ось так завжди. Інколи я не втримуюся і таки пристаю на всі її пропозиції. Та не цього разу. Я більше не відповім. Вона для мене померла. Може, змінити номер телефону? Ні, не варто. Назавтра протверезіє, заспокоїться…

Зрештою, зараз у мене є важливіші справи, аніж черговий заскок у голові Нінелі.

Руслана

Не люблю сутінок! Дивний час, коли не збагнути, чи то все видається викривленим, чи навпаки, речі скидають звичні маски і виглядають по-справжньому. А от ніч…

Ні, темряви я не боюся, а до ночі ставлюся зі щирою повагою. Ще з дитинства, коли не могла збагнути, як вона примудряється щоразу правильно розставити по місцях геть усі зірки. Малі бувають смішними чи, можливо, аж надто мудрими, бо не встигли забути ще всього…

Пригадую притчу з якогось старого фільму. Коли народжується дитина, вона своїм криком повідомляє людству про своє велике знання: вона прийшла з місця, де всі двері відчинені, всі знання відомі. Й тоді поруч з нею опиняється ангел, який легко вдаряє маля крилом по вустах, зачиняючи їх… І мала дитина майже все забуває. Дорослішаючи, забуває ще більше.

Ніч — чудова пора, але ота потреба спати! Ніби кара. І не тому, що я свято переконана: слід працювати двадцять п’ять годин на добу. Ні, я надто ледача, щоб виголошувати такі тези. Мене напружують сни: надто яскраві, надто емоційні… усе надто. Ще й чомусь інші забувають отакі сновидіння і зранку щиро запевняють, що їм геть нічого не марилося. Я ж отак не можу. Тож переді мною вибір: піти влаштовуватися на роботу із синцями під очима від безсонної ночі чи сподіватися, що вдасться хоч трохи поспати. Перш ніж я детально, ніби кадр за кадром в уповільненій зйомці, побачу все, про що йшлося в розмові з Інною. Цікаво, то вона така «добра», і приперлася врятувати упертюху, що суне носа не свої справи, власною волею чи її попрохали, типу, налякати, щоб не влізала?

Притуляюся гарячим лобом до шпалер на стіні. Ті майже відразу стають теплими. А таки цікаво. Втім, що це змінює? Ні, цілу ніч за такими роздумами я не витримаю. Потикатися з дому серед ночі, аби поблукати безлюдними вулицями і трохи розтрусити набридливі думки, немає сил та й бажання: з моїм везінням я й серед безлюддя пригоду відшукаю. «Невже прокинувся інстинкт самозбереження?! Через стільки років після народження?» — вдавано захоплюється внутрішній голос, нащось копіюючи улюблені інтонації Тетясі.

Сил на те, щоб відгавкуватися від себе ж, любої, немає: скроні раптом наливаються свинцем чи то від залишків застуди, чи я просто сильно втомилася. Зариваюся у ковдру й ледь чутно шепочу: «тільки не про Майю! Будь ласка…».

Дивно, але моє бажання виконують.

Знаєте, бувають такі сни, коли ви довго блукаєте, розшукуючи щось дуже важливе, і ніяк не можете знайти? Про «забити на безнадійні пошуки і зайнятися чимось іншим» мова не йде. У снів своя логіка. От і я бреду засніженим нічним містом, безстрашно зазираючи до освітлених вітрин барів і цілодобових магазинів. Зазираю в обличчя поодиноких перехожих. Ті аж ніби перечіплюються через мій погляд, але не роздивляються у відповідь, лише дехто прискорює ходу. Зовсім не переймаюся тим, що можу нарватися на шукачів пригод. Можливо, якась частина мене розуміє, що спить, точніше, крутиться на незручному дивані, дивуючись, чому простирадла наче всіяні грубим піском. Але мені не прокинутися, поки не розшукаю її. Кого? Сама б хотіла знати.

Раптом відчуваю страшну втому. Ніби й справді виходила пів міста. Зупиняюся і ледь не під носом бачу якусь дивачку. Вона зосереджено розглядає пустир, покритий бруднуватим міським снігом, де-не-де помереженими рядками людських слідів. Задумливо хитає головою, не певна, чи саме це їй потрібно. Потім рішуче присідає навпочіпки і починає щось креслити уламком гілки простісінько на снігу. Нащось відзначаю, вона — шульга. У правиці затиснуто ще кілька гілок різної товщини, немов набір пензликів у прискіпливого художника. Он, бере іншу, зовсім тоненьку гілочку. На мить завмирає, ніби хоче нанести на картину важливий штрих. З-під лоба кидає на мене швидкий погляд: мовляв, що витрішки нема де ловити? Дивишся тут під руку… Прошкую далі, відчуваючи, що погляд сірих очей прилип до спини. Нервує. Хоча б тому, що чомусь знаю напевне: коли вона всміхається, ті очі стають блакитними. А зараз вони схожі на інші очі, що зовсім недавно дивилися на мене так само вороже, наказуючи вшиватися з його життя, типу для моєї ж безпеки! Подумаєш! Лише зробивши широке коло кварталом й пройшовши крізь якусь гоп-компанію (було б мені, якби не уві сні!), із холодною ясністю розумію: я — ідіотка… М-м, своєчасне відкриття. Ота мала (а таки мала — їй десь п’ятнадцять-шістнадцять, не більше, я — старша, ха!) не набагато розумніша. Тільки б не встигло те дуреписько втекти кудись! Не біжу, бо вже не від мене, від її волі залежить, чи зустрінемось ще раз…

На місці! Підвелася, уважно роздивляється своє малювання — дивне плетиво сніжинок і квітів, схожих на лілеї, дурне поєднання. Однак, очі чомусь той візерунок охоче вбирають. Кутики вуст кривляться: не зовсім те, що задумала, бо сніг, очевидно, — не найкраще полотно для художника. Поруч із художницею — невисока постать, закутана так, що й не розбереш відразу — дівча чи хлопчик. А може, не через шари одяганок, а тому, що у блідому штучному світлі ліхтарів фігурка видається якоюсь примарною? Що таке маля забуло на вулиці взимку серед ночі? Дитина жадібно роздивляється оте малювання, а потім раптом починає ревіти.

— Чого ти? Ну, чого? Для тебе ж малювала… ти попрохала, я й намалювала, для тебе… як і раніше… раніше ви хоч посміхалися… — тихо, втомлено, але без роздратування запитує художниця. — Не подобається? Стерти?

— Ні-і-і-і! — хлипання стає голоснішим. — Воно і так скоро зникне! Зима ж не назавжди… Не хочу, щоб зникало: воно моє і гарне!

— Та-ак, зима не назавжди… — дівчина уриває себе на півслові, ніби хотіла додати щось іще, типу «на щастя». — Але цьогорічна буде дуже довгою… Ну, хочеш, я тобі намалюю таке, що довше триматиметься?

Дівчина недбало зсипає з долоні усі палички-пензлики, мимохідь заправляє русяве пасмо під смішну картату беретку. Із якоюсь хижою цікавістю вдивляється в бетонну огорожу, яка відгороджує частину пустиря. Ніби прикидаючи, чи не можна її використати як сяку-таку заміну паперу. Потім озирається навсібіч, ніби у пошуках чогось не менш важливого. Нащось скидаю наплічника з натрудженого плеча, копирсаюся у ньому з відстороненою цікавістю. Бо в реальності перед вмістом моєї торби навіть чорні діри від заздрості білішають, а вже уві сні в них можна знайти щось і геть незвичне. Наприклад, кілька балончиків із фарбами. Коли це я встигла захопитися графіті? Відчуваю певне розчарування — ото важлива місія! Зараз їх запхаю до рук художниці й буде їм малюнок, що довше тримається. Й дитина перестане скиглити. А я, врешті, прокинуся, посунуся на кухню сьорбнути ледь теплої води із вистиглого чайника, знову засну і, врешті, побачу щось цікавіше.

Мала раптом звертає увагу на мене: таки дівчинка, не хлопчик. І доволі симпатична, чого й сумніватися було? Нетерпляче переступає з ноги на ногу. Зиркає із надією: я ж зараз підійду і віддам фарби художниці, так? А от старша зовсім не рада такій підмозі:

— Забирайся, дурепо! — ледь не сичить вона. — Лізеш не в свої справи! Обійдуся без допомоги… — останнє здається брехнею.

Мовчу. Бо бачу, що й вона не в захваті від малювання на снігу. Он, очі блищать при спогляданні балончиків і руки за спину заховала, аби не спокуситися, не вихопити у мене подарунок. І комаша мале її до мене не підпускає. Істеричка, чи що? Я ж не кусаюся. Потискаю плечима, пробурмотівши ледве розбірливо: «Дивися, аби тебе, таку всю самовпевнену, не вкусила!» Бо не сваритися ж із незнайомкою зі свого ж сну? Залишаю балончики просто на тротуарі й повертаю до найближчої підворітні. Може, старша дівчина вирішить, що то подачка й відмовиться, але мале не втримається, візьме, випхикає собі отой малюнок — лише її, гарний, і щоб надовго. Хай буде…

— От же ж! Та добре, — чую поза спиною. — То що тобі малювати, квітку?

— Ні, будинок! Отут-он, де місця більше!

— Який будинок? — чи дивується примсі малої, чи уточнює, чого та бажає — хатинку чи хмарочос?

— Ну, такий… справжній… де нас чекають!

Пауза. Старша стріпує головою. І рішуче проводить балончиком згори вниз, розприскує фарбу, залишаючи першу чітку вертикальну лінію… Стіна.

Прокидаюся від гидкого калатання будильника. Змушую замовкнути. У душі — намул від сновидіння.

— «Будинок… справжній, де нас чекають»…

Намагаюся вловити якусь важливу думку, але мені не щастить. Можливо, тому, що за вікном передсвітанкові зимові сутінки. А сутінки, навіть ранкові, — то не мій час, надто вони спотворюють все навколо. Та я про це вже казала…

Ледве відриваю голову від подушки. Ні-ні, спати не хочеться. Сон надто реальний, вартувало б полежати та поміркувати над ним. Але ж… Сьогодні у мене співбесіда. І мене, врешті, візьмуть на роботу. Бодай на якусь. Ким тільки не працювалося після школи? І барменом, і посильним, і кур’єром, і нянечкою в садочку, і прибиральницею в ресторані… Тетяся за це називає мене перекотиполем, тобто тільки-но змінюється «мікроклімат в порожній голові», а точніше задуває там вітер, як мене відразу здуває з роботи. Мої кишенькові запаси та гроші у білому конверті, який залишила мені Тетяся наче від брата Романа, тихенько тануть, мов білий холодний сніг під весняним сонцем. Отож — вибір у мене небагатий.

Душ, чисті зуби, гарячий чай, канапка з сиру та докторської ковбаси, силоміць запхана до рота. Апетиту зовсім немає. Голова видається геть порожньою чи то від пережитого вночі, чи від пережитого після зустрічі з Інною. І це — на ліпше. Бо дівчата з мудрим блиском в очах в роботодавця зазвичай викликають недовіру. А так — сидить перед тобою особа жіночої статі, лупає безглуздо очима і погоджується на ту мінімальну зарплатню, яку їй пропонують, а також погоджується і на умови, і передумови теж. Що візьмеш з сердешної?

Виходжу на вулицю… Бр-р-р… До дрібного снігу, що сипле з неба, додався ще й шпаркий вітер. Ото позамітає до вечора, якщо не розчищатимуть. Йду, застрягаю, де-не-де бовваніють постаті двірників з лопатами. Та їх набагато менше аніж нерозчищених тротуарів. Дороги також позасипало, машини самі прокладають собі колії. Єдина втіха — автівок на вулицях таки поменшало, виїжджають лишень ті, які дають собі раду з нерозчищеними дорогами. Дивина, здається, щось зламалося у налагодженій господарській системі цього міста, бо ще тиждень тому заздрила його мешканцям, типу мають вони класнючого мера, хоч і підтоптаний собі панок, давно за шістдесят перевалило, сама в новинах бачила, але господарний такий. Перехвалила. І в них все таке саме, як усюди… Чи, може, то зима цьогорічна защедра на сніг?

Біля триповерхової будівлі з білої цегли та величезними вікнами галасують діти — щиро тішаться зимовій порі. От кому життя завжди в кайф. Граються в сніжки, менші ліплять снігову бабу. Зараз шкільне подвір’я нагадує театр бойових дій. Зупиняюся, щоб повитріщатися. Схоже зійшлися дві бойові групи, очевидно паралельні класи вирішують між собою — хто сильніший, клас «а» чи клас «бе». Класи десь сьомі-восьмі, бо в цій метушні приймають участь і дівчата. Старшокласниці такого собі не дозволяють, бо вже надто дорослі для дитячих забав. Заздрю по-доброму. І сама б із задоволенням приєдналася до цього радісного гурту.

Лунає дзвінок — і метушня припиняється. При вході до школи виростає кремезна постать огрядної жіночки невизначеного віку, закутаної в товсту вовняну хустину з віником у руках. Вона вдавано сердито примушує збуджених школярів обтрушуватися від снігу, щоб не несли його до школи, бо в приміщенні той неодмінно стане водою, а ти потім прибирай… Але схоже, що крім молодшої школи, тих маленят, що ліпили снігову бабу, її ніхто не боїться. Малюки дуже довго та акуратно обтрушуються, а дехто зі старших навіть робить спроби увірватися в приміщення школи просто так. Але спритна жіночка, яку всі називають баба Свєта, вправно ловить шкідника за комір і відставляє вбік. Шибенику дозволяється ввійти до школи найпізніше, навіть після малюків, і при умові, що найменшої сніжинки на його одязі не буде знайдено. Схоже, ця картина всіх розважає, навіть порушника. Бо він обтрушується зі снігу доволі активно, роблячи час від часу спроби таки прорватися досередини. Коли двері за бабою Свєтою закриваються, на подвір’ї школи все стихає. До наступної перерви. Урок.

Минаю школу, переходжу дорогу. Подвір’я дитячого садочка. Двоє чоловіків у справжніх валянках з калошами, в однакових куфайках та ватних штанях, ватних рукавицях, з дерев’яними лопатами в руках розчищають дитячий майданчик. Час від часу перекидаються якимись тільки їм зрозумілими фразами. На перший погляд видаються зовсім однаковими. Придивляюся. Ні, це тільки на перший погляд схожі. Один — старший, інший на років десять молодший. Той, що старший, у смішній вовняній шапці, трохи схожій на жіночу, з підпухлим обличчям, доволі пізнавана припухлість, видно любитель зазирнути в чарчину. Молодший має акуратно підстрижені вусики і цигарку-недопалок в зубах. Цигарка догоріла, погасла, однак він її чомусь не випускає із зубів. Шапка-вушанка з незав’язаними вухами від нахиляння тіла раз-по-раз смішно підстрибує на голові, дивом не падаючи на сніг.

— Тутойво, після тугого може той, — говорить старший.

— Нє, не мо’. Підлого стерва робота. Мій шкєт обувку в школі посіяв. Льолька нових потребуває.

— Моя Каська он тоже… За патла та в пику.

— Ага. Одною сракою на два базари.

— Не скажи. Щоби їй пуп вилисів, як від маку ступа.

Це говориться в процесі роботи. Співрозмовники, схоже, оту словесну абракадабру між собою добре розуміють.

Простую вуличкою далі. Зупиняюся перед супермаркетом, ноги самі заводять досередини. Не те, що маю щось купити, просто так. Післясвяткова блискуча новорічно-дощикова мішура в оформленні прилавків та всього інтер’єру плавно замінюється іншою у вигляді сердечок, янголяток зі стрілами та білими крильцями. Про наближення дня закоханих говорять коробки цукерок, зроблені у вигляді гарячих сердець, янголятка з білого шоколаду та купа паперового непотребу з плаксивими віршиками у різноманітних валентинках-листівках. Відкриваю одну:

Пирскаю від сміху. Відкриваю ще одну:

Ото вже ліпшого способу підняти настрій не знайдеш.

Поруч копирсається в тому листівковому мотлосі приваблива руденька дівчина. З вигляду років двадцять. Однією рукою перебирає сердечка-листівки, другою притискає слухавку до вуха. Вона мого усміху не зауважує, бо зайнята розмовою:

— Слухай, Лєнок, а я йому ж, тіпа, й кажу, звичайно, коханий, ти не матолок, що і за квартиру платить, і за моє навчання, і за тачку. Але ж і я — тіпа, також не частина інтер’єру в твоїй грьобаній квартирі. Тіпа, на сервант новий, не дуже схожа. Я, тіпа, твоєї уваги потребую. А не протирання раз на тиждень поліролем. Так і сказала. Ага! Точно! Шо він? Тіпа, каже — «Зайнятий на роботі. Аврал. І на Валентина буду зайнятий!» Піпєц! Лєнок, шо робить? Нехай, я людина терпляча, але ж, дорогий мій коханий, навіть вазонок, тіпа, світла, тепла та води потребує, бо без цього засохне. А я ж, тіпа, не вазонок!

Це смішить не менше, аніж валентинки.

Поруч двоє підлітків, років п’ятнадцять-шістнадцять, замість бути на уроках у школі, безуспішно прицілюються до засобів гігієни. Тих, що від чорних цяток.

— Спакуха, Калян, ніщяк. Точно тобі лажаю. То, шо нада.

— Харе втикатися, Льоха. Бабки мої, потому й мені рішать.

Помітивши, як я криво посміхаюся, спостерігаючи за муками гігієнічної творчості, просто моментально щезають в іншому відділі. Ага, точно — відсутність прищів на пиці — то гарант від поразок, що вирішує купу проблем.

Зупиняюся здивована власним відкриттям. У більшості людей звичайне нормальне життя і їм байдуже до того бардаку, що відбувається зараз у середовищі сильних міста цього, до смертей, які ще мить тому, мені здавалося, отруїли своїми запахами довкілля. Діти в школі на уроках, садочок дитячий працює, хтось когось зраджує, кохає, купує валентинки, підліткові прищі виявляються набагато важливішими, аніж смерть якогось там сина місцевого олігарха чи самого олігарха. І мені на мить хочеться стати однією з них, отих звичайних, нормальних людей.

І я купую собі апельсинку. Після моєї застуди вітамін С не зашкодить. Ще з годину блукаю супермаркетом. На вулицю, до зими йти неохота. Хай ще хоч трішки побуду нормальною. Заходжу в дорогі бутіки з завернутими для язика брендами, де-не-де святкові знижки для закоханих — Pierre Cardin, Dolce & Gabbana, Galliano, GF Ferre, Dior, Kenzo, Armani, Louis Vuitton, Sergio Rossi… Після відділу з парфумами захотілося на свіже повітря. Чого забагато, то не на користь.

Виходжу з супермаркету і вклякаю від здивування. Мої ноги привели мене геть у протилежний бік від того місця, де мені треба було бути на співбесіді. Чорт, співбесіда мала відбутися три години тому. Я й досі без роботи, тобто в активному пошуку. Та щось мені здається, що коли я завтра з’явлюся на ту співбесіду в призначений час, то та сама робота чекатиме на мене.

З чистим серцем мандрую далі. Всередині раптом вмикається мій одвічний друг та ворог — той самий внутрішній голос. От хай далі він мене веде. Засніжені вулички, заклопотані лиця людей, усміхнені та не дуже. Наче буденне звичайне життя, але… Відчуваю, нутром відчуваю — то тільки машкара буденності. Пригадую свій сон, подумки вкотре листаю папери з Інчиного файла… Що ж ти приховуєш, Зимо, чи кого? Відповідь десь зовсім поруч. І щойно я наче вхопилася за ниточку, яка веде мене… І сестра Олега, тобто майже мертва сестра Олега, до цього також причетна, бо в моєму нічному видінні була вона…

Зупиняюся, пришпилена несподіваним відкриттям. Всередині все стискається до маленького атома. Роззираюся. Навіть не дивуюся. Переді мною той самий секонд-хендівський ринок, де кілька днів тому я познайомилася з дівчинкою Майєю. Внутрішній голос, словами Інни настирливо уточнює: «Мертвою дівчинкою Майєю». І додає: «Ти вже на місці. Прийшла».

Ринкове життя вирує. Продавчині активно порпаються у своїх картатих торбах, виймаючи з них чергову порцію ношеного заморського шмаття, обробленого чимсь геть паскудним, бо воно мені смердить навіть більше аніж суміш дорогих парфумів зі супермаркету. Морщу носа. На лавах, на столах, на землі валяється секонхендівський мотлох. На мене ніхто не зважає, зараз не до цього, йде обмін інформацією — син двійку отримав, донька пізно з гульок повернулася, свекруха насварила, чоловік п’яний приліз, дебош влаштував, усім влетіло профілактично… І ось, врешті, нова доза потрібної мені інфи, яку інтуїтивно сприймаю — вночі на дискотеці випадково загинув син колишнього директора ринку, отого, що на хабарі стогривневому погорів. По-дурному зовсім загинув. Повідомлялося про це, як про щось буденне, смакувалося деталями, наче люди в місті вже почали звикати до таких новин — гинули сильні світу цього, а що тут скажеш — гроші хоч і не пахнуть та все ж мають свою вартість і не завжди номінальну…

Розмовляють дві жіночки поважного віку.

— Ага-ага. Мій Вітьок якраз на чергуванні був. То «швидка» вже за п’ять хвилин примчала. Звичайно, це коли у мами моєї серце прихопило, то вони годину їхали. А тут — синок такого цабе! Посковзнувся на рівному місці, шо значить. Перепив і вийшов на свіже повітря. От і подихав…

— Ох, і зла ти, Миронівно! Це ж дитьо чиєсь. Ти ж свого Вітька жалуєш, нє?

— Ой, Васько, не нада! Не починай! Ще скажи, жи його спецом прибили.

— А шо? Невже віриш — випадково? Там також не розчищають дороги, як ото у нас, тіко піском посипають?

— Та шо ти, Васько? Який сніг! Синок каже, що плитку там поклали слизьку дуже, от і… Нещасний випадок.

— Та ну? Мо’, то нашому шефу мстяться? Наче йому неприємностей мало з тим хабаром, — співчутливо зітхає Васька.

— Ох, Васю-Васю, ти ненормальна! Всіх жалієш! А коли ти ногу зламану місяць тому мала, то хто тобі підсобляв? Наш коханий шефчик і копійкою не допоміг, навпаки тягнув гнобитель з тебе за місце мзду, хоч місце цілий місяць порожняком ходило. Ага, мстять їм. Хто? Хіба той, що на небі. Скіко людей через того секонхендівського упиряку настраждалося? Побори з нас бере ше ті! А шоб доріжки порозчищати — то зась. Грошей, бачиш-но, у нього на непередбачувані потреби нема. Бо неждано в січні випав сніг. Шо, не помниш, як з дому то сіль, то пісок приносили?

— Пісочок? Ой, та що там той пісочок, Миронівно. У чоловіка таке горе! Всьо же син рідний! Вкатрупили дитьо спеціатєльно.

— Ніхто його синка не трогав, гарантія. Там кругом відеокамери. Видно на ній, як він посковзнувся сам і впав сам. Той запис відразу в міліцію забрали. Як доказ.

О! Рухаюся далі неквапливо ринком — і то там, то сям натикаючись на такі розмови. Вітер та сніг зробили свою гидку справу, ніс заледенів, щоки, здавалося, вкрилися тонкою кіркою. Заходжу в крихітну забігайлівку, котра притулилася скраєчку ринку і ледь помітна, наче тільки для своїх. Заходжу досередини. Увімкнене денне світло спотворює все усередині. Три крихітних столики, накриті якимсь ганчір’ям, яке напевне колись було білими скатерками в синю смужку. Дівчата-продавчині гріються, доливаючи собі до того, що тут називають чаєм чи кавою, чогось міцнішого. Пахне дешевим коньяком. Замовляю чай, бо якщо зараз не вип’ю чогось гарячого, то всередині почну покриватися кригою. І чого мене сюди занесло? Навіть не намагаюся зрозуміти, бо знаю — безглуздо, провидінню чи тому, хто мене сюди покликав, видніше. Знаю точно, що доп’ю свій чай, вийду на вулицю і відразу все зрозумію. П’ю, не кваплячись, бо щось я останнім часом утомилася від внутрішніх розборок когось чи чогось там зі мною. Нафіг. Хай зачекає. Продавчині за сусідніми столиками не звертають на мене уваги, говорячи майже про те саме, що я чула на вулиці. Розмова крутиться й далі довкола персони сина директора ринку, розпусного двадцятирічного гультяя. Висновок невтішний: дармові гроші — велике зло, бо коли дається все надурняк, то нічим добрим не закінчиться. От і маєш — отримав в результаті зароблене — чотири дошки та хату-землянку…

Мені стає сумно від тих розмов, відмикаю увагу, занурююся-пірнаю у свій світ, пригадую сон. Ліпше сон, аніж розмову з Інною. Та раптом мої роздуми перериває телефонний дзвінок. Обізвався мій братик. Отже, у нього обідня перерва. Спочатку навіть умовляв повернутися додому, але робив це скоріше для годиться. Певно, Тетяна зуміла-таки його переконати, що безглуздо зі мною сперечатися, тож маємо таку собі двосторонню угоду: він мені телефонує через день, щоб переконатися — молодша сестра ще жива. Перекидаємося банальними фразами, бо то навіть повноцінною розмовою не назвеш: те-се, зима-нерозчищені вулиці-багато снігу, Тетяна з роботи пізно приходить і братик її змушений зустрічати щовечора… Я скупа на бесіду, обмежуюся фразами на кшталт: «Все добре. Ага, угу, окей, тіпа того. Бувай. Тетясі вітання». Вимикаюся.

Чай допила, можна і на вулицю. Гаряча рідина мене відігріла та повернула до життя. Вирішую ще раз пройтися міжряддям. Несподівано відчуваю на своїй спині сполоханий погляд. То не з тих, що вивчають тебе чи просто дивляться пропікаючи. Геть інше відчуття. Роззираюся і… Зустрічаюся очима зі старою знайомою. Маленька дівчинка Майя, закутана в той самий червоний шалик, уважно спостерігає. Мертва дівчинка Майя.

Жену від себе останню думку. Мені ще ніколи не доводилося мати справи з привидами. Але чи привид вона? Чи можуть забуті випадково чи спеціально на землі душі невинних дітей бути привидами? Це геть інше.

Геть інше? Добре-добре, я з цим розберуся згодом.

А зараз мої ноги самі мене ведуть до Майї.

Дівча якусь мить розгублено стоїть, вдивляючись у мене. Тоді раптом кидається мені на шию:

— Ланко, пливіт! Я не хотіла. Вілунька сказала, що так веліла наша нова мама. Я не хотіла.

Сльози дощем заливають маленьке худеньке личко. Я не знаю чи можуть покійники плакати, але Майя здавалася мені абсолютно нормальною переляканою маленькою дівчинкою, яка щойно зробила якусь шкоду і дуже-дуже жалкує. Попробувала її руки. Холодні, наче лід. «А які можуть бути руки у привида?» — пролетіла головою думка. Мала захлюпала ще дужче. Я дістала з кишені пальто носовичок. Звичайний, не паперовий. Не люблю паперових, вони мене своїм шелестінням доводять до сказу. Починаю витирати сльози, а то на морозі неважко й на бурульку перетворитися. Але личко гаряче і сльози справжні, теплі. Беру Майю в оберемок і тягну в кафе, з якого щойно вийшла. Поки ні про що не розпитую — для чого, малій і так нелегко, захоче — сама розповість.

Замовляю гарячого чаю, виймаю з кишені пальто апельсинку. Чищу її, ділю на декілька шматочків і кладу перед малою. Колір та запах помаранчі діє заспокійливо, особливо на дітей. На собі перевірено. Малою мама таким от чином заспокоювала мене, коли мені ввижалися речі, які пояснити здоровим глуздом несила. Мамі навіть радили закрити мене у психлікарні чи віддати в спецшколу. Вона лишень відмахувалася від порад, говорячи про багату дитячу уяву, а з часом я зрозуміла, що не про все, що можу бачити чи відчувати, варто розповідати навіть найріднішим. Але сни… Ті мої барвисті сни… Ти себе у них не контролюєш. Майже правда, бо зараз я й цього навчилася. От тоді мамин чай і запах помаранчі діяв фантастично заспокійливо.

— Їж, — киваю малій на помаранч, — і чай пий, а то застудишся.

Господи, що я верзу? Невже той, хто вже мертвий, може застудитися? Майя продовжує схлипувати, але від помаранчі не відмовляється. Роздивляюся її уважніше і, якби не течка Інни та ті матеріали, які вона нарила, то ніколи в житті не повірила б, що переді мною лишень дурне залякане потерча.

Майя починає говорити:

— Я-я, той… Я хочу додому. Відведеш мене, Ланко, добле? Я дологу знаю, але сама йти не хочу, боюся. Я ж маленька і можу боятися, плавда?

Киваю ствердно головою. Авжеж, можеш. Навіть дорослі можуть боятися. Сльози з очей уже не течуть, однак Майя ще час від часу шморгає носом.

— Я тебе відведу. Ти тільки зігрійся. І я тебе відведу до Вірки чи до мами.

— Ні. Мами немає. Але є Вілка і хатинка, де нас ждуть.

— Що? Хатинка, де ждуть? — запитую автоматично. Пригадую свій сон і всередині все холоне. Мала запихає до рота шматок апельсинки. Сік помаранчі тече підборіддям і вона витирається рукавом, як то роблять всі діти її віку, ігноруючи хустинку, котру жмакає у руці.

— Ага, нас. Мене і моїх блатиків та сестличок.

Їх багато?

— Вас багато?

Майя наче не чує мого запитання.

— Там тепло і там нас люблять. Вілунька каже, що якщо ми будемо чемними, то у нас будуть і мама, і тато. І то Вілунька поплосила це злобити. То гла така.

Так і сказала. На мить здалося, що Майя знову заплаче. Переді мною жива дівчинка з плоті та крові, котра мало нагадує привида. Он барменша їй щиро посміхається, підморгує навіть. А папка Інни? Злий жарт?

Стоп. Чому ж мій внутрішній голос параноїчки, як любить казати Тетяся, мене сюди привів? А з чого ти, дурепочко, взяла, що маєш допомагати неживій Майї, може, саме цій малій, такій схожій на покійницю з Інчиної течки з таким самим ім’ям, мусиш допомогти? Хіба мало дівчаток з таким йменнячком. Але зовнішня схожість! Заплуталася. Я відведу її до тої хатки, на курячих чи не курячих, ніжках і мусять там бути дорослі, які мені все пояснять.

Майя доїдає апельсинку, допиває чай. Я її розважаю якимись пустими балачками про те, що всі ми робимо вчинки, які не завжди є хорошими, але важливо зрозуміти, що ми вчинили неправильно і тоді… Що тоді — не встигла договорити, бо Майя різко обриває мене:

— А якшо я вбила?

Ошелешено дивлюся на малу. Кого вона вбила, коли?

Мала не спускає з мене очей.

— З чого ти взяла, що ти… той?

Майя дивиться серйозно і в очі:

— Ми глали лова і я мала її наздогнати. І я наздогнала, а вона посковзнулася і впала.

Мені це вже набридло:

— Ну і що з цього. Мало хто падає. Через це ж не помирають, — пригадую недавно почуту історію про сина директора ринку. Боже мій, от вже ж співпадіння. Беру себе в руки: — Вона просто впала, а ти перелякалася і втекла.

Майя перестала шморгати носом і навіть просвітліла на личку.

— Ти бачила, як вона лежала та не ворушилася, коли ти її випадково штовхнула?

Майя заперечливо хитає головою.

— Тоді з чого ти, сонечко, взяла, що вона мертва? Давай ліпше я відведу тебе додому.

Майя вже веселіше гойдає головою.

Пілікає мій мобільний. Витягую його з кишені. Есемеска від Тетясі: «Як справи? Телефонуватиму о восьмій, постарайся бути на зв’язку. Не як завжди. Чула?» Набрид той контроль. Глипаю на годинник — «16:16». Беру малу за руку:

— Показуй дорогу, мала. Сутеніє. Доведу тебе додому.

Майя майже весело бере мене за руку. І ми виходимо на вулицю, на засніжену та холодну. З неба сипле дрібний сніг, сутінки падають на місто. Сутінки, які я ненавиджу. Жінка, що з протилежного боку ринку на вулиці торгує гарячими напоями (кава-чай) та пиріжками, посміхається нам, як старим знайомим. Це вона минулого разу відпоювала Майю чаєм.

— От і мої старі знайомі, лисички-сестрички! Пиріжки будете? У мене є особливі, сонячні! — вона весело підморгує Майї. Мала весело плескає у долоні:

— Хочу-хочу сонячних пиліжків. Можна, Ланко?

Звісно, можна. Беру два. Майя відразу починає їсти. Я розплачуюся, сумно посміхаючись продавчині, привітній, ще молодій жінці. Вона говорить безупинно про те, що їй так приємно бачити, коли старші сестри так дбають про менших, що у неї самої дві донечки, але вони так часто між собою сваряться, може, тому, що майже однолітки, тільки рік різниці. Майя мовчки жує. З’їдає і перший, і другий пиріжок. Вже коли прощаємося з продавчинею та йдемо, Майя сумно говорить:

— Такі, як у мами, з пельсинками. Уселедині сонечко.

— Сонечка для сонечка, — чомусь промовляю вголос.

Виходимо за місто. Пустир, майже такий самий чи, може, навіть той самий, що у моєму сні. Не здивуюся, якщо метрів за двадцять наткнуся на знайомий паркан. Зупиняємося на пішохідному переході. Майя показує на той бік вулиці.

— Там мої сестлички та блатики.

Пильно вдивляюся перед собою у сутінки. Там і справді обриси будинку. Десь за пустирем посміхаються світлом вікна.

Майя шарпає мене за руку:

— Пішли вже.

Я несподівано слизькаюся і ледве не падаю. Майя усміхається:

— Ти, Лусланко, як та тьотя на даху?

— На якому даху, яка тьотя? — говорю на автоматі. Будиночок за пустирем забирає всю увагу.

— Ну тьотя, та шо впала вниз, коли ми лова глали. Вона впала з даху і мене налякала!

Я нічого не розумію:

— Вона впала з даху? А скільки поверхів має будинок?

— Я вмію лахувати до п’яти, — хвалиться Майя. — Там п’ять.

Мої ноги стають ватяними. Як це на даху? Тобто п’ять поверхів.

Далі все відбувається наче в уповільненому кіно. На тому боці вулиці нізвідки з’являється маленька дитяча фігурка. Майя радісно махає їй:

— Вілко, я тут! Вілко!

Майя кидається через дорогу. ЇЇ постать посеред дороги освічують фари машини, що невпинно наближається. Але Майя схоже цього не баче, бо там її сестричка. Кидаюся, не думаючи, вслід. «Тільки б встигнути», — колотиться в голові думка, зовсім не слухаючи здорового глузду, який запитує мудро: «Чи можуть вмерти ще раз уже неживі». Таки встигаю наздогнати малу, яка також помічає наближення машини, однак просто вклякає від несподіванки посеред дороги. І хай то пішохідний перехід, але ж це зима і сутінки, машина мчить і не встигає загальмувати. Щосили відштовхую Майю вбік, приймаючи удар на себе.

Світ вимикається…