Зозулята зими

Частина п’ята Детективне агентство «М.А.Г.»

Інна

Факінґ лайф! Якщо те дурнувате недовідьменя сподівається, що я ще раз доброю волею поткнуся її попереджувати, то дуже помиляється. Лишень квіточки на могилку опісля принесу, аби мати привід уголос повідати, що я ж попереджала тебе, літлі крейзі! І, звісно, Русланочко, не дочекаєшся ти від мене благородних троянд, а тільки будяків. Хоча не факт, що власниці добірних тарганів у голові квітучі будяки не сподобаються більше, аніж троянди!

Шат ап, Іннусю. Тебе, мене тобто, явно несе. Щедро витрачаєш дорогоцінні емоції, доводиш себе до виснаження. Було б через кого! Що найгірше, нещодавно вже несло і то дуже схоже. І навіть обіцянка з’явитися з будяками на цвинтар уже лунала. По спині раптом, попри закутаність у тепле пальто, сипонуло морозом. Не тим, що буває від емоційного голоду, ще гіршим. Від скрадливого голосу привида моєї давно вбитої совісті: «А квітів Адка від тебе не дочекалася, навіть будячків. Отак слово тримаємо?».

Шет! Яких на фіг квітів на могилку?! Такі янголята живучі! Видужає, вже певно, і з лікарні вийшла! Ці зарази малолітні ще й мене переживуть, обидві! «А живим подругам квіти ми принципово не даруємо?». Блін, коли знати, що допоможе, вкотре б власну совість прибила і власноруч закопала! На останньому слові кидаю швидкий погляд на свої руки і завмираю шокована: у мене, схоже, шизофренія! Інакше як пояснити, що, поки я подумки сперечаюся сама з собою, стильна шкіряна рукавичка, жужмом запхана до кишені, а холодні пальці тикають тонюсіньким непрактичним стилосом в сенсорний екран мобільного?! Залишилося набрати останню цифру.

Стару сімку я викинула на виїзді з того клятого міста: коли хто із попереднього життя й захоче дістати — обломиться. І самій спокус менше: пам’ять на номери у мене паскудна. А от цей клятий номер, за яким і телефонувала всього кілька разів, ніби хто викарбував у підсвідомості. Зараз скину номер. Вкотре? Бо що я їй скажу після того, як по-зрадницьки залишила спину неприкритою: «Хай, Адко! Як справи, мала? Із лікарні скоро випишуть? Шрами не дуже ниють? Нічого, що ні разу не навідала?» Факінґ ю! «А як не візьме? Привиди ж, той… телефонні слухавки не підносять? Скільки шансів їй давали лікарі?» — не вгамовується май лавлі совість. Професіоналка, зараза! Тож треба такою в’їдливою бути, щоб аж мене спромогтися дістати!

Натискаю на виклик. На зло своїй внутрішній заразі: хай переконається, що дівчисько живе, то, можливо, й заткнеться ненадовго! Не обов’язково ж говорити щось, просто тихенько від’єднатися, почувши замість нормально-байдужого: «Алло!», привітне: «Доброго дня!». «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок… Ітс екскрапейт…» — нащось вслухуюся в механічну довідку з півхвилини. Янголя чортове, хай тобі! Ти ж просто забула зарядити мобільний чи вимкнула його, аби не перешкоджав у чомусь важливому, правда? Чи посіяла телефон, дозволила витягти дрібному злодюжці й навіть не звернулася до міліції, га?

Дивно, що двох дівок — колишнє і теперішнє моє персональне нещастя — об’єднує лише те, що обидві непрóсті, тобто крейзонуті. В іншому ж, крім поведінки, ледь не негативи. Темноволоса, кароока Руслана із правильними рисами обличчя: через кілька років маска малої стане затісною, проте такій машкарі врода зайва. Й русява Адка із зеленувато-сірими очима, що не терпить темних кольорів. Он, минулої зими, наприклад, носила кумедну картату беретку, як ця дівиця, що гіпнотизує поглядом бетонний паркан.

Що?! Завмираю просто посеред пустиря, щедро втоптаного багатьма черевиками й чобітками. Тут не лише беретка, тут ще й ледь кучеряве пасмо волосся знайомого відтінку на лобі, ледь загострені вилиці. Якщо у неї ще й сірі очі… Дівчина, врешті, перестає гіпнотизувати стіну й кидає швидкий прозорий погляд крізь мене. Дідько! Як у тому анекдоті: дві новини, одна не дуже, але терпима, інша — геть паскудна. Так-от, перша: схожість із Адкою виявилася оманливою, той самий тип зовнішності, не більше. Очі в цієї кралі таки сірі, однак густо-сірі, мов хмари, що от-от розродяться зимною сльотою чи схожим паскудством. Без жодного зеленавого вогнику. Так, Ада далеко звідси, подалі від шаленого коловороту, що захопив усе місто й от-от вихлюпнеться назовні… Та мені з тої халепи не вилізти. І не те, щоб я таке велике цабе, тут інше — справа принципу для незримої, але уважної охорони. Паскудна ж новина… Оця-от, оце-от… Тобто воно-вона — привид! Нє, я їх не боюся, принаймні не більше, аніж тарганів. Просто зустрічатися доводилося нечасто. Звісно, вони — не страшні створіння, а геть безпомічні, то все вигадки. Ніколи не зачіпають тих, хто могутніший, бо надто беззахисні. Проте факт їх появи саме тут вже бентежить, бо…

Бо є принципи, які жоден незаспокоєний дух порушувати не має права. Ніхто з них не стане з доброго дива просто так блукати удень, хай сонце й приховане хмарами та ранніми зимовими сутінками. І від цвинтаря далеко, і майже посеред людського натовпу. Тим паче, що відсутня й мітка зверхника, тобто того, хто дозволив з’явитися в світі живих! А вже розглядати графіті поглядом істинного поціновувача, то для привида, навіть шизонутого, явний перебір. Ні, з мене доста божевільних знайомих! Ще цього бракувало!

Вона ж не те, що не вшивається, помітивши, що я можу її бачити, навпаки — байдуже відвертається від мене і ще раз уважно вдивляється у малюнок на стіні. І собі витріщаюся: невеличкий, але з виду досить затишний будинок. Реалістичненько так і навіть симпатично намальовано. Дівчина-привид підносить вгору руку, тримаючи у ній балончик із фарбою… Я прибалділа: хіба від фантомної фарби можуть залишатися справжні сліди на стіні? Звісно, ні! Тоді хто в цьому місті зумів подарувати привидові балончики для графіті та ще й подарував йому силу, щоб ними скористатися? Ой, ні, не треба відповідати. Не може ж одна людина, навіть колекціонуючи неприємності, влипати геть у всі історії? Правда ж, Русланонько, це не ти?

Сторонні думки витискають із голови акуратні літери, що з’являються, мов підпис під малюнком: «А» з перебитим хвостиком, позірно каліграфічна «n», задеркувата «g»… У мене ще є надія, що то справді підпис. Якийсь там «янгол», чорний, світлий, сумний чи будь-який інший, латиницею. Але наступна закарлючка мало нагадує «е». Можливо, «художницю» бісить мій уважний погляд і вона помиляється? Принаймні на мить відривається від вправляння у каліграфії і красномовно робить рух у мій бік: «Послання не для тебе, упирице! Побачила більше, ніж досить. Тож іди донось… чи просто йди собі, не заважай, бо ще не встигну!»

Е?.. ай’м і сама крейзі? Сама не помітила, як здуріла?! Чи тепер це — норма, а мене скоро почнуть усілякі там потерчата лякати? Дрібнота, що на один зуб, тобто на одну, але дуже дієтичну, перекуску! Потерчата…

Раптом щось клацає в голові й стає зрозуміло все: і що то за послання, і для кого призначене, і навіть те, що якщо донесу за потрібною адресою, то мені пробачиться усе. Майже все… Звісно, крім списку, що вже який день ношу з собою в якості гарантії, що не чіпатимуть, якщо не відсвічуватиму… Хоча все одно зачеплять, трохи пізніше, коли впораються із головними проблемами, залишивши дріб’язок на десерт. Відшукають скрізь, куди б не поткнулася… Хоча, потенційна приреченість — це ще не привід кидатися в чорторий, або непорушно чекати на майбутніх переслідувачів. Хай то просто посеред вулиці чи на орендованій квартирі. Що ж робити? Ні, не все так просто. Я знаю до кого мені тепер звернутися. Звісно, він — шарлатан. Бо не вірю я в існування реального «спеціаліста із чортівні», котрий має власне детективне агентство. Образність журналістів тут явно через край. Здається, що й сам він не вірить в існування упирів. А це вже мені на руку. Бо де є великі гроші, там панує звичайна практичність. І тому свій список я йому не подарую, а продам… І не за гроші, звісно.

Ще раз озираюся на примару-художницю.

Порожньо, наче нікого й не було. І тільки підпис під малюнком, зроблений кілька секунд тому, промовляє — не привиділося, забагато реальності, Інко, як для марева.

На стіні вивіска: «Приватне детективне агентство «М.А.Г.» Усі види детективних послуг. Вихід є завжди». Криво посміхаюся. Гумористи. Теж мені Гендольф Сірий. Тупцяю на доглянутому ґаночку вже чверть години, уважно вивчаючи плитку під ногами. Нічогенька така плиточка. Певно, мейд ін Польща чи ще якась Еуропа. До речі, мені не заважають. І правильно. Може, то у мене таке хобі — колекціонувати різні візерунки та витріщатися на вивіски?! Ось тут, наприклад, під ногами ледь стилізований меандр. Це, типу, кволий натяк для любих клієнтів чи просто випадковість?! Ку-ул! Рішуче задираю голову, за звичкою широко посміхаюся камері спостереження вгорі. Хочеться помахати руцею, але стримуюся: то уже буде перебір та й, зрештою, гламурненький несмак. Одне вдавати з себе гламурну пані, інше — гламурну дурепу.

Простягаю перед собою руку, штовхаю не пластикові двері, а справжні, добротні, дубові. Доволі легко піддаються, однак тільки-но роблю перших півкроку, переступаючи поріг, ледь стримуюся, аби не прикусити губу, тамуючи стогін. Той, хто першим вигадав, що вампіри не можуть увійти в чужий дім без запрошення, був наївним мрійником чи ідіотом, що, в принципі, в даному випадку синонімічно. Геть інша справа — заходити у правильно захищені приміщення. Це дуже боляче, однак не неможливо. Різниця помітна. Правда серед наших небагато мазохістів, бо після такого довгенько доводиться оклигувати. Я, схоже, виняток, тобто стовідсотковий прихильник садо-мазо… І тільки зараз дізналася про це.

Дідько. От засранець! А я ще вірила, що «спеціаліст із чортівні» — то образне??? Рішуче прошкую повз охорону, хоча всередині все аж затерпає від неприйняття мене енергетикою, яка заполонила весь простір між стінами. Мене ніхто не зупиняє. Правильно, не для цього ж я так довго на порозі тупцювала, аби вони не встигли про мене біг босу доповісти й вказівки вислухати. Але якщо пан детектив вважають, що оті міни на мармизах підлеглих, коли зустрічають потенційних клієнтів — то доброзичлива посмішка, то тут комусь варто окуляри подарувати. Хоча…

Їм таки далеко до вигадливої гримаси-усмішки на моєму обличчі.

Звісно, на потиск руки як привітання з боку непрóстого я й не розраховую. Бо пан детектив, може, й не вірить в існування вампірів, але коли зміг протягнути так довго і навіть не збанкрутіти, то легко навчився вирізняти чужаків. Але мене несподівано зустріли не лише холодно-офіційною посмішкою, а й простягненою правицею. Горло наче стискають сухі лещаки, але я не відмовляюся від рукостискання. А де ж, ай’м глет ту сі ю, міс? Тисячі шпичаків впиваються в шкіру моєї руки, якої торкнувся перстень. Та той біль ще можна терпіти, хай і стиснувши зуби. Але коли від місця дотику починають тілом мандрувати мурашки, стає не по собі. Чула ж про існування охоронників, але таке зустрічаю вперше. Знаю наперед — мене зараз геть спустошить, вицмулить усю до краплі вкрадену-позичену енергію, зробивши безпомічною, мов немовля. Але голодна паніка не поспішає накрити задушливою хвилею. Чомусь пригадуються світло-шоколадні очі однієї кришанутої, вхоплююся за той спомин, мов за рятівне коло, — й несподівано легшає.

Фа-ак, чула, що дехто із наших отак підсаджується на певну людину, мов на наркотик. Звісно, надовго такої «їжі» не вистачить. Жертва швидко згорить, куди тій свічці, а дурневі-вампіру доведеться ломку переживати, яка людським наркоманам хіба у страшному сні намаритися може. Та я ж так і не скуштувала Руслану, тому не можу сказати, яка її енергія на смак. І тому мені дивно стало, як один лишень спомин про людські очі допоміг не вмерти на місці. Хоча дивна слабкість оповила тіло, захотілося раптом залізти в ліжко, напитися гарячого чаю та влягтися спати.

Потиск рук раптово уривається. Мені мовчки підсовують фотель, жодного натяку на те, щоб я забиралася геть, бо мене ж розкусили. Ах, звісно, пану детективу просто достобіса цікаво: якого я сюди припхалася.

— Шановна пані!

— Інна, е-е-е-е — Станіславівна, — підказую, витворивши на фізії гримасу, що мала б символізувати посмішку. Він посміхається одними лишень очима — чорними і бездонними, мов провалля. Відводжу трохи вбік очі, втуплюючись поглядом в його смолисте волосся. Так набагато легше розмовляти…

Він продовжує:

— Наша фірма — шановна пані Інно, солідна організація. Закони поважаємо, трупів не переховуємо, із представниками правоохоронних органів і всякими контролерами не домовляємося. Це так, про всяк випадок — довідка на майбутнє.

І це говориться щиро — без непотрібної підробки під посмішку, солодко складені уста чи стиснуті долоні. М-да, і бровою не повів!

— Шановний пане детективе! Невже я схожа на дівчинку, що ледь досягла повноліття, й випадково довела до самогубства якогось перехожого, бо не здатна контролювати власні гормони? — ледь зводжу старанно вищипану брову. — На відміну від декого я давно вже беру дещицю, яку ніхто не відстежує. Це типу податків.

Шет… Якусь мить мене уважно розглядають. Потім теж піднімають брову, явно передражнюючи, хоча досить правдоподібно:

— Охоньки! Пані не дуже схожа на потвору, котра харчується задля розваги, бо власну енергію нема де діти… Хоча, знаєте, все можливо, через років десять-двадцять… Але якщо врахувати, як пані Інна вправно протистояла талісману, то висновок напрошується невтішний: чи матиме пані Інна оті десять років, якщо почне так часто пхатися туди, куди не варто?

Вау-у? Окей! Він мене розкусив, тільки глянувши. Маю аплодувати стоячи, чи як? Діагноз установлено точно, крім одного: мені й під старість не вдасться обійтися без полювання задля харчів. Надто далеко зайшла. Та цим зараз можна не перейматися, часу ще вдосталь.

— Пане Арсене, ви мене явно з кимось переплутали. Я, звісно, не янгол, але й до протилежного табору наразі не поспішаю себе відносити. Це — так, між іншим. По-перше, я не певна, що у мене є в запасі десять днів, не те, що літ. Відповідно, по-друге, грошей у мене, таких, аби оплатити ваш захист, немає. Звісно, дістати можу, яким чином, вам здогадатися, думаю, неважко. Не всі чоловіки у цьому місті, навіть багаті, позначені вашою проникливістю. Але ви, якщо не останній дурень, не виставите мене зараз за двері тільки тому, що я не вповні людина. Чогось же я до вас припхалася, попри всі ваші пастки, і як вже почули — не за захистом.

— Не виставлю? — щире здивовання і холод в очах.

— Ага! Навіть у звичайних умовах не виставили б, бо добре знаю про ваше типу хобі — колекціонування корисної інформації. Але якщо від цієї інформації залежить ще й ваше життя, то…

Спеціально роблю паузу.

— Блеф, — це повідомляється не мені, а стіні навпроти столу.

Ну, так, може, і блеф.

— Пане Арсене! А як щодо формули «ворог мого ворога — мій трохи друг», нє, не проходить?

От я і скинула із себе машкару витонченої гламурної стерви, й мене у відповідь нагородили пронизливим поглядом. Так мене й підмиває вчепитися у його ледь звужені зіниці, по-о-овільно потягти на себе із денця очей емоції, паралізувати силу волі підступним ударом…

Ейс-с?! Ні, «ноу-у!». Добре, що в останню мить величезним зусиллям волі втрималася від спокуси. Це добре, що бед бой (плювати, що він — старший, я його хлопчиськом звати буду подумки — хоч така помста!) виявився хоч і вродженим непрóстим, але ненавченим. Лише поморщився, але так і не збагнув, що я тільки-но ледь не спробувала. Я ж не самогубця!

— Ох, які ви приказки знаєте, — глузливо кривиться. — Вирішили погратися? Що ж… А як ви дивитеся на таку техніку ведення бою: «нацькувати двох ворогів один на одного, а потім добити, того, хто виживе»? Дуже дієвий спосіб, перевірений. Повірте, панночко.

— Вот? Панночко? — він просто глузує, грається зі мною, наче кіт з мишею. Скаженію. — Чи «панно», чи «Інно Станіславівно»? А з панночками на дискотеці будете знайомитися. До речі, дуже рекомендую: дискотека й випадкове знайомство — не найгірший спосіб марнування часу, особливо для приреченого. Принаймні, набагато симпатичніший, аніж марне сіпання.

Шет, він що, з каменю виточений? Нормальна людина від такого нахабства чи мене витурила за двері, чи хоч очі здивовано округлила б. А цьому олд бастарду цікаво, бачте, що я ще утну! Робить вигляд, що недочув про приреченого, майже чемно веде розмову далі:

— Хоча… Стравлювати вовка й комара, Інно Станіславівно, сенсу небагато. Себе я вовком не вважаю. Тож прикиньте вагову категорію супротивника.

— Ніби я не в курсі, — смішечки-пересмішечки, але зараз в очах детектива не просто злість, а майже несамовита лють. Оте «майже» — ключ, навіщо я витрачаю тут свій час. — А чи в курсі шановний пан детектив, що потрапив до одного дуже особливого списку — «списку приречених», де більшість впливові люди цього міста?

— Невже? Таки приречених? А в списку зі мною поруч хто? Хоча б натяк, га?

Цікаво, він що, ніколи кулькових ручок зблизька не бачив? Чого аж так прискіпливо роздивлятися звичайну канцелярію?

— Можна й натяк. Такий собі Мстислав Маврикійович… Правда, він поки що живий. Біля його прізвища не стоїть плюсик, на відміну від інших прізвищ списку.

Схоже, мене зараз вдарять. Чи більш цивілізовано вчинять: пістолет із шухляди столу витягнуть… чи детективи револьвери більш полюбляють? Ніколи не цікавилася такими подробицями. Так от, зброю в правицю. Нахабну дівулю, що знепритомніє з жаху, після цього в кайданки і у підвал. Чи де там у престижному детективному агентстві задушевні розмови провадять? Ні, ані поруху. Хіба очі… добре, що в його родині нікого із наших не було. І так непереливки.

— От що, панночко Інно, — він ще й глузує. — Якщо це — дешева провокація, або якщо тобі пообіцяли щось за мою голову… ну, там життя зберегти, очі на чиюсь смерть закрити… або гроші, чи владу… не знаю, що ти там цінуєш найбільше…Так-от, можеш вшиватися. Ніхто і пальцем у цій будівлі тебе не зачепить. Бо своїм натяком зараз даєш зрозуміти, що не простий мурашник розворушиться. Але ще однісіньке слово — і я вважатиму, що ти у грі. У дорослій грі, де питатимуть не по-дитячому… Ну?

— Спокійно, я — не провокатор! — Зараз я навіть не граю, просто кажу правду. — Знаєш, Арсене, насправді за те, аби мене усі-усі в спокої залишили, продала б кого завгодно й оком не кліпнула б. Але… не судилося. Це — четверте факінг сіті у моєму житті. Із двох мене вижили, із третього — вшилася доброю волею, подалі від компанії зе бест фул, яких тільки бачила…

На мить відчуваю справжню розслабленість. Виговорилася..

— Тож хто вони, оті твої борці за вітряки з інших міст, вампіроборці? — Арсен іронічно зводить вгору брову, мовляв, він розуміє їх добре. Бо такі як я вміють людей з себе виводити. Паралельно натискає кнопку селектора. Замовляє каву без цукру, попередньо не запитуючи мого бажання чи хотіння. Певно думає, що під такий напій сповідь вампірші йтиме легше. А цукор у каві тільки все зіпсує…

Я кривлюся:

— Скажеш таке, «вампіроборці»! От не повіриш! Просто світ вирішили рятувати, ще з одною такою ж крейзанутою, ну й відгребли по повній, а я ще наївною була, думала, від долі втекти зможу. Але відбігала своє: мене із твого міста доброю волею не випустять, а дозволити себе як болонку на невидимому повідку волочити — зась, гордість не дозволить і… — роблю паузу, навіть з якогось дива зітхаю щиро, — ще дещо та дехто…

У двері чемно стукають. Арсен кидає коротке: «Так» і в кімнату заходить один з типів-охоронці з тацею у руках. На таці дві кави. Ставить перед нами. Майже безшумно щезає.

— Окей! Давай пити каву. Кава знаменита, найкраща у нашому місті. — Робить ковточок. Солодко мружиться і додає: — О, панно Інно, панно Інно! Знаєш такого вірша? О панно Інно, панно Інно!

Тичина тут справжній.

Еге ж.

Кліпаю здивовано очима. Що? Тичина? Вірші? Опаньки, та він не менш крейзанутий, аніж та ж сама Руслана чи моя Адка. От уже щастить мені на йолопів! Світ перевернувся, непрóсті йолопи. Побачивши мою глупувату реакцію, криво посміхається:

— Ох, панно Інно, панно Інно, бачу тебе мій ліричний відступ не вразив? Шкода. Що ж… Тоді просто зараз ти доброю волею назвеш мені два-три прізвища, на твій розсуд, з того списку, який ти назвала «списком приречених», і я тоді поміркую: чи варто бруднитися. Порозумілися?

Ага. Точно, особливо після віршів Тичини! Щас!!! Я принципова противниця ультиматумів, особливо, коли вони стосуються мене коханої, але… Кава насправді пристойна, а той Арсен доволі цікавий сучий син, тож дозволяю собі трохи побути ніжною і пухнастою.

— Окей, Арсене! Хто тут у нас поруч з тобою? — Цитую з пам’яті. Тренувалася дорогою, запам’ятовувала. — Ага! Олег Дмитрович Хмаренко. Навряд чи тобі щось це прізвище скаже: дрібний прихвостень при серйозній людині. Цю серйозну людину я щойно називала — Мстислав Маврикійович. Той Олег, напевно, про щось зайве випадково дізнався. Плюсика навпроти прізвища Хмаренка немає. Тому… Поки живий. Далі. Ілько Аврамович Голден. Теж живий, поки. Як не надумає собі віку вкоротити, аби напівпаралізованим калікою не мучитися. Професія — синок впливового батечка, мажорчик… Першого січня розбився на власній машині ледь не на кривавий млинець. Добивати не будуть, але… батькові зараз не до ділових оборудок — прицільно вдарили, щоби з гри вивести.

О май гот! Пан детектив блідне до синяви. Так, ніби раптово вірить у щойно почуте. Чи це він долею когось із названих так переймається? Ше-ет. Ніби ж шістки поки що з колоди здала. Де помилилася?

— Товариство підшукали, блін. Я там ближче до кого із них стою у списку?

— До Олежика, — хм, невже йому справді полегшало? — Але це — не найгірші у тому переліку. Чесно. Й відносно везучі.

— Список, — вимогливо простягнена рука.

— Гарантії, — відгукуюся у тон.

— Які на фіг гарантії?! Хто тут їх дати зможе?! Що в моїй компетенції — зроблю. Схоже, панно Інно, ми з Вами й справді в однім запрязі, — переходить на «Ви» та морщиться. Можна подумати, я у захваті від перспектив бути в однім запрязі з непрóстим.

— А такі гарантії, Арсене, що коли раптом випадково я здохну, ти не відступишся. На рівних із ними битися не вийде, але неприємностей завдати зможеш більше, ніж я, бо профі. — Прискіпливо втуплююся в його перстень і він все вірно розуміє. — І коли тебе питатимуть, звідки інфу взяв, то скажеш, що від такої-от, не думай у партизана гратися. Хай знають, хто зміг їм нерви попсувати…

— Здуріти: упирка, котра не боїться смерті! Аби лиш фейсконтроль зберегти… Везе мені на дивачок останнім часом. Звідки той список викопала, не скажеш?

— Скажу. У спадок отримала, — чортзна-що зі мною відбувається, бо стільки правди за раз ніколи не казала. Аж у горлі дере. — Від випадкового знайомого. Не шкірся, бо це правда. Зустріла чоловіка, справжнього, а він наче здурів: не тільки не проти був силу віддати, доброю волею до мене пхався. Ніби аж радів, що його спиваю. Самогубець. Хіба від життя відмовляються доброю волею? Потім виявилося, що спеціально це робив: сподівався, що роботодавець, коли зрозуміє, що він силу втрачає, викине, як зношену одежину і забуде. І таки викинув — не на волю, на кладовище. А наступного дня після похорону мені кур’єр бандероль приніс. Від покійного, ну, звісно, відправник — не привид. Коли надсилав, ще живий був. Там список лежав та деякі відеозаписи, як докази… Диски не зі мною. А от список…

— Стоп. Ти ж тут недавно, так?

— І?

— І те, що твій… знайомий… Імені ти не назвала, але, певен, за документами він — Дмитро, так? — Здуріти! Ми ще й делікатні! «Знайомий», замість хоча б «бойфренд», — помер 31 грудня, ні?

— Так.

Подумки аплодую. Схоже, я прийшла за адресою. В голові складаю ще один список. Бонусів, яких назбираю за співробітництво з новим розумним та корисним знайомим.

— А перед цим твій Дмитро довго хворів, так? — ствердно киваю головою на уточнення. — А-я-я-яй, панно Інно! Ти що, зовсім того, із смертельно хворим спати, ще й силу з нього тягти?!

— А що, — кліпаю віями часто-часто, куди там різним барбі! — Я ж не ґвалтувала його, він не проти був… А що хворий — то фігня. Бо я заразитися не можу… не липнуть до мене хвороби. Такий талант маю.

М-да, фейс у декого… Шкода, на айфон не зафільмуєш: розіб’є ж, зараза, дорогу техніку. Ну, трохи переграла. Але хай не забуває, з ким має справу. Але тон варто трохи змінити. Пояснюю:

— Та годі, Арсене, заспокойся: не спала я з ним, якщо ти про це. Є безліч інших способів для досягнення мети, я силу й по-іншому пити можу. До того ж не я його спершу до півсмерті довела, довелося давати трохи часу оклигати.

— Ага. Гарний спосіб «оклигування», із тобою сплутатися.

— Не просто випадково сплутатися, Арсене! Він спецом зв’язався, аби остаточно не видужувати: час тягнув, мовляв, мені краще, однак чогось не до кінця видужується…

— Тебе викриють рано чи пізно! — тепер на мене дивляться, як на божевільну.

— «Рано чи пізно»? Вже викрили, — він що, не втямив очевидного? Арсен лишень на мить зосереджується, намагаючись розчовпти: знущаюсь, чи як?

— М-да, якщо ти у нас — майже ангел, то які ж тоді найгірші серед ваших? — задумливо запитує усе ту ж многостраждальну стіну. Це мені щойно комплімент зробили, мовляв, я — не найгірша серед співродичів чи що? Такого панегірику в моїй колекції ще немає! Кульно! — Ти в курсі, що твій приятель Дмитро вирішив підстрахуватися і частину інформації злив іншим людям? Поки не знаю кому, бо запізнився. Але це ще перед смертю.

Та, звичайно, вбили ж його не через зв’язок зі мною. Тобто не лишень через це. Але мене більше цікавить інше:

— Отже, чорний список приречених у тебе вже є і виходить, що моя інформація не цікава?

— Списку немає. Тому інформація цікава, інакше б… — у такому ж стилі витримує відповідь.

— То що, торг розпочато? — в моїх очах азарт.

Він кривиться, наче я йому лимон пропоную без цукру жувати, але киває.

— Ой, а я ще одне бажання забула!

— Ну? — навіть без обурення уточнює він. Голову від списку так і не відірвав. Ні, я розумію, що там зо три десятки прізвищ і біля двох третіх позначки про виконання вироку вже стоять, тобто є що аналізувати. Але з таким завзяттям він скоро оті рядочки на пам’ять зазубрить і замість віршів Тичини декламуватиме.

— У мене в попередньому місті залишилася подруга… — Упс! Схоже, мені із тою Русланою бажано й в гомеопатичних дозах не спілкуватися — шкідливо. Забалакуватися почала. Яка, на фіг, у такої, як я, подруга?! — Тобто… У попередньому місті у мене залишилася знайома. Адка… ну, я в розмові про неї згадувала, коли про порятунок світу казала. Тобто звати по паспорту її Аделаїда, хоч вона себе не любить так називати…

— Зрозуміло. Знайомій подрузі двічі не пощастило. Хоча ім’я ще спробувати змінити можна.

Що за натяки, блін?!

— Шат ап, — майже ласкаво раджу йому, ледь наближаючи своє обличчя до його. — Вона — не звичайна людина і не вампір. Дівка — непрóста, як і ти. — Киваю на перстень. — Вона випадково перейшла дорогу досить впливовим людям… е-е-е-е, істотам… е-е-е-е, чорт! Впливовим покидькам тобто. Могла б пристати на пропозицію — стати домашньою улюбленицею одного з них в обмін на захист, але ж… Ми горді, блін! Одним словом, потрапила до лікарні. Таких, як вона, так просто не вб’єш. Повинна б уже поправитися, але…. Чомусь слухавку не бере, зараза мала.

— Я не займаюся захистом в іншому місті, Інно! І чи варто її сюди тягнути? Пожалій дівку, у нас зараз в місті кепсько, суцільна зона приреченості.

— Ой, так, — здригаюсь навіть без награності. Умгу, сюди тягнути не варто, бо ще із Русланою випадково познайомиться, ото нерозлийвода будуть! Але ж я іншого хочу: — Та невже боржників у тому місті не маєш?! Не повірю: це ж майже поруч, а ти, схоже, запасливий! Поки потрібна лишень інформація. Тільки більш-менш повна. Ну, ще там можна допомогти, якщо просто на очах її вбиватимуть, ґвалтуватимуть чи викрадатимуть, га?

— Знаєш, чому я не люблю мати справу з жінками? — він поступається.

— Думаєш, мене це справді цікавить? — моє здивування щире.

Він втягає повітря скрізь стиснені зуби. І прохає, саме прохає, а не наказує:

— А зараз просто щезни, гаразд? І не відсвічуй поки, якщо зможеш. Не знаю, як ти там із голодом впораєшся, але теперечки можуть вчепитися у найменший твій прокол… Дорогу бажано переходити на зелене, домовилися? Але й до параної не скочуйся. І ще одне: я своє слово тримаю, хай і про нашу спільну приреченість — то правда, тож зроблю, що можу.

Уважно вислуховую інструктаж, киваю в потрібних місцях. Мовчки на клаптику паперу записую номер свого мобільного. І так довела хлопа балачками та списками, хай трохи заспокоїться. Потім ввічливенько прощаюся, типу, гуд бай, і прошкую до дверей.

— А, ледь не забув. Якщо у твоєї знайомої подруги — новий номер мобільного, тобі повідомляти, чи це — не принципово?

На мить завмираю, так і не розвертаючись на оклик. Ше-ет, вміє бити під дих, гад. Однак кидаю, байдуже зронивши:

— Та повідом, хай. Хоч це і не принципово, але, хто знає, може, згодиться.

Прикриваю двері, але слух у мене гострий, тож чую іронічне хмикання. За фінальну репліку, схоже, «Оскара» мені не присудять. Бо майже за Станіславським — не повірили!

Василь

Оті СМС-повідомлення, вже не кажучи про ммс-ки й інші бздури, вигадав якийсь довбень, не інакше! Телефон має дзвонити, а не займатися чортзна-чим. Переконати мене в іншому ніхто не зміг. Тож «усі свої» не марнували часу і набирали мій номер. А всяка дурнувата реклама від оператора й, дуже рідко, випадкові повідомлення від потрібних сторонніх миттю безжально стиралася: не люблю бруду. Так було до цього року, коли геть все перевернулося догори дригом — так, що й досі не збагнути, де голова, а де ноги. Он, тільки-но перший місяць зими закінчився, а в пам’яті мого мобільного аж два повідомлення. Перше — нагадування, що я безробітний, тобто занесений до чорного списку в нашому місті. Хай знову маю роботу, але таке не стирають: я не надто злопам’ятний, просто деякі образи варто записувати. На майбутнє. Як нагадування та попередження! Друге повідомлення отримав співгодини тому, але, щоб згаяти час, перечитую ще раз: «Лондонський літак запізнюється на півгодини. Ти там обережніше, гаразд? І ще, спасибі за все…» І який висновок із такого геніального тексту маю зробити? Що новий шеф має мене за дурня, який зручно прилаштувавши машину на зупинці «для своїх» біля самого аеропорту, не дотумкав, що варто перевірити: чи не затримався потрібний літак? І то мене повчає той, хто сам ніяк не привчиться перед вхідними дверима запитувати: «Хто там?», — перш ніж ті двері на дзвінок відчиняти?

Дивно, але моє роздратування нещире. Навіть дозволяю собі легку посмішку. Добре, що водій відійшов до іншої машини з хлопцями з нашої охорони, то й нема кому здивовано зиркати. Уявляю собі, як шеф підкреслено дбайливо вирівнює стоси паперів на столі. При цьому виглядає ледь знічено: функції «перехопити вже відправлене повідомлення й завернути його назад» на жодному айфоні нема. Розбиту чашку з кабінету вже прибрали, можливо, й клятої зіпсутої картини пощастило позбутися (а добре було б!). Ні сліду від недавньої істерики. Хіба що йому самому трохи соромно. То й добре, хай більше головою думає. Бо у його теперішньому стані емоції — то розкіш. Хоча, треба зізнатися: як все врахувати, то тримається хлопець (ха, аж на три роки молодший, а ще більш досвідченого інколи вдавати починає!) не так, щоб і дуже зле. Інший би, взагалі півофіса вщент розніс чи якимсь дорогим спиртним накачатися спробував… А з Олега ще й люди будуть, як виживе, звісно. Але останнє — то й моя справа тепер, справа честі, до речі… Нічого, чортівня чортівнею, а далі побачимо, чия візьме…

Ой, дідько! Поки я тут філософствував, мої пальці самі собою тикали по клавішах. СМС-відповідь — ледь не перша у моєму житті: «Будь ласка. Спробуємо прорватися», — вже блукає десь там, невидимими хвилями. Функція: «Повернути зроблене назад», — відсутня і в моєму телефоні. То хай йому грець! Звідки такі сентименти? Залізаю в список контактів і виправляю підпис «Олег» на «Олег Дмитрович». Панібратство із тим, кого маєш охороняти і хто за це виплачує гроші, ні до чого гарного не приведе. Потім доведеться розтовкмачити це і самому шефу. Зараз йому не так охорона, як і дружнє сприяння необхідне Якщо почати відверто дистанцію тримати — ще й образиться, а ображені — вони небезпечні. Хай уже потім, як усе владнається, поговоримо відверто про «тримання дистанції». Коли ж до пуття, то й раніше «Олегом» я не повинен би був його кликати — «білий комірець», як-не-як. Але дуже хотілося спробувати на вошивість, чогось був певен, що почувши не надто поштиве звертання, почне викаблучуватися. Не дочекався. Лишень — здвиг плечима. «Пофіг. Називай, як називається…» Ні натяку на спробу підставити. Тоді вперше відчув щось віддалено схоже на повагу… Довідчувався. Непомітно зблизилися настільки, що тепер в одних голоблях — хотів би, але не вирвешся …

Зиркаю на годинник. Часу до приземлення літака якраз стільки, аби встигнути ще раз оглянути зал для прибулих: досить несподіванок від цього міста. Ну, хай я перестраховувач, але охорона панночки Ірини Мстиславівни, неповних дев’яти років від народження, може стати найвідповідальнішою справою у моєму житті.

Вилізаю з машини. Киваю хлопцям, що мирно теревенять біля пристойного, але непримітного мерсу коло виїзду з площадки. Недбальство миттєво зникає із їх поз. Водії обох авто без поспіху і нагадування опиняються на місцях. Ледь косую на Дмитра, що аж їсть мене очима. Чомусь аж надто вислуговується, тримається так, мов увесь час чекає, що я йому тотальну перевірку салону влаштую, залізши навіть до аптечки і поцікавившись, чи щось там не протерміновано. Невже встигли нашугати, поки Мстислав Маврикійович до лікарні не втрапив, а чи в житті такий слабохарактерний? Доведеться, певно, потім поміняти на когось більш надійного.

Один із охоронців суне за мною, інший залишається на місці. Та знаю, що за кілька хвилин він буде майже біля входу до аеропорту — якраз там, де не дуже впадатиме у вічі, але встигне зреагувати на погук. У кіно таке б виглядало видовищно, а тут, що набагато важливіше, настільки буденно, що зацікавило б хіба профі вищого ґатунку.

На щастя, в аеропорту все проходить без спецефектів. Потрібний об’єкт я побачив ще до того, як прискіплива митниця відпустила їх на волю, втиснувши в документи усі необхідні печатки і видавши просвітлені рентгеном валізи. Тоненьке світловолосе дівча в пальтечку пастельних тонів, дбайливо закутане у теплий шалик, завмерло непорушно поруч із жіночкою бальзаківського віку, що усім своїм виглядом випромінює впевненість. Тільки в очах прихована тривога. Дівчина косує на яскраву зграйку галасливих ровесників, яких ніяк не втишать батьки. І головне, дивиться без заздрощів, цілком байдуже. Так декотрі перехожі ковзають поглядом по бездомних кішечках-песиках: підійти і погладити й на думку не спаде, і не тільки через можливу заразу, але й ногою не копнуть, бо не дуже та живність і заважає.

Ну, звісно, «забув» про дрібниці: одяг дівчати, хай і не ріже око веселковими барвами, коштує стільки, що й деякі дорослі модниці від заздрощів луснули б. Ніхто не змушує дев’ятирічну «справжню леді» поводити себе пристойно, погрожуючи карою: Ірина Мстиславівна уже й зараз така актриса, що куди там її екс-мачусі! А роль «гарної дівчинки» — її улюблена. Хо, не дивно, що Олег від захоплення до неба не став підстрибувати, коли отримав таку підопічну. Гувернантка Ірина, само собою, не довгонога білява дурепа, що ледве на десять років старша від вихованки, а пристойний фахівець. До речі, з кількома вишівським дипломами: і психолога, і педагога, і філолога. Така, можливо, інколи й журиться невизначеністю свого майбутнього, але на малій точно не стане відіграватися… Схоже, зараз навіть щиро співчуває своїй вихованці.

Підходжу. Ледь схиляю голову:

— Доброго дня, Ірино Мстиславівно. Доброго здоров’ячка, Анастасіє Павлівно. Сподіваюся, що політ був вдалим. Це — усі ваші речі? Чи не краще відійти трохи вбік, аби інші пасажири нам не заважали?

Іра мовчки киває. Гувернантка вітається, однак мимохідь ковзає поглядом мені за спину. Звісно, в обличчя мене вона знає, однак спілкуватися доводилося мало. Добре розумію, кого вона там вишукує. Але Олегу таки краще поки не з’являтися у надто людних місцях («Дуже мудро, бо там, де забагато дітлашні гасає без догляду, всяке може трапитися. Ще випадково хтось «смертельно» штрикне уламком іграшки…» — гидким голосом пана детектива Арсена зазначає моя параноя).

— Олег Дмитрович прохав, тільки-но вас зустріну, відразу набрати його номер і дати вам слухавку. Вам нема чого перейматися, Анастасіє Павлівно. Я дію виключно за його вказівками.

— Буду вам безмежно вдячна, — гувернантка ще насторожена, але, схоже, в мені вже не бачать лиходія. Даремно, до речі. Інколи краще пересолити із підозрами, якщо відповідаєш за таке дитя. Дістаю слухавку, натискаю кнопку швидкого набору. Раптом Ірина, проти всіх правил, встряє у дорослу розмову:

— А Олег дуже-дуже заклопотаний на фірмі, так? Поки тато хворіє, він наглядає, аби все було гаразд? Тепер він прислав вас замість себе, так?

В її голосі неприхована ворожість. Якось не думав, що розманіжена мала може отак, по-дорослому, ненавидіти. На щастя, я поставив телефон на голосний зв’язок, тож на тому боці все добре чути. Це ж у нас Олег — профі із мирного розв’язання закручених морським вузлом ситуацій. Ще й інколи, схоже, отримує від цього якусь збочену насолоду. От і зараз не витрачає час на привітання.

— Ні, Іро. Якби мова йшла про гроші й дорослі справи, то фірмі довелося б зачекати. Краще б я переконався, що з тобою й Анастасією Павлівною усе гаразд. Але я мав поспілкуватися із твоїм татом: йому стало трохи краще і він захотів побачити мене… Ми розмовляли про тебе. Лікарі кажуть, що твоєму таткові сьогодні не можна ні з ким більше розмовляти, бо якщо перевтомиться — йому стане гірше. Ти зараз умиєшся з дороги, поїси, перепочинеш. Й опісля я заїду за тобою і ми вирушимо до лікарні. Просто тихенько подивимося на тата, поки він спатиме, не станемо йому заважати поправлятися, добре?..

— Я не голодна, — бурмоче дівчинка тоном примхливого дошкільняти. — Ну, суп точно не буду!

Схоже, інші пункти плану у неї заперечень не викликають. Холодний злостивий полиск зникає із зеленавих оченят миттєво, аж сумніви беруть, чи мені не примарилось? От цікаво, як Олегу щастить легко знаходити спільну мову ледь не з будь-ким і водночас не минати жодної халепи, у яку можна вскочити? От пощастило отримати у своє розпорядження шефа-феномена…

Олег перекидається кількома ввічливими репліками із Анастасією Павлівною. Підтверджує, що я дію суто за його розпорядженням, прямим текстом говорить, що дуже цінує її компетентність і сподівається на плідну співпрацю. Мимохідь зазначає, що пані Іренею вдома вони не побачать, бо Мстислав Маврикійович з нею розлучився. Тож чи не могла б шановна Анастасія Павлівна зараз виступити в ролі господині, подбавши, аби все було гаразд і з Ірою, і з самим будинком?

Анастасія Павлівна не змінюється на виду, але в очах з’являється особливий вираз: жодна кубіта, що власною працею заробляє на хліб, не відмовиться хоч ненадовго відчути себе господинею багатого дому…

Тож коли ми наближаємося до машини, у нашому гурті панує ледь не гармонія.

Чортівня чортівнею, але якщо виконувати певні правила, життя здається якщо не надто приємним, то цілком логічним.

Настрій трохи псує один із моїх помічників. Ледь помітно киває мені головою в кут стоянки. Там притулилася непримітна дев’ятка з тонованими вікнами. Звісно це далеко не чорний джип, який підлеглі Вдови використовують для демонстрації сили. Можливо, навіть сподіваються, що хтось з оточуючих не в курсі, хто там, усередині. Джипа немає, зате є дев’ятка. Виїжджаємо. Дев’ятка чемно влаштовується за нами. Теж мистецтво, пасти когось без особливої нав’язливості. Дмитро запитливо зиркає на мене: відриватися чи ні? Риси нашорошеного обличчя трохи загострюються, в очах — проблиск азарту. От уже ж пуцьвірінок, уявляє себе учасником детективу, ще й ловить від цього кайф. А те, що в салоні дівчинка й жінка, хвилювання не додає, нє?

— Слідкуй краще за дорогою та знаками, Шумахере. Тут вже один недавно доїздився. Як «заробиш» штраф від ДАІ, Олег Дмитрович суворо спитає, — попереджаю стиха.

Хлопець натяк розуміє. Азарт в очах тьмяніє, і він беззвучно зосереджується на дорозі, лишень украй-ока стежачи, як автівка вже із нашими хлопцями професійно відтирає небажаних супутників з дев’яткою. Мимохідь майнула думка, а може варто зупинитися, дочекатися «переслідувачів» і поцікавитися чемно: якого дідька лисого вони час на нас витрачають? Невже так важко збагнути, куди ми прямуємо цією дорогою, що веде простісінько від аеропорту до селища елітних котеджів? Чи не легше було «передати нас по естафеті», прозвітувавши, що от виїхали, повідомте, коли повз вашу точку спостереження проїдуть? Інколи логіка навіть професійних переслідувачів буває вкрай непрофесійною.

А може, усе-таки варто з’їхати на досить пристойну ґрунтівку, що йде паралельно? Бо відчуваю себе ніби із голою спиною: машина супроводу відстала, ніяк не закінчить гратися у квача зі спостерігачами. Там теж профі, гади. Добре, що з боку здається, ніби їхнє головне завдання — нам нерви попсувати. Поворот на ґрунтовий шлях ми минаємо, а я із подивом відчуваю полегкість від цього. Але, коли до сторожового посту на в’їзді до селища залишається кілометрів десять від сили, Дмитро досить різко пригальмовує. Добре, що на моє прохання гувернантка пристебнула малу і сама перетяглась ременем безпеки.

Попереду — аварія. Вантажівка конкретно вписалася у дерево на узбіччі. Шкода дерева — гарний дуб був, міцний. Водія-ідіота шкода менше. Бо живий залишився, он, щось белькотить дорожньому патрулю. Дорога ж щільно вкрита якоюсь липкою гидотою. Чекати поки оце відчистять? Дівку заморожу, хай в салоні машини і тепло.

— Розвертайся, Дмитре. Давай назад, до роздоріжжя і на ґрунтівку…

Хлопець мовчки киває. На обличчі задоволення від того, що може перетнути подвійну смугу на очах даївців і навіть на штрафі зекономити.

— Перепрошую, усе гаразд? — неголосно запитує Анастасія Павлівна. Таким тоном у світському товаристві роблять зауваження про погоду. А от тонкі музикальні пальці на мить сильно, ледь не до болю стискають ремінець стильної торбинки. Розумна кубіта. Якби комусь пощастило затягти мене у загс й ощасливити спадкоємицею, то не заперечував би проти такої няньки чи бодай вчительки для доньки.

Міг би просто заспокійливо посміхнутися їй в дзеркальце заднього виду. Але натомість напівобертаюсь й якомога привітніше киваю:

— Перепрошувати нема за що. Принаймні, поки що усе під контролем. Правда ж, Дмитре? Й обережніше: гальмо і педаль газу плутати не варто. Камікадзе із тебе ніякий…

Останнє звучить вже не так непривітно. Я не садист, аби посміхатися тому, кому несподівано приставляю до боку гостро заточений ніж.

Хлопець судомно гикає. Повертає голову у мій бік. Очі майже чорні від розширених зіниць, і в них навіть не ненависть, а чистий, без домішок, страх. Відчуваю легке розчарування: оце такі супротивники пішли… Той же Сергій у такій ситуації рвонув би кермо убік, розсудивши, що ніж — не пістолет: вогнепальною зброєю або лякають, або наносять смертельну рану. А ніж, який повільно розрізає товсту зимову одежину — то більше засіб виховання, отже, поки що потрібен живим. Але Сергій би й не підписався на викрадення дитини ніколи. Покидьок він першосортний, але із власним, досить дивним кодексом честі. Не те, що цей дрібний гнидик.

— Зупиняй на узбіччі, таваріщь, і то філігранно.

Дмитро слухняно пригальмовує. Але навіть на горде мовчання його не вистачає.

— Все одно здохнеш, суко! І не відразу! Ще тобі всі знущання пригадають і те, що з вовчими білетами вигнали! Вони ще трохи почекають там, попереду — і поїдуть у цьому напрямку: тут особливого вибору між дорогами немає: як не головна, то ця! Не встигнеш дотягти дівчисько до охорони чи до ментів, а пси твої зараз далеко! Ще пожалкуєш, Васю-паскуднику, що такий здогадливий!

Без замаху б’ю по губах. До крові. Додаю під дих, але поки упівсили. Нема чого надто дебоширити при дитині. Хай скаже спасибі, що насправді я повівся як останній дурень, випустивши з уваги очевидні речі. Не збагнув, що крім Удови за нами можуть полювати паралельно й інші. Ось про цих «інших» Дмитро зараз мені й розповість, тому й щелепу поки ламати не стану. Важливо інше. Добре, що Ірина, якщо і в шоці, то в мовчазному, без рюмсання. До того ж здорова, ногами сама перебирати зможе, не на руках тягти.

— Анастасіє Павлівно, ось, візьміть мобільний. Там на кнопці під номером один — терміновий виклик до Олега Дмитровича. Зараз, не гаючись, берете Ірину Мстиславівну і йдете до головного шляху. Туди, де аварія, міліція, ті, кому просто цікаво. Набираєте Олежин номер, розповідаєте ситуацію. Бажано — на ходу. В жодну машину, якщо там не буде самого Олега, не сідаєте. Через лісосмугу, звісно, добиратися швидше, але там незручно через великий сніг. Візьміть ще якусь теплу одежу для Ірини, аби не замерзла. Але миттю! Я поки спробую затримати тих… штукарів. Слід виграти трохи часу. Тому з вами і не піду. Іриночко, слухайте Анастасію Павлівну — це єдиний шанс вижити.

Здається, так із дітьми і слабкими жінками розмовляти не радять. Але ні дівчина, ні гувернантка істерик мені не влаштовують. Кивають, хапають торбинки, жінка прихоплює ще якийсь пакет, і різко хряпають дверцятами.

— Тепер ти, гаденя, — кажу досить спокійно. Злість варто витрачати на більш достойних супротивників, а не на шісток. — Поїхали уперед, до тої вашої пастки, але по-о-о-о-віль-но-о… Заодно розповіси, кому вистачило розуму підписатися на таке.

Машина незадоволено чмихає, зриваючись з місця. Дмитро отримує болючий укол у бік: машина — не його власність, щоб отак знущатися, ні, тепер м’якше, тихіше… Адреналін уже плавиться в жилах, тож на мить дозволяю собі усмішку: хлопець страшно лякається неглибокої подряпини й подумки жалкує про зіпсутий одяг. Усе ще не збагнув, що він смертник. І став ним не зараз, а тієї миті, коли згодився покращити хистке фінансове становище у досить нехитрий спосіб. Хто стане витрачатись на гонорар зраднику?

Так, виявляється хлопчик сплутався із моїми персональними противниками — братами Ярчуками, що вельми короткий час пропрацювали під моїм керівництвом. Хе! Як відразу не здогадався! Знайомий почерк. Те, що брати були найманцями у гарячій точці, мене відразу збентежило. А як побачив під час однієї справи, що не вміють дозувати жорстокість, силою загнав на повторний медогляд. Переконався, що справді сидять на колесах. Ага, я ж не нині вродився: переконували потім палко, що то тільки задля забави і колеса легкі. Дарма, хлопці! Це стало вироком. Голови не відірвав, просто на вулицю виставив, а таки дарма. От тепер відгукнулося. Японський бог, пожалів гівнюків.

— На чорта у партизана граєш, Дімоне? — вдавано поблажливо звертаюся до водія. — Скалічити тебе — і хвилини не займе. Та ти мене не дуже цікавиш. А розмовляти зі мною, коли брати побачать, що у машині нема дівчинки, не стануть — відразу почнуть вбивати. Виходу немає. Виживу я — виживеш ти. Ну, кажи: хто вам малу замовив?

Тетяна

Подорожування, особливо зимові, то винахідлива вигадка когось із господарів пекла. Купа лахів, що сковують рухи. Холодний і водночас задушливий салон маршрутки. Водій — схильний до суїциду недоумок, що дивом отримав права і прилаштувався на роботу до автопарку, бо навряд чи з таким рівнем інтелекту зміг би назбирати на пристойний хабар даївцям. Супутники… краще змовчу, гаразд? Бо залишки здорового глузду підказують, що вони так само думають про мене. Кінець подорожі полегшення не приносить. Льодяна ковзаниця, не встигнеш вибратися назовні, запинаючись об чиїсь брудні сумки в проході, відважує повноцінний ляпас. Прокліпавшись від мимовільних сліз болю й образи, втуплюєшся в брудні коробки автовокзалу зі сліпими вікнами. Намагаєшся відмежуватися від промерзлого й через те ще більш, ніж звично, роздратовано-байдужого натовпу. Нащось відзначаєш, що навіть дурнуваті рекламні банери підморгують уже знайомою гидотою. Таке відчуття, ніби бачиш, на диво виразний, кошмар, де до дрібниць відтворена моя пост-новорічна мандрівка до клятого міста. «Дежавю», — у таких випадках кажуть розумні люди. Але, направду, хто назве розумним того, хто вдруге за місяць зважиться пережити таке добровільно?!

Уже не ховаючись, роздивляюсь навсібіч. Ніби сподіваюсь, що от-от звідкись вирине невеличка худенька фігурка у ледь завеликому чорному пальті. Русько, щоб ти жила довго й щасливо, де тебе янголи носять?!! Відповіді на моє безмовне волання немає. Експеримент: постав себе в ідентичні до попередніх піддослідних умови, що отримаєш? Що, ідентичні наслідки? Абсолютно невірно. А щоб його! Ігнор щодо мене ця мала включила не сьогодні, а набагато раніше. Телефон у неї частенько поза зоною досягнення. Мої есемески — від нейтрального: «Як справи? Усе гаразд?» через «Ти як, ще жива там?» до лютих: «Русько! Будь на зв’язку в 20.00. Телефонуватиму» — стійко не помічаються адресаткою. Про існування Інтернет-кав’ярень, а там електронної пошти чи аськи, дехто взагалі «не здогадується». Кебети, певно, не вистачає. Хоч ні, перебільшую. На першу есемеску мені таки відповіли: «Невже справді цікавить? Жива». І — тиша. Кажу, зараза мала! Отак зі старшою «майже сестрою!» поводитися.

Ну обізвала я її минулого разу ідіоткою альтруїстичною. І ще відмовилася розповідати про те, про що їй взагалі знати не варто. Розсердила вона мене не менше, аніж тими допитуваннями налякала. Я тоді просто втекла: сяк-так натягла куртку й чоботи, жужмом запхала рукавички й шалик до кишень. Грюкнула дверима так, що, напевне, в половини під’їзду штукатурка згори сипонула. А ця навіжена в домашніх капцях вискочила на сходи навздогін. Ні, не втримувати-вибачатися. Тицьнула мені до рук забуту косметичку і мовчки повернула до халупи, котру тепер називає домівкою!..

Дідько, вже тоді, коли спускалася вниз сходами, чи не вперше по-справжньому пожалкувала, що забила на розвій Сили. А так би кілька не таких уже й складних замовлянь, пара пасів — і можна, фігурально, звісно, згрібати упертюху в оберемок і без особливих зусиль волікти хоч на край світу… «Отак-таки силою волокти непрóсту? Ще й таку, з якою досвідчені упирки воліють мирно жити, щоб випадково не нарватися? А пуп не розв’яжеться?» — зацікавлено уточнює внутрішній голос. Інколи оця моя надобережна часточка «я» бісить й мене саму.

До речі, про упирок. Звісно, думати, що Руслана вештатиметься автовокзалом, навіть після СМС-попередження було дещо… наївним. А от білявку Іннусю спробувати вчепити можна. Певно, у неї тут постійна годівниця-їдальня. Навіть на краще: не виникне потреби стримуватися. Звісно, розмазувати її по стінці, рятуючи звичайних людей, я не стану. Бо то відгонить дешевою голівудщиною. А от силою вибити кілька відповідей — любісінько. І за минуле презирство відіграюся, і за сни. Навіть якщо вона до останнього не має стосунку. Ніби заскладно трохи для таких, як вона, — влізати в чужі сновидіння.

Найгірше те, що сторонній не побачив би у тих снах нічого страшного. Прокинешся — поруч Ромко посопує. Одна рука на мені лежить, типу оберігає. Скільки не кажи, що мені така опіка спати заважає, не доходить. А в мене спокуса відразу. Розштовхати стиха, мовляв, Ро-омо-о, мені тут таке-е наснилося… Пожалій, одним словом. Пожаліє, звісно. Навіть не скривиться, що розбудила. Непоганий хлопець, на диво нормальний, без тарганів у голові. Аби не схожість у рисах обличчя і надто світлі для карих очі, й не скажеш, що Руслана — його близька родичка.

Але смішно буде, якщо мене хлопець заспокоюватиме, а я на власний мобільний косуватиму: типу, чи немає часом вхідних повідомлень? Хоча і так знаю, що з учорашнього вечора ніхто мені СМС не надсилав. Та й учора лише мобільний оператор закинув чергову порцію рекламного мотлоху. А варто очі заплющити, знову верзеться те саме — гидкий писк, хоча насправді у мене на повідомленнях стоїть цілком пристойна мелодія. Номер відправника, звісно, незнайомий. В есемесці лишень декілька слів: «Щасливо відсидітися, боягузко!» або «Будь здорова й не кашляй, страхопудко». І це все про мене і для мене. Гарячково стираю дурню. Потім, коли те саме сниться вдруге чи втретє за ніч, відправляю відповідь: спершу — погрози, потім — посилання куди подалі, навіть добірну брудну лайку. Допомагає, як мертвому кадило. Дідько, не надто вдала примовка для цього випадку. Та у примару, що строчить есемески, я не вірю, навіть уві сні.

Я розумію, що сплю, тож, врешті, наважуюся на те, що ніколи б не зробила у житті: дзвоню отому (майже впевнена, отій) нахабі. Надто все по-жіночому. Гудок, ще один… Шкірою відчуваю, як у абонентки спалахують очі злою втіхою… На мить стає цікаво: які вони — із дивними іскрами на дні, немов відбиття невидимої свічки, чи надто світлі, бляклі, ніби їх господарка ледь відсунула чергові лови, ладна трохи потерпіти голод, аби болісніше вщипнути мене. Та цікавість відсторонена: хто б то не був, мені нема про що з ним чи з нею говорити! Щосили тисну на відбій. Чортів номер — у фільтр. Хоч то — марна праця. Пізно. Таємниче воно вже взнало про мою миттєву слабкість. Наступна есемеска: «А твоя «майже сестриця» сміливіша. Не бійся за неї: такі цікаві іграшки рідко ламаються».

Це — сон! Це просто сон?! Лежу на зіжмаканому простирадлі, нервово хапаю ротом повітря, мов рибина на суші. Поруч — Роман. Обіймає за звичкою. Захисник, холера ясна. А Руська — сама винна, по-людськи не схотіла, тож хай тепер сама випручується. А сни з есемесками, то крики моєї приспаної совісті чи ні?! Дурне запитання, ой, яке дурне запитання!

Бреду на кухню. Там у мене на верхній полиці біля вікна запас справжньої, а не розчинної кави. Зиркаю на годинник — пів на шосту… Пофіг! Коли хочу, тоді й кавую!

Стою біля підвіконня. Дивлюся, як ніч поступово тане, стікаючи сутінками, ковтаю, не відчуваючи гіркоти, вистиглий напій. В руках — сигарета. Знову порушу встановлену мною ж норму — лишень п’ять штук на добу, бо це вже друга після 00. Уважний погляд Романа, який прокинувся від того, що немає кого у сні оберігати. Схрестив руки, мовляв, ні кроку назад, поки не почую, у що ти вплуталася. Цікаво, якби він про потерчат, енергетичних вампірів, привидів й інші радощі життя почув, то що — «швидку» із психлікарні викликав би? Чи вклав би у ліжко, заколисав, як маленьку, спробував заспокоїти, а тим часом між друзями гарного психіатра став напитувати? Тепер не взнати: не варто долю аж так випробовувати. Розповідаю якісь казенні дурниці, істерикою доводжу хлопа до сказу. Я це вмію. А виправдання згодом. Бо переконувати, що це кілька ночей кошмарів мене зробили такою, зараз не буду!

Роман ранку чекати не став: одягнувся, навіть дверима не грюкнув, обережно їх зачинив. Ще не пішов, а совість вже точить. Доведеться вибачатися, аж поки язик натомиться. Але не зараз. Бо знесилена, надламана зсередини. І замість паніки раптом середину затоплює лють і якийсь азарт: я приймаю правила гри. Врешті, моє боягузтво також має свою ціну. Настав час заплатити! І щось мені здається, що кредитор не дуже радий, що вплутав мене. Я йду в спальню, пробую заснути і таки засинаю. Вже без сновидінь…

Звісно, надовго мене не вистачило. Уже в маршрутці в голову полізли сумніви. На вокзалі ж настрій геть скотився нижче добре заквецяної талим снігом підлоги. Ще й Інни на вокзалі не знайшла. Можна спробувати було б узяти її слід — відчувалося, що навідується сюди часто. Та спершу треба розібратися: вона така ж самогубця, як Руслана, чи почувається надто сміливою, бо за нею хтось серйозний? Є ще варіант, що та красуня — приречена смертниця, добре про це знає, тож і гуляє наостанку. Куди не кинь — весело…

Тож вирішила спершу віддати інший борг — відвідати бабусю на кладовищі. Попрохати вибачення за оті дорогі квіти, покладені чужими руками. Бо можу горло надсадити, доводячи, що я любила її більше, ніж Руслана. Та справа в тому, що ота недовідьма і сперечатися не буде. Найгірше, вона і зараз любить мою бабцю Марту, бо не розуміє: як то перестати любити когось лише тому, що він помер? Така дрібниця?!

Чого мене понесло на цвинтар із важким наплічником? Чому не залишила речі в камері схову чи не завезла на квартиру до Руслани? А раптом те чортеня таки вдома, ціле-здорове і щиро здивується моєму візиту? Врешті, якби й двері ніхто не відкрив, перевірила б, чи не від них незнайомий мені ключ, що з доброго дива з’явився в косметичці. Та в голові після декількох майже безсонних ночей шарварок, от і логіка кудись ушилася. Блукаю засніженим кладовищем, тримаючи в руках живі лілеї (я таки зовсім здуріла, так?) і наплічник за спиною. Дивуюся найбільше тому, що між засипаних снігом могил чимало натоптаних доріжок. Невже і взимку хтось сюди приходить з доброї волі?

Усі сторонні думки миттю вивітрюються із голови, коли, врешті, знаходжу потрібний пам’ятник: надто пишний гранітний хрест — таточкові старання. Ох, і не сподобався б він бабусі! Здалеку бачу під ним наче якусь темну купу, не то ганчір’я, не то сміття. Купа ворушиться! Сили небесні!

Звати на допомогу чи викликати міліцію по мобільному — таке навіть на думку не спало. Кинулася під хрест, не розбираючи дороги. Букет у бік, повні чобітки снігу, волосся в усі боки з-під шапки стирчить… Рятівниці в кіно виглядають охайніше. Ото сміху, якщо справді купу ганчірок якийсь бомж понатягував, а мені те ворушіння привиділося!

Сміх зачекає: не помилилася. Під хрестом — зламаною лялькою людська фігура. Вдивляюся і впізнаю. Бачила її до цього пару разів, але впевнена — то вона. Бо в її жилах тече моя кров. Хай та кров і дуже спаскуджена. І на щастя (ти певна, що оце — щастя? Клопотів замало?! — шпигає внутрішній голос) тітка ще жива. Намагаюся згадати хоч щось про першу допомогу. У голові — лише розповідь Руслани про те, як вона зігрівала малу прояву серед степу. Гарячково нишпорю в наплічнику, відшуковуючи щось тепле і таке, аби не дуже шкода було. Раптом вмикається розум: відьма я, врешті, чи хто?! На зцілення, може, і не вистачить сил, але збагнути, що з тіткою — має стати.

Кістки цілі — можна сміливо перевертати й термосити. Взагалі, найсерйозніше — то переохолодження і те, що кров аж фонить якоюсь спиртовмісною гидотою. Накачалася. Ніхто її вбивати не збирався. Принаймні, фізично. Доведення до самогубства теж не причепити. Тут інше — закляття, неможливість фізично вийти за невидиме коло, що стискається над цим спаскудженим містом. А тітка таки намагалася. Навіть бачу, як сіла на потяг. Проїхала кілька зупинок — стало так зле, що провідниця викликала «швидку», залишивши небораку на дрібній станції. У місцевій, з дозволу сказати, лікарні, де хіба пластир і йод є, ну, може, ще аспірин, залікувати не встигли, бо пацієнтці стало ліпше. Тож повернули назад додому, згідно місця реєстрації у паспорті. Повертали наче на вірну смерть. А тут напасть — іграшка виявилася не надто цікавою.

Капєц, і тітка якимсь дивом вляпалася в цю історію. Чорт, чорт, чорт! Поки не дізнатися… У скронях і так уже віддає призабутим болем. Не дуже сильним, так собі, щиголь по носі від невидимого, але могутнього спостерігача для надто самовпевнених відьом-початківців. Ще вчора відступила б, може, ще й подумки вибачилася б… Те саме роблю і сьогодні, хоч добре знаю, що навряд чи кого обдурю такою примітивною машкарою. Але мені треба хоч дрібку часу…

— Ви як, йти зможете? — Господи! Яке ж дурне запитання!

Але «люба родичка» несподівано майже притомно киває, незграбно намагається підвестися. Невже впізнала мене? Чи то я змогла десь на денці душі нашкребти потрібну кількість доброї сили, щоб поділитися з нею? Тож їй тепер справді краще?

Питання можуть почекати. Бо таке просвітлення — тимчасове. Швидко одягаю на неї свого светра, подумки прощаючись із одежиною. Розтираю крижані почервонілі руки, ледь закусюючи нижню губу, щоб не дуже помітно морщитися від огиди. «А Руська про це не думала б у таку мить…», — насмішкувато втручається внутрішній голос. Не зважаю. Персональній совісті очевидні речі, типу, я не Руслана й ніколи нею не стану, на щастя, можна повідомити і пізніше.

Виявилося, що дорога зовсім поруч. Дивно, як я примудрилася аж стільки блукати перед тим? Топографічний кретинізм прокинувся, чи що? Помахом руки зупиняю першу, що трапляється, автівку. Машина на диво чемно завмирає поруч. Схоже, водій має що мені сказати, бо тягну майже бездиханне тіло серединою дороги. Так, з мене досить. Уважно дивлюся в сердиті очі чоловіка, ледь помітно суплюсь — і він слухняно киває. Застигає за кермом, утупившись поперед себе на роз’їжджену дорогу. Сяк-так прилаштовую свою ношу, супутницю тобто, на задньому сидінні. Сама примощуюсь поруч — на всяк випадок. Із деяким зусиллям ловлю ледь розфокусований погляд водія у дзеркалі заднього огляду. Надтріснутим голосом, що й сама ледь упізнаю, називаю адресу. Той слухняно киває і рушає. Для чого я це роблю — не замислююся. На життя треба дивитися простіше. Дрібницям радіти. Хоч би тому, що хлоп виявився міцним і, попри мої невмілі вибрики, достойно впорався із керуванням. Я чесно сунула йому досить пристойну суму за послугу. Із принципу. О, так, принижуватися, щоб зекономити на поїздці, — ще цього мені бракувало! Можна тільки порадіти, що Русьчина халупа недалечко… Чи з того, що дівчисько винайняло квартиру хоч і в будинку без ліфту, але на другому поверсі… Чи ото — з такого дива: на сходах є лампочка, хай і тьмяна…

Чому іще можна порадіти — на думку не спадає. Ноги трусяться, і не лише від зусиль дотягти родичку до помешкання. Бурмочу собі під ніс: «Ото малій сюрприз буде, якщо вона вдома! Цікаво: спитає, чи я знущаюся, чи мовчки кивне — «Проходь, будь, як вдома». Мовляв, готуй свій правильний чай, а сама тим часом розшукає чистий рушник й переодяганку для тітоньки? Може, краще й у двері не дзвонити, а відразу спробувати таємничим ключем відімкнути?»

Дізнатися про це мені не судилося: Руслани вдома не було. Це я зрозуміла навіть не торкнувшись дверного дзвінка. І магія тут ні до чого. Витягую з кишені ключі. Перед дверима навпочіпки застигла тонка фігура у модному пальті. Здавалося, що зайді цілком комфортно у незручній позі і що вона не збирається найближчим часом кудись рушати. Час від часу відпрацьованим жестом закидає за вухо неслухняне пасмо фарбованого в блонд волосся і знову завмирає. Перше бажання — притулити на диво мовчазну тітку до підвіконня на площадці сходів та вигнати нахабу під три чорти. Такі спонтанні рішення, зазвичай, найрозумніші, але втілити у життя не щастить. Інна, врешті, помічає нас. Розтягує рота у непоганій підробці під щиру посмішку і неспішно розпрямляється:

— Ну, здрастуй, родичко! Невже справді пороху вистачило, щоб повернутися? Фа-а-кхгм… Не кажи тільки, що й оце, що із собою притягла, якийсь стосунок до малої має?! Хе, та це ж знайома особа! Крейзанутися можна, який той світ малий! Що стоїш, витріщаєшся? Відмикай двері. Стару прилаштуєш на диван, тільки спершу вимити доведеться… А ми тим часом побалакаємо собі та вирішимо, де оте наше кришануте янголя шукати і як витягати з халепи…

Що?! З яких пір моє персональне нещастя стало «нашим»?!

Послати нахабу під три чорти не встигаю, бо приходить розуміння: вона — моя союзниця. На кращу, либонь, не заслужила. Дідько знає, яку вона для себе тут вигоду чує, але обирати нема з чого. Вона ж хоч у місцевому матеріалі тямить і знає від чого слід триматися подалі… «Від усього!» — послужливо коментує внутрішній голос. Ігнорую, мовчки намагаюся однією рукою намацати в кишені клятий ключ, іншою підтримуючи свою ношу. Інна з цікавістю спостерігає за моїм акробатичним етюдом. Потім дозволяє собі ледь помітну задоволену посмішку і прямує до мене — допомагати. Дуже хочеться відважити їй ляпаса, аби зникли оті переможні сміхулечки в ледь примружених очах. Звісно, стримуюся. Хіба подумки підбадьорю себе, що отаке, з дозволу мовити, співробітництво — тимчасове. І згодом відіграюся на ній за все. Ой, і відіграюся…

Заспокоїтися не дуже вдається. Бо точно знаю: такими ж думками у цю мить тішить себе і моя випадкова спільниця.

Арсен

Повертаюся своїм позашляховиком додому. Нарешті, можливість перепочити.

Ага, яке в сраці перепочити? Он у валізі на задньому сидінні купа роботи, що називається домашня для детектива. Сутінки накривають місто. Не люблю сутінків. Навіть не так. Ненавиджу їх. Всі силуети тоді розмиті, чітко-сірі, і навіть увімкнені фари не рятують від сірості. А ще он сніг сипле. Дрібний-дрібний. Якась та зима цього року дивна, наче й не лютує: ні морозів шпарких, ні заметіль, однак щоденним снігом настійливо нагадує про себе.

Важкий деньок видався. Вірніше, доба. Згадую собі перекошену від здивування, страху, розгубленості та люті фізію Олега в лікарні. Такого навіть я не сподівався… Дас іс фантастіш. Так, Мстислав Маврикійович рулить не по-дитячому, тобто вийняв з рукава туза, і той туз — Олег. Не можу знайти у тих вчинках логіки. Чому Олег? Невже і справді в тому нездариську, бо пішак він натуральний, щось є таке, що змушує сильних світу цього схиляти перед ним голови. Опікун, зараза. Хоча… Не заздрю зараз йому, ох зовсім не заздрю. Отримати такий спадок у вигляді не тільки грошей, а й просто смертельних ворогів, небезпек, проблем…

Криво посміхаюся, згадуючи перекошене ненавистю обличчя Іренеї, яка щойно дізналася про те, що Олега призначено опікуном і, звісно, дізналася від мене. Хіба я міг пропустити таку виставу? Її істеричний сміх і люта погроза, що всі, хто її підставив, і в тому числі старий козел, на якого вона витратила свої найкращі літа, ще пошкодують. Пустопорожнє бла-бла-бла… Ой, дурний тебе піп хрестив, Іренеє, дурний. Сама ж в усьому вина. Таку оборудку пару літ назад провернути, одруживши на собі найбагатшого чоловіка в околиці і так спалитися. Могла ж отримати без зусиль усе. Всім уже відомо — Мстислав не жилець на цьому світі. І справа навіть не в діагнозі, бо згідно дурнуватого медичного висновку він мав склеїти ласти ще пару тижнів тому, а досі чомусь наперекір усьому живе. Тобто доживає. Та все ж піщинки з його годинника впевнено летять вниз. Мало залишилося, і єдине, що його досі тримало, це донька. Він її любить. Що б там не говорили про його загрубілість, черствість, бездушність, що він Термінатор, а не людина. Ех, навіть Термінатори вміють любити.

А от Іренея, цікаво, крім грошей, хоча когось чи щось любила? При нагоді спитаю. Всі любові потребують, але не всі заслуговують. Мстислав її не любив — це факт, а вона його — й поготів. Іренея — маленька зірка великої сцени. Ха! І що тобі зараз світить, дорогенька, — дулька і то без маку. Мстиславові юристи так все провернули, що ти тепер повертаєшся туди, звідки виповзла — у свою хрущовку на околиці міста з тарганами під шпалерами й у голові. Пусті твої погрози, красунечко, бо гроші роблять все, а тобі милостиво Мстислав погодився видавати лишень рівно стільки, щоб не померла з голоду та могла заплатити за комунальні послуги. Хочеш більше — йди працюй ручками чи неручками.

По смерті дружини Мстислава не одна першокласна фіфа та стовідсоткова стерва за ним полювала. І хоча Іренея мала майже офіційний статус коханки ще при живій дружині, проте згодом виявилося, що такий статус отримала не вона одна. Мстислав завжди вважав полігамні зв’язки з протилежною статтю для чоловіка нормою. Тож Іренеї довелося довго виборювати собі місце під сонцем. Проходити щось типу конкурсного відбору. Та Іренея доволі легко справлялася — то погрозами, то помстами, то інтригами. Зрештою, в пригоді стала й мала Іринка. Ні, вона не сюсюкалася з нею, як інші, котрі намагалися типу увійти в довіру до малої, замінити там матір, граючи по суті роль, яку вони не розуміли, бо не любили зовсім ані Мстислава, ані малої… Деякі, вже зовсім крейзануті штучки, які думали, що чоловік у них в кишені через шикарне тіло та довгі ноги, нагло вимагали віддати дитину родичам чи відіслати куди подалі в якийсь приватний дитбудинок. Тоді Мстислав «посилав» наречених куди подалі. От Іренея і тут перевершила всіх. Вона просто ігнорувала присутність поруч з Мстиславом дитини. До речі, гарна тактика, бо донедавна Мстислав також те й робив, що малу ігнорував. Терпляче зносила ті недовгі часини, коли доводилося терпіти малу заразу. Так, не одна мисливиця на багатеньких Буратіно могла повчитися терпінню в Іренеї. Зрештою, коли прийшов час одружуватися, то Мстислав легко зробив вибір. Іренея виявилася єдиною з претенденток, хто не бісив малу Ірину, і єдиною, яка робила вигляд, що крім бутіків, парфумів, косметичних салонів, кредитних карток її ніщо не цікавить. Вона ніколи не давала порад чоловіку щодо бізнесу, нової марки авто чи друзів. Пустопорожня фарбована білявка з модельною зовнішністю та вітром в голові здавалася Мстиславу ідеальною дружиною.

Але Мстислав забув одну важливу річ — Іренея була акторкою і вона так давно грала, що вже й забулася, як то не грати. Коли Мстислав потрапив до реанімації, Іренея продовжувала грати невтішну і прибиту горем дружину, паралельно розуміючи далеко не порожньою головою — це її зоряний час, залишилося трішки потерпіти і вся ця імперія, створена її чоловіком, належатиме їй. Не знаю, які там плани вона собі складала, але в них уже точно не було місця малій Ірині. Щось напевне таке прочитав в очах дружини Мстислав, бо тиждень тому сам особисто, коли прийшов до тями, передзвонив мені і попросив простежити за коханою дружинонькою. М-дя, язик мій — ворог мій. Позавчора та коза напилася в сауні і почала подрузі, так само п’яній в дим, скаржитися, типу дочекатися ніяк не може, коли цей старий гидкий козел ласти склеїть, а вона врешті стане вільною. А та мала зараза, донька його, для неї не перешкода. Бо хоча і на неї все в заповіті записане, та до вісімнадцяти років Іренея її офіційний опікун і розпорядник цілого статку. Але життя — річ непередбачувана, тому мала до 18-и може і не дожити…

Ах, звісно, ніхто б про цю розмову не довідався, якби не чудо-техніки айфон, який гламурна штучка Іренея з собою навіть в сауну притягла, щоб, тіпа, не пропустити дзвіночок з лікарні, про кончину мужа… А мої люди в тому дивотелефончику спеціальний жучок прилаштували, який не дзвінки прослуховує, а розмови, що ведуться поруч з телефоном… Якщо підслухають щось важливе, то я наказав своїм хлопцям відразу надсилати Мстиславу, навіть без мого на те дозволу. Хлопці — профі. От і надіслали. Тепер Олег на коні, а Іренея біля розбитого корита… Тілі-вілі, володарка морська!

Сніг налипає на лобове скло автівки, і я вмикаю двірники на всю потужність. Сутінки. Що ж, майже приїхав. Он і місто видніється. Праворуч на дорозі бовваніють якісь постаті — менша та більша. Кому в таку погоду вдома не сидиться? Мій мобільний починає гидко вібрувати у кишені, звук я спеціально вимкнув, щоб не заважав думати. Витягую, кидаю погляд на екран. Якщо щось неважливе, просто покладу назад до кишені.

А щоб тобі!

— Алло, Олеже, слухаю! Що? Тваю-разтваю! — те, що я чую, не просто дивує мене. Я ціпенію від почутого, і разом з тим мої очі стають просто квадратними. Майже перед лобовим склом автівки нізвідки вичакловуються дві людські постаті. Що за ідіоти вирішили перебігати взимку перед самою машиною дорогу? Нехай то і пішохідний перехід, але ж зима… Тисну з усіх сил на гальма, чортихаючись в трубку, яку так і тримаю біля вуха, забуваючи її опустити… І хоч з гальмами у машині все гаразд, і вона майже відразу зупиняється, та я розумію, що непоборна сила тертя тягне її вперед всією масою.

Легке бабах, хрусь, і по капоту машини сповзає темний силует людини… Приїхали.

Вона лежить на задньому сидінні моєї автівки, лежить без пам’яті. Слава Богу — дихає. Мчу до лікарні, не розбираючи дороги, якщо зараз ще на когось наїду, то навіть цього не помічу. Тож треба таке. Перстень на руці ледь-ледь поблискує, наче хоче щось мені сказати. Та знаю я без твоїх підказок, що жива. Якого, скажи, милого в сутінках зимовими дорогами валандатися? Що вона тут робила? Що забула на пустирі? А може, вона йшла за пустир, де…

Не встигаю додумати, під ногами вібрує телефон. Я від пережитого стресу кинув його під ноги. Хай зараза вібрує — не до нього. Дідько… Через ту заразу малу з голови Олегів телефонний дзвінок геть випав. Не встигаю навіть домислити щось розумне. Різко гальмую під приймальним відділенням «швидкої». Малу на руки. Господи, легка мов пір’їнка, вона що, повітрям харчується?

Слава богу, сьогодні чергує мій старий клієнт та лікар від бога Владлен Вікторович:

— Арсене, жити буде. Легкий струс мозку. Основні ліки — спокій та відпочинок. Залишай її у нас, треба день-два поспостерігати. Бо буває різне.

Активно заперечую. Щось мені здається, що ця мала просто колекціонує неприємності. Вже одного такого знаю. Тільки-но самого залишиш, відразу біда на порозі. Маю на увазі Олега, то через нього я не встиг вчасно зреагувати.

Бляха-муха, мала Ірина з Василем з летовища досі не повернулася. Ні слуху, ні духу. Дві години минуло, як приземлилися… Але то потім… Кажу своєму сумлінню, що все таки це дорога, бо зима, мороз, сніг і все таке. Сумління затикається, однак не професійна чуйка. Біда на порозі — факт.

— Ні, пане лікарю! Я її краще додому заберу. До цієї красуні неприємності так і липнуть, мов бджоли до меду.

Владлен Вікторович не подає виду, однак ніяк не може второпати, чого я так опікуюся цією дівчиною. Нічого ж особливого, типу, не в твоєму стилі, Арсене. Сіра миша. Чи, може, ти злякався наслідків, але ж тобі сказали, що нічого страшного у неї нема. Хай ліпше в лікарні побуде, навіщо зайвий клопіт? Натомість говорить геть інше. Вихований, зараза.

— Звісно, можна й забрати, бо вдома умови для хворого кращі. А ще кажуть, що в рідній хаті, навіть, стіни допомагають. Але, Арсене, пам’ятайте, що нагляд лікарів протягом певного часу конче необхідний. Це щоби не пропустити складніші травми, наприклад, забій головного мозку чи внутрішньочерепну гематому. Якщо вранці пацієнтці болітиме сильно голова чи будуть приступи нудоти, блювання, сонливість або втрата свідомості чи порушення пам’яті — негайно до мене. Що посміхаєшся? — Бачачи мою криву посмішку, продовжує, — забій голови — це тобі не жарти. Тож слухай далі. Можеш записувати або запам’ятовувати. Протягом семи днів не варто дивитися телевізор, читати книги, одне слово, не дуже навантажувати мозок, не зловживати кавою та алкоголем. Купи їй ліпше ківі та апельсинів замість шкідливого харчового набору з чіпсів та кока-кол. Зрештою, звари бульйону.

— Що? — не вірю своїм вухам. Пан лікар безпомічно розводить руками. Дієта, блін.

Майже серйозно киваю головою.

Ага, не стане вона напружувати мозок.

Бляха-муха, може, то собі головою шандарахнутися і десь в якійсь лікарні сім днів перечекати, попиваючи бульйон та заїдаючи його ківі з помаранчами?..

— Чудо мале! Якого ти під машину полізло? Я ж тебе ледь не задавив! — запитую по-доброму її вранці, коли вона після дози вколотого в лікарні заспокійливого прокидається в моїй спальні у моєму ліжку. Не міг же ж я її в передпокої на тахті покласти!

Не думав, що такий сентиментальний. Однак таки прокліпав біля її ліжка на кріслі цілу ніч. Переконую себе, що просто я збив її, а тепер винним почуваюся. Але роблю це дуже непереконливо.

Вона вночі у сні марила, сварилася навіть з кимось, сперечалася, кудись бігла, бо перебирала так ногами, наче спринт здавала. Навіть доводилося заспокоювати. За руку тримав, якісь дурні слова говорив. Смішна така, мов дитина.

Струшую з себе млість, яка непробудно липне до мене через те, що поруч вона. Нє, це не якісь там тілесні бздури, типу бажання володіння тілом, хіть чи пристрасть, як у випадку з Нінель. Щось інше. Мені хочеться просто бути з нею поруч, оберігати, опікуватися. І не за гроші, а просто так. Чому? Господи, а я знаю? І он перстень на руці рівно світиться. Відчуває, що вона своя, і я йому вірю.

— Ну? — ще раз перепитую, дивлячись у теплі шоколадно-молочні очі.

— Ти хто? — голос кволий, трішки хриплуватий. — Де я? А Майя де?

Вона робить спробу підвестися, але не може. Стиха стогне:

— Голова. Боже, чого вона така важка? — Очей не розплющує, говорить майже пошепки, однак я все добре чую. — Ти той чорноокий чувак з ринку, в чорному пальті. Я тебе впізнала. Це ти мене вчора машиною збив?

Слава богу, вона все пам’ятає.

— Ага. Я, той самий чувак. А звати чувака Арсен. Якого милого ти зимою слизькими дорогами бігаєш, як коза-дереза?! Дякуй, що у мене реакція непогана, ледве встиг загальмувати.

— Вибач, — вона ще й вибачається, майже винувато. Хоча я й не злостиво її шпетаю. — Я не хотіла під колеса кидатися. Мала, ну та, пригадуєш, з ринку, в шалику червоному, Майєю звати, кинулася несподівано перебігати через дорогу, а я й за нею. Її встигла відштовхнути, зате … Вибач, що через мене…

— Та ну тебе, — кажу вже веселіше. Вона мені подобається дедалі більше. Тепер таких дівок нема — не стогне, не скаржиться. Зрештою, чи багато ти непрóстих знаєш, Арсене? — Значить так. У тебе легкий струс мозку, і ти потребуєш догляду. Маєш вибір — або в лікарню, або залишаєшся у мене на пару днів. Будеш просто лежати і думати про прекрасне. Обіцяю не чіплятися. Я тебе збив і я за тебе відповідаю.

— Тобто, майже як у «Маленькому принці», відповідаємо за тих, кого…

Не встигає договорити, бо я її обриваю трохи завесело:

— Авжеж… тих, кого збили.

— Ох, — вона мені підігрує, відчуваю смішки в голосі, — наче у мене є вибір. Окей, поки голова не перестане бути важкою, залишуся в тебе. А крім мене на дорозі ти точно нікого не бачив?

— Ні! Хіба що сніг.

Вона морщить свого дитячого носа так кумедно, супить брови. Посміхаюся сам до себе. Добре, що вона закрила очі і цього не бачить, бо точно прийняла мене б за ідіота.

У вхідні двері хтось дзвонить.

— Ти відпочивай. Я там бульйон зварив, — побачив би мене Олег, зі сміху вмер би. І Владлен Вікторович також. Я вранці на базар збігав, домашню курку купив і бульйон зварив. Хохма. — Подивлюся, хто там такий наполегливий, а тоді спробуємо тебе посадити, нагодувати бульйоном та апельсинками. Помаранчі любиш?

Вона щось бурмоче під ніс про «сонечка для сонечка». Чи це означає так, а чи ні — не встигаю запитати, бо той, хто настирливо дзвонив у двері, зараз почав з усієї сили в них гамселити. Щільно прикриваю двері кімнати, в якій відпочиває мала.

— Та йду-йду вже, нетерпляче таке!

Про всяк випадок прихоплюю свій іменний:

— Хто там?

Знервований та злий голос Олега за дверима:

— Відкривай, Шерлок! Якого ти хріна мобільник вирубав? Ледве твою адресу роздобув.

Пригадую, що вчора вимкнув мобільний, щоб він малій не заважав спати та й мене не відволікав. Ловлю себе на дурній думці, що зараз те чудо в моїй спальні з якогось навіть мені невідомого дива раптом стало важливішим від усього — від списку, від Мстислава з його проблемами, навіть не дуже бентежить, як той телепень Олег так швидко роздобув мою домашню адресу. А може, й не такий вже й телепень, якщо зміг роздобути? Відчиняю двері та замість привітання:

— Ти чого, навіжений? Весь під’їзд на ноги підняв. Заходь… Тільки той… в квартирі тихо мені, не дуже верещи. До мене племінниця приїхала і в дорозі грип підхопила, відсипається.

Ото вже казкар… Не міг ніц ліпшого вигадати? Але Олегу схоже не до мене, і не до моїх фантазій, бо він навіть не пробує реагувати на слово племінниця. Випалює просто на порозі:

— Наш Василь та Анастасія Павлівна, гувернантка Мстиславова — мертві. Іра зникла. Досі ніхто на зв’язок не виходив…

Мене пересмикує від почутого. Майже силоміць заштовхую довбня до квартири. Такого сценарію я не передбачав. Всі конкуренти Мстислава мертві, а ті, що досі живі, чекають: хто його смерті, хто своєї долі (ага, прокляття, що впало на сильних міста цього, ніхто не відміняв)… «Біда одна не ходить, — казала колись моя бабуся. — Вона дітей водить». І схоже, тут їх цілий виводок…

Розклад… Перша, на кого падає підозра, Вдова? Але ж ні! Ніколи Марина так ницо не падатиме. Хоч вона і стерво найвищого ґатунку, але вибирає собі достойних суперників. Вона мені чимось нашого князя Святослава нагадує з його незмінним гаслом-попередженням перед битвою: «Іду на Ви!». От і списочок «потенційних покійників» оприлюднила. Не думаю, що вона не знає про те, що список у наших руках. Вона просто дозволила його поцупити…

Поки я розмірковую, Олег усідається на моїй тахті, замовкає, втуплює очі у вимкнений телевізор навпроти. М-да… Тут не позаздриш навіть ворогові. Дідько, щось він задовго мовчить, як для перелякано-схвильованого. Я також мовчу. Та Олег все ж озивається. Голос спокійний, але я розумію наскільки важко йому дається спокій, бо на нього страшно дивитися.

— Так-так… Такі справи. Я відразу ж підняв на ноги і міліцію, і патрульників, і всі-всі охоронні місцеві та й немісцеві служби, приватні також. Але про це потім. Він повертає у мій бік голову, і я бачу, що зараз почую таке, що краще б він мені цього не казав. — Вчора померла Нінель. Напилася вдрабадан. П’яною видряпалася на дах торгового центру. Охоронник її туди не пускав, то вона сотку йому запхала — от і… Блін, спробував би не пустити — дружина мера, як не як. А на горі в одному місці загородження не встигли поставити. Посковзнулася і впала…

Говорив ніби буденно, наче про щось чуже, але в голосі було стільки шпичаків. Я мовчки чекав продовження:

— Внизу під торгівельним центром, звісно, як завжди — ідеальний порядок. Ніякого снігу тобто. Нінель впала на асфальт. Померла відразу.

Обережно перепитую:

— Ти впевнений, що їй не допомогли?

Киває ствердно головою, втупившись очима в екран телевізора:

— Впевнений. Є свідки. Семикласнику одному батьки новий айфон купили, от він і перевіряв опції. Випробовував і відеокамеру. Випадково зняв на відео, як вона спочатку ходила по даху, а потім підійшла до краю, посковзнулася і… Айфон і час зафіксував. 16.30. А в 16.27 вона мені телефонувала, хотіла зустрітися, а я навіть слухати її не став. Якби я погодився, то, може б, вона…

Олег замовк. Запхав голову в долоні. Його плечі почали здригатися. Він плакав, нечутно і сумно…

— Мені дуже шкода, Олеже. Але ти тут ні до чого. Вона сама вибрала свою долю.

— Сама? — він перестав труситися. Підняв на мене мокрі очі: — Ти впевнений?

І це мені говорить «спеціаліст із чортівні»? Олег залазить у внутрішню кишеню свого пальта, витягує два диски.

— На одному запис відео отого семикласника. Прошу тебе, подивися уважно, може, менти щось не догледіли, хоча і я дивися разів сто, але ж це ти у нас профі, а ми і поруч не стояли. На другому диску — то взагалі повна чортівня. Запис відеокамери в палаті Маврикійовича. Людина в комі з кимось розмовляє. Відповідає на питання, кається. Верзе всякі дурниці. Інтуїція мені підказує, що тут є якийсь зв’язок. Подивишся, добре?

— Подивлюся, Олеже, обіцяю. Але я б не дуже розраховував на щось надзвичайне. Люди помирають і без чортівні, просто так. Наприклад, через нещасні випадки.

Він ствердно кивнув головою. Синці під очима, сіре обличчя. Ніч не спав. І не просто не спав. Ох, чи не забагато всього відразу на голову однієї людини? Ще вчора я вважав його своїм ворогом чи суперником, а зараз — друзі по нещастю. І я, здається, зараз його розумію. Він любив Нінель, любив…

— Так. Нещасні випадки. Життя. Нінель не повернеш. — Важко йому даються ці слова, ой як важко. — Тепер справа честі врятувати малу Ірину. Допоможеш?

Киваю ствердно головою і вмикаю свій мобільний.

Тим часом Олегу хтось телефонує. Він майже миттєво прикладає трубку до вуха:

— Я. Слухаю! Що? Коли? Добре. Зараз буду.

Олег встає на рівні ноги і майже викарбовує кожне слово:

— Щойно в лікарні помер Мстислав Маврикійович. Ще один плюс постав у списку. Я до лікарні.

Згідливо киваю. Що тут скажеш? Хіба що:

— Мої співчуття. І той… Телефон більше не вимикатиму. Обіцяю.

Біля вхідних дверей Олег зупиняється, розвертається і дивиться якусь мить мені в очі. Не відводжу погляд вбік, хоча так і кортить, бо в його очах стільки всього: страху, люті, ненависті, суму, болю.

— Я — наступний, Арсене. Відчуваю. Але як ніколи гостро відчуваю й інше: насправді цілком справедливо опинився у тому списку. Допоможи мені знайти Ірину, а там, як вже складеться…

Киваю ствердно:

— Нічого, Олеже! Ми ще поборемося.