Зорепади

Юрій Нікітін Савелій і динокан

На дворі загримів ланцюг, несамовито загавкав пес. Савелій встав і крізь відчинене вікно вже збирався гримнути на дурного собаку. Та так і завмер з розтуленим ротом.

Здоровенний пес скавчав сиплою фістулою і, заплющивши від жаху очі, втискувався в найдальший куток будки.

А за огорожею стовбичив на задніх лапах велетенський банькатий ящір і заглядав через паркан. Від спеки він роззявив пащу, як крокодил. Ящір був сіро-зелений, тільки на череві зблискувала потерта жовта луска. Замість підгорля одвисала дрябла зморшкувата шкіра.

— Вам чого? — спитав Савелій. За його спиною злякано зойкнула дружина.

— Савелій тут живе? — спитав ящір скрипучим голосом. Вирячкуваті очі вп’ялися у тайговика.

— Так, це я буду, — відповів Савелій. — Заходьте, коли є справа. Гостем будете.

Він вийшов, загнав у хлівець козу, швиргонув туди-таки допитливе поросятко. Ящір схвально спостерігав за його діями. Савелій шугонув з двору гусей і лише тоді прочинив хвіртку.

— Здрастуйте, — мовив ящір. — Я від ГАМу, тобто кажучи, від галактичної асоціації мисливців…

— Та ви заходьте до хати, — мовив Савелій. — Погомонимо як годиться.

Він провів гостя до кімнати, всадовив за стіл. Напівжива з ляку дружина заметушилася між льохом, коморою та піччю. «Знов привів чудовисько, — бідкалася вона подумки. — Сам бродяга, через те бродяги і в дім пруть. От уже справді: свій свояка бачить здалека. Коли вже порозумнішає, коли житиме, як усі люди?»

— Знаю, що ви дуже зайняті, і довго не затримаю вас, — промовив гість загальновживану в Галактиці формулу ввічливості. — Річ у тім, що до нас у ГАМ надійшла пропозиція прийняти вас членом нашої організації. Як стало відомо, один ланітар полював разом з вами на ведмедя. Я так називаю це чудовисько? Ці дії цілком відповідають букві й духові статуту ГАМу. Галактичне братство, безкорислива взаємодопомога, відсутність будь-яких форм гноблення. На голосуванні ваша кандидатура пройшла. Слово за вами.

— Гм… — мугикнув Савелій задумливо. — Діло не просте, враз і не вирішиш. Тут треба добре обмізкувати. Давайте поки перекусимо, що бог дав.

— Правильно, — схвалив представник ГАМу. — Зопалу такі справи беруться вирішувати тільки зелені.

Жінка швиденько зібрала на стіл і чкурнула з кімнати. Гаміст був не дурний, він швидко зметикував, що й до чого. За півгодини він уже розпустив лусочки на товстому череві і, поплескуючи Савелія по спині холодною зеленою лапою, втовкмачував:

— Зрозумій, гомо, полюватимеш на якій завгодно планеті Галактики! На будь-якого звіра, птаха чи рибину.

Він вдарив себе кулаком у груди. Перетинчаста лапа ляснула по лусочках.

— Ми мисливці-професіонали! Не для пустощів, для прожиття добуваємо харчі тяжкою і небезпечною працею. Та невже ж не допоможемо один одному! Ось зараз, приміром, інсектонам не дає спокою динокан. Страшне чудовисько! Багато хто пробував уполювати його, та мало хто повернувся.

— То чого ж ми сидимо? — сказав Савелій і підвівся. — Де цей динокан? — спитав він суворо. — У мене на ногах драконяча шкіра вже потерлася. Час міняти!

— Зараз, гомо, зараз, — відповів ящір з готовністю. — Ми так і знали, що ти згодишся допомогти нещасним інсектам. Все ж таки ти сам ссавець, зрозумієш звички чудовиська.

— Маріє!!! — гарикнув Савелій.

З двору долинуло сердите:

— Чого тобі?

— Збери в дорогу!

Він підбадьорливо поплескав ящера по пластинчастій спині і зняв з стіни двостволку.

— У мене, хлопче, це швидко робиться. Підсумок повний, патронташ набив, рушниця завжди справна. Можу вночі скочити з ліжка й погнатися за зубряком.

До кімнати, спідлоба позираючи на ящера, зайшла Савелієва дружина. В руках вона тримала вигорілий на сонці рюкзак.

— Повний порядок? — спитав Савелій.

— Так, — відповіла вона обурено. — Все поклала. У газету загорнула курку і п’ять бутербродів з домашньою ковбасою.

— Ет, — сказав Савелій незадоволено, — замучиш ти мене домашньою ковбасою. Ну гаразд, ми пішли. Зроблю справу, повернуся.

Вони вийшли за околицю, заглибились у гай, де стояв пошарпаний двомісний космоліт з яскравим написом на боці — «Інспекція ГАМ».

Сідаючи до космольота, ящір зауважив:

— Жінка в тебе, гомо, хороша. Тільки сердита чогось. Не любить нас, плазунів?

— Та ні, — сказав Савелій, — на особистість вона не звертає уваги. Для неї головне — душа. Просто не любить, коли йду на полювання. Хоче, щоб став садівником або ж городником. Тьху!

— У мене те ж саме, — зітхнув ящір. — Справжня хатня війна. Та щоб ми, шляхетні мисливці, у городі копирсалися!

Він сердито насунув на кабіну ковпак і ривком підняв машину в повітря.

Зустрічали їх дві товсті, завбільшки з індика білувато-рожеві істоти. В обох голови були круглі, як повітряні кулі, а величезні очі займали половину обличчя. Над лисими маківками коливалися гнучкі вусики.

— Ось, — промовив бадьоро ящір. — Привіз землянина. Безстрашний мисливець-професіонал. Знищити вашого динокана йому все одно, що чхнути. Ах, ви не чхаєте! Ну все одно, прошу любити й поважати, а я відчалюю. Бувайте здорові!

Він повернувся до Савелія.

— Я полечу в ГАМ передати про вашу згоду. Повернуся години через три. Може, стану в пригоді.

Він крутонув кермо, опустив лапу па педаль. Космоліт підплигнув і розтанув у незвично зеленому небі.

Інсекти покірливо дивилися на Савелія. Один спитав боязко:

— Ви й справді захищатимете кас, мирних хліборобів?

— Звісно, — відповів твердо Савелій, — показуйте звіра!

— Ходімо, — сказав один інсект тоненьким голосом.

Вони пішли через село. Савелій обережно обминав хлопчаків, які борсалися у придорожній пилюці, статечно вітався з старими, що грілися проти сонця, сидячи на призьбі.

Потім вони перейшли по хиткому містку швидкий струмок і подалися до гір, що виднілися вдалині.

Місцевість була якась дивна. Трава жовта, мов глина, а глина зелена, як трава. Небо не синє, а зелене, і сонце ніби не сонце, а величезний місяць в третину неба.

«Дарма, — казав собі Савелій, крокуючи за інсектом, — у нас є землі, де півроку — день, півроку — ніч. Оце чудо, так чудо. Або взяти Африку, де водяться слони. А є ще країни, де ростуть пухирі з колючками. Кактусами звуться…»

Замислившись, він мало не наштовхнувся на провідника. Той дуже повільно перебирав лапками, вони в нього підкошувалися. Гладеньке пружне тіло зіщулилось, обвисло. І весь він став маленький і дуже нещасливий.

— Що з тобою, друже? — спитав Савелій занепокоєно.

— Ні-ч-чого, — відповів інсект ледь чутно, — все… нормально. Просто сонце зайшло…

Савелій здивовано глянув угору. Велика кошлата хмара наповзла на місцеве світило. Рухалася вона досить швидко, і хвилин через десять сонце знову засяяло на зеленому небі.

Інсект одразу пожвавішав. Його тіло роздулося і зробилося пружним, лапи замиготіли частіше.

— Дивний ти, друже, — мовив Савелій. — Під сонцем роздуваєшся, у затінку зіщулюєшся. Мабуть, ти комаха!

— Авжеж, — сумно відповів інсект. — Ти, гомо, ссавець, тобі добре. Від температури повітря не залежиш, сам собі робиш температуру. Адже в тебе вона постійна, так?

— Ще б пак, — відповів Савелій. — Коли завгодно — вдень і вночі, взимку і влітку.

— Ну от, — мовив сумно інсект, — а мені на сонці жарко, а в затінку холодно. Восени ми взагалі завмираємо.

— Як мухи? — поцікавився Савелій.

— Скоріш, як бабки, — відповів інсект. На дивному безгубому обличчі промайнула сумна посмішка. — Нашу планету населяють риби, комахи й плазуни. Життя взимку завмирає. Один динокан лютує.

— Що ж то за звір такий?

— Чудовисько. Такий, як і ти, ссавець. Йому байдуже, яка погода. Взимку він розриває наші нори і поїдає нас…

Інсект схлипнув.

— …нас, наших жінок і діточок малих.

— Ось ми його! — погрозив Савелій.

— Це ж тільки уявити собі, — сказав інсект, — не завмирає навіть узимку.

— Ну й що? — буркнув Савелій. — Яке диво! Я теж не завмираю. Взимку в нас життя вирує, як і влітку.

Цього разу інсект зіщулився з переляку. Він мимоволі прискорив ходу, озираючись на грізного землянина.

Савелій тільки посміхнувся. Невдовзі вони наблизилися до підніжжя гори. Інсект нерішуче зупинився і мовив:

— Ось тут динокан завжди спускається з гір… Можна мені піти?

— Іди, — дозволив Савелій великодушно.

Він поклав рюкзак і сів на великий камінь. Інсект нерішуче топтався поруч.

— Ви навіть не спитали, який він… — промимрив несміливо, — я можу розповісти, якщо хочете…

— Не треба, — перепинив Савелій добродушно. — Я знаю. Ростом мені по груди, молодий, сильний, линяє, худий, швидко бігає, добре плигає, має добрий зір і чудовий слух, кігтів не ховає…

— Досить! — скрикнув вражений інсект. — Я й половини цього не знаю. Хто вам розповів такі подробиці?

Савелій мовчки показав на ледь помітний слід у вологій траві.

— І ви з одного відбитку… — прошепотів приголомшений інсект.

— Авжеж! — відповів Савелій поблажливо. — Та справжній слідопит за однією волосинкою визначить стать, вік, зріст, силу, здоров’я, ситий чи голодний, місцевий чи захожий…

— Досить! — замахав лапками інсект. — Адже я не слідопит і ніколи не засвою мисливську мудрість. Я лише городник.

Він злякано відсахнувся, а потім побіг, весь час оглядаючись на страшного ссавця, який збирався захистити їх від другого страшного ссавця.

Савелій поклав рушницю поруч, розв’язав рюкзак і дістав зо два шматки хліба з домашньою ковбасою. Він устиг добряче попоїсти, перш ніж мисливський інстинкт підказав: час.

Так само неквапливо запхнув залишки харчів у рюкзак, узяв рушницю, звів курки.

Схилом гори ніби котилася важка каменюка. Від ударів здригалися дерева, ламалися крихкі стебла хвощів та королівських папоротей. Навсібіч розлягався тріск, скрегіт, приглушене ревіння.

Раптом із заростей кроків за двадцять од Савелія вискочив величезний звір. На зріст він був з теля, тільки лапи свідчили, що то хижак.

Шерсть на ньому звисала клаптями, з роззявленої пащі стирчали страшні ікла. Налиті кров’ю очі горіли.

Побачивши людину, звір зробив два стрибки і кроків за десять зупинився. Проте гадана жертва не кинулася навтьоки.

— Лишенько, — мовив Савелій скрушно, — до чого худобу довели! Запаршивіла, охляла, ребра стирчать…

Він витяг з рюкзака бутерброд з домашньою ковбасою і кинув. Динокан спіймав на льоту, грізно клацнув щелепами.

— Ну як? — спитав Савелій.

Динокан опустив хвіст на траву.

— Ото ж бо, — відповів Савелій задоволено. — Справжньої їжі ти, брате, не їв. Лови ще!

Він кинув другий бутерброд. Динокан клацнув двічі, ковтнув. Червоні очі позеленіли. Він опустив голову і обережно підійшов до Савелія.

— І не соромно тобі? — спитав Савелій докірливо. — Здоровенний собацюра, а воюєш з жабами та з мухами. Від того й охляв, як березневий кіт. Невже ж мухами наїсися, навіть якщо вони завбільшки з корову? Справжньої їжі ти не нюхав. На ось, глитай!

Савелій сів на валуна, перекинув рюкзак на коліна. Динокан стояв перед ним і очікувально дивився у вічі. Савелій дістав курячу лапу, простягнув звірюці. Динокан жадібно втягнув спокусливий запах, його ніздрі затріпотіли.

— Гоп! — гукнув Савелій.

Динокан знову піймав на льоту, захрумтів щелепами. А коли покінчив з їжею, подивився на людину принижено й покірно.

— Пропадеш ти ні за що, — зітхнув Савелій. — Зелений ще. Візьму-но я тебе, брате, з собою. Будемо ведмедя полювати, ач який вимахав! Та й лось чи зубряк од тебе не втече, ти звір справний. І заживемо ми з тобою, Васько, по-справжньому.

Він підвівся, закинув рюкзак за плечі. Динокан зітхнув. Савелій одійшов на кілька кроків, озирнувся. Звір стояв на тому самому місці і з сумом дивився на царя природи.

— Ходімо, — сказав Савелій і поплескав себе долонею по нозі.

Динокан вихором зірвався і вмить опинився поруч.

— Ходімо, Васько, — повторив Савелій, пестячи динокана по лобастій голові.

Звір задоволено вишкірився і побіг рядком. Коли вони проходили селом, Савелія здивувала мертва тиша. На вуличці не було жодної дитини, зникли з призьб старі.

Він знизав плечима й повів динокана далі. А зомлілі від жаху інсекти стежили з лісу за дивними діями людини, що затягла чудовисько, незважаючи на його опір, у воду, і заходилася натирати мокрим піском та глиною, примовляючи:

— Це ж треба стільки бліх завести… Дзуськи!.. Не дозволю занести у свій двір заразу. Вийдеш звідси чистесеньким…

Невдовзі динокан освоївся з процедурою. Він сам поривався в річку, щоб поплавати, але Савелій знову й знову натирав його піском і занурював у воду.

Ящір прибув точно у призначену годину. Він виліз повагом з кабіни космольота, але тут-таки прожогом шаснув назад. Тільки зелений хвіст майнув у повітрі та знявся пісок під кігтистими лапами.

— Тю, здурів! — розсердився Савелій. — Собаку мені налякаєш. Потім сам переполох виливатимеш!

Динокан погрозливо загарчав. На крутому загривку настовбурчилася шерсть.

— Свій, — заспокоїв його Савелій. — Свій, хоч і ящір. А ти, хлопче, не ховайся. Я пожартував. Цей песик які завгодно пики бачив, не злякається. Вилазь!

Двері космольота прочинилися, звідти долинув глухий голос:

— Я сам його боюсь! Не раз бачив їхнє зображення у Святому храмі цієї планети. Ти, гомо, будь обережний. Це ж лютий звір!

— Цур тобі! — відмахнувся Савелій. — Тепер це Васько. Беру з собою, щоб не зачах тут. Свого псюру прожену. Їсть, як свиня, а двір не стереже. Тільки курей душить та за кішками ганяється. А з цим і на ведмедя можна йти. Беру, бо тварин треба жаліти. Щоб убивати, багато розуму не треба. Будь-який звір убивати може. А жаліти вміє тільки людина.

— Ага, жаліти, — ящір прочинив двері, — якщо ти, скажімо, кішку пожалів, я ще міг би зрозуміти. Хоч кішка теж належить до ссавців, але вона м’яка, пухнаста, ласкава і муркоче. Я бачив одну в твоєму дворі і можу зрозуміти.

— Дурниці, хлопче, — заперечив Савелій. — Можна приручити будь-якого звіра з будь-якої зграї. От тільки одинаків — не беруся. А кішка погана тварюка, зовсім не приручена. Була дикою, такою й зосталася. Лиш пристосувалася до життя серед людей. Перший-ліпший собака за хазяїна душу віддасть, а кішка — хай його хоч ріжуть, спокійнесенько собі вмиватиметься. У нашому тайговому селі кожен третій двір має власного вовка! Хоч вір, хоч ні, а сусідський приручений вовк здох від туги, коли його хазяїн у річці втопився. Тиждень не їв, тільки вив на його могилі, та там і помер.

— Ти сподіваєшся приручити його? — спитав ящір недовірливо.

— Динокан жив у зграї, — відповів Савелій. — Отже, за своєю природою він здатний до дружби. І не просто здатний! Для нього дружити з кимось — необхідність. І підкорятися сильнішому — необхідність. Інакше б як існувала зграя? Ти, друже, вір мені! Ми, тайговики, природу добре розуміємо. Інакше б самі не прожили в тайзі й тижня.

— Гаразд, гомо, — відповів ящір непевно, — вважай, що переконав, але краще я посиджу в машинному відділенні. А ви обидва залазьте до кабіни. Може, ти маєш рацію, гомо, але для мене твої міркування — тільки гарна теорія. Ти — інша справа. На твоєму подвір’ї різні чудиська живуть. Мабуть, такий стиль землян: ворогів перетворювати на друзів!

Динокан уперто пручався, але Савелій таки затяг його в космоліт. Ящір тут же дав старт. На цей раз він побив усі рекорди швидкості: зірки миготіли, мов іскри з-під коліс кур’єрського поїзда.

Савелій схвально кахикнув, коли ящір вправно посадив машину при самій його хаті. Динокан вискочив і, клацнувши зубами, вмить ухопив мишу-полівку, що не встигла прошмигнути до своєї нори.

— Молодець! — похвалив Савелій і поплескав собаку по спині.

А ящір тим часом, не покидаючи свого сидіння, помахав зеленою лапою і сказав:

— Я все владнав. У неділю можеш прибути по членський квиток. Май на увазі, прийом і вручення квитків відбуваються в урочистій обстановці, збираються мисливці з різних кінців Галактики. Тому одягни найкращу сорочку. Після урочистої частини, сам розумієш, невеликий бенкет, те, се… Познайомишся з мисливцями з інших світів, послухаєш їхні оповіді, сам щось розкажеш. А там, дивись, і потоваришуєш з кимось. У нас, гомо, не нудьгують!

Але перш ніж стартувати, він з жахом і захопленням дивився на сильне тіло динокана.

— Звірюку до діла пристосував. Тебе кинь у воду — випливеш з рибиною в зубах. Клянусь космосом, з тобою в Галактиці не пропадеш!