Зорепади

Володимир Уткін Людина без минулого

Я лежав, згадував — і нічого не пам’ятав. Відчував, що забув дуже важливе, і думка ця не давала мені спокою.

Білі стіни, запах ліків. Багряно-жовте листя за вікном. Бліде, високочоле обличчя наді мною…

«Опритомнів, — подумав я. — Слід було б подзвонити професору».

Якому професору? Навіщо дзвонити?

— Ну як, лікарю? — почув я старечий голос. — Ніби поворухнувся.

— Та де там…

«Два місяці, — міркував я. — А ми так і не знаємо, що з ним».

«З ким — з ним?»

Я дивився на жінку в білому халаті, яка схилилась наді мною, і думав: «Дивно. Підібрали в лісі… Ніяких пошкоджень… І два місяці без свідомості».

Кого підібрали?

Я розгледівся. Невелика кімната. Тумбочка з квітами. Жінка в білій шапочці тримає пальці на зап’ясті моєї руки.

«Зовсім юний, — подумав я. — Змарнів. Он як очі позападали… Пульс слабкий, але нічого небезпечного».

— Як ви себе почуваєте? — голосно спитала жінка.

«Погано реагує, — відзначив я. — Але зрушення все-таки є. Треба подзвонити професору. Випадок і справді цікавий. І дивний. Мені не зустрічалося нічого подібного… Бідний хлопчина. Боюсь, ми нічим не зможемо йому допомогти».

Жінка пішла до дверей.

«Це не я думаю, — якось мляво здогадався я. — Це вона думає. Я чую чужі думки. Так і має бути».

Чому? Цього я не знаю. Але знаю, що це так.

Я знову лежав і згадував. Довго-довго. А коли стомився від химерних спогадів, у пам’яті виплив довгий вузький ящик. На його стінках мерехтіли холодні вогники, що спліталися в складні візерунки.

«Копіювальник», — вирішив я. Чому я так вирішив?

Я згадав, що в ящику було зручно і м’яко, а повітря свіже-свіже, як після грози. Здається, коли я лежав у ящику, я щось бачив.

Ага, згадав! Весняне синє небо. Зелені луки і яскраві червоні маки. Ми з мамою збирали квіти, і мені здавалося, що в руках у неї величезний сніп живого вогню, яким грається вітер.

Що це було? І чи було взагалі? Я намагався пригадати, але не міг. Знову лежав, байдуже дивлячись на білу стелю, чекаючи, коли промайне розпливчастий спогад.

Прийшли люди в білих халатах, і моя голова заповнилася роєм плутаних, незрозумілих, а головне, чужих мені думок; це було дуже неприємно. Мені здавалося, що я божеволію, і я ждав, коли вони підуть. Мені конче треба було згадати щось важливе.

І воно приходило, і я знову й знову бачив дивне, нерухоме, ніби застигле обличчя незнайомця.

— Звідки ви? — здається, спитав я його.

— Здалеку, — відповів він. — Моя планета дуже далеко від вашої.

— Ваша планета?

— Так. Я інопланетянин.

І я не здивувався. Я сприйняв це так, ніби кожного дня зустрічався з інопланетянами.

— Чого ви тут? — спитав я його.

— Ви мені потрібні. Я, як це у вас називається, купець. Я купую сировину…

— Ага, розумію. Ваша планета на метали бідна або на щось там ще, і ви збираєтесь купувати їх у нас.

— Ні. Я купую біологічні зліпки. Я знімаю повну біологічну характеристику з якоїсь людини, а потім за цією характеристикою ми створюємо біологічних роботів. Там. У нас.

— Як це?

— О, це досить складно. Потрібні спеціальні прилади і час. Треба записати кожну клітинку організму в копіювальнику. Отже, я купую і плачу́. Грошима, здоров’ям…

В копіювальнику… Ага, це той вузький ящик з вогниками на стінках. Він мені пригадався першим.

— Скажіть, а навіщо вам ці ро́боти? Адже у вас напевно є техніка?

— Ніяка техніка не може зрівнятися з людським мозком. Ви, земляни, використовуєте його лише на третину потужності. Ми вміємо використовувати ваш мозок майже повністю, процентів на дев’яносто. Отже, я купую і плачу.

— Але ж ви можете зняти свої копії безкоштовно. Піймати когось…

— Потрібна добра воля. Інакше запис буде спотворено. Як бачите, я з вами одвертий. Тепер ваша черга. Призначайте плату.

Я дивився на стелю, і мені здавалося, що я чую глухий, монотонний голос інопланетянина, бачу його нерухоме, ніби закам’яніле обличчя.

Ми начебто йшли кудись нічним лісом. Чи погодився я? Якої плати зажадав? Здається, здібності читати чужі думки. Але чи було це насправді, чи тільки примарилося?

Я не міг з певністю відповісти на жодне запитання. Я не хотів бачити ні рідних, ні друзів. Навколишній світ для мене потьмянів.

Тут мені почали снитися сни.

Незвичайні пейзажі, незнайомі обличчя, дивні рослини й тварини. Я лежав, байдуже дивився в стелю й чекав сну. Тільки уві сні я був бадьорий, дійовий, тільки уві сні я жив.

Поступово мені почало здаватися, що сон — це той час, коли я дію, а дію — коли сплю. Тут я остаточно заплутався, і сни перетворилися на моє звичне існування, реальне і фантастичне водночас.

Я не можу зараз поновити в пам’яті всього, що сталося зі мною уві сні. Дещо пригадується невиразними і безформними уривками, багато подій полишили у моїй свідомості слабкий слід. Але багато дечого, варто мені заплющити очі, постає в уяві з жахливою реальністю, наповнене лініями, звуками, барвами.

Червоно-бура рівнина, вкрита триметровою оранжевою травою. Низько нависли густі хмари. Я стомився. Я кудись іду і знаю, що йти мені дуже далеко. На мені блискучий скафандр з якогось м’якого матеріалу. В руках синя зігнута трубка. Я йду, а трава заважає, плутається в ногах, чіпляється за скафандр.

Колінчасті металеві ноги підтримують зеленаву прозору сферу. Я всередині сфери — перед пультом. Дивний квакаючий голос проймає свідомість.

Це командир. Він доповідає на Базу:

— Плигунці не прорвалися. Жива хмара. Ось вона!!!

Щось сіре, розпливчасте нависає над нами.

— Повний залп — по нас, — спокійно наказує Головний.

Густа імла насичена ще густішими тінями. Зрідка пітьму прорізують спалахи променеметів моїх товаришів. Тіні відступають і знов повертаються. Третій день ми тримаємо кругову оборону. Енергія вичерпується. Де ж допомога?

Уривки зливаються в епізоди, епізоди — в події.

Форт височів над лінивою, зеленувато-жовтою рікою.

Я лежав біля великого променемета в чотирикутнику густої тіні і чув, як наш Головний Л-12 розмовляє з кимось із Старших.

— Не розумію Бази, — каже Головний, — навіщо тримати тут варту цілий рік? Адже вона могла б виходити разом з купцями.

— Але, — невпевнено заперечує Старший, — якщо ми підемо, тубільці зруйнують форт.

— Ну й хай! Кому потрібні ці багновиська! Кілька добре споряджених загонів, і ми дістанемо насіння. Закладемо плантації…

— Тубільці добре охороняють насіння.

— Хто це сказав?

— Купці.

— Купцям вигідно торгувати. Вони привласнюють частину здобичі, діляться з Базою і в такий спосіб змушують інших підкорятися.

Мені подобався мій Головний Л-12. Він, правда, не дуже панькався з Сторожовими, зате з ним було якось спокійно. Л-12 знав усі пастки й хитрощі тутешніх мешканців. Двадцять п’ять років він служив у сторожовому ланцюгу і все пам’ятав. Звісно, ми, народжені в інформаріях, живемо недовго, близько десяти-п’ятнадцяти років. У нас небезпечна служба, ми часто гинемо. Після загибелі нас відновлюють в інформаріях, але при цьому ми втрачаємо стару пам’ять. Не всю, певна річ. Знання про місцєеу природу, технічні знання, систему зв’язку та багато чого іншого нам зберігають. А от все, що стосується служби, пропадає без вороття. Я, наприклад, пам’ятаю лише вісім років. Старші пам’ятають дванадцять-п’ятнадцять. А Л-12 — двадцять п’ять. По-моєму, в жодному форту немає такого мудрого начальника.

Цікаво, ким я був до моєї останньої загибелі? Втім, такі думки небезпечні — це я добре засвоїв у інформарії. Один Сторожовий, наприклад, думав-думав, а тоді взяв та й пішов із форту. Сподівався, певна річ, пожити довше і пам’ять зберегти. Загинув, звичайно. Нещодавно я їздив на Базу й бачив його після відновлення. Він не впізнав мене, начебто вперше зустрів. А в яких бувальцях ми бували!

Мені стало моторошно дивитися на нього. Моторошно і неприємно.

Цікаво, про що це говорив Л-12? Про якісь плантації. Що це таке?! І насіння. Здається, жовтяку.

Про жовтяк я багато чув. Більше, ніж дізнався в інформарії. Там нам повідомляють, де які рослини ростуть, який мають вигляд. Не більше. Решту знають купці, бо вони ці рослини вимінюють у тубільців.

Жовтяк — невелика рослина з круглими темними плодами. Про це я довідався в інформарії. А ось що розповів мені Л-12.

Одного разу тубільці перебили загін купців. Загинули й Сторожові, тільки одному пощастило врятуватися. Він джунглями дістався до форту, а оскільки нічим було харчуватись, він їв плоди жовтяку. З’їв багато і поступово згадав усе, що було з ним до останнього відновлення. Він розпатякав про своє відкриття і потрапив до інформарія, де йому знову все стерли. На жовтяк База наклала заборону. До його добування і перевозки тепер допускали тільки купців, а їсти плоди жовтяку заборонили під загрозою повного знищення. Здобич навантажують на автоматичні ракети і відправляють. Куди? Про це знають тільки на Базі.

Прийшла зміна, і мені звеліли з’явитися до Головного. Там уже було вісім Сторожових, усі з особистого загону Л-12 — ветерани. Л-12 уважно всіх нас оглянув і сказав:

— Справа небезпечна. Підете по жовтяк. По насіння. Для плантацій.

— А що таке плантації? — спитав я.

— Рослина з чого росте? — спитав Головний. — З насіння. Ми посадимо насіння біля форту. Виростимо плоди — у всіх буде пам’ять.

Ми загаласували.

— Тільки попереджаю, — підніс він руку. — Мовчати. Підете завтра. На кораблі, який прийшов сюди з Бази.

Л-12 відпустив усіх Сторожових, а мені наказав залишитися.

— Хочу з тобою поговорити, — сказав він. — Сам розумієш: небезпечно. Можете загинути. Без відновлення. Але треба. Треба дістати, нарешті, це насіння! Я б сам пішов, але не можу кинути форт. Одразу помітять. Тому обрав тебе. Ти поведеш загін. Отже, слухай.

Л-12 трохи помовчав.

— Хтось доносить на Базу. Через це загинули інші загони, які я посилав. Ніхто не повинен знати, де висадиться загін. На вашому кораблі купців немає, тільки один Старший. Навіщо він тут? Я думаю, слідкує, щоб ніхто не висадився в джунглях. Відразу подасть сигнал. Треба, щоб не подав. Зрозумів? Тому перед висадкою знайдеш його і ліквідуєш.

Взагалі-то стріляти мені доводилося, але не в своїх. У нас інструкція: «Рятуй товариша, а він врятує тебе». Але, з другого боку, — наказ Головного.

— Зроблю, — відповів я, підводячись.

— Зачекай, — зупинив мене Л-12. — Візьми. — Він подав мені свій променемет з рукояткою, відполірованою за довгі роки його долонями. — Не підведе. А тепер іди.

Ми розташувалися на кормі серед вантажів, що відправляють на Базу. Я взяв променемет і пішов на палубу.

Кілька Сторожових несли вахту. Стерновий вдивлявся в джунглі. Поряд стояв Старший з Бази. Я зупинився в затінку і почав чекати. Із темної води метнулась гнучка луската шия з роззявленою пащею. Старший повів стволом променемета, і голова лускатки хлюпнулась у воду. Я теж підняв свій променемет. Довга вогняна риска прорізала сутінь — Старший і Стерновий упали за борт.

— Що сталося? — підбіг до мене помічник Стернового.

— Лускатка, — відповів я, недбало граючись променеметом.

— Так високо? — здивовано промимрив він і позадкував від борту.

Я розбудив хлопців. Ми пропливли кілометрів зо два, а потім корабель довелось покинути, бо спорожніли енергобалони. Я здивувався, бо сам їх заряджав, але глянув на них і зрозумів: балони хтось підмінив.

Ми висадились на берег і пішли по траві, сподіваючись натрапити на стежку до селища. Спочатку нас було восьмеро, а через два дні лишилося тільки четверо. Здавалося, вся планета повстала проти нас: тубільці, звірі, рослини!

Найгірше було те, що ми майже не могли захищатися. Енергобалони променеметів теж були розряджені. Всі, за винятком мого.

Через три дні після чергової сутички з тубільцями я залишився один, з розрядженим променеметом. Я зняв з одного убитого тубільця одежу, надів її, підібрав спис, довгий ніж і пішов.

Широка стежка вивела на велику галявину. В центрі її на березі струмка стояло кілька хиж. Просто неба лежали купи жовтяку, вкритого насінням. Тубільці метушилися, лущили плоди, забавляли маленьких тубільчат. Я дуже здивувався. Досі я думав, що тубільці, як і ми, ну нехай не зовсім такі, але схожі. А в них, виявляється, є малята.

Посутеніло. В повітрі промайнули нічні дракони. Тубілки пестили своїх малюків, укладали їх спати. Попід ногами вертілися дракони. Малята тягли їх за лапи, сідали верхи, а дракони облизували їм мордочки. Я вийшов з кущів і попрямував до струмка.

Ніхто не звертав на мене анінайменшої уваги. Я навпомацки назбирав плодів жовтяку і побрів од селища. Я брів по болотах, угрузав у піску На пляжах, переходив притоки, продирався крізь хащі. Харчувався плодами, пив з річки.

Звірі бігли за мною по п’ятах, і хоч не нападали, але явно чекали, поки я знесилюся й не зможу захищатись. Коли я відчув, що ось-ось звалюся, на горизонті показався форт.

Похитуючись, я підійшов до воріт і мало не потрапив під промінь Сторожового. Я подав сигнал і бухнувся носом у землю, а коли розплющив очі — побачив, що я в кімнаті Головного, і той сидить біля мене й дивиться, мов на якесь чудо.

Плантацію ми заклали недалеко від форту. Про неї не знав ніхто. На п’ятнадцятий день виткнулися жовто-зелені паростки. Жовтяк ріс швидко. Через два місяці ми зібрали перший урожай. Плоди жовтяку були кисло-солодкі, не дуже смачні, зате якщо з’їсти дві-три штуки, з’являються спогади.

Мені дуже хотілося пригадати своє найперше життя, ну, коли я народився. Адже всі народжуються. Як жовтяки чи тубільці. Одного разу привиділося щось зовсім незрозуміле. Гладенький майданчик із зеленою травою. Маленькі чоловічки в смішному коротенькому вбранні. Круглий сферичний предмет, який усі намагаються вдарити ногою. Веселі голоси, сміх. І сам я маленький, подібний до тих маленьких тубільчат, ганяюся разом з усіма за сферичним предметом. Для чого? Не знаю, але пам’ятаю: мені було дуже весело.

Інші, по-моєму, теж хотіли згадати щось таке. А може, просто захопилися спогадами. В усякому разі, ми всі трохи забули про обережність. І вскочили в халепу.

Якось вранці нашу хатину оточив загін купців і Старших, які зажадали, щоб ми віддали весь запас жовтяку, а потім і самі здалися. В хатині були Л-12, я і двоє Сторожових. Швиденько порадившись, ми вирішили, що здаватися не варто, треба пробитися в джунглі. Ми спробували. Купці відкрили вогонь. Ми відповіли.

Зазнавши втрат, напасники відступили, але невдовзі повернулися з підкріпленням. Л-12 перебило променем обидві руки, і він уже не міг стріляти. Становище стало зовсім кепське, коли вони притягли великий променемет. Це був кінець, і я це зрозумів. Упав один Сторожовий. Я закричав їм:

— Не стріляйте! Здаємося!

Стрілянина припинилась.

— Коли я підійду до них ближче, — сказав я, — і почну стріляти, ви спробуйте добігти до річки. Там човен. Відштовхніть його від берега і чекайте мене.

Я вибрався з хатини і неквапом рушив до напасників.

— А де решта? — гукнув їхній Старший.

— Загинули, — відповів я.

— І Л-12 теж?

— Теж.

— Тоді йди і ти за ними, — мовив він і звів променемет. Але вистрелити не встиг. Я стріляв крізь плащ, як навчив мене Л-12. Я знав, що довго мені не протриматися, і енергії не шкодував. Крізь дим і попіл, що зависли у повітрі, я побачив, як Л-12 із Сторожовими кинулися до берега. І ще я помітив, що наша хатина палає. Тут мене щось вдарило, і настала пітьма…

Так я став мисливцем. Я тільки почав служити, але пам’ять у мене більша, ніж в інших мисливців. Я пам’ятаю свою прикордонну службу, ту, яка була до цього мого існування, а вони — тільки те, що з ними сталося за ці три роки. Про те, що я пам’ятаю, краще помовчати, бо коли дізнається хтось із Старших, мене зразу ж повернуть в інформарій. До того ж, я можу підвести Доглядача, котрий знав, що моя пам’ять не стерлася, але не вжив заходів.

Мисливський корабель летить на Базу, я сиджу біля екрана. Люблю спостерігати мить прибуття. Спочатку на екрані з’являється чорна цятка. Вона росте, розпливається, поступово заповнюючи весь екран. Це голий, незграбний астероїд, на якому розміщена База. Все різко, виразно. Блискуче каміння, оксамитова темрява. Напівтіней немає.

Корабель причалює до Бази. Його поглинає срібляста башта шлюзу. Довга зигзагувата тріщина прорізує гладеньку поверхню башти, вона розпадається і стає схожа на квітку — велетенську срібну квітку. Корабель сідає на неї, башта закривається.

Розмірено гудуть насоси, нагнітаючи повітря, і ми виходимо з корабля. Голі, лискучі стіни. Гола, лискуча підлога. А під нею… Каюти, коридори, зали, оранжереї, басейни. Світло, свіже повітря, смачна їжа і… жахлива нудьга. Вже краще джунглі, ніж оцей комфорт. Скоріше б загинути. Може, в новому житті мені більше пощастить!

Звивистими коридорами йду до Доглядача Мозку. Спалахують і гаснуть світильники, вказуючи дорогу. Ледь чутно подзвонює металопластик під ногами. На дверях каюти Доглядача горить зелена лампочка — отже, він дома.

Доглядач на Базі — це слуга Мозку. Мозок — павутиння провідників, безліч деталей, блоків, пристроїв-спостерігачів. Мозок глибоко сховано під Базою. Він її хазяїн. Він вирішує, наказує, синтезує воду, їжу, повітря, скафандри. Мозок командує в інформарії. Він програмує все життя на Базі, але над ним теж хтось владарює. Хто?

Час од часу цей Хтось вимикає Мозок, а потім прилітають ракети, з них виходять ремонтні машини, щось у Мозку переобладнують і відлітають. Хто присилає їх, ми не знаємо. Мабуть, ті, для кого ми добуваємо живність і плоди рослин.

Ми, мисливці, ніколи їх не бачили. Ми розвідуємо нові планети, ловимо тварин, збираємо рослини, зразки порід. Мозок вивчає здобич і вирішує, чи треба колонізувати планету. Якщо треба, приходять колоністи, освоюють планету, потім відсилають живність і плоди рослин на ракетах, а натомість одержують енергію і зброю. Ми, мисливці, ніколи не зустрічаємося з колоністами. Наша справа — розвідка, наш дім — База. Діємо ми за найнебезпечніших ситуацій. А колоністи приходять на готовеньке. Вони вже в інформаріях дістають необхідні знання про планету, на якій житимуть. А нам доводиться прокладати їм шлях.

Я познайомився з Доглядачем в інформарії. Пам’ятаю різке яскраве світло, матову башту вгорі і металевий голос: «Встань, 75-й». Тут він і підійшов до мене.

— Хто ти? — спитав пошепки.

— Я з форту сторожового ланцюга, — відповів я.

— Цить, — приклав він палець до рота. — Ти нічого не пам’ятаєш. Ти мисливець.

Згодом він розповів, чому зацікавився мною. Працюючи з Мозком, він помітив, що як тільки в інформарій доставляли нового вбитого, вмикалася секція Л-7-Х. Вона працювала довго, але випромінювання було досить слабке. Потім надходив короткий і сильний імпульс В-15-З, і тут же підключалася секція А-3-К. Ця вже працювала довго і випромінювала сильно. Як Доглядач, він збагнув, що якась із цих секцій стирає пам’ять. Але яка і коли?

Можна було, звісно, спробувати по черзі відключати секції та й подивитися, що з цього вийде; але, по-перше, знайти пристрої, що відключають, було неймовірно важко; а по-друге, пристрої-спостерігачі одразу спіймали б його на гарячому…

Іноді режим роботи якоїсь із секцій порушувався, і як тільки Доглядач помічав це, він біг в інформарій, щоб познайомитися з відновленим і взнати, як позначилися на ньому ці порушення.

Одного разу Доглядач помітив, що випромінювання секції В-15-З наштовхнулося на захисний екран. Він побіг в інформарій, познайомився зі мною і виявив, що я пам’ятаю своє колишнє життя. Висновок напрошується сам собою: секція В-15-З не спрацювала — пам’ять залишилась. Отже, В-15-З стирає пам’ять. Це він зрозумів, а от шукати пристрій, що вимикає секцію, довелося цілий рік. І все-таки він його знайшов. Але цього здалося замало. Доглядач взяв собі в голову, що десь у Мозку зберігаються всі наші минулі пам’яті. Він вирішив відшукати їх і переконав мене, що це можливо.

У Мозку було приблизно дві сотні секцій. Кожний Доглядач мав доступ до трьох-п’яти секцій, а ми, мисливці, тільки до тієї, куди нас інколи посилали для передачі інформацій. В інші секції ходити суворо заборонялося. Однак ми пішли.

Доглядач добре знав конструкцію Мозку, інакше ми б ніколи не зрозуміли принципу дії інших секцій.

Йому пощастило відключити пристрій-спостерігач, і тут я трохи допоміг йому, бо майже такі самі стояли на наших кораблях. Але в Мозку, напевно, був не один спостерігач, тому що одного вечора, коли ми сиділи в каюті, на порозі з’явився Начальник охорони з трьома охоронниками. А з другого боку стало ще троє, націлюючи на нас променемети. І в цю ж мить підлога каюти зайнялася фіолетовим полум’ям. Охоронники зникли. Виявляється, Доглядач передбачив такий візит. Щоправда, за цими охоронниками повинні були з’явитися інші, тому ми кинулися переходами до ангара, захопили ракету й подалися від Бази.

Може, ми б і втекли, але на Базі лишався Мозок. А Мозок здатний був передбачити будь-який наш маневр. Через деякий час я помітив на екрані кілька світлих цяток і показав Доглядачу. Він потер лоба і заштовхнув мене в якийсь вузенький відсік.

— Пощастить врятуватися, — сказав він, — прослухаєш оце. Там усе, що я взнав про Мозок. — І він сунув мені в руку невеличку блискучу скриньку.

Один з кораблів переслідувачів невдовзі випередив нас. За півгодини коло замкнулося, і Доглядач натис кнопку загального залпу. Світлі цятки полетіли до всіх шести кораблів, які оточували нас, але й від них до нас простяглися такі ж самі цятки.

Два кораблі переслідувачів розсипалися на друзки, а через секунду розлетілася і наша ракета. Моя капсула, яку Доглядач зумів викинути з ракети за долю секунди до вибуху, вільно пливла у просторі. Капсула була досить безформна, і пристрої-спостерігачі вважали її за уламок.

Зачекавши, поки кораблі охорони зникнуть, я увімкнув двигун і повернув на Базу. А куди ще я міг летіти? Спочатку я летів, ні про що не думаючи і ні на що не покладаючись. Але тут згадав про таємничу скриньку. Я натис кнопку і почав слухати. Звичайно, більшу частину технічної інформації я так і не зрозумів, про всяк випадок запам’ятав усе. Це було не так просто. Механічно запам’ятовувати ми вміємо всі. Головне — не в цьому. Головне — я зрозумів, що пам’ять моя лишиться при мені. Річ у тім, що Доглядач запрограмував роботові-ремонтнику відключити секцію, яка стирає пам’ять при кожному відновленні. Настроювач поза підозрою. Коли його ще піймають! А моє відновлення відбудеться швидко. Певно, пощастить: пам’ять лишиться при мені. А втім, хто знає?

Лечу до Бази? Там мене, звісно, вб’ють, а потім оживлять. Ну, а далі?

Далі мене можуть відправити до колоністів. Тоді доступу до Мозку не буде. Зате хоч вирвуся з цієї комфортабельної клітки, а це вже дещо. Так чи інакше, подітися мені нікуди. На моїй капсулі добратися можна тільки до Бази.

З цими думками я прибув на Базу і виліз із капсули.

Наступної миті в ангар вбігли охоронники і націлили на мене променемети. Я відчув тільки перший удар. Болю майже не було. Скафандр упав, і я так і не знаю досі, чи я помер від удару променемета, чи замерз або задихнувся.

В інформарії я отямився патрульним. Пам’ять моя була при мені, а крім неї, я придбав безліч корисних знань. І найголовніше, мені довірили таємницю сигналу № 1.

Мені хотілось якнайшвидше почати нову службу, виконувати накази якомога краще. Це, звичайно, прищепили в інформарії. Однак я пам’ятав і заповіт Доглядача. Крім того, мої нові знання допомогли розібратися в тих відомостях про Мозок, які я запам’ятав механічно. Мене тягло до Мозку, а водночас я відчував потребу виконувати чиюсь волю. І коли надійшов наказ, я майже зрадів: більше вже вибирати не доводиться!

Ми вилетіли до однієї планети в сусідній з нами системі. Там почалися космічні перельоти, а наше начальство не хотіло, щоб хтось, крім нас, прибирав до рук інші планети. Ось ми й перехоплювали їхні кораблі, і якщо вони відмовлялися повертатись, просто знищували.

Що вдієш — наказ.

Усе йшло добре, аж поки сусіди не застосували свою нову зброю. Вона діяла на великій відстані і знищувала цілі кораблі. Ми передали ці дані в Мозок і одержали від нього наказ зруйнувати Космічний Центр планети. Довелося посилати десант.

Ми захопили один з їхніх кораблів, висадили екіпаж, а натомість завантажили десантників. Мене призначили Старшим. Висадились ми біля самого їхнього Космічного Центру і одразу ж вскочили в халепу.

Їх було багато, а нас — десятків зо два. Вони були у себе вдома, а ми зовсім не знали місцевих умов. Наші срібні скафандри виділялися поміж буруватої рослинності й правили за чудові мішені.

Я підхопив променемет і кинувся на найближчих стрільців. Але стріляти мені так і не довелося. Дивно вибухнувши, променемет випав з моїх рук, а коли я отямився, побачив низьке, без вікон, приміщення. Я лежав на якійсь канапі, прив’язаний до неї широкими еластичними пасами. Моє тіло обвивали безліч дротиків.

Біля стіни сиділо кілька тубільців. Вони дивилися на екрани, що мерехтіли на чорних стінах.

— Біоробот, — почув я голос, і один з тубільців кинув на мене швидкий погляд.

— А може, все-таки розумна істота? — висловив сумнів другий голос.

— Біоробот. Регенераційна здібність поза всякими межами.

— Ну, це ще не доказ, — втрутився третій голос, — мало якими препаратами його напхано.

— А пам’ять? У нього ж зовсім немає пам’яті дитинства. Ні, біоробот. Дуже вдалий. Можливо, скопійований з істот розумніших, аніж ми. Я давно підозрював. Самі вони не воюють. Воюють їхніми руками. Руками біороботів.

— Ну, а що нам з ним робити?

— Дослідимо мозок. Бачите, який запас. Для чого він? Мабуть, скопійований з дуже розвиненого. А використаний частково. Пам’ять вони стерли, бо вона їм заважала, а ці ділянки мозку не займали. Цікаво, для чого вони?

— Активізація?

— Так, на повну потужність. Нічого, він міцно збитий. Витримає.

Я не одразу второпав, що вони говорять про мене. Біоробот? Я? Я знав, що таке роботи. Машини. Навіть якщо на органічному принципі. Яка ж я машина?

— Що я казав! — почувся задоволений голос. — Усе раціонально. Ніяких зайвих знань. Жодної зайвої думки. Копія. Вдала копія — не більше. Хотів би я знати, з кого?

— Це жахливо, — пролунав схвильований голос. — Без дитинства, без родини… Довіку виконувати чужі накази. Бути чиєюсь копією. Бідолаха!

— Не захоплюйся, — насмішкувато перебив його перший голос. — Навряд чи він здатний радіти, сумувати — відчувати, як ми. Це ж усе-таки не людина. Його власники, напевне, витруїли з нього всі почуття. Щоб не заважали…

— Ну, гаразд, досить, — пробуркотів ще один голос, напевно, їхній Старший.

— А з цим що робити?

— Одв’яжіть і замкніть десь. Знадобиться. Дослідимо організм. Та й мозок ще треба вивчити.

Мене одвели в маленьку кімнату і дали спокій. Я лежав і думав: «Пам’ять. Пам’ять дитинства. Що це таке? Може, той дивний сон, коли я бачив себе маленьким. Авжеж! Діти, малята. Виходить, я також був малим. І в мене були батьки. Як у тубільців. У них же батько, мати, малята. Це називається сім’я. У тубільців. А моя сім’я? Де вона? Яка? А втім, я ж копія…»

Я намагаюся щось витягти з своєї свідомості, а пригадується тільки форт на березі ріки, тубільці, зелені пагінці жовтяку, доброзичливе обличчя Доглядача.

Ні. Я нічого не можу згадати. Напевно, я все-таки робот. Але ж роботи не відчувають. А я? Мені було жаль Доглядача. Я радів, коли успішно виконав наказ. Мені було цікаво знайти пам’ять. Отже, я відчував? Адже — це почуття?

То хто ж я? Як мені це взнати?!

Доглядач казав, що всі наші пам’яті в Мозку. Але як мені проникнути у Мозок? Як мені впоратися з ним? Стривай! А якщо…

Сигнал номер один, ось що мені допоможе…

Поки наші десантники захопили Центр сусідньої планети, я обдумав усе до дрібниць.

Мене звільнили з полону й відправили на корабель.

— Розказуй! — наказав Старший.

— Дані про планету і мешканців можу передати повністю, — відповів я, — відомості про нову зброю частково.

— Чому?

— Незрозуміла форма матерії. Доставлена з глибин космосу.

— Звідки дані?

— Від тубільців.

Сигнал номер один — і я знову на Базі. Вимкнено систему блокування. Відключено пристрої-спостерігачі. Тепер ніхто не може проникнути в Мозок. Ніхто, крім мене. Всі секції слухають тільки мене.

Я спускався все нижче й нижче, пробирався по відсіках, вдивлявся в циферблати, натискував кнопки, намагаючись щось зрозуміти. По стінах метушилися зеленаві зигзаги, спалахували блакитні візерунки. В прозорих трубках пульсувала опалова рідина.

— Де ж звукові виходи? — уперто повторював я, переходячи з відсіка у відсік.

— Питайте, — долинув раптом згори дивний тягучий голос.

Я задер голову і спитав:

— Хто я?

— Номер! — безпристрасно сказав голос. — Сімдесят п’ять. Біологічна копія екземпляра М-382.

— Хто цей екземпляр?

— Мешканець планети 2, системи 3928, в координатах… — і тут посипався перелік п’ятизначних чисел та незрозумілих слів.

— Навіщо мене було створено?

— Для збирання даних про планети з обмеженим життям, для їх колонізації з метою добування корисних копалин, тварин і рослин.

— Для кого?

— Для мешканців планети… — знову посипалися цифри.

— Хто вони? Навіщо їм біороботи?

— Нераціональне використання природних багатств планети привело до повного винищення флори й фауни. Водойми отруєні відходами промисловості і непридатні для користування. Поверхня планети перетворилася на безплідну пустелю, а її мешканці живуть у містах закритого типу. Воду й повітря добувають штучно. Їжу та сировину доставляють автоматичні ракети з інших планет. Це здійснюють біороботи.

— Навіщо ви стираєте нашу пам’ять?

— Біоробот, що зберігає запас минулих знань, небезпечний і стає непридатним для виконання основних завдань. Тому має бути вимкнутим, — протягнув голос.

— Але навіщо ми? Є ж машини.

— Машини недосконалі. Приводять до спустошення планет, отже, знищують джерела життя.

— Чому мешканці планети самі не колонізують інші планети?

— Вони не можуть пристосуватися до нових умов. Ослаблено природний опір організмів. Штучна їжа, штучні умови життя…

— Отже, своє знищили, тепер грабують чужі планети?

— Інопланетна фауна і флора годують нас і дають матеріал для біокібернетичних машин…

— Досить. Можна повернути мені мою пам’ять? Всю? І пам’ять мого двійника? — спитав я.

— Тільки показати… — відповів голос.

— Гаразд, показуй.

Зовсім безшумно мені на голову опустився прозорий ковпак. Погасло світло, щось спалахнуло в мозку, і я побачив…

Блакитне небо з білими лапатими хмарами, зелений гай. Маленький хлопчик у смішному короткому вбранні, поруч білява жінка з червоними квітами. Вони тріпочуть на вітрі, мов полум’я.

При березі ріки — незграбний дерев’яний човен… Темний, затишний ліс. Багаття. Все швидше й швидше миготять видіння. Міста, люди, малята, зелень, багато зелені. Золоті вежі, алеї парку, що круто збігають до повноводої ріки.

Я сидів заціпенілий. Моя далека батьківщина!

Тепер я вже згадую сам. Яскраві пейзажі, буйна рослинність, дивні тварини. Інформарії. Бази. Мозок. І скрізь застиглі холодні обличчя моїх друзів по зброї. Вони не роздумують. Вони не знають жалю й страху! Наказ є наказ. Вони виконують. А я? Хіба я не такий?

Довго я стояв, згадуючи. Що ж робити? Знов і знов народжуватись в інформарії, втрачаючи пам’ять? Вічно блукати? Бути слухняною зброєю, напханою раціональними знаннями! Для кого? Для невідомих мені створювачів Мозку? А вони спитали нашої згоди? А втім, спитали. Але хіба так питають? Можливо, просто не розуміють, як погано бути біороботом?

— Де зберігаються наші біологічні зліпки? — поцікавився я.

— В Центрі.

— Центр відновлює нас?

— Це нераціонально. Центр передає мені дані та команду Мозку.

— Але Центр може відновити?

— Авжеж.

— Навіть якщо тіло зникло?

— Так.

— Координати Центру?

Мозок байдуже прошелестів кілька цифр.

— Це в межах досяжності?

— Так.

— Розрахуй шлях гіперкрейсера звідси до Центру.

— На яку відстань мусить вийти корабель? — спитав голос.

— До самого Центру.

— Куди передати програму?

— На крейсер А-17.

Центр, звичайно, перебуває під надійним захистом, але від гіперкораблів захисту немає. Крейсер вийде точно в ту точку простору, де міститься Центр. Ну, а далі ясно. Два тіла не можуть існувати в одній і тій же точці. І крейсер і Центр перетворяться на енергію.

Я вибрався на поверхню, повагом підійшов до крейсера і сів за пульт. Не поспішаючи, перевірив програму і натиснув кнопку «Старт».