Зорепади

Юрій Нікольський Втрачене обличчя

Як би ви почували себе, зустрівши кілька разів на день те саме незнайоме обличчя? Причому не десь там у малесенькому селі, а в найнесподіваніших місцях великого багатолюдного міста. Перший раз ви, напевно, не звернули б на це ніякої уваги. Під час другої зустрічі якась клітинка вам сказала б: «Сьогодні ми вже зустрічалися. Тільки де?» Трохи згодом ви пригадуєте, де саме, і тут же забуваєте про цю подію. Та ось ви зустрічаєте його втретє, і тепер вам уже не треба напружувати пам’ять. Ви з тривогою відзначаєте: «Третя зустріч за один день! Чого б це?» Негайно заспокоюєте себе, мовляв, звичний збіг.

Повсякденні турботи ненадовго заступають пригоду, та неспокій уже міцно засів у вашій підсвідомості, і ви мимоволі повертаєтесь до цих трьох зустрічей, відзначаючи дедалі нові подробиці.

І раптом ви відкриваєте для себе одну деталь, що змушує стривожитися не на жарт. Намагаючись уявити собі незнайомця, ви щоразу зазнаєте невдачі, бо зовнішність його — пересічна з пересічних. Подібних облич ви бачите тисячі, і в інший час навряд чи виділили б його з натовпу.

Але сьогодні трапилося так, що цей стандартний громадянин цілий день звертав на себе вашу увагу. Першого разу у вагоні метрополітену він спитав вас про зупинку, другого — намагався заговорити з вами в кафе, та, помітивши ваш подив, замовк і знітився.

Нарешті, втрете він підняв газету, що ви впустили біля кіоска. Тоді ви відсахнулися від нього, забувши навіть подякувати.

Що він, слідкує за вами, чи що? Ні, мабуть, у такому разі він намагався б не привертати вашої уваги. Схоже, що він шукає знайомства, та чомусь не наважується підійти і сказати прямо. Чи не хоче втягувати вас у якусь темну справу? Може, він шпигун? Аферист? Торговець наркотиками? З таким типом треба бути обачнішим.

Приблизно такі роздуми мучили мене одного теплого весняного вечора, коли, залишивши контору і трохи поблукавши вулицями, я повертався до своєї квартири на Дабл’ю-стріт. Підходячи до під’їзду, я вже махнув на все рукою. Але цей тип…

Якщо він чогось хоче, то рано чи пізно йому доведеться сказати про це. Отоді я подумаю, як бути. Тільки не треба одразу на щось погоджуватися. А тим часом нічого сушити собі голову. Можливо, це все-таки звичайна випадковість.

Підходжу до своєї домівки майже заспокоївшись, але тут в мені прокидається фаталіст[5] і каже: «А, власне, що ми знаємо про випадковість? Ні, простих випадковостей не буває. Ти натикався на ту саму людину тричі за один день, хіба це даремно? Мабуть, цій людині судилося зіграти якусь роль у твоєму житті». Чи міг я уявити тоді, яким дивним чином підтвердиться моє припущення?

— Привіт! Як справи? — знайомий голос порушив перебіг моїх думок. Коли ж я побачив, кому належить цей голос, то так і застиг серед тротуару з одвислою щелепою. Той самий безбарвний суб’єкт наближався до мене, сяючи щонайщирішою посмішкою. Тут я раптом збагнув, звідки він взявся, і від цієї здогадки мені наче морозом сипнуло за шкіру. А вийшов він, виявляється, із дому номер сімнадцять по Дабл’ю-стріт, того самого, де я наймаю дві кімнати на другому поверсі.

— Слухайте-но! Чого вам од мене треба? — сказано, звичайно, грубо, та мені було не до чемності.

Посмішка сповзла з обличчя незнайомця. Він подивився на мене не вороже, але здивовано, пробурмотів «з глузду з’їхав» і пішов, озираючись.

«Ще й вдає, що здивований! Подумаєш, не привіталися з ним! Приперти б його до стінки чи поліцію викликати», — дратувався я все більше й більше, чудово, однак, усвідомлюючи, що провини за ним, власне, ніякої немає, і втручання поліції було б зовсім безглузде.

А потім з’явилася думка, від якої у мене похололо всередині: якщо при всіх чотирьох зустрічах він сам звертав на себе мою увагу, то скільки ж разів я міг просто не помітити його! Схоже, що він супроводжував мене цілий день, лише зрідка перериваючи нагляд спробами контакту.

Не дивно, що настрій у мене вкрай зіпсувався. Ввесь вечір я був похмурий. Навіть Єва закидала мені байдужість та неуважність і все запитувала, чи не болять у мене зуби. Я сказав, що болять. Чи варто хвилювати її всією цією нісенітницею?

А наступного ранку я зустрів його в ліфті, коли підіймався до себе в контору. Він увійшов до кабіни перший і, мабуть, помітивши, що я йду слідом за ним, чекав біля прочинених дверей. Коли я зайшов, він зразу ж натиснув кнопку потрібного мені поверху. «Все знає про мене!» — подумав я, і на мить мені стало лячно. Проте вигляд незнайомця трохи заспокоїв мене. Зіщулившись, він застиг у кутку, на обличчі — розгубленість, а очі занепокоєно бігають, уникаючи мого погляду. «Боїться», — вирішив я і відчув себе певніше. Взагалі, в ньому було щось від скривдженої дитини, з тією лише різницею, що дитячі обличчя рідко бувають такі невиразні. Чи не вчорашнє моє гримання так його збентежило? Навряд. Тут справа складніша.

Хвилин з п’ятнадцять я сидів, з головою пірнувши в роботу й намагаючись ні про що не думати. Моя нескладна праця полягала в… А втім, чи варто говорити, в чому вона полягала? Продаєте ви пиріжки, заправляєте автомобілі чи переписуєте ділові папери — хіба це має значення? В будь-якому разі ви продаєте свій час якійсь фірмі, щоб мати дах над головою, пару сосисок на сніданок та можливість раз або двічі на тиждень піти в кіно чи в якийсь клуб. У будь-якому разі цей час уже не належить вам — ніби ви й не існуєте зовсім. То чи має значення, на що саме ви витрачаєте години, які вам не належать? Все одно ви з нетерпінням чекаєте, поки ці нудні години скінчаться, і ви одержите можливість займатися своїми справами. Якими ж, дозвольте вас спитати, справами? Чи є у вас ці свої справи? Настає дозвілля, і ви або, лежачи на дивані, гортаєте сторінки якогось пошарпаного бестселера, або втупитесь в телеекран, дивлячись ті самі передачі, що й мільйони таких, як ви, або дивитесь ті ж самі фільми в кінозалах, ті ж самі вистави в театрах, чи розпиваєте ті самі напої в барах і перебираєте з приятелями ті самі нудні теревені.

Скажіть, чи зуміли ви, чи пощастило вам бодай раз на віку зробити те, чого не роблять щоденно всі інші? Адже ви так шануєте своє «я». А чи довело це ваше «я» хоч колись-то, що воно справді «Я», особистість, а не безлика сіра часточка одного неймовірно великого «над-Я»? Невже вся ваша індивідуальність зводиться до кольору очей чи волосся? форми вилиць? манери чистити зуби? Але це ж такі дрібниці, що й говорити про них не варт!

Он які дивні думки може раптом навіяти монотонна, до жаху одноманітна робота! Очі, натомлені безперервним глядінням униз, вимагають зміни положення, свавільно підіймаються, націлюючись в якусь вельми віддалену точку, сховану протилежною стіною. Але тут між мною і цією стіною увагу фіксує знайоме, мов нічний кошмар, обличчя. Уявіть, цей тип сидить собі, наче нічого й не сталося, навпроти, там, де повинен сидіти Джеррі, і вдає, що по вуха занурений в роботу. Моя задуманість щезає вмить. Мене проймає злість.

— Слухайте, це місце Джеррі, — кажу я.

Він зовсім зніяковіло бурмоче:

— Ні, він тут більше не працює.

«Ага! Соромишся, негіднику! Мабуть, влаштувався по знайомству, а старого працівника через тебе викинули на вулицю?» Я пригадую, що вчора це робоче місце було вільне.

— Майк! — раптом шепоче він. — Вийдемо на хвилину, мені треба з тобою поговорити.

«Ач, Майк! От нахаба!» — думаю я, проте виходжу за ним у коридор. Зараз я дізнаюся, що йому треба.

— Бачиш, Майк, — стелиться він. — Тільки постривай… Не заперечуй. Розумієш, Майк, я — Джеррі…

— Мені здається, що так жартувати недоречно, — відрізав я.

Він став зовсім нещасний.

— Ти можеш мені не вірити. Мені, власне, це й ні до чого. Та я все-таки постараюсь дещо тобі нагадати. Позавчора в буфеті, подивившись на Ніла Брандта, ти сказав мені… Ти пам’ятаєш, що ти сказав?

Я насторожився, але відповів досить різко, наголошуючи на останньому слові:

— Я пам’ятаю, що я сказав Джеррі.

— Ну гаразд… Але ж ніхто, крім Джеррі, не чув того, що ти сказав?

— Начебто ні.

Цієї розмови, крім Джеррі, не міг знати ніхто. Але, може, Джеррі вибовкав? Навряд… Розмова ж бо нікчемна. А що, як Джеррі й вигнали через це? Треба бути обережнішим.

— Тоді до чого цей маскарад? — спитав я.

Звичайно, я ні на хвилину не міг повірити, що то Джеррі стоїть переді мною в личині такої безбарвної й невиразної особи. Та я вирішив на всяк випадок прикинутися дурником.

— Якщо ти нічого не знаєш, то в це повірити важко, — відповів він. — Учора я був у психіатра, думав, що здурів. Він сказав мені, що я не перший, заспокоїв, значить. Засинають люди, як завжди, ні про що не здогадуючись, а прокидаються в такому ось вигляді. Причому всі однакові. Це щось на зразок епідемії…

Дурниці якісь верзе цей тип.

— Слухай-но, Джеррі, — кажу я, — а що ти робив учора в моєму домі?

— Нічого. Я був тільки в лікаря. Потім сидів у себе й нікуди не виходив. Не хотілося, сам розумієш.

— І в метро ми не зустрічалися з тобою?

— Ні, кажу тобі…

— І в кафе? Й біля кіоску?

— Боже! — простогнав він. — Невже так багато?

Ну звичайно, хіба вій зізнається? Треба ще перевірити його.

— Джеррі, а де ти був минулої суботи?

— В Грінхаузі. Знову все програв. Близько тридцяти доларів.

Справді. Він казав мені про це. Та й в манерах цього типа є щось невловимо знайоме. А проте… Не може ж такого бути! Треба якнайкраще розіграти довіру. Можливо, він скаже нарешті, що йому потрібно.

— Так, Джеррі, це дуже дивно, — кажу я. — Доведеться пожити в такому вигляді, старий. Ти зручно почуваєшся? Цілком? Ну, то все не так уже й трагічно. Чи варто засмучуватися? І потім, може, це ненадовго. Стривай, ось що. Я ввечері збираюся до Роя. Гадаю, він буде радий і з тобою зустрітися. Там ми напевне про щось дізнаємося. Хто краще інформований, ніж репортер?

Джеррі розвів руками:

— У такому вигляді?

— Та то байдуже, хіба в цьому справа? — заспокоїв я його. Потім, ніби ненароком, додав: — А ти ні про що не хотів мене попросити?

— Ні. Про що мені тебе просити? — щиро здивувався Джеррі.

Відчинивши нам двері й побачивши мого супутника, Рой аж відсахнувся, але швидко приховав своє збентеження за люб’язною посмішкою.

— Це Джеррі, — сказав я, виразно подивившись на Роя.

— Бідолаха Джеррі! І він теж… — вимовив Рой так, ніби Джеррі не було поряд. Я завжди цінував здатність Роя орієнтуватися в ситуації.

У холлі зібралося декілька журналістів. Коли ми зайшли, на їхніх обличчях відбилося занепокоєння, яке вони зараз же спробували замаскувати жвавою балаканиною та вдаваною веселістю.

Рой відрекомендував Джеррі гостям, а сам узяв зі столу газету й простяг мені:

— Ось, полюбуйся!

З газетної сторінки на мене дивилося, блякло посміхаючись, фото мого новоз’явленого Джеррі.

— Ні, це не Джеррі, — попереджаючи моє запитання, сказав Рой. — Читай ось тут: Чарльз Бек, переможець у середній вазі…

— Чого?

— Ти, як завжди, напрочуд дезінформований. «Чого?» Звичайно ж, останнього конкурсу на Середнього Американця. Містер Ю-ЕС-ЕЙ!

Поряд невиразне жіноче обличчя із застиглою у фотоспалаху посмішкою.

— Мадлен Кьорн, переможниця серед жінок, — терпляче роз’яснював Рой.

Дивна й безглузда комедія! Та коли тебе розігрують, злитися не варто.

— Радий з вами познайомитися, містер Бек!

Одначе Рой не збирався жартувати.

— Ні, я Джеррі. — Він плаксиво скривився. Від цього обличчя в нього зробилося, як сірий осінній день.

— Не чіпай його, — сказав Рой, — він — жертва.

Після цього «жертва», по-страдницькому зморщившись, умостилася в кутку під пальмою і за весь вечір не вимовила й десятка слів.

— А ти, Майку, — сказав Рой, — якби ти міг бачити трохи далі бородавки на своєму носі й не був таким упертим раціоналістом, давно помітив би, які дива кояться навколо.

— Люди втрачають обличчя! — бовкнув Девід Ейк, запиваючи репліку чималою порцією віскі.

— Не втрачають, а набувають, — заперечив Рой. — Замість свого старого, можливо, не зовсім зручного, вони одержують нове обличчя, так би мовити, універсальне.

— Жахливо! — сказав молодий Томас Стенлі, що дрімав у кріслі, прикрившись газетою. — Головне, не знаєш, коли це на тебе звалиться.

На що Рой, підкреслюючи кожне слово, відповів:

— Будь-які зміни в наших усталених звичаях ми зустрічаємо з недовір’ям. Це природна реакція нашого мислення, нездатного в перший момент зважити всі за і проти. А власне, які переваги дає тобі твоя відмінність? Адже, якщо придивитися уважніше, то виявиться, що інших відмінностей, крім зовнішніх, у нас майже немає.

— У мене є внутрішня відмінність, — сказав Девід, — виразка шлунка.

— А ти пий своє віскі, — мовив Рой. — Своєрідна, неповторна зовнішність дає право індивідові вважати себе унікальним, а отже, ставити до життя цілком особливі вимоги. А що це дає, крім зайвих страждань?

— Іноді й постраждати непогано, — сказав Ларс Еванс. — Вважають, що саме страждання створило людину.

— Такою, як вона є. Але, можливо, зовсім не обов’язково їй бути саме такою. І до того ж, коли людина вже створена, чи не досить з неї страждань?

— Ну, звичайно, пора їй знову стати на всі чотири.

— Це зовсім не випливає…

— Та й де гарантія, — вів далі Ларс, — що в світі абсолютно однакових людей, якщо такий світ можливий, не буде страждань?

— Поясню, — сказав Рой. — Страждання — це наслідок нездійсненних бажань. Крім того, страждання пізнається тільки в порівнянні із стражданням ближнього. Адже ти не страждаєш від того, що не можеш підняти себе за волосся. От якби всі могли, а ти не міг, тоді ти почував би себе неповноцінним і, звичайно, мучився б цим. Отже, якщо ти бажаєш чогось і твоє бажання задовольняється, то чи є в тебе причина бути незадоволеним?

— Так! — сказав Девід. — От якщо мого колегу підвищать по службі, а мене — ні, я страждатиму, адже він нічим не кращий за мене.

— А ти займайся собі своєю справою, — відмахнувся Рой. — Я вважаю, що не буде ніяких підстав віддавати комусь перевагу. Звичайно, якщо геть усе, аж до розумових здібностей, буде уніфіковано. А до цього, здається, йде. — Він скосив око на Джеррі.

— Ви так говорите, — мовив я, — ніби це вже вирішене питання. Може, завтра вони знову стануть самими собою.

— Гм! Таких випадків поки що не спостерігалося. А кількість потерпі… навернених уже досягла півтора мільйона.

— За вчорашніми даними, — уточнив Девід. Рой підсунув йому келих.

З усього випливало, що Роєві навіть на думку не спадало, щоб якось усе знову стало на свої місця. Це мені здалося дуже дивним, і я спитав:

— А що, причина цього явища теж поки що не відома?

Настала хвилинна тиша.

— Журналісти завжди трохи соромляться зізнаватися, що вони чогось не збагнули, — промовив нарешті Томас Стенлі, визирнувши з-за газети. — Ходять різні чутки, але що в них реального? Кажуть, наприклад, що це дозволив уряд, дідько його знає, з якою метою. Може, для загального благоденства, як віщує містер Рой. Віруси, підмішані до жувальної гумки, особливе випромінювання телевізорів чи ще якась погань. Чого тільки не вигадають у наш час. А Стив, наприклад, учора нашіптував мені на вушко, що все це витівки космічних чужинців. Мовляв, вони задумали нас поневолити, а з безликою масою це зробити простіше.

— А ще простіше припустити, — сказав Ларс, — набагато природніше припустити інше. Ми так прагнемо пересічності, що це справді перетворилося на епідемію. Взяти хоча б ці конкурси безликості. Якщо сто років тому кожному було б приємно стати видатною людиною, то тепер… Є, звичайно, і в наш час такі оригінали, але більшості зручніше бути пересічними, сірими, непомітними. Саме непомітними. Чому? Та тому, що коли тебе помітять, то це в дев’яноста дев’яти випадках із ста не обіцяє тобі нічого доброго. Як ви гадаєте, якщо мільйони людей, ціла нація, а може, й не одна, хочуть одного і того ж, чи може таке бажання залишитися безрезультатним? Можливо, перебудова психіки потягне за собою фізичні зміни. Механізм цього процесу поки що не з’ясований, але я певен, що саме бажання усереднитися, прагнення до сірості…

— Та я ніколи, — перебив його Джеррі, який, здавалося, щойно прокинувся, — чуєте, я ніколи нічого такого не прагнув!

Ларс поблажливо всміхнувся:

— Бачите, є таке поняття, як психологія суспільства. Окремий індивід тут не відіграє ніякої ролі.

Всю ніч мене мучили страхітливі видіння: скрізь, хоч би куди повернувся, відчував безодню. І я серед цієї безодні — одна безсила цятка, мов укус комара. До того ж, я ні на хвилину не можу забути, що лежу ось тут, у своїй кімнаті горілиць на дивані. Це найнеприємніше, оскільки створює ілюзію, що я не сплю, і підкреслює реальність безодні. Мені моторошно, я знаю, що людей немає навкруги, я залишився один-однісінький серед жахливої безодні, цілковитої порожнечі. Я схоплююсь і біжу нічним містом шукати людей. Але їх немає. Двері скрізь розчахнуті навстіж, будинки пусті, ніде ані душі. Відлуння моїх кроків котиться вимерлим містом, і я болісно силкуюся пригадати, які ж були обличчя цих людей, бодай очі. Людина — яка вона? Що за дивне слово — людина… людина… людина… Я — людина? Я хочу роздивитися себе, обмацати обличчя, руки, але всюди зустрічаю лише порожнечу, безодню. Я не людина! Тепер я це знаю твердо. Я — тільки безсила цятка в просторі, укус комара. Я лежу на дивані, навкруги — спляче місто, мирні жителі. А проте немає міста, немає жителів, немає мене. Є тільки безодня, одна безодня, і десь у ній — чи тут? — нестерпно свербляча цятка без будь-яких вимірів — укус комара.

Я отямився, відчувши поряд живу істоту. Я ще не встиг подумати, хто б це міг бути, як відчув дивні зміни у себе в роті. Так, заходячи до давно знайомої кімнати, не помічаєш спочатку, що зникло крісло, а на його місці стоїть тумбочка з телефоном. Знаєш, що тут щось не так, проте не можеш збагнути, що саме.

Відчуваю зовсім близько чиєсь уривчасте дихання. Потім пригадую: повинна прийти Єва, і розплющую очі. Але ні, це не Єва. Переді мною міс Мадлен Кьорн власною персоною. Хвилину вона дивиться на мене нерухомим поглядом. Потім я помічаю, що ридання беззвучно стрясає її тіло.

— Майк!.. Майк!.. І ти… І ти теж…

І тут я зрозумів, які зміни сталися з моїм ротом: зникли чотири коронки, натомість відчувалися здорові, живі зуби. А гостя вже стоїть навколішки перед моїм диваном і хапає мене за руку. Годі, міс, я не той, за кого ви мене вважаєте. Та й чи людина я? Так тільки — свербляча цятка в просторі. І я сухо відштовхнув її:

— Ви помилилися, міс. Майкл Бінгоу виїхав учора ввечері…