Зобразіть мені рай

Зобразіть мені рай

— Яким ви уявляєте собі рай, юначе?

Він не знав. Ніколи над цим не замислювався.

Навіть зараз, лежачи на лікарняному ліжку, загіпсований від п'ят до підборіддя, — не замислювався. Хоча, певно, слід було б… Але коли, перебігаючи дорогу, побачив «Жигулі», що вислизнули з-за повороту, — було пізно, а тепер… Тепер тим більше ні до чого. Адже живий; доктор сказав, що «ранувато вам помирати, юначе».

То навіщо ж питає?

Данько в'яло махнув рукою-клешнею (вся у бинтах, і свербить нестерпно!):

— Не знаю, — відповів. — Рай? Н-ну, він таки, бачте, у хмарах, із янголами німбастими і з цією… з брамою. Ковані ґрати, замок амбарний і… і колючий дріт угорі натягнуто, щоб кому не слід не лазили.

— Цікаво, — доктор почухав сизувату щетину на підборідді й кивнув — більше, здається, самому собі. — А чому саме так?

— Ну, який рай без хмар і янголів? А дріт… не знаю, уявив раптом. А ви чому запитуєте, Михайле Яковичу?

— Ви ж художник, правильно? — він перехопив Даньчин засмучений погляд на забинтовану руку і посміхнувся: — Не турбуйтеся, малювати зможете. За кілька місяців, якщо будете поводитись пристойно і дотримуватись усіх розпоряджень, я ще побачу, як ви танцюєте! А щодо раю… Можливо, колись ми повернемося до цієї розмови. Поки що відпочивайте, набирайтеся сил.

Він пішов, залишивши після себе міцний солодкуватий запах тютюну і надію, несподівану і недоречну.

Танцювати… З ким Данько буде танцювати за кілька місяців?..

Медсестри сказали, що зателефонували Ларисі й переказали через молодшого брата щодо Данька — мовляв, у лікарні, але нічого серйозного. Данько, щойно прийшов до тями, замордував медсестер і нянечок питаннями, раз навіть передзвонювали при ньому, але тоді ніхто слухавку не взяв. «Та не хвилюйся ти, — заспокоювала Ксенія Борисівна, медсестра, чимось невловимо схожа на Даньчину маму. — Ми й адресу змусили записати, і повторити, щоб не помилився. Приїде вона, обов'язково приїде. Може, все ж бабусі твоїй повідомити?»

Тут Данько закомизився: після смерті батьків бабуся сама його виховувала, все пенсію збирала, щоби міг поїхати в місто в художній вступати. Данько, звичайно, і свої заощадження мав, йому б вистачило, але вона тоді примудрилась потайки до валізи запхати, аж в общазі побачив. Потім надсилав їй, скільки міг… але нечасто, стипендії ледве вистачало.

Словом, якщо бабуся, не приведи Господи, дізнається (і якщо їй тут-таки жаба цицьки не дасть), — приїде, звичайно. Але з грошима у неї і так скрутно, та й чим вона зарадить? — тільки даремно хвилюватиметься.

Він пояснив усе Ксенії Борисівні, і та пообіцяла телеграму не надсилати. І надалі телефонувала Ларі — безрезультатно. Слухавку ніхто більше не брав, довгі гудки — і думай що хочеш.

Найважче Данькові було ночами: через сильну сверблячку під гіпсом спав він уривками, наповненими по самі вінця маренням і потом.

Данько лежав у палаті сам, три інші ліжка були порожні. Іноді вмикав радіо, але воно ловило єдину програму, загальнодержавну, з божевільними фольк-піснями співаків-перестарків і суконними новинами. Новини традиційно починалися і закінчувалися повідомленнями про повені, терористів і отруєних школярів. Натомість із коридора долинали інші, від «Стареньких-FM»: пришкандибавши погрітися на сонечку, хворі рипіли про домашні сварки, про болячки, пліткували про медперсонал.

— А Якович, чули, — шепотіла бабця, схожа на мумію часів якогось Тутмоса Мінус Першого, — Якович, кажуть, знову в загул збирається.

— У відгул? — виправляла її новенька.

— Не у відгул, а в загул, — зі смаком креготіла «мумія».

Згідно зі «Старенькими-FM», інтелігентний з вигляду Михайло Якович мав звичку приблизно раз на два місяці зникати днів на десять. Причому, бувало, до нього додому телефонували чи навідувалися колеги — і незмінно виявлялося, що в квартирі нікого немає. Версії лікарнею ходили різні: від банальних запоїв («Аякже! На такій роботі — і не пити?..») до таємничої коханки в іншому місті. Нудьгуючи, Данько конструював власні припущення, навіть розмірковував про те, щоб, наче Ніро Вульф, не виходячи з кімнати, розслідувати таємничу «справу про лікаря, що час від часу зникав», — але для цього потрібен був помічник, здатний виходити з кімнати. От якби Лора!..

Так, зрештою все зводилося до одного. І вивчаючи у вечірній напівтемряві авіабазу комарів на стелі (незабаром підуть в атаку!..), Данько болісно думав про те, що поки він тут одлежує боки, з Ларисою сталося щось погане. Ніч підкладала довірливій уяві мальовничі картини, все жахливіші. Ранок теж не приносив полегшення, а вдень Данько провалювався в напівсон, погойдуючись на хвилях «Стареньких-FM» і дивуючись, як комарам вдається проштрикувати гіпс.

Іноді йому здавалося, що в зовнішньому світі час відмінили — всюди, назавжди. В палаті не було годинників, не було взагалі нічого, що змінювалося б хоч якимось чином, і Данько подумував навіть про робінзонові засічки на чомусь — на тумбочці? чом би й ні! — коли Михайло Якович укотре щез. Лікар повернувся за дев'ять днів, пом'ятий, із уповільнений поглядом, — і от тоді завів розмову про рай.

Данько пригадав про це, коли Ксенія Борисівна знімала гіпс з його руки. Всупереч проханням, олівець Данькові не дали, звеліли робити вправи для рук, решта, мовляв, докладеться. Він не сперечався і тільки й надалі запитував про дзвінки Ларі.

Як і раніше — безрезультатні.

Після якоїсь кількості сніданків-обідів-вечерь — і процедур, процедур, нескінчених, болючих процедур! — Данькові дозволили вставати. Принесли милиці, схожі на забинтовані брудною ізоляційною стрічкою ноги коня. Ґумові наліпки-копита стерлися, і коли Данько ходив, милиці стукали — наче барабанив кулаками з домовини кіношний зомбі.

Перші мандрівки називались «туди і назад», себто, від ліжка до ліжка. І потім — ниючий біль, що шматує нерви в стегні та коліні, клятви самому собі «кілька днів відлежатися» — а назавтра знову: від ліжка до ліжка, на зло всьому, всупереч болю, всупереч маленькому переляканому хлопчикові, який ховається в глибинах душі й умовляє про пощаду.

Михайло Якович, мабуть, визнав Даньчину старанність надмірною: звелів видавати хворому милиці на чітко визначений час і забезпечити олівцем та папером. Міжліжкові прогулянки одразу скоротилися до прийнятного мінімуму.

Після пробних начерків Данька охопив жах, якого він ще ніколи не відчував. Ескізи нагадували самозакохану творчість дитсадкового вихованця — причому з дитсадка для неповноцінних.

Данько згорнув аркуш у трубочку і надалі використовував єдиним можливим способом: бив комарів. Уночі кожен удар лунав гучним пострілом і, певно, будив хворих у сусідніх палатах… тому рано чи пізно Данько здавався. Спираючись на спинки ліжок, він добирався до вікна й дивився у двір.

При місячному світлі, що лилося плавленим сирком, двір здавався фрагментом іншого світу. Точніше — світу потойбічного, і Данько не міг збагнути одного: раю чи пекла? От дивишся: чудове видиво, тиша, кущі вздовж доріжок шурхотять листям… і раптом — розсуваючи гілки, вилазить під місячне світло бомж, суміш «кабиздоха» та мавпи, — по-бісівськи вправно нишпорить лапищами біля коріння, виколупує порожню пивну пляшку і шкандибає зі здобиччю геть.

Іще доріжками прогулювалися — як удень, так і вночі — люди на вигляд пристойні, але якісь однакові: у нестерпних в таку спеку сірих двубортних костюмах, із прилизаним волоссям і непримітними обличчями. Спершу Данько думав, що це один і той самий тип, який надто часто навідується до свого родича. Потім помітив: «піджачники» все ж відрізнялися один від одного: кольором волосся, відтінками сірості костюмів.

Маячня, марення! Саме таке, яке й повинно бути в хворого — але не такого, як Данько, а одного з тих, що в палатах на дев'ятому поверсі, де лікують душевні розлади. Він кілька разів запитував про людей у піджаках в медсестер, але ті байдуже знизували плечима: так, багато хто тут швендяє, і всі з дивацтвами. Вони раді були будь-якій розмові, яка не стосувалася дзвінків до Лариси.

Одного разу жаліслива Ксенія Борисівна роздобула десь мобілку і принесла Данькові: «сам спробуй зателефонувати». Маленький блискучий корпус вислизав із долоней шматком мила «Колобок» («Я від бабки втік, я від Данька втік!..»); палець промахувався, натискав не на ті клавіші. Нарешті потрібне сполучення цифр відгукнулося в динаміку пронизливим «пі-і-і» — і чийсь густий, наче смола, голос вимовив: «Слухаю».

— Добрий день, — розгубився Данько. — А Ларису… Ларису запросіть будь ласка.

— Хто запитує?

— Данько. Данило Квітчук.

— Її нема.

І — короткі гудки.

Розлютившись, Данько натис на «повтор», але тепер номер був зайнятий, зайнятий, зайнятий…

Він повернув мобілку Ксенії Борисівні, подякував і впав на ліжко, уткнувшись носом у ядуче-зелену стіну.

І що тепер?

А що — «тепер»?! Мало хто це міг бути, раптом Данько взагалі не туди потрапив. Мало що…

До вечора крутився в ліжку — заснути не міг, а вправлятися у шкутильганні не хотілося. Лежав, пригадував, як познайомився з Ларисою на якійсь виставці, куди спершу і йти не збирався. На невисоке дівчисько з місткою текою в руці звернув увагу тільки тому, що стояла вона біля єдиної картини, яку він уподобав; заговорив радше знічев'я. І, вражений збігом навіть не смаків — душ? певно, душ… — приголомшений відчуттям, наче знав Лару завжди, збагнув, що так просто не піде звідси. Такий шанс дається людині раз у житті, й лише щасливчикам.

Як пізніше з'ясувалося, Лара відчула тоді точнісінько те саме, що Данько. І теж не могла пригадати, про що говорили — а цілий же день гуляли містом, сиділи в кав'яреньках зі строкатими парасолями, каталися на пароплаві, годували хлібом качок…

Вони були знайомі вже рік, пережили серйозну сварку, хотіли винаймати квартиру — набридло зустрічатися в общазі, де жив Данько, чи в Лари, коли батьки йшли на роботу, а молодший брат — до інституту. Власне, квартиру Данько вже найняв і перевіз туди свої речі (Лара на тиждень поїхала до бабусі й ось-ось мала повернутись). Якби не безглузда аварія…

Тепер він уже не був упевнений, що Лара шукає його, — і ненавидів себе за ці сумніви. Але той голос у слухавці…

Зрештою, є ж якась централізована система пошуку, номери, за якими телефонують, коли шукають тих, хто щез! Чому ж Лара не знайшла його? І що означали ті слова: «Її нема»?

Данько вже навмисне ятрив себе спогадами: про спільні походи до театру, де Лара любила, бува, ділитися з ним враженнями просто під час вистави, — і при цьому ніжно лоскотати йому губами вухо; згадував її сплячою: на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка; пригадував, якою палкою і водночас уразливою вона могла бути; пригадував…

І, наче цвях у серце, вганяв у себе думку: «Все це у минулому. Втрачено назавжди». Не хотів вірити, але змушував серце (сталевий стрижень входить дедалі глибше… уже майже не боляче) — змушував звикати.

Звикав.

До вечора.

Увечері запалив світло, і руки самі собою потяглися до паперу й олівця. Данько і не помітив, що намагається намалювати Ларин портрет, — але коли побачив, що саме виходить: потворний, складений із ламаних ліній профіль, — зіжмакав аркуш і викинув у вікно. Білий жмуток полетів у кущі й сполохав бомжа-пляшкодобувача, що саме причаївся там, — та й залишився собі в листі, пір'їнкою янгола в асфальтовій калюжі.

Назавтра в палату прийшов з обходом Михайло Якович, який саме повернувся з чергового загулу-запою і мав трохи пригнічений вигляд. Запитав про стан, запропонував Даньці прогулятися палатою, похвалив, мовляв, видужуєте; нарешті знову завів розмову про рай.

— А чи могли б ви зобразити ваш рай? Із янголами «німбастими», з ґратами? Але без дроту вгорі. Не карикатурний — справжній.

— Знаєте, Михайле Яковичу…

— Складно? Рука ще не розім'ялася? — здогадався лікар. — Це нічого, вправляйтеся, і навички поступово поновляться. Сухожилля та кістки не пошкоджені, організм у вас міцний — здолаєте.

— Ви ще про Мєрєсьєва згадайте.

— Може, і згадаю, — серйозно відгукнувся Михайло Якович. — Але сподіваюся, обійдемося без надзвичайних заходів. Поміркуйте: де я вам ведмедя знайду? Але рай, — сказав він уже від дверей, наче між іншим, — зобразіть. Принаймні спробуйте. На жаль, більшість людей узагалі не здатні уявити собі ні раю, ні пекла.

Наскільки Данько знав, більшість людей багато чого не можуть уявити, але навряд чи він так уже побивався б через це: не можуть, і хай. Данько он досі, як не вправлявся, навіть звичайнісінький овал намалювати не в змозі. Який уже тут рай!..

Того ж дня до його палати вперше підселили хворого. Огрядний чолов'яга чимось нагадував пораненого ведмедя; він пролежав недовго і надвечір сконав… Точніше, увечері, під час обходу, це виявила медсестра, а затих він раніше. Чолов'ягу винесли, від нього залишився дивний запах лимонних льодяників і зім'ята білизна на ліжку — саме на тому, де зазвичай сидів уночі Данько. Наче соромлячись потурбувати пам'ять покійного, він вмостився сьогодні скраєчку — і одразу ж обома руками сперся на підвіконня, переляканно вглядаючись у дві постаті під вікном.

«Піджачники»! Данько ніколи ще не бачив двох одразу.

Тим паче — в компанії такого дивного фрукта: високого чоловіка з коров'ячими рогами… ні, звичайно, в рогатому шоломі! — в кольчузі, з буйною бородою і не менш буйного в поведінці. Він випав із кущів, заревів, вертячи масивною головою, і посунув просто на «піджачників». Ті вправно підхопили його під білі руки і потягли за ріг корпусу.

Данькові здалося, що було в «піджачниках» щось неправильне… Можливо, в зачісках? — волосся в обох виблискувало, наче прилизане, лише на потилицях стирчало кілька пасм…

«Піджачники» наче відчули Даньчин погляд: не відпускаючи полоненого, мов за командою обернулися, задерши голови. Данько відсахнувся і, не втримавшись, повалився на ліжко, боляче вдарившись потилицею об металеву раму.

Коли, пересиливши біль і страх, він знову підкрався до вікна, на доріжці перед корпусом нікого не було, тільки блищала в кущах так і не підібрана бомжем пляшка.

Відтоді потік Даньчиних співпалатників не переривався. Їх підселяли, щоб за деякий час — годину, півдня, добу — винести. До моргу. Одні помирали в муках, інші відходили легко, з посмішкою на вустах. Бували дні, коли в палаті не лишалося вільного ліжка, іноді ж Данько залишався віч-на-віч із єдиним хворим; він кілька разів збирався запитати медсестер, санітарів чи Михайла Яковича, чому так виходить, що це за безглуздий збіг? — та все забував чи не знаходив слушної миті.

До вікна Данько намагався більше не наближатися, навіть під, час своїх поновлених вправ із милицями (а незабаром — уже й без милиць). Усі ці смерті лише спочатку вражали його, а потім — давали внутрішній поштовх, палітру переживань, які він звик переносити у свої картини. Можливо, саме тому щодня Данькові малюнки ставали вдалішими, а стос портретних ескізів на тумбочці зростав вавилонською вежею?

Трохи роз'яснив ситуацію один із санітарів, які вкотре прийшли по мерця. «Старенькі-FM» називали цих власників білих халатів, волохатих ручищ і пропитих пик «лихолапами» — і кожному давали хвацьке прізвисько: Борода, Нечеса, Старий Кусака, Вепряче Ікло, Бахур, Лихохвіст.

Поки вони вантажили покійного — охлялого, наче макаронина, чолов'ягу, з вигляду — типового бухгалтера, Лихохвіст примостився на краєчку Данькового ліжка і запитав: «Можна?» — несміливо простягнувши руку до стосу ескізів. Зверху лежав портрет охлялого бухгалтера.

Лихохвіст подивився, трусонув головою (перехоплені чорною гумкою патли, причина його прізвиська, захиталися); «А схоже», — сказав із повагою.

— Чому їх увесь час до мене приносять?

— Кого?

— Небіжчиків, — відрубав Данько. — Ну, майбутніх… Вони ж тут майже не затримуються…

— Бо інші палати повні, а вантажний ліфт зламався, ніяк не полагодять, — розвів руками Лихохвіст. — Утомилися вже сходами бігати з носилками. Ну, і… — він тяжко зітхнув і підвівся, щоб допомогти колегам. — Не одчаюйся, художнику! — кинув уже від порога. — Тобі скоро виписуватись — тож лови мить, малюй-пиши поки є час. — Лихохвіст підморгнув і пішов, носаком протертої кросівки зачинивши двері.

«Лихолап» не збрехав: вантажний ліфт справді зламався. А в інший, старий, із подвійними дверима і неодмінною ліфтеркою бабою Вірою (поза очі її звали Вергілею), ані носилки, ані каталки по ширині не проходили. «Певно, хворі стали товстішими», — думав Данько, вперше підносячись на третій поверх — там були кабінети, де віднині й до завершення курсу лікування його повинні були «процедурити».

Він міг тепер ходити без милиць, проте з ціпком, тож при першій нагоді спустився у фойє центрального входу і купив телефонну картку. Телефон на першому поверсі, звичайно ж, був зламаний, тому довелося йти на другий.

Дозвонився одразу ж — але, як виявилося, помилився номером. Спроб за десять зрозумів: або в телефоні, або десь на АТС — ґлюк, щоразу він потрапляв не туди і завжди — до різних людей.

«Успіх любить завзятих» — Данько піднявся на третій (слухавка відірвана і валяється в кутку), четвертий (немає сигналу), п'ятий (отвір для картки забитий металевим доларом, який не виколупаєш — а судячи з подряпин, намагалися не раз)… Шостий, сьомий і восьмий поверхи тішили або хронічно короткими гудками, або додзвоном винятково на автовідповідач, або безперервним «Хвилю тримай!» з динаміка. Данько навмисне дочекався, поки пісня скінчиться, почув загрозливе «А тепер — реклама!» і поклав слухавку.

На дев'ятому телефона не було. Лише на підвіконні жовтіла зім'ята газета. Данько підняв її і розгорнув: усе те ж саме — пожежі, повені, смерчі, терористи…

І лише дивне число в кутку, об яке чіпляється погляд: 25 липня 1300 року. Певно, помилка набірника.

Данько обережно склав газету і залишив там, де взяв, — на підвіконні.

Стрімко спускаючись, завдяки ліфтерці, на рідний перший поверх, він усерйоз розмірковував про втечу з лікарні — до найближчого телефону-автомату.

У палаті на Данька чекав Михайло Якович.

— Сідайте, юначе, — він відклав ескіз, який уважно роздивлявся, і зробив запрошувальний жест. — Вітаю, ваші успіхи вражають. Маєте намір залишити нас найближчим часом?

— Що?.. — не зовсім увічливо перепитав Данька. Та із запізненням прикрив роззявлений від подиву рот. Про читання Михайлом Яковичем думок «Старенькі-FM» нічого не повідомляли.

— Не дивуйтеся, юначе. Всі ми знаємо, як ви хвилюєтеся через свою Ларису. І, звичайно ж, найперше помчите до неї, чи не так?

— Т-так.

— Ну, а я… не можу відпустити вас самого.

— Прошу!..

Михайло Якович підняв руку:

— Самого — не можу. Але чому б нам із вами не прогулятися удвох. За тієї умови, що яким би не виявився результат поїздки, ми повернемося до лікарні.

— Ви… ви щось знаєте, так?

— Знаю. Але розповідати вам зараз безглуздо; хіба пізніше. Отже, згодні?

Звичайно, Данько був згодний! Якби Михайло Якович запропонував йому продати душу — він би і на те погодився, підмахнув би угоду, не замислюючись!

Піднесення трохи послабшало, коли Данька і лікар, перевдягнувшись у «цивільне», вийшли з корпусу. Виявилося, що лікарня десь за містом, вона оточена похмурим хвойним лісом, і до найближчої автобусної зупинки…

Пощастило: Михайло Якович напросився в одну з карет «швидкої», що саме їхала на виклик, і під схвильоване «вау!» сирени вони помчали в місто.

Їх висадили лише за квартал від Лариного будинку.

От тільки Лара там уже не жила.

— Та ж давно поїхали, — розводив руками старий на лавці біля під'їзду. — Вважай, місяців зо два тому, еге. Всією сімейкою.

— А замість них якийсь крутелик вселився, — додавали пацани, що сиділи неподалік. — Як вселився, так його ніхто й не бачив. Певно, на Канарах з дівками кайфує, а може, грохнули його…

— Я знайду, — тихо сказав Данько, коли вони з Михайлом Яковичем повернулися до лікарні, в обридлу палату зі стосом малюнків на тумбочці. — Я обов'язково її знайду. Повинні бути способи… Хтозна, чому…

— Не знайдете, юначе, — стомлено зітхнув лікар. — Я поясню, чому, якщо пообіцяєте уважно вислухати й спробуєте повірити.

— У що?

— У пекло. І в рай. Узагалі, назви не мають значення, це лише ярлики, етикетки. Ми називаємо будинок будинком, хоча кожен уявляє свій будинок, і будинок лондонця XIX століття відрізнятиметься від будинку киянина століття ХХІ-го.

— Я не розумію…

— Спробуйте, юначе. Почніть із головного: та ваша аварія… Вона закінчилася для вас сумно. Летально. Ви померли.

— Весело, — відгукнувся Данько. — А лікарня і ви мені маритеся, еге ж? Чи це моя остання мить перед смертю, що розтяглася на кілька місяців? Я читав колись схоже оповідання: там чоловіка вантажівкою збило, і він теж отак…

— Не так, — м'яко, але наполегливо похитав головою Михайло Якович. — Ви померли — остаточно, невідворотно. І зараз у світі мертвих… В одному зі світів.

— У раю? — з гірким кпином уточнив Данько. — Чи все ж у пеклі?

— Я ж кажу, таблички. Кожен отримує лише те, на що здатен.

— Ви хотіли сказати, «чого вартий»?

— Ні, саме на що здатен. Справа в уяві, — для наочності лікар постукав себе зігнутим пальцем по лобі. — Згадайте: з давніх давен люди вірили в різні вальгалли, аїди та інші краї вічного полювання. А уява, юначе, велика штука. Кожен після смерті отримує те, чого чекав. Давній вікінг? — вирушай до Вальгалли, бенкетувати з братами по зброї. Ревний християнин — ось тобі Рай, Пекло або й Чистилище. Де вже чекають на тебе одновірці, чиїми спільними зусиллями й створені ці локальні світи.

— І в кожному — Бог, Сатана, якийсь гадесенький Гадес, так?

— Так. Із повним набором відповідних можливостей — але тільки в межах цього локуса. Схожим чином у живій клітині є ядро, мітохондрїї, рибосоми й інші складові — які впливають на внутрішній вміст клітини, але жодним чином не здатні (хіба опосередковано) впливати на інші, навіть найближчі.

— Красиво вигадано, — визнав Данька. — Але до чого тут я? Чому ви взагалі вирішили, що я помер і навколо — загробний світ?

— Дві причини. Перша: тому що я — я, юначе, — мертвий. І знаю це абсолютно точно. Друга: ваша Лариса. Не поспішайте сердитися чи спростовувати, я поясню все по порядку. Звідки знаю, що я помер? Та тому, що роблю це кожні кілька місяців, силкуючись вирватися, втекти звідси. І завжди повертаюся назад. — Він потер пальцями очі, сильно натискаючи на повіки, наче хотів по краплині витиснути звідки картинки-спогади. — Ріжу собі вени, чи лізу в зашморг, чи щось іще вигадую. Наче навіть помираю! Відчуваю справжній біль, провалююся в темне ніщо… а потім приходжу до тями — у тому ж тілі, у власній квартирі. Однак дев'ять днів по тому. Весело, чи не так? Виходить, мені виписано квиток в один бік, сюди. І повернутися чи просто піти — ніяк. — Лікар підняв блискучі, наче ґудзики, очі на Даньку. — Я доступно викладаю? Ні? Нічого, скоро зрозумієте.

Михайло Якович підвівся з ліжка і почав крокувати від вікна до дверей і назад, наче тигр у вузькій клітці мандрівного цирку. В темряві кілька разів наштовхувався на спинки ліжок і табурети, але не помічав і далі крокував.

«Наче біснуватий», — подумав Данько.

— Кожен отримує те загробне життя, яке здатен уявити. А якщо — не здатен?! Чи здатен майже таке саме, яким жив раніше? Якщо все життя людину переконували, що ніякого іншого, крім цього, реального, немає, не було і не буде? От! — вигукнув доктор, обводячи рукою палату, — ось наші пекло і рай, єдині в обидвох личинах! Саме таким я його собі й уявляв: обтяжливе буття, абсурдне, безглузде, як борсання землеміра з кафкового «Замку». Хто загинув насильною смертю, ті прокидаються в лікарні, хто помер у власному ліжку — в ньому ж і опиняються, щоб і далі, наче нічого не сталося, жити. Чи, точніше, не-жити.

— А ті, хто все ж помирає? — вирішив підіграти йому Данько.

— Не знаю, — розвів руками Михайло Якович, і видно було, що незнання це бентежить його дужче за все. — Певно, потрапляють в інший світ… пекло, рай — звіть як хочете. Мені жодного разу не вдалося піти. Мабуть, бракує уяви. Я перечитав не одну сотню книжок про загробне життя — уже тут, у місцевій бібліотеці. Але я не вірю в жодну з історій, я не можу уявити рай, який би влаштовував мене, який сприйняла б моя уява. Можливо, тому, що книжки ці — теж плід уяви, причому людей таких самих, як і я? А ви, Даниле, інший. Ви — художник. У вас може вийти. Зобразіть мені рай!

«Він божевільний, — зрозумів Данько. — І як таким дозволяють лікувати інших? Він же псих!»

— Ну, добре, — пообіцяв він лікарю. — Я спробую.

— Ви не вірите мені, — вимовив той із гіркотою. — Ну… ну, як мені довести?.. От, — вигукнув він, стоячи біля вікна і енергійно змахуючи рукою, — дивіться, швидше!

«Він що, хоче мене з вікна виштовхнути?»

— Бачите тих двох у піджаках?

— Т-так… Вони тут часто… ні, не ці, але схожі…

— Саме таким чином локус підтримує гомеостаз.

— Що?

— Ви помічали за такими-от людьми якісь дивні речі? Крім того, що вони дуже часто з'являються поряд із лікарнею?

— Ну… помічав. — Данько пригадав, як двоє «піджачників» згарбали бороданя в рогатому шоломі. — Загадкові особи.

— Вони не особи, — уточнив Михайло Якович. — Вони важелі гомеостазного регулювання цього локусу, — і, перехопивши сповнений нерозуміння Даньків погляд, пояснив: — Гомеостаз — це динамічна рівновага, в якій перебувають усі складні структури: чи організми, чи механічні системи. Помилки стаються завжди, і чим складніша система — тим частіше. Припустимо, правовірний мусульманин опиняється в нашому «атеїстичному» пеклі-раю — а це вже негаразд. І тоді локус випускає оці от псевдоподії, точніше, псевдолюдії, що маскуються під поведінку людей, аби не потривожити місцевих мешканців, — випускає й викидає мусульманина туди, куди слід. Як організм, що відторгає предмет чужородного походження. А потім утягує щупальця назад, до наступної потреби.

— А Лариса? Її теж… відторгли?

— Ні, з нею і набагато простіше, і набагато складніше. Вона, ймовірніше за все, досі жива, і тому тут ви її ніколи не знайдете.

— А як же інші люди, які, як ви кажете, засинають там, а прокидаються тут? У них у колишньому житті теж були друзі, знайомі…

— Не знаю, — здався Михайло Якович. — В кожному випадку, певно, локус компенсує розбіжність різними методами. В моєму, наприклад, виявилося, що всі родичі просто щезли, як ваша Лариса. А декому локус підсовує начебто-знайомих чи підчищає пам'ять покійного. І… — він затнувся і замовк.

— Договорюйте, — попросив Данько. Перед очима мерехтіла дата з газети на підвіконні.

«Чим складніша система, тим частіше стаються помилки». І «наша уява здатна впливати на локус», — хоча цього, здається, лікар не казав.

— Наша уява, — сказав Михайло Якович, — здатна впливати на локус. Насамперед — на те, яким чином простір «поводиться» з нами. Той, хто — можливо, підсвідомо — чекав у своєму післясмертті воздаяння за гріхи, отримує відповідні муки. Не банальні сковородки, Коцит чи розпечену смолу — зрештою, фізичні страждання — найпримітивніші, до них рано чи пізно призвичаюєшся. Ні, тут муки «заточені» під кожного індивідуально. — Він замовк, а Данько подумав, чим же «пригощає»

Михайла Яковича його персональне пекло. Подумав, але запитувати не наважився.

— Ваша Лариса, — слова давалися лікарю нелегко, наче він виголошував вирок важко хворому, — ваша Лариса, гадаю, це і є ваші індивідуальні муки. Точніше, не вона сама, а те, що ви її шукатимете, але ніколи не знайдете. Інакше б локус не залишив вам надії. І відібрав щось інше: ноги, руки, можливість малювати.

— Але чому?!.. Чому саме вона?!

Михайло Якович не відповів, присів на краєчок ліжка і стенув сутулими плечима.

— Не засмучуйтесь, — попросив. — Зрештою, вона жива — десь там. А локус у кращому випадку подарував би вам ерзац, підробку, ляльку — так, здатну розмовляти, зовні нічим не відмінну від вашої коханої, — але ж ляльку.

— Я вам не вірю, — прошепотів Данько. — Не вірю! Ви псих! Ви… вас треба в лікарню!..

— Я вже в лікарні, — невесело посміхнувся лікар. — Знаю, повірити в те, що я розповів вам, важко. Я давно вже не насмілювався нікому… Просто, юначе, я побачив у вас надію. Не тільки для себе. Поміркуйте: що відбувається з тими, хто помирає тут; куди вони потрапляють? Вони ж і досі не вірять у краще життя по той бік смерті. Їхня уява не здатна створити нічого, навіть трохи схожого на те, у що вони могли б повірити. Я прошу вас: зобразіть рай. Не зараз, не тут — колись потім, але зобразіть. Так, щоб кожен, побачивши, повірив.

Він пішов — і, наче тільки й чекало на цю мить, увімкнулося радіо. Повідомило: «…рання версія відомої пісні», — і, зашипівши, вибухнуло хриплим голосом:

На півслові радіо подавилося перешкодами, по-дитячому протяжливо зітхнуло й затихло.

— Псих… — прошепотів Данько, хитаючи головою і дивлячись на зачинені двері — наче в спину лікареві. — Псих!

І заплакав.

За кілька тижнів його виписали з лікарні. Квартира, яку Данько найняв, зустріла пилюгою в кутках та знахабнілими рудими тарганами. Він заплатив наперед за кілька місяців — не дивно, що господарі не турбували візитами.

В общазі нікого не було: літо, хлопці роз'їхалися. Данька навідався до бабусі, впевнився, що з нею все гаразд, і поквапився назад до міста. Шукати Лapy.

З чого почати? З нових господарів її квартири — в ЖКК, мабуть, знають ім'я та прізвище тих, хто вселився.

І Данько пішов у наступ: спершу на ЖКК, де спіймати потрібного чиновника було нелегко, а витягти з нього хоч щось — і поготів.

Він атакував одразу на кількох фронтах: шукав виходи на вантажівку з написом «Гермес», що відвезла Ларису з сім'єю бозна куди; намацував можливі ниточки до нинішнього власника Лариної квартири. Ниточки дражнили: рвалися, уводили в нікуди, звивалися в петлі… але щойно Данько впадав у відчай, з'являлася нова надія, і він зі свіжими силами кидався в бій.

Літо несподівано закінчилося, а він раптом виявив, що рука сама тягнеться до пензля, пензель — до купленого ще до аварії, але так і не використаного полотна.

Підпрацьовував пейзажними мініатюрами, які продавав у підземці на Майдані Незалежності, а для себе малював… різне. Але не рай: навіщо?

У божевільну маячню Михайла Яковича Данько не вірив. Тоді, в лікарні, майже «купився» на післязапойні фантазії дивного лікаря; хоча, якщо поміркувати, що тут дивного? Робота в людини така, нерви треба якось розслабляти, от Михайло Якович і розслабляє: раз на два місяці відгул-запій, що супроводжується логічною та цілісною нісенітницею в дусі езотериків нашого часу.

А аргументація, звичайно, жодної критики не витримує — якщо поставитися до неї неупереджено. Мало які самогубства з наступними воскресіннями примаряться п'яному лікарю. А люди в піджаках — узагалі дрібниця! Людей у піджаках Данько бачив часто. А також у футболках, джинсових сорочках і в плащах. І що з того?

Благополучно забувши про лікарські нісенітниці, Данько і далі шукав Ларису. Друзі з художнього допомагали чим могли — і не тільки в цьому, але і взагалі повернутися до життя. На якісь кошти Данькові все ж треба було жити і малювати, а не, як висловився Олекса Косар, видавати себе за Еркюля Голмса.

Потім несподівано померла бабуся. Добрі сусідки надіслали Данькові телеграму, тож додому він приїхав наступного дня. Виявилося, що бабуся всі ці роки ощадливо збирала гроші на власні похорони і на забезпечене життя онука. Вистачило — і на одне, й на інше. А ще Данько, прислухавшись до поради Косара, продав будинок і купив собі невеличку, але власну квартиру неподалік від тієї, яку раніше винаймав.

— Гадаєш, приїде?.. — сказав, наче звинуватив, Олекса. І додав, перехопивши Даньків погляд: — Та, загалом, ти маєш рацію. Звичайно, приїде. Куди подінеться.

І більше цю тему не зачіпав.

Небавом у Данька відбулася й перша виставка. Пройшла вдало, деякі картини продалися, критики сприйняли доброзичливо, а головне — абсолютно випадково Данько познайомився з одним із керівників фірми «Гермес». Саме тієї.

— З'ясуємо, — пообіцяв той. — Тільки скажіть, якого числа і звідки переїздили. — Роблячи послугу молодому і талановитому художнику, директор вважав, що таким чином долучається до високого мистецтва.

Однак числа Данько не знав. Себто, знав, що поїхали вони того ж дня, коли він потрапив у аварію, — але коли це сталося?! — не пам'ятав.

…Автобуси за місто ходили кожні півгодини. Він увіпхався у вихолоджене нутро, примостився в кутку і витріщався на ліс за вікном, точніше, у те, що замінило ліс — новобудови, які купчилися вздовж залитих у бетонні береги ставків, наче верблюди біля ночв, по вінця заповнених каламутною водою. Котра все одно цінніша за золото, бо навкруги — пустеля.

Пустеля!

А де ж ліс?! І де — лікарня?!

— Знесли, — сказала тітка-кіоскерка зі скляного віконця-дупла. Ще й по-сов'ячому зблиснула окулярами. — Спершу-он відгрохали новий корпус, а потім уже знесли старий. Давно, рік тому, здається… Ну, півроку точно, як зрівняли з землею. А тобі воно нащо?..

Розгублений, Данько поплентався на зупинку. Можливо, запитував він себе, ти помилився, переплутав, не туди поїхав? Але дорогу, якою їх із лікарем везла «швидка», він запам'ятав добре.

Поряд із зупинкою з нестямним захопленням копирсався в урні бомж. Не звертаючи уваги на надкусаний банан, із презирством поставившись до новесеньких рукавичок і в'язаної шапочки, він завзято видобував зі сміттєвих надр звичайнісіньку пляшку з-під пива. Порожню.

Наче відчувши на собі чужий погляд, нечеса обернувся й підморгнув Данькові смарагдовим оком.

— О-от вона, красуня. Пляшечка моя, душечка занапащена, — мимрив бомж, гойдаючи на руках знахідку. — Замкнулася, на лялечку перекинулася, осклялася… етикетка старенька, заважає ж! — вигукнув він із болем та відразою. — А я тебе, ріднесеньку, у вичистилище, там тебе відмиють, папірчик відклеять і по-новому, в наступне коло, як і має бути. Ах, ти ж моя… А мені — копійчинку за тебе. Копійчинку за тебе, копійчинку за інших — дивись, так і на квиточок назбираю. У рай… ха-ха!.. райцентр, де… ха-ха! батя мій жде-дожидає блудного сина.

Бомж засунув пляшку в кишеню і, повернувшись до Данька, сказав несподівано чітким і ясним голосом:

— Ну, дай, скільки не шкода, не жлобись. Диви, може, й врахується.

Данько вигріб з кишені всі копійки і зсипав бомжеві в тверду, наче з кістки, долоню.

Весь час, поки їхав до міста, він упевнював себе, що — збіги, просто жахливі збіги!.. З людьми і не таке буває.

А пам'ять надокучливим лоточником підсовувала одне й те ж: розмову з Михайлом Яковичем. «Якого, до речі, теж тепер бозна де шукати», — подумав Данько.

І ще подумав: мав, певно, рацію Олекса, коли відмовчувався. Лариса поїхала і навряд чи повернеться, якщо не повернулася до цього часу.

Махни рукою і не роби з мухи слона.

Але махнути — рука не піднімалася.

«…на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка…»

Сказати собі «забудь» можна.

Забути — ніяк!..

На пропозицію відсвяткувати день народження Косара Данька відгукнувся із захопленням. Розвіятися — це саме те, що йому зараз потрібно.

На ранок, прокинувшись у чужій квартирі, він силкувався пригадати, як, власне, розвіювався. Не пригадав. Тільки билася в голові одна думка, що прорвалась крізь блокпости здорового глузду і не бажала тепер здаватися без бою (от і билася, мерзота!): «А якщо лікар не брехав?»

«Який лікар?» — пискнув був здоровий глузд — і одразу ж здався.

Звісно, який.

Той, який стверджував, що ти мертвий, a Лapa жива. Який говорив, що, можливо, померлі тут знову повертаються туди (де Лapa — жива!). Той лікар, який просив зобразити йому рай.

Зараз Данько точно знав, яким має бути його, Даньків, рай.

«…бракує уяви. Тому, коли вони помирають, і потрапляють…»

— У мене вистачить уяви! — сказав Данько квартирі, збагнувши раптом, що зовсім вона не чужа, а його власна, просто не впізнав спросоння.

А якщо своя, вирішуй: бритва? стрибок із вікна? фен у теплу ванну? І повернешся до Лари.

Якщо лікар не збрехав.

Двері розвіяли ці думки приголомшливим дзвінком.

Невже «піджачники»? Механізм гомеостатичної регуляції локуса закрутився і загрожує стерти тебе на порох шестірнями-«шістками»?

— Вам лист, — холодно повідомила поштарка, намагаючись не дивитися на Данькову пом'яту мармизу і затиснуту в правиці «небезпечну» бритву. — Розпишіться.

Зворотньої адреси на конверті не було, але Данько одразу збагнув, від кого.

«Навіть у найдосконалішій системі стаються перебої, — писав Михайло Якович. — І якщо лист потрапив Вам до рук, юначе, виходить, цього разу нам із Вами пощастило. Мені — трохи більше, бо я вже там, де б це „там“ не було.

Ви читаєте лист, і значить, я помер — по-справжньому, відживши призначений термін. Я вирішив зав'язати із самогубствами, зрозумів, що це не вихід. Зрозумів цілком випадково: того вечора, коли я розповів Вам усе, по радіо почув пісню з такими рядками: „убиенных щадят, отпевают и балуют раем!“

Тих, кого вбили, а не тих, хто сам укоротив собі віку! Гадаю, що кожен мусить відбути відведену йому долю, тут чи будь-де, і не квапитися йти — й несуттєво, якою смертю ти помреш: чи вб'ють, чи наздожене старість. Я готовий прийняти будь-який із варіантів, прийняти, не ремствуючи.

Я не знаю, що чекає на мене по той бік. У цьому ми не надто відрізнаємося від себе-колишніх, та й, певно, і від себе-повсякчасних. Інакше було б нецікаво… жити — там, тут, завжди й усюди. Актор, що завжди пам'ятає, чим закінчиться п'єса, грає упівсили.

Вам даровано великий талан, юначе. І Вам дароване життя. Тож грайте, пишіть і живіть усією душею!

І… зобразіть усе ж рай, гаразд? Хоча б для себе.

Щиро Ваш,

М. Я.»

Прізвища було не розібрати.

— Дурниця якась, — прошепотів Данько. — Повна дурня!

І посміхнувся, закусивши губу.

Із газет:

«Соціологи відзначають надзвичайний за останні десять років демографічний занепад. Смертність давно вже перевищує народжуваність. „Якщо ситуація не зміниться, — каже відомий учений Христофор Авраамович Рон, — незабаром у цьому світі люди вимруть як вид“.

Утім, інші фахівці твердять, що особливих причин для занепокоєння немає».

І трохи нижче:

«Учора, у віці п'ятдесяти шести років помер відомий художник, Данило Олегович Квітчук. Його картини відомі по всьому світу і стали, як кажуть мистецтвознавці, новим словом у живописі нашого часу. Для багатьох картини Д. О. Квітчука були наче віддушиною, вікном в іншу реальність.

Остання з них, „Повернення до Раю“ (див. світлину), над якою Данило Олегович працював кілька десятків років, була закінчена буквально за два-три дні до смерті. Як твердять діти та вдова покійного, перші ескізи цієї картини Данило Олегович зробив іще в студентські роки, в одній із міських лікарень, куди потрапив після нещасного випадку. Ескізи облич хворих, яких він бачив там, зберіглися й передані сім'єю у столичний Музей сучасного мистецтва. Саме вони стали прообразами зображення душ, що прийшли до райської брами.

Загадкова історія пов'язана з жіночою постаттю, що по той бік брами зустрічає тих, хто прийшов. За словами вдови покійного, саме над цим персонажем Данило Олегович бився стільки років. Тривалий час у жінки на картині не було обличчя, і лише напередодні смерті геніальному художнику вдалося зобразити його.

На запитання нашого кореспондента, чи знає пані Квітчук, хто був прототипом прекрасної дами Раю, вдова відповіла, що…»

Тут аркуш обірвано. Трохи вище, поряд із номером сторінки, чітко проступає якась неймовірна дата: 14 вересня 1321 року.

Напевне — помилка набірника.