Зобразіть мені рай

Монетка на щастя

Уперше Борис Павлович Гуртовник зіткнувся із цим ще в дитинстві, коли з батьками відпочивав на Чорному морі, й настав час від'їжджати. Саме тоді тато сказав: «Якщо хочеш повернутися, кинь у море монетку. На щастя. І обов'язково знову потрапиш сюди». Він розкрив гаманець — масивний, шкіряний, що нагадував маленькому Борисикові книжку для гномів — і видобув звідти 50-копійковий кругляк. «Кидай», — простягнув монетку синові. Боря розмахнувся, уявивши себе на мить давньогрецьким спортсменом, метальником диска, і жбурнув півкарбованця у воду.

Наступної миті трапилися одразу дві речі. По-перше, назустріч монетці вихлюпнулася кипучо-люта хвиля, неначе море приймало дар. По-друге, коли круглячок злетів у повітря й уже ладен був упасти в пінисту долоню прибою, — тоді Борисові здалося, що на хвильку монетка зависла в німбі бризок, начебто чиясь рука підхопила її, притримала, разок підкинула і лише потім відпустила в обійми моря. Борі навіть видалося, що він бачить цю руку: масивну, широчезну, з товстими волохатими пальцями. Долоня, схожа на роздутого восьминога, облапала монетку, наче закарбовувала в пам'яті.

Борисові стало страшно. І він анітрохи не хотів повертатися сюди, до моря й долоні-восьминога. Він і не повернувся — наступного разу батьки поїхали до іншого санаторію. Випадок із півкарбованцем забувся; натомість у Бориса раптом прокинулася цікавість до колекціонування монет. Зрозуміло, спершу до його колекції входили в основному малоцікаві й не дуже дорогі експонати: радянські копійки, радянські ж ювілейні карбованці, кілька болгарських стотинок…

Але поступово колекція росла і ставала серйознішою, значнішою. Захоплення ніяк, здавалося б, не вплинуло на вибір професії Бориса Павловича. З іншого боку… Нумізматика ж безпосередньо пов'язана з історією. А Борис Павлович був учителем історії. Не можна сказати, щоб він дуже любив дітей, просто так склалися життєві обставини: у батька були зв'язки в педагогічному, а сам Борис тоді ще не дуже визначився.

Діти, як не дивно, уроки «Монетника» любили. Ще коли був практикантом, він багато часу присвячував «оживлялці» — найперше крізь призму нумізматики.

— Усі ви, напевно, знаєте, що монголо-татарська навала серйозно позначилася на стані земель колишньої Київської Русі. Ось вам наочний приклад, — і він вправно діставав з кишені тьмяний кругляк, підкидав на долоні й повертав аверсом, показуючи класу. — Бачите, татарський дирхем. Уявіть: скарб, в якому знайдено цей дирхем, закопали через півтораста років після монголо-татарського нашестя на Русь. До речі, коли відбулося нашестя? Правильно, Саліванов, у 1240-му році. Отож, поступово держава монголо-татарів, заснована… До речі, хто заснував Золоту Орду? Ні, Ткаченко, не Чингізхан. Лакшин? Так, молодець, — Батий. Отож, поступово Золота Орда втрачала свою могутність, переживала важкі економічну й політичну кризи і врешті-решт розпалася на кілька ханств, що ворогували між собою. При цьому частина українських земель і надалі визнавала владарювання татарських ханів, тож на їхній території користувалися татарськими монетами…

Мимоволі вдивляєшся в тьмяний кругляк дирхема (особливо, якщо сидиш на задній парті!) й намагаєшся собі уявити, через чиї руки пройшов він, цей мандрівник у часі. Чи потрібно казати, що в кожному класі, де вів уроки Борис Павлович, як мінімум двоє-троє хлопців «захворювали» на нумізматику?

Сам Гуртовник змалечку ходив до місцевого клубу нумізматів. І років у п'ятдесят уже вважався там ветераном і корифеєм, до його думки прислухалися, у нього незрідка просили поради з того чи іншого питання.

Субота в Бориса Павловича здавна була «монетним днем». І дружина, і діти намагалися не планувати на суботу якихось загальнородинних заходів.

Ранок, близько дев'ятої. Легкий сніданок, чай; зібратися, поцілувати напівсонну Оленку, яка ще додивляється вранішні сни. У кутку з вечора чекає складений дипломат — взяти його, перед виходом торкнутися пальцем монетки, що висить над телефонним столиком.

Це куфічний дирхем, екземпляр не надто дорогий, але цінний для Бориса Павловича, оскільки подарувала його колись давно, на початку їхнього знайомства, Оленка. «На щастя, — сказала вона тоді. — Тут ось ще рядок із Корана. Я попросила, мені переклали. „Чи володіє всім, чим забажає, людина? Ні, один лиш тільки Бог закінченням життя й життя початком володіє“. Гарно?» — «Гарно, — чесно зізнався тоді Борис Павлович. — Хоча й опіум для народу, звичайно… Але — гарно!»

І ось уже впродовж тридцяти років, виходячи з дому, Борис Павлович завжди торкається пальцями монетки…

Зараз теж — торкнутися, і в дорогу!

Борис Павлович жив неподалік від естрадно-концертного центру, де у вихідні влаштовували скромний нумізматичний ринок. Утім, частина колекціонерів торгувала на доріжках сусіднього парку. По-перше, тут не треба платити за місце, що для багатьох суттєво. По-друге, покупців тут більше, бо ж за вхід до центру беруть гроші, а сюди приходять гроші витрачати. Нарешті, теплої пори року, якщо гарна погода, набагато приємніше сидіти в парку, ніж у задушливій, прокуреній залі.

Щоправда, Борис Павлович, як один із найстаріших членів товариства, повинен був подавати своєю поведінкою відповідний приклад. Але саме завдяки старійшинству він мав право на певні привілеї; та й влаштовувався Борис Павлович у парку, тільки коли ранок тішив оксамитовою погодою (а це, на жаль, траплялося не завжди).

Вересень облітав вогняним листям, яке, наче в передчутті майбутніх багать, завчасно набуло відповідних кольорів. Гіркий дим уже потік до небес: двірники, як водиться, найменше звертали увагу на заборони й спалювали листя та сміття з флегматичністю втомлених богів. Борис Павлович неквапом крокував по доріжці, вітаючись із торговцями, яких він знав тут геть усіх.

— Привіт, Бор-Паличу! — Китайкін, як завжди, торгує більше зубами, ніж монетами. — Прошу, святе місце пана дожидає. — Він завжди такий, цей зубоскал і баляндрасник: слова без примовки не скаже. Поруч із ним, чортом лисим, не занудьгуєш.

— Доброго раночку, — вітається й дід Пугачин. — Дивлюся на вас, молодий чоловіче, і бачу: сьогодні щастя нам усміхнеться.

Борис Павлович потискає тверду, впевнену долоню Пугачина, яка зовсім не пасує до зовнішнього вигляду діда: незграбного, неначе наспіх змайстрованого з ганчірок і тонких дерев'яних жердок.

— Ви так гадаєте? Чому?

— Настрій, бачу, у вас пречудовий.

— Так, усмішка в тебе, Бор-Паличу, що треба! Скарб знайшов?

Гуртовник неуважно кивнув. Скарб не скарб, але настрій і справді пречудовий. Бо серце, схоже, попустило. Ще вранці, коли прокинувся й лежав, тупо дивлячись у стелю, здавалося, — все, востаннє. І кожен подих — ось цей… Ні, ось цей — точно — останній. Та ні!.. Здається, відвоював ще дещицю життя.

Із серцем Борис Павлович здавна не ладив, і чим старшим ставав, тим частіше цей годинниковий біомеханізм, вмонтований у грудну клітку, нагадував: ти не вічний, скоро кінець, на моєму циферблаті все знулиться, випростається новорічним серпантином заповітна пружинка, і — по всьому! Пам'ятаєш про це, Монетнику?

Забудеш про таке!

Звичайно, він ходив до лікарів (коли був вільний час, а траплялося це дуже рідко). Лікарі виписували ліки, призначали процедури і дивилися крізь нього байдужими поглядами. Він не ображався, розумів — і їх, і що означають такі погляди. Ліки вживав, але нерегулярно, оскільки суттєвих результатів не помічав, окрім виснаження родинного бюджету. Переважно ж витрачав «зайві» гроші на черговий експонат своєї колекції й носив у грудях пекельну машинку, яка — варто тільки зробити занадто різкий рух чи перехвилюватися — зсередини вганяє в тебе гостро відточені пазурі. Що ж, нам не звикати!

А заглядати по той бік життєсмерті навіть здавалося кумедним — після того, звичайно, коли черговий напад відкочувався солодкувато-гіркою хвилею. І здавалося тоді, що цей раз — останній, що більше таке не повториться; і життя уявлялося розкішним. Ось як сьогодні.

«Щастя нам усміхнеться?» — а куди ж воно, ріднесеньке, дінеться?!

Борис Павлович розкрив дипломат, виклав на асфальт прямокутник прозорої плівки, на нього — кілька альбомів з монетами (з тими, що на продаж, і тими, які лише на обмін), поруч примостив банку з-під чаю, куди безсистемно зсипано різний дріб'язок — його зазвичай купують колекціонери-початківці. Доповним імпровізований прилавок стосом книжок і журналів з нумізматики — і дипломат можна зачиняти. Ой, знову забув! Газету треба витягти, щоб постелити на колоді.

На колоді вже прилаштувався Китайкін.

— П'ю ще не приходив? — запитує Борис Павлович.

— Ще не додибав, — радісно відгукується Китайкін. — Але має бути.

Борис Павлович дивиться на годинник: уже по десятій, Сліпий П'ю зазвичай з'являється близько дванадцятої. Він перекупник — і, схоже, високопрофесійний шахрай. Ні Борис Павлович, ні його приятелі не знають, як звати П'ю насправді. А призвісько йому дали за круглі чорні окуляри, які часто носять сліпці. Втім, більше нічим на пірата з книги перекупник не скидався. Він був аж ніяк не жебраком, навпаки, ті екземпляри, які П'ю час від часу з-під поли пропонував своїм клієнтам, приносили йому непоганий прибуток. Усі чудово розуміли, що свій товар він дістає незаконними шляхами — скуповує за безцінь в археологів, людей, що випадково знайшли скарб, отримали старі монети у спадок тощо. Розуміли, але пристрасть до колекціонування пересилювала. Як завжди.

Сьогодні Сліпий П'ю мусив з'явитися, щоб укотре обміняти давні держзнаки на цілком сучасні папірці. Ціну він загнув, звичайно, дику, але монета була того варта. Це був давно омріяний так званий руський півгріш Владислава Опольського XIV сторіччя. Борис Павлович знав, що цих монет не так багато, а цікаві вони тим, що Владислав Опольський, хоч і чеканив власну валюту, сам був лише ставлеником у Галицьких землях польського короля Казимира III, тому й писав у легенді монети «Князь Владислав — монета Русі», а не «монета князя Владислава».

Борис Павлович, звичайно, хотів би придбати один із півгрошей Опольського, але тривалий час не смів і мріяти про це. І ось під час однієї з виснажливих розмов зі Сліпим П'ю («Що ви можете дістати?» — «А що вам потрібно?» — «Ну-у… а що у вас є?» — «Я можу дістати все або майже все, що ви захочете; зрозуміло, за відповідну плату». — «Гм-м…»), щоб збити погорду з цього пірата, Гуртовник згадав про півгріш Опольського. І П'ю, на велике здивування Бориса Павловича, пообіцяв: «Дістану. Є один варіантик».

Було це давно, і відтоді П'ю час від часу обнадіював: «Буде вам півгріш!» Врешті-решт Борис Павлович перестав звертати увагу на обіцянки перекупника — який хосен! Аж от минулого тижня Сліпий П'ю, хитро посміхаючись, заявив, що роздобув монету! Із задоволенням спостерігаючи за реакцією Бориса Павловича, дочекався відповідного запитання — і назвав ціну! «Ого! — присвиснув Китайкін, присутній при цій розмові. — Серйозно!»

Перекупник знизав плечима: «А ви як гадали? Я ж вам не радянські 5 копійок 52-го року пропоную. За такий товар і ціна відповідна.»

«Гаразд, — махнув рукою Борис Павлович. — Домовилися. Приносьте наступної суботи».

Він, звичайно, мав про запас деякі заощадження, саме на такий випадок. Їх не вистачить, але можна ж щось продати з тих монет, які лише на обмін.

На жаль, грошей однак не вистачало. Довелося докласти інші, призначені для купівлі чергових таблеток від серця. Все одно напад уже сьогодні був, якщо ж Борис Павлович пережив його, то й інші переживе; гірше вже навряд чи буде, він відчуває.

П'ю з'явився непомітно — це, до речі, він теж дуже добре вмів. Ось хвилину тому його ще й близько не було, а тепер стоїть поруч, очима вп'явся тобі у спину, оцінює. Він завжди й усіх оцінює, сховавшись за своїми круглими затемненими окулярами.

— Вітаю, шановні, — голос у П'ю вкрадливий, сірий, але самовпевнений.

— Привіт! — легковажно змахнув рукою Китайкін.

Пугачин кивнув мовчки, він зайнятий клієнтом.

— День добрий, — Борис Павлович намагається не виказувати свого хвилювання. — Що новенького?

П'ю, ясна річ, пам'ятає про домовленість, але робить вигляд, що не розуміє, про що йдеться.

— Та так, — спроквола промовляє, витончуючи в хижій посмішці бліді губи. — Дещо є.

— Здається, ми про щось домовлялися.

— Про Владислава Опольського? Так-так, пам'ятаю.

— Принесли?

— Аякже. Зараз, — він видобув із внутрішньої кишені свого твідового піджака довгий тонкий альбомець. Компактний, на кожній сторінці всього по дві кишені для монет. І, звичайно ж, там не якісь дешеві екземпляри.

Короткими масивними пальцями з майже до пня обстриженими нігтями він спритно витягає потрібний кругляк і крутить, показуючи Борисові Павловичу.

— А не підробка? — цікавиться Китайкін. Це питання вже тиждень мучило Бориса Павловича, але виголосити його міг, мабуть, лише «негальмований» Китайкін.

Сліпий П'ю не образився і навіть вигляду не подав, він тільки знизує плечима:

— Моя репутація, шановний, коштує дорожче за цю монету. Набагато дорожче. Та й ви — не випадкові покупці, мені немає сенсу вас обдурювати.

Борис Павлович дістав і простягує гроші. П'ю на мить затримує руку з товаром:

— До речі, шановний, ви не думали про обмін? Замість частини суми я міг би… Я вам пропонував уже колись… Ні? Ну, що ж, як знаєте.

І П'ю урочисто вручає покупцеві товар.

Потім вони втрьох про щось говорили, але Борис Павлович цього не запам'ятав. Йому шалено хотілося відійти подалі від усіх і як слід роздивитися півгріш, відчути подушечками пальців усі рельєфності чеканки, вдивитися до болю в очах у леґенду монети, спробувати розібрати, що там написано…

І він справді відійшов, присів на розстелену Китайкіним газету — й уп'явся очима в новопридбаний екземпляр — можливо, найцінніший у своїй колекції.

«Ні, — виправив він себе, — найцінніший — Оленчин куфічний дирхем».

Борис Павлович уже тішився наперед, що вибудує наступний урок навколо монети Владислава Опольського.

У Борхеса він одного разу вичитав таку фразу: «Як і кожен власник бібліотеки, Авреліан відчував провину, що не знає її всієї; це суперечливе почуття спонукало його користатися багатьма книгами, що наче ховали в собі докір за неувагу». Хоча йшлося про колекцію книжок, Борисові Павловичу це почуття здалося дуже близьким. Як, напевно, більшість тих, хто щось колекціонує, його часто гризло сумління, що він витрачає час і гроші на безглузде й непотрібне заняття. Тому намагався виправдати свою пристрасть до колекціонування, вкраплюючи елементи наочної демонстрації на уроках.

Дітлахи, звичайно, не завжди здатні були повною мірою оцінити те, що він їм приносив. Але це не мало значення. Борис Павлович і не хотів, щоб усі його учні стали нумізматами. Він просто робив свою справу чесно й старанно, а вже як до цього поставляться діти…

До речі, були в 7-А двоє хлопчаків, які серйозно почали захоплюватися нумізматикою. А в понеділок у 7-А саме урок історії. Ось там Борис Павлович і планував «обкатати» своє нове придбання, так би мовити, надати йому статусу корисного. Усе збігалося, навіть тема уроку підходила якнайкраще.

У понеділок Борис Павлович прийшов на роботу раніше, ніж звичайно. Коробочка із заповітною монеткою, здавалося, приємно зігрівала серце, і навіть вічна пекельна машинка в грудях стихла, розпалася на дрібні деталі, вже не здатні завдати шкоди.

Урок проходив гарно. До того ж сьогодні не з'явився Крамаренко — вічний шибайголова, який незрідка намагався зірвати заняття. Діти ні на що не відволікалися, зацікавлено слухали вчителя. Й очі в них горіли тим особливим вогнем, який був дорожчим та важливішим для Бориса Павловича за будь-які нагороди.

Він відчував себе наче віндсерфінґіст, що летить на загривку хвилі. Й щиро здивувався, коли легка кольорова дошка під його ногами тріснула.

І — обличчям у пінні бризки!

Як потім розповідали діти, спершу вони побачили, що вчитель трошки перекосився на ліве плече і згорбився. Нічого страшного вони в цьому не помітили, Борис Павлович часто так ходив. Коли хапало серце, воно наче робило важчим лівий бік і тягнуло його до землі.

А потім учитель повільно осів, навалюючись спиною на стіну й хапаючи ротом повітря, немов щойно вихоплена з води риба.

Тьмяною лускою блимнуло щось у повітрі — й зникло.

А Борис Павлович бачив зовсім інше. Злетіла в недосяжну далечінь стеля, і здалося, що відірваність від неї (а не від землі, як у давнього Антея) — смертельна! Вона знесилювала вчителя; пальці його несподівано змертвіли, і півгріш Владислава Опольського сам собою підскочив у повітря.

Примарилося: монета на мить зависла між підлогою і стелею щербатим хворобливим місяцем, та не просто зависла — її перехопили чиїсь пальці, впевнені й чіпкі, на середньому з яких блиснув перстень із печаткою. Випещений ніготь прицокнув по аверсу, білосніжна подушечка вказівного пестливо ковзнула по рельєфностях чеканки — і чужа кисть міцно стисла півгріш у кулаці.

Зникла. Разом із монеткою.

Секунду по тому серце, яке, здавалося, зважилось-таки остаточно дати відставку своєму власнику (аж ніяк не хазяїну!), — змилостивилося, попустило.

— Борисе Павловичу!.. Борисе Павловичу!.. — обступили його дітлахи. — Вам зле? Вам допомогти?

Як же вони здивувалися, коли Монетник повільно, але цілком упевнено піднявся з підлоги й усміхнувся їм:

— Та ні, все гаразд. Мені було зле. Тепер минулось. Все добре. Дякую, дітки. Урок закінчено.

Продзеленчав дзвоник.

Дмитрук, один із двох «нумізматів» з 7-А, наздогнав учителя вже на сходах.

— Борисе Павловичу, а… пробачте, я хотів попросити… півгріш Опольського можна подивитися, хоча б тут, у ваших руках?

— Знаєш, Славку… я… здається, загубив його в класі.

Дмитрук розгублено кліпнув довжелезними, мов у дівчиська, віями. Голос його, який тільки переходив на баси, зірвався:

— Але як же так?! Чому ви навіть не шукали?!

— Та хіба знайдеш? Закотиться в якусь щілину між паркетинами — і все.

— Ми пошукаємо! З хлопцями! Обов'язково! І якщо знайдемо — віддамо.

Борис Павлович розгублено кивнув, подякував хлопчикові й пішов до учительської. Решта дня минула без пригод.

І тільки на шляху додому, упхнувшись у переповнений тролейбус, Борис Павлович замислився: а справді, чому він навіть не спробував шукати півгріш? Через руку, що примарилася? Але це ж суцільна містика! Як таке може бути — а якщо може, то якими законами природи пояснюється?!

Дурниці! Маячня! Нонсенс!

Думки про те, що сталося, не йшли в нього з голови впродовж усього вечора, навіть коли перевіряв зошити й готувався до завтрашнього уроку.

Щось іще було не так.

— Борюню, ось бачиш! — із ніжністю сказала дружина за вечерею. — Як почав вживати таблетки, одразу й полегшало. Неозброєним оком видно, між іншим! А ти бурчав: не треба, нема сенсу!..

Спершу він і не зрозумів, про що це Оленка. І тільки потім згадав, що мусив минулої суботи купити черговий препарат. Мусив, але купив зовсім інше.

Так званий руський півгріш Владислава Опольського.

А й справді, серце про себе сьогодні більше не нагадувало. Зазвичай воно якщо не поколює, то ниє безперервно — і ти змушений ходити згорбившись, бо так трішечки легше. А після уроку зі зникненням півгроша серце взагалі почало поводитися сумирно. І стукає собі розмірено, чітко. Завжди б отак!

Невже це якось пов'язано: загублений півгріш,

(рука, що вихопила його з повітря!)

й сумирне серце?..

Не може бути! Випадковість!

…А півгроша до сліз шкода! Ну добре, зник, забули й проїхали — та не дадуть же забути. Той же Китайкін — єхидна душа! — щотижня буде нагадувати.

У своїх передчуттях Гуртовник не помилився.

— Привіт, Бор-Паличу! Просимо-просимо, святе місце пана дожидає. — Китайкін узагалі до туги передбачуваний у своїх хохмічних вправляннях. Вони його веселять — і цього йому досить.

— А скажи, Бор-Паличу, як там твій Опольський поживає? Місце для нього знайшлося? А ні, то я готовий здати йому куточок у своєму найкращому альбомі. І задарма.

— Знайшлося місце, — відмахується, посміхаючись, Борис Павлович. — Хоча дякую за щедру пропозицію. Ціную.

Хіба є сенс на зубоскала ображатися? Воно ж як дитя!

— Молодий чоловіче, у вас усе гаразд? — обережно запитує дід Пугачин. — Дивний у вас сьогодні вигляд. Начебто й задоволені, але й чимось пригнічені.

— Вітри ворожі, — відбувається жартом Борис Павлович. — Віють і пригнічують.

— Ну, як знаєте, — старий, схоже, образився.

Він супився й відмовчувався весь день, тож спілкуватися волею-неволею довелося з Китайкіним. Китайкін базікав буквально про все й був неспинним, як розбурхана стихія. Врешті-решт Борис Павлович втомився його слухати, відійшов до колоди й присів.

День сьогодні видався погожим, але покупців чомусь малувато. І тому можна просто розслабитися й відпочити — після такого напруженого тижня!

Борис Павлович так і не розібрався з тим, що ж трапилося в понеділок. Він, як і раніше, не бажав вірити у зв'язок між пропажею півгроша і тим, що серце його весь тиждень поводилося просто зразково. І навідріз не бажав вірити в реальність існування тієї руки.

Зрештою Борис Павлович заборонив собі думати про те, що відбулося. Та й часу на розмислення бракувало — справи, справи!.. А от сьогодні випала вільна днина, і думки самі собою звернулися до тієї пригоди.

Машинально Борис Павлович узяв із банки, що стояла на його «прилавку», якусь монетку і почав підкидати — це його заспокоювало.

Клієнт не йшов. Китайкін зануджував. А Борис Павлович усе думав, думав, ду…

Серце вдарило неочікувано — мов багнетом зсередини; тіло напружилося, вигинаючись натягнутим луком. І монетка, звичайно ж, вилетіла із обезсилених пальців.

Тому, що сталося потім, Борис Павлович уже не дивувався.

Рука повільно з'явилася в повітрі. Цього разу вона була з тонкими юнацькими пальцями, заплямованими чорнилом, із численними задирками.

Пальці ліниво, наче знехотя, взяли з повітря монетку.

Рука зникла.

І напад у Бориса Павловича, зрозуміло, теж минувся. Усе сталося так швидко, що ніхто нічого не помітив. Та руку не побачили б ні Китайкін, ні Пугачин — чомусь Борис Павлович був упевнений, що вона з'являється лише йому. І так само він не сумнівався, що монетку (до речі, який це був екземпляр? Хоча б не дуже дорогий!..) уже не знайдеш.

Того дня Борис Павлович пішов із парку раніше. Він досі й поняття не мав стосовно природи того, що відбувається, але певні висновки змушений був зробити. Уже двічі під час серцевого нападу з'являються чиїсь руки, які вихоплюють і забирають монетку, що, за збігом обставин, саме в цю мить опиняється в повітрі. Після чого напад у Бориса Павловича минає, і певний час по тому серце його не турбує.

Отже… Ні, панове, ми, звичайно, ні в яку містику не віримо, але… Але що заважає, наприклад, просто носити з собою в кишені монетку — про всяк випадок? А там уже — як складеться.

І — складалося! Не ламаючи більше голови над причинами таємничого явища, Борис Павлович просто підкидав монетки щоразу, коли знову схоплювало серце. І руки — завжди різні — вистрибували з повітря скупими псами, щоб упіймати відкупні пожертви.

О, ці пси виявилися диявольськи перебірливими! Їх не цікавили прості розмінні монети, що не мають цінності для нумізмата. Тільки колекційні екземпляри, і чим вони цінніші, тим довшим був ефект. Залежно від дороговизни екземпляру серце могло відпустити на півдня, на півгодини чи взагалі не відреагувати на подачку. І тоді доводилося жбурляти щось більше.

Коли Гуртовник визначив закономірності в поведінці рук, він вибудував і політику своєї поведінки: розрахував, скільки та які монетки варто носити з собою, щоб убезпечитися від можливих серцевих демаршів. Спершу пішли в хід подвійні й обмінні екземпляри. Запасів повинно було вистачити на кілька місяців — більше, ніж достатньо, щоб деякий час почуватися в безпеці. Чорт забирай, панове, чи багато з вас упевнені, що доживуть до вечора?! А тут…

І яка, врешті-решт, різниця, чому відбувається те, що відбувається?!

Спершу найбільшою складністю пожертвувань був момент підкидання монетки. Рук-псів, звичайно, ніхто, крім Бориса Павловича, не помічав, але ж самого Бориса Павловича бачили. І як він підкидав монетику — теж. Коли б на це почали звертати увагу, хто знає, чим би все скінчилося. Знову ж таки, не всюди можна запросто підкинути монетку — наприклад, спробуйте-но зробити це в тісному тролейбусі чи під час уроку!

На щастя, поступово Гуртовник навчився вгадувати початок нападів і заздалегідь підкидав монетку. Таким чином йому вдалося протриматися трохи більше місяця. Потім почалися проблеми.

Руки-пси підняли ціну — тепер вони взагалі відмовлялися приймати дешеві подвійні екземпляри, а найдорожчі з них хоч і спрацьовували, але дуже слабко. Руки вимагали більшого. Бони жадали колекційних екземплярів.

Поміркувавши, Борис Павлович на певний час відмовився від пожертв. Больові атаки серця поновилися й стали ще нещаднішими. Врешті-решт Гуртовник не витримав і продовжив «згодовувати» рукам тепер уже колекційні екземпляри. Спершу ті, що були найменш дорогими для нього. Потім…

— Що з вами, молодий чоловіче, все-таки відбувається? — прокректав старий Пугачин. — Чи не з Хароном, часом, ви зустрілися?

Надворі стояв листопад, сьогодні випав перший сніжок, і це, схоже, був останній у цьому році день, коли вони торгували на вулиці. Жартун Китайкін не з'явився: подався на дачу, «консервувати» її на зиму.

Борис Павлович на слова Пугачина тільки невесело посміхнувся: напередодні він саме «згодував» рукам два срібних античних оболи.

— Ось давно хотів у вас спитати, Романе Володимировичу. Адже ви, так би мовити, колекціонер-ветеран, зі стажем. Чому ви збираєте монети?

Той зітнув своїми маріонетковими плечима:

— Якби знав — мабуть, не збирав би. Колекціонування, молодий чоловіче, схоже на кохання: адже кохають просто, а не за щось конкретне. А ще нумізматика для мене, мабуть, певна віддушина. У наш час, знаєте, не завжди й не всім удавалося займатись улюбленою справою. Багато хто про це навіть і не замислювався, робота була способом заробляти на життя. Більша ж половина життя проходила на роботі. І треба було хоч якусь частину відведеного тобі часу прожити, отримуючи задоволення.

Пугачин помовчав, задумливо потираючи пальцями підборіддя.

— Знаєте, спочатку я хвилювався: мовляв, на всілякі дурниці час марную, копійки, бачте, збираю, а зиску від того… А потім подумав: чорт забирай, а те, що я заспокоююсь, коли займаюся своїми монетами, те, що я задоволення від цього отримую, — невже не на користь?! І відтоді не переймався. Перестав на інших оглядатися. А ще вирішив, що в жодному разі не дозволю дітям, щоб колекцію після моєї смерті розпродали по частинах. Заповім музею. Їм, дітям, і так не голі стіни залишаю — та й дорослі вони, що старший, що молодшенька, — самі на життя заробляють, дай Боже! А колекція… Тільки тоді вона й колекція, коли разом зібрана.

— Від латинського «collectio», — машинально підказав Борис Павлович. — Що означає «збирання».

— Так-так, правильно. Оце я й маю на увазі.

Розмова якось сама собою згасла.

Ось лише ніяк не йшла в Гуртовника з голови…

Зима того року видалася суворою, щедрою і на сніг, і на лід. Вона позмінно обдаровувала Київ то одним, то іншим: машини буксували в брудному в'язкому кришиві, їх заносило на поворотах…

Коллекція Бориса Павловича подрібнювалась і зникала в пащах-кулаках таємничих рук. Кілька разів він робив спробу зупинитись, але завжди повертався до пожертв. І щоразу протистояти рукам-псам ставало важче. Надто тривалий час він жив у постійному сусідстві з болем, звикся з ним, зріднився — і коли виявилося, що можна жити й без болю, повертатися до попереднього стану було нестерпно.

Намагаючись зберегти бодай фрагмент колекції, він відібрав найкращу її частину й віддав Дмитруку.

— Борисе Павловичу… Я не можу…

— Славку, прошу тебе просто взяти їх на зберігання. На певний час. У мене зараз удома ремонт, такий разгардіяш улаштували!.. Боюся, загубляться. І до речі, ти ж хотів писати реферат з нумізматики на Малу академію — то й використаєш.

— Дякую, Борисе Павловичу! Я жодної не загублю.

— Не сумніваюся, Славку. Не сумніваюся… Мало не забув! — він, підкорившись миттєвому імпульсу, витягнув з кишені «чергову» монету — подвійний червінець Петра І — і передав хлопчикові. — Цей теж візьми, до колекції.

Додому Борис Павлович повертався в піднесеному настрої, навіть не до кінця усвідомлюючи його природу. Взагалі, все складалося дуже вдало: і уроки проминули легко, і тролейбус трапився порожній… Знову ж таки, завтра п'ятниця, день нескладний, ще й з одним «вікном» між третім і п'ятим уроками.

На поверсі знову перегоріла лампочка. Борис Павлович затиснув під пахвою дипломат і поліз до кишені по ключ.

Тихо-тихо, мов зоддаля луна, прозвучала перша нотка серцевого болю. Як легкий грім прийдешньої грози. Як близьке загрозливе гупання чобіт, коли в напівзабутому дитинстві прийшли по батька сусідського Пашки. Як…

Він квапливо тицьнув ключем у намацану замкову шпарину, гарячково повернув. Перед очима подвійною плямою стояв червінець Петра І.

Кишені порожні. Нічого кидати рукам-псам, і якщо зараз ударить…

Ударило. Поки що легенько, неначе приміряючись, пробуючи сили, свої й супротивника. Похитнувшись, Борис Павлович наліг усім тілом на двері — чи щоб відчинити, чи щоб обпертися…

Відлягло. Тільки в роті металевий присмак передсмертя.

І поза всяким сумнівом, ось-ось це повинно було повернутися.

Загримів, падаючи, дипломат, розкрився — посипалися в бруд і темряву чиїсь зошити, обпаленим метеликом злетіла й упала книга.

Хіба йому до того зараз?

Борис Павлович увірвався до квартири, забувши зачинити двері, ніскільки не турбуючись про те, що перелякаються Оленка й діти. Потім згадав, що ще надто рано й удома нікого не…

Другий удар виявився дужчим. Борис Павлович повільно притулився спиною до стіни й сповз на підлогу.

Притиснув долоню до грудей, почав розтирати. «Ох ти ж мерз-зота! Що ж ти витворяєш! Чому так невчасно?!.»

Він ніколи не був забобонним і тим більше — християнином, як його покійна бабка, але смерть у ту мить видалася Борисові Павловичу чимось живим, наділеним розумом і злою волею. І зараз він звертався до неї, цієї живої смерті, молячи й вимагаючи відстрочити рокову мить.

Але, ясна річ, ніхто його не почув, а якщо й почув, то милувати не збирався. Серце і далі пульсувало чорним, безпросвітним болем, який потроху розливався по тілу, вже підступаючи до очей і огортаючи їх каламутною заволокою.

Колекція лежала в сусідній кімнаті, зовсім поруч, але потрапити туди не було змоги. Не доповзеш. Не встигнеш.

Борис Павлович важко перекотився на правий бік, щоб максимально зменшити тиск на серце. Розумів, що це навряд чи врятує, але…

Він побачив кругляк у сутінках, що заповнювали квартиру; крізь вікно в кухні сюди, в коридор, потрапляв промінь світла від ліхтаря — й вихоплював пластинку куфічного дирхема.

До якої, на відміну від далекої колекції, Борис Павлович мав шанс дотягнутися.

Загрібаючи правою рукою й відштовхуючись чобітьми від стіни, він поповз до телефонного столика, над яким висіла монетка. На шпалерах залишалися брудні відбитки з рельєфним малюнком.

Нарешті, опинившись під столиком, він трохи підвівся й зумів-таки зірвати дирхем із цвяшка.

Упав, боляче вдарившись ліктем об лінолеум.

І відчув, як наближається третя хвиля болю. Збагнув: остання.

Ривком звільнив дирхем від розірваної нитки й швиргонув у повітря.

Рука з'явилася миттєво, неначе тільки й чекала цього. У напівпітьмі вона мала жахливий вигляд, чомусь нагадуючи Борисові Павловичу руку-спрута з далекого дитинства.

Час застиг чорною бурштиновою краплею.

Згадалося: років п'ятнадцять тому на цей дирхем-талісман накинув оком Сліпий П'ю. Певний час Борис Павлович носив дирхем на грудях, і якось улітку його помітив «пірат», роздивився крізь свої темні окуляри, пройдисвіт! І м'якесенько так, обережно поцікавився — неначе між іншим, — чи не продається он та монетка. А чи не хочете обміняти, шановний? Ну, воля ваша. Якщо раптом передумаєте…

Потім він кілька разів пропонував Борисові Павловичу поміняти дирхем на деякі цікаві варіанти. Борис Павлович так і не зміг зрозуміти, навіщо Сліпому потрібна його монетка-талісман.

Так і не зрозумів досі.

Напевно, вже й не зрозуміє.

Але цю руку-пса, що вискочила з темряви, руку з короткими масивними пільцями, зі, здається, майже до пня обстриженими нігтями, — її важко було не впізнати. Зараз вона, величезна, демонічна, чекала й тішилася; тягнулася пальцями-щупальцями до дирхема, що падав на її долоню-пащеку.

(«Тож, — сказала Оленка, зазираючи йому у вічі, — тобі подобається?»

«Дуже». — І він анітрохи не скривив душею.

«Знаєш, я хочу, щоб ця монетка приносила тобі щастя»)

…приносила щастя.

Третя хвиля болю стояла в чорному проваллі дверей, вирішуючи, йти чи залишатися.

Він стиснув зуби і стрибнув, не звертаючи уваги на ниюче тіло. Дирхем упіймав уже в останню мить, буквально вирвав з пальців руки-пса.

Упав, неприродно усміхаючись барельєфному хлопчику на дверях ванної кімнати.

І міцно-міцно стиснув у кулаці їхню з Оленкою монетку.

«Чи володіє всім, чим забажає, людина? Ні, один лиш тільки Бог закінченням життя й життя початком володіє».