Зобразіть мені рай

Чудове перетворення

1. «Знову прителющився! Наслідить, а ти прибирай за ним».

Стара відклала в'язання; стогнучи, підвелася з крісла й непевною ходою почовгала до маленького передпокою.

— Чого мнешся? Гайда в кухню, зараз прийду! — проказала вона.

…Сьогодні зранку спина геть забула, що здатна розгинатися. Тяжко дихаючи, стара ледве сповзла з ліжка — й вирішила, що можна зробити собі вихідний, власне, не вихідний, а навпаки — і нікуди не виходити. По сигарети вона з'їздить завтра.

До обіду сиділа в кріслі й в'язала. (Нитки нині коштують недешево, але вона призвичаїлася розпускати зв'язане й починати все спочатку. Жінки, що торгували, як і вона, сигаретами, казали, що вигідніше в'язати й продавати теплі речі, рукавички, наприклад; але вона не згодилася. «Дурна», — вирішили торговки). Хотілося їсти, і з двох бід — голоду й болю в спині — стара обрала першу.

«А це пришкандибав — повзи. Поїм зате».

Вона дочовгала до кухні, недобре зиркнула на гостя й потяглася до каструльки, аби зварити кашу.

— Спина? — зі співчуттям запитав скелет.

Стара насуплено змовчала.

2. Вона торгувала сигаретами — було це десь двадцятого лютого. Вітрюган сипав сніжні зерна за комір й у розкриту валізу. Сигаретні пачки навіть під целофаном зволожувалися, втрачали свою форму. «Завтра доведеться вклеювати нові».

Хилилося на вечір. Станція метро «Лук'янівська» вивергала юрмиська людей, порція за порцією. Ще година-друга — і можна збиратися додому. Стара намацала через бокову кишеню кишеню внутрішню, потаємну. Семенівну під Новий рік підловила якась шпана, відібрали все: і сигарети, й гроші. «Іроди кляті! — бідкалася Семенівна. — Фашисти, молокососи!» Стара тоді й підшила потаємну кишеню, куди складала купюри. Так почувалася певніше.

Стара стояла біля парканчика, поряд із тролейбусною зупинкою. Сумку з товаром дбайливо прив'язала до металевої огорожі, сама заклякла над «вітринною» валізою й уважно стежила за перехожими. Перехопити погляд клієнта вкрай важливо. Часто від цього залежить, підійде він до тебе чи до твоєї конкурентки.

Із дверей метро ринула чергова хвиля пасажирів, а до зупинки водночас підійшло три тролейбуси. Звичайно ж, люд від «Лук'янівської» стрімголов кинувся через дорогу до тролейбусних коробок.

Затремтів парканчик — хтось вирішив не оббігати, а перескочити.

Гули машини, лунко прочинялися тролейбусні двері, в яких замість скла було приварено металеві листи.

Ті, хто вийшов з тролейбусів, знервованим скописьком посунули до метро.

— Вєталь! — чулося у натовпі. — Зачекай, у мене ґудзик відірвався!

— Аякже, знайдеш ти його. Ходімо.

— Ой, женщіни! — вигукнула Філіпівна. — Подуріли, їй-бо! Дивіться вніматєльно!

Але було вже пізно: якийсь молодик у спортивній шапці, що обтягувала голову так щільно, аж з-під матерії випирали вуха, з усього розгону врізався в стару. Вона відчайдушно зойкнула, впала на брудне крижане кришиво, відчувши гострий біль у попереку. Вилаялася: голосно, надривно — перехожі з відразою відсахнулися.

— Ах ти ж! — зайшлася кашлем.

Жінки стояли перелякані й не знали, як підступитись.

— Тобі боляче, — раптом почула над головою.

Чийсь чорний, заляпаний глиною чобіт наступив на валізу, зім'яв порожні сигаретні пачки й зник із виду. Стара заволала йому вслід, але без усякої надії, що зупиниться, від самої лише люті.

— Не кричи, будь ласка. Вставай, — знову почула той самий голос.

Вона сперлася на лікті, обернулась: який там добродій розумує?

Позаду стояв скелет.

Це був звичайнісінький людський скелет, високий, з тонкими кінцівками та порожньою грудною кліткою. Крізь ребра проглядалися жовтий кіоск та фіолетове небо з поодинокими краплинами зірок.

— Вставай, будь ласка, — повторив скелет. Коли він говорив, нижня щелепа рухалася, але не клацала. Голос у нього був тихий, з шовково-костяними інтонаціями.

«Смерть, — вирішила стара. — Пізненько з'явилася».

— Пішл-ла ти! — кинула люто.

Жінки здригнулися, Філіпівна впустила свій лоток, і пачки вмить було втоптано в сніг. Скелет теж здригнувся.

Стара тепер лежала на боці й усе чекала, коли Смерть забере її, але скелет нічого не робив.

— Чого зволікаєш?! — кинула слова просто в порожні очниці.

Перехожі скляними поглядами намацували собі дорогу, силкуючись не дивитися на стару.

— Гаразд, — прошепотіла вона. І жінкам: — Ну ж бо, підніміть мене, в-вашу…!

Торговки заметушилися, підхопили стару, звели на ноги, обтрусили пальто від снігу.

Стара грубо вивернулася з їхніх рук і подивилася на скелета. Той ступив до неї ближче, прикладаючи до грудної клітки кисть:

— Даруй, що налякав… Ти здавалася такою нещасною, і я хотів допомогти.

Він потупцював на місці, залишаючи на снігу кістяні відбитки…

— Шо з тобой? — запитала Філіпівна. — Ударілася сильно?

— Пішла ти!..

— Тьху. Савсєм здурєла, — пхикнула торговка. Інші несхвально похитали головами та й розійшлися по своїх «точках». Скелет залишився.

Стара із досадою глянула на валізу із вкарбованим у сигаретні пачки відбитком чобота. На те, щоб нагнутися й підняти валізу не було сил: поперек ніби скам'янів.

Стара почала відв'язувати од парканчика сумку.

За спиною знайомо бряцнула кришка валізи.

Вона спроквола обернулася. Скелет узяв валізу на замок, підняв і подав господині.

«Шо ж вони, не бачать?»

Стара глянула на торговок — ті дрібно, мов лушпиння лузали, перебріхувалися, на неї й не дивились.

«А перехожі?»

— Я зателефоную йому ввечері. Він обіцяв перевірити мейл. Якщо перекинуть прайс-лист, — скаже.

— Нехай заархівує та скине на дискету. І…

— Я, йопть, Кириличу — одне, ти — інше! Ти, йопть, думай!

— Я прийшла, кажу: мені треба на хвилиночку відлучитися. Коли ще можна зробити нормальну зачіску? Ну, ти розумієш… А він — ні! Смирненко, між іншим, взагалі ніколи на роботі не буває, а я один разочок…

— Я…

— Я!..

— Я!!!

— Дай сюди! — бовкнула стара. Вона закинула сумку з «товаром» на плече, вихопила зі скелетових кінцівок валізу й потюпала снігом уздовж людського потоку. Тіло водило маятником, було водночас жарко й холодно, і до дому, здавалося, далі, ніж до неба. Позаду ступав скелет — немов побитий винуватий дог.

Стара повернула з вулиці Мельникова на Білоруську, дворами простуючи до свого будинку. Вона сподівалася, що скелет відстане: вже збагнула, що він ніяка не Смерть. Скелет не відставав.

Захурделило. Десь оддалік дзенькнуло скло, тонкий голос вилаявся. Брязнули двері тролейбуса. Нічні звуки розносилися безлюдною вулицею і темними провулками, лунко віддавалися у скронях.

— Може, допомогти? — несміливо запитав скелет. — Тобі ж важко. І боляче.

«Поцупить», — подумала стара. Потім посміялася з власної недоумкуватісті: навіщо кістякові товар, що він із ним робитиме?

І все одно тицьнула у тонку біляву кисть не сумку, а валізу. По-перше, там лише м'яті пачки, а по-друге, валіза важча. Хоча, звісно, якщо вкраде, валізи буде шкода. Добра валіза, невелика, зручна.

— Неси.

Скелет незграбно взявся за шкіряну потерту ручку й закрокував, хилячись на правий бік. Вона призупинилася, пропустила «помічника» вперед:

— Давай-давай, іди.

Пішли поряд.

Кілька разів, певно, з незвички, кістяк послизнувся, але зберіг рівновагу. Попервах стара нервувала, потім перестала і лише люто косилася на нього з-під хустки: який незграба!

Так і не помітила, як дійшли до під'їзду. Скелет уже звик до своєї ноші, він зібрався йти далі, але стара зупинила його. Знала: перед підйомом варто постояти, відхекатись, набратися сил. П'ять поверхів — це не двадцять п'ять, але їй вистачить і п'яти, аби дати дуба. Кістякові що, йому й задихатися немає чим. І валізу нести, як уже на те.

— Ти хто? — прохрипіла стара. Краще нехай говорить, ніж просто зирить.

— Не знаю, — винувато відповів скелет. Поворушив лопатками, переступив з ноги на ногу.

— А взявся звідки?

— А звідки всі беруться? — розгублено запитав він. — І я, мабуть… звідти ж.

Стара оскірнулася:

— Ага, аякже! І яка ж дурепа тебе народила?

Він знов стенув лопатками:

— А тебе?

— Ах ти ж!.. — прошипіла стара. — Гадаєш, якщо валізу підніс, можна і баляндрасити? Та ти…

— Я тебе образив? — розгубився скелет. — Вибач, будь ласка. Просто… Я справді не знаю, хто такий і звідки взявся. Я просто… ішов і побачив тебе. Тобі було боляче.

— І що ж? — пхикнула стара.

— Ну… я не міг ось так пройти. Тобі ж було боляче, — повторив він, наче це все пояснювало.

— Атож, ішов. А що ж було до того, як побачив мене?

— Ішов…

— А до того, як ішов?! — вона ледве не зірвалася на крик від його непробивної дурості — і від власного переляку перед оцією невідомою істотою, яка зараз тримала її валізу.

— Не знаю. Скільки себе пам'ятаю, завжди йшов.

— Так не буває, — відрубала стара.

Він розвів руками, й валіза лелечим крилом розрізала морозне повітря.

— Ходімо, — наказала стара.

Попереду було п'ять поверхів.

3. Ключ ввійшов у замок і сухо провернувся, двері прочинилися. У квартирі стояв ядучий запах тютюну, вчорашнього вермішелевого супу й мертвих газет.

Увійшли.

Стара причинила двері й постояла трохи, впевнюючи себе, що спина майже не болить. Нагнулася, розстібнула змійку на лівому чоботі, почала стягувати його. До половини стягнула, потім знову випрямилася й застигла. Відпочивала.

Скелет став біля кухонних дверей, не випускаючи валізи.

— Поклади! — веліла стара.

Він обережно поклав валізу на підлогу. Кришка відкинулася, вивалилися пом'яті пачки. Побігла струмками брудна тала вода.

— Йо…ть! — вилаялася вона.

«Доведеться прибирати».

Тиснув незнятий чобіт.

Вона уперлася носком правої ноги в п'ятку лівої, пташиною розкинула руки, приклала долоні до стін — надавила.

Зліз.

Скелет усе спостерігав за її рухами.

— Геть з очей! — гаркнула стара. Не було сил витримувати його витріщання.

Потупцяв, але оскільки вхідні двері стара закривала собою, пішов на кухню й лишився там.

«Жалісник, бодай його!»

Нахилилася.

Розстібнула.

Трохи відхекалася.

Скинула другий чобіт і взула капці. Завмерла, бо біль перейшов усі допустимі межі — можна було тільки заклякло стояти й кусати потріскані губи.

У кімнаті виважено клацав дзиґар. Аж ось пробило дев'ять, і у віконці стрепенулася зозуля.

Скелет здригнувся, обережно визирнув із кухні:

— Що це?

— Годинник, — махнула рукою господиня.

Її біль не минув, але трохи відступив — навіть біль інколи втомлюється.

Стара почовгала до кухні. Тут було все як завжди. Чорніло вікно без фіранки, за ним стирчав тупим олівцем ліхтар. У будинку навпроти пересувалися нечіткі кольорові силуети — ніби там інша країна, країна з далекого майбутнього.

Зітхнула. Пішла ставити чайник.

Скелет відійшов від плити, аби не заважати старій. На плиті стояла маленька каструлька із вермішелевим супом, поряд — сковорідка, ручка якої була наполовину відламана, чайник. Вона взяла чайник, відчуваючи, як бовтається в ньому ранкова вода, прошкандибала до умивальника й відкрила кран. Звично дочекалася, щоби стекла іржа, підставила під струмінь посудину.

Скелет не відводив погляду.

Стара бряцнула чайником об плиту, запалила вогонь під ним і каструлькою.

Настирливо кололо в боці — вона вирішила хоча б посідити перед тим, як починати прибирання.

Важко зарипів під нею табурет, майже такий само старий, як і вона.

— Чого вирячився, сідай, — веліла скелетові.

Той пересмикнув лопатками:

— Дякую. Не хочу.

— Знатця, не втомився…

— Що?

— Глухих везли, тебе забули, — огризнулася стара. — То чому ж ніхто, крім мене, тебе не бачить?

Кістяк поворушив нижньою щелепою.

— Не знаю. Як цікаво…

— Як цікаво! — передражнила його стара. — Ну, і що ж ти далі робитимеш?

— А треба щось робити?

Закипів чайник.

Стара сердито подивилася на скелета:

— Аякже!

Заварила собі чай, налила в миску залишки супу. Скелетові не пропонувала: по-перше, вона не така заможна, аби годувати всіх підряд, по-друге, все одно кістякові їсти нема чим. І… — наче нема й куди.

— Я піду? — запитав кістяк.

— Йди, — відказала стара, сьорбаючи суп.

— Можна, я пізніше повернуся?

— Для чого?

— Допомогти. Поговорити. Тобі ж кепсько — самій.

— Нащо ти мені здався?

— Як хочеш.

— До побачення.

Клацнув дверний замок.

Стара навіть не обернулася.

4. Вона прибирала в квартирі весь вечір, роблячи перерви для перепочинку. Праця, як завжди, була змагом зі своїм тілом, змагом буденним і болісним. І ще праця давала багато часу для роздумів.

Стара розмислювала про те, що сталося сьогодні: дивна зустріч із дивним кістяком. Чомусь їй здавалася, що ця подія змінить її життя, більше того — вже змінює! От тільки не знала, на добро така зміна чи на біду. «Певна річ, на біду! — підказував внутрішній голос. — Ось доводиться прибирати, а могла б полежати чи зв'язати рукавичку». А з іншого боку — скелет допоміг їй донести валізу. Сьогоднішній день цілком міг стати для неї й останнім. Такий удар об землю… Ні, сама вона не пришкандибала б додому. Впала б по дорозі… На ранок знайшли б — але на ранок було б уже пізно.

Подумавши про це, стара мерзлякувато повела плечима й нахилилася до мокрої ганчірки. Здавалося б, навіщо їй, хворій та нещасній, чіплятися за життя? Аж ні, чіпляється, найдужче боїться впасти й не піднятися. І — повільно замерзати, обнюхувана здичавілими собаками. Удома, певне, помирати не так страшно. Та все одно не хочеться.

Скелет здавався старій надійною запорукою того, що Смерть тепер обмине її. «Він захистить». Потім дорікала собі, сміялася: «Авжеж, захистить!.. Та тьху на все — голова від дурниць пухне!»

Протяжно задзеленчав телефон.

«Пізно. Хто ж це?»

Виявилося: Рита.

— Мамо, з тобою все гаразд? — голос у дочки був далекий і насичений тріскотнею — вона жила в новобудовах, вважай, на іншій планеті. — Мамо?!

— Усе гаразд. А чому ти сполохана?

— Мамо?.. — Рита запнулася, і в паузу протиснувся голос Славка: «Ма, тихіше!»

— Розумієш, — сказала дочка, — у мене сьогодні було дуже погане передчуття. Як ти там? Чи з грішми?

Стара подивилася на недомиту підлогу, на темне вікно:

— Стачає. А як у вас?

— Також усе гаразд. Славко он у драмгурток записався — я й не знала, що вони ще існують, драмгуртки. П'єсу якусь розучують. Запрошує тебе на виставу. Приїдеш?

— Приїду.

— Ну, мам, усе. Даруй, я поспішаю — на завтра ще треба…

— Розумію, доню. Ну, все…

— Бувай.

Гудки.

Стара трохи послухала їх і поклала слухавку. Лишалося ще домити підлогу й приготувати на завтра валізу. Хоча ні, завтра вона нікуди не піде. Втомилася. От і нема чого, займатиметься валізою — все одно сьогодні з нею не впоратися.

Втомилася.

5. Другого дня стара давала лад валізі: мила її ззовні й ізсередини, вклеювала нові пачки. Закінчила роботу тільки під обід.

В обід потелефонувала Філіпівна.

— Привєт, женщіна! Ну як, перебісилася? Чом не прийшла?

— Завтра прийду, — бовкнула стара.

— А я хотєла ото ще учора позвоніть — не получілося. Так прийдьош?

— Прийду.

— Давай. А то…

Зв'язок урвався.

Потому стара сиділа в кріслі і в'язала. Так і не помітила, як задрімала, а прокинулася від клямкання дверної ручки. «Невже злодії? Знайшли, до кого лізти».

Вона підвелася й без тіні страху ступила до передпокою. І справді, чого їй боятися? Не вб'ють же, а грабувати нічого.

— Вітаю, — мовив скелет. — Я от прийшов. Ти ж казала, що можна.

Стара розреготалася:

— Казала, що можна? Ну, заходь, гостем будеш.

Скелет чемно вклонився, прикладаючи до ребер пальцеві кістки:

— Дякую.

— Заходь, заходь…

Гість попрямував за господинею.

У квартирі давно вже не бувало нікого, крім старої, і тепер вона з якимось ревним метушінням приглядалася: чи все гаразд?! Розправила краєчок жовтавої від часу серветки, зиркнула на незаправлене ліжко й подумала, що треба хоч трохи прибрати. Потім розлютилася сама на себе: для кого прибирати, для кістяка? Дурна!

Скелет стояв у двірному отворі й роздивлявся, повільно повертаючи череп праворуч і ліворуч.

Біля ліжка із зім'ятими шторами, що вкрилися вгорі павутинням, стояв буфет, давній, як і усе в цій квартирі. По ньому крокували, виструнчившись за зростом, білі слоненята — за більшим менше. Серед них не було жодного цілого: у того не вистачало бивня, у цього — правої передньої ноги, й у всіх — хвостів. Позаду слоненят, біля стінки, височіли масивні канделябри, також із відбитими фрагментами (точніше, без них).

У буфеті було сиротливо й порожньо, й аж зовсім недоречно там бовванів пузатий металевий кухоль із вм'ятим боком. По кутках забилися каламутні чарки на високих гранених ніжках та перелякано споглядали за цим громаддям. Іще в буфеті лежав стос рваних по краях зошитних аркушів, укритих напівстертими клітинками й нечіткими чорнильними плямами.

Навпроти буфету стояла шафа, така чорна та висока, аж своїм боком затуляла вікно. Ліві дверцята шафи не зачинялися і порипували в такт крокам старої.

Біля дальньої від вікна стінки, поряд із дверима до передпокою, розпласталося низьке ліжко. В кутку перед ним, запнутий червоно-чорним рушником, висів мальований портрет невідомої скелету людини. Людина була в картузі й піджаку, із невеличкими вусиками й хитро примруженими очима. Вона гостро виставила цапову борідку й уважно слідкувала за старою.

Та опустилася в крісло, що вартувало біля ліжка, й ще раз махнула гостеві рукою:

— Сідай, у ногах правди немає.

Та скелет не сідав. Ось він помітив поряд із собою низенький столик, на якому чорнів пластмасовий телефонний апарат із тріснутим диском, а над столиком висів іще один портрет, цього разу фотографічний. Портрет зображав молодого усміхненого льотчика.

— Хто це? І це? — запитав скелет, вказуючи на зображення людей.

Стара подивилася на фотографію, наче бачила її вперше, звелася на ноги й потьопала в кухню:

— Ходімо, я чай приготую.

— Гаразд, — погодився скелет. Мабуть, він багато чому навчився за останню добу і тепер уже не квапився із вибаченнями.

— Розповідай, як живеш? — уже на кухні запитала стара.

Чи вона призабула, що тільки вчора бачилась із ним, чи… Хто її знає, стару?

— Та так, — мовив скелет. — Ось до школи пішов.

— Куди?!

— До школи. Треба ж якось учитися.

— Узяли?

— Узяли.

— Узяли?! Як кого?!

Він зніяковіло потер носовий отвір.

— Ну!

— Скелетом узяли. Їм саме в біологічному кабінеті не вистачало муляжу. Тепер я там… Працюватиму. А заодно вчитимуся.

Стара скрушно похитала головою:

— Що вигадав. Воно тобі треба?

— А як же жити?

«Сміх і гріх! — подумала вона. — Куди тобі, кістякові, жити? Ти й померти як слід не спромігся! — вештаєшся он по світові, людей каламутиш…»

— Що ж ти робитимеш?

— Людям допомагатиму, — не замислюючись, відповів скелет. — Я поки ходив, бачив: вас багато — таких, як ти. Мені здається, що майже всі навколо — нещасні. Вони сміються, плескають одне одного по плечу, бажають здоров'я, а… Знаєш, в очах у них порожньо. Нічого живого, нічого справжнього.

«Можна подумати, що ти справжній. І де твої очі?»

Якусь хвилю вони сиділи мовчки. Потім стара пила чай, а скелет розповідав про школу.

За вікном сутеніло, на вулиці завили собаки.

— Я піду, — сказав скелет. — Темно вже — лячно.

Стара хотіла засміятися, але чомусь не змогла.

Він обіцяв заходити ще.

6. Уранці стара пішла на роботу й вистояла цілісінький день. Торговки кивали, згадуючи ту пригоду, але говорили про це мало. Нема про що говорити.

Покупець був якийсь в'ялий, добряче нахолоджений березневими снігами й стурбований майбутнім святом. По всьому місту стояли величезні рекламні щити, з яких прилизані молодики вітали «улюблених жінок із їхнім днем», бажали щастя, любові, здоров'я. У тролейбусах над дверцятами та вікнами яскравіли наклейки, де худющий півень всміхався подушкоподібній курці. Посмішки були всюди, поміж них дедалі частіше траплялися справжні.

Дивно, раніше стара ставилася до всієї цієї метушні з байдужістю: яка ж вона жінка! Смішно, їй Богу! А тепер щось перемінилося в ній, і ця зміна дуже не подобалася старій. Вона сердилася на себе за цю зміну, стала безпричинно сваритися з торговками й узагалі поводилася гидко. На скелета, що заходив, до речі, майже щодня, також бурчала й казала, аби більше не приходив. Він кивав, але не звертав на її слова уваги. Наче вона й не виголошувала їх узагалі.

Шостого березня він не прийшов. Стара, звичайно, не чекала кістяка спеціально, сиділа собі й в'язала. Кому він потрібний?! Лише нерви псує.

Сьомого вона давала раду ниткам — щось там у неї переплуталося. Не помітила навіть, як усе зіпсувала, і тепер рукавичку доводилося в'язати спочатку. Дуже злилася й бурчала.

Задзвонив телефон.

— Добрий вечір. Ілля Миронович тут живе? — запитали на тому кінці дроту старечим голосом.

— Ні, не тут, — стара сердито кинула слухавку й повернулася до в'язання.

Лягла спати пізно і довго переверталася з боку на бік — не могла заснути. Втім, останніми ночами безсоння не було для старої чимось незвичним. І справа не в тому, що цей «Ілля Миронович» викликав у неї старі, давно поховані спогади — аж ніяк не в цьому.

На ранок розболілася спина, і стара вирішила не йти торгувати, зробити собі вихідний. Тим паче, свято.

7. — Спина? — співчутливо запитав скелет.

Стара насуплено змовчала.

Насипала в каструльку крупу й уперто намагалася не помічати того, що тримав у кістяній руці її гість.

— Ось, зі святом тебе, — проказав скелет.

— Звідки це?

Він незграбно ворухнув гомілками.

— Ну?

— Сьогодні в школі діти вітали вчительок, — сказав після короткої паузи. — Вони принесли багато квітів, склали на підвіконні. Я вирішив, що вони не образяться… Вони, напевно, і не помітили.

— Не люблю троянди, — стара поклала квіти на табурет. — Терпіти їх не можу.

Вона пішла шукати вазу чи хоча б будь-що годяще, заздалегідь знаючи, що ваз удома давно немає. Останню, здається, розбила торік, коли несподівано вхопило спину.

Стара повернулася в кухню із великим металевим кухлем. Узяла ножа й почала обрізати довгі колючі стебла, кидаючи їх у сміттєве відро. Вкорочені квіти вставила в кухоль і набрала в нього води. Потім узялася за приготування каші.

— Знаєш, — сказав скелет, — я сьогодні бачив дерево.

— Вперше? — хмикнула стара.

— Ні, я і раніше бачив. Але це незвичайне дерево.

— Що ж у ньому незвичайного?

— Воно схоже на тебе. Невисоке й тонке, росте впритул до будинку. Із даху вчора капало — просто на дерево, а сьогодні похолодало і паморозь вкрила гілля. Тепер воно немов у кришталі, йому холодно і самотньо, але ззовні воно дуже тверде. Якийсь хлопчина взявся за гілочку, і вона відломилася. Мабуть, тому, що дерево скрижаніло. Знаєш, із розлому сочилася кров… здається, ви називаєте це деревним соком — повільно сочилася й замерзала. І зрештою замерзла. Страшно, правда?

Стара реготнула.

Доки варилася каша, вони сиділи в кімнаті, і тут скелет знову показав на фотографію:

— Хто це?

— Чоловік… — відказала стара. — Якби не розбився у сорок третьому, був би чоловіком. А так… — вона махнула рукою й опустилася в крісло.

— І відтоді ти сама.

Стара кивнула.

Вона не розповідала про те, що рано чи пізно всяка самотність закінчується. Або смертю, або… Вона була тоді занадто молодою, щоб думати про смерть. А після війни чоловіки були нарозхват. За ним також полювали жінки — статечний, добрий. Щоправда, буйний трохи, але це в нього після контузії. А так… Дочку он їй залишив. Сам помер від нападу. Еплепсич…. Еклептич… Вона так і не навчилася вимовляти це слово.

Стара — у ті роки іще зовсім не стара — вірила, що помер її благовірний гідно. Він захищав Батьківщину від завоювання, там і контузило. Як недавно з'ясувалося, даремно захищав. Не було ніякого завоювання. Може, і Батьківщини не було…

А їй, яка на той час виховала дочку, їй, яка залишилася сама-самісінька в квартирі-пустці, аби не заважати жити власній дитині, — їй, скажіть! — їй у кого вірити? У Господа? — страшно! І не тому, що самій тоді горіти в пеклі, а тому, що й іншим, рідним та близьким, виходить, шлях пролягав у самісіньке пекло. Хто ж не грішив?

Хай краще вже цей, у картузі, висить. Може, часи зміняться. Хоча ні, це було б іще жахливіше… Та, попри все, нехай висить — звикла вона до нього. При-зви-ча-ї-ла-ся! І до мови такої незграбної привчилася, яка ні українська, ні російська — укросійська. Нею лише сваритися зручно.

І вона забула себе за ці роки, звикла до того, що давно вже не жінка і тільки трохи мати й бабуся, а то все просто — стара. Скелет розбудив. От тільки — нащо?

— Не плач, не треба. Ліпше дай мені якусь ганчірочку.

Вона мовчки підвелася з крісла й відшукала в шафі пожовклу хустину.

— Дякую. Знаєш, сьогодні вчителька біології сказала, що мене треба замінити. У мене шкалубина ось тут, на лобі.

— Де ж це ти так умудрився?

— Упав. Слизько. Тепер у тріщині бруд збирається, то я протру, буде не так помітно.

8. Відтоді скелет навідувався майже щовечора. Він розповідав про те, як поступово освоюється у цьому житті. Стара здебільшого мовчала.

А одного разу запитала:

— Ти так і не з'ясував, чому такий? І — звідки взявся?

— Ні, — похитав черепом скелет. — Але саме сьогодні стався випадок. Таке і раніше, якщо чесно, траплялося, але я не міг розібратися. Мені здається, я зовсім не той, яким ти мене бачиш.

— А який?

— Не знаю, — ворухнув лопатками скелет. — Зазвичай мене не помічають — люди. Собаки іноді дивляться в мій бік, деякі навіть гавкають. А люди не помічають. Може, тому що я не чіпаю їх, не втручаюся в їхнє життя.

— Навіть у школі? — подивувалася стара.

— У школі — інша справа. У школі мене бачать, але тільки коли я граю роль скелетного муляжу. А так — ні… І ось сьогодні на вулиці я побачив маленького хлопчика, який переходив вулицю. А тут машина — розумієш, вона його збила б, і водій потрапив би до в'язниці. Тому я кинувся на допомогу. Підбіг і відштовхнув хлопчика. А він голосно заплакав на всю вулицю: «Дядя з білими крильми, дядя з білими крильми!». Потім наспіла його мати і забрала хлопчика, а він кричав і кричав. І дивився на мене.

— Йди геть, — сказала стара. — Зараз же.

9. Їй було вкрай погано. Вона знову відчула, що таке самотність, і тому дзвінок Рити сприйняла із вдячністю.

— Мамо, пам'ятаєш, ти обіцяла?

— Що, доню? Що обіцяла?

— Побувати на Славковій виставі. Приїдеш?

Стара обвела поглядом кімнату-пустку, зупинилась на кухлі з присохлими трояндами.

— Приїду.

— Записуй адресу.

…Ким він був? Куди подівся? Чому не приходить? Раніше не зважав на її грубощі, тож думати, що образився тепер, стара не могла. Але — думала.

Які сили викинули його у цей світ? Хто він? «Дядя із крилами» — ангел? Чорт-спокусник? Але… Він не спокушав — та і як спокусити стару в її віці?! — нісенітниці; він просто допомагав. Співчував. Хто ж він?..

— То приїдь же, не забудь!

— Приїду, доню.

— Тоді до завтра. Славко тобі привіт передає…

Щось ламалося всередині. Щось дуже тверде й холодне.

10. Їхати до школи було далеко й непросто, але стара вибралася заздалегідь — і правильно вчинила. У переповненому тролейбусі вона висіла між небом і землею, в цьому чистилищі, затиснута з усіх боків чиїмись ліктями, сумками, дипломатами, і лише час від часу через бокову кишеню мацала вміст кишені внутрішньої: «Не загубити б!»

Рита чекала на матір у порожньому вестибюлі. Взяла під руку, уважно приглянулася:

— З тобою все гаразд?

— Так, доню. А де Славко?

— За лаштунками. Ходімо.

Як виявилося, вона все-таки спізнилась — вистава вже розпочалася. Вони сіли з Ритою скраю, де лишилися вільні місця, й почали дивитись.

На сцені стояло кілька надгробків, біля свіжовикопаної могили перемовлялися четверо молодиків. В одному стара з подивом упізнала внука: він дуже виріс за останній час.

Аж ось заспівав старшокласник, який грав могильника:

— А старість — гульк! — підстерегла, вхопила в пазур лютий…

Він нахилився і, взявши з надгробку череп, жбурнув його на сцену.

Славко похитав головою і звернувся до свого супутника:

— Цей череп мав колись язик і міг співати, а той мугир жбурляє його, немов то щелепа Каїнова, найпершого вбивці!

Онук старої перевів подих, а в неї аж підкотився до горла бридкий жмут. Зі сцени доносилося:

— …теж можливо?

— Атож, мій принце.

— Хай там як, а тепер у цій голові панує пані Черва; щелепа відпала, а по тім'ю цокає лопата гробокопа. Чудове перетворення, якби ми здатні були його спостерігати від початку до кінця. Чи варт було плекати ці кості, якщо вони врешті тільки й годяться на те, щоб ними грати в паці?

— Мамо, тобі погано? — прихилилася до неньки Рита.

— Не турбуйся… Усе… гаразд…

Вона впізнала ту шкалубину, що була на лобі черепа, який валявся на сцені. Тепер вона знала, чому скелет не приходив.

І більше не прийде.

— Мало не забула, — сказала вона, судомливо хапаючись за потаємну кишеню пальто. — Ось, принесла Славкові. — Стара віддала Риті рукавичку — всього одну. — Другу я зв'яжу пізніше. Ниток не вистачило.

— Дякую матусю. Я привезу тобі нитки.

— І не думай! — Що вона скаже дочці, коли та побачить її злидні? — І не думай! Я сама куплю собі ниток.

А що, і справді? Вторгує і купить. І зв'яже Славкові другу рукавичку. Хоч якась пам'ять лишиться в онука.

— Добре, мамо, не буду.

— От і чудово, доню. От і чудово.

11. На цьому, власне, історія зі скелетом і старою закінчується. Ні, вона не померла через день після вистави, в якій брав участь її онук і… ще один знайомий. Вона навіть стала почуватися значно краще. Стара, як і раніше, торгує сигаретами на Лук'янівці, тільки тепер менше свариться з Філіпівною й часто запрошує її до себе в гості. Або ходить у гості до неї.

А ще вона потроху збирає гроші на нитки, аби зв'язати внукові другу рукавичку. І над ліжком… — я не певен, але мені чомусь здається, що там більше не висить чорно-червоний рушник із чоловіком у картузі.

І… Так, зрештою, розумію, що це зовсім із галузі фантастики, а все-таки… Знаєте, у ті хвилини, коли день переходить у вечір, у сутінках поряд із жовтим кіоском, де продаються тролейбусні квитки, можна вгледіти високу худорляву постать. Люди проходять повз неї і не помічають, а якщо й кидать короткий погляд, одразу забувають про бачене. Точніше, про небачене, бо, погодьтеся, людина зі здоровим глуздом навряд чи зможе побачити на тролейбусній зупинці скелет… Або білого чоловіка із крилами, або волохатого рогача із хвостом та ратицями, або коротуна у блазнівському ковпаку, або… Словом, нічого вони там не бачать. Мабуть, тому що там нічого немає.

А все ж...