Зобразіть мені рай

Станція м'яких іграшок

Ну, що? З'їздив, відпочив, набрався вражень? Усе як у всіх. Нічого особливого.

Як кажуть, відпустка триває саме стільки, щоби встигнути від неї втомитися. Мабуть, це у нас в крові: не звикли, бачте, відпочивати. А звикли, аби щодня — у бій, ще від ранку, від виклику ліфта, що піднімається на всі поверхи, а викликається лише на парні, — до втискування у маршрутку, від суперечки з начальством — до… Втім, що й казати, ви самі знаєте. Боротися вміємо з пелюшок, відпочивати вчимося на старості. Хто доживає.

У дітей ми не були давненько. У них — своє життя, в нас — своє, і живемо ми ніби на різних материках; це, мабуть, правильно. Нехай навіть іноді стає сумно, та все ж, краще так, аніж…

Словом, поїхали у відпустку. Молодшенький наш тут, у Києві, а старша вийшла заміж та й подалася до чоловіка в Білорусь. На весіллі ми, певна річ, були — як не бути? — а потім ніяк не виходило навідатися. То на одне гроші збирали, то на інше, та й старенька моя щовихідні на дачі.

А цього літа — так збіглося — дали нам відпустку в серпні, і мені, і їй. Ми вже з Васильовичем накрутили хвости, аби гайнути на риболовлю, аж моя Світлана хитає головою: чи не час нам доньку відвідати? І на всі мої розумні заперечення («та кльов же, і Василіч саме місце нове знайшов — кльове місце») відповідає не менш розумними аргументами, що так не можна, що крім риболовлі є й інші життєві радощі, і взагалі, як мені, старому бовдурові, не соромно: внука вже не бачив скільки років! Чи ж не ганьбище?!. А якщо ганьбище, то ось тобі гроші й шуруй до кас. Тим паче, що Валентина в останньому листі ображалась і знову запрошувала приїздити.

І ми таки поїхали. Зрозуміло, поїздом: звідкиля ж у нас гроші на літак? А в плацкарті — духота, як, вибачайте за банальність, у доменній пічці сидиш. Молодим-он нічого, вони мало не в плавках вагоном швендяють, а нам уже й непристойно. Та туди їхали — ще більш-менш, бо зі спеки в холодок потрапити приємніше, ніж навпаки.

Гаразд, приїхали, відгостювали належне; повертаємось у стольний Київ-град, понакуповувавши, як належить, подарунків синові та маленькому внукові Миколці. Звичайно, на нашу зарплату особливо не розгуляєшся, але й Валентина дещо передала. Ми із цим «дечим» завантажуємося у вагон, і вже віддаючи провідниці квиток (а за вікном — похитується, від'їжджає вокзал), розумію: забув! Забув я, старий склеротик, купити Миколці те, про що він просив. Іграшку.

Скажете: не біда? Скажете: можна й у Києві купити? Та тільки внучок із ярличка второпа, що іграшка не білоруська. Він же спеціально просив, аби з ярличком, він їх збирає — це «паспорти» іграшок.

А мені як тепер бути?!

Потяг уже виїжджав за місто, не стрибати ж, справді, з підніжки. Та хай йому, відстукаю телеграму, Валентина передасть через провідницю.

Їдемо потихеньку. Взяли білизну, Світлана повечеряла — й спати, стомилася вона від усіх цих подорожей. А мені не спиться: по-перше, задуха у вагоні страшенна, а по-друге, соромно мені, що забув про внука. Запив-загуляв дід, геть пам'ять розгубив.

То я лягаю, то я встаю, йду курити — нема мені сну, хоч від безсоння ніколи не страждав. Одне полегшення: коли довго стоїмо, виходжу на перон свіжим повітрям дихати.

Як почало сутеніти, — задрімав. Проте спав фрагментами, уривками, і це мордування швидше скидалося на те, як гарячкові хворі в маренні шамотіються. І ось на цей факт прошу звернути увагу. Далі зрозумієте, чому.

Крутився я, товкся, дрімав, аж чую: зупинилися. І грунтовно так зупинилися, схоже на те, що є час прогулятися пероном. Я ноги — в черевики, сорочку накинув і до провідниці: люба, кажу, чи ж довго стоятимемо? Відповідає: півгодини. От і чудово, киваю, я вийду надвір, гукнете, якби десь забувся, — гаразд?

Вона пообіцяла покликати, і я вийшов на станцію.

Знаєте, коли ідеш у поїзді й робити нічого (а вночі ж не почитаєш), єдина розвага — дивитися у вікно. І за вікном — неначе інший світ. Порожній перон, кожен звук лунає чітко, світиться ізсередини вокзал, сновигають поодинокі постаті. У такі хвилини здається, що самотність можна помацати руками.

А тут вийшов на платформу — зовсім інша картина. Скоро північ, а довкола людей, як на площі, — але не тих, що від'їжджають, а місцевих жителів.

На кожній станції є свої лоточники — і дивуватися тут, загалом, нема чому. Життя — непроста штукенція, не всім у блискучих машинах кататися, комусь потрібно й картопельку ростити, комусь — рибку ловити. Та й поганого я в цьому нічого не бачу; нехай кожен займається тим, чим склалося та забажалося займатись, аби лишень не злодійством чи, прости Господи, вбивством. А якщо виростив ти на грядках помідори і надумав продати на вокзалі — продавай на здоров'я. Хтось, бач, і спасибі скаже.

Але ці не помідори принесли, не рибу, не птицю. Принесли вони м'які іграшки. Багато найрізноманітніших іграшок, великих і маленьких, тигрів, слоненят, ведмедиків, лелек, міккі-маусів і бозна кого ще. Я попервах не второпав, звідкіля отакий «асортиментище», а відтак збагнув: не велика загадка, — завод, певно, під боком, і завод цей розплачуватися грошима не здатен, от і віддає товаром. Або просто працівникам брати іграшками зарплату зручніше, якщо є можливість продавати проїжджим.

А ще я збагнув, що митницю ми досі не проходили, отже іграшки білоруські, із «закордонними» ярличками-«паспортами». Наче на замовлення. Ось і гаманець у кишені з місцевою валютою, яку не здогадався (виходить, правильно не здогадався) вчасно віддати Валентині.

«Тубільці» тим часом шастають собі вздовж вагонів, застрибують, в які провідниці пускають, моторно так пропонують м'яко-пухнастий товар. Відкинув я недопалок та й пішов, шукаючи поглядом щось годяще.

Смішно казати, та доведеться. Майже всі «продавці» там були молоді. Я не те, щоби… Просто є такі вісімнадцяти-двадцятидвохрічні юнаки, з якими мати справу вкрай неприємно. Вони не шибайголови якісь, ні. Вони — «моднява» молодь, коли ви розумієте, що я маю на увазі. Дивляться на тебе, мов на жука колорадського, і в погляді помічаєш здивування: чого це ти, дідугане, на світі призатримався, бідаха такий. Поквапився б…

Таких там було багато. І підходити до них я не мав щонайменшого бажання. А тут запримітив одну, — жіночка середніх літ, спокійна, тиха, стояла собі осторонь — і наче й продає іграшки, а нібито й ні. І вирішив я, що модні пронози самотужки впораються зі своїм товаром, а в неї ніхто нічого не купить. Хіба я.

«Доброї ночі, — кажу. — Не підкажете, шановна, звідки стільки іграшок узялось? Чи Дід Мороз віднедавна влаштував у вашому містечку філію, аби з півночі на своєму горбі все не тягти?»

Вона посміхнулася моєму нехитрому жартові й похитала головою.

«Ні, — відповідає, — справа в іншому».

І мовчить.

«Гаразд, — кажу, — не втомлюватиму вас розпитуваннями, скажіть краще, скільки коштує оце диво», — і показую на великого, розміром із дворічного хлопчика, собаку. А собака той дивовижний: шкіра в нього біла, а плямки — чорні. Дітям такі подобаються, бо є один дизнеївський мультик, і там ці собаки — головні герої.

Жінка у відповідь лише хита головою.

«Навіщо, — запитує, — вам?»

«Еге, — подумав я, — із такими запитаннями довго тобі з товаром носитися».

Але чомусь не пішов від неї, як мав би, а й далі розпитував.

«Знаєте, — відповідаю, — люблю довгими зимовими вечорами лежати на килимку біля телевізора і гратись. Я розумію, що це неправильно, що хлопчики повинні віддавати перевагу солдатикам, а не лялькам, але так уже ці солдатики остогидли — не повірите!»

«Не вірю, — усміхнулася жінка. — Обманюєте ви, напевно ж онуку чи онучці купуєте».

«Так, онуку. А що, моєму онукові таку іграшку не можна? Чому? Чи ви просто їх не продаєте?»

«Та продаю, — зітхнула, — куди ж мені подітися? Тільки… Не купуйте ви її, добре? Приїдете додому, сходите до крамниці…»

«Не можу, — пояснюю, — потрібно обов'язково білоруську. Ви ж знаєте цих сучасних дітей із їхніми сучасними іграми. Уявіть, онук вважає іграшкові ярлички паспортами. У нього кожне звірятко з документом. Одне слово, яке життя, така й гра».

«Оце ви точно сказали», — вона мов скинулась уся. Непримітна на вигляд, в такій-сякій суконці, з волоссям, зібраним у «кулачок», ця жінка несподівано проявилася зовсім по-іншому: в очах її така мука промайнула, що я аж здригнувся, мимоволі відступивши на крок.

«Оце ви точно сказали, — повторила вона притихлим голосом. — Яке життя, така й гра. Не купуйте, їдьте собі та бувайте здорові».

«Не можу. Та якщо… якщо ви не продаєте, піду до когось іншого, не хвилюйтеся».

«А яка різниця?»

«Це ви у мене запитуєте? — здивувався я. — Звідки ж мені знати?!»

«Послухайте, — вона, простягнувши руку, вхопила мене за долоню, — послухайте, у вас у дитинстві була улюблена іграшка?»

«Звичайно. Але до чого тут…»

«Що? Що це було?»

Я завагався. Нелегко розповідати таке незнайомим людям: це майже інтимна подробиця, і чим старший, тим більш особистими стають подібні спогади. Одначе відповів: «Набір солдатиків. Пригадуєте, були такі…»

Вона перервала мене: «Зачекайте. Не те. Я кажу про улюблену іграшку, а не про улюблених солдатиків. Улюблену м'яку іграшку. Ту, з якою ви лягали в ліжечко, з якою засинали, яку намагалися нагодувати шоколадом і ніколи — манною кашою, бо вона, іграшка, як і ви, ненавиділа манну кашу…»

«Звідки ви знаєте?!»

Жінка всміхнулася: «Яка ж дитина любить манну кашу?»

«Справді, була в мене така іграшка. Власне, я чому відразу не здогадався? — я ж ніколи не називав його іграшкою. Він був чимось більшим, аніж просто річчю».

«Що це було?»

«Левко. Маленьке блакитнооке левенятко. Ви вгадали, я справді лягав із ним у ліжечко. Правду кажучи, навіть не міг заснути без нього, коли одного разу Левко порвався і мама взяла його, аби зашити».

«Тож правда, що він був майже як людина?»

«Правда», — я потягнувся за цигарками.

«Він був наче ваш маленький брат, — сказала вона. — Ваша маленька копія, еге ж?»

«Ви психолог?»

Жінка сумно всміхнулася: «Коли працюєш на фабриці м'яких іграшок, мимоволі починаєш розумітися на подібних речах. Бачте, у вас, як і в тисячі тисяч інших людей, у дитинстві був такий-от плюшевий братик. І ви зростали разом із ним — до певного часу, а потім виявилося, що він уже не може рости далі, і ви розпрощались. Він залишився в Дитинстві, а ви, так би мовити, пішли у Юність. Те ж саме, по суті, трапляється з кожною дитиною. А знаєте чому?»

Я цілком відверто відповів, що не знаю.

«Тому що кожній дитині потрібен такий іграшковий приятель. У маленькій людинці надто багато того, що нинішні шарлатани-екстрасенси звуть словом „енергія“: думки, почуття, емоції, прагнення, сміх, сльози, здивування… Боже мій, усього не перелічити! А батьки завжди зайняті, вони на роботі; а бабусі з дідусями за теперішніх часів нечасто панькаються з онуками — їм також доводиться заробляти на життя. І все, що виникає в дитині й має виплеснутися, виплескується на Улюблену Іграшку. Причому „Улюблену“ саме з великої літери. Я десь читала, що рослини здатні сприймати музику. Музику! А в дитині вирує така круговерть енергій… Куди там музиці! І все це зазвичай спрямовано на іграшку».

«Й іграшка стає ніби живою!» — завершив я, мружачись від диму.

«Даремно іронізуєте. Зрозумійте, нічого не виникає із нічого й не йде в нікуди. Здається, ще Ломоносов збагнув це, хоча й до нього, напевне, знали. А чи бачили ви колись, як старесенькі бабусі перероджуються, варто лишень їм годинку-другу побути з онучком?.. А читають, читають у газетах про енергетичних вампірів, обвішуються часником, немов гранатами! — а тут маєте щонайсправжнісінький вампіризм. Тільки називати його краще симбіозом. Або паразитизмом, як більше до вподоби. Зрештою, дитина зазвичай не страждає від того, що бабуся „прибирає до рук“ трошечки її енергії: ця енергія і так хлюпоче через край…»

«І потрапляє на іграшку».

«Саме так, потрапляє на іграшку. Намотується, мов нитки на катушку. І з певного часу не лише дитина впливає на улюбленого ведмедика, а й навпаки. Виникає взаємозв'язок».

«Слухайте, — запитав я, — ви часом не відьма?»

Жінка стиха зітхнула: «Мабуть, відьма. Бабка в мене була… лікувала всіх… та й узагалі. Казали про неї різне. Але якщо я відьма, то відьма не вчена і, як це тепер кажуть, не практикуюча. Не боїтеся?»

«Та наче ні».

«Тоді продовжу. Власне, продовжувати нема чого. І так зрозуміло: енергія „намотується“ на іграшку не лише від дитини. Уявіть: вітальня, телевізор, а навпроти — сидить у модній італійській „стінці“ плюшевий заєць. Як прикраса! Молоде подружжя дивиться по комерційних каналах бойовики й „чекає“ дитину. З'являється дитина, і зайця, що „надивився“ усіляких мордобить, урочисто дарують синові чи дочці: „Грайся, кровиночко наша“. Розумієте? Розумієте. Ось такі справи».

«Ваш собака також бойовиків надивився?» — питаю, а сам міркую, як накивати від цієї навіженої п'ятами.

Вона поглянула на іграшку: «Цей? Ні, з ним сталося дещо гірше. Та й не лише з ним. Недаремно мудрі люди кажуть: „свята земля“, „проклята“. За такими словами іноді приховано значно більше, ніж звикли вважати. У нас у Білорусі, самі знаєте, під час війни страшні речі коїлися. Партизани, німці, все переплуталося, і одні й інші… Не грали вони в героїв та в лиходіїв, там йшлося про життя та смерть. І саме за нашим містечком була така місцина… де спочатку німці партизанів, а потім вони — німців полонених… страчували. Тож і ліс зветься просто: Гробки. І всі наші знали, що не можна звідти ані гриби-ягоди нести, ані деревину. „Проклята земля“.

А нині часи швидкісні. Знову ж таки, батьки й діти, вічна проблема. Здавалося б, живеш, перечіплюєшся, лоба розбиваєш і кажеш їм: ну, не йдіть ви тими ж стежками, що й ми, нерозумні, блукали! Не слухають…

Приїхала „фірма“, побудували за містом фабрику іграшок. Іноземці, їм до тутешніх марновірств діла нема, та й по-нашому вони ні бельмеса. А перекладачам яка турбота? — попереджати дорогоцінних клієнтів. Тож збудували. І робсила є, молодь наша місцева. Усі задоволені, всім вигідно.

Слівце ж яке: „вигідно“! Гидотне слівце, коли люди роблять його головнішим за інші.

Зажили чарівно, мов у казці. Гроші іноземці платять добрі, нічого не скажеш. А є бажання — отримуй зарплатню товаром. У нас тепер у кожному домі, вважай, заєць стоїть або зебра».

«Заєць?»

Збагнув я, що не випадково вона цього зайця споминає.

«Так, — каже, — заєць. Ось мої ж цього зайця і принесли в хату. І онуку дали, нехай, мовляв, дитя тішиться… Пам'ятаєте, я говорила, що між іграшкою та дитиною виникає взаємозв'язок. Він і почав „розмотувати“ отой „клубок“, що на зайця намотався. Маленький клубочок, непомітний — скільки там тої злості й крові лишилося? — після війни ж, уважай, півстоліття минуло. Ну, ясна річ, фільми-бойовики роздмухали вогник. А малюк і підхопив. Підріс трохи, аж ось дивовижі починаються. Яку іграшку йому не подарують — розірве й понищить. Лише зайця не чіпав. Лиш його, втятого.

Аж якось Рита запримітила: він тарганів чавить. Це саме собою дивно; звичайно, діти не бояться різних гадів, поки їх батьки цьому не навчать, але… хлопчик не просто їх до рук брав чи там… ну не знаю… словом, він їх чавив, і чавив із насолодою. Потім замордував сусідське кошеня…

Я відчувала щось не те, та второпати не могла. Не відьма я, розумієте, хоча й залишилися від бабки якісь сили. Потім — наче одкровення. Ну, почитала я ще різних книжечок, зараз цього добра вистачає. Кажу Алєсю: треба зайця знищити. А сама думаю: „Якщо не пізно ще“.

Спалили ми його на пустирі, а попіл — у землю, і щоби жодна попелиночка не розлетілась. Не повірите, звичайно, але я відчувала, коли несли, як від іграшки випромінюється страшна злісна хвиля — „підріс“ заєць разом із хлопчиком».

«І що ж далі?»

«Що далі? Все. Пізно. Хлопчик уже „виховався“, і тепер важко його перевчити. Та й нема кому, як виявилося, цим займатись. Дочка із зятем на роботі, я — також. До садка віддавати страшно: іграшки там, ті ж іграшки. І діти, на іграшки схожі. Телевізор? Там ще гірше, стрілянина на кожному каналі… А книжки читати він не любить… Та й у книжках…»

Помовчали.

Я дивився на чорного з білими плямами собаку… І мені було шкода його. Призначений дарувати комусь радість, він перетвориться на чудовисько та перетворить на чудовисько незнайому мені маленьку людину.

«Увага, з п'ятої платформи відходить швидкий поїзд № 105, сполученням…»

«Це мій, — сказав я. — До побачення».

Та й поквапився до вагону; не вистачало ще залишитись тут, на безіменній станції. (Зрештою, я брехав собі. Станція ця не була безіменною, і квапився я зовсім з іншої причини. Мені раптом стало лячно від самої лише думки, що доведеться побути в цьому приреченому на злість містечку. І молоді люди, котрі сновигали вздовж потяга та пропонували іграшки — й самі на таких-от іграшках зросли! — також лякали мене).

Я встиг. Заліз на полицю і не втримався-таки, глянув у вікно. Поїзд рушив, і перон разом із нічними торгівцями потроху відповзав назад; блищали чорними плямами очей м'які іграшки, які цього разу не знайшли собі нову оселю. Та я був упевнений, що їм рано чи пізно поталанить.

Гаразд, ідемо — то ідемо. І скаржитися мені гріх, бо несподівано для самого себе закуняв, і міцно закуняв, на противагу попереднім спробам. Одначе ж — нема щастя на світі! — збудили мене.

Дивлюсь: хлопці в камуфляжах. Митники, значить.

І, не замислюючись, я тягнусь до сорочки, в якій у мене лежать гаманець та паспорт — тягнусь і виявляю, що сорочка ж ось вона, висить на вішалці, а паспорта з гаманцем як і не було. І, отже, виходить, забув я їх на станції м'яких іграшок! (Якщо, звичайно, дама з собачкою не поцупила, поки відводила мені очі).

Але тут прокидається Світлана, бачить мене знервованого й повідомляє, що якщо я хвилююся з приводу паспорта, то даремно. Бо коли я спав, вона брала у мене гроші й заодно переклала до себе паспорт. Щоби хтось принагідно не поцупив.

«Зажди, — кажу я їй, — зажди. Коли ж це ти гроші брала, якщо я на останній станції виходив із потяга з гаманцем?»

«Ну, — відповідає, — коли ти виходив, не знаю, а я — нещодавно. Ти ж сам побивався, що Миколці іграшку не купили, так?»

І просить хлопців підняти ліжко, й показує мені, що в скрині, поряд із нашими торбами, лежить велетенський заєць.

Вираз мого обличчя, певно, тієї миті був промовистий, бо прикордонники як один нашорошили вуха і стали в стійку.

І тут: «Няв!»

Усі аж здригнулися.

А їхала з нами дівчинка років двадцяти, кота з собою везла. Їх запросили знятись у рекламному ролику якихось котячих консервів, і тепер ось дівчинка з котом поверталася додому. Вона нам усі вуха проторохтіла, поки вечеряли; розповідала, «як усе вийшло», як її «випадково вибрали» і як «добре заплатили». А тепер її Мурзик утрутився й урятував мене. Бо митники миттю забули про старого діда й зосередили всю увагу на «кінозірці» з її звірятком…

На ранок я почав з'ясовувати, що й до чого. Виявилося, що до митниці була лише одна довга зупинка, а на ній справді зазвичай продають м'які іграшки. Якби не гаманець із паспортом, я би вирішив, що ми зі Світланою — і вона, і я — разом виходили на станції, а так… А так, значить, лише вона: адже, речовий доказ був у дружини.

А я? Мабуть, наснилося. Всякі сни бувають, і дуже часто вони скидаються на дійсність. Знаєте, чуєш одним вухом, що відбувається, а мозок уже сам домислює й домальовує в уяві таке… Та й ніч — вночі завжди все бачиться трохи інакше. Ранкове сонце має чудодійну властивість повертати людині здоровий глузд. І як узагалі я повірив у всю ту маячню?..

Що кажете? Питаєте, що з іграшкою? А що з іграшкою? — подарували Миколці. Не спалювати ж її на пустирі.

От і вся оповідка.

Ага, забув! Дівчисько те, що з котом їхало, нещодавно по телевізору показували, в рекламі. Виходить, не збрехала, справді знімалася.