Знову й знову

36

Стентонів стан далі погіршувався, і наступні два тижні він пролежав на шпитальному ліжку буквально за крок від смерті: або просто лежав без пам’яті, або марив. У короткі моменти прояснення бачив навколо лікарів і доглядальниць. Знав, що помирає, і розумів, що йому дають морфій, намагаючись хоч трохи потамувати біль. Мабуть, саме тому в нього такий туман у голові. Йому начебто конче треба було щось тим лікарям сказати, попросити їх дещо принести, але що саме — згадати ніяк не вдавалося. Якраз розплющивши очі в одну із таких-от болісних миттєвостей напівсну-напів’яви, Стентон і побачив біля себе Бернадет Бердетт.

Вона говорила до нього. Говорила, говорила і говорила. А він залюбки слухав її голос, хоч і знав, що це лише сон.

— Ти виборсаєшся, — казала Бернадет, — я певна, ти виборсаєшся…

А ще казала, що залишиться з ним і говоритиме до нього, аж доки він таки виборсається.

Стентон відчував, що його переповнює вдячність. Відчував, що плаче. Плаче уві сні. Цікаво, а де ж Кессі? Чому вона теж не сидить у нього біля ліжка? Чому це йому сниться тільки Бернадет?

Може, лише тому, що балакає та набагато більше…

— Все те жахіття про натовп, який мало не лінчував Розу Люксембург, потрапило у британські газети, — розповідала у Стентонових снах Бернадет, — і особливо їх у всій цій історії зацікавила, звісно, поява таємничого, високого, світловолосого і збіса гожого англійця, який прийшов їй на допомогу, а потім змушений був за свою лицарську поведінку дорого заплатити, бо його підстрелили на вулиці неподалік. Ну, Г’ю, миленький, можеш собі уявити, як я одразу нашорошила вуха, коли це прочитала. Зрештою, хіба ж я не думала постійно про свого таємничого англійця, який поїхав у Берлін, і про те, чи ще коли-небудь його побачу? І, звісно ж, то був ти! Документи були при тобі, коли тебе знайшли, тож ім’я твоє знали, та ще й фото в газетах опублікували, і не одне: те з документів і ще таке зернисте, розмите, де ти стоїш на подіумі біля штаб-квартири СДП. Я просто очам своїм не вірила! Ото ти зажив собі слави!

Розповідь тривала. Почув він її цілу нараз чи частинами, Стентон не знав. Здавалося, чув уже не вперше і знає все це здавна.

— От, така у них була інформація, а проте нічого більше про тебе не розкопали — ні в Берліні, ні в Британії! Ну, нічого ж дивного, правда? З огляду на твій — гм, як би це краще висловитися? — фах. Газети просили зголоситися будь-кого, хто тебе знає. Звісно, насправді я тебе не знаю… ну, хіба що в дуже інтимний спосіб, який навряд чи допоможе тебе пізнати. Крім того, я собі подумала, що, може, й не треба допомагати їм тебе впізнавати, бо ж ти, подивимось правді у вічі… — тут вона стишила голос до хрипкого шепоту, —…шпигун. От, а потім мені спало на думку, що найкраще буде поїхати до тебе самій і подивитися, чи зможу я чимось допомогти. Може, навіть забрати тебе додому. Але боюсь, Г’ю, тобі таки погано і перевозити тебе вони не рекомендують категорично. Ох, я розповідала все це вже разів двадцять… але нічого, розповім іще раз, бо чомусь упевнена, що тобі ця балаканина допомагає…

Стентон нічого не мав проти. Слухати її голос він любив і сподівався, що вона говоритиме й говоритиме, аж доки він помре… зможе тоді податися до Кессі й розповісти їй про свою ірландську приятельку, хоча розповість, звичайно, не все… А проте йому ж треба сказати комусь ще щось… щоб йому дещо принесли… але що саме, згадати не міг, хоч убий.

Тут його свідомість знову перемкнулася на голос Бернадет: та саме тримала його за руку і говорила про Розу Люксембург.

— Вона знову приходила сьогодні — подивитися, як ти. Дуже відважно з її боку, бо ж цими днями ходити вулицями їй не конче, там направду небезпечно. У неї, щоправда, є група охоронців, які крок у крок повсюди за нею ходять. Г’ю, я повірити не могла, що ти розповів їй про мене! Мало не померла, коли вона сказала, що ти згадував про ірландську суфражистку, яка нею захоплюється! Так мило, що ти про це пам’ятав. Та ще й сказав, що врятував її через мене. Вона, розумієш, дякувала, що я відрядила тебе до неї у годину найвищої потреби, — дякувала мені! Сама Роза Люксембург! Г’ю, ти й уявити собі не можеш, що це означає для дівчини мого штибу. Роза ж найвагоміша жінка у політиці… важливіша навіть за пані П. Вона стільки всього здолала і так нас усіх надихає…

На цих словах Бернадет стиснула Стентона за руку — можливо, трохи засильно, зважаючи на страшну слабкість, яка його проймала і не давала бодай пальцем поворухнути; проте саме цей міцний потиск її руки і призвів, мабуть, до того, що в голові у нього на мить прояснилося. Він розплющив очі й побачив уста, що ворушилися, уста, які так сильно були його причарували… і пасма каштанового волосся, що обрамляли ясно-зелені очі.

На секунду Стентон знов опинився у потягу Сараєво-Загреб, де вперше побачив Бернадет. Запропонувати їй коктейль? «Мангеттен»?

Ні. Назад. Ну ж бо, назад, у теперішнє. Зробивши неабияке зусилля, він повернувся подумки до шпиталю. Щось підказувало йому, що це не галюцинація, що Бернадет справді тут, біля нього. Аби ж тільки згадати тепер, що він хотів їй сказати. Згадати, що ж саме йому потрібне. Адже щось таки потрібне, дуже потрібне.

— Берні, — прошепотів він. — Берні!

— Г’ю! — охнула вона. — Ти отямився!

— Ні! Ні, я помираю, — зашепотів він, намагаючись опанувати свої збаламучені гарячкою думки. — Послухай мене, Берні. Ти мусиш точно виконати все, що я зараз скажу, бо повторити я не зможу — помру. Піди до мого помешкання. Ключ у кишені куртки. Знайди мої ранці… пам’ятаєш їх?

На якусь секунду йому вилетіло з голови, що саме він хотів сказати, бо перед очима постало видіння: ось Бернадет у віденському готельному номері піднімає до нього опромінене примарним світлом із комп’ютерного екрана обличчя і наставляє йому в лице його ж таки пістолет. Він намагався відігнати ці спогади і зосередитися на справі, але пригадати, у чому ж полягала та справа, тепер уже не міг.

— Так-так, Г’ю, твої ранці, — сказала вона. — Скажи, що тобі звідти принести.

Її голос витягнув його з виру хаотичних думок. Ось воно. Він згадав, що йому потрібне.

— Відкриєш менший ранець. Ключ — так само в кишені куртки, — шепотів він, насилу ліплячи докупи слова. — Там є торбинка, позначена червоним хрестом. У торбинці — коробки з такими маленькими пластиковими голками…

— Пластиковими? Вибач, як‑як?

— Схожими на скло… прозорі трубочки з голками… для ін’єкцій… принеси їх сюди. Встромиш одну мені в живіт і натиснеш поршень… робитимеш так що дванадцять годин. Тільки щоб ніхто не бачив… просто роби так, як кажу, Берні.

Усе, вдалося. Він таки згадав… тепер можна заснути.

Проте Бернадет далі стискала йому руку.

— Г’ю! Г’ю!

Стентон відчув у її голосі наполегливість. Що, все? Вона вже прийшла?

— Знайшла? — спитав він, хоч хвилі сну вже несли його у далечінь.

— Ні! Ще ні! Г’ю… де те помешкання? Ти ж не сказав. Де те кляте помешкання?

— Мітте… — прошепотів він. — Мітте.

І провалився у забуття. Поринув у глибини несвідомості, куди Бернадет піти за ним не могла. Залишив її далеко позаду, у світлі. Сам же занурився в темряву.

Й опинився в тунелі. В якомусь бісовому тунелі. Ну от хто б міг подумати, що той старий заяложений штамп — таки правда? Темний тунель, світло попереду… і так, неодмінно, в кінці того тунелю стоїть хтось, осяяний тим світлом.

Кессі, ясна річ. Там чекала на нього Кессі з дітьми.

У світлі в кінці тунелю.

Чи здивувався він? Про щось таке самісіньке розповідали в ранкових телешоу люди, які побували на порозі смерті.

Кессі щось йому казала. Він хотів крикнути у відповідь, що кинув курити. Та Кессі чомусь говорила з ірландським акцентом. Говорила голосом Бернадет. Чого б ото? І що це вона каже?

Мітте.

Чого б ото Кессі говорити про Мітте? Та ще й голосом Бернадет?

— Мітте! — мовила Бернадет. — Мітте! Ти хоч маєш уявлення, скільки в Мітте успішних фірм, які здають в оренду житло?

Стентон розплющив очі й раптом відчув, як проясніло у нього в голові: від цього відчуття він уже й відвик. Кілька разів моргнув, щоб розігнати туман і зосередити погляд на милому обличчі, яке мріло зовсім поруч. Злегка веснянкуватий ніс, злегка нерівні зуби. Вона знову до нього говорила.

— Я побувала у чотирнадцяти, доки знайшла твою, і перш ніж там зволили перевірити список мешканців, мусила кліпати віями й удавати бідолашне, безпорадне ірландське дівчатко — як і в усіх попередніх. Але врешті я таки у твоє помешкання потрапила і відтоді одну по одній устромляю тобі в живіт ті кумедні штучки. Довелося сказати, що ми заручені, і мені дозволили сидіти біля тебе. Та й підмазую кому треба, звісно, гроші завжди відчиняють двері…

Відчувати, що більше не мариш, було дуже дивно.

— Давно? — прошепотів він.

Бернадет як сиділа, так і підстрибнула на місці від несподіванки.

— Боже мій, це ти, Г’ю?! — вигукнула вона. — Ти повернувся у країну живих?

— Давно, Берні?

— Відколи ти послав мене по ті чудодійні ліки? Чотири дні.

Його знову віднесло у сонну далечінь, та цього разу вже ненадовго, і коли він знову розплющив очі, то відчув, що самі по собі вони більше не заплющаться. Бернадет урятувала йому життя.

Доки Стентон зміцнів настільки, що міг уже залишити шпиталь, минув ще тиждень, і весь цей час Бернадет сиділа біля нього щодня від ранку й до самого вечора, коли мусила йти. Звісно, тепер її розпирало від цікавості ще сильніше, ніж перше.

— Г’ю… а що було в тих кумедних голках? — уже вкотре пошепки запитувала вона. — Лікарі направду приголомшені, бо ж не сумнівалися, що зараження крові тебе прикінчить. Я їм нічого не сказала, але втикати ті штучки в тебе, тільки-но вони відвернуться, було збіса непросто. Думаю, ти заборгував мені принаймні пояснення.

— Це такі новітні ліки, Берні, — відповів він. — Їх щойно починають застосовувати. Називаються «антибіотики».

Нічого більше сказати Стентон не міг, та вони мали про що розмовляти й без цього.

Ситуація в Німеччині погіршувалася з дня на день. Доки Стентон, набираючись сил, сидів у ліжку і сьорбав юшку, Бернадет переповідала йому останні новини про країну, яка геть пустилася берега.

— Наступного ранку після вбивства кайзера запровадили воєнний стан, — пояснювала вона, — на додачу — ще й місяць офіційної жалоби, тож насправді мені було неймовірно важко навіть в’їхати у Німеччину. Кордони тепер великою мірою під замком, особливо для німців, які намагаються виїхати, ну, й були тисячі, фактично — десятки тисяч арештів. Це просто жах, що тут коїться. Влада, по суті, скористалася цим убивством, щоб знищити політичну опозицію. Усім тепер заправляють військові, які вважають, що завдяки цьому отримали право поквитатися абсолютно з усіма, хто їм не до вподоби, а це і є практично всі, крім них самих. СДПН заборонили, всі профспілки розгромили і розігнали. Силу-силенну людей хапають і відправляють бозна-куди, у якісь тюремні табори, здається. Військо і поліція — всюди, на кожному кроці, місто нагадує озброєну до зубів фортецю. Ще з усім цим чомусь пов’язують євреїв. Газети переконані, що соціалізм — ідея насамперед єврейська. Чому — гадки не маю, мені це в голові не вкладається. Так чи інак, євреям цими днями зовсім не солодко.

— Їх переслідують офіційно, за наказом влади? — запитав Стентон.

— Не те щоб офіційно, переважно це діло рук юрби, але я б не сказала, що поліція аж так намагається цьому завадити. Бідолашні старі євреї знай присягаються у невмирущій відданості короні й намагаються виглядати ще більшими консерваторами, ніж військові, проте пуття з того небагато. Чесно кажучи, я завжди вважала погроми російською проблемою. Не думала, що таке може відбуватися в цивілізованій країні. До речі, про Росію: їхній цар, схоже, теж остаточно збожеволів. Він оголосив тримісячну жалобу за «любим кузеном Віллі». Розігнав Думу, більшість депутатів заарештував, деяких узагалі стратив, а тепер країною носяться козаки і тнуть шаблями кожного єврея та демократа, який трапить під руку. Тож добра половина Європи, від царя Миколи до кайзера Віллі ІІІ, опинилася нині під владою одержимих кровожерливих психопатів.

— Роза Люксембург це передбачала, — сказав Стентон.

— Що ж, мала рацію.

— Вона вважає, що вбивство кайзера — це змова реакційних сил, спрямована на те, щоб розібратися з лівими раз і назавжди.

— Звісно, так і є! Кожен, хто має якусь клепку в голові, вже давно це вирахував. Бо що ж іще то може бути? — із запалом погодилася Бернадет. — Навіщо якомусь справжньому соціалістові таке робити? Це точно була змова. Чи замішана тут держава — не скажу, а от військові за лаштунками стоять напевне. Кайзер Віллі, бач, був для них занадто миролюбний. Його ж не просто так уколошкали якраз тоді, коли він якісь трамвайні лінії відкривав. Військові здобувають дуже багато, ліві втрачають усе.

Звучала ця теорія і справді вірогідно. Всілякі криваві помисли завжди звучать вірогідніше за правду.

Стентону спав на думку Апіс із його «Чорною рукою». То були армійські офіцери, та це не завадило їм убити свого ж таки монарха заради того, що вони вважали більшим благом для Сербії. А вже для його, Стентонового двадцятого століття всілякі військові перевороти були однією з основних питомих ознак. Випадкам, коли генерали у темних окулярах скидали законних глав держав і самі посідали їхнє місце, історія майже втратила лік.

— Врешті-решт усе заспокоїться, — сказав Стентон.

— Сподіваюсь.

Розмова ця відбувалася у той день, коли Стентона мали виписати зі шпиталю. Повністю його рана ще не загоїлася і далі потребувала догляду, проте від інфекції та зараження крові не зосталося й сліду — на превеликий подив лікарів. Час од часу вони зазирали у двері і, не вірячи своїм очам, лише хитали головами.

— Берні, як же чудово, що ти все зробила, як я просив, — мовив Стентон. — Якби ти не приїхала, мене б уже й на світі не було.

— Та бачу, — відказала вона, — якби я не принесла те, за чим ти мене послав…

— Аж не віриться, що ти отак узяла, кинула все і поїхала сюди мене шукати… так мило з твого боку.

— Ну, насправді там не дуже було що кидати і за чим шкодувати. Я — та сама багата, знуджена безцільним життям дівчина. Як і більшість представниць свого класу, добре освічена, але навіщо — хтозна, пуття з тої освіти жодного.

— А як же боротьба? Боротьба за жіночі права? Коли ми прощалися у Відні, ти казала, що знову до цього візьмешся.

— Боюсь, зараз усе це трохи відійшло вбік, опинилося ніби десь на узбіччі. Нині всі переймаються тільки ольстерською кризою, і жінки здебільшого й думати забули про жіночу солідарність, їм важливіше, на чий бік стати у цій ситуації. Ти уявлення не маєш, як усе загострилося…

— Берні, — перебив Стентон, беручи її за руку, — коли я лежав і марив, а ти до мене говорила, то розповідала багато про себе і про свої почуття…

Він раптом збагнув, що про політику говорити не хоче взагалі. Зрештою, ця тема його ніколи особливо не цікавила. Говорити йому хотілося про Бернадет.

— А, ти про це, — відповіла вона, знову страшенно мило почервонівши. — Та то я лише намагалася втримати тебе тут, щоб ти не віддалявся від дійсності. Так, белькотіла, що на язик прийде. Може, це й добре, що ти марив, інакше міг би померти від нудьги, заки ті твої голочки підняли тебе на ноги!

Він стиснув їй руку трішечки сильніше.

— Пригадую, ти, здається, казала, що думала про мене і хотіла знову зі мною побачитися. То це ти просто так собі белькотіла?

На мить вона відвела погляд і втупилася у покривало, край якого нервово теребила між пальцями, а тоді глянула прямо йому у вічі.

— Ну, може, я й справді щось таке казала, але ж це все нічого не варте, хіба ні? Бо ж ідеться насамперед про той твій емоційний багаж, з яким ти носишся повсюди, мов із писаною торбою — дуже великою, таємничою торбою під сімома замками. Та й у Відні ти тоді з самого ранку дав драла, наче перестрашений кіт.

Стентон хотів був щось сказати, але Бернадет одразу повела далі:

— Ні-ні, я нічого не мала проти. Така у нас була домовленість, і ти її дотримався, а я чудово поснідала на нашому балконі та й пішла собі, високо піднявши голову. Тож не хвилюйтеся, містере Стентон, я не приїхала сюди в надії, що у відплату за роль доглядальниці ви у мене закохаєтесь. Якщо чесно, я просто рада була поїхати з Ірландії. Там зараз зовсім не весело, як і в Британії загалом, коли вже на те пішло. Тобто, звісно, краще, ніж тут, цілих прошарків населення за ґрати не кидають, та все одно війська на вулицях… ну, й таке інше.

Стентону хотілося й далі говорити про неї. Сказати, що вона помиляється, бо після Відня не йшла йому з думки ані на день. Проте почуте геть його приголомшило.

— Війська? На вулицях? У Британії?

— Боженьку, та ти ж нічого не знаєш! Ми тут так заговорилися про Німеччину, що розповісти про те, що діється вдома, я й забула. Все сталося буквально за кілька останніх днів. Після того, як убили Черчілля.

Стентон мало не подавився своєю юшкою.

— Черчілля? — закашлявся він. — Убили? У 1914-му?

— Певно, що у 1914-му, а який же зараз, по-твоєму, рік? То було суще жахіття. Він виступав на мітингу, присвяченому гомрулу в Ірландії. Говорив у своєму дусі: мовляв, це зрада з боку торі погрожувати, що вони підтримають армію, якщо та відмовиться застосовувати силу для впровадження в дію відповідного закону. Так воно, чорт забирай, і мало трапитися, тут жодних сумнівів. І тоді хтось його застрелив.

— Хтось?

— Якийсь ольстерець, юніоніст. І навіть не пробував утекти. Був гордий зі свого вчинку. Сказав, що зрадник — це власне Черчілль, який намагався розвалити Сполучене Королівство, а він сам — патріот, бо захищає володіння корони. Можеш собі уявити, який ґвалт здійнявся у країні, і далеко не всі — на боці Черчілля. Кажу тобі, багато хто називає героєм якраз убивцю. Тим часом Ірландія взагалі знавісніла. Вибухи. Заворушення. Вулицями Дубліна розгулюють озброєні республіканці й уже ні від кого не ховаються.

Стентон похолов. Відчував, як на очах закипають сльози.

— Г’ю? З тобою все гаразд? Тебе аж трусить. Я розумію, новини направду страшні, але багато хто закликає і до спокою…

Стентон відкинувся на подушку і втупився у стелю.

— Берні, ти не розумієш. Черчілль відігравав ключову роль. Він же нас урятував…

— Урятував? Від чого? Ну, так, він добряче пришвидшив розбудову флоту, але на дідька нам тепер той флот, усі ж переймаються тільки тим, як би то пошвидше та понадійніше роздерти на клапті країну — кожен свою, ніхто ні на кого нападати не збирається. Слухай, мені Черчілль теж подобався, бо займав сміливу позицію щодо Ірландії і до суфражисток ставився не найгірше в уряді, але ж він був лише міністром. Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що він нас урятував?

— Та нічого такого, — відповів, опанувавши себе, Стентон. — Я лише думав, йому судилися великі звершення, оце й усе. Хто знає, можливо, великі звершення й не знадобляться.

— Боюсь, таки знадобляться. У країні всі вчепилися в горлянки одне одному. Сто тисяч озброєних прибічників Карсона взяли під контроль Белфаст, а армія виступити проти них і навести там лад відмовляється. Причому відмовляються, зверни увагу, не солдати — генерали! У мене таке враження, що вони бачать, як поводяться військові тут, у Німеччині, і беруть приклад. Деякі полки навіть заявили, що впровадженню ірландського гомрулу не сприятимуть, хай що там каже закон. Схоже, тільки особисте втручання короля завадило їм рушити маршем на Вестмінстер. Тому, сам розумієш, сьогодні питання права голосу для жінок нікого особливо не цікавить. Відверто кажучи, мені вже починає здаватися, що скоро може не стати й парламенту, за який жінки мали б голосувати. Тож бачиш, насправді я була дуже рада хоч ненадовго все це полишити і трохи пограти роль Флоренс Найтінґейл. Життя ж важливіше за політику, га? Маю на увазі, треба ж просто жити врешті-решт. Себто, мені треба… але тобі, цілком можливо, й не треба. Чи таки треба?

— Треба, Берні, — сказав він, беручи її руку в обидві свої долоні. — Я справді хочу жити. Дуже хочу.

Наступного дня Стентон оплатив рахунок, подякував лікарям, які й далі знай зачудовано хитали головами, і залишив шпиталь. Зійшов із допомогою Бернадет униз масивними сходами і сів у таксі.

У своєму помешканні він розраховував побачити порожні пляшки та черствий хліб і запліснявілий сир на столі — рештки вечері з дня смерті кайзера. Проте там було прибрано; на полиці лежали свіжі продукти, на столі стояли свіжі квіти. На ліжку красувалися чисті простирадла, у відчинене вікно дихав вітерець.

— Сюрприз! — вигукнула Бернадет. — Взагалі-то це дещо суперечить моїм принципам — прибирати за чоловіком, та оскільки в тебе дірка від кулі у животі, то я подумала, що цього разу можу зробити виняток.

Роззирнувшись по кімнаті, Стентон помітив у кутку торби, які йому не належали. Ці торби він востаннє бачив у Відні, в готельному номері.

Торби, певне, стояли порожні, бо все вбрання Бернадет висіло на вішачках у шафі.

— Дещо самовпевнено, га? — запитала вона.

— Анітрохи, — запевнив він.

— Ну, тобі ж іще якийсь час буде потрібна доглядальниця, доки рана належним чином загоїться, то я подумала, що… Але, чесно, я можу так само легко спакуватися і забратися геть, якщо тобі не…

Стентон обернувся, узяв її в обійми і став цілувати.

— Ходімо у ліжко, — видихнув він поміж цілунками, на які палко відповідала Бернадет.

— А як же твій живіт? Рана? — здивувалася вона.

— Я ризикну.

— Аби тільки шви не розійшлися, заради всього святого. Ти просто лягай навзнак, а все решта я зроблю сама.