Знову й знову

15

Багато часу на це не пішло. Район міських корабелень не був більше тією вбогою і доволі занедбаною місциною, куди вони з МакКласкі приїхали якусь годину тому.

Уже на сусідній вулиці Стентон побачив візника, з яким саме розраховувався попередній клієнт, і повів професорку МакКласкі до нього. Та похитувалась і ледь переставляла ноги, а його раптом пронизала думка про те, що її одяг, який іще ту ж таки годину тому здавався глибоко консервативним убранням старомодної матрони, тут мав вигляд, м’яко кажучи, не надто пристойний, бо ж спідниця ледь прикривала коліна.

— Пера! — крикнув він візникові, заштовхуючи МакКласкі всередину, щойно звільнилося місце. — Готель «Пера-палац», Ґранд-Рю-де-Пера.

Турецькою Стентон майже не володів, але напередодні постарався бодай з’ясувати, як вимовляти деякі назви.

Зрештою, куди їхати, візник знав. У Константинополі було не так багато готелів, які обслуговували feringi, й усі вони купчилися у невеликому за площею європейському кварталі.

Стентон відкинувся на спинку жорсткого, оббитого шкірою сидіння і спробував оцінити ситуацію. Не загальну картину, цей-от приголомшливий факт: ось вони сидять у двоколісному кінному екіпажі і їдуть Константинополем 1914-го року. Думка настільки вражаюча і сутнісно химерна, що надто зосереджуватися на ній не варто, бо від неї і до божевілля — один крок.

Як і від належного усвідомлення того, що втратив він особисто. Ця втрата теж зависла над його крихким емоційним захистом, наче молоток над яйцем. Адже якщо історія справді перезавантажилася і попередня часова петля розпочалася спочатку, то ні Кессі, ні Тесси, ні Білла ніколи не існувало. Та й не існуватиме ніколи, бо ж уся покладена на нього місія власне й мала на меті цілковито змінити перебіг життя прийдешніх поколінь. Думати про це було нестерпно. Краще такі-от сокровенні думки просто ігнорувати, зосереджуючись натомість на конкретній хвилині — щораз іншій у міру того, як ті хвилини змінюватимуть одна одну.

Цього правила він незмінно додержувався, готуючи випуски «Граніта супроти граніту», у ті щасливі дні, коли заради адреналіну і відеороликів для свого вебпроєкту не раз і не два весело ставив себе у становище, де справді ризикував життям. Ніколи не дивися на цілу картину, бо тоді здасися та й по всьому. Коли висиш над прірвою, то перейматися тим, що та прірва — в пустелі, за п’ять днів ходу до найближчої водойми, немає сенсу. Спершу з прірви виберися, про воду потурбуєшся потім.

Район міських корабелень залишився позаду, і фіакр заторохкотів Галатським мостом, а потім — вулицями Пери, здебільшого тихими й безлюдними, адже було вже за північ. Стентонові мигнула думка, що вони з МакКласкі їдуть назад точнісінько тим самим маршрутом, яким вирушили з готелю всього якихось кілька годин тому. Той самий маршрут, от лише у 1914-му.

Ця думка вкотре вже зависла приголомшливим тягарем над головою, і він — так само вкотре вже — змусив себе зосередитися на поточному моменті.

А тоді спробував оцінити стан МакКласкі, яка важко обм’якла поруч. Професорка знову знепритомніла; на шкіряній оббивці сидіння, на яке вона спиралася головою, темніла кров. Та дівчина-туркеня на вечірці врізала їй таки добряче. Розбити на друзки пляшку з-під шампанського не так і легко, тут потрібна чимала сила.

Треба негайно покласти стару у ліжко, а до рани прикласти лід.

Значить, доведеться селитися в готель. Її взагалі туди пустять? Кардиган і блузка годилися, а от спідниця, безперечно, увагу таки приверне, і то неабияку. Стентон узагалі сумнівався, чи входила коли-небудь у готель «Пера-палац» на Ґран-Рю-де-Пера хоч одна жінка з повністю виставленими напоказ щиколотками і литками. Стара та жінка чи молода — байдуже, так чи так це непристойно. Якщо ж на додачу ще й з’ясується, що вона зазнала серйозного удару по голові, запитань, звісно, не уникнути. А відповідати на якісь запитання Стентон жоднісінької охоти не мав.

Прикрити рану на потилиці було неважко. На шиї у МакКласкі була шовкова хустина, і Стентон просто пов’язав її професорці на голову, затягнувши вузол під підборіддям. У такому вигляді — кардиган і хустина на голові — більше пасувало б прогулюватися вітряної днини по пірсі у Брайтоні, ніж поселятися о першій годині ночі у першокласний готель, але нічого, піде.

Зі спідницею було гірше. На дверцятах фіакра Стентон побачив акуратно складений плед. Узяв його і насилу зумів обв’язати МакКласкі навколо стану, закріпивши своїм ременем.

Ледь він із цим упорався, як вони вже й приїхали. Попри те, що рухалися зі швидкістю не більшою за ту, на яку здатен кінь, що йде риссю, дорога від Ньютонового дому до готелю зайняла часу значно менше, ніж поїздка великим «мерседесом» у зворотному напрямку.

Стентон ще морочився з пряжкою ременя, коли візник повернув і під’їхав до того самого готелю, де вони обидвоє вечеряли буквально на кілька годин раніше. Він міцно затягнув ремінь поверх пледа і постарався сховати його під кардиган. Потому знову дав професорці нюхнути амонію, який принаймні почасти привів її до тями.

— Скажу йти — йдете, — прошипів він. — І ні слова.

МакКласкі розплющила очі, але не сказала нічого.

Візник спинився. Стентон визирнув у віконце і подумки відзначив, що професорка мала рацію. Фасад готелю мав такий самісінький вигляд, як тоді, коли вони звідти виходили; бракувало тільки низки чорних лімузинів перед входом.

Зістрибнувши на землю, візник відчинив дверцята, а Стентон тим часом сягнув у менший зі своїх ранців і витягнув позначений відповідним кольором конверт із турецькими грошима початку двадцятого століття. Потому кивнув на плед — мовляв, беру — і дав візникові суму, що разів у п’ять перевищувала потрібну. Той від такої удачі відмовлятися не збирався і разом зі Стентоном допоміг МакКласкі вибратися з фіакра.

Від дверей готелю до них одразу кинулися портьє. Стентон помахав у них перед очима банкнотою, відсторонив їх від МакКласкі і показав на торби. А тоді сам провів професорку крізь двері; позаду ніс багаж один із портьє.

Стійка адміністратора була розташована в іншому місці, не там, де була зранку, коли вони поселялися в готель після того, як їх привезли сюди з аеропорту, а от «Східний бар» далі ховався у кутку просторого атріуму, там само, де вони з МакКласкі сиділи перед останньою, за її словами, вечерею.

Останньою? Ага, вже. Ото стара шахрайка.

З професоркою, яка нетвердо ступала поруч, він підійшов до стійки; у фоє, на щастя, такої пізньої години не було майже нікого. Свідками прибуття пари доволі дивних мандрівників стали тільки портьє з торбами позаду й адміністратор за стійкою.

— Мама невдало впала, — голосно, владним тоном сказав Стентон англійською. — Мені потрібні суміжні кімнати. Ванні кімнати у вас в номерах є?

— Звісно, сер, у багатокімнатних, — також англійською відповів адміністратор.

— Тоді я візьму номер з двома спальнями — найкращий, який маєте. Також потрібен лід: знайдеться у вас у погребі трохи льоду? Негайно пришліть два відерка.

Спершу нові прибульці явно викликали в адміністратора чимало сумнівів. МакКласкі, обв’язана пледом замість спідниці, на світську даму аж ніяк не скидалася, та й Стентонове вбрання зовсім не нагадувало вечірній костюм. Та вони мали при собі листи з британського міністерства закордонних справ із настійливим проханням усіляко їм сприяти та допомагати, і коли Стентон, недбало підкидаючи на долоні золотий соверен, почав наполягати, щоб покликали управителя, номер одразу знайшовся. Зрештою, британці славилися своєю ексцентричністю на весь світ; багато кому з них було начхати, що подумають про них якісь там іноземці. Тож у ті часи побачити в тому чи іншому з найкращих європейських готелів літню, дещо несповна розуму англійку в супроводі синів, одягнених радше для гірської, а не міської прогулянки, була, либонь, не така вже й дивина.

Портьє провів їх до розкішного ліфта, яким вони піднялися на сьомий поверх, і заніс у номер багаж.

Кілька дрібних монет на чай, кілька слів на знак подяки, і їх залишили самих у препишній — сама тобі позолота і пурпуровий атлас — вітальні едвардіанської доби.

Стентон, знову ж таки, вирішив зосередитися на поточному моменті. МакКласкі на ту пору вже кинуло в жар, вона бурмотіла щось невиразно собі під ніс. Він повів її у ванну і промив рану на голові. Поріз виявився доволі глибоким і тепер уже кровоточив так, що комір і спина кардигана сильно просякли кров’ю.

Стентон посадив професорку на унітаз, перевірив їй зіниці і прислухався до дихання, а тоді спитав:

— Як вас звати?

— Саллі МакКласкі.

Прозвучала відповідь не дуже чітко, але доволі впевнено.

— Де ви працюєте?

— У Кембриджі. Я декан Трініті-коледжу.

Він хотів був іще спитати, який сьогодні рік, але вирішив, що не варто: відповідь на це запитання могла викликати збурення у мізках і без контузії. Зі здатністю мислити у МакКласкі начебто все було гаразд, отже, якщо тільки обійдеться без набряку мозку, у неї, можливо, лише кілька днів сильно поболить голова. Доки не принесли лід, їй нічим більше не зарадиш.

Тепер, звісно, треба було покласти її у ліжко: завдання не з легких. Професорка була притомна, проте фізично ні на що не спроможна, а на додачу ще й гладка і стара. З черевиками, шнурки на яких позатягувались у вузли, і товстими вовняними колготами довелося добряче поморочитися; крім того, він іще й весь час хвилювався, щоб вона не гримнулася з унітаза на підлогу. Врешті-решт, добравшись до неосяжного на вигляд бюстгальтера й панталонів у стилі індастріал, Стентон вирішив на цьому й зупинитися.

Йому спало на думку глибше зазирнути до її торби, і від безсоромності старої шахрайки він аж присвиснув. Підготувалася вона до мандрівки цілком і повністю. У торбі знайшлися три комплекти спідньої білизни, довга чорна сукня, абсолютно в дусі відповідної доби, і бавовняна нічна сорочка з начосом — усе акуратно й компактно складене за вказівками з посібників для скаутів. Ще Стентон побачив там британські й німецькі паперові гроші та щось схоже на казначейські бони, чимало розмаїтих ліків і, на чимале своє здивування, навіть невеличкий пістолет — шестизарядний «руґер» із рожевого полімеру. Як примудрилася професорка провезти зброю, бодай і таку дівчачу на вигляд, він не мав жодного уявлення, проте у зброї, рожевій чи ні, розбирався і знав, що ця — таки вбивча, особливо з близької відстані. Стара і так уже сильно напартачила, втрутившись у його місію, та ще й дістала тепер по голові. Таку геть непередбачувану компаньйонку краще роззброїти, принаймні тимчасово, вирішив Стентон і, витрусивши патрони з магазина на долоню, поклав їх собі у кишеню. У торбі, схоже, було ще чимало всякої всячини — всередині вона, як то часто-густо з жіночими торбинами буває, виявилася значно місткішою, ніж здавалося зовні, — та досліджувати межі достоту зухвалої двоєдушності своєї колишньої професорки Стентон не мав часу.

Він зумів якось запакувати її в нічну сорочку і, піднатужившись, переніс на ліжко в одній із суміжних з вітальнею кімнат. Якраз тоді принесли лід, тож Стентон, скориставшись пóшивкою та рушником, зробив МакКласкі холодний компрес і знов оцінив ситуацію. Якщо лід убезпечить від набряку, все начебто має бути добре. Звісно, для людини, якій уже за сімдесят, зазнати такого удару — то не жарти, та МакКласкі, попри весь свій не надто здоровий спосіб життя, була ще міцною бойовою конячкою. Трохи удачі, і вона виборсається. Не те щоб йому вартувало особливо цим перейматися. Професорка виявилася брехливою, підлою зрадницею, яка задля того, щоб зробити собі приємність, поставила під загрозу всю місію. А проте він таки переймався. Адже вона завжди була йому до душі. І тепер, коли МакКласкі здійснила з ним стрибок крізь час і вони разом переживали найдивовижнішу, найхимернішу пригоду в історії людства, він сподівався, що їй усе ж пощастить побачити той дурнуватий балет, заради якого вона зважилася на таку авантюру.

Дихала професорка вже рівніше. Схоже, радше спала, ніж просто лежала непритомна. Зрештою, вони ж обидвоє на ногах від четвертої ранку попереднього дня. Стентон зиркнув на прегарний переносний годинник, що стояв на камінній полиці: було чверть на третю ранку. З урахуванням двогодинної різниці в часі між Лондоном і Центральною Європою вони не спали понад двадцять годин.

І сто одинадцять років.

Не дивно, що МакКласкі таки зморило.

А прокинеться — переживе ще те потрясіння. Потрясіння, яке йому й самому час уже потрохи усвідомлювати. І сприймати. Ньютон мав рацію. Надходив ранній ранок першого червня 1914-го року.

Від його дотеперішнього життя не зосталося ані крихти.

Окрім хіба що МакКласкі, але то була слабка втіха.

Він витягнув смартфон і подивився, чи немає сигналу, хоч і добре розумів, що ніякого сигналу тут бути не може. Але ж хто його зна? Ті технарі з університету збіса розумні, і якби вони завантажили йому застосунок, що дозволяє телефонувати крізь різні виміри часу і простору, то він не дуже і здивувався б. Проте нічого такого, ясна річ, не трапилося, і там, де ще напередодні зранку темніли чотири позначки, тепер було порожньо.

Стентон поліз у теку з музикою і прокрутив список мелодій. Може, щось послухати? Але ні, не варто. Надто вже це дивно.

Він вийшов на балкон і сперся на поручні. Пера була розташована на пагорбі, і звідти відкривався вид на весь Стамбул і на води Золотого Рогу внизу. Де-не-де ще мерехтіли вогники, але й ті згасали один по одному в міру того, як місто, що його він тепер муситиме називати Константинополем, відходило до сну.

Якщо історія піде своїм ходом, то не мине й трьох місяців, як це місто перебуватиме вже у стані війни. Європа зануриться у найкривавіший, найжахливіший конфлікт, який будь-коли бачив світ. І відомо це було лише йому та МакКласкі, і зарадити цьому міг лише він.

Нараз Стентон відчув себе зовсім малим і дрібним.

Спати йому не хотілося, тож більшу частину тієї ночі він так і просидів на балконі, дивлячись на місто, лиш час од часу перевіряв, як там МакКласкі, і міняв лід, аж доки той розтанув увесь. Біля п’ятої ранку ген-ген на обрії замрів світанок.

Світанок його першого дня.

Він вирішив піти прогулятися. МакКласкі почувалася наче не найгірше. Ознаки гарячки, які були в неї раніше, зникли. Вона спокійно, міцно спала, а організм тим часом приходив до тями після удару. Стентон перев’язав їй рану, поставив на столику біля узголів’я воду й вазу з фруктами і написав записку, яку поклав на подушку:

НЕ ПАНІКУВАТИ! Ньютон мав рацію: все сталося саме так, як він казав. У вас була контузія, вам треба відпочити. Не виходьте з номера. На столику біля ліжка — вода, фрукти і батончик «Марс» (знайшов його в кишені вашого кардигана). Я повернуся до обіду. Ваш годинник переставлений на місцевий час, також годинник є на камінній полиці. Ви — жахлива жінка, але, мабуть, мені від вас тепер не відкараскатися.

Г’ю

І мало не дописав: «P.S. У разі потреби дзвоніть на мобільний».

Потім зв’язав у вузол закривавлений кардиган і хустину МакКласкі, щоб пізніше викинути. А тоді, прихопивши менший зі своїх ранців і замкнувши за собою двері, почепив на ручку табличку «Не турбувати» і рушив до ліфта.

Мав намір спуститися вниз до Босфору і подивитися з Галатського мосту на схід сонця.

Та не мине й кількох годин, як він урятує життя молодій мусульманській сім’ї і дивом уникне провалу своєї місії, зіткнувшись з групою британських офіцерів у кав’ярні.

Історія почалася заново. Майбутнє вже змінювалося.