10


Стентон ковтнув пива і закусив прецлем; сидів у «Східному барі» в готелі «Пера-палац» на Ґранд-Рю-де-Пера, по європейському боці Золотого Рогу. Після нещодавньої небезпечної ескапади в кав’яреньці біля мечеті він вирішив ні на які ризики більше не наражатися і поїхав фіакром прямо до готелю, де зупинився.

Розглядаючи модно вичепурений люд навколо, що коротав час в очікуванні другого сніданку, Стентон уже шкодував, що кинув курити. У 1914-му курили геть усі. Сигарети в барі пропонували безкоштовно, а за кілька пенні можна було отримати сигару. На стінах красувалася реклама сигарет. Зловісної подоби персонаж у фесці втішався куривом марки «Мослем», а вельми самовдоволеного, схожого на султана чолов’ягу у велетенському тюрбані з ісламським півмісяцем оточував цілий гурт доволі легко одягнених танцівниць. Якусь хвилю Стентон розважався, пробуючи вирахувати, хто у двадцять першому столітті, з якого він сюди потрапив, обурився б цією рекламою сильніше і здійняв би більше галасу: прихильники здорового способу життя, феміністки чи правовірні мусульмани.

Його погляд перехопив бармен.

— Турецькі чи вірджинські, сер?

І посунув до нього прегарно інкрустовану коробку, одночасно запропонувавши вогонь.

Вони так тішили око, ці бездоганно рівні ряди невеличких білих рурочок. Ще донедавна він викурював по двадцять на день і насолоджувався кожною. В армії, бувало, й більше. Там узагалі мало хто відмовляв собі у такій втісі. Коли ти з дня на день ризикуєш підірватися на замаскованій під що завгодно вибухівці, то ризик смерті через тридцять років якось тьмяніє. Куріння було чимось на кшталт складеного з двох пальців знаку ворогові. «Ми тебе не боїмося. Бачиш, усе одно самі себе вбиваємо».

Стентон мало не спокусився. Запалити турецьку цигарку у «Східному барі» готелю «Пера-палац» у старому Константинополі в ті дні, коли Османська імперія ще сяк-так шкандибала світом, — від самої думки про це віяло романтикою, дуже в його дусі.

— Ні, дякую, — сказав він.

Курити Стентон кинув після того, як отримав листа від Кессі.

Вона його про це не просила, але він вбачав у такому вчинку потужний доказ своєї рішучості виправитися, стати кращим. Кессі сама палила, коли вони познайомилися, але кинула, завагітнівши. І відтоді страшенно хотіла, щоб він зробив так само; ніколи, щоправда, йому нічого на цю тему не казала, але від нього, звісно, це не сховалося. Особливо після того, як Тесса почала звертати увагу на всю ту соціальну рекламу з напівзогнилими легенями та хворобливими на вигляд очима.

— Ще одне пиво, будь ласка, — мовив він. — Ні, зачекайте. Скотч. «Лафроайґ». — Зазвичай Стентон віддавав перевагу багатшим, дещо заспокійливим ґатункам віскі, але цього разу йому хотілося чогось збудливого й агресивного. Димний, з присмаком торфу напій він перекинув одним духом. І пригадав собі лишайник, варені корінці та обвуглену оленину, завдяки яким виживав тижнями на берегах озера Лох-Марі.

А ще згадав про МакКласкі.

Вона подарувала йому «Лафроайґ» різдвяного ранку п’ять місяців тому. Прокинувшись вранці, він побачив на спинці ліжка традиційну панчоху, де знайшов мініатюрну плящинку віскі, шоколадну помаранчу і брелок для ключів з сувенірної крамнички Трініті-коледжу.

А також документ на ім’я капітана Г’ю Стентона, рік народження — 1878, з печаткою, у якій впадали в око великі літери «GR».

— Невеличкий різдвяний дарунок, — озвалася професорка, входячи до кімнати з цигаркою в зубах і з тацею зі сніданком в руках. — У ті часи паспортів як таких ще не було. Якщо ти вважав, що можеш встряти десь у тарапати, то запасався про всяк випадок посвідкою особи з фото і листом із нашого міністерства закордонних справ, який велів усіляким чужоземцям дати тобі чистий спокій, а самим котитися на всі чотири сторони. Pax Britannica, розумієш. Гарні були деньки, еге? А класно відфотошопили твоє фото, скажи? Вуса тобі дуже навіть до лиця, ти з ними такий серцеїд на вигляд… розіб’єш там серця всім юним суфражисткам. Гаразд, ось тобі чай, яєчня, грінки і купа зубрячки на додачу. Різдво, не Різдво, а працювати треба.

На таці поряд зі сніданком лежали планшет і лептоп.

— На планшеті — чудовий курс німецької.

— Взагалі-то я говорю німецькою дуже непогано. Відслужив перші три роки на Рейні.

— Ти ба! Думаєш, нам про це не відомо? То ж була одна з основних вимог. Не менш важлива за твої практичні навички й уміння. Але «дуже непоганого» рівня не досить, у тебе ж там таємна робота. Поза тим, не забувай, що німецька початку двадцятого століття була до дідька формальніша за ту, якою з тобою балакали шльондри в нижньосаксонських барах. Тому берися таки до зубрячки. Звісно, було б супер, якби ти вивчив ще турецьку і сербську, але це не мови — суще жахіття. Тож ми подумали, що краще тобі цілком вільно говорити німецькою, ніж абияк усіма трьома. Ти ж і французькою говориш, правда?

— На шкільному рівні. А ще трохи пушту й урду.

— Добре. Німецька — якраз те, що треба. Рідна мова ерцгерцога, якого тобі треба порятувати, й імператора, якого тобі треба порішити.

МакКласкі сіла на ліжку й узяла з таці грінку.

— То ви далі за своє?

— Яке таке своє?

— Той великий і неймовірно вигадливий жарт, у який ви чомусь вирішили втягнути свого колишнього студента.

— Все ніяк не можеш повірити, що через п’ять місяців опинишся у 1914-му? — спитала МакКласкі, ковтаючи грінку й водночас випускаючи носом дим. Стентонові аж цікаво стало, де це вона навчилася жувати і дихати одночасно. Так уміють робити представники деяких гірських племен, йому самому траплялося бачити, але від кембриджської професури такого якось не сподіваєшся.

— Та щось не дуже, — визнав він, відкручуючи з плящинки ковпачок і вдихаючи густий запах, що віддавав сирою землею. — Бо ж уся ця справа, погодьтеся, сильно скидається на чисте божевілля. — І закрутив ковпачок назад. — Може, це все-таки лише жарт, витівка? Змусимо Граніта Стентона повірити, буцімто він вирушає на неймовірну місію, а тоді виставимо все для сміху в нет: «Граніт проти історії».

— Г’ю, ти справді можеш уявити, щоб я так крутила тобі голову?

— Ну, визнаю, це мене дуже здивувало б, ваша правда. Але менше, ніж ідея відправити мене у минуле.

— Гаразд, — скручуючи собі ще одну цигарку, мовила МакКласкі; Стентонові на простирадла просипалося кілька крихт тютюну. — Скажу тобі таке. Чи вдасться тобі здійснити квантовий стрибок у просторово-часовому континуумі, нам, звісно, напевне не відомо, та що нам відомо таки напевне, то це те, що сер Ісаак Ньютон вважав це можливим. А сер Аміт Сенґупта, у свою чергу, стверджує, що математичні розрахунки, на які спирається Ньютон, цілком раціональні. Ось так. Це все, що відомо нам, і все, що відомо тобі. Хтозна, може, нічого такого й не трапиться. Безперечно тут, Г’ю, лиш одне: як Ньютонові спадкоємці, принаймні припускати таку можливість і діяти відповідно ми зобов’язані. Невже ти цього не розумієш?

Стентон мовчки їв свою яєчню.

— Та й чому ні, Бога ради? Ти сам сказав, що просто вбиваєш час у надії, що рано чи пізно щось уб’є тебе. Ну, то прошу дуже, вбивай його тут зі мною. Це аж ніяк не гірше, ніж сидіти на березі озера десь у Шотландії або намагатися піймати інтернет у дешевенькому мотелі. Живи собі тут, у помешканні декана. Вдосконалюй свою німецьку. Вивчай із усією пристрастю 1914-й і поринь із головою у достоту дивовижний досвід та найрізноманітніші знання, якими з тобою щедро ділитимуться члени ордену Хроноса. Що ти ще маєш до роботи? Де ще так повеселишся? Що тобі взагалі втрачати?

Стентон усміхнувся. Тут вона його таки підловила, не посперечаєшся.

— Хлопця ви, звісно, підібрали якраз того, що треба, — озвався зрештою він. — Ні тобі зв’язків, ні життя, ні майбуття. Такого, як я, насправді ще пошукати.

— А на додачу — винахідливий шукач пригод, говорить німецькою та ще й історією неабияк цікавиться! Чорт забирай, Г’ю, таке враження, що тебе нам підсунув сам Ньютон.

— Гаразд, професорко, — мовив Стентон з усмішкою. — Я з вами принаймні на якийсь час…

— Ю-ху-у! — вигукнула МакКласкі і на радощах так труснула головою, що щедро всипані лупою плечі її шинелі побіліли від нового снігопаду ще сильніше. — Нічого, якщо я потягну ще одну?

І, не чекаючи на відповідь, схопила грінку, надкусила, а тоді потягнулася, щоб умочити її у Стентонову окату яєчню. Той, одначе, вчасно прикрив тарілку рукою.

— Грінку можете взяти, професорко, — сказав він. — Але мочити її в чужу яєчню — це вже занадто. Огидно, як по правді.

— Бачу, ти ніколи не бував на опівнічних гулянках у шкільному гуртожитку. Там усієї цієї бридливості позбуваєшся вмить. Я сотні разів дожовувала жуйку після інших дівчат.

— Привілею вчитися у приватній школі я не мав, вибачайте.

— Знаєш, оцей свій гонор у 1914-му краще заховай кудись подалі. Аристократи тоді заправляли направду геть усім.

— У кого гроші, професорко, той і заправляє. Так завжди було, є і буде.

— Ну, гаразд, до діла. Тут на планшеті — німецька. На лептопі — читання на ніч. Зріз ситуації в Європі станом на перше червня 1914-го, особливу увагу приділено Центральній Європі і Балканам. Усе, що нам відомо, до останньої дрібнички. Від цін на ковбаси у Будапешті — до особового складу британського посольства у Белграді, від розкладу потягів на вокзалі Ватерлоо — до тертя між кайзером та його матір’ю-англійкою, якій він ставив на карб свою скалічену руку. Ретроспективний погляд — наш головний козир, тому хочеш чи ні, а мусиш усе це в себе втиснути. Ближче до старту тобі доведеться багато часу проводити на історичному факультеті. Семестр на той час іще не закінчиться, тож гляди не закохайся в якусь чарівну студентку в мініспідничці, страшенно захоплену італійським Відродженням. Бо я певна на всі сто, що перед таким-от збіса спокусливим зрілим однокурсником, як ти, не встоїть жодна.

Стентон метнув у неї гострий погляд.

— Я в житті більше не закохаюсь, це вже напевне.

МакКласкі знизала плечима.

— Не думаю, що твоїй Кессі цього хотілося б.

— Я вже вам казав: Кессі померла і права голосу не має.

— Ну, то хоч переспав би з котроюсь раз чи два. Кажу ж, вони на тебе летітимуть як мухи на мед, не встигатимеш обмахуватися.

— Професорко, — сказав Стентон, — займімося ліпше Хроносом, га?

— Твоя правда, — мовила вона, вже крокуючи до дверей. — Перше заняття з німецької — об одинадцятій тридцять. На щастя, твій викладач не проти пропустити різдвяний обід. Якщо чогось потребуватимеш — курива там чи ще чого, — то гукай.

— Я й далі не курю.

— У 1914-му куритимеш, можу закластися.

— Гаразд, якщо я таки опинюся коли-небудь у 1914-му, то, може, одну й викурю — суто для вас.





Загрузка...