7


Коли Стентон із МакКласкі дорогою до каплиці Королівського коледжу, яка, вкутана у білу запону крижаної мли, здіймалася попереду, переходили через річку Кем, ранковий дощ із градом уже давно знову перемінився на сніг.

— Ти бачив коли-небудь щось прекрасніше? — спитала МакКласкі, коли вони на мить спинилися на Королівському мосту. — Невже це не підносить тобі дух, от аніскілечки?

— Даруйте, — похитав головою Стентон. — Я тільки подумав, що Кессі це точно сподобалося б.

— О, так-так, — зітхнула професорка. — Страшна іронія важкої втрати: кожна знайома радість обертається на печаль. Кожна усмішка — на гострий ніж. Кожен прояв краси тільки додає болю.

— Дякую.

Служба й справді була до болю прекрасна. Ніби другий похорон. Безліч мерехтливих свічок. Голоси хору, що сповнювали увесь простір навколо. Величаві поетичні строфи з Біблії короля Якова, навдивовижу зворушливі навіть для невіруючих. Нестерпна велич обряду, майже незмінного ось уже протягом трьох сотень літ.

Після служби МакКласкі не повернулася зі Стентоном назад до свого помешкання у Трініті-коледжі, як він сподівався; натомість взяла його під руку і крізь крижаний вітер, що свистів у дворі, повела до Великої зали. Стентон помітив, що у тому ж напрямку рушило ще чимало з допіру присутніх на службі у каплиці Королівського коледжу: самі тобі шановані, зігнуті роками вчені мужі з університету в традиційних, оздоблених торочками та китичками капелюхах, які доводилося притримувати руками, й у широких мантіях, що їх вітрюган розвівав так, наче грозився звіяти хтозна-куди найхирлявіших.

Біля входу до зали стояло двійко портьє, ще кілька розташувалося то тут, то там у Великому дворі. На головах у них були узвичаєні котелки (у поєднанні з обов’язковими флуоресцентними куртками вигляд це мало доволі безглуздий), та щось у їхній манері триматися підказало Стентонові, що насправді це ніякі не портьє. Надто зосереджені, надто подібні на око між собою. Охоронців Стентон упізнавав з першого погляду, адже мав свого часу нагоду запізнатися з представниками цієї професії досить близько.

Утім, всередині п’ятсотлітньої будівлі панував мир і спокій, усе там дихало ще старим затхлим коледжем. Першої миті Стентонові навіть примарилося, ніби він уже вдруге того дня потрапив на різдвяне богослужіння. Струнний квартет награвав святкову музику; сама атмосфера у залі буцім спонукала присутніх перемовлятися лише благоговійним шепотом. Ряди крісел перед невеличким помостом для промовців нагадували ряди лав перед вівтарем. І знову — багато свічок, хоча тут вони, таке враження, тільки додавали мороку, бо до балок високої стелі їхнє світло не досягало, і та нависала над ними густою тінню.

Коли МакКласкі, яка з паперами в руці снувала навколо, врешті переконалася, що зібралися всі, то провела Стентона до залишеного для нього місця у передньому ряду, а сама піднялася на поміст і повернулася до людей.

— Добрий вечір і веселого всім Різдва, — покотився залою її гучний голос. — Мета, з якою ми тут зібралися, відома кожному з нас, окрім найновішого й останнього члена нашого товариства, капітана Г’ю «Граніта» Стентона, у минулому військовослужбовця повітряно-десантного полку спеціального призначення та відомого влогера. Капітане, ваші соратники по ордену Хроноса сердечно вітають вас у своєму колі.

Пролунали ввічливі оплески, та Стентон на них не відреагував. Він аж ніяк не почувався ні членом якогось там ордену, ні соратником когось із присутніх.

— Капітан Стентон був до мене напрочуд терплячим, — повела далі МакКласкі. — Не виходячи за межі своєї компетенції, я розповіла йому десь половину нашої історії. Тож тепер для подальших пояснень передаю слово Амітові Сенґупті, професорові луціанівської математичної кафедри тут, у Кембриджі, і безпосередньому наступникові Ньютона.

Огрядного англо-індійського вченого, який підвівся тепер зі свого місця і зійшов на поміст, Стентон знав. Сенґупту знав у Британії кожен, бо цей визначний фізик, як то частенько з визначними фізиками буває, просто не злазив з екранів. Він регулярно з’являвся у новинах і в документальних програмах, де коментував усе підряд, аби лиш тема була хоч віддалено пов’язана з наукою і космосом. Ведучі, аж мліючи від захвату, епічно представляли його як «того, хто зазирнув в очі Богові», або називали «чоловіком, який подумки мандрував до найдальших меж космосу і до початку часів». Сам Сенґупта, звичайно, завжди зображав скромне здивування такими гіперболами, усім своїм виглядом показував, що йому дуже незручно, заявляв, що насправді добрався тільки до п’ятнадцятої секунди після початку часів, і давав зрозуміти, що ті перші чверть хвилини життя всесвіту залишаються для нього такою ж загадкою, як і, скажімо, для його водія чи кухаря.

Ще професор Сенґупта був вельми успішним письменником, автором книги під назвою «Час, простір та інша набридлива рідня», де він у такому собі науково-популярному стилі намагався пояснити «пересічному завсідникові пабу» теорію відносності та основи квантової механіки і, звісно ж, зазнавав невдачі. У наукових колах подейкували, що легше знайти бозон Гіґґса без допомоги адронного колайдера, ніж того, хто, взявши до рук книжку Сенґупти, зуміє перевалити за третю сторінку.

Професор вичалапав на поміст перевальцем, ніби тюлень на скелю. Під мантію він одягнув того дня костюм у тоненьку смужку і жовту у горошок краватку-метелик — такі полюбляють професори, яким до вподоби створювати враження, що у них, мовляв, трохи не всі дома. На голові у нього красувалася фірмова індійська шапочка у стилі Неру та Ганді, на яку він почепив значок із написом «Наука смалить». Зійшовши на поміст, Сенґупта відкрив свій портфель і заходився довго й нудно тасувати на столику перед собою різні папери, а потім у нього раптом пересохло горло, і він цілком свідомо розтягнув мало не на хвилину ковток води. Коли ж нарешті заговорив, у залі зазвучав педантичний і водночас наспівний голос, що з однаковим успіхом міг би належати як лекторові-популяризатору науки з Калькутти, так і членові лондонського клубу для джентльменів.

— Величезна потуга Ньютонової уяви призвела до того, що він ще за сотні років до Ейнштейна збагнув: час — сутність відносна. — Тут професор вдався до театральної паузи і заходився промокати губи велетенським, барвистим шовковим носовичком, який до цього грайливо визирав з нагрудної кишені його костюма. — Час не прямий, не лінійний. І рухається він не рівномірно й не надто впорядковано, а причина цього у тому, що на нього впливає гравітація, яку ми ще називаємо силою тяжіння. Так! Впливає так само, як і на рух, на масу, на світло та, зрештою, на всі властивості матеріального всесвіту. Загалом, звісно, панує переконання, що першим теорію загальної відносності запропонував Ейнштейн, і лише нам відомо, що насправді першою людиною, яка завдяки силі своєї думки дійшла до такого висновку, був наш сер Ісаак Ньютон. А ще нам відомо, що просунувся він далі за Ейнштейна, до того ж — значно упевненішим кроком. Довівши, що кругові й еліптичні орбіти планет можна пояснити впливом гравітації, Ньютон зрозумів також, що час рухається так само: вигинається і навіть обертається, наслідуючи розширення всесвіту, адже теж прив’язаний до сили тяжіння, властивій кожному сущому у всесвіті атому. Висловлюючись простіше, Ньютон збагнув, що час — спіральний. І тоді, завдяки розумінню гравітації простеживши і зафіксувавши на папері траєкторії руху планет, він зумів простежити і рух часу. А отже, передбачити траєкторію цього руху.

Тут Сенґупта знову ненадовго змовк, щоб ковтнути води. Він знав, що збирається повідати присутнім сенсацію, і явно не мав жодного наміру квапитися.

— «То й що?» — здогадуюсь, запитуєте ви зараз самі у себе, — повів далі професор. — По спіралі чи по прямій, час знай пливе собі й пливе, і, даруйте, якось уплинути на його плин нам не до снаги. То чому ж тоді раптом у старого сера Ісаака аж жижки затряслися, коли він до цього додумався, з якого такого дива? Зараз поясню! Та тому, що сила тяжіння теж не однорідна! Планети ж онде відхиляються злегка від досконалої симетрії свого прадавнього шляху. Те саме відбувається і з часом. Його треба уявляти не як ідеальну спіраль, а радше як вигинисту іграшкову пружину, витки якої вряди-годи перетинаються. Час, отже, за вельми рідкісного збігу обставин, проходить через одні й ті ж виміри двічі. Витки пружини змикаються — лиш на мить, у, знову ж таки, вельми обмежених параметрах, а потім спіраль часу далі біжить собі весело своєю дорогою. І жодної тобі шкоди… Проте Ньютон, блукаючи без упину іноді достоту страхітливими шляхами, якими вела його уява, знай мучив себе одним запитанням: ану ж раптом комусь випаде перебувати якраз у тій точці часопростору, де зімкнуться витки нашої пружини? Ця людина опиниться одночасно на початку й у кінці часової петлі. І тоді спіраль уже не побіжить собі далі весело своєю дорогою. Вона поверне назад. Адже звичайнісіньким подихом наш безстрашний мандрівник у часі запустить цю петлю знову. Й ось усе, що сталося в минулому, — раптом уже в майбутньому, ще тільки має статися. Історію обнулили. Петля починається спочатку.

Сенґупта промокнув носовичком чоло і знову ковтнув води. Завдяки мерехтливим свічкам його обличчям пробігали час од часу примарні брижі. Спираючись на свої ціпки та ходунки, члени ордену Хроноса, що зібралися в залі, подалися вперед і жадібно ловили кожне слово з уст видатного фізика.

— І Ньютон справді зробив підрахунки, — продовжував Сенґупта. — У це, далебі, важко повірити, але наш достеменно божественний геній сам-один, без сучасного обладнання, зумів визначити і повідомити нам, де і коли час перетне наступного разу свій уже пройдений раніше шлях. Не дивно, що після цього йому трохи помішалося в голові. Я й сам, мабуть, заходився б шукати таємні коди в Біблії, якби уклав мапу часу тоді, коли картографи тільки починали міркувати, як би то укласти більш-менш пристойну мапу Австралії. Словом, підрахунки сера Ісаака принесли абсолютно конкретний результат. Він розрахував, що наступна замкнута петля у просторово-часовому континуумі охоплюватиме сто одинадцять років, а точка, в якій зійдуться її початок і кінець, припаде на північ тридцять першого травня 2025-го і чверть на першу ночі першого червня 1914-го. Безперечно, всі ви чудово розумієте, звідки взявся цей п’ятнадцятихвилинний проміжок.

Стентон не розумів, та й багато хто з присутніх, на його думку, — теж. Як і чимало інших учених, професор Сенґупта мав кепську звичку спершу вдавати, буцім за рівнем інтелекту не надто й далеко втік від своєї аудиторії, а потім самовдоволено демонструвати свою вищість.

— Пояснюється його наявність тим, що, як я вже пояснював, гравітація — не рівномірна і не симетрична. У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються, як‑от у випадку високосних років. Тож хоч моменти відбуття та прибуття одночасні, насправді наш мандрівник у часі прибуде через п’ятнадцять хвилин після того, як відбуде. І звісно, на сто одинадцять років раніше, ги‑ги…

Тут Сенґупта широко всміхнувся, ніби йому пощастило оце напрочуд вдало пожартувати. Поміж присутніми улесливою хвилею прокотився вимушений сміх. Професор дозволив собі якусь мить ним потішитися, а тоді повів далі:

— Контакт цих двох окремих часових моментів буде зовсім мінімальним і швидкоплинним. Триватиме він у часі менше секунди, а точка просторового стикування буде, якщо скористатися дивовижно колоритним визначенням самого Ньютона, «не більшою за вартівню перед Сентджеймським палацом». Кожен, хто стоятиме в цій уявній вартівні у 2025-му, стоятиме в ній також і в 1914-му. Попередня дійсність миттєво зникне, розпочнеться створення цілковито нової дійсності. Вся стоодинадцятирічна часова петля піде спочатку. А місцем, де розташовуватиметься наша гадана вартівня, себто просторовими координатами, де перетнуться витки іграшкової пружини часопростору, визначено Стамбул.

— Константинополь! — вигукнула МакКласкі, не в змозі всидіти на місці ні секунди довше. — У Європі! Що ви на це, га?! Якщо це не доля, то що це таке? Усього за якихось сімсот миль від Сараєва! За півтори тисячі миль від Берліна! Себто, ви ж розумієте, що ці Ньютонові координати могли запроторити нашу людину куди завгодно: на вершину Евересту, у центр Південно-Китайського моря…

— У розжарене ядро нашої планети, — вставив Сенґупта. — До фізичної маси часопростору байдужісінько.

— От власне! — тріумфально продовжувала МакКласкі. — А що маємо натомість? «Кому чашечку кави по-турецьки? Може, волієте кинути оком на танець живота?» Це Божа рука, кажу вам, — інакше й бути не може. Бог дає нам один-єдиний шанс змінити історію, і то якраз там, де це потрібно найбільше.

— Я хотів би дещо прояснити, професорко МакКласкі, — суворо мовив Сенґупта. — Хай яких релігійних переконань ви додержуєтесь, тут ідеться суто про науку. Ньютон, як я вже сказав, зробив математичний розрахунок. Визначену таким чином точку перетину у часі та просторі він помістив у Стамбулі, і координати, які ми отримали від нього, просто-таки фантастично конкретні. Це погріб старої вілли, розташованої в районі давніх міських корабелень. Ньютон потай організував купівлю цього будинку, подбав про те, щоб там влаштували шпиталь, а погріб звелів довіку тримати під замком.

— Можу закластися, це таки влетіло в копієчку, — знову схвильовано втрутилася МакКласкі. — Тепер ми знаємо, чим усі ці роки займався старий пройда в Королівському монетному дворі.

— Ну, що ж, нехай і так, — твердо сказав Сенґупта, якого постійні втручання МакКласкі вже явно дратували. — Отже, наш великий учений плекав надію, що у 2025-му цей погріб далі стоятиме замкнений, і завдяки цьому мандрівник з того часу зможе без перешкод потрапити у, так би мовити, вартівню. З огляду на ймовірні історичні пертурбації це була дуже ризикована гра, але насправді йому практично все вдалося. Ньютонів шпиталь закрили остаточно лише в хаосі, що настав після Великої війни. Тож у 1914-му погріб, за умовами підписаного Ньютоном дарчого договору, був іще під замком.

— Та той погріб і далі там! — вигукнула МакКласкі.

— Саме так, професорко МакКласкі, — мало не гаркнув Сенґупта. — Я, власне, до цього й веду. Сам будинок постарів і занепав, його багато разів перебудовували, але підвалини залишалися…

— І ми його придбали! — крикнула МакКласкі, вистрибуючи на поміст до Сенґупти. — Він наш. І чекатиме на нас тридцять першого травня наступного року. Чекатиме на тебе, Г’ю. На капітана «Граніта» Стентона.

І вона тицьнула у Стентонів бік оцупкуватим, вкритим плямами від нікотину пальцем. Через усі ці розмови про 1914-й Стентонові нараз пригадався знаменитий плакат лорда Кітченера з закликом до мобілізації. МакКласкі, цілком можливо, саме той плакат і мала на думці.

— Ти потрібен своїй країні, Г’ю. Ти потрібен світові!





Загрузка...