Знову й знову

13

Завершивши розвідку, Стентон із МакКласкі тією ж дорогою вийшли з уже вповитого темрявою будинку і повернулися до готелю. Увечері вони зустрілися у «Східному барі», а звідти подалися до ресторану вечеряти. МакКласкі знову добряче налягала на їжу і вино, налаштована потішитися цією, як вона висловилася, «останньою вечерею», Стентон же їв небагато і пив лише воду.

— Якщо виявиться, хоч це й малоймовірно, що Ньютон таки мав рацію, мені потрібна буде ясна голова, — сказав він. — Мандрувати в часі напідпитку якось не хочеться.

Після вечері Стентон залишив професорку насолоджуватися кавою з коньяком, а сам пішов перевдягнутися. Зиркнув на себе у дзеркало і подумав, що в одязі, який пасував би спортсмену чи мисливцю початку двадцятого століття, — гольфах, бриджах і цупкій твідовій куртці — матиме цього вечора у Стамбулі вигляд доволі дивний. Утім, це місто славилося розмаїтими вечірками, тож навряд чи хтось узагалі зверне на нього увагу. Потому він перевірив спорядження, спаковане у великий ранець, а також у менший, запасний на екстрений випадок, де було все те саме, що й у великому, лиш у меншому обсязі. Брав із собою зброю і вибухівку, медикаменти, комп’ютери, документи і багато грошей у валюті різних країн та урядових облігаціях, майстерно підроблених за оригінальними взірцями з музеїв і банківських архівів.

О десятій вечора вони з МакКласкі зустрілися у вестибюлі і знову поїхали лімузином через Галатський міст. Вечірні вулиці заполонили натовпи охочих прогулятися, тож просувалися вони цього разу повільніше і власне тому й виїхали завчасу.

Дивлячись через вікно машини, Стентон вирішив, що нічого опівночі не трапиться. Надто вже реальним, надто міцним на вигляд видавалося двадцять перше століття за склом. Була субота, і місто мало намір добряче розважитися. З дверей ресторанів лунала музика. На кожному кроці — усміхнені, веселі обличчя. Все це жваве, рухливе, тріпотливе життя просто не могло взяти і з доброго дива щезнути, щойно годинник проб’є північ.

І знову МакКласкі ніби прочитала його думки. Ймовірно, вони просто віддзеркалювали те, про що думала вона сама.

— Влітку 1914-го світ теж здавався міцним і непохитним, — мовила професорка. — Раніше такого не бувало, направду. Життя, мовляв, ще ніколи не було таким безпечним і передбачуваним. Та все розвіялося мов дим. Зникло за кілька коротких літ. Не думаєш, що цей світ може розтанути без сліду так само раптово?

— Той світ знищили розпеченим свинцем, отруйним газом і бризантною вибухівкою, — відповів Стентон.

— Газ. Бризантна вибухівка. Гравітаційні зсуви у часі та просторі, — сказала МакКласкі. — Все це — фізичні явища на субатомному рівні. У Велику війну один-єдиний снаряд із великокаліберної гармати міг випарувати хтозна-скільки людей. У буквальному сенсі звести їх до клітинного рівня. Трансформувати матерію і відправити її у вільне плавання всесвітом. Твої складові вирушать, гадаю, у мандрівку не таку драматичну. Гравітація, безперечно, — найбільш стала сила в усесвіті. Все нею наділене, все зазнає її впливу. То чому час має бути винятком?

Вони вже наближалися до мети, і натовп на вулицях відчутно порідів. Район старих міських корабелень особливою популярністю не тішився, й усміхнені обличчя навколо траплялися дедалі рідше, а гамір вечірок і веселі крики безтурботної молоді поступово стихали віддалік.

— Тихо й спокійно, — пробурмотіла МакКласкі. — Якраз те, що треба.

Насправді, де ж пак. Коли машина повернула на потрібну вулицю, у вуха їм раптом ударила пульсуюча хвиля трансмузики. Тротуар перед будинком, де ще кілька годин тому не було ні душі, тепер періодично накривало світло.

— От дідько, — вилаялася МакКласкі.

Єдиний охоронець стояв, страшенно збентежений, неподалік на вулиці.

— Вибачте, пані професорко, — залопотів він. — Вони щойно прийшли і просто ввірвалися досередини. Святкують, комусь стукнув двадцять один. Їх там не менше двох сотень.

— Боже мій милий, — сполотніла МакКласкі. — Спонтанна рейв-вечірка, бодай би їм. Про це Ньютон не подумав.

— Викликати поліцію? — спитав охоронець.

— Ні! — притьмом заперечила МакКласкі. — У жодному разі. На це немає часу. Щоб їх порозганяти, треба кілька годин, та й буча буде чималенька. Г’ю, ходімо!

Вони проштовхалися крізь гурт обкуреної та задурманеної «екстазі» молоді, що юрмився перед вхідними дверима, і ввійшли в дім. За тих кілька годин, що минули після їхнього першого приїзду, все тут змінилося до невпізнання. Різко спалахувало сліпуче світло, гриміла й пульсувала гучна музика, повсюди танцювали, цілувалися, химерно виверталися і викручувалися людські тіла.

— Бачиш, Г’ю, — закричала МакКласкі, — це те, про що я постійно товкмачила тим дурнуватим марксистам, діалектичним матеріалістам. Історію роблять люди. Збіги обставин, чиїсь капризи і забаганки. Ось через цю банду п’яних рейверів Велика війна, можливо, таки почнеться і знищить Європу. Через день народження якогось ідіота! Але ми зробимо все, що зможемо. Ходімо!

І вона заходилася прокладати дорогу крізь те спітніле збіговисько. При собі мала, як завше, об’ємну торбину; фактично, цей конкретний екземпляр з її колекції нагадував радше невеликий ранець, і професорка нітрохи не вагалася використовувати його як таран. Стентон, упріваючи під вагою свого багажу, намагався не відставати.

Визначити, куди рухатися, було нелегко; стіни в кімнатах та коридорах позавішували зафарбованими у різні кольори полотнищами і казна-чим пообмальовували, тож на вигляд вони здавалися геть інакшими, ніж пополудні. Було принаймні світло: в саду за будинком, очевидно, стояв генератор, від якого через розбиті вікна протягнули кабелі всередину.

— Чорт, як усе організовано! — гиркнула через плече МакКласкі. — Аж не віриться, що це зробили за тих нещасних кілька годин. Якби ті придурки підходили так само креативно й інноваційно до пошуку роботи, то, може, й дебільних анархістів у світі було б менше!

Стентон ледь розчув, що вона каже. У кожному кутку висіли динаміки, і ді-джей додавати звуку зовсім не соромився.

Врешті вони таки знайшли дорогу вниз, у погріб, і зійшли не надто довгими сходами до виламаних дверей, що дивом трималися ще на одній завісі. Тих самих дверей, які люди Ньютона замкнули триста років тому.

Надія, що рейв-вечірка обмежувалася верхньою частиною будинку, відразу випарувалася. Тут відбувалося окреме дійство, ще несамовитіше, ніж нагорі. За пультами божевільно вистрибував інший ді-джей, на якому не було нічого, крім пари тісних лискучих шортів.

— Той нагорі грає лише драм-н-бейс, — закричала МакКласкі, — а от цей — реально стара школа, гай-енерджі-транс. Повне лайно, як на мене. Відколи дітваки перейшли з коноплі на «екстазі», вся музика зійшла на пси.

Хай чим накачалися тут гультіпаки, відривалися вони, видно, просто фантастично. Скакали і стрибали без упину, нікого й нічого не помічаючи навколо.

— Мого орієнтира нема, позначки на підлозі затоптали, — крикнув Стентон у вухо МакКласкі. Він кивнув у бік поламаного крісла, яке відкинули в темний кут схожого на печеру погреба. — Треба наново визначити координати.

Якщо хтось із молодих турків, які веселилися тієї ночі у занедбаному будинку, й здивувався, побачивши, що крізь натовп проштовхуються, напружено вдивляючись в екран супутникового навігатора, якась стара у вовняному кардигані та чоловік, одягнений на манір когось із персонажів «Копалень царя Соломона», то взнаки цього не дав. Це ж була врешті-решт спонтанна рейв-вечірка без жодних правил, де кожен міг поводитися, як сам собі бажав. Наче на підтвердження цього між МакКласкі і Стентоном раптом де не взялася дівчина з виголеною і вкритою татуюванням головою.

— Граніт! — заверещала вона англійською, хоч і з сильним акцентом. — Я тебе люблю, Граніте!

А тоді, миттю оголивши груди, схопила Стентона обома руками за голову і поцілувала.

На щастя, музика гриміла надто гучно, і ніхто, крім британців, цього вереску не почув, а то Стентона могла б умить оточити юрма шанувальників. Усе ж таки на вечірці зібралася молодь — цільова аудиторія його вебпроєкту. МакКласкі блискавично зцапала дівчину і відштовхнула геть.

— Ану вали звідси, бридка шалава! — гаркнула вона. — І цицьки свої прикрий. Що подумає твоя мати, га?

Стентон зиркнув на годинник.

— За дві хвилини північ! — крикнув він, а тоді знов уп’явся очима в навігатор. — Це он там, де лижуться ті двоє!

І тицьнув пальцем у бік молодої пари, що танцювала щока до щоки й лобок до лобка, злившись у пристрасних обіймах і вгризаючись одне в одного вустами.

— Холера! — верескнула МакКласкі. — Треба очистити вартівню, або ти залишишся тут, а пара п’яних напівголих студентів опиниться під замком у погребі в 1914-му!

Стентон втиснувся зі своїми ранцями й навігатором поміж безтямно розхитані постаті, а професорка тим часом спробувала звільнити для нього місце. Поплескала закохану парочку по плечах, та це нічого не дало. Тоді вона без зайвих церемоній просто повернулася до них своїм масивним задом, щосили штовхнула і закричала:

— Швидше, а то ті лизуни знов сюди пролізуть!

Тієї миті ді-джей обірвав музику і збуджено зарепетував у мікрофон турецькою. У відповідь з усіх кутків погреба залунали гучні зойки.

— Боже, — зиркнула на годинник МакКласкі, — залишилася хвилина. Вони починають зворотний відлік до дня народження!

Стентон уп’явся поглядом у навігатор; його тримав в одній руці, а другою відсторонював розтанцьовану молодь. Ступив іще один, останній крок, і показав професорці великого пальця: мовляв, усе, він на місці. По тому опустив на долівку обабіч свої ранці.

— Ні кроку! — закричала МакКласкі, відштовхуючи ошалілу від присутності зірки й далі напівголу дівчину, яка явно намірялася знову накинутися на Стентона з цілунками. Той стояв мов укопаний, а професорка, розмахуючи руками, кружляла навколо нього, наче дервіш у танці, й люто верещала у дещо збентежений і водночас розвеселений натовп:

— На хер! На хер! Всі назад! Звільніть місце! На хер!

— На хер! На хер! — весело виспівували молоді турки у відповідь на крики навіженої старої.

— Двадцять! Дев’ятнадцять! — розпочав турецькою зворотний відлік ді-джей, ведучи своїх слухачів останніми секундами 31-го травня 2025-го року.

Дівчина з оголеними грудьми знову кинулася на Стентона; явно мала намір зустріти північ, злившись із ним у поцілунку. Хтозна, може, то був її день народження, і вона вирішила, що Стентон — це подарунок для неї. Він відштовхнув її, та вона лише стрибнула знов, іще несамовитіше, широко розвівши руки і звузивши зіниці. Стрибнула прямісінько у те місце, яке намагалася оборонити МакКласкі. У Ньютонову вартівню.

А там обхопила Стентона за шию. Була сильна і рішуча. Він відчув її губи на своїх, відчув м’ятний смак її помади.

І тут губи зникли. Залишився лише смак.

— Я ж сказала: на хер! — заволав поруч голос МакКласкі. Виголена голова шарпнулася назад, а у повітрі просвистів і врізався прямо їй в обличчя товстий, помережаний вузлуватими венами й усипаний пігментними плямами кулак. Дівчина явно була шокована, з розбитого носа хлюпнула кров. Наступної миті перед ним раптом виникла МакКласкі. Вона обхопила його руками за шию і міцно притислася, вчепилася, прикипіла до нього. Тепер уже він відчував у себе на губах колючі вусики професорки.

— Я з тобою! — закричала вона. — Тримай мене міцно!

— Чотирнадцять! Тринадцять! — виспівував навколо натовп.

— Ви що, здуріли?! — крикнув їй у лице Стентон. — Про ефект метелика пам’ятаєте? Змінити історію може будь-який крок! Чим більший збій, тим менше у нас шансів!

— Я буду обережна. Не дуже махатиму крильцями. Просто хочу побачити в Ковент-Ґардені Дяґілєва.

— Дев’ять! Вісім! — співав натовп.

Тут за МакКласкі з’явилася закривавлена дівчина й обхопила її руками за голову й обличчя, скородячи нігтями по щоках та очах. Стентон відчув, що втрачає рівновагу. За нього чіплялася МакКласкі, в ту вчепилася юна туркеня. Наступної секунди всі троє звалилися одне на одного й на підлогу, мало не позбивавши з ніг людей навколо.

— Шість! П’ять!

Стентон схопився на ноги буквально тієї ж миті. Його ранці стояли там, де він їх і поставив, позначивши місце. Обидві жінки теж намагалися підвестися.

— Три!

Йому треба було тільки ступити крок назад, поміж ранці.

Та тут він побачив, що туди ж намірилася й МакКласкі. На осяяне спалахами прожекторів обличчя професорки збіг якийсь геть нестямний, маніакальний, фанатичний вираз. Знову зметнулися вгору кулаки. В одному був затиснутий ремінь великої шкіряної торби, і вона саме замахувалася нею, готуючись ударити.

Ударити його, Стентона.

Хотіла піти з ним, та в разі потреби готова була йти і без нього.

— Два!

Він таки ступив між свої ранці і згрупувався, чекаючи удару торбою. А тоді зненацька повітря навколо голови МакКласкі вибухнуло осколками битого скла. У світлі стробоскопічних ламп, що миготіли в кутку позаду, ці осколки скидалися на розколиханий ореол із мерехтливих зірок.

Професорка зникла з очей, і Стентон побачив, що за нею стоїть та сама напівгола дівчина-туркеня; з підборіддя на груди їй стікала кров, а в руці вона стискала шийку від розбитої пляшки з-під шампанського.

— Один! З днем народження, Фейзо! — закричав ді-джей. — Mutlu yıllar! З новим роком!