Зібрання творів

I

Едвард Дарнелл пробудився зі сну, в якому йому привидівся прадавній ліс з кришталево чистим джерелом, оповитим легким сивим серпанком, що коливався над ним у мерехтливому спекотному повітрі. Розплющивши очі, він побачив, що кімнату заливає яскраве сонячне світло, яке виблискувало на нових полірованих меблях. Дружини поруч не було, і він, дещо спантеличений і вражений сном, що досі не йшов йому з голови, підвівся з ліжка і поспіхом почав одягатися, боячись спізнитися на омнібус, який зупинявся на розі рівно о 9:15. Це був високий, худорлявий чоловік з темним волоссям та чорними очима, в якому, незважаючи на рутину Лондонського Сіті, підрахунок купонів і всю ту нудну й виснажливу механічну роботу, що тягнулася з десяток літ, усе ще відчувалася якась дика грація, неначе він і справді був уродженцем прадавнього лісу і бачив, як струмить джерело з-під порослих мохом сірих скель.

На першому поверсі в кімнаті з французькими вікнами, що виходили в сад, був накритий сніданок, і, перш ніж сісти до столу, де на нього чекав підсмажений бекон, Дарнелл ніжно поцілував свою дружину. Вона мала каштанове волосся та карі очі, і хоч її вродливе обличчя зазвичай залишалося серйозним і спокійним, можна було легко уявити, як вона чекає на свого чоловіка під покровом дерев чи купається у захованому поміж скель озері.

Їм треба було багато чого обговорити, поки вони пили каву і коли Едвард їв бекон з яйцем, же йому принесла не надто метка служниця з вибалушеними очима та землистим лицем. Вони були вже рік як одружені, дуже добре ладнали між собою і лише зрідка могли просидіти більше години, не зронивши й слова, а останні кілька тижнів темою для їхніх розмов, що здавалася невичерпною, був подарунок від тітки Меріан. Місіс Дарнелл, у дівоцтві — міс Мері Рейнолдс, була донькою аукціоніста і агента з нерухомості в Ноттінґ Гілл, а тітка Меріан, що була сестрою її мами, на думку рідні, дуже нерозумно вчинила, опустившись до шлюбу з небагатим торгівцем вугіллям у Тернем-Ґрін.

Меріан повсякчас відчувала несхвальне ставлення родини до її заміжжя, а Рейнолдси з часом пошкодували про свої слова, коли торговець вугіллям збив такі-сякі статки і почав орендувати землю під забудову неподалік віл Крауч Енду — як виявилося, дуже вигідно. Ніхто й подумати не міг, що Ніксон здатен на щось у цьому житті, але вони з дружиною вже багато років жили в Барнеті у красивому будинку з еркерами, живоплотом і огородженою ділянкою. Обидві родини бачилися нечасто, бо містер Рейнолдс не досяг великих успіхів. Звісно, тітку Меріан разом з її чоловіком запросили на весілля Мері; запрошення вони не прийняли, але натомість надіслали свої вибачення разом із вишуканим набором срібних апостольських ложок. Боялися, що їхні життєві шляхи більше не перетнуться. Однак на день народження Мері тітка написала їй дуже ласкавого листа, вклавши до конверта чек на сотню фунтів «від неї з Робертом». Відколи їм подарували ті гроші, Дарнелли роздумували над тим, як ними краще розпорядитися. Місіс Дарнелл хотіла вкласти все до копійки в державні цінні папери, але містер Дарнелл наголошував на тому, що відсоткові ставки були сміховинно низькі, і після довгої розмови він таки переконав дружину інвестувати дев'яносто фунтів у надійну шахту, яка приносила прибуток у розмірі п'яти відсотків. На цьому і порішили, але решта — десять фунтів, які місіс Дарнелл наполегливо хотіла відкласти — стала предметом роздумів і суперечок, таких само безкінечних, як суперечки філософських шкіл.

Спочатку містер Дарнелл запропонував умеблювати «вільну» кімнату. В будинку було чотири кімнати: їхня спальня, кімнатка для прислуги і ще дві, вікна яких виходили в сад. В одній з них зберігалися різні коробки, шматки якихось мотузок, окремі випуски часописів «Тихі дні» та «Недільні вечори» вкупі зі зношеними костюмами містера Дарнелла, що були охайно складені й запаковані, бо він поняття не мав, що з ними ще можна зробити. У другій кімнаті теж ніхто не жив, вона стояла зовсім порожньою, і одного суботнього вечора, повертаючись омнібусом додому та міркуючи над складним питанням про те, як витратити десять фунтів, він раптом подумав про непристойну порожнечу тієї вільної кімнати, і йому спало на думку, що тепер, завдяки тітці Меріан, її можна умеблювати. Всю дорогу додому він був поглинутий цією чудовою ідеєю, але, зайшовши до помешкання, нічого не сказав дружині, оскільки вважав, що його задум ще треба відшліфувати. Він лише сказав місіс Дарнел, що повинен знову вийти у важливих справах, але пообіцяв неодмінно повернутися додому на чай о пів на сьому. Мері це анітрохи не засмутило, бо вона хотіла надолужити час, згаяний за читанням книжок з домашньої бібліотеки. Насправді, Дарнелл, сповнений фантазій з облаштування нежилої кімнати, хотів порадитися зі своїм другом Вілсоном, що жив у Фулгемі і часто давав йому цінні поради, наприклад, як розпоряджатися грішми з найбільшою для себе вигодою. Вілсон був представником торгової фірми «Бордо», тому Дарнелл переймався тим, що може не застати його вдома.

Проте його побоювання були марні. Дарнел заскочив у трамвай, що їхав по Ґолдгок-роуд, а решту дороги пройшов пішки. Він дуже зрадів, побачивши Вілсона, який порався біля клумб у саду перед своїм будинком.

— Не бачив тебе цілу вічність, — весело сказав він, вгледівши Дарнелла, що підійшов до загорожі. Заходь. Ой, геть забув, — додав він, помітивши, як Дарнелл возиться з ручкою від фіртки, намагаючись увійти. — Ти так не відчиниш. Дай я тобі покажу.

Надворі стояв спекотний червневий день, і Вілсон був одягнений в те, що поспіхом накинув на себе, повернувшись із Сіті. На ньому був солом'яний капелюх, позаду якого звисала легка хустина, захищаючи його шию від сонця, куртка вільного крою і трикотажні штани кольору вересу.

— Ось як це робиться, — сказав він, впустивши Дарнелла, — це така собі хитрість. Тобі зовсім не треба повертати ручку. Просто слід сильно натиснути, а тоді різко потягти на себе. Це мій винахід, який я хочу запатентувати. Розумієш, таким чином я убезпечую себе від усіляких непрошених гостей, яких вистачає у передмісті. Тепер я можу спокійно залишати місіс Вілсон вдома одну. Ти й гадки не маєш, як їй раніше надокучали.

— Але як щодо відвідувачів? — запитав Дарнелл. — Як вони потрапляють до вас?

— Ми їм пояснюємо, як воно працює. Крім того, — додав він якось ухильно, — хто-небудь з нас їх неодмінно побачить. Місіс Вілсон майже завжди крутиться біля вікна. Щоправда, зараз її немає вдома — пішла навідати своїх друзів. Сьогодні, гадаю, вони зустрічаються у Беннеттів. Адже нині перша субота місяця, так? Ти знайомий з Дж. В. Беннеттом, чи не так? О, він засідає у парламенті. Непогано почувається. Якось на днях він дав мені добру пораду.

— Але, — почав Вілсон, коли вони рушили до парадних дверей будинку, — навіщо ти одягнувся у все чорне? Тобі ж спекотно. Поглянь на мене. Хоч я й порався в саду, але почуваюся свіжим як огірочок. Підозрюю, ти не знаєш, де можна придбати такий одяг? Мало хто знає. Як думаєш, звідки він у мене?

— З Вест-Енду, гадаю, — відповів Дарнелл, намагаючись бути ввічливим.

— Саме так усі й кажуть. Поглянь, який гарний крій. Гаразд, тобі я скажу, але про це не варто всім розповідати. Мені підказав Джеймсон — ти його знаєш, «Джім-Джемс», власник крамнички з китайськими товарами на Істбрук, 39, і наголосив, що не хоче, щоб кожен в Лондонському Сіті знав про цю крамницю. Але тобі досить звернутися до Дженнінґса, що облаштувався в межах Лондонської стіни, та назвати моє ім'я, і все буде добре. А як гадаєш, скільки я за нього дав?

— Поняття не маю, — відповів Дарнелл, який в житті не купував собі таких костюмів.

— Ну подумай!

Дарнелл уважно оглянув Вілсона. Куртка висіла на ньому мішком, штани теліпалися на ногах, а на випуклих місцях тканина так вицвіла, що колір вересу ледь вгадувався.

— Думаю, щонайменше три фунти, — нарешті мовив він.

— Якось днями я те саме запитав у Денча, і він назвав ціну чотири фунти і десять шилінгів, а його батько, до речі, великий торговець на Кондуїт-стріт. Насправді я віддав за нього всього тридцять п'ять шилінгів і шість пенсів. Хочеш роздивитися поближче? Лиш поглянь на цей крій.

Дарнелла приголомшила така сміховинна ціна.

— Між іншим, — продовжував Вілсон, вказуючи на свої новенькі коричневі черевики, — знаєш, де треба купувати добротне шкіряне взуття? Є лише одне таке місце. «Містер Білл» на Ґаннінґ-стріт — усього дев'ять шилінгів і шість пенсів.

Вони прогулювалися садом, і Вілсон раз у раз привертав увагу Дарнелла до квітів на клумбах та біля бордюрів. Мало які з них пишалися цвітом, але всі були акуратно висаджені.

— Тут ростуть туберози, — сказав він, вказуючи на рівнесенький рядок хирлявих рослин. — Ось настурції. Це новинка — молдавське апельсинове дерево. А це флокси.

— А коли вони зацвітають? — спитав Дарнелл.

— Більшість наприкінці серпня або на початку вересня, — коротко відповів Вілсон. Він був трішки злий на себе, що так захопився розмовою про квіти, бо помітив, що Дарнеллу до них байдуже. І справді, на того наринули туманні спогади, які він ледь стримував, про якийсь старий, покинутий сад, сповнений пахощів, що ховався за сірими стінами, та про аромат польових квітів, які росли біля струмка.

— Я хотів порадитися з тобою, як краще облаштувати кімнату, — нарешті заговорив Дарнелл. — Ти ж знаєш, що у нас є одна вільна кімната, і я надумав трохи її умеблювати. Сам я поки що нічого не вирішив і подумав, може, ти мені щось підкажеш.

— Ходімо до мого кабінету, — сказав Вілсон. — Ні, сюди, з тильного боку, — і він показав Дарнеллу ще один хитромудрий винахід, яким були оснащені двері чорного ходу: варто було комусь торкнутися клямки, як у будинку розлягався оглушливий дзвін, від якого здригалися стіни. Вілсон рвучко потягнув за клямку, і дзвінок вибухнув таким диким звуком тривоги, що служниця, яка тим часом приміряла на себе прикраси хазяйки в її спальні, як навіжена кинулася до вікна, закрутившись в істеричному танку. А недільного вечора на столі у вітальні знайшли шматок тиньку, і Вілсон написав листа у «Хроніки Фулгема», констатуючи, що цей феномен є результатом «зсувів сейсмічного характеру».

Але поки що він навіть не здогадувався про вражаючі результати свого винаходу і урочисто крокував у напрямку задньої частини будинку. Там, на задвірку, був невеличкий газон, трава на якому вже почала засихати, а вздовж паркану були висаджені кущі. Посеред газону самотньо, мов не від світу цього, стояв хлопчик років дев'яти чи десяти, щось із себе вдаючи.

— Мій старший, — сказав Вілсон. — Гевлок. Гей, Локі, чим це ти займаєшся? І де твої брат із сестрою?

Хлопчик вочевидь був не із сором'язливих. Він навіть охоче взявся розповідати.

— Я — Боженько, — сказав він із чарівливою відвертістю. — Я послав Ферґуса із Дженет в погане місце. У чагарники. Звідки вони ніколи не виберуться. Там вони вічно горітимуть.

— Ви тільки подумайте! — захоплено вигукнув Вілсон. — Непогано для дев'ятирічної дитини, ага? У недільній школі кажуть, що в нього великий потенціал. Але ходімо до мене в кабінет.

Кабінет виявився прибудовою, що виступала з тильної частини будинку. Спочатку вона була задумана як літня кухня та пральня, але Вілсон завісив пічку квітчастим мусліном, а мийку забив дошками і тепер використовував її як верстак.

— Затишно, правда? — спитав він, підсунувши до гостя один із двох плетених стільців. — Я тут, знаєш, придумую різні винаходи. Тут тихо. То що ти казав про кімнату? Хочеш зробити все з великим розмахом?

— О ні, зовсім ні. Радше навпаки. Правду кажучи, я не знаю, чи буде достатньо тих грошей, що в нас є. Розумієш, ця кімната має розмір десять на дванадцять футів і виходить на захід. То я собі й думав, що коли її вмеблювати, вона веселіше виглядатиме. Та й приємно було б когось у гості запросити. Нашу тітку Ніксон, наприклад. А вона звикла, щоб усе було на найвищому рівні.

— I скільки ж ви готові витратити?

— Гадаю, було б невиправданим марнотратством з нашого боку віддати за умеблювання більш як десять фунтів. Але цього недостатньо, так?

Вілсон підвівся і з промовистим поглядом захряснув двері літньої кухні.

— Послухай, — сказав він, — я радий, що ти насамперед звернувся до мене. Лише скажи тепер, де ти хотів би купити все необхідне?

— Ну, я думав піти до крамниці на Гемпстед-роуд, — дещо невпевнено відповів Дарнелл.

— Я так і знав, що ти це скажеш. Але що доброго в тому, щоб ходити по страшенно дорогих крамницях Вест-Енду? За шалені гроші ти не купиш там нічого кращого, ніж в інших місцях, лише переплатиш за показний шик.

— Я пригледів кілька цікавих варіантів у «Семюелз». У тих дорогих крамницях меблі покриті найкращим лаком. Ми якось заходили туди з дружиною, коли щойно одружилися.

— Ага, і заплатили на десять відсотків більше, ніж воно того варте. Це — викидання грошей на вітер. То скільки, кажеш, ти готовий витратити? Десять фунтів? Що ж, я можу підказати, де можна придбати чудовий спальний гарнітур, виготовлений за найвищими стандартами, всього за шість фунтів і десять шилінгів. Що ти на це скажеш? Зваж, що в комплекті до нього йде порцеляна, а квадратний килим неймовірної барви обійдеться всього у п'ятнадцять шилінгів і шість пенсів. Послухай-но, піди в суботу увечері до крамниці «Дікз», що на Севен-Сістерз-роуд, назви моє ім'я і запитай містера Джонсона. Цей гарнітур попелястого кольору, називається «Єлизаветинський». Шість фунтів і десять шилінгів, включно з порцеляною, та один з їхніх «східних» килимів, розміром дев'ять на дев'ять, за п'ятнадцять шилінгів і шість пенсів. «Дікз».

Вілсон дуже красномовно говорив про облаштування кімнати. Він звернув увагу на те, що часи змінилися і що старовинні громіздкі меблі вже не в моді.

— Знаєш, — сказав він, — зараз не так, як у давнину, коли люди купували речі, щоб ті служили ще сотню років. Якраз перед моїм весіллям мій дядько, який жив на півночі країни, віддав богові душу, залишивши мені у спадок свої меблі. Я тоді саме думав над облаштуванням дому, тому ці меблі могли стати в пригоді. Але запевняю тебе, серед усього того мотлоху не було жодного стільця, який би я хотів у себе поставити. Усі меблі були з вицвілої, старої деревини; громіздкі книжкові шафи та комоди, крісла і столи з ніжками у вигляді лев'ячих лап. Я сказав своїй дружині (на той час вона ще не була моєю дружиною): «Ми ж не хочемо облаштувати собі кімнату жахів, правда?» Тож я геть усе продав за стільки, скільки зміг виручити. Зізнаюся, мені подобаються світлі кімнати.

Дарнелл зауважив, що митці нібито кохаються в старовинних меблях.

— Ой, я тебе благаю. «Дурний культ соняшника», га? Ти теж читав цю статейку в «Дейлі Пост»? Я ненавиджу все, що загниває. Знаєш, це не здорово і я не думаю, що англійці таке терпітимуть. Але говорячи про різні рідкісні речі — в мене є дещо вартісне.

Він сягнув рукою у запилену коробку, що стояла в кутку кімнати, і дістав звідти невеличку, поїдену червами Біблію, в якій бракувало перших п'яти розділів Книги Буття та останнього аркуша Апокаліпсису. На ній був зазначений рік видання — 1753.

— Думаю, вона коштує чималих грошей, — сказав Вілсон. — Подивися лише на ці червоточини. Біблія «з ґанджем», як кажуть знавці. А ти зауважив, що серед виставлених на продаж книжок, найбільше цінуються книжки «з ґанджем»?

Незабаром вони попрощалися, і Дарнелл поквапився додому, щоб устигнути на вечірній чай. Він серйозно думав над тим, щоб скористатися порадою Вілсона, і після чаювання розказав Мері про свою ідею і про те, що Вілсон розповів про «Дікз».

Мері неабияк захопив цей план, коли вона почула всі його деталі. Ціни здалися їй дуже помірними. Вони сиділи обабіч камінної решітки (яку затуляла гарненька картонна загородка з намальованим на ній пейзажем); Мері підперла щокою руку, і здавалося, що перед її красивими темними очима з мрійливою поволокою постають якісь дивні видіння. Насправді ж вона обмірковувала план Дарнелла.

— Певною мірою це було б непогано, — врешті заговорила вона. — Але ми повинні все як слід обміркувати. Боюся, що в кінцевому підсумку нам це обійдеться більш ніж у десять фунтів. Потрібно стільки всього врахувати! Наприклад, ліжко. Якщо ми купимо простеньке ліжко без мідного оздоблення, воно виглядатиме убого. А ще потрібно придбати постільну білизну, матрац, ковдру, покривало — усе це коштуватиме грошей.

Вона знову замислилася, підсумовуючи вартість усіх необхідних речей, а Дарнелл занепокоєно на неї поглядав, оскільки для нього дуже важила думка дружини — він з нетерпінням очікував на її висновок. На якусь мить витончене обличчя Мері, її каштанове волосся, що спадало на щоки і завивалося коротенькими кучериками біля шиї, здавалося, заговорили мовою, яку він ще не встиг опанувати. Та ось вона промовила звичні для нього слова:

— Боюся, постільна білизна нам обійдеться надто дорого. Навіть якщо в «Дікз» усе значно дешевше, ніж у «Бунз» чи «Семюелз». Також не варто забувати, любий, про всякі дрібнички для каміна. Якось днями я бачила у «Вілкін енд Доддз» чарівні вазочки за одинадцять шилінгів і три пенси. А нам таких знадобиться щонайменше шість, а ще потрібна ваза, щоб ставити її на стіл. Бачиш, скільки всього назбиралося?

Дарнелл мовчав. Він уже бачив, що розрахунки дружини виходять за межі його плану, і хоча він вклав у свій задум всю душу, чоловік не міг не визнавати слушності її аргументів.

— Скоріш ми вкладемося у дванадцять фунтів, а не десять, — сказала вона. — Там, куди не сягають краї килима (дев'ять на дев'ять, кажещ?), доведеться підфарбувати підлогу, а ще треба буде купити шмат лінолеуму, щоб застелити під раковиною. Та й стіни виглядатимуть надто голо без картин.

— Я теж подумав про картини, — мовив Дарнелл, трохи пожвавівши. Він відчував, що принаймні тут вона не зможе йому заперечити. — До речі, у нас в тій кімнатці з коробками стоять дві вже обрамлені: «День дербі» та «Вокзал». Може, вони трішки старомодні, але згодяться для спальні. А як ти дивишся на те, щоб повісити кілька фотографій? Я бачив у Сіті дуже симпатичну рамку з натурального дуба на шість світлин, а коштує вона всього один шилінг і шість пенсів. Ми можемо вставити туди світлини з твоїм батьком, твоїм братом Джеймсом, тіткою Меріан, а також твоєю бабусею у її вдовиному чепчику, і ще деякі з альбому. Не забувай також про старий родинний портрет, що лежить у скрині — він міг би прикрасити стіну над камінною поличкою.

— Це ти про портрет свого прадідуся в позолоченій рамі? Але ж та картина дуже старомодна, хіба ні? І він так по-чудернацькому виглядає у тій своїй перуці. Не думаю, що це полотно гармонійно впишеться в інтер'єр кімнати.

Дарнелл на мить замислився. То був портрет мало не на весь зріст молодого джентльмена, вишукано вбраного за модою 1750 року. Він дуже слабо пригадував історії, які колись давно розповідав йому батько про свого предка — там щось було про ліси й поля, про таємні стежки, а також про якесь забуте село десь на заході.

— Твоя правда, — відповів він, — гадаю, вона справді надто вже старомодна. Але я бачив у Сіті кілька чудових гравюр, уже обрамлених, і за доволі низькою ціною.

— Так, нам все треба добре підрахувати, але ми ще про це поговоримо. Знаєш, тут потрібно бути дуже обачним.

До кімнати зайшла служниця з вечерею: тарілка печива, склянка молока для хазяйки та скромна пінта пива для хазяїна, а також кільки скибок сиру та грудка масла. Повечерявши, Едвард викурив дві люльки ароматизованого тютюну, і вони потихеньку пішли спати. Першою до спальні зайшла Мері, а за нею через чверть години — її чоловік, бо так у них було заведено ще з перших днів їхнього подружнього життя. Парадні та задні двері були зачинені на замок, гас вимкнений, і коли Дарнелл піднявся сходами нагору, то побачив, що його дружина вже лежить у ліжку, спиною до нього. Щойно він зайшов, вона повернулась до чоловіка обличчям і тихо промовила:

— Неможливо купити пристойне ліжко за менш ніж один фунт одинадцять шилінгів, а хороші простирадла всюди недешеві.

Він роздягнувся і обережно ковзнув під ковдру, загасивши свічку на столику. Фіранки були щільно заслонені, але надворі стояла червнева ніч, і за стінами будинку, над цим самотнім світом та необжитою сірістю Шепердз Буш крізь чарівну імлу хмарин плив великий золотавий місяць, що випірнув понад пагорбом, і землю затоплювало магічне світло червоної заграви, що затрималася над горами, і величного сяйва, що освічувало ліс з верхівки пагорба. Дарнеллу здавалося, що він бачить у кімнаті відблиск того чаклунського світла. Воно лягало на світлі стіни, на білосніжне простирадло, на обличчя його дружини, обрамлене каштановим волоссям, яке розсипалося по білій подушці. Йому вчувався крик деркача в полі, дивний спів дрімлюги, що долітав з тиші тих диких і суворих місць, де росла папороть, і немов відголосок якоїсь чарівної мелодії — спів солов'я, який проти ночі витьохкував на вільсі біля потічка. Йому бракувало слів, щоб висловити свої почуття, він лише обережно просунув руку під шию дружини, граючись локонами її каштанового волосся. Вона навіть не поворухнулася і лежала, спокійно дихаючи і втупившись своїми красивими очима в білу стелю. Вона також, поза сумнівом, була в полоні думок, які годі було передати словами, й слухняно поцілувала свого чоловіка, коли він попросив про це, затинаючись від хвилювання. Вони вже майже заснули, а Дарнелл навіть бачив перший сон, коли вона тихо мовила:

— Боюся, коханий, ми не зможемо собі цього дозволити. — Її слова долинули до нього крізь дзюрчання води, що стікала із сірої скелі вниз, у кришталево чисте озерце.

Недільні ранки завжди були ліниві. Та вони б навіть не поснідали, якби місіс Дарнелл, в якої ще не вмер інстинкт домогосподарки, не прокинулася і не побачила, що кімната потопала в яскравому сонячному світлі, а в будинку, здавалося, було надто тихо. Вона ще полежала хвилин зо п'ять, поки її чоловік досі спав під боком, і напружено вслухалася, сподіваючись почути внизу Еліс, що порається по дому. Крізь щілину у фіранках пробивалася золотава смужка сонячного сяйва, виблискуючи на її каштановому волоссі, що розсипалося на подушці, і вона окинула кімнату пильним поглядом: туалетний столик, різнокольорові флакончики на ньому та дві фотогравюри — «Зустріч» і «Розставання» — в дубових рамках, що висіли на стіні. Вона все ще напівдрімала, намагаючись почути кроки прислуги, коли у неї в голові промайнула слабка тінь думки, і вона на якусь коротку мить побачила уві сні неясні обриси іншого світу, де радість була багряної, мов вино, барви, де хтось блукав широкою світлою долиною, а понад деревами сходив червоний місяць. Вона подумала про Гемпстед, що уособлював для неї увесь світ, а видиво порослого вересом пустища розбудило спогади про відпочинок і врешті привело її до Еліс. В будинку не було чутно ані звуку. Тиша стояла така, що якби не протяжний крик газетяра, який було чутно з-за рогу Една-роуд, а також дзенькіт і брязкіт цеберок молочника, можна було б подумати, що надворі північ.

Місіс Дарнел сіла на ліжку і, вже зовсім оговтавшись від сну, почала ще пильніше дослухатися. Дівчина, вочевидь, ще міцно спала, і її треба було розбудити, інакше вся робота піде шкереберть. Вона знала, що Едвард терпіти не міг усілякої метушні та зайвих розмов про домашні справи, особливо в неділю, після довгого робочого тижня в Лондонському Сіті. Вона ніжно глянула на свого чоловіка, який ще досі спав і якого вона дуже кохала, а тому тихенько встала з ліжка і просто в нічній сорочці пішла будити покоївку.

Кімнатка прислуги була маленька й задушлива, а ніч видалася дуже спекотною, і місіс Дарнелл на якусь мить затрималась біля дверей, сумніваючись, чи дівчина на ліжку була тією самою замурзаною служницею, яка щодня метушилася по дому, чи тим дивовижним чином перетвореним створінням, вбраним у яскравий ліловий одяг з чисто вимитим лицем, яке щонеділі після полудня подавало їм чай раніше звичайного, тому що ввечері воно йшло «гуляти». В Еліс було чорне волосся і бліда шкіра ледь оливкового відтінку. Вона ще спала, поклавши голову на одну руку, нагадавши місіс Дарнелл «Стомлену жрицю Вакха» — дивовижну гравюру, яку вона колись давно бачила у вітрині на Аппер-стріт в Іслінґгоні. Залунали різкі звуки дзвону. Це означало, що до восьмої залишилося п'ять хвилин, а ще нічого не зроблено.

Вона легенько торкнулася плеча дівчини і лишень всміхнулася, коли та розплющила очі. Прокинувшись, дівчина збентежено підвелася. Місіс Дарнелл повернулася до себе в кімнату й почала тихенько одягатися, поки її чоловік ще спав, і лише останньої миті, затягнувши корсет і вбравши вишневе плаття, вона його розбудила, сказавши, що бекон пересмажиться, якщо він не поквапиться.

За сніданком вони знову взялися обговорювати, як вчинити з вільною кімнатою. Місіс Дарнелл запевнила чоловіка, що їй подобається його ідея з облаштуванням кімнати, але вона не розуміла, як це зробити всього за десять фунтів, а оскільки вони були людьми розважливими, то не хотіли розкидатися своїми заощадженнями. Едвард отримував солідну зарплатню (а ще — надбавку за додаткову роботу в напружені тижні) в розмірі ста сорока фунтів на рік, а Мері успадкувала від свого старого дядька, її хрещеного, три сотні фунтів, які вони розсудливо поклали в банк під чотири з половиною відсотки річних. Отож, їхній загальний річний дохід, враховуючи подарунок тітки Меріан, становив сто п'ятдесят вісім фунтів, і вони не мали жодних боргів, оскільки Дарнелл облаштував їхній дім на гроші, які він відкладав протягом п'яти чи шести років. Перші кілька років роботи в Сіті його дохід, звісно ж, був скромніший, і спочатку він тратив гроші направо і наліво, навіть не думаючи щось відкладати. Його вабили театри та мюзик-холи, і не минало й тижня, щоб він їх не відвідував (сидів зазвичай у партері). Він також інколи купував фото актрис, які милували його око. Але щойно заручившись із Мері, він їх урочисто спалив. Він чудово пам'ятав той вечір: його серце переповнювало щастя, а коли наступного вечора він повернувся із Сіті, домовласниця поскаржилася на засмічений камін.

Хай там як, а гроші були витрачені, і, якщо йому не зраджувала пам'ять, це близько десяти чи дванадцяти шилінгів. Та найдужче його дратувала думка про те, що якби він їх відклав, то міг би значно швидше придбати чудовий барвистий килим зі «східними» мотивами. У роки юності він робив чимало необдуманих покупок: купував цигарки за три, а то й чотири пенси, останні — набагато рідше, а перші — постійно, іноді поштучно, а іноді цілу пачку з дванадцяти штук за півкрони. А якось він півтора місяця марив пінковою люлькою. Продавець тютюнової крамниці з таємничим виглядом дістав її з шухляди, коли Дарнелл попросив пачку тютюну «Самотня зірка». З-посеред непотрібних покупок був і цей американський тютюн: крім «Самотньої зірки» ще «Великий суддя», «Спекотний край» і решта, що обходилися йому від одного шилінга до одного шилінга і шести пенсів за пачку в дві унції; тепер же він купував чудовий розсипний ароматизований тютюн усього за три з половиною пенси за унцію. Але тоді хитрий крамар, знаючи його як покупця дорогого і вишуканого тютюну, таємниче йому кивнув і, відкривши футляр, показав Дарнеллу пінкову люльку, що своєю розкішшю затьмарила йому розум. Чаша люльки була вирізьблена у вигляді жіночої фігурки — голови і тулуба, а мундштук був зроблений з найкращого бурштину — всього за дванадцять шилінгів і шість пенсів, сказав чоловік, хоча сам лише бурштин, за його словами, вартував значно більших грошей. Він пояснив, що відчуває втіху, показуючи люльку не абикому, а постійному покупцеві, і готовий продати її навіть за нижчу ціну, собі у збиток. Спочатку Дарнелл відмовився від пропозиції, але та люлька не давала йому спокою, тому врешті він здався і придбав її. Втішений, він вихвалявся нею перед молодшими колегами по роботі, але люлька погано тягнула, тому він віддарував її перед самим весіллям, до того ж через різьблення її було б неможливо курити в присутності дружини. Якось, відпочиваючи в Гестинґсі, він придбав ціпок з ротанга — абсолютно непотрібну річ, що обійшлася йому в сім шилінгів; він шкодував про ті численні вечори, коли не хотів їсти простої смаженої відбивної, приготованої хазяйкою, а натомість швендяв по італійських ресторанах на Аппер-стріт в Іслінґгоні (а мешкав він у Голловеї), балуючи себе дорогими делікатесами: котлетами із зеленим горошком на гарнір, тушкованою яловичиною в томатному соусі, біфштексом із вирізки з картоплею фрі, часто завершуючи бенкет невеличким шматочком швейцарського сиру грюєр за два пенси. Одного вечора, отримавши підвищення на роботі, він у прямому сенсі видудлив чверть пляшки к'янті, а вишенькою на торті марнотратства стали лікер «Бенедиктин», кава та цигарки, понад те він ще дав шість пенсів на чай офіціантові, й у результаті замість одного шилінга, за який він міг повноцінно поїсти вдома, чек вийшов аж на чотири. Ох, Дарнелл робив чимало безглуздих покупок і часто жалкував, що вів такий спосіб життя, бо якби він був ощадливішим, їхній родинний дохід на рік міг би становити на п'ять чи шість фунтів більше.

А через ту вільну кімнату на нього із ще більшою силою наринув гіркий жаль. Він переконував себе в тому, що йому б вистачило зайвих п'ять фунтів до відкладеної суми для того, щоб утілити його задум у життя. Дарнелл розумів, що провина за це лежала лише на ньому одному. Однак він чітко усвідомлював, що через обставини, які склалися, він не може зазіхати на ту невелику суму заощаджень, які в них були. Оренда будинку коштувала тридцять п'ять фунтів, ще у десять фунтів їм обходилися комунальні платежі та податки — майже чверть з того, що вони платили за житло. Мері як тільки вміла економила на домашньому господарстві, але м'ясо завжди було дороге, і вона підозрювала, що, коли ніхто не бачить, їхня служниця потайки відрізає шматочки м'яса і вночі наминає їх у себе в кімнаті з хлібом і патокою, маючи порушений апетит і геть зіпсуті смаки. Містер Дарнелл більше не думав про ресторани — ні дорогі, ні дешеві. Вирушаючи в Сіті, він брав обід із собою, а після роботи вечеряв разом з дружиною — відбивними, шматком стейка чи холодним м'ясом, що залишилося з недільної вечері.

Посеред дня місіс Дарнелл з'їдала скибку хліба з джемом і випивала трохи молока, і все ж, незважаючи на строгу економію, дуже важко було жити на зароблені гроші та ще й відкладати на майбутні непередбачувані витрати. Вони вирішили не подорожувати принаймні ще три роки, оскільки медовий місяць в Волтон-он-зе-Нейз добряче вдарив по їхній кишені, і саме тому вони, всупереч логіці, приберегли десять фунтів, зійшовшись на тому, що оскільки їм не світить відпочинок, краще витратити ці гроші на щось потрібне.

І в результаті саме практична сторона питання завдала смертельного удару по плану Дарнелла. Вони рахували й перераховували витрати на ліжко та постільну білизну, лінолеум та різні дрібнички і великими зусиллями вивели нарешті загальну суму, яка в результаті набула обрисів чогось на кшталт «трохи більше десять фунтів», коли Мері раптом мовила:

— Але все ж таки, Бдварде, нам насправді не конче потрібно облаштовувати цю кімнату. Тобто це не так уже й важливо для нас. Якби ми взялися за її умеблювання, та кімната без кінця-краю висмоктувала б наші гроші. А щойно про неї дізнаються родичі чи знайомі, неодмінно почнуть напрошуватися в гості. У нас же є родичі в селі, Маллінґси, і вони обов'язково про це патякатимуть.

Дарнелл не міг протистояти силі такого аргументу і поступився. Але він був страшенно розчарований.

— Одначе було б непогано, правда? — сказав він, зітхнувши.

— Не переймайся, коханий, — мовила Мері, побачивши, як сильно засмутився чоловік. — Придумаємо щось інше, не менш корисне й добре.

Вона часто зверталася до нього тоном доброї матері, хоч і була на три роки молодша.

— А тепер, — сказала вона, — я мушу підготуватися до церкви. Підеш зі мною?

Дарнелл сказав, що сьогодні, мабуть, не піде. Зазвичай він проводжав дружину на ранкову месу, але того дня йому було важко на серці, він хотів відпочити в тіні шовковиці, що росла посеред їхнього саду, залишившись ще з тих часів, коли тут простиралися розлогі луги, порослі соковито-зеленою травою, на місці яких тепер лабіринтом безвиході переплелися похмурі вулиці.

Тож Мері мовчки пішла до церкви сама. Собор Святого Павла височів на сусідній вулиці, а його готичний стиль міг би викликати у допитливого дослідника інтерес до історії його дивного відродження.

Загалом, у самій конструкції не було нічого невідповідного. Обраний стиль був «геометричним», а ажурні переплетення у вікнах були начебто правильними. Неф, прохід між рядами, великий вівтар були чітко пропорційними, а якщо зовсім серйозно, то єдина деталь, що справді вибивалася із загальної картини, була вівтарна перегородка з хорами та розп'яттям замість низької вівтарної стіни із залізними царськими вратами. Але собор (і про це можна посперечатися) був усього лише адаптацією давнього задуму до сучасних вимог, тому важко було пояснити, чому вся будівля, від цементу між цеглинами до готичних стандартів освітлення гасом, була ретельно продуманим богохульством. Хор затягував гімни, покладені на музику Джолла, у тональності ci-бемоль мажор, кантати були «англіканськими», а проповідь була прочитана й уривок з Євангелія витлумачений пастором сучасною та витонченою мовою. І Мері пішла додому.

Після вечері (це був чудовий шматок австралійської баранини, придбаної в крамниці «Зі всього світу» в Геммерсміті) вони якийсь час сиділи в садку під великим деревом шовковиці, що майже ховав їх від сусідських поглядів. Едвард курив свій ароматизований тютюн, а Мері закохано на нього дивилася.

— Ти ніколи не розповідаєш про своїх колег з офісу, — врешті заговорила вона. — Деякі з них, мабуть, непогані люди, чи не так?

— Так-так, вони дуже порядні. Треба якось на днях запросити кого-небудь із них до нас додому.

Йому стало прикро від думки, що в такому разі доведеться пригостити їх віскі. Не можна ж пропонувати гостям столове пиво, що коштує десять пенсів за галон.

— Розкажи мені більше про них, — попросила Мері. — Гадаю, вони могли б зробили тобі весільний подарунок.

— Ну, не знаю. В нас ніколи не заходила про це розмова. Але вони дуже милі хлопці. Серед них є такий собі Гарві. Позаочі його кличуть «Віскі». Він просто схиблений на велосипедах. Минулого року він взяв участь в гонці серед любителів. Він міг прийти першим, якби краще тренувався. А ще в нас є Джеймс, він захоплюється полюванням. Але він би тобі не сподобався. Від нього завжди тхне стайнею.

— Який жах! — скрикнула місіс Дарнелл з відвертості свого чоловіка, опустивши очі.

— А от Дікенсон міг би тебе потішити, — продовжував Дарнелл. — У нього завжди напоготові якийсь жарт. Втім, він страшенний брехун. Коли щось розповідає, ніколи не знаєш, скільки правди у його словах. Якось на днях він присягався-божився, що бачив, як один з наших начальників купував устриць прямо з берега неподалік від Лондонського мосту, і Джонс — наш новенький — повірив кожному його слову.

Дарнелл засміявся, пригадавши смішний дотеп.

— Цікава також історія про дружину Салтера, — продовжував він. — Салтер — це наш менеджер. Дікенсон живе неподалік від нього в Ноттінґ Гілл, і одного ранку він побачив місіс Салтер на Портобелло-роуд, що в червоних панчохах витанцьовувала під катеринку.

— Хіба це не вульгарно? — запитала місіс Дарнелл. — Не бачу в цьому нічого смішного.

— Розумієш, чоловіки сприймають це трохи інакше. Тобі може сподобатися Волліс. Він чудовий фотограф і часто показує нам світлини своїх дітей — наприклад, на одній з них його трирічна донечка хлюпається у ванні. Я запитав у нього, чи, на його думку, сподобається доньці та фотографія, коли їй буде двадцять три.

Місіс Дарнелл опустила додолу очі й нічого не сказала у відповідь.

На кілька хвилин запала мовчанка, поки Дарнелл курив свою люльку.

— Мері, а як ти дивишся на те, — сказав він врешті, — щоб комусь здавати кімнату?

— Здавати? Ніколи про це не думала. І де ми його поселимо?

— Ну, я мав на увазі нашу вільну кімнату. Цей план розіб'є всі твої заперечення. Багато хто в Сіті бере до себе квартирантів, отримуючи непогані гроші. Думаю, це збільшить наш річний дохід ще на десять фунтів. Редґрейв, касир, каже, що справа варта заходу, і сам з такою метою винаймає великий будинок з майданчиком для гри в теніс, а також більярдною кімнатою.

Мері серйозно задумалася.

— Не думаю, що ми з цим справимося, Едварде, — мовила вона. — Нам це дошкулятиме з різних причин.

На якусь мить Мері знову замислилася.

— Не впевнена, що мені сподобається, коли разом з нами житиме ще якийсь молодий чоловік. Наш дім надто маленький, і місця, як ти знаєш, зовсім мало.

Вона зашарілася, і, трохи розчарований, Едвард глянув на неї з тим виразом, з яким міг би дивитися науковець на невідомий ієрогліф, що може означати як щось неймовірне, так і зовсім буденне. Поблизу в саду гралися діти; вони гучно сміялися, пронизливо кричали, сварилися й бігали туди-сюди. Раптом з вікна горішнього поверху почувся приємний голос.

— Еніде! Чарльзе! Марш додому!

Вмить усе стихло, дитячі голоси змовкли.

— Місіс Паркер тримає своїх дітей в суворій дисципліні, — мовила Мері. — Якось днями мені сказала про це Еліс. Вона розмовляла зі служницею місіс Паркер. Я мовчки вислухала її і ніяк цього не прокоментувала, бо не вважаю за потрібне заохочувати служниць до пліток. Вони завжди все перебільшують. Але, як на мене, дітям потрібні суворі рамки.

Діти зовсім принишкли, немов їх охопив смертельний жах.

Дарнеллу здалося, що він почув якийсь дивний крик, що долинав з дому, але він не був у цьому впевнений. Він повернувся в інший бік і побачив старшого чоловіка із сивими вусами, що прогулювався віддалік у своєму саду. Той помітив, що містер Дарнелл дивиться на нього, а місіс Дарнелл, своєю чергою, також прослідкувала за поглядом свого чоловіка, і на знак вітання ввічливо підняв свого твідового капелюха. Дарнелл здивувався, коли побачив, що його дружина при цьому зашарілася.

— Ми із Сейсом часто їздимо в Сіті одним омнібусом, — сказав він, — і так сталося, що останні кілька разів ми сиділи поруч. Гадаю, він працює на шкіряній фабриці в Бермондсі. Він видався мені приємним чоловіком. Це, часом, не в них працює ота симпатична служниця?

— Еліс розповідала мені про неї... і про Сайса, — мовила місіс Дарнелл. — Наскільки мені відомо, сусіди про них не найкращої думки. Але зараз я мушу піти перевірити, чи вже готовий чай. Еліс одразу ж після цього піде.

Дарнелл подивився услід своїй дружині, що швидко віддалялася. Він мимоволі замилувався її чарівним станом, каштановими локонами, що завивалися короткими кучериками біля шиї, і знову відчув себе дослідником, який натрапив на загадковий ієрогліф. Він не міг пояснити своїх почуттів і намагався знайти відповідь на запитання, чи він коли-небудь віднайде ключа до цієї загадки, але щось йому підказувало, що перш ніж вона до нього заговорить, він повинен розтулити свої вуста. Мері зайшла в будинок через задні двері кухні, залишивши їх відчиненими, і він чув, як вона говорила дівчині про те, що вода має закипіти. Він був вражений, майже злий на себе, що ті слова долинали до нього дивною, зворушливою мелодією, звуками з іншої, чарівної планети. Він був її чоловіком, вже близько року як вони одружені, та все ж, коли б вона до нього не зверталася, він мусив напружуватися, дослухаючись до її слів, щоб збагнути їх сенс, йому було складно повірити в те, що вона його дружина, а не якась таємнича істота, якій відомі таємниці безмірної насолоди.

Дарнелл роззирнувся крізь листя шовковиці. Містер Сайс зник з поля зору, але в повітрі все ще повільно витав ніжно-блакитний димок від його сигари. Дарнелл згадав про дивну реакцію своєї дружини, коли зайшла мова про Сайса, ламаючи голову над тим, що могло бути не так у родині такої поважної людини, аж тут у вікні їдальні з'явилася його дружина і покликала пити чай. Вона усміхнулася, впіймавши чоловіків погляд, а він квапливо підвівся і пішов до будинку, міркуючи над тим, чи він часом не зсунувся з глузду, бо його повсякчас охоплювали якісь дивні відчуття та ще дивніші поривання, що нуртували десь усередині.

Еліс була вбрана в яскраво-лілове, і коли вона заносила до їдальні чайник та глечик з окропом, за нею тягнувся шлейф парфумів. Здавалося, що візит на кухню надихнув місіс Дарнелл на нову ідею, як розпорядитися славнозвісними десятьма фунтами. Пічка завжди завдавала їй купу клопотів, і коли вона час від часу заходила на кухню, де, за її словами, вогонь «піднімався аж до половини димаря», то завжди виказувала служниці за марнотратство і неекономне витрачання вугілля. Еліс хоч і каялася в тому, що розвела такий великий вогонь лиш для того, щоб запекти (вони кажуть — «посмажити») шмат яловичини чи баранини і зварити картоплю з капустою, але водночас переконувала місіс Дарнелл у тому, що все це через несправну пічку, яка «ніяк не нагрівалася». Вона не могла навіть до пуття приготувати відбивну чи стейк. Тепло неначе вилітало через димар або йшло в кімнату, і Мері неодноразово говорила своєму чоловікові про приголомшливу витрату палива, тимчасом як найдешевше вугілля ніколи не коштувало менше ніж вісімнадцять шилінгів за тонну. Містер Дарнелл написав листа домовласнику і отримав від нього безграмотну, образливу відповідь: мовляв, піч у чудовому стані, а в усьому винна «ваша леді», натякаючи на те, що в Дарнеллів не було прислуги і що місіс Дарнелл робила все сама. Тож пічка так і стояла, перетворившись на суцільну проблему і пожирачку грошей. Еліс бідкалася через те, що кожного ранку вона ледве запалювала пічку, а коли їй це вдавалося, весь жар виходив у димар. І тільки нещодавно ввечері місіс Дарнелл серйозно поговорила про це зі своїм чоловіком. Вона попросила Еліс зважити вугілля, яке пішло для приготування картопляної запіканки з м'ясом — їхньої вечері, — і відняти вагу вугілля, що залишилося в ящику. У результаті Мері виявила, що та клята плита споживала палива мало не вдвічі більше за норму.

— Пам'ятаєш, одного вечора я говорила тобі про пічку? — спитала місіс Дарнелл, наливаючи чай. Їй сподобалося, як вона завела розмову, і хоч її чоловік був надзвичайно сердечною людиною, вона підозрювала, що він трохи образився через те, що вона відхилила його ідею з облаштуванням кімнати.

— Пічку? — перепитав Дарнелл, намазуючи на хліб варення, і на якусь хвилину задумався. — Ні, не пригадую. Якого саме вечора?

— У вівторок ввечері. Не пам'ятаєш? У тебе ще була понаднормова робота, і ти доволі пізно повернувся додому. — Вона на мить замовкла, зашарівшись, а тоді почала перераховувати недоліки пічки, наголошуючи на надмірній витраті вугілля на приготування запіканки.

— Ага, тепер я згадав. Це було того вечора, коли мені здалося, що я чув солов'їний спів (кажуть, вони водяться у Бедфордському парку), а небо тоді було неймовірно блакитним.

Він пригадав, як ішов зі станції Аксбрідж-роуд, де зупинявся зелений омнібус, і, незважаючи на дим з промислових печей під Ектоном, у повітрі таємниче витав ніжний запах лісу та літніх полів, і йому здавалося, що до нього долинав запах диких руж, що схилили маківки понад огорожею. Підійшовши до хвіртки, він побачив свою дружину, що стояла на порозі з лампою в руках, і у відповідь на її привітання він нестямно стиснув її у своїх обіймах і прошепотів щось на вушко, цілуючи її запашне волосся, а за мить розгубився, боячись, що налякав її своїм навіженством. Вона вся тремтіла й була збентежена, а тоді розповіла йому, як вони зі служницею важили вугілля.

— Так, тепер я точно пригадав, — сказав він. — Оце так досада! Ненавиджу, коли гроші вилітають у трубу.

— То, може, нам варто придбати насправді хорошу плиту на тітчині гроші? Так ми чимало заощадимо, і їжа буде смачнішою.

Дарнелл передав варення дружині й погодився, що ідея просто чудова.

— Набагато краща за мою, Мері, — сказав він цілком щиро. — Я дуже радий, що вона спала тобі на думку. Але ми повинні все як слід обміркувати. Не годиться отак з поквапу купувати речі. Ти тільки уяви собі, скільки в крамницях продається різних моделей кухонних плит. Кожен із подружжя бачив піч, яка в їхніх очах виглядала справжнім дивом техніки. Він — у Сіті, вона — на Оксфорд-стріт і Реґент-стріт, коли йшла на прийом до дантиста. Вони обговорювали це питання за чаєм, а потім — прогулюючись в саду та насолоджуючись приємною вечірньою прохолодою.

— Кажуть, що в «Ньюкаслі» горить усе, навіть кокс, — сказала Мері.

— А от «Жар» здобув золоту медаль на Паризькій виставці, — мовив Едвард.

— А як щодо кухонної плити «Утопія»? Бачив, як вона працює на Оксфорд-стріт? — запитала Мері. — Виробники запевняють, що система вентиляції цих плит — просто унікальна.

— Якось днями я був на Фліт-стріт, — відповів Едвард, — і бачив там патентовані пічки «Блаженство». Вони, порівняно з іншими пічками, споживають набагато менше палива — так, принаймні, стверджують їх виробники.

Він ніжно обійняв її за стан. Вона не відсторонилася, лише тихенько прошепотіла:

— Мені здається, у вікні стоїть місіс Паркер, — і він повільно прибрав руку.

— Але ми про це ще поговоримо, — сказав він. — З цим не слід квапитися. Я можу зайти в кілька місць поблизу Сіті, а ти можеш зробити те саме на Оксфорд-стріт, Реґент-стріт і Пікаділлі, а потім ми поділимося нашими враженнями.

Мері подобалася добра вдача її чоловіка. Це просто чудово, що Дарнелл не відкинув її ідеї. «Він такий ласкавий зі мною», — подумала вона, і саме це вона часто повторювала своєму братові, який недолюблював Дарнелла. Вони сіли на лавку під шовковицею, пригорнувшись один до одного, і вона дозволила Едвардові взяти в темноті її за руку. Відчуваючи його сором'язливість та нерішучість, вона як ніколи ніжно стиснула його пальці, чоловік любовно погладжував її руку, Мері відчувала його подих на своїй шиї і чула, як він пристрасно шепотів: «Моя люба, моя кохана», торкаючись губами її щоки. Вона затріпотіла і на мить завмерла. Дарнелл лагідно поцілував її і, забравши руку, сказав тремтячим голосом:

— Нам краще піти додому. Уже випала роса, ти можеш простудитися.

З-за огорожі на них повіяв теплий, духмяний вітер. Він палко бажав, аби вона просиділа з ним усю ніч під цим деревом, щоб вони шепотілися, а він п'янів від аромату її волосся, відчуваючи, як поли її сукні торкаються його колін. Та він не міг дібрати слів для такого безглуздого прохання, адже Мері була такою доброю, що виконала б будь-яку його забаганку, хай би якою дурною вона була, лише тому, що він її про це попрохав. Він був недостойний цілувати її вуста. Він нахилився, поцілував її в плече і знову відчув, як вона затремтіла. Він знітився, боячись, що налякав її.

Вони повільно, пліч-о-пліч, рушили до будинку, і Дарнелл запалив гасову лампу у вітальні, де вони завжди сиділи недільними вечорами. Почуваючись дещо стомленою, місіс Дарнелл прилягла на софу, а Дарнелл вмостився у м'якому кріслі навпроти. Якийсь час вони мовчали, коли це раптом Дарнелл запитав у неї:

— А що не так із Сайсами? Здається, ти казала, що вони трохи дивні. Їхня служниця не видається надто балакучою.

— Ой, не знаю, чи взагалі варто зважати на плітки служниць. Вони часто виявляються неправдивими.

— То це тобі щось Еліс сказала?

— Так. Коли якось по обіді я зайшла на кухню, вона дещо розповіла мені.

— Що саме?

— Краще не розпитуй, Едварде. Там мало приємного. Я насварила Еліс за те, що вона пліткує.

Дарнелл підвівся і сів на невеличкий хиткий стільчик біля софи.

— Розкажи мені, — попрохав він знову з якоюсь примхливою наполегливістю. Насправді йому не так уже й кортіло почути історію про сусідів, але він пам'ятав, як зашарілася вдень його дружина, і тепер чекав від неї відповіді, дивлячись їй у вічі.

— Ох, я справді не можу, коханий. Мені соромно про таке казати.

— Але ж ти моя дружина.

—Так, звісно, але це нічого не змінює. Жінки не люблять про таке говорити.

Дарнелл нахилився. Серце в грудях шалено калатало. Він приклав вухо до її вуст і мовив: «А ти прошепочи».

Мері ніжним доторком ще нижче схилила його голову. В неї горіли щоки, і вона прошепотіла:

— Еліс каже, що... нагорі... у них лише... одна облаштована кімната. Їхня служниця... сама їй це розповіла.

Мимохіть вона притиснула чоловікове лице до своїх грудей, а він у відповідь почав шукати своїми вустами її червоні вуста, аж раптом різкий звук розірвав тишу в домі. Вони випросталися, і місіс Дарнелл поспішила до дверей.

— Це Еліс, — сказала вона. — Вона завжди приходить вчасно. Щойно пробило десяту.

Дарнелл роздратовано стенув плечима. Він уже от-от готовий був її поцілувати. На підлозі лежала хустинка Мері, від якої віяло легким ароматом парфумів, які подарувала їй її шкільна приятелька. Він підняв хустинку, поцілував її і заховав.

Увесь червень та липень їх переймало питання придбання нової пічки. Місіс Дарнелл за будь-якої нагоди навідувалася до Вест-Енду, знайомлячись з технічними характеристиками найновіших моделей, уважно вивчаючи різні удосконалення та спілкуючись із продавцями. Тим часом Дарнелл, як він це називав, «пильнував» у Сіті. На цю тему подружжя назбирало невеличку домашню бібліотеку, що складалася з ілюстрованих брошур, які вони брали в крамницях і з задоволенням розглядали вечорами. Вони побожно та зацікавлено розглядали фотографії великих плит для готелів та громадських установ — потужних печей з кількома духовками для різних цілей, з чудовим грилем і купою інших пристосувань, що робили з кухаря мало не головного інженера. А коли в одному з каталогів вони натрапили на зображення маленьких, ледь не іграшкових, котеджних пічок за чотири, а то й три фунти десять шилінгів, вони подивилися на них з презирством, бо самі планували придбати пічку за вісім чи десять фунтів, з якою ті іграшкові моделі не йшли в жодне порівняння.

Довгий час фаворитом Мері був «Ворон». Ця пічка дозволяла економити і мала високий коефіцієнт продуктивності, тому кілька разів вони мало не придбали її. Але «Жар» вабив не менше, та й коштував усього вісім фунтів п'ять шилінгів порівняно з дев'ятьма фунтами сімома шилінгами та шістьма пенсами, і хоча «Вороном» користувалися на королівській кухні, «Жар» міг похвалитися найпозитивнішими рекомендаціями континентальних монархів.

Цим суперечкам день за днем, здавалося, не було кінця-краю, і вони тривали аж до того ранку, коли Дарнелл прокинувся зі сну, в якому він побачив прадавній ліс і джерело, оповите сивим серпанком пари, що здіймалася під спекотним сонцем. Коли він одягався, йому спала на думку ідея, що стала справжнім потрясінням за сніданком, який він похапцем наминав, оскільки боявся спізнитися на омнібус, що о 9:15 зупинявся на розі, прямуючи до Сіті.

— Я надумав, як поліпшити твій план, Мері, — переможно мовив він. — Поглянь лиш на це. — Він засміявся, кинувши на стіл невеличку брошуру. — Це вщент розбиває всі твої міркування. Бо, зрештою, багато грошей іде саме на вугілля. Зауваж, не на пічку — принаймні, не в ній криється справжня проблема. А в дуже дорогому вугіллі. Ось, дивися. Зверни увагу на ці масляні пічки. Вони споживають не вугілля, а мазут — найдешевше у світі паливо, і за два фунти десять шилінгів ти можеш придбати піч, що задовольнить усі твої забаганки.

— Залиш мені ту брошурку, — сказала Мері, — і ми поговоримо про це ввечері, коли ти повернешся додому. Хіба тобі вже не час на роботу?

Дарнелл стривожено зиркнув на годинник.

— Бувай! — Вони стримано та шанобливо поцілували одне одного, а очі Мері нагадали Дарнеллу самотні озерця, сховані в глибинах пралісу.

Отак день за днем він жив у сірому примарному світі, схожому на смерть, який, дивним чином, видавався більшості людей тим, що називають «життям». В очах Дарнелла справжнє життя виглядало б божевіллям, і коли вряди-годи на його шляху траплялися тіні та неясні образи з іншого, чудового світу, він лякався і втікав у те, що називав нормальною «реальністю» простих та звичних клопотів та інтересів. Існування Дарнелла було геть безглуздим, адже «реальність» в його розумінні полягала в кухонних плитах і в тому, щоб зекономити кілька шилінгів. Але марнота його життя була б іще марнотнішою, якби він цікавився скаковими кіньми, паровими яхтами і витрачав на свої забаганки тисячі фунтів.

Так Дарнелл і жив — день за днем, помилково приймаючи смерть за життя, безумство — за здоровий глузд, а примар, що безцільно блукали світом, за живих людей. Він щиро вірив у те, що працював клерком у центрі Лондона, жив у Шепердс Буш, геть забувши про таємниці та сліпучу розкіш королівства, що належало йому за правом спадкоємства.

II

Увесь день над Сіті висіла задушлива спека. Повертаючись додому, Дарнелл бачив легкий туман, що здіймався з вогких низин і, кружляючи навколо Бедфорд-парк, осів на заході, так що здавалося, ніби вежа Ектонського храму підноситься із сивого озера. Дивлячись з вікна омнібуса, який стомлено гуркотів вулицями, він бачив, що трава скверів та газонів пожухла до кольору пилу. Шепердс-Буш-Ірін скидався на страшну пустелю, витоптану до брунатних плям і обрамлену одноманітними тополями, чиє листя непорушно висіло в застиглому повітрі, гарячому, як густий дим. Пішоходи втомлено волочили ноги, а від задухи, що провіщала скорий кінець літа, змішаної з курявою, яка здіймалася над цегельним заводом, Дарнелл задихався, неначе опинився серед ядучих випарів якогось брудного медичного кабінету.

Він ледь торкнувся баранини, що стояла окрасою на чайному столику, і зізнався, що йому остогидла ця погода і він утомився за сьогоднішній робочий день.

— У мене також був важкий день, — сказала Мері. — Увесь день Еліс була якась дивна, а часом просто нестерпна, тож мені довелося з нею серйозно поговорити. Знаєш, мені здається, що ці її недільні гульки згубно впливають на неї. Але що вже тут вдієш?

— У неї є кавалер?

— Звичайно: помічник бакалійника Вілкінса з Ґолдгок-роуд, ти його знаєш. Я спочатку, щойно ми тут поселилися, ходила до тієї крамниці, але мені не сподобалося те, що вони там продають.

— Чим же вони увесь вечір займаються? У них же вдосталь часу — з п'ятої до десятої, чи не так?

— Так, з п'ятої, іноді — з о пів на шосту, якщо довго не закипає вода для чаю. Що ж, зазвичай вони ходять на прогулянки. Раз чи двічі він водив її до церкви Сіті Темпл, а позаминулої неділі вони гуляли по Оксфорд-стріт, а потім сиділи в Гайд-парку. А минулої неділі, здається, вони ходили на чай до його матері в Патні. Мені дуже кортить сказати тій карзі все, що я про неї думаю.

— А чому? Хіба щось трапилося? Вона негарно повелася з дівчиною?

— І так, і ні. Досі вона з нею не надто приязно обходилася. Коли хлопець вперше привів Еліс познайомитися з його матір'ю — а це було в березні, — дівчина повернулася звідти вся в сльозах. Вона мені сама про це розповіла, а ще вона сказала, що більше не хоче бачити старої місіс Маррі. Я їй відповіла, що не можу її за це винити, якщо вона, звісно, не згущує фарби.

— Чому? Через що вона плакала?

— Схоже, стара леді, що живе в маленькій хатині на якісь глухій вуличці в Патні, поводилася так гордовито, що ледве вшанувала їх декількома фразами. Вона найняла на один день якесь дівча з родини, що жила неподалік, і вдягла її так, неначе та працює в неї служницею. Еліс казала, що дурнішого за те, як та манюня відчиняла двері, вона не бачила: вдягнена в чорну сукенку, з білим чепчиком на голові та у фартушку, вона ледь могла дати раду з клямкою. Джордж (так звуть юнака) сказав Еліс, що будинок його матері не такий уже й великий, але додав, що кухня в неї затишна, хоч і дуже простенька та старомодна. Та замість того, щоб провести їх до тієї кухні й запропонувати сісти біля пічки на бамбетлі, який вони привезли із села, та дитина спитала, як їх відрекомендувати (ти коли-небудь чув щось безглуздіше?) і провела до вбогої віталеньки, де стара місіс Маррі сиділа — «чистісінько тобі герцогиня» — біля каміна, прикрашеного кольоровим папером, а в самій кімнаті було так холодно, що зуб на зуб не попадав. Вона трималася з погордою і ледь мовила до Вліс кілька слів.

— Це, мабуть, не дуже приємно.

— Ох, бідолашній дівчині було непереливки. Стара привітала її такими словами: «Дуже приємно з вами познайомитися, місс Ділл. Я знаю так мало людей, що працюють прислугою». Еліс чудово імітувала її зарозумілу манеру розмовляти, але я так не вмію. Тоді господиня перейшла до розповідей про свою родину, що п'ять століть займалася землеробством на власній землі — яка ж то нудота! Ще раніше Джордж посвятив Еліс у свою фамільну історію: в них був невеличкий будинок із садом і дві ділянки землі десь у Ессексі, а та стара жінка говорила про них так, наче вони були сільським дворянством, і вихвалялася знайомством з пастором на ім'я доктор Хтось, що часто до них навідувався, сквайром на ім'я Хтось Інший, що також постійно їх провідував, хоча, швидше за все, вони ходили до них просто з люб'язності. Еліс сказала мені, що ледве стримувалася, аби не розсміятися місіс Маррі в лице, адже її залицяльник розказав їй про те, яким був той дім з куцим обійстям і як шляхетно було з боку сквайра викупити його після того, як старий Маррі помер, бо Джордж ще був зовсім маленький, а його матір була не в змозі давати лад господарству. Але стара жінка настільки «перебирала через край», як ти полюбляєш казати, що молодикові ставало все більш ніяково, особливо коли та завела розмову про шлюб між рівнею і про те, що вона знала бідолашних молодиків, які одружилися на жінках з нижчого соціального класу, поглядаючи при цьому на Еліс. А тоді трапилося дещо дуже кумедне: Еліс помітила, як Джордж якось розгублено роззирається довкола, наче не може чогось збагнути. Врешті-решт він не витримав і запитав свою матір, чи не купила вона часом у сусідів якихось декоративних оздоб, оскільки пригадує, що ті дві вази із зеленого стояли на камінній полиці у місіс Елліс, а пластикові квіти він бачив у місіс Терві. Місіс Маррі зупинила його сердитим поглядом і навіть «випадково» скинула зі столу кілька книжок, які він кинувся піднімати. Але Еліс уже зрозуміла, що його матір позичає речі у своїх сусідів, достоту так само, як вона позичила мале дівча, лише для того, аби набути шляхетного вигляду. Опісля вони пили чай — підфарбовану воду, як назвала цей напій Еліс, — з тонюсінькими скибками хліба з іще тоншим шаром масла та несмачними заморськими тістечками зі швейцарської крамнички на Гай-стріт, які, за словами Еліс, були з прокислим кремом і мали присмак прогірклого жиру. А тоді місіс Маррі знову почала вихвалятися своєю родиною, зневажливо звертаючись до Еліс, аж поки дівчина покинула той дім, украй розгнівана та ображена. Воно й не дивно, правда?

— Безумовно, це звучить не дуже приємно, — погодився Дарнелл, мрійливо дивлячись на свою дружину. Він не дуже уважно вникав у слова Мері, але йому подобалося слухати її голос, що лунав для нього чарівною мелодією, викликаючи в уяві видиво казкового світу.

— А матір того хлопця завжди так себе поводить? — запитав він після довгої паузи, жадаючи, аби музика голосу дружини й далі лунала в його вухах.

— Завжди, аж донедавна, точніше, до минулої неділі. Певна річ, Еліс, як розумна дівчина, зразу ж поговорила з Джорджем і сказала йому, що одруженій парі в жодному разі не можна жити разом зі свекрухою, «особливо, — продовжила вона, — коли твоя матір, наскільки я бачу, не у захваті від мене». Він, звісно, сказав їй, що у матері просто така манера вести розмову і насправді вона нічого образливого не мала на увазі. А проте Еліс якийсь час уникала зустрічей з ним і навіть натякала, що ситуація може дійти до того, що йому доведеться обирати між нею та своєю матір'ю. І так справи йшли всю весну і літо, а тоді, напередодні державного свята у серпні, Джордж знову порушив цю тему і сказав Еліс, як його засмучує думка про непорозуміння між нею та його матір'ю, і як він хоче, аби вони поладнали між собою, мовляв, хоч його матір дещо старомодна і дивакувата, проте за відсутності Еліс вона дуже добре про неї відгукується. Одне слово, Еліс погодилася, щоб у понеділок його матір разом з ними поїхала до Гемптон Корту — дівчина завжди мріяла туди потрапити. Пам'ятаєш, яка тоді гарна днина видалася?

— Так, — сказав Дарнелл неуважно. — Звісно, як таке забути — я тоді весь день просидів під шовковицею, а потім ми вирішили там і повечеряти — влаштували щось на кшталт пікніка. Щоправда, комарі тоді добряче дошкуляли, але загалом то був чудовий день.

Його слух був зачарований величною, божественною мелодією якоїсь прадавньої пісні, яка могла звучати у первозданному світі, де всі навколо не говорили, а наспівували, і слова — символи могутності — не можна було осягнути розумом, бо вони торкалися самої душі. Він відхилився на спинку крісла і мовив:

— І як у них все минуло?

— Не знаю, коханий, чи ти повіриш, але та клята жінка поводилася препаскудно, гірше, ніж будь-коли. Вони зустрілися, як було домовлено, на Кью-бридж і сяк-так всілися в омнібус. Еліс думала, що отримає від подорожі неймовірне задоволення. Але де там! Не встигли вони сказати «доброго ранку», як місіс Маррі почала просторікувати про Кью-Ґарденс, як там, мовляв, красиво, набагато краще, ніж у Гемптоні, і то без зайвих витрат — достатньо лиш перейти через міст. І поки вони чекали на омнібус, вона все не замовкала і торочила про те, що в Гемптоні начебто немає нічого, вартого уваги, крім потворних старих картин, декотрі з яких такі непристойні, що порядній жінці, а особливо дівчині, на них не слід дивитися, і дивувалася, як королева взагалі дозволила таке виставляти, вбиваючи всяке в голови дівчат, що і без цього були дуже легковажними. Говорячи все це, стара карга кидала на дівчину промовисті погляди — Еліс пізніше мені зізналася, що із задоволенням надавала б їй ляпасів, якби та не була літньою жінкою та ще й матір'ю Джорджа. А тоді вона знову завела розмову про Кью-Ґарденс, про те, які там чудові оранжереї, де ростуть пальми та інші цікаві рослини, а ще лілії завбільшки із стіл, і який там чудовий вид на річку. Еліс казала, що Джордж був дуже милий. Спершу він був неабияк приголомшений, адже стара жінка пообіцяла йому добре поводитися з Елліс. А потім він ніжно, але твердо сказав своїй матері: «Що ж, мамо, ми поїдемо до Кью-Ґарденс іншим разом, а сьогодні Еліс дуже хотіла потрапити в Гемптон, я й сам туди хочу!» У відповідь місіс Маррі лише пирхнула та жовчно зиркнула на дівчину, аж тут під'їхав омнібус, і їм довелося видиратись на свої сидіння. Всю дорогу до Гемптона місіс Маррі щось невиразно бурмотіла собі під ніс. Еліс не могла розібрати її слів, але час від часу до неї долинали окремі фрази, як от: «Шкода, коли мати старіє, а син нахабніє», «Шануй своїх батька й матір», «Лежи тихо на полиці, — мовила господиня старому черевикові, як недобрий син своїй матері», «Ти йому — повагу, а він тобі — зневагу».

Еліс думала, що то якісь прислів'я (окрім, звісно, однієї із заповідей), бо Джордж завжди говорив про те, яка старомодна в нього матір. Але їх було дуже багато, і у всіх був натяк на них із Джорджем, тож дівчина вирішила, що місіс Маррі вигадувала їх на ходу, поки вони їхали до Гемптона. Еліс каже, що це цілком у стилі Джорджевої матері — каверзної, злостивої жінки, в якої рот не закривається, мов у м'ясника суботнього вечора. Нарешті вони дісталися до Гемптона, і Еліс подумала, що місіс Маррі тут сподобається і вони гарно проведуть час. Але вона тільки те й робила, що бурчала, та ще й так голосно, що на них аж люди оберталися, а якась жінка на весь голос, щоб усі почули, сказала: «Ах, вони колись теж постаріють», що дуже розлютило Еліс, бо, за її словами, вони нічого поганого не робили. Коли вони показали їй каштанову алею в Буші-парку, місіс Маррі сказала, що вона дуже довга і пряма і що їй нудно на неї дивитися. А ще старій здалося, що олені (ти ж знаєш, які вони красиві) виглядали змарнілими та жалюгідними, і їм би пішли на користь помиї для свиней, замішані з великою кількістю корму. Вона заявила, що знає, які вони нещасні, з виразу їхніх очей, які наче промовляли до неї, і запевняла, що доглядачі їх лупцюють. І так було з усім. Жінка сказала, що пам'ятає сади в Гаммерсміті та Ґаннерсбері, в яких росло набагато більше квітів, а коли повели її до місця, де попід деревами протікала Темза, вона визвірилася на них, мовляв, нащо було її тягти з дому до звичайнісінького каналу, по якому пливе якийсь задрипаний пароплав. І так цілісінький день. Еліс сказала, що була тільки рада повернутися додому і нарешті спекатись її. Ото не пощастило бідолашці, еге ж?

— Ще б пак. Але що ж трапилося минулої неділі?

— Щось геть неймовірне. Того ранку я помітила, що Еліс була якась немов сама не своя. Вона довше, ніж зазвичай, мила посуд після снідання і доволі різко відповіла мені, коли я зайшла до неї запитати, чи скоро вона буде готова допомогти мені з пранням. Зайшовши на кухню, я помітила, що вона робила свою роботу вкрай повільно, тому запитала в неї, в чому річ, і тоді вона мені все розповіла. Я не повірила власним вухам, коли вона пробурмотіла щось про те, що місіс Маррі вважає, нібито Еліс може знайти роботу хатньої робітниці з кращими умовами, але я одне за одним ставила їй запитання, поки все з неї не витягнула.

Це просто ще один доказ того, які ті дівчиська дурненькі та пустоголові. Я сказала їй, що вона схожа на флюгер. Хочеш вір, хочеш ні, але та стара карга була зовсім іншою людиною, коли одного вечора Еліс прийшла її навідати. Не знаю чому. Вона сказала дівчині, яка вона мила, і яка струнка, і яка в неї гарна хода, і що вона знає дівчат, які й наполовину не такі розумні чи гарненькі, але заробляють двадцять п'ять чи тридцять фунтів на рік, працюючи в гарних родинах. Вона як слід усе обміркувала й ретельно підрахувала, скільки дівчина зможе зекономити, «працюючи в порядній родині, де не скнарять, не скупляться, де ніхто не ховає речей за сімома замками», а тоді лицемірно продовжила нести всілякі дурниці про те, як сильно вона любить Еліс, і що тепер вона може спокійно померти, знаючи, яким щасливим буде її Джордж з такою чудовою дружиною, і про її заощадження, яких буде достатньо, щоб звести невеличкий будинок, закінчивши словами: «Якщо послухаєшся старої жінки, голубонько, небагато води спливе, перш ніж ти почуєш вінчальні дзвони».

— Зрозуміло, — мовив Дарнелл, — гадаю, з цього можна зробити висновок: тепер дівчина усім незадоволена?

— Так, вона ще зовсім молода і така дурненька. Я нагадала їй, як погано з нею поводилася місіс Маррі, і сказала, що, звісно, її право — змінити місце роботи, але все може обернутися тільки на гірше. У будь-якому разі, я, схоже, переконала її добре все обмізкувати. Розумієш, до чого воно йдеться, Едварде? Я здогадуюся. Думаю, стара карга намагається переконати Еліс покинути нас, щоб сказати своєму синові про те, яка вона мінлива, і наведе одну зі своїх дурнуватих приказок: «Мінлива жінка — наліво стежинка» чи щось схоже на це. Жахлива стара карга!

— Що ж, — мовив Дарнелл, — сподіваюся, Еліс не піде від нас. Інакше тобі додасться клопотів — не так і просто знайти нову служницю.

Він знову набив люльку і задумливо запахкав, відпочиваючи після дня, сповненого марнотної та виснажливої роботи. Французьке вікно було навстіж відчинене, і в кімнаті нарешті війнуло свіжим вітерцем, який приніс запах дерев, усе ще вбраних в зелені шати у цій посушливій долині. Пісня, яку Дарнелл із захватом слухав, а тепер ще й вітерець, що навіть у цю висхлу, похмуру околицю доносив пахощі лісу, викликали у нього перед очима видиво, і він замислився над речами, які його вуста не в змозі були висловити.

— Вона, напевно, дуже капосна стара, — врешті мовив він.

— Місіс Маррі? Звісно, що так. Злоблива відьма хоче намовити дівчину покинути затишне гніздечко, де їй добре ведеться.

— Так. А якій людині може не сподобатися Гемптон-Корт! Це добре ілюструє те, яка вона погана.

— Там чудово, правда?

— Ніколи не забуду того дня, коли вперше там побував. Це було невдовзі після того, як я переїхав до Сіті. Того самого року. У червні в мене була відпустка, але я отримував таку мізерну зарплатню, що не міг дозволити собі поїхати кудись на море чи деінде. Пам'ятаю, як один із моїх колег запропонував мені вирушити у туристичний похід до Кента. Я б залюбки пристав на його пропозицію, та мені б і на це не вистачило грошей. І знаєш, що я зробив? Тоді я мешкав на Ґрейт-Коледж-стріт, і першого дня своєї відпустки я провалявся в ліжку аж до полудня, а по полудню сидів у м'якому кріслі й курив люльку. На той час я купив новий сорт тютюну — один шилінг і чотири пенси за дві унції, набагато дорожчий, ніж я собі міг дозволити, — і неймовірно ним насолоджувався. Було страшенно спекотно, а коли я зачинив вікно і завісив його червоною фіранкою, стало ще гарячіше — о п'ятій годині кімната була як розжарена пічка.

Але я дуже радів, що не потрібно йти в Сіті, тому не надто переймався цими дрібними прикрощами, час від часу читав уривки з якоїсь дивної старої книжки, що належала моєму бідному батечку. Я багато чого в ній не розумів, але вона чудово пасувала до мого настрою, тож я гортав її і курив доти, доки настав час чаювання. Тоді я вийшов на прогулянку, щоб перед сном подихати свіжим повітрям. Я задумано простував, не надто зважаючи, куди іду. Пройшов багато миль, здебільшого кружляючи на тому самому місці, як то кажуть, заблукавши у трьох соснах, і я переконаний, що за жодні гроші світу не зміг би повернутися назад тією ж дорогою. В будь-якому разі, коли посутеніло і ліхтарники почали метушитися, запалюючи ліхтарі один за іншим, я все ще був на вулиці. То був чудовий вечір; шкода, що тебе тоді не було поруч зі мною, люба.

— Я тоді була ще зовсім маленькою дівчинкою.

— Так, авжеж. Хай там як, але тодішній вечір насправді був дивовижний. Пам'ятаю, я блукав якоюсь вуличкою із сірими одноманітними будинками з декоративними парапетами та одвірками. На багатьох дверях висіли латунні таблички, і на одній з них було написано: «Виробник мушлевих скриньок». Прочитавши той напис, я дуже втішився, бо мені завжди було цікаво, звідки беруться ці скриньки та всілякі дрібнички, які продають на морському узбережжі. Кілька дітлахів гралися на дорозі якимось мотлохом, з паба на розі долинав чоловічий спів, і цієї миті я звів очі вгору й побачив, якої чудової барви було небо. Я ніколи більше не бачив такого неба, як того вечора — темно-синього з фіолетовим відливом, але саме таким, кажуть, воно буває в заморських країнах. Не знаю чому — через незвичайний колір неба чи з якоїсь іншої причини — я почувався якось дивно. Все здавалося якимось іншим, і я ніяк не міг збагнути, в чому саме полягала та зміна. Пам'ятаю, я поділився цими своїми відчуттями з одним літнім джентльменом — другом мого бідного батька, якого вже років п'ять, а то й більше, нема серед живих — і, глянувши на мене, він сказав щось про казкову країну. Не знаю, що він мав на увазі, але я, мабуть, погано йому пояснив те, що зі мною трапилося. Проте тоді, на якусь мить, ця маленька глуха вуличка здалася мені чудовою, а крики дітей і спів чоловіків у пабі так пасували тому небу, немов були з ним одним цілим. Тобі ж відомий вислів «бути на сьомому небі від щастя»? Саме так я почувався — не те щоб ішов як по хмаринці, а так, наче дорога була встелена оксамитом чи дуже м'яким килимом. А тоді — гадаю, це було лише в моїй уяві — у повітрі так солодко запахло, немов ладаном у католицькій церкві, аж стало важко дихати, як буває, коли ти сильно чимось схвильований. Я ще ніколи не почувався так дивно.

Дарнелл раптово змовк і звів очі на свою дружину. Вона слухала його з розтуленими вустами, в очах — нетерпіння й цікавість.

— Сподіваюсь, я не стомив тебе своїми розповідями про ці нісенітниці. У тебе сьогодні випав важкий день з тим дурним дівчиськом. Може, краще підемо спати?

— Ні-ні, Едварде, будь ласка, продовжуй. Я зовсім не стомилася. Мені подобається тебе слухати. Прошу, розповідай далі.

— Що ж, коли я пройшов трохи далі, те дивне відчуття стало зникати. Я сказав, що пройшов трохи далі, бо мені справді здавалося, ніби минуло щонайбільше п'ять хвилин, однак це враження було помилковим: щойно я забрів на ту маленьку вуличку, то подивився на годинника, а коли знову хотів пересвідчитися, котра година, була вже одинадцята. Я пройшов близько восьми миль. Я не вірив власним очам і думав, що мій годинник сказився, але потім переконався, що він був цілком справний. Але я ніяк не міг цього збагнути, та й зараз не можу. Кажу тобі, минуло стільки ж часу, якби я пройшовся вгору по Една-роуд і повернувся назад. Але я опинився за містом, стояв посеред відкритого простору, де на мене з лісу віяв прохолодний вітерець, повітря було сповнене тихими звуками якогось шарудіння і шурхоту, а до моїх вух долинало цвірінькання пташок і дзюркотлива мелодія потічка, що протікав десь неподалік. Стоячи на мосту, я дістав з кишені годинника і підніс його до світла запаленого сірника, щоб розгледіти, котра година, і мені раптом сяйнуло, наскільки дивним був той вечір. Розумієш, він був зовсім не схожий на те, чим я займався все своє життя, зокрема — останній рік, і мені раптом здалося, що я не міг бути тим самим чоловіком, який кожного дня їхав зранку в Сіті й щовечора, написавши цілу купу нудних листів, повертався додому. Мене наче зненацька перенесли з одного світу в інший. Якимось чином я знайшов дорогу назад і, повертаючись додому, вирішив, як саме проведу свою відпустку. Я сказав сам до себе: «Я також, як Феррар, вирушу в туристичний похід, але це буде піший тур Лондоном та його околицями». Добре все обміркувавши, я близько четвертої ранку дістався додому, коли надворі вже світало, а на вулиці було так тихо, неначе в опівнічному лісі.

— Як на мене, чудова ідея. То ти все-таки вирушив у похід? Придбав карту Лондона?

— Так, вирушив. Але карти я не купував — вона б усе зіпсувала. Нецікаво, коли все накреслено, виміряно й визначено. А я хотів відчувати, що йду туди, де не ступала нога людини. Маячня якась, правда? Ніби в Лондоні чи, раз на те пішло, у всій Англії є такі місця.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Ти хотів думати, ніби відправляєшся у плавання в пошуках незвіданих земель. Так?

— Саме це я й намагався тобі пояснити. До того ж я не хотів купувати карти. Бо сам її створив.

— Що ти маєш на увазі? Ти накреслив карту просто так — з голови?

— Про це я розповім трохи згодом. Але ти справді хочеш почути про мою грандіозну подорож?

— Звісно, що хочу. Мабуть, то було чудово. І яка оригінальна ідея!

— Так, я марив нею, і те, що ти тільки-но сказала про мою подорож до невідомих країв, нагадало мені, що я тоді відчував. Ще в дитинстві я дуже любив читати книжки про великих мандрівників — гадаю, всім хлопчикам це подобається — про мореплавців, які збивалися зі шляху й опинялися в таких широтах, де ніколи не плавали кораблі, про людей, які відкривали неймовірні міста в чужоземних країнах. Увесь наступний день своїх вакацій я почувався так, як колись, читаючи ці книги. Я спав допізна, бо був страшенно знеможений після стількох пройдених миль. Але після сніданку набив люльку і добре провів час. Знаєш, то було таким безглуздям — хіба можна натрапити в Лондоні на щось невідоме чи неймовірне?

— А чом би й ні?

— Ну, не знаю. Але пізніше я думав, що був справжнісіньким йолопом. Так чи інакше, я чудово провів той день, плануючи, що робитиму, і, точнісінько як дитина, фантазував про те, що опинюся в неходжених місцях, де зі мною може трапитися все що завгодно. Мені страшенно подобалося думати, що у мене є таємниця, про яку більше ніхто не знав. Я уявляв, як, натрапивши на якусь знахідку, я про неї нікому не розкажу. Саме так я думав, гортаючи сторінки книжок. І хоч я любив їх читати, мені здавалося, що, ставши мандрівником-дослідником, я б тримав свої відкриття в таємниці. Якби я був Колумбом і відкрив Америку, я б нікому навіть словом про це не прохопився. Лише уяви, як чудово блукати рідним містом, говорити з його мешканцями і знати, що десь далеко, за морями-океанами, є незвіданий світ, про існування якого ніхто навіть не здогадується. Таке мені страшенно подобалося! І саме такі відчуття викликала в мене подорож, в яку я збирався відправитися. Я вирішив, що про неї ніхто не повинен дізнатися. Тож з того дня і до сьогодні про неї ніхто не чув.

— Але ж мені ти розповіси?

— Ти — це геть інше. Втім, думаю, навіть тобі я всього не розповім, і не тому, що не хочу, а тому, що не зможу описати багато з того, що бачив.

— Бачив? То ти все-таки знайшов щось дивне й дивовижне в Лондоні?

— І так, і ні. Все, чи майже все, що я бачив, видно як на долоні, і сотні тисяч людей дивилися на те, що і я — потім я дізнався, що багато з тих місць були добре відомі моїм колегам по роботі. Тоді я читав книжку «Лондон та його околиці». Але (не знаю, як це пояснити) ні мої товариші, ні автори книжки, схоже, не бачили того, що бачив я. Саме тому я облишив її читати. Вона наче позбавляла життя і душі всього, чого торкалася, перетворюючи його на щось сухе й безглузде, як опудала птахів у музеї.

Я розмірковував над тим, чим займатимуся весь день, і рано пішов спати, щоб на ранок бути бадьорим і повним сил. Насправді я зовсім погано знав Лондон, хоч, за винятком кількох тижнів, коли був за містом, увесь час жив там. Звісно, я знав головні його вулиці — Стренд, Ріджент-стріт, Оксфорд-стріт та інші, знав дорогу до школи, до якої ходив ще хлопчиком, а також дорогу, що вела в Сіті. Але я завжди ходив тими самими стежками, як вівці у горах, і тому легко уявляв собі, що збираюся відкрити новий для себе світ.

Дарнелл раптом замовк, обірвавши свою розповідь. Він запитливо глянув на свою дружину, намагаючись пересвідчитися, чи не втомив її своїми балачками, але вона дивилася на нього очима, сповненими такого щирого інтересу, як людина, що палко бажала, аби її посвятили в таємницю, не відаючи, про які неймовірні чудеса їй доведеться почути. Мері сиділа спиною до відчиненого вікна, обрамлена м'яким присмерком вечора, ніби художник розвісив позаду неї завісу з важкого оксамиту. Жінка так і не закінчила своєї роботи, залишивши все лежати розкиданим на підлозі. Вона зіперлася головою на руки, а очі її були немов два джерельця в лісі, які вночі снилися Дарнеллу, а вдень стояли у нього перед очима.

— Того ранку в моїй голові крутилися всі дивні історії, які я коли-небудь чув, — він знову заговорив, ніби продовжуючи свою думку, що заполонила його розум, поки вуста німували. — Як я вже казав, я рано ліг спати, завівши будильник на третю ранку, аби вирушити в доволі незвичну для початку подорожі годину. Світ ще був оповитий тишею, коли я прокинувся, не дочекавшись дзвінка будильника, і на в'язі, що ріс у сусідньому саду, зайшлася співом якась пташка. Я визирнув з вікна: скрізь панував цілковитий спокій, а ранкове повітря було таким неймовірно чистим і солодким, якого я ніколи раніше не вдихав. Моя кімната була в глибині будинку, і за деревами, які росли в більшості садів, мені було видно задні фасади будинків на сусідній вулиці, які немов виростали муром якогось давнього міста. Поки я дивився на цю картину, зійшло сонце, крізь моє вікно полилися перші його промені, і так почався день.

Вийшовши з дому, я зрозумів, що знову повернулося те дивне відчуття, яке охопило мене два дні тому, коли я блукав невідомими мені вуличками. Воно було не таким сильним, вулиці більше не пахли ладаном, але цього відчуття було достатньо, щоб збагнути, в якому дивному світі я живу. Я бачив те, на що часто натрапляють люди, гуляючи лондонськими вулицями: дикий виноград, що плететься по стіні, фігове дерево, жайворонка, який співає у клітці, дивовижний кущ, що зацвів у саду, дах незвичної форми чи балкон із залізною решіткою для в'юнких рослин. Мабуть, не існує такої вулиці, де ти не побачиш бодай чогось такого. Але того ранку всі ці речі постали перед моїми очима геть в іншому світлі, ніби на мені були чарівні окуляри, і я, немов якийсь казковий персонаж, продовжував блукати цим новим світом. Пам'ятаю, як я минав пустище на якомусь узгір'ї. Там були озерця, що виблискували на сонці, і високі білі будинки поміж темних, хитких сосен. Спустившись із пагорба, я пішов стежкою, що відгалужувалася від основної дороги і вела до лісу, де в тіні дерев стояла стара хатина з округлою башточкою на даху і ґанком, оздобленим залізною решіткою, фарба кольору морської хвилі на ній зовсім вигоріла й поблякла, а в саду росли білі лілії на високих ніжках, достоту такі, як ми бачили того дня, коли ходили дивитися на старовинні картини. Вони виблискували сріблом, наповнюючи повітря своїм ніжним ароматом. З того місця, неподалік від хатинки, я побачив долину і пагорби, залиті сонячним світлом. Тож, як я вже казав, я все ішов та ішов через ліси і поля, поки дістався до невеличкого містечка на вершині пагорба, де було повно старих будівель, таких давніх, що під вагою своїх років вони майже вгрузли у землю; ранок тоді видався зовсім безвітряний, і з коминів прямісінько в небо здіймався блакитний димок; у цій тиші я чув, як далеко в долині дорогою до школи хлопчик наспівував якусь старовинну пісню, і поки я ішов містечком, що прокидалося зі сну, вздовж старих, похмурих будинків, почали бамкати церковні дзвони.

Невдовзі по тому, як містечко залишилось позаду, я натрапив на Дивну дорогу. Я побачив, що вона відходила від запилюженого шляху і була на вигляд такою зеленою, що я без жодних вагань звернув на неї і зовсім скоро відчув, наче опинився у зовсім іншому світі. Не знаю, чи то була одна з доріг, прокладених давніми римлянами, про які мені розповідав мій батько, але вона вся поросла густою й м'якою травою, а щільні зарості високих кущів обабіч неї виглядали так, наче їх вже сотні літ не торкалася рука людини. Вони височіли наді мною, сплітаючись верхівками, і я бачив лише нечіткі обриси місцевості, через яку я проходив, мов уві сні. Дивна дорога вела мене все далі й далі, то піднімаючись, то спускаючись пагорбами. Іноді кущі руж росли так густо, що я ледь продирався крізь них, а іноді стежка переростала в галявину, і в одній долині її перетинав струмок, через який був перекинутий старий дерев'яний місток. Стомившись, я приліг у затінку ясена, вмостившись на м'якій траві, де проспав, мабуть, багато годин, бо коли прокинувся, сонце вже сідало. Тож я знову рушив далі, і нарешті моя зелена стежина перетворилася на битий шлях. Удалині, на вершині пагорба, я побачив ще одне містечко з великою церквою посередині, і коли я підійшов ближче, до мене почали долинати звуки органа та спів хору.

У голосі Дарнелла бринів такий захват, що його розповідь заледве не переросла у пісню. Коли слова вичерпалися, він глибоко вдихнув, охоплений спогадами про ту далеку літню днину, коли невідомі чари оповили звичні речі, перетворивши їх на велике таїнство, через що все земне сяяло піднесенням та красою нетутешнього світу.

Відблиск того сяйва освітив обличчя Мері, що непорушно сиділа на тлі м'якого мороку ночі. Обрамлене темним волоссям, її обличчя здавалося ще променистішим. Якийсь час вона безмовно сиділа, а тоді мовила:

— Ох, любий, чому ти так довго чекав, щоб розповісти мені про ці дива? Як це прекрасно! Будь ласка, продовжуй.

— Я завжди боявся, що ти сприймеш усе це як цілковите безглуздя, — відповів Дарнелл. — І я не знаю, як пояснити те, що я відчуваю. Не думав, що розкажу сьогодні так багато.

— І тебе щодня переповнювали такі відчуття?

— Протягом моєї відпустки? Так, вона вдалася на славу. Звісно, я не завжди потрапляв у такі віддалені місця. Це було б надто стомливо. Часто я на цілий день робив перепочинок і виходив з дому ввечері, коли вже загоралися ліхтарі, і проходив лише милю чи дві. Я блукав старими, темними парками і слухав, як у листі дерев шепотів вітер з пагорбів. Знаючи, що я вже неподалік від великої освітленої вулиці, я пірнав у тишу провулків, де був заледве не єдиним перехожим, а ліхтарів там було так мало і світили вони так слабко, що здавалося, наче вони відкидали тіні, зовсім не даючи світла. Я неквапом, близько години, блукав такими темними вуличками і весь цей час відчував, що це — моя таємниця, що темрява, і тьмяне світло, і вечірня прохолода, і дерева, що більше скидалися на темні хмари, що низько слалися над видноколом, належали цілком мені, мені одному, що я жив у світі, про який більше ніхто не знав і в який ніхто інший не міг потрапити.

Пам'ятаю, як одного вечора я забрів доволі далеко, опинившись десь у західній частині міста, де росло багато фруктових дерев і квітів, а розлогі галявини спускалися до дерев біля річки. Тієї ночі зійшов великий червоний місяць, що світив крізь імлу вечірньої заграви і тонкі, мов павутиння, хмарки; я йшов стежкою, що тяглася через фруктовий сад, аж поки дістався до невеличкого пагорба, над яким, мов розпукла троянда, висів місяць уповні. У його світлі я побачив, як одна за одною, довгою вервечкою рухалися якісь зігнуті в три погибелі постаті з великими клунками на плечах. Хтось співав, аж раптом ту мелодію обірвав різкий пронизливий сміх — мені здалося, що він належав якійсь старій жінці з надломленим голосом, а тоді всі вони зникли в тіні дерев. Гадаю, то люди ішли або верталися з городніх робіт, але як це було схоже на жахливе привиддя ночі!

Не впевнений, чи варто розказувати тобі про Гемптон — боюся, що ніколи не доведу своєї розповідь до кінця. Я був там одного вечора, незадовго до того, як зачинили всі ворота, тому людей було зовсім мало. Сіро-багряні тихі галявини, і квіти, що з настанням вечора схиляли свої голівки до сну, і темні тиси, і невиразні статуї, і безгомінна річка ген вдалині за алеями — все це оповивала блакитна імла, ховаючи їх від людського ока, повільно, але впевнено, наче одна за одною опускалися завіси під час якогось великого торжества! Ой, лишенько, що це все могло означати? Я почув, як десь удалині, за річкою, тричі бамкнув дзвін, потім ще тричі, і знову тричі, і я пішов звідти з очима, повними сліз.

Я тоді не знав, де опинився. Лише згодом з'ясувалося, що то, скоріш за все, був Гемптон-Корт. Один із моїх колег з офісу сказав, що водив туди свою дівчину, де вони чудово провели час. Спочатку вони потрапили в лабіринт, з якого довго не могли вийти, а потім пішли до річки і ледь там не потонули. В тамтешній галереї вони роздивлялися доволі пікантні картини, і, як він розповідав, його дівчина аж заходилася від сміху.

Мері проігнорувала цей епізод.

— Але ти казав мені, що накреслив карту. Якою вона була?

— Якщо хочеш, я тобі її покажу при нагоді. Я відмітив усі місця, де побував, і намалював позначки — такі собі вигадливі закарлючки, — які б нагадували мені про те, що саме я бачив, їх не зрозумів би ніхто, крім мене. Я хотів робити замальовки, але так і не навчився толком малювати, тож коли спробував, вийшло геть не те, що я мав зобразити. Я намагався намалювати те містечко на пагорбі, на яке натрапив першого вечора своєї подорожі: крутий пагорб, на вершині якого стоять будиночки, а над ними височіє церква зі шпилями і башточками, а над всім цим, високо у небі — чаша, з якої ллються промені. Але з того нічого путнього не вийшло. Гемптон-Корт я помітив доволі химерним значком і дав йому назву, яку сам же й вигадав.

Дарнелли намагалися уникати поглядів одне одного наступного дня, коли сіли снідати. Вранці, після того як уночі випав дощ, стало трохи легше дихати, і небо знову набуло яскраво-блакитної барви, по ньому з південного заходу котилися білі хмаринки, а у вікно задував свіжий приємний вітерець. Імла розвіялась. А разом з нею, схоже, розвіялось і відчуття чогось дивного, що минулої ночі заволоділо Мері та її чоловіком. При світлі дня їм здавалося неймовірним, що всього лише кілька годин тому один розповідав, а інша слухала історії, зовсім далекі від звичайного плину їхніх повсякденних думок та життя загалом. Вони зніяковіло поглядали одне на одного, говорячи про звичні для них речі — чи підступна місіс Маррі таки намовить Еліс піти від них і чи зможе місіс Дарнелл переконати дівчину, що у тої старої геть не шляхетні мотиви.

— На твоєму місці, — сказав Дарнелл, уже стоячи на порозі, — я б пішов до крамниці й поскаржився на якість їхнього м'яса. Той останній шмат яловичини був зовсім нікудишній — одні сухожилля.

III

Увечері все могло бути по-іншому, і в Дарнелла визрів план, за допомогою якого чоловік сподівався домогтися успіху. Він хотів попросити у своєї дружини запалювати не більше однієї лампи (тоді в кімнаті було б набагато темніше) — мовляв, у нього стомилися від роботи очі. Дарнелл вважав, що багато чого може статися, коли в кімнаті пануватиме напівморок, вікно буде відчинене, а вони сидітимуть біля нього, споглядаючи вечір і прислухаючись до тихого шелесту листя дерев, що росли в саду. Але його плани зазнали краху, бо щойно він підійшов до садової хвіртки, як його дружина, вся в сльозах, кинулася йому назустріч.

— Ох, Едварде, — почала вона, — трапилося щось жахливе! Він мені ніколи особливо не подобався, та я б ніколи не подумала, що він здатен на таке!

— Що ти маєш на увазі? Про кого ти говориш? Що трапилося? Це той кавалер Еліс?

— Ні, ні. Але давай-но зайдемо в дім, любий. Та жінка в будинку напроти підглядає за нами: вона завжди пильнує біля вікна.

— Ну, то що сталося? — спитав Дарнелл, коли вони сіли чаювати. — Нумо, говори! Ти мене добряче налякала.

— Не знаю, з чого й почати. Тітка Меріан уже кілька тижнів відчувала, що коїться щось недобре, а тоді про все дізналася — одне слово, дядько Роберт закрутив роман з якоюсь жінкою, і тітка про все дізналася!

— Господи! Не може бути! От старий негідник! Таж йому десь під сімдесят!

— Ні, йому лише шістдесят п'ять. А гроші, які він на неї витратив...

Коли перша хвиля шоку минула, Дарнелл, оговтавшись, рішуче повернувся до січеників.

— Ми це все обговоримо опісля, — сказав він. — Я не хочу псувати трапезу розмовами про того старого телепня Ніксона. Кохана, налий мені, будь ласка, чаю.

— Чудове м'ясо, — спокійно продовжив він. — Усередині шматочки шинки, скроплені цитриновим соком? З такою начинкою смак зовсім інший. Сьогодні з Еліс все нормально? Добре. Сподіваюся, вона викине з голови всі ці дурниці.

Він розважливо провадив розмову далі, чим просто приголомшив місіс Дарнелл, яка відчувала, що з падінням дядечка Роберта назавжди порушено природний порядок речей, і ледь торкнулася їжі, відколи прийшла ця звістка. Рано-вранці Мері вирушила на зустріч з тіткою і більшу частину дня провела в залі очікування для пасажирів першого класу на вокзалі Вікторія, де й почула всю історію.

— А тепер, — мовив Дарнелл, коли зі стола все було прибрано, — розкажи мені все в деталях. Скільки часу це тривало?

— З того, що пригадує тітка, їй здається, що все це тягаюся щонайменше рік. Вона сказала, що дуже довго поведінка мого дядька була для неї справжнісінькою загадкою, і в неї вже добряче розхиталися нерви, бо вона думала, що він зв'язався з анархістами чи щось у цьому дусі.

— З якого дива вона таке думала?

— Розумієш, кілька разів, коли вони з чоловіком виходили на прогулянку, її тривожив свист, що неначе всюди їх супроводжував. Ти ж знаєш, що в Барнеті є чудові місця для прогулянок, а особливо в полях поблизу Тоттериджа, де дядько з тіткою любили гуляти погідними недільними вечорами. Звісно, вона й раніше чула той свист, але тоді це справило на неї гнітюче враження — вона тижнями не могла склепити очей.

— Свист? — перепитав Дарнелл. — Я щось не дуже розумію. Чому її налякав якийсь свист?

— Я тобі скажу чому. Вперше вона почула його одної травневої неділі ще минулого року. Тітці здалося, що за кілька тижнів до того за ними стежили, проте вона нічого не бачила й не чула, окрім якогось потріскування в огорожі. Та саме тієї неділі заледве вони вийшли на поле, як почули якийсь приглушений свист, але не звернула на це уваги, бо яке їй та її чоловіку було до того діло? Однак коли вони рушили далі, знову почули той свист, він лунав знову і знову, протягом усієї прогулянки, аж їй стало не по собі, тому що вона не знала, ані звідки долинав цей свист, ані хто свистів і навіщо. Вибравшись з поля на стежку, дядько сказав, що у нього трохи паморочиться голова і він хоче ковтнути трохи бренді в «Тьорпінз Гед» — невеличкому барі неподалік. Тітонька глянула на нього й зауважила, що дядькове обличчя стало бордовим — це було більше схоже на приплив крові до мозку, ніж на запаморочення, коли шкіра людини набуває зеленаво-блідого відтінку. Та вона нічого не сказала, подумавши, що в дядька така особлива манера мліти, адже в нього завжди все не як у людей. Тож вона просто лишилася чекати на дорозі, а він почимчикував до бару. Тітка каже, що буцімто бачила невисоку постать, яка випірнула з темряви й прокралася за дядьком, але вона в цьому не впевнена. Коли дядько вийшов, його лице було вже не бордовим, а лише трохи червоним, і він сказав, що почувається набагато краще. Вони мовчки пішли додому, не перекинувшись по дорозі бодай словом. Розумієш, дядько зовсім не згадував про свист, а тітка була така налякана, що не сміла нічого казати, бо боялася, що їх обох пристрелять.

Вона намагалася викинути цю пригоду з голови, аж раптом через два тижні по тому знову все повторилося. Цього разу тітка набралася духу і запитала в дядька, що б це могло бути. І що ти думаєш, він їй відповів? «Пташки, любонько, пташки». Звісно, тітка відповіла йому, що жодна пташка не видає таких звуків: облудних, непристойних і переривчастих. На це він сказав, що багато рідкісних птахів живуть у Північному Міддлсексі та Гертфордширі. «Дурниці, Роберте, — мовила тітка, — як ти можеш таке говорити, якщо той свист переслідував нас усю дорогу, близько милі, а то й більше?» Дядько відповів, що деяких птахів так вабить до людей, що вони іноді можуть і не одну милю пролетіти услід за ними. Він сказав, що читав про одну таку пташку в журналі про подорожі. І знаєш що? Коли вони дісталися додому, він і справді показав їй ту статтю в «Гертфордширському натуралісті», якого вони позичили у свого приятеля. Там ішлося про рідкісних птахів з чудернацькими назвами, що живуть в навколишній місцевості; тітонька каже, що ніколи про таких навіть не чула, а у дядька вистачило зухвалості припустити, що це — морський побережник, про якого в журналі було написано, що він видає «низькі, пронизливі звуки, що часто повторюються». А потім він дістав із шафи книжку «Сибірські подорожі» і показав їй місце, де йшлося про одного чоловіка, за яким у лісі цілісінький день літала якась пташка. Тітка Меріан каже, що це її найбільше дратувало — він думав, що зможе її перехитрити, перекручуючи зміст цих книжок як йому заманеться. Але тоді, на прогулянці, вона ніяк не могла зрозуміти, що він мав на увазі, говорячи про птахів так безладно й по-дурному — це так на нього не схоже, і вони йшли далі, а вслід за ними лунав цей жахливий свист. Тітка швидко йшла, дивлячись просто перед себе і почуваючись більш роздратованою та засмученою, ніж переляканою. Коли вони дісталися до кінця поля, тітка зупинилася перед хвірткою, озирнулася, але — подумати тільки! — дядько Роберт зник! Вона пополотніла зі страху, припустивши, що той свист якимось чином пов'язаний із зникненням дядька, і вирішила, що того, мабуть, викрали. Вона несамовито закричала: «Роберте!», аж тут дядько повільно, наче нічого й не трапилося, вийшов з-за рогу, тримаючи щось у руці. Він сказав, що побачив квіти, повз які не міг пройти, і коли тітка розгледіла у нього в руках вирвану з коренем кульбабу, їй здалося, що вона божеволіє.

Раптом розповідь Мері урвалася. Вже десять хвилин Дарнелл крутився в кріслі, силкуючись стримати сміх, щоб не образити почуттів своєї дружини, зазнаючи при цьому страшенних мук, але того епізоду з кульбабою для нього було вже занадто, і він вибухнув непогамовним, диким реготом, що нагадував бойовий клич червоношкірого індіанця і лише посилювався, коли він намагався зупинитися. Еліс, що якраз мила посуд, від несподіванки випустила з рук порцелянову чашку, що коштувала три шилінги, а сусіди повибігали зі своїх помешкань надвір, аби подивитися, чи, бува, когось не вбивають. Мері з докором глянула на свого чоловіка.

— Чи в тебе зовсім нема почуттів, Едварде? — врешті мовила вона, коли знеможений Дарнелл відхилився на спинку крісла. — Якби ти бачив, як по щоках тітки Меріан котилися сльози, коли вона мені це розказувала, думаю, тобі було б не до сміху. Не думала, що ти такий черствий.

— Люба моя, — ледве спромігся вимовити Дарнелл, задихаючись від сміху й хапаючи ротом повітря, — вибач, я не хотів скривдити твоїх почуттів. Знаю, це дуже сумно, але насправді я не такий уже й бездушний. Але хіба не дивна історія, га? Спершу морський побережник, а затим кульбаба!

Його лице пересмикнулося, і він зціпив зуби, стримуючи новий напад сміху. Якусь мить Мері суворо на нього дивилася, а тоді затулила руками обличчя, і Дарнелл побачив, що вона також здригається від сміху.

— Я не краща за тебе, — врешті мовила вона. — Раніше я чомусь не сприймала цієї історії з такого боку. І це дуже добре, інакше я б засміялася тітці Меріан просто в обличчя, а я нізащо у світі не хотіла б цього зробити. Бідолашна старенька! Вона так плакала, немов її серце от-от розірветься від розпуки. Ми зустрілися на вокзалі Вікторія, і вона запросила мене в кондитерську. Я навіть не торкнулася своєї страви. Її сльози весь час капали їй у тарілку. Потім ми пішли до зали очікування, де вона зайшлася гірким плачем.

— А що трапилося потім? — спитав Дарнелл. — Я більше не сміятимуся.

— От і добре. Це надто серйозна справа, щоб жартувати. Ну, тітка повернулася додому і весь час намагалася зрозуміти, в чому ж тут річ, силкуючись розгадати цю загадку, але їй так нічого й не вдалося придумати. Тітка стала боятися, що розум дядька не витримує постійного напруження, бо останнім часом він допізна засиджувався на роботі (за його словами), a потім йому потрібно було їхати в Йоркшир (от же ж старий брехун!) у справах, пов'язаних з орендою земель. А тоді вона подумала, що хай би в якому стані був її чоловік, він аж ніяк не міг викликати того свисту, хоча, як вона каже, він завжди був дивакуватою людиною. Тож їй довелося відкинути цю версію, і вона почала гадати, що, може, з нею щось не так, оскільки вона читала про людей, що чують звуки, яких насправді нема. Проте й цю думку вона відкинула, бо якщо їй і міг почутися той свист, то як пояснити кульбабу, чи побережника, чи те, що він ледь не зомлів, коли його лице побагряніло, замість збліднути, чи інші дивацтва дядька? Тож тітка сказала, що не могла вигадати нічого ліпшого, як щодня читати Біблію з самого початку, і, дійшовши до Книги хроніки у Старому Заповіті, відчула себе набагато краще, тим паче, що десь три чи чотири неділі поспіль нічого не відбувалося. Та вона помітила, що у ставленні до неї дядько став якийсь неуважний і менш приязний, але пояснювала це завантаженістю роботою, якої надто багато звалилося на її чоловіка: він завжди повертався додому останнім потягом, а двічі навіть мусив наймати екіпаж, приїжджаючи додому вже над ранок. Зрештою тітка вирішила, що не варто перейматися тим, чого вона не розуміла і не могла змінити, тож потрохи почала заспокоюватися, аж тут одного недільного вечора все почалося знову, але тепер все було набагато гірше. Свист супроводжував їх, як і раніше, всю прогулянку, і бідолашна тітка, зціпивши зуби, нічого не говорила дядькові, бо знала, що він знову почне плести якісь небилиці, тож вони мовчки йшли собі далі, не озиваючись одне до одного, коли це щось змусило тітоньку обернутися. Вона побачила якогось паскудного хлопчиська з рудим волоссям, що підглядав за ними з-за живоплоту й огидно вишкірявся. Тітка сказала, що його лице викликало жах. Він виглядав якось неприродно й нагадував карлика, і не встигла вона краще його розгледіти, як він умить пірнув у кущі, а тітка ледь не знепритомніла.

— Рудоволосий хлопчисько? — перепитав Дарнелл. — Яка незвична історія. Нічого дивнішого я не чув. Що ж то був за хлопчик?

— Незабаром дізнаєшся, — відповіла місіс Дарнелл. — Дуже дивна пригода, правда ж?

— Ще б пак! — Дарнелл якийсь час розмірковував — Ось що я про це думаю, — врешті мовив чоловік. — У всій цій розповіді немає й крихти правди. Гадаю, твоя тітка втрачає глузд — чи вже зійшла — і страждає на галюцинації. Все це звучить, як вигадки божевільного.

— Ти помиляєшся. Усе до останнього тітчиного слова — правда, і якщо ти дозволиш мені продовжити, то сам у цьому переконаєшся.

— Що ж, продовжуй.

— Так, на чому ж я зупинилася? Ага, тітка побачила за живоплотом хлопчину, що вишкірявся до неї. На якусь хвилю чи дві вона застигла, смертельно налякана. Щось дивне було в тому обличчі, але тоді вона набралася духу й мовила до себе: «У будь-якому разі, краще вже хлопчик з рудим волоссям, ніж якийсь ґевал з рушницею», і вона вирішила не спускати очей з дядька Роберта, бо зрозуміла з виразу його обличчя, що він про все знає. Здавалося, він щось напружено обмірковував, наче вагався, що йому робити далі, і, мов та риба, то відкривав, то закривав рота. Тітонька не показала, що помітила його стан, і рушила далі, а коли він сказав їй щось про чудовий захід сонця, вона промовчала. «Хіба ти не чуєш, що я до тебе звертаюся, Меріан?» — запитав він роздратовано і так голосно, ніби говорив до когось, хто стояв на протилежному кінці поля. Тітка вибачилася, сказавши, що вона застудилася і тепер не дуже добре чує. Проте вона зауважила, що дядько з полегшенням зітхнув, бо подумав, що вона не чула свисту. Тут дядько зробив вигляд, що помітив красиву гілочку жимолості на самому вершечку куща, і сказав, що хоче зірвати її для тітки, але вона нехай піде вперед, бо йому, мовляв, незручно буде це робити, якщо на нього хтось дивитиметься. Вона згідно кивнула, а сама, ступивши кілька кроків, заховалася за кущем, звідки добре його бачила, хоч і подряпала обличчя колючками дикої ружі. А за хвилю чи дві з-за живоплоту вийшов хлопчик, і дядько заговорив до нього. Тітка впевнена, що то був той самий хлопчисько, бо на вулиці ще не стемніло, і його вогненно-руде волосся можна було чудово розгледіти. Несподівано дядько простягнув руки, так наче хотів схопити хлопчика, але той кинувся в кущі й зник. Тоді тітонька й словом не прохопилася, але того ж вечора, вже вдома, вона сказала дядькові, що все бачила, вимагаючи від нього пояснень. Заскочений зненацька, він розгубився, почав затинатися, говорити щось про те, що порядна дружина не шпигуватиме за чоловіком, та зрештою взяв із неї слово тримати в таємниці все, що вона почує: мовляв, він дуже поважний масон, а той хлопчик був посланий орденом із надважливими повідомленнями. Але тітонька не повірила жодному його слову, бо її рідний дядько належав до масонів, проте він ніколи так не поводився. Тоді вона почала боятися, що дядько зв'язався з анархістами чи ще з якимись пройдисвітами, і щоразу, коли дзвонили в двері, тітка думала, що дядька викрили і за ним прийшла поліція.

— Що за дурниці! Та жоден домовласник ніколи не вступить у змову з анархістами.

— Але ж вона здогадувалася, що він приховує щось жахливе, проте не знала, що й думати. А тоді їй по пошті стало приходити всяке різне.

— Всяке різне! Що ти маєш на увазі?

— Усякі різні речі: акуратно запаковані скалки розбитої пляшки, немов то були коштовні прикраси; пакунки на взірець матрьошки, які розгортав, шар за шаром розмотуючи папір, а добравшись до середини, знаходив записку зі словами «КІТ»; старі вставні зуби; тюбик засохлої червоної фарби; і врешті-решт таргани.

— Таргани поштою! Що за дурниці? Твоя тітка несповна розуму.

— Едварде, вона показала мені той портсигар — він був призначений для цигарок, але замість них всередині лежали три мертві таргани. А коли вона знайшла в кишені дядькового пальта такий самісінький портсигар, де лежало ще з півдюжини цигарок, у неї знову голова пішла обертом.

Дарнелл важко зітхнув, завовтузившись у кріслі й відчуваючи, що історія родинних негараздів тітки Меріан набуває обрисів нічного жахіття.

— Щось іще? — запитав він.

— Любий, я не переповіла й половини того, що мені сьогодні розказала бідолашна тітка. Якось однієї ночі їй здалося, що вона побачила в чагарнику примару. Вона непокоїлася за курчат, що от-от мали проклюнутися, тому вийшла у двір, прихопивши із собою покришені яйця та хлібні крихти на випадок, якщо вони вже повилуплювалися, коли це раптом прямо перед собою побачила якусь постать, що плавно рухалася біля рододендронів і скидалася на маленького худенького чоловічка, одягненого за модою сторічної давнини. Вона розгледіла в нього шпагу, що висіла збоку, та перо на капелюсі. Тітка, за її словами, ледь не вмерла зі страху, і хоч та постать за мить щезла, а вона переконувала себе в тому, що чоловічок їй просто привидівся, зайшовши в дім, тітка знепритомніла. Того вечора дядько був удома, і коли вона прийшла до тями і все йому розповіла, він вибіг надвір і пробув там добрих півгодини або й більше, а коли повернувся назад, сказав, що нікого не знайшов, та наступної ж миті тітка почула за вікном низький свист, і дядько знову вибіг надвір.

— Люба Мері, давай уже ближче до суті. До чого ти ведеш?

— А ти хіба ще не здогадався? Весь цей час то була та сама жінка.

— Жінка? Але ж ти щось казала про рудоволосого хлопчиська.

— Невже ти не розумієш? Вона актриса, яка щоразу прибирала іншої подоби. Вона ніяк не хотіла відпускати від себе дядька. Мало того, що він майже кожного вечора протягом тижня був з нею, так вона його переслідувала ще й по неділях. Тітка знайшла листа, якого написала та жахлива жінка, і так про все дізналася. Вона називає себе Енід Вівьєн, хоча не думаю, що вона взагалі має право носити бодай якесь ім'я. Так от, питання в тому, що тепер робити?

— Поговоримо про це згодом. А тепер я докурю люльку, і ми підемо спати.

Вони вже майже поснули, коли Мері раптом озвалася:

— Хіба не дивно, Едварде? Минулого вечора ти розповідав мені про такі чудові речі, а сьогодні я заморочила тобі голову історією про цього безчесного старигана і його походеньки.

— Не знаю, що тобі й сказати, — задумливо відповів Дарнелл. — На стінах тієї старої церкви на пагорбі я бачив багато дивних вишкірених монстрів, вирізьблених на камені.

Огидна поведінка містера Роберта Ніксона наштовхнула їх на дивні висновки, що виходили за межі уявного. Вони більше не поверталися до обговорення фантазійних обрисів тих перших пригод, про які розповідала місіс Дарнелл, а коли одного недільного вечора до них у Шепердс Буш завітала тітка Меріан, Дарнелл не міг втямити, як йому взагалі вистачило совісті сміятися з лиха, що спіткало ту бідолашну жінку.

Він ніколи раніше не бачив тітки його дружини і неабияк здивувався, коли Еліс провела її до саду, де вони сиділи одної вересневої неділі — день тоді видався теплий, злегка затягнутий імлою. Вона завжди, за винятком останніх днів, асоціювалася в його уяві з розкішшю та успіхом: дружина завжди говорила про Ніксонів у шанобливому тоні. Він не раз чув про епічну боротьбу містера Ніксона та його повільний, але тріумфальний злет. Мері розказувала ту історію так, як почула її від своїх батьків, починаючи з того, як молодий хлопчина з маленького, нудного й бідного містечка у самій глушині центральної частини Англії втік до Лондона в ті далекі часи, коли звичайний парубок з провінції мав непогані шанси розбагатіти. Батько Роберта Ніксона працював бакалійником на Гай-стріт, і в майбутньому успішний торговець вугіллям та будівельник любив розказувати про те нудне провінційне життя, і вихваляючись власними перемогами, він давав своїм слухачам зрозуміти, що походить із роду, який знав, як досягати успіху. У ті далекі часи, пояснював він, людина, яка бажала виїхати до Лондона чи Норка (а таких було дуже небагато), була змушена посеред ночі вставати з ліжка і брести десять миль через болота, блукаючи стежками, що вели до Ґрейт-Норс-роуд, щоб сісти на «Блискавку» — екіпаж, що здавався місцевим сільським жителям зримим і реальним уособленням неймовірної швидкості. «І справді, — додав Ніксон, — вона завжди приїжджала вчасно, не те що сучасні дангемські потяги!» Саме в Дангемі — місті, що сягає корінням у давні часи — Ніксони близько сотні років вели успішну торгівлю у крамниці з випуклими еркерами, що виходили на ринкову площу.

Тоді не було конкуренції, а містяни, заможні фермери, духовенство та селяни дивилися на крамницю Ніксона як на міську ратушу (що стояла ще на римських опорах) та парафіяльну церкву. Але потім усе змінилося: залізниця підходила все ближче й ближче, а фермери та сільське дрібнопомісне дворянство ставали все менш заможними. Місцеве дубильне виробництво страждало від великої комерції, яку заснували в більшому місті, розташованому за двадцять миль звідти, і доходи Ніксонів почали танути. Це і стало причиною гідржи[83] Роберта. Саме тому Роберт утік з того містечка. Він любив просторікувати про те, як він бідував на самому початку, але потроху заощаджував зі своєї мізерної зарплатні клерка із Сіті, а згодом разом зі своїм товаришем-службовцем, «що успадкував сотню фунтів», побачив вільну нішу у вугільній торгівлі, яку вони й зайняли. Саме на цій стадії кар'єри Роберта, коли його статки ще не були такими вражаючими, з ним познайомилася міс Меріан Рейнолдс, навідавшись у гості до своїх друзів у Ґаннерсбурі. Опісля були одні лише перемоги. Пристань Ніксона стала береговим орієнтиром для барж. Його вплив поширився за океан, а його флот виходив у море і через канали проникав у глиб країни. Він також почав торгувати вапном, цементом і цеглою і врешті-решт наважився на серйозний крок — придбав великий шмат землі на півночі Лондона. Сам Ніксон приписував цей вдалий хід своїй далекоглядності та чималим статкам. Проте свого часу поширювалися непевні чутки про те, що в ході цієї оборудки довелося навіть когось «порішити». Хай там як, а Ніксони почали надміру багатіти, і Мері частенько розповідала своєму чоловіку про маєток, в якому вони жили, про їхню вдягнену у лівреї прислугу, про розкішну вітальню, про величезний газон, затінений старим гіллястим кедром.

Тому Дарнелл був переконаний, що господиня таких пишних володінь і сама була людиною не менш пихатою. Він уявляв її високою, величної постави та солідної зовнішності жінкою, можливо, дещо повнявою, але такою мірою, щоб це не суперечило її становищу леді старшого віку, що жила у розкошах без жодних турбот. Він навіть уявляв собі легкий рум'янець на її щоках, що дуже личив її волоссю, яке вже починало сивіти, і коли він, одного недільного вечора сидячи під шовковицею, почув дверний дзвінок, нахилився вперед, щоб краще розгледіти цю поставну даму, вбрану, звісно ж, у найдорожчий, найчорніший шовк, обвішану масивними золотими ланцюгами.

Він був страшенно вражений, побачивши якусь дивну жінку, що ввійшла у сад слідом за служницею. Місіс Ніксон виявилася маленькою, худенькою старою, що, схиливши голову, ледве встигала за Еліс. Вона дивилася собі під ноги і не підводила очей від землі доти, доки Дарнелли не підвелися, щоб привітатися з нею. Вона якось тривожно глянула праворуч, вітаючись за руку з Дарнеллом, а потім ліворуч, коли Мері поцілувала її; вмостившись.на садовій лаві з подушкою під спиною, вона втупилася поглядом у задні фасади будинків, що стояли на сусідній вулиці. Так, вона була вдягнена в чорне, та навіть Дарнеллу було видно, що її вбрання старе й поношене, а хутро, що прикрашало її накидку, та боа навколо шиї були вицвілі та бляклі й віддавали душком меланхолії, що властивий хутру, яке лежить у крамниці вживаного одягу в якомусь темному провулку. На руках у неї були чорні лайкові рукавички, поморщені від постійного користування, вицвілі на пучках пальців до синюватого відтінку, і багато що вказувало на те, як старанно їх намагалися відремонтувати. Її волосся, що прилипло до чола, виглядало тьмяним і безбарвним, хоча жінка, вочевидь, намастила його якимось жиром, щоб надати йому блиску. Високо на голові у неї сидів старовинний капелюшок, прикрашений чорними висульками, що паралітично бряжчали одна об одну.

І в самому обличчі місіс Ніксон не було нічого, що б відповідало тому образу, який Дарнелл намалював у своїй уяві. Воно було зморшкуватим і худим, землистого кольору, з гострим носом та запаленими очима якогось дивного водянисто-сірого кольору, які, здавалося, звужувалися від світла, так само як і від несподіваної зустрічі з поглядами інших людей. Вона сиділа поруч з його дружиною на зеленій садовій лавці, і Дарнелл, що вмостився у плетеному кріслі, принесеному з вітальні, дивлячись на неї, усвідомлював, що ця похмура і ледь зрима постать, яка бурмотіла щось у відповідь на ввічливі запитання Мері, була страшенно далека від образу багатої та впливової тітки, яка могла запросто подарувати на звичайний день народження сто фунтів. Спочатку жінка була небагатослівна. Вона почувалася доволі стомленою, бо дорога в таку спеку видалася важкою, а вона боялася одягнутися в щось легше, оскільки такої пори ніколи не знаєш, яка погода буде увечері. Часто після заходу сонця залягали холодні тумани, а вона зовсім не хотіла захворіти на бронхіт.

— Я вже думала, що ніколи сюди не доберуся, — продовжила вона, піднявши голос до жалібного писку. — І навіть не уявляла, що тут така глухомань, сто років не була в цих краях.

Жінка витерла очі, згадавши, мабуть, давні часи в Тьорнем-Ґрін, коли вона вийшла заміж за Ніксона. Після того як хустинка виконала свою місію, старенька вкинула її до поношеної чорної сумочки, яку вона радше притискала до себе, ніж тримала. Помітивши, що її сумка була напхом напханою і ледь не тріщала по швах, Дарнелл почав ліниво розмірковувати над її вмістом: можливо, думав він, там якісь листи чи неспростовні докази зрадницьких та облудних учинків дядька Роберта. Він відчув себе зовсім ніяково, коли помітив, що тітка дружини увесь цей час нишком відводила погляд від нього з Мері. Підвівшись з крісла, він пройшовся до іншого кінця саду, де запалив люльку й став походжати туди-сюди посипаною жорствою доріжкою, все ще вражений від усвідомлення тієї прірви, що пролягала між реальним та уявним образом тієї жінки.

Раптом він почув шепіт і побачив, що місіс Ніксон схилила голову до його дружини.

Мері встала й підійшла до нього.

— Ти не проти, Едварде, перейти до вітальні? — пробурмотіла вона. — Тітка каже, що у твоїй присутності вона ніяк не може наважитися обговорювати деякі делікатні питання. І, мушу сказати, я її розумію.

— Чудово, але я думаю піти деінде. Мені б не завадила прогулянка. Не хвилюйся, якщо я трохи затримаюся, — сказав він. — А якщо я не застану твоєї тітки, то попрощайся з нею від мене.

Дарнелл вийшов на головну дорогу, де по коліях гуркотіли трамваї. Спантеличений та розгублений, він намагався зрозуміти оте полегшення, яке відчув, позбавивши себе присутності місіс Ніксон. Він переконував себе в тому, що її горе від ганебної поведінки чоловіка заслуговувало на співчутливу повагу, але, на свій превеликий сором, натомість відчував до неї якусь фізичну відразу, коли вона отак сиділа в нього в саду у своєму вицвілому чорному одязі, витираючи запалені очі мокрою хустинкою. Якось ще в юності він ходив до зоопарку, і йому назавжди закарбувалося в пам'яті, як його пересмикнуло з огиди від вигляду плазунів, що повільно звивалися й повзали один по одному, сплітаючись у слизькому клубку. Його вжахнула схожість між цими двома почуттями, і він швидко закрокував по рівній одноманітній дорозі, споглядаючи непривабливе видовище недільного життя міщанського Лондона.

У Ектоні все ще витав Дух давнини, що заспокоював його розум та відволікав від неприємних думок, і коли нарешті цегляні мури залишилися позаду, а до його вух більше не долинав пронизливий крик і гучний сміх людей, він вийшов на затишне поле і, спокійно всівшись під деревом, побачив перед собою мальовничу долину. Сонце сховалося за пагорбами, а хмари стали схожі на розквітлі кущі троянд. Він сидів там у густих сутінках, поки на нього не повіяв прохолодний вітерець, а тоді, зітхнувши, підвівся на ноги й подався назад — до цегляних мурів та тьмяно освітлених вулиць, по яких знуджено вешталися юрби гульвіс. Бурмочучи собі під ніс слова, що лунали мов чарівна пісня, він у піднесеному настрої повернувся додому.

Мері повідомила йому, що місіс Ніксон пішла ще півтори години тому. Дарнелл полегшено зітхнув і разом з дружиною вийшов у сад, де вони сіли пліч-о-пліч.

Якийсь час між ними панувала мовчанка, аж нарешті Мері заговорила з нервовим тремтінням у голосі.

— Едварде, — почала вона, — тітка зробила одну пропозицію, про яку ти повинен почути. Думаю, нам потрібно її обдумати як слід.

— Пропозицію? А як же та любовна інтрижка? Дядько досі їй зраджує?

— Ах, так! Вона мені все розповіла. Дядько навіть не думає каятися. Схоже, він винайняв для тої жінки помешкання десь у місті й облаштував його дуже дорогим коштом. Він сміється з тітчиних закидів і каже, що хоче нарешті відвести душу. Ти бачив, яка вона пригнічена?

— Так, вона виглядає дуже засмученою. Але хіба дядько не дає їй грошей? Вона надто убого вбрана для жінки її становища.

— У тітки дуже багато чудових речей, та мені здається, вона їх просто любить накопичувати, не вдягаючи, бо панічно боїться зіпсувати свої вбрання. Повір, річ не в грошах, оскільки два роки тому, коли дядько ще був ідеальним чоловіком, він заповів їй значну суму. Власне, про це я й хочу з тобою поговорити. Тітка хоче оселитися разом із нами, за що готова щедро платити. Що ти на це скажеш?

— Хоче жити з нами? — вигукнув Дарнелл, аж люлька на траву впала. Він був настільки приголомшений думкою про те, що тітка Меріан мешкатиме з ними під одним дахом, що застиг, втупившись невидющим поглядом кудись поперед себе, не відаючи, що ще для нього приготував цей жахливий вечір.

— Я знала, що ти не будеш у захваті від такої ідеї, — продовжила його дружина. — Але, любий, я все ж вважаю, що ми не повинні відмовляти їй, добре все не зваживши. Боюся, тітка не викликала в тебе надто теплих почуттів.

Дарнелл мовчки похитав головою.

— Я так і думала. Вона, бідолашна, була така засмучена — ти просто не бачив її в кращі роки. Насправді вона дуже добра. Але послухай, любий, думаєш, ми маємо право їй відмовити? Я вже казала тобі, що у неї багато грошей, і я переконана, що вона страшенно образиться, якщо ми відмовимось прийняти її в себе. А що буде зі мною, якщо з тобою щось трапиться? Ти ж знаєш, у нас дуже мало заощаджень.

Дарнелл скрушно зітхнув.

— Мені здається, — сказав він, — що такий крок усе зіпсує. Ми такі щасливі разом, Мері, люба моя. Звісно, мені дуже шкода твоєї тітки. Гадаю, вона потребує співчуття. Але щоб жити тут разом з нами...

— Знаю, любий. Не думай, що я з нетерпінням цього чекаю. Ти ж знаєш, що, крім тебе, мені більше ніхто не потрібен. Та нам не завадило б подумати про майбутнє, тим паче, після цього ми заживемо набагато заможніше, і я зможу дати тобі все те найкраще, на що ти заслуговуєш, тяжко працюючи в Сіті. Наші доходи виростуть удвічі.

— Ти хочеш сказати, що вона платитиме нам сто п'ятдесят фунтів на рік?

— Саме так. Вона також заплатить за умеблювання вільної кімнати та всі інші забаганки. А ще вона наголосила на тому, що коли до неї час від часу навідуватимуться друзі, вона радо платитиме за опалення у вітальні й даватиме трохи грошей на сплату рахунків за гас і кілька шилінгів нашій служниці за додаткові турботи. Ми насправді заживемо удвічі заможніше, ніж зараз. Едварде, любий, до нас навряд чи ще хтось коли-небудь звернеться з такою пропозицією. І, як я вже казала, нам потрібно думати про майбутнє. До речі, ти дуже сподобався тітці.

Він здригнувся й промовчав, а його дружина продовжила далі його переконувати.

— Вона не надто набридатиме нам. Снідає тітка в ліжку, і зазвичай одразу після вечері вона підніматиметься до себе в кімнату. Як на мене, це дуже тактовно. Вона чудово розуміє, що нам буде не до вподоби постійна присутність когось третього. Чи не здається тобі, Едварде, що, зваживши все це, ми повинні пристати на її пропозицію і прихистити її в себе?

— Напевно, — важко зітхнув він. — Ти права: з фінансового погляду, це чудова пропозиція, від якої, гадаю, буде вкрай нерозумно відмовитися. Та, чесно кажучи, вона мені не до душі.

— Я дуже рада, що ти погоджуєшся зі мною, любий. Запевняю тебе, все буде й наполовину не так погано, як ти думаєш. Та й, окрім особистої вигоди, ми робимо бідолашній тітці неабияку послугу. Старенька так гірко плакала після того, як ти пішов. Вона сказала, що вирішила більше не залишатися в домі дядька Роберта, але не знає, куди їй податися і що з нею буде, якщо ми не приймемо її в себе. Вона була сама не своя.

— Гаразд, гаразд. Нехай поживе у нас рік, а далі побачимо. Може, все й влаштується так, як ти кажеш, і буде не так погано, як зараз здається. Ходімо в дім?

Дарнелл нахилився, щоб підняти люльку, яка так і лежала у траві. Він не міг її знайти, тому запалив сірника й одразу ж побачив свою люльку, а поруч з нею, під лавкою, побачив щось схоже на вирвану з книжки сторінку. Йому стало цікаво, і він підняв той аркуш.

Запаливши у вітальні гасову лампу, місіс Дарнелл дістала поштовий папір, щоб відразу ж написати місіс Ніксон, що вони радо приймають тітчину пропозицію, коли її злякав здивований вигук чоловіка.

— Що трапилося? — спитала вона, вражена його скриком. — З тобою все гаразд?

— Поглянь, — відповів він, простягнувши їй невеличкий аркушик. — Я щойно знайшов це в саду під лавкою.

Мері розгублено глянула на свого чоловіка й почала читати.

Обличчя місіс Дарнелл просвітліло, коли вона прочитала цей текст, що здався їй хоч і безглуздим, проте цілком безневинним. З вигуку чоловіка вона зрозуміла, що треба боятися чогось неприємнішого за цю незрозумілу низку пророцтв.

— Ну то що? — сказала вона. — Що не так?

— Що не так? Невже ти не розумієш, що цей аркуш загубила твоя тітка, а він свідчить про те, що вона геть з глузду зсунулася.

— Ох, Едварде, не кажи такого. По-перше, звідки ти знаєш, що аркушик належить саме їй? Його могло просто занести вітром із сусідніх садів. А навіть якщо й так, не варто через це вважати її несповна розуму. Особисто я не вірю у всілякі пророцтва, але є багато хороших людей, в яких стосовно цього зовсім інша думка. Я знала одну стареньку і, на моє переконання, дуже добру леді, яка щотижня купувала газету, в якій друкувалися всілякі пророцтва і тому подібне. Ніхто не вважав її божевільною, а батько казав, що зроду не зустрічав людей з таким гострим розумом до торгівлі, як у неї.

— Думай що хочеш, та я вважаю, що ми обоє ще пошкодуємо.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Повернулася Еліс після своїх «вечірніх гульок», а вони й досі безмовно сиділи, аж поки місіс Дарнелл сказала, що втомилася і хоче лягти спати. Чоловік її поцілував.

— Навряд чи мені зараз вдасться заснути, — сказав він, — а ти йди, кохана. Хочу над дечим поміркувати. Ні, ні, я не передумаю: як я й обіцяв, твоя тітка може з нами жити. Але я мушу дещо з'ясувати.

Дарнелл довго думав, міряючи кроками кімнату. На Една-роуд один за одним гасли ліхтарі, люди передмістя вже повдягалися спати, а у вітальні Дарнеллів усе ще горіло світло, і чоловік усе так само тихенько ходив туди-сюди. Йому здавалося, що навколо їхнього спокійного подружнього життя неначе звідусіль збиралися якісь гротескні та фантастичні фігури, передвістя хаосу й плутанини, небезпека божевілля — дивна компанія з іншого світу. Це виглядало так, наче на тихі, сонні вулички якогось невеличкого давнього містечка, що зачаїлося поміж пагорбів, звідкілясь прилетіли звуки барабана і флейти, дикої пісні, і на базарну площу увірвався галасливий натовп пістряво вбраних музик, що витанцьовували в такт своїй шаленій музиці, вириваючи мешканців з їхніх затишних домівок і мирного життя та спокушаючи їх приєднатися до їхнього несамовитого танцю.

Усе ще вдалині, але вже близько (бо вона була захована у нього в серці) він побачив мерехтіння яскравої зірки, а внизу западала темрява, місто облягли туман і пітьма. На його вуличках замерехтіли сполохи червонястого полум'я смолоскипів. Пісня лунала все гучніше. В ній вчувалися все наполегливіші чарівні звуки, що здіймалися й падали в неземних переливах, немов якесь заклинання. Шалено гупав барабан, зривалася на крик флейта, закликаючи всіх містян покинути свої затишні домівки, щоб просто на вулицях провести дивний обряд. Ці вулиці, зазвичай такі тихі, заколисані прохолодним і спокійним покровом темряви, загорнуті в сон під наглядом вечірньої зорі, тепер витанцьовували блимаючими ліхтарями, відлунювали лементом тих, хто кудись поспішав, немов їх нестримно вабило якесь магічне закляття. Мелодія урочистих пісень наростала, удари барабана ставали все лункішими, а посеред пробудженого міста, у червонястому світлі смолоскипів, фантастично вдягнені музики виконували свою інтерлюдію.

Дарнелл не знав, чи то були музики, які зникають так само раптово, як і з'являються, гублячись десь серед стежок, що вели до пагорба, чи вони насправді були чарівниками, володарями таємних могутніх заклять, які могли перетворити Землю на геєну вогненну, аби ті, що дивилися й слухали їх, наче відвідувачі вуличного спектаклю, потрапили в пастку звуку й того видовища, що розгорталося перед ними, були затягнуті у візерунки цього містичного танку, щоб потім, підхоплені вітром, бути віднесеними у безкінечні лабіринти диких ненависних пагорбів, аби навіки заблукати серед них.

Але Дарнелл нічого цього не боявся, бо в його серці запалала ранкова зоря. Вона жила в ньому все життя, й поступово її світло ставало все яскравішим і яскравішим, і він почав розуміти, що хоч його земні кроки й відлунюють на бруківці прадавнього, оточеного чарівниками міста в такт їхнім пісням і процесіям, він водночас жив у безтурботному й безпечному яскравому світі, дивлячись з невимовної височини на хаос смертного торжества, споглядаючи таємні обряди, де він не був справжнім актором, і слухаючи чарівних пісень, які нізащо у світі не спокусили б його вийти за мури цього високого й священного міста.

Серце Дарнелла було сповнене великої радості та неймовірного спокою, коли він ліг біля своєї дружини й поринув у сон, а прокинувшись уранці, відчув себе щасливим.

IV

На початку наступного тижня думки Дарнелла наче оповила якась імла. Можливо, природа не мала на меті створити його прагматичним чи обдарованим «здоровим глуздом», як це зазвичай називають, але внаслідок свого виховання він хотів мати чистий, ясний розум і зніяковіло намагався пояснити самому собі причини свого дивного настрою недільного вечора, як раніше намагався витлумачити свої дитячі та юнацькі мрії.

Спершу його дратували невдачі. З його рук випала непрочитаною ранкова газета, яку він завжди купував, коли омнібус із запізненням рушав зі станції Аксбрідж-роуд, тимчасом як він марно переконував себе у тому, що загрозливе вторгнення в їхнє життя недоладної старої жінки — яке завдасть їм чимало клопотів — жодним чином не виправдовувало його довгих і дивних розмірковувань, коли думки немов закутувалися у незвичні, вигадливі одежі чужинської мови, яку він чомусь розумів.

Такі думки діймали його довгою знайомою дорогою, що круто підіймалася, наближаючись до Голланд-парку, минаючи тисняву на Ноттінґ-Гілл-Ґейт, а потім розгалужувалася й одна вела в затишний район, забудований котеджами та іншими спорудами Бейсуотеру, а друга — до похмурих нетрів. Біля нього на своїх місцях сиділи його звичні ранкові попутники. До нього долинав гул їхніх голосів, коли вони обговорювали політику, а чоловік із Ектона, що влаштувався поруч із ним, запитав у нього, що він думає про теперішній уряд. На передньому сидінні хтось гучно і жваво сперечався про те, що таке ревінь — фрукт чи овоч, а неподалік його сусід, Редмен, вихваляв свою ощадливу дружину.

— Не знаю, як їй це вдається. Як ви думаєте, що ми вчора їли? На сніданок: добре просмажені рибні котлети, чудові на смак, зі всілякими травами — рецепт її тітки. Ви б їх тільки спробували! Ну й, звісно, кава, хліб, масло, повидло і всяка всячина. На вечерю: смажена яловичина, йоркширське порося, картопля, овочі, соус із хрону, сливовий пиріг, сир. Де ви ще так смачно повечеряєте? Як на мене, це просто божественно, справді.

Та, незважаючи на весь цей шум, перед очима Дарнелла виникали видіння, тимчасом як омнібус похитувався по дорозі до Сіті, а він, попри все, намагався розгадати загадку свого безсоння минулої ночі; обриси дерев, зелених галявин і будинків, що миготіли в нього перед очима, люди, що сновигали тротуарами, гул вулиць, який лунав у його вухах — усе це здавалося йому чужим та незвичним, неначе він проїжджав містом якоїсь невідомої країни. Мабуть, саме під час таких ранків, коли він їхав на свою нудну роботу, неясні та плинні образи, що вже віддавна поставали в його свідомості, почали набувати чіткіших обрисів і форми певних висновків, від яких йому годі було відмахнутися, навіть якби він цього й хотів. Дарнелл здобув, як то кажуть, ґрунтовну економічну освіту, і саме тому йому коштувало великих зусиль висловити будь-яку думку, що заслуговувала на увагу. Але цього ранку він усе більше переконувався в тому, що той «здоровий глузд», який усі вважали найбільшою людською чеснотою, був скоріш за все найдрібнішою та найменш вартісною дещицею в інтелектуальному багажі далеко не найрозумнішої мурахи. Із цим майже неминучим висновком до нього прийшло тверде переконання, що вся матерія життя, якою він ковзав, була засипана, поза всяким сумнівом, товстим шаром абсурдності; що він та його друзі, знайомі й колеги цікавилися речами, які їх узагалі не повинні були цікавити; що всі вони прагнули досягти мети, якої не потрібно досягати; що вони були коштовним камінням, яким прикрашали вівтар, а тепер замурували в стіну хліва. Йому здавалося, що життя — це великі пошуки... чогось, чого він сам до пуття не знав. З роками справжні вказівники на дорогах зруйнувалися або лежать поховані під шаром землі, значення слів, написаних на них, поволі забулося. Один за одним знаки перехнябилися й вкрилися іржею, справжні входи густо заросли, а сама стежина почала вести не вгору, а вниз, поки нарешті пілігрими не стали спадковими каменярами й копальниками ровів на цьому шляху, що тепер вів до загибелі, якщо він взагалі кудись вів. Серце Дарнелла тріпотіло від дивної, тремтливої радості, і всередині нього поселилося якесь нове почуття, коли до нього прийшло усвідомлення, що велика втрата може бути не такою вже й безнадійною, що, можливо, всі труднощі можна здолати. Можливо, думав він, каменяру достатньо кинути свій молот і вирушити в подорож, де перед ним проляже рівна дорога, а один крок звільнить від смердючих нечистот канави тих, що риються в смітті.

Звісно, до Дарнелла дуже повільно й важко приходило усвідомлення цього. Він був лондонським клерком, представником касти людей, період розквіту якої припав на кінець дев'ятнадцятого століття, і не можна було взяти й за одну мить розчистити ту гору сміття, що росла століттями. Вкорінений в ньому, як і в його колегах, дух абсурду знову й знову спонукав його думати, що справжній світ — це зримий та осяжний світ, де послуги з добросовісного написання листів можна було обміняти на конкретну кількість хліба, м'яса і якесь помешкання; де чоловік, що вправно писав листи, не бив свою дружину і не розтринькував намарне гроші, був добрим чоловіком, що виконував функцію, для якої був створений. Та попри ці аргументи, які приймали всі довколишні люди, Дарнелл один зумів осягнути цілковиту абсурдність та хибність такого стану речей. На щастя, він нічого не тямив у «науці», яку можна було осягти, придбавши книжки по шість пенсів, та навіть якби йому в голову якимось чином вклали цілу бібліотеку, це все одно не змусило б його «заперечувати в темряві те, що видно при світлі дня». Зі свого досвіду Дарнелл знав, що людина є загадкою, створеною для містерій та видінь, для осягнення невимовного блаженства, для великої радості, що змінює увесь світ, для радості, що перевершує усі насолоди й долає всі нещастя. Він знав це напевне, хоч і неясно. Готуючись до великого експерименту, він був несхожий на інших людей.

З такими думками — його таємним, прихованим скарбом — він міг доволі спокійно перенести загрозу вторгнення місіс Ніксон. Безумовно, він знав, що її присутність в їхньому з дружиною домі буде для них небажаною, а ще у нього були серйозні сумніви в здоровому глузді тієї жінки. Та, зрештою, яке це мало значення? Тим паче, всередині нього вже прокинулося слабке полохливе світло, що показувало йому вигоду самозречення, і тому він поступився бажанню дружини, відкинувши власне. Et non sua рото[84]. На власне здивування, Дарнеллу сподобалося зрікатися власних бажань, хоч це завжди викликало в нього особливу відразу. Таким був стан речей, ніскілечки йому не зрозумілий, але попри те, що він належав до найбезнадійнішого класу і жив у найбезнадійнішій околиці у світі й знав про аскетизм не більше, ніж про китайську метафізику, йому все-таки не забракло духу, щоб не зректися того світла, що замиготіло в його душі.

І він побачив справжню винагороду в очах Мері, що зустріла його в прохолоді вечора, коли він повертався зі своєї безгпуздої роботи. Вони сиділи, тримаючись за руки, під шовковицею, очікуючи настання сутінок, і коли потворні стіни навколо них почали набувати нечітких обрисів і врешті зникли у безформному світі темряви, вони немов більше не належали Шепердс Буш і могли вільно блукати в цьому неспотвореному, цнотливому світі, що лежав поза межами стін. Про нього Мері мало що знала, оскільки її родичі завжди притримувалися притаманних сучасному світу поглядів, коли життя в селі викликає підсвідомий страх і трепет. У містера Рейнолдса також була дивна і модна в ті часи забаганка — бодай раз на рік покидати Лондон. Тому Мері побувала в різноманітних морських курортах на південному та східному узбережжях, де збиралися цілі орди лондонців, перетворюючи пляжі в один величезний доволі кепський мюзик-хол і неабияк насолоджуючись, як вони казали, вигодами, що несуть такі зміни. Але такий досвід дає дуже мало знань про село в його справжньому та загадковому значенні, а проте Мері, сидячи в темряві під шелестким деревом, знала таємницю лісу й долини, що лежала захована між високими пагорбами, де в чистому струмку відлунює дзюркотіння води. А для Дарнелла то були вечори великих мрій, коли відбувалися чарівні перетворення. Він не розумів дива і ледь вірив у нього, але все-таки знав, хоча й напівсвідомо, що вода перетворювалася на вино нового життя. Для нього то була потаємна музика його снів, до якої він додав у ці тихі та священні ночі далекий спогад тих днів, коли він дитиною, ще до того як світ згубив його, поїхав до старої сірої хатини на заході, і весь той місяць через вікно його спальні до нього долинав шепіт лісу, а коли вітер стихав, він чув у заростях очерету плюскіт води. Бувало, що, рано прокинувшись, він чув дивний крик птаха, який вилітав з гнізда в очереті, а визирнувши з вікна, бачив побілілу на світанку долину і звивисту білу річку, що несла води до моря. З часом цей спогад побляк і став нечітким, а кайдани повсякденного життя міцно скували його душу. Атмосфера, в якій Дарнелл зараз жив, була згубна для таких спогадів, і тільки вряди-годи, в миті забуття або уві сні, він повертався в ту долину на далекому заході, де подув вітру звучав заклинанням, а кожен листочок, струмок і пагорб відкривали йому великі та неосяжні таємниці. Але тепер утрачений зір великою мірою відновився, і, закохано дивлячись в очі своєї дружини, він бачив відблиск озерець у безгомінному лісі, вечірню імлу, що здіймалася понад ними, і чув плюскіт звивистої річки.

Так вони сиділи у п'ятницю ввечері того тижня, що почався з дивного й уже напівзабутого візиту місіс Ніксон, коли, на роздратування Дарнелла, різко пролунав дверний дзвінок, і дещо схвильована Бліс вийшла і сповістила, що якийсь джентльмен хоче бачити хазяїна. Дарнелл пішов у вітальню, де Еліс запалила одну гасову лампу, що блимала миготливим вогнем; тут на нього чекав огрядний літній джентльмен, чиє обличчя, спотворене цим непевним світлом, було йому незнайомим. Дарнелл нерішуче дивився на нього і вагався, намагаючись заговорити, але гість почав першим.

— Ви не знаєте, хто я, але думаю, вам знайоме моє прізвище. Ніксон.

Не чекаючи, поки його перервуть, джентльмен сів і почав розповідати, і після кількох перших слів Дарнелл, що певною мірою вже був готовий до цього, слухав його без особливого здивування.

— А суть справи, власне кажучи, така, — закінчив містер Ніксон, — що вона цілком збожеволіла, і сьогодні я був змушений покласти сердешну в божевільню.

Його голос затремтів, і він квапливо стер з очей сльози, бо хоч він був огрядним чоловіком та успішним бізнесменом, але далеко не черствим, і він кохав свою дружину. Містер Ніксон говорив швидко, не вдаючись у деталі, які могли б зацікавити хіба що фахівців з певних типів манії, і Дарнелл співчував його стражданням.

— Я приїхав сюди, — продовжив він після короткої паузи, — тому що дізнався, що моя дружина відвідувала вас минулої неділі, і можу лише уявити, що вона вам наговорила.

Дарнелл показав йому аркуш з пророцтвами, який місіс Ніксон загубила в саду.

— Ви щось знаєте про це? — спитав він.

— А, це він, — літній чоловік дещо збадьорився. — Так, позавчора я капітально розмалював йому писок.

— Це, мабуть, хтось несповна розуму? Хто цей чоловік?

— Він не божевільний, він — лихий. Це маленька вельська паскуда на ім'я Річардс. Останні кілька років він проповідує у так званому молитовному домі на Нью-Барнет, а моя бідолашна дружина — вона все ніяк не могла знайти парафіяльної церкви собі до душі — останній рік відвідувала ту сектантську нору. Це її доконало. Так, я позавчора його побив, і мене не лякають жодні судові повістки. Мені про нього все відомо, і він це знає.

Старий Ніксон шепнув щось Дарнеллу на вухо і здавлено пирхнув, вкотре повторивши ту саму фразу: «Позавчора я капітально розмалював йому писок».

Дарнелл тихо бурмотів щось про співчуття та висловив надію, що місіс Ніксон оклигає.

Старий чоловік захитав головою.

— Боюся, її стан безнадійний, — сказав він. — Нас консультували найкращі лікарі, і вони сказали, що медицина тут безсила.

Потім він захотів побачити свою небогу, тож Дарнелл вийшов і як міг підготував Мері. Їй важко було сприйняти новину про те, що її тітка — безнадійна божевільна, адже місіс Ніксон, дарма що все своє життя не славилася інтелектом, в очах своїх родичів завжди була розумною та врівноваженою. Для родини Рейнолдсів, як і для більшості нас, брак уяви завжди прирівнюється до здорового глузду, і хоч багато хто з нас ніколи навіть не чув про Ломброзо[85], ми всі сповідуємо його постулати. Ми завжди вважали поетів причинними, і якщо статистика, на жаль, констатує, що тільки одиниці з них були завсідниками божевілень, нам стає легше, коли виявляється, що майже всі поети хворіли на кашлюк, що, поза всяким сумнівом, так само як і сп'яніння, вважається легкою формою шаленства.

— Невже це правда? — спитала врешті Мері. — Ти впевнений, що дядько тебе не дурить? Тітка завжди видавалася такою розсудливою.

Але коли Мері пригадала, як тітка Меріан щодня прокидалася ні світ ні зоря, в її душу почали сумніви закрадатися, і вона разом із Дарнеллом пішла у вітальню поговорити зі старим джентльменом. Хоча Мері довший час велася на казочки своєї тітки, його очевидні доброта і чесність полонили її, і на прощання вони взяли з нього обіцянку знову навідатися до них.

Місіс Дарнелл сказала, що втомилася, і пішла спати, а Дарнелл повернувся у сад і став походжати туди-сюди, збираючись з думками. Його величезне полегшення від новини, що місіс Ніксон таки не переїде до них жити, засвідчило той факт, що, попри свою покірливість, він страшенно цього боявся. З його пліч немов упала тяжка ноша, і тепер він був вільний роздумувати про своє життя, не переймаючись жахливим вторгненням, якого він так лякався. Він радісно зітхнув і, прогулюючись садом, насолоджувався запахами ночі, що ледве пробивалися крізь цегляні мури околиці, викликаючи в нього спогади про аромат далекого нічного світу — того, який він знав ще в роки свого дитинства, де був тимчасовим гостем. Той запах здіймався від самої землі, коли розжарене сонце опускалося за гори, а вечірня заграва тьмяніла на небосхилі й кидала слабкий відблиск на поля. Відколи він оживив у своїй пам'яті спогади про втрачену зачаровану країну, в ньому прокинулися інші образи з його дитинства, забуті, але водночас — не зовсім, що чаїлися у закамарках пам'яті, завжди готові зринути на поверхню. Він пригадав фантазію, що тривалий час не давала йому спокою: одного спекотного дня під час того пам'ятного візиту до села він лежав у лісі в напівдрімоті й «нафантазував собі» маленького співрозмовника, що з'явився до нього з блакитної імли та зеленавого сяяння листя — то була білошкіра дівчина з чорним волоссям, яка гралася з ним та нашіптувала йому на вухо всілякі таємниці, поки його батько спав під деревом. І після того літнього вечора вона завжди була поруч із ним. Вона приходила до нього в дикі закутки Лондона, а останніми роками він час від часу відчував її присутність навіть посеред спеки й метушні Сіті. Він добре пам'ятав її останній візит. То було за кілька тижнів до його одруження: відірвавшись від якоїсь нудної роботи, він спантеличено глянув угору, дивуючись, чому це раптом задушливе повітря наповнилося запахом зеленого листя, а до його вух долинули шелест дерев та плюскіт річкової води в очереті, аж ним остаточно заволодів той раптовий захват, який він наділив іменем та особистістю. Тоді він дізнався, як в'яла плоть людини може перетворитись на полум'я. Тепер же, оглядаючись назад з висоти прожитих років на цей випадок і сотню інших, він усвідомив, що не цінував і відкидав усе справжнє у своєму житті, яке прийшло до нього, можливо, лише завдяки його негативним рисам. І все ж, поміркувавши як слід, він зрозумів, що через усе його життя тягнеться ланцюжок очевидних знаків: знову і знову якісь голоси шепотіли йому на вухо слова невідомою мовою, що тепер стала йому рідною; на звичайній вуличці перед ним раптом з'являлися видива землі, на якій він народився, і на всіх життєвих шляхах йому траплялися проводирі, готові скеровувати його у великій подорожі.

Через тиждень чи два після візиту містера Ніксона Дарнелл пішов у щорічну відпустку.

Не могло бути й мови про Уолтон-он-зе-Нейз чи щось подібне, оскільки він підтримував бажання дружини відкласти кругленьку суму на чорний день. Але погода була чудова, і він збавляв час у садку під деревом або вирушав у довгі безцільні прогулянки західними околицями Лондона, під час яких його не полишало давнє відчуття невимовної краси, схованої за темною, тьмяною пеленою сірих нескінченних вулиць. Якось, коли надворі рясно дощило, він пішов до комори, де взявся переглядати папери, що лежали у старій скрині — всілякі уривки родинної історії, деякі написані батьковою рукою, на інших чорнило геть зблякло. Там також лежало кілька старовинних записників з нотатками ще давніших часів, зробленими чорнилом, що з виду було яскравішим та чорнішим за будь-яке сучасне чорнило, що сьогодні продається у канцелярських крамницях. Дарнелл повісив у коморі портрет свого предка і поставив там добротний кухонний стіл та крісло, щоб місіс Дарнелл, побачивши, як він переглядає старі документи, задумалася, чи не перейменувати комірку на «кабінет містера Дарнелла». Він роками не заглядав до тих родинних реліквій, але відколи дощовий ранок відпровадив його до комірчини, Дарнелл до кінця своєї відпустки сидів там, вивчаючи папери. У нього з'явилося нове захоплення, і він почав вимальовувати в своїй уяві розпливчасті образи своїх предків, картини їхнього життя у тому старому сірому будинку в долині річки на західних землях, у краю джерел, струмків і пралісу. Поміж того непотребу старих забутих документів йому траплялися речі, набагато дивніші за звичайні записи фамільної історії, і коли він повернувся до своєї роботи в Сіті, деяким його колегам здалося, що він дещо змінився на обличчі. Він лише сміявся у відповідь на їхні запитання, де він був та що робив. Мері також помітила, що кожного вечора він проводив у комірчині щонайменше годину. Її засмучувало те, що він так багато часу витрачає на перечитування старих документів про людей, яких уже давно немає у світі живих. А одного вечора, коли вони вийшли на нудну прогулянку в напрямку Ектона, Дарнелл зупинився біля якоїсь занедбаної букіністичної крамнички і, пробігши очима назви потертих книжок на вітрині, зайшов досередини і придбав два томи, що виявилися словником латинської мови та підручником з латинської граматики. Мері здивувалася, коли її чоловік заявив про свій намір опанувати латину.

Та й сама його поведінка видавалася Мері дивним чином іншою, і їй стало трохи тривожно, хоч вона й не могла точними словами описати свої страхи. Але щось їй підказувало, щось неясне й поза всяким розумінням, що з того літа їхнє життя назавжди змінилося, і ніщо більше не здавалося таким, як було раніше. Дивлячись на нічим не примітну вулицю з поодинокими роззявами, що швендяли нею, Мері бачила її такою самою, як і раніше, але все ж іншою, а коли рано-вранці вона відчиняла вікно, вітерець, що завівав усередину, віяв якось по-особливому, несучи на своїх крилах звістку, якої вона не могла зрозуміти.

Дні минали у своєму звичному ритмі, але навіть стіни їхнього дому здавалися їй незнайомими, і голоси чоловіків та жінок звучали якось дивно, немов були відлунням якоїсь мелодії, що долинала з далеких таємничих пагорбів. День за днем, тимчасом як вона займалася хатніми клопотами, переходячи з одної крамниці до іншої на тих безликих вулицях, що скидалися на згубний лабіринт, оточений звідусіль сірою самотою, вона бачила якісь напівзримі образи з якогось іншого світу, неначе ходила уві сні, і кожна мить наближала її до пробудження та світла, що розсіє ту сірість, а омріяний світ постане у всій своїй величі та красі. Їй щоразу здавалося, що приховане стане видимим, варто свідомості бодай трохи напружитися, і коли вона блукала вулицями тієї похмурої та безрадісної околиці й дивилася на сірі мури, їй ввижався за ними проблиск світла, і знову й знову таємничий запах ладану лоскотав їй ніздрі з-поза краю того світу, не стільки непроникного, скільки несказанного, і до її вух долинав пречудовий спів невидимої капели, що супроводжував Мері на всьому її шляху. Вона боролася з цими відчуттями, відмовляючись вірити в їхню реальність, адже протягом трьох сотень літ справжні знання витіснялися певними нав'язаними людству переконаннями, й робилося це настільки послідовно й ефективно, що тепер, аби дізнатися правду, потрібно її вистраждати. Тож Мері проводила дні в дивному сум'ятті, хапаючись за звичні речі та прості думки, так наче боялася, що одного ранку вона прокинеться в невідомому світі, і тоді її життя невідворотно зміниться. А Едвард Дарнелл щодня їздив на роботу і ввечері завжди повертався додому з просвітленим обличчям та сяючими очима, з поглядом, сповненим очікування дива, що з кожним днем у нього посилювалося, немов пелена перед його очима невпинно тоншала, а скоро й зовсім мала щезнути.

Стривожена тими великими змінами, що вирували у ній та її чоловікові, Мері поринула у глибоку задуму і не наважувалася про щось розпитувати у Едварда, оскільки боялася, що відповідь буде занадто дивовижною. Вона навчилась перейматися чимось дріб'язковим — наприклад, намагалася зрозуміти, що цікавого було в тих старих записах, які чоловік ночами зосереджено вивчав у холодній кімнатці нагорі. Якось Дарнелл за просив її туди зайти, і вона мигцем глянула на ті документи, але не побачила в них нічого цікавого. Там лежало кілька не надто вправно намальованих пером і тушшю ескізів старого будинку на заході: він скидався на позбавлену форми фантастичну будівлю з вигадливими колонами та ще дивнішими оздобами на ґанку. Дах з одного боку прогнувся майже до самої землі, а в центрі виднілось щось дуже схоже на вежу, що височіла над рештою будинку. Ще там лежали документи, щільно списані іменами й датами де-не-де з родинними гербами на берегах. Вона також натрапила на низку химерних вельських прізвищ, з'єднаних між собою часткою «ап» в ланцюгу, що виглядав безкінечним. Один аркуш ряснів різними знаками та цифрами, що не мали для неї жодного значення, а ще були записники, змережені старомодним почерком, здебільшого — латиною, як сказав її чоловік; уся ця добірка документів для Мері була такою ж незрозумілою, як і, скажімо, трактат на тему конічних перетинів. Але Дарнелл вечорами усамітнювався в тій комірчині, розглядаючи старовинні сувої, а коли повертався у спальню, його обличчя все більше й більше сяяло, немов у передчутті якоїсь великої пригоди. Одного вечора Мері запитала в нього, що такого цікавого він знайшов у документах, які він їй показував.

Це запитання його потішило. Так уже сталося, що останні кілька тижнів вони мало розмовляли, тож він почав розказувати їй про архіви давнього роду, з якого він походить, про старий дім із сірого каменю, що стояв між лісом та річкою. Його рід дуже давній, настільки давній, що сягає коренями темного минулого, коли ще не було ні нормандців, ні саксонців, а були тільки римські поселення, і багато сотень років його пращури були вождями, що жили в укріпленому замку високо на пагорбі, в самому серці лісу. Ще й дотепер вціліли великі насипи, звідки по один бік, понад кронами дерев, видно гору, а по другий — жовтаве море. Їхнє справжнє прізвище було не Дарнелл. Його ще у шістнадцятому столітті взяв собі предок на ім'я Іоло ап Таліесін ап Іорверт. Чому? Дарнелл не міг зрозуміти. А тоді він розказав їй, як його рід століттями занепадав, доки врешті в них не залишилось нічого, крім сірого дому та кількох акрів землі, що межувала з річкою.

— І знаєш, Мері, — додав він, — думаю, ми туди колись переїдемо. Мій двоюрідний дід, що зараз там живе, ще в юності збив собі статки, які, припускаю, він заповість мені разом із будинком, бо, наскільки мені відомо, у нього, крім мене, більше немає рідні. Як це буде дивовижно! І як зміниться наше життя!

— Ти мені ніколи про це не розповідав. Та хіба твій двоюрідний дід не залишить свій дім та гроші тому, кого він насправді добре знає? Адже ти не бачив його, ще відколи був маленьким, правда ж?

— Це так, але раз на рік ми обмінюємося листами. І з того, що я чув від свого батька, я переконаний, що старий не залишить дім комусь не з родинного кола. Як гадаєш, тобі там сподобається?

— Не знаю. Хіба там не дуже самотньо?

— Мабуть, що так. Не пригадую, чи є там по сусідству ще будинки, та навіть якщо і є, то дуже далеко. Яка ж це все-таки переміна! Ніякого тобі Сіті, вулиць і людей, що тиняються туди-сюди. Лише шум вітру, зелене листя дерев, порослі травою пагорби і спів голосів земних...

Раптом Дарнелл запнувся, немов злякався, що вибовкає якусь таємницю, яку поки що не варто розкривати. І справді, коли він говорив про те, щоб поміняти житло на маленькій вуличці у Шепердс Буш на старовинний будинок біля лісу на далекому заході, ним уже немов заволоділи зміни, і його голос бринів, як давній наспів. Мері пильно глянула на нього, торкнувшись його руки, і він зробив глибокий вдих, перш ніж знову заговорити.

— То первородна кров кличе мене на предковічні землі, — сказав він. — Я вже почав забувати, що працюю простим клерком у Сіті.

Безумовно, то в Дарнеллі озвалася кров його предків. День за днем в його серці все більше оживав і міцнів давній дух, що протягом багатьох віків залишався вірним таємницям, які зневажила більшість з нас, так, що його вже важко було приховувати. Тепер він скидався на чоловіка, який, якщо вірити одній дивній історії, після удару струмом замість вулиць Лондона раптом побачив перед собою море й острови в країні антиподів. Дарнеллу все важче було пристосовуватися до навколишнього середовища та інтересів людей, які донедавна багато що для нього означали, але тепер у його життя проникли символи з іншого світу: сірий будинок, ліс та річка, які заступили собою краєвиди лондонської околиці.

Уже набагато стриманіше він продовжив розповідати про своїх далеких предків, одного з яких вважали святим, бо він начебто володів таємницями, про які часто згадується в документах під назвою «Таємні наспіви святого Іоло». А тоді, різко змінивши тему, він почав згадувати про дивне, безглузде життя в похмурому помешканні на околиці Лондона, про темні вулички, що були його першими спогадами, про занедбані площі на півночі міста та про свого батька, суворого бороданя, що завжди мріяв, немовби сподіваючись побачити за міцними мурами країну з безкраїми фруктовими садами та осяяними сонцем пагорбами, джерелами з прозорою холодною водою та лісовими озерцями, що виблискували з-під схилених над ними крислатих дерев.

— Думаю, мій батько заробляв на хліб, — продовжив він, — справді лише заробляв — у Державному архіві та Британському музеї. Він вишукував різноманітну інформацію для адвокатів та священників, що хотіли перевірити давні факти. Він мало заробляв, і ми були змушені постійно переїздити з одного помешкання в інше — завжди в якихось віддалених районах, де все навколо було в стані занепаду. Ми ніколи не зналися з нашими сусідами, адже надто часто переїжджали, але мій батько мав близько півдюжини друзів — старших, як він, чоловіків, — що доволі часто до нас навідувалися. І тоді, якщо в домі була якась зайва копійка, слугу, що працював у будинку, де ми винаймали кімнату, посилали по пиво, і батько зі своїми гостями сиділи й курили до глибокої ночі.

Я майже нічого не знав про батькових друзів, та вони всі були схожі один на одного, і погляд у всіх них був однаковий — як у людини, що палко прагне чогось незвіданого. Вони говорили про таємниці, яких я ніколи не міг збагнути, і дуже мало — про власне життя, а коли таки заводили розмову про буденне, то ставало очевидним, що такі речі, як гроші або їх нестача, були для них чимось зовсім не важливим, ба навіть дріб'язком. Через кілька років я влаштувався на роботу в Сіті, де познайомився з іншими молодими людьми, і, слухаючи їхні розмови, я мимоволі став думати, що мій батько та його друзі були трохи несповна розуму. Але тепер я так не вважаю.

Отак довгими вечорами Дарнелл розповідав своїй дружині про минувшину, повертаючись думками до брудних помешкань, де він провів своє дитинство у товаристві свого батька та інших неприкаяних душ, до старого будинку, захованого в долині ген на заході, до давнього роду, що протягом віків спостерігав за тим, як сонце сідає за гору. Та насправді усі його розмови закінчувалися однаково, і Мері відчувала, що за його словами, хай би якими байдужими вони здавалися, ховалося бажання вирушити у велику, дивовижну й сповнену пригод подорож.

Тож день за днем світ ставав усе чарівнішим. День за днем тривав процес відмежування від усього грубого й ницого. Дарнелл не нехтував жодними інструментами, що могли стати в пригоді у цій роботі. Він більше не відпочивав недільними ранками вдома й не супроводжував свою дружину до готичного богохульного дому, що видавав себе за храм. В одному із завулків вони надибали маленьку церквицю, і Дарнелл, знайшовши в одному зі старих записників сентенцію Incredibilia sola Credenda[86], незабаром зрозумів, якою величною і чудовою може бути служба, на якій вони з дружиною були присутні. Наші нетямущі предки наставляли нас набиратися розуму, читаючи книжки про «науку», експериментуючи з пробірками, копирсаючись у геологічних зразках, вдивляючись у мікроскопи і тому подібне. Але ті, хто відкинув ці дурощі, знають, що потрібно читати не «наукові» книжки, а церковні, і що душа стає мудрішою, споглядаючи таємничі обряди і складні та дивні ритуали. В них Дарнеллові вчувалася дивовижна мова містерії, що була таємничішою і водночас набагато відвертішою за звичайну мову богослужіння. Тепер він бачив, що, в якомусь сенсі, увесь світ — це велика церемонія чи таїнство, що, послуговуючись видимими формами, поширює приховані й трансцендентні вчення. Саме в церковному ритуалі він побачив довершену картину світу — очищений, піднесений та просвітлений образ, священний дім, зведений з блискучого й напівпрозорого каміння, де запалені свічки були значно важливішими, ніж зірки на небі, а благовонне куріння ладану було набагато переконливішим символом за туманну імлу. Його душа полинула за процесією, що урочисто крокувала у білих шатах, була захоплена містичним таїнством, що символізувало захват і радість над усіма радощами, і коли Дарнелл побачив, як Любов померла, а тоді переможно воскресла, він зрозумів, що став свідком, у метафоричному сенсі, консумації, Весільного бенкету над усіма Весільними бенкетами, таїнства, що була найголовнішим з усіх, звершених з часу створення світу. Тож день за днем храм його життя набував усе більшої чарівності.

І водночас він почав здогадуватися, що якщо в Новому Житті є нові, нечувані радощі, там також повинні бути нові, нечувані небезпеки. В одній з рукописних книг, що мала відкрити йому значення тих «Таємних наспівів святого Іоло», був невеличкий розділ із заголовком: Fons Sacer non in communem Vsum convertendus est[87], і, доклавши немало зусиль зі словником і підручником з граматики в руках, Дарнеллу вдалося витлумачити мудровану латину свого предка. Книга, що містила цей розділ, була однією з найкращих у зібранні: на її обкладинці було написано «Terra de Iolo[88]», і в ній, окрім майстерно прихованих символів, був наведений перелік фруктових садів, полів, лісів, доріг, помешкань та річок, якими володіли предки Дарнелла. В цій книзі він прочитав про Священне Джерело, що нуртує в лісі Вістман — Sylva Sapientum[89] — «джерело глибоких вод, яке жодна літня спека не в змозі осушити і ніяка повінь не зможе забруднити; у цьому джерелі — вода життя для спраглих до життя, потік очищення для тих, хто хоче стати непорочними, і ліки такої цілющої доброчесності, що завдяки їй, з Божою допомогою та молитвами Його святих, загоюються найстрашніші рани».

Але вода з цього джерела повинна була залишатися на віки священною, нею не можна було користуватися в побуті чи просто тамувати спрагу; назавжди священною, «як вода, яку освятив священник». А на берегах хтось потім дописав заувагу, що певною мірою пояснила Дарнеллу ці заборони. Його застерігали не пити з Джерела Життя для отримання насолоди смертного життя і нових відчуттів, щоб надати прісній чаші буття кращого смаку. «Адже, — писав тлумач, — ми не покликані сидіти, як глядачі в театрі, й споглядати виставу, що розігрується перед нами, нас запросили на саму сцену, щоб ми ревно грали наші ролі у великій та дивовижній містерії».

Дарнелл загалом розумів спокусу, про яку йшла мова. Хоча він лише ступив на шлях пізнання, зробивши по ньому кілька кроків, і ще не скуштував води з містичного джерела, що переливалася через вінця, йому вже було відомо про чари, що перетворювали світ навколо нього, надаючи його житло дивної значущості та романтики. Лондон тепер здавався йому казковим містом з «Тисячі і однієї ночі», а плутанина його вулиць — зачарованим лабіринтом; довгі алеї з яскравими ліхтарями скидалися на зоряний шлях, а його огром втілював у собі безкінечність всесвіту. Він чудово уявляв, як приємно затриматись у світі, як цей, сісти осторонь і мріяти, споглядаючи розкішне видовище, що розгортається перед ним. Але Священне Джерело не було призначено для повсякденного використання, воно було створене для очищення душі та зцілення тяжких духовних ран. А ось іще одне перевтілення: Лондон став Багдадом і врешті перетвориться на Сіон, або, як написано в одному з тих старих документів, на «Місто Чаші».

Існували набагато страшніші небезпеки, про які в «Манускриптах Іоло» (так його батько називав це зібрання документів) були обережні згадки: до прикладу, там містилися натяки на якусь жахливу місцину, куди може потрапити душа; на перевтілення, що схоже на смерть; на могутні сили зла, які можна викликати з темних безодень — одне слово, на царину, яка в уяві більшості з нас постає під грубою і дещо дитячою символікою Чорної Магії. І тут він міг лише здогадуватися, що це все мало означати. Дарнелл пригадав один дивний випадок, який трапився з ним дуже давно і всі ці роки лежав на споді його свідомості забутим поміж багатьох інших спогадів з його дитинства, а тепер чітко постав перед ним, набувши важливого значення. Це сталося під час того пам'ятного візиту до старого дому на заході — в його пам'яті зринула яскрава картина з найменшими подробицями й голосами, що немов звучали в нього у вухах. Тоді видалася похмура, тиха і страшенно задушлива днина; він пригадав, як після сніданку вийшов на галявину і зачудувався з глибокого спокою й тиші світу. Жоден листочок не зворухнувся на дереві поблизу дому, і з лісу не долинало лопотіння листу. Квіти виділяли солодкі, сильні аромати, так наче вони видихали сни літньої ночі, у долині звивиста річка скидалася на срібло попід тьмяним сріблистим небом, а далекі пагорби, ліси й поля зникали в імлі. Його немов зачарував цілковитий спокій. Увесь ранок він стояв, обпершись на огорожу, що відділяла галявину від лугу, вдихаючи таємничі пахощі літа та споглядаючи освітлені поля, що рясніли яскравими квітами, що немов розпускалися просто на очах, а густий серпанок вгорі, який приховував сонце, на мить ставав зовсім прозорим. Поки він милувався довколишнім краєвидом, повз нього дорогою додому пройшов якийсь знеможений спекою чоловік, у погляді якого застиг жах, але хлопчик не зрушив з місця, поки не почув, як у башточці продзвенів старий дзвін, і вони всі разом, господарі та слуги, повечеряли в темній прохолодній кімнаті, вікна якої виходили прямо на притихлий ліс. Едвард помітив, що його дядько був чимось засмучений, а після вечері почув, як той казав його батькові, що на фермі сталася біда. Вони вирішили всі разом поїхати в якусь місцину з дивною назвою. Та коли настав час вирушати, містер Дарнелл був настільки поглинутий читанням книжок, а з його кутка клубочився такий густий тютюновий дим, що Едвард разом зі своїм дядьком поїхали туди вдвох на двоколісному екіпажі.

Вони швидко спустилися вузькою стежиною на дорогу, що йшла вздовж звивистої річки, перетнули міст у Кермені поблизу руїн римських мурів, а тоді, обігнувши безлюдне село, виїхали на широку білу головну дорогу і рушили по ній далі, здіймаючи, клуби вапнякового пилу. Тоді вони раптово звернули на північ і потрапили на дорогу, якої Едвард ще ніколи в житті не бачив. Вона була викладена з каменю і така вузька, що на ній заледве вистачало місця екіпажу, аби проїхати, над ними з одного боку височіли круті схили, а з другого — росли густі чагарі, що закривали собою світло. Схили поросли буйною зеленого папороттю, яку скроплювали приховані джерела, і старий чоловік розказав йому, що взимку та дорога перетворювалася на стрімкий потік води, який ніхто не міг перейти. Вони їхали далі, то попід гору, то знову вниз, але незмінно в глибокій западині під плетивом диких заростів, і хлопчик марно намагався розгледіти, якою була місцевість обабіч. Надворі посутеніло, й чагарі з одного боку перетворилися на край темного й неспокійного лісу, а сірі вапнякові скелі змінила червона, мов кров, земля, поцяткована зеленими клаптями трави та прожилками глини, аж раптом посеред тиші з глибини лісу долинув пташиний спів, мелодія якого зачаровувала дитяче серце й відносила в інший світ, розповідаючи про благословенну казкову країну, що лежала за межами земних лісів, де зцілюються рани душі людської. Нарешті, після багатьох поворотів, вони піднялися на голу верхівку пагорба, де стежина ставала ширшою, перетворюючись на путівець, обабіч якого стояло кілька хатин, одна з них слугувала невеличкою таверною. Там вони й зупинилися. Візниця спустився з передка і прив'язав стомленого коня до стовпа, давши йому напитися, а старий містер Дарнелл узяв хлопчика за руку і повів його стежкою через галявину. Тепер йому було видно довкілля, але то була якась дивна, незвідана місцевість. Вони були в самому серці диких пагорбів і долин, яких він ніколи раніше не бачив; вони спускалися вниз крутим схилом, по якому звивалася вузенька стежка, то з'являючись, то ховаючись поміж темно-зелених кущів дроку і височенної папороті. А коли з-за хмар час від часу проблискувало сонце, далеко внизу, у вузькій долині, перестрибуючи з каменя на камінь, виблискував сріблом дзюркотливий струмок. Нарешті вони спустилися з пагорба крізь зарості чагарника, і перед ними постала продовгаста, захована посеред густої зелені фруктових дерев присадкувата побілена хатина під сланцевою покрівлею, порослою мохом і лишайником. Містер Дарнелл постукав у важкі дубові двері, і вони зайшли до темної кімнати, куди крізь товсте скло у глибоко посадженому віконці проникало зовсім мало світла. Стелю підпирали грубезні балки, а з великого каміна долинав запах дров, які яскраво палахкотіли, що назавжди запам'ятався Дарнеллу. Йому здалося, що в кімнаті було багато жінок, які перелякано між собою перемовлялися. Містер Дарнелл кивком голови підкликав до себе високого сивочолого старого, вдягненого у вельветові бриджі, і хлопчик, сидячи на високому стільці з прямою спинкою, крізь вікно бачив, як той чоловік з його дядьком ходили туди-сюди садовою доріжкою. На якусь мить жінки замовкли, і одна з них принесла йому з холодної комори склянку молока і яблуко, аж раптом з горішньої кімнати долинув пронизливий крик, а тоді юний дівочий голос завів якусь жахливу пісню. Він нічого схожого не чув у своєму дитинстві, але зараз, ставши дорослим чоловіком і воскресивши її зі своєї пам'яті, він уже знав, на що вона схожа — на той гімн, що скликає ангелів і архангелів до участі у Великому Жертвопринесенні. Але якщо гімн скликав небесну рать, то пісня зверталася до ієрархів зла, прислужників Ліліт І Самаеля, а слова тієї пісні, що звучали з такими жахливими переливами — neumata inferorum[90] — належали якійсь незнайомій мові, яку мало хто чув на землі.

Жінки з жахом в очах дивилися одна на одну, і він бачив, як декілька найстарших із них незграбно перехрестилися. Затим вони знову заговорили, і він пригадав уривки їхньої розмови.

— Вона була там, — сказала одна, показуючи кудись через плече.

— Вона не знає туди дороги, — мовила інша. — Всі, хто вирушив у те місце, пощезли.

— Останнім часом там нікого нема.

— Звідки ти знаєш, Ґвенліан?

— Не нам про це казати.

— Моя прабаба знала деяких з тих, що там побували, — сказала одна дуже стара жінка. — Вона розказувала, як після того їх забрали.

А тоді у дверях з'явився його дядько, і вони повернулися додому тією ж дорогою, що й прийшли туди. Едвард Дарнелл ніколи більше про це не чув і не знав, померла та дівчина чи, може, оклигала після свого дивного нападу, але та сцена з дитинства надовго засіла у нього в голові й тепер згадалась, озвалася ноткою застереження, як символ небезпеки, що може чатувати на їхньому з Мері шляху.

Неможливо далі продовжувати історію Едварда Дарнелла та його дружини Мері, оскільки з того моменту їхнє життя наповнилося усілякими химерними подіями і стає все більше схожим на історію про Святий Грааль. Звісно, їхнє життя цілком змінилося, як свого часу змінилося життя короля Артура, та жоден літописець не наважиться описати в подробицях їхню історію. Втім, Дарнелл написав невелику книжку дивних віршів, що могли б належати якомусь натхненному дитяті, які чергувалися із «записами й наріканнями», написаними латиною для простолюдинів, якої він навчився з «Манускриптів Іоло». Проте ця книжка, навіть якщо її повністю опублікують, навряд чи проллє світло на цю заплутану історію. Дарнелл назвав цей літературний твір «In Exitu Israel[91]» і помістив на титулі гасло, що, безсумнівно, належить йому: «Nunc certe scio quod omnia legenda; omnes historiæ, omnes fabulæ, omnis Scriptura sint de ME narrata[92]». Вочевидь, латину він вивчав не біля ніг Ціцерона, але на цьому дивному діалекті він написав велику історію «Нового Життя», яке йому відкрилося. А його «Вірші» ще дивніші. Один із них, що має назву (немов запозичену з давньої літератури) «Рядки, написані під час споглядання з лондонського пагорба школи-інтернату, що раптом потонула в променях сон ця»; починається так:

Із цього тексту, вочевидь, неможливо добути якусь конкретну інформацію. Але на останній сторінці Дарнелл написав: «І я прокинувся зі сну про лондонську околицю, рутинну, виснажливу працю та марнотні дрібниці. Розплющивши очі, я зрозумів, що перебуваю в пралісі з кришталево чистим джерелом, оповитим легким сивим серпанком, що коливався над ним у мерехтливому спекотному повітрі. Там до мене з таємних закутків лісу вийшла постать, і води джерела навіки з'єднали нас із коханою».