Зібрання творів

Пролог

— Магія та святенність, — мовив Емброуз, — це єдині реалії життя, і кожна з них є насолодою, відступом від повсякденності.

Котґрейв зацікавлено слухав. Сюди, у цей занедбаний дім на північній околиці Лондона, оточений старим садом, його привів приятель. Тут, у темній кімнаті, мрійливий відлюдник Емброуз працював над своїми книжками.

— Так, — продовжив він, — магія виправдана її дітьми. Гадаю, є чимало людей, що їдять черствий хліб і запивають його водою з насолодою, невідомою «практичним» любителям чуттєвих утіх.

— Це ви про святих говорите?

— Так, і про грішників також. Думаю, ви припускаєтеся дуже поширеної помилки, обмежуючи духовний світ лише найвищим добром, адже в ньому також обов'язково повинна бути частка найбільшого зла. Мирська людина може бути як грішником, так і великим святим. Більшість із нас просто нерозвинені, заблукані істоти. Ми перебуваємо у цьому світі, не усвідомлюючи значення та внутрішнього сенсу речей, і, як результат, наші гріховність і доброта відходять на другий план.

— То ви вважаєте, що великий грішник, так само як і великий святий, має бути аскетом?

— Сильні світу цього зрікаються недосконалих копій і прагнуть бездоганних оригіналів. Я ні краплі не сумніваюся в тому, що найсвятіші серед святих ніколи не чинили «добрих справ» (послуговуючись словами у їхньому звичному значенні). А з другого боку, були й такі, що падали на самісіньке дно гріха, але за все своє життя не зробили жодного «поганого вчинку».

На хвилину Емброуз вийшов з кімнати, і Котґрейв, страшенно втішений розмовою, обернувся до свого приятеля і подякував йому за знайомство з цією людиною.

— Він — незрівнянний, — сказав Котґрейв. — Ніколи в житті не бачив таких диваків.

Емброуз приніс іще віскі й щедро наповнив келихи двох чоловіків. Проклинаючи секту непитущих, собі у склянку він налив сельтерської води і вже хотів було продовжити свій монолог, коли його перебив Котґрейв:

— Мені це ніяк не вкладається в голові, — сказав він, — ваші парадокси просто неймовірні. Людина може бути великим грішником, не вчинивши при цьому нічого гріховного! Це ж якась нісенітниця!

— Ви дуже помиляєтеся, — мовив Емброуз. — Я ніколи не захоплювався парадоксами. Якби ж то! Я всього лиш кажу, що людина з вишуканим смаком насолоджуватиметься «Романе-Конті», в житті не скуштувавши кислого елю. От і все. Хоча це більше скидається на трюїзм, ніж на парадокс, чи не так? Вас здивували мої слова, тому що ви не зовсім усвідомлюєте, що таке гріх. Так, звісно, існує певний зв'язок між Гріхом з великої літери та діями, на які зазвичай навішують ярлик гріховності: вбивство, крадіжка, зрада й таке інше. Між ними такий самий зв'язок, як між абеткою та красним письменством. Однак я вважаю, що таке хибне уявлення — а воно загальне — значною мірою виникає тому, що ми дивимося на все через призму соціуму. Ми вважаємо, що людина, яка чинить зло нам і нашим сусідам, дуже лиха. Так і є — з соціального погляду. Та невже ви не усвідомлюєте, що Зло насправді існує саме по собі, воно — предмет пристрасті одинокої, самотньої душі? Насправді, звичайний вбивця — якщо його розглядати виключно як вбивцю — жодним чином не є грішником в істинному сенсі цього слова. Він — всього лиш дикий звір, якого ми повинні позбутися, щоб порятувати свою шию від леза його ножа. Я радше поставлю його в один ряд із тиграми, ніж із грішниками.

— Звучить доволі дивно.

— Я так не думаю. Вбивцю до злочину підштовхують не добрі особистісні якості, а погані. В нього немає того, що мають його жертви. На моє глибоке переконання, зло цілком позитивне явище, лише навиворіт. Повірте, гріх в істинному значенні цього слова трапляється вкрай рідко. Ймовірно, що справжніх грішників набагато менше, ніж святих. Так, ваші погляди чудово узгоджуються з прагматичними, соціальними цілями. Природно, ми схильні вважати, що людина, яка нам дуже неприємна, є, скоріш за все, великим грішником! Дуже неприємно, коли нас пограбують, тож ми й називаємо злодія великим грішником. Насправді ж, він усього лише недорозвинений. Звісно, він не святий, але цілком може бути — і зазвичай є — набагато кращою людиною за тисячі тих святенників, хто не порушили у своєму житті жодної заповіді. Безперечно, я визнаю, що для нас він є джерелом небезпеки, і ми справедливо вчинимо, запроторивши його до в'язниці, якщо схопимо. Втім, між його асоціальними діями, які нам дошкуляють, та справжнім Злом дуже слабкий зв'язок.

Надворі почало сутеніти. Товариш Котґрейва, який привів його сюди, ймовірно, вже не раз чув міркування Емброуза, бо під час його монологів лише ввічливо та з деяким відтінком поблажливості усміхався, але в очах Котґрейва його «божевільний» почав перетворюватися на мудреця.

— Знаєте, — мовив він, — мене страшенно зацікавили ваші думки. То ви вважаєте, що ми насправді не розуміємо істинної природи зла?

— Ні, гадаю, що не розуміємо. Ми переоцінюємо і водночас недооцінюємо його. Ми спостерігаємо численні порушення наших, так би мовити, соціальних «правил» — вкрай важливих та дуже правильних положень, що унормовують існування людського суспільства, — і жахаємося з того, що довкола панує стільки «гріха» чи «зла». Але це все справжня нісенітниця. Візьміть, до прикладу, крадіжку. У вас взагалі виникає жах від думки про Робіна Гуда, гірських шотландських розбійників сімнадцятого сторіччя чи сучасних рекламних агентів? Та з іншого боку, ми недооцінюємо зло. Ми вважаємо «гріхом» зазіхання на наші кишені (і наших жінок) і зовсім забули, яким жахливим насправді є істинний гріх.

— А що таке істинний гріх? — запитав Копрейв.

— Гадаю, на ваше запитання варто відповісти запитанням. Скажіть-но мені, будь ласка, як би ви почувалися, якби ваші кіт чи собака почали з вами розмовляти і сперечатися, достоту як люди? Вас би охопив жах, я певний цього. А якби троянди у вашому саду стали наспівувати вигадливу мелодію, ви б позбулися здорового глузду. Або уявіть, що жорства на дорозі починає розбухати і рости у вас на очах. А що було б, якби рінь, яку ви бачили вночі, вранці розпустилася кам'яним цвітом? Ці приклади можуть дати вам уявлення про справжній гріх.

— Послухайте, — заговорив третій з присутніх чоловіків, що дотепер сидів тихо, — ви двоє, схоже, не на жарт завелися. Та мені час додому. Я вже й так спізнився на свій потяг, тож мені доведеться йти пішки.

Емброуз та Котґрейв ще комфортніше влаштувалися у своїх кріслах, готуючись до довгої дискусії, після того як третій співрозмовник вийшов надвір у ранкову імлу, розбавлену блідим світлом ліхтарів.

— Ви мене вражаєте, — мовив Котґрейв. — Я про це ніколи не думав. Якщо це справді так, тоді все перевертається догори ногами. Тоді суть гріха насправді полягає в тому, щоб...

— ...захопити небеса штурмом, як мені здається, — закінчив думку Емброуз. — На моє переконання, гріх — це всього лише спроба забороненим шляхом проникнути в інше, вище царство. Тож ви можете зрозуміти, чому це таке рідкісне явище. Насправді не так уже й багато тих, що хоче всіма правдами чи неправдами проникнути в інші, вищі чи нижчі царства. Більшість людей цілком задоволені своїм життям. Саме тому так мало святих, а грішників (у справжньому сенсі цього слова) іще менше, та й геніїв, що іноді переймають вдачу і тих, і тих, зовсім обмаль. Словом, важче, мабуть, бути великим грішником, ніж великим святим.

— Тобто у гріхові є щось глибоко неприродне? Ви це маєте на увазі?

— Саме так. Святість вимагає таких самих, чи майже таких самих, величезних зусиль. Однак до святості вели шляхи, якими люди колись ходили. Потрібно постаратися, щоб повернути собі блаженство, яким воно було до первородного гріха. Але гріх також потребує зусиль, щоб отримати насолоду і знання, що належать лише янголам, і, докладаючи цих зусиль, людина обертається на демона. Я вам казав, що простий вбивця — це ще не грішник, і це правда, однак іноді грішник є вбивцею. До прикладу, Жиль де Ре[76]. Тож ви бачите, що добро і зло невластиві людині, якою вона є тепер — людині соціуму, цивілізованій істоті, — причому зло ще більш непритаманне людині, ніж добро. Святий прагне повернути дар, який він загубив. Грішник намагається присвоїти те, що йому ніколи не належало. Словом, він повторює Гріхопадіння.

— Сподіваюся, ви не католик? — запитав Котґрейв.

— Ні, я належу до переслідуваної англіканської церкви.

— Тоді якою є ваша думка щодо тих священних текстів, де гріхом вважається те, що ви б назвали звичайнісіньким порушенням правил?

— Так, але разом із тим «чаклунів» також зараховують до грішників, чи не так? Мені здається, в цьому полягає основна ідея. Поміркуйте самі: ви можете бодай на мить уявити, що неправдиве свідчення, яке рятує життя невинній людині, є гріхом? Ні? Чудово, в такому разі не можна не визнати, що гріховність брехуна нічим не відрізняється від гріховності «чаклуна», який використовує недоліки матеріального життя як знаряддя для досягнення своїх безмежно грішних цілей. І дозвольте вам ще от що сказати: наші колись загострені почуття настільки притупилися, а ми настільки просякнуті матеріалізмом, що, зіткнувшись з гріховністю, ми скоріш за все не зможемо її розпізнати.

— Та хіба ми не відчули б жаху, схожого на той, який, за вашими словами, мав би викликати у нас спів трояндового куща, лише від самої присутності лихої людини?

— Так би мало бути, якби ми жили за покликом природи: жінки та діти відчувають жах, про який ви говорите, ба навіть тварини його пізнають. Але багато з нас сліпі й глухі, бо наш природний розум затьмарили приписи, культура та освіта. Звісно, іноді нам таки вдається розпізнати зло з-поміж усього іншого через його ненависть до добра, адже не потрібно бути надто проникливим, щоб здогадатися, яка сила тиснула на підсвідомість рецензентів Кітса в журналі «Блеквуд[77]» — але це частковий випадок несвідомого діяння. А загалом кажучи, маю підозру, що на верховних жерців Тофета[78] звертають недостатньо уваги чи навіть вважають їх добрими людьми, яких просто неправильно зрозуміли.

— От ви щойно назвали критиків Кітса «несвідомими». Хіба зло буває несвідомим?

— Завжди. Іншим воно бути не може. В цьому сенсі, та й у всіх інших, воно подібне до святості й геніальності. Певного мірою зло є захватом чи то екстазом душі, трансцендентальним зусиллям вийти за звичні межі. Тож, подолавши їх, воно також перевершує розуміння, вміння бачити те, що постає перед ним. Людина може бути безмежно лиховісною, але навіть не підозрювати цього. Але скажу вам так: зло у своєму прямому та істинному значенні цього слова трапляється дуже нечасто, і, гадаю, його стає все менше й менше.

— Я намагаюсь якось вкласти все це у своїй голові, — мовив Коттрейв. — З того, що ви кажете, я зрозумів, що істинне зло загалом відмінне від того, що ми звикли називати злом?

— Так. Поза сумнівом, між цими двома поняттями проглядається певна аналогія, а саме така, що дозволяє нам цілком небезпідставно вживати фрази на кшталт «підніжжя гори» чи «ніжка стола». Хоч іноді ці два поняття послуговуються, так би мовити, однією мовою. Неотесаний шахтар чи робітник-металург, неосвічена, недорозвинена «людина-тигр», перебравши свою звичну дозу, приходить додому і до смерті забиває свою нерозумну дружину, яка тільки те й робить, що його дратує. Він — убивця. І Жиль де Ре був убивцею. Але хіба ви не бачите тієї прірви, що пролягла між цими двома? І в тому, і в тому випадку вживається те саме слово, але значення тут докорінно різні. Їх плутають, як «Хобсон Джобсон» із арабським «Ya Hassan Ya Hussain», чи як Джагернаут і аргонавт, між якими начебто є якийсь етимологічний зв'язок. І, поза сумнівом, така ж слабка схожість чи аналогія існує між усіма «соціальними» грішками та справжніми духовними гріхами, причому в деяких випадках перші гріхи можуть бути «наставниками» других, виводячи їх з тіні в реальність. Якщо ви, бодай побіжно, знайомі з теологією, то зрозумієте важливість цього всього.

— На жаль, — відповів Котгрейв, — я не надто багато часу присвячував теології. Насправді, я часто запитував себе, чому теологи присвоїли своїй улюбленій науці титул «Наука всіх наук», бо ті «богословські» книжки, які я брав до рук, розповідали або про приховане та очевидне святенництво, або про царів Ізраїля та Юдеї. Але мені цілком байдуже до тих царів.

Абмроуз широко усміхнувся.

— Нам не варто заглиблюватися в богословські теми, — сказав він. — Мені здається, ви належите до запеклих диспутантів. Утім, «царі», на мою думку, мають такий самий стосунок до теології, як цвяхи в чоботах жорстокого робітника-металурга до зла.

— Тоді, повертаючись до нашої основної теми: ви вважаєте гріх чимось езотеричним та окультним?

— Так. Це настільки ж інфернальне диво, наскільки святість — божественна. Вряди-годи гріх підноситься до такого рівня, що ми абсолютно неспроможні сприйняти його існування, як звук найбільших труб органа — настільки низький, що ми його не чуємо. Часом гріх може довести людину до божевільні чи спричинитися до ще дивніших наслідків. Та ви в жодному разі не повинні плутати його зі звичайними соціальними злодіяннями. Пригадуєте, як Апостол, говорячи про «інший світ», проводить грань між «благодійними» діяннями і власне самою благодійністю? Людина може віддати всі свої пожитки бідному, але при тому не бути милосердною. Тож пам'ятайте, хтось, може, ніколи не ступав на злочинну стежку, та попри це однаково є грішником.

— Хід ваших думок вражає, — мовив Котґрейв. — Правду кажучи, він мені подобається, і, гадаю, з усього вами сказаного можна зробити висновок, що істинний грішник, цілком імовірно, в очах інших може постати невинною людиною?

— Безумовно, тому що істинне зло не має жодного стосунку до соціального життя чи соціальних законів, а навіть якщо й має — то лише випадково і ненароком. Гріх — це самотній предмет пристрасті душі, чи то пак предмет пристрасті самотньої душі — як вам більше до вподоби. Якщо ми раптом його зрозуміємо і сповна осягнемо його значущість, тоді він направду наповнить нас побожним страхом і трепетом. Але ця емоція значно відрізняється від страху та огиди, які ми відчуваємо до простого злочинця, адже в такому випадку наші почуття здебільшого або цілком засновані на турботі про власні життя та гаманці. Ми ненавидимо вбивцю, бо не хочемо, щоб він занапастив життя ні нам, ні людям, яких ми любимо. З іншого боку, ми поважаємо святих, але не «любимо» їх так, як своїх друзів. Спробуйте переконати себе в тому, що вам «до душі» товариство святого Павла. Чи, може, ви думаєте, що ми з вами знайшли б спільну мову із сером Ґалахадом[79]?

З грішниками все так само, як зі святими. Якби вам трапився на шляху лиходій і ви побачили в ньому зло, він би, звісно, викликав у вас страх і трепет. Однак у вас не буде жодних причин його «недолюблювати». Навпаки, якби ви забули про його гріх, то, можливо, товариство цього грішника здалося би вам приємним, і трохи згодом вам би довелося переконувати себе в тому, що він жахливий. І все ж яким жахливим здається нам руйнування звичного для нас світу. Якби вранці ружі та лілії раптом почали співати, а меблі соватися по кімнаті, як в оповіданні де Мопассана!

— Радий, що ви повернулися до цього порівняння, — мовив Котґрейв, — бо я хотів у вас запитати, що саме в людях відповідає цим уявним вибрикам неживих предметів. Одне слово: що таке гріх? Знаю-знаю, теоретично ви мені пояснили, та я хотів би отримати конкретний приклад.

— Я вам уже казав, що гріх — явище рідкісне, — мовив Абмроуз, який, здавалося, хотів уникнути прямої відповіді. — Матеріалізм нашої доби зробив достатньо, аби придушити святенність, але ще більше він, мабуть, зробив, щоб придушити зло. Нам настільки добре в нашому світі, що нас не ваблять ані сходження, ані падіння. Це якби науковець, що вирішив «спеціалізуватися» на Тофеті, скотився до вивчення виключно предметів антикваріату. Жоден палеонтолог не зможе вам показати живого птеродактиля.

— І все ж, здається, ви таки «спеціалізуєтесь», і, гадаю, ваші пошуки привели вас до наших часів.

— Бачу, вам і справді цікаво. Що ж, зізнаюся, я проводив деякі пошуки і дослідження, тому, якщо хочете, можу показати вам одну річ, що має стосунок до того, про що ми з вами так захопливо розмовляли.

Абмроуз узяв свічку і попрямував у дальній темний куток кімнати. Котгрейв бачив, як він відчинив старовинний письмовий стіл, що там стояв, і, вийнявши з якоїсь таємної ніші пакунок, пішов назад до вікна, біля якого вони сиділи.

Абмроуз розгорнув пакет і витягнув звідти записник зеленого кольору.

— Бережіть його, — сказав він, — і не залишайте де попало. Це — один з кращих екземплярів моєї колекції, і мені буде страшенно шкода, якщо він загубиться.

Він ніжно провів пальцем по вицвілій палітурці.

— Я знав дівчину, яка це написала, — сказав він. — Читаючи її розповідь, ви зрозумієте, наскільки чудово вона ілюструє нашу сьогоднішню розмову. Є ще продовження, та я волію про нього не говорити.

Декілька місяців тому в одному з періодичних видань було опубліковано дивну статтю, — продовжив він згодом з інтонацією людини, яка змінює тему розмови. — Її написав доктор... доктор Корин, здається. Там ішлося про те, що одна леді спостерігала за своєю маленькою донечкою, яка гралася біля вікна у вітальні, і зненацька прямо на її очах важка віконна рама впала просто дитині на пальчики. Гадаю, леді втратила свідомість, та в будь-якому разі, коли викликали лікаря, він, обробивши поранені й скалічені пальчики дитини, одразу підійшов до її матері. Вона стогнала від болю, і виявилося, що три пальці на її руці, ті самі, що й пошкоджені пальчики на дитячій ручці, опухли й почервоніли, а пізніше — як написав лікар — почалося гнійне запалення.

Абмроуз усе ще ніжно погладжував зелену книжечку.

— Ну гаразд, беріть, — мовив він із жалем, немов відриваючи від серця безцінний скарб. — Поверніть, щойно прочитаєте, — сказав він, коли вони виходили через хол в старий сад, що дурманив ароматом білих лілій.

Коли Котґрейв зібрався йти, на видноколі вже розгоралася широка червона смуга, і з пагорба, на якому стояв будинок Абмроуза, відкривався вражаючий краєвид сплячого Лондона.

Зелена книжечка

Сап'янова палітурка книжечки вже вицвіла, та на ній не було жодних плям чи яких-небудь ознак користування. Вона виглядала так, наче її купили «під час візиту до Лондона» сімдесят чи вісімдесят років тому, а потім забули про неї, і вона лежала десь закинута подалі від людського ока. Книжечка пахла старовиною — такий ніжний, стійкий аромат, що поселяється у меблях, яким сотня, а то й більше років. Форзац був вигадливо оздоблений різнокольоровими візерунками та побляклою позолотою. Записник на вигляд був зовсім невеликий, але мав тонкий папір, і безліч сторінок були щільно списані дрібними, акуратно виведеними літерами.

«Я знайшла цю книжку (з таких слів починався рукопис) в шухляді старого комода, що стоїть на сходовому майданчику. День тоді видався дощовим, і я не могла вийти з дому на прогулянку, тож увечері запалила свічку і почала копатись у комоді. Майже всі шухляди були вщерть забиті старими сукнями, але одна з маленьких шухляд виявилася порожньою, в глибині якої, на самому дні, я й знайшла цей записник. Я давно хотіла мати саме такий, а тому взяла його для своїх записів. Він повний таємниць. У мене є чимало книжечок, яким я звіряю свої таємниці, і всі вони заховані в надійному місці, а тут я маю намір записати багато давніх таємниць і кілька нових теж. Однак є й такі, які мені взагалі не варто занотовувати. Я не зазначатиму справжніх дат — днів і місяців, про які я пізналася рік тому, і не скажу, як виводити руни Акло чи писати хіоською мовою, ані як малювати великі красиві Кола, чи як грати в ігри Мао та співати пісні вождів. Звісно, я можу про все те в загальних рисах написати, але я з певних причин не згадуватиму, як саме це робити. І я не скажу, хто такі німфи чи дхоли, чи джило, та що означають вули. Це — найтаємніші таємниці, і я тішуся, коли пригадую, що все це мені відомо і що я володію скількома чудовими секретами. Але існують деякі речі, які я називаю найтаємнішими таємницями всіх таємниць, про які я навіть думати не смію, хіба що коли залишаюся наодинці із собою: тоді я заплющую очі, притискаю до них долоні й пошепки промовляю слово — і з'являється Алала. Я роблю це лише вночі у себе в кімнаті чи в заповідних лісах, але не скажу, в яких саме, оскільки це — таємні ліси. Є ще обряди, кожен з яких важливий, але деякі приємніше споглядати, ніж інші — Білі обряди, Зелені та Багряні. Багряні обряди найкращі, але існує лише одна місцина, де їх можна належним чином здійснювати, хоча я здатна відтворювати їх в інших місцях. Окрім цього, я ще вмію виконувати танці і Комедію, яку я іноді показувала іншим, а вони нічого в тому не тямили. Вперше про все це я дізналася ще в ранньому дитинстві.

Коли я була зовсім маленькою, а моя матінка — живою, я пам'ятала все, що було до того, лишень у мене в голові все перемішалося. Та, пригадую, у п'ятирічному чи шестирічному віці я часто чула, як про мене говорять, думаючи, ніби я нічого не розумію. Говорили, якою дивною я була за рік чи два до того, і що няня просила мою матір, аби вона підійшла і послухала, як я сама із собою розмовляю, а я казала слова, яких ніхто не годен був зрозуміти. Я розмовляла мовою Key, з якої зараз пам'ятаю лишень дрібку слів, адже тоді я ще лежала у колисці, коли приходили маленькі білолиці істоти й дивилися на мене. Вони говорили зі мною, і я вивчила їхню мову. Ті істоти розповідали про величне біле місце, де вони жили, де трава й дерева були білі, де білі пагорби верхівкою сягали самого місяця і де віяв холодний білий вітер. Часто після таких розмов мені снилося це місце, але, коли я була ще зовсім маленька, обличчя перестали з'являтися. Та коли мені виповнилося п'ять років, трапилося дещо дивовижне. Моя няня несла мене на плечах — ми йшли через кукурудзяне поле, день тоді видався дуже спекотний. Потім ми пішли до стежини, що завертала до лісу, а слідом за нами подався якийсь високий чоловік і йшов доти, доки ми дісталися до глибокого темного озерця. Няня посадовила мене на м'який мох під деревом і мовила до чоловіка: „їй ще рано туди спускатися“.

Тож вони залишили мене під деревом, де я сиділа й дивилася на озерце, аж тут з води і лісу вийшло двоє прекрасних білолицих людей, що почали забавлятися, танцювати і співати. Із шкірою кремово-білого кольору, вони скидалися на ті старовинні фігурки зі слонової кістки, що стоять у нашій вітальні. Одна була красивою леді з добрими чорними очима, сумним обличчям і довгим чорним волоссям. Вона якось дивно й сумно усміхалася чоловікові, що, сміючись, ганявся за нею. Удвох вони забавлялися й танцювали довкруж озерця, стиха щось наспівуючи, доки я не поринула в сон. Повернувшись, няня розбудила мене. Вона мені здалася чимось схожою на білу леді, про яку я їй розповіла, запитавши, чому в неї такий дивний вигляд. Няня страшенно розхвилювалася й здавалася дуже наляканою, аж змертвіла на виду. Вона посадила мене на траву і довго й пильно на мене дивилася, і я бачила, як вона вся тремтить. Трохи заспокоївшись, няня сказала, що все те мені просто наснилось, але я знала, що це було насправді. Тоді вона взяла з мене слово нікому про бачене не розповідати, а якщо я бодай словом комусь прохоплюся, мене вкинуть до чорної ями. Я, на відміну від няні, ніскілечки не злякалася. Я не могла забути про той день, бо варто мені було залишитися наодинці й у цілковитій тиші заплющити очі, як вони знову з'являлися перед моїм внутрішнім поглядом, ледь помітні й далекі, але від того не менш дивовижні. У моїй пам'яті зринали невеличкі фрагменти тієї пісні, що линула з їхніх уст, але я не в змозі була її заспівати.

Мені було тринадцять, майже чотирнадцять, коли зі мною трапилася просто неймовірна пригода, така дивна, що той день, коли це сталося, я завжди називатиму Білим днем. Моя матінка померла більш як за рік до того. Вранці я навчалась, а по обіді мене відпускали гуляти. Того дня я йшла новою стежкою, і невеличкий потічок привів мене до незнайомої мені місцевості. Я тоді ще порвала сукенку, коли продиралася через густі зарості кущів при дорозі, і попід низьким гіллям дерев, і по тернистих чагарниках на пагорбах, і в лісі, встеленому колючим паростям. Шлях видався довгим-предовгим. Здавалося, наче я іду цілу вічність, і мені довелося повзти крізь таку собі подобу тунелю, де колись протікав струмок, але він давно вже висох, оголивши кам'яне дно, а обабіч нього росли кущі, що перепліталися гілками, утворюючи внизу густі сутінки. А я все продовжувала повзти крізь темряву, довго-предовго. І так я дісталася до пагорба, якого ніколи раніше не бачила. Я опинилася в темних хащах зі сплетеним покрученим гіллям, продираючись крізь яке я мимоволі скрикувала від того, що воно боляче било мені в обличчя. Згодом виявилось, що я піднімаюся вгору, довго-предовго, поки врешті не вирвалась із темних хащ і, ридаючи, сіла на краю великого пустища, де у траві повсюди лежали потворні сірі камені, з-під яких де-не-де вибивалися покручені, хирляві деревця, схожі на змій. Затим я підвелася і довго-предовго видиралася на вершину пагорба. Я в житті не бачила таких великих огидних каменюк. Деякі виростали просто з-під землі, а деякі виглядали так, наче їх туди хтось приволік, і ними була встелена вся дорога, що простягалася далі, ніж сягало моє око. Я визирнула з-поза них і побачила навколишню місцевість, що здалася мені якоюсь дивною. Надворі була зима, і з пагорбів довкруж нависав страшний чорний ліс. Я немов опинилася в кімнаті, завішаній чорними фіранками, а самі дерева не були схожі на жодне з тих, що я коли-небудь бачила. Мені стало страшно. За лісом, утворюючи велике коло, виростали інші пагорби, зовсім мені незнайомі. Все немов потопало у пітьмі, огорнуте якимись чарами вуур. Довкруж було так тихо й безмовно, а небо було таким важким, сірим і сумним, як вуурівське склепіння у Глибокому Дендо. Я йшла все далі серед тих страхітливих каменюк, яких було сотні й сотні. Деякі скидалися на людей з огидними вишкіреними обличчями. Мені здавалося, що вони от-от стрибнуть на мене і схоплять, потягнувши у своє кам'яне царство, щоб я навіки там зосталася. Інші камені були схожі на тварин та бридких плазунів з висолопленими язиками, а на деяких були немов викарбувані слова, які я не в змозі була вимовити. Деякі камені скидались на покійників, розпростертих на траві. Попри страх, я йшла поміж них, і моє серце повнилося лиховісними піснями, навіяними ними. Мені хотілося корчити гримаси й вигинатися, достоту як вони, і я все йшла і йшла довгою стежкою, поки зрештою не відчула симпатії до тих каменюк, і вони мене більше не лякали. Я співала навіяних ними пісень. Пісень, слів яких не можна вимовляти чи записувати на папері. Тоді я почала корчити гримаси, копіюючи камінні обличчя, і вигинатися так, як були вигнуті вони. Я пластом, немов покійники, лежала на землі, а, підійшовши до одного вишкіреного каменя, поклала руки йому на плечі й обійняла його. І так я блукала поміж каменів, поки посеред них мені не трапився круглий насип. Він був вищим за звичний, заввишки майже як наш будинок, схожий на перевернуту догори дном чашу, гладенький, округлий та зелений, на верхівці якого, немов стовп, стирчав камінь. Я стала видиратися вгору, але схили того насипу були настільки круті, що мені довелося спинитись, інакше я б скотилася донизу і, скоріш за все, вдарилась об камені й розбилася на смерть. Але мені так хотілося видертися на самісінький вершечок того великого округлого насипу, що я лягла на живіт і, чіпляючись руками за траву, почала потихеньку підтягуватись, поки не опинилася на його верхівці. Там я всілася на камінь і роззирнулася навколо. У мене було таке відчуття, немов я пройшла довгий-предовгий шлях й опинилася за сотні миль від рідної домівки чи навіть у якійсь іншій країні, чи в одній із тих дивних місцин, про які я читала в „Казці про Аладдіна“ і в „Тисячі та одній ночі“. Немов після далекого плавання, що затягнулося на роки, я знайшла інший світ, якого ніхто раніше не бачив і нічого про нього не чув. Немов я піднялася в небо й потрапила на одну з тих зірок, про які я читала, де все мертве, холодне й сіре, де немає атмосфери і не віє вітер. Я сиділа на камені і дивилася навсібіч, і вгору, і вниз, і знову довкола себе. Я уявляла, що сиджу на самісінькій верхівці вежі посеред великого безлюдного міста, і навколо не було нічого, крім сірих каменів на землі. Я більше не розрізняла їхніх обрисів, та бачила, що вони лежать розкидані аж ген до небокраю, і коли я дивилася на них, мені здавалося, що вони утворюють певні візерунки, форми та фігури. Та я знала, що це неможливо, адже багато з них виростали прямо із землі, зрощені з підземним камінням, і, глянувши знову, я не бачила нічого, крім маленьких кіл усередині великих, пірамід, і склепінь, і шпилів, що неначе кружляли навколо того місця, де я сиділа, і що довше я на них дивилася, то чіткіше бачила великі кам'яні кола, що все більше розросталися. Я так довго не відводила від них погляду, що вони, здавалося, почали рухатись і оберталися, як гігантське колесо, всередині якого я також оберталася. У мене почало наморочитися в голові, і все наче заволокло туманом, утративши чіткі обриси. Я побачила слабкий проблиск блакитного світла, і камені немов почали вистрибувати, танцювати й крутитися, кружляючи довкола мене. Мене знову охопив страх, і, скрикнувши, я зіскочила з каменя, на якому сиділа, і звалилася додолу. Піднявшись, я з радістю побачила, що камені знову лежать нерухомо, тож я сіла на траву, з'їхала по насипу вниз і попрямувала далі. Я до запаморочення танцювала той чудернацький танок, що й камені, і від радості, що роблю все правильно, я не припиняла танцювати і співати чудернацьких пісень, які самі виникали у мене в голові. Врешті я спустилася до підніжжя великого гладкого пагорба, де більше не було каменів, а стежка знову пірнала у темні хащі видолинка. Крізь них було так само нестерпно пробиратися, як і крізь ті хащі, що на узвишші, але тепер мені було байдуже до того, бо мене переповнювала радість, що я змогла відтворити той чудернацький танок, який я вгледіла там, серед каменів. Я продиралася крізь кущі, висока кропива боляче жалила мені ноги; мене дряпали гілля й колючки, та я не заважала на те, а лиш сміялась і далі співала. Потім я вибралася з тих хащ в усамітнену долину, невеличку таємну місцину, схожу на темну дорогу, якою ніхто не ходить, тому що вона дуже вузька, глибока й оточена дрімучим лісом. Там, з крутого схилу, над нею нависають дерева, і росте папороть, що на відміну від мертвих, коричневих заростей на пагорбі, не втрачає зелених барв навіть узимку і має солодкий, густий аромат, схожий на той, що сочиться з ялин. Тією долиною біг невеличкий струмок, такий тоненький, що я завиграшки могла його переступити. Я зачерпнула долонями води, щоб напитися, і вона смакувала як світле, золотисте вино. Вона іскрилась і нуртувала, пробігаючи по красивих червоних, жовтих і зелених камінцях, через що здавалася живою і різнобарвною. Випивши воду, я зачерпнула ще, та все ніяк не могла напитися, тож я лягла і, нахиливши голову, стала пити просто з потічка. Так вона здавалася ще смачнішою, маленькі хвильки накочувалися, торкалися моїх вуст, немов цілуючи мене, а я сміялася і знову пила воду, уявляючи, що в тому струмку живе німфа, така, як на старовинній картині у нас вдома, й цілує мене. Низенько схилившись до води і ніжно приклавши до неї вуста, я прошепотіла німфі, що повернуся. Я була переконана, що то — незвичайна вода, бо мені стало так радісно на душі, коли я звелася на ноги й рушила далі. Я знову танцювала, йдучи долиною вгору, попід навислими пагорбами. А нагорі переді мною раптом постав високий крутий схил, геть як мур, і, крім тієї зеленої стіни та неба, там більше нічого не було. Я подумала: „...нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь“. Мені здалося, що я справді дісталася одвічного кінця світу, тому що те місце скидалося на кінець всього, немов за його межами не було нічого, крім царства Вуур, куди летить світло, коли воно гасне, й тече вода, що випаровується під сонцем. Я почала згадувати той довгий-предовгий шлях, який я здолала, як я натрапила на потічок і пішла слідом за ним, продираючись крізь кущі та тернисті хащі, й темні ліси, повні повзучих колючих рослин. Як я заповзла в тунель під деревами і пробиралася через чагарники, і бачила сірі валуни, й сиділа посеред них, поки ті не пустилися в танок, а тоді пішла повз сірі камені, спустилася з пагорба крізь колючі хащі й пішла темною долиною, і блукала я довго-предовго. Я думала, як мені тепер дістатися дому, якщо я взагалі знайду стежку назад, і якщо мій дім ще був на місці, а не перетворився з усіма його мешканцями на сірі камені, як у казках „Тисячі і однієї ночі“. Я сіла на траву й замислилася, що мені робити далі. Я стомилась, і від довгої ходьби у мене пекли ноги. Оглянувшись навколо, прямісінько під високим, крутим зеленим муром я побачила джерельце. Довкруж джерела земля була вкрита соковито-зеленавим вологим мохом. То був дивовижний мох, схожий на красиві маленькі папороті, й пальми, і ялини, такі зелені, немов коштовні смарагди, а крапельки води, що звисали з них, були як справжні діаманти. А посеред моху виблискувало джерело — глибоке, блискуче й таке чисте, що здавалось, ніби я легко можу торкнутися червоного піску на дні, хоча насправді там було дуже глибоко. Я підійшла до нього і подивилась у воду, немов у дзеркало. На дні джерела неспокійно рухались і перекочувались червоні піщинки, я бачила, як нуртує вода, що на поверхні була спокійною та гладенькою. Джерело, завбільшки з ванну для купелі, скидалось на велику білу перлину, обрамлену зеленими смарагдами. Мені так пекли ноги після виснажливої прогулянки, що я зняла черевики та панчохи й опустила ноги в лагідну, прохолодну воду, а коли підвелася, більше не відчувала в них втоми і зрозуміла, що мушу рухатися далі, щоб поглянути, що там, по той бік стіни. Поволі я почала видиратися нагору, а, вибравшись на вершину, побачила, що опинилася у найдивнішій місцевості, яку коли-небудь бачила, дивнішій навіть за пагорб із сірим камінням. Вона виглядала так, наче якісь велетенські діти гралися там зі своїми лопатками, бо навкруги були одні лиш пагорби й улоговини, замки й мури, зроблені із землі та вкриті трав'яною ковдрою. Там стояли два насипи, схожі на великі вулики, округлі, величні й урочисті, а за ними — глибокі виярки й крута висока стіна, як та, що я колись бачила біля узбережжя, яку охороняли великі гармати та безліч солдатів. Я ледь не скотилася в одну улоговину, що зненацька виринула в мене під ногами, і хутенько подріботіла вниз. Опинившись на її дні, я глянула вгору, де все здавалося темним і похмурим, і я не побачила нічого, крім сірого важкого неба і країв улоговини. Все інше немов зникло, улоговина стала цілим світом, і мені здалося, що вночі, коли місяць кидає вниз своє світло, а нагорі завиває вітер, там повно духів, рухливих тіней і блідолицих створінь. Вона була такою дивною, похмурою й пустельною, як храм мертвих язичницьких богів. Мені це нагадало казку, яку мені, ще зовсім маленькій, розказувала няня — та сама, що взяла мене із собою до лісу, де я бачила тих прекрасних білих людей. Одного зимового вечора, коли вітер, завиваючи й стогнучи в димарі, вдаряв гіллям дерев об стіни будинку, вона розповіла мені про западину, достоту таку, в якій я зараз стояла, куди всі боялися спускатися чи навіть проходити повз неї, така в неї була лиха слава. Та якось одна бідна дівчина вирішила спуститися в ту яму, і, попри спроби інших її спинити, все-таки пішла туди. А коли повернулася, то весело сміялась і казала, що там не було нічого, крім зеленої трави, червоних та білих каменів і жовтих квітів. Незабаром люди побачили, що її вуха прикрашають неймовірної краси смарагдові сережки, і стали розпитувати в неї, де вона їх взяла, бо всі знали, що вони з матір'ю були бідні як церковні миші. Та вона лиш сміялася у відповідь і казала, що її сережки зовсім не смарагдові, а всього лише із зеленої трави. А одного дня вона причепила собі на груди червоний, як кров, рубін, якого ще зроду ніхто не бачив. Завбільшки з куряче яйце, він виблискував і переливався, як розжарена вуглинка. Її питали, де вона його роздобула, адже вони з матір'ю були бідні як церковні миші. Та вона лиш сміялась у відповідь і казала, що то був зовсім не рубін, а всього лише звичайний червоний камінець. А якось її шию прикрасило найкрасивіше у світі намисто, прекрасніше навіть за намисто королеви, всіяне великими блискучими діамантами, сотнями діамантів, що виблискували, мов зорі в червневу ніч. Її питали, де вона його взяла, адже вони з матір'ю були бідні як церковні миші. Та вона лиш сміялася у відповідь і казала, що то були зовсім не діаманти, а всього лише білі камінці. Одного дня вона пішла до королівського двору, і на голові в неї була тіара зі щирого ангельського золота, так мені няня сказала, що світилась, як сонце, і була значно багатша за корону самого короля. З вух у неї звисали смарагдові сережки, на грудях палала рубінова брошка, а на шиї виблискувало неймовірне діамантове намисто. Король з королевою, подумавши, що то до них із далекого краю приїхала прекрасна принцеса, підвелися зі своїх тронів і пішли їй назустріч, але хтось сказав королю з королевою, хто вона насправді, і що походить з бідної родини. Тож король запитав у неї, чому вона увінчала свою голову золотою тіарою, і звідки вона в неї взялася, адже вони з матір'ю бідні як церковні миші. Та вона лиш засміялась у відповідь і сказала, що то була зовсім не золота тіара, а всього лише жовті квіточки, які вона заплела собі в волосся. Короля здивувала така відповідь, і він звелів їй залишитись у королівському дворі, аби побачити, що буде далі. Вона була така чарівна, і всі навколо казали, що очі в неї зеленіші за самі смарагди, а вуста — червоніші за рубін, і шкіра була біліша за діаманти, а волосся її — золотистіше за саму тіару. Син короля сказав, що хоче з нею одружитися, і король дав йому своє благословення. Їх обвінчав єпископ, після чого на них чекав розкішний бенкет. Коли торжество закінчилося, син короля пішов до покоїв своєї дружини, та щойно торкнувся рукою дверей, як побачив довгов'язого чоловіка зі страхітливим лицем, убраного у все чорне, що стояв перед дверима і сказав йому:

І син короля впав долілиць знепритомнівши. На крик прибігли люди і хотіли увійти до кімнати, та не змогли. Тоді їм довелося рубати двері сокирами, але дерево стало міцне, як сталь, і зрештою всі розбіглися, налякані зойками і сміхом, пронизливим лементом і криками, що долинали зсередини. Але, зайшовши до кімнати наступного дня, вони не побачили нічого, крім густого чорного диму, бо чоловік у чорному прийшов і забрав її з собою. А на ліжку лежало два жмутики сухої трави, червоний камінь, кілька білих камінців і трохи зів'ялих жовтих квітів. Я пригадала ту казку, яку мені розповідала няня, коли стояла на дні глибокої улоговини. Там було так дивно й похмуро, що мені стало лячно. Я не бачила ні камінців, ні квітів навколо себе, та боялася, що можу щось звідти взяти, не відаючи того, а тому вирішила провести один обряд, щоб відігнати від себе чоловіка в чорному. Отож, я стала посеред улоговини, і, переконавшись, що на мені немає нічого того, про що йшлося в казці, я обійшла те місце, по-особливому торкаючись своїх очей, губ та волосся й нашіптуючи дивні слова, яких мене навчила моя няня, щоб відганяти від себе злі сили. Відчувши себе в безпеці, я вилізла звідти і пішла повз усі ті насипи, улоговини й мури, поки не дійшла до вершини, що височіла над усією місцевістю, і побачила, що різні форми земляних споруд, точнісінько як сірі камені, складалися в певний візерунок, лише геть інший. Вже сутеніло, і все навколо почало набувати розмитих обрисів, але з того місця, де я стояла, мені вони здавалися схожими на дві величезні людські постаті, що лежали на траві. Я рушила далі, поки не натрапила на ліс, надто таємний, щоб про нього розповідати. Ніхто не знає про стежку, що веде до нього, на яку я натрапила цілком випадково — угледівши маленьке звіреня, що бігло нею до лісу. Тож я пішла слідом за тваринкою по дуже вузькій темній стежці, попід тернинами й кущами, і надворі вже було зовсім темно, коли я вийшла на відкриту галявину посеред лісу. Там переді мною постало дивовижне видовище, найпрекрасніше з усього, що я колись бачила, але тривало воно лише якусь мить, бо я одразу ж кинулася тікати з лісу тією самою стежкою, що мене туди привела. Я чимдуж бігла, налякана тим чудесним і таким дивним та неймовірним видовищем. Я хотіла швидше дістатися додому, щоб подумати про побачене, бо не знала, що було б, якби я запишися в лісі. Я розпашіла від бігу і вся тремтіла, серце шалено калатало в грудях, і поки я тікала з того лісу, з мене мимоволі виривалися дивні крики, яких я не могла стримати. Зрадівши, що великий білий місяць викотився з-за округлого пагорба й освітив мені дорогу, я бігла назад повз насипи й через улоговини вниз до самотнього видолинка і вгору крізь хащі над місциною із сірими валунами і врешті-решт дісталася до нашого дому. Мій батько працював у своєму кабінеті, і слуги ще не сказали йому, що я дуже довго не поверталася додому, хоча були налякані й не знали, що їм робити. Я сказала їм, що просто заблукала, проте не зізналася, де насправді була і що робила. Я пішла спати, але пролежала всю ніч, так і не склепивши очей в роздумах про побачене. Коли я вийшла на галявину, все навколо світилося, хоча вже сутеніло, і це видиво здавалося настільки реальним, що всю дорогу назад я не могла позбутися думки, що все те було наяву. Тому я чим хутчіш хотіла зачинитися у себе в кімнаті й на самоті насолоджуватися побаченим видовищем, заплющити очі й перенестися на галявину, щоб зробити все, що я зробила б, якби не злякалася. Та, коли я заплющила очі, видиво не прийшло, і я знову й знову прокручувала в голові свої пригоди, пригадуючи, як похмуро й дивно було наприкінці, і боялася, що це все може виявитись помилкою, тому що виглядало надто неймовірним, щоб бути правдою. Ця пригода надто вже скидалася на одну з няньчиних казок, в які я насправді не вірила, хоч і стояла налякана на дні тієї улоговини. У моїй пам'яті знову зринули історії, які вона мені розповідала, і я губилася в здогадах, чи те, що я бачила, насправді там було, чи, може, якась з її казок колись давним-давно була реальністю. Мене охопили такі дивні відчуття! Я лежала із розплющеними очима у своїй кімнаті вглибині будинку, а по інший його бік місяць кидав відблиск на річку, тож яскраве світло не падало на стіну моєї кімнати. В домі було дуже тихо. Я чула, як батько підіймався сходами нагору, щойно годинник пробив північ, а опісля все затихло, і дім здавався порожнім, ніби в ньому не було жодної живої душі. І хоч у кімнаті в мене було темно, крізь білий тюль пробивалось слабке мерехтіння світла. Підвівшись з ліжка, я виглянула у вікно і побачила величезну чорну тінь від будинку, що накривала сад, який здавався в'язницею, де вішають людей на шибениці. Але далі все довкруж було залите білим сяйвом, і ліс виблискував білизною з чорними проваллями поміж дерев. Надворі було ясно й безвітряно, а на небі — жодної хмаринки. Я хотіла пробудити в уяві те видиво, але не змогла, і почала перебирати в пам'яті всі казки, які мені розповідала няня настільки давно, що я думала, що вони вже стерлися з моєї пам'яті. Однак вони повернулися і перемішались із хащами, і сірими валунами, й видолинками, й таємничим лісом, і я вже не знала, що — реальність, а що — казка, і чи не був це усього лише сон. Я пригадала той далекий спекотний літній вечір, коли няня залишила мене одну в затінку, а з води та лісу вийшло двоє білих людей і почали забавлятися, танцювати й співати. Мені здавалося, що няня розповідала мені про щось схоже до того, як я їх побачила, тільки не могла пригадати, що саме. Тоді мені було цікаво, чи вона і є тією білою леді, бо вона така ж біла й вродлива і мала такі самі темні очі й чорне волосся. Бувало, вона усміхалася й виглядала, достоту як та леді, коли починала свої розповіді зі слів „Давним-давно...“ або „У часи фей...“ Але вона не могла бути білою леді, подумалось мені, бо вона, здається, ішла вглиб лісу іншою стежиною, і той чоловік, що йшов слідом за нами, не був схожий на того, іншого, інакше мені б не розкрився чарівний секрет таємничого лісу. Я думала про великий білий місяць, що викотився з-за пагорба та нависав наді мною, коли я стояла посеред тієї дикої місцевості, де із землі виростали дивні фігури, а навколо були одні лише мури, таємничі видолинки та гладенькі, округлі насипи. Я чудувалася з побаченого, та враз злякалася, що зі мною трапилося щось невимовно жахливе, пригадавши казку, яку мені розповідала няня, про бідну дівчину, що спустилась в улоговину і яку врешті забрав чоловік у чорному. Я теж спускалась в улоговину, може, навіть, ту саму, і зробила там щось дуже страшне.

Тож я знову взялася промовляти закляття, по-особливому торкаючись своїх очей, губ і волосся і вимовляючи давні слова мовою фей, щоб бути певною, що мене ніхто нікуди не забере. Я знову намагалася викликати в уяві таємний ліс, видертися тією стежкою і побачити те, що я бачила, та в мене нічого не вийшло, тож я не переставала думати про няньчині казки. Я пригадала одну з них — про юнака, що якось вирушив на коні на полювання і цілісінький день зі своїми собаками шукав здобич. Вони перетинали річки і побували у всіх лісах, минали драговини, але нічогісінько не знайшли; так вони полювали увесь день, аж поки сонце почало опускатися, сідаючи за гору. Юнак розлютився, що йому не вдалося нічого вполювати, і вже хотів було повертатися назад, коли, щойно сонце торкнулося вершечка гори, він побачив, як з чагарника вийшов прекрасний білосніжний олень. Він радісно свиснув до своїх собак, але ті лиш жалібно скавучали й не хотіли йти за ним. Тоді він дав шпори своєму коневі, але той лиш затремтів і стояв мов укопаний. Юнак зіскочив з нього, полишив своїх собак і сам кинувся переслідувати білого оленя. Поступово стемніло, на чорному небі не було видно жодної зірки, яка б освічувала дорогу, а олень все біг у темряві. Молодик мав при собі рушницю, але не стріляв у тварину, бо хотів спіймати оленя живим, хоч і боявся, що той загубиться під покровом ночі. Мисливець жодного разу не згубив його зі своїх очей, дарма що небо було чорне-чорнюче, навколо панувала непроникна темрява, а олень безперестанку біг, і юнак уже не знав, де він опинився. Вони бігли через дрімучі ліси, де повітря було наповнене шепотом, а ледь помітне мертве сяйво здіймалося над зогнилими колодами, що лежали на землі. Вже коли молодикові здалося, що він загубив оленя, той постав перед ним, осяяний і білосніжний. Юнак кинувся до нього, та олень виявився спритнішим, і він так його і не спіймав. Вони далі бігли через дрімучі ліси, перепливали річки, брели чорними болотами, де земля здіймалася пухирями і навколо мерехтіли блукаючі вогники. Олень помчав вузькою скелястою ущелиною, де витав спертий запах склепу, і хлопець побіг услід за своєю здобиччю. Вони здіймалися на вершини гір, де було чути посвист вітру, що зривався з неба, олень біг далі, а юнак — за ним. Нарешті зійшло сонце, і він опинився в місцевості, якої раніше ніколи не бачив, з мальовничою долиною, якою протікав дзюркотливий струмок, та величним пагорбом посередині. Знесилений олень побіг до пагорба вниз по долині, рухаючись усе повільніше й повільніше, і хоч молодик теж добряче стомився, він наддав ходи, переконаний, що цього разу таки впіймає оленя. Та щойно вони дісталися підніжжя пагорба, а хлопець уже простягнув було руку, щоб ухопити оленя, як той мов крізь землю провалився, і юнак розплакався. Йому було страшенно шкода, що після такого довгого полювання він його загубив. Втерши сльози, він побачив перед собою у пагорбі двері і зайшов туди. Всередині було доволі темно, але він пішов далі, бо думав, що йому вдасться знову вийти на слід білого оленя. Зненацька звідкілясь засяяло світло, і він побачив над головою небо, сонце, співуче птаство на деревах і пречудове джерело, біля якого сиділа чарівна діва, королева фей. Вона сказала молодикові, що обернулась оленем, аби привести його сюди, адже вона до безтями закохалася в нього. Тоді вона принесла зі свого казкового палацу велику золоту чашу, оздоблену коштовним камінням, і запропонувала йому випити з неї вина. Він пригубив той трунок, та що більше він пив, то більше жадав пити, бо вино те було чарівним. Він поцілував прекрасну діву, і вона стала йому дружиною, і весь день та всю ніч він провів у пагорбі, в якому вона жила, а прокинувшись, юнак зрозумів, що лежить на землі, неподалік від того місця, де він уперше побачив оленя, і його кінь був там, і собаки, що чекали на нього. Він звів очі до неба й побачив, як сонце сідає за пагорб. Він повернувся додому і прожив довгі роки після тієї пригоди, але ніколи так і не поцілував жодної іншої жінки, тому що колись цілував саму королеву фей, і ніколи не пив звичайного вина, тому що колись куштував чарівне. Іноді няня розповідала казки, які їй колись розказувала її старенька прабабуся, що жила зовсім одна в хатині на вершині гори. Більшість із тих казок були про пагорб, під яким колись давним-давно збиралися люди, грали у всілякі чудернацькі ігри і робили дивні речі, про які мені розповідала няня і яких я не розуміла. Вона казала, що ніхто, крім її прабабусі, нічого з того не пам'ятав, і ніхто не знав, де саме той пагорб, навіть її прабабуся. Та якось няня розказала мені одну напрочуд дивну історію про пагорб, і я аж здригнулася від згадки про неї. Вона казала, що люди завжди ходили туди в літню спеку, і спочатку вони довго танцювали. Вони танцювали до самісінької темряви, а дерева, що росли навколо, робили ту місцину ще темнішою, й люди, один за одним, приходили звідусіль таємною стежкою, про яку ніхто, крім них, більше не знав. Двоє людей охороняли вхід, і кожен, коли туди підходив, повинен був подати дуже дивний знак, який няня показувала мені як уміла, але казала, що не може правильно його відтворити. Туди приходив найрізноманітніший люд: дворяни і селяни, літні люди і хлопці з дівчатами, і зовсім малі діти, що просто сиділи і за всім тим споглядали. Коли вони заходили досередини, навколо було зовсім темно, лише в одному закутку щось палахкотіло і поширювало дуже сильні та солодкі пахощі, що змушували їх сміятися — там можна було побачити розжарені вуглинки і червонуватий дим, що здіймався догори. Отож, вони всі заходили досередини, а за останнім двері зникали, щоб більше ніхто не міг через них увійти, навіть якби й знав, що за ними щось є. Якось один чоловік, що був чужинцем у цих краях, подолавши довгий шлях, заблукав посеред ночі, і кінь завіз його в самісіньке осердя дикої місцевості, де булькотіли страхітливі болота, над землею здіймалися величезні валуни, ноги коня провалювались у якісь ями, а дерева, що скидалися на стовпи шибениць, простягали до нього великі чорні ручища-гілляки, загороджуючи дорогу. Той чужинець був неймовірно наляканий, а його кінь з часом почав тремтіти і зрештою зупинився посеред дороги, відмовляючись іти далі. Чоловік зліз з коня і намагався вести його за вуздечку, але той не зрушив із місця і від страху весь покрився потом. Тож чоловік був змушений іти сам, усе далі углиб дикого лісу, поки врешті дійшов до якоїсь темної місцини, звідки до нього долинали шум, крики і співи — подібних він ніколи в житті не чув. Вони звучали дуже близько, та він не міг проникнути туди, звідки вони долинали, тож почав гукати, і поки він намагався докричатися, хтось підійшов до нього ззаду, і тієї ж миті його руки і ноги зв'язали, а рот заткнули, і він упав непритомний. Отямившись, чоловік побачив, що лежить біля узбіччя, прямісінько в тому місці, де він збився зі шляху, попід мертвим дубом із обвугленим стовбуром, а поруч стояв, прив'язаний, його кінь. Він повернувся у місто і розказав, що з ним трапилося. Деяких його історія вразила, але іншим про щось подібне було відомо. Так завжди було: коли всі заходили досередини, за ними зникали двері, щоб більше ніхто не міг туди проникнути. Опинившись усередині, люди ставали в коло і бралися за руки — хтось заводив у темряві пісню, а хтось імітував звуки грози на спеціальному інструменті, так що серед тихої ночі люди чули гуркіт грози ген далеко за межами дикої місцевості, а ті, які думали, що знали, в чому річ, хрестилися, прокинувшись серед глупої ночі в себе в ліжку від жахливого глибокого гуркоту, схожого на гірську грозу. Гуркіт і співи довго не вщухали, люди, стоячи в колі, злегка розгойдувалися в різні боки, і пісня, що линула з їхніх вуст, була на давній, всіма забутій мові, а мелодія звучала дуже дивно. Няня розповідала, що її прабабуся, ще малим дівчам, знала когось, хто пам'ятав трохи слів тієї пісні. Няня намагалася заспівати мені дещо з того — мелодія була така дивна, що мене аж в холод кидало і по спині бігали мурахи, ніби я торкалася рукою чогось мертвого. Іноді співав чоловік, іноді жінка, і, траплялося, їхній спів був настільки чудовий, що двоє чи троє із тих, хто там був, падали ниць, пронизливо кричали й бились об землю, мов навіжені. Спів не стихав, і люди в колі ще довго розхитувалися в різні боки, доки над тим місцем, яке вони називали Тол Деол, здіймався місяць. Він світив на людей, а ті й далі розхитувались із боку в бік, і густий солодкий дим клубочився над розжареним вугіллям і кільцями звивався навколо них. Потім вони приступали до трапези. Вечерю подавали хлопець з дівчиною. В руках у хлопця була велика чаша з вином, а дівчина несла буханець хліба. Вони йшли по колу і частували всіх хлібом та вином, що за смаком відрізнялися від звичайних хліба та вина, і кожен, скуштувавши їх, ставав іншим, ніж був доти. Повечерявши, всі зводилися на ноги й кружляли в танку, і зі сховку виносилися всілякі таємні речі. Вони грали в чудернацькі ігри, невпинно кружляючи в місячному сяйві. Іноді хтось зникав, і про нього більше ніхто ніколи не чув і не знав, що з ним трапилося. А решта знову пили те чудове вино і створювали собі ідолів, і поклонялися їм. Якось, гуляючи неподалік місцевості, де було багато мокрої глини, няня запитала мене, чи хотіла б я побачити, як виглядали ті ідоли, яких ліпили на пагорбі, і я ствердно кивнула головою. Тоді вона взяла з мене слово, що я жодній живій душі ніколи про це і словом не прохоплюсь, а якщо порушу обіцянку — мене кинуть до чорної ями з мертвяками. Я пообіцяла нікому про це не розказувати, і тоді вона вкотре повторила своє запитання, і я вкотре дала їй слово, що мовчатиму, як риба під мостом. Вона взяла в мене дерев'яну лопатку й накопала глини, поклавши її в моє бляшане цеберко, і, якби нам хтось трапився на шляху, я мала сказати, що збираюся ліпити пасочки, коли прийду додому. Ми рушили далі й невдовзі дійшли до заростів чагарнику, що ріс прямо при дорозі. Няня зупинилася, окинула поглядом дорогу, а тоді заглянула через живопліт на поле, що стелилось по інший бік, гукнула „Мерщій!“, і ми побігли в зарості, продираючись поміж кущів, аж поки добряче віддалилися від дороги. Нарешті ми сіли під одним кущем, і мені так кортіло побачити, що няня робитиме з тією глиною, та перш ніж почати, вона знову взяла з мене слово, що я нікому про це не розкажу, і знову подивилася крізь кущі на всі боки, хоч стежка була настільки вузенька та заросла, що навряд чи нею хтось коли-небудь взагалі ходив. Ми вмостилися на землі, няня дістала глину з цеберка й почала розминати її руками і робити дивні речі, вертячи нею навсібіч. Потім на якийсь час вона заховала її під великим листком лопуха, а тоді знову витягнула, звелася на ноги, сіла, тоді знову встала і по-особливому обійшла навколо глини, при тім тихо наспівуючи якусь мелодію, і її обличчя розпашіло. Нарешті вона знову сіла і взяла до рук глину, виліплюючи з неї ляльку, але не таку, що я мала у себе вдома; вона створила найдивнішу ляльку з усіх, які я коли-небудь бачила, з вологої глини і заховала її під кущем, щоб вона висохла і затвердла, і, ліплячи, вона безперестанку наспівувала собі під ніс ті дивні мелодії, а лице її все більше пашіло і наливалося рум'янцем. Вона залишила ляльку в кущах, прикривши травою, щоб ніхто не зміг її знайти. А через кілька днів ми пішли тим самим шляхом, і, дійшовши до тієї вузької стежки, де на узбіччі переплітаються зарості чагарнику, няня знову взяла з мене слово мовчати. Вона як завше оглянулась, і ми подерлися крізь кущі, поки дісталися тієї галявини, де був схований чоловічок із глини. Я дуже добре все пам'ятаю, хоч тоді мені було всього вісім років, і відтоді минуло ще стільки ж, перш ніж я взялася записувати все це на папері. Тоді небо було глибокого бузково-блакитного кольору, і посеред чагарників, де ми сиділи, здіймався, вкритий рясним цвітом, великий кущ бузини, а з іншого боку росла таволга. Коли я думаю про той день, мою кімнату немов наповнює аромат цвіту бузини і таволги, і, заплющивши очі, я бачу сліпуче блакитне небо, по якому пропливають білі-білісінькі хмаринки, і няню, якої вже давно не бачили, що сидить напроти, схожа на красиву білу жінку з лісу. Тож ми вмостилися на траві, і няня, діставши зі сховку глиняну ляльку, сказала, що ми мусимо „віддати їй шану“, та спершу вона покаже мені, як це робити, а я маю не зводити з неї очей. Вона робила з тим чоловічком дивні речі, і хоч ми йшли сюди дуже повільно, я помітила, що няня вся зросилася потом. Закінчивши, вона сказала мені теж „віддати шану“, і я зробила все так само, як робила вона, тому що я її дуже любила, а ця гра була така дивовижна. „Якщо когось сильно любиш, — казала няня, — глиняний чоловічок може допомогти, лиш потрібно провести певний ритуал, а якщо когось сильно ненавидиш, чоловічок також допоможе, лише ритуал буде іншим“. Ми дуже довго з ним гралися, всіляке собі вигадуючи. Няня сказала, що то їй прабабуся розповіла все про глиняних чоловічків, але ми не завдаємо нікому жодної шкоди, бо це всього лиш гра. Потім вона розказала мені одну історію про ідолів, яка мене сильно налякала, і саме про неї я згадала тієї ночі, коли лежала у себе в ліжку в порожній темряві, думаючи про таємний ліс і про те, що я бачила того дня. Няня розповіла, що колись дуже давно у великому замку жила юна дівчина знатного походження. Вона була такою чарівною, що всі шляхетні мужі хотіли на ній одружитися — найчарівнішій з усіх дівчат, дуже милій та добрій. Однак, незважаючи на ввічливе ставлення до всіх юнаків, що хотіли з нею побратись, вона їм відмовляла, бо ніяк не могла віддати перевагу котромусь одному з-поміж них, та й не була певна, чи взагалі хоче йти під вінець. Її батько, великий вельможа, хоч дуже любив свою доньку, розлютився через таку її поведінку і спитав у неї, чому вона ніяк не обере собі майбутнього чоловіка серед тих вродливих молодиків, що приходять до замку. У відповідь вона лиш сказала, що жоден із них не припав їй до душі, і вона має подумати, а якщо вони й далі їй надокучатимуть, вона піде в монастир і стане черницею. Тож молоді чоловіки сказали, що поїдуть геть і чекатимуть рівно рік і один день, а коли мине той час, вони повернуться і попросять обрати серед них того, за кого вона вийде заміж. Тож вони визначили день і покинули замок, а дівчина пообіцяла, що через рік і день піде під вінець з одним із них. Але правда полягала в тому, що вона була королевою тих людей, хто літніми ночами танцювали на пагорбі, і в ці ночі вона замикала двері своєї кімнати і разом зі своєю служницею вислизала із замку таємним ходом, про який знали тільки вони, і йшли до пагорба посеред лісових нетрів. Вона знала більше таємниць, ніж будь-хто інший, більше, ніж знали до неї чи після неї, тому що вона нікому не відкривала найпотаємніших таємниць. Вона знала, як чинити зло, як доводити молодиків до загибелі та зурочувати людей, і ще багаго чого, що я не могла зрозуміти. І хоча її справжнім іменем було леді Евелін, ті, що танцювали на пагорбі, називали її Касса, що на прадавній мові означає „велемудра“. Вона була білішою і вищою за них, а її очі світилися в темряві, як палаючі рубіни. Вона вміла співати пісні, яких ніхто не вмів співати. Зачувши її спів, люди падали долілиць і били їй поклони. Вона вміла робити те, що вони називали шіббо-дійство, і було це дивовижною магією. Вона казала великому вельможі, своєму батькові, що хоче піти до лісу по квіти, і він відпускав її, і вона разом зі своєю служницею ішла в ліс, куди ніхто не ходив. Там служниця стояла на варті, а дівчина лягала під деревами і, розпростерши руки, починала співати особливу пісню, на звуки якої з усіх закутків лісу сповзалися великі гадюки, що шипіли й ковзали поміж дерев і, висуваючи свої роздвоєні язики, підповзали до неї. Вони звивалися навколо неї, обвивали її тіло, руки і шию, поки всю її не вкривали, так що виднілися лише голова, а вона шепотіла щось до них і співала їм, і вони тісніше й тісніше сповивали її, поки вона не веліла їм іти геть. Вони миттю розповзалися по своїх норах, а на грудях у дівчини залишався неймовірної краси камінь, що своєю формою нагадував яйце і переливався синіми, жовтими, червоними та зеленими барвами і був шерехатим, достоту як зміїна луска. Він називався чадорійським каменем, і з його допомогою можна було творити всілякі дива. Няня сказала, що її прабабуся на власні очі бачила той чадорійський камінь, який був такий само блискучий і лускатий, як зміїна шкіра. Дівчина ще багато чого вміла, однак вона достеменно знала, що ніколи не піде під вінець. Величезна кількість шляхетних і вельможних чоловіків добивались її руки, але першими з перших були: сер Саймон, сер Джон, сер Олівер, сер Річард та сер Роланд. Вони повірили їй, що через рік і один день вона візьме одного з них собі за мужа. Тільки метикуватому серу Саймону закралася підозра, що вона їх усіх водить за носа, і він заприсягнувся, що простежить за нею, аби вивідати, в чому тут річ. Як на такого мудрого чоловіка, сер Саймон був ще зовсім юний, з гладеньким і ніжним, як у дівчини, лицем, тож він, як і решта, сказав, що повернеться до замку тільки через рік і один день, а до того буцімто плаватиме далекими морями до незвіданих країв. Але сам недалеко від'їхав і незабаром повернувся, переодягнувшись служницею, та найнявся в замок мити посуд. Він вичікував, споглядав і слухав, сам тримаючи язика за зубами. Він ховався по темних закутках і прокидався серед ночі завжди на сторожі. Він чув і бачив, на його думку, вкрай дивні речі. Однак був настільки хитрим, що сказав служниці дівчини, що насправді він юнак і вбрався в жіночу одіж тому, що дуже сильно її покохав і хотів бути з нею поруч. Служниці так полестили ці слова, що вона багато чого йому розповіла, і він остаточно переконався в тому, що леді Евелін дурила його та інших. Він був таким метким у брехні, що наплів служниці багато всього, і однієї ночі йому вдалося заховатися за фіранкою у спальні леді Евелін. Він непорушно й тихо там стояв, коли врешті до кімнати зайшла дівчина. Вона полізла під ліжко, підняла плитку в підлозі, де було заглиблення, і вийняла звідти воскову фігурку, точнісінько таку саму, яку ми з нянею виліпили з глини. І весь цей час її очі сяяли, мов рубіни. Вона взяла до рук ту маленьку воскову лялечку і, притиснувши її до грудей, щось шепотіла до неї. Тоді поклала її на місце, потім знову взяла до рук і знову поклала, піднесла високо до стелі й опустила вниз, а тоді знову поклала туди, де вона лежала, і проказала: „Блаженний той, хто породив єпископа, який висвятив священника, який обвінчав чоловіка, який одружився на жінці, яка спорудила вулик, в якому оселилися бджоли, що зібрали віск, з якого зліплене моє справжнє кохання“. Промовивши ці слова, вона дістала зі скрині велику золоту чашу, а з шафи глечик вина, і налила трохи трунку в чашу, і якомога обережніше опустила туди фігурку, повністю скупавши її у вині. Тоді пішла до шафки, взяла невеличкий круглий коржик і приклала його до вуст ідола, потім обережно перенесла його на ліжко і вкрила ковдрою. А сер Саймон, попри страх, весь цей час спостерігав за дівчиною і побачив, як вона нахилилася і, розпростерши руки, щось шепотіла і співала, аж раптом поряд з нею з'явився вродливий юнак, який поцілував її в уста. Вони вдвох пригубили вина із золотої чаші і з'їли коржик. Однак, коли зійшло сонце, сер Саймон побачив у кімнаті тільки маленьку воскову лялечку, яку дівчина знову заховала в заглибленні під ліжком. Тепер сер Саймон знав напевне, ким вона була, тож він чекав і споглядав, поки час майже сплив і до року та одного дня залишився тиждень. Якось уночі, ховаючись за фіранками у неї в кімнаті, він побачив, як дівчина зробила ще п'ять воскових ляльок і заховала їх у своєму сховку, а наступної ночі витягла одну з них, підняла догори, наповнила золоту чашу водою, взяла ляльку за шию і занурила її під воду. А тоді промовила:

А наступного дня до замку прилетіла звістка, що сер Річард переходив річку вбрід і потонув. Уночі дівчина взяла іншу ляльку, затягнула на її шиї фіолетовий мотузок і повісила на цвяшку. А тоді промовила:

А наступного дня до замку прилетіла звістка, що сера Роланда повісили в лісі грабіжники. Вночі дівчина взяла іншу ляльку й увігнала свою шпильку прямісінько їй у серце. А тоді промовила:

А наступного дня до замку прилетіла звістка, що в шинку під час бійки якийсь незнайомець встромив ножа в серце сера Олівера. А тоді вночі вона взяла ще одну ляльку, вкинула її в камін, дочекалася, поки та розплавилась, і промовила:

А наступного дня до замку прилетіла звістка, що сер Джон помер від раптової гарячки. Тоді сер Саймон покинув замок, сів на свого коня, поскакав до єпископа і все йому розказав. Вислухавши сера Саймона, єпископ послав до замку своїх помічників, які схопили леді Евелін, і все, що вона заподіяла, було викрито. Тож через рік і один день, саме тоді, коли вона мала б іти під вінець з одним із шляхетних юнаків, її в одній сорочці повели через усе місто, прив'язали до великого стовпа на базарній площі і, повісивши на шию воскову лялечку, яку знайшли в її кімнаті, спалили живцем у присутності єпископа. Люди казали, що чули крики воскового чоловічка в пломенях вогню.

Я знову й знову думала про ту історію, поки лежала в себе на ліжку з розплющеними очима і немов бачила навіч леді Евелін на базарній площі, де жовті язики полум'я пожирали її прекрасне білосніжне тіло. Я так багато про все це думала, що стала немов частиною тієї історії, уявляла, що я — та дівчина, а люди прийшли і забрали мене, щоб спалити живцем перед натовпом, що зійшовся подивитися на страту. Мені було цікаво, чи вона взагалі переймалася усім тим, що заподіяла людям, і чи дуже боляче горіти заживо. Я знову й знову намагалася викинути з голови історії няні і втримати в пам'яті таємницю, яка мені відкрилася того вечора, і все те, що я побачила в таємному лісі, але крім темряви і якогось мерехтіння в ній годі було щось розгледіти, а потім і воно зникло, і я лиш бачила, як кудись біжу, а над чорним округлим пагорбом повисає великий білий місяць. Тоді всі старі історії повернулися знову, а також згадалися ті дивні пісеньки, які мені колись наспівувала няня. Одна з них починалася словами „Хелен мурзе, недолуге“, яку вона тихим голосом співала мені перед сном. Мугикаючи її собі під ніс, я нарешті заснула.

Наступного ранку я прокинулась така стомлена й невиспана, що наука геть не йшла мені до голови, тож я неабияк зраділа, коли заняття нарешті закінчились і настав час обідати, бо я хотіла розвіятись і побути наодинці. Надворі було тепло, і я пішла до зеленого пагорба біля річки і вмостилася на старенькій шалі своєї матінки, яку я навмисно прихопила із собою. Небо було сіре, як і день перед тим, але з нього пробивався білий відблиск сонячних променів, і з того місця, де я сиділа, відкривався вид на місто, таке тихе, спокійне і біле, як намальоване. Я згадала, що саме на цьому пагорбі няня навчила мене давній грі під назвою „Місто Троя“, де один танцює, вимальовуючи своїми рухами певний візерунок на траві, а, досхочу натанцювавшись, мусить, хоч-не-хоч, відповідати на запитання іншої людини і робити все, що йому звелять. Няня розповідала, що таких ігор колись було дуже багато, але про них мало хто знав. Граючи в одну з них, людей можна було перетворювати на що завгодно, а один старий чоловік, якого знала її прабабуся, пам'ятав дівчину, що обернулася гадюкою. Існувала ще одна давня гра з танцями, вигинаннями і кружляннями, під час якої можна було викрасти душу людини і скільки завгодно її переховувати, поки тіло тим часом блукало бездушним, позбавленим будь-яких відчуттів. Хай там як, а я прийшла до того пагорба, тому що хотіла подумати над таємницею лісу і тим, що трапилося минулого дня. З того місця, де я сиділа, я бачила далеко за межами міста галявину, на яку я натрапила, йдучи вздовж маленького струмка, що привів мене до незнайомої місцевості. Я уявила, що знову йду за струмком, і подумки пройшла увесь шлях, поки врешті дійшла до лісу, пролізла попід кущами і в сутінках побачила щось, що змусило мене почуватися так, наче я переповнена вогнем, так, немов я хотіла танцювати, співати і злітати увись, тому що я змінилась і стала незвичайною. Але те, що я бачила, ні краплі не змінилося і не потьмяніло, і я все дивувалася, як таке взагалі можливо, запитуючи себе, невже історії няні були правдою, тому що серед білого дня, просто неба все здавалося не таким, як уночі, коли я боялася, що мене спалять живцем. Якось я розповіла батькові одну з її казок — про примару, і запитала в нього, чи це правда, і він сказав мені, що це ніяка не правда, і лише простаки й неосвічені люди можуть вірити в такі дурниці. Він дуже розгнівався і насварив няню за те, що вона розповіла мені цю нісенітницю, і я пообіцяла їй, що навіть словом, навіть пошепки, ніколи й нікому не прохоплюся про те, що вона мені розповідала, а якщо розкажу — нехай мене вкусить велика чорна гадюка, що живе в лісовому озері. Я сиділа на тому пагорбі зовсім одна і думала, що було правдою, а що — ні. Я бачила щось дивовижне і неймовірно прекрасне, немов ожили казки моєї няні, і якщо я справді його бачила, а не понавигадувала все те, що постало з переплетіння чорного гілля і яскравого світла місяця, який висів понад великим округлим пагорбом, то доводилося визнавати, що у світі було стільки всього неймовірного, прекрасного і жахливого, що його не можна осягнути розумом, і я палко жадала пізнати усе це, хоча й тремтіла перед ним, поперемінно палала, немов у вогні, й тремтіла, немов від холоду. Я глянула вниз на місто, таке тихе і спокійне, як біла картинка, не перестаючи запитувати себе, чи все побачене мною — правда. Багато часу минуло, а я все не могла дійти якоїсь думки. Моє серце тріпотіло в грудях, немов підказувало мені, що я це не з голови взяла, і все ж це було неможливо, і я знала, що мій батько, та й інші, казатимуть, що це цілковита нісенітниця. Я ніколи й гадки не мала бодай словом прохопитися про це йому чи ще комусь, бо знала, що це намарне, з мене лише посміються чи, чого доброго, почнуть сварити, тож дуже довго я поводилася дуже тихо, весь час думала, намагаючись знайти відповіді на питання, що не давали мені спокою. Вночі мені снилися дивовижні сни, а рано-вранці я, бувало, прокидалася з криками, простягаючи до них руки. Водночас мені було страшно, бо там на мене чатували всілякі небезпеки, і якби я не була обережною, то втрапила б у жахливу халепу. Ці прадавні казки ніколи не йшли мені з голови — ні вдень, ні вночі, тож раз по раз я повторювала їх, розказуючи самій собі, блукаючи тими місцинами, де я колись чула їх з вуст няні. А коли вечорами я сиділа в дитячій біля каміна, то уявляла, як няня вмостилася в іншому кріслі й тихенько, щоб ніхто не почув, переповідає мені одну із її чарівних історій. Найбільше вона полюбляла розказувати казки, коли ми блукали полями далеко від дому, й тоді вона відкривала мені великі таємниці, якими не слід ділитися в стінах, адже навіть у них є вуха. А якщо це було щось більше за звичайну таємницю, нам доводилось ховатися в чагарникових заростях чи в лісі. Мені дуже подобалося те, як ми з нянею перелізали через паркани, йшли тихо, мов миші, продиралися крізь густі кущі чи раптово зривалися і бігли до лісу, поки не переконувалися, що за нами ніхто не стежить. Тоді ми могли бути певні, що наші таємниці залишаться між нами і ніхто більше про них не дізнається. Бувало, ховаючись, вона показувала мені всілякі дивовижі. Пригадую, як одного разу ми сиділи в заростях ліщини над струмком, і нам було дуже затишно й тепло, хоча надворі був лише квітень. Сонце пригрівало, і вже почали набрякати бруньки. Няня сказала, що покаже мені щось кумедне, а тоді, як і обіцяла, показала мені, як можна перевернути цілісінький будинок догори ногами, причому так, щоб ніхто не дізнався, що це твоїх рук справа: казанки і каструлі будуть стрибати й перекочуватися, порцеляна битиметься на друзки, а крісла перевертатимуться одне через одне. Якось я спробувала проробити таке на кухні, і виявилося, що мені це непогано вдається, бо цілісінькі гори тарілок попадали із полиць, а робочий стіл кухарки став сторчма і перекинувся просто „в неї перед очима“ — так вона мені сказала. Але вона так злякалась і вся пополотніла, що я більше до того не бралася, тим паче, що вона мені подобалася. Показавши тоді в заростях ліщини, як перевертати все догори дриґом, няня навчила мене імітувати всілякі звуки й шерехи, і я також оволоділа цими знаннями. Потім вона навчила мене всіляких віршиків, які необхідно читати в одних випадках, і жестів, які слід робити в інших, і ще багато чого, що перейняла від своєї прабабусі, коли вона сама ще була малим дівчам. І про все те я думала після тієї дивної прогулянки, коли мені здалося, що я побачила велику таємницю. Мені так хотілося, щоб няня була поруч, щоб я могла її про все те розпитати, та вона зникла більш як два роки тому, і ніхто не знав, що з нею сталося й куди вона поділася. Але я завжди пам'ятатиму ті дні, навіть якщо доживу до глибокої старості, тому що увесь той час я почувалась якось дивно, осмислюючи все, що трапилось, і сумніваючись у тому. То я була певна, що все те — правда, то зненацька мені починало здаватися, що такого насправді не могло бути, і все починалося знову. Втім, я завжди намагалася не робити речей, які могли бути небезпечними. Тож я вичікувала і довго над усім розмірковувала, і хоч не була певна в реальності того, що бачила, але так і не насмілилася перевірити, чи все те було насправді. Та якось я переконалася в тому, що історії няні були правдою. Я дізналась про це, коли була сама-самісінька. Тремтячи від радості та страху, я чимдуж кинулася до того лісу, де ми колись гуляли і де няня зліпила глиняного чоловічка; Я підбігла до заростей і продерлася крізь них. Діставшись того місця, де ріс бузиновий кущ, я затулила обличчя руками і лягла на траву, де непорушно пролежала дві години, шепочучи до себе солодкі й жахливі речі, знову й знову повторюючи деякі таємні слова. Все, що трапилося зі мною, було насправді, і це було чудово й дивовижно, а коли я пригадала історію, яку розповіла мені няня, а також те, що я бачила в таємному лісі, мене почало кидати то в жар, то в холод, і повітря наче наповнилось ароматом квітів і співом. Мені закортіло зліпити глиняного чоловічка, такого, як колись ліпила няня. Для цього мені потрібно було вигадати хитрий план, постійно бути насторожі й заздалегідь усе обдумувати, тому що ніхто не мав дізнатися про те, що я збиралася робити, та й зрештою, я була вже не маленька, щоб носити у відерці глину. Нарешті в мене визрів план, і, принісши мокрої глини в зарості, я зробила все так, як робила няня, а коли закінчила ліпити, то побачила, що мій ідол вийшов набагато гарніший за той, який колись зліпила вона. Коли чоловічок був готовий, я зробила все, що могла згадати, ба навіть більше, ніж няня, тому що мій ідол був подобою чогось набагато кращого. За кілька днів, швиденько впоравшись з уроками, я знову пішла до того струмка, що якось привів мене у незнайому місцевість. Я йшла вздовж струмка, пробираючись крізь кущі й попід низьким гіллям дерев, по колючих заростях на пагорбі та через темний ліс з повзучими тернами — то була довга-предовга дорога. Тоді я лізла темним тунелем, де по кам'янистому дну колись біг струмок, поки врешті дійшла до хащ, що повзли схилом пагорба, і хоч листя на деревах вже почало розпускатися, все виглядало таким самим темним, як тоді, коли я вперше туди забрела, і хащі були ті самі. Я неквапно піднялася на великий голий пагорб, блукаючи посеред розкиданих там дивовижних каменів. І знову побачила, що все повито моторошною тінню вуура, адже, хоча й сонце на небі світило яскравіше, ніж першого разу, та поміж диких пагорбів усе ще панувала темрява, і навислі дерева виглядали загрозливими й темними, а дивні камені були сірими. Видершись на високий насип і всівшись на камені нагорі, я подивилася вниз на валуни і знову побачила ті дивовижні кола — одне всередині іншого. Я принишкла, спостерігаючи за тим, як камені почали кружляти навколо мене і пританцьовувати на місці. Вони утворювали якийсь нескінченний вихор — здавалося, ніби ти сидиш у центрі Всесвіту і споглядаєш, як довкола тебе літають зорі. Тоді я пішла поміж каменів, щоб злитися з ними в танці й співати чудернацьких пісень. Потім я випила води з прозорого струмка в усамітненій таємній долині, припавши до нього губами, а тоді пішла далі й дісталася глибокого, наповненого по вінця джерела поміж моху, на якому ряхтіли крапельки води, переливаючись різними кольорами. Переді мною був загадковий морок долини, а позаду здіймалася висока трав'яна стіна, і довкруж нависали дерева, через що долина й здавалася такою таємничою. Я знала, що крім мене там більше нікого не було і ніхто не міг мене побачити. Я зняла черевики й панчохи і опустила ноги у воду, примовляючи необхідні слова. Вода ніскільки не була холодною, а навпаки — теплою і дуже приємною, й мені здавалося, ніби мої ноги оповиває шовк або німфа ніжить їх поцілунками. Промовивши інше заклинання і зробивши особливі жести, я витерла ноги рушником, який навмисно прихопила із собою, й одягнула панчохи та черевики. Видершись на круту стіну, я потрапила в те місце, де були улоговини, два чудові насипи, земляні вали і всілякі дивні фігури. Цього разу я не спускалася в улоговину, а обійшла її, щоб чітко, поки ще не стемніло, роздивитися ті фігури. Тоді я пригадала історію, яку майже зовсім забула і в якій ті фігури називалися Адамом і Євою, і тільки ті, кому відома та історія, знають, що вони означають. Тоді я пішла далі, і все йшла і йшла, поки таємною стежиною дійшла до таємного лісу, про який не можна говорити. Здолавши десь половину шляху, я зупинилась і підготувалася, пов'язавши собі на очі хустинку і переконавшись, що крізь неї нічого не видно: ані галузки, ані листочка, ані небесного світла — то була стара червона шовкова хустина з великими жовтими колами, яку я двічі згорнула, щоб нічого не бачити. Тоді я повільно, крок за кроком, рушила далі. Моє серце калатало, мов навіжене, а до горла підкотився якийсь клубок, стиснувши його так, що захотілося кричати, але я зціпила зуби і пішла далі. Поки я йшла, гілля чіплялося за моє волосся, великі шпичаки дряпали обличчя, проте я йшла далі, до самого кінця стежини. Тоді я зупинилась і вклонилася, а потім обійшла галявину навколо, витягнувши вперед руки, але нічого не відбулося. Я вдруге обійшла галявину, обмацуючи все навколо, але знову нічого. Коли я втретє обійшла галявину, все виявилася правдою, і я забажала єдиного — щоб роки промайнули якомога швидше і мені не довелося довго чекати, аби досягти щастя на віки вічні.

Няня, схоже, була пророком, подібним до тих, про яких написано в Біблії. Все, що вона розказувала, почало здійснюватися, і відтоді все решта, про що вона розповідала, стало дійсністю. Ось так я усвідомила, що її історії не були вигадкою, а моя таємниця — не витвір моєї уяви. Але того дня трапилось іще дещо. Я пішла до таємної місцини вдруге. Я стояла біля глибокого, по вінця наповненого джерела, і, ступивши на мох, нахилилася, щоб заглянути в нього, і так я дізналася, хто була та біла леді, що виходила з води, яку я тоді, дитиною, бачила в лісі. Я затремтіла всім тілом, тому що це знання дало мені розуміння інших речей. Тоді я пригадала, що після того, як я побачила в лісі білих людей, няня попросила мене більше про них розказати, і я вкотре їй усе розповіла, а вона слухала і після довгої-предовгої мовчанки врешті мовила: „Ти її ще побачиш“. І тоді я збагнула, що трапилось і що має трапитися в майбутньому. Я також зрозуміла, хто такі німфи, яких я можу зустріти де завгодно, і вони мені завжди допоможуть. Та я повинна повсякчас шукати їх, і вони являтимуться мені в найдивніших образах і подобах. Якби не німфи, я б ніколи не відкрила цієї таємниці, і взагалі нічого б не було, якби не вони. Колись давно няня розповідала мені про них, але називала їх якось по-іншому, і я не розуміла, що вона має на увазі і про що були ті її казки з німфами, лише знала, що вони дуже дивні. Німфи були світлі й темні, але ті й ті були прекрасними, неймовірно чарівними. Деякі люди бачили тільки світлих, декотрі — лише темних, але були й такі, що бачили і тих, і тих. Однак зазвичай першими з'являються темні німфи, а після них уже приходять світлі, і про них розповідають різні неймовірні легенди. Десь за день чи два після того, як я повернулась додому, відкривши для себе таємну місцину, я вперше запізналася з німфами. Няня розказувала мені, як їх викликати, і я намагалася робити так, як вона каже, але не розуміла, що вона мала на увазі, тож мені все це видавалося цілковитою нісенітницею. Та я вирішила спробувати ще раз і пішла до лісу, де біля озера мені явилися білі люди, і спробувала знову. Прийшла темна німфа, Аланна, перетворивши воду в озері на вогонь...»

Епілог

— Дуже дивна історія, — мовив Котґрейв, віддавши самітнику Емброузу його зелену книжечку. — Я вловлюю основний напрям розповіді, але багато чого зовсім не розумію. До прикладу, на останній сторінці: хто такі, на її думку, «німфи»?

— Гадаю, весь рукопис пронизаний алюзіями на певні «процеси», що як традиція передавались із покоління в покоління. Деякі з тих процесів лише починають відкриватися науці. Наука прийшла до них — а точніше, до сходинок, які ведуть до тих процесів, — найрізноманітнішими шляхами. Я розтлумачив алюзію на німф як на один із тих процесів.

— І ви вірите в їх існування?

— Так, звісно. Думаю, що з цього приводу я можу надати вам переконливі докази. Боюся, ви занедбали вивчення алхімії, так? Шкода, адже вся ця історія пронизана чудовим символізмом, а якби ви були знайомі з деякими працями з цього предмету, я би міг нагадати вам деякі моменти, які можуть багато чого прояснити в рукописі, який ви читали.

— Можливо. Та мені цікаво, чи ви й справді думаєте, що у тих небилиць є бодай якесь реальне підґрунтя? І чи не здається вам, що все це варто віднести до царини поезії чи дивних сновидінь, яким схильна вірити людина?

— Хочу лише сказати, що більшості людей, поза сумнівом, краще сприйняти все це за сон. Та якщо ви бажаєте почути мою справжню думку стосовно цього, то я думаю зовсім інакше. Ні, це радше навіть не думка, а знання. Можу навести вам кілька прикладів, коли люди зовсім випадково наштовхувалися на ці «процеси», вражені абсолютно неочікуваними результатами. У тих випадках, які спадають мені на гадку, і мови не може бути про якесь «навіювання» чи підсвідомі дії. З таким самим успіхом можна припустити, що учень «навіює» собі існування Есхіла[82], коли механічно зазубрює граматичні відміни у грецькій мові.

Однак ви, очевидно, звернули увагу на постійні недомовки, — продовжував Емброуз, — і в цьому конкретному випадку вони скоріш за все були суто інстинктивними, адже авторка рукопису ніколи не думала, що її записи потраплять до чужих рук. Але багато носіїв знань, зі зрозумілих причин, чинить так само. Сильнодіючі цілющі ліки, які водночас можуть також бути небезпечною отрутою, зберігаються в зачиненій на замок шафі. Дитина випадково може знайти від неї ключа й отруїтися. Та в більшості випадків пошуки ведуть розумно, і для того, хто терпляче підбирає ключа, флакони завжди наповнені дорогоцінним еліксиром.

— Ви не хочете детальніше пояснити?

— Правду кажучи, не хочу. І ні в чому вас не переконуватиму. Але ж ви зауважили, як рукопис ілюструє розмову, яку ми з вами вели минулого тижня?

— Та дівчина ще жива?

— Ні. Я був з тими, хто її знайшов. Я добре знав її батька. Він був адвокатом і майже не займався вихованням доньки. Його, крім документів і угод, нічого більше не цікавило, тож ця новина була для нього як грім серед ясного неба. Одного ранку вона зникла. Гадаю, це сталося через рік після того, як вона зробила останні записи в зеленій книжечці, яку ви прочитали. Почали розпитувати слуг, і вони розказали те, що знали, і зробили єдиний логічний висновок — який, насправді, виявився хибним. Зелену книжечку знайшли в неї в кімнаті, а я знайшов дівчину, розпростерту на землі перед ідолом в тому місці, яке вона описувала з таким благоговінням.

— То все-таки це був ідол?

— Так, вона заховала його поміж колючих кущів у густому підліску, який обрамляв цю галявину. Місцина виглядала дикою і пустельною. Та ви й самі знаєте з її описів, якою саме вона була, хоч юне дівча трохи згущувало фарби. В дитячій уяві висоти завжди вищі, а глибини — глибші, ніж є насправді, а вона, на жаль, володіла чимось набагато більшим за уяву. Хтось може сказати, що картина, яка постала з її фантазій і яку вона зуміла описати словами, могла б стати витвором наділеного багатою уявою художника. Але та місцина й справді дуже дивна і безлюдна.

— Вона була мертва?

— Так. Вона отруїла себе... вчасно. Ні, загалом їй не було в чому дорікнути. Пригадуєте історію, яку я вам не так давно розказував про леді, на очах якої віконна рама розтрощила пальчики її дитини?

— А про яку статую йшлося в рукописі?

— Про кам'яну статую римських митців, що з віками не почорніла, а навпаки, стала білою і блискучою. Вона обросла хащами, захована у них, а в добу середньовіччя прибічники однієї давньої традиції знали, як використовувати її у власних цілях. Навіть більше, її зробили частиною страшного ритуалу шабашу. Зверніть увагу, що тим, хто випадково, чи буцімто випадково, бачив сяяння цієї білої статуї, було необхідно зав'язати собі очі, коли вони йшли туди вдруге. Це дуже важливий момент.

— Вона ще й досі там?

— Я послав по інструменти, і ми розтрощили її дощенту. Живучість традицій ніколи мене не дивувала, — продовжив Емброуз після короткої мовчанки. — Можу назвати багато англійських парафій, де все ще існують такі ритуали, про які дівчина наслухалася в дитинстві, — таємні, але на диво тривкі й живучі. Ні, як на мене, дивною та страшною є сама історія, а не її продовження, адже я завжди вірив, що диво народжується саме в душі.