Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

I

Одного осіннього вечора, коли за серпанком блакитного туману сховався увесь ґандж Лондона, а дальні вулички та алеї здавалися блискучими й ошатними, містер Чарльз Селісбері неспішно спускався по Руперт-стріт, неквапною ходою наближаючись до свого улюбленого ресторану. Він ішов з похиленою головою, вивчаючи бруківку вулиць, і, вже майже діставшись вузьких дверей, наткнувся на чоловіка, що саме підходив з далішнього кінця вулиці.

— Пробачте, я не помітив вас. Невже це ви, Дайсоне?

— Ага. Як поживаєте, Селісбері?

— Помаленьку. Але де вас носило, Дайсоне? Здається, я не бачив вас цілих п'ять років.

— Ні, ви помиляєтеся. Пам'ятаєте мої скрутні часи, коли ви завітали до мене на Шарлот-стріт?

— Ще б пак! Пригадую, як ви казали тоді, що заборгували за п'ять тижнів оренди і що вам довелося продати свого годинника за дуже символічну ціну.

— Любий Селісбері, у вас чудова пам'ять. Мені тоді направду сутужно велося, та, що цікаво, невдовзі після нашої.з вами зустрічі справи лише погіршилися. Як описав моє фінансове становище один мій приятель — «голий, як липка». Я не любитель таких виразів, але саме так усе й було. Гадаю, нам ліпше зайти досередини. Іншим людям, мабуть, також кортить попоїсти — звичайна людська слабкість, Селісбері.

— Звісно, ходімо. Дорогою сюди я якраз думав про те, чи вільний столик в кутку. Той, де крісла з оксамитовою оббивкою.

— Я знаю, про який ви столик кажете. Він не зайнятий. Отож, моє скрутне становище лише погіршилося.

— І що ж ви зробили? — запитав Селісбері і, знявши капелюха, вмостився за столиком у кутку, кинувши на меню повний приємного очікування погляд.

— Що я зробив? Сів і почав думати. У мене була добра класична освіта і цілковита відраза до будь-якого роду праці; і з цим я постав перед світом. Знаєте, я чув, що є люди, яким оливки здаються огидними на смак! Бідолашні! Я часто міркував над тим, що під червоне вино, та ще й з оливками, я міг би написати геніальні вірші. Може, замовимо к'янті? Хай це і не найкраще вино, але його подають в чарівній оплетеній пляшці.

— Воно тут якраз непогане. Можемо замовити навіть велику пляшку.

— Чудово. Задумавшись над своїм скрутним становищем, я твердо вирішив узятися за перо.

— Справді? Доволі неочікувано. Виглядає, однак, що вам непогано ведеться.

— Однак! Яка насмішка над шляхетною справою. Боюся, Селібсері, у вас немає тої поваги до митців, на яку вони заслуговують. Уявіть собі: я сиджу за своїм письмовим столом, з пером, чорнилом і чистим білим аркушем, ви навіть зможете це побачити, якщо зайдете до мене, і якщо за кілька годин навідаєтеся знову, то (швидше за все) перед вами постане творіння!

— Воно-то так. Але я думав, що на літературі не сильно розживешся.

— Ви не праві. Її плоди — неймовірні. Між іншим, невдовзі після нашої з вами зустрічі я успадкував невелику суму. Помер мій дядько, що виявився несподівано щедрим.

— Зрозуміло. Що ж, дуже доречно.

— Звісно, це був дуже приємний дарунок. І я завжди розцінював його як внесок у свої дослідження. Я казав вам, що я — письменник, та було б, мабуть, доречніше назвати себе науковцем.

— Боже милостивий, Дайсоне, а ви й направду дуже змінилися за останні кілька років. Я завжди вважав вас неробою, що без діла тиняється містом — тим, кого із травня по липень можна чи не щодня побачити на північному боці Пікаділлі.

— Саме так. Але навіть тоді я, хоч і несвідомо, формувався як особистість. Знаєте, мій бідний батько не мав чим оплатити моє навчання в університеті, і я завжди — через власне невігластво — скаржився на те, що не здобув освіти. Але я був молодим телепнем, Селісбері. Моїм університетом стала Пікаділлі. Саме там мене захопила велика наука, що й досі не відпускає.

— Про яку науку ви кажете?

— Науку великого міста, фізіологію Лондона. Це — буквально й метафізично — найвеличніший предмет, який може полонити людський розум. Яке ж смачне це рагу із фазана! Мене й сьогодні все ще приголомшує думка про те, яким величезним і складним є Лондон. Якщо наполегливо вчитися — людина зможе осягнути Париж, та Лондон завжди залишатиметься загадкою. У Парижі можна сказати: «Ось тут живуть актриси, тут — представники богеми, а тут — нездари», але в Лондоні все геть інакше. Ви не помилитеся, сказавши, що на такій-то вулиці мешкають прачки, але там само, в будинку на другому поверсі, хтось вивчає походження арамейської мови, а на горищі будинку навпроти доживає свої останні дні всіма забутий митець.

— Бачу, Дайсоне, ви нітрохи не змінилися, — мовив Селісбері, маленькими ковтками попиваючи свій к'янті. — Думаю, ваша надто бурхлива уява вводить вас в оману. Містерія Лондона існує лише у ваших фантазіях. Як на мене — це нічим не примітне нудне місто. Нам нечасто доводиться чути про насправді вишукані злочини в Лондоні, коли в Парижі ними аж кишить.

— Налийте мені ще трохи вина. Дякую. Ви помиляєтеся, любий друже, ох, як помиляєтеся! Коли мова зайшла про злодіяння — Лондону є чим пишатися. Просто Агамемнонів[19] у нас достатньо, бракує Гомерів — carent quiavate sacro[20].

— Я пам'ятаю ці рядки, однак не зовсім розумію, до чого ви хилите.

— Що ж, простішими словами, в Лондоні немає добрих письменників, які б спеціалізувалися на таких, оповідях. Наші журналісти — тупі; хай би якою була історія, вони зіпсують її своїми розповідями. Їхнє уявлення про жах і про те, що його викликає, дуже спрощене. Ніщо так не цікавить тих перодряпів, як кров, густа червона кров, і вони тільки те й роблять, що згущують фарби, вважаючи свої статті сильними та переконливими. Це просто жалюгідно. Окрім того, на жаль, саме банальні жорстокі вбивства завжди привертають найпильнішу їхню увагу і найчастіше з'являються на шпальтах газет. От, наприклад, б'юся об заклад, що ви ніколи не чули про випадок у Гарлесдені.

— Ні, начебто нічого такого не пригадую.

— Отож-бо. А тим часом це дуже цікава історія. Я розкажу її вам за кавою. Гарлесден, як вам відомо, вірніше — невідомо, доволі-таки віддалений квартал Лондона. Це щось геть відмінне від якоїсь славної, вкритої нашаруванням старовини околиці, як Норвуд чи Гемпстед, що абсолютно не схожі між собою. У Гемпстеді величний будинок у китайському стилі з прилеглими до нього трьома акрами землі сусідить з дерев'яними будиночками, в яких мешкають художники, тимчасом як у Норвуді живуть заможні родини середнього класу, що купили там маєток, «тому що він неподалік від Палацу», хоча вже через півроку їх вернуло від самої лише згадки про Палац. Однак у Гарлесдена немає свого обличчя. Він ще надто юний для цього. Ряди червоних і ряди білих будинків з яскраво-зеленими жалюзі на вікнах, пофарбованими дверима і маленькими задніми подвір'ями, які вони називають садками, кілька убогих крамничок, але щойно ви подумаєте, що зрозуміли, як виглядає це місце, як його образ одразу тане.

— Як це, в біса, можливо? Хіба будинки можуть валитися прямо на очах?

— Ні, не зовсім так. Але Гарлесден як єдине ціле щезає. Вулиця перетворюється на тиху стежину, будинки обертаються берестами, а подвір'я-садки стають зеленими лугами. Ви одразу ж потрапляєте з міста в село. Там немає поступового переходу, як у невеличких провінційних містечках, коли розлогих газонів та фруктових садів поступово стає більше, а будинків — менше. Там в одну мить все просто обривається. Гадаю, що люди, які там живуть, працюють переважно в лондонському Сіті. Якось раз чи двічі я бачив переповнений автобус, що їхав у тому напрямку, але гіршої самоти, як там серед дня, немає навіть в опівнічній пустелі. Це наче місто мертвих. Простуючи яскраво освітленими безлюдними вулицями, важко усвідомити, що вони також є частиною Лондона. Рік чи два тому там жив один лікар. Він повісив на дверях мідну табличку і встановив червоний ліхтар у самому кінці одної з тих освітлених вулиць, а з тильної частини його будинку далеко на північ простягалися поля. Не знаю, чому він поселився в такому закутні, можливо, доктор Блек, так його звали, був далекоглядним і орієнтувався на майбутнє. Як потім виявилося, рідня його не бачила вже багато років, і ніхто не знав навіть, що він вивчився на лікаря, а де він жив — і поготів. Однак поселився він у Гарлесдені не один, а разом зі своєю надзвичайно вродливою дружиною і займався там лікарською практикою. Люди бачили, як вони, невдовзі після переїзду в Гарлесден, виходили літніми вечорами на прогулянку і, на перший погляд, здавалися дуже люблячою парою. Прогулянки тривали цілу осінь, а тоді раптом припинилися. Втім, це й не дивно, адже дні стали коротшими, холоднішими, та й поля поблизу Гарлесдена втратили свою вабливість. Цілу зиму ніхто не бачив місіс Блек, і на запитання своїх пацієнтів доктор завжди відповідав, що вона «трохи хворіє, але навесні їй, безумовно, стане краще». І ось настала весна, а за нею — літо, а місіс Блек так ніхто й не бачив. Врешті поміж людей почали ширитися всілякі чутки, і багато дивних речей було сказано за ранньою вечерею — єдиною розвагою в цих околицях. Усе частіше доктор Блек почав ловити на собі косі погляди, а його лікарська практика стала занепадати просто на очах. Одне слово, сусіди перешіптувалися між собою, подейкуючи, що місіс Блек мертва і що це справа рук доктора. Але це було не так. Місіс Блек побачили у червні, і вона була жива-здорова. Була неділя, одна з тих чудових днин, що геть не властиві англійському клімату, і пів Лондона висипало в поля на всі сторони світу, щоб удихнути пахощі білого травневого цвіту і перевірити, чи не перецвіли ще дикі ружі на живоплотах. Я й сам рано вибрався на прогулянку, довго вештався і вже вирішив повертатися, коли дорогою додому зрозумів, що забрів у той самий Гарлесден, про який ми говорили. Точніше, я випив кухоль пива у «Дженерал Гордон» — найкращому закладі в околиці — і, безцільно блукаючи неподалік, угледів у живоплоті шпарину, що так і вабила до себе, тож я не втримався і вирішив розвідати, що за луги простираються за ним.

Як же приємно після прогулянки дорогами, всіяними пекельно дрібного жорствою, босоніж ступати по траві! Мені закортіло сісти на березі й закурити. Шукаючи в кишені кисет з тютюном, я мимохіть глянув на будинки і, затримавши на них погляд, відчув, як у мене перехопило подих і заклацали зуби, а паличка, яку я міцно стискав у руці, тріснула надвоє. У мене було відчуття, ніби по моєму хребту пройшов електричний струм, і якусь мить, що здавалася вічністю, я намагався зрозуміти, що, в біса, коїться і що змусило моє серце трепетати і викручувало кістки. Звівши погляд, я глянув на останній будинок у ряду, що розтягнувся переді мною, і на частку секунди вгледів у горішньому вікні обличчя. Обличчя жінки, але не людське. Якось ми з вами, Селісбері, сиділи в церкві, як справжні порядні англійці, й слухали проповідь, в якій ішлося про невтоленну жагу і про невгасний вогонь, але мало хто з нас розуміє значення тих слів. Сподіваюся, ви ніколи їх не зрозумієте, бо, вгледівши у вікні те лице, коли наді мною було блакитне небо, а теплий вітер обвівав мене своїм подихом, я зрозумів, що зазирнув у інший світ — через вікно звичайного будинку я побачив, як переді мною відкрилося пекло. Трохи оговтавшись від цього шоку, я подумав було, що на якусь мить знепритомнів. По моєму обличчю стікали краплі холодного поту, і я, задихаючись, хапав ротом повітря, мов потопельник. Звівшись нарешті на ноги, я пішов до того будинку, де на прибитій на парадних дверях поштовій скриньці побачив ім'я — «Доктор Блек». З примхи долі чи за щасливим випадком, коли я проходив повз, двері відчинилися і сходами спустився чоловік. У мене не було сумнівів, що то був доктор власного персоною. Його зовнішність була типовою для Лондона: довготелесий, худий, з блідим обличчям і тьмяними чорними вусами. Проходячи повз, він глянув на мене, і хоча це був звичайний погляд, яким зазвичай обмінюються під час випадкової зустрічі, десь глибоко в душі я був відчув, що ця людина небезпечна. Як ви зрозуміли, додому я повертався добряче спантеличений і не менш нажаханий побаченим. Тому згодом я ще раз навідався до «Дженерал Гордон», де вдосталь наслухався всіляких чуток про Блеків. Я нікому не казав, що бачив у вікні обличчя жінки, але чув, що багато хто захоплювався її чудовим золотавим волоссям. Навколо того лиця, що викликало в мене такий невимовний жах, колихалась імла золотистого волосся, наче сяючий ореол навколо обличчя сатира. Усе це неабияк мене тривожило, і, діставшись дому, я з усіх сил намагався переконати себе в тому, що побачене мною — це просто ілюзія, але марно. Я чітко знав, що насправді бачив те, що намагався вам описати, і був переконаний, що там, у вікні, промайнула місіс Блек. Той будинок обріс чутками про насильницьку смерть, що, я знав, було неправдою, а сам я був переконаний у тому, що в будинку з яскраво-рудої цегли на розі Девон-роуд оселилося страшенне зло: але як побудувати логічну теорію з цих двох складових? Словом, я опинився у світі якоїсь містерії. Я ламав над цим голову і кожну вільну хвилину намагався скласти докупи розтріпані уривки своїх думок, але так і не міг зробити бодай кроку до розгадки цієї таємниці, з плином літніх днів ця справа все більше огорталася туманом, що приховував якийсь неясний жах, неначе нічне привиддя, що наснилося місяць тому. Гадаю, незабаром та справа залягла б десь на споді моєї свідомості — зовсім забути її я не зміг би, бо таке не сходить з пам'яті, — та одного ранку, читаючи газету, я звернув увагу на заголовок, що виділявся над двома дюжинами рядків, надрукованих дрібним шрифтом: «Справа Гарлесдена», і я одразу здогадався, про що там прочитаю. Місіс Блек була мертва. Блек викликав додому іншого доктора, щоб той засвідчив смерть, але щось викликало в нього підозри, внаслідок чого розпочалося слідство і був зроблений розтин тіла. І що ж було потім? А потім було те, що вразило мене найбільше. Тріумф неочікуваного. Два доктори, що проводили розтин, були змушені визнати, що не виявили жодних ознак насильницької смерті. Найдосконаліші аналізи та найновіші реактиви так і не показали слідів отрути навіть у найменших кількостях. Вони констатували, що смерть настала внаслідок якоїсь незрозумілої й водночас цікавої з наукового погляду форми захворювання мозку. Тканина головного мозку та молекули сірої речовини зазнали неймовірної кількості змін. Молодший з двох докторів, який, наскільки мені відомо, зажив репутації як фахівець із захворювань мозку, під час слідства дав свідчення, які мене глибоко вразили, хоч я тоді й не повністю осягнув їх значення. Він сказав: «На початку розтину мене дуже здивували явища цілком невідомого для мене характеру, попри мій багатий досвід у цій царині. Зараз немає потреби вдаватися в деталі цих явищ, достатньо лише зазначити, що в ході розтину я не міг повірити у те, що цей мозок взагалі належав людині». Уявіть, яке здивування в публіки викликала така заява, і коронер[21] перепитав у доктора, чи той мозок нагадував мозок тварини. «Ні, — відповів той, — я б так не сказав. Хоч на це вказували певні ознаки, але інші, й це мене здивувало найбільше, свідчили про нервову організацію, цілком відмінну від людини чи примітивних тварин». Безперечно, це була цікава заява, але суддя, звісно ж, виніс вердикт про смерть з природних причин, громадськість втратила інтерес до події, і справу закрили. Однак, прочитавши заяву доктора, я вирішив дізнатися про цю справу якомога більше і взявся до роботи, що могла стати для мене цікавим розслідуванням. У його ході переді мною поставало багато труднощів, але я домігся деяких успіхів. Хоча я сам до пуття не розумів їх причин, мій любий друже. Уявляєте, ми тут сидимо майже чотири години! На нас уже кельнери[22] скоса поглядають. Час розплачуватись і йти звідси.

Двоє чоловіків мовчки вийшли надвір, де затрималися, щоб вдихнути прохолодного повітря, споглядаючи стрімкий рух транспорту, який пролітав перед ними по Конветрі-стріт під акомпанемент дзеленчання двоколісних карет та вигуків хлопчиків-газетярів, вловлюючи за цими гучними звуками віддалений незмовкний шум Лондона.

— Хіба ж не дивна справа? — врешті мовив Дайсон. — Що ви про це думаєте?

— Любий друже, я не знаю, чим усе закінчилося, тому наразі не висловлюватиму своїх міркувань. Коли я почую продовження історії?

— Завітайте до мене якось увечері, скажімо, наступного четверга. Ось моя адреса. На добраніч. Я хочу пройтися Стрендом. — Дайсон махнув рукою екіпажу, що якраз проїжджав повз, а Селісбері звернув північніше у напрямку свого будинку.

II

Містер Селісбері, як можна було здогадатися з тих кількох реплік, які він кинув того вечора, був дуже поміркованим молодим джентльменом з гострим інтелектом, чий здоровий глузд відступав перед таємничим і невідомим, в кого парадокси викликали почуття неприйняття. Під час вечері в ресторані він майже весь час мовчав, змушений слухати історію про дивовижні, ба навіть неймовірні події, що була майстерно сплетена людиною, яку з дитинства вабили інтриги й таємниці, тому він дещо виснажений перетнув Шефтсбері-авеню і пірнув у глибини Сохо, оскільки його помешкання було розташоване у скромному районі на північ від Оксфорд-стріт. По дорозі він думав про те, яка доля чекає на Дайсона, що цілком покладається на літературу, живе завдяки щедрості свого турботливого родича й ніяк не може збагнути, що його проникливість, перемежовану з надто жвавою уявою, скоріш за все буде винагороджено хіба що кількома рекламними щитами чи жирним заголовком у газеті. Поглинутий своїми думками, Селісбері водночас захоплювався своєрідним умінням Дайсона перетворювати речі, такі як обличчя недужої жінки чи випадок із захворюванням мозку, на шаблонні елементи роману. Селісбері йшов ледь освітленими вулицями, не помічаючи ні поривчастого вітру, що різко свистів по закутках і вихором здіймав у повітря купи сміття з тротуару, ні чорних хмар, що наповзали на блідо-жовтий місяць. Навіть перші краплі дощу, які впали на обличчя, не могли відірвати його від роздумів, і лише коли на вулиці розгулялася справжня негода, він подумав, що непогано було б знайти якийсь прихисток. Гнаний вітром дощ тарабанив із силою безжальної грозової зливи, відскакуючи від бруківки і шматуючи повітря. Стрімкий потік води біг по водостічних жолобах і збирався калюжами над засміченими стоками. Кілька випадкових перехожих, що радше вешталися вулицею, ніж кудись прямували, шмигнули, мов налякані кролики, у якісь пристановища, і хай би як голосно та довго Селісбері свистів, підкликаючи екіпаж, біля нього так ніхто й не зупинився. Він озирнувся навсібіч, намагаючись визначити, як далеко йому до притулку Оксфорд-стріт, але побачив, що, легковажно гуляючи вулицями, він звернув зі свого звичного шляху й опинився у незнайомому районі, де, вочевидь, навіть не пахло забігайлівкою, де можна було б перебути негоду за скромну суму в два пенси. На вулиці стояло кілька ліхтарів, вогні яких ледь пробивалися крізь кіптяві скельця, і в цьому примарному освітленні перед Селісбері постали похмурі старі будинки. Квапливо йдучи далі, зіщулившись під сильним дощем, він побачив незліченні дзвінки на дверях та вигравіювані на латунних табличках під ними імена, майже стерті часом, де-не-де йому траплялися ошатні ґанки з різьбленими навісами, що виступали над дверима, чорніючи від бруду півстолітньої давнини. Здавалося, злива ставала все несамовитішою. Він змок до рубця, його новий капелюх був геть зіпсований, а Оксфорд-стріт і далі здавалася як ніколи недосяжною. Промоклий наскрізь чоловік відчув страшенне полегшення, коли йому трапилася темна склеписта арка, що давала надію на прихисток якщо не від вітру, то принаймні від дощу. Забившись у найсухіший куток, Селісбері роззирнувся. Він опинився в якомусь вузькому проході, що був задуманий як частина будинку, а за ним побачив доріжку між голих стін, що вела кудись у невідомість. Він постояв там деякий час, марно намагаючись бодай трохи відтиснути свій одяг і дослухаючись до стукоту коліс екіпажу, коли це його увагу привернув гучний звук, що долинав звідкілясь позаду нього і лунав усе голосніше і ближче. Незабаром він почув пронизливий голос жінки, що комусь погрожувала і так бурхливо виражала незгоду, аж її слова відлунювали від кам'яних стін, а чоловічий голос щось заперечував і бурчав у відповідь. Далеко не романтик, Селісбері отримував задоволення від вуличних сцен і був любителем п'яних сварок. Тож він налаштувався слухати й споглядати, мов завсідник справжньої опери. Але, на його розчарування, сварка швидко припинилася, і, окрім неспокійних кроків жінки та повільної хиткої ходи чоловіка, що наближалися до нього, він більше нічого не розрізняв. Тримаючись в тіні, він спостерігав за тими двома. Чоловік був добряче п'яним; він щосили намагався уникнути зіткнення зі стінами, лавіруючи поміж ними, немов кораблик, що пливе проти вітру. Жінка дивилася прямо поперед себе, і з її блискучих очей текли сльози. Раптом полум'я сварки спалахнуло знову, і жінка вивергнула на свого супутника цілий потік лайки.

— Ниций шельма, підлий, нікчемний покидьок, — продовжила вона після того, як ущухла буря прокльонів, — думаєш, я гаруватиму на тебе, доки ти будеш бігати за тією дівкою з Ґрін-стріт і пропивати кожне зароблене пенні? Але ти помиляєшся, Семе, бо більше я цього не терпітиму. Щоб тебе болячки побили, брудний злодюга, ти і твій господар дістали мене до самих печінок, можеш і далі займайся своїми справами, а я лиш сподіватимуся, що через них у тебе будуть величезні проблеми.

Сягнувши рукою собі за пазуху, жінка вийняла звідти якийсь папірець, зіжмакала його, шпурнула геть і зникла в темряві, а чоловік, хитаючись із боку на бік, повільно сунув вулицею, щось нерозбірливо й розгублено бурмочучи. Селісбері глянув услід чоловікові й побачив, як той плентається тротуаром, зупиняючись час від часу й нерішуче тупцяючи на місці, а затим уже рушаючи далі вздовж іншого азимута. На небі прояснилося, лише білі пухнасті хмарини пропливали, час від часу заступаючи місяць. Тимчасом як хмари пролітали небом, надворі то світліло, то темніло, і в один з таких моментів, коли прозорі білі промені осяяли вузький прохід, Селісбері обернувся й побачив у себе під ногами маленьку кульку зім'ятого паперу, який пожбурила жінка. Його аж розпирало від цікавості дізнатися, що там, усередині, тож він підняв кульку, засунув її до кишені й рушив далі.

III

Селісбері був людиною звички, тож коли він, промоклий до нитки, у прилиплому до тіла одязі, схожий на опудало, в просякнутому водою капелюху, дістався додому, то не міг думати ні про що, окрім власного здоров'я, про яке він повсякчас турбувався. Тож, скинувши мокрий одяг та загорнувшись у теплий халат, він взявся готувати собі мікстуру з джину і води, яку він підігрівав над спиртівкою, що скрашувала суворість життя сучасного самітника. Випивши ці ліки й викуривши люльку для заспокоєння розбурханих нервів, Селісбері з чистим сумлінням і без зайвих думок у голові пішов спати. Він не згадував ані про свою пригоду в темному проході, ані про дивні фантазії, якими Дайсон приправив його вечерю. Так усе тривало й наступного ранку, коли Селісбері вирішив ні про що не думати, поки не закінчить снідати. Прибравши посуд і запаливши люльку, він лише тоді згадав про кульку паперу і почав мацати кишені свого все ще мокрого пальта. Він не пам'ятав, у яку саме кишеню поклав кульку, а понишпоривши в одній та другій, він раптом стривожився, що може її взагалі не знайти, хоча нізащо не зміг би пояснити, чому його так хвилювало те, що, скоріш за все, було просто сміттям. Але він полегшено видихнув, коли його пальці торкнулися зім'ятого папірця, що лежав у внутрішній кишені. Він легенько витягнув його і поклав на невеличкому столику біля свого крісла з такою обережністю, ніби то була якась реліквія. Селісбері сидів із люлькою в зубах і кілька хвилин не міг відвести погляду від своєї знахідки. Дивне бажання кинути її в камін і назавжди покінчити з цим усім боролося в ньому з прагненням дізнатися про те, що містила в собі ця паперова кулька, і здогадками про те, чому розлючена жінка з такою пристрастю пожбурила її від себе. Як і можна було очікувати, останнє перемогло, та він все одно з якоюсь нехіттю взяв ту кульку, розгорнув її та поклав папірець на стіл. Перед ним лежав брудний аркуш паперу, скоріш за все вирваний з якогось дешевого зошита, де посередині було кілька рядків, виведених нерівним і геть нерозбірливим почерком. Селісбері нахилився і, глибоко вдихнувши, якусь мить напружено вдивлявся у літери, а тоді відкинувся на спинку свого крісла і, неуважливим поглядом дивлячись перед себе, вибухнув таким гучним і довгим реготом, що дитина його хазяйки, яка жила поверхом нижче, прокинулася зі сну, відгукнувшись на його веселощі переляканим плачем. Та він знову й знову заливався сміхом, а тоді взяв до рук папірець й вдруге прочитав те, що здалося йому безглуздою нісенітницею:

«К. довелося поїхати до Парижа навідати своїх друзів. Треверс Хендел С. Один раз — навколо трави, двічі — навколо дівчини-краси, тричі — навколо дерева клена».

Зім'явши папірець, достоту як та розлючена жінка, Селісбері прицілився пожбурити ним у камін. Однак раптом передумав, недбало кинув його в шухляду письмового стола і знову засміявся. Його обурила абсурдність тієї записки, і йому стало соромно за власні нетерпеливі очікування, як людині, що, читаючи в газеті гучні заголовки в розділі з оголошеннями про розшук зниклої рідні, не знаходить там нічого, крім реклами та банальностей. Він підійшов до вікна і почав роздивлятися неквапливе ранкове життя свого кварталу: покоївок, що миють сходи в неохайних ситцевих сукнях, торговця рибою та м'ясника за їхніми прилавками, крамарів, що вже стояли у дверях своїх невеличких лавок, сумно схиливши голови через брак покупців та ентузіазму. Блакитний серпанок удалині надавав панорамі нотки пишності, але загалом вигляд вулиці був доволі гнітючим і зацікавив би хіба що того, хто вивчає життя Лондона і бачить у кожній його грані щось виняткове й надзвичайне. Селісбері з огидою відвернувся від вікна і вмостився у м'якому кріслі, оббитому яскраво-зеленою тканиною і оздобленому жовтим позументом — гордістю та привабою його помешкання. У ньому він поринав у своє улюблене ранкове заняття — читав черговий роман про розваги й кохання, насправді зовсім кепський, наче написаний у співавторстві конюха і студентки коледжу. За звичних обставин Селісбері захоплено читав би до обіду, однак цього ранку він неспокійно вовтузився у кріслі, не в змозі зосередитися на книжці, яку то брав до рук, то знову відкладав убік, гніваючись на себе і проклинаючи все навколо.

Йому засіли в голові ті віршовані рядки з аркуша паперу, знайденого в арковому проході, і хай би що він робив, увесь час подумки повторював: «Один раз — навколо трави, двічі — навколо дівчини-краси, тричі — навколо дерева клена». Цей наспів став для нього просто нестерпним, мов якась безглузда пісенька з вар'єте, яку безперестанку мугикаєш, а потім ще півроку чуєш її у виконанні вуличних хлопчаків, що мають її за безпрограшний варіант заробити сяку-таку копійчину. Намагаючись утекти від свого ворога, він вийшов надвір, щоб загубитись у людському шумовинні й гуркоті екіпажів, та незабаром мимохіть звернув убік, крокуючи якоюсь безлюдною вулицею, марно ламаючи голову над значенням нісенітних слів. Яким було його полегшення, коли настав четвер і він згадав, що цього дня мав навідати Дайсона. Непереконливі фантазії самозваного письменника здавалися йому забавними порівняно з тим надокучливим віршиком, що завів його у лабіринт думок, з якого він ніяк не міг вибратися. Дайсон жив на найтихішій з тихих вулиць, що вели зі Стренду вниз до річки, і коли, піднявшись вузькими сходами, Селісбері опинився в помешканні свого приятеля, то побачив, що його дядько був насправді дуже щедрим. Підлога світилася й виблискувала всіма барвами сходу; килим, яким вона була встелена, Дайсон назвав «заходом сонця уві сні»; світло ліхтарів, що розсіювало сутінки лондонських вулиць, не проникало крізь вигадливі фіранки, що де-не-де виблискували золотими нитками. На поличках дубової шафи стояли глечики й тарілки зі старовинної французької порцеляни, а чорно-білі гравюри, яких не знайдеш на Геймаркеті чи на Бонд-стріт, виглядали дуже вишукано на тлі розкішного японського пергаменту. Селісбері сів на дерев'яній лаві біля каміна і вдихнув змішаний аромат тютюну та якихось пахощів, приголомшений усією цією розкішшю, з якою годі порівняти оббиті зеленою тканиною крісла, дешеві картини та дзеркало в позолоченій рамі його власного помешкання.

— Радий, що ви завітали, — сказав Дайсон. — Правда, затишне гніздечко? Щось ви кепсько виглядаєте, Селісбері. З вами не трапилося нічого поганого?

— Ні, але останні кілька днів я просто сам не свій. Річ у тому, що тієї самої ночі, коли ми з вами востаннє бачилися, зі мною трапилась дивна... ем... пригода — гадаю, це так можна назвати, — і відтоді вона не дає мені спокою. Та найприкріше те, що пригода та — цілковита нісенітниця, а проте, я потім усе вам докладно розповім. А поки що ви маєте розказати решту тієї дивної історії, яку почали в ресторані.

— Так. Але, боюся, Селісбері, ви невиправний. Ви є рабом того, що звете фактами. Глибоко в душі ви переконані в тому, що то не справа дивна, а моє бачення її, і що насправді все просто, як у поліцейському рапорті, — і ви це чудово знаєте. Втім, я завершу історію, яку почав. Та спершу не завадило б чогось випити і запалити люльки.

Дайсон підійшов до дубового буфета і дістав з його глибин опуклу пляшку і два маленькі позолочені келишки.

— Це лікер «Бенедиктин», — сказав він. — Ви ж трохи вип'єте?

Селісбері ствердно кивнув, і якийсь час двоє чоловіків сиділи, попиваючи лікер і замислено пахкаючи люльками, перш ніж Дайсон почав свою розповідь.

— Заждіть-но, — заговорив він, — ми, здається, зупинилися на розгляді справи в залі суду, правда ж? Ні, це ми вже проминули. А. згадав. Я вам казав, що розслідування тієї справи, до якого я вдався, загалом, пройшло успішно. На цьому й поставили крапку, так?

— Так, саме на цьому місці. А якщо точніше, то останнє слово, яке ви тоді сказали, було «однак».

— А й справді. Відтоді я постійно про це думав і дійшов висновку, що це «однак» є дуже важливим «однак». Простіше кажучи, те, що я з'ясував чи, радше, думав, що з'ясував, виявилося нічого не вартим. Я, як ніколи, далекий від розгадки цієї справи. Втім, я можу розказати вам те, що знаю напевне. Пам'ятаєте, я вам говорив, наскільки мене вразили свідчення в суді одного з докторів? Тож я вирішив, що спочатку спробую вивідати в цього доктора щось конкретніше й доступніше моєму розумінню. Так чи інакше, мені вдалося з ним познайомитися, і він запросив мене до себе.

Доктор виявився добрим, привітним чоловіком, доволі молодим і геть не схожим на типового лікаря; він почав розмову, спочатку пригостивши мене віскі та сигарами. Я вважав, що не варто довго ходити довкола, і сказав йому, що деякі його свідчення у справі Гарлесдена видалися мені доволі дивними. Я простягнув йому надрукований у газеті репортаж із зали суду з підкресленими реченнями, які я сприйняв як неоднозначні. Глянувши на ту статтю, він звів на мене здивований погляд.

— То вони здалися вам дивними? — спитав він. — Що ж, не забувайте, що сама справа Гарлесдена була доволі неординарною. Навіть більше, гадаю, я можу з цілковитою впевненістю сказати, що в дечому вона була унікальною... доволі таки унікальною.

— Безумовно, — відповів я, — саме тому вона мене так зацікавила, і я хочу якомога більше про неї дізнатися. На моє переконання, якщо хтось і зможе поділитися зі мною якоюсь інформацією, то це ви. Що ви думаєте про цю справу?

Доктора дещо спантеличило таке пряме запитання.

— Що ж, — відповів він, — оскільки, як на мене, вами рухає проста цікавість, думаю, я можу поділитися з вами своїми міркуваннями стосовно тієї справи. Отже, містере Дайсоне, якщо ви хочете знати мою думку, то вона така: я вважаю, що доктор Блек убив свою дружину.

— Але ж вердикт, — перебив я, — вердикт виголосили згідно з вашими свідченнями.

— Це правда; вердикт виголосили згідно зі свідченнями як мого колеги, так і моїх власних, і, гадаю, що в цій ситуації присяжні діяли дуже розсудливо. Правду кажучи, я навіть не знаю, яким іншим чином вони могли діяти. Але майте на увазі, я не зрікаюся своїх слів. Я маю ще дещо вам сказати: мене не дивує вчинок Блека, а у мене немає жодних сумнівів в тому, що він убив свою дружину. Гадаю, були деякі обставини, які його виправдовують.

— Виправдовують! Як таке може бути? — вигукнув я. А тепер уявіть собі моє здивування, коли я почув його відповідь. Доктор розвернув своє крісло і, перш ніж відповісти, якусь мить дивився на мене пильним поглядом.

— Можу припустити, ви не належите до науковців? Що ж, тоді не бачу сенсу вдаватися в деталі. Особисто я завжди виступав проти будь-яких намагань поєднати фізіологію з психологією. Гадаю, обидві науки страждали б через такий союз. Мені, як фахівцю, краще за інших видно безодню між ними, ту бездонну прірву, що відділяє світ свідомості від сфери матеріального. Ми знаємо, що будь-яка зміна у свідомості має своїм наслідком перегрупування молекул у сірій речовині — і нічого більше. Нам не відомо який між ними зв'язок, чому вони з'єднуються таким чи таким чином, і, як вважає більшість учених, цього ми ніколи не дізнаємося. А проте скажу вам, що під час розтину я, стоячи зі скальпелем у руках, всупереч усім теоріям був переконаний в тому, що переді мною лежить щось аж ніж не схоже на мозок мертвої жінки та й взагалі — людини. Звісно, я бачив її обличчя, але застигле, позбавлене будь-яких емоцій. Безумовно, колись воно було вродливим, але, правду кажучи, я б за жодні гроші світу — ані за тисячу гіней, ані за дві — не глянув би в те обличчя, коли в очах жінки ще горіло життя.

— Шановний докторе, — промовив я, — ваші слова мене страшенно зацікавили. Ви кажете, той мозок не належав людині. А кому ж тоді?

— Дияволу, — сказав він доволі спокійним тоном, і жодний м'яз на його обличчі не сіпнувся. — Цей мозок належав дияволу, — повторив він, — і я не маю жодних сумнівів у тому, що Блек знайшов спосіб покінчити з ним. Я його не засуджую за скоєне. Хай би ким була місіс Блек, її не можна було залишати в цьому світі. У вас є ще якісь запитання? Немає? Тоді на все добре.

Хіба не дивно чути такі думки від ученого? Коли він говорив, що не глянув би в обличчя тієї жінки за її життя ні за тисячу гіней, ані за дві, я згадав лице, яке побачив тоді у вікні, але нічого не сказав. Я знову вирушив до Гарлесдена, тиняючись від одної крамнички до іншої, купуючи різні дрібниці й намагаючись вивідати про Блеків бодай щось, що ще не було відомо широкому загалу, але до моїх вух мало що долинало. Один із продавців сказав мені, що добре знав померлу. Як на таку невеличку родину, вона купувала в нього забагато продуктів, тим паче, що в них ніколи не було прислуги, лише хатня робітниця, яка час від часу до них навідувалася і яка востаннє бачила місіс Блек за кілька місяців до її смерті. Зі слів того чоловіка, місіс Блек була «приємною леді», завжди доброю і дбайливою, що безмежно кохала свого чоловіка, як і він її, — принаймні так усім здавалося. І все ж, навіть відкинувши думку доктора, я знав ще й те, що сам бачив на власні очі. Добре все обміркувавши і зваживши, я подумав, що єдина людина, яка зможе допомогти мені в цій справі, — це сам Блек, тому вирішив його знайти. Звісно, його вже не було в Гарлесдені. Мені сказали, що він поїхав звідти одразу ж після похорону. Спродавши все, що було в будинку, одного дня Блек сів на потяг, прихопивши із собою лише маленьку валізку, і поїхав у невідомому напрямку. Ймовірність того, що хтось колись може його зустріти, була мізерною. Але я зовсім випадково наштовхнувся на нього. Одного березневого ранку я безцільно блукав по Ґрейз-Інн-Роуд, як завжди, роззираючись навсібіч і притримуючи рукою капелюха, бо день тоді видався таким вітряним, що аж верхів'я дерев здригалися й розгойдувались. Я йшов з боку Голборну і майже дістався до Тіоболдз-роуд, аж раптом помітив чоловіка, з вигляду дуже кволого, що йшов переді мною, спираючись на ціпок. Мене зацікавило щось у його зовнішності, і я пришвидшив ходу, збираючись його обігнати, коли раптом вітер зірвав з голови чоловіка капелюх, і той покотився тротуаром просто мені до ніг. Звісно, я підхопив капелюха і мимохіть глянув на нього, коли підходив до його власника. З цього капелюха можна було читати біографію. Всередині була етикетка кравця з Пікаділлі, але я не думаю, що навіть жебрак підібрав би його зі стічної канави. Звівши очі, я побачив перед собою доктора Блека з Гарлесдена власною персоною, що чекав на мене. Дивний збіг, чи не так? Але, Селісбері, як же він змінився! Коли я вперше побачив доктора Блека, коли той спускався східцями свого будинку в Гарлесдені, він тримався прямо, впевнено крокуючи на здорових, міцних ногах, — чоловік у розквіті сил. А тепер переді мною стояла якась скорчена, згорблена, слабка й жалюгідна істота зі зморщеними щоками, посивілим волоссям, з ногами, що тремтіли й підламувалися, та нещасним поглядом. Він подякував мені за те, що я підібрав його капелюха, і сказав:

— Навряд чи я його зміг би зловити, я вже не можу бігати. Сьогодні вітряно, так? — і з цими словами він уже було розвернувся, щоб іти далі, але мало-помалу мені вдалося втягнути його у розмову, і вже вдвох ми пішли у східному напрямку. Гадаю, він би радо мене спекався, та я не збирався випускати його з поля зору, аж поки він зупинився перед жалюгідним будинком на убогій вулиці. Це був один з найбільш злидарських кварталів, які я коли-небудь бачив: будинки, напевно, були відразливими й злиденними, ще як тільки їх побудували, а з плином років вони тільки притягували до себе бруд і тепер хилилися, загрожуючи падінням.

— Я мешкаю он там, нагорі, — сказав. Блек, показуючи на вкритий черепицею будинок, — але з іншого боку, позаду. Я веду дуже тихе життя. Боюся, зараз я не маю змоги запросити вас зайти, але може, якось іншим разом... — Я зловив його на слові й сказав, що з радістю до нього навідаюся. Він якось дивно на мене глянув, ніби дивуючись, яке мені, чи будь-кому іншому, до нього діло, і я залишив його біля дверей, які він незграбно намагався відімкнути ключем. Гадаю, ви високо оціните мої здібності, коли я скажу вам, що за кілька тижнів ми з Блеком тісно здружилися. Я ніколи не забуду того дня, коли я вперше до нього завітав. Сподіваюсь, я більше ніколи не побачу такої жалюгідної, занехаяної убогості. Довгими, пліснявими полотнищами зі стін звисали шпалери, в які нахабно в'ївся бруд злощасної вулиці, а візерунок на них чи, радше, сліди від нього вже давно вицвіли. Лише попід стіною у кімнаті можна було стати на повний зріст, від вигляду обідраного ліжка та гнилого смороду, що сповнював помешкання, мені стало нудотно, а в голові запаморочилося. Доктор Блек сидів і жував шматок хліба і, схоже, був здивований, що я дотримав свого слова, але поступився мені своїм стільцем, пересівши на ліжко. Відтоді я почав часто до нього навідуватися, ми годинами розмовляли, та він ніколи не згадував про Гарлесден чи про свою покійну дружину. Напевно, він думав, що я нічого не знаю про ту історію, а навіть якщо і знаю, то ніколи не впізнаю у зубожілому мешканцеві мансарди лондонських нетрів поважного доктора Блека з Гарлесдена. Він був дивним чоловіком, і коли ми сиділи, пахкаючи люльками, я часто замислювався над тим, чи він при своєму глузді, бо найбожевільніші фантазії Парацельса[23] та розенкрейцерів[24] здавалися сухими й тверезими фактами порівняно з теоріями, які він цілком серйозно викладав у своєму брудному лігві. Якось я, на свій страх і ризик, натякнув йому про це, мовляв, те, що він каже, цілком суперечить науці та вселенському досвіду.

— Ні, — відповів він, — не вселенському, адже мій власний досвід теж важить. Мені немає діла до недоведених теорій. Те, що я вам сказав, я жахливою ціною довів на власному досвіді. Існує такий острівець знань, куди вам ніколи не дістатися, але куди я сам потрапив; мудрі люди, щойно вгледівши його, сахаються, мов від чуми. Якби ви тільки знали, якби ви могли бодай уявити, що можна зробити, що один чи двоє людей натворили в цьому тихому світі, ви б здригнулися всім своїм тілом і душею. Те, що ви почули від мене, було лише шкаралупою, зовнішньою оболонкою істинного знання — вчення, що накликає смерть на тих, хто його осягає, і щось навіть страшніше за смерть. І коли люди кажуть, що у світі коїться щось дивне, вони просто не здогадуються про той страх і жахіття, що зачаїлися серед них, що повсюди їх супроводжують.

Щось у тому чоловікові причаровувало мене, і я шкодував, що маю місяців на два покинути Лондон. Я сумував за нашими дивними розмовами і, повернувшись до міста, вирішив через кілька днів до нього навідатись, але, натиснувши двічі, як зазвичай, на дзвінок, так і не отримав відповіді. Я подзвонив ще раз і вже зібрався було йти, коли це двері відчинилися і якась неохайно вбрана жінка запитала, чого мені треба. Судячи з того, як вона на мене дивилася, жінка, мабуть, прийняла мене за поліцейського в цивільному, що прийшов з приводу одного з її орендарів, та коли я запитав у неї, чи дома містер Блек, вона змінилася на лиці.

— Немає тут ніякого містера Блека, — відповіла вона. — Він помер. Ось уже півтора місяця як помер. Я завжди думала, що він трохи слабий на голову і що він зрештою втрапить у якусь халепу. Щоранку він виходив о десятій і повертався назад о першій, а якось, то було в понеділок, ми почули, як він зайшов до себе в кімнату і замкнув за собою двері, а через кілька хвилин, сідаючи за обідній стіл, ми почули з його кімнати такий крик, що я думала, що посивію від страху. А тоді почувся тупіт ніг, і він, лютий як пес, злетів униз, репетуючи, що в нього вкрали щось дуже цінне. А тоді він упав біля сходів, і нам здалося, що він помер. Ми занесли його до нього в кімнату й поклали на ліжку, а я сіла біля нього і стала чекати, поки мій чоловік приведе лікаря. Дивлюсь, а вікно у кімнаті справді широко прочинене, і маленька бляшана скринька валяється на підлозі відкрита й порожня, але ясне діло, ніхто через те вікно не міг залізти в кімнату; а що в нього було щось цінне, то просто дурня якась, бо він міг цілими тижнями не платити за кімнату, і мій чоловік частенько нахвалявся викинути його геть, бо, як він каже, нам теж треба на щось жити, ну а то, ясне діло, чиста правда; тільки мені не хотілося виганяти того пожильця на вулицю, бо хоч він був іще той дивак, але думаю, колись він жив багатше. Нарешті прийшов лікар і, оглянувши його, сказав, що нічого не може вдіяти, і тої ж ночі він вмер, я тоді сиділа біля його ліжка; я вам от що скажу: ми з ним мали одні збитки, бо ті кілька лахів, що запишися після нього, майже нічого не вартували, коли прийшов час їх розпродати.

Я дав хазяйці півсоверена за незручності й рушив додому, думаючи про містера Блека та епітафію, яку про нього склала та жінка, дивуючись з його фантазій про пограбування. Думаю, цим бідолашний міг не перейматися. Він був просто божевільний і помер від раптового нападу своєї манії. Його хазяйка сказала, що кілька разів, коли вона приходила до нього (ймовірно для того, щоб нагадати бідоласі про плату за оренду), він якусь хвилину тримав її за дверима, а коли вона заходила досередини, то бачила, як він ховав у кутку біля вікна ту свою бляшану скриньку. Блека, мабуть, опосіла нав'язлива думка, що він став володарем якогось великого скарбу, і доктор серед своєї вбогості вважав себе багатієм. Explicit[25]. На цьому моя розповідь закінчується, бо незважаючи на те, що я знав Блека, я нічогісінько не відав про його дружину чи подробиці її смерті. Такою є справа Гарлесдена, і я думаю, вона так глибоко мене зачепила тому, що в мене, як і в будь-кого іншого, немає ані найменшої можливості вивідати у тій справі бодай ще щось. А що ви думаєте з цього приводу?

— Змушений визнати, Дайсоне, що вам таки вдалося огорнути цю історію таємничістю. Мені подобаються пояснення доктора: Блек убив свою дружину, бо сам, швидше за все, був латентним божевільним.

— Що? То ви вважаєте, що ця жінка була чимось надто невимовно жахливим, щоб залишатися у цьому світі? Ви забули слова доктора про те, що її мозок належав дияволу?

— Так-так, але він, звісно, говорив у метафоричному сенсі. Насправді все дуже просто, якщо нічого не ускладнювати.

— Що ж, може, ви й праві, хоча я в цьому зовсім не переконаний. Але годі вже, припинимо цю розмову. Ще «Бенедиктину»? Ось і чудово, а ще пропоную вам спробувати цього тютюну. Здається, ви казали, що вас щось турбує, і сталося це того дня, коли ми з вами обідали?

— Так, я стурбований, Дайсоне, не на жарт стурбований. Я... але це так банально... така дурість... мені навіть соромно про це розповідати.

— Говоріть. Байдуже, дурість це чи ні.

Зупиняючись, з якоюсь внутрішньою відразою до абсурдності тієї історії, Селісбері все ж розповів її й неохоче процитував нісенітний віршик на клапті паперу, очікуючи від Дайсона вибух реготу.

— Хіба ж не безглуздо, що я переймаюся такими дурницями? — запитав він, після того як, затинаючись, прочитав послання і віршика про «один раз, двічі й тричі».

Дайсон із серйозним виразом обличчя дослухав розповідь свого приятеля до самого кінця, а потім кілька хвилин мовчки над чимось розмірковував.

— Так, — врешті мовив він, — це справді цікавий збіг, що ви заховалися під аркою саме тоді, коли ті двоє проходили повз. Але я не вважаю, що написане на папері можна назвати маячнею. Звісно, рядки дивні, але, гадаю, для когось вони мали певне значення. Будь ласка, повторіть їх ще раз, щоб я міг записати. Може, нам вдасться підібрати якийсь ключ для розшифрування цих рядків, хоча навряд чи.

Селісбері вкотре неохоче й повільно пробурмотів ті, здавалося, безглузді слова, які він уже на дух не переносив, а Дайсон їх швиденько занотував.

— Перечитайте, будь ласка, — сказав він після того, як закінчив писати. — Можливо, тут кожне слово повинно стояти на своєму місці. Все правильно?

— Так, точна копія. Та не думаю, що це вам щось дасть. Будьте певні, ті дурнуваті закарлючки — цілковита маячня. Мені вже час, Дайсоне. Ні, не наливайте більше. Цей ваш напій доволі міцний. На добраніч.

— Гадаю, вам буде цікаво дізнатися про наслідки моєї роботи?

— Ні, зовсім не цікаво. Я більше не хочу про це чути. Якщо ви зробите відкриття, можете використовувати його на власний розсуд.

— Що ж, гаразд. На добраніч.

IV

Відтоді, як Селісбері повернувся у товариство своїх зелених крісел, спливло багато годин, а Дайсон усе так само непорушно сидів за письмовим столом — чистим втіленням японської романтики, — викурюючи одну за одною люльки та розмірковуючи над історією свого приятеля. Його вабила химерність рядків, що так сильно дратували Селісбері, й час від часу він брав до рук папірця і вчитувався у написані там слова, особливо вдумливо — у той дивний віршик. Він вирішив, що то був якийсь символ, якийсь знак, а не шифр, а жінка, що пожбурила його, скоріш за все й гадки не мала про його значення. Вона була всього лише посередником того «Сема», якого осипала прокльонами і лаяла, а він, своєю чергою, був посередником когось невідомого. Можливо того, хто у записці був позначений літерою «К», кому довелося поїхати до Франції навідати своїх друзів. Але що означає «Треверс Хендел С.»? Тут, очевидно, крився корінь загадки, але навіть тютюн штату Вірджинія не в змозі був підштовхнути до її розгадки. Справа виглядала майже безнадійною, але Дайсон вважав себе Веллінгтоном[26] таємниць і пішов спати переконаний, що рано чи пізно він вийде на правильну стежку. Наступні кілька днів він був цілком поглинутий своїми літературними потугами, які найближчі Дайсонові друзі вважали таким собі загадковим дійством, даремно вишукуючи на привокзальних ятках твір, що мав постати як результат багатьох годин, проведених за японським письмовим столом у товаристві люльки, набитої міцним тютюном, і чашки чорного чаю. Щоб не обманювати їхніх сподівань, Дайсон на чотири дні зачинився у себе в кімнаті, і яким же великим було його полегшення, коли, відклавши вбік перо, він вийшов на вулицю, щоб трохи перепочити та ковтнути свіжого повітря. Поволі почали загорятися газові ліхтарі, вулицями розлітався п'ятий випуск вечірньої газети, і Дайсон у пошуках спокою звернув із галасливої Стренд, прямуючи на північний захід. Зовсім скоро він опинився на вулицях, де відлунювали лише його кроки і, переходячи нову широку дорогу, все ще притримуючись вибраного напрямку, Дайсон незабаром зрозумів, що забрів у самі нетрища Сохо. Тут теж вирувало життя: перехожих зваблювали непристойно низькими цінами на найрізноманітніші товари; у повітрі витали аромати сирів, оливкової олії та соковитих сосисок, а в сусідній крамниці була доступна чи не вся паризька преса. Посередині проїжджої частини дороги туди-сюди неквапливо прогулювалися представники дивовижного різноманіття народів, адже екіпажі не ризикували заїздити в цей район; а з усіх вікон усіх поверхів виглядали мешканці будинків, із цікавістю споглядаючи сцени вуличного життя. Дайсон повільно йшов, проштовхуючись крізь натовп на тротуарі й дослухаючись до багатоголосся французької, німецької, італійської та англійської мов, зрідка поглядаючи на вітрини крамниць із рівними шерегами пляшок; він уже майже дійшов до кінця вулиці, коли його увагу привернула крамничка на розі, що вирізнялася з-поміж сусідніх магазинчиків і була типовою для кварталу бідняків — суто англійська крамниця. Тут продавали тютюн та солодощі, дешеві люльки з глини та дерева вишні; зошити і підставки для ручок вартістю в один пенні тіснилися, змагаючись за першість зі збірками текстів комедійних пісень, а сяк-так ілюстровані газети для дітей усім своїм виглядом показували, що вони мають цілковите право займати місце поміж серйозних вечірніх газет, сторінки яких тріпотіли біля входу. Прочитавши напис над дверима, Дайсон, що стояв біля водостічного жолоба, застиг як укопаний, не в змозі зрушити з місця, мов людина, що зробила раптове відкриття. Крамниця називалася «Треверс». Дайсон ще раз подивився на вивіску, перевів погляд на стіну, і просто над ліхтарним стовпом, що стояв на розі вулиці, він угледів виведені білою фарбою на блакитному тлі слова: «Хендел-стріт, західно-центральний поштовий район Лондона». Нижче виднівся той самий напис, тільки вже геть вицвілий. Він задоволено зітхнув і, більше не зволікаючи, сміливо зайшов до крамниці, де за прилавком сидів товстий круглолиций чолов'яга. Той підвівся, з деяким здивуванням відповівши на пильний погляд відвідувача, і мовив заяложену фразу:

— Чим можу допомогти, сер?

Дайсону подобалась уся ця ситуація і здивування на обличчі чоловіка. Він обережно поставив свою тростину біля прилавка і, нахилившись над ним, повільно й виразно проказав:

«Один раз навколо трави, двічі — навколо дівчини-краси, тричі — навколо дерева клена».

Дайсон сподівався, що ці слова справлять на чоловіка враження, і він не розчарувався. Продавець усякої всячини почав, мов та риба, викинута на берег, жадібно ковтати ротом повітря, а тоді, зіпершись на прилавок, щоб не впасти, хрипло забурмотів тремтячим голосом:

— Чи не могли б ви, сер, ще раз повторити? Я, здається, не зовсім вас зрозумів.

— Шановний сер, я не збираюся цього робити. Ви чудово почули, що саме я сказав. Бачу, у вашій крамниці є годинник — поза сумнівом, чудовий хронометр. Тому я даю вам хвилину за вашим годинником.

Чоловік збентежено й нерішуче оглянувся, і Дайсон відчув, що настав час діяти впевнено й рішуче.

— Погляньте на годинник, Траверсе, у вас залишилося обмаль часу. Гадаю, ви чули про «К». Тож не забувайте, ваше життя — у моїх руках. Покваптеся!

Дайсона шокував результат власної зухвалості. Чоловік зіщулився зі страху, по його блідому як смерть обличчю покотився піт, і він витягнув перед собою руки.

— Містере Дейвіс, містере Дейвіс, заради всіх святих, не кажіть такого, Христом Богом заклинаю. Я вас не відразу впізнав, направду. Боже милостивий! Містере Дейвіс, ви ж мене не вб'єте? Я вам зараз же його винесу.

— Я б не радив вам гаяти часу.

Чоловік вислизнув з-за стійки і притьмом кинувся до задньої кімнати. Дайсон почув, як він тремтячими пальцями незграбно перебирає в'язку ключів, а тоді вловив скрип ящика, що відкривався. За мить крамар повернувся, тримаючи в руках невеличкий пакунок, акуратно загорнутий у брунатний папір, і, все ще тремтячи від переляку, передав його Дайсону.

— Радий позбутися його, — сказав він. — Я більше таким не займатимуся.

Дайсон узяв пакунок, прихопив свою тростину і вийшов з крамниці, на порозі обернувшись і кивнувши продавцеві. Блідий від страху Траверс зсунувся у своє крісло, прикривши рукою очі, а Дайсон, стрімкими кроками віддаляючись від магазинчика, думав над тим, що ж то за дивні струни він зачепив, ледь не обірвавши їх. Він зупинив перший-ліпший екіпаж, що трапився йому, і поїхав додому. Запаливши у кімнаті світильник, він поклав пакунок на стіл і на якусь мить завмер, намагаючись уявити, на яку дивну річ незабаром проллється світло лампи. Дайсон замкнув двері, розрізав мотузок і, розгорнувши шари паперу, побачив перед собою маленьку дерев'яну скриньку, простеньку, але якісно зроблену. На ній не було замка, тому Дайсону достатньо було лише підняти кришку, і, зробивши це, він глибоко вдихнув і відскочив назад. Лампа ледь блимала, не яскравіше за свічку, але раптом вся кімната спалахнула світлом — та не тільки світлом, а й тисячею барв, що немов лилися з віражного вікна. Ті барви розфарбували стіни кімнати, заграли на добре знайомих меблях і знову повернулися до свого джерела — маленької дерев'яної скриньки. Бо там, на м'якій вовняній тканині, лежав дивовижної краси камінь — коштовність, якої Дайсон навіть не міг уявити. У ньому переливалися блакить високого неба і бірюза прибережного моря, багрянець рубіна і насичені бузкові промені, а в самому осерді, здавалося, палахкотіло полум'я, як під час виверження вулкану, що враз заспокоївся, а тоді знову вибухнув іскрами-зорями. Зробивши глибокий вдих, Дайсон впав у крісло, прикрив рукою очі й поринув у роздуми. Той камінь скидався на опал, але, маючи натреноване від споглядання вітрин ювелірних крамниць око, він знав, що не існує таких великих опалів, більших за одну чверть, чи навіть за одну восьму цього каменя. Він знову, мало не з побожним трепетом, глянув на камінь й обережно поклав його на стіл під світло лампи, вдивляючись у чудесне полум'я, що горіло та іскрилося всередині, а тоді перевів свій погляд на скриньку, щоб упевнитися, чи в ній, бува, не заховалися ще якісь дивовижі. Дайсон підняв вовняну серветку, на якій лежав опал, але не знайшов інших коштовностей, лише невеличкий старий потертий і пошарпаний записничок. Дайсон розгорнув його на першій сторінці і, вражений, одразу випустив з рук. Він прочитав ім'я його власника, акуратно виведене синім чорнилом:

Минуло кілька хвилин, перш ніж Дайсон зміг змусити себе знову розгорнути записник. Він згадав бідолашного відлюдька на горищі та його дивні розмови. Він згадав обличчя, яке побачив у вікні, в його пам'яті зринули слова лікаря. Торкнувшись пальцями обкладинки, він затремтів, боячись того, що могло бути написано всередині. Взявши врешті до рук записника і погортавши його, він побачив, що перші дві сторінки порожні, а третя була списана дрібним каліграфічним почерком, і Дайсон почав читати при світлі опала, що палахкотів у нього перед очима.

V

«Ще замолоду весь свій вільний час і багато годин, які я мав присвячувати іншим предметам, я приділяв дослідженню цікавих та маловідомих галузей знань. Мене ніколи не вабило те, що інші називають втіхами життя. Я самотньо жив у Лондоні й уникав товариства своїх однокурсників, що, своєю чергою, теж цуралися мене, вважаючи замкнутим і черствим. Задовольняючи свою жагу до неординарних знань, про існування яких навіть не відає більшість людей, я був надзвичайно щасливий і часто цілими ночами сидів у темряві своєї кімнати, міркуючи про дивний світ, по краю якого я обережно ступав. Однак мої незвичні зацікавлення на якийсь час відсунула на задній план необхідність вивчати фахові предмети, щоб здобути відповідну освіту та отримати диплом, а незабаром після здобуття ступеня я зустрів Агнесу, що стала мені дружиною. Ми винайняли дім у цій віддаленій околиці, і я занурився у звичайну рутину лікарської практики й кілька місяців жив доволі щасливо, насолоджуючись життям і лиш час від часу замислюючись над окультною наукою, що колись так полонила моє єство. Я достатньо добре вивчив стежки тієї науки, якими я тільки почав ступати, щоб усвідомлювати, які вони невимовно складні та смертельно небезпечні, і, якщо вчасно не зупинитися, вони можуть привести до таких жахливих місць, від однієї думки про які здригався нажаханий розум. Крім того, мир і спокій, якими я насолоджувався, відколи одружився, відваджували мене від тих місць, де, я знав, немає спокою. Але раптом — за одну-єдину ніч, коли я лежав у ліжку з розплющеними очима і вдивлявся у темряву, — раптом до мене повернулася давня пристрасть, спрага до знань, та ще й із силою, що зросла вдесятеро проти колишньої. Коли наступного ранку я виглянув з вікна і стомленим поглядом побачив, як сходить сонце, я вже знав, що мені приготувала доля, бо зайшовши так далеко, я змушений був твердо йти до кінця. Я повернувся до ліжка, де мирно спала моя дружина, і знову ліг, проливаючи гіркі сльози, адже сонце нашого щасливого життя сховалося за видноколом, а наступний світанок ознаменує собою лише жахіття. Я не хочу вдаватися в деталі того, що було потім. Зовні все виглядало так, як і раніше, я продовжував працювати і ні про що не зізнавався своїй дружині. Але незабаром вона помітила, що я змінився. Весь свій вільний час я проводив у кімнаті, яку облаштував як лабораторію, і часто рано-вранці, коли ліхтарі ще освітлювали вулиці Лондона, я скрадався сходами нагору, і щоночі я все ближче підбирався до неосяжної безодні, яку я повинен був подолати, до тієї прірви між світами свідомого й матеріального. Я провів безліч складних за своєю природою експериментів, і минуло кілька місяців, перш ніж я усвідомив, куди мене ведуть їхні результати. Збагнувши це, я відчув, як сполотніло моє обличчя, а в грудях заціпеніло серце. Але я вже не міг відступити, стоячи перед дверима, що тепер були навстіж відчинені, я не міг не ввійти досередини, нерішучість покинула мене. Вороття назад не було, і мені не залишалося нічого іншого, окрім як іти далі. Моє становище було таке ж безнадійне, яку в'язня в підземеллі, для якого єдиним джерелом світла є промінчик, що пробивається звідкілясь згори. Двері зачинилися, і втекти було неможливо. Один за одним експерименти давали однакові результати, і я знав, а серце стискалося від самої лиш думки про те, що для закінчення роботи мені, скоріш за все, будуть необхідні компоненти, які не можна знайти в жодній лабораторії і які не можна виміряти жодними приладами. У цей завершальний дослід, після якого я навряд чи вижив би, мало бути введене саме життя. Необхідно було з когось вилучити сутність, яку люди називають душею, і замінити її — бо у системі всесвіту немає порожніх комірок — замінити її чимось таким, що ледь здатні озвучити вуста, а розум не в стані осягнути без жаху, який перевершує навіть страх смерті. І коли я зрозумів це, то вже знав, кому має випасти така доля. Я глянув у вічі своїй дружині. Якби тоді я вийшов з дому, взяв мотузку і повісився, то, мабуть, міг би уникнути всього цього, та й вона теж — це було єдине, що могло тоді зарадити. Врешті-решт я їй усе розповів. Вона проливала гіркі сльози, тремтячи і марно благаючи свою матір покійницю прийти їй на допомогу, а тоді запитала, чому я такий немилосердний, а я лише зітхнув у відповідь. Я нічого від неї не приховав. Я розказав їй, у що вона перетвориться і що увійде туди, де в ній пульсувало життя. Я розповів їй про всю мерзоту і весь жах, які чекають на неї. Ви, хто читатимете ці рядки, коли мене вже не буде серед живих — звісно, якщо я не знищу цього записника, — ви, що відкрили скриньку й побачили, що лежить всередині, якби ви тільки знали, що криється в цьому опалі! Однієї ночі моя дружина погодилася виконати моє прохання, погодилася зі сльозами, які текли по її вродливому обличчю, і з відчуттям гарячого сорому, що обпікав їй шию та груди; вона погодилася на це заради мене. Я навстіж відчинив вікно, і ми вдвох востаннє подивилися на небо і на землю, огорнуті темрявою. Стояла погожа зоряна ніч, повівав приємний вітерець; я поцілував її вуста і відчув, як її сльози зрошують моє обличчя. Тієї ночі вона спустилася до мене в лабораторію, я ж замкнув двері та щільно засунув фіранки на вікнах, щоб навіть зорі не змогли зазирнути до кімнати, де над спиртовою лампою шипів і булькотів тигель і де я зробив те, що повинен був зробити; згодом я вивів з лабораторії створіння, що більше не було моєю дружиною, ба навіть людиною. А на моєму столі лежав опал, що палахкотів та іскрився таким світлом, якого ще ніхто й ніколи не бачив, і пломені полум'я, що палало всередині каменя, били й переливалися, сягаючи самих глибин мого серця. Моя дружина попросила мене тільки про одне: коли з нею почне відбуватися те, про що я їй казав, убити її. І я дотримав свого слова».

Більше там нічого не було. Дайсон випустив з рук маленький записничок, обернувся і знову глянув на опал, глибоко всередині якого палало сокровенне світло, а тоді з невимовним жахом, що наростав у нього в серці, він схопив камінь, пожбурив його на підлогу і з усієї сили наступив на опал ногою. Відвернувшись, геть сполотнілий від страху, він якусь мить стояв, охоплений тремтінням та відчуттям нудоти, а тоді в кілька стрибків перетнув кімнату, зупинившись лише біля порога і спершись на одвірок. До його вух долинуло сичання, як від пари, що виривається під великим тиском, і заклякнувши, Дайсон, побачив, як із осердя опала повільно здійнявся клуб важкого жовтого диму, звиваючись над ним змієподібними кучериками. Затим із диму вирвався промінь яскравого білого світла і, здійнявшись у повітря, зник. А на підлозі лежало щось схоже на чорну крихку жарину.