Зібрання творів

І. Експеримент

— Радий, що ви завітали, Кларку, справді, дуже радий. Я не був певний, чи ви зможете знайти трохи вільного часу.

— Я подбав про все на кілька днів вперед; зараз немає багато роботи. Але, Реймонде, невже вам зовсім не лячно? Хіба це безпечно?

Двоє Чоловіків неспішно походжали терасою навпроти будинку доктора Реймонда. Сонце все ще нависало над західним гірським хребтом тьмяним червоним колом, що не відкидало тіней, а в повітрі наче все завмерло. Із лісу, що розкинувся на схилі гори, приємно повівав вітер, і було чути вуркотіння диких голубів. Унизу, у видовженій чарівній долині поміж самотніх пагорбів звивалася річечка, а після заходу сонця над долом почав здійматися легкий та білий як молоко серпанок туману. Доктор Реймонд різко повернувся до свого друга.

— Питаєте, чи це безпечно? Звісно, що так. Сама по собі операція дуже проста — її може зробити будь-який хірург.

— А на інших етапах також не виникне ризиків?

— Жодних. Абсолютно жодної фізичної небезпеки, даю вам слово. Ви завжди боїтеся, Кларку, завжди, але ви знаєте мою історію. Останні двадцять років я практикую трансцендентну медицину. Як мене тільки не називали: і знахарем, і шарлатаном, і самозванцем, але я завжди знав, що я на правильному шляху. П'ять років тому я досягнув своєї мети, і відтоді кожен день був підготовкою до того, чим ми займемося сьогодні ввечері.

— Хочеться вірити, що так воно і є. — Кларк насупив брови і кинув на доктора Реймонда підозрілий погляд. — Ви цілком упевнені, Реймонде, що ваша теорія — не якась фантасмагорія: образ хоч і вигадливий, але не більше того?

Доктор Реймонд різко зупинився. Він був чоловіком середнього віку, сухорлявий, навіть худий, з блідо-жовтим відтінком шкіри, але коли він повернувся до Кларка, його щоки спалахнули рум'янцем.

— Погляньте довкола себе, Кларку. Ви бачите гору, і пагорби, що виростають один поза одним, як хвилі, ви бачите ліс, і фруктовий сад, поля стиглої пшениці, й луги, що сягають очерету біля річки. Ви бачите, як я стою поруч з вами, і чуєте мій голос. Але я вам кажу: все це — від зірки, яка щойно палахкотіла в небі, до твердого ґрунту під нашими ногами, — усе це є не більш як мрії та тіні; тіні, що приховують від наших очей справжній світ, який лежить за чарами й мріями, за «блуканням по Аррасу, мріями про успіх[8]», за всім цим, як за завісою.

Не знаю, чи хтось коли-небудь піднімав цю завісу, але я точно знаю, Кларку, що ми з вами сьогодні ввечері побачимо, як ця пелена спаде з очей когось іншого. Ви, мабуть, думаєте, що це якесь дивне безглуздя. Може й дивне, але це — щира правда, і наші пращури знали, що буде, якщо підняти цю завісу. Вони це називали «побачити бога Пана».

Кларк здригнувся. Від молочної імли, що збиралася понад рікою, віяло холодом.

— Справді дивовижно, — озвався він. — Ми стоїмо на краю дивного світу, Реймонде, якщо те, що ви кажете, правда. Гадаю, без ножа нам не обійтися?

— Ніяк. Потрібно лише зробити легкий надріз на сірій речовині, злегка перетасувати деякі клітини — мікроскопічна перестановка, що залишиться поза увагою дев'яноста дев'яти зі ста фахівців у сфері мозку. Я не хочу обтяжувати вас, Кларку, всіма тонкощами професії. Я можу розказати вам про безліч технічних нюансів, що звучатимуть приголомшливо, але не зроблять вас розумнішим, ніж ви є зараз. Та ви, мабуть, побіжно читали в непопулярних колонках газети про те, що у фізіології мозку досягнуто неймовірних успіхів. Якось на днях я натрапив у газеті на замітку про теорію Діґбі[9] та відкриття Брауна Фейбера. Теорії та відкриття! Я був ще п'ятнадцять років тому там, де вони зараз, і не мені вам пояснювати, що ці п'ятнадцять років я не стояв на місці. Достатньо лиш сказати, що п'ять років тому я здійснив відкриття, на яке натякав, коли говорив, що досягнув своєї мети. Після років важкої праці, після років марних пошуків у темряві, після днів та ночей розчарувань і навіть відчаю, коли мене інколи трясло від думки про те, що, можливо, є й інші, хто шукають те саме, що і я, коли нарешті, після довгих поневірянь, раптове відчуття радості торкнулось моєї душі, я зрозумів, що довга подорож добігла свого кінця. Але водночас з тим, що тоді здавалось і досі видається шансом, навіюванням мимовільної пустої думки, що прийшла знайомими маршрутами і стежками, якими я ішов уже сотні разів, мені раптово відкрилася велика істина, і я побачив прямо перед моїми очима цілісінький світ, невідому планету, континенти й острови, безмежні океани, де, на мою думку, не плавав жоден корабель, відколи Людина вперше підвела очі до неба й побачила сонце, і небесні зорі, й тиху землю попід ними. І це не просте красномовство, як ви можете подумати, Кларку, але простими словами це важко описати. Я не знаю, чи можна те, що я відчуваю, викласти простими й доступними термінами. До прикладу, наш світ тепер добряче обперезаний всілякими телеграфними дротами й кабелями, і думка, щойно зринувши в голові, мало не так само миттєво блискавкою пролітає зі сходу на захід, з півночі на південь, через водні простори та пустелі. Уявіть, що сьогодні якийсь електрик раптом усвідомив, що він та його друзі просто гралися камінчиками, помилково сприймаючи їх за основи світу. Уявіть, що така людина побачила безмежний простір можливостей, які відкриваються перед електричним струмом, і слова людей, що летять до сонця і далі, у віддалені системи, а голос людей розумних відлунює в порожнечі, що обмежує наше мислення. Одне слово, це чудова аналогія того, що я зробив. Зараз ви бодай трохи зрозумієте те, що я відчував тоді, коли стояв тут одного вечора. Надворі був літній вечір, і долина виглядала точнісінько так, як зараз. Я стояв тут і бачив перед собою невимовну безодню, що глибоко зяяла поміж двох світів — світу матеріального та світу духовного. Я бачив величезну бездонну глибину, що простягалася мороком переді мною, і тієї ж миті із землі раптово виріс місток світла, з'єднавши береги безодні. Якщо бажаєте, можете зазирнути в книжку Брауна Фейбера, і ви дізнаєтеся, що до сьогоднішнього дня науковці не можуть пояснити наявність чи обґрунтувати функції однієї групи нервових клітин мозку. Ця група є і була схожою на орендовану землю — не більш як неродюча місцина для побудови фантастичних теорій. Але я — не Браун Фейбер і не належу до тих фахівців, які поділяють його погляди, адже я чудово знаю про можливі функції цих нервових клітин. Одним дотиком я можу їх оживити, дотиком можу вивільнити той електричний струм, дотиком можу вдосконалити зв'язок між цим світом свідомого та... ми зможемо закінчити це речення трохи згодом. Так, без ножа не обійтися. Але подумайте лишень, на що цей ніж здатен. Він повністю зруйнує стіну свідомого, і, можливо, вперше з часів створення людини дух погляне на духовний світ. Кларку, Мері побачить бога Пана!

— Але ж ви пам'ятаєте, що ви мені писали? Я думав, що потрібно, аби вона...

Решту він прошепотів докторові на вухо.

— Зовсім ні, аж ніяк. Це дурниці. Запевняю вас. Усе просто чудово. Я в цьому більш ніж переконаний.

— Добре подумайте, Реймонде. Це — велика відповідальність. Щось може піти не так, і ви картатимете себе до кінця своїх днів.

— Не думаю, навіть якщо трапиться найгірше. Як вам відомо, я витягнув Мері зі стічної канави, врятувавши її від голоду, коли вона була ще зовсім дитиною. Вважаю, її життя належить мені, і я можу розпоряджатися ним так, як того забажаю. Ходімо, вже вечоріє. Нам краще зайти досередини.

Доктор Реймонд першим зайшов у будинок і через хол спустився вниз довгим темним коридором. Він вийняв з кишені ключа та відімкнув важкі двері, жестом запросивши Кларка до його лабораторії. Раніше вона слугувала кімнатою для більярду, освітлена лампою в скляному плафоні в центрі стелі, звідки падало приглушене сірувате світло на постать доктора, який запалював переносну лампу зі щільним абажуром, поставивши її на стіл, що стояв посередині кімнати.

Кларк озирнувся довкола. Вільних стін практично не було. Всюди були полиці, заставлені всілякими пляшечками та флаконами різних форм та кольорів, а під одною стіною стояла маленька книжкова шафа в стилі чиппендейл[10]. Реймонд показав на неї.

— Бачите той рукопис Освальда Кролла[11]? Він один із перших вказав мені шлях, хоч не думаю, що сам він коли-небудь ступав на нього. Йому належать ці дивні слова: «У кожному зерні пшениці ховається душа зорі».

У лабораторії було обмаль меблів; стіл у центрі, кам'яна плита з відтоком в одному кутку і два м'які крісла, в яких розташувалися Реймонд з Кларком; окрім цього в дальньому кінці кімнати стояло ще одне дивне на вигляд крісло. Кларк дивився на нього здивованими очима.

— Так, це воно, — мовив Реймонд. — Тепер ми можемо поставити його на місце. — Він підвівся і, підкотивши до світла крісло, почав піднімати й опускати сидіння, регулюючи його висоту, під різними кутами підлаштовуючи спинку і підставку для ніг. На вигляд воно було доволі комфортним, і, поки доктор орудував рукоятками, Кларк провів рукою по м'якому зеленому оксамиту.

— Що ж, Кларку, вмощуйтеся якомога зручніше. А на мене чекає ще кілька годин роботи. Я був змушений відкласти наостанок деякі справи.

Реймонд підійшов до кам'яної плити, і Кларк з острахом спостерігав, як той схилився над рядом флаконів і запалив вогонь під тиглем. У доктора на поличці, що висіла над його приладами, стояла невеличка переносна лампа, і Кларк, що сидів у тіні, дивився на велику похмуру кімнату, дивуючись із химерних малюнків, які креслили яскраве світло та розмивали пітьму, контрастуючи одне з одним. Згодом він відчув, що в кімнаті витає якийсь дивний запах; спочатку ледь вловимий, він ставав усе різкішим, і Кларк здивувався, що це не запах аптеки чи операційної. Знічев'я він намагався вгадати, що то пахне, і мимохіть почав згадувати той день, п'ятнадцять років тому, коли він блукав лісом та лугами поблизу свого дому. Надворі стояла нестерпна задуха початку серпня, і спека легким серпанком розмила обриси речей та спотворила сприйняття відстані, а люди, дивлячись на термометр, казали щось про аномально високу, мало не тропічну, температуру. Дивно, що у пам'яті Кларка зринув цей чудовий жаркий день п'ятдесятих. Згадка про сліпуче всепроникне сонячне світло неначе стерла тіні та світло в лабораторії, і він знову відчув гаряче повітря, що обпікало йому обличчя, побачив мерехтливе світло, що здіймалося із землі, і почув шепіт літа.

— Сподіваюся, Кларку, вам не докучає цей запах; він абсолютно нешкідливий. Хіба що може нагнати на вас трішки млості, тільки й усього.

Кларк доволі виразно чув слова і знав, що Реймонд звертається саме до нього, та він ніяк не міг прокинутись від свого летаргічного сну. Єдине, про що він міг зараз думати, — це про ту прогулянку на самоті п'ятнадцять років тому. Тоді він востаннє окинув оком ліс і поля, які він знав ще з малечку, а тепер вони постали перед ним у яскравому світлі, немов картина. Та найважливіше те, що до нього долинув запах літа: викликаний теплом сонячного світла змішаний аромат квітів, пахощі лісу та прохолодних затінених місцин, що ховалися глибоко в зелених нетрях. Але над усіма пахощами панував запах плодючої землі, що немов простягала руки, всміхаючись. У своїх фантазіях він блукав, як колись, від поля до лісу, ледь розбираючи стежину, що звивалася між блискучим підліском буків, і цівка води, що скрапувала з вапняної скелі, звучала в нього уві сні, як кришталева мелодія. Думки почали плутатися й змішуватися з іншими спогадами, букова алея перетворилася на стежину між дубів, де місцями на гіллі плелася виноградна лоза, то пускаючи вгору хвилясті кучерики, то звисаючи під вагою пурпурових виноградин, а ріденькі сіро-зелені листочки дикого оливкового дерева виділялися на тлі темних тіней дубів. У глибині сонних марень Кларкові ввижалося, що стежка від батьківського дому завела його в незвідану країну, і він споглядав той дивовижний світ, що відкрився йому, як раптом стихли всі звуки літа — здавалося, що все покрила безмежна тиша, ліс затамував подих, і на якусь мить він опинився віч-на-віч із чимось, що не було ані людиною, ані звіром, ані живим, ані мертвим, але усім цим водночас, формою всіх речей, але разом із тим позбавлене будь-якої форми. І тієї ж миті святість тіла і душі розчинилася, і голос немов вигукнув: «Ходімо звідси!», а після того — непроникна темрява, як та, що розкинулася за зірками, темрява вічності.

Коли Кларк із жахом прокинувся, то побачив, як Реймонд наливає кілька крапель якоїсь маслянистої рідини у зелений флакон, який він щільно закрив пробкою.

— Ви задрімали, — сказав він, — схоже, ця подорож вас добряче виснажила. Але вже все готово. Я піду по Мері. Буду за десять хвилин.

Кларк відкинувся у своєму кріслі, замислившись. Здавалося, ніби він просто перейшов з одного сну в інший, і він майже очікував побачити, як стіни лабораторії тануть і зникають, а він сам прокидається в Лондоні, здригаючись від нічних сновидінь. Та врешті двері відчинилися, і увійшов доктор, а слідом за ним — дівчина близько сімнадцяти років, вбрана у все біле. Вона була така вродлива, що Кларк зрозумів, що мав на увазі доктор, коли писав йому того листа. На її обличчі, шиї та руках почав проступати рум'янець хвилювання, Реймонд натомість був незворушним.

— Мері, — сказав він, — час настав. Ти маєш свободу вибору. Чи хочеш ти цілком і повністю довіритись мені?

— Так, любий.

— Ви це чули, Кларку? Ви — мій свідок. Ось стілець, Мері. Він доволі зручний. Просто сядь на нього і відкинься. Готова?

— Так, любий, готова. Поцілуй мене, перш ніж почнеш.

Доктор нахилився і ніжно поцілував її в уста.

— Тепер заплющ очі, — сказав він. Дівчина стулила повіки, неначе була втомлена і дуже хотіла спати, а Реймонд підніс зелений флакон до її ніздрів. Вона враз зблідла й стала біліша за свою сукню. Дівчина майже не пручалася, а тоді з відчуттям покори, що міцно засіло всередині неї, схрестила на грудях руки, як мала дитина складає рученята до молитви. На неї падало яскраве світло лампи, і Кларк бачив зміни, що перетікали її обличчям, немов тінь пагорбами, коли сонце заступають літні хмарини. А тоді її бліде обличчя завмерло, і доктор підняв одну повіку. Вона була без свідомості. Реймонд сильно натиснув на один із важелів, і крісло миттю відкинулося. Кларк спостерігав за тим, як доктор, підсунувши до себе ближче лампу, вистриг коло на її волоссі, немов під час обряду постригу. Реймонд вийняв з невеличкого ящика маленький блискучий інструмент, і Кларк, здригнувшись, відвернувся. Коли він знову глянув у той бік, доктор уже перев'язував зроблену ним рану.

— Через п'ять хвилин вона прокинеться, — Реймонд зберігав цілковитий спокій. — Більше ми нічого не можемо зробити; залишається просто чекати.

Хвилини повільно тягнулися. Вони чули неспішне, важке цокання старовинного годинника, що стояв у холі. Кларк відчував нудоту, його охопила млість. В нього тремтіли коліна, і він ледве тримався на ногах.

Раптом, напружено вдивляючись у бік крісла, вони почули глибокий вдих, і так само раптово колір, що зійшов з лиця дівчини, зарум'янив їй щоки, вона розплющила очі, глянувши в які, Кларк жахнувся. Вони променіли страшним сяйвом, дивлячись кудись удалину, а на обличчя її проступив вираз неймовірного подиву, вона простягала руки, немов хотіла торкнутися чогось невидимого. Але якоїсь миті з її лиця зник подив, поступившись місцем неймовірному жахіттю. Її обличчя спотворили страшні конвульсії, і вона тремтіла від маківки до п'ят. Душа дівчини немов боролася і здригалася всередині своєї в'язниці з плоті. То було жахливе видовище, і Кларк кинувся до неї, коли вона з криками впала на підлогу.

Через три дні Реймонд підвів Кларка до ліжка Мері. Вона лежала з широко розплющеними очима, мотаючи головою з боку на бік та безглуздо посміхаючись.

— Так, — мовив доктор, все так само незворушно, — дуже шкода, тепер вона — безнадійний недоумок, і їй уже нічим не зарадиш. Однак їй все-таки явився Великий бог Пан.

II Спогади містера кларка

Містер Кларк, джентльмен, якого обрав доктор Реймонд за свідка свого химерного експерименту з богом Паном, був людиною, в якій дивним чином поєднувалися обачність та допитливість. Він тверезо і з неприхованою відразою думав про незвичне й ексцентричне, і попри це, в глибині його душі чаїлася жага пізнання прихованих та езотеричних елементів людської природи. Останнє переважило, коли він прийняв запрошення Реймонда, хоча його здоровий глузд завжди критично ставився до теорій доктора і відкидав їх як щось украй безглузде, але водночас Кларк таємно вірив у різні дивовижі й був би страшенно радий пересвідчитися в їхній реальності. Жахи, свідком яких він став у тій страхітливій лабораторії, певною мірою стали для нього рятівними. Він розумів, його втягнули в історію, що, чесно кажучи, не робила йому честі, і багато років після того він мужньо чіплявся за звичні речі, відкидаючи все, пов'язане з окультними дослідженнями. Однак за таким собі гомеопатичним принципом він якийсь час відвідував сеанси видатних медіумів, сподіваючись, що дешеві фокуси цих джентльменів остаточно закріплять в ньому відразу до містицизму у всіх його проявах, але навіть такі ліки, що викликали в нього огиду, не вилікували його повністю. Кларк знав, що його досі вабить небачене, і поступово давня пристрасть знову почала про себе нагадувати, тимчасом як з його пам'яті з часом стерлося перекошене обличчя Мері, що здригалося в конвульсіях від незвіданого жахіття. Після дня, проведеного у серйозних фінансових справах, спокуса розслабитися ввечері була надто сильною, особливо зимовими місяцями, коли вогонь, що палахкотів у каміні, кидав теплий відблиск на його холостяцький барліг, а біля підлокітника крісла стояла напоготові пляшка добірного кларету. Повечерявши, він якийсь час вдавав, що читає вечірню газету, але йому дуже скоро набридав простий перелік новин, і Кларк ловив себе на тому, що він любовно поглядає на старовинний японський письмовий стіл, що затишно примостився поблизу каміна. Немов хлопчак біля шафи з варенням, він якусь мить вагався але бажання таки брало гору і, підсунувши крісло, Кларк запалював свічку і вмощувався за письмовим столом. Його шухляди та ящики кишіли писаниною на всілякі огидні теми, а в ніші лежав великий рукописний том, до якого він старанно заносив скарби своєї колекції. Кларк відчував цілковиту зневагу до опублікованих даних — він втрачав інтерес навіть до найжаскіших історій, якщо вони виходили друком. Для нього було справжнім задоволенням читати, збирати та впорядковувати те, що він називав «Спогади на засвідчення існування диявола», і вечір, проведений у цих заняттях, пролітав як одна мить, а ніч здавалася надто короткою.

Одного мерзенного грудневого вечора, коли надворі стояла морозяна вологість і все було вкрите інеєм і залите імлою туману, Кларк швидко наминав вечерю, знехтувавши своїм звичним ритуалом з газетою, взявши до рук яку, він миттю клав її на місце. Він кілька разів пройшовся кімнатою, і, відкривши свій письмовий стіл, якусь мить незворушно стояв, а тоді сів. Відкинувшись на спинці крісла, поглинутий однією з тих фантазій, що так часто вабили його, він врешті дістав свою книгу і розгорнув її на останньому записі. Три чи чотири сторінки були щільно списані округлим, твердим почерком Кларка, а на початку було виведено дещо більшими літерами:

Непересічна історія, яку мені розповів мій приятель доктор Філіпс. Він запевнив мене, що всі перелічені факти цілком і повністю правдиві, але відмовлявся називати прізвища людей, про яких іде мова, чи місце, де трапилися ці незвичайні події.

Містер Кларк почав удесяте перечитувати розповідь, раз у раз поглядаючи на записи олівцем, які він робив за наказом приятеля. Він пишався своїми літературними здібностями; йому подобався стиль викладу, і Кларк доклав неабияких зусиль, впорядковуючи обставини в драматичному порядку. Ось що він читав:

У цій історії йдеться про Хелен В., якій зараз двадцять три роки, якщо вона ще жива, Рейчел М., яка згодом померла, що була на рік молодша за вищезгадану дівчину, і Тревора У., вісімнадцятирічного імбецила. Ці люди на час оповіді мешкали в селищі на кордоні з Вельсом, місцині, що мала певне значення в часи римського завоювання, і яка тепер була малонаселеним селом, де проживало не більше п'яти сотень душ. Село було розташоване на схилі гори, за шість миль від моря, посеред великого мальовничого лісу.

Близько одинадцяти років тому Хелен В. за доволі дивних обставин переїхала в село. Подейкують, що її, сироту, ще зовсім маленькою вдочерив далекий родич, і вона виховувалася у його власному домі, доки їй не сповнилося дванадцять років. Вважаючи, однак, що дитині краще мати друзів-однолітків, він дав оголошення в кілька місцевих газет, сподіваючись знайти добру родину в затишному будиночку для дівчинки дванадцяти літ. На оголошення відгукнувся містер Р. — заможний фермер із вищезгаданого села. Коли його рекомендації виявилися задовільними, джентльмен відправив свою прийомну доньку до містера Р. разом із листом, де він висував вимогу виділити дівчині окрему кімнату та переконував опікунів, що їм не потрібно перейматися її навчанням, оскільки вона вже достатньо освічена для того місця, яке займатиме в житті. Насправді містеру Р. дали зрозуміти, що дівчинці потрібно дозволити самій знайти собі заняття і проводити свій час так, як їй заманеться. Містер Р. зустрів її на найближчій станції, в містечку за сім миль від свого дому, і, схоже, не помітив у дитині нічого незвичного, крім того, що вона нічого не розповідала про своє колишнє життя і дуже стримано відгукувалася про свого названого батька. Однак вона дуже сильно відрізнялася від мешканців села. В неї була гладенька шкіра оливкового відтінку і чітко окреслені риси обличчя, через що вона трохи скидалася на іноземку. Але дівчина, схоже, доволі легко пристосувалася до фермерського життя і стала улюбленицею дітей, що іноді вешталися з нею лісом, в якому вона любила гуляти. Містер Р. заявив, що доволі часто після раннього сніданку вона виходила з дому і не поверталася до настання сутінок. Хвилюючись, що дівчина стільки годин гуляє на самоті, він написав листа її названому батькові, який коротко відповів, що Хелен може робити все, що забажає. Взимку, коли лісові стежки замітало снігом, вона більшість часу проводила у себе в спальні, де жила сама згідно із вказівками її родича. Під час однієї з численних прогулянок до лісу сталася перша з тих незвичних подій, до яких дівчина була причетна, а трапилось це десь через рік після того, як вона переїхала до села. Минула зима видалася дуже суворою, з глибокими сніговими заметами і тріскучими морозами, вона трималися небачено довго, а наступне літо запам'яталося надзвичайною спекою. В один із найспекотніших днів того літа Хелен В. вийшла з будинку на одну зі своїх тривалих прогулянок лісом, прихопивши із собою, як завжди, окраєць хліба й трохи м'яса на обід. Люди в полі бачили, як вона ішла в напрямку давньої римської дороги, замощеної позеленілим камінням, що пролягала через найвищу частину лісу, приголомшено спостерігаючи за тим, як дівчина зняла свого капелюшка, хоч спека стояла просто тропічна. Так сталося, що робітник на ім'я Джозеф У. працював у лісі неподалік від тієї римської дороги, а о дванадцятій годині його маленький син Тревор приніс йому обід — хліба та сиру. Після обіду хлопчик, якому на той час було близько семи років, залишив свого батька працювати, а сам подався до лісу нарвати квітів, і чоловік, до якого долинали захоплені вигуки сина від його знахідок, не підозрював нічого лихого. Зненацька його налякав страшний крик, як від невимовного жахіття, що долинав з того напрямку, куди пішов його син, і, квапливо кинувши свої інструменти, він побіг глянути, що трапилось. Йдучи на звук, незабаром він зустрів свого маленького хлопчика, що летів стрімголов, вочевидь страшенно наляканий. Розпитавши сина, чоловік зрозумів, що той, нарвавши квітів, відчув утому, ліг на траву відпочити і заснув, але раптом прокинувся від якогось звуку, схожого на спів, і, розсунувши гілля, угледів Хелен В., що гралася на траві з «дивним голим чоловіком», якого він не міг описати точніше. Він сказав, що йому стало дуже страшно, й він кинувся бігти, гукаючи на допомогу свого батька. Джозеф В. пішов стежкою, на яку вказав його син, і натрапив на Хелен В., що сиділа на траві посеред галявини чи то вирубки. Він насварив її за те, що вона налякала його сина, та дівчинка відкинула його звинувачення, а історія хлопчика про «дивного чоловіка», в якого він сам не до кінця вірив, її розсмішила. Джозеф В. вирішив, що хлопчик прокинувся від раптового переляку, як то іноді буває з дітьми, але Тревор наполягав на правдивості своєї історії і мав такий нещасний вигляд, що батько врешті відвів його додому, сподіваючись, що матуся зможе його якось заспокоїти. Проте з того дня минуло вже кілька тижнів, а хлопчик і досі давав своїм батькам привід для хвилювання. Він став нервовим і почав дивно поводитися; не хотів сам виходити з дому і постійно тривожив своїх рідних, прокидаючись серед ночі з криками: «Чоловік у лісі, тату! Тату!»

З плином часу, однак, все наче забулося, а десь через три місяці він разом зі своїм батьком пішов до будинку одного джентльмена, що жив по сусідству, в якого Джозеф В. час від часу підпрацьовував. Чоловіка провели в кабінет, хлопчик залишився сидіти в коридорі, а за кілька хвилин, поки джентльмен давав Джозефу В. вказівки, їх обох нажахав пронизливий крик та звук падіння. Кинувшись у коридор, вони побачили хлопчика, що, непритомний, лежав на підлозі зі скривленим від жаху личком. Негайно викликали лікаря, і після огляду той сказав, що в дитини стався напад, який, вочевидь, був наслідком раптового шоку. Хлопчика занесли в одну з кімнат, де він незабаром отямився, але одразу ж впав у стан, що лікар охарактеризував як тяжку форму істерії. Він дав йому сильнодіюче заспокійливе і через дві години сказав, що хлопчик достатньо оклигав, щоб іти додому, але в коридорі на дитину знову напав страх, і то з іще більшою силою. Батько побачив, що дитина вказувала на якийсь предмет, вигукуючи вже знайоме: «Чоловік у лісі!» Глянувши в тому напрямку, куди показував його син, він побачив кам'яну голову гротескної зовнішності, що випирала зі стіни над дверима. З'ясувалося, що нещодавно власник будинку взявся вносити деякі зміни у своє помешкання, і, риючи фундамент для підсобних приміщень, робітники натрапили на цікаву голову, що, схоже, належала до римської доби, яку господар наказав почепити на стіну своєї вітальні. За словами досвідчених місцевих археологів, голова належала фавну або сатиру. [Доктор Філіпс казав мені, що бачив ту голову, і запевняв мене в тому, що ніколи в житті не зустрічав такого яскравого втілення непереборного зла.]

Хай би якою була причина нападу, але другий шок виявився надто сильним для хлопчика Тревора, який по сьогоднішній день страждає від недоумства, що дає мало шансів на одужання. Тоді та історія набула великого розголосу, і містер Р. розпитав Хелен дуже ретельно, однак марно, бо дівчина твердо стояла на своєму і заперечувала той факт, що вона налякала Тревора чи то якимось чином нашкодила йому.

Друга подія, яка характеризується ще більшою химерністю і з якою пов'язане ім'я дівчини, трапилася шість років тому.

На початку літа 1882 року Хелен тісно здружилася із Рейчел М., донькою заможного фермера, що жив по сусідству. Та дівчина була на рік молодшою за Хелен, і багато хто вважав, що з них двох вона була вродливішою, хоча риси Хелен з віком значно пом'якшали. Двоє дівчат, що завжди були нерозлийвода, були на диво несхожі: в однієї — гладенька, оливкового відтінку шкіра і майже італійська зовнішність, а друга, як то кажуть, була кров з молоком, що характерно для сільської місцевості. На думку селян, містер Р. надзвичайно щедро платив за утримання Хелен, і загалом у них склалося враження, що одного дня дівчина успадкує від свого родича кругленьку суму. Батьки Рейчел не мали нічого проти їхньої дружби, ба навіть заохочували їхню близькість, через що тепер гірко шкодують. Хелен і досі зберігала в собі надзвичайну любов до лісу, і кілька разів Рейчел приєднувалася до неї — подруги вирушали до лісу рано вранці й залишалися там аж до настання сутінок. Після кількох таких прогулянок місіс М. помітила дивні зміни у поведінці своєї доньки. Вона стала якоюсь апатичною і неуважливою, «несхожою на себе», але ці зміни здавалися надто дріб'язковими, щоб звертати на них увагу. Та одного вечора, коли Рейчел повернулася додому, її мама почула звук, немов здавлене схлипування, який долинав з кімнати дівчини, і, зайшовши досередини, вона побачила, що її донька лежить, напівроздягнена, на своєму ліжку, охоплена невимовними стражданнями. Вгледівши свою матір, дівчина вигукнула: «Ох, мамо, мамо, навіщо ж ти мене пускала до лісу разом з Хелен?» Місіс М. приголомшив такий дивний докір, тож вона взялася її розпитувати. Рейчел розповіла їй фантастичну історію. Вона сказала...

З різким звуком Кларк закрив книгу і розвернув крісло до каміна. Коли одного вечора його друг сидів у цьому самому кріслі, розповідаючи свою історію, Кларк перебив його на тому моменті, коли почув, що саме вона сказала, в нападі жаху обірвавши його на півслові.

— Боже милостивий! — вигукнув він. — Ти лиш подумай, що кажеш. Це просто нечувано, це жахливо. Таке ніколи не трапляється в нашому тихому світі, де люди живуть і вмирають, борються, завойовують, іноді зазнають поразки і знемагають від горя, побиваються і роками страждають від невдач. Але такого, Філіпсе, не може трапитися, ні, тільки не це. Має бути якесь пояснення цьому жахіттю. Господи, та якби таке було можливо, наше життя на цій планеті перетворилося б на нічний кошмар.

Але Філіпс розповів свою історію до кінця, завершивши її словами:

— Її зникнення досі залишається загадкою. Вона щезла на очах у всіх; люди бачили, як вона йшла по лугу, а за мить її вже там не було.

Сидячи біля каміна, Кларк намагався заново осягнути цю історію, і знову його уява здригнулася й відступила, нажахана видовищем тих, немов зведених на престол, страшних, невимовних стихій, що торжествували в людській плоті. Перед ним простягалася довга й темна лісова дорога, вимощена позеленілим камінням, як її описував його приятель. Він бачив колихання листя й тремтіння тіней на траві, він бачив сонячне світло і квіти, а ген здалеку до нього наближалися дві постаті. Однією була Рейчел, але хто ж ішов поруч із нею?

Кларк щосили намагався не вірити в усе це, але дописуючи розповідь, він зробив у своїй книзі запис:

ET DIABOLUS INCARNATE EST.

ET HOMO FACTUS EST[12].

III. Місто воскресінь

— Герберте! Боже милостивий! Невже це ти?

— Так, мене звати Герберт, і мені здається, я вас також десь бачив, тільки не пригадую вашого імені. У мене погана пам'ять.

— Хіба ви не пам'ятаєте Вільєра з Ведгема?

— Так, звісно. Даруй, Вільєре, не думав, що прошу милостині в давнього приятеля з коледжу. Добраніч.

— Мій любий друже, до чого цей поспіх? Я живу тут неподалік, але пропоную спершу трохи прогулятися проспектом Шефтсбері. З якої примхи долі ти опинився в такому становищі, Герберте?

— Це довга історія, Вільєре, і не менш дивна, та я можу тобі її розповісти, якщо бажаєш.

— Ну що ж, розповідай. Хапайся за мою руку — ти здаєшся дуже виснаженим.

Чудернацька пара поволі рушила вгору по Руперт-стріт: один у брудному драному лахмітті, а інший по-світському вбраний, елегантний і надзвичайно багатий. Напередодні цієї зустрічі Вільєр саме вийшов з ресторану після смачної вечері, довершивши її пляшечкою чудового к'янті[13], і в легкому піднесеному настрої, що став ледь не хронічний, він на мить затримався біля дверей, вдивляючись у погано освітлену вулицю в пошуках тих таємничих подій та людей, якими повсякчас кишать вулиці Лондона у всіх його частинах. Вільєр пишався тим, що був досвідченим дослідником темних лабіринтів і путівців лондонського життя, і в цих неприбуткових пошуках він виявляв старанність, гідну набагато серйознішого заняття. Отак він стояв під ліхтарем, з неприхованою цікавістю вивчаючи перехожих, і з серйозним виглядом людини, що систематично ходить по ресторанах, вивів у своїй голові формулу: «Лондон називають місцем несподіваних зустрічей, але насправді — це місто воскресінь», коли це його роздуми зненацька перервало жалібне скімлення біля ліктя — хтось смиренно просив милостиню. Він роздратовано озирнувся і несподівано для себе побачив уособлений доказ своїх дещо манірних фантазій. Поруч із ним — обличчя його змінилося й було спотворене бідністю та безчестям, а тіло ледве прикривало брудне безформне лахміття — стояв його давній приятель Чарльз Герберт, що вступив до університету водночас із ним і з яким він навчався та розважався протягом дванадцяти семестрів. Однак на заваді їхній дружбі стали різні інтереси та захоплення, і минуло вже шість років, відколи Вільєр востаннє бачив Герберта. Дивлячись тепер із сумом і тривогою на цю руїну, що колись була людиною, Вільєр задавався питанням, що за страшний ланцюг подій потягнув його на такий скорботний шлях. Вільєр йому співчував і разом з тим відчував насолоду, яку відчуває любитель таємниць, — адже його план зайнятися неспішними роздумами під час прогулянки з ресторану виявився успішним.

Якийсь час вони йшли мовчки, і не один перехожий вражено озирався на незвичне видовище гарно вбраного чоловіка під руку з якимось жебраком, і, помітивши це, Вільєр звернув на темну вуличку в Сохо. Там він повторив своє запитання:

— Як ти до такого докотився, Герберте? Я завжди був упевнений, що ти займеш місце свого батька й матимеш чудову посаду в Дорсетширі. Твій батько позбавив тебе спадщини? Я не можу в це повірити!

— Ні, Вільєре. Я успадкував усе майно після смерті мого бідолашного батька. Він помер за рік після того, як я закінчив Оксфорд. Він був мені дуже добрим батьком, і я щиро носив жалобу по його смерті. Але ж ти знаєш, що таке бути молодим. Через кілька місяців я переїхав у місто і почав провадити активне світське життя. Я заводив знайомства з блискучими людьми і неабияк розважався, певна річ, у цілком безневинний спосіб. Авжеж, я грав, але зовсім трохи й не на великі суми, а кілька ставок, які я зробив на перегонах, навіть принесли мені гроші — всього кілька фунтів, але достатньо, щоб купити трохи сигар і сякий-такий приємний дріб'язок. На другий рік моє життя круто змінилося. Ти, звісно ж, чув про мій шлюб?

— Ні, нічого такого я не чув.

— Так, я був одружений, Вільєре. В будинку своїх знайомих я познайомився з дівчиною найдивовижнішої та найдивнішої вроди. Я не можу сказати тобі, скільки їй було років, я сам ніколи цього не знав, але, за моїми припущеннями, на момент нашого з нею знайомства їй було близько дев'ятнадцяти. Мої друзі познайомилися з нею у Флоренції. Дівчина розповіла їм свою історію про те, що вона сирота, що батько її англієць, а матір — італійка, зачарувавши їх так, як зачарувала мене. Вперше я побачив її на вечірці. Я стояв біля дверей, розмовляючи з другом, коли це раптом понад метушнею і гомоном розмови до мене долинув голос, що стривожив усе моє єство. Вона співала італійську пісню. Того вечора мене з нею познайомили, і через три місяці я одружився на Хелен. Вільєре, та жінка, якщо її можна назвати жінкою, занапастила мою душу. Нашу першу шлюбну ніч я провів у її готельному номері. Вона сиділа в себе в ліжку, і я слухав, як вона своїм красивим голосом розповідала таке, чого я навіть зараз, проти найтемнішої ночі, навіть якби опинився посеред дикої пустелі, не насмілився б промовити бодай пошепки. Ти, Вільєре, мабуть, думаєш, що знаєш життя, і Лондон, і все те, що днями й ночами коїться в цьому жахливому місті. Те, що я тобі розкажу, може видатися тобі мерзенним, але повір, ти й близько не уявляєш того, що знаю я, навіть у найхимерніших та найстрашніших снах тобі не ввижалася навіть блякла тінь того, що я чув... і бачив. Так, бачив. Я бачив щось нечуване, таке жахіття, що я, буває, зупиняюся посеред вулиці і запитую себе, як взагалі людина, споглянувши таке, може жити після цього. За рік, Вільєре, я перетворився на руїну — тілом і душею... тілом і душею.

— А як же твої статки, Герберте? У тебе ж була земля в Дорсеті.

— Я все продав: поля і ліси, любий моєму серцю будинок — геть усе.

— А гроші?

— Вона у мене все забрала.

— А тоді покинула тебе?

— Так, однієї ночі вона просто зникла. Не знаю, куди вона подалася, та я переконаний, якби я ще раз її побачив, мене б це вбило. Що було далі — не цікаво. Убогі злигодні, а більше нічого. Тобі може здатися, Вільєре, що я перебільшую, щоб справити на тебе враження, але я не розказав і половини з того, що бачив. Я міг би розповісти тобі дещо, що тебе переконало б, але після цього ти більше не зможеш радіти життю. Ти, як і я, проведеш решту свого життя в муках, як людина, що узріла саме пекло.

Вільєр завів бідолаху до себе додому й нагодував. Герберт ледве торкнувся їжі і лише пригубив келих вина, що стояв перед ним. Похмурий, він мовчки сидів біля каміна і, схоже, з полегшенням видихнув, коли Вільєр провів його за поріг, давши трохи грошей.

— До слова, Герберте, — сказав Вільєр, відчинивши двері, — нагадай, як звали твою дружину? Здається, ти сказав Хелен? Хелен... а прізвище?

— Ім'я, під яким вона була відома, коли я з нею познайомився, було Хелен Воан, але я не знаю, як її насправді звали. Не думаю, що в неї взагалі було ім'я. Ні, ні, не в тому сенсі. Лише людські істоти мають ім'я, Вільєре. Більше я не можу сказати. До побачення. Так, я обов'язково навідаюся, якщо придумаю, як ти зможеш мені допомогти. На добраніч.

Чоловік розчинився у непроникній темряві, а Вільєр повернувся на своє місце біля каміна. Щось у Герберті його надзвичайно вразило. Ні, не його злиденне дрантя, і не сліди, які бідність залишила на його обличчі, а якесь жахіття, що огортало його, немов туман. Він не заперечував того, що сам не уникнув того становища, в якому опинився. Та жінка, як він відверто заявив, занапастила його тіло й душу, і Вільєр відчував, що цей чоловік, у минулому — його приятель, був лицедієм у невимовно жахливих сценах, які годі описати, бо слова тут безсилі. Його історія не вимагала підтвердження: він сам був її живим доказом. Вільєр замислився над історією, не певний, що почув її початок та кінець. «Ні, — подумав він, — то був точно не кінець, а радше, тільки початок історії. Така справа, як ця, схожа на хитромудру ляльку — ви відкриваєте одну і всередині знаходите меншу, і так знов і знов. Швидше за все, бідолашний Герберт є всього лише одною із зовнішніх оболонок, але далі чекають ще дивніші».

Вільєр не міг викинути з голови думки про Герберта та його історію, що із закінченням ночі ставала все безглуздішою. В каміні догорав вогонь, і вранішня прохолода почала заповзати до помешкання. Вільєр підвівся із крісла, озирнувся через плече і, ледь тремтячи, пішов спати.

Через кілька днів він зустрів у своєму клубі знайомого джентльмена на ім'я Остін, що був відомий своїми глибокими знаннями життя Лондона — його темних і світлих сторін. Вільєр, який усе ще не міг позбутися спогадів про несподівану зустріч у Сохо і того, що вона собою ознаменувала, подумав, що Остін, імовірно, зможе пролити світло на історію Герберта, тож, поговоривши трохи про те, про се, зненацька запитав:

— Вам відомо щось про чоловіка на ім'я Герберт, Чарльз Герберт?

Остін різко повернувся і дещо приголомшено вирячився на Вільєра.

— Чарльз Герберт? Вас хіба не було в місті три року тому? Ні? То ви, мабуть, не чули про випадок на Пол-стріт? Тоді це була справжня сенсація.

— А що то за випадок?

— Неподалік від одного будинку на Пол-стріт, не доходячи до Тоттенгем-Корт-Роуд, знайшли мертвим чоловіка високого суспільного становища, власне, вже захололого. Звісно, тіло виявила не поліція. Якщо вночі у вас допізна горить світло у вікні, бо ви трохи засиділися, у ваші двері постукає поліцейський, але якщо ви лежите мертвий десь посеред вулиці, нікому до вас не буде жодного діла. І, як то часто буває, на сполох вдарив випадковий перехожий. Але не якийсь там обірванець чи завсідник таверни, а джентльмен, який чи то у справах, чи просто задля насолоди блукав вулицями Лондона о п'ятій ранку. Цей чоловік буцімто повертався додому (звідки чи куди — невідомо), і десь між четвертою і п'ятою ранку проходив через Пол-стріт, коли щось привернуло його увагу біля будинку під номером 20. Він доволі недоладно пояснив, що той будинок вразив його своїм огидним виглядом — такі йому ще зроду не траплялися, але все ж подивився довкола і був неабияк здивований, побачивши на тротуарі чоловіка, що лежав горілиць з міцно притиснутими до тіла кінцівками.

Джентльменові здалося, що його лице виглядало неймовірно мертвотно-блідим, тож він кинувся на пошуки першого-ліпшого полісмена. Той спочатку легковажно поставився до справи, подумавши, що чоловік, який лежав біля будинку, просто трохи перебрав, однак він пішов слідом за джентльменом і, побачивши обличчя того чоловіка, дуже швидко змінив свій тон. Ранню пташку, що вполювала таку здобич, послали по лікаря, а сам поліцейський почав дзвонити та стукати у двері будинку доти, доки якась напівсонна неохайно вбрана покоївка спустилася і відчинила двері. Поліцейський вказав покоївці на неподобство перед її будинком, і вона здійняла такий лемент, що розбудила всю вулицю, але про того чоловіка їй нічого не було відомо, вона ніколи раніше не бачила його в будинку. Тим часом першовідкривач, якщо його можна так назвати, повернувся разом із лікарем, і наступне, що потрібно було зробити, це оглянути тіло. Ворота були відчинені, тож усі четверо спустилися сходинками вниз. Лікарю достатньо було лиш кинути погляд на мертвого, і він сказав, що бідолашний помер ще кілька годин тому, і тоді справа почала набирати незвичних обертів. Мертвого чоловіка не пограбували, а в одній з кишень у нього знайшли документи, що посвідчували його особу як людини знатного походження, він займав високе становище у суспільстві та, наскільки було відомо, нікому не переходив дороги. Я не називаю його імені, Вільєре, тому що воно жодним чином не стосується історії, а ще тому, що не годиться воскрешати історії про мертвих, коли на світі не залишилося нікого з їхньої рідні. Іншим цікавим моментом було те, що лікарі ніяк не могли дійти згоди щодо того, як саме помер чоловік. На його плечах були ледь помітні синці, та вони були незначні й радше свідчили про необережне поводження з дверима, аніж були наслідком того, що чоловіка кинули на рейки чи тим паче волочили вниз по сходах. Але на ньому не було більше жодних слідів насилля, принаймні тих, що могли призвести до смерті. Коли справа дійшла до розтину, то й залишків отрути в його тілі не виявили. Звісно, поліція хотіла все вивідати про людей, що проживали в будинку під номером 20, і тут, наскільки мені відомо з приватних джерел, спливло ще кілька цікавих моментів. З'ясувалося, що мешканцями того будинку були містер Чарльз Герберт і його дружина. Подейкували, що він був поміщиком, хоча багато хто вважав, що Пол-стріт не надто скидалася на місце, де б могла оселитися сільська аристократія. А щодо місіс Герберт, схоже, ніхто нічого про неї не знав, а, говорячи між нами, гадаю, мисливці за її історією життя опинялися на дуже дивних стежках. Звісно, вони обоє стверджували, що нічого не знають про покійного, і через відсутність доказів, які свідчили б про їхню причетність до справи, подружжя відпустили. Але про них стали відомі деякі дуже дивні речі. Незважаючи на те, що була п'ята чи шоста ранку, коли забирали тіло померлого, надворі зібралася ціла юрба людей, вибігло й кілька сусідів, щоб глянути, що там коїться. Вони не стримували себе у своїх висловлюваннях, з яких стало відомо, що у мешканців Пол-стріт будинок під номером 20 не викликав позитивних емоцій. Детективи намагалися знайти цим пліткам якесь логічне підгрунтя, що базувалось би на фактах, але вони так ні за що й не зачепилися. Люди осудливо хитали головами, вважаючи Гербертів «дивними людьми, які завжди непомітно прослизають до свого будинку» і тому подібне, але — нічого конкретного. В поліції були переконані, що чоловік так чи інакше помер у будинку, а потім його викинули на вулицю, та вони не могли цього довести через відсутність будь-яких ознак насильства чи отруєння. Цікаво, чи не так? Та, хоч як це дивно, у тій справі є дещо більше, ніж я вам розказав. Я знав одного з лікарів, з яким консультувалася поліція, і, зустрівши його невдовзі після слідства, про все розпитав.

— Невже, — мовив я, — ця справа збила вас із пантелику і ви насправді не знаєте, від чого помер той чоловік?

— Даруйте, — сказав він, — але мені чудово відомо, що стало причиною його смерті. Той чоловік помер від переляку, викликаного справжнісіньким жахіттям. За всю свою кар'єру я ще ніколи не бачив настільки спотворених рис обличчя, а я їх немало надивився.

Доктор, за своїм характером, був доволі незворушним чоловіком, тому мене вразила гарячковість в його поведінці, але більше мені не вдалося нічого з нього витягнути. Гадаю, прокуратура не бачила можливості порушити справу проти Гербертів за те, що вони до смерті налякали чоловіка. У всякому разі, справа так і не зрушила з місця, і про неї всі забули. А вам щось відомо про Герберта?

— Так, — відповів Вільєр, — це мій давній приятель із коледжу.

— Та що ви кажете? А ви колись бачили його дружину?

— Ні, не бачив. Вже багато років, як я нічого не чув про Герберта.

— Дивно, чи не так: ви прощаєтеся з чоловіком біля воріт коледжу чи на станції Педдінґтон, не бачитеся роками, аж раптом зустрічаєте його у такому незвичному вигляді. Все ж я хотів би побачити місіс Герберт — люди розказували про неї неймовірні речі.

— Що саме розказували?

— Навіть не знаю, як вам переповісти їхні слова. Кожен, хто бачив її в поліцейській дільниці, потім розповідав, що вона була найвродливішою та водночас найбільш відразливою жінкою, яку їм коли-небудь доводилося зустрічати. Я говорив із чоловіком, який її бачив, і запевняю вас, коли він намагався описати ту жінку, його всього трусило, тільки він не міг пояснити чому. Вона немов якась загадка, і, гадаю, якби той мертвий чоловік заговорив, він міг би розказати нам немало дивовижних речей. Але тут постає ще одне запитання: що такий поважний чоловік, як містер Безіменний (ми, з вашого дозволу, так його назвемо), забув у тому загадковому будинку під номером 20? Ну хіба ж не дивна справа?

— Еге ж, Остіне, неймовірна, я б сказав. Не думав, що натраплю на такі чудернацькі речі, запитуючи у вас про свого давнього друга. Але мені вже час, бувайте.

Вільєр пішов, думаючи про своє порівняння цієї ситуації з хитромудрою лялькою — вона й справді була втіленням химерної загадковості.

IV. Знахідка на Пол-стріт

Через кілька місяців після зустрічі Вільєра з Гербертом містер Кларк, як завжди, сидів після вечері біля каміна, з усіх сил намагаючись не дивитися в бік свого письмового стола. Він уже понад тиждень не зазирав у «Мемуари» і плекав надію на своє цілковите зцілення. Та, незважаючи на свої старання, він не міг погамувати невтримної цікавості до останньої справи, яку він записав і яка розбурхала його єство. Він висунув певні припущення щодо справи, описавши її у загальних рисах своєму другові-науковцю, а той лиш похитав головою і подумав, що у Кларка негаразд із головою, і саме того вечора, коли Кларк намагався якось логічно обґрунтувати цю історію, раптовий стукіт у двері відірвав його від роздумів.

— До вас прийшов містер Вільєр, сер.

— Боже, Вільєре, як чудово, що ви до мене завітали. Ми не бачилися хтозна скільки місяців, мабуть рік. Ну ж бо, заходьте. Як поживаєте, Вільєре? Хочете отримати пораду стосовно інвестицій?

— Ні, дякую, гадаю, всі мої вклади і так надійно захищені. Насправді, Кларку, я прийшов до вас, щоб поговорити про одну дуже цікаву річ, яка не так давно привернула мою увагу. Боюся, почувши мою історію, ви подумаєте, що це цілковита нісенітниця. Іноді я й сам так думаю, і саме тому я вирішив прийти до вас, бо знаю, що ви чоловік прагматичний.

Містер Вільєр нічого не відав про «Спогади на засвідчення існування диявола».

— Що ж, Вільєре, я охоче, мірою своїх можливостей, допоможу вам з порадою. Що то за справа?

— Загалом, доволі таки незвичайна. Ви мене знаєте: на вулиці я завжди пильно роззираюся навсібіч, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо, і свого часу натикався на всіляких дивних типів і ставав свідком не менш дивних історій, але ця, схоже, все перевершила. Близько трьох місяців тому я вийшов з ресторану у вечірню зимову негоду. Ситно повечерявши з пляшечкою доброго к'янті, я на якусь мить зупинився на тротуарі, замислившись про таємничість лондонських вулиць і тих, хто ними блукає. Червоне вино спонукає до таких думок, Кларку, і мушу сказати, думки в моїй уяві матеріалізувалися в цілу сторінку, списану дрібним почерком, але мене потривожив якийсь жебрак, що підійшов ззаду, благаючи милостиню. Обернувшись, я впізнав у тому жебракові жалюгідну подобу того, хто був моїм давнім другом, — чоловіка на ім'я Герберт. Я запитав його, як він опинився на такій злидарській стежці, і він мені все розповів. Ми йшли однією з довгих вулиць Сохо, і я слухав його історію. Він розповів, що одружився з вродливою дівчиною, на кілька років молодшою за нього, яка, за його словами, занапастила його тіло й душу. Але він не вдавався в подробиці. Він сказав, що не сміє цього робити, бо спогади про те, що він бачив і чув, тепер завжди переслідують його, і, зазирнувши в його очі, я зрозумів, що він каже правду. Було в ньому щось таке, що змусило мене здригнутися. Не знаю чому, але саме так воно й було. Я дав йому трохи грошей і спровадив за двері, а коли він зник, запевняю вас, я ледве міг дихати. Здавалося, від його присутності в жилах застигала кров.

— Як на мене, ви трохи згущуєте фарби, Вільєре. Гадаю, бідолаха трохи погарячкував, коли одружувався, і — кажучи простою мовою — в результаті пустився берега.

— Що ж, тоді послухайте ще таке, — і Вільєр розповів Кларку те, що почув від Остіна.

— Бачите, — сказав він на завершення своєї розповіді, — не може бути жодних сумнівів у тому, що цей містер Безіменний, хоч би ким він був, помер від справжнісінького жахіття. Він побачив щось настільки жахливе й невимовно страшне, що воно обірвало нитку його життя. І це він, скоріш за все, побачив у тому будинку, що зажив поганої слави серед сусідів. Я з цікавості пішов туди, щоб побачити те місце на власні очі. Той будинок стоїть на темній вуличці, і будинки там настільки старі, що виглядають вбого й похмуро, але недостатньо давні, щоб здаватися химерними. Наскільки я зрозумів, більшість помешкань, як умебльованих, так і без меблів, здають в оренду, і майже на всіх дверях висить по три дзвінки. Де-не-де перші поверхи були переобладнані під звичайні крамниці. У будь-якому разі та вулиця справляла гнітюче враження. Довідавшись, що будинок під номером 20 здають в оренду, я пішов до агента і взяв у нього ключа. Звісно, я нічого не з'ясував про Гербертів у тому кварталі, але прямо запитав у того чоловіка, як давно вони покинули будинок і чи його винаймали інші мешканці. Агент якось дивно на мене глянув і сказав, що Герберти виїхали одразу ж після «неприємності», як він це назвав, і відтоді будинок стоїть порожнім.

Містер Вільєр на мить замовк.

— Мені завжди подобалося блукати покинутими будинками. Є щось невловно чарівне у порожніх кімнатах, де зі стін стирчать цвяхи, а на підвіконнях товстим шаром лежить пилюка. Але мені не сподобалося блукати будинком під номером 20 на Пол-стріт. Не встиг я зайти досередини, як одразу відчув якусь дивну й важку атмосферу того будинку. Звичайно, всі порожні помешкання задушливі, але то було щось геть інше. Я не можу цього передати, але мені здавалося, що я задихаюся, що щось мене душить. Я заглянув до вітальні та задніх кімнат, а також зазирнув на кухню внизу. Як і можна було очікувати, всюди було брудно й запилюжено, але у всіх кімнатах витав дивний дух. Мені складно описати це відчуття, лише скажу, що мені там було якось не по собі. Найгірше я почувався в одній з кімнат на другому поверсі, що була доволі простора і колись, може, навіть світла та яскрава, та коли я зблизька побачив ті шпалери, їхній візерунок, і все решта, мене охопило відчуття нестерпної скорботи. Та кімната була втіленням жаху. Коли я штовхнув двері в кімнату, мене пройняв такий страх, що я аж клацнув зубами, а, увійшовши досередини, ледь не втратив свідомість. Однак я опанував себе і стояв, спершись на стіну та питаючи себе, що такого могло бути в тій кімнаті, що змушувало мої кінцівки тремтіти, а моє серце — калатати, мов у передчутті смертної години. В одному кутку лежала купа газет, розкиданих по підлозі, і я взявся їх переглядати. Газети були три— і чотирирічної давності, деякі з них пошматовані, а деякі зіжмакані, так наче їх використовували для пакування. Я переглянув цілу гору газет, і серед них натрапив на цікавий малюнок, який я вам незабаром покажу. Але в кімнаті мені було несила залишатися. У мене було таке відчуття, неначе вона мною заволодіває. І я був радий вийти звідти на свіже повітря, цілий та неушкоджений. Коли я йшов вулицею, на мене витріщалися люди, а один чоловік сказав, що я, мабуть, п'яний. Мене хитало з одного боку тротуару на інший, і я робив усе можливе, щоб занести ключа агентові та якомога швидше дістатися додому. Тиждень я провалявся в ліжку, страждаючи, зі слів мого лікаря, від нервового зриву та виснаження. В один із тих днів я читав вечірню газету і натрапив на такий заголовок: «Помер голодною смертю». Звична справа, нічого особливого. Типовий житловий будинок у Мерилебоні, двері, зачинені впродовж кількох днів, і мертвий чоловік у своєму кріслі, якого побачили поліцейські, зайшовши досередини. «Покійного, — йшлося в газетній замітці, — звали Чарльз Герберт, який колись, подейкують, був заможним поміщиком. Три роки тому його ім'я було на слуху в громадськості у зв'язку з таємничою смертю на Пол-стріт, що неподалік від Тоттенгем-Корт-Роуд; на той час покійний винаймав будинок під номером 20, біля якого за вкрай підозрілих обставин знайшли мертвим джентльмена високого становища». Трагічна кінцівка, чи не так? Зрештою, якби те, що він мені розказав, виявилося правдою, в чому я не сумніваюся, то його життя було трагедією, але зовсім не такою, як її висвітлюють у газетах.

— То це і вся історія? — запитав Кларк замислено.

— Так, це все.

— Що ж, Вільєре, насправді, я не знаю, що сказати з цього приводу. Поза сумнівом, у цій справі є вкрай своєрідні, як на мене, обставини, наприклад, той факт, що тіло мертвого чоловіка було знайдено поблизу дому Герберта, а ще дивний висновок лікаря про причину смерті. Так чи інакше, але всім фактам, вочевидь, можна дати розумне пояснення, ретельно розклавши все по поличках. А що стосується ваших власних відчуттів, коли ви оглядали той будинок, гадаю, вони були всього лише плодом вашої бурхливої уяви. Ви, мабуть, напівсвідомо думали про те, що почули. Я навіть не знаю, що тут ще можна сказати чи зробити. Вам, мабуть, здається, що за цим криється якась таємниця, але Герберт мертвий. Де ви тепер шукатимете підказки?

— Пропоную відшукати жінку, з якою він був одружений. Вона — це таємниця.

Двоє чоловіків примовкли біля каміна. Кларк таємно втішався з того, що він як поборник ідеї ординарності світу не втратив тверезості думки, а Вільєр поринув у свої похмурі фантазії.

— Гадаю, саме час закурити, — врешті промовив він і сягнув рукою до кишені, намацуючи портсигар.

— Ох! — вигукнув Вільєр, здригнувшись. — Я забув, що мав вам дещо показати. Пам'ятаєте, я казав, що натрапив на доволі цікаву замальовку серед старих газет у будинку на Пол-стріт? Ось вона.

Вільєр витягнув з кишені невеличкий тоненький пакунок. Він був загорнутий у брунатний папір і перетягнутий мотузкою, зав'язаною на вузли, які не так просто було розв'язати. Мимохіть Кларку стало цікаво, що ж там було всередині. Він витягнувся вперед у своєму кріслі, поки Вільєр морочився з мотузкою і знімав паперову обгортку, під якою була ще тканинна, і, знявши її, Вільєр мовчки подав Кларку невеличкий клаптик паперу.

Протягом п'яти хвилин, а то й більше, у кімнаті панувала мертва тиша. Двоє чоловіків сиділи так тихо, що їм було чути цокання високого старовинного годинника, що стояв за дверима в холі, і в одного з них ця монотонність звуку пробудила давній-прадавній спогад. Він напружено вдивлявся у невеличкий малюнок, виконаний пером і тушшю, на якому була зображена голова жінки. Його, вочевидь, намалював якийсь талановитий митець — здавалося, що душа тієї жінки прозирала з її очей, а вуста були розтулені у напрочуд живій посмішці. Кларк безмовно дивився на те обличчя. Воно пробудило в його пам'яті один літній вечір багато років тому, і він знову побачив мов наживо видовжену мальовничу долину, річечку, що звивалася поміж пагорбів, луги, поля, блякле червоне сонце та холодний молочний туман, що здіймався над водою. Він почув голос, який промовляв до нього через роки: «Кларку, Мері побачить бога Пана!». І ось він стоїть у похмурій кімнаті поруч з доктором, слухаючи важке цокання годинника, дивиться і чекає, спостерігаючи за фігурою, що лежить у зеленому кріслі під світлом лампи. Мері підвелася, він глянув їй у вічі, і всередині в нього все наче скрижаніло.

— Хто ця жінка? — він врешті запитав. Його голос звучав сухо й хрипко.

— Це — жінка, з якою був одружений Герберт.

Кларк знову подивився на замальовку. Ні, все-таки то була не Мері. Звісно, те обличчя належало їй, але було в ньому щось іще, чого він не помічав у її рисах, ані коли в лабораторію разом з доктором увійшла дівчина, вбрана у все біле, ані після її пробудження, ані коли вона лежала на ліжку, дурнувато вишкіряючись. Чи то погляд, що струменів із тих очей, чи посміх на повних устах, чи вираз самого обличчя — щось стривожило Кларка до глибин його душі, і він несамохіть пригадав слова доктора Філіпса: «Найяскравіше втілення зла, яке я коли-небудь бачив». Він машинально перевернув у руці папір і глянув на його зворот.

— Боже милостивий! Кларку, в чому річ? Ви блідий, як смерть.

Вільєр рвучко зірвався зі свого крісла, коли Кларк зі стогоном безсило осів у кріслі, впустивши з рук той малюнок.

— Я почуваюся зле, Вільєре, в мене часто трапляються такі напади. Налийте мені трохи вина; дякую, досить. Через кілька хвилин мені стане краще.

Вільєр підняв малюнок, що впав на підлогу, і, як це зробив Кларк, перевернув папір.

— Ви побачили це? — запитав він. — Саме так я й визначив, що то портрет дружини Герберта, чи то пак його вдови. Як ви тепер почуваєтеся?

— Уже краще, дякую, то була всього лиш мимовільна слабкість. Та не думаю, що я вас правильно зрозумів. Що, ви кажете, дало вам зрозуміти, чий це портрет?

— Оте ім'я — Хелен, написане на звороті. Хіба я не сказав, що її звати Хелен? Так, Хелен Воан.

Кларк застогнав; у нього не залишалося й тіні сумніву.

— Тепер ви згідні зі мною, — мовив Вільєр, — що і в історії, яку я вам сьогодні розповів, і в ролі, яку в ній відіграє ця жінка, є вкрай дивні обставини?

— Так, Вільєре, — пробурмотів Кларк, — це дуже дивна історія, авжеж, дуже дивна. Дайте мені час, щоб я все добре обміркував. Можливо, я зможу вам допомогти, а може й ні. Вам, мабуть, уже час? Що ж, бувайте здорові, Вільєре, на добраніч. Приходьте до мене через тиждень.

V. Звістка

— Знаєте, Остіне, — мовив Вільєр, коли одного приємного травневого ранку двоє приятелів статечно крокували вздовж Пікаділлі, — знаєте, я впевнений, що та пригода, пов'язана з Пол-стріт та подружжям Гербертів, яку ви мені розповіли, є всього лише маленьким епізодом надзвичайної історії. Мушу зізнатися, що коли кілька місяців тому я запитував у вас про Герберта, я його бачив.

— Ви його бачили? Де?

— Одного вечора він підійшов до мене, випрошуючи милостиню. Хоч він і був у страшенно жалюгідному стані, я все ж впізнав у ньому свого давнього приятеля і попросив усе мені розповісти, бодай у загальних рисах. Коротше кажучи, суть ось у чому: його занапастила дружина.

— В якому сенсі?

— Він не захотів цього пояснювати, лише сказав, що вона сплюндрувала його тіло й душу. А тепер він мертвий.

— А що сталося з його дружиною?

— Саме про це, власне, я й хочу дізнатися, маючи намір рано чи пізно її відшукати. Я знаю одного чоловіка на ім'я Кларк, стриманого і ділового, але дуже проникливого. Ви, мабуть, зрозуміли, що я маю на увазі. Він проникливий не в суто практичному сенсі цього слова, а такий, що знає дещо про життя та людей. Тож я розповів йому про цей випадок, який, вочевидь, його вразив. Він сказав, що йому потрібен час все обміркувати, і попросив мене знову завітати до нього десь за тиждень. А через кілька днів я отримав цього дивного листа.

Остін узяв конверт, вийняв звідти листа і взявся зацікавлено читати. Ось що там було писано:

«Мій любий Вільєре, я думав над тією справою, з якою ви на днях постукали до мене у двері, щоб попросити поради, і ось що я вам скажу з цього приводу. Спаліть той портрет, викиньте ту історію з голови і більше ніколи про неї не думайте, Вільєре, інакше все це обернеться для вас лихом. Вам, звісно ж, може видатися, що я володію якоюсь таємною інформацією, і до певної міри так воно і є. Але мені відомо зовсім трішки. Я мов той мандрівник, що дійшов до краю безодні, з жахом відсахнувшись назад. Те, що я знаю, достатньо дивне й не менш жахливе, але є ще страшніші, мені геть не відомі, глибини й жахіття, неймовірніші за всі історії, які розказують зимовими вечорами біля каміна. Я твердо вирішив — і ніщо не в змозі похитнути мою рішучість — більше ні на йоту не просуватися у своїх дослідженнях, і якщо ви цінуєте своє щастя, ви зробите так само.

Але ви обов'язково заходьте, тільки говоритимемо ми на значно веселіші теми».

Остін акуратно склав листа і повернув його Вільєру.

— Це, безумовно, дивний лист, — сказав він, — а про який, власне, портрет ідеться?

— А! Я забув вам сказати, що ходив на Пол-стріт і дещо там знайшов.

Вільєр розказав усе так, як він розказував Кларку, а Остін мовчки його слухав. Він виглядав спантеличеним.

— Цікаво, що вас у тій кімнаті охопило неприємне відчуття, — сказав він нарешті. — Можливо, що справа лише у вашій уяві, у відразі, яку ви відчували.

— Ні, те відчуття було більшою мірою фізичне, ніж психологічне, наче я вдихав смертельні випари, що проникали в кожнісінький нерв, у кожну кістку, в кожен м'яз. Я відчував знемогу у всьому тілі, й мені почало темніти в очах, так неначе сама смерть мені вже дихала у потилицю.

— Так, і справді дуже дивно. Бачте-но, ваш друг зізнався, що з цією жінкою пов'язана якась дуже темна історія. Розповідаючи йому про свій випадок, ви часом не помітили чогось дивного в його поведінці?

— Так, помітив. Йому стало дуже зле, та він запевнив мене, що то був скороминущий напад слабкості, які з ним іноді трапляються.

— І ви йому повірили?

— Спершу повірив, але зараз я вже не такий впевнений у цьому. Він зовсім байдуже слухав мою розповідь, поки я не показав йому портрет. Саме тоді в нього стався напад, про який я вже казав. Запевняю вас, він мав жахливий вигляд.

— Отже, колись він уже бачив ту жінку. Але цьому також може бути й інше пояснення. Може, йому видалося знайомим не її обличчя, а лише ім'я. Що ви думаєте з цього приводу?

— Не можу сказати нічого певного. Наскільки я пригадую, він мало не звалився зі свого крісла, щойно перевернув аркуш з портретом. Розумієте, там, на звороті, було написано ім'я.

— Отож. Але в такій справі, ж ця, важко дійти якогось конкретного висновку. Ненавиджу мелодрами, і для мене не існує нічого нуднішого та банальнішого за любовні історії; але, бачить Бог, Вільєре, скидається на те, що на споді всього цього справді лежить щось дуже дивне.

Двоє чоловіків непомітно для себе повернули на Ешлі-стріт, прямуючи на північ від Пікаділлі. Вулиця була доволі довга і похмура, але де-не-де чиясь любов до барвистого оживляла темні будинки квітами, фіранками з пістрявими візерунками та яскравими фарбами на дверях. Коли Остін закінчив говорити, Вільєр підвів голову і кинув погляд на один із тих будинків: з кожного підвіконня звисали квіти червоної та білої герані, а вікна були завішані шторами кольору блідо-жовтих нарцисів.

— Виглядає життєрадісно, чи не так? — сказав він.

— Так, а всередині ще веселіше. Це один з найприємніших будинків у цьому сезоні, принаймні, таке я чув. Сам я в ньому не був, але знаю кількох людей, які побували в тому будинку і казали, що там надзвичайно весело.

— І кому ж належить цей будинок?

— Такій собі місіс Бомонт.

— А хто вона така?

— Не можу сказати. Я чув, що вона приїхала з Південної Америки, але хто вона — не так уже й важливо. Дуже заможна жінка, в цьому немає жодних сумнівів, і нею захоплюються найшановніші люди. Кажуть, що у неї є велика колекція кларету, чудового вина, що, мабуть, вартує цілого статку. Мені про це розповідав лорд Арджентайн. Він гостював там минулого недільного вечора і запевняв мене, що зроду не куштував такого вина, а вам відомо, що Арджентайн — неабиякий знавець вин. До речі, ця місіс Бомонт трохи дивакувата. Якось Арджентайн запитав у неї, якого року те вино, і що ж вона відповіла? «Гадаю, йому близько тисячі років». Лорд Арджентайн подумав було, що вона з нього кепкує, та коли він засміявся у відповідь, вона сказала, що не жартує, і запропонувала йому подивитися на пляшку. Звісно, після цього йому більше нічого було сказати. Але як для напою, яким частують гостей, хіба це вино не занадто раритетне? От ми й прийшли. Зайдете?

— Так, дякую. Давно я не заходив до вашої антикварної крамниці.

То було розкішне, хоч і дивно мебльоване помешкання, де кожен глечик, книжкова шафа, стіл, кожен килимок, кухлик та прикраса не творили єдиного образу, а наче існували нарізно — кожна річ самобутня та по-своєму унікальна.

— Є щось новеньке? — за якийсь час озвався Вільєр.

— Та ні, наче нема. Ви вже бачили ці дивовижні глечики, правда ж? Останні кілька тижнів мені не траплялося жодних цікавинок.

Остін оглядав кімнату, переводячи погляд з одного серванта на інший, з однієї полички на іншу в пошуках чогось незвичайного. Врешті його очі зупинилися на старій скрині з вигадливою химерною різьбою, що стояла в темному кутку кімнати.

— О, — сказав він, — ледь не забув, що хотів вам дещо показати. — Остін відімкнув скриню, витягнув звідти товстенну книгу ін-кварто, поклав її на столі й знову взяв до рук сигару. — Ви знаєте художника на ім'я Артур Мейрік, Вільєре?

— Трішки. Я бачив його декілька разів у будинку свого приятеля. Куди він дівся? Його ім'я останнім часом ніде не згадується.

— Він помер.

— Не може бути! Він же був іще молодим, хіба ні?

— Так. Усього лише тридцять.

— А від чого він помер?

— Не знаю. Мейрік був моїм близьким другом і чудовою людиною. Він любив отак прийти до мене й годинами розмовляти, а ще він був одним із найкращих співрозмовників, і це щира правда. Він міг говорити навіть про картини, на що не здатна більшість художників. Близько півтора року тому він, виснажений роботою, почасти завдяки моєму наполяганню, вирушив у таку собі подорож навмання — без чіткої цілі чи пункту призначення. Здається, його першою зупинкою був Нью-Йорк, хоча я так і не дочекався від нього жодної звістки. Три місяці тому я отримав цю книгу з доволі офіційним листом від англійського доктора, що практикує в Буенос-Айресі, в якому йшлося про те, що він лікував нині покійного містера Мейріка під час його хвороби, і на серйозне прохання небіжчика мав надіслали мені запечатаний пакунок з книгою після його смерті. Ось і все.

— Ви не попросили його надати більше інформації?

— Я думав про це. Гадаєте, варто написати цьому докторові?

— Безумовно. А що то за книга?

— Вона була запечатана, коли я її отримав. Тому не думаю, що доктор її бачив.

— Це щось дуже рідкісне? Може, Мейрік був колекціонером?

— Ні, навряд чи. А тепер скажіть мені, що ви думаєте про ці айнські глечики?

— Вони виглядають доволі своєрідно, але мені подобаються. Та хіба ви не збиралися показати мені спадщину Мейріка?

— Так-так, звісно. Справа в тому, що річ ця доволі особлива, я її ще нікому не показував, і на вашому місці я б нікому про неї не розповідав. Ось.

Вільєр узяв до рук альбом і навмання його розгорнув.

— То вона не друкована? — здивувався він.

— Ні. Це колекція чорно-білих малюнків мого бідолашного друга Мейріка.

Вільєр повернувся до першої сторінки, але вона виявилася порожньою, а на другій був лишень коротенький напис:

Silet per diem universus, пес sine horrore sécrétas est; lucet noctamis ignibus, chorus Aegipanum undique personatar: audiuntar et cantas tibiarum, et tinnitus cymbalorum per oram maritimam[14].

На третій сторінці був малюнок, побачивши який, Вільєр здригнувся і глянув на Остіна. Той неуважливо дивився у вікно. Вільєр перегортав сторінку за сторінкою, несамохіть поглинутий жахливою Вальпурґієвою ніччю зла, дивного бісівського зла, яку покійний художник зобразив у важких чорно-білих тонах. Постаті фавнів, сатирів та агіпанів витанцьовували у нього перед очима, танці у темних хащах, танці на вершинах гір, сцени на безлюдних берегах, сцени у зелених долинах, біля скель та посеред пустелі — світ, від якого людська душа зіщулювалась і з жахом здригалася. Вільєр прогорнув решту сторінок. Він уже вдосталь надивився, але коли хотів відкласти альбом, його увагу привернув останній малюнок.

— Остіне!

— Так?

— Ви знаєте, хто це?

Він показав на обличчя жінки, що самотою красувалося на білосніжному папері.

— Чи я її знаю? Ні, звісно, що ні.

— А я знаю.

— І хто ж це?

— Це — місіс Герберт.

— Ви впевнені?

— Ще б пак. Бідолашний Мейрік! Він став черговим розділом в її історії.

— Але що ви думаєте про ці малюнки?

— Вони жаскі. Покладіть цей альбом назад у скриню, Остіне. Хоча на вашому місці я б ліпше його спалив. Він — не найкращий товариш, навіть якщо лежить у скрині під замком.

— Так, ці малюнки доволі незвичні. Та мені цікаво, який зв'язок може бути між Мейріком та місіс Герберт, або, інакше кажучи, що пов'язує її з цими малюнками?

— Хтозна. Ймовірно, що на цьому справа й закінчується, і ми більше не дізнаємось жодних подробиць, та особисто я вважаю, що ця Хелен Воан чи то місіс Герберт — це лише початок. Вона повернеться до Лондона, Остіне. Запам'ятайте мої слова, вона неодмінно повернеться, і ми ще почуємо про неї, але сумніваюся, що ті новини будуть добрими.

VI. Самогубства

Лорд Арджентайн був улюбленцем лондонського товариства. До двадцяти років багатства він не нажив і хоча й носив ім'я знаменитої родини, змушений був заробляти собі на хліб як умів. Навіть найавантюрніші кредитори не дали б йому і п'ятдесяти фунтів, якби він не поміняв своє ім'я на титул, а свою бідність — на великі статки. Його батько був дуже доброю людиною і міг забезпечити безбідне життя бодай одного із спадкоємців, але син, навіть якби й корився йому, навряд чи успадкував би так багато, тим паче, що його душа не лежала до духівництва. Тож він постав перед світом не в найкращих обладунках — у мантії бакалавра та з мізками онука наймолодшого сина, однак і за таких умов він умудрився вести гідну боротьбу. У свої двадцять п'ять містер Чарльз Обернон усе ще вважав себе людиною, що бореться та воює зі світом; із семи родичів, які відділяли його від високого статусу його родини, залишилося тільки троє. Хоча цим трьом і добре велося, та ніхто не застрахований від зулуського ассегая[15] чи черевного тифу, тож одного ранку Обернон прокинувся лордом Арджентайном, тридцятирічним чоловіком, який зіткнувся з труднощами існування і в нерівному бою переміг їх. Його це страшенно тішило, і він вирішив, що багатство повинно бути таким самим приємним, якою завжди була для нього бідність. Після недовгих роздумів Арджентайн дійшов висновку, що бенкет, як вишукане мистецтво, був, мабуть, найцікавішим заняттям, доступним пропащому людству, тож його обіди прославилися на увесь Лондон, і всі палко бажали отримати запрошення до його столу. Минуло десять років відтоді, як новоспечений лорд почав давати бенкети, та Арджентайн досі не наситився й наполегливо продовжував насолоджуватися життям, і всі один за одним почали вважати його джерелом радості, іншими словами — найкращим компаньйоном та душею товариства. Тому його раптова і трагічна смерть стала для всіх страшенно гіркою новиною. Люди відмовлялися в це вірити, хоча газета лежала в них перед очима, а вулицями відлунням котилися вигуки про «Таємничу смерть аристократа». В газеті була лише коротка замітка: «Сьогодні зранку, за моторошних обставин, лорда Арджентайна знайшов мертвим його слуга. Згідно з повідомленням, немає сумнівів у тому, що його світлість наклав на себе руки, хоча й не встановлено жодних мотивів для такого вчинку. Покійний аристократ був широковідомий у товаристві та всіма улюблений за свою доброту і розкішну гостинність. Його спадкоємцями стали...» і так далі.

Поволі на поверхню спливли всі деталі, але подія й досі залишалася загадкою. Головним свідком у справі був слуга покійного, який сказав, що за день до його смерті лорд Арджентайн вечеряв з високоповажною леді, чиє ім'я замовчувалося в газетах. Близько одинадцятої лорд Арджентайн повернувся додому та сказав своєму слузі, що йому не знадобляться його послуги аж до наступного ранку, але невдовзі, минаючи хол, слуга, на своє превелике здивування, побачив, як його господар скрадливо виходив через парадні двері. Після вечері з тою дамою він перевдягнуся: на ньому були широка куртка та бриджі, а на голові — коричневий капелюх. Слуга переконаний, що лорд Арджентайн не міг його бачити, і хоча його господар нечасто пізно лягав спати, він аж до наступного ранку не переймався думками про нічну прогулянку лорда, поки не постукав, як зазвичай, у двері його спальні за чверть дев'ята. Він не отримав відповіді і, постукавши ще декілька разів, зайшов до кімнати і побачив тіло лорда Арджентайна, що якось дивно звисало з ліжка. Слуга побачив, що його хазяїн прив'язав міцну мотузку до одного зі стовпців ліжка, зробив зашморг і накинув його собі на шию, після чого цей бідолашний кинувся вниз, помираючи від повільного удушення. Лорд був одягнений у легкий костюм, в якому його бачив слуга, коли той виходив з дому, а лікар, після того як оглянув тіло, заявив, що його життя згасло більш ніж чотири години тому. Всі папери, листи та інші речі залишалися на своїх місцях, і ніхто не міг знайти бодай чогось, що хоча б віддалено вказувало на можливий конфлікт лорда з іншою людиною. Не було виявлено жодних зачіпок, і не можна було зробити хоч якихось висновків. На бенкеті, куди лорд Арджентайн запросив ту неназвану даму, він, як завжди, був у доброму гуморі, принаймні так здалося його гостям. Однак його слуга сказав, що, повернувшись додому, господар виглядав дещо схвильованим, але зізнався, що зміни в його поведінці були зовсім незначними, ато й взагалі ледь помітними. Шукати якихось зачіпок здавалося марною справою, тому загальноприйнятим стало припущення, що лорда Арджентайна зненацька охопила гостра манія самогубства.

Однак все кардинально змінилося, коли протягом трьох тижнів за таких самих обставин пішли з життя ще троє джентльменів, один з яких був аристократом, а двоє інших — високого становища та чималих статків. Одного ранку лорда Свонлі знайшли в його гардеробній повішеним на вбитому у стіну гачку, а містер Кольєр-Стюарт і містер Герріс померли точнісінько так само, як лорд Арджентайн. І знову жодних причин, лише очевидні факти: ввечері людина жива-здорова, а на ранок — небіжчик із чорним розпухлим обличчям. Свого часу громадськість змусила поліцію визнати, що вона неспроможна ані запобігти, ані пояснити ті мерзенні вбивства в Вайтчепелі[16]. Але тими жахливими самогубствами на Пікаділлі та Мейфейрі поліцейські були просто ошелешені, тому що їх не можна було пояснити жорстокістю, яка годилася для обґрунтування вбивств у Іст-енді. Всі ті чоловіки, що вирішили померти такою страдницькою безчесною смертю, були багатими та успішними і, судячи з усього, закоханими в життя, і навіть найретельніші пошуки не змогли виявити й тіні прихованого мотиву в жодному із тих самогубств. У повітрі витав жах, і чоловіки при зустрічі вдивлялися один одному в вічі, кожен міркуючи про себе, чи його товариш, бува, не стане черговою жертвою незбагненної трагедії. Журналісти марно намагалися відшукати у своїх архівах газетні вирізки з аналогічними випадками, щоб скомпонувати статті-спогади; і в багатьох будинках ранкову газету розгортали з відчуттям страху, бо ніхто не знав, коли і де чекати наступного лиха.

Невдовзі після останньої з вервечки цих страшних подій Остін навідався до містера Вільєра. Йому цікаво було дізнатися, чи Вільєру вдалося натрапити на якісь свіжі сліди місіс Герберт — чи то з допомогою Кларка, чи завдяки іншим джерелам, — і щойно вони сіли, як він його про це запитав.

— Ні, — відповів Вільєр, — я писав Кларку, але він так само непохитний, тож я спробував інші канали, та — безрезультатно. Я ніде не можу вивідати, що трапилося з Хелен Воан після того, як вона покинула Пол-стріт, та здається мені, що вона подалася за моря. Правду кажучи, Остіне, останні кілька тижнів я приділяв не надто багато уваги цій справі. Я був близько знайомий з бідолашним Геррісом, і його страшна смерть стала для мене справжнім потрясінням, справжнім потрясінням...

— Можу собі лише уявити, — понуро відповів Остін. — Між іншим, Арджентайн також був моїм другом. Якщо мені не зраджує пам'ять, ми говорили про нього того дня, коли ви до мене навідалися.

— Так, ми тоді говорили про той будинок на Ешлі-стріт, що належить місіс Бомонт. Ви говорили щось про бенкети Арджентайн, які він там улаштовував.

— Саме так. Вам, звісно ж, відомо, що саме там Арджентайн обідав за день до... до своєї смерті.

— Ні, я про це не чув.

— О, так. В газетах замовчували це ім'я, щоб не зашкодити репутації місіс Бомонт. Він був її великим другом, і кажуть, що якийсь час після його смерті вона перебувала в жахливому стані.

На обличчі Вільєра з'явився якийсь дивний вираз. Здавалося, він вагався, говорити чи ні. Остін тим часом продовжував:

— Ніколи в житті я не відчував такого страху, як у ті хвилини, коли читав некролог про Арджентайна. Тоді я не міг цього осягнути, та й зараз не можу. Я добре його знав, і мені зовсім не вкладається в голові, з якої причини він, та й інші, раз на те пішло, могли холоднокровно наважитися померти в такий жахливий спосіб. Ви ж знаєте, як люди в Лондоні плещуть язиками про репутацію одне одного, тож будьте певні, що в такій справі, як ця, будь-який замовчуваний скандал чи захований у шафі скелет неодмінно випливли б на поверхню. Але нічого такого не трапилося. А щодо теорії про манію — вона, може, і до вподоби колегії присяжних при коронері, але всі знають, що вона є цілковитою нісенітницею. Манія самогубства — це вам не віспа.

Остін знову замовк із похмурим виглядом. Вільєр також сидів мовчки, дивлячись на свого приятеля. По його обличчю все ще ковзала тінь вагання. Він мовби зважував свої думки і щось обмірковував, тому й сидів, наче набравши води в рота. Остін намагався позбутися спогадів про трагедії, так само безнадійні та заплутані, як лабіринт Дедала[17], і почав підкреслено байдужим голосом говорити про приємніші події та пригоди цього сезону.

— Ця місіс Бомонт, — сказав він, — про яку ми говорили, дуже успішна жінка. Вона мало не штурмом взяла Лондон. А якось днями я зустрів її у Фулгема. Вона справді дивовижна жінка.

— Ви бачили місіс Бомонт?

— Так, біля неї крутилося чимало людей. Гадаю, її можна назвати вродливою, та є в ній щось таке, що мені не сподобалося. У неї витончені риси, але якийсь дивний вираз обличчя. Я не спускав з неї погляду і, вже зібравшись додому, раптом відчув, що бачив її десь раніше.

— Ви, мабуть, зустрічали її в Роу.

— Ні, я переконаний, що ніколи до цього не зустрічав тієї жінки. Саме це мене й бентежить. Я впевнений, що ніколи не бачив нікого схожого на неї. Те відчуття скидалося на якийсь далекий спогад, нечіткий, але невідступний. Єдине, з чим я можу його порівняти — це з тим дивним відчуття, яке іноді з'являється уві сні, коли фантастичні міста, небачені землі й фантомні персонажі здаються звичними та знайомими.

Вільєр кивнув і почав безцільно оглядати кімнату, ніби в пошуках чогось, на що можна було б перевести розмову. Його погляд упав на стару скриню, закриту на готичний засув, схожу на ту, в якій зберігався чудернацький спадок художника.

— Ви написали доктору стосовно Мейріка? — запитав він.

— Так, я написав йому листа з проханням повідомити про всі деталі його хвороби та смерті, але не очікую отримати від нього відповіді ще протягом трьох чи чотирьох тижнів. Я подумав, що в нього варто було б запитати, чи Мейрік, бува, не знав англійки на ім'я Герберт, і якщо так, то чи доктор може надати про неї яку-небудь інформацію. Але дуже ймовірно, що Мейрік випадково зустрівся з нею в Нью-Йорку, чи в Мексиці, чи у Сан-Франциско. Не маю жодного уявлення про подальшу його мандрівку.

— Так, і дуже можливо, що в цієї жінки не одне ім'я.

— Отож-бо. Якби я додумався попросити у вас її портрет, я міг би вкласти його в конверт разом з листом докторові Меттьюсу.

— Справді, як я сам про це не подумав? Ми можемо надіслати його зараз. Але послухайте-но! Що ці хлопчаки там викрикують?

Поки двоє чоловіків розмовляли, з вулиці почав стрімко наростати якийсь нерозбірливий шум. Здійнявшись у східному напрямку, він уже заповнив Пікаділлі. Тихими вуличками котилася злива звуків, і кожне вікно стало рамою для картини із зацікавлених та схвильованих облич. Вигуки та голоси відлунювали вулицею, де жив Вільєр, і, наближаючись, ставали все виразнішими, аж поки з тротуару пролунала відповідь на Вільєрове запитання:

«Жахи Вест-енду! Ще одне жахливе самогубство! Читайте усі подробиці!»

Остін кинувся сходами вниз і одразу ж повернувся з газетою. Вуличний шум та гамір то наростав, то стихав. Вікно було відчинене, і повітря, що струменіло з нього, здавалося, було сповнене жаху. Він почав читати:

«Ще один джентльмен став жертвою страшної епідемії самогубств, що останній місяць охопила Вест-енд. Сьогодні, о першій годині дня, після довгих пошуків було знайдено тіло містера Сідні Крешоу, з будинку Стоків у Фулгемі та Кінг Помероя в Девоні — чоловік висів на гілці дерева у своєму саду. Покійний джентльмен минулий вечір провів у клубі Карлтон і був, як завжди, в гарному гуморі та при доброму здоров'ї. Він покинув клуб близько десятої вечора, а трохи згодом його бачили на Сент-Джеймс-стріт, якою він неквапливо прогулювався. Куди він пішов далі — ніхто не знає. Після того, як знайшли його тіло, одразу ж викликали швидку, але життя вочевидь вже давно згасло. Наскільки відомо, у містера Крешоу не було жодних проблем чи неприємностей. Варто пригадати, що це прикре самогубство — вже п'яте за останній місяць. Представники Скотленд-Ярду не в змозі надати ані найменших пояснень стосовно цих жахливих подій».

Остін у німому страхові відклав газету.

— Я завтра ж покидаю Лондон, — сказав він, — це місто страху. Усе це просто жахливо, Вільєре!

Містер Вільєр мовчки сидів біля вікна, позираючи на вулицю. Він уважно прослухав газетну замітку, і його вже більше не блукала обличчям тінь вагання.

— Заждіть хвильку, Остіне, — сказав він, — я маю розказати вам, що трапилося минулої ночі. Якщо я не помиляюсь, в замітці йдеться про те, що востаннє Крешоу бачили живим на Сент-Джеймс-стріт десь після десятої?

— Здається, так. Дайте-но я ще раз гляну. Так, ваша правда.

— Ага. В такому разі можу посперечатися із цим твердженням. Крешоу бачили після цього, і, запевняю вас, набагато пізніше.

— Звідки вам це відомо?

— Тому що я на власні очі бачив Крешоу близько другої години сьогодні вночі.

— Ви бачили Крешоу? Ви, Вільєре?

— Так, я бачив його доволі чітко. Насправді, нас розділяло якихось кілька футів.

— Де, в біса, ви його бачили?

— Недалеко звідси. На Ешлі-стріт. Він якраз виходив з будинку.

— А ви, часом, не зауважили, з якого саме?

— Зауважив. З будинку місіс Бомонт.

— Вільєре! Ви думаєте, що кажете? Тут закралась якась помилка. Як Крешоу міг бути в помешканні місіс Бомонт о другій годині ночі? Вам це, безперечно, наснилося, Вільєре. У вас завжди була доволі-таки бурхлива уява.

— Ні, звісно, я не спав. А навіть якби й спав, то відразу б прокинувся від побаченого.

— Від побаченого? А що ви побачили? Щось дивне в поведінці Крешоу? Але я не можу в це повірити, це неможливо.

— Якщо хочете, я розкажу вам, що побачив, чи то пак думав, що бачив, а ви вже самі судіть, як вам буде завгодно.

— Гаразд, Вільєре.

Вуличні шум та гамір стихли, і хоча звіддалік усе ще долинали вигуки, все навколо облягла похмура, важка тиша, яка буває після землетрусу чи шторму. Вільєр відвернувся від вікна і почав розповідати.

— Минулої ночі я був у будинку біля Ріджентс-парк, а коли вийшов звідти, мені закортіло пішки прогулятися додому, щоб не викликати екіпаж. Ніч тоді видалася приємна та ясна, і вже за кілька хвилин усі вулиці міста належали мені одному. Так дивно, Остіне, блукати самотою нічним Лондоном: вдалину рівною низкою тягнуться гасові ліхтарі, а мертву тишу лише іноді порушує гуркіт екіпажа, що швидко мчить бруківкою, аж іскри летять з-під копит коней. Я поспішав дістатися додому, бо через нічні посиденьки почувався трохи стомленим, а коли годинник вибив другу, я завернув на Ешлі-стріт, що, як вам відомо, мені по дорозі. Там було тихіше, ніж зазвичай, і набагато менше світило ліхтарів. Словом, там було так само темно й похмуро, як у зимовому лісі. Я дійшов десь до середини вулиці, коли почув, як хтось тихенько причинив двері; природно, я озирнувся, бо мені стало цікаво, хто ж то іще крім мене вештається такої пізньої пори. Біля того будинку якраз стояв ліхтар, і я побачив на порозі чоловіка. Він щойно вийшов з дверей і повернувся до мене обличчям, й у тому чоловікові я впізнав Крешоу. Я ніколи з ним не розмовляв, але частенько його бачив, тож я переконаний, що не переплутав Крешоу із кимось іншим. Якусь мить я вдивлявся в його обличчя, а тоді — змушений визнати — я кинувся навтьоки і не зупинявся, поки не опинився біля дверей свого помешкання.

— Чому?

— Запитуєте, чому? Тому що у мене кров захолола в жилах від виразу його обличчя. Я ніколи не міг навіть уявити, що в людських очах може чаїтися така пекельна суміш почуттів. Я мало не втратив свідомості, глянувши йому у вічі. Я зрозумів, що дивлюся в очі пропащої душі, Остіне, лишилася тільки оболонка людини, всередині якої поселилося пекло. Там незгасним вогнем палахкотіли шалена пристрасть і ненависть, і втрачені надії, і жах немов зривався криком серед ночі, хоч його вуста були міцно стулені. І непроникна темрява відчаю. Я переконаний, що він мене не помітив. Йому не було видно того, на що дивимося ми з вами, але, сподіваюся, нам ніколи не судилося побачити того, що бачив він. Я не знаю, коли він помер. Можливо, через годину чи дві, але тоді, коли я спускався по Ешлі-стріт, чоловік, який зачиняв двері, вже не належав цьому світу. Я дивився в обличчя диявола.

Коли Вільєр закінчив розповідати, у кімнаті повисла тиша. Западали сутінки, і весь шум та гамір, який ще годину тому наповнював вулицю, затих. Наприкінці розповіді Остін схилив голову, затуливши рукою очі.

— Що це все може означати? — врешті запитав він.

— Хто зна, Остіне, хто зна. Справа темна, і, гадаю, нам краще нікому про неї не розповідати, принаймні зараз. Подивимось, чи мені вдасться щось вивідати про той будинок через приватні канали інформації, і якщо я таки до чогось докопаюсь, неодмінно вам повідомлю.

VII. Несподівана зустріч у Сохо

Через три тижні Остін отримав запрошення від Вільєра завітати до нього цього або наступного вечора. Остін не став зволікати і, коли прийшов до нього, то побачив Вільєра на його улюбленому місці біля вікна, поглинутого спогляданням екіпажів, що мчали сонною вулицею. Біля нього стояв бамбуковий столик — дивовижна річ, оздоблена позолотою та вигадливими малюнками, — на якому Лежав невеликий стос паперів, акуратно складених та впорядкованих, як і все інше в кабінеті містера Кларка.

— То що, Вільєре, знайшли щось за останні три тижні?

— Думаю, що так. У мене тут є кілька цікавих записок, а ще одна заява, на яку я хотів би звернути вашу увагу.

— Ці документи мають стосунок до місіс Бомонт? То справді був Крешоу — чоловік, якого ви бачили тієї ночі на порозі будинку на Ешлі-стріт?

— У цьому я, як і тоді, непохитно переконаний, але ні запити, ні відповіді на них не мають якогось особливого стосунку до Крешоу. Проте мої розслідування дали цікавий результат. Я дізнався, ким насправді є місіс Бомонт!

— Ким насправді вона є? Що ви маєте на увазі?

— А те, що нам з вами вона відома під іншим іменем.

— То як її звати?

— Герберт.

— Герберт! — Остін ошелешено повторив прізвище.

— Так, місіс Герберт із Пол-стріт, Хелен Воан, про колишні пригоди якої мені нічого не відомо. Недаремно вираз її обличчя видався вам знайомим. Коли прийдете додому, не забудьте поглянути на малюнок жіночого обличчя в кінці книги жахів Мейріка, і ви віднайдете джерело своїх спогадів.

— У вас є докази?

— Так, причому бездоганні. Я бачив місіс Бомонт, чи то пак — місіс Герберт.

— Де ви її бачили?

— Зовсім не там, де ви б очікували побачити леді, яка проживає на Ешлі-стріт, поблизу Пікаділлі. Я бачив, як вона заходила в будинок на одній із найубогіших і наймерзенніших вуличок Сохо. Навіть більше, я призначив там зустріч, але не їй, і вона з'явилася в точно зазначене місце і в точно зазначений час.

— Усе це, звісно, дивно, але навряд чи тут є щось неймовірне.

Не забувайте, Вільєре, що я бачив ту жінку на звичайній вечірці серед лондонського товариства, де вона говорила, сміялася й попивала каву у звичайній вітальні зі звичайними людьми. Але ви, мабуть, знаєте, що кажете.

— Так, знаю. Я не дозволяв собі піддаватися всіляким здогадам чи вигадкам і навіть уявити не міг, що, шукаючи місіс Бомонт у темних водах лондонського життя, знайду Хелен Воан, але сталося саме так.

— Вас, мабуть, носило бозна-де, Вільєре.

— Так, в яких тільки дивних місцинах мені довелося побувати! Звісно, то була б марна справа йти на Ешлі-стріт і просити місіс Бомонт коротко розповісти про своє колишнє життя. Ні. Припускаючи, що там не все так чисто (а як же інакше?), очевидним було те, що на якомусь етапі вона оберталася в колах не настільки вишуканих, як тепер. Якщо ви бачите грязюку на поверхні струмка, можете бути певні, колись вона була на його дні. Я опускався на самісіньке дно. Мені завжди подобалося, з цікавості, пірнати у глибини Квір-стріт[18], і мені дуже стали в пригоді знання про неї та її мешканців. Мабуть, зайве казати, що мої друзі ніколи не чули ні про яку Бомонт, і оскільки я також ніколи не бачив тієї леді і міг її описати, то мусив піти кружним шляхом. Люди нетрищ мене знають. Деяким з них я інколи допомагав, у них не було жодних підстав підозрювати мене у зв'язках зі Скотленд-Ярдом, тож їм нескладно було поділитися тим, що вони самі знали. Мені довелося закинути чимало вудок, перш ніж я отримав те, що хотів, і коли нарешті витягнув рибину на берег, то й не здогадувався, що це саме та риба, яка мені потрібна. Я вислуховував усілякі історії, маючи непереборну слабкість до речей такого штабу, і в результаті почув одну дуже цікаву, хоча спершу мені здалося, що вона не має стосунку до моїх пошуків. Ось що це за історія. Десь п'ять чи шість років тому в районі, про який іде мова, раптом з'явилася жінка на прізвище Реймонд. За описом, вона була доволі юна, ймовірно, років сімнадцяти чи вісімнадцяти, дуже гарненька, з виду — начебто із села. Я б помилився, якби сказав, що вона знайшла своє місце, оселившись саме в цьому кварталі, чи запізнавшись саме з цими людьми, адже з того, що мені розповідали, я зрозумів, що вона не була достойна навіть найогидніших куточків Лондона. Як ви могли б здогадатися, чоловік, від якого я почув ту історію, сам не великий святенник, але ним усім аж тіпало, коли він розповідав про всі ті мерзенні речі, в яких її звинувачували. Поживши там рік чи трохи довше, вона зникла настільки ж раптово, як і з'явилася, і відтоді її ніхто не бачив аж до того випадку на Пол-стріт. Спочатку вона лиш зрідка прилітала до свого насидженого гнізда, тоді все частіше й частіше, поки врешті-решт не оселилася там, як і раніше, на шість чи вісім місяців. Зайве вдаватися в деталі життя, яке вела та жінка. Якщо ви все ж таки хочете подробиць, можете зазирнути в альбом Мейріка. Ці малюнки не були виплодом його уяви. Вона знову зникла, і мешканці тої місцини більше її не бачили, аж доки кілька місяців тому та виринула в черговий раз. Мій інформатор сказав мені, що вона винаймала помешкання в будинку, на який він вказав, куди вона мала звичку навідуватися двічі чи тричі на тиждень, і завжди о десятій годині ранку. Минулого тижня я очікував, що вона якогось дня завітає до свого помешкання, тож за чверть десята я вже стояв на сторожі у товаристві свого провідника. Коли година настала, леді пунктуально з'явилася перед будинком. Ми з приятелем стояли в проході під аркою, трохи поодаль від вулиці, але вона нас побачила і так подивилася на мене, що я ще довго не забуду того погляду. Його для мене було більш ніж достатньо. Тепер я знав напевне, що міс Реймонд — то і є місіс Герберт. А що стосується місіс Бомонт, вона зовсім вилетіла у мене з голови. Жінка зайшла до будинку, і я продовжив пильнувати за ним, а коли близько четвертої по обіді вона вийшла з будинку, я подався слідом за нею. Довго ж я її переслідував — мусив триматися якомога далі, щоб не потрапити їй на очі, й водночас не випускати з поля зору. Вона повела мене вниз по Стренду, затим до Вестмінстера, а тоді вгору по Сент-Джеймс-стріт і вздовж Пікаділлі. Я був дуже здивований, коли вона завернула на Ешлі-стріт. Мені сяйнула думка, що місіс Герберт і є місіс Бомонт, але вона видалася мені надто неймовірною, щоб бути правдою. Я чекав на розі, не зводячи з жінки очей, і особливо уважно спостерігав за тим, біля якого будинку вона зупиниться. То був той самий будинок з веселими шторами, будинок з квітами, будинок, з якого вийшов Крешоу тієї ночі, коли він повісився у себе в саду. Розгадавши загадку, я вже зібрався було йти, коли помітив порожній екіпаж, що під'їхав до будинку. Я подумав, що місіс Герберт вирішила прокататися, і був правий. Сівши в інший екіпаж, я поїхав услід за нею в парк. Там я випадково зустрів свого знайомого, і ми стали балакати трохи поодаль від дороги, до якої я був повернутий спиною. Ми не простояли там і десяти хвилин, коли, вітаючи когось, мій приятель зняв капелюха, я озирнувся й побачив леді, за якою стежив увесь день. «Хто це?» — запитав я, на що він відповів: «Місіс Бомонт. Живе на Ешлі-стріт». Звісно, після цього у мене не залишилося жодних сумнівів. Не знаю, чи вона мене бачила, хоча навряд чи. Я одразу ж пішов до себе додому і, трохи поміркувавши, вирішив, що мені таки є з чим завітати до Кларка.

— Чому до Кларка?

— Тому що я був переконаний в тому, що Кларк володіє певною інформацією про цю жінку, знає те, що мені про неї не відомо.

— І що було далі?

Містер Вільєр відкинувся на спинку свого крісла і, перш ніж відповісти, якийсь час замислено дивився на Остіна.

— Мені спало на думку, що ми з Кларком повинні завітати до місіс Бомонт.

— Невже б ви зайшли у той будинок? Ні-ні, Вільєре, ви не повинні цього робити. Подумайте тільки, яка...

— Згодом я вам про все розповім. Та зараз я хотів лише сказати, що на цьому історія не закінчується. Вона завершилася в доволі таки незвичний спосіб. Погляньте-но на цю акуратну підшивку рукописів. Там усі сторінки пронумеровано, ще й кокетливо перев'язано червоною стрічкою. Виглядає навіть трохи формально, чи не так? Перегляньте ці сторінки, Остіне. Це — детальний опис розваг, якими місіс Бомонт забавляла своїх обраних гостей. Чоловікові, який це написав, пощастило вижити, та не думаю, що він довго протягне. Лікарі кажуть, що його нервова система зазнала тяжкого удару.

Остін узяв рукопис, але так його й не прочитав. Навмання гортаючи сторінки, він вихоплював з тих записів окремі слова і фрази; з побілілими губами й холодними краплями поту, що стікали по його скронях, він кинув стос паперів додолу.

— Заберіть цей рукопис, Вільєре, і ніколи більше про нього не згадуйте. Ви що, зовсім позбавлені емоцій? Хай воно сказиться, порівняно з цим — ніщо страх самої смерті, думки людини, що стоїть, зв'язана прохолодного ранку на чорному помості, у вухах якої лунає подзвін і яка чекає на різкий скрегіт засуву під ногами. Я цього не читатиму, бо більше не зможу спокійно спати.

— Чудово. Можу собі уявити, що ви там побачили. Так, це доволі-таки жахливо. Та зрештою, це — давня історія, прадавнє таїнство, яке відбувається в наш час на темних вулицях Лондона, а не посеред виноградників чи оливкових садів. Ми знаємо, що трапилося з тими, кому довелося побачити Великого бога Пана, а ті, хто мудрий, розуміють, що всі символи щось та й означають, а не просто собі існують. То був направду могутній символ, під яким спрадавна люди ховали свої знання про найстрашніші, сповнені таємниць сили, що лежать в осерді всіх речей. Сили, перед лицем яких душі людей в'януть, помирають та чорніють, подібно їхнім тілам під дією струму. Такі сили не можна називати на ім'я, не можна про них говорити, навіть думати про них не можна, заздалегідь не загорнувши їх у пелену та обернувши на символ, що для більшості з нас виглядає як химерна, поетична фантазія, а декому — як дурна байка. У будь-якому разі нам з вами вже дещо відомо про той жах, що може чаїтися в таємних закамарках життя, який вихоплюється з-під людської плоті, і, не маючи форми, прибирає чиєїсь подоби. Ах, Остіне, як таке можливо? Як від цього видовища не згасає сонце, а тверда земля не плавиться й не кипить під такою ношею?

Вільєр ходив туди-сюди кімнатою, на його чолі виступили краплини поту. Остін якийсь час сидів мовчки, але Вільєр бачив, що той крадькома хреститься.

— Ще раз повторюю, Вільєре, ви не повинні переступати поріг того будинку. Ви не вийдете звідти живим.

— Ні, Остіне, я виживу... і Кларк теж.

— Про що ви кажете? Ви не можете, ви не посмієте...

— Заждіть хвильку. Сьогодні вранці повітря було напоєне приємною, свіжою прохолодою. Навіть ця похмура вулиця ожила під подувами легенького вітерцю, і мені закортіло прогулятися. Пікаділлі стелилася переді мною чистою, залитою яскравим світлом алеєю, сонце кидало свої промені на екіпажі та тремке листя в парку. Чудовий видався ранок, і люди дивилися на небо й усміхалися, йдучи у справах, чи просто насолоджуючись гарною дниною, і вітер повівав так само безтурботно, як понад запашними лугами. Але в якийсь момент я вибрався з того веселого натовпу і опинився, повільно крокуючи, на тихій, похмурій вулиці, куди, здавалося, не проникали сонячні промені й не завівав вітерець, де поодинокі перехожі тинялися без діла або стовбичили по закутках. Я йшов усе далі й далі, навіть не розуміючи, куди йду чи що тут роблю, не маючи певної мети, але якась невідома сила штовхала мене вперед, змушуючи до пошуків. Тож я повільно, йшов вулицею, аж тут помітив невеличку молочну крамницю, де, на мій подив, продавалася мішанка з усякої всячини: дешеві люльки, тютюн, солодощі, газети, а ще збірки текстів комедійних пісень, і все це було звалено купою на невеликій вітрині. Зненацька мене пройняв холодний трем, давши мені знати, що я знайшов те, що шукав. Я зупинився перед ветхою крамничкою, над дверима якої вже давно вигоріла вивіска, червона цегла двохсотлітньої давності вкрилася кіптявою, а на вікнах лежав грубий шар пилюки та бруду незліченної кількості зим. Я побачив те, по що прийшов. Щоправда, минуло близько п'яти хвилин, перш ніж я заспокоївся і зайшов досередини, де, надавши обличчю байдужого виразу й стримуючи емоції, попросив показати мені цю річ. Але, гадаю, навіть тоді мій голос тремтів, бо старий чолов'яга, що вийшов із заднього приміщення крамниці й безладно метушився серед свого краму, якось дивно позирав на мене, коли зав'язував пакунок з покупкою. Я заплатив суму, яку він мені назвав, і стояв, спершись на прилавок, з дивним небажанням забирати пакунок і йти геть. Я запитав у нього, як іде торгівля, і дізнався, що справи кепські, доходів усе менше. Але раніше, коли ще торгівля не пішла на спад, а це сталося сорок років тому, «якраз перед смертю мого батька», — сказав він, вулиця мала зовсім інший вигляд. Нарешті я вийшов з крамниці і швидко рушив далі. То була направду гнітюча вулиця, і я неабияк зрадів, опинившись знову серед людського тлуму і гамору. Хочете поглянути, що я придбав?

Остін нічого не відповів, але злегка кивнув головою — він і досі був дуже блідим. Вільєр висунув шухляду з бамбукового столика й показав Остіну моток довгої, міцної нової мотузки, зав'язаної на одному кінці в зашморг.

— Це — найкраща конопляна мотузка, — сказав Вільєр, — якщо вірити старому чоловікові, саме так їх скручували у давні часи. Ні дюйма джуту по всій довжині.

Остін міцно стиснув зуби і втупився у Вільєра, все більше полотніючи на обличчі.

— Ви не зробите цього, — нарешті пробурмотів він. — Ви не допустите, щоб на ваших руках була кров іншої людини. Боже мій! — гарячково вигукнув він. — Ви ж не хочете сказати, Вільєре, що вирішили стати катом?

— Ні. Я запропоную їй вибір і залишу Хелен Воан на п'ятнадцять хвилин наодинці з цією мотузкою у зачиненій кімнаті. Коли — якщо — ми зайдемо в кімнату, а її тіло не висітиме в зашморгу, я викличу поліцію. От і все.

— Мені час іти. Я більше не можу тут залишатися. Мені несила це терпіти. На добраніч.

— На добраніч, Остіне.

Двері зачинилися, але за мить знову відчинилися, і на порозі, білий як смерть, стояв Остін.

— Ледь не забув; — сказав він, — у мене також є що вам розказати. Я отримав листа від доктора Гардінга з Буенос-Айреса. Він написав, що лікував Мейріка протягом трьох тижнів перед його смертю.

— А він не сказав, що звело Мейріка в могилу в розквіті літ? Не гарячка ж, правда?

— Ні, його занапастила не гарячка. За словами доктора, його організм дав повний збій, можливо, в результаті сильного шоку. Та він стверджує, що пацієнт нічого не розповідав йому про це, і тому він не міг взятися як слід за його лікування.

— Щось іще?

— Так. Доктор Гардінґ закінчив свого листа словами: «Гадаю, це все, що я можу розповісти вам про вашого бідолашного друга. Він недовго перебував у Буенос-Айресі і мало кого там знав, за винятком однієї жінки, наділеної не найкращими якостями, яка відтоді покинула країну — така собі місіс Воан».

VIII. Фрагменти

[Серед документів знаного лікаря, доктора Роберта Матесона, з Ешлі-стріт, що недалеко від Пікаділлі, який раптово помер від апоплексичного удару на початку 1892 року, було знайдено аркуш паперу з короткими нотатками. Ці нотатки були написані латиною, з багатьма скороченнями, і вочевидь робилися в шаленому поспіху. З величезними труднощами вдалося практично повністю розшифрувати рукопис, але деякі слова так і не піддалися зусиллям фахівців. У правому кутку аркуша була зазначена дата: «XXV лип. 1888». Нижче наведено переклад рукопису доктора Матесона.]

...Така ось, Реймонде, історія про те, що я знаю, і те, що я бачив. Моя ноша була надто важкою, щоб нести її самому, і все ж я нікому, крім вас, не міг про все розповісти. Вільєр, який був тоді зі мною, нічого не знає про ту жахливу таємницю лісу, так само він не знає, що те, що ми бачили мертвим, лежало колись, розпростершись на духмяному трав'яному килимі посеред літніх квітів, у їхній легкій напівтіні, і, тримаючи руку Рейчел, скликало своїх спільників, не знає і про той жах, про який у нас можуть бути лишень домисли, імені якого ми не можемо вимовити, а лише назвати символ його, що набув плотської подоби на землі, по якій ми ходимо. Я не розказав Вільєру ані про це, ані про ту схожість, яка вразила мене в самісіньке серце, коли я побачив портрет, який врешті переповнив мою чашу страхіть. Не смію навіть припустити, що це все може означати. Те, що згинуло на моїх очах, не могло бути Мері, але в передсмертній агонії саме її очі дивилися на мене. Не знаю, чи є хтось, хто зможе приєднати останню ланку до цього ланцюга жахливої містерії, та якщо знайдеться така людина, то нею будете саме ви, Раймонде. І якщо вам відома розгадка таємниці, за вами залишається право розповісти її або ж тримати при собі.

Я пишу вам цього листа, щойно повернувшись до міста. Останні кілька днів я провів у селі. Можливо, ви здогадуєтесь, в якій саме частині країни. Поки весь Лондон знемагав від жаху й подиву — «місіс Бомонт», як я вам уже казав, була добре відома в товаристві, — я написав своєму другові доктору Філіпсу, виклавши йому все у загальних рисах чи, радше, натякнувши на те, що трапилося, з проханням повідомити мені назву села, де відбулися ті події, про які він мені розповідав. Він без особливих вагань назвав мені те село, оскільки батьки Рейчел на той час уже померли, а решта рідні пів року тому переїхала до родича у штат Вашингтон. Він сказав, що не може бути жодних сумнівів у тому, що її батьки померли від горя та страху, спричиненого жахливою смерть їхньої доньки і всім тим, що їй передувало. Увечері того дня, коли я отримав листа від Філіпса, я був у Кермені і, стоячи під руїнами римських мурів, білих від зим, що лютували там тисячі років, я поглянув на луг, де колись стояв давній храм Бога Глибин, і побачив там будинок, що виблискував у сонячному промінні. То був дім, у якому колись жила Хелен. Я на кілька днів залишився в Кермені. Як виявилось, мешканці того села мало що знають про ті події і ще менше про щось здогадуються. Ті, з ким я про це розмовляв, дуже дивувалися, що якогось антиквара (так я їм відрекомендувався) цікавить давня сільська трагедія, стосовно якої вони мають дуже просту версію. Як ви вже, певно, здогадалися, я не розказав їм нічого з того, що знав сам. Більшість часу я провів у величезному лісі, що підноситься над селом, здіймаючись по схилу гори і спускаючись до річечки в долині. Ще одна довга чарівна долина, Раймонде, достоту така, на яку ми дивилися одного літнього вечора, коли в нетерпінні походжали перед вашим будинком. Багато годин я блукав у хащах лісу, звертаючи праворуч, то ліворуч, продираючись крізь чагарі підліску, тінисті й прохолодні навіть у полуденну спеку, відпочиваючи під могутніми дубами. Я лежав на низькорослій траві галявин, до мене на крилах вітру долинав ледь вловимий аромат диких руж упереміш із важкими пахощами бузини, що нагадували мені запах кімнати з покійником — випари ладану і тліну. Я стояв на узліссі, споглядаючи пишну процесію наперстянок, що височіли поміж папороті та виблискували на сонці рудим, вдивляючись у таємничі хащі щільного дрібнолісся позаду них, де зі скель б'ють джерела, напоюючи водою рослини, неприємно вологі й зловісні. Проте однієї частини лісу я уникав, і лише вчора піднявся на вершину пагорба і ступив на прадавню римську дорогу, що звивається його вершиною. Тут вони гуляли, Хелен та Рейчел, по цій тихій дорозі, зарослій зеленою травою, обабіч якої тягнулися високі насипи червонозему та ріс живопліт з блискучого бука. Звідти я пішов по їхніх слідах, час від часу вдивляючись у просвіти між гіллям, де з одного боку я побачив широчінь лісу, що простирався ген направо й наліво і тонув у розлогій рівнині, а далі — жовте море і земля за морем. З другого боку стелилася долина, виднілися річка та пагорби, що виростали за іншими пагорбами, мов хвилі, які накочуються одна на одну, гаї, луги, поля, і білі хатини, що ясніли на сонці, і ланцюг величних гір з блакитними вершинами далеко на півночі. Врешті-решт я дійшов до того місця. Стежка йшла вгору пологим пагорбом, перетворюючись на відкриту галявину, оточену стіною густих чагарів, а потім, знову звузившись, губилася вдалечині у тьмяній блакитній імлі літньої спеки. І хто б міг подумати, що Рейчел ступила на ту затишну літню галявину звичайною дівчинкою, а покинула її... Чи хто має відповідь на це запитання? Надовго я там не затримався.

У невеличкому містечку неподалік від Кермена є музей, де в основному представлені всілякі предмети часів Римської імперії, які в різні періоди були знайдені в поближніх місцях. Наступного дня після мого приїзду до Кермена я, завітавши до того містечка, скористався можливістю зайти до музею. Там я побачив безліч скульптурних фігурок, висічених з каменю гробів, перснів, монет і фрагментів мозаїчної підлоги, а насамкінець мені показали невеличку колону, квадратну в перетині, яку нещодавно знайшли в лісі. Коли я поцікавився, де саме її знайшли, то виявилося, що колону викопали на тій самій галявині, де розширюється римська дорога. На одному боці колони виднівся напис, який я переписав. Деякі літери виявилися стертими, але навряд чи можуть виникнути сумніви щодо правильності того, як я їх відновив. Ось що там було написано:

«На честь Великого бога Нодена (бога Великих Глибин чи Безодні) Флавіус Сеніліс звів цю колону з нагоди весілля, яке він бачив у вечірньому півмороці».

Доглядач музею сказав мені, що місцеві антиквари були неабияк спантеличені не скільки написом чи труднощами, з якими вони зіткнулися під час перекладу (яких абсолютно не було), скільки тією церемонією чи то обрядом, про який ідеться в написі.

...А тепер, любий мій Кларку, стосовно того, що ви розповіли мені про Хелен Воан, яка, за вашими словами, померла у вас на очах за неймовірно страшних обставин, які проста людина не в змозі осягнути. Мене зацікавила ваша розповідь, але більшість з того, що ви мені розказали... хоча, ні, все з того, і навіть понад те, мені вже було відомо. І я можу пояснити дивну схожість, яку ви помітили між портретом та реальним обличчям. Ви бачили матір Хелен. Ви, мабуть, пам'ятаєте той тихий літній вечір багато років тому, коли я розповідав вам про світ за межами тіней і про бога Пана. Ви пам'ятаєте Мері. Хелен Воан була її донькою, що з'явилася на світ через дев'ять місяців після тієї ночі.

До Мері розум так і не повернувся. Всю вагітність вона пролежала в ліжку, а через кілька днів після народження дитини Мері померла. Мені здається, що наприкінці вона мене впізнала. Я стояв біля її ліжка, і в її очах на якусь мить з'явився колишній погляд, а тоді вона затремтіла і, важко застогнавши, померла. Тієї ночі ви стали свідком мого страшного вчинку. Я розчахнув двері в дім життя, не маючи ані найменшого поняття, що могло туди проникнути чи вийти звідти. Пригадую, як ви сказали тоді, доволі різко, але певною мірою справедливо, що я знищив людський розум, здійснивши дурнуватий експеримент на основі абсурдної теорії. Ви мали цілковите право звинувачувати мене, та моя теорія виявилася не такою вже й безглуздою. Те, що мала побачити Мері, вона таки побачила, та я не врахував того, що жодна людська істота не може безкарно сприйняти таке видовище. І я не взяв до уваги, що коли в дім життя навстіж розчиняються двері, туди може ввійти те, для чого в нас немає імені, і людська плоть може стати покровом жаху, який навіть неможливо описати. Я грався із силою, яку мені годі було збагнути, і ви самі бачили, чим усе закінчилося. Хелен Воан правильно вчинила, накинувши собі на шию зашморг і померши, хоча то була жахлива смерть. Почорніле обличчя, огидна субстанція на ліжку, що на ваших очах плавилась і перетворювалася з жінки на чоловіка, з чоловіка на чудовисько, а з чудовиська на щось іще страхітливіше — увесь той жах, свідком якого ви стали, мене не надто дивує. Те, що доктор, за яким ви послали, бачив і від чого здригався, я помітив дуже давно. Я знав, що зробив, уже тієї миті, коли дитина з'явилася на світ, а коли їй заледве виповнилося п'ять років, я не раз і не двічі бачив її з другом, ви можете здогадатися, яким саме. Для мене він став незмінним втіленням жаху, і через кілька років, коли я відчув, що мені вже несила це терпіти, я відіслав Хелен подалі. Тепер ви знаєте, що налякало того хлопчика в лісі. Решту цієї дивної історії та все інше, що ви мені розповіли зі слів свого приятеля, я дізнавався по крихтах, мало не до останнього розділу. І тепер Хелен возз'єдналася із собі подібними...