Зібрання творів

Моксон сидів лицем до мене, за невеликим столиком, на якому горіла свічка – єдина в кімнаті. Навпроти нього сидів ще хтось. Вони грали в шахи. На дошці залишилося кілька фігур, і навіть я, зовсім не шахіст, утямив, що гра наближається до кінця. Моксон поринув не так у гру, як у споглядання свого суперника. Дивився на нього так зосереджено, що не зауважив мене, хоч я стояв близько, навіч. Його обличчя було примарно бліде. Очі блищали, як діаманти. Я бачив тільки спину другого гравця, але цього вистачало. Не було жодного бажання подивитися на нього спереду.

Заввишки він був не більш як п’ять футів, а будовою тіла скидався на горилу: широченні плечі, коротка груба шия, приплюснута масивна голова в темно-червоній фесці, з-під якої вибивалися густі чорні патли. Був одягнений у щось темно-червоне, схоже на туніку, й туго підперезаний поясом. Ніг не видно – він сидів на ящику. Ліва рука лежала на коліні. Фігури переставляла права – непропорційно довга.

Я позадкував і став побіч дверей, у тіні. Якби Моксон глянув понад обличчя свого супротивника, то побачив би тільки, що двері відчинені, ото й усе. Бозна-звідки взялося в мене дивне передчуття, яке не давало ні увійти в кімнату, ні піти геть. Здавалося, що зараз розіграється трагедія і я врятую приятеля, якщо залишуся. Тож я залишився, хоч трохи й муляли докори сумління за нескромність.

Гра йшла швидко. Роблячи хід, Моксон майже не дивився на дошку, і, як на моє недосвідчене око, начебто брався за перші-ліпші фігури. Та ще й його жести були різкі, нервові й недоладні. Партнер не затримувався із зустрічними ходами, але рухи його руки були такі вже плавні, одноманітні, автоматичні, ба навіть театральні, що мій терпець мало не уривався. У цій сцені було щось нереальне, мене навіть пробрали дрижаки. Що ж, я таки промок і змерз.

Зо три рази він, пересунувши фігуру, злегка схиляв голову, й щоразу мій приятель переставляв свого короля. Мені раптом видалося, що незнайомець німий. І враз майнула думка: це ж машина – шахіст-автомат! Згадалося, Моксон якось сказав мені про винахід такого механізму, а я вирішив, що ще не дійшло до втілення в життя. То чи не була тоді ця мова про свідомість та інтелект машин тільки своєрідною прелюдією до майбутнього показу винаходу – хитрим вивертом, призначеним справити якнайгостріше враження на мене, не втаємниченого в секрети механіки?

Нічогенький кінець усіх моїх інтелектуальних злетів, замилування «безмежним розмаїттям і хвилюванням філософської думки»! З досади я вже був ладен піти додому, але тут мене зацікавила одна річ: автомат сердито пересмикнув широкими плечима, і таким природним рухом, таким людським, що в новому світлі, в якому постала вся картина, він викликав страх. На тому не закінчилося. За якусь хвилину механічний шахіст різко вдарив по столі кулаком. Настрашений таким жестом, либонь, ще дужче, ніж я, Моксон відсунувся разом зі стільцем назад. Трохи згодом, високо знявши руку над дошкою, мій приятель прудко, наче яструб жертву, схопив одну з фігур і вигукнув: «Шах і мат!» А тоді зірвався на ноги й швидко відступив за спинку стільця. Автомат сидів нерухомо.

Вітер вщух, натомість дедалі частіше і гучніше лунали перекоти грому. У проміжках було чути тихе гудіння чи дзижчання. Як і грім, воно набирало гучності й виразності. Очевидно, з таким гулом оберталися трибки в тілі автомата. Цей звук наводив на думку про розладнаний механізм, який вийшов з-під керування репресивного регулювального пристрою. Так буває, коли з-поміж зубців заскочника висмикнути защіпку. Однак не було часу довго розмірковувати над походженням цього шуму. Мою увагу привернули дивні рухи механічного гравця. Ним колотив дрібний ненастанний дрож. Тіло та голова трусились, як у паралітика або хворого на пропасницю. Конвульсії набирали темпу й розмаху, аж нарешті він весь заходив ходуном. Раптом автомат скочив на ноги, блискавично перехилився через столик і, наче нирець, викинув уперед довжелезні руки. Моксон відсахнувся, спробував ухилитись, але було пізно. Кисті чудовиська зімкнулися на горлі мого приятеля, й він учепився в них, силкуючись вивільнитися. Шаховий столик перекинувся, свічка впала й погасла, все покрила пітьма. Було виразно чути страхітливий шарварок боротьби, а найстрашніше звучало хрипіння й схлипування людини, що намагалася вдихнути повітря. Я кинувся рятувати друга, але не встиг і кроку ступити в темряві, як всю кімнату залило сліпуче біле світло. Воно назавжди випалило тавро в моєму мозку, серці й пам’яті – сцену смертельної сутички. Моксон лежить під машиною, залізні пальці стискають його горло, голова закинута, очі вилазять з орбіт, рот широко роззявлений, язик вивалився назовні... і жахливий контраст! – вираз спокою та глибоких роздумів на розмальованій личині його супротивника, неначе той аналізує шахову партію! Якусь мить я це бачив, а тоді все поглинули морок і тиша.

За три дні я отямився в лікарні. У хворій голові помалу спливали спогади про той трагічний вечір. Я впізнав чоловіка, що прийшов мене навідати. Це був Гейлі, довірений помічник Моксона. На мій погляд він відповів усмішкою й підійшов до мене.

– Розкажіть, – тихо, насилу вимовив я, – розкажіть мені все.

– Гаразд, – згодився він. – Вас, непритомного, винесли з Моксонового житла. Воно загорілося. Ніхто не знає, як ви там опинилися. Мабуть, вам доведеться це пояснити. Причина пожежі теж загадкова. Гадаю, що в будинок ударила блискавиця.

– А що з Моксоном?

– Вчора поховали те, що від нього залишилося.

Видно, цього мовчуна таки можна розговорити, коли дуже треба. Він доволі делікатно повідомив хворій людині таку страшну новину. Я довго й болісно м’явся, та зрештою наважився поставити ще одне питання:

– Хто мене врятував?

– Якщо вам цікаво... Та я.

– Дякую, містере Гейлі. Хай Бог вас за це благословить. А чи врятували ви також чарівливий витвір вашої майстерності – шахіста-автомата, що вбив свого винахідника?

Гейлі довго мовчав, задивившись убік. Нарешті він глянув на мене й понуро спитав:

– То ви все знаєте?

– Так, – відповів я. – Я все бачив на власні очі.

Це сталося багато років тому. Якби мене спитали сьогодні, навряд чи я спромігся б на таку саму певну відповідь, як тоді.

⥈

Один із близнят

Лист, знайдений у паперах покійного Мортімера Барра

Ви спитали, чи не траплялося мені, одному з двійнят, щось таке, чого не вдається пояснити відомими нам законами природи. Про це судити Вам. Можливо, ми не все знаємо про ті самі закони природи. Ймовірно, Ви знаєте те, що мені невідомо, а отже, незрозумілі мені речі видаватимуться Вам цілком ясними.

Ви зналися з моїм братом Джоном, але ніколи не були певні, чи це справді він, а не я. Ніхто не зміг би нас розрізнити, якби ми того самі не захотіли. Принаймні наші батьки не були на таке здатні. Я не знаю прикладів більшої схожості, ніж у нас, близнюків. Кажу про свого брата Джона, але я не гарантую, що його по праву мали б звати саме таким іменем, а не моїм – Генрі. Нас охрестили як належить, але після обряду, позначаючи нас буквами, служитель заплутався, і хоча на моєму передпліччі написано «Г», а на братовому – «Дж», немає жодної певності, що служитель не помилився. Тато й мама пробували розрізняти нас, дітей, за одягом та іншими простими ознаками. Однак ми так часто обмінювалися костюмами й вдавалися до всіляких хитрощів, коли треба було ввести супротивника в оману, що вони відмовилися від цих марних спроб. Увесь час, що наша родина жила разом, батьки, визнаючи стан справ складним, називали нас обох однаково – «Дженрі». Мене часто дивувало те, що татові вистачало терпцю не затаврувати наші недостойні лоби. Зрештою, ми були не дуже вредні хлопчиська й знали похвальну міру, коли дошкуляли та псували нерви дорослим, тому-то й уникли тавра. Може, ще й тому, що батько був напрочуд добродушний і, мабуть, його самого тішила ця гра природи – сини.

Невдовзі після того, як ми перебралися до Каліфорнії й оселились у Сан-Хосе (де єдиною нашою удачею стала зустріч із таким щирим приятелем, як Ви), наша родина, як Вам відомо, розпалася – упродовж одного тижня померли тато й мама. Перед смертю батько розорився, і наш будинок було продано, щоб покрити його борги. Сестри повернулися до наших родичів на Сході, а Джон і я – тоді двадцятидволітні – завдяки Вашому сприянню дістали роботу в різних кінцях Сан-Франциско. Через певні обставини ми не могли мешкати разом, так що бачилися рідко – не частіше ніж раз на тиждень. А що мали небагато спільних знайомих, то мало хто знав про нашу дивовижну подібність. Тепер я перейду до відповіді на Ваше запитання.

Одного вечора, незабаром після нашого переїзду до Сан-Франциско, я йшов вулицею Маркет-стріт. Раптом якийсь гарно вбраний чоловік середнього віку спинив мене і, сердечно привітавшись, сказав:

– Стівензе, я, звичайно ж, знаю, що ви рідко виходите на люди, але я розповів про вас своїй дружині, й вона буде рада, якщо ви до нас завітаєте. Крім того, я вважаю, що мої дівчата варті того, щоб з ними познайомитися. Ви могли б прийти, скажімо, завтра о шостій і пообідати з нами en famille⁴, а тоді, якби дами не змогли вас забавити, я б зіграв з вами кілька партій у більярд.

Він сказав це з такою щирою усмішкою й так гостинно, що мені язик не повернувся відмовитися, хоча я бачив його вперше в житті.

– Сер, ви дуже люб’язні, – зразу ж відповів я. – Маю за честь прийняти запрошення. Передайте, будь ласка, уклін місіс Марґован і запевніть її, що я прийду.

Потиснувши мені руку й попрощавшись добрим словом, чоловік пішов далі. Очевидно, переплутав мене й Джона. До таких помилок я звик і не виправляв їх, якщо йшлося не про серйозні справи. Але звідки я дізнався, що цього джентльмена звуть Марґованом? Таке прізвище не з тих, що спадають на думку, коли вгадуєш, як звернутися до незнайомої людини. Я ж ніколи його й не чув.

Наступного ранку я поспішив до місця роботи мого брата. Він якраз виходив із контори. Мав отоварити векселі. Розповівши, як учора через мене Джон став зв’язаний словом, я додав, що залюбки поведу далі гру, якщо його не цікавить цей візит.

– Дивна річ, – задумливо відповів Джон. – Маргован – єдиний у конторі, кого я добре знаю і кому симпатизую. Сьогодні вранці ми звично привіталися, й раптом щось смикнуло мене за язик сказати: «Пробачте, містере Марґоване, але я забув спитати, яка ваша адреса». Я дізнався цю адресу, але ось до цього моменту за жодні скарби світу не зміг би пояснити, навіщо вона мені. Вельми люб’язно, що ти ладен розплатитися за наслідки своєї нескромності, але я, якщо твоя ласка, сам піду на цей званий обід.

Не раз і не два ходив він на ті обіди – як на мене, надто часто, й це йому не пішло на користь. Маю на увазі не якість їжі, а те, що Джон закохався в міс Марґован, попросив у неї руки й дістав холодну згоду.

Мене сповістили про їхні заручини. Минуло кілька тижнів – малувато для того, щоб я, не порушивши правил хорошого тону, міг познайомитися з братовою нареченою та її родичами. Саме в той час мені зустрівся на Керні-стріт якийсь красень, розпусний на вигляд. Щось спонукало мене піти назирці за ним, і я зробив це безоглядно, не соромлячись свого вчинку. Він повернув на Ґірі-стріт, дійшов до парку Юніон-сквер, глянув на годинник і став походжати алейками, очевидно чекаючи когось. Невдовзі до нього приєдналася молода, елегантно вбрана вродливиця. Удвох вони подалися вулицею Стоктон-стріт, а я рушив за ними. Звідкись знав, що тепер мушу дуже обережно поводитися. Хоча я бачив цю дівчину вперше, та чомусь відчував, що вона впізнає мене з першого погляду. Ця парочка кілька разів переходила з вулиці на вулицю, аж нарешті, квапливо роззирнувшись навсібіч і мало не помітивши мене (я встиг метнутися в найближчий під’їзд), увійшла в будинок, адресу якого волію не називати. Розташування цього будинку краще, ніж його репутація. Якби хтось сказав, що ось ця моя забава в шпигуна почалася просто так, з доброго дива, я б рішуче заперечив. А те, вважаю я її ганебною чи ні, залежить від моєї думки про людину, якій довіряю свою історію. Про цю забаву, як важливу частину розлогої відповіді на Ваше запитання, я розповідаю Вам, не вагаючись і не соромлячись.

За тиждень Джон привів мене до оселі свого майбутнього тестя. Як Ви вже здогадались, я, собі на диво, впізнав у міс Маргован героїню цієї ганебної пригоди. Задля справедливості треба визнати, що в ролі негідної героїні виступила казково вродлива дівчина. Ця обставина важлива тільки тим, що я, вражений неземною вродою, засумнівався. А чи справді саме міс Марґован я побачив тиждень тому? Як могло статися, що тоді ця краса не справила на мене такого глибокого враження, як сьогодні? Та ні, я не міг помилитися. Різниця сприйняття залежала від одежі, освітлення, оточення й обставин.

Джон і я провели вечір у цьому домі, поблажливо ставлячись – завдяки багатолітньому досвіду – до більш чи менш делікатних жартів, викликаних нашою схожістю. Опинившись на кілька хвилин наодинці з юною леді, я глянув їй у вічі й сказав – зовсім не жартома:

– У вас, міс Марґован, теж є близнючка. Минулого вівторка я бачив її в парку Юніон-сквер.

Тільки на мить її великі сірі очі зустрілися з моїми. Леді відвела погляд – далеко не такий твердий, як мій – і задивилася на свої туфельки. А тоді спитала з байдужістю, яка видалася мені трохи штучною:

– Чи дуже вона подібна до мене?

– Така подібна, – відповів я, – що я замилувався нею й, не змігши відірвати очей від цієї красуні, йшов за нею, зізнаюсь, аж до... Сподіваюся, ви розумієте, про що мова.

Хоч вона й зблідла, але й далі була спокійна. Її очі знову зустрілися з моїми, й цього разу вродливиця не відвела погляду.

– Що ж ви хочете від мене? – спитала вона. – Не бійтеся, поставте ваші умови. Я їх прийму.

За той короткий час, який випав мені на роздуми, я втямив, що з нею треба поводитися інакше, ніж з іншими дівчатами, й не варто вдаватися до моралізувань та докорів.

– Міс Марґован, ви справляєте враження не кого іншого, а тільки жертви якогось жахливого примусу, – сказав я, і в моєму голосі, безсумнівно, певною мірою відбилося співчуття, що крилося в серці. – Я б волів не завдавати вам прикрощів, а допомогти здобути втрачену свободу.

Вона сумно й зневірено похитала головою, а я, схвильований, вів далі:

– Мене збентежила ваша краса й обеззброїли щирість та горе. Якщо ви вільні йти за покликом сумління, то – я в цьому певен – вчините якнайкраще, на власний розсуд. Якщо ж ні, тоді хай нам усім допоможе Бог! Не бійтеся мене. Я стоятиму на заваді цьому шлюбу й мотивуватиму це не справжніми причинами, а такими, які тільки вдасться вигадати.

Я не зовсім точно передаю свої слова, але саме таким був зміст сказаного під впливом суперечливих почуттів, що раптово охопили мене. Тоді я звівся й рушив, не обернувшись, до дверей. Перестрівши на порозі решту товариства, пояснив – спокійно, як міг:

– Я попрощався з міс Марґован. І не зогледівся, що вже так пізно.

Джон вирішив піти зі мною. Надворі він спитав, чи не зауважив я чогось дивного в поведінці Джулії.

– Мені здалося, що вона погано почувається, – відповів я. – Тому я й поквапився відкланятись.

Ото й усе, що ми сказали на цю тему.

Наступного вечора я прийшов додому пізно, геть знервований і хворий через події минулого дня. Щоб ліпше почуватися й ясніше думати, я пішов на прогулянку, але там мене стало мучити жахливе й невиразне передчуття якось лиха. Ніч випала студена, від туману набралися вологи моя одежа та волосся, я дрижав від холоду. Вдома я одягнув халат, взувся в капці, сів перед вогнищем у каміні, але мені стало ще гірше. Тепер я вже не те що дрижав – мене била трясця. Страх перед незвіданим і неминучим нещастям так тяжко гнітив, що я спробував прогнати його, викликавши з пам’яті справжнє горе... намагався розвіяти думки про жахливе майбутнє споминами про болюче минуле. Я згадав смерть батьків, старався зосередитися на останніх скорботних сценах біля їхнього смертного одра та могили. Все це видавалося мені таким невиразним і нереальним, ніби сталося багато століть тому й не зі мною. Зненацька в мої думки увірвався, перетяв їх низку, наче сталеве лезо мотузку (не знайду іншого порівняння), моторошний крик людини в передсмертній агонії. Я впізнав голос – це ж не хто, а Джон кричить надворі, в мене під вікном! Метнувшись до вікна, я розчахнув його навстіж. З того боку вулиці ліхтар кидав тьмяне мертвотне світло на мокру бруківку й фасади будинків. Полісмен зі зведеним коміром стояв, спершись на браму, і спокійно курив сигару. Більше нікого не видно. Я зачинив вікно, опустив штору, знову сів перед каміном і принуку-вав себе думати хоча б про обставу своєї домівки. Щоб це легше й скоріше вдалося, я вдався до звичної дії – подивився на годинник. Пів на дванадцяту. І знову цей жахливий крик! Цього разу здалося, ніби Джон кричить поруч, у цій кімнаті. Якусь мить я, паралізований страхом, не міг рухатися. Отямився за кілька хвилин – не пам’ятаю, що я робив увесь цей час – на незнайомій вулиці. Я щодуху мчав, не знаючи, куди й навіщо, аж нарешті вибіг сходами до дверей будинку, перед яким стояло кілька карет. У вікнах світилося – ходили люди зі свічками, долинав приглушений гомін голосів. Це був будинок містера Марґована.

Ви, любий друже, знаєте, що там сталося. В одній кімнаті лежала мертва Джулія Марґован, що кілька годин перед тим отруїлася. В другій – Джон Стівенз, знекровлений від вогнепальної рани в грудях, яку сам собі заподіяв. Коли я увірвався в кімнату й, відштовхнувши лікарів, поклав руку на братове чоло, він розплющив очі з невидющим поглядом, повільно заплющив їх і помер.

Я опритомнів аж за шість тижнів – ожив у Вашій чудовій оселі завдяки піклуванню Вашої дружини, справді святої. Усе це Ви знаєте. Розповім ще про один випадок, хоч він і не стосується предмета Ваших психологічних досліджень... Принаймні не того їх напряму, задля якого Ви з властивою Вам делікатністю й тактовністю попросили мене зробити послугу – дуже вже невелику, а я хочу, щоб була більшою.

Минуло кілька років після цієї трагедії. Одної місячної ночі я йшов парком Юніон-сквер. Була пізня година, нікого не видно. Коли я наблизився до місця, де колись став свідком злощасного рандеву, на мене напливли спогади. Піддавшись незбагненному схибленню, що змушує нас довго снувати дуже вже болючі думки, я сів на лавку й занурився в них. Тим часом хтось зайшов до парку й попростував доріжкою в моєму напрямку. Цей чоловік ішов, заклавши руки за спину, нахиливши голову, й наче світу Божого не бачив. Коли він наблизився до моєї затіненої лавки, я впізнав у ньому красеня, що колись тут зустрівся з Джулією Марґован. Але відтоді він страшенно змінився – посивів, змарнів і змізернів. Усе в ньому свідчило про гуляще, безпутне життя. Не менш очевидні були й ознаки хвороби. Був він неохайно вбраний, волосся спадало на лоба в чудному й водночас мальовничому безладі. Здавалося, цьому типові місце не на свободі, а десь у закритій лікарні.

Не маючи якогось певного наміру, я встав і заступив йому дорогу. Він звів голову і глянув на мене. Не знайду слів, щоб описати потворний вираз, який з’явився на його обличчі. Тип жахнувся – гадав, що зустрівся віч-на-віч із привидом. Але то був не боягуз. «Будь ти проклятий, Джоне Стівензе!» – вигукнув він і замахнувся тремкою рукою, щоб ударити мене кулаком в обличчя, але впав на жорству. Я пішов геть.

Там-таки цього типа й знайшли, вже мертвого. Про нього нічого не знають, навіть його імені. Втім, знати, що людина мертва, – вже цілком досить.

⥈

Долина привидів

І. Як рубають дерева в Китаї

За півмилі на північ від житла Джо Данфера шлях від Гаттона до Мексиканського Пагорба заглиблюється в тінисту западину. З обох боків вона відкривається не дуже довірливо, неначе зберігає таємницю, якою поділиться у слушний час. Коли тільки траплялося проїжджати цей шмат дороги, я неодмінно розглядався на всі боки, сподіваючись, що наспів уже той час одкровення. І навіть якщо мені не відкривалося нічого особливого, – а так воно завжди й бувало, – я все одно не розчаровувався. Просто ще не пора, і на те є вагомі причини, яких я не маю права з’ясовувати. А в тому, що колись-таки пізнаю цю таємницю, я не сумнівався, так само як і в існуванні Джо Данфера, на землі якого пролягала западина.

Казали, що спершу Джо задумав побудуватися в її далекому кутку, але чомусь передумав і спорудив гермафродитне пристановище – і домівку, і салун заодно – на протилежному краю своєї садиби, при дорозі. Неначе хотів показати, як круто змінилися його наміри.

Джо Данфер – або ж, як його фамільярно звали, Джо Віскі – був видатною персоною в цій місцині. Впадав в око цей довгов’язий волохатий чолов’яга років сорока, з нечесаною кучмою, борознистим обличчям, маслакуватими руками й вузлуватими кистями, схожими на в’язки тюремних ключів. Ходив він пригнувшись, неначе напоготові скочити на будь-кого й розірвати на шматки.

Крім особливості, якій містер Данфер завдячував своє прізвисько, він ще відзначався закоренілою неприязню до китайців. Колись я побачив, як він оскаженів від того, що один із його погоничів дозволив змученому спекою подорожньому азіатові втамувати спрагу з кінського жолоба, що стояв неподалік входу в салун. Я насмілився м’яко дорікнути Джо за нехристиянську поведінку, а він пояснив, що в Новому Заповіті нічого не сказано про китайців, і відійшов від мене, щоб зігнати злість на собаці. Либонь, мав на те право, адже богонатхненні писці обділили увагою й собак.

За кілька днів я, зайшовши до Данферового салуну, застав там тільки господаря й у розмові з ним обережно порушив ту саму тему. Мені на подив і полегшу, його звична різкість мови зм’якла, ба навіть переросла у щось схоже на поблажливість.

– Ви, молодики зі Сходу, – сказав Джо, – дуже вже добренькі, як на ці місця. Ви ж не розумієте що й до чого. Тільки той, хто не здатен відрізнити чилійця від канака, може собі дозволити мати ліберальні погляди на китайську імміграцію. Та якщо тобі доводиться гризтися за кістку з собачою зграєю жовтопузих кулі, то не матимеш часу на такі дурниці.

Тут цей довгов’язий дармоїд, у якого за все життя, мабуть, не було й дня порядної роботи, підважив накривку китайської табакерки й ухопив двома пальцями щіпку жувального тютюну завбільшки з добрий стіжок сіна. Тримаючи це резервне підкріплення, він випалив – з іще більшою певністю:

– Це не люди, а хмара ненаситної сарани. Щоб ти знав, вони накидаються на все, що росте в усій нашій Богом благословенній країні.

І ось Джо кинув резерв у прорив між губами, а коли очистилося поле битви між зубами, повів далі наснажливу промову:

– Років п’ять тому мав я в себе на ранчо одного жовтопузика. Розкажу тобі цю історію, щоб ти втямив, у чому річ. У мене тоді не все клеїлося – лигав віскі понад свою мірку й плював на обов’язки американського патріота. Отож найняв я того нехриста кухарювати. І дано було мені прозріти, коли в Гіллі⁵ я навернувся в лоно Церкви й мало не став кандидатом у законодавчий орган штату. І що тоді я мав робити з цим кухарчуком? Проженеш його – він найметься в когось іншого й набереться лиха. Як бути? Як мав би повестися добрий християнин, та ще й новак у вірі, ситий по зав’язку проповідями про те, що всі люди брати й Божі діти?

Джо замовк і чекав відповіді. На обличчі застиг вираз якогось непевного самовдоволення, немов у школяра, що вирішив задачу, але дуже сумнівним способом. Звівшись, він узяв із шинквасу непочату пляшку віскі, налив повний келишок і залпом випив. Тоді повів далі:

– Він ще й нездарний був, нічого не вмів, а однак кирпу гнув. Всі вони такі. Не раз казав я йому, як має бути, та він упирався, як осел, і стояв на своєму до останку. Що ж, я підставляв йому другу щоку⁶ аж сімдесят сім разів, а тоді так підлаштував, щоб на те воно й вийшло – справді до останку. І я збіса тішуся, що наважився на таке.

Чомусь не передалася мені ця бісова втіха, зате належним чином і наочно відбилася на пляшці.

– Десь п’ять років тому я взявся будувати собі халупу. Цієї ще не було, а та мала бути в іншому місці. Отож я послав кухарчука А Ві з курдуплем Ґофером валити ліс. Звісно, не сподівався чогось путнього від А Ві – з його погожою, як червневий день⁷, пикою і чорними очиськами. Трикляті баньки... таких у нашій глушині не знайдеш...

Всупереч здоровому глузду, містер Данфер тупо приглядався до круглої дірки в тонкій дощаній перегородці між баром і житловою кімнатою. Здавалося, він побачив одне з тих триклятих очей, розмір і колір яких перешкоджали китайцеві бути хорошим слугою.

– Ну а ви, бевзі зі східних штатів, нічого не маєте проти отих косооких тварюк! – зненацька випалив він. Силкувався надати вагомості своїм словам, але не дуже йому це вдавалося. – Скажу тобі, цей жовтяк був найупертішим лайдаком на всю округу Сан-Франциско. Той азійський нікчема з косичкою підрубував молоді дерева з усіх боків, як ото черв’як обгризає редиску. Товкмачив я йому, що так не можна. Терпляче пояснював, що треба рубати з двох боків, щоб дерево впало куди треба, та як тільки відвернуся... ось так, – відвернувшись від мене, Джо доповнив показ ще одним ковтком, – той упертюх знову за своє. Поки наглядаю за ним... ось так... – Джо втупився в мене каламутними очима, в яких, мабуть, уже двоїлося, – той негідник працює як слід, а щойно відвернуся... ось так... – Джо встав і добряче хильнув із пляшки, – він далі по-своєму. Дивлюся на нього докірливо... ось так... а йому хоч кілок на голові теши.

Безперечно, містер Данфер і на мене хотів подивитися тільки докірливо, натомість втупився таким поглядом, що не на жарт занепокоїв би будь-кого неозброєного. Знудившись його плутаною безконечною оповідкою, я підвівся, щоб уже піти звідти. Тим часом він обернувся до шинквасу, промимрив «ось так» і одним ковтком осушив пляшку.

Господи, як він ревнув! Неначе міфічний титан у передсмертних муках. А тоді подався назад – наче гармата після пострілу, й звалився на стілець – наче дістав по голові, як бик у різниці. І з жахом втупився в дощану перегородку. Глянувши туди ж, я побачив, що дірка в дошці справді перетворилася на людське око, велике чорне око, що видивлялося мені у вічі байдуже й безвиразно, а це страшніше, ніж блиск сатанинської люті. Здається, я затулив обличчя долонями, щоб не бачити цієї жаскої мани. Та чи мани? Надійшов невисокий білошкірий чоловічок, який виконував у містера Данфера всю роботу, – і чари розвіялись. Я вийшов із салуну, тупо побоюючись, що заразився білою гарячкою. Відв’язавши свого коня від жолоба з водою, я сів у сідло й відпустив повода. Мені так запаморочилася голова, що було байдуже, куди понесе коня.

Я не знав, що й думати про все це, тож, як і кожен у такому становищі, думав довго й майже даремно. Спромігся тільки на одне здорове й утішне міркування: завтра я буду за кілька миль звідси й, скоріше за все, ніколи не повернуся сюди.

Із роздумів мене вирвав раптовий повів холоду. Підвівши очі, я побачив, що добираюся до густих тіней у западині. День був задушливий, і мене зразу ж освіжив перехід від немилосердної, видимої оком спекоти понад випаленими полями до прохолодного сутінку, напоєного ароматом кедрів, наповненого пташиним щебетанням. Як завжди, мені хотілося пізнати таємницю западини, однак та не мала настрою на одкровення. Спішившись, я відвів спітнілого коня в підлісок, надійно прив’язав до дерева, а тоді сів на камінь і став розмірковувати.

Спершу я сміло взявся аналізувати свій плеканий передсуд, пов’язаний з цією місциною. Розчленивши його на складники й згрупувавши їх у взводи та роти, я зібрав усю вогневу силу логіки й ударив по них із укріплених недоступних позицій під канонаду незаперечних доказів, вибухи невмолимих висновків і оглушливе «ура» загального розумування. Ось моя інтелектуальна артилерія зламала опір й, передислокувавшись, ледь чутно погуркувала на горизонті чистих абстракцій, а тим часом у її тилу не до решти розбитий ворог непомітно зібрав докупи вояків у потужну фалангу, пішов у контрнаступ і взяв мене з усією зброєю й амуніцією в полон.

На мене чомусь найшов страх. Щоб позбутися його, я звівся й пішов зарослою вузькою стежиною, що бігла в яру, на дні западини, замість струмка, про якого природа тут не подбала. Обабіч звивистої стежки росли цілком звичайні дерева. Ось тільки стовбури мали химерну форму та гілки ексцентрично вигинались, але, загалом узявши, нічим надприродним не відзначалися. Подекуди стежку загороджували валуни, що покинули схили, аби розпочати незалежне життя на дні. У їхньому кам’яному спокої не було жодного натяку на застиглість, притаманну смерті. Правда, тут тиша така сама, як у камері страти, й згори долинає загадковий шепіт. Та це лиш вітер перебирає листя на вершинах дерев – ото й усе.

Мені й на гадку не спадало пов’язати п’яне просторікування Джо Данфера з тим, що я тепер несвідомо шукав. Та коли я вийшов на зруб, де лежали повалені деревця, мені сяйнуло. Саме тут Джо затіяв будувати свою халупу! Цей висновок підтверджувало те, що окоренки деяких дерев обтесав із усіх боків очевидний нездара. Інші ж повалено належним чином, і вершки відповідних пеньків мали форму тупого клина – ознака роботи майстра.

Розчищена галявинка була не більш як тридцять кроків завширшки. На її краю виднів зарослий травою невисокий пагорбок. Можна було б подумати, що він природного походження, якби не те, що на ньому стояв кам’яний надгробок...

Дивлячись на цю одиноку могилу, я почувався, мабуть, десь так, як Колумб, коли перед ним відкривалися гори й долини Нового Світу. Перш ніж підійти до неї, я неквапно оглянув усе навколо. Але й далі зволікав. Став накручувати годинника – в непризначений час, з геть зайвою старанністю й забарністю. Допіру тоді рушив назустріч таємниці.

Могила, доволі коротка й очевидно давня, була в кращому стані, ніж можна було сподіватись, як на таке глухе місце. З подиву я роззявив рота, побачивши кілька квітів – очевидно садових, які хтось недавно полив. Очевидно, надгробок колись правив за східець під дверима. На ньому викарбувано, а точніше – видовбано такий напис:

А Ві — китаєць.

Вік невідомий.

Працював у Джо Данфера, який поставив цей монумент, аби не щезла пам’ять про покійного Жовтяка.

Хай цей камінь застереже всіх отих піднебесних людців, щоб не задирали носа.

Хай їх чорти візьмуть!

Хороша була дівка.

Не можу передати словами, як мене вразила ця незвичайна епітафія. Сухе, але цілком достатнє означення особи покійника, цинічне визнання провини, брутальне прокляття, безглузда плутанина зі статтю, різкі зміни тональності – все це свідчило як про божевілля, так і про сум автора напису. Відчувши, що далі кожна наступна подробиця видаватиметься жалюгідною й зменшуватиме вартість вже відкритого, й несвідомо претендуючи на драматичний ефект, я круто розвернувся й рушив до коня. А повернувся в ці місця аж за чотири роки.

II. Щоб правити волами, не хворими на голову, треба самому мати здорову голову

– Н-н-но, рухайтеся, Бурий-Мурий!

Цей своєрідний вигук злетів з уст чудного чоловічка, що сидів на возі з дровами й поганяв двома волами. Доволі легко тягнучи воза, вони вдавали величезне зусилля, однак їхній пан і повелитель не піддавався на оману. Втупився у вічі мені, подорожньому, що стояв на узбіччі, тож важко було визначити, до кого звертається цей джентльмен: чи то до мене, чи то до своїх підвладних. Не було також певності, що цих волів звати Бурий та Мурий і що саме до них стосувався наказ «рухайтеся». Хай там як, а ніхто з нас не послухався команди. Чудний чоловічок на мить відвів від мене очі – якраз настільки, щоб почергово вперіщити Бурого та Мурого довгою палицею й негучно, але з почуттям сказати: «Бісова шкура!» – неначебто вона була одна на двох. Побачивши, що він пропустив повз вуха моє прохання підвезти й помалу їде собі далі, я поставив ногу в кут між спицею та ободом заднього колеса, піднявся на рівень маточини, заліз sans cérémonie⁸ на воза й, пробравшись уперед, сів поруч із погоничем. Він не зважав на мене доти, доки в невишуканий спосіб не стимулював свій запряг, додавши пораду: «Ворушіться, здохляки кляті». Допіру тоді хазяїн запрягу (тобто колишній хазяїн; я ніяк не міг позбутися химерного враження, що все це добро належить мені) звернув на мене дивно й прикро знайомий погляд великих чорних очей, відклав стимула (всупереч сподіванню, він не зацвів і не перетворився на змію), схрестив руки на грудях і похмуро спитав:

– Що ти зробив з Віскі?

Природно було б відповісти, що випив. Але в цьому запитанні відчувався прихований зміст, та й у самому чоловічку було щось таке, що зовсім не заохочувало до зашмульганих жартів. Не маючи напоготові підхожої відповіді, я тримав язик за зубами, хоча й відчував, що мене звинувачують у якійсь провині, а моє мовчання трактують як зізнання.

Цієї миті на мою щоку впала прохолодна тінь, я звів голову. Ми спускаємося в западину! Не можу описати почуття, що мене охопило. Я ж не бував тут уже чотири роки, відколи вона відкрила мені свою таємницю, а тепер почуваюся неначе перед другом, який колись зізнався мені у своєму злочині, а я його підло покинув. Тепер виразно пригадую Джо Данфера, його уривчасте зізнання й недоладну епітафію. Цікаво, що з ним сталося. Я різко повернувся й спитав про це погонича. Не зводячи очей зі своєї худоби, він відповів:

– Н-н-но, старі черепахи! Він лежить поряд з А Ві, ген там у яру. Хочеш подивитися? Вас завжди тягне туди, де... я сподівався, що ти прийдеш... Тпру-у!

Почувши цей вигук, Бурий і Мурий, вони ж старі черепахи, стали як укопані. Ще не встигло завмерти відлуння звука «у», а ця пара вже лежала в дорожній пилюці, підібравши під себе всі свої вісім ніг, байдужа до наслідків, що можуть відбитися на «бісовій шкурі». Чудний чоловічок зісковзнув на землю й пішов яром, не зволивши обернутися й глянути, чи йду я за ним. Я йшов.

Востаннє я був тут приблизно в цю саму пору року і в цю саму годину. Як і тоді, нині гучно верещали сойки й глухо шепотіли дерева. Поєднання цих звуків я сприйняв як химерний відповідник відкритих похвалянь і загадкових недомовок Джо Данфера. Так само химерно поєдналися грубість і ніжність у його єдиному літературному творі – епітафії. Все в западині видавалося таким самим, як колись, хіба що стежка заросла бур’янами. На вирубці, куди ми невдовзі прийшли, зміни були значніші. На пеньках і повалених деревах уже нічим не відрізнялися сліди «китайської» й «американської» роботи. Неначе варварство Старого Світу й цивілізованість Нового Світу згладили свої відмінності – згідно з розсудом безстороннього занепаду. Так буває з цивілізаціями. Пагорбок ще зберігся, але весь покрився схожою на гунів ожиною, яка насунула й заглушила схожу на римлян зніжену траву. Садова фіалка-патриціанка або здалася під натиском своєї лісової сестри-плебейки, або сама такою стала. Нова могила була помітно більша і довша від старої, яка тепер видавалася ще меншою. Старий надгробок завалився й тепер лежав у тіні нового. Незвичайний напис стало неможливо прочитати – його накрив шар листя й землі. З погляду літератури нова епітафія поступалася старій і справляла дуже неприємне враження своєю грубою й лапідарною жартівливістю:

Джо Данфер. Йому гаплик.

Я байдуже відвернувся й змів листя з язичникового надгробка. Глузливі слова, відкриті денному світлу після довгого забуття, тепер набули певної патетичності. Мій супутник, читаючи їх, споважнів. Мені здалося, що в ньому з’явилося щось схоже на мужність і гідність. Однак під моїм поглядом його великі очі, відразливі й манливі водночас, набрали попереднього виразу – трохи нелюдського і невловимо знайомого. Я вирішив покласти край цій таємниці.

– Друже, – спитав я, кивнувши на меншу могилу, – чи це, часом, не Джо Данфер убив цього китайця?

Чоловічок стояв, спершись на дерево й задивившись чи то на верховіття, чи то на небо. Не відвівши погляду й не змінивши пози, він спроквола відповів:

– Ні, сер. Не те слово. Позбавив життя у спосіб, виправданий обставинами справи.

– Отже, вбив.

– Мабуть, так. Хто ж цього не знає? Хіба сам Віскі не зізнався перед коронерським журі? Хіба не сказано у вердикті «Смерть настала як результат здорового християнського почуття, що спалахнуло в грудях білошкірої людини»? І хіба в Гіллі громада не відлучила його за це від церкви? А потім , наші виборці хіба не зробили його мировим суддею, щоб поквитатися зі святенниками? Не знаю, де ти виріс і хто тебе виховував.

– А чи правда, що Джо вбив китайця за те, що той не міг чи не хотів навчитися рубати дерева так, як це роблять білі?

– Ще б пак!.. Так записано в протоколі. Отже, узаконена правда. Її не змінить те, що я знаю й міг би сказати. Не мене поховали, не мене запросили виголосити промову над могилою. А вся правда в тому, що Віскі приревнував до мене.

Бідолаха надувся, як індик, і поправив уявну краватку перед уявним дзеркалом, роль якого відіграла долоня.

– Приревнував до тебе? – неґречно здивувався я.

– А то до кого ж? Чому б ні? Я ж хлопець хоч куди!

Він спародіював граціозну позу й розгладив свою пошарпану куртку. А тоді повів далі, тихо і виразно:

– Віскі дуже цінував цього жовтяка. Крім мене, ніхто не знав, як він прилип до нього. Місця собі не знаходив, коли не бачив його, паскуди! Якось прийшов хазяїн на вирубку, а ми з косооким байдикуємо... Він спить, а я йому з рукава добуваю тарантула. Враз Віскі вхопив мою сокиру і як не рубоне! Я ухилився, бо мене якраз той тарантул вкусив, а бідний А Ві так дістав сокирою в бік, що аж покотився. Віскі й на мене замахнувся, аж глядь – у мене на пальці той павучище балам-кається. Отут-то він зрозумів, яку дурницю впоров. Відкинув сокиру – й бух на коліна поряд А Ві. А той наостанок сіпнувся, розплющив очі, – вони в нього великі були, як мої, – притягнув до себе Віскі за голову, обняв ту бридку довбешку й тримав, поки міг. Недовго зміг. Весь задрижав, тоді застогнав і помер.

Описуючи останню сцену, оповідач перемінився; куди й поділися комічні, а точніше – саркастичні нотки. Я слухав і насилу стримував зворушення. Цей з Божої ласки актор так вплинув на мене, що моя симпатія, належна ліричному героєві, перейшла на виконавця ролі. Я ступив до оповідача, щоб потиснути руку, але він раптом вищирився й додав, коротко та глузливо хихикнувши:

– Ото коли Віскі підняв свою довбешку, було на що подивитися! Волосся скуйовджене, пика біліша, ніж сама квітка лілія. Він тоді франтом ходив, а тут уся його шикарна одежинка закаляна так, що ніяке прання не допоможе. Глянув Віскі на мене й відвернувся, наче не Ґофера побачив, а пусте місце. Тим часом мене раз по разу болем прошиває й щораз вище – від укушеного пальця аж до голови. Потемніло в очах – і я мов кудись провалився. Тому й на дізнання не прийшов.

– А чому ти потім тримав язик за зубами? – спитав я.

– Такий у мене вже язик, – відповів Ґофер і про цю причину більш ні слова не сказав. – Відтоді Віскі безпробудно пив і набирався злості на жовтих кулі. Не дуже-то він тішився, що зарубав А Ві. Не корчив із себе героя віч-на-віч зі мною. Та коли траплявся вдячний слухач, як-от ти – показове чудило бісове, тоді він уже красувався. Отож поставив він надгробок і став довбати напис. Той напис цілком залежав від настрою Віскі. Три тижні отак цюкав – у проміжках між пиятиками. А я ось цей за один день вибив.

– Коли помер Джо? – неуважно спитав я.

Відповідь забила мені дух.

– Зразу ж після того, як я в дірку глянув. Дивлюся – ти йому щось у чарку сиплеш, Борджа клятий.

Отямившись від цього разючого звинувачення, я був ладен задушити наклепника, та стримався – від несподіваної думки. Мені сяйнуло. Втупившись у нього очима, я спитав – якнайспокійніше:

– То коли ти з глузду з’їхав?

– Дев’ять років тому! – крикнув він, викинувши кулаки поперед себе. – Дев’ять років, відколи цей виродок убив А Ві – жінку, яка кохала його більше, ніж мене. А я ж за нею волікся із самого Сан-Франциско! Там він виграв її в покер. Я дбав про неї всі роки, коли цей негідник Віскі соромився визнати її коханкою й поводитися з нею, як з білою. А потім заради неї я беріг ганебну таємницю Джо Віскі, поки та не зжерла його самого. І коли ти отруїв цього вбивцю, я виконав його останню волю – поховав поряд з нею і камінь у головах поставив. Відтоді жодного разу не був на її могилі. Не хотів зустріти його.

– Його? Ґофере, друже мій, та він давно вже мрець!

– Тому-то я його й боюся.

Я провів бідолаху до воза й потиснув руку на прощання.

Надходила ніч. Я стояв на узбіччі в дедалі густіших сутінках і дивився услід невиразним обрисам воза. Вечірній вітер приніс до мене звуки сильних глухих ударів і крик:

– Н-н-но! Рухайся, стара Пеларгоніє!

¹

Джон Стюарт Мілл (1806–1873) – англійський філософ і економіст.

²

Перед Савлом-тарсянином (згодом апостолом Павлом), що йшов до Дамаска, з’явився Ісус Христос і осліпив його сяйвом (Дії святих апостолів, 9).

³

Джордж Генрі Луес (1817–1878) – англійський філософ і літературний критик.

⁴

У родинному колі (фр.).

⁵

У 1850-х місто Гілл (нині містечко Мокеламні-Гілл) було одним із найбагатших золотодобувних центрів у Каліфорнії. На ті часи в ньому був дуже високий рівень злочинності, процвітав бандитизм, повсякденним явищем стали криваві сутички на міжнаціональному ґрунті.

⁶

3 вислову Ісуса Христа: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому другу». (Євангеліє від Матвія, V, 39).

⁷

Джо використав порівняння з хрестоматійної поеми Джеймса Расселла Лоуелла «Видіння сера Лонфала»: And what is so rare as a day of June?

⁸

Безцеремонно (фр.).

Глечик сиропу

Ця оповідь починається зі смерті її героя. Сайлас Дімер спочив шістнадцятого липня 1863 року, останки поховано за два дні. Його особисто знали всі чоловіки, жінки й діти в містечку, тож у похороні, як написали в місцевій газетці, «взяла участь велика кількість населення». Відповідно до тамтешнього звичаю, біля могили зняли віко домовини, і весь гурт друзів та сусідів пройшов вервечкою, щоб востаннє глянути на небіжчикове обличчя. А тоді на очах усіх Сайласа Дімера віддали землі. Щоправда, дехто мав трохи затуманені очі, але взагалі можна було б сказати, що на похороні не бракувало ані уваги, ані уважності. Поза всякими сумнівами, чоловік помер, і ніхто не міг би вказати на якусь хибу в обряді, через яку покійник мав би право встати з гробу. І все ж якщо людські свідчення щось та й важать (цілком певно завдяки їм поклали край відьомству в Салемі¹ та в околицях), то він таки встав.

Я забув зазначити, що і смерть і похорон Сайласа Дімера сталися в маленькому містечку Гіллбрук, у якому він мешкав тридцять один рік. Був той чоловік, як ото кажуть у деяких частинах Сполучених Штатів (цю країну вважають вільною), «купець», тобто тримав крамницю з роздрібним продажем товарів, якими здебільшого торгують у таких закладах. Як відомо, ніхто не сумнівався в його чесності, всі глибоко шанували торговця. Єдине, що могли б йому закинути люди, то це надмірну запопадливість у роботі. Однак не закидали, хоча до багатьох інших, не менших запопадливців, вони ставилися не так поблажливо.

Інтерес, який провадив Сайлас, був значною мірою його власний, і цим, мабуть, пояснюється така різниця в ставленні.

Після смерті Дімера ніхто не міг пригадати бодай одного дня, за винятком неділь, якого він не провів би у своєму торговельному закладі, відколи відкрив його понад чверть століття тому. Маючи дуже добре здоров’я, за весь той час він жодної речі, жодної справи не повважав такою серйозною, щоб задля неї відійти від прилавка. Колись, кажуть, покликали Сайласа до суду як свідка в дуже важливій справі, а він не з’явився. Правникові, який мав зухвальство звернутися до суду з пропозицією напоумити торговця, офіційно відповіли, що суд поставився до неї «зі здивуванням». Зазвичай адвокати не рвуться дивувати суддів, тому пропозицію одразу ж забрали назад і дійшли порозуміння з іншою стороною ось як: брати до уваги те, що сказав би містер Дімер, якби він був тут. Що ж, інша сторона скористалася тим сповна й, давши неправдиві свідчення, відчутно зашкодила інтересам своїх супротивників.

Коротко кажучи, всі і вся в околиці мали Сайласа Дімера за єдину непорушну істину Гіллбрука. Здавалося, що його перехід на той світ накличе велике лихо, завдасть усім непоправної шкоди.

Місіс Дімер і дві дорослі доньки займали покої на другому поверсі будинку, натомість ніхто не чув, щоб Сайлас спав деінде, окрім як на лежанці за прилавком. Там-таки одної ночі зовсім випадково його застали при смерті, а сконав він якраз тоді, коли час було відчиняти віконниці. Хоч не міг говорити, та був притомний. Ті, які близько знали Дімера, вважали: якби, на лихо, кінець забарився й настав після звичної пори відчиняти крамницю, то купець був би ще в гіршому стані.

Такий уже був Сайлас Дімер. Така була сталість і незмінність його звичок і всього життя, що один містечковий дотепник (колись він ходив до коледжу) не втримався й дав торговцеві прізвисько Старий Ібідем²; а в першому ж після похорону номері місцевої газети пояснив, не ображаючи пам’яті покійника, що той «узяв вихідний день». Отих вихідних мало би бути більше, але десь за місяць містер Дімер виразно дав зрозуміти, що й не гадає байдикувати по смерті.

Одним із найшановніших мешканців Гіллбрука був банкір Алван Крід. Жив він у найгарнішому на все містечко будинку, мав карету і з усіх боків був гідний поваги. Банкір почерпнув чимало корисного з мандрівок, бо ж частенько їздив до Бостона. Подейкували, що якось побував навіть у Нью-Йорку, хоч сам він скромно відмовився від такої блискучої одзнаки. Про цей випадок тут згадано лише тому, щоб належно оцінити чесноти містера Кріда. Так чи сяк, а чоловік заслужив на шану: або за розум, якого набрався, долучившись, хай навіть і на короткий час, до культури метрополії; або за чесність, якщо не долучився.

Одного погожого літнього вечора, близько десятої години, містер Крід, увійшовши через хвіртку до свого саду, рушив білою у місячному промінні жорствяною доріжкою, піднявся камінними східцями свого розкішного дому і, приставши на мить, встромив ключа в замок. Штовхнувши двері, стрівся з дружиною, що підійшла коридором од вітальні до бібліотеки. Сердечно привітавши чоловіка, вона ще ширше відчинила двері й притримала їх, аби було зручніше увійти. Замість цього він, одначе, обернувся і, глипнувши на ґанок, здивовано вигукнув:

– Еге! Що за чортівня з тим глечиком?

– З яким глечиком, Алване? – доволі байдуже спитала жінка.

– Глечиком із кленовим сиропом... Я його приніс із крамниці й поставив ось тут, щоб відімкнути двері. Що за чортів...

– Ну-ну, Алване, не лайся, я тебе прошу, – перебила його дружина. Взагалі кажучи, Гіллбрук – це далеко не єдине місце в християнській спільноті, в якому через залишки колишнього політеїзму не годиться згадувати всує Нечистого.

На ґанку не було ніякого глечика з кленовим сиропом, якого, завдяки добрим звичаям простого маломістечкового життя, один із найзначніших мешканців Гіллбрука по-простому міг принести з крамниці додому.

– Алване, ти цілком певен?

– Любонько моя, а ти як гадаєш? Та щоб я не був певен, коли несу глечик? Я купив сиропу в Дімера, бо йшов повз його крамничку. Він сам позичив мені того глека, і я...

Це речення й донині зостало незакінченим. Заточившись, містер Крід переступив поріг, увійшов до вітальні й, тремтячи всім тілом, звалився у крісло. Він раптом згадав, що Сайлас Дімер помер три тижні тому.

Місіс Крід стояла біля чоловіка й занепокоєно видивлялася на нього.

– Бога ради, – озвалася вона, – ти що, занедужав?

Нездужання не мало безпосереднього зв’язку зі справами земними, тож чоловік очевидно не вважав за потрібне відповісти. Мовчав, витріщивши очі. Минали довгі миті тиші, яку порушувало лише розмірене цокання годинника. Воно здавалося повільнішим, ніж було завжди. Неначе люб’язно дарувало подружній парі час отямитися.

– Джейн, далебі я з глузду з’їхав, – хрипко й поспішно заговорив він. – Ти повинна була б мені сказати про це. Ти ж напевно помітила ознаки хвороби, перш ніж вони стали такі очевидні, що я їх сам спостеріг. Мені видавалося, що йду повз Дімерову крамничку. Була відчинена, там світилося... тобто я так вважав. Та звісно ж, що вона тепер завжди зачинена! Сайлас Дімер стояв за прилавком. їй-богу, Джейн, я бачив його так виразно, як тебе отут. Згадавши, що ти попрохала мене принести трохи кленового сиропу, я ввійшов і купив... атож, таки купив дві кварти в Дімера. Так, він мертвий, лежить у могилі, але не хто інший, як сам Сайлас набрав цього сиропу з бочки в глечик і подав мені. Пам’ятаю, він навіть розмовляв зі мною – поважно, поважніше, ніж звик був; одначе з того всього, що він сказав, ані слова не можу пригадати. Але ж я таки бачив його... Господи, бачив... І балакав з ним, з мерцем! Так мені примарилося. Джейн, я шаленець. Я божевільний, а ти крилася з цим переді мною!

Під час цього монологу жінка добрала розуму, скільки там уже мала.

– Алване, – сказала вона, – по тобі не пізнати ані знаку божевілля, повір мені. Звичайно ж, оте все привиділося тобі, не інакше. Якби інакше, то це було б страхіття! Та ні, про божевілля не йдеться. Просто ти запрацювався в банку. Не варто було тобі цього вечора йти на директорську нараду. Таж кожному видно, що ти дуже втомлений. Я так і знала: станеться щось прикре.

Трохи запізніло жінчине передчуття – до часу, поки щось прикре таки сталося; та чоловік, надто заклопотаний собою, нічого на те не відповів. Уже заспокоївшись, міг до ладу міркувати.

– Безперечно, то був суб’єктивний феномен, – повів він, ні сіло ні впало перейшовши на вчену мову. – Узявши на віру можливість з’явлення духа, ба навіть його матеріалізації, навряд чи можна припустити думку про появу та матеріалізацію з небуття півґалонового коричневого череп’яного глечика – грубого, важкого гончарного виробу.

Тільки-но він закінчив цю мудровану мову, як до кімнати вскочила його маленька донечка в нічній сорочинці. Підбігши до батька, обхопила рученятами його шию й гукнула:

– Татусю, а ти нечемний! Забув прийти до нашої кімнати й поцьомати мене. Ми почули, що ти відчинив хвіртку, й глянули у вікно. Любий таточку, Едді питає, чи не міг би він дістати глечика, коли той спорожніє.

Коли до Алвана Кріда дійшла вся значимість цих слів, ним затіпало. Адже ж дитина не могла почути ані слова з розмови...

Дімерів маєток опинився тепер у руках виконавця духівниці. Той вважав, що найкраще було б продати заклад. Тому крамниця стояла замкнена від смерті її власника, а товари забрав інший «купець», придбавши їх en bloc³. Горішні кімнати також стояли порожні, бо вдова й дочки переїхали до іншого міста.

Уже наступного по Крідовій пригоді (якимсь чином про неї пішла чутка) вечора на хіднику навпроти крамнички зібралася юрба чоловіків, жінок і дітей. Про те, що тут ходить привид Сайласа Дімера, вже достеменно знав кожен мешканець Гіллбрука, хоча багато хто вдавав, що не вірить у такі дурниці. Із тих недовірків найзатятіші, переважно наймолодші, заходилися жбурляти каміння у фасад будівлі – єдину її доступну частину, причому завбачливо не влучали в не прикриті віконницями шиби. Еге ж, недовіра не переросла в злобу. Кілька сміливців перейшло вулицю. Стукали в одвірок; чиркали сірниками й підносили світло до вікна, силкуючись розгледіти бодай щось у темній кімнаті. Декотрі з ґаволовів показували свою дотепність. Кричали, стогнали. Викликали мару позмагатися в бігу наввипередки.

За шмат часу не сталося нічого вартого уваги, тож натовп помітно порідів. Та ось ті, які залишилися, спостерегли, що зсередини крамницю залило тьмяне жовтувате світло. І тут же припинилися всі вибрики; безстрашні герої прожогом кинулися від вікна та дверей на той бік вулиці й там змішалися з юрбою; хлоп’ята облишили кидати камені. Стримуючи віддих і збуджено шепочучи, кожне тицяло пальцями на дедалі яскравіше світло. Ніхто не зміг би сказати, скільки часу збігло, відколи з’явився перший проблиск. Нарешті освітлення набрало такої сили, що можна було розрізнити все в кімнаті. Стало виразно видно Сайласа Дімера, що стояв за прилавком.

Це справило разюче враження на збіговище. Юрба скоро танула з обох боків. Одні страхополохи брали ноги на плечі, інші відходили помалу й гідно, подеколи зиркаючи назад через плече. На місці залишилося зо двадцять душ, переважно чоловіків, безмовних, задивлених, збуджених. З’ява в крамниці не звертала на них уваги, дуже заклопотана рахунковою книгою.

Небавом три чоловіки, наче керовані одною думкою, вийшли з гурту на узбіччі дороги й перейшли на той бік. Один із трійці, здоровань, уже був налаштувався вибити плечем двері. Аж тут вони відчинилися самі собою, ніхто живий до того не приклався. Хоробрі шукачі пригод увійшли в кімнату. Як тільки вони переступили поріг, охоплені побожним страхом глядачі загледіли знадвору, що герої поводяться геть по-чудернацькому. Простягають поперед себе руки, ходять навмання, з розгону натикаються то на прилавок, то на бочки та ящики, то один на одного. Незграбно повертають то туди, то сюди, неначебто хочуть вийти звідти, та не можуть знайти виходу. Гучно клянуть, матіркують. А тим часом привид Сайласа Дімера ані оком не моргне на все, що діється навколо.

Яка сила спонукала гурт – цього нині не пригадає ніхто. Відомо тільки, що вся громада – чоловіки, жінки, діти та собаки – як стій та бач галасливо кинулася до дверей. Юрба товпилась у дверях, штовхалася, кожне прагло увійти першим. Та ось люди схаменулися, вишикувались у ряд і повагом рушили до входу. Через якусь ледве відчутну духовну чи й матеріальну алхімію ґаволови стали учасниками дійства й захопили сцену.

Тільки один глядач, який залишився по той бік вулиці, Алван Крід, банкір, бачив у світлі нутро крамнички з натовпом і все, що там коїлося. Перед тими, які були всередині, стояла пітьма. За порогом кожного уражала сліпота, і кожен шаленів із цього лиха. Люди ходили навпомацки, безладно й без мети, старалися пробратися крізь тисняву, пхалися, прокладали собі дорогу ліктями, били навмання кулаками, падали під ноги, зводилися й самі топтали впалих. Хапали одне одного за одяг, за волосся, за бороди, гризлися, як тварини, проклинали, верещали, обзивали бридкими словами. Коли останній витріщака увійшов у крамницю, там раптом стало зовсім темно. Тепер уже й Крід нічогісінько не бачив усередині. Він повернувся й пішов додому.

Рано-вранці зацікавлений натовп зібрався біля крамниці. У ньому були й ті, що вчора втекли звідси, а сьогодні при денному світлі набралися хоробрості, й ті, що йшли на роботу. Двері Дімерового дому розчахнені навстіж, приміщення порожнє. На стінах і на підлозі висіли й лежали клапті тканини та жмути волосся. Попереднього вечора войовничі мешканці Гіллбрука якось вибралися звідсіля й подалися до рідних домівок гоїти рани. На запорошеному прилавку лежала рахункова книга. Останні записи в ній Сайлас Дімер зробив шістнадцятого липня, останнього дня у своєму житті. Глечик сиропу, який купив Алван Крід, там не значився.

Ось така історія. Коли вгамувалися людські пристрасті й запанував одвічний здоровий глузд, в Гіллбруку дійшли думки, що, взявши до уваги нешкідливість і порядність Дімерової діяльності в нових умовах, можна було б дозволити небіжчикові й далі працювати. Не варто заважати йому збіговищами. Місцевий історик розсудливо згодився з цією думкою. Із його неопублікованої праці почерпнуто цю оповідь.

⥈

Галюцинація Стейлі Флемінґа

Із двох співрозмовників один був лікар.

– Хоч я й послав по вас, докторе, – сказав пацієнт, – але мені не дуже-то віриться, що ви зможете мені допомогти. Може, знаєте фахівця в галузі психопатій? Здається, я божеволію.

– У вас вигляд здорової людини, – відповів лікар.

– Вам видніше... але в мене галюцинації. Щоночі прокидаюся й бачу в спальні великого чорного ньюфаундленда з білою передньою лапою. Він сидить і не зводить з мене очей.

– Ви сказали, що прокидаєтесь. А ви певні? Буває, що галюцинацією вважають сновидіння.

– Та ні, справді прокидаюся. Іноді довго лежу, не ворушачись, і пильно дивлюся на цього собаку – так само, як і він на мене... на ніч я завжди залишаю лампу засвіченою. Коли вже не можу витримати, сідаю в ліжку – і пса як не було!

– Гм... як цей пес налаштований?

– Він видається мені доволі злісним. Добре знаю, що морда спокійної тварини – живої, а не намальованої – справляє стале, незмінне враження. Ось ця тварина очевидно не справжня, адже у ньюфаундлендів доволі добродушний вигляд. А як інакше це пояснити?

– Якщо доведеться лікувати пса, то навряд чи я поставлю правильний діагноз.

Сміючись зі свого жарту, лікар краєм ока спостерігав за пацієнтом. Раптом він зауважив:

– Знаєте, Флемінґу, ваш опис тварини цілком відповідає собаці покійного Атвелла Бартона.

Флемінґ підвівся був зі стільця, але сів, силкуючись на байдужість.

– Пригадую Бартона, – відповів він. – Здається, він... ходили чутки, що... Чи не було якихось підозр про його смерть?

Дивлячись у вічі пацієнтові, медик сказав:

– Три роки тому тіло Бартона, вашого давнього ворога, знайшли в лісі, біля його дому... і вашого. Хтось його заколов. Слідів убивці не знайшли, нікого не заарештували. У кількох наших знайомих були різні версії. У мене теж була. А у вас?

– У мене? Господь з вами, та що я можу знати про цю справу? Ви ж пам’ятаєте, що я поїхав до Європи зразу ж після цього вбивства... тобто трохи згодом. Навряд чи можна сподіватися, щоб я встиг скласти якусь думку про цей злочин за тих кілька тижнів, відколи повернувся. А що там з його псом?

– Він перший знайшов тіло. І здох від голоду на Бартоновій могилі.

Ми не знаємо невблаганного закону, якому підлягають збіги обставин і випадків. Стейлі Флемінґ теж не знав, інакше б не скочив як ошпарений, коли крізь відчинене вікно нічний вітер приніс звідкись здалеку довге тужливе собаче виття.

Під пильним поглядом лікаря він кілька разів пройшовся по кімнаті й раптом зупинився.

– Що має спільного це вбивство з моєю хворобою, докторе Голдермане?! – майже крикнув Флемінґ. – Бачу, ви забули, навіщо я вас сюди запросив.

Підвівшись, лікар поклав руку пацієнтові на плече й м’яко мовив:

– Даруйте. Я не можу ось так відразу поставити діагноз. Хіба що завтра. Лягайте спати й не замикайтеся, будь ласка. Я перебуду ніч за вашими книжками. Ви зможете покликати мене, не встаючи з ліжка?

– Так, тут є електричний дзвінок.

– Добре. Якщо вас щось потривожить, натисніть на кнопку, але не сідайте. На добраніч.

Зручно всівшись у кріслі, медик задивився на жар у каміні й задумався. Очевидно, нічого істотного він не надумав, бо раз у раз підводився, відчиняв двері, що вели до сходів, уважно прислухався й тоді повертався до крісла. Зрештою він заснув і прокинувся вже після півночі. Розворушивши вугілля в каміні, лікар узяв зі стола книжку й глянув на обкладинку. Це були

«Медитації» Деннекера⁴. Він розгорнув книжку навмання й прочитав:

«Понеже з Божої волі всяка плоть має в собі дух і тому наділена духовною силою, також і дух наділений плотською силою, навіть коли він покинув плоть і живе нарізно. Про се свідчать многі злодіяння, содіяні привидами та лемурами. Повідають, що злеє начало буває властиве не тільки людині, но і звірині...»

Дочитати не вдалося. Вгорі гучно гупнуло так, неначе впало щось важке. Відкинувши книжку, Голдерман кинувся з кімнати, вибіг угору сходами до Флемінґової спальні й смикнув за клямку. Всупереч вказівці, двері були замкнені. Лікар наліг плечем, вони розчахнулися навстіж. На підлозі, поряд із ліжком з розкиданою постіллю, лежав одягнений у піжаму Флемінґ і хрипко хапав ротом повітря.

Трохи підвівши голову пацієнта, що вже вмирав, лікар побачив у нього на шиї рану.

– Я мав би цьому запобігти, – сказав він, вважаючи, що Флемінґ наклав на себе руки.

Під час посмертного обстеження було виявлено глибокі сліди ікл тварини на шиї потерпілого, зокрема на розірваній яремній вені.

У спальні не знайдено жодного сліду тварини.

⥈

Віднайдене «Я»

І. Військовий марш на привітання

Одної літньої ночі якийсь чоловік стояв на невисокому пагорбі, понад, широчінню лісу й полів. З того, що повний місяць низько нависав на заході, ні з чого більш, було знати, що незадовго світатиме. Легкий туман стелився землею, сповивав доли краєвиду, а вгорі громаддя високих дерев виразно виділялося на тлі чистого неба. В імлі проступали дві чи три фермерські садиби. Звичайно ж, у жодній не світилося. Ніде не було іншого знаку життя, лишень десь удалині брехав пес. То озивався, то стихав у розмірених проміжках; радше посилював, ніж розвіював враження пустки цього краєвиду.

Чоловік цікаво розглядався навколо, наче посеред знайомого оточення не міг докладно усталити свого місця й ролі в одвічному порядку речей. Мабуть, і ми так поводитимемося, коли, поставши з мертвих, чекатимемо на Страшний суд.

За сто ярдів звідси біліла в місячному сяйві пряма дорога. Намагаючись зорієнтуватись у просторі, як ото сказав би геодезист чи моряк, той чоловік помалу обвів поглядом її видиму частину й на відстані чверті милі на південь від свого спостережного пункту побачив сіру, розмиту в тумані групу вершників, що їхали на північ. Позад них ішли колоною піхотинці, тьмяно полискуючи карабінами, що стирчали над плечима. Рухалися повільно і безшумно. Ще група вершників, ще піхотний полк, і ще, і ще. В безугавному русі, просто на людину, повз неї, поза неї. За ними сунула артилерійська батарея. Каноніри їхали, склавши руки, на лафетах і ладівницях. І цей безконечний похід з’являвся з пітьми на півдні, щоб зникнути в пітьмі на півночі. Безмовно, без тупоту копит, без стугоніння коліс.

Чоловік не міг цього збагнути. Подумав був, що оглух, сказав це і почув свій голос. Щоправда, дивного звучання, яке лякало. Воно підмануло вухо, налаштоване на зовсім інший тембр і відлуння. Хай там що, та він не глухий, і цього наразі вистачало.

Йому пригадалося, що є природні явища, які хтось назвав акустичними тінями. Якщо стати в акустичній тіні, то з одного боку нічого не чути. У битві біля Ґейнз-Мілла⁵, одній із найзатятіших у Громадянській війні, коли гриміло сто гармат, спостерігачі за півтори милі, по той бік долини Чикагоміні, нічогісінько не чули з того, що виразно бачили. Від бомбардування Порт-Рояла, яке чули в Сейнт-Оґастайні, за півтораста миль на південь, не дійшло ані звуку за дві милі на північ, хоч стояла тиха погода. Кілька днів перед капітуляцією біля Аппоматтокса⁶ сталася гучна збройна сутичка між загонами Шерідана і Пікетта, відголос якої не дійшов до воєначальника-південця, дарма що той був за милю до переднього краю свого війська.

Цих прикладів чоловік, про якого ми пишемо, не знав; одначе не оминув увагою інших, хай і не таких яскравих. Він глибоко занепокоївся, але з іншої причини, ніж моторошна тиша цього походу у світлі місяця.

– Боже милостивий! – сказав він сам собі, і знов це прозвучало, наче хтось інший мовив його вустами. – Якщо ці люди – ті, за кого я їх маю, то ми програли бій і вони йдуть на Нешвілл!

Сяйнула думка про себе – тривога! – сильне відчуття небезпеки, яке, пережите іншими людьми, називаємо боягузтвом. Чоловік хутко відскочив у тінь дерев. А безшумні полчища й далі повільно просувалися вперед, в імлі.

Раптовий холодний подмух вітерцю спонукав чоловіка повернутися на схід. Там уздовж крайнеба світало – перший знак нового дня. Тривога посилилися.

– Утікай звідси, – подумав він, – бо інакше тебе знайдуть і схоплять.

Вийшовши з тіні, чоловік прудко подався туди, де зоріло. Із безпечнішого сховку в кедровому гайку оглянувся. В полі зору не було ніяких колон, пряма біла дорога простяглася безлюдною, голою в місячному посвіті!

Досі здивований, тепер він зачудувався. Такий швидкий перехід такого повільного війська! Годі було це пояснити. Непомітно збігали миті, втрачалося відчуття часу. Гарячково він силкувався знайти розв’язок таємниці, та надаремно. Коли нарешті отямився від роздумів, над пагорбами вже виднів окраєць сонця. Та й при цьому світлі в голові не проясніло; розум, як і раніш, губився в пітьмі домислів.

Обабіч дороги простягалися лани. Не було на них жодних слідів війни, ані знаку спустошення. З коминів на фермерських оселях вився блакитний димок: люди готуються до щоденної мирної праці. Урвавши свою правічну промову до місяця, пес крутився тепер біля негра. Той, мугикаючи якусь пісеньку, запрягав мулів у плуг. Герой нашого оповідання остовпіло видивлявся на цю пасторальну картину, немов ніколи в житті не бачив такого. Провів рукою по волоссі. Відвів її, задивився на долоню. Відтак, очевидно заспокоєний, подався до польової дороги.

II. Якщо ти помер, спитай ради в лікаря

Усю ніч лікар Стіллінґ Малсон із Мерфрисборо просидів біля пацієнта, який жив за шість чи сім миль звідси, при шляху до Нешвілла. Вдосвіта медик вирушив додому. Звичайно ж, на коні, як уже повелося в той час і в тих краях. Якраз минав місце битви біля Стоунз-Рівер⁷, коли до нього підійшов якийсь чоловік і по-військовому відкозиряв, торкнувшись пальцями крисів капелюха. Головний убір був не військовий, та й сам чоловік, зодягнений у цивільне, не мав солдатської постави. Малсон ввічливо вклонився. Дивно привітався цей незнайомець. Либонь, з пошани до історичної місцини. І хоче побалакати. Треба стримати коня.

– Сер, – озвався незнайомець, – хоч ви й цивільна людина, але, мабуть, ви мені ворог.

– Я лікар, – ухильно відповів Стіллінг.

– Гаразд, – сказав дивний чоловік. – Я лейтенант із штабу генерала Гейзена⁸.

Замовк, кинув гострий погляд на медика й додав:

– З федеральної армії.

Стіллінг кивнув.

– Скажіть, будь ласка, – спитав незнайомець, – що тут сталося? Де війська? Хто переміг у бою?

Примруживши очі, зацікавлений лікар задивився на свого співрозмовника. По-професійному оглянувши його й забарившись – наскільки дозволяли правила хорошого тону – з відповіддю, Малсон сказав:

– Перепрошую, але коли вже хтось ставить запитання, йому теж належить відповідати. Ви не поранені? – поцікавився він, усміхнувшись.

– Нічого серйозного... як гадаю...

Незнайомець зняв капелюха, провів рукою по волоссі. Тоді зиркнув на свою долоню.

– Мене зачепила куля, – мовив він, – і я знепритомнів. Мабуть, то була легка рана, бо не болить і крові нема. Не турбуватиму вас проханням про допомогу. Лишень спитаю дороги до мого підрозділу... До будь-якого підрозділу федеральної армії.

І цього разу Стіллінг не одразу відповів. Спробував пригадати, що в книжках написано про втрату власного «я» й віднайдення його в знайомих обставинах. Глянувши у вічі дивному чоловікові й усміхнувшись, він нарешті сказав:

– Лейтенанте, ви не носите мундира відповідного до вашого військового звання.

Повівши оком по своєму цивільному вбранні, незнайомець завагався.

– І справді, – непевно проказав він. – Я... Я... Сам не можу цього пояснити...

Пильно і не без співчуття дивлячись на нього, лікар напрямки спитав:

– Скільки вам років?

– Двадцять три. Але при чому тут мій вік?

– Ви аж ніяк не виглядаєте на двадцять три роки.

Незнайомець занервував.

– Нема потреби про це говорити, – буркнув він. – Хочу дізнатися про моє військо. Зо дві години тому я бачив колону, що пішла цією дорогою на північ. Ви, напевно, розминулися з нею. Скажіть, коли ваша ласка, якого кольору були однострої на вояках, бо я не додивився. Скажіть, і я вам більше не набридатиму.

– А ви цілком певні, що бачили цих вояків?

– Чи я цілком певен? Господи, та я ж міг порахувати їх!

– Що ж, це й справді дуже цікаво, – сказав медик, забавляючись усвідомленням своєї подібності до балакучого цирульника з «Тисячі і одної ночі». – Ніякого війська я не бачив.

Чоловік окинув холодним поглядом лікаря, наче й сам спостеріг цю подібність.

– Зрозуміло. Ви не хочете мені допомогти. Ідіть ви к бісу!

Відвернувшись, він рушив. Пішов сяжнистою ходою навпростець, через росяне поле. Його співбесідник спокійно, хоча й з певною домішкою скрухи дивився йому вслід із свого спостережного пункту на сідлі, поки незнайомець зник за купкою дерев.

III. Небезпечно дивитися в калюжу

Зійшовши з гостинця, мандрівник сповільнив ходу. Тепер він, відчутно втомлений, ішов манівцями. Ніяк не міг зрозуміти, у чому ж річ, що діється, хоча з балаканини отого сільського лікаря висновок сам напрошувався. Сівши на камені й поклавши руку на коліно, чоловік випадково глянув на неї. Була худа та зморшкувата. Здійняв до обличчя руки. Воно було пооране глибокими борозенками зморщок. Можна було намацати пучками ці виразні лінії. Як дивно! Звичайна подряпина від кулі й коротка непритомність – це ж не може вчинити з людини руїну.

– Напевно, я доволі довго пролежав у лікарні, – сказав чоловік сам собі. – Ну й дурень же я! Таж битва була в грудні, а тепер літо! – засміявся він. – Не дивно, що цей чолов’яга сприйняв мене за божевільного, який втік із жовтого дому. Він помилився, я справді втікач, але не з божевільні, а із звичайного шпиталю.

Його увагу привернув невеликий клапоть землі неподалік з мурованою стіною навколо. Знічев’я чоловік звівся й рушив туди. Посередині стояв величний монумент із тесаного каменю, у вигляді призми побурілий від старості, побитий негодою, порослий мохом і лишайниками. Поміж масивними блоками стирчали купки трави, коріння якої руйнувало пам’ятник. У відповідь на виклик, кинутий цією пишною спорудою, Час наклав на неї свою нещадну руку.

Невдовзі той пам’ятник стане тим, чим стали Ніневія й Тир⁹. На написі з одного боку монумента чоловік зауважив знане прізвище. Тремтячи з хвилювання, він перехилився через мур і прочитав:

БРИГАДА ГЕНЕРАЛА ГЕЙЗЕНА

пам’яті солдатів,

які полягли

на Стоунз-Рівер 31 грудня 1862 року.

Чоловік упав на землю, ослаблий, мало не зомлілий. Поряд нього була ямка в землі, наповнена свіжою дощовою водою. Підповз до цієї калюжки, щоб освіжитися, підвівся на тремтячих руках, витягнув шию й побачив своє відображення, наче в дзеркалі. Пронизливо крикнув. Руки не втримали ваги, він упав долілиць у баюру. Скінчилося життя, яке злилося водно з іншим, чужим життям.

⥈

Малий блукач

Якби ви побачили маленького Джо, що стояв на розі вулиці під дощем, навряд чи припав би вам до вподоби цей хлопчик. Була це нібито звичайна собі осіння злива, але вода, що падала на Джо (він ще не доріс до віку, щоб вважатися правим або винним, а отже, не підлягав закону про справедливу відплату кожному по заслугах), мала вельми особливу властивість – була темна й липка. Дивовижна, навряд чи можлива річ навіть у Блакберґу, де траплялося чимало справді незвичайного.

Наприклад, десять чи дванадцять років тому тут пролилася злива з жабенят. її достовірно засвідчено в тогочасній хроніці, причому запис закінчився не зовсім доречним зауваженням хроніста, що таке природне явище припало б до смаку французам.

А за кілька років у Блакберґу випав багряний сніг. Там холодні зими, й часто бувають густі снігопади. Нема місця на сумніви: сніг у цьому випадку справді був криваво-червоної барви, як і розтала з нього вода, якщо це, часом, була не кров. Цей феномен привернув увагу широких кіл, і з’явилося рівно стільки його наукових пояснень, скільки вчених мужів, що їх запропонували, хоч ті й самі до пуття не знали, в чому річ. Натомість жителі Блакберґа (це ж бо люди, які багато років жили саме там, де трапилося таке диво, а тому можна було сподіватися, що їм краще знати) похитували головами й казали, що все це чимось та й обернеться.

І таки обернулося. Наступне літо ознаменувалося поширенням якоїсь загадкової хвороби – епідемічної, ендемічної, сам Бог знає якої (лікарі не знали), що забрала на той світ добру половину городян. Решта майже всі виїхали й не квапилися повертатися. Згодом вони таки наважилися на те й по-колишньому плодилися та множилися, але Блакберґ не став таким, як був колись.

Зовсім інакшим, але також незвичайним, був випадок із привидом Гетті Парлоу. У дівоцтві вона мала прізвище Браунон, а в Блакберґу це важило набагато більше, ніж можна було б подумати.

З незапам’ятних, ще з ранніх колоніальних часів Браунони були в місті патриціями. На захист заслуженої слави цього най-багатшого і найвельможнішого роду кожен блакбержець пролив би останню краплю своєї плебейської крові. Дуже мало членів цього роду проживало за межами Блакберга. Хоча більшість Браунонів здобула освіту десь далеко й майже всі пускалися в подорожі, та в місті їх було чимало. Чоловіки обіймали найвищі посади в більшості муніципальних закладів, а жінки верховодили в усіх доброчинних заходах. З усієї жіночої половини роду городяни найбільше любили Гетті – за її милу поведінку, прямий характер і незвичайну вроду. В Бостоні вона вийшла заміж за молодого шалапута Парлоу і, як належить уродженій Браунон, привезла чоловіка до Блакберга, а вже тут завдяки їй він постатечнів і став членом муніципальної ради. У них народився хлопчик, якого вони назвали Джозефом і дуже любили – тоді в тих краях ще була в моді батьківська любов. А за рік Гетті та її чоловік померли від тої загадкової недуги, осиротивши дитину.

На лихо Джозефові, хвороба, скосивши його батьків, на тому не спинилась і винищила майже всіх Браунонів і членів їхніх родин. Ті, що виїхали, не повернулися. Порушилася традиція, до чужих рук перейшли всі маєтності Браунонів, натомість колишнім власникам дісталася земля на кладовищі Оук-Гілл. Там їх багато – ціла колонія, яка, заволодівши найкращими ділянками, могла б успішно відбивати наступ чужинців на її територію. Але повернімося до привида.

Одного вечора, років за три після смерті Гетті Парлоу, компанія молодих людей із Блакберга проїжджала в екіпажі повз Оук-Гілл. Якщо ви бували в цих місцях, то, напевно, пам’ятаєте, що дорога до Ґринтона проходить вздовж південного краю кладовища. Вони поверталися з першотравневого свята в Ґринтоні – ця подробиця дозволяє визначити точну дату. Разом було їх зо дванадцять у цій компанії – непомірно веселій на тлі понурого настрою в місті після недавно перебутого лиха. Коли екіпаж проминав кладовище, кучер раптом здивовано вигукнув і спинив коней. Була причина здивуватися – попереду, за цвинтарною огорожею, біля самої дороги, стояв привид Гетгі Парлоу. Тут не доводилося сумніватися, вона була знайома з усіма дівчатами й юнаками з цього гурту. Завдяки цій обставині встановлено її особу, а про нематеріальність особи засвідчили традиційні ознаки – саван, довге розпущене волосся, погляд очей «в нікуди» і таке інше. Цей неупокоєний дух простягав руки до заходу, неначе возсилав благання вечірній зорі – безумовно манливому, але очевидно недосяжному об’єкту. Принишкнувши, молоді люди, що поверталися з веселого гуляння (там вони, певна річ, пили тільки каву та лимонад), у тиші виразно почули, що привид кличе: «Джо! Джо!» За якусь мить з’ява зникла. Звичайно ж, ніхто нікого не змушує в це повірити.

Як згодом з’ясувалося, в той самий час Джо блукав у заростях полину на тому боці континенту, неподалік Віннемакки, що в штаті Невада. Туди хлопчика привезли батькові далекі родичі. Ці добрі люди всиновили Джо й дбайливо ним опікувалися. І ось саме того вечора бідолашка пішов гуляти, далеко відійшов від домівки й заблукав у пустелі.

Далі історія його життя не зовсім ясна. Є прогалини, які можна заповнити тільки здогадами. Відомо, що малого заблукальця підібрала родина паютів. Якийсь час ці індіанці тримали його в себе, аж нарешті продали (а таки продали – за гроші) одній жінці на залізничній станції. Ця подорожня їхала в поїзді на схід, а від станції було дуже далеко до Віннемакки. Жінка запевняла, що всіма можливими способами пробувала дізнатися, хто цей хлопчик і звідки, а коли цього не вдалося, вона, бездітна вдова, вирішила всиновити його. Здавалося б, що на цьому відтинку життєвого шляху Джо настав кінець його сирітству. Батьків було більш ніж досить, і це обіцяло довготривалий захист від усіляких негараздів і злигоднів.

Місіс Дарнелл, його остання з ліку мати, мешкала у Клівленді, що в Огайо. Недовго зостався в неї названий син. Якось пополудні полісмен, новак на цій дільниці, зауважив малюка, що самотньо чалапав вулицею, й спитав, куди той іде. «Додому», – пролепетав Джо, а згодом з’ясувалося, що він усе далі й далі відходив від оселі своєї названої матері. Мабуть, хлопчик мандрував залізницею, якщо вже за три дні опинився у Вайтвіллі. Звідти, як знаєте, неблизький світ до Блакберґа. Одежинка малого мандрівника була ще в доволі непоганому стані, але сам він неймовірно замурзався. Про себе Джо не міг сказати нічого певного, тому його затримали як волоцюгу й помістили в дитячий притулок. Там його помили.

Джо невдовзі втік звідти. Одного дня подався до лісу – тільки його й бачили.

Ми знаходимо нашого героя – або ж, точніше, повертаємося до нього, коли він самотою стоїть під холодним осіннім дощем на розі вулиці в околиці Блакберґа. Пора, мабуть, пояснити, що темними й липкими були не дощові краплі, а хлопчикові обличчя і руки, яких ніяк не міг очистити дощ. Джо був жахливо, дивовижно зашмарований – немовби пензлем художника. Не маючи взуття, ходив босоніж, накульгуючи на обидві набряклі й почервонілі ноги. Що ж до одежі... навряд чи вам вдалося б з’ясувати, з чого вона складається і яким дивом ще тримається на тілі. Безперечно, Джо змерз до кісток, та й він сам це знав. Будь-хто змерз би цього вечора. Мабуть, тому на вулиці нікого й не було. За жодні скарби світу хлопчик не зумів би пояснити, як і чому він тут опинився, навіть якби його запас слів перевищував сотню. Судячи з того, як Джо озирався навсібіч, він цього не знав.

Однак він не був дурень, як на свій вік і на такий час. Змерзлий і голодний, Джо ще зміг доплентатися, надміру згинаючи ноги в колінах і ступаючи навшпиньки, до одного з будинків, що стояли поодалік один від одного, такі теплі й світлі на вигляд. Та щойно він спробував увійти туди – вискочив здоровенний пес і, рвучись на ланцюзі, відмовив у праві на притулок.

Страшенно налякавшись і припустивши (не без підстави), що звір на подвір’ї охороняє звірів в оселі, Джо пошкутильгав куди очі світять. Праворуч і ліворуч тягайся сірі, мокрі поля. Майже нічого не було видно через стіну дощу, пелену туману й наплив дедалі густішого присмерку. Ця дорога вела до Ґринтона – зрештою, тільки тих, кому вдається проминути цвинтар Оук-Гілл. А таке випадає далеко не кожному, і щороку зростає число цих невдах.

До них належав і Джо.

Його знайшли вранці – мокрого, холодного, але вже не голодного. Мабуть, Джо увійшов у цвинтарну браму, сподіваючись потрапити до оселі, в якій немає псів, а тоді довго блукав у пітьмі серед могил, спотикаючись і падаючи, аж нарешті зморився й здався. Маленьке тільце лежало на боку – одна брудна долоня підкладена під брудну щоку, друга в пошуку тепла засунута в лахміття. Повернута до неба щока була нарешті дочиста вимита й ніби підставлена, щоб її поцілував янгол Божий. Люди зауважили (правда, не надали цьому значення, бо на той час ще не опізнали тіла), що хлопчик лежить на могилі Гетті Парлоу. Однак могила не відкрилася й не прихистила його. Хай це й нешанобливо, але хоч-не-хоч пошкодуєш, що не так склалося, як мало б бути.

¹

Місто в штаті Массачусетс, яке прославилося полюванням на відьом. Тут у другій половині XVII століття судили і спалювали людей, запідозрених у чаклуванні та стосунках із нечистою силою.

²

Там-таки, в тому самому місці, в той же час (лат.).

³

Цілком, гуртом (фр.).

⁴

Автор і книжка вигадані.

⁵

У цій битві, одній із кампанії 1862 року поблизу річки Чикагоміні, перемогла армія південців.

⁶

Біля містечка Аппоматтокса, що в штаті Вірджинія, 9 травня 1865 року конфедераційна армія генерала Роберта Лі капітулювала. Тим самим покладено кінець Громадянській війні. Філіп Генрі Шерідан (1831–1888) – командувач кінноти північан; Джордж Едвард Пікетт (1825–1875) – генерал-майор в армії південців.

⁷

Стоунз-Рівер – притока річки Камберленд у штаті Теннессі. Тут поблизу Нешвілла відбувся бій, з якого почався наступ північан на Чаттануґу. Тепер тут національний заповідник «Поле битви під Стоунз-Рівер».

⁸

Вільям Бабкок Гейзен (1830–1887) – начальник армії зв’язку північан.

⁹

Ніневія, давня столиця Ассирії, зруйнована 612 р. до н. е. Тир – місто-держава у Фінікії, засноване в IV тисячолітті до н. е. Бірс використав рядок із Кіплінґового вірша «Recessional»: «Lo, all our pomp of yester year / Is one with Nineveh and Tyre.»

Нічні події в Ярузі Мерця

Неправдива історія

Ніч випала пронизливо ясною, як серцевина діаманта. Такі ночі бувають дошкульні. У темряві можеш змерзнути й не зауважити цього, та коли добре бачиш, то гостро потерпаєш від холоду. Ця ніч була доволі світлою, щоб жалити, як змія. Загадковий місяць плив за височезними соснами,, що вінчали Південну гору, й викрешував холодні іскри із снігу, покритого крижаною шкоринкою. На тлі чорного неба проступали примарні обриси Берегового хребта, за якими простягався невидимий Тихий океан. На відкритих місцях дна долини сніг залягав довгими валами й горбками, що немов хвилювалися, здіймалися й розбризкували піну – двічі відбите сонячне світло, від місяця й від снігу. Кучугурами занесло чимало хиж покинутого табору золотошукачів (моряк сказав би, що вони потонули), а подекуди й опори, що колись підтримували підвідний жолоб, гордо прозваний на латинський зразок – рікою. Адже й відповідне слово взято за основу – flumen¹. Еге ж, до переваг, яких гори не можуть позбавити золотошукача, належить привілей висловлюватися вишукано, мало не по-античному. Про покійника тут кажуть: «Він пішов угору жолобом». Не найгірший із способів перефразувати вислів «повернувся до Джерела Життя».

Захистившись крижаним панциром від атак вітру, сніг не знехтував жодної вигідної оборонної позиції, зовсім як військо у відступі. На просторі він шикувався колонами в батальйони; зупинявся там, де була можливість зайняти плацдарм; а якщо випадала нагода, то залягав в укритті. За уламком зруйнованої стіни крилися цілі рої снігу. Він заполонив стару звивисту гірську дорогу, вирубану на узбіччі скелі. Ескадрон за ескадроном пробивався цією лінією відступу – і враз переслідування припинилося. Важко уявити глухіше й понуріше місце, ніж Яруга Мерця опівночі взимку. Проте Гайрам Вісон волів жити саме там, причому самотою.

Притулившись до схилу Північної гори, його рублена соснова хижка кидала з єдиного віконця вузький довгий промінець, а тому скидалася на чорного жука, наколотого блискучою шпилькою. У цій оселі сидів містер Вісон перед гулким вогнищем, задивившись на розжарену серцевину, ніби ніколи не бачив чогось подібного. Був він далеко не красень – зовсім сивий, з палючими очима на блідому й виснаженому обличчі, зодягнений у лахміття. Якби хтось спробував угадати його вік, то на перший погляд дав би років сорок сім, а тоді, придивившись, – усі сімдесят чотири. Насправді Гайрам прожив тільки двадцять вісім років. Був він неймовірно худий, далі нікуди, зважаючи на злиденного трунаря й запопадливого коронера-новака, які проживали не так уже й далеко – відповідно в Сонорі й Низині Бентлі. Злиденність підприємця й запопадливість службовця – це два жорнові камені. Небезпечно потикатися в такий сандвіч.

Містер Бісон сидів, сперши протерті лікті на пошарпані коліна й сховавши запалі щоки в кістлявих долонях. Ще не лягав спати. Здавалося, як тільки він ворухнеться – зразу ж розсиплеться на друзки. А проте за останню годину його очі кліпнули не менш як три рази – і нічого поганого не сталося.

Раптом хтось нетерпляче постукав у двері. Стукіт у такий час і в таку погоду здивував би кожного смертного, а тим більше того, хто за два прожиті тут роки не бачив жодної живої душі й добре знає, що в цю пору сюди неможливо добутися. Однак містер Бісон навіть не відвів очей від вогнища. А коли двері розчахнулися навстіж, він тільки зіщулився, наче сподівався чогось такого, на що не хотів дивитися. Так зіщулюються жінки в каплиці, коли проходом позаду них несуть домовину.

Та коли в кімнату мовчки увійшов високий, зодягнений у пошиту з вовняного покривала накидку стариган з блідим обличчям, майже цілком схованим за хусткою, шарфом та зеленими захисними окулярами, і поклав важку руку в рукавиці на плече Вісону, той спантеличився й здивовано глянув на прибульця. Мабуть, гадав, що побачить когось іншого. Хай там як, а вслід за здивуванням на Бісоновому обличчі послідовно відобразилися радість і щира доброзичливість. Звівшись, він зняв вузлувату руку зі свого плеча й приязно, навіть сердечно потряс її. Годі було сподіватися такого, адже зовнішність нежданого гостя скоріш відштовхувала, ніж приваблювала. Зрештою, привабливість властива всьому на світі, навіть най-бридкішому. Найпривабливіша у світі річ – це людське обличчя, яке ми інстинктивно затуляємо тканиною. Коли ж воно набирає ще більшого повабу й стає приворожливим, ми насипаємо поверх нього сім футів землі.

– Сер, сьогодні вкрай неприємна ніч, – озвався містер Вісон, випустивши стариганову руку. Вона безвольно впала й ляснула по стегні. – Сядьте, будь ласка. Я дуже радий вас бачити.

Містер Вісон говорив, як добре вихована людина, чого навряд чи хто сподівався б, узявши до уваги всі обставини. Дивно, але контраст між зовнішністю й манерами був одним із звичайних соціальних явищ серед золотошукачів. Старий ступив крок до вогнища. У зелених окулярах, наче в печерах, палахтіли пломінці.

– Ій-бо, радий! – додав господар оселі.

Ось тут вишуканість мови пішла на розсудливі поступки місцевому простому смаку. Змовкнувши, містер Вісон ковзнув оком від закутаної шарфом голови прибульця по низці запліснявілих ґудзиків на накидці аж до зеленкуватих чобіт із волової шкіри, припорошених снігом, що вже почав танути й розпливатися патьоками на підлозі. Вдовольнившись цим оглядом (хто б тут не вдовольнився!), господар повів далі:

– На жаль, усе, що я можу вам запропонувати, – це ночівля в скромних умовах. Матиму за велику честь, якщо ви зволите задовольнитися ними й не вирушите шукати чогось кращого в Низині Бентлі.

З таких особливо вишуканих слів, забарвлених тоном догідливої гостинності, можна було б зробити висновок, що переночувати в цій теплій хижі – це набагато суворіше випробування, ніж пробиратися ще чотирнадцять миль по горло в снігу, покритому гострою шкоринкою. Гість відповів тим, що роз-стібнув накидку. Хазяїн підкинув дров у вогонь, обмів вовчим хвостом піч і докинув:

– Хоча, на мою думку, найкраще було б вам змотатися звідси.

Сівши біля вогнища, старий наставив проти жару широкі підметки, але не зняв капелюха. Золотошукачі вже якщо скидають головні убори, то хіба заодно із взуттям. Не сказавши ні слова, містер Вісон теж сів – на змайстрований із бочки стілець, який значною мірою зберіг первинний вигляд і, здавалося, міг слугувати урною для праху майстра, якби той надумав розсипатися. Якусь хвилину панувала тиша, а тоді звідкись з-за сосон долетіло надривне скавучання койота. Водночас заторохтіли двері. Зв’язок між цими подіями міг полягати в тому, що койоти не люблять хурделиці, а тут якраз вітер набрав сили, однак містер Вісон вбачив у цьому збігу надприродну потайну змову явища й істоти. Зачувши щось жахливе, він здригнувся, але за мить опанував себе й знову звернувся до гостя:

– Тут трапляються дивовижні речі. Я вам усе розкажу. Якщо захочете піти звідси, то, сподіваюся, проведу вас принаймні до того місця, де Болді Пітерсон застрелив Вена Гайка... Мабуть, ви знаєте, де це сталося.

Стариган енергійно кивнув – показав, що знає, і то дуже добре.

– Два роки тому, – почав містер Вісон, – я мешкав у цій хижі разом із двома компаньйонами. Коли в пошуках золота люди кинулися в Низину Бентлі, ми теж подалися туди. За якихось десять годин Яруга обезлюділа. Увечері я похопився, що забув пістолета – ось цього, й повернувся сюди, щоб забрати досить дорогу річ. Ту ніч – як і всі наступні – я провів тут на самоті. Треба сказати, що за кілька днів перед тим, як усі ми покинули Яругу, мав нещастя померти наш слуга-китаєць, ще й у такі морози, що годі було викопати могилу. Отож у день нашого поспішного переселення ми просто прорубали підлогу й влаштували похорон як могли. Перш ніж опустити мертвяка під дошки, я зробив бридку дурницю – відтяв йому косичку й прибив її над могилою, ось до цієї балки. Хоч зараз можете глянути на неї, а хоч тоді, коли зігрієтеся й будете мати на те настрій.

Здається, я зазначив, що китаєць помер своєю смертю, хіба ні? Звичайно ж, я не мав нічого спільного з його смертю й повернувся сюди не через якийсь непоборний потяг чи нездоровий інтерес, а тільки через те, що забув пістолета. Вам це зрозуміло, сер, правда ж?

Гість понуро кивнув. Небалакучий він, якщо взагалі здатний на мову.

– За китайським повір’ям, – повів далі оповідач, – людина подібна до паперового змія й теж ніяк не зможе без хвоста, тобто без косички, знятися в небо... Гаразд, не вдаватимуся в подробиці цієї нудної історії, розповісти яку я мав за обов’язок. Тої ночі, коли я тут на самоті думав про все що хоч, тільки не про китайця, він узяв та й повернувся по косичку. Але не дістав її...

Містер Вісон замовк. Може, втомився від незвичного багатослів’я; а може, віддався на волю спогадам, що вимагали неподільної уваги. Надворі розгулявся вітер, на гірському схилі вели виразну мелодію сосни.

– Ви напевно, скажете, що це невелике лихо, – озвався оповідач. – Я теж так гадаю. Але ж він раз у раз приходить!..

Знову запала мовчанка. Знерухомівши, обидва задивилися на полум’я. Зненацька містер Вісон зірвався, втупився в приховане обличчя незворушного слухача й гукнув:

– Віддати цю косичку?! У цій справі, сер, я б нікого не хотів обтяжувати проханням про пораду. Я певен, що ви пробачите мені, – тут містер Вісон перейшов на особливо переконливий тон. – Річ у тім, що я, ризикнувши прибити оту косичку, взяв на себе обтяжливий обов’язок охороняти її. Тому й не можу діяти відповідно до ваших тактовних натяків... Ви що, індіанцем модоком мене вважаєте?!!

Ніщо не могло так раптово вибухнути, як лють, із якою він кинув цей гіркий докір. Неначе відважив ляпаса залізною рукавицею. Так, це був протест, але водночас і виклик. Коли тебе незаслужено вважають боягузом і коли з тобою поводяться, як із модоком, – це, вважай, те саме. Буває, замість «модок» вживають слово «китаєць». «Ти гадав, що я китаєць?» – таке питання часто ставлять тому, хто напросився на кулю й дістав її.

Цей різкий випад не досяг мети, й після короткої паузи, під час якої вітер стугонів у димарі так, наче у віко домовини вдаряли глиняні грудки, містер Бісон розвинув свою думку:

– Кажете, що це мене занапащає. Так, я відчуваю, що ці два останні роки життя були помилкою... Вона сама себе виправляє. Ви бачите, як саме. Могила!.. Та ні, нема кому її викопати. Ще й земля замерзла на камінь, як було тоді. І все одно я радий, що ви прийшли. Можете про все розказати в Низині Бентлі... Але це вже не важливо. Цю кіску було нелегко відтяти, у неї вплетено шовк. Хр-р-р...

Заплющивши очі, містер Бісон говорив як з гарячки, а наостанку захропів. Зненацька він глибоко зітхнув, насилу розтулив повіки, пробурмотів кілька слів і міцно заснув. Ось що він сказав:

– Вони викрадуть мій прах!

Стариган, що за весь час не зронив жодного слова, спроквола звівся на ноги, неквапно скинув із себе накидку й залишився у фланелевій білизні. Худющий і вуглуватий, він скидався на покійну вже синьйорину Фесторацці, ірландку, що мала шість футів на зріст, важила п’ятдесят шість фунтів і в самій нічній сорочці виставлялася напоказ жителям Сан-Франциско. Перш ніж вкластися у ліжко, прибулець узяв із полиці пістолета й поклав його під рукою – згідно з місцевими звичаями. Це була та сама зброя, по яку містер Бісон повернувся сюди два роки тому.

За хвилину-дві господар домівки прокинувся й, побачивши, що гість уже ліг, наслідував його приклад. Але перед тим узявся за довге, заплетене в косу пасмо язичницького волосся й добряче смикнув, щоб перевірити, чи міцно воно прикріплене. Ліжка – тобто полиці, застелені не дуже чистими покривалами – були прибиті до стін одне навпроти одного, а поміж них видніли квадратні дверцята могили китайця, надійно – аж двома рядами гвіздків – прицвяховані до підлоги. Атож, захищаючись від надприродних сил, містер Бісон не цурався цілком матеріальних засобів безпеки.

Жар у вогнищі пригасав, блакитні пломінці нервово посмикувалися й раз у раз спалахували, відкидаючи химерні тіні, що танцювали на стінах, то збігаючись, то розбігаючись. Тінь звислої косички сумно дрижала зосібна під самим дахом у далекому кутку кімнати, схожа на окличний знак. Пісня сосон тепер звучала велично, як тріумфальний гімн. У перервах між співом залягала зловісна тиша.

Під час одного з таких тихих проміжків рушилися дверцята й почали відчинятися – повільно й неухильно. Так само зводилася закутана голова старигана, що стежив за ними. Нарешті дверцята з ґрюкотом відкинулися на підлогу, струснувши всю хижку й погрозливо вищирившись двома низками бридких гвіздків. Містер Бісон прокинувся, але не встав. Тиснув пальцями на очні яблука, весь дрижав і видзвонював зубами. Спершись на лікоть, старий гість уважно спостерігав усе, що діялося. Його окуляри горіли, як лампи.

Раптом завив вітер, кинувся вниз димоходом і здійняв із вогнища хмару диму та попелу. На якийсь час усе поглинула задушлива імла. Коли хмара розсіялася, стало видно, що на краю стільця біля печі сидить смаглявий чоловічок, доволі приємний на вигляд і бездоганно вбраний. Приязно й підбадьорливо усміхаючись, він кивав стариганові. «Либонь, із Сан-Франциско приїхав», – подумав містер Бісон, трохи оговтавшись і намацуючи розгадку загадкових подій цієї ночі.

Та ось на сцені з’явився ще один актор. Із квадратного чорного отвору в підлозі висунулася голова мертвого китайця. Скісні вузькі очі прикипіли до косички засклілим поглядом, повним палкого прагнення. Містер Бісон застогнав і знову затулив обличчя долонями. Кімнатою поширився м’який запах опію. Привид у стьобаній синій куртці, хоч і шовковій, та покритій могильною пліснявою, повільно здіймався, ніби його знизу підштовхувала слабка пружина. Досягнувши колінами рівня підлоги, він безшумно, як пломінець, шугнув угору, вхопив обіруч косичку, підтягнувся й вчепився за її кінчик страхітливими жовтими зубами. Мов несамовитий, жахливо кривляючись, він завзято розгойдувався, щоб відірвати своє добро від балки. Китаєць робив це мовчки, дуже схожий на гальванізованого трупа. Найприкріше вражав контраст між його нелюдською жвавістю й гробовим мовчанням.

Містер Бісон зіщулився на лежанці. Малий смаглявий джентльмен нетерпляче постукував по підлозі носаком черевика, час від часу поглядаючи на масивного золотого годинника. Стариган сів і спокійно взяв у руки пістолета.

Бах!

Немов повішеник, над яким обірвалася мотузка, китаєць полетів у діру, стискаючи в зубах косичку. Дверцята піднялися й, торохнувши, лягли на своє місце. Смаглявий чоловічок із Сан-Франциско спритно зіскочив на підлогу, змахнув капелюхом, як хлопчисько сачком, упіймав щось у повітрі й зник у димоході, ніби його туди втягло подувом вітру.

Звідкись здалеку, з темноти долинуло крізь відчинені двері протяжне скиглення впереміж зі схлипуванням, наче там лиходій душив дитину або нечистий волік до пекла чиюсь грішну душу. А може, це завивав койот.

Напровесні група золотошукачів ішла до нових родовищ через Яругу Мерця і в одній із покинутих хиж знайшла труп Гайрама Бісона. Він лежав на постелі. Навпроти серця виднілася кульова рана. Очевидно, стріляли від протилежної стіни. Куля потрапила в сучок на одній із дубових балок і, залишивши після себе блакитну вм’ятину, далі пішла рикошетом у груди жертви. До тої самої балки було міцно прикріплене щось схоже на рештки шнурка з кінського волосу. Сам шнурок, мабуть, відсікла куля. У хижі не знайшлося більш нічого вартого уваги, крім купки цвілого одягу. Згодом цілком варті довіри свідки опізнали деякі з цих речей і ствердили, що саме в них кілька років тому поховано деяких місцевих жителів. Неможливо пояснити, як ця одежа потрапила в Бісонове житло. Можна було б припустити, що в неї вбралася, щоб замаскуватися, сама Смерть. Але в таке годі повірити.

⥈

За стіною

Колись давно по дорозі з Гонконга до Нью-Йорка я на тиждень зупинився в Сан-Франциско. Минули довгі роки, відколи я побував там востаннє, й весь цей час прибутки від мого бізнесу в Азії перевершували найсміливіші сподівання. Розбагатівши, я міг дозволити собі відвідати це рідне мені місто й поновити стосунки з тими приятелями юності, що були ще живі й досі тепло згадували мене. Найбільше хотілося побачити мого однокласника Моуна Дамп’єра, з яким я коли-не-коли листувався, але з часом це листування припинилося. Так буває між чоловіками. Ви, мабуть, зауважили, що нехіть писати неофіційні листи зростає пропорційно до квадрату віддалі між адресантом і адресатом. Це незаперечна закономірність.

Дамп’єр запам’ятався мені вродливим і дужим юнаком з помітним нахилом до науки, очевидною відразою до роботи й цілковитою байдужістю до всіляких благ, яких жадають люди, зокрема до грошей. Зрештою, цього добра мій приятель успадкував досить, щоб збайдужіти до нього. У його аристократичному роду, одному з найдавніших у країні, пишалися тим, що ніхто з Дамп’єрів не опустився до торгівлі та політики й не потерпав під тягарем слави та відзнак. Трохи сентиментальний, Моун був певною мірою забобонний, а тому залюбки вивчав різні галузі окультизму. Добре, що здорова психіка надійно вберігала дослідника від несусвітних і небезпечних вірувань. Здійснюючи ризиковані вилазки в царство нереального, він ніколи не відмовлявся від громадянства в частково дослідженій і картографованій країні, яку нам подобається називати матеріальною реальністю.

Вечір моїх відвідин Дамп’єра був грозовий. Тривала каліфорнійська зима, дощ без упину періщив безлюдні вулиці й під раптовими поривами вітру люто накидався на будинки. Я найняв візника, й той не без труднощів потрапив-таки на потрібну адресу в рідконаселеному передмісті поблизу океану. Незугарний будинок стояв посеред садиби, на якій – наскільки вдалося розгледіти в сутінках – не було ні квітів, ні трави. Три-чотири деревця корчились і стогнали, катовані бурею. Здавалося, вони силкуються вирватися з цього понурого оточення, щоб бодай в океані знайти краще. На розі двоповерхової цегляної споруди височіла невелика вежа. Світилося тільки в одному з її вікон. Щось у вигляді всієї садиби змусило мене здригнутись, і цьому посприяв струмінчик дощової води, що пробрався за комір, поки я біг до дверей.

У відповіді на мій лист про ці відвідини Дамп’єр написав: «Не дзвони. Відчини двері і йди нагору». Я так і зробив. Сходи сяк-так освітлював єдиний газовий пальник, що горів на другому поверсі. Примудрившись без пригод добратися до сходового майданчика вежі, я ступив через поріг відчинених дверей у квадратну кімнату. Назустріч мені радо рушив Дамп’єр у халаті та капцях. Такого сердечного привітання я й сподівався. Спершу гадав, що годилося б зустріти гостя біля входу, та досить було одного погляду на господаря оселі, щоб відкинути всі підозри про його негостинність.

Моун був зовсім не той, що колись. Доживши середнього віку, він посивів, зсохся і зсутулився. На мертвотно блідому обличчі, поораному глибокими зморшками, палали дивовижним вогнем неприродно великі очі. Посадивши мене й пригостивши сигарою, він поважно й очевидно щиро запевнив, що радий бачити давнього приятеля. Ми побалакали про всяку всячину, й весь цей час я був під гнітючим враженням від змін, що сталися з Дамп’єром. Мабуть, він це відчув, бо раптом мовив, не дуже весело усміхнувшись:

– Я тебе розчарував... Non sum qualis eram².

Я не знав, що на те сказати, але таки спромігся на відповідь.

– Чого б то? Твоя латина така сама, як була.

– Що ж, – знову усміхнувся він, – це мертва мова, а тому дедалі доречніша. Почекай трохи. Там, куди я йду, напевно, говорять ще краще. Ти б не хотів дістати вістку такою мовою?

Усмішка помалу танула, й, мовивши ці слова, Дамп’єр подивився мені у вічі так поважно, що я занепокоївся. Однак постановив не піддаватися його настрою й не дати знати, що мене болюче вразив натяк про близьку смерть.

– Гадаю, – сказав я, – що звичайна людська мова ще не скоро перестане служити нашим потребам. А далі ми вже не потребуватимемо цієї служби.

Він нічого не відповів, я теж мовчав. Ця розмова тяжіла, й годі було намислити, як повернути її на щось приємніше. Буря ненадовго вщухла, і в мертвій тиші, приголомшливій після завивання вітру, пролунало негучне постукування в стіну за моїми плечима. Коли хочуть увійти, стукають інакше, а цей стукіт був подібний до умовного сигналу, ніби хтось у сусідній кімнаті давав знати про себе через стіну. Чи не всі ми практикували такий спосіб спілкування, але не дуже охоче про нього розповідаємо. Я глянув на Дамп’єра. Може, в цьому погляді й відобразився подив, але мій приятель нічого не помітив. Втупившись у стіну за мною, він, здавалося, забув про те, що я тут гостюю. Досі дуже добре пам’ятаю той вираз Моунових очей і не можу його описати. Я почувався ніяково й підвівся, щоб попрощатися, і тут господар оселі ніби опритомнів.

– Сядь, будь ласка, – сказав він. – Там нічого... нікого нема.

Але постукування повторилося – м’яке, неквапне й настирливе.

– Пробач, – сказав я, – але вже пізня пора. Може, мені краще завтра прийти?

Приятель усміхнувся. Як мені видалося, трохи машинально.

– Ціную твою делікатність, але в ній немає потреби. Справді, це єдина кімната у вежі, й тут нікого нема. Принаймні... – Він обірвав сам себе, звівся, підійшов до вікна в тій самій стіні й відчинив його. – Подивися.

Не знаючи, як повестися інакше, я підійшов до вікна й виглянув надвір. Неподалік вуличний ліхтар світив доволі ясно крізь темні шквали зливи, щоб я міг пересвідчитися, що там справді «нікого нема». Правду сказати, було видно тільки голий мур вежі.

Дамп’єр зачинив вікно й, кивнувши мені на стільця, сів сам.

Цей випадок сам собою не був дуже таємничий; годилося б будь-яке з дюжини його пояснень (хоча тоді жодне мені не спало на думку), а однак він справив на мене дивне враження. Надто вже мій приятель старався переконати, що нічого особливого не діється, й цими спробами тільки додавав ваги та значущості всій події. Довів, що там нікого нема, але ж у цьому й полягала загадка, а розгадки він не дав. Таке затаювання почало дратувати мене.

– Любий друже, – сказав я трохи іронічно, – я не ставлю під сумнів твого права тримати вдома стільки привидів, скільки відповідає твоїм смакам і уявленням про приятелювання. Це не моє діло. Але мені, звичайній діловій людині, що належить до цього світу, спокійніше й затишніше без привидів. Краще я повернуся до готелю, де постояльці досі в плоті і крові.

Це була не дуже чемна мова, але Дамп’єр не образився.

– Залитися, будь ласка, – відповів він. – Я вдячний тобі за відвідини. Ти почув сьогодні те, що я чув ще раніше, аж двічі. Тепер знаю, що це не галюцинація. Це дуже багато для мене важить. Більше, ніж можна було б уявити. Візьми сигару й наберися терпцю, а я розповім тобі цю історію.

Дощ тепер падав рівномірніше, його тихий монотонний шум переривався раптовими завиваннями вітру та потріскуванням гілок дерев. Була вже пізня ніч, але завдяки чуйності та цікавості я став уважним слухачем і жодним словом не перебив приятелевої розповіді.

– Десять років тому, – розпочав він, – я винаймав квартиру на першому поверсі в одному з дуже схожих будинків. Це на тому кінці міста, в Ринкон-Гіллі. Колись цей район був чи не найкращий у Сан-Франциско, але згодом занепав – почасти через свою примітивну архітектуру, що не відповідала визрілим смакам наших багатих городян, а почасти через певні зміни на благо міської громади, які тільки нашкодили. Той ряд подібних будинків простягався трохи оддалік вулиці. Перед кожним житлом був невеличкий садок, відмежований від сусідніх низькою залізною огорожею й з геометричною точністю поділений навпіл жорствяною, обсадженою самшитом доріжкою, що вела від брами до вхідних дверей.

Якось уранці, вийшовши з дому, я побачив дівчину, що входила в сусідній садок ліворуч. Того теплого червневого дня вона була в легкій білій сукні. На плечі звисав крислатий солом’яний брилик, багато оздоблений квітами та стрічками за тодішньою модою. Але мою увагу недовго привертала вишукана простота одежі; ніхто не міг би дивитися на обличчя цієї дівчини й думати про щось земне. Не бійся, я не оскверню описом цієї краси. Незнайомка була напрочуд вродлива. Усе прекрасне, що я бачив чи вимріяв, втілилося в цій незрівнянній живій картині, створеній рукою Божественного Художника. Я був настільки вражений, що, не зваживши на доречність та пристойність, зняв із себе капелюха, як це робить ревний католик або добре вихований протестант перед образом Пречистої Діви. Незнайомка не виразила невдоволення. Вона тільки глянула на мене чудовими темними очима, аж мені перехопило подих, і ввійшла до своєї домівки, більш нічим не відповівши на мій вчинок. А я ще хвилину стояв як укопаний, із капелюхом у руці, болюче усвідомлюючи свою нечемність, але так глибоко зачарувавшись цим видінням неземної вроди, що каявся не дуже гірко. А тоді я пішов у справах, залишивши своє серце біля сусіднього будинку. Зазвичай я повертався додому пізно ввечері, але того дня вже пополудні стояв у своєму садку, вдаючи зацікавленість кількома непоказними квітами, яких досі й не зауважував. Моя надія не збулася. Дівчина не з’явилася.

Після тривожної ночі настав день очікування й розчарування. Зате наступного дня я таки побачив її, сновигаючи без мети в околиці. Звичайно ж, я не повторив позавчорашньої дурниці з капелюхом, навіть не наважився показати своє захоплення надто довгим поглядом, натомість серце в мене калатало дуже чутно. Я затремтів і відчув, що червонію, коли дівчина звернула на мене великі чорні очі. Впізнала мене й поводилася без тіні зухвальства чи кокетства.

Не втомлюватиму тебе зайвими подробицями. Відтоді я часто зустрічав цю красуню, але жодного разу не заговорив з нею, жодного разу не спробував привернути до себе її увагу. Мабуть, тобі нелегко зрозуміти таку стриманість, що вимагала величезного жертовного зусилля. Так, я був закоханий по вуха, але хто може здолати свій спосіб мислення й переробити свій характер?

Я належу до верстви, яку йолопи люблять величати аристократією, а ще більші йолопи раді, коли їх величають таким словом. А ця дівчина – хоч яка вродлива, чарівлива й вишукана – походила не з моєї верстви. Я дізнався ім’я незнайомки – нині не варто його називати – й дещо з’ясував про її родину. Цю бідну сироту утримувала її тітка – стара неймовірно огрядна жінка, власниця мебльованих кімнат, в одній із яких мешкала небога. На той час я мав невеликі доходи й не був налаштованй одружуватися. Напевно, брак такої схильності – це подарунок долі. Поріднившись із цими людьми, я прирік би себе на їхній триб життя, мусив би облишити свої книжки та наукові студії й опуститися до рівня простолюду. Легко засуджувати такі міркування, та я, зрештою, й не потребую адвоката. Нехай я заслужив на обвинувальний вирок, але в такому разі, справедливості ради, геть усі мої предки також мали б стати перед судом. Тоді я міг би попросити пом’якшення кари, мотивуючи це непоборною силою спадковості. Кожна краплина крові моїх предків волала проти такого мезальянсу. Проти цього нерівного шлюбу воювали мої смаки, звички, інстинкти й рештки здорового глузду, ще не знищені коханням. До того ж я, невиправний сентименталіст, вбачав витончену чарівливість у таких безособових, суто платонічних стосунках, які знайомство могло б звульгаризувати, а шлюб цілком певно звів би їх нанівець. Такої жінки, переконував я сам себе, якою видається ця прекрасна істота, просто не буває. Кохання – заворожливий сон. То чи варто самого себе спонукати до пробудження?

Оці почуття та міркування диктували цілком очевидну лінію поведінки. Честь, гордість, розсудливість, вірність ідеалам – усе це вимагало, щоб я кудись виїхав, але на таке мені бракувало снаги. Найбільше, на що я заледве спромігся, – це покласти край нашим зустрічам. Отож став уникати цієї дівчини, остерігався перестріти її випадково в садку. Я виходив із дому тільки тоді, коли був певен, що вона вже пішла на уроки музики, а повертався вночі. І весь цей час я жив як у трансі, дозволяючи собі оманливі фантазії й приміряючи своє інтелектуальне життя до солодкої мрії. Ой, друже, твої вчинки завжди виразно продиктовані здоровим глуздом. Навряд чи зміг би ти уявити той рай дурнів, в якому я тоді жив.

Одного вечора якась нечиста сила спокусила мене повестись, як останній ідіот. Нібито ненароком і неумисне я вивідав у своєї квартирної господині, великої пліткарки, що спальню цієї дівчини і мою відділяє тільки тонка спільна стіна. Піддавшись раптовому грубому пориву, я тихенько постукав по цій стіні. Звичайно, ніхто не відповів, але я, мов здурівши, не міг змиритися з невдачею й повторив цю дурнувату, образливу вихватку, але знову безуспішно. Допіру тоді я знайшов у собі крихту порядності й зупинився.

Десь за годину я, занурившись у свої кляті студії, почув – а може, це мені тільки здалося – стукіт у відповідь. Скинувши книжки на підлогу, я підскочив до стіни й розмірено – наскільки це дозволяло серце, що шалено калатало – тричі стукнув по ній. Цього разу не було й мови про помилку. Мені відповіли, точно повторивши мій сигнал: один, два, три. Ось і все, що я домігся, але й цього було більш ніж досить.

Це божевілля тривало й наступного вечора, як і багатьох інших по ньому, причому «останнє слово» завжди залишалося за мною. Весь цей час я був до нестями щасливий, але через безглузду впертість стояв на своєму й уникав зустрічей. Зрештою, чого й треба було сподіватися, мені перестали відповідати. «Напевно, – подумав я, – вона сердиться на мене, такого нерішучого, що не йде далі перестукування». Отож я й вирішив побачитися з нею, познайомитися... А що далі?.. Досі не знаю, що могло б із цього вийти. Одне знаю: день за днем я намагався зустрітися з коханою, але її було не видно і не чути. Я вештався вулицями, де колись бачив її, та вона там не з’являлася. З мого вікна я добре бачив садок перед її житлом – вона не входила і не виходила. Мене охопив глибокий сум. Мабуть, вона кудись виїхала. Я не хотів розпитувати господиню, бо почував до неї непоборну відразу за те, що якось висловилася про мою милу не так шанобливо, як годилося б.

І ось настала фатальна ніч. Зморений від безпорадності та туги, я рано ліг і ніби заснув, наскільки це вдалося в моєму стані. Опівночі якась лиха сила, заповзявшись навіки зруйнувати мій душевний спокій, змусила мене розплющити очі, сісти й насторожити вуха. Навіщо? Я не знав. Раптом мені здалося, що пролунав тихий стукіт, неначе відлуння знайомого сигналу. Невдовзі він повторився – раз, два, три – так само тихо, але вже з упевненістю, що до нього напружено прислухаються. Я вже хотів був відповісти, але тут знову втрутився диявол і нашептав негідну думку про відплату. Я згодився: «Еге ж, ця дівчина довго й жорстоко нехтувала мене, а тепер я відплачу їй такою самою монетою». Господи, прости мені цю жахливу, потворну дурість! Решту ночі я пролежав, обґрунтовуючи свою впертість різними ганебними виправданнями і... наслухаючи.