Зібрання творів

Амброуз Бірс. Зібрання творів. Оповіді про солдатів і цивільних. Чи може таке трапитися?

Ambrose Bierce. The Collected Works. Tales of Soldiers and Civilians. Can Such Things Be?

З англійської переклав Олег Король

Вашій увазі пропонуються твори, що свого часу виходили у трьох найвідоміших збірках Амброуза Бірса, американського класика і творця темної готичної літератури — «Оповіді про солдатів і цивільних», «У вирі життя», «Чи може таке трапитися?»

Інший класик літератури химерного і надприродного, Г. Ф. Лавкрафт, високо цінував творчий доробок Бірса, який певною мірою вплинув і на нього самого. ГФЛ, зокрема, зазначав:

Ближче до справжньої величі перебував ексцентричний і похмурий журналіст Амброуз Бірс, який теж брав участь у Громадянській війні, але вцілів і написав декілька безсмертних оповідань, а потім зник 1913 року в загадковому тумані, немов створеному його власною зловісною фантазією. Бірс був відомим сатириком і памфлетистом, однак своєю літературною славою він завдячує похмурим і жорстоким оповіданням, переважна частина яких пов’язана з Громадянською війною і які складають найяскравішу та найдостовірнішу картину, що будь-коли існувала в літературі. Правду кажучи, всі оповідання Бірса належать до літератури жаху, і якщо багато з них торкаються лише фізичного чи психологічного жаху Природи, то найвизначніші ведуть мову про надприродне зло і вносять значний вклад в американський фонд літератури про надприродне.

Переважна більшість цих оповідань українською мовою публікується вперше.

Перекладено за джерелами:

The Project Gutenberg EBook. The Collected Works of Ambrose Bierce, Vol. II: In the Midst of Life; Tales of Soldiers and Civilians, by Ambrose Bierce The Project Gutenberg EBook. Can Such Things Be? by Ambrose Bierce

Оповіді про солдатів і цивільних

І. СОЛДАТИ

Вершник у небі

Випадок на мості через Совиний струмок

Чикамоґа

Син богів

Один із пропалих безвісті

Убитий під Ресакою

Бій у Култеровій впадині

Жорстока сутичка

Прикінчити з милосердя

Паркер Андерсон, філософ

Джупітер Доук, бригадний генерал

Сутичка аванпостів

Історія про сумління

Офіцерське поріддя

Один офіцер, один солдат

Джордж Терстон

Пересмішник

II. ЦИВІЛЬНІ

Чоловік, що виходив із «носа»

Пригода у Браунвіллі

Сумнозвісний заповіт Ґілсона

Прохач

Сторож покійника

Людина і змія

Лихо, а не баба

Відповідне оточення (Підхоже оточення)

Житель Каркоси

Забите вікно

Середній палець правої ноги

Вівчар Гайта

Леді з Червоного Коня

Очі пантери

Чи може таке трапитися?

Смерть Галпіна Фрейзера

Таємниця Макаргерового яру

Однієї літньої ночі

Дорога в місячному світлі

Діагноз смерті

Повелитель Моксона

Один із близнят

Долина привидів

Глечик сиропу

Галюцинація Стейлі Флемінґа

Віднайдене «я»

Малий блукач

Нічні події в Ярузі Мерця

За стіною

Психологічна катастрофа

Похорон Джона Мортонсона

Царство ілюзій

Годинник Джона Бартайна. Історія, яку розповів лікар

Клята Тварюка

Незнайомець

Гіпнотизер

ОПОВІДІ ПРО СОЛДАТІВ І ЦИВІЛЬНИХ

І. СОЛДАТИ

Вершник у небі

І

Восени 1861 року одного сонячного пообіддя у лавровому гайку край дороги в Західній Вірджинії¹ лежав солдат. Лежав долілиць, розпростершись і поклавши голову на ліве передпліччя. Випростана права рука вільно тримала рушницю. Якби не ця розслаблена поза, якби не легке посмикування патронташа на ремені ззаду, то можна було б подумати, що це мрець. Але солдат просто заснув на посту. Коли б таке викрилося, то невдовзі він і справді згинув би. Смерть була б заслуженою й справедливою карою за цю провину.

Лавровий гай розкинувся біля повороту дороги, що спускалась із стрімкого пагорба на південь, а далі круто повертала на захід і яких сто ярдів ішла вздовж височини. Тоді знову повертала на південь і, звиваючись, ішла лісом додолу. Біля другого повороту стояла велика пласка скеля. Нависала обривом над глибокою долиною. Впустити звідти камінь – тисячу футів падатиме, поки долетить до верховіття сосон. Солдат лежав на іншому відрозі тої самої скелі. Якби не спав, то бачив би не тільки частину дороги, але й все урвище. І паморочилося б йому в голові.

Усе навкруги поросло лісом. Лише з північного боку долини розлягалася невеличка галявина, якою тік ледь помітний звідси струмок. Лука не більша, ніж звичайне подвір’я; кілька акрів трохи світлішої барви, ніж навколишній ліс. Ген за нею простягався хребет височезних скель, на які забиралася дорога. Звідси галявина здавалася зовсім окремішньою, самою по собі. Годі було вгадати, як до неї вийшов путівець і як покинув її, звідки й куди течуть води потічка, що ділить долину надвоє там, долі, тисячу футів під ногами.

У такій дикій і важкопрохідній пущі люди влаштували воєнний театр. У лісовій котловині, у цій своєрідній пастці, всю армію могли б узяти в облогу й змусити здатися півсотні добре озброєних вояків. Тут, у бору, розташувалися п’ять полків федеральної² піхоти. Цілу добу вони йшли маршем, а тепер відпочивали. Надвечір мали знову рушити в похід, вибратися на висоту, де тепер спав їхній ненадійний вартовий, і, спустившись по той бік хребта, опівночі напасти на табір ворога. Сподівалися заскочити його зненацька, адже лісова дорога підходила просто до тилу ворожого війська. Якби цей задум не вдався, то нападники наразилися б на смертельну небезпеку. Все залежало від випадку, від того, чи вчасно помітять чати наступ армії північан.

II

У лавровому гаю заснув на посту молодий вірджинець Картер Друз. Йому, єдиному синові заможних батьків, випало на долю таке виховання й безтурботне життя, яке тільки можна було забезпечити, маючи статки й хороший смак, у горах Західної Вірджинії. Його рідний дім був усього за кілька миль звідси. Одного ранку, поснідавши, Картер встав з-за стола й сказав, серйозно й спокійно:

– Батьку, до Ґрафтона прибув полк північан. Я хочу записатися в нього.

Звівши голову світського лева, батько мовчки глянув на сина й відповів:

– Гаразд, сину, записуйся. Нехай валиться світ, а ти виконуй те, що вважаєш своїм обов’язком. Віднині Вірджинія, яку ти зрадив, обходитиметься без тебе. Якщо ми обидва доживемо до кінця війни, то ще побалакаємо на цю тему. Твоя мати, як сказав лікар, у вкрай поганому стані. У щонайкращому випадку протримається на цьому світі ще кілька тижнів. Цей час – безцінний. Найкраще було б не турбувати її прикрими новинами.

Картер Друз церемонно вклонився батькові. Той віддав такий самий поклін, приховуючи розпач. Син покинув рідну домівку, щоб стати воїном. Своєю кмітливістю й відвагою, самовідданістю, відчайдушними вчинками він невдовзі здобув пошану в солдатів і офіцерів. За такі чесноти, а ще за те, що добре знав місцевість, Друза призначили вартовим на цей небезпечний передовий пост. І тут утома здолала сумлінність, молодий вояк заснув. Добрий чи злий янгол прийшов до нього, щоб розбудити із злочинного сну? Хто скаже? Непомітно й нечутно, у глибокій тиші й млості передвечір’я якийсь невидимий посланець долі торкнувся пальцем заплющених очей свідомості й шепнув духу таємниче слово, досі не мовлене людськими вустами, досі не закарбоване в людській пам’яті. Картер помалу звів голову, глянув між стовбурів лаврових дерев, що маскували його, і стиснув правицею кольбу.

Перше, що він відчув, – справжню естетичну насолоду. На монументальному п’єдесталі – скелі, на самому краю провалля, різко виділяючись на тлі неба, непорушно, мов велична статуя, стояв вершник. Випроставшись, по-військовому сидячи на коні, верхівець застиг, наче давньогрецький бог, витесаний з мармуру. Сірий однострій гармоніював з блакитним тлом, блиск металу портупеї й чапрака приглушувався й тьмянів у тіні, на тілі коня не було пізнати гри світла. Позірно вкорочений карабін лежав на луці сідла, підтримуваний правою рукою. Ліву, що держала вуздечку, застувала холка. Проти неба силует рисака, головою до скель, був чіткий, як камея. Повернувши обличчя трохи вбік, так, що виднів тільки обрис скроні й бороди, кіннотник оглядав долину. Ця мальовнича група у високості видавалася гігантською. Враження посилювалося відчуттям небезпеки від близькості ворога.

На якусь мить вартового опанувало дивне примарне видіння. Немовби він проспав до кінця війни, а тепер споглядав величний монумент, поставлений на цій висоті, щоб увіковічити славне минуле, в якому сам Друз був аж ніяк не героєм.

Мана минулася з першим легким порухом живого монумента. Не відриваючи копит від каменя, кінь подався трохи назад, від краю прірви. Кавалерист навіть не поворухнувся. Отямившись, гостро відчуваючи значимість усього, що відбувається, вартівник приклав кольбу до плеча, обережно висунув дуло з куща, звів гачок і націлився прямо в серце цієї людини. Один дотик до гашетки – і Картер Друз буде в безпеці. І тут верхівець повернув голову й подивився в бік свого прихованого супротивника. Здавалося, він зазирає в саме обличчя, в очі, в мужнє, але співчутливе серце.

Невже це так важко – вбити ворога на війні, який важить на життя твоє й твоїх товаришів, ворога, що викрив тебе і тим страшніший за все його військо?

Картер сполотнів, затрясся всім тілом, обімлів. Перед очима пішли ходором раптово почорнілі фігури людини та коня – здіймалися, падали, описували дуги на сліпучому небосхилі. Вартовий випустив зброю й помалу ліг долілиць на листя. Хоробрий джентльмен, гартований вояк мало не знепритомнів від напливу емоцій.

Довго це не тривало, за хвилину-другу він звів голову, взявся за рушницю й намацав пальцем спусковий гачок. Розвиднілося в голові, проясніло в серці й очах. Повернувся здоровий глузд і здатність тверезо міркувати. Годі навіть сподіватися взяти цього вершника в полон. Тільки сполохаєш його – кинеться тоді вскач до свого табору, привезе туди згубну вістку. Треба сповнити неминучий обов’язок – застрілити його з цієї гущавини. Без попередження, не давши й хвилини часу на останню молитву, спровадити його на той світ. А може, й не конче... Є ще надія, що цей чоловік нічого не вивідує, а просто милується краєвидом. Тоді можна його пощадити. Повернеться собі туди, звідки приїхав. Коли рушить із місця, буде видно, чи запримітив він щось, чи ні. Він пильно розглядав долину, а це може означати, що...

Повернувши голову, Друз кинув оком вниз, крізь товщу повітря, наче на дно прозорого моря. І побачив на зеленій галявині звивисту вервечку людей і коней. Якийсь дурноверхий командир дозволив своїм підвладним напоїти худобу на відкритому місці, під широким оглядом із дванадцяти вершин!

Картер перевів погляд на верхівця. Дивився крізь приціл, узяв на мушку коня. У вухах лунали, як Божі заповіді, батькові прощальні слова: «Нехай валиться світ, а ти виконуй те, що вважаєш своїм обов’язком». Тепер син дійшов злагоди з собою. Був спокійний, як спляча дитина. Зціпив зуби, не занадто сильно, стримав віддих, цілячись, а тоді задихав помалу й рівномірно. Жоден м’яз не сіпався, жодна жилка. Чуття обов’язку перемогло. Дух сказав тілу: «Мусиш заспокоїтися». Вартовий вистрілив.

III

Чи то шукаючи пригод, чи то з цікавості офіцер-північанин покинув прихований у лісі бівуак і, йдучи, куди ноги ведуть, вийшов на рідколісся, недалеко до підніжжя скелі. Спинився й розважав, чи варто йти далі. За чверть милі перед ним, понад верхів’ям сосон, бовваніла величезна кам’яна стіна. Нависала з такої височини, що моторошно було глянути на її край – різку, зазубрену проти неба лінію. Звівши погляд на цю запаморочливу висоту, офіцер побачив дивовижу: у повітрі скакала людина на коні.

Верхівець сидів випроставшись, по-військовому, впираючись у стремена й міцно тримаючи повіддя, ніби хотів уберегти бойового побратима від падіння. З непокритої голови струменіло вгору довге волосся, погойдувалося, як плюмаж. Руки сховались у хмарі здибленої кінської гриви. Круп держався рівно, неначе кожний удар копит стрічав тверду надійну землю. На шаленому скаку копита били вітер, а за мить кінь викинув ноги вперед, готуючись приземлитися після стрибка. Але це був політ.

Пройнятий трепетним жахом від видіння вершника в небі, майже повіривши в те, що з веління долі має стати літописцем якогось новітнього Апокаліпсису, офіцер не втримався на ногах, заточився і впав. І в той самий час почув, як затріщали гілки й гупнуло щось важке. Цей звук стих без відлуння, і знову залягла тиша.

Тремтячи, офіцер звівся. Заболіла нога, і це привело його до тями. Він побіг шукати цього чоловіка оддалік від урвища і, звичайно, нікого не знайшов. Спостерігаючи видиво, заворожений легкістю і красою цього чудесного лету, він навіть не міг припустити, що місце падіння – біля самого підніжжя скелі. За півгодини він повернувся до табору.

Цей офіцер був мудрий чоловік, тож волів не розказувати неправдоподібних, хоч і правдивих історій. Він промовчав про те, що побачив. На командирове запитання, чи під час тої вилазки помітив щось для добра війська, він відповів:

– Так, сер. З південного боку до цієї долини нема дороги.

Командир усміхнувся. Своє знав.

IV

Вистріливши, рядовий Картер Друз перезарядив рушницю і знову став чатувати. Минуло якихось десять хвилин, і до нього по-пластунському підповз сержант федеральної армії. Друз і не глянув на нього. Лежав, нерухомий і байдужий.

– Це ви стріляли? – пошепки спитав сержант.

– Так.

– У кого?

– В коня. Він стояв он на тій скелі. Звалився в провалля.

Почуття рядового виказувала хіба що блідість обличчя.

Відповівши, він відвернувся. Більше не сказав ні слова. Сержант спантеличився.

– Послухайте-но, Друзе, – помовчавши, обізвався він. – Нічого не приховуйте від мене. Наказую вам доповісти. Чи сидів хтось на коні?

– Так.

– Хто?

– Мій батько.

Звівшись на ноги, сержант відійшов від рядового.

– Господи Боже! – сказав він сам собі.

⥈

Випадок на мосту через Совиний струмок

I

На залізничному мості, що в Алабамі, стояла людина, дивлячись на швидку воду за двадцять футів під ногами. Закладені за спину руки зв’язувала в зап’ястках мотузка, на шиї висіла широка петля. Прив’язаний до міцної перекладини над головою шнур провисав аж до колін. На шпалах лежало кілька дощок – хистка опора цій людині й виконавцям вироку: двом рядовим федеральної армії та сержантові, який у мирний час цілком міг би бути шерифом. Неподалік стояв озброєний офіцер в однострої капітана. На кінцях мосту бовваніли два вартові у стійці «на плече», себто тримаючи рушницю прямовисно перед лівим плечем, передпліччя впоперек грудей. Статутна, неприродна поза виструнченого вояка. Здавалося, вартових аж ніяк не обходило те, що діялося на середині мосту, і мали вони єдине завдання – перекрити доступ до ешафота. За плечима одного з вартових не було нікого: рейки забігали в ліс, за сто ярдів повертали вбік і губилися з очей. Там далі, поза сумнівом, стояла сторожова застава. На тамтому березі розкинувся безлісий пологий пагорб, увінчаний частоколом – сторчма поставленими колодами – з бійницями, щоб стріляти з рушниць, і єдиною амбразурою, з якої стриміло жерло націленої на міст латунної гармати. Посередині узвозу між мостом і фортом вишикувались очевидці – піхотна рота у стійці «вільно»: кольби на землі, цівки проти правого плеча відхилено назад, руки схрещені на ложах рушниць. На правому фланзі стояв лейтенант, оперши вістря шаблі на землю й поклавши руки на ефес. Ніхто не рухався, крім чотирьох у центрі подій. Розвернута фронтом до мосту рота закам’яніло видивлялася на страту. Вартових можна було сприйняти за статуї для прикраси моста. Мовчазний капітан знерухомів, схрестивши руки. Він спостерігав за роботою своїх підлеглих і не втручався. Коли заповідається прихід великої пані – смерті, її годиться зустріти з належними формальними почестями навіть тим, що давно вже до неї звикли. У мові військового етикету мовчання й нерухомість означають пошану.

Засуджений до повішання виглядав на тридцятип’ятирічного. Судячи з одягу, який носять плантатори, це був цивільний чоловік. Правильні риси обличчя: прямий ніс, тверда лінія уст, широке чоло; зачесане назад довге темне волосся спадало за вухами на комір гарно допасованого сюртука. Вуса й борідка клинцем без бакенбард, лагідний погляд великих темно-сірих очей – несподівано, як на людину з петлею на шиї. З усього було видно, що це не якийсь там головоріз. Та ліберальний військовий кодекс передбачає повішання всіляких людей, і джентльменів теж.

Довершено належні приготування, два рядові ступили крок убік і прибрали дошки, на яких вони досі стояли. Сержант повернувся до капітана, відсалютував і став тут же за його плечима. Офіцер, своєю чергою, відступив убік. Тепер смертник і сержант стояли на двох кінцях дошки на трьох шпалах. Кінець, на котрому стояв цивільний, трохи не досягав до четвертої. Раніше дошка втримувалась у рівновазі вагою капітана, тепер його місце зайняв сержант. На сигнал капітана він відступить, дошка переважиться, і приречений провалиться поміж двох шпал. Простий і надійний спосіб, який собою напрошувався.

Обличчя нічим не прикрите, очі не зав’язані. Смертник глянув на хисткий підмосток і перевів погляд на бурхливу воду, що божевільно мчала під ногами. Увагу привернув уламок дерева, що витанцьовував на хвилях. Погляд провів його вниз по течії. Як поволі пливе цей уламок! Яка ж слимача ця течія!

Чоловік заплющив очі, щоб у своїх останніх думках зосередитися на дружині й дітях. Позолочена вранішнім сонцем вода, навислі під крутими берегами струмка тумани ген у далині, форт, солдати, уламок дерева – все це розвіювало думки. А тут з’явилась іще одна завада. Гадку про найдорожчих людей перебивав якийсь незрозумілий невідчепний звук – різкий, виразний металевий стукіт, схожий на удари молота по ковадлу. І таке ж дзвінке відлуння. Невідомо було, що це, невідомо було, звідки воно – з безмежної далини чи зблизька. І те й друге видавалось однаково правдоподібним. Розмірені удари, неквапні, наче калатання подзвону. Смертник чекав кожного удару нетерпляче і – не знати чого – зі страхом. Довшали й довшали проміжки тиші, нестерпнішим і нестерпнішим здавалося зволікання. Уповільнюючи темп, звуки набирали сили й гостроти, разили вухо, немов ножем хто різав, а чоловік боявся не витримати й закричати. То було цокання його власного годинника.

Розплющивши очі, знов побачив воду під ногами. «Якби змога звільнити руки, – подумав він, – я б скинув петлю і кинувся б у струмок. Пірнувши, я сховався б від куль, щодуху поплив би до берега, рвонув би чимхутчіш до лісу і подався б додому. Богу дякувати, фронт ще не дійшов до моєї оселі. Дружина з дітьми досі недосяжна для окупанта».

Як тільки ці гадки, котрі ось тут треба зодягати в слова, не те що зродилися – спалахом блискавки сяйнули в мозку приреченої людини, капітан кивнув сержантові. Той зійшов з дошки.

II

Заможний плантатор Пейтон Фарквар³ належав до давнього й дуже шанованого в Алабамі роду. Як і всі рабовласники, він бавився в політику і, звичайно ж, був до самих кісток сецесіоністом⁴, гаряче відданим справі Півдня. Примхливі й сильніші від Пейтона обставини, про які нема потреби тут згадувати, не дали йому змоги вступити в лави доблесної армії південців, яка тим часом фатально програла низку битв, укороновану падінням Коринта⁵, отож він кипів у безсилій люті й палко прагнув вивільнити свою енергію, жити солдатським життям і відзначитися подвигом. Нагода для цього, відчував Пейтон, трапиться, як трапляється вона кожному у воєнний час. А тим часом він робив що лиш міг. Ніяка робота не була Фаркварові принизливою, аби тільки служила вона справі Півдня; ніяка небезпечна пригода не відстрашувала, аби тільки припала до душі йому – цивільному, але солдатові серцем, який з доброю вірою та без зайвих міркувань хай не в усьому, та все-таки додержував відверто лайдацької максими: в коханні й на війні все дозволено.

Одного вечора, коли Фарквар разом з дружиною сидів на необтесаній лаві біля воріт свого обійстя, до них примчав вершник у сірому⁶ мундирі рядового і попросив води. Місіс Фарквар, щаслива прислужитися йому своїми білими рученьками, пішла по воду, а господар підійшов до запорошеного вершника і нетерпляче запитав, що нового на фронті.

– Янкі⁷ лагодять залізниці, – відповів солдат, – і готуються до нового наступу. Вони зайняли й відремонтували міст через Совиний струмок, збудували укріплення на північному березі. Комендант видав наказ і порозвішував його по всіх усюдах. Там ідеться про те, що кожного цивільного, спійманого на гарячому за нівеченням рейок, тунелів, мостів і поїздів, негайно повісять. Я сам бачив цей наказ.

– Скільки буде звідси до мосту через Совиний струмок? – спитав Фарквар.

– Десь зо тридцять миль.

– Чи є якісь підрозділи на нашому боці струмка?

– По той бік – сторожова застава на залізниці, півмилі від моста. На нашому березі – один-єдиний вартовий.

– А якби так, скажімо, якомусь цивільному, охочому полізти в петлю, вдалося обвести круг пальця заставу й усунути вартового, – усміхнувшись, поцікавився плантатор, – що тоді можна було б зробити?

– Я був там місяць тому і зауважив, що за минулу зиму повінь нанесла лісосплав на бик мосту з нашого боку. Досі це дерев’яччя висохло. Горітиме не гірш від соломи.

Тут наспіла леді з водою. Солдат напився, церемонно подякував їй, вклонився господареві й поїхав. За годину, коли стемніло, він знову минав Фаркварові посідлості, прямуючи на північ. Це був розвідник федеральної армії.

III

Падаючи з моста, Пейтон Фарквар знепритомнів. З небуття його розбудив – за довгі століття, як здалося, – різкий біль у здавленому горлі. Пронизливі, скажені болі мчали від шиї й проникали у кожну клітинку тіла. Вони спалахували вздовж виразних розгалужених ліній і вдаряли з невловимо прудкою частотою. У струменях пекельного вогню все тіло розжарилося до білого. Голова розривалася від шаленого тиску. Пропало мислення, зникли думки, залишились тільки нестерпні муки. Закутаний у променисту хмару, ставши в ній палаючим серцем, Фарквар, позбутий усього матеріального, розгойдувався по неймовірних дугах, наче величезний маятник. І раптом світло навколо нього шугнуло вгору, пролунав гучний сплеск, у вухах заревіло, все навколо стало холодним мороком. Повернулася здатність мислити: Фарквар зрозумів, що мотузок обірвався, а сам він звалився в струмок. Затягнена петля ще душила шию й не пускала води в легені. Загинути від повішення на дні струмка – як це безглуздо! У темряві він розплющив очі й побачив угорі мерехтіння – таке далеке, таке недосяжне! Ішов на дно, а світло слабшало й слабшало, поки стало тьмяним відблиск. Відтак помалу знов набрало сили, і Фарквар відчув, що виринає. Цього йому не хотілося, на дні струмка було так добре. «Стати вішальником і потопельником, – подумав він, – не так уже й погано, але я не хочу, щоб мене ще й розстріляли. Не хочу. Це було б несправедливо».

Йому й на гадку не спадало щось робити, але гострий біль у зап’ястках дав знати про спробу звільнити руки. Пейтон став стежити за цими намаганнями, як ґаволов спостерігає карколомні вправи акробата, зовсім не переймаючись можливими наслідками. Оце так зусилля! Що за дивовижна, що за нелюдська міць! А ось це, їй-бо, непогана спроба! Браво! Мотузка злетіла із зап’ястків, руки розійшлися й попливли догори, вже видно кисті в дедалі яснішому світлі. Тепер він дивився на них з іще більшою цікавістю. А руки – спершу одна, тоді дві разом – накинулися на петлю довкола шиї. Зірвали той обривок мотузки й люто відкинули його геть. Обривок звивався, ніби водяна змія. «Зав’яжіть його назад! зав’яжіть, як було! ну зав’яжіть же!» – кричав, здавалося, Фарквар своїм рукам, бо, звільнившись від петлі, знову мордувався. Нестерпно боліла шия, мозок пекло вогнем, ледь чутне досі серце стрибнуло, намагаючись вискочити з рота. Все тіло корчилося в неймовірних муках. Але неслухняні руки не зважали на ці німі крики, а знай били воду швидкими енергійними ударами-гребками, підіймали тіло до поверхні. Виринула голова, сонячне проміння засліпило очі, легені судомно вдихнули великий ковток повітря і, на вершині страждання, тут же повернули його криком.

Тепер він уже цілком володів усіма своїми відчуттями, неприродно загостреними і надчуйними. Щось у його сколихнутому страшним потрясінням єстві відточило їх так, що Фарквар сприймав і помічав найдрібніше й найнепомітніше. Шкіра на обличчі відчувала щонайменші жмури, вуха чули їх хлюпіт. Глянувши на стіну лісу, очі розрізняли кожне деревце, кожний листочок з тоненькими прожилками, кожну комашку. Ось вони – брунатні цикади, смарагдові мухи, сірі павуки на павутинні поміж гілками. Було чітко видно всі барви веселки у краплинках роси на мільйонах стебелець трави. Дзумкочуть, танцюючи над виром, комарі, лопочуть крильцями бабки, б’ють ніжками по воді, немов гребці веслами, водомірки – все це зливається у виразну мелодію. Неподалік пропливає риба – вуха чують, як вона розтинає воду.

Втікач виринув на поверхню обличчям за течією, а за мить світ повільно обернувся круг нього. Фарквар побачив міст, форт, солдатів на мості, капітана, сержанта і двох рядових – його катів, силуети на тлі блакитного неба, що кричали й вимахували руками. Капітан видобув пістолет, але наразі не стріляв. Жахливі, гротескні рухи, велетенські постаті.

Раптом пролунав різкий гук пострілу, і куля врізалась у воду, за кілька дюймів від голови, хлюпнувши на неї бризками. Другий постріл. З дула рушниці вартового снувався блакитний димок. Солдат на мості зазирав у Пейтонове око крізь рушничний приціл. Десь колись хтось написав, що сірі очі найзіркішій усі знамениті снайпери – сіроокі. А одначе цей сіроокий промахнувся.

Вир підхопив утікача й розвернув його впівоберта. Знову перед очима ліс по той бік форту. За плечима монотонно й співуче продзвенів тонкий чистий голос. До моторошності виразний, летів над водою, пронизуючи й заглушуючи всі звуки, навіть плюскіт хвиль у вухах. Хоч і не солдат, Пейтон досить часто бував між вояків, щоб зрозуміти грізний сенс цього неквапно-протяжного придихового співу: це лейтенант на березі віддавав наказ. Як холодно й безжально, з якою рівною і байдужою – щоб солдати зосередилися й заспокоїлися – інтонацією, з якими ретельно відміряними проміжками часу впали ці жорстокі слова:

– Рота, струнко!.. Рушниці на плече!.. Приготуватися!.. Прицілитися!.. Вогонь!..

Фарквар пірнув – якнайглибше. У вухах Ніагарою заревла вода, проте він виразно почув приглушене гримотіння залпу і, виринаючи, вгледів блискучі, химерно сплющені шматочки металу. Коливаючись, вони повільно тонули, декотрі з них торкались обличчя та рук і йшли на дно. Один шматочок ковзнув за комір, припік шкіру, й Пейтон вихопив його з-за коміра.

Випірнувши й хапнувши повітря, втікач упевнився, що пробув під водою доволі довго, бо встиг далеченько відплисти від моста – ближче до безпеки. Тим часом солдати заряджали рушниці. Сяйнувши у промінні сонця, шомполи, видобуті з дул, описували в повітрі півдугу і лягали в пази. Двоє вартових вистрілили ще раз – невлад і невлучно.

Фарквар бачив це з-за плеча, широко загрібаючи воду, прудко пливучи за течією. Мозок, як і руки-ноги, працював на повну силу, думки пролітали в голові з блискавичною швидкістю.

«Цей лейтенант, – подумав він, – не зробить вдруге такої дурної солдафонської помилки. Ухилитися від залпу так само легко, як від одного-єдиного пострілу. Очевидно, він уже дає команду стріляти врозбивку. Спаси мене, Боже! Від такої стрілянини мені не порятуватися!»

Страхітливий сплеск за два ярди від нього. І – гучний протяжний свист, який, здавалося, ослаблений повернувся назад до форту і потонув у вибуху, що сколихнув увесь струмок до дна. Стіна води вигнулася над Пейтоном і обвалилась, осліпивши його й забивши дух. До гри прилучилася гармата. Оговтавшись, він труснув головою і почув свист ядра вгорі. За мить воно трощило гілля в лісі.

«Так вони більше не стрілятимуть. Цього разу вдарять грубою картеччю. Не можна спускати ока з цієї гармати. Дим дасть мені знати, коли пірнати. Звук приходить пізніше, вже за пострілом. А гармата добряча».

Зненацька втікач відчув, що його закрутило, як дзиґу. Вода, береги, ліс, далекий уже форт і солдати – все змішалося й змазалося. Тепер світ розпізнавався тільки за кольором, горизонтальні барвисті смуги – ось що було видно. Його втягнуло в чорторий і закрутило-завертіло до нудоти й запаморочення, а невдовзі викинуло на жорству лівого – південного! – берега струмка. У сховку від ворогів, поза досягом куль. Раптова зупинка після скаженої гонитви, садно від жорстви на руці – це привело Фарквара до тями. Плачучи з радості, набирав пригорщами пісок, підкидав увись і вголос благословляв його. Не пісок то був – діаманти, рубіни, смарагди; і не було на світі краси до порівняння. Велетенські дерева на березі – неначе з райського саду; втікач бачив, що ростуть вони не безладно, і вдихав пахощі їх цвіту. Поміж стовбурами світилося дивовижне рожевувате світло, шум вітерцю у кронах звучав мелодіями еолової арфи. Не хотілося нікуди втікати. Фарквар ладен був зостатись у цій чарівній місцині, а тоді хай уже його знову схоплять.

Свист і тріскотіння картечі у вітах над головою привели його до тями. Канонір-невдаха наостанку послав навмання прощальний привіт. Урятований чоловік зірвався на ноги, кинувся вгору схилом і зник у лісі.

Увесь день він ішов за сонцем. Безкраїй бір – ніде ані галявинки, ані лісової доріжки, ані стежки. Пейтон і гадки не мав, що живе в такій пущі. Було в ній щось моторошне.

Надвечір він дуже втомився, натер ноги і зголоднів. Лише гадка про дружину та дітей спонукала йти далі. І ось Пейтон вийшов на дорогу, яка, він знав, мала привести куди треба. Широка і пряма, немов міська вулиця, але видно було, що нею ніхто не ходив і не їздив. Ніяких полів побіч, ніяких домівок. Ані пес не гавкне на знак людського житла. Чорні стовбури дерев стіною стояли з обох боків, збігалися на обрії в точку, як на рисунку з теорії перспективи. На видимій смузі неба сяяли великі золоті зорі, чужі-чужісінькі, зібрані в дивовижні сузір’я. Фарквар був певен, що у сплетіннях цих сузір’їв криється якийсь потаємний зловісний зміст. Тим часом ліс помалу наповнювався дивним шумом, в якому – раз, двічі й тричі – виразно пролунав шепіт чужою мовою.

Заболіла шия. Помацавши, він відчув, як страшенно вона розпухла. Тепер довкола неї чорний коловий синець від шнура. Очі налилися кров’ю, неможливо склепити повіки. Язик розпух зі спраги. Щоб утамувати жар, змордована людина висолоплювала язика на холодне повітря. Ох, яким же м’яким килимом простелився дерен на цій неходженій дорозі, ноги його зовсім не відчувають...

Попри нестерпні муки, Пейтон, мабуть, таки заснув на ходу, бо ось цієї миті перед очима зовсім інше. Напевно, тільки що він опритомнів із марення. Ось вона, брама рідного дому. Все тут таке саме, як і було, коли він ішов звідси, все тут світиться красою в промінні ранішнього сонця. Мабуть, добирався сюди всю ніч. Ось він відчиняє хвіртку, простує широкою білою алеєю, бачить, як розвівається сукня на його дружині; по-ранковому свіжа, безмежно чарівлива, ступає кохана з веранди йому назустріч. Ось вона – сама граціозність – стоїть біля сходів, усміхаючись із невимовної радості. Чекає. Яка ж вона прекрасна! Розпростерши руки, Пейтон біжить. Ось-ось стисне її в обіймах!..

На його потилицю впав приголомшливий удар, навколо спалахнуло сліпучо-біле світло, у вуха вдарило гарматним вибухом – і все потонуло в мороку й тиші...

...Тіло мертвого Пейтона Фарквара, підвішене за зламану шию, повагом погойдувалося під шпалами моста через Совиний струмок.

⥈

Чикамога⁸

Одного погожого осіннього пополудня дитина відбилась од своєї скромної домівки на клаптику поля і, ніким не спостережена, забрела в ліс. Вона упивалася не знаною досі свободою від нагляду й нагодою досліджувати та зазнавати пригод, адже дух цієї дитини тисячоліттями гартувався в тілах її предків задля незабутніх подвигів у відкриттях та завоюваннях, задля перемог у битвах, що вирішували долю цілих століть, задля того, щоб переможці оселялися в містах із тесаного каменю. її рід, від колиски почавши, у боях проклав шлях через два материки і, перепливши океан, ступив на третій, щоб і тут воювати й панувати за правом спадковості.

Тою дитиною був хлопчик років шести, син небагатого плантатора.

Замолоду його батько солдатом воював з голими дикунами й проніс прапор рідної країни у столицю цивілізованої раси на далекому Півдні⁹. Живучи нині мирним життям плантатора, він, проте, леліяв у серці полум’яний дух воїна, який, раз запалений, ніколи не згасав. Батько любив книжки про війну й батальні картини, а син дізнався з них цілком досить, щоб змайструвати собі дерев’яного меча, хоч навіть татове око навряд чи розпізнало б, що це за штука. А тепер, як і належить нащадкові героїчного роду, хлопчик хвацько ніс цю зброю. Час від часу пристаючи на осонні, він фехтував, імітуючи аж надто докладно пози нападу й захисту, чого навчився з картинок-гравюр. Та ось, втративши пильність від легких перемог над невидимими ворогами, що пробували стати на його переможному шляху, наш герой зробив доволі-таки типову стратегічну помилку: загнав супротивника до небезпечних меж. Він опинився на березі широкого плиткого потічка, швидка вода якого стала на заваді прямому просуванню за ворогом, що рятувався втечею і тим часом встиг незбагненно легко форсувати цю водну перешкоду. Але безстрашного войовника годі було спинити, годі було згасити в дитячих грудях пломінь духу предків, що перепливли океан. Знайшовши місце, де на дні струмка лежало кілька розкинутих десь на крок один від одного валунів, він перейшов на другий берег і там накинувся з мечем на ар’єргард уявного противника.

Тепер, після виграної баталії, розсудливість вимагала відступити на вихідні позиції. Гай-гай, він, як і багато могутніх завойовників, як і наймогутніший з них¹⁰,

Ніяк не міг жагу пекучу вгамувать,

Що все вела його вперед, на прю, до бою,

Не знав він, що даремно Долю спокушать –

Це загасити зірку щастя над собою.

Чимчикуючи від струмка, хлопчик зненацька наткнувся на незнаного, дуже грізного ворога: на стежці стовпчиком сидів, нащуливши вуха й підібравши передні лапки, кролик. Перелякано скрикнувши, хлопчина крутнувся й дременув світ за очі. Нерозбірливо гукав маму, плакав, спотикався на бігу; ожина безжально дряпала ніжну шкіру, гучно калатало зо страху серце.

Задиханий, осліплий від сліз – загублений у лісі! Понад годину блукало хлоп’я по густому сплутаному підліску, а тоді втома змусила його прилягти у западині між двох каменюк, за кілька ярдів від потічка. Тут малюк, досі стискаючи в руках меча – тепер уже не зброю, а вірного товариша – хлипав, поки заснув. Над його головою весело щебетали лісові птахи; помахуючи розкішними хвостами й стрибаючи з дерева на дерево, байдуже цокотіли білочки; звідкись здалеку долинув дивний приглушений тріск, немовби куріпки лопотали-барабанили крильми на честь перемоги природи над сином її давніх поневольників. А на невеликій плантації, де стривожені білошкірі й чорношкірі люди поспіхом обшукували поля й живоплоти, розривалося з туги за пропалим сином материнське серце.

Минуло кілька годин, хлопчик прокинувся й схопився на ноги. Ручки і ніжки геть заклякли від холоду, у серці загніздився страх перед темрявою. Та він відпочив і вже не плакав. Спонукуваний якимсь сліпим інстинктом, він продерся крізь хащі й вийшов на вільніший простір – праворуч протікав струмок, ліворуч простягався пологий пагорб, де-не-де порослий деревами; а над усім згущувався присмерк. Прозорий примарний туман стелився по воді. Це лякало й відстрашувало малого заблукальця; замість перейти на той берег, звідкіля прийшов, він обернувся й попрямував до темного лісу. І раптом побачив перед собою щось дивне й рухоме. Це могла бути якась велика тварина. Собака, свиня – важко сказати; може, й ведмідь. Хлопчик бачив ведмедів на малюнках; не знаючи нічого поганого про цих звірів, він навіть був не проти зустрітися з тою кудлатою істотою. Але щось в обрисах і рухах невідомого створіння – якась особлива незграбність – підказало, що це не ведмідь, і страх узяв гору над цікавістю. Малюк завмер. Створіння наближалось, він сміливішав. Добре, що воно не має отих довгих страшних кролячих вух. У незграбній важкій ході чіпкий дитячий розум підсвідомо впізнавав щось невловимо знайоме. Воно ще не наблизилося настільки, щоб знати напевне, хто це, а хлопчик уже бачив, що за цією істотою сунуть подібні до неї. Ліворуч і праворуч – всюди були вони, все навкруги ворушилося, всі просувалися до струмка.

То були люди. Декотрі рачкували. Декотрі повзли на животах, тягнучи за собою нерухомі ноги. Декотрі човгали на колінах, погойдуючи безвільними руками. Декотрі силкувалися звестися на ноги, але тут же падали ниць. Неприродним, ні на що не схожим був цей рух. Фут за футом. В тому самому напрямку. Поодинці, парами, гуртами вони виринали з мороку. Дехто приставав – його помалу минали – і далі плазував уперед. Десятками й сотнями повзли ці люди; ними кишіло все навкруги, куди тільки можна було кинути оком у дедалі густішому сутінку; а чорний ліс позаду, здавалося, служив невичерпним їх джерелом. Немов сама земля повзла до струмка. Подекуди дехто з тих, що спинилися, зоставався лежати без руху. То був уже мрець. Дехто, спинившись, якось дивно вимахував руками, здіймав їх до неба й опускав, хапаючись за голову, наче в гуртовій палкій молитві.

Отак виглядала б ця картина в очах дорослого, але далеко не все з неї доходило до розуму шестилітньої дитини: люди та й люди, тільки чомусь повзають, як немовлята, і зовсім не страшні, хоч і чудернацько зодягнені. Хлопчик вільно походжав поміж них і з дитячою цікавістю заглядав у обличчя. Бліді, білі обличчя, на багатьох – червоні ляпки та патьоки. Розцяцьковані лиця, безглузді, гротескні рухи та пози – це нагадало йому клоуна в цирку минулого літа. Малюк зареготав. А вони повзли і повзли, ці понівечені, скривавлені люди, несвідомі, як і він, трагедійного контрасту між його реготом і їхньою смертельною похмурістю. Для нього ж це був усього-на-всього веселий спектакль. Раніше так повзали рачки татові негри-раби, щоб забавити синка, і той їздив на них верхи, уявляючи себе на коні.

Малий пустун підкрався ззаду до одного з повзунів і спритно осідлав його. Повзун упав на груди, важко звівся на руки, люто трутив збиточника на землю, як необ’їжджений лошак скидає вершника-невдаху, і повернув до нього лице без нижньої щелепи. Від верхніх зубів до горла зяяла велика червона діра, облямована кривавим клоччям із м’яса й потрощених кісток. Неприродно випнутий ніс, брак підборіддя, круглі з гніву очі – через те чоловік скидався на великого хижого птаха, обагреного на грудях і горлі кров’ю своєї жертви. Чоловік став навколішки, дитина зірвалася на ноги. Поранений погрозив кулаком; хлопчик, нарешті по-справжньому настрашений, прожогом кинувся до найближчого дерева і сховався за стовбуром. Тепер йому було не до сміху. А юрма неоковирних сновид повільно й мозольно, як ройовище великих чорних жуків, волочилася схилом додолу. Беззвучно, у глибокій мертвій тиші.

Замість смеркати, на примарному узліссі розвиднялося. Крізь смугу дерев за потічком просвічувало дивне червоне світло з чорним мереживом стовбурів та гілля проти нього. Воно вихопило із сутінку тіла поранених і припасувало кожному потворну тінь, яка тепер карикатурно мавпувала всі рухи на освітленій траві. Заграва впала на обличчя, підрум’янюючи їх і згущуючи барву кров’яних плям на шкірі. Вона відблискувала на металевих ґудзиках, пряжках та відзнаках. Не задумуючись, хлопчик рушив навстріч цій дедалі яснішій пишноті та попростував схилом разом зі своїми страхітливими попутниками. Раз-два – ось він уже на чолі походу з дерев’яним мечем у руках поважно керує маршем, час від часу оглядаючись, чи не пішли, бува, врозсип його підкомандні. Воістину, ніколи й ніде такий полководець не вів за собою такого війська.

На лужку, що помалу вужчав мірою просування цього жахливого маршу до води, лежали різні речі. У свідомості нашого головнокомандувача вони не викликали жодних домислів. Плащ-намет, туго скручений уздовж, складений удвоє і зв’язаний на кінцях мотузкою; тут важкий речовий мішок, там поламана рушниця – такі речі знаходять після відступу війська, це сліди втечі людей від мисливців за ними. Всюди біля струмка, у видолинку, людські ноги та кінські копита замісили лужок на грязюку. Досвідченіший спостерігач помітив би, що ці сліди ведуть у двох протилежних напрямках; землю стоптали двічі – спершу в наступі, а тоді у відступі. Кілька годин тому ці розпачливі тепер і поранені вояки разом зі своїми не такими безталанними, цієї миті вже далекими, товаришами увійшли тисячними силами в ліс. Один за одним, то розсипом, то знову вишикуваними лавами батальйони обійшли заснулу дитину з обох боків, мало не наступаючи на неї. Гук від їхнього маршу не розбудив хлопчика. Неподалік – каменем кинути – від місця, де він спав, розгорілася битва, та не чули його вуха ні мушкетних пострілів, ні грому гармат, «ні вигуків гетьманів, ні крику¹¹». Все це він проспав, підсвідомо стискаючи свого дерев’яного меча якнайміцніше, бо ж навколо панував Марс, і не усвідомлюючи величі цієї битви, як і мертві бійці, що полягли задля слави.

Тим часом заграва за смугою дерев по той бік потічка, підсилена балдахіном диму в небі, охопила весь овид. Звивиста смуга туману набрала золотої барви. Вода сяяла багряними відблисками, криваво-червоним стало каменюччя над гладінню струмка, заюшене кров’ю під час переправи легкопоранених. По цих же валунах малюк завзято стрибав тепер на другий бік, прямуючи до пожежі. Переправившись, він обернувся і глянув на своїх попутників у марші. Передній край якраз дістався потічка. Найдужчі вже доповзли до берега й занурили обличчя у воду. Троє чи четверо з них лежало непорушно; здавалося, що в них немає голів. Зачудована дитина видивлялася на них, при всій своїй легковірності вона не могла повірити в таке диво живучості. Утоливши спрагу, ці люди не мали сили ні відповзти від води, ані втримати голову над її поверхнею. То були потопельники. А за ними, на узліссі, наш головнокомандувач бачив стільки ж, як і було спочатку, спотворених постатей своєї жахітливої армії. Та далеко не всі з них рухалися. Підбадьорюючи їх, він замахав шапчиною і, усміхнувшись, вказав мечем у напрямку провідного світла – огняного стовпа¹² новітнього страхітного Виходу.

Певен вірності свого війська, хлопчик увійшов у лісосмугу, легко пробрався крізь неї у світлі червоної заграви, переліз через паркан, пробіг полем, раз по разу обертаючись, щоб подражнитися зі слухняною тінню, і добіг до охоплених вогнем руїн житла. Всюди пустка! Куди не глянь у світлі пожежі – ніде ні душі. Ет, це пусте, зате ж яке видовище! Малюк радісно затанцював, наслідуючи рухами розбурхане полум’я. Заходився збирати паливо, але все знайдене було надто важке, щоб докинути до вогню з найближчої, наскільки вдавалося, відстані. Спересердя він жбурнув у вогонь меча – капітулював перед вищими силами природи. Його військовій кар’єрі настав кінець.

І тут хлопчиків погляд упав на кілька будівель, нібито знаних, неначе бачених уві сні. Малий завмер, здивовано розглядаючи їх, – і раптом уся плантація разом з лісом пішла обертом. Його маленький світ гойднувся, на стрілці компаса перескочили з кінця в кінець полюси. Це горіла його рідна домівка!

Якусь мить хлопчик стояв, приголомшений цим відкриттям, а тоді помчав, спотикаючись, навколо палахкотливих руїн. Позаду них, різко виділяючись у яскравому світлі, лежав труп жінки – блідим обличчям до неба, розкинуті руки вхопилися за траву, одежа в безладі, у розкуйовдженому довгому чорному волоссі повно скипілої крові. Майже весь лоб вирвано, із великої нерівної діри, покриваючи скроню, звисав мозок – піниста сіра маса з безліччю кривавих бульбашок. Гарматне ядро знайшло свою жертву.

Безладно, поривчасто замахала дитина рученятами. З горла вирвався нерозбірливий, ні на що не схожий крик – щось середнє між торохтінням мавпи й булькотанням індика, приголомшливий, бездушний, бісівський голос, мова диявола. Крик глухонімого хлопчика.

Заціпенілий, із тремтячими вустами, він не зводив очей з маминого тіла.

1

Вірджинія, що приєдналася до Конфедерації південних штатів після конфлікту біля форту Самтер, межувала на заході з штатом Західна Вірджинія, який відколовся від Конфедерації. Тому тут і опинилися полки північан (тут і далі примітки перекладача).

2

Піхота федерального уряду, тобто армії північан.

3

По-гельському Fearhar означає «мужній», «хоробрий».

4

Прибічник відокремлення рабовласницьких штатів Півдня в окрему державу.

5

1862 року під Коринтом (штат Міссісіпі) південці зазнали відчутної поразки в бою.

6

Колір одностроїв військ Півдня.

7

За часів Громадянської війни так прозивали жителів північних штатів.

8

Невелике містечко в штаті Джорджія. Там 1863 року, під час битви за Чаттануґу, північан зустріли південці під командуванням Бракстона Браґґа і спершу перемогли, а потім були розбиті військами Джорджа Томаса, генерала-вірджинця.

9

Новий Орлеан. 1803 року Наполеон продав його американцям.

10

Очевидно, тут ідеться про Александра Македонського.

11

Йов. 39: 25.

12

Книга Вихід. 13: 21.

Син богів

Етюд у теперішньому часі

Вітряний день, залитий сонцем краєвид. Праворуч, ліворуч і попереду – відкритий простір. Позаду – ліс. У ньому, неподалік краю, стоять довгі шеренги вояків. Не ризикують вийти на узлісся. Ліс живе ними, повниться мішаним гамором. Раз у раз торохкають колеса гармат – артилерійська батарея виходить на позицію, щоб простелити шлях вогнем для атаки. Стиха й глухо гомонять солдати. Шарудить сухе листя під незліченними ногами. Хрипко командують офіцери. Попереду, ще під прикриттям дерев, виставлено загін кінноти. Багато хто з кавалеристів вдивляється у вершину пагорба за милю звідси – у напрямку перерваного наступу. Потужне військо рухалося бойовим порядком через бір і натрапило на перешкоду, яку важко здолати, – відкриту місцевість. Маківка цього положистого пагорба погрожує й застерігає. Бережись! Перед нею простягається довжелезний кам’яний мур. За ним росте живопліт, а ще далі видніють верховіття розкиданих то там, то сям дерев. Що там, поміж стовбурами? Конче треба розвідати.

Учора, як і в попередні незліченні дні і ночі, ми десь та й воювали. Як завжди, ненастанно гриміла канонада впереміж із пронизливим ляскотом мушкетів і криком «ура», запевненням про тимчасову перевагу – не добереш, чи то нашу, чи то противникову. А сьогодні на світанку ворог зник. Ми просувалися вперед – через земляні укріплення, які раніше ніяк не вдавалося здолати, через шарварок покинутого табору, через могили їхніх убитих, поки добиралися до лісу.

З якою цікавістю ми приглядалися до всього покинутого! Яким чудернацьким воно видавалося! Не було там нічого пізнаного до решти. Звичайнісінькі речі – старе сідло, розбите колесо, забута фляжка – розповідали нам про загадкову сутність дивних істот, що взялися вбивати нас. Вояк ніколи не призвичаїться до думки, що вороги такі самі люди, як він; ніколи не позбудеться відчуття, що це створіння нелюдської породи та природи в не зовсім земному оточенні. Кожний найдрібніший слід супротивника привертає увагу й розпалює цікавість. В уяві вороги постають недосяжними, на перший погляд здаються дальшими, а тому й більшими, ніж насправді, – неначе постаті в тумані. І вселяють дрібку святобливого страху.

Від узлісся до схилу пагорба пролягли сліди копит і колії гарматних коліс. Пожовклу траву побили ноги піхотинців. Очевидно, тут пройшли тисячі солдатів. Не путівцями відступали. Ото ж бо! Є істотна різниця між відступом і відходом.

Он та група кавалеристів – це наш командир зі своїми штабниками й ад’ютантами. Видивляється на далеку вершину, тримаючи обіруч бінокля трохи віддалік від очей, непотрібно задерши лікті. Така вже його манера, призначена підкреслювати значущість і достойність дії. Ми давно вже призвичаїлися до цього.

Раптом він опускає бінокль і щось каже. Від групи відділяються два ад’ютанти, пускаються на конях у глиб лісу, а тоді – вздовж бойових лав, в обидва напрямки. Не почувши слів, знаємо їх наперед: «Скажіть генералові такому-то, щоб підвів уперед стрілецький ланцюг». Хто з наших відійшов убік, повертається на своє місце. І без цієї команди шикується шеренга, виструнчуються рядові, що досі стояли вільно. Деякі наші штабні офіцери спішуються, оглядають попруги й знову сідають верхи.

Ось вздовж узлісся молодий офіцер щодуху галопує на сніжно-білому рисакові, покритому криваво-червоною попоною. Ну й дурень! Хто бував у бою, той знає, що цівки рушниць самі собою вицілюють у вершника на білому коні. Хто нюхав бойовий порох, той спостеріг, що навіть найменший яскраво-червоний клаптик роз’юшує бика битви. Такі популярні серед вояків барви сприймеш лише як дивовижний феномен людського марнославства. Інакше й не потрактуєш, як надійний спосіб збільшити власні втрати в бою.

Цей молодик у бездоганному однострої – немов на параді. Весь виблискує позументами-аксельбантами – достеменне блакитно-золотаве видання Поезії Війни. Поперед нього шеренгою бійців котиться хвиля глузливого сміху. Але ж який красень! Як граційно й недбало сидить він на коні!

Ось він осаджує коня на належній віддалі від командира корпусу й козиряє. Гартований воїн фамільярно киває. Либонь, вони знайомі. Точиться коротка розмова. Видно, молодий чогось домагається, а старий не дає згоди. Нумо ж до них, під’їдьмо трохи ближче. Ох! Пізно – вже по всьому. Юнак віддає честь, розвертає скакуна й пускається навпростець – до вершини пагорба!

Рідкий – з проміжком у шість кроків – ланцюг стрільців виходить на узлісся. Командир віддає команду горністові. Той піднімає інструмент до вуст. Тру-ту-ту! Тру-ту-ту! Стрільці спиняються.

Тим часом юний сміливець віддалився на добрих сто ярдів.

Іде помалу, прямує схилом до вершка, ані не озирнеться. Оце так честь і слава! Господи, чого б ми тільки не дали, щоб опинитися на його місці, та ще й з його духом! Диви-но, він і шаблі не витяг із піхов, вільно опустив собі праву руку. Вітер ласкаво тріпоче пером на його капелюсі, воно елегантно розвівається. Сонячне сяйво лягло на погони – ніжно й любовно, як видиме благословення. А він їде – уперед. Десять тисяч пар очей вп’ялися у спину, він не може не відчувати цих поглядів. Десять тисяч сердець б’ються улад із нечутним тупотом копит білосніжного румака. Не один він, цей юнак: привернув-бо до себе всі наші душі. Але ж ми пам’ятаємо свої глузи! Відчайдух їде все далі, ось уже наближається до муру з живоплотом. Навіть оком не кине назад. Якби ж то він озирнувся, якби ж то побачив каяття, любов і захоплення!

Не зронилося ні слова. Ще товпляться й жебонять многолюдні глибини бору, невидимі й незрячі, та на передній лінії панує тиша. Обернувся в кінну статую дорідний командувач. Знерухоміли на конях штабники, звівши біноклі. У солдатів, вишикуваних на узліссі, небувала стройова стійка – кожен заціпенів у позі, яка була тої миті, коли до свідомості дійшло, що діється. Усі ці огрубілі нерозкаяні вбивці, звиклі до смерті в її найжахливіших подобах, привчені спати на тремкій від вибухів землі, обідати під шквальним обстрілом і грати в карти поруч мертвих товаришів – усі вони як один тамують подих і стишують биття сердець, спостерігаючи фінал гри на життя однієї людини. Ось він, магнетизм хоробрості й самопожертви!

Оглянешся зараз – побачиш, як судомно, наче уражені електричним струмом, водночас рушилися глядачі. Знову кинеш оком на далекого вже вершника – зауважиш, що цієї миті він змінив напрямок, збочив. Може, дістав кулю й не годен правити конем? Ні, візьми-но бінокля й розгледиш, що він простує до пролому в мурі. Хоче пробратися на той бік кам’яної стіни й роздивитися, що там і як там.

Збагни суть цього вчинку. Не смій потрактувати його як бездумну браваду чи безглузду самопожертву. Якщо супротивник не відступив ще далі, то він закріпився на цій висоті. Розвідник натрапить не на що інше, як на розташування бійців. Не треба пікетів, не треба сторожових постів; і без того видно наші розгорнуті для наступу позиції, виставлені як на долоні перед їхніми гарматами. Вибравшись із укриття, гармаші зразу ж закидають ядрами весь проміжок між нами й вершиною, а згодом стрільці візьмуться поливати його дощем куль, у якому ніхто не вціліє. Одне слово, якщо вороги засіли на цій вершині, то йти на них лобовим штурмом – справжнісіньке божевілля. їх треба виманити старою як світ штукою – поставити під загрозу їхні лінії комунікацій, конче потрібні, як повітряна трубка пірнальникові на морському дні. Але як дізнатися, чи є хтось на цьому пагорбі? Є тільки один спосіб – піти та з’ясувати. Зазвичай у таких випадках кидають в атаку передові загони стрільців. Тоді ствердною відповіддю на це питання стає їх загибель. Розташувавшись двома шеренгами, скулившись за кам’яною стіною та живоплотом, вороги вичікуватимуть, поки стрільці підійдуть так близько, що можна буде розрізнити та порахувати їхні зуби. З першим залпом впаде половина наступального загону. Друга половина поляже під час цілком передбачуваного відступу. Оце тобі плата за вдоволену цікавість! Яка ж дорога буває ціна здобутих воєнних відомостей! «Я заплачу сам за всіх», – мовив цей доблесний юнак, цей військовий Христос.

Отож залишається без надії сподіватися, що там, на пагорбі, нікого немає. Либонь, наш герой, попри все, таки воліє радше потрапити в полон, ніж загинути. Поки що не пролунало жодного пострілу. А з якої речі мало б пролунати? Там воліють, щоб молодик безпечно дістався місця, став військовополоненим і таким чином звів нанівець свій намір. Якщо так станеться, ми не отримаємо відповіді на наше питання. Одне з двох: або він повернеться живим, або його застрелять на наших очах. Тільки в цих двох випадках ми знатимемо, як діяти. Бо якщо його схоплять і полонять... на таке спроможеться й жменька приблудних бійців.

Починається незвичайне змагання на кмітливість – між одним-одною людиною й цілою армією. Наш кіннотник, уже за чверть милі від мети, несподівано звертає ліворуч і галопує в цьому ж напрямку. Вже побачив сили супротивника, вже все розвідав. Досить було вихопитися на ледь помітне невеличке узвишшя, щоб це здійснити. Якби він зміг повернутися, доповів би про побачене. Ба, на таке нема надії. Доведеться йому якнайкраще розпорядитися останніми хвилинами свого життя – під’юдити затаєного ворога на просту недвозначну відповідь. А той, природно, як зволікав, так і зволікатиме з нею. Кожний стрілець у принишклих шеренгах, кожний канонір біля замаскованих заряджених гармат тямить що й до чого, усвідомлює конечну потребу запастися терпцем. Зрештою, було досить часу віддати наказ не відкривати вогню. Еге ж, сміливця можна вбити й однією кулею. У такий спосіб аж ніяк не викриєш військової таємниці. Але стрілянина заразлива, особливо ж тоді, коли мішень прудко сновигає перед очима й спиняється хіба що для того, аби розвернути коня й далі мчати не до нас і не до своїх убивць – вздовж муру. Усе це виразно видно в біноклі. Здається, воно діється на відстані пострілу з пістоля. Не видно тільки гаданого ворога, а ми припускаємо, що він таки засів, і висновуємо його думки та мотиви дій. Неозброєним оком бачиш лише чорну постать, яка копитами білого коня креслить зигзаги на схилі далекого пагорба – дуже повільно, мало не повзе.

А зараз – глянь-но в бінокль! — він чи то зневірився від невдачі, чи то побачив свою помилку, чи то очманів. Поскакав просто на стіну, немов перестрибнути її хоче! Вмить розвернувся й стрімголов кинувся додолу схилом – до товаришів, до смерті! Зразу ж над двомастами ярдами стіни заклубочився дим. Його зносить вітер. Ще не встигає до нас долинути торохтіння пострілів, а вершник уже на землі. Та він знову в сідлі. Упав тільки через те, що кінь став дибки. Мчить бозна-куди! Наші лави озиваються оглушливим підбадьорливим криком, зганяють напругу. Де ж кінь і вершник? Опинилися справді бозна-де. Триває галоп до нашого лівого флангу, вздовж муру, який тепер ненастанно блимотить вогниками й димить. Без угаву торохтять мушкети, й кожну кулю націлено в хоробре серце.

Раптом з-поза муру здійнялося хмарище білого диму. Ще одне, ще – ось уже цілий тузінь клубочиться, поки до наших вух долітає гуркіт гармат і бриніння ядер. За мить ядра здіймають клуби пороху в нашому прихистку, розносять бійця за бійцем і на якийсь час відвертають увагу від молодого офіцера, змушують думати про себе самих.

Розвівається пилюка. Неймовірно! Якісь зачаровані вони, кінь і вершник! Перебралися через улоговину й вихоплюються на ще один, сусідній пагорб. І викривають ще одну змову з тишею – руйнують план дій ще одного військового угруповання. За якусь мить пагорб вивергає вогонь. Рисак стає дибки. Знову падіння. Поглянь – людина вивільняється з-під убитої тварини й зводиться на ноги. Виструнчившись, стоїть нерухомо, лицем до нас. Молодий офіцер зводить над головою правицю з шаблею. Опускає руку врівень із обличчям, простягає вперед. Лезо шаблі описує дугу, опускається. Це знак нам, знак усім сущим людям, усім їхнім нащадкам. Герой салютує смерті й історії.

Здиміли чари. Наші вояки силкуються підбадьорити героя, задихаються від надміру почуттів, хрипко й невлад кричать, міцно стискають зброю й нестримно рвуться в чисте поле. Без наказу, всупереч наказу стрільці пускаються бігцем уперед, наче спущені з повідків гончаки. Поєдналися в повноголосому хорі гуки наших і ворожих гармат. На двох пагорбах ледве видно стовпи вибухів, на нашу рухому людську масу із ревом падають великі ядра. З лісу виринають одне за одним наші знамена, один за одним сунуть ланцюги, виблискуючи полірованою зброєю проти сонця. Тільки тилові батальйони поки що керуються наказами й тримаються на відповідній відстані від переднього краю бунтівної атаки.

Командир стоїть на місці. Відвівши від очей бінокль, кидає оком праворуч і ліворуч. Бачить, як його самого та збитий купкою супровід оминають потоки людей, неначе хвилі прибою, розполовинені прибережною брилою. На обличчі старого вояка нічого не відбивається, він задумався. Задивившись у далину, помалу веде очима по грізному, страхітливому пагорбі. Відтак спокійно каже кілька слів горністові. Тру-ту-ту! Тру-ту-ту! У цьому сигналі звучить щось владне, додає йому ваги. Відлунням озиваються горністи підлеглих, молодших командирів. Різкі металеві звуки покривають гармидер наступу й перебивають гуркіт гармат. Спинитися – це означає відступити. Помалу повертаються на своє місце штандарти. Вояки неохоче виконують наказ – відступають, підбираючи поранених. Останніми покидають поле стрільці передового загону, підбираючи мертвих.

Оця безліч загиблих ні за що ні про що! Ця велика душа, розлучена з тілом – разюче прекрасним проти голого пагорба! Невже її не могло оминути гостре усвідомлення потреби піти на марну самопожертву? Невже один маленький виняток порушив би безжальну досконалість предвічного Божого промислу?

⥈

Один із пропалих безвісті

На той час військо генерала Шермана¹ стояло проти сил ворога біля гори Кеннесо-Маунтин у Джорджії². Джером Сірінґ, рядовий цього війська, поговоривши стиха з кількома офіцерами, крутнувся, перейшов лінію легких земляних укріплень і зник у лісовій гущавині. Ніхто з бійців на цій лінії не озвався до нього ані словом, та й сам Джером, минаючи їх, навіть не кивнув головою. Всі знали, що цьому сміливцеві доручили якесь дуже небезпечне завдання. Хоч і рядовий, та не простий собі солдат, не з ними служив. Його відрядили до штабу дивізії й записали ординарцем. Слово «ординарець» дуже містке. Такий вояк може стати вістовим, канцеляристом, денщиком – ким завгодно. Може виконувати завдання, не передбачені військовим статутом, характер яких залежить від ординарцевих здібностей, від зверхникового настрою, від випадку. Рядовий Сірінґ, неперевершений стрілець, молодий, тямовитий, мужній та безстрашний, став розвідником. Генерал, що командував дивізією, не любив сліпо виконувати накази, а волів знати, що діється на передовій, навіть тоді, коли його підрозділ діяв не зокрема, а у складі всього фронту. Не вдовольнявся даними про ворога, які надходили від начальства. Мало йому було того, що дізнавався від командира, від пікетників і застрільників. Ось так і пригодився Джером Сірінґ – відчайдух, природжений лісовик, гострозорий і правдомовний. Сьогодні йому загадали коротко й просто: якнайближче підібратися до розташування супротивника і якнайбільше вивідати.

За хвилину-другу Джером дійшов до застави. Тут за невисокими насипами залягли пікетники групами по два й чотири. Цівки рушниць стриміли із зеленого гілляччя – підручного засобу маскування. Бір простягався аж до самого фронту – глухий і тихий, аж не вірилося, що він повен озброєних людей, сторожких і чуйних. Праліс таїв у собі небезпеку майбутнього бою. Перегодивши трохи у сховку за насипом, щоб дати знати цим солдатам про свої наміри, Сірінґ обережно поповз по-пластунському вперед і невдовзі зник у густому підліску.

– Гаплик. Вважай, що вже по ньому, – сказав один із пікетників. – Мені б його рушницю! Шкода, дістанеться отим хлопцям як трофей. Когось із нас таки підстрелять з неї.

Сірінґ просувався далі. Залягав у западинах, чаївся за горбками, ховався за кущиками. Очі пронизували лісову гущавину, вуха ловили кожний звук. Стримав віддих, припав до землі, коли під коліном хруснула галузка. Марудне діло, але аж ніяк не нудне. Небезпека збуджувала, та це збудження ні по чому не було пізнати. Рівний пульс, незворушний спокій, як тоді, коли ставиш пастку на горобців.

«Здається, ніби минула вічність, – подумав він, – та я, мабуть, не дуже далеко забрався. Досі живий».

Сам собі всміхнувшись із такого способу визначати відстань, рушив уперед. І враз розпластався. Завмер непорушно. У прогалині між кущами він зауважив купку жовтої глини – земляне прикриття ворожого стрільця. За якийсь час помалу, дюйм за дюймом, звів голову, сперся на руки, не спускаючи очей з цієї купки. Тоді встав і з рушницею в руці сяжнисто попростував до неї, не дбаючи про безпеку. Правильно витлумачив усі ознаки: ворог покинув ці позиції.

Щоб мати цілковиту певність, перш ніж повернутися з таким важливим повідомленням, Сірінґ пройшовся вздовж лінії покинутих шанців і вийшов на рідколісся, видивляючись на всі боки, чи нема тут часом відсталих солдатів. Біля лісу розкинулося поле. Одна із садиб, покинутих і спустошених за останні роки війни. Заросла ведмежиною, оточена зруйнованим парканом, порожніми дірами замість вікон і дверей світив безлюдний будинок. Уважно порозглядавшись із безпечного сховку в молодому сосняку, розвідник легко перебіг через поле й сад до оборогу, що стояв на пагорбі самотою, окремо від інших будівель. Звідти можна було б сягнути оком доволі далеко, в напрямку, куди відступили сили ворога. Від оборогу залишилися тільки чотири десятифутові стовпи й покрівля. Підлога провалилася, балки та дошки лежали безладною купою, лише деякі ледве трималися одним кінцем, ще не відірвані. Опори перекособочилися. Здавалося, торкнеш пальцем – і вся ця хистка споруда розсиплеться.

Сховавшись за купою дерев’яччя, Сірінґ оглянув весь відкритий простір, аж до гори Кеннесо-Маунтин, за півмилі звідси. Дорога, що вела до вершини, була повна людей – ар’єргарду ворожого війська у відступі. У промінні ранкового сонця виблискували цівки за плечима.

Він дізнався про все, що належало. Тепер мав якнайскоріш повернутися до своїх зверхників і доповісти про вивідане. Але його спокушала сіра колона конфедератів, що натужно спиналися гірським путівцем. Рушниця – звичайна «Спрінґфілд», але обладнана сферичним прицілом і чутливим спусковим гачком – легко пошле їм навздогін трохи більш як унцію смертоносного олова. Хоч це навряд чи наблизить кінець війни, але ж обов’язок бійця – вбивати. І звичка також, якщо він справжній боєць. Сірінґ звів курок і приклав кольбу до плеча.

Однак ще з прадавна судилося, що цього погожого літнього ранку рядовий Сірінґ нікого не вб’є й не доповість про відступ армії конфедератів. Упродовж незчисленних віків події складалися в мудровану мозаїку – її частину, туманно розпізнавану, ми називаємо історією; і те, що він хотів вчинити, зіпсувало б усю гармонію візерунка. Тож якихось двадцять п’ять років тому Провидіння, маючи на меті вершити діяння відповідно до свого промислу, і не допустити такого Джеромового порушення, розпорядилося так, що в невеличкому сільці, у передгір’ї Карпат, народився хлопчик. Провидіння дбало про нього, наглядало за його освітою, дало йому охоту до військової справи й у слушну пору зробило з нього офіцера-артилериста. Через сплетіння безлічі сприятливих та несприятливих обставин йому довелося порушити дисципліну й утекти з рідної країни, щоб уникнути кари. Доля занесла його до Нового Орлеана замість Нью-Йорка, а там на пристані вже чекав вербувальник. Молодого артилериста записали в лави, дали йому належне військове звання; і так склалося, що тепер він, конфедерат, командував батареєю за дві милі від місця, де розвідник-федерал Джером Сірінґ стояв, готуючись вистрілити.

Нічого не оминуто увагою; все в житті і цих двох вояків, і їхніх сучасників, і їхніх предків складалося так, щоб свого часу сталося те, що мало статися. Якби трапився якийсь огріх у цих довжелезних ланцюгах взаємозв’язків, то рядовий Сірінґ таки вистрелив би цього ранку по конфедератах і, либонь, промахнувся б. Огріху не трапилося. Капітан артилерії, ждучи своєї черги відступити й не маючи нічого кращого до роботи, розважався тим, що оглядав усе навкруги. І ось, помітивши на пагорбі кількох чоловік та сприйнявши їх за офіцерів-федералів, вистрілив. Ядро пролетіло високо понад ціллю.

Коли Джером звів курок і приглядався до солдатів, міркуючи, куди б ото поцілити, щоб осиротити дитину, чи залишити вдовою жінку, чи відібрати у матері сина, – а то й усе за одним махом, бо ж рядовий-ординарець, хоч уже вдруге відмовився від підвищення, та був не без амбіцій, – він раптом почув зловісний шум угорі, ніби від крил хижого птаха, що накидається на здобич. Не встиг розвідник і зогледітися, як шум виродився в жахітливий хрипкий рев. Ядро оглушливо врізалося в стовп хисткої повітки, розтрощило його, і вся ця недоладна, бридка споруда з тріском завалилася, здійнявши клуби засліплюючого пороху.

Опритомнівши, Сірінґ не відразу втямив, що скоїлося. Якусь мить, ще не розплющивши очей, вважав себе мерцем у домовині, й силкувався пригадати хоч щось із похорону. Здавалося, його дружина вклякла на могилу й додає ваги землі, що, проламавши віко, тисне на груди небіжчика. Коли діти не вблагають маму піти додому, то тато задихнеться. Якесь безглуздя. «Я не можу озватися до неї, – подумав він, – адже мертві не говорять. А якщо розплющу очі, їх засипле землею».

Джером розплющив очі. Безмежжя блакитного неба понад верховіттям. Дерева застує щось кутасте, сіро-буре, безладно помережане лініями. Усе це страшенно далеко, так далеко, що аж втомлює зір. Мить перед тим, коли солдат склепив повіки, сяйнуло нестерпно сліпуче світло. У вухах застугоніло. Було чути щось схоже на глухі удари хвиль об берег, а на цьому тлі – чи, може, з-поза нього – виразні слова: «Джероме Сірінгу, ти потрапив у пастку. Як щур, щур, щур».

Зненацька запала мертва тиша. Запанувала чорнюща пітьма, прийшов безконечний спокій. Свідомий свого становища, знаючи, що опинився в пастці, Сірінґ став пригадувати все, що трапилося. Знову розплющив очі. Хотів розвідати, дізнатися про розташування армії конфедератів.

Затиснутий уламками, він лежав похило. Спина опиралася на міцну балку. Ще одна балка – впоперек грудей. Йому вдалося трохи посунутися, отож вона вже не придушувала. Годі було її зрушити з місця. Розпірка притискала ліву руку до купи дощок.

Злегка розсунуті й випростані ноги до колін покривала гора дерев’яччя, височіла понад видноколо. Ніяк було поворухнути головою, хіба що очима водити. Частково вільна тільки права рука.

– Мусиш допомогти нам вибратися з цієї халепи, – сказав їй Сірінґ. Однак не міг видобути її з-під важкої балки. Лише на яких шість дюймів можна повести передпліччям.

Солдат не мав серйозних ран і не відчував болю. Оглушив його відбитий ядром уламок стовпа. Не більш як кілька секунд тривали дивовижні видіння в непритомності й отямленні. Мабуть, так, бо ще не осіла пилюка, а голова вже думає над тим, що сталося.

А тепер права рука марно силкується вхопитися за балку, що нависає над грудьми. Ніяк не вдається вивільнити плече й пропхати лікоть попід дерев’яним брусом. Той брус притискає також коліна. Даремно поборюкавшись, чоловік облишив ці потуги й став міркувати, чи не можна було б дотягтися до котроїсь із дощок, навалених на ноги.

Розглядаючи цю купу, він зауважив якесь блискуче кільце – якраз навпроти очей. Спершу здалося, що всередині щось дуже чорне, якихось півдюйма в поперечнику. І раптом до свідомості дійшло: оця чорнота – це порожнеча, а кільце – дуло власної ж рушниці, заваленої мотлохом. На коротку мить полегшало від того, що загадку розгадано. Видно частину цівки до місця, звідки вона випинається з дерев’яччя. Правим оком можна побачити її ліву частину, лівим – праву. Коли глянути правим оком, то здається, що рушниця націлена на ліву частину голови. І навпаки. Цівку видно зісподу. Дуло спрямовано просто в середину лоба.

Відтворюючи в пам’яті все, що діялося, поки не сталася біда, Сірінґ пригадав, що звів курок, тож тепер через один-єдиний дотик рушниця може розрядитися. Занепокоївся, та наразі ще не злякався, цей сміливець, що був призвичаєний дивитися на рушниці, та й на гармати теж, з такого кута зору. Аж тут спав йому на гадку один кумедний випадок, що стався під час штурму Місіонерського-хребта³. Тоді, добираючись до одної з амбразур, звідки ворог раз у раз стріляв із великої гармати картеччю по обложниках, Джеромові на якийсь час здалося, що гармату відкотили. В отворі він не бачив нічого, крім бронзового кільця. Що то було насправді, збагнув якраз вчасно й встиг відскочити, перш ніж воно випалило важким ладунком по юрмі. Стояти проти дула, проти налитих ненавистю очей за ним – до такого солдатові не звикати. На те він і солдат. Але тепер стурбований розвідник відвів погляд.

Знічев’я трохи помацавши правою рукою, він спробував вивільнити ліву. Марно. Потім надаремно силкувався поворухнути головою. Дуже дратувала ця нерухомість ще й тим, що годі було вгадати її причину. За якийсь час Джером спробував видобути ноги з-під мотлоху, напружуючи міцні м’язи, та тут йому сяйнуло: якщо ворухнути цей мотлох, то рушниця може розрядитися. Дивовижно, як тільки втримався в ній набій після всього, що сталося. Втім, на пам’яті були подібні випадки. Згадалося, як одного разу Сірінґ, оскаженівши, розчерепив кольбою голову ворожому солдатові. Лише опісля спостеріг, що зброя, якою він так хвацько вимахував, ухопивши за цівку, була заряджена й зі зведеним курком. Звісно, якби жертва знала це, то довше чинила б опір.

Джером завжди підсміхався, споминаючи цей промах часів своєї зеленої солдатчини, та тепер йому було не до сміху. Ще раз зиркнув на дуло. На мить здалося, що воно рухається – наближається.

Знову кинув оком у далину. Увагу привернули вершки дерев ген там, за полем. Він і не помічав раніше, яке легке, наче пух, верховіття, яке темно-голубе небо, навіть поміж гілками, що своєю зеленню трохи відсвітлюють блакить, а понад головою – мало не чорне. «Під обід уже буде прикра спека, – майнула думка. – Цікаво, в якому напрямку я дивлюся».

Судячи з тіней, лице повернуте на північ. Принаймні сонце не разитиме очей, а північ... там же дружина й діти.

– Ет! – гукнув Джером. – До чого тут вони?

«Раз я не можу звідси вибратися, – подумав він, заплющивши очі, – то хоч посплю. Заколотники відступили, й цілком певно, що декотрі наші хлопці вештаються тут і грабують. Ось вони мене й знайдуть».

Однак не спалося. Мало-помалу заболіло в лобі – тупо, мулько, спершу ледь помітно, а тоді дедалі дошкульніше. Якщо розплющити очі – біль вгамовується, заплющити – повертається. «Хай тобі біс!» – лайнувся Джером і знову задивився в небо. Прислухався до пташиного співу – дивовижних металевих ноток жайворонка, що нагадували дзенькіт тремтливих клинків, і занурився у приємні спогади про дитинство. Знову бавився з братиком і сестричкою, гасав полями й галасував, полохаючи жайворонків, що насиджували яйця. Знову входив у темний ліс за полем і несміло простував ледь помітною стежиною до Привидової скелі. Із тремтливим серцем спинявся біля Мертвякової печери, прагнучи розгадати її страхітливу таємницю. А тепер уперше спостеріг, що вхід до заклятої печери обрамлений металевим кільцем. Куди й ділися спогади – Джером прикипів поглядом до дула. Зараз воно здавалося неймовірно далеким і ще зловіснішим. Крикнув і, вражений тим, що почулося в його голосі, – ноткою страху, – збрехав самому собі, щоб виправдатись: «Якщо не волатиму на допомогу, то так і пролежу тут, до скону».

Він уже й не намагався ухилитися від втупленого в лице погрозливого чорного вічка. На мить відводив очі вбік, виглядаючи допомоги, хоча й землі не було видно з-поза руїни, і, покірний нездоланним чарам, знову переводив погляд, на рушницю. Стуляв з утоми повіки – тут же різкий біль у лобі, лиховісна провість від кулі, примушував розклепити їх.

Надто великий тягар тиснув на нерви й мозок, і природа час від часу давала їм полегшу – непритомність. Вкотре вже очунявши, Сірінґ відчув дошкульний біль у правій руці. Кілька разів стиснув пальці, потер ними долоню – і відчув, що вони вологі й слизькі. Не бачив кисті, та знав, що вона у крові. У без-пам’яті натовк руку об зазублені уламки й поранив її скабками.

Джером постановив прийняти свою долю мужньо. Звичайний, простий собі солдат, не побожний, не мислитель, він не міг стріти смерть як герой, з мудрими й крилатими останніми словами, хай навіть і знайшовся б слухач. Зате міг загинути як справжній чоловік. Так і зробить. Якби ж то знаття, коли сподіватися пострілу!

Звідки не взялося кілька пацюків. Мабуть, домовилися були в повітці. Метушаться. Один виліз на купу дерев’яччя понад рушницею, за ним ще один, і ще. Сірінг споглядав те спершу байдуже, а по якімсь часі, зацікавившись, приязно. Та коли сяйнула думка, що ці тварюки можуть зачепити гашетку, вилаявся й став їх відганяти. «Нічого вам тут робити!» – крикнув.

Пацюки втекли. Потім вони повернуться, кинуться на обличчя, відгризуть носа, перекусять горло. Джером це знав, та сподівався, що на той час буде вже мертвий.

Ніщо тепер не могло відвернути його погляду від чорного вічка з металевим обідком. Пронизливий біль у лобі не вгамовувався. Поступово всвердлювався в мозок – глибше й глибше, аж поки наткнувся на цурупалок під потилицею. Цієї ж миті став нестерпний. Доводилося мимохіть бити скаліченою рукою об гострі скіпки, щоб хоч щось протиставити цьому жахливому болю. А той пульсував – помалу й розмірено, щораз сильніший і сильніший. Час від часу Сірінґ скрикував, коли йому здавалося, що це вже фатальна куля проникла у мозок. Уже не думав про дружину, дітей, дім, вітчизну й славу. Стерлося все, що було в пам’яті. Щез увесь світ, ані сліду не зосталося. Ось тут, у безладно нагромаджених балках і дошках, – його єдиний всесвіт. Тут безсмертя. Кожний напад болю – безконечне життя. Пульсування відлічують вічність за вічністю.

Джером Сірінґ, сміливець, гроза ворогів, сильний, незламний воїн, поблід, як привид. Відвисла щелепа, вирячилися очі, затремтіла кожна жилка, все тіло вкрилося холодним потом. Чоловік заверещав. Не збожеволів – перелякався до смерті.

Мацаючи пораненою, закривавленою рукою, він натрапив на уламок дошки. Вхопив, потягнув і відчув, що вона зрушила з місця. Дошка лежала поздовж тіла, і, орудуючи передпліччям з якнайбільшим розмахом, на який тільки міг здобутися, йому вдалося посунути її на кілька дюймів. Нарешті вона вивільнилася з-під мотлоху, яким були засипані ноги. Тепер є змога відірвати її від землі всю, цілком. З’явилася надія: може, вдасться відтягти цей уламок назад, звести передній кінець і повернути рушницю вбік; або ж, якщо її заклинило, принаймні затулити дуло. І Джером штовхав дошку далі, дюйм за дюймом, тамуючи віддих, щоб часом не змарнувати всієї затії, і не в змозі відвести очей від дула. Ану ж тепер воно поспішить скористатися з нагоди, поки така ще є.

Що ж, чогось таки він домігся. Зосередившись на спробі порятуватися, став менш чутливий до болю в голові й уже не дрижав. Однак і досі його мордував страх. Зуби цокотіли, наче кастаньєти.

Уламок дошки вже не слухався руки. Він тяг його що є сили, зсунув, наскільки зміг, та оцупок вперся в якусь перешкоду за головою, а передній кінець сягав задалеко, годі було вивести його через завал до цівки. Був десь на такій відстані, як і гашетка, що її, не закриту мотлохом, невиразно бачило праве око. Сірінґ спробував зламати дошку, але не мав чим її підважити. Після такої невдачі знову посилився страх – удесятеро. Здавалося, чорний отвір дула погрожує наглою й неминучою смертю – карою за бунт. Озвався ще дужчим болем шлях кулі крізь мозок. Тіло знову пройняв дрож.

Несподівано чоловік опанував себе. Перестав дрижати, зціпив зуби й насупив брови. Ще не всі засоби оборони вичерпано. У голові сама собою сформувалася думка – новий план битви. Піднявши передній край дошки, Джером Сірінґ обережно протиснув його крізь завал і впер у скобу спускового гачка. Помалу потягнув уламок до себе, відчув, що той ходить вільно, і, заплющивши очі, щосили натиснув на гачок. Рушниця не вистрілила! Розрядилася, випавши з руки, ще тоді, коли завалився оборіг. Однак і без пострілу зробила свою справу.

Лейтенант Адріан Сірінґ, командир сторожового загону на ділянці, тій самій, якою пройшов на завдання його брат Джером, сидів за бруствером траншеї і прислухався. Його вухо ловило кожен звук. Крик птахів, вереск білки, шум вітру в соснових кронах – усе це фіксував його напружений слух.

Зненацька десь попереду його застави пролунав приглушений гуркіт. Ніби будинок завалився. Лейтенант несамохіть глянув на годинник. Шоста година вісімнадцять хвилин. Цієї ж миті до нього підійшов штабний офіцер.

– Лейтенанте, – сказав, відкозирявши, штабіст, – полковник наказує вам просунутися вперед і розвідати розташування сил супротивника, якщо виявите їх. Якщо ж ні, то просувайтеся, доки не отримаєте наказ зупинитися. Є підстави вважати, що ворог відступив.

Адріан не відповів, лише кивнув. Штабний офіцер пішов собі. За якусь хвилину сержанти тихо віддали наказ рядовим. Ті вибралися з окопів, розгорнули колону й рушили. Йшли, зціпивши зуби, їхні серця калатали.

Солдати простували полем до гори. Минаючи з обох боків зруйновану повітку, нічого не зауважили. Лейтенант, що йшов трохи позаду своїх підлеглих, кинув на неї цікавим оком і вгледів мертве тіло, привалене дошками й балками. Так засипане пилюкою, що мундир виглядав сірим, як у конфедератів. Жовтувато-біле лице, запалі щоки й скроні, випнуті гострі вилиці, лоб, що здавався неприродно вузьким. Під злегка задертою губою видніли судомно зціплені білі зуби. Важке вологе волосся. Обличчя мокре, як і зарошена трава навкруги. Не помітивши рушниці, лейтенант вирішив, що цю людину на смерть придушило балкою.

– Загинув десь тиждень тому, – коротко й різко сказав Адріан Сірінґ. Рушив і мимохіть дістав годинника, немов хотів перевірити своє припущення. Була шоста година сорок хвилин.

⥈

Убитий під Ресакою

Найкращим вояком у нашому штабі був лейтенант Герман Брейл, один із двох ад’ютантів. Уже й не скажу, звідки наш генерал узяв його. Здається, з якогось огайського полку. Ніхто з нас раніше не знав Германа. Дивно, якби хтось таки знав, бо серед нас не було бодай двох вихідців із того самого штату чи навіть із сусідніх штатів. Генерал, мабуть, вважав кожну посаду у своєму штабі відзнакою, якою належить нагороджувати розсудливо. Аби часом не викликати регіональних заздрощів і не піддати небезпеці цілісність країни в жодному зі штатів, які наразі становили цілість. Наш командир і не гадав призначати на штабні посади підкомандних йому офіцерів. Щось там крутив у верховній ставці і добирав кандидатури в інших військових підрозділах. За таких обставин служба мала бути справді чимось надзвичайним, щоб про військовика могли почути його родичі та друзі дитинства. Хай там як, а все-таки «звучні труби слави⁴» захрипали від вихваляння.

Лейтенант Брейл мав зріст понад шість футів. Статурний, світловолосий, з блакитно-сірими очима. Зазвичай наділених такою зовнішністю люди вважають великими сміливцями. Зодягнений у повний парадний однострій, особливо в бою, коли більшість офіцерів воліє менш яскраву уніформу, він був дуже показний, одразу впадав в око. Мав манери джентльмена, розум науковця і серце лева. Було йому близько тридцяти років.

Невдовзі ми всі полюбили Брейла так, як досі чудувалися з нього. У битві біля Стоунз-Рівер – першій після того, як лейтенанта перевели до нас, – ми спостерегли, що він має дуже негарну, як на воїна, рису: хизується своєю хоробрістю. Упродовж усієї жахливої січі, коли хистка, зрадлива перемога переходила з рук в руки, коли наші підрозділи билися то на розлогих бавовникових полях, то в густих кедрових заростях, то за невисоким залізничним насипом, він навіть і гадки не мав ховатися від кулі. Ховався хіба що за суворим наказом генерала, а той мав купу інших справ, крім турботи про життя штабних офіцерів чи рядових солдатів.

У всіх пізніших баталіях Брейл поводився так само. Сидів на своєму огирі, неначе кінна статуя, відкритий пальбі, під зливою куль та шрапнелі. Так, обов’язок велів виконувати наказ, але й дозволяв перегодити до пори, коли, не наражаючись на лихо та набуваючи репутацію людини із здоровим глуздом, лейтенант міг би діяти в безпеці, яка можлива під час короткого затишшя між стріляниною.

Та й тоді, коли – з пошани до своїх піших командирів, а чи просто однополчан – Брейл був не на коні, нічого не змінювалося. Стояв, немов скеля, на відкритій місцині, коли офіцери та солдати ховалися від вогню. В той час як старші за віком і званням, безсумнівно сміливі люди десь за гребенем гори лояльно берегли своє безконечно дороге вітчизні життя, цей молодик по-пустому вистоював на гребені, підставивши груди під рясний обстріл.

У битвах на відкритому просторі часто буває, що ворожі війська годинами стоять дуже близько – каменем докинути – одне супроти одного. Тоді бійці туляться до землі, як до коханої дівчини. Так само розпластуються на належному їм місці й бойові офіцери, а штабні, коли їхні коні вбиті або відіслані в тил, плазують під пекельним покривалом свистючого олива й ревучого заліза, навіть не помишляючи про якусь там гідність.

Так, тоді штабному офіцерові бригади непереливки. Життя під загрозою, єство шарпають мінливі почування. Із порівняно безпечної позиції, вціліти на якій цивільна людина вважала б дивом, штабника пошлють передати наказ командирові розпростертих на землі солдатів фронтового підрозділу – особі наразі непримітній. Нелегко її знайти, шукаючи поміж заклопотаних людей, яким зовсім не до тебе, та ще й у такому гаморі, що і питання, і відповіді доводиться показувати на мигах. Тоді втягуєш голову в плечі, згинаєшся у три погибелі й перебігаєш з місця на місце так хутко, як тільки можеш, ставши предметом жвавого зацікавлення кількох тисяч завзятих снайперів. А повертаючись звідти... а втім, не кожному вдасться повернутися...

Брейл поводився геть інакше. Довіривши коня – він любив і беріг свого рисака – ординарцеві, спокійно рушав пішки на смертельно небезпечне завдання. Йшов випростаний, анітрішки не згинаючись. Його статурна постать у мундирі приваблювала, дивовижно манила очі. Ми дивилися на нього, затамувавши дух, похоловши. Якось, було, один із наших, страшенний заїка, так розхвилювався, що крикнув мені:

– З-з-заклад-д-даюся на д-два д-д-долари, що його з-з-застрелять! Н-н-не д-добереться д-д-до ок-к-копу!

Я не прийняв цього брутального закладу. Був певен, що застрелять.

Віддам належне пам’яті цього сміливця. У його ризикових вилазках ніколи не було показної бравади, після них він ніколи не вихвалявся. А коли хтось із нас наважувався його напучувати, Брейл мило всміхався й віджартовувався у такий спосіб, що ніяк було вести мову далі. Одного разу він сказав:

– Капітане, якщо колись я й пошкодую, що не слухався ваших настанов і напучень, то, сподіваюся, тоді мою останню годину скрасять звуки вашого любого голосу. Шепнете мені на вухо благословенне: «А чи не казав я тобі?»

Ми посміялися з капітана – не знати чому, і цього самого дня по обіді його посікли на решето із засади. Брейл спинився, старанно вклав мерця, випростав йому ноги й склав руки на грудях. Посеред дороги, під зливою куль і картечі! Безперечно, дуже легко засуджувати таку поведінку, але її не можна не поважати. І Брейла шанували за нерозважність, що межувала з героїзмом. Зичили йому здорового глузду, та марно. Своє знав. Кілька разів зазнавав поранень. Одужавши, повертався, живий і здоровий, на службу.

Звичайно, рано чи пізно мав настати кінець. Хто нехтує закон імовірності, той накликає на себе невразливого ворога. Це сталося біля Ресаки, у штаті Джорджія, під час походу, що увінчався взяттям Атланти⁵. Перед нашою бригадою, у чистому полі, вздовж гребеня пологих пагорбів пролягала лінія ворожих шанців. З усіх країв цього поля, з узлісся було близько до ворога. Ми й сподіватися не могли зайняти цей відкритий простір раніше, ніж уночі, коли в пітьмі можна окопатися. Ми розташувалися півколом у лісі, за чверть милі від лінії оборони.

– Лейтенанте, передайте полковникові Ворду, щоб підійшов до позицій супротивника якнайближче, скільки змога, й не марнував боєприпасів на непотрібну стрілянину. Коня можете залишити тут.

Коли генерал віддав цей наказ, ми були на лівому фланзі. Полковник Ворд — на правому. Вказівка залишити коня безсумнівно означала, що Брейлові належить добиратися кружною дорогою, через ліс. Утім, зайво було вказувати. Піти навпростець — це цілком певно означало не доправити повідомлення. Ніхто й не зогледівся, як Брейл пустився верхи через поле, й одразу ж залунали ворожі постріли.

– Спиніть цього йолопа! – крикнув генерал.

Рядовий з охорони, честолюбний і нерозсудливий, кинувся сповняти наказ, і за яких десять ярдів він та його кінь знайшли смерть на полі слави.

Уже не чуючи команди повернутися, Брейл галопував уздовж окопів, за двісті ярдів від них. Не людина – картина! Його форменого картуза збила куля, довге світле волосся злітало й опадало в такт чвалу коня. Сидів у сідлі випростаний, недбало тримаючи повід лівою рукою й вільно погойдуючи правою. Досить було глянути на шляхетний профіль, коли вершник на скаку час від часу повертав голову, і було зрозуміло: до всього, що тільки є навкруги, ця людина ставиться спокійно й природно.

Драматичне видовище, але аж ніяк не театральне. Брейла безперервно й невлучно обстрілювали з рушниць. І наші хлопці рушили з лісу на виручку. Не дбаючи про себе, не зважаючи на зверхників, зривалися на ноги, вибігали в поле й поливали вогнем блискотливу висоту. Звідти на нічим не захищених солдатів сипався смертоносний град куль. До бою стала артилерія з обох боків. Вторувала реву людей і торохтінню пострілів глухими глибокими вибухами, стрясала землю, розтинала повітря пронизливим виском картечі. Артилерія супротивника трощила дерева на узліссі, оббризкувала їх кров’ю, а наша забруднювала чистий дим від його зброї хмарами пилу, що здіймався перед шанцями.

Якийсь час я спостерігав загальну картину битви, а тоді, глянувши у просвіт між двома хмарами диму й пороху, побачив Брейла – призвідця цієї січі. Його на всі заставки кляли вояки – і наші, і їхні. Непорушно стояв він під обстрілом, повернувшись лицем до ворожих лав. Біля нього лежав кінь. Я знав, чому лейтенант зупинився.

Цього ранку я, топограф, нашвидкуруч обстежив місцевість. Від горбів до лісу тягся глибокий звивистий яр. Звідси, де ми розташувалися, його не було видно. Брейл, звичайно, й не здогадувався про цю перешкоду, яку годі здолати верхи на коні. А тепер мав нагоду врятуватися – скочити в яр і сховатися за виступом крутосхилу. Якби ж то він удовольнився тим, що досі дивом уцілів. Але ні! Він не міг рушити вперед і не хотів повертатися назад. Застиг на місці, чекаючи смерті. Вона не забарилася.

Дивна річ – як тільки він упав, одразу ж вщухла пальба. Кілька поодиноких нечастих пострілів радше підкреслювали, ніж порушували запалу тишу. Немов з обох боків бійці раптом схаменулися й пошкодували, що скоїли безглуздий злочин. Четверо наших з ношами і сержант з білим прапором попрямували лугом до мертвого Брейла. Назустріч їм вийшов невеликий гурт офіцерів і солдатів – конфедератів. З непокритими головами стояли поруч носіїв, що забирали тіло. З пагорбів обізвалися флейти і барабан – похоронна мелодія. Великодушні вороги віддали честь полеглому герою.

Серед особистих Брейлових речей був вичовганий юхтовий гаманець. Він припав мені, коли генерал розподіляв пам’ятки по нашому фронтовому товаришеві.

Минув рік, відколи закінчилася війна. їдучи до Каліфорнії, я знічев’я став переглядати вміст цього гаманця. З одного відділення випав складений аркушик – лист без конверта. Писаний жіночим почерком, починався ніжним звертанням невідомо до кого. Імені не вказано.

Датований він був так: «Сан-Франциско, Каліфорнія, 9 липня 1862 р.». Внизу стояв підпис – «Дорогенька». Так і було – в лапках. Випадково в середині листа ця жінка назвала себе. Маріан Менденголл.

Пізнати було її культурність і добре виховання по цьому звичайному любовному листі; якщо любовний лист взагалі може бути звичайним. Написано небагато, зате змістовно. Ось найголовніше: «Містер Вінтерс, якого я завжди ненавидітиму за цю обмову, сказав мені, що в битві під Вірджинією, де його поранено, ти ховався, зіщулившись, за деревом. Мабуть, він хотів принизити тебе в моїх очах. Знав, що так і буде, якщо я повірю його розповіді. Я знесу смерть мого коханого воїна, але не боягузтво».

Ось ці слова колись, того сонячного пообіддя, далеко від Маріан Менденголл, убили сто чоловік. Хто тепер скаже, що жінка – слабка істота?

Одного вечора я прийшов до міс Менденголл, щоб віддати їй листа й сказати, що вона накоїла. Міс мешкала в гарній кам’яниці на Ринкон-Гіллі. Красуня, добре вихована – одне слово, сама чарівність.

– Ви були знайомі з лейтенантом Германом Брейлом, – різко сказав я. – Знаєте, звичайно, що він поліг у бою. Серед речей убитого був і цей лист. Я прийшов сюди, щоб повернути його вам особисто.

Машинально взявши аркушик, вона перебігла очима написане. Зашарілась і, всміхнувшись, глянула на мене.

– Дуже мило з вашого боку, хоча навряд чи варто було вам завдавати собі зайвого клопоту...

Раптом міс Менденголл здригнулася. Зблідла.

– Що це за пляма? – спитала вона. – Це ж, мабуть, не...

– Пані, – сказав я, – даруйте мені. Це кров найвірнішого і наймужнішого у світі серця.

Вона рвучко кинула папірець на жар у каміні.

– Фе! Я не переношу вигляду крові! – гидливо сказала міс. – Як він загинув?

Я несамохіть зірвався, щоб урятувати цей дорогий мені клаптик паперу, і тепер стояв поруч неї. Полум’я листа, що горів, віддзеркалилося в її очах, кинуло на щоку відсвіт – червоний, як пляма крові на папері. Ніколи в житті я не бачив нічого гарнішого, ніж це огидне створіння.

– Його вкусила гадюка, – відповів я.

1

Вільям Текумсе Шерман (1820–1891) – американський генерал. У Громадянській війні командував армією північан.

2

Вершина заввишки близько 600 м на північному заході штату Джорджія. Біля неї відбулася битва під час наступу північан на Атланту.

3

Гірський кряж між штатами Теннессі й Джорджією. Його штурм – кінцева фаза бою за Чаттануґу.

4

«Звучні труби слави» – трохи змінена цитата із сатиричного твору Джорджа Байрона «Англійські барди і шотландські оглядачі»(«English Bards and Scotch Reviewers», 1809): «Oh Amos Cottle – Phoebus what a name to fill the speaking trump...» – «О Амосе Коттле! Що за ім’я Феб! Як наповнить воно звучну трубу (майбутньої слави)»; Амос Саймон Коттл (1766–1800) – англійський літератор, автор двох епічних поем «Альфред» і «Падіння Камбрії», перекладач «Едди».

5

У вересні 1864 року війська північан під командуванням генерала Шермана взяли це місто.

Бій у Култеровій впадині

– Чи згодився б ваш мужній Култер поставити тут одну зі своїх гармат? Як гадаєте, полковнику? – спитав генерал.

Либонь, трохи піджартовував. Таж видно, що в цьому місці жоден артилерист, навіть найхоробріший, нізащо не поставить гармати. «Мабуть, – припустив полковник, – це добродушний натяк на те, що в нашій з генералом розмові я надто вже вихваляв мужність капітана Култера».

– Генерале, наш Култер згодиться поставити свої гармати будь-де, аби тільки снаряди долітали до адресатів, – махнувши рукою в бік супротивника, гаряче запевнив він.

– Це єдине підхоже місце, – сказав генерал. Отже, він зовсім не піджартовував. Спитав усерйоз.

Йшлося про впадину в обривистому гірському хребті – перевал, до якого крізь рідколісся круто й звивисто здіймалася проїжджа дорога, а далі трохи пологіше спускалася на терени, окуповані ворогом.

Хребет займала федеральна піхота, яку, здавалося, тільки тиск повітря й втримував на стрімкому гребені. По обидва його боки на відстані в одну милю не було місця, куди вдалося б доправити артилерію, крім хіба що дна впадини – дуже вузького, не ширшого від полотна дороги. З боку конфедератів його тримали під обстрілом дві батареї, розташовані за півмилі звідси – на узвишші за струмком. Усі гармати південців, крім однієї, ховалися поміж дерев фруктового саду. Оця одна – вияв зухвальства – стояла на відкритому просторі, перед пишним маєтком плантатора. Хоч і нахабно виставлена, як мішень, ця вогнева точка була в безпеці. Тільки тому, що піхотинцям-федералам заборонили по ній стріляти. Одне слово, того погожого літнього дня Култерову впадину, як її згодом назвали, годі було вважати позицією, на якій хтось добровільно поставив би «одну зі своїх гармат».

Гірську дорогу захаращувало кілька вбитих коней. Кілька вбитих людей акуратно, в рядок вкладено на її узбіччі й трохи віддалік, на схилі гори. Всі ці вояки, за винятком одного, були кавалеристи й належали до передового загону північан. Один служив квартирмейстером.

Генерал, командувач дивізії, та полковник, командувач бригади, разом зі своїми штабами та супроводом приїхали сюди, щоб подивитися на ворожі гармати. Ті зразу ж оповилися великими густими клубами диму. Навряд чи вдалося б розгледіти зброю, яка наділена властивостями каракатиці, тож спостереження тривало недовго. Його кінцевим підсумком стала розмова двох високих чинів, з якої починається ця оповідь.

– Це єдине місце, – задумливо повторив генерал, – з якого можна їх обстрілювати.

Полковник похмуро глянув на нього.

– Генерале, тут є місце тільки для однієї гармати. Однієї проти дванадцяти.

– Правду кажете. Тільки для однієї, – згодився генерал, вичавивши із себе щось віддалено схоже на усмішку. – Зате ваш відважний Култер вартує цілої батареї.

Очевидно іронічний тон. Полковник розсердився, але змовчав, не знайшовши слушних слів. Дух військової субординації не схвалює різкої відповіді, та й взагалі заперечення.

У цей час до перевалу під’їжджав верхи артилерійський офіцер разом зі своїм горністом. То був капітан Култер, молодик років двадцяти трьох, середній на зріст, худорлявий і гнучкий. В його позі на коні вгадувалося щось суто цивільне. На тлі інших військовиків він вирізнявся делікатними рисами обличчя, сірими очима, горбатим носом, вусами й довгим білявим волоссям, завжди трохи скуйовдженим. Капітанів однострій далекий від ладу. На поношеному картузі перекосився козирок. Мундир, застебнутий лише на один ґудзик над поясом, розхристався мало не на всі груди. Видно білу сорочку, порівняно чисту, як на похідні умови. Але така недбалість була тільки в одежі та поставі. На обличчі застиг вираз напруженої уваги. Час від часу Култер окидав бистрим оком, наче променем прожектора, всю околицю, переважно ж дивився на небо над впадиною. Тільки його й бачив у напрямку руху до перевалу, поки ще не дістався туди. Наблизившись до дивізійного та бригадного командирів, він машинально відкозиряв і вже проминув був їх, але полковник дав знак зупинитися.

– Капітане Култере, – озвався він, – на сусідній горі вороги встановили дванадцять гармат. Якщо я правильно зрозумів генерала, вам дадуть наказ поставити тут одну гармату й розпочати бій.

Запала мовчанка. Генерал незворушно дивився в далину – на пагорб, яким помалу піднімався вгору полк піхоти, пробираючись крізь густі зарості. Схил кишів ворожими піхотинцями, здаля подібними до простеленої клоччастої хмарки блакитного диму.

Ніби й не завважуючи генерала, капітан відповів – помалу й насилу:

– Сер, ви сказали, що вороги на сусідній горі? Чи близько від будинку ці гармати?

– Ага, то ви вже проїжджали цією дорогою. Так, зразу ж біля будинку.

– І їх конче треба... обстріляти? Це... категоричний наказ? – затинаючись, хрипко спитав Култер. Він зблід.

Прикро вражений цим запитанням, полковник крадькома зиркнув на старшого чином. На нерухомому, наче відлитому з бронзи, генераловому обличчі не було ані натяку на якийсь вираз. За якусь хвилину він поїхав геть разом зі своїм штабом і супроводом. Принижений і обурений, полковник мало не відправив Култера під арешт, але той раптом шепнув щось на вухо своєму горністові, віддав честь і поскакав до вершини перевалу. Завмерши з піднятим до очей біноклем на найвищому місці дороги, він вимальовувався на тлі неба, як кінна статуя. Горніст прожогом помчав униз дорогою й зник за деревами. У кедровому лісі заспівав горн, і тут же, миттю, на дорозі з’явилися два шестерики коней, що в клубах здійнятої пилюки з гуркотом тягли гармату й зарядний ящик. Знявши з передка зачохлену гармату, каноніри покотили її поміж трупами коней до фатальної вершини. Змах капітанової руки, кілька навдивовижу швидких рухів обслуги – і, не встигло у вухах ворожих солдатів, розташованих уздовж дороги затихнути торохтіння коліс, як схилом гори посунула велика біла хмара. Пролунав оглушливий залп, почався бій у Култеровій впадині.

Не варто докладно описувати перебіг цього примарного поєдинку без перемінного успіху. Змінювалася тільки міра розпачу. На хмарний виклик Култерової гармати зразу ж знялося дванадцять клубів диму в плантаторовому саду. Гримнула, відбилася відлунням дванадцятикратна відповідь. Відтак до самого фатального кінця федеральні каноніри вели безнадійний бій у суміші повітря й живого металу, що мислив блискавицею й орудував смертю.

Не бажаючи дивитися на людей, яким неможливо допомогти, й на криваву бійню, яку несила припинити, полковник забрався на гребінь гори, що був за чверть милі від капітанової гармати. Сюди долинав гуркіт, над невидимою впадиною здіймалося хмаровиння диму, як над кратером вогнедишного вулкана. Дивлячись у бінокль, полковник бачив гармати південців і оцінював, як міг, результати стрільби Култера... якщо тільки той ще живий і спрямовує вогонь. Було видно, що північани, знехтувавши вогневі точки, розташування яких видавали тільки димки пострілів, зосередилися на гарматі, що відкрито стояла на моріжку, перед самим будинком. Що кілька секунд розривалися снаряди над цією необачно виставленою гарматою й поряд з нею. Деякі влучали в будинок, про що свідчив дим над проламаним дахом. На землі лежали вбиті люди й коні.

– Якщо наші хлопці натворили такого з однією гарматою, то, мабуть, їм самим непереливки від вогню з дванадцяти, – мовив полковник своєму ад’ютантові. – Спустіться донизу і передайте командирові нашої позиції мої поздоровлення з влучною стрільбою.

Обернувшись до свого підлеглого – начальника штабу, він спитав:

– Чи зауважили ви, як неохоче підкорився наказу цей Култер, хай йому біс?

– Так, сер. Зауважив.

– Будь ласка, нікому ані слова про це. Гадаю, генерал не вдаватиметься до якихось звинувачень. Він і без того має клопіт. Муситиме пояснити, навіщо він влаштував таку незвичайну забаву для ар’єргарду противника, що відступає.

До них видерся крутосхилом молодий офіцер. Віддаючи честь, він водночас, важко відсапуючись, видихнув:

– Полковник Гармон наказав доповісти вам, полковнику, що гармати супротивника розташовано на відстані пострілу рушниці від нашої піхоти. Більшість їх добре видно з кількох пунктів гірського хребта.

Бригадний командир байдуже глянув на вістового.

– Знаю, – спокійно відповів він.

Молодик очевидно спантеличився.

– Полковник Гармон хотів би отримати дозвіл втихомирити цих гармашів, – пробурмотів він.

– Я б теж хотів отримати такий дозвіл, – тим самим тоном відповів полковник. – Передайте від мене привіт полковникові Гармону. Скажіть йому, що наказ генерала не стріляти з рушниць досі залишається чинним.

Вістовий козирнув і рушив униз. Крутнувшись на підборах так, що вони вгрузли в землю, бригадний командир знову задивився на ворожі гармати.

– Полковнику, – сказав начальник штабу, – не знаю, чи варто мені про це говорити, але тут щось не так, як має бути. Чи знаєте ви, що капітан Култер родом із Півдня?

– Не знаю. Справді?

– Я чув, що минулого літа дивізія, якою тоді командував наш генерал, кілька тижнів таборувала неподалік Култерового житла...

– Послухайте! – перебив полковник, застережливо підвівши руку. – Чуєте?

Цієї миті залягла тиша. Замовкла гармата північан. Штабники, ординарці, піхотинці за гребенем хребта – всі напружено дослухалися й придивлялися до вигаслого кратера. Над ним раз по разу здіймався димок – чужий, від вибуху ворожого снаряда. Зазвучав горн, долинув негучний стукіт коліс, а за якусь хвилину канонада поновилася – з іще більшим завзяттям. Розбиту гармату замінили справною.

– Таким чином, – повів далі штабний офіцер, – генерал познайомився з Култеровою родиною. Не знаю, як там воно було, але сталося щось прикре. Здається, через господиню оселі – запеклу сецесіоністку, як і всі домочадці, крім самого Култера. Зрештою, вона чудова дружина й справжня леді. Одне слово, надійшла скарга до штабу головнокомандувача – і генерала перевели в нашу дивізію. Дивно, що Култерову батарею згодом зарахували до складу тої ж таки дивізії.

Полковник звівся з кам’яної брили, на якій вони сиділи удвох. Його очі спалахнули праведним гнівом.

– Послухайте-но, Моррісоне, – сказав він, дивлячись у вічі любителеві пліток. — Звідки ви дізналися цю історію? Від когось порядного чи від брехуна?

– Я б не хотів вплутувати того, хто мені її розповів, якщо на те нема особливої потреби, – злегка почервонів начальник штабу. – Зате можу заприсягтися головою, що загалом це правда.

Полковник обернувся до невеликого гурту офіцерів віддалік.

– Лейтенанте Вільямзе! – гукнув він.

Один із офіцерів відділився від гурту, підійшов до полковника й, відкозирявши, сказав:

– Пробачте, сер. Я гадав, що вам уже доповіли. Вільямз загинув біля гармати. Що накажете?

Саме лейтенанту Вільямзові випала честь передати командирові батареї полковникове поздоровлення з влучним вогнем.

– Підіть, – відповів полковник, – і розпорядіться, щоб цю гармату негайно відвели звідти. Ні... Я сам піду.

Він стрімголов кинувся вниз крутояром, до впадини, перестрибуючи через валуни й продираючись крізь зарості. Навздогін безладно рушили його підлеглі. Біля підніжжя гори вони сіли на коней і жвавим клусом поскакали до дороги. Там повернули до впадини. Перед очима відкрилося жахливе видовище.

Заглибина завширшки якраз на одну вогневу точку була захаращена уламками принаймні чотирьох гармат. Помітна для інших тиша запала тільки тоді, коли розтрощили останню з них. Уже бракувало солдатів, щоб швидко замінити її новою. Металеві уламки громадилися обабіч дороги. Людям вдалося розчистити коридор посередині, крізь який тепер гатила п’ята гармата. Людям? Та вже скоріше демонам із пекла! Усі без картузів, усі оголені до пояса. Спітніла шкіра, почорніла від пороху, вкрита кривавими плямами. Рвучко й нестямно, як одержимі, вояки забивають заряд, орудують банником і витяжним шнуром. Щоразу після віддачі впираються в колеса розпухлими плечима та закривавленими руками й штовхають важезну гармату на місце. Тут ніхто не командує. У цьому жахливому гармидері гарматних залпів, розривів снарядів, свисту металевих осколків і дерев’яних трісок не чутно людського голосу. Офіцерів, якщо вони тут є, не відрізниш від солдатів. Усі працюють разом на совість, воюють до загину. Прочистивши гармату, заряджають її, наводять на ціль і стріляють.

Полковник раптом спостеріг досі небувале в його воєнній практиці – неприродне й моторошне: з жерла гармати текла кров! Тимчасово забракло води, тому канонір умочав губку в баюрці крові, що натекла з рани його товариша. Усі працювали злагоджено, не заважали один одному. Кожен знав, що йому робити. Коли падав один із бійців, тоді наче з-під землі з’являвся інший і ставав на його місце, щоб згодом упасти самому.

Упереміш із рештками гармат лежали останки людей – місиво з плоті та заліза. Гірською дорогою просувалася жахлива процесія – повзли рачки, сунули поранені, які ще могли рухатися. Пожалівши побитих людей, полковник послав свою кавалькаду в обхід дороги, а сам мусив їхати по тілах очевидних мерців, щоб не добивати копитами півмертвих. Спокійно пробираючись у глиб цього пекла, він проїхав повз гармату й у півтемряві після останнього пострілу поплескав по щоці каноніра, який тримав банника. І тим самим звалив його з ніг. Вояк упав, вважаючи себе вбитим. На його місце з диму вискочив чи то чоловік, чи то демон. Різко спинившись, він кинув на вершника нелюдський погляд. Поміж чорних губ виблискували білі зуби, під закривавленим лобом палали жаринами люто витріщені очі.

Полковник владним жестом звелів йому відступити назад. Демон уклонився на знак покори. То був капітан Култер.

Водночас із полковниковим жестом, що припинив канонаду, на всьому полі битви запала тиша. Обірвалася вервечка ворожих снарядів, що влітали у смертельну впадину. Армія південців відступила вже кілька годин тому. Командир ар’єргарду, що дуже довго втримував свою позицію й ризикував, сподіваючись втихомирити північан, цієї дивної вирішальної миті сам втихомирився.

– Я й не гадав, що моя влада аж так далеко сягає, – жартома сказав комусь полковник, їдучи до узвишшя, щоб дізнатися, що ж там насправді сталося.

За якусь годину його бригада стала бівуаком на покинутих противником позиціях, і солдати знічев’я розглядали – з дрібкою побожності, неначе священні реліквії, – добрий десяток пошматованих коней і три розбиті гармати. Південці забрали своїх загиблих. Надто вже великою втіхою стала б для ворогів картина їхніх понівечених тіл.

Звісно, полковник і вся його бойова братія розмістилися в плантаторовому будинку. Хоч і понищений артилерійським вогнем, та все-таки краще в ньому, ніж просто неба. Меблі розкидані й потрощені, стіни і стеля в кількох місцях пробиті й обвалені, всюди тхнуло пороховим димом. Зате майже вціліли ліжка, скрині з жіночою одежею й креденці з начинням. Тож нові постояльці влаштували собі доволі вигідний нічліг, а випадок зі стертою з лиця землі Култеровою батареєю став цікавою темою для розмов.

Під час вечері в їдальню зайшов ординарець і попросив дозволу звернутися до полковника.

– Що сталося, Барборе? – приязно спитав той.

– Полковнику, в погребі щось не те. Не знаю, в чому річ. Там хтось є. Я пішов туди розвідати, й...

– Спущуся вниз і подивлюся, – зводячись на ноги, озвався один із штабних офіцерів.

– Я теж піду, – сказав полковник. – Решта хай залишиться тут. Ведіть нас, ординарцю.

Прихопивши зі стола свічку, вони зійшли сходами до погреба. Ординарцем тіпало. Свічка давала слабке світло, але в підземеллі зразу ж вихопила з пітьми постать. Людина сиділа на підлозі, спершись на чорний кам’яний мур, вздовж якого вони рухалися. Звівши коліна, вона низько схилила голову. Повернутого в профіль обличчя не було видно – його приховувало довге світле волосся приховувало щоки, а нижче спадала великою сплутаною масою й стелилася на підлозі дивовижна, неймовірно темна борода. Усі троє мимоволі зупинилися. Полковник забрав свічку в ординарця, якого брали дрижаки, підійшов до постаті й придивився до неї. І побачив, що довга чорна борода – це волосся мертвої жінки. Небіжка стискала в руках неживу дитину. їх обох обіймав чоловік, тулив до грудей і вуст. Волосся чоловіка й жінки забарвила кров. За крок-два від них у битій долівці зяяла яма, в якій стримів округлий, зазублений з одного боку осколок снаряда. Біля ями лежала відірвана нога дитини.

Полковник якнайвище підніс свічку. У кімнаті над погребом було пробито підлогу, з країв діри віялом звисали розтрощені дошки.

– Ненадійне бомбосховище цей каземат, – поважно розсудив він.

Йому було невтямки, що така оцінка події хибує на дріб’язковість.

Вони трохи постояли біля цієї групи. Штабний офіцер думав про свою перервану вечерю, ординарець сушив голову, що там в одній із бочок на тому кінці погреба. Раптом чоловік, якого вони мали за мертвого, звів голову й спокійно подивився їм у вічі. На його чорному як вугілля обличчі збігали від очей по щоках білі звивисті лінії, неначе татуйовані. Губи сіруваті, як в артиста, що затримувався негром. На лобі запеклася кров.

Штабний офіцер відступив на крок, ординарець – на два.

– Що ви тут робите, чоловіче? – спитав полковник, не зрушивши з місця.

– Це моя оселя, сер, – ввічливо відповів незнайомець.

– Ваша? Он як! А це хто?

– Це моя дружина і дитина. Я капітан Култер.

⥈

Жорстока сутичка

Восени 1861 року в самому серці лісів Західної Вірджинії самотньо сидів уночі чоловік. Цей гористий край Чит-Маунтин – один із найпустельніших на континенті, однак тої ночі аж ніяк не бракувало людей поблизу. За якусь милю від цього чоловіка розташувався затихлий такої пори табір бригади федеральної армії. Десь зовсім поряд, може й ще ближче, ніж табір північан, засіли ворожі військові частини. Не знати, скільки солдатів вони налічували. Саме через непевність у розташуванні та силі супротивника й опинився в лісовій глушині цей молодий офіцер піхотного полку північан. Разом зі своїми підлеглими – сторожовим загоном – він мав оберігати заснулих у таборі товаришів від усіляких несподіванок. Як тільки стемніло, молодик розставив солдатів нерівним ланцюгом, відповідно до природних умов, за кількасот ярдів від місця, де він тепер був. Лінія дозору пролягла в лісі, серед скель і лаврових заростей. Чатові стояли за п’ятнадцять-двадцять кроків один від одного, причаївшись і виконуючи наказ про цілковиту тишу та недремну пильність. За чотири години, якщо не трапиться нічого лихого, на зміну прийдуть свіжі люди з резерву, що тепер під орудою капітана відпочивають у тилу, на правому фланзі. Перш ніж розставити вартових, наш молодий офіцер вказав двом сержантам місце, на якому його можна буде знайти, коли обставини вимагатимуть від зверхника дати пораду підлеглим або перейти на передову лінію.