Зібрання творів

У цьому доволі спокійному місці віддавна не ходжена лісова дорога розходилася двома звивистими відгалуженнями, які губилися в тьмяному місячному посвіті. На кожному з них, за кілька кроків позаду передової лінії, стали на варту сержанти. Обов’язок дозорців полягає не в тому, щоб чинити збройний опір, тож у разі несподіваної атаки ворога їм належить відступити цими двома відгалуженнями й зійтися на розвилку, де весь підрозділ можна зібрати докупи й вишикувати. Ось таким скромним способом молодик показав дрібку своєї стратегічної здібності. Якби Наполеон повівся так само завбачливо під Ватерлоо, то переміг би в цій битві і його скинули б дещо пізніше.

Молодший лейтенант Брейнерд Байрінґ був хоробрий і тямущий офіцер, дарма що юний і не дуже досвідчений у ремеслі вбивати співвітчизників. На самому початку війни він записався рядовим до армії північан і, нічого не тямлячи у військовій справі, тільки завдяки освіті та гарним манерам став першим сержантом роти. Йому поталанило позбутися ротного капітана – допомогла конфедератська куля, й відтак дістати офіцерський чин. У кількох боях – під Філіппі¹ й Ґринбраєром², біля гори Рич-Маунтин³ і форту Коррикс-Форд⁴ – Байрінґ спромігся на хоробрість якраз до міри, щоб не привертати до себе надто пильної уваги старших офіцерів.

Уподобавши азарт битви, він, проте, не міг бачити полеглих – їхніх глиняних облич, згаслих очей і задубілих тіл, неприродно всохлих чи роздутих. Почував до трупів незбагненну неприязнь – щось понад звичайну фізичну та духовну огиду, властиву нам усім. Безперечно, це пояснювало його надмірною вразливістю. Усі ці бридкі жахіття вражали тонке чуття краси. Хай там яка була причина, та молодик, кинувши оком на мертве тіло, мимохіть проймався обридженням із дрібкою образи та злості. Зовсім не сприймав того, що інші люди мають за велич смерті й відповідно шанують. Він міг тільки ненавидіти смерть – не мальовничу, не зворушливу й не урочисту штуку, а гидотну в усіх її виявах і значеннях. Байрінґ був насправді відважніший, ніж гадали товариші на службі. Ніхто з них навіть не здогадувався, що він панічно боїться цієї штуки, яку завжди ладен накликати на себе.

Розставивши рядових і давши вказівки сержантам, лейтенант повернувся на свій пост, сів на колоду й став вартувати – пильно, всіма чуттями. Щоб було зручніше сидіти, він попустив портупею, вийняв із кобури важкого револьвера й поклав на колоду поруч себе. Почувався він справді дуже вигідно, хоча навряд чи думав про те: надто вже сторожко ловив вухом кожний звук, що міг означати небезпеку, – вигук, постріл чи кроки сержанта, що йде повідомити про щось важливе. З високості, з безкрайого розлитого океану місячного сяйва, струменіли тонкі потічки, розбивались об гущу гілля, сочилися на землю й збирались у світляні калюжки поміж лавровими заростями. Але це скупе світло тільки відтінювало чорноту довкілля, яке Байрінґова уява населяла надприродними істотами – грізними, химерними й потворними.

Людині, яка хоч раз спізнала зловісну змову темряви, тиші й безлюддя в нічній глушині пралісу, зайво пояснювати, що в цьому світі звичайні, буденні речі стають геть іншими. Дерева туляться одне до одного, неначе пройняті страхом. Навіть тиша зовсім не така, яка буває вдень. Вона повниться майже нечутним моторошним шепотом – привидом віддавна мертвих звуків. Живі тут теж лунають, таких не почуєш в інший час, а тим паче – в іншому місці. Озиваються дивовижним співом нічні птахи. Верещать дрібні тваринки, уві сні чи наяву зіткнувшись із хижаками, що підкралися тихцем. Зашаруділо опале листя – чи то плигнув деревний щур, чи то м’яко ступила пантера. Чому хруснула гілка? Чому сполохано й боязко зацвірчала в кущах зграйка пташок? Безіменні звуки, безтілесні форми, невидимі переміщення, незримі рухи... Ох, діти сонячного світла та газових ліхтарів, як мало ви знаєте про навколишній світ!

Хоча неподалік Байрінґа стояли на варті озброєні й пильні товариші, він почувався самотнім як палець. Пройнявшись урочистим, таємничим духом глупої ночі й дрімучого лісу, лейтенант втратив зв’язок із усім видимим та чутним. У безмежному бору немає ні людей, ні їхніх осель. Всесвіт став первозданною загадкою безформної, нескінченної пітьми, а Байрінґ – одиноким онімілим розгадувачем цієї предвічної таїни. Поринувши в такі думки, навіяні настроєм, він не завважував плину часу. А з цим плином нечасті плями світла поміж деревами перемістилися, змінили обриси та розміри. Лейтенантове око впало на одну з них, біля самої дороги, і помітило щось дивне. Ця річ лежала поруч, перед самими очима, й він міг би заприсягтися, що раніше її тут не було. У ній, хоч і почасти прихованій мороком, угадувалася постать людини. Байрінґ різко підтяг портупею і схопив пістолета – знову опинився у світі війни, знову став професійним убивцею.

Постать не рухалася. Звівшись, із пістолетом напоготові, лейтенант підійшов до неї. Людина лежала горілиць, до пояса занурена у пітьмі. Байрінґ напружив зір, придивився до обличчя й побачив, що це мрець. Від огиди та нудоти молодий офіцер здригнувся й відсахнувся. Знову сівши на колоду, він чиркнув сірником і закурив сигару – геть забув про обачливість. У раптовій чорноті, яка настала після короткочасного спалаху, зразу полегшало: не видно цієї бридоти. А проте Байрінґ вдивлявся туди, де лежав небіжчик, і той вимальовувався дедалі виразніше. Здавалося, навіть трохи наблизився.

– Хай його чорти вхоплять! – промимрив лейтенант. – Чого йому треба?

Мертве тіло, очевидно, потребувало тільки душі.

Відвівши очі, молодик замугикав собі під ніс, але враз обірвав мелодійку на половині такту й глянув на тіло. Його дратував цей труп, хоча спокійнішого сусіда, ніж він, годі й уявити. А тут іще звідки не взялося якесь невиразне, досі не спізнане почуття. Не страх – скоріш усвідомлення чогось надприродного, в яке ніколи не вірилося.

– Це в мені озивається успадковане почуття, – заспокоював сам себе Байрінґ. – Гадаю, минуть тисячі, а то й десятки тисяч років, перш ніж людство переросте цей спадок. Коли й де він виник? Мабуть, у сиву давнину – на рівнинах Середньої Азії, званих колискою людського роду. Те, що ми вважаємо забобоном, наші предки-варвари мали за обґрунтоване переконання. Еге ж, на підставі якихось невідомих нам фактів вони вірили, що мрець – це лиха істота, наділена неймовірно великою силою чинити зло, причому свідомо й цілеспрямовано. Ймовірно, такий забобон був однією з головних засад їхньої похмурої релігії й тодішні шамани настійливо проповідували його, як ото нинішні священики проповідують безсмертя душі. Мірою того, як арійці помалу просувалися через кавказькі хребти й розселялися в Європі, нові умови життя неминуче викликали появу нових вірувань. Давнє повір’я про ворожість мерців занепадало, згодом зникло навіть із переказів, а однак залишило по собі страх перед померлими. Він передається з покоління в покоління і став частиною нас самих, увійшов у плоть і кров.

Снуючи цю думку, лейтенант вже й забув, звідки вона взялася. А тоді несамохіть кинув оком на труп, від якого зовсім відступила темрява. Стало видно загострений профіль, задерте підборіддя й усе обличчя, примарно бліде в місячному світлі. Сірий однострій рядового конфедерата розхристаний. Поли розстебнутих мундира та жилета відкинуто. Під білою сорочкою запався живіт, різко позначилися долішні ребра й неприродно випнулися груди. Руки розкинуті, ліва нога підібрана під тіло так, що далі нікуди. Вся поза видавалася навмисно прибраною, щоб справити якнайразючіше враження.

– Тьху! – вигукнув Байрінґ. – Це, мабуть, був лицедій!.. Атож, він знає, як зіграти роль мерця.

Рішуче перевівши очі з мертвяка на лісову дорогу, лейтенант знову пустився мудрувати:

– Цілком ймовірно, що похорон не належав до звичаю наших середньоазійських предків. Якщо так, тоді можна витлумачити їхній страх перед небіжчиками. Ті й справді несуть у собі загрозу та зло, бо ж поширюють пошесть. Тому батьки навчали дітей оминати місця, де лежать мерці, й утікати світ за очі, якщо ненароком наткнуться на неживе тіло... Мабуть, і мені було б не зайве якнайдалі відійти від цього чолов’яги.

Байрінґ уже був звівся, але раптом згадав свої слова, сказані рядовим дозорцям та офіцерові, що мав заступити його на варті: будь-коли знайдете мене на цьому розвилку. Йшлося також про справу честі. Покинеш пост – подумають, що ти злякався трупа. Аж ніяк не боягуз, лейтенант не хотів стати предметом насмішок, отож знову всівся, а щоб довести свою сміливість, виклично зиркнув на тіло. Вся права рука вбитого конфедерата, що була далі від колоди, тепер опинилася в затінку.

Ледве помітна кисть лежала, як і раніше, на корінні лаврових заростей. Нічого не змінилось, і це з бозна-якої причини втішило Байрінґа. Він не зразу відірвав погляд від трупа. Те, чого ми не хочемо бачити, дивовижно зачаровує та вабить, деколи й непоборно. Про жінку, яка затуляє долонями очі й водночас підглядає в шпарини між пальцями, можна було б сказати, що з нею не зовсім справедливо обійшовся здоровий глузд.

Зненацька відчувши біль у правій кисті, лейтенант глянув на неї. Виявилося, він так сильно стиснув руків’я шпаги, що увередив долоню. Та ще й прибрав напруженої пози – схилився й підібрався, наче гладіатор, готовий скочити й учепитися у горло супротивника. Він важко дихав, стиснувши зуби, однак швидко отямився. М’язи розслабилися, легені глибоко вдихнули повітря, мозок гостро усвідомив комічність і безглуздя цієї ситуації. Байрінґ мимоволі засміявся. Господи! Що це за звуки? Що за шаленець зайшовся таким бісівським кихканням – карикатурою на веселощі? Не впізнавши свого сміху, лейтенант зірвався на ноги й розглянувся на всі боки.

Годі було далі приховувати перед собою кричущий доказ власного боягузтва. Злякався, це ж очевидно! Байрінґ кинувся б звідси світ за очі, та ноги не слухалися його. Підломилися – і він знову сів на колоду, тремтячи, немов у пропасниці. Обличчя змокріло, все тіло вкрилося холодним потом, несила навіть крикнути. Виразно почувши за плечима скрадливий поступ, ніби якогось звіра, молодик не смів озирнутися. Невже бездушні живі істоти поєднали силу з бездушним мертвим тілом? Та чи справді це звір підкрадається? Якби ж то змога подивитися! Тут хоч як напружуй волю, а не можеш відвести очей від небіжчикового обличчя.

Повторю: лейтенант Байрінґ був хоробрий і розсудливий. Але що вдієш!? Чи до снаги людині одинцем протистояти жахливій змові нічного мороку, самотності, безгоміння та смерті, тоді як незчисленні привиди предків натуркують у вухо малодушні застороги, заводять тоскних похоронних пісень, повнять ними серце й висотують мужність із крові? Надто вже нерівні сили. Хоробрість не витримує таких жорстоких випробувань.

Лейтенант дійшов твердої певності: мертве тіло ворушиться. Тепер воно лежить ближче до краю світляної плями – в цьому годі сумніватися. Воно рухає руками – диви-но, обидві вже в тіні! У Байрінґове обличчя вдарив подмух холодного вітру, над головою гойднулося й застогнало гілля. Виразно окреслена тінь пройшлася по небіжчиковому лиці, на якусь мить віддала його світлу, а тоді знову насунула, втративши виразність. Страхітлива проява очевидно рухалася!

Цієї миті від лінії дозору долинув постріл. Одинокішого, гучнішого й водночас дальшого, як він, ніколи не чуло вухо людини. Цей звук розітнув тишу, вбив самоту, розвіяв чари, розігнав сонм остерігаючих середньоазійських духів і вивільнив мужність сучасного офіцера. З криком великого хижого птаха Байрінґ кинувся вперед, палко прагнучи бою.

На передових позиціях гучали часті постріли, невлад звучали бойові вигуки й тупотіли копита. У тилу, в пробудженому таборі, сурмили горни й гуркотіли барабани. Навмання відстрілюючись, федеральні дозорці відступали широким фронтом – пробиралися крізь хащі. Частина дозорців, що відходила однією з доріг і відстала, поспішно збочила в густі кущі – згідно з наказом. Повз цю групу прогалопувало-прогриміло півсотні вершників-південців. Завзято вимахуючи шаблями та відчайдушно палячи з пістолетів, вони промайнули повз місце, де сидів Байрінґ, і зникли за поворотом дороги. Ані на мить не припиняли кричати та стріляти. Невдовзі лунко озвалися мушкети, одна за одною забухали гармати. В наступі кавалеристи натрапили на резервний сторожовий загін північан і в замішанні повернули назад. То там, то тут видніли спорожнілі сідла, мчали підстрелені коні, знавісніло пирхаючи від болю. Усе добігло кінця – закінчилася «сутичка на сторожовій заставі».

У лінію дозору стали свіжі вояки, а тих, хто побував у бою, вишикували й зробили переклик. На сцені з’явився сяк-так одягнений командир федералістів зі своїм штабом. Прибравши глибокодумну міну, він поставив кілька запитань і пішов собі. У повній бойовій готовності солдати бригади простояли добру годину, відтак проказали молитву-дві й полягали спати.

Рано-вранці робоча команда під проводом капітана і в супроводі хірурга обходила поле бою, шукаючи вбитих і поранених. Край розвилка лісової дороги пошуковці знайшли двох небіжчиків, що лежали поруч, – офіцера-північанина і рядового-південця. Перший із них загинув від удару шпаги в серце, а перед тим, видно, встиг завдати своєму ворогові не менш як п’ять страхітливих ран. Мертвий офіцер лежав долілиць у калюжі крові. У грудях досі стриміла шпага. Солдати перевернули його на спину, й хірург витяг зброю з грудної клітки.

– Господи, та це ж Байрінґ! – вигукнув капітан і додав, кинувши оком на південця: – У них була жорстока сутичка.

Тим часом медик розглядав шпагу. Очевидно, вона належала офіцерові федеральної піхоти. Така сама, як у капітана. Безсумнівно, це Байрінґова. Жодної іншої зброї тут не було, крім нерозрядженого револьвера в кобурі вбитого лейтенанта.

Відклавши шпагу, хірург підступив до другого тіла – жахливо поколеного та порізаного, але не закривавленого, взявся за ліву стопу трупа й спробував випростати ногу. Тіло зсунулося з місця. Небіжчики воліють, щоб їх не шарпали. Ось і цей запротестував – озвався слабким нудотним душком. Там, де раніше лежав рядовий, по-безглуздому копошилися личинки мух.

Хірург і капітан перезирнулися.

⥈

Прикінчити з милосердя

Бій був довгий і запеклий. Це відчували всі фібри тіла. У повітрі витав запах битви. Усе закінчилося, лишилося тільки забрати поранених і поховати вбитих – «трохи прибрати», як висловився гуморист похоронної команди. Так, прибирати тут було що. Куди тільки сягало око, в лісі поміж потрощених дерев лежали останки людей та коней і сновигали носії. Підбирали й відносили тих небагатьох, що подавали ознаки життя. Більшість поранених загинула під час боротьби за право їм допомогти. За військовим звичаєм, поранені мусять чекати. Щоб якнайкраще заопікуватися ними, треба спершу перемогти в битві. Так, перемога й справді йде на користь тим, які потребують уваги, та багато хто не виживає й не користає з тої уваги.

Поскладані по дванадцять і двадцять, пліч-о-пліч лежали мерці, поки для них копали братські могили. Кого знайшли дуже вже далеко від цього збірного пункту, того ховали там-таки, де лежав. Не дуже завдавали собі клопоту з’ясовувати, хто як звався. Втім, згромаджувати скошене відправляли переважно туди, де самі грабарі перед тим допомагали смерті косити, тож там імена полеглих переможців були відомі й їх записували. Загиблі переможені задовольнялися тим, що їх лише підраховували. Чим-чим, а такою честю їх не обділено; багатьох полічили кілька разів, так що в офіційному рапорті від командира-звитяжця значилося сподіване число. Аж ніяк не справдешнє.

Неподалік місця, де одна з похоронних команд облаштувала свій «бівуак мерців», стояв, спершись на дерево, чоловік в однострої офіцера-федерала. Спочивав усім тілом – від ніг до шиї, ось тільки головою неспокійно крутив. Видно було, що не дають йому передиху тривожні гадки. Мабуть, не знав, куди йти, а довго тут зоставатися не міг, бо вже проміння призахідного сонця червоно сіялося на галявинки й втомлені солдати закінчували свою денну працю. Навряд чи перебув би він ніч на самоті отут, серед мертвяків. Що ж, із десятьох, кого стрінеш після бою, дев’ять питатимуть, як дістатися до такого й такого військового підрозділу. Либонь, цей офіцер заблукав. Перепочине хвилинку та й подасться за котроюсь із команд.

Коли всі грабарі пішли геть, він рушив у глиб лісу, на вечірню заграву, що кинула на його лице кривавий відсвіт. Ішов упевнено; виглядало на те, що тепер він, зорієнтувавшись, уже знає дорогу. Минаючи трупи, не зважав на них. Не прислухався до тихого стогону важко пораненого, до якого так і не дійшли санітари. Доведеться цьому бідоласі пролежати всю ніч просто неба, чекаючи помочі. Але що вдіє офіцер, коли він не лікар і не має води?

Помітивши кілька тіл, що лежали в неглибокій балці, чоловік різко звернув і, прискоривши ходу, попростував до них. Оглядав одне за одним, минав їх і, нарешті, спинився біля того, що лежало зосібна, біля купки деревець. Придивився до нього. Здається, ворухнулося. Схилившись, офіцер торкнувся обличчя людини. Вона закричала.

Офіцера звали Даунінґ Мадвелл. Капітан массачусетського піхотного полку, хоробрий і тямущий воїн, порядний чоловік.

У полку служили два брати Галкроу – Каффал і Крід. Каффал був сержант у Мадвелловій роті. Ось ці двоє – сержант і капітан, вірно дружили. Старались триматися вкупі, наскільки їм це дозволяли засади військової дисципліни, нерівність звань і різниця обов’язків. Ще змалку зростали разом ці двоє. Сердечні прив’язання нелегко розірвати. Каффал Галкроу не мав замилування до військової служби, але йому прикро було навіть подумати про розлуку з другом, тож записався добровольцем у роту, в якій Мадвелл був лейтенантом. Кожного з приятелів підвищили на два звання, однак між найвищим підофіцером і найнижчим офіцером завжди пролягає глибока й широка прірва. Тому й нелегко було підтримувати колишні стосунки.

Майор Крід Галкроу був понурий цинік. Капітан і він недолюблювали один одного. Згодом через різні обставини ця неприязнь переродилась у гостру ворожість. Якби не взаємини з Каффалом, що трохи стримували цих двох патріотів, то ті, безперечно, постаралися б, щоб країна зосталася без послуг чи то майора, чи то капітана.

Цього ранку на початку битви полк стояв на передовій, за милю від головних сил. Вороже військо напало на цей підрозділ і майже оточило його в лісі, та він уперто тримався своїх позицій. Коли настало тимчасове затишшя, майор Галкроу підійшов до капітана Мадвелла. Відкозиряли один одному, й майор сказав:

— Капітане, полковник наказав вам передислокувати вашу роту до краю ось цієї балки й не утримувати її, поки не буде сигналу відступати. Нема потреби попереджувати вас, що такий перехід дуже небезпечний. Якщо хочете, то можете передати командування вашому лейтенантові. Я не був уповноважений запропонувати вам таку заміну. Пропоную таке від самого себе, неофіційно.

На цю смертельну образу Мадвелл холодно відповів:

– Сер, запрошую вас супроводжувати цей перехід. Офіцер верхи на коні – це заманлива мішень. Віддавна вважаю, що ви заслужили на кулю.

Мистецтво гострослів’я розвивали у військових колах уже тоді, 1862 року.

За півгодини рота капітана Мадвелла перейшла на вказане місце, втративши одну третину бійців. Серед них був і сержант Галкроу. Невдовзі полк відступив до лінії фронту й наприкінці битви опинився вже за кілька миль звідси. А тепер капітан стояв біля свого підлеглого й друга.

Сержант Галкроу був смертельно поранений. Однострій понівечений, його наче навмисно пошматували, щоб оголили живіт. На землі поряд тіла лежало кілька відірваних від кітеля ґудзиків і клаптів тканини. Ремінний пояс хтось розірвав і витягнув з-під лежачого. Крові пролилося небагато. Єдине видиме пошкодження – велика рвана рана у животі, набита землею й сухим листям. Назовні випиналася петля тонкої кишки. За все своє життя Мадвелл ніколи не бачив такої рани. Не міг збагнути, чим її було завдано, не міг пояснити, чому пошматовано одежу, розірвано пояс, звідки бруд на шкірі. Ставши навколішки, він почав уважно придивлятися. Звівшись по тому на ноги, повів поглядом навкруги, ніби шукав ворога.

За п’ятдесят ярдів звідси, на вершині невисокого, негусто порослого лісом пагорба капітан зауважив кілька темних туш, що рухалися поміж полеглих солдатів. То було стадо диких свиней. Один кабан стояв до нього задом, випнувши загривок. Сперся передніми ногами на людське тіло й похилив голову так, що її не було видно. Проти червоного світла вечірнього сонця наїжена шерсть здавалася чорною. Мадвелл відвів очі й задивився на те, що колись було його другом.

Чоловік, мордований цим страхітливим скаліченням, досі жив. Час від часу ворушив руками й ногами і стогнав з кожним видихом. Безтямно видивлявся у вічі й кричав, відчувши дотик приятелевої руки. В агонії він порозривав біля себе дерен, судомно стискав у кулаках гілочки, листя й землю. Не міг говорити, й годі було розпізнати, чи відчуває він ще щось, крім болю. На обличчі застиг вираз прохання, очі благали. Чого саме?

Неможливо було хибно витлумачити цей вираз; капітан не раз бачив його в очах тих, чиї губи ще могли висловити благання смерті. Свідомо чи несвідомо цей скорчений останок людської подоби, цей клубок гострого чуття, ця жертва людей і тварини, цей скромний, зовсім не героїчний Прометей молив усіх і все, що було поза ним, лиш одного – благодаті небуття. До землі й неба, до дерев і людини, до всього, що тільки мало форму й зміст, слав цей втілений згусток страждання свою безмовну просьбу.

І справді, чого саме просив? Того, що ми вділяємо навіть істотам, які не мають розуму й не можуть самі попросити, але відмовляємо нещасникам із нашого поріддя, – благословенного звільнення, чину останнього співчуття, добивання з милосердя.

Мадвелл вимовив ім’я свого друга. Даремно повторяв і повторяв, поки став йому клубок у горлі. Сльози застилали очі, текли й скапували на приятелеве мертовно-біле лице. Заплаканий, нічого не бачив, крім розмитих обрисів тіла, що посмикувалося. Стогін погучнішав, його перемежовували дедалі частіші пронизливі зойки. Капітан відвернувся, провів долонею по лобі й рушив з місця. Вгледівши це, свині задерли закривавлені рила й хвилинку підозріло видивлялися на нього, а тоді хрипко зарохкали й кинулися геть. Кінь, якому ядро роздробило передню ногу, звів голову із землі й жалісно заіржав. Мадвелл підступив ближче, вийняв револьвера, вистрілив бідолашній худобині поміж очі й став уважно спостерігати конання – всупереч сподіванню, довге й тяжке. Нарешті кінь завмер. Розслабилися губи, що перед тим оголювали зуби в жахітливому оскалі, гострий чистий профіль набрав спокою й умиротвореності.

За далеким лісистим кряжем догоряла призахідна заграва. Стовбури дерев посіріли, в кронах залягли тіні, наче вмостилися великі темні птахи. Поночіло. Між Мадвеллом і військовим табором простягалися довгі милі повного примар лісу. Капітан стояв біля мертвої тварини, забувши про все на світі. Втупився в землю під ногами, ліва рука вільно звисала, права досі стискала пістолет. Та ось він підвів голову, обернувся до друга, що конав, і прудко підійшов до нього. Приклякнув на одне коліно, звів курок, приставив дуло до Каффалового лоба, відвів очі й натиснув на спусковий гачок. Пострілу не було. Останню кулю він витратив на коня.

Страждалець застогнав. Його вуста судомно сіпалися. З рота збігала піна, рожева від крові.

Підвівшись, Даунінґ Мадвелл вийняв шаблю з піхов і провів пальцем по лезі – від ефеса до вістря. Простягнув її перед собою, немов випробовував нерви. Лезо не дрижало, блідий відблиск на ньому не миготів, відсвічував рівно й чітко. Схилившись, офіцер розірвав приреченому сорочку на грудях і приставив вістря проти серця. Цього разу не відвів очей. Взявшись обіруч за ефес, натиснув з усією силою й вагою. Шабля увійшла в тіло, прохромила його й встромилася в землю. З розмаху капітан мало не впав. Смертник шарпнувся, рвучко підтягнув коліна до живота й вхопився за лезо так міцно, що аж побіліли щиколотки. Гарячково й безуспішно силкувався висмикнути із себе зброю. Рана розширилася, з неї хлинув струмінь крові й, звиваючись, побіг на подерту одежу.

Цієї миті з-за купки молоденьких деревець з’явилися троє, досі їх не було видно за цими заростями. Двоє з них, санітари, несли ноші.

Третій був майор Крід Галкроу.

1

3 червня 1861 року під містом Філіппі (Західна Вірджинія) відбулася перша битва на східному фронті Громадянської війни. Перемогу здобули північани.

2

Одна з бите під Ґринбраєром (Західна Вірджинія) влітку 1861-го. Закінчилася перемогою північан.

3

Битва 11 липня 1861 року в окрузі Рандолф (Західна Вірджинія). Закінчилася перемогою північан.

4

У цій битві біля річки Чит-Рівер (Західна Вірджинія) 13 липня 1861 року перемогу здобули північани.

Паркер Андерсон, філософ

- Полонений, як вас звати?

– Якщо вже моє ім’я пропаде разом зі мною завтра вранці, то навряд чи варто його приховувати. Паркер Адцерсон.

– Ваше звання?

– Не дуже високе. Панове офіцери надто вже цінні, щоб ризикувати ними у вельми небезпечній справі – шпигунстві. Я сержант.

– Якого полку?

– Я дуже перепрошую, але з моєї відповіді, як гадаю, ви могли б визначити, що за сили стоять перед вами. Я ж сюди тому й проник, щоб здобути такі дані, а не щоб їх уділяти.

– А ви не без гумору.

– Якщо наберетеся терпцю й дочекаєтеся ранку, тоді я видаватимуся вам занудою.

– Звідки знаєте, що вранці ви загинете?

– Так повелося чинити із шпигунами, пійманими вночі. Це один із гарненьких звичаїв поводження з ними.

Генерал трохи збавив свою поважність, обов’язкову як на такого славнозвісного старшого офіцера війська конфедератів, рівно до такої міри, щоб усміхнутись. Одначе жоден з його підлеглих, знаючи начальницький норов, не сподівався б нічого хорошого від цього видимого й очевидного знаку схвалення. Нещира була ця усмішка, не до наслідування. Нікому з мимовільних її свідків вона не передалась: ані шпигунові, що викликав такий відрух, ані озброєному вартовому, що припровадив бранця до намету, а тепер стояв осторонь і в жовтому світлі свічки стежив за впійманим. Усміхатися – ні, таке не належить до обов’язків цього вояка, він має наряд на щось інше.

Тим часом розмова поновилася – своєрідна проба ґрунтовного наступу.

– Отже, ви визнаєте, що шпигували. Що вдягли однострій солдата-конфедерата й проникли в мій табір, аби вивідати кількість моїх солдатів і характер їхнього розташування.

– Передусім кількість. Бо характер тих вояків я й без того знаю. Крутий він, немилосердний.

Генерал знову заяснів лицем. Ну а вартівник, свідомий своєї відповідальності, набрав іще суворішого вигляду й виструнчився. Шпигун же, знічев’я крутячи навколо вказівного пальця сірим картузом із обвислим дашком, помалу розглядався. Доволі скромна обстановка. Звичайний військовий намет з боковинами, площею вісім на десять футів, освітлений лойовою свічкою, ввіткнутою в обичайку багнета. Сам багнет встромлений у сосновий стіл, за яким сидить на стільці генерал і, заклопотано пишучи, вочевидь забув про свого непроханого гостя. Глиняну долівку покриває старий, зшитий із клаптів килим. Помітно старіша від килима шкіряна сумка, ще один стілець і ще сувій попон. Це майже все, що є в наметі. Так, у підрозділі генерала Клаверінга простота життя й зневага до пишноти та блиску були в дуже великій пошані. І, нарешті, біля самого входу, на цвяху, забитому в кілок – підпору намету, висить пояс із довгою шаблею, пістолет у кобурі й, чого годі було сподіватися, ніж. Генерал частенько пояснював, що ця доволі-таки незвична зброя – пам’ятка про мирні дні, коли він був цивільною людиною.

Була грозова ніч. Дощ торохтів об брезент поривно, глухо, по-барабанному — такі звуки знані всім, кому доводилося жити в шатрі. Під поривами вітру напиналася тканина, натягувалися шнури, хилиталася вся хистка споруда.

Генерал закінчив писати, склав аркуш і звелів солдатові, що конвоював Аддерсона:

– Передайте-но, Тассмане, цей папір старшому ад’ютантові, а тоді повертайтеся.

– А полонений, пане генерал? — відкозирявши, спитав Тассман і запитливо зиркнув на шпигуна-невдаху.

– Виконуйте, наказ, – коротко відповів генерал.

Солдат узяв аркуш і, зігнувшись, вийшов надвір. Генерал Клаверінґ повернувся вродливим обличчям до розвідника Федеральної армії, не без приязні глянув йому у вічі й обізвався:

– Паскудна ніч, чоловіче.

– Мені – так.

– Ви здогадуєтеся, що я написав?

– Смію сподіватися, це щось варте читання. Хай я й марнославний, але дозволю собі припустити, що там ідеться про мене.

– Так, це пояснювальна записка, на підставі якої видадуть наказ про вашу страту й прочитають перед солдатами на ранковій зорі. У цій записці є також кілька вказівок начальнику військової поліції про подробиці страти.

– Маю надію, пане генерале, що видовище влаштують зі знанням справи. Адже не хто-небудь, а я особисто братиму в ньому участь,

– Може, ви хочете владнати якісь справи? Маєте якісь бажання? Скажімо, побачитися із священиком?

– Навряд чи мені легше спочиватиметься, якщо я порушу його спокій.

– Боже мій! Чоловіче, ви що – підете на смерть з ні чим іншим, крім як з жартами на вустах? Хіба ви не знаєте, що це серйозна річ?

– А звідки мені знати? За все своє життя я ні разу не був мертвим. Я чував, що смерть – серйозна річ, але не від тих, які її зазнали.

Генерал замовк. Таких людей він досі не стрічав. Цей полонений і цікавив, і навіть трохи розважав його.

– Смерть, – сказав Клаверінґ, – це втрата. Втрата щастя, яке ми маємо тепер і могли б мати й далі.

– Втрату того, чого ніколи не пізнати, ми сприймаємо байдуже, то й очікуємо загибелі не боячись. Генерале, ви ж, мабуть, спостерегли, що з усіх мерців, якими ви зволили мостити собі дорогу, ані один ніколи ні про що не пошкодував.

– Нехай бути мертвим – невелика біда, та все ж перехід до небуття дуже прикрий людині, що не втратила здатності відчувати.

– Біль дуже прикрий, це безперечно. Без страждань – більших чи менших – його не буває. Той, хто довше живе, відповідно й більше його зазнає. Те, що ви називаєте переходом до небуття, – це просто останній біль. Насправді ж такої речі, як вмирання, немає. Для прикладу припустімо, що я спробував утекти. Тоді ви зведете револьвер, який досі делікатно приховували поміж колін...

Генерал зашарівся, неначе дівчина, стиха засміявся, показавши сліпучо-білі зуби, й кивнув красивою головою. Промовчав. А шпигун вів далі:

– Тоді ви стрілите – і ось я маю в шлунку те, чого не ковтав. Падаю, але я ще не мертвий. Помру допіру по півгодинній агонії. Одначе будь-якої миті того часу – півгодини – я або живий, або мертвий. Нічого іншого – перехідного – не може бути. Коли завтра вранці мене повісять, все буде достоту так само. Притомний, я житиму. А без свідомості – буду мертвий. Видно, сама природа розпорядилася мені на мою користь. У такий спосіб, що, якби довелося розпорядитися мені, я б не чинив інакше. Це така проста річ, – додав він, усміхнувшись, – що про неї не варто й згадувати, коли тебе вішають.

По цих словах запала довга мовчанка. Генерал непорушно сидів і дивився на обличчя співрозмовника, очевидно, не сприйнявши сказаного. Видавалося, що очі стережуть полоненого, а голова думає про зовсім інше. Нарешті він глибоко зітхнув, здригнувся, немов прокинувшись зі страшного сну, й майже нечутно видихнув:

– Смерть жахлива!

Сам же генерал і ніс цю смерть.

– Жахливою її вважали наші дикі предки, – понуро відповів шпигун. – Бо їм бракувало розуму, щоб збагнути різницю між свідомістю й фізичними формами, в яких ця свідомість виявляється. Це подібно до того, як мавпа, маючи ще менше розуму, не може уявити будинку без мешканців. Побачивши якусь зруйновану халупу, вона подумає, що під руїнами мучаться люди. Смерть здається нам жахливою, бо ми успадкували схильність ось так її сприймати. Щоб пояснити суть речі, ми вдаємося до безглуздих химерних баєчок про потойбічність. Створюємо легенди, ба й цілі філософські течії, щоб виправдати нашу нерозумну поведінку. Генерале, ви можете засудити мене до повішання, але цим ваша зла воля обмежується. Ви не можете засудити мене до раю на небесах.

Видно було, що генерал не чує цих слів. Шпигунові міркування повернули його думки на незвичний тор, а там вони снувалися вже самі собою. Буря вщухла, щось із похмурого настрою ночі передалося роздумам, забарвило їх темним відтінком надприродного жахіття. Мабуть, було в цьому щось із передчуття.

– Я б не хотів умирати, – сказав Клаверінґ. – Не цієї ночі.

Цю мову перервало – якщо він гадав і далі її вести – те, що в намет увійшов штабний офіцер – капітан Гастерлік, начальник військової поліції. Генерал отямився, з його лиця зник вираз неуважності.

– Капітане, – сказав він, – ця людина – шпигун-янкі. Мав при собі папери, які про це свідчать, його спіймали в розташуванні наших військ. Зізнався в усьому. Як там погода?

– Буря вщухла, сер. Світить місяць.

– Гаразд. Візьміть людей, негайно відведіть шпигуна на плац і там розстріляйте.

З Аддерсонових уст зірвався пронизливий крик. Витягнувши шию, витріщивши очі й стиснувши кулаки, кинувся поперед себе.

– Боже праведний! – хрипко й невиразно вигукнув він. – Генерале, ви ж не цього хотіли! Ви забули, що мене мають стратити не раніше, як уранці.

– Про ранок я нічого не казав, – холодно відповів Клаверінґ. – Це лише ваше припущення. Ви помрете зараз.

– Але ж, генерале, я прошу, я благаю вас взяти до уваги: мене мають повісити! Звести шибеницю – це потребуватиме трохи часу. Годину-дві. Шпигунів вішають. За військовими законами, я маю право на повішання. Ради Бога, генерале, подумайте, як коротко...

– Капітане, виконуйте мій наказ.

Гастерлік витягнув шаблю й, маючи на оці полоненого, мовчки вказав на вихід. Бранець завагався, офіцер узяв його за комір і злегка підштовхнув до виходу. Наблизившись до опори намету, Аддерсон зненацька метнувся до неї, по-кошачому спритно схопив за руків’я ніж, висмикнув його з піхов і, відштовхнувши вбік капітана, кинувся на генерала. Знавіснілий, звалив Клаверінґа на землю й сам упав на нього. Стіл перекинувся, згасла свічка, й вони почали борюкатися в пітьмі. Гастерлік підбіг на допомогу генералові й сам звалився на зчеплені тіла. Прокляття, нерозбірливі крики болю й люті лунали з цього клубка рук, ніг та тулубів. Намет осів на нього. Брезент обмежував і вповільнював рухи, однак бійка не припинялася. Тассман, упоравшись із дорученням і повернувшись, здогадався, що сталося щось лихе. Відкинувши рушницю, рядовий навмання хапався за складки цупкої тканини й безуспішно силкувався стягти її з людей. Вартовий, що неподалік походжав туди-сюди й не смів покинути свого поста, хоч би й небеса звалилися на голову, вистрелив із рушниці. Це розбудило табір. Заторохтіли довгим дробом барабани, протрубили сигнал збору сурми, в місячному світлі замиготів рій напівголих солдатів. Одягалися на бігу й ставали у стрій під різкі команди офіцерів. Так і треба, адже ж вишикуваними людьми легше керувати. Озброєна шеренга стояла, поки штабники та вояки з генералового ескорту давали лад – піднімали намет і розтягали бездиханних закривавлених дійових осіб цієї дивної сцени.

Насправді ж бездиханним був лише один – капітан. Із його горла стриміло руків’я ножа, затиснуте під бородою. Вістря застрягло в сухожиллях поміж щелепами, й рука, що завдала удару, не змогла видобути зброї. Рука самого мерця стискала шаблю – судомно, із силою, на яку не здобутися живій людині. Лезо закривавилося по сам ефес.

Звівшись на ноги, генерал застогнав, осів на землю й зомлів. Окрім синців, він мав дві наскрізні шабельні рани. Одна в стегні, друга в плечі.

Шпигун потерпів найменше, лише зламав праву руку. Решта ушкоджень – дрібниця, таке часто буває в сутичках без зброї. Очманілий, навряд чи тямлячи, що сталося, Аддерсон відскочив від солдатів, присів, зіщулився й щось заскиглив – жалібно й благально. Розпухле від ударів і заюшене кров’ю, його обличчя мертвотно біліло проти скуйовдженого волосся.

– Цей чоловік не божевільний, – відповів на чиєсь запитання хірург, готуючи бандажі. – Просто він дуже переляканий. Хто він і звідки?

Тассман став пояснювати. Така нагода буває раз у житті, тож рядовий не поминув жодної подробиці, що могла б так чи інакше підкреслити важливість його ролі в цих нічних подіях. Закінчив розповідь і був ладен почати її знову, однак ніхто не бажав його слухати.

Тим часом генерал опритомнів. Сперся на лікоть, оглянувся й, помітивши шпигуна, що під наглядом вартових сидів біля табірного вогнища, коротко сказав:

– Відведіть цю людину на плац і розстріляйте її.

– Генерал марить, – озвався офіцер, що стояв поблизу.

– Не марить, – заперечив старший ад’ютант. – Я маю пояснювальну записку. В ній ідеться про цю справу. Таку саму записку генерал передав Гастерліку, – ад’ютант кивнув на мертвого начальника військової поліції, – і хай там що, а наказ треба виконати!

За десять хвилин сержанта федеральної армії Паркера Аддерсона, філософа й гострослова, що стояв навколішки й невиразно благав помилування, розстріляло двадцять вояків. Коли у свіжому опівнічному повітрі пролунав цей залп, генерал Клаверінґ, блідий як полотно й нерухомий, лежачи в червоному відсвіті табірного вогню, розплющив великі блакитні очі, лагідно глянув на людей навколо нього й сказав:

– Як тут тихо!

Хірург понуро й значуще глянув на старшого ад’ютанта. Очі пораненого помалу склепилися, обличчя освітилося усмішкою несказанної радості.

– Це, мабуть, смерть, – шепнув генерал за мить до свого скону.

⥈

Джупітер Доук, бригадний генерал

Шановному Джупітерові Доуку, Гардпан-Кроссроудз, округа Поузі, штат Іллінойс, від міністра оборони

Вашингтон, 3 листопада 1861 р.

«Будучи певним Вашого патріотизму і Ваших здібностей, Президент висловив бажання призначити Вас бригадним генералом об’єднання добровольців. Чи приймете Ви таку пропозицію?»

Міністрові оборони від Джупітера Доука

Гардпан, Іллінойс, 9 листопада 1861 р.

«Я переживаю найкращу мить у своїм житті. Ця служба належить до таких, яких не можна ні домагатись, ані відхиляти. У наші часи, коли настало велике випробування нашим душам, патріот не знає Півночі, Півдня, Сходу й Заходу. Його девіз має бути такий: «Моя Батьківщина, вся моя Батьківщина, і нічого іншого, крім моєї Батьківщини¹». Я прийму цю велику довіру, якою мене вшанували вільні освічені люди. Неухильно додержуючи основ конституційної свободи, закликаючи до волі всемогутнього Провидіння, Провідника народів, трудитимусь, виконуватиму свій обов’язок і ніколи не допущу ганебних плям на моїй політичній репутації. Прошу передати Його Світлості, спадкоємцеві безсмертного Вашингтона у Кріслі Верховної Влади, що в моїй службі буде нагляд недремним оком, щоб забезпечити якнайбільше добра якнайбільшій кількості людей, стабільність роботи республіканських інституцій і тріумф партії на всіх виборах. Цьому я присвячу своє життя, свої статки і незаплямовану честь. Я негайно приготую належну відповідь на промову голови комісії, уповноваженого повідомити мене про моє призначення. Сподіваюся, почуття, відображені в моєму слові, відгукнуться в серцях народу, як і наказ від Найвищої Влади про затвердження».

Генерал-майору Блаунтові Вордорґу, командувачеві Військової управи Східного Кентуккі від міністра оборони

Вашингтон, 14 листопада 1861 р.

«Я призначив у Вашу управу бригадного генерала Джупітера Доука, який невдовзі прибуде до Дистиллеривілла, що біля річки Літтл-Баттермілк, і перейме командування Іллінойською бригадою. Листовно він повідомить Вас про це й чекатиме наказів. Чи й досі дорогу з Ковінґгона через Блуґрасс, Опоссум-Корнерз і Горзкейв обсіли ворожі нам партизани, як зазначено у Вашій останній депеші? Я маю план, як її очистити».

Міністрові оборони від генерал-майора Блаунта Вордорґа

Луїсвілл, Кентуккі, 20 листопада 1861 р.

«Я ніколи не чув про бригадного генерала Доука і про його службу, однак буду радий скористатися хистом і вмінням цього офіцера. Я змушений був поступитися противнику дорогою з Ковінґтона до Дистиллеривілла via² Опоссум-Корнерз і Горзкейв, бо через дії партизанів не було можливості тримати її під контролем, не відрядивши для цього великих військових сил із фронту. Бригаду в Дистиллеривіллі постачають усім потрібним пароплави, що ходять річкою Літтл-Баттермілк».

Бригадному генералу Джупітерові Доуку, Гардпан, Іллінойс, від міністра оборони

Вашингтон, 26 листопада 1861 р.

«Дуже перепрошую, що Вас призначено на пост раніше, ніж надійшов Ваш лист із згодою. Ми змушені обійтися без формальності – офіційного повідомлення, яке мало б надійти Вам від комісії. Президент дуже задоволений шляхетними, патріотичними почуттями, висловленими у Вашому листі, й наказує Вам негайно прибути на місце служби в Дистиллеривіллі, Кентуккі, і звідти листовно повідомити про це генерал-майора Вордорга в Луїсвіллі. Важливо, щоб Ваше переміщення до Ковінґгона було під великим секретом, оскільки бажано стримувати ворожі сили біля Дистиллеривілла, поки ви в межах трьох днів дороги до нього. Відтак, коли стане відомо, що Ви наближаєтеся, це означатиме загрозу правому флангу противника й змусить останнього підсилити цю ділянку фронту за рахунок лівого флангу – перевести війська з Мемфіса (Теннессі). Це місто бажано захопити насамперед. Пересувайтеся маршрутом через Блуґрасс, Опоссум-Корнерз і Горзкейв. Усім офіцерам, які добираються до фронту, належить бути в одностроях».

Міністрові оборони від Джупітера Доука

Ковінґтон, Кентуккі, 7 грудня 1861 р.

«Учора я прибув до цього населеного пункту й передав мої дотеперішні повноваження есквайрові Джоелу Бріллеру, кузенові моєї дружини, непохитному республіканцеві, який гідно представлятиме округу Поузі на полі бою і на форумах. Він може пишатися бездоганною репутацією в залах законодавства, де часто лунали його зворушливо красномовні виступи з питань, що лежать у самих підвалинах народної влади. Джоела Бріллера називають Патріком Генрі³ Гардпана, де він на добровільних засадах допомагав у разі скрути справі громадянської й релігійної свободи. Вчора ввечері містер Бріллер поїхав до Дистиллеривілла, і кожний прапороносець із демократичного воїнства, спіткавши цей оплот святої волі, відчує в ньому лева на побідній стезі. Мене попросили залишитися тут і виголосити люду кілька промов щодо місцевого спору, наслідки яких будуть неоціненної ваги. Сповнивши цей обов’язок, я особисто вийду на поле борні і, спаливши за собою всі кораблі, рушу туди, де гримлять гармати, де точиться найзапекліший бій. Із цим листом передаю Його Світлості Президентові прохання призначити мого сина Джейбеса Леонідаса Доука поштмейстером у Гардпані. Сер, я мав би за велику честь, якби Ви надали цьому проханню переконливу усну підтримку, оскільки це призначення належить до цілої низки реформаційних заходів. Будьте ласкаві повідомити мене про те, які гроші я одержуватиму за свою військову службу і в якому вигляді: платні чи винагород. Щомісяця присилатиму рахунок на виплату подорожніх витрат».

Генерал-майору Блаунтові Вордоріу від бригадного генерала Джупітера Доука

Дистиллеривілл, Кентуккі, 12 січня 1862 р.

«Учора на пароплаві я прибув у розташування військ. Через недавні зливи повінь залила місцевість. Під водою опинилася, як гадаю, більша частина виборчого округу. Прикро, що досі нічого не чути про есквайра Джоела Бріллера, видатного громадянина з округи Поузі, Іллінойс, прозірливого державного мужа, якому я передав повноваження і який ще місяць тому мав загрюкати у браму Розбрату. Напевно, поклав своє життя на олтар служіння Батьківщині. Американський народ втратив у його особі бастіон свободи. Вношу пропозицію, щоб Ви сформували комітет, який ухвалюватиме рішення про заходи вшанування пам’яті полеглого. Прошу розпорядитися, щоб офіцери й солдати під Вашим командуванням протягом тридцяти днів носили належні відзнаки трауру. Я особисто відразу ж стану керувати всіма тутешніми справами. Я вже готовий відгукнутися на всякі Ваші побажання щодо кращого запровадження й додержання законів у цьому окрузі. Здається, що вояки-демократи по той бік річки готові вдатися до крайнощів. Мають там дві великі гармати, націлені на наш бік. Як мені повідомили, вчора вранці кілька цих вояків підійшли до берега й, на якийсь час влаштувавши там засідання, вигукували образливі голослівні твердження».

Із щоденника бригадного генерала Джупітера Доука в Дистилдеривіллі, Кентуккі

12 січня 1862 р. Вчора на моє прибуття в готелі «Генрі Клей» (названому на честь цього далекоглядного державного діяча⁴) уже чекала делегація з трьох полковників, яким доручили командувати полками моєї бригади. Ця зустріч увійде в політичні аннали Америки. До газети в Поузі «Маверік» надіслано запис промов, щоб донести їх до широкого загалу й увіковічити в пам’яті. Джентльмени, що ввійшли до складу делегації, одностайно підтвердили свою відданість принципам єдності нації й справі Республіканської партії. Я був дуже радий побачити, що ці люди – видатні політики із кришталево чистим сумлінням. Пізніше на бенкеті були висловлені високопатріотичні почування. Я написав містерові Вордорґу в Луїсвіллі, щоб увів мене в курс справ.

13 січня 1862 р. Я винайняв на один рік показну резиденцію (попередній її господар тепер у війську заколотників) і відразу ж написав листа дружині бригадного генерала місіс Доук та потомству, крім Джейбеса Леонідаса. У таборі Зради по той бік річки – приблизно три тисячі одурених вояків підрубують сокирою коріння дерева Свободи. У них значна кількісна перевага, бо багато наших воїнів повернулося, не маючи на те дозволу, у свої виборчі округи. Можемо тут розраховувати не більш як на дві тисячі голосів. Я доручив моїм командирам полків підрахувати точну кількість виборців, що залишилися, й викреслити відступників із списків.

14 січня 1862 р. Я надіслав Президентові письмове прохання затвердити контракт, за яким мій шуряк достачатиме підпорядкований мені військовий округ зброєю та різною амуніцією. Така діяльність якнайкраще відповідатиме виробничим і торговельним інтересам нашої країни. Аби поповнити наші збройні лави, до Джейгока, що за три милі звідси, прибуло угруповання канонірів. Вся моя бригада помарширувала до Джейгока, щоб ескортувати їх до міста, але їхній голова сприйняв моїх підвладних за представників опозиційної партії й відкрив вогонь по очільниках процесії. Через незвичайний шум гарматних пострілів (я й не гадав, що таке може бути!) мій кінь так схарапудився, що я мимоволі вилетів із сідла. Почалося безладдя, і нашу зустріч довелося відкласти. Повернувшись у табір, я виявив, що під час нашої відсутності делегація від ворога перейшла річку й розподілила між собою всі наші хлібини й рибини⁵. Я написав Президентові листа з проханням призначити мене губернатором території Айдахо⁶».

Із передовиці в газеті «Маверік» (Поузі, Іллінойс)

20 січня 1862 р.

«Захоплива розповідь бригадного генерала Джупітера Доука про бій під Дистиллеривіллом, надрукована в сусідній колонці, змушує серце кожного лояльного жителя Іллінойсу затрепетати з радості. Цей незрівнянний подвиг позначає початок нової ери у воєнній історії і, як каже генерал Доук, «закладає широкі й глибокі підвалини американської ратної доблесті». Оскільки ніхто з тамтешніх войовників, за винятком самого Джупітера Доука (він сам вартий цілого війська), не був призваний із округи Поузі, то наш доблесний автор-ватажок слушно зауважив, що публікувати список полеглих — це означає займати дорогоцінну газетну площу за рахунок набагато істотнішого. І справді, ось вам стратегічна хитрість, коли генерал Доук навмисно й напоказ покинув табір, щоб заманити туди підступних ворогів, спраглих убивати хворих і поранених. Ось нещасливі countertempus⁷ біля Джейгока, а опісля — блискавичний напад на спійманого у пастку супротивника, увінчаний сподіваним успіхом. Ось перелякані ворожі легіони, загнані в річку, яка стає на перешкоді переслідуванню. Всі ці «хвилюючі картини повеней і баталій» написані полум’яним пером, всі вони дуже цікаві, наче з роману взяті.

Воістину, правда дивовижніша від дійсності, а перо сильніше від меча. Завдяки могутності письменства — найтривкішого з усіх мистецтв – ми постали віч-на-віч з такими славними діяннями, як ці. Роль «Маверіка» тут другорядна – тільки зберегти для тисяч читачів спадок такого визначного дописувача, як Великий Полководець, що творить історію й пише її. Як майбутній Президент (з 1864 року; хай лиш Республіканські національні збори виголосять відповідну ухвалу) – бригадний генерал Джупітер Доук із Іллінойсу!»

Бригадному генералу Джупітерові Доуку від генерал-майора Блаунта Вордорґа

Луїсвілл, 22 січня 1862 р.

«Ваш лист, у якому Ви повідомляєте про своє прибуття до Дистиллеривілла, надійшов із запізненням. Тільки що мені принесли його (розпечатаного) солдати під білим прапором завдяки люб’язності командувача військової округи конфедератів. Цей офіцер попрохав мене запевнити Вас, що напад на Вашу бригаду він вважав і вважатиме актом жорстокості. Я теж так вважаю. Поводьтеся й далі войовничо, але навіть за найменшої ознаки атаки ворога негайно відступайте. Ваша позиція – це лише аванпост, втримувати який не передбачено».

Міністрові оборони від генерал-майора Блаунта Вордорха

Луїсвілл, 23 січня 1862 р.

«Маю достовірні дані, що біля річки Літтл-Баттермілк супротивник зосередив військові сили, які налічують двадцять тисяч чоловік. Згідно з Вашим розпорядженням генерал Доук командує невеликою бригадою, яка складається з недосвідчених новобранців і протистоїть цим силам. До моїх планів не входить стримувати просування ворога на цій ділянці, і я знімаю з себе відповідальність за все, що може статися із згаданою бригадою, поки нею командує Доук. Вважаю, що він дурень».

Генерал-майору Блаунтові Вордорху від міністра оборони

Вашингтон, 1 лютого 1862 р.

«Президент беззастережно довіряє генералові Доуку. Хай навіть ваша оцінка бригадного генерала й правильна, та, як виглядає, він розташувався дуже вдало. Натомість ваші плани, як здається, передбачають надто великі жертви задля вельми сумнівних переваг».

Генерал-майору Блаунтові Вордорґу від бригадного генерала Джупітера Доука

Дистиллеривілл, 1 лютого 1862 р.

«Завтра я переведу свою штаб-квартиру до Джейгока, щоб показувати дорогу моїй бригаді, коли та відступатиме з Дистиллеривілла, як обумовлено у Вашому листі від 22 ult⁸. Я сформував Комітет відступу. Опишу Вам перші хвилини його діяльності. Зауважте, що Комітет було належно організовано, вибрано голову й секретаря. На зборах прийнято резолюцію (я підготував її власноручно) про те, що в разі коли зрада знову підніме свою огидну голову по сей бік річки, кожен із бригади має одразу ж сісти на мула і рушити разом з усією процесією до Луїсвілла, на лояльну Північ. Готуючись до такого крайнього заходу, протягом певного часу я брав мулів у місцевого no-демократичному налаштованого населення і тепер маю 2300 голів на лугах біля Джейгока. Недремна пильність – ось ціна свободи!»

Міністрові оборони Конфедерації від генерал-майора Ґідеона

Дж. Бакстера, начальника штабу армії

Банґ-Стейшн, Кентуккі, 4 лютого 1862 р.

«Уночі проти 3 лютого наші головні сили, що складалися з 25000 чоловік і 32 гармат, під командуванням генерал-майора Сіммонза Б. Флада переправилися бродом на північний берег річки Літтл-Баттермілк, за три милі від Дистиллеривілла, й рушили навпростець у напрямку до ковінґгонської застави біля Джейгока. Кінцевою метою цього переміщення було, як Ви знаєте, захопити Ковінґтон, знищити Цинциннаті й зайняти долину Огайо. Кілька місяців перед нами стояла фронтом тільки невелика бригада, яка складалася з недисциплінованих солдатів, очевидно без командира. Нам було на руку не чіпати їх, бо в такому разі вони мали б враження, що ми слабкі. Вирушивши до Джейгока, ми перекрили їм дорогу до відступу. Мій підрозділ ішов попереду, і я вже налаштувався послати Алабамський полк, щоб ліквідувати цю бригаду, аж раптом пролунав гуркіт, затряслася земля, а на передній край колони налетів один із смерчів, якими славляться тутешні місця, й змів її. Як гадаю, торнадо пройшов уздовж усієї дороги до форту, нищачи й розкидаючи все наше військо. Втім, цього я не певен, бо смерч підняв мене, непритомного, в повітря й заніс на південний берег річки. Безперервна стрілянина вночі з північного берега, про яку рапортували наші солдати, котрі повернулися бродом на південний берег, – це свідчення того, що бригада янкі винищила безпомічних уцілілих. Наші втрати дуже великі. Мій підрозділ, який складався з 15000 піхотинців, втратив 14994 – убитих, поранених, взятих у полон і пропалих безвісти. З підрозділу генерала Доллівера Біллоуза, де налічувалося 11200 чоловік, я виявив тільки двох офіцерів і кухаря. Із 800 артилеристів немає жодного на цьому березі річки. Генерал Флад загинув. Я взяв на себе командування експедиційним військом. З огляду на важкі втрати, вважаю за потрібне якнайскоріше налагодити лінію постачання. Завтра вранці я вирушу на південь. Мета воєнної кампанії частково виконана».

Міністрові оборони Конфедерації від генерал-майора Доллівера

Біллоуза, начальника штабу армії

Б’югак, Кентуккі, 5 лютого 1862 р.

«...Але 2 лютого супротивник потайки від нас підсилив своє військо п’ятдесятьма тисячами кавалеристів. Шпигун вивідав про наш похід, і ці величезні військові сили підійшли в темряві до Джейгока. Коли голова нашої колони близько 23.00 досягла цього пункту, ворог несподівано напав на нас і миттєво знищив підрозділ генерала Бакстера. Артилерійська бригада під командуванням генерала Баумшенка, що була в тилу, мабуть, відступила. Я не мав часу в цьому пересвідчитися, бо перевів мій підрозділ на місце, що за кілька миль від броду. Зранку я переправився через річку на двох дошках із паркану, зв’язаних докупи підтяжками. Втрати мого підрозділу, який налічував 11200 чоловік, становлять 11 199. Генерал Бакстер загинув. Я передислоковую свою базу до Мобайла, що в Алабамі».

Постанови Конгресу від 15 лютого 1862 р.

Ухвалено: скласти від Конгресу подяку бригадному генералу Джупітерові Доуку і його доблесним підлеглим за безприкладну наступальну воєнну операцію. Налічуючи всього 2000 чоловік, цей підрозділ подолав армію із 25 000 чоловік, знищив 5327 чоловік, взяв у полон 19 003 чоловік, із яких більш як половина – поранені, захопив 32 гармати, 20 000 зразків дрібнішої зброї. Загалом же – все спорядження супротивника.

Ухвалено: попросити Президента на честь цієї небаченої перемоги призначити День подяки з богослужіннями в усіх церквах.

Ухвалено: щоб увіковічити цю велику подію й віддячити хоробрим воїнам, чиї дії вкрили безсмертною славою американські збройні сили, попросити Президента присвоїти, з поради й згоди Сенату, згаданому вище офіцерові звання генерал-майора.

⥈

Сутичка аванпостів

І. Про бажання загинути

Двоє сиділо й розмовляло. Один із них був губернатор штату. Тривав 1861 рік, точилася Громадянська війна, і цей високопосадовець уже прославився тямучістю та завзятістю, прикметними рисами його діяльності – залучати всі сили та засоби штату на благо Федерації⁹.

– Що я чую! Ви?! – вигукнув здивований губернатор. – Ви теж хочете стати офіцером? Воістину, свист флейт і гуркіт барабанів учинили глибоку зміну вашого світогляду. В ролі сержанта-вербувальника мені, мабуть, не годиться надто вже перебирати рекрутами, але... – тут голос набрав іронічного відтінку, – невже ви забули, що від вас вимагатимуть скласти присягу на вірність?

– У мене зовсім не змінилися ні переконання, ні симпатії, – спокійно відказав співрозмовник. – Я прихильний до Півдня й щойно мав честь почути від вас натяк про це, а однак завжди вважав, що правда на боці Півночі. У дуже важливих справах я, тілом і душею південець, керуюся розумом, а не почуттями.

Можновладець неуважно барабанив олівцем по письмовому столі й мовчав. Озвався за добру хвилину.

– На світі є різні люди. Напевно, є й такі, що поводяться в цей спосіб. Поза сумнівом, ви зараховуєте себе до них. Та я знаю вас віддавна і – вибачайте – вважаю інакше.

– Отже, ви дали зрозуміти, що мою заяву відхилено?

– Так. Хіба що зумієте мене переконати, що ваші симпатії до Півдня не стануть певною завадою на службі. Не сумніваюся у ваших добрих намірах. Знаю, що ви обдарований, розумний чоловік і маєте відповідні навики, щоб виконувати офіцерські обов’язки. Ви сказали, що за переконаннями підтримуєте справу північан, але я волію, щоб людина вкладала серце в цю справу. Це ж бо зброя, якою воюють, – серце.

– Послухайте, губернаторе, — мовив молодик, усміхнувшись не так тепло, як ясно, – у мене про запас є ще одна річ – кваліфікація. Очевидно, про неї не варто згадувати. Крім того, один великий воєначальник запропонував простий спосіб стати добрим вояком: «Завжди старайся, щоб тебе вбили». Ось це і є причина того, що я бажаю служити у війську. Невеликий, мабуть, з мене патріот, але я хочу, щоб мене вбили.

– Є простіший і відвертіший спосіб, – гостро глянув цивільний начальник. Погляд став холодним.

– У моєму роді, сер, не повелося так робити. Ніхто з Армістедів не вчинив такого.

Запала довга тиша. Співрозмовники не дивились одне на одного. Нарешті відірвавши очі від олівця, що й далі постукував, губернатор поставив запитання:

– Хто вона?

– Моя дружина.

Сановник вкинув олівця в шухляду, звівся й кілька разів пройшовся по кімнаті. Тоді обернувся до Армістеда, пройняв його, теж на ногах, ще холоднішим поглядом і спитав:

– Чи не краще було б, якби... наша країна втратила не вас, а ось цього... чоловіка? Може, на заваді стоїть те, що Армістеди не визнають неписаних кодексів?

Напевно, члени цього роду гостро відчували образу. Молодик спаленів, тоді сполотнів, але стримався – аби домогтися свого.

– Я не знаю, хто цей чоловік, – доволі спокійно відповів він.

– Пробачте, мовив губернатор з більш-менш помітною ноткою каяття, зазвичай властивою такому слову. Поміркувавши якусь мить, він додав: – Завтра надішлю вам скерування на службу капітаном у Десятому піхотному полку. Тепер він у Нашвіллі, штат Теннессі. На добраніч.

– На добраніч, сер. Дякую вам.

Залишившись на самоті, губернатор трохи постояв, спершись на стіл, а тоді здвигнув плечима так, наче хотів скинути з них тягар.

– Паскудна справа, – буркнув він собі під ніс. Тоді всівся за журнальний столик перед каміном, узяв першу-ліпшу книжку й почав її гортати. Око впало на таку сентенцію:

«Бог спонукав невірну жону набріхувати на мужа й таким чином виправдовувати свої гріхи, а водночас мав ласку наділити інших чоловіків дурістю – вірити їй».

На обкладинці стояло: «Його величність дурень¹⁰».

Губернатор жбурнув книжку у вогонь.

II. Як сказати те, що варто почути

Переможені у дводенній битві на місцині Піттсберґ-Ландинґ¹¹, конфедерати понуро відступали до Коринта, звідки й прийшли. За очевидну нездарність позбувся посади Ґрант¹², побите військо якого врятувалося від знищення та полону завдяки солдатському вмінню й зарадності Б’юлла¹³, однак командувачем замість рятівника став Галлек¹⁴ – не випробуваний на ділі, нерішучий і забарний теоретик. Помалу тяглися його загони, ненастанно розгорталися в лінію фронту, щоб протистояти прудким ворожим стрільцям, раз у раз окопувалися проти колон, жодна з яких так і не надійшла. Крок за кроком просувалися протягом тридцяти миль лісів і боліт – назустріч супротивникові, завжди готовому щезнути, наче нічна мара від кукурікання на світанку. Це була кампанія по-театральному мішурних вилазок і гучних сигналів тривоги, рекогносцирувань і контрмаршів, безглуздих непорозумінь і скасованих наказів. Тижнями той вельми серйозний фарс привертав увагу видатних цивільних діячів на ниві політичних амбіцій і спокушав цілком безпечно користати з жахіть війни. До цих діячів належав також наш любий губернатор. І в штабі армії, і в таборах вояків-земляків він був свій чоловік – завжди в оточенні кількох підлеглих, у картинній позі на коні, в бездоганно скроєному одязі, у хвацькому шовковому циліндрі. Ті чарівливі риси виразно нагадували про мирний суходіл ген за воєнним океаном. Отож обляпаний болотом рядовий спозирав на них зі свого шанця, спершись на лопату, й уголос кляв – висловлював думку про несумісність вишуканої декоративності з суворою простотою солдатського ремесла.

– Будь я вами, губернаторе, то не поганяв би далі в такий спосіб, – сказав якось генерал Мастерсон¹⁵, що саме мав рушити верхи на неофіційну нараду й сидів в улюбленій позі, закинувши ногу за луку сідла. – Не в ті ворота їдемо. Ми не що інше, як ланцюг стрільців. Гадаю, тільки тому мені наказали розставити тут гармати, призначені для облоги. Якщо наша шеренга відступить, то конфедерати з відчайдушної натуги пудитимуть у штани й гинутимуть, не маючи можливості забрати із собою ту зброю. Бо ж вона нівроку важкенька.

Є підстава побоюватися, що нефільтрована дещиця цього армійського гумору впала на місце під цивільним циліндром трохи інакше, ніж крапля літеплого дощику. Однак губернатор не дав по собі цього пізнати й ані на крихту не збавив гордовитості.

– Я чув, – поважно відповів він, – що тут є мої люди. Це рота Десятого полку під орудою капітана Армістеда. Я б хотів зустрітися з ним, якщо ви не проти.

– Він того вартий. Але туди треба добиратися через добрячий клапоть хащів. Я б порадив вам залишити тут коня та інше... – генерал глипнув на губернаторський почет... – зайве спорядження.

Губернатор пустився пішки й самотою. За півгодини він продерся крізь мочарі з густим плутаним чагарником і дістався сухої та відкритішої місцини, де за низкою поставлених у козла рушниць байдикувала піврота піхотинців. Кожен був при повній амуніції – з ременем, ладівницею, ранцем та флягою. Одні солодію спали, розпростершись на сухому листі. Другі спроквола теревенили про се й те. Треті знічев’я перекидалися в карти. Ніхто не відбився аж надто далеко від рушниць. На погляд цивільної людини, це була сцена безладдя, безтурботності й недбальства. Натомість військове око розпізнало б вичікування та готовність.

Неподалік, на поваленому дереві, сидів озброєний офіцер у поношеному однострої й дивився на прибульця, до якого саме підходив сержант.

– Хочу бачити капітана Армістеда, – озвався сановний прибулець.

Уважно розглянувши його, сержант мовчки кивнув на повалене дерево, взяв рушницю й попровадив гостя до офіцера.

– Цей чоловік хоче бачити вас, сер, – доповів сержант, відкозирявши. Офіцер підвівся.

Його впізнало б хіба що дуже гостре око. За якихось кілька місяців каштанове волосся помережили сиві пасма. Засмагле обличчя покрилося передчасними зморшками. На лобі довгий синюватий шрам позначив удар шаблею. Куля залишила на щоці впадину і складку. Тільки жінка з лояльної Півночі могла б вважати цього чоловіка вродливим.

– Армістеде... Капітане... – сказав губернатор, простягши руку. – Невже не впізнаєте мене?

– Сер, я вас упізнав. І віддаю вам честь... як губернаторові мого штату.

Звівши свою правицю до рівня очей, капітан рвучко відкинув її й опустив. У кодексі військового етикету немає параграфа про ручкання. Відповідний параграф цивільного етикету тільки що знехтувано. Якщо гість і здивувався чи образився, то не дав узнаки.

– Ця рука підписала документ про ваш офіцерський чин, – зауважив він.

– І ця рука...

Речення залишилося незакінченим. З фронту долинув різкий гук рушничного пострілу, тоді ще один. І ще один. У лісі просвистіла куля й влучила в дерево поблизу. Солдати зірвалися на ноги й – перш ніж капітан високим чистим голосом віддав команду «струн-ко!» – вишикувалися за низкою складених рушниць. Гучно, розмірено й співуче – тепер уже на тлі частої барабанної стрілянини – прозвучало «до збро-ї!», і забряжчали відчіплювані багнети.

Дзумкітливим роєм, наосліп летіли кулі невидимого ворога, уривчасто виляскувало гілляччя, перебиваючи їм політ. У шерензі впало троє. Один за одним із фронтової лінії незграбно пробиралися крізь лісову гущу поранені. Мало хто з них приставав. Зціпивши зуби, стиснувши губи на сполотнілих обличчях, простували у тил.

Зненацька на передовій басовито й гулко бухнуло. Майже водночас снаряд, пролетівши понад головами, розірвався на краю заростей і підпалив опале листя. Перекриваючи гуркіт, плаваючи на ньому піснею високо злетілого птаха, неквапно та мелодійно дзвеніли капітанові команди – без натиску, без наголосу, монотонно й погідно, як вечірня молитва під повним місяцем. Призвичаєні до такого заспокійливого речитативу в миті неминучої небезпеки, новобранці з менш ніж однорічною практикою служби підлягали його чару й виконували накази по-ветеранському холоднокровно та чітко. Навіть цивільний достойник за деревом, проймаючись водночас гордістю й страхом, піддавався цьому заворожливиму вмовляннню та замовлянню. Набравшись твердості, він утік звідти не раніше, ніж стрільці. Ті, діставши наказ приєднатися до резерву, вибігли з лісу, немов гнані зайці, та стали на ліве крило шеренги, засапані й вдячні за даровану благодать – дихати.

III. Як воювати, коли серце не лежить до бою

Відступаючи в супроводі одного з поранених утікачів, вельми засапаний і трохи заморочений губернатор браво пробирався у тил крізь «добрячий клапоть хащів». Крім поодиноких пострілів за спиною, не було чути інших звуків бою. Конфедерати оговтувалися перед повторною атакою на ворога, не знаючи гаразд, які в нього сили та дислокація. Відчувши, що, мабуть-таки вдасться порятуватися на благо вітчизни, цивільний утікач схвалив відповідне в цьому плані розпорядження Всевишнього. Ба, внаслідок іншого розпорядження стався нещасливий випадок – підвернулася нога у стрибку через потічок на менш-більш відкритому просторі. Надто огрядний, щоб скакати на одній нозі, губернатор не міг іти далі. Кілька разів спробував ступити, але дуже боліло, отож він сів на землю, щоб якось залагодити свою ганебну недієздатність і різко засудити таку воєнну ситуацію.

Раптово поновилася стрілянина, задзижчали сліпі кулі. Виразно й чисто прогриміли два залпи, на тлі невпинного торохтіння лунали крики та бойові заклики вояків, акцентовані гуркотом гармат. Усе вказувало на те, що невеликий Армістедів загін потрапив у скрутну облогу й триває ближній бій. Відбиті від загону поранені розбрідалися, їх усе більшало. Поодинці, удвох, утрьох вони тяглися й зникали в підліску. Декотрі з них підтримували ще гірше скалічених побратимів, усі оглухлі до волань про допомогу. Пальба гучнішала, набирала виразності, і ось услід за потерпілими пустилися певнішою ходою уцілілі. Час від часу вони спинялися, оберталися й стріляли, а тоді зразу ж відступали, на ходу заряджаючи зброю. Губернатор бачив, як один за одним упали три солдати й уже не підвелися. Один із них, ще втримуючи в собі дрібку життя, зробив жалюгідну спробу відповзти в кущі й заховатися. На короткий час, потрібний для пострілу, біля цього бідолахи зупинився товариш, оцінив на око його стан і понуро пішов своєю дорогою, доправляючи патронник. У всьому цьому не було ані крихти воєнної величі, ані натяку на славу. Навіть наражаючись на страждання й небезпеку, безпомічний сановник не міг стерпіти разючого контрасту такої картини з бучними військовими парадами та оглядами, які влаштовувалися на його честь, з пишними одностроями, музикою, знаменами та маршируванням. Це ж огидна, відворотна річ, як на його тонку артистичну натуру, це бридота, брутальність і несмак.

– Фу! – пирхнув він, пересмикнувшись, – який жах! Де ж тут шарм? Де високі почуття, самовідданість, героїзм...

Десь неподалік, з боку наступу конфедератів, лунав дзвінкий розмірений речитатив капітана Армістеда.

– Спокій-но, хлоп-ці... спокій-но. Стій! Во-гонь!

У гармидері виділялися постріли менш ніж тузіня рушниць. І знову цей пронизливий фальцет:

– Припинити во-гонь! До відступу – ма-а-арш!

За якусь хвилину недобитки роти помалу проминали губернатора. Солдати просувалися праворуч від нього, розосередившись ланцюгом на п’ять-шість кроків. На їхньому лівому крилі, трохи відставши, йшов капітан. Сановник гукнув його на ім’я, але той не почув. Тим часом із хащів вигулькнув гурт переслідувачів у сірих одностроях. Південці, змушені через горби та видолинки збитися в купу, прямували якраз на те місце, де лежав наш потерпілий. Розпачливо борючись за життя і свободу, він спробував звестися. Цієї миті Армістед озирнувся й зауважив горопаху. Відразу ж – так само неквапно, помірно й співуче, як і перед тим – прозвучала капітанова команда.

– Стріль-ці, стій!

Ті зупинилися й, як велить правило, обернулися лицем до ворога.

– Напра-во... ши-куйсь!

На ходу прикріплюючи багнети, його підлеглі підбігли до крайнього солдата і сформували вільний стрій.

– Уперед... на порятунок губернатора вашого штату... бігом... ма-а-арш!

Тільки один шереговий не виконав цього чудернацького наказу. Упав мертвим. З бадьорим криком солдати пустилися бігти двадцять-тридцять кроків, за якими лежала мета бойового завдання. їхньому командирові було ближче, тож дістався першим – водночас із ворогами. Ті встигли кілька разів вистрілити в нього, а конфедерат, що мчав попереду, розхристаний простоволосий велетень, замахнувся рушницею, щоб ложем розчерепити капітанову голову. Коштом зламаного передпліччя Армістед відбив удар і по саме руків’я встромив шпагу велетневі в груди. Він упав, ефес вислизнув з руки, й поки та рука сягала по револьвер у кобурі, ще один ворог по-тигрячому скочив на капітана, схопив його за горло й кинув на розпростертого губернатора, що досі силкувався встати. Нападника наскрізь прохромив штик федерального сержанта, й смертельний затиск на горлі ослаб після двох сильних ударів по кистях. Звівшись на ноги, капітан опинився в оточенні своїх підлеглих, які тим часом наспіли, прикрили його й розпочали запеклу сутичку. Південці переважали числом, але поступалися злагодженістю дій. З обох боків майже всі рушниці були розряджені, й у такому шарварку не було ні часу, ні місця їх заряджати. Мало хто з ворогів мав багнета, тож їм довелося битися кольбами. Рушниця як дубець – теж грізна зброя.

Гомін сутички був схожий на перестук рогів у бійці биків. Раз за разом лускотів розтрощений череп. Раз у раз лаялися вуста й бурчав живіт під припертим дулом, коли багнет уже прохромив тіло. Упав один із північан, і крізь прогалину в живій стіні вискочив капітан Армістед. Ліва рука метлялась, а правою він по-жахливому швидко й дієво розрядив револьвер у гущу сірих мундирів. Уцілілі південці підштовхували товаришів, що були попереду, й ті, переступаючи через тіла убитих, ставали грудьми проти невтомних штиків. А цієї холодної зброї все меншало – залишилось якихось жалюгідних п’ять-шість штук. Ще кілька хвилин грубої роботи – невеликої сутички лоб у лоб – і буде по всьому.

Зненацька праворуч і ліворуч розпочалася пальба. Наступали свіжі загони федеральних стрільців, женучи флангові частини конфедератів, відсталі від головних сил, що просунулися центром. А позаду цих свіжих галасливих бійців, кроків за триста, крізь дерева мріла лінія фронту.

Наскочивши на жменьку вояків у синьому, натовп вояків у сірому піддався інстинкту й спинився. Приголомшивши північан напором і не маючи змоги в товкотнечі скористатися зброєю, південці затоптали їх, люто й жорстоко чавлячи кінцівки, тулуби та обличчя. А тоді відступили закривавленими ногами по тілах своїх загиблих і приєдналися до всього конфедераційного війська, що нині зазнало поразки. На тому й закінчилася сутичка.

IV. Велика честь великим людям

Губернатор розплющив очі й розглянувся навколо себе. Очунявши з непритомності, помалу пригадував нинішні події. Біля нього стояв навколішки чоловік у мундирі майора – хірург. Довкола них згуртувалися цивільні члени губернаторового штабу з виразом хвилювання та турботи на обличчях, відповідним до їхніх посад. Трохи віддалік генерал Мастерсон балакав з іншим офіцером.

– Сер, цей бій найкращий і найвеличніший із тих, що досі були, – ствердив генерал, змахнувши сигарою. – їй-бо, це бій понад усі бої!

Про його красу та велич свідчила низка акуратно вкладених трупів і ще одна низка – поранених бійців, не дуже доладно розміщених, неспокійних, напівголих, зате бинтованих і перебинтованих.

– Як почуваєтеся, сер? – спитав хірург. — Не бачу рани.

— Мабуть, зі мною все гаразд, – відповів пацієнт, напівзвівшись. – Ось тільки щиколотка...

Медик перевів погляд на пошкоджену ступню й розтяв чобота. Очі всіх присутніх стежили за ножем.

Ворухнулася нога, з халяви випав складений папірець. Недужий сановник недбало розгорнув його. То був лист тримісячної давності, підписаний іменем «Джулія». Зауваживши в тексті своє ім’я та прізвище, губернатор прочитав від початку до кінця все написане. Нічого особливого, от таке собі зізнання слабкої жінки в геть невигідному гріху; покута невірної дружини, зрадженої коханцем. Під час сутички біля потічка цей лист випав із Армістедової кишені, а губернатор спокійнісінько переадресував його у свою власну.

Тим часом прискакав верхи ад’ютант. Спішившись, підійшовши до губернатора й відкозирявши, сказав:

— Сер, дуже шкода, що я застав вас пораненим. Генералові-командувачеві не доповіли про це нещастя. Маю повідомити, що він складає вам шану й завтра з його наказу відбудеться великий огляд усіх резервних військових частин — на вашу честь. Насмілюся додати, що карета командувача до ваших послуг, якщо маєте змогу відвідати огляд.

– Перекажіть, будь ласка, генералові, що мене глибоко зворушила його люб’язність. Якщо потерпите й почекаєте ще кілька хвилин, тоді зможете передати конкретнішу відповідь.

Широко всміхнувшись і глянувши на хірурга та своїх підлеглих, призвідця урочистості додав:

– З вашого дозволу натякну про жахіття миру. Поки що моя доля в руках друзів.

Гумор великих людей заразний. Засміялися всі, хто почув ці слова.

– Де капітан Армістед? – спитав губернатор не зовсім недбалим тоном.

Відірвавши очі від своєї роботи, хірург мовчки кивнув на тіло, найближче серед убитих. Обличчя покривав носовичок. Мрець лежав так близько, що великий муж міг би покласти на нього руку. Міг би, але не поклав. Либонь, побоявся, що з ран мерця потече кров¹⁶.

1

Тут перефразовується формула складання присяги: «Клянуся говорити правду, всю правду і нічого, крім правди»(«the truth, the whole truth, and nothing but truth»).

2

Через (лат.).

3

Патрік Генрі (1736–1799) – політичний діяч часів Війни за незалежність. 1776 року вибраний губернатором штату Вірджинія. За фахом адвокат, був відомий як чудовий оратор.

4

Генрі Клей (1777–1852) – американський державний діяч. Під час президентства Джона Квінсі Адамса (1825–1829) був державним секретарем.

5

Доук так називає армійське продовольство. Тут асоціація з хлібинами й рибинами, описаними в Євангелії.

6

Територіями називалися землі, які вже входили до складу США, але ще не мали статусу штату. Наприклад, територія Вермонт стала штатом у 1791 р., територія Кентуккі – в 1792 р., територія Теннессі – в 1796 р. Територію Айдахо утворено 1863 р., а 1890 р. вона стала сорок третім штатом країни.

7

Countertempus(спотвор, фр.) = contretemps – непередбачене ускладнення.

8

Ult. (скороч. лат.) = ultimo – минулого місяця.

9

Йдеться про союз (федерацію) 23 штатів, що виступали за справу північан у Громадянській війні й за цілісність США.

10

Очевидно, ця книжка фіктивна.

11

Ширше вживана назва – битва під Шайлом (6-7 квітня 1862 року). У ній, найкровопролитнішій за всю Громадянську війну (24 000 вбитих), перемогли північани.

12

Улісс Сімпсон Ґрант (1822–1885) – американський генерал, полководець північан під час Громадянської війни, вісімнадцятий президент США.

13

Дон Карлос Б’юлл (1818–1898) – американський генерал. Відіграв вирішальну роль у битві під Шайлом.

14

Генрі Вейджер Галлек (1815–1872) – американський генерал. Від липня 1862 до березня 1864 року головнокомандувач армії північан.

15

В армії північан не було генерала з таким прізвищем.

16

За поширеним у США повір’ям, якщо вбивця торкається своєї жертви, її рани починають кровоточити.

Історія про сумління

I

На форпості своєї сторожової застави капітан Паррол Гартрой тихо розмовляв із вартовим. Пост виставили на дорозі, що перетинала капітанів табір за півмилі позаду, звідси його не видно. Мабуть, Гартрой давав солдатові якісь настанови або ж просто розпитував, чи все спокійно на фронті. Отак стояли вони та балакали, аж із боку табору надійшов, безтурботно насвистуючи, якийсь чоловік, і вартовий зразу ж зупинив його. Цивільний на вигляд, високий незнайомець носив домоткану, неоковирно пошиту одежину сіро-жовтої барви, званої сіро-горіховою¹; останнім часом тільки так і зодягалися чоловіки в Конфедерації. З-під широких опущених крисів м’якого фетрового капелюха, колись білого, звисали буйні патли, які очевидно не спізнали ножиць і гребінця. Впадало в око незнайомцеве обличчя – широкий лоб, горбатий ніс, кошлата занедбана, як і волосся, темна борода, що ховала вуста. Великі очі, погляд уважний, чіпкий і допитливий. Ці риси часто позначають неабиякий розум і цілеспрямовану волю, принаймні так стверджують фізіономісти з подібним типом очей. Загалом узявши, цей чоловік і звертав, і привертав увагу. Ходив він із ціпком, недавно вирізаним у лісі, й був взутий у поношені черевики з волячої шкіри, побілілі від пороху.

– Пред’явіть перепустку, — наказав федеральний солдат надто вже командним тоном. Сам би так вважав, якби не був під наглядом свого командира. Той стояв на узбіччі, схрестивши на грудях руки.

– Мені ся здає, же впізнали-сьте мене, пане генерале, – спокійно сказав подорожній, виймаючи папірця з кишені плаща. Через ледь помітний відтінок іронії ось таке непомірне возвеличення достойного вояка, що став завадою на дорозі, сприймалося менш приємно, ніж звичайне підвищення у званні. – Таж мали-бисьте памнітати, – докинув він, тепер уже з відтінком примирення, неначе перепрошуючи за те, що завдав клопоту з цим затриманням.

Поставивши рушницю й сперши на себе, вартовий прочитав написане в перепустці, мовчки віддав її власникові, узяв зброю на плече й повернувся до свого командира.

Чоловік почимчикував серединою дороги. Перейшовши через кордон на територію Конфедерації й ступивши кілька кроків, він знову став насвистувати, а за хвилину-дві зник за поворотом, де починалося рідколісся.

Раптом офіцер розчепив руки, вихопив з-за пояса револьвера й кинувся до кордону, навздогін. Здивований солдат залишився на посту. Висловивши в усіляких більш чи менш цензурних формах своє здивування, він знову прибрав міну незворушності та спокою, присталу воякові у стані пильного вартування.

II

Капітан Гартрой мав під орудою окремий підрозділ – піхотну роту, кавалерійський ескадрон і артилерійську батарею. Звільнений від безпосереднього підпорядкування начальству армії, до складу якої входив, цей батальйон мав завдання – охороняти вузький прохід у Камберлендських горах, що в Теннессі, важливий у військовому плані. Командувати таким значним військовим підрозділом належало б старшому офіцерові, натомість це робив молодший². Перед тим служив собі спокійненько в лавах, аж тут його помітили й підвищили на посаді. Місцина була дуже небезпечна, її охорона вимагала великої відповідальності, тож Гартроя мудро наділили відповідними самостійницькими повноваженнями, таки потрібними з огляду на значну відстань від головних сил, ненадійний зв’язок із ними та розгул ворожих партизанських загонів, якими тут кишма кишіло. Капітан добряче укріпив свій невеликий табір, розташований у сільці з півдесятка будинків та крамнички, й подбав про чималий запас провіанту.

Кільком селянам, безперечно лояльним, з якими було бажано торгувати і з чиїх послуг по-різному користав сам Гартрой, видано перепустки, які дозволяли пересуватися в межах розташування його частин. Звісно ж, зловживання таким привілеєм на користь ворогам могло б спричинити серйозні наслідки. Тому капітан і видав наказ про розстріл на місці за таке зловживання.

Поки солдат вивчав перепустку, його зверхник придивлявся до затриманого. Обличчя ніби знайоме, й спершу не було сумніву, що цьому чолов’язі таки видали документ, який задовольнив вартового. Та коли чолов’яга зник з очей і, мабуть, зміркував, що його пригадали та розпізнали, капітанові засвітило в голові. По-солдатському швидко прийнявши рішення, Гартрой став діяти відповідно до того, що йому пригадалося.

III

Хіба що дуже вже холоднокровну людину не занепокоїть офіцер, який щодуху біжить у завзятій погоні, тримаючи оголену шпагу в одній руці й револьвер у другій. Наш подорожній, зауваживши, що його переслідує Гартрой, тільки заспокоївся. Міг завиграшки сховатися в лісі будь-де, звернути праворуч чи ліворуч, натомість обернувся й рушив назустріч капітанові.

– Певно, ви мали щось мені повісти, але забули-сьте, – озвався він. – То про що мова, сусідоньку?

«Сусідонько» не відповів. Був заклопотаний зовсім не сусідським ділом – тримав співрозмовника на мушці пістолета.

– Здавайтеся, – сказав Гартрой якнайрівнішим голосом, наскільки дозволяла задишка після бігу, – бо інакше застрелю вас.

У цій вимозі не було ані крихти погрози. Йшлося про мету і про засіб домогтися її. Це підтверджував погляд холодних сірих очей понад дулом. Якусь мить двоє чоловіків мовчки постояли, дивлячись один на одного. Без тіні страху, ще байдужіше, ніж тоді, коли довелося виконати вимогу вартового, далеко не таку грізну, як ця, подорожній спроквола вийняв із кишені перепустку, яка цілком задовольнила скромного вояка, й простягнув її капітану.

– Сеся перепустка від пана Гартроя...

– Це фальшивка, – перебив офіцер. – Я капітан Гартрой, а ви – Дреймер Брун.

Треба було гострого ока, щоб зауважити, що на ті слова цивільний чоловік трішки зблід. Ще одним доказом їх вагомості стало те, що пальці навмисно випустили зганьблений папірець. Обділений увагою та зневажений, він упав на дорогу, покотився під легким вітерцем і завмер. Так і лежав, обсипаючись попелястим порохом, ніби спокутуючи брехню, яку носив у собі. За якусь мить Брун, не зводячи ока з дула, відповів:

– Так, я Дреймер Брун, конфедератський шпигун і ваш полонений. Маю при собі, як ви незабаром пересвідчитеся, план вашого форту з позначеним розташуванням зброї та боєприпасів, дані про кількість ваших солдатів і про їх розквартирування, карту підходів до ваших позицій, на якій позначено всі ваші аванпости. Моє життя у ваших руках. Може, ви воліли б відібрати його в офіційніший спосіб, ніж розстрілювати власноруч. Може, ви не проти вберегти мене від ось такої ганьби – до самого табору йти під прицілом вашого пістолета. Якщо це так, то обіцяю вам не опиратися, не втікати й ні в чому не перечити. Буду покірний і прийму кару, хай якою вона буде.

Гартрой опустив пістолет, спустив гачок і засунув на місце, за пояс. Брун підступив на крок і простяг долоню.

– Це рука зрадника і шпигуна, – холодно зауважив офіцер, не потиснувши її, тож цивільний обмежився уклоном. – Ходімо до табору. Вас стратять не раніше, як завтра вранці.

Він відвернувся від полоненого. Двоє загадкових, дивних чоловіків рушили в дорогу й невдовзі проминули вартового. Той виразив своє ставлення до подій – зайво й понад міру чітко віддав честь командирові.

Зранку ці чоловіки сиділи в капітановому наметі. На столі поміж ними лежали приватні та службові листи, які Гартрой написав за ніч, і знайдені в шпигуна папери. Цей джентльмен проспав ніч у сусідньому наметі – без сторожі. Поснідавши, обоє курили.

– Містере Бруне, – мовив Гартрой, – мабуть, ви не здогадуєтеся, чому мені вдалося викрити вас, перебраного та замаскованого, і звідки я знаю ваше ім’я та прізвище.

– Я й не пробував здогадатися, капітане, – спокійно й гідно відповів полонений.

– У всякому разі, я б хотів, щоб ви таки дізналися... Аби тільки вас не образила ця історія. Доводжу до відома, що знаю вас ще з осені 1861 року. На той час ви служили шереговим в Огайському полку й були хоробрим та надійним солдатом. На превеликий подив і жаль командирів та товаришів, ви дезертирували й перейшли до ворога. Незабаром у воєнній сутичці вас взяли в полон, упізнали, й трибунал присудив вас до смертної кари. Перед виконанням вироку вас розкували й помістили у вантажний вагон, що стояв на бічній залізничній вітці.

– Це було в Ґрафтоні, що у Вірджинії, – сказав Брун, струшуючи мізинцем попіл із сигари. Не дивився на співбесідника.

– У Ґрафтоні, – повторив капітан. – Отож одної темної дощової ночі поставили солдата сторожувати вас. Він якраз повернувся з довгого виснажливого маршу. Вартовий сидів у вагоні, біля дверей, на ящику з-під печива. Мав заряджену рушницю з прикріпленим багнетом. Ви сиділи в кутку. Вартовому наказали стріляти у вас при спробі встати.

– Але якби я попрохав дозволу встати, він міг би покликати капрала охорони.

– Так. Ви обидва мовчали. Минали години, й цей вояк піддався вимогам природи. Сам собі заробив смертну кару – заснув на посту.

– Цим вояком були ви.

– Що?! Ви впізнали мене?! І весь час пам’ятали?!

Зірвавшись на ноги, Гартрой, очевидно схвильований, ходив узад-вперед. Обличчя спаленіло, очі втратили холодний безжальний вираз, із яким споглядали понад цівкою револьвера. Тепер вони напрочуд потепліли.

– Я впізнав вас, – відповів Брун, і досі незворушний, – щойно ви наказали мені здатися. Нині, коли все так склалося, мені й у голову не прийшло згадувати старе. Може, я зрадник, а що шпигун – то цілком певно. Але я не хочу стати ще й прохачем.

Спинившись біля полоненого, капітан подивився йому у вічі й хрипкувато заговорив.

– Містере Бруне, будь ви хоч ким, це вже як сумління дозволяє, але ви врятували мені життя, запропонувавши взамін своє власне. До вчорашнього дня я гадав, що вас стратили... Що вам випала така доля, яку можна було б легко оминути – завдяки моєму злочину. Досить було зіскочити з вагона – і тоді перед розстрільною командою замість вас став би я. Але ви почували божественне співчуття. Ви пожаліли втомленого, дали йому поспати, попильнували, а коли настав час замінити його свіжим вартовим і заодно спіймати на злочині, ви делікатно розбудили бідолаху. Бруне, Бруне, це було добре діло... величне... воно...

Гартроєві зірвався голос. Обличчям збігали сльози й скапували на бороду та груди. Сівши за стіл, він сховав лице в долонях і схлипував. Крім схлипування, нічого іншого не було чути.

Зненацька дзвінка трель ріжка проголосила збір. Капітан здригнувся й відірвав мокре обличчя від долонь. Воно смертельно сполотніло. Знадвору, з осоння долинав гомін. Тупотіли солдати, стаючи в шеренгу. Гукали сержанти на перекличці. Постукували барабанщики, напинаючи шкіру на інструментах. Гартрой заговорив знову:

– Я мав би зізнатися у злочині й доповісти про вашу великодушність. Тоді вас могли б помилувати. Сто разів я постановляв так зробити, але не давав сором. Крім того, ваш вирок був слушний і справедливий. Що ж, прости мені, Господи! Я так нічого й не сказав, а невдовзі мій полк перебрався в Теннессі. Відтоді я нічого не чув про вас.

– Не варто перейматися, сер, – відповів Брун, незворушно. – Я втік і повернувся під свої знамена – конфедератські. Мушу додати, що я, перш ніж стати дезертиром, попросив дозволу піти у відставку. І відверто пояснив причину – змінилися мої погляди і переконання. Мені відповіли дисциплінарною карою.

– Так, але якби мені дісталося по заслузі за свій злочин... якби ви не подарували мені життя... я ж то прийняв цей дар і не віддячився... Ви б тоді не постали ще раз перед неминучою смертю.

Полонений ледь здригнувся. На його обличчі з’явився вираз тривоги й неспокою. Може, ще й здивування. Цієї миті у вхідному отворі намету з’явився лейтенант – ад’ютант капітана.

– Капітане, – сказав він, відсалютувавши, – батальйон вишикувано.

Опанувавши себе, Гартрой обернувся до ад’ютанта і відповів:

– Лейтенанте, передайте капітанові Ґрему, що я наказав йому перейняти командування батальйоном. Хай вишикує частини трохи далі – за бруствером. Ось цього джентльмена – зрадника і шпигуна – належить розстріляти у присутності всіх офіцерів і солдатів. Підете удвох, разом із ним. Без кайданів і без конвою.

Поки ад’ютант чекав біля входу, два чоловіки в наметі звелися й обмінялися церемонійними уклонами. Брун зразу ж вийшов надвір.

За півгодини старий чорношкірий кухар – крім командира батальйону, єдиний, хто залишився в таборі, – так наполошився від залпу мушкетів, що впустив чайника з окропом на вогнище. Дарма що впав у досаду, але й не гадав дослухатися, дарма що гучно зашипіла вода на жару, та кухар цілком міг почути виляск пострілу пістолета – цього разу ближчий. Капітан Гартрой зрікся життя. Не міг далі жити з цим даром, не дозволяло сумління.

Згідно з проханням, висловленим у передсмертній записці, адресованій капітанові Ґрему, новому командирові батальйону, Гартроя поховали – як і Бруна – без військових почестей.

У темному затінку гори, яка вже нічого не пам’ятає про війну, солодко сплять двоє чоловіків у давно забутих могилах.

⥈

Офіцерське поріддя

І. Про застосування ввічливості

– Капітане Рансоме, вам не належить щось та й знати. Цілком досить виконати мій наказ. З вашого дозволу, повторю його. Якщо ви зауважите бодай якесь переміщення ворожих військових частин на вашій ділянці фронту, то відкривайте вогонь. Якщо на вас підуть у наступ, то втримуйте свою позицію скільки змога. Чи зрозумілі мої слова, сер?

– Зрозуміліших не буває. Лейтенанте Прайсе, – звернувся капітан до офіцера своєї батареї, який тільки що під’їхав верхи й почув генералові слова, – суть цього наказу ясна й проста, правда ж?

– Цілком ясна.

Лейтенант проминув їх і поскакав на своє місце. Якийсь час генерал Камерон³ і командир батареї посиділи в сідлах, мовчки дивлячись один на одного. Не було про що говорити. Очевидно, вже й без того забагато сказано. Холодно кивнувши, генерал розвернув коня, збираючись рушати. Капітан відкозиряв – повільно, понуро й вкрай церемонно. Ознайомлена з тонкощами військового етикету людина витлумачила б таку манеру як спосіб показати своє ставлення до уразливого дотинку. Один із важливих різновидів застосування ввічливості – це виражати образу.

Генерал під’їхав до свого штабу та супроводу, що чекали неподалік. Уся кавалькада рушила праворуч від батареї й зникла в тумані. Капітан Рансом залишився на самоті, мовчазний і нерухомий, як кінна статуя. Сірий туман, дедалі густіший, оповив його, неначе зримий фатум.

II. За яких обставин люди не хочуть, щоб їх застрілили

Напередодні випав безладний бій, у якому ніхто не здобув переваги. На місцях сутичок блакитними простирадлами в гіллі нависав пороховий дим, аж поки його розсіяв дощ. У роз-грузлій землі колеса гармат і зарядних ящиків прорізали глибокі нерівні колії. Здавалося, пересуванню піхоти перешкоджає прилипла до ніг грязюка, коли промоклі до рубця солдати, сяк-так прикривши плащами рушниці, ламаною лавою брели поперед себе мокрим лісом і затопленими полями. Кінні офіцери, визираючи з-під каптурів блискучих, немов чорні лати, гумових плащів-пончо, поодинці чи групками пробиралися поміж піших шерегових, безцільно сновигали вперед-назад і не привертали нічиєї уваги, окрім хіба що своєї власної. Розкидані там і тут убиті бійці своїми забрудненими землею мундирами й чи то накритими ковдрою, чи то відкритими проти дощу та жовтими як глина обличчями додавали сумовитого духу іншим безрадісним рисам усього видовища та посилювали гнітюче враження від нього. Дуже відразливі, аж ніяк не героїчні були ці полеглі, й нікого не поривав їхній приклад патріотизму. Еге ж, загинули на полі слави, але воно таке мокре! Це істотна обставина.

Так і не дійшло до генерального бою, якого всі сподівалися; нічого не дала незначна перевага то на одному, то на другому боці в окремих випадкових сутичках. Мляві атаки викликали понурий опір, нічого більш. Люди механічно виконували накази, сповняли обов’язок, ото й усе.

– Сьогодні солдати показали себе боягузами, – сказав командир бригади федеральної армії генерал Камерон своєму ад’ютантові.

– Вони мерзнуть, – відповів той і додав, кивнувши на одного з мерців, що лежав у мілкій жовтій калюжі, весь оббризканий болотом з-під коліс і копит: – Та й... не хочуть стати ось такими, як він.

Зброя, як і люди, допустилася злочинного недбальства. Рушниці торохтіли глухо й жалюгідно. Це безглузде торохтіння навряд чи відповідало сподіванням солдатів на бездіяльних ділянках лінії фронту та в резервах. Навіть зблизька гармати бухали негучно й тупо. Бракувало гостроти та гучності, немовби їх заряджали сліпими зарядами. Ось так нудно волікся до кінця цей марний день, поки дійшов до бентежливої ночі, яка переросла в тривожний ранок.

Армія має своє «я». Під масою різних особистих думок і почуттів усіх її живих складників вона мислить і почуває як одне ціле. І в цьому широкому, узагальненому усвідомленні порядку речей полягає більша мудрість, ніж у звичайній сумі окремішніх світоглядів. Того похмурого ранку велика груба армійська потуга, навпомацки пробираючись в океані білого туману, по самому дні, серед схожих на водорості дерев, невиразно відчувала, що все складається негаразд, що через вчорашнє маневрування її складові частини розмістилися геть неправильно, а сила розпорошилася. Зачувши небезпеку, солдати балакали між собою про тактичні помилки, яких не вміли назвати через свій убогий військовий словник. Офіцери різних звань збиралися в купки й уже більш по-вченому висловлювали свої невиразні побоювання. Стривожені командири бригад і дивізій пильнували зв’язок з іншими частинами праворуч та ліворуч, посилали штабних офіцерів розвідати що і як, тихо й обережно просували стрілецькі ланцюги вперед, у непевний простір між знаним і незнаним. На деяких позиціях передової лінії бійці, очевидно з власної волі, зводили як уміли укріплення – без мовчазних лопат і галасливих сокир.

Одну з таких позицій втримувала батарея капітана Рансома, що складалася з шести гармат. Його підлеглі, маючи шанцевий інструмент, старанно працювали всю ніч, і тепер гармати випинали чорні жерла з бійниць масивної земляної споруди, справді грізної. Батарею розташовано на вершку пологого безлісого схилу, звідки можна було безперешкодно покривати обстрілом добрячий шмат незнаних теренів. Навряд чи вдалося б вибрати кращу позицію. Була в ній одна особливість, яку не оминув увагою Рансом, любитель користуватися компасом: обстріл скеровано на північ, тоді як лінія фронту – і капітан це знав – мала б пролягати лицем на схід. Так і було, а цю частину передової лінії відвели назад, далі від супротивника. Це означало, що Рансомова батарея укріпилася десь на лівому крилі. Адже на передовій лінії, якщо дозволяє характер місцевості, полководці зазвичай відтягують до тилу фланги війська – найуразливіші його частини. Справді, капітан таки підтримував крайню ліву ділянку фронту. Лівіше не було видно жодної військової частини. Зразу ж за гарматами Рансома й відбулася його розмова з бригадним командиром, кінцеву й найколоритнішу частину якої наведено вище.

III. Як без нот грати на гарматі

Капітан Рансом сидів на коні, непорушний і мовчазний. Поряд, біля гармат, стояли солдати. В околі кількох миль товпилося сто тисяч вояків – друзів і ворогів. А проте він був на самоті. Туман відділив його від людей, та так надійно, як відділяє пісок у серці пустелі. Рансомів світ обмежився кількома квадратними ярдами мокрої витоптаної землі навколо копит його коня. У цьому примарному царстві не видно й не чути товаришів. Такі умови сприяють розмислу, отож Рансом замислився. Суть цих думок не відобразилася жодною познакою на його виразно окресленому вродливому обличчі, непроникному, як у сфінкса. Зрештою, навіщо ця познака, якщо нема кому її розпізнати? Почувши чиїсь кроки, капітан тільки повів оком туди, звідки долинув звук. Один із його сержантів, що видавався велетнем в оманливій перспективі туману, наблизився до зверхника настільки, щоб набрати чітких обрисів та природних розмірів, віддав честь і став струнко.

– Слухаю, Моррісе, – озвався Рансом, відповівши на військове привітання.

– Лейтенант Прайс наказав доповісти вам, сер, що від нас відвели більшість піхоти. Тепер ми майже не маємо прикриття.

– Так. Я це знаю.

– Маю вам сказати, що наші солдати вийшли на сто ярдів за укріплення й виявили, що на цій ділянці фронту нема сторожових застав.

– Так.

– Вони зайшли так далеко, що почули супротивника.

– Так.

– Вони почули торохтіння коліс артилерії і голоси офіцерів.

– Так.

– Ворог просувається до нашого укріплення.

Капітан, досі повернений лицем до тилу своєї позиції – туди, де мряка поглинула бригадного командира разом із кавалькадою, розвернув коня в протилежний бік. І знову застиг, наче статуя.

– Хто саме доповів про це? – спитав він, не дивлячись на сержанта, втупившись в імлу понад головою коня.

– Капрал Гассман і рядовий Маннінґ.

Рансом трохи помовчав. Його обличчя ледь зблідло, губи злегка стиснулись, але зауважити цю зміну зумів би значно уважніший спостерігач, ніж сержант Морріс. Голос анітрохи не змінився.

– Сержанте, подякуйте від мене лейтенантові Прайсу. Передайте йому мій наказ – відкрити вогонь з усіх гармат. Картеччю.

Сержант відкозиряв і щез у тумані.

IV. Для ознайомлення з генералом Мастерсоном

Шукаючи командира дивізії, генерал Камерон разом із своїм супроводом проїхав майже милю вздовж лінії фронту, праворуч від Рансомової батареї, й тут дізнався, що дивізійний командир вирушив шукати командира корпусу. Кожен хоче знайти свого безпосереднього начальника – зловісна ознака того, що ніхто не почувається впевнено та спокійно. Камерон проїхав ще півмилі й, на щастя, перестрів командира дивізії – генерала Мастерсона.

– А, це ви, Камероне, – сказав дивізійний командир, осадивши коня й зовсім не по-військовому перекинувши ногу через луку сідла. – Що там у вас? Сподіваюся, ви знайшли добру позицію для своєї батареї. Зрештою, в такому тумані будь-яка позиція не краща й не гірша від іншої.

– Так, генерале, – відповів Камерон з великою гідністю, підхожою його нижчому чину, – розташування моєї батареї дуже добре. Чого, на жаль, не можна сказати про командування нею.

– Що? Кого ви маєте на увазі? Рансома? А я гадаю, що він хлопець хоч куди. У збройних силах ми маємо ним пишатися.

Офіцери звикли величати армію збройними силами. Самозвеличення городян чималих міст дуже вже провінційне, так само й самопишання аристократів очевидно плебейське.

– Капітан занадто наполягає на своїх судженнях. Між іншим, щоб зайняти висоту, яку він утримує, я мусив до небезпечної міри розтягти фронт своєї бригади. Ця висота на моєму лівому... тобто на краю лівого флангу армії.

– Та ні, ще лівіше розташувалася бригада Гарта. Він дістав наказ – уночі виступити з Драйтауна⁴ й підтягтися до вас. Краще б вам поїхати й...

Репліку обірвала жвава канонада, що розпочалася ліворуч. Обидва генерали в супроводі ад’ютантів та ординарців, гучно вибрязкуючи й видзенькуючи, пустилися туди учвал. Та невдовзі пригальмували, бо в тумані треба було мати на очах лінію фронту й триматися поблизу неї, а тут роїлися вояки й сновигали впоперек дороги. На всій довжині ця лінія набирала чіткішої форми – солдати кидалися до зброї, а офіцери з оголеними шпагами шикували шеренги. Прапороносці розгортали знамена, горністи сурмили збір, з’являлися санітари з ношами. Офіцери сідали на коней і відсилали свої пожитки в тил під наглядом чорношкірих денщиків. Позаду, в примарному просторі лісу, шаруділи й стиха гомоніли бійці резерву, що гуртувалися в лаву.

Не марним було це приготування. Минуло заледве п’ять хвилин після того, як гармати капітана Рансома порушили хистку тишу непевності, і всюди загриміли постріли та вибухи. Майже на всіх ділянках фронту вороги рушили в атаку.

V. Як звуки можуть воювати з тінями

Рансом походжав за своїми гарматами, що гатили часто й рівномірно. Каноніри орудували нишком, хоча не квапилися й наче не хвилювалися. Зрештою, не було чого хвилюватися.

Не штука виділити в туман і вистрілити. Таке кожному до снаги.

Солдати усміхалися за своєю гримкою роботою. Працюючи вже не так жваво, вони раз у раз цікаво позирали на свого капітана, який став на стрілецький приступець і дивився понад бруствер, ніби бачив наслідки пальби. Але єдиним видимим наслідком було те, що при землі замість густої мряки залягли широкі простирадла диму. Раптом імла вибухнула гуками «ура», які напрочуд доладно заповнювали паузи між пострілами. Небагатьом бійцям, що мали час і змогу прислухатися, ці поклики видалися невимовно дивними: такі гучні, близькі й грізні, а нічого не видно. Люди вже не усміхалися – працювали зосереджено й гарячково.

З приступця капітан Рансом побачив, що внизу з туману виринула юрма невиразних сірих постатей і кинулася вгору схилом. Тепер гармати палили часто й запекло, поливаючи залюднений схил картеччю, свист якої було чути крізь вибухи. У цій несамовитій залізній зливі нападники просувалися крок за кроком по тілах своїх полеглих, стріляли в амбразури, перезаряджали рушниці, знову стріляли й, нарешті, падали – зразу ж перед тими, що полягли раніше. Невдовзі дим згустився й покрив геть усе. Він осідав на вояків у наступі, волікся назад і огортав вояків в обороні. Артилеристи бачили на кілька кроків – достатньо, щоб обслуговувати гармати. Раз по разу на бруствері виникали силуети ворожих солдатів – щасливців, які добралися до простінка між двома бійницями й порятувалися від картечі. Такими вже безтілесними увижалися ці постаті, що кільком піхотинцям видавалося не вартим завдавати собі клопоту – йти на них зі штиками і скидати у рів.

Під час бою командир батареї може знайти собі краще заняття, ніж трощити черепи, тож Рансом відійшов від бруствера на своє звичне місце позаду гармат і став, склавши руки на грудях. Поряд із ним стояв горніст. І тут у розпалі бою до капітана підійшов лейтенант Прайс, який тільки-но в самому укріпленні зарубав шаблею надто вже відважного нападника. Між двома офіцерами зав’язалася жвава розмова, принаймні лейтенант вів її таки жваво – розмашисто жестикулював і раз у раз гукав у вухо своєму командирові, стараючись перекричати пекельний гуркіт гармат. Якби ці жести поспостерігав актор, то потрактував би їх як вираз спротиву. Прайс ніби не схвалював того, що робили гармаші та піхотинці. Невже захотів піддатися ворогам?

Рансом слухав, не змінюючи ні пози, ні виразу обличчя. Дочекавшись кінця цього полум’яного звернення і вловивши мить відносного затишшя, він спокійно подивився у вічі своєму підлеглому й відповів:

– Лейтенанте Прайсе, вам не належить щось та й знати. Цілком досить виконувати мій наказ.

Лейтенант повернувся на своє місце, а що бруствер очистився, капітан знову підійшов до нього, щоб глянути назовні. Коли він піднявся на стрілецький приступець, над гребенем насипу вигулькнув солдат, вимахуючи великим яскравим прапором. Вихопивши пістолета з-за пояса, Рансом застрелив сміливця. Тіло хитнулося вперед, упало й повисло з внутрішнього боку насипу. Простягнуті руки досі стискали древко. Кілька супутників цього південця повернулись і пустилися навтіки вниз схилом. Повівши оком понад бруствер, капітан не побачив жодної живої людини й зауважив, що по укріпленню вже не стріляють.

Він дав знак горністові, й той просурмив сигнал припинити вогонь. На всіх інших ділянках бій уже закінчився. Атаку конфедератів відбито. Змовкла канонада, стихла стрілянина, запанувала мертва тиша.

VI. Чому не варто ображати Ігрека, коли тебе публічно образить Ікс

Генерал Мастерсон в’їхав верхи в редут. Зібравшись у купки, солдати вимахували руками й голосно балакали. Одні тицяли пальцями в убитих і перебігали від тіла до тіла. Інші, облишивши свої брудні розпечені гармати й забувши одягти плащі, підбігали до бруствера й виглядали назовні, а декотрі зіскакували в рів. Зо двадцять душ скупчилося навколо прапора, в якого намертво вчепився вбитий боєць.

– Що ж, хлопці, – весело сказав генерал, – ви добряче повоювали.

Хлопці видивлялися на нього й мовчали. Либонь, збентежилися й стривожилися від появи великого начальника.

Не почувши відповіді на своє ласкаве покровительське звернення, генерал невимушено просвистів кілька тактів популярної пісеньки, під’їхав до бруствера й подивився на схил, на вбитих. Враз Мастерсон рвучко розвернув коня і помчав повз гармати, розглядаючись на всі боки. На хоботі одного з лафетів сидів офіцер і курив сигару. Він підвівся і спокійно відкозиряв, коли біля нього осадив коня генерал.

– Капітане Рансоме! – Слова лунали різко й гостро, як брязкіт крицевих клинків. – Ви стріляли в наших солдатів! Наших солдатів, сер! Чуєте мене? То була бригада Гарта!

– Генерале, я це знаю.

– Знаєте? Ви це знаєте і спокійно сидите та курите собі?! Хай йому біс, Гамільтоне, – звернувся він до начальника військової поліції, – щось я зірвався. – Сер... коли ваша ласка, капітане Рансоме, скажіть... поясніть, чому ви палили по своїх.

– Цього я не зможу пояснити. Мені дали наказ без пояснення.

Генерал очевидно не зрозумів відповіді.

– Хто розпочав цю збройну сутичку? Ви чи генерал Гарт? – спитав він.

– Я.

– Та невже ви не знали... невже не бачили, сер, що ви напали на своїх?

На те прозвучала дивовижна відповідь.

– Знав, генерале. Я зробив висновок, що це поза межами моєї компетенції.

Порушивши гнітючу тишу, що запала після цих слів, капітан додав:

– Замість мене треба було б спитати компетентного в цій справі — генерала Камерона.

– Генерала Камерона вбито, сер. Він мертвий – мертвішого не буває. Лежить он там, під деревом. Хочете сказати, що він причетний до цього жахіття?

Рансом промовчав. Зауваживши гостру розмову офіцерів, навколо них зібралися капітанові солдати послухати й подивитися, чим вона закінчиться. Імла, яка трохи розсіялася була від пальби, знову оповила вкрай збуджених людей, та так щільно, що вони сходилися дедалі тісніш, аж поки цим двом – судді в сідлі й обвинуваченому, що спокійно стояв перед ним – залишився тільки клаптик простору, на який ще ніхто не вторгнувся. Цілком неформальним був цей польовий суд, але всі відчували, що офіційний розгляд тільки підтвердить його ухвалу. Не маючи юридичної сили, суд мав вагу пророцтва.

– Капітане Рансоме! – сердито вигукнув генерал, хоча в його голосі звучало майже благання. – Якщо можете додати хоч щось, що показало б вашу незрозумілу поведінку в кращому світлі, то зробіть це. Прошу вас.

Опанувавши себе, цей великодушний воїн хотів знайти виправдання своєї природної симпатії до хороброї людини, якій загрожувала ганебна смерть.

– Де лейтенант Прайс? – спитав капітан.

Прайс виступив наперед. Під закривавленою пов’язкою на лобі його смагляве понуре обличчя видавалося зловісним і непривабливим. Зрозумівши, навіщо це питання, він заговорив без запрошення. Не дивлячись на капітана, лейтенант звернувся до генерала.

– Під час бою я побачив, як розвиваються події, й повідомив командира батареї. Ще й наважився наполягати на тому, щоб припинити вогонь. Мене образили й послали на місце.

– Чи знаєте ви щось про наказ, згідно з яким я діяв? – спитав капітан.

– Про наказ, згідно з яким діяв командир батареї, – відповів Прайс не капітанові, а генералові, – я нічого не знаю.

Рансом відчув, як земля втікає з-під ніг. Ці жорстокі слова забриніли шипінням століть, що б’ються об берег вічності. У вухах озвався голос фатуму – холодно, байдуже й розмірено: «Приготуйся, прицілься, вогонь!» Пронизало відчуття того, як кулі розривають серце на шматки. Долинув стукіт грудок землі, що падають на віко домовини, і (якщо буде на те милість Господня) пташиний спів над забутою могилою.

Спокійно відчепивши шпагу, капітан віддав її начальникові військової поліції.

⥈

Один офіцер, один солдат

Капітан Ґраффенрід стояв на чолі своєї роти. Його полк, який поки що не вступив у бій, займав ділянку фронту, яка близько двох миль тяглася праворуч – на відкритому просторі. Звідси не було видно лівого флангу, прикритого лісом, сама ж передова лінія пролягла на багато миль. За нею на відстані ста ярдів проходила друга лінія, де колонами стояли резервні бригади та дивізії. На вершках невисоких пагорбів між цими двома лініями розташувались артилерійські батареї. Групи вершників – генералів зі своїми штабами та ескортами, командирів полків – порушували чіткий порядок ліній та колон. Багато хто з цих видатних осіб нерухомо сидів на коні й крізь бінокль незворушно спостерігав краєвид на фронті. Інші офіцери сновигали легким галопом то туди, то сюди, передаючи накази та розпорядження. Позаду всіх їх розмістилися медичні карети, фургони з боєприпасами, команди санітарів-носильників і денщики офіцерів. А ще далі до тилу, куди не сягає око, на узбіччях довжелезних доріг роїлася сила-силенна людей, які не воювали на полі бою, зате зі своїм спорядженням виконували хоч і не дуже славний, та важливий обов’язок – забезпечували бійців усім потрібним.

Армія, що готується до наступу або оборони, – це картина чудернацьких контрастів. На фронті переважають точність, формальність, стабільність і тиша. Що ближче до тилу, то менш помітні ці прикмети, а в певній точці простору вони губляться в рейваху, метушні та гармидері. Однорідне стає різнорідним. Зникає чіткість, місце врівноваженої витримки заступає безцільна шарпанина, гармонія тоне в хаосі, а усталений лад – у шарварку. Всюди панують нескінченна метушня й вічний безлад. Люди, що не воюють, завжди ні до чого не готові.

З передової позиції на правому крилі своєї роти капітан міг безперешкодно спостерігати супротивників. Перед ним на пів-милі простягалася відкрита рівнина й переходила в пологий схил, покритий клаптями лісу. Навкруги – ні душі. Важко уявити щось погідніше й мирніше, ніж цей прегарний краєвид зі смугами брунатних полів, над якими дрижить марево ранкової спеки. У лісі та в полі залягла тиша. Не долинає ні гавкіт, ні кукурікання від схованого за деревами плантаторського будинку на вершині пагорба. А однак кожен із розставлених тут вояків усвідомлює, що стоїть віч-на-віч зі смертю.