Зібрання творів

Капітан ще жодного разу не бачив озброєних ворогів за два роки війни, на якій його полк сформували одним із перших. Мав дуже цінну й не дуже-то поширену перевагу – військову освіту, тож його приятелі помарширували на фронт, а Ґраффенріда скерували на адміністративну службу в столиці штату. Вважали, що там із цього офіцера буде найбільша користь. Спершу він виступав проти такого розпорядження, як ото поганий солдат, а тоді підпорядкувався йому, як ото добрий солдат. Підтримуючи добрі товариські та службові стосунки з губернатором штату, заслуживши довіру та прихильність у цього сановника, Ґраффенрід, однак, категорично відмовлявся від підвищення в чині й давав молодшим службовцям можливість просунутися вище, ніж він сам, у табелях про ранги. В його фронтовому полку невтомно працювала смерть, тож у командному складі раз по разу відкривалися вакансії. Але Ґраффенрід далі обіймав свою скромну посаду й великодушно, по-лицарському допомагав іншим робити кар’єру, вважаючи, що по праву воїнські винагороди належать тільки тим людям, які стають грудьми проти шквалу й натиску в битві. Зрештою ця тиха відданість принципам таки переважила, його звільнили від ненависних обов’язків і послали на фронт. І ось зовсім не обстріляний новак опинився на передовій лінії, очолив роту загартованих ветеранів, які мали нового командира за порожнє місце, а його ім’я та прізвище – за пустий звук. Ніхто з них, ба навіть із офіцерів-побратимів, задля яких капітан відмовлявся від своїх прав, не зумів розпізнати його відданість обов’язку. Дуже вже заклопотані, вояки не спромоглися на справедливість і вбачали в новоспеченому фронтовикові мазуна, що доти ухилявся від виконання своєї повинності, доки його силоміць послали-таки на поле бою. Надто гордий, щоб пояснювати, і водночас не настільки товстошкурий, щоб не відчувати несправедливості, він міг тільки терпіти й сподіватися на краще.

Цього літнього ранку в усій федеральній армії не було людини, що тішилася б майбутнім боєм так, як Андертон Ґраффенрід. Він був у бадьорому піднесеному настрої, все його єство переповнювали бурхливі почуття. Вкрай збуджений, капітан нетерпеливився від того, що конфедерати зволікають з атакою. Є нагода, а про наслідки байдуже. Перемога чи поразка – на все Божа воля; хай там як, а треба показати себе справжнім воїном і героєм, довести своє право на пошану від солдатів, на приятелювання з офіцерами-побратимами, на увагу начальників. Як же забилося, мало не вискочило з грудей серце, коли прозвучала запальна мелодія горна – сигнал про збір! Якою ж легкою ходою, не відчуваючи землі під ногами, йшов Ґраффенрід попереду роти! Як же він зрадів, утямивши, що в бойовому порядку його полк має зайняти передову лінію! А якщо ненароком і згадалися карі очі, що розпроміняться ніжністю, читаючи газетну статтю про події цього дня, то хто звинуватить молодого офіцера за зовсім не воїнські гадки? Хто вважатиме їх слабкістю, ознакою браку бойового завзяття?

Раптом понад лісом, за півмилі попереду, знявся високий стовп білого диму. Здавалося, димить верховіття, а не жерло гармати на гряді, невидимій за деревами. За мить пролунав різкий басовитий гук, зразу ж супроводом почулося огидне шипіння. З неймовірною швидкістю пронизавши простір, воно вмить з шепоту обернулося на рев – нізащо не встигнеш вловити поступ цієї жахливої переміни. Лави вояків помітно здригнулися. Заскочені зненацька, всі заворушилися. Скособочившись, Ґраффенрід обіруч рвучко прикрив щоку й скроню – долонями назовні.

Водночас він почув гучний дзвінкий ляскіт і побачив клуб диму та пилюки на схилі пагорба. Снаряд пролетів повз капітана – за якихось п’ятдесят кроків ліворуч, трохи позаду. Почувся — а може, й причувся – тихий глузливий смішок. Обернувшись у той бік, Ґраффенрід зустрівся з очима першого лейтенанта, свого підлеглого. Той видивлявся на зверхника з неприхованою насмішкою. Капітан окинув поглядом солдатів у шерензі. Вони сміялися. Невже над ним потішаються? Від такого здогаду шугнула до голови кров, зарум’янилося сполотніле обличчя. Щоки пашіли від сорому.

На постріл конфедератів не було відповіді. Очевидно, командувач цієї ділянки фронту не захотів спровокувати канонаду. Ґраффенрід був вдячний йому за витримку. Він і не гадав, що політ снаряда може справити таке разюче враження. Вмить докорінно змінилось його уявлення про війну, й капітан відчував, що на його обличчі виразно відображається бентега. У жилах вирувала кров, у горлі став клубок, і якби зараз довелося дати команду, то підлеглі не зрозуміли б її, та й навряд чи почули б. Тремтіла правиця, стискаючи руків’я шпаги, механічно совалася по мундирі лівиця, хапалася за тканину, а ноги заледве втримувалися, щоб не зрушити з місця. Здавалося, що солдати спостерегли це сум’яття. Невже це страх? Ґраффенрід побоювався, що так воно і є.

З правого боку вітер доніс негучний уривчастий гул, схожий на прибій штормових хвиль, далекий відгомін коліс потяга на рейках та напливи буревію в соснових кронах. Такі подібні ці звуки, що й не розрізниш їх, коли не знаєш наперед. Шерегові глянули в тому напрямку, звідки прийшли ці звуки. Туди ж спрямували свої біноклі верхові офіцери. Упереміж з гулом звучав нерівномірний стукіт. Спершу капітан гадав, що це стукає кров у вухах, а тоді вирішив, що це гуркотять барабани вдалині.

– Почалося. На правому фланзі, – сказав один із офіцерів.

Допіру тоді Ґраффенрід утямив, що чує пальбу з рушниць і гармат. Кивнувши, він спробував усміхнутися. Така усмішка не могла передатися іншим.

Незабаром уздовж узлісся позначилася низка світло-блакитних хмарок, затріскотіли постріли. Гострий свист куль обривався глухим стуком об землю. Солдат, що стояв поруч капітана, впустив рушницю, трішки осів, похитнувся й незграбно впав долілиць. «Лягай!» – крикнув хтось. Тепер убитий майже не відрізнявся від живих. Здавалося, що кілька рушничних пострілів скосило десять тисяч вояків. Стояли тільки командири. Зробили єдину поступку на шкоду героїзму й на користь безпеці – спішились і наказали відвести своїх коней до недалекого тилу, в низовину за невисокими пагорбами.

Капітан лежав поряд мерця, з грудей якого точився тонкий струмінчик крові й поширював солодкуватий нудотний запах.

Понівечене від удару об землю, пожовкле обличчя викликало огиду. Ніщо не вказувало на воїнську славу полеглого, ніщо не скрашувало цієї бридкої смерті. Ґраффенрід не міг відвернутися від тіла, бо тоді втратив би з очей свою роту.

Він втупився поглядом у ліс, де знову залягла тиша, й спробував уявити, що там діється. Мабуть, формуються лінії бійців перед атакою й артилеристи штовхають гармати до узлісся. Здається, з гущавини вже випинаються чорні жерла, готові вивергнути із себе зливу снарядів – таких самих, як той, що ревом рознервував капітана. Від напруги заболіли очі, на них неначе напливла полуда, однак Ґраффенрід не відривав погляду з невидимого вже лісу, аби тільки не дивитися на мертвяка.

У душі нашого героя згас войовничий запал. Вимушена бездіяльність спонукала його до самоаналізу. Думки снувалися не про те, щоб відзначитися в бою й увінчатися славою. Конче треба було зорієнтуватись у хаосі своїх почуттів. Наслідком роздумів стало глибоке розчарування. Затуливши обличчя долонями, капітан застогнав.

На правому фланзі дедалі виразніше звучало хрипке бурмотіння битви. Воно перероджувалося в рев, гуркіт і гримотання. Ці звуки долинали здалеку. Напевно, під натиском відступало ліве крило ворога, назрівала слушна пора рушити туди, де його передова лінія виступала клином проти позицій північан. На інших ділянках фронту запала незбагненна грізна тиша. Кожен відчував, що вона провіщає лихо воякам, які підуть в атаку.

Солдати, що залягли на передовій, озиралися на стукіт копит. Дванадцять штабних офіцерів галопувало до бригадних і полкових командирів, які вже спішилися. Невдовзі хор голосів невлад виголосив команду «батальйон, шикуйся!» Шерегові зірвалися на ноги й виконали команду. В очікуванні слова «вперед» калатали серця й стискалися зуби. Люди також чекали олив’яного та крицевого градопаду, що посіче їх на шмаття, хай тільки рушать уперед, підкорившись наказу. Але командири мовчали. Не знялася буря. Нестерпне зволікання зводило з розуму, позбавляло сили духу – так само, як короткочасне відтермінування вироку приреченому лягти під лезо ґільйотини.

Ґраффенрід стояв на чолі своєї роти, біля його ніг лежав труп. З правого боку гриміла битва – безперестанку торохтіли рушниці, ненастанно бухали гармати, недоладно кричали невидимі бійці. Капітан зауважив клуби диму над далекою смугою лісу й звернув увагу на зловісне затишшя в лісі поблизу. Ці контрасти пантеличили й вражали. Мов струни натяглися нерви. Його обдавало жаром і холодом. Ґраффенрід сапав, як пес у спеку. На якусь хвилину він мимоволі затамував подих і тільки під впливом запаморочення став знову дихати.

Зненацька все його єство охопив спокій. Око впало на оголену шпагу, затиснуту в руці. Згори лезо здавалося коротшим, ніж насправді, й було схоже на меч римського воїна. Така подібність навівала гадку про лиху долю й героїзм.

Сержант, що стояв у шерензі зразу ж за капітаном, спостеріг дивну картину. Той викинув руки вперед, рвучко розвів лікті, наче веслувальник у човні, й між лопатками капітана висунулося на фут щось блискуче й металеве, з легким червоним відтінком – лезо шпаги. Воно так прудко наблизилося до грудей сержанта, що той відсахнувся. Цієї миті капітан Ґраффенрід важко звалився долілиць на мерця й сконав.

А за тиждень генерал-майор, командувач лівофлангового корпусу федеральної армії, подав офіційний рапорт:

«Сер, маю честь доповісти, що під час бою, який відбувся 19-го числа цього місяця, сили супротивника, розташовані проти мого корпусу, відступили, щоб зміцнити свій лівий фланг, битий нашими військами. Мій корпус майже не взяв участі в бойових діях. Його втрати вбитими такі: один офіцер, один солдат».

1

Butternut (англ.) - сірий (або ж білий) горіх; жовто-брунатна барва. Таким словом прозвали солдатів Конфедерації та її прихильників, бо уніформу цих солдатів шили з домотканої матерії, пофарбованої виваром із кори та шкаралуп сірого горіха. М’які фетрові капелюхи з широкими опущеними крисами (the slouch hats) належали до обмундирування армії південців.

2

В армії США старшими офіцерськими вважаються чини від майора до полковника.

3

В армії північан не було генерала з таким прізвищем.

4

У США є тільки два міста з такою назвою (одна з них – колишня), обидва у штаті Каліфорнія. Очевидно, в цьому оповіданні йдеться про фіктивний Драйтаун.

Джордж Терстон

Три випадки в житті людини

Перший лейтенант Джордж Терстон служив ад’ютантом у штабі полковника Брафа, командувача федеральної бригади, що тимчасово заміщав бригадного генерала. Той, серйозно поранений, дістав відпустку на лікування. Гадаю, що Терстон належав до складу Брафового полку. Мабуть, так було б і далі, якби поталанило дожити до одужання генерала. Лейтенант прийшов на місце вбитого в бою. Це була єдина зміна в нашому штабі після того, як командування перейняв полковник. Ми недолюблювали нового ад’ютанта – відлюдного й нетовариського. Ця риса характеру вадила не так мені, як іншим офіцерам. Хоч де був наш підрозділ – у таборі, на марші, на бівуаку, в казармах, у наметах, а мені, інженерові-топографу, випадало одне – гарувати, весь день скакати на коні й півночі просиджувати за столом, складаючи карти, схеми та плани. То була небезпечна робота. Що ближче я діставався до ворожих ліній, то ціннішими ставали мої польові нотатки й підсумкові мапи. У такій справі життя людини нічого не важить проти можливості уточнити, де саме пролягає дорога, чи зробити ескіз моста. Бувало, цілі ескадрони йшли в атаку на потужний ворожий аванпост тільки задля того, щоб за короткий час між наступом і неминучим відступом з’ясувати, де брід чи роздоріжжя.

У деяких глухих закутнях Англії та Валлії досі притримуються давнього звичаю – відбивання меж церковної парафії. Раз на рік, у свято Вознесіння або перед Великоднем, уся паства разом з пастором обходить парафію й б’є палицями межові дерева та стовпи. У найприкметніших місцях дубцями дістається також хлопчикам, щоб назавжди запам’ятали свою рідну місцину. Отож ті й тямлять. Наші часті сутички з конфедератами – вартовими, патрульними та розвідниками – мали таку саму навчальну цінність. У моїй пам’яті закарбувалися живі картини різних місцевостей – замість акуратних польових нотаток, які навряд чи зробиш, коли навколо тебе торохтять карабіни, брязкотять шаблі й тупотять коні. У цих незабутніх випадках постали яскраві спостереження.

Одного ранку я вибрався на чолі свого супроводу у вилазку, небезпечнішу, ніж зазвичай. Несподівано до нашої групи під’їхав верхи лейтенант Терстон і спитав, чи не буду я проти, якщо він долучиться до неї. Мовляв, полковник дав на те дозвіл.

– Звичайно ж, не буду проти, – доволі неприязно відповів я. – Але в ролі кого ви поїдете? Ви ж не топографічний інженер, а моїм супроводом командує капітан Берлінґ.

— Поїду в ролі глядача, — сказав лейтенант. Скинувши з себе пояс для шпаги й видобувши пістолети з кобури, він віддав ці речі денщикові, щоб відніс їх до штабу. Я картав себе за грубий тон, але не знав, як тут перепроситися, тому й нічого не сказав.

Ополудні наша група наткнулася на полк ворожої кінноти й на польову гармату, що покривала вогнем добру милю від застави, до якої ми наблизилися. Мій супровід відстрілювався, розосередившись у лісі з обох флангів, натомість Терстон залишився посередині дороги, яку що кілька секунд поливав шквал картечі, розриваючи повітря. Лейтенант опустив поводи на кінську шию й сидів у сідлі рівно, склавши руки. Невдовзі коня рознесло на шмаття, а вершник упав на дорогу. Забувши свої обов’язки, відклавши олівця та записника, я сидів на узбіччі дороги й спостерігав, як відчайдух помалу вибирається з-під понівеченого тіла тварини й спинається на ноги. Враз гармата перестала палити, й кремезний солдат-південець, видобувши з піхов шаблю, вихором помчав на баскому скакуні назустріч Терстону. Той побачив випад, став на повний зріст і знову схрестив руки на грудях. Був надто вже гордий, щоб порушити своє слово, до якого я його принукав своєю неввічливою реплікою. Він став глядачем, і тільки. Ось-ось лезо розтяло б лейтенанта, як скумбрію, але благословенна куля в останню мить звалила нападника на дорожню пилюку, й той з розгону докотився до Терстонових ніг. Того вечора, доводячи до пуття свої похапцем зроблені записки та шкіци, я знайшов час придумати перепрошення – щось на зразок недолугого каяття. Згодом я пробелькотів його – геть по-дурному.

За кілька тижнів частина нашого війська пішла в наступ на ліве крило ворога. Атаку на незнані позиції в незнайомій місцевості повела бригада, в якій я служив. Такі вже там були яри та крутосхили, такий густий виріс чагарник, що всім нашим кавалеристам довелося спішитися – навіть бригадному командирові та його штабникам. У ближньому бою Терстон випередив усіх, і ми знайшли його, важкопораненого, допіру тоді, коли взяли останній рубіж ворожої оборони. Кілька місяців лейтенант пролежав у нашвілльському шпиталі, що в Теннессі, а тоді повернувся до нас. Про свою пригоду сказав небагато. Мовляв, заблукавши, він забрів мало не в тил супротивника й там дістав кілька куль. Однак ми дізналися подробиці від одного з полонених південців, який перед тим узяв був у полон Терстона:

– Він неквапно підійшов просто до нас, залеглих в обороні. Вся наша рота зірвалася на ноги й націлила на нього рушниці. Дехто міг би й упертися цівкою в його груди. «Кинь під ноги шпагу й здайся, клятий янкі!» – крикнув хтось із командирів. А той дивак повів оком по дулах, тоді схрестив руки, не випустивши ефеса, й поволі проказав: «Не кину й не здамся». Якби ми всі випалили, то посікли б його на дрібний мак. Але були серед нас такі, що не вистрелили. Як-от я. Ніхто б мене не змусив пустити кулю.

Якщо хтось спокійно дивиться смерті у вічі й відмовляється від усіх поблажок, то він, природно, високої думки про себе самого. Не знаю, чи цим висновком можна було б витлумачити отаку гордовиту позу зі схрещеними руками. Якось за столом після обіду, коли Терстона не було в їдальні, наш квартирмейстер, невиправний заїка, особливо ж напідпитку, подав інше тлумачення:

– Ц-це т-такий с-с-спос-сіб б-борот-тися з-зі с-своєю рис-сою х-характ-теру. Лейт-т-тенантові з-з-завжди к-кортить ут-тект-ти в-в-від н-неб-безпеки.

– Що?! – спалахнув я, рвучко вставши. – Натякаєте, що Терстон боягуз?! Та ще й позаочі?!

– Як-кби в-він б-був б-боягуз, т-то н-навіть н-не проб-бував б-би б-борот-тися з т-такою в-вад-дою. А як-кби в-він б-був т-тут, то я н-н-не н-наважив-вся б г-говорити п-п-про це, – примирливо відповів заїка.

Сміливець і відчайдух, Джордж Терстон загинув ганебною смертю. Бригада розташувалася в полі, штаб – у гаю з височезними деревами. До горішньої гілки одного з них якийсь урвиголова прив’язав за два кінці шнур завдовжки не менш ніж сто футів – змайстрував гойдалку. Розгойдавшись, летиш униз із висоти п’ятдесяти футів, описуєш півколо й злітаєш до такої самої висоти, а тоді, затримавшись на одну бездиханну мить, поринаєш назад у запаморочливу прірву. Той, хто зазнав таких разючих відчуттів, нізащо не зуміє передати їх словами новакові в цій забаві. Одного дня Терстон, вийшовши із свого намету, забажав пізнати премудрощі набирати розмаху в гойданні – мистецтво присідати та випростовувати ноги, в якому кожний хлопчисько мастак. За хвилину-дві лейтенант опанував цю штуку, а тоді розгойдався, та так, що й не снилося найдосвідченішим і найхоробрішим із нас. Ми здригалися, спостерігаючи цей карколомний політ.

– С-с-спиніть його, – сказав квартирмейстер, лінькувато походжаючи після полудника біля намету-їдальні. – В-він н-не зн-нає, що к-коли п-переб-брати в-висот-ту, ц-ця з-з-забава с-стає с-с-смертельною.

Терстон завзято нарощував розмах, і на верхніх точках дедалі більшої дуги його постать, уперта ногами в шнур, неухильно наближалася до горизонтального положення. Як тільки ноги занесуться понад голову, натяг шнура згубно ослабне й почнеться вертикальне падіння, яке зрештою досягне такої швидкості, що лейтенант не втримає шворок у руках і розіб’ється. Всі усвідомлювали цю небезпеку, всі жестикулювали й кричали, щоб припинив забаву, та він і далі шугав повз них – шумний, як картеч, і розмитий у найпрудкішому русі внизу жахливої дуги. Жінка, що стояла неподалік, зомліла й упала. Ніхто цього не зауважив. Надбігали, галасуючи, юрми солдатів із польового табору. І раптом запала тиша – в мент, коли Терстон був на злеті.

Лейтенант відділився від гойдалки – ото й усе, що знаємо. Обидві кисті водно відпустили шворки, а ті, враз утративши надлишкову вагу, заметлялися й стали опадати. Натомість людське тіло понеслося за інерцією вгору й уперед головою, вже не по колу, а по зовнішній, дотичній кривій. Це тривало кілька митей, які видалися віками.

– Господи! Невже він вічно здійматиметься вгору?! – крикнув я. Може, й не крикнув, а тільки подумав.

Тіло наближалося до гілки дерева. Пригадую, я втішився був надією, що лейтенантові вдасться вхопитися за неї й порятуватися. Ба навіть встиг поміркувати, чи витримає вона його вагу. Та Терстон пролетів понад гілкою, виразно позначившись на тлі блакитного неба. Дотепер, по стількох роках, пам’ятаю образ людини в небі, її зведену голову, стулені докупи ноги. А от руки... їх я не побачив.

Умить, несподівано й приголомшливо, постать змінила напрямок руху і, перевертаючись, полетіла сторчголов. Натовп загомонів і кинувся вперед. Пролунав ні на що не схожий звук. Бухнуло, стрясло землею. Воякам, звиклим до смерті в її найстрашніших видозмінах, стало зле. Одні поплелися геть на непевних ногах, другі сперлися на стовбури, треті посідали на коріння. Смерть повелася нечесно – вдарила незнаною зброєю, скориставшись новою підступною стратегемою. Ми й не відали, що в неї в запасі такі жахливі та бридкі засоби залякувати.

Терстонове тіло лежало горілиць. Одна нога підвернута під нього й зламана над коліном. Кістка ввігналася в землю. Живіт луснув, випали нутрощі. В’язи скрутилися.

Руки застигли, схрещені на грудях.

⥈

Пересмішник

Час дії – погожий недільний пополудень ранньої осені 1861 року. Місце дії — лісові нетрі в горах на південному заході Вірджинії. Вільям Ґрейрок, рядовий федеральної армії, вигідно всівся під великою сосною, спершись на стовбур, випроставши ноги й поклавши рушницю на колінах. Щоб не падали на землю, солдат міцно стиснув ними цівку. Потилиця притулена до дерева, тому картуз насунувся на лоба й майже накрив очі. На перший погляд здавалося б, що молодик заснув.

Але рядовий Ґрейрок не спав. Якби було навпаки, він поставив би під велику загрозу інтереси Сполучених Штатів, бо ж забрався далеко від розташування своєї військової частини й міг потрапити у ворожий полон або й загинути. Зрештою, мав такий настрій, що не спалося. Ось у чому полягала причина сум’яття душі. Минулої ночі нашому героєві довелося побувати в дозорі й вартувати в цьому самому лісі. Попри те, що не світив місяць, ніч випала ясна, але в лісовій глушині залягла непроглядна пітьма. Між Ґрейроковим постом і двома сусідніми праворуч та ліворуч була чимала відстань, бо всі пости загалом виставлено задалеко від табору, тож вони не могли покрити довжелезної сторожової лінії. Війна ще тільки почалась, і командири хибно вважали, що вночі для охорони табору краще виставити рідкий ланцюг дозору якнайближче до супротивника, ніж густий – якнайближче до себе. А на той час вони таки потребували якнайраніше діставати попередження про ворожий наступ, бо в таборах мали звичку роздягатися на ніч – геть не солдатську. Незабутнього ранку 6 квітня в битві під Шайлом вояки генерала Ґранта нахромилися на багнети конфедератів зовсім голими, як ото цивільні люди. Правда, треба визнати, що таке трапилося не через хибне розміщення аванпостів. Помилка крилася в іншому – їх взагалі не виставили. Втім, я зробив таки зайвий відступ, адже не мав на меті зацікавити читача долею всієї армії. Тут ітиметься про долю шерегового Ґрейрока.

Залишившись суботньої ночі вартувати на самоті, він зо дві години стояв як укопаний, притулившись до великого дерева, і вдивлявся в темряву. Силкувався розпізнати знайомі предмети, бо ж за дня він уже вартував на цьому самому місці. Але тепер усе змінилося. Подробиць не розрізнити, видно тільки нагромадження речей, обриси яких удень не виділялися на тлі багатьох інших, а тепер геть невпізнавані. Здається, що їх тут взагалі не було. Крім того, картині з самих дерев та підліску бракує виразності, вона хибує на однотонність і не має чітко акцентованих мазків, які привертають око. А тут іще темінь безмісячної ночі. Щоб добре орієнтуватися за таких умов, треба ще чогось понад великий природний розум і здобуті в місті знання та навички. Ось так і сталося, що рядовий Ґрейрок, сторожко повдивляшись поперед себе, а тоді необачно обстеживши ледве видиму округу, тобто тихцем обійшовши кругом дерево, втратив орієнтацію, тобто став майже непридатний як вартовий. Заблукав на посту й не знав, звідки може напасти ворог і де саме заснулий табір, за безпеку якого треба відповідати життям. Утямивши, в яку безглузду халепу випало потрапити, і зміркувавши, що сам теж опинився під загрозою, Ґрейрок не на жарт стривожився. Заспокоїтися не було часу, бо саме тоді, коли до свідомості дійшли можливі наслідки цього випадку, зашаруділо листя і хруснула суха гілка. Вартовому похололо серце. Обернувшись на ці звуки, він угледів невиразну постать людини.

– Стій! – гучно скомандував Ґрейрок і по-статутному доповнив вигук клацанням рушничного замка. – Хто йде?!

Прибулець на мить завагався, а якщо й відповів, то його слова заглушив постріл вартового. У тиші нічного лісу цей звук пролунав оглушливо. Ще не завмерши, він повторився на аванпостах праворуч і ліворуч, почалася пальба за компанію. У кожному з цих дозорців досі сидів цивільний чоловік, який упродовж останніх двох годин викликав із уяви ворогів і населяв ними ліс перед собою, а Ґрейроків постріл перетворив цей уявний наступ війська південців у відчутну реальність. Пальнувши з рушниць, вартові відступали до табору – прудко, щодуху. Всі, крім Ґрейрока, бо той не знав, у якому напрямку треба відступати. Коли солдати, прокинувшись у таборі й не дочекавшись супротивника, знову розляглися та полягали спати, а командири знову завбачливо виставили лінію дозору, виявилося, що рядовий Ґрейрок увесь цей час несхитно стояв на посту. Отож начальник церемонійної гвардії похвалив цього єдиного солдата з усієї самовідданої варти, якого по праву можна вважати зухом, зразком молодецтва – рідкісної чесноти.

Тимчасом зух старанно й марно шукав тлінних останків непроханого гостя, маючи снайперське чуття, що таки влучив у нього. Належав-бо до тих уроджених мастаків, які стріляють майже не цілячись, підсвідомо спрямовуючи зброю. Уночі вони такі самі небезпечні, як і вдень. Так що упродовж половини свого двадцятичотирилітнього життя Ґрейрок був грозою мішеней у всіх тирах трьох міст. Тепер же, не маючи змоги похвалитись упольованим трофеєм, він розсудливо вирішив тримати язика за зубами й був радий, що товариші та командир цілком природно вважають: залишився на місці – значить, не спостеріг нічого загрозливого. Хай там як, а Ґрейрок не покинув поста, за що й заробив похвалу. Але сам він не міг вдовольнитися наслідками нічної пригоди й наступного дня під якимсь першим-ліпшим приводом попросив перепустку на вихід із табору. На те генерал одразу ж дав згоду – з огляду на героїчну поставу цього рядового минулої ночі.

Прийшовши на місце події й пояснивши вартовому, що треба знайти згубу – фактично не збрехавши, Ґрейрок поновив пошуки вбитого. Якщо ж той тільки поранений, то, може, вдасться знайти його по кривавому сліду. Однак і в денному світлі успіх був такий самий, як і в нічній темряві. Обійшовши добрячий шмат лісу й навіть відважно забравшись у глиб території конфедератів, Ґрейрок покинув пошуки. Притомившись, він усівся на корінні великої сосни, де ми його побачили на початку оповіді, й дав попуст своєму розчаруванню.

Не варто вважати, що Ґрейрок розчарувався так, як ото жорстокий убивця, що змарнував нагоду помилуватися закривавленою жертвою. З великих чистих очей цього юнака, з делікатно різьблених уст і високого чола можна було б вичитати зовсім інше. Авжеж, у його вдачі напрочуд доладно поєдналися відважність і чутливість, відчайдушність і совісність.

«Виявляється, мені прикро, – сказав він собі, сидячи на дні золотавої імли, яка примарним морем залила ліс. – Прикро, бо не вдалося знайти людини, вбитої моєю рукою! Невже тільки задля воїнського обов’язку я захотів укоротити комусь віку? Адже міг би виконати цей обов’язок і без убивства! А чого ще я міг хотіти? Якщо загрожувала якась небезпека, то мій постріл відвернув її. Для цього мене там і поставили. Та ні ж бо, я справді буду радий, коли дізнаюся, що відібрав життя не намарно. А наразі я ні в сих ні в тих. Довелося натерпітися, щоб потім хвалили командири й заздрили товариші. Уже по всьому табору роздзвонили про мою хоробрість. Неслушно зробили. Маю себе за відважного, але нині мене славлять за те, чого я не вдіяв, а якщо й вдіяв, то не так, як вони це уявляють. Склалася думка, що я мужньо стояв на посту й не стріляв. Проте саме я розпочав пальбу й не втік у паніці тільки тому, що втратив орієнтацію. Що ж мені тепер робити? Пояснити, що я побачив ворога й вистрілив? Але ж те саме твердять усі вартові, й ніхто їм не вірить. Навіщо тоді ця правда, якщо вона поставить під сумнів мою мужність і при тому все одно видаватиметься брехнею? Тьху, паскудна справа, хоч звідки глянь. Якби ж то поталанило знайти цього чолов’ягу!»

На такому побажанні шереговий Ґрейрок, розморений полудневою млістю, заколисаний тихим бринінням комашні в запашному чагарнику, геть забув про інтереси Сполучених Штатів і міцно заснув, ставши легкою здобиччю для ворогів. І наснився йому сон.

Ґрейрок почувався хлопчиком у далекій чарівній країні. Жив він край широчезної ріки, на якій велично пропливали здоровенні пароплави під звивистими стовпами чорного диму, що вістували про прибуття цих велетнів геть зарані – ті ще далеко не встигали обігнути закрут – і позначали їхню путь, коли ті вже запливали ген за обрій. І завжди пліч-о-пліч із хлопчиком задивлявся на пароплави той, кому він віддав серце і душу, – брат-близнюк. Удвох вони гуляли на березі річки, удвох досліджували поля, що стелилися далі від побережжя, удвох збирали запашну м’яту й духмяні лаврові гілочки на високих пагорбах, за якими пролягло Таємниче Королівство і з яких, кинувши оком на південь, на той берег¹, можна було вгледіти краєчок Зачарованої Країни. Єдині діти матері-вдови, рука з рукою й серце з серцем, вони мандрували світляними стежками серед мирних долин, щодень споглядаючи новий світ під новим сонцем. І крізь усі ці щасливі дні біг нескінченний струмінець – тремка, багата на переливи пісенька пересмішника, що жив у клітці поряд хатніх дверей. Музичним благословенням вона просочувала й переповнювала хвилини одухотворення в цьому сні. Весела пташка співала без упину; з кожним ударом серця безконечно мінливі звуки випливали з її горла вільно, без зусиль, дзюркотячи й хлюпочучи, неначе води жвавого потічка. Ясна, чиста мелодія була душею цієї мирної картини, поясненням сокровенної суті всіх таїн життя і любові.

Та настав час, коли на ці щасливі дні насунули хмари печалі й пролилися сльозами. Добра мама померла, хатка на лужку край берега широкої ріки розвалилась, а братів віддали на виховання двом родичам. Вільям (якому й снився цей сон) переїхав до людного міста в Таємничому Королівстві, а Джона повезли в далечінь на тому боці ріки – в Зачаровану Країну. Ходили чутки, що там живуть дивні й лихі люди за такими самими, як і вони, звичаями.

Ось цьому братові під час поділу майна померлої матері дісталося те, що справді цінували близнята, – пересмішник. Дітей можна поділити, а пташку – ніяк. Ось вона й опинилася в чужих краях, назавжди покинувши Вільямів світ. Однак упродовж довгих років самотності пісня пересмішника супроводжувала всі сни Вільяма й завжди відлунювала у вухах та серці.

Родичі, що всиновили хлопчиків, ворогували й не підтримували між собою стосунків. Якийсь час близнята обмінювалися листами, повними хлоп’ячої бравади, хвальковитих оповідок про значніші й яскравіші, ніж було колись, події, – гротескного опису двох нових змістовніших життів і двох нових підкорених світів. Поступово листування робилося все млявішим, а після Вільямового переїзду до більшого міста зовсім припинилося. А проте пересмішникова пісня не припинялася, звучала й далі. Обірвалася допіру тоді, коли Ґрейрок розплющив очі, побачив галявину в бору й утямив, що це вже наяву.

Під скісним промінням призахідного багряного сонця стовбури велетенських сосон відкидали позад себе частокіл тіней, що в золотавій імлі городився далеко на схід, де світло і тінь зливалися в розмиту синяву.

Звівшись, шереговий Ґрейрок обачливо розглянувся навколо, узяв на плече рушницю й подався до табору. Пройшовши близько півмилі, він проминав густі лаврові зарості. Раптом із них випурхнула пташка і, сівши на гілку дерева, залилася радісною нескінченною піснею, яку тільки вона з усіх Божих створінь здатна заспівати на Його хвалу. Ніби й дрібниця — пташка щебече, розтуливши дзьобика. Але чоловік остовпів, ніби громом битий. Впустивши рушницю на землю, він глянув угору на пташку, затулив обличчя долонями й заридав як дитина. Цієї миті він справді помислами і душею став дитиною понад великою рікою, за якою пролягла Зачарована Країна. Насилу опанувавши себе, чоловік підібрав зброю, вголос обізвав себе телепнем і рушив далі. Натрапивши на просіку, що вела в саму гущавину заростей, він зазирнув туди. Там, на землі, розкинувши руки й вивернувши бліде обличчя вгору та набік, лежав горілиць його двійник, зодягнений у сірий однострій. На грудях темніла плямка крові. Це було тіло Джона Ґрейрока, вбитого кулею. Воно ще не заклякло. Стрілець знайшов чолов’ягу, якого шукав.

Коли бідолашний солдат опустився навколішки перед шедевром громадянської війни, дзвінкоголоса пташка змовкла, злетіла з гілки над братами і, спалахнувши відсвітом кривавої присмеркової заграви, безшумно розчинилася в понурих лісових нетрях.

Цього вечора на перекличці в таборі північан ніхто не відгукнувся на ім’я Вільяма Ґрейрока.

І вже ніколи не відгукнеться.

1

Очевидно, йдеться про ріку Міссісіпі й про її дуже звивисту ділянку завдовжки понад сімдесят кілометрів між містечками Тайлер (штат Теннессі) та Мак-Карті (штат Міссурі). На цій ділянці є три місцевості, які могли б відповідати описаній у цьому оповіданні. Нині всі вони фактично незаселені.

II. ЦИВІЛЬНІ

Чоловік, що виходив із «носа»

У частині Сан-Франциско, довільно званій Північним Берегом, поблизу одного з перехресть, є пустир. Від інших незабудованих ділянок у цій окрузі він відрізняється рівнішою поверхнею. Зразу ж за ним із південного боку починається крутосхил, перебитий трьома терасами, висіченими у м’якому камені. Це місцина для кіз і бідняків. Кілька родин кожного з цих двох видів у мирі та злагоді займають її ще «від заснування міста¹». Одне з кількох скромних жител долішньої тераси привертає увагу грубою схожістю на людське обличчя, тобто таку його подобу, яку хлопчиська вирізають із видовбаних гарбузів², не маючи на меті образити когось зі свого поріддя. Очима правлять круглі вікна, носом – двері, а ротом – отвір по дошці, що відпала внизу. Сходів немає. Надто велика ця хатка як на обличчя й надто мала як на житло. Стає моторошно від порожнього, безглуздого погляду її «очей» без брів та повік.

Час від часу з «носа» виходить чоловік, повертає праворуч, проминає місце, де мало б бути «вухо», прокладає дорогу крізь тисняву дітей і кіз, які загороджують вузький прохід між дверима сусідів та краєм тераси, і хисткими сходами спускається на вулицю. Тут він зупиняється, щоб глянути на свого годинника, чим міг би здивувати випадкового перехожого. І справді, нащо ось такому чоловікові знати, котра година? Завдяки тривалим спостереженням можна було б відповісти, що час відіграє важливу роль у прогулянці цього чоловіка. Рівно о другій дня той іде далі. І так діється 365 разів кожного року.

Вдовольнившись тим, що не помилився в часі, він кладе годинника в кишеньку й швидко простує на південь. Проминувши два квартали, повертає праворуч, доходить до найближчого рогу й втуплюється в одне з горішніх вікон триповерхового будинку по той бік вулиці. На цьому домі, спорудженому з червоної цегли, нині вже сірої, виразно позначилися час і пил. Мав бути житловим, але став фабричним. Не знаю, що в ньому виготовляють. Мабуть, якісь звичайнісінькі речі. Знаю тільки, що кожного дня, крім неділі, о другій годині дня він повниться стуком-грюком, пронизується вищанням мордованої пилкою деревини й стрясається від гупання якоїсь величезної машини. У вікні, на яке вичікувально задивляється чоловік, ніхто й ніщо ніколи не з’являється. На шибках осіло стільки пилюки, що вони від давна непрозорі. А той, не спиняючись і на ходу помалу крутячи голову, все одно не зводить очей з вікна. Дійшовши до наступного рогу, він звертає ліворуч, обходить навколо квартал і знову опиняється на тому першому розі. Тою самою дорогою, якою прийшов, цей чоловік іде геть, часто оглядаючись через праве плече, аж поки вікно пропаде з поля зору. За багато років ніхто жодного разу не зауважив якоїсь зміни цього маршруту. Як і поведінки нашого героя на прогулянці. За чверть години він знову опиняється перед «ротом» свого помешкання, і дружина, що вже стоїть у «носі», допомагає ввійти господареві хати. Його побачать у місті не раніш як завтра, о другій дня. Дружина заробляє на хліб для себе й чоловіка тим, що пере білизну навколишнім біднякам за смішну плату, яка руйнує конкурентів у цій галузі діяльності – китайських та інших.

Цьому чоловікові п’ятдесят сім років, хоч він видається значно старшим зі своїм білосніжним волоссям. Бороди він не носить і завжди свіжопоголений. У нього чисті руки й доглянуті нігті. Одежа надто вже гарна, як на злиденне житло, жінчину роботу, та й на сам його стан, – акуратна, хоч і не дуже модна. Шовковий капелюх придбано не раніш ніж два роки тому, начищені до блиску туфлі не знали латок. Мені сказали, що цей чоловік виходить на свої щоденні п’ятнадцятихвилинні прогулянки зовсім не в тому костюмі, який носить удома. Як і всю решту його пожитків, цей костюм купила, чистить і лагодить дружина. Час від часу ще й докупить чогось, наскільки дозволяє мізерний заробіток.

Тридцять років тому Джон Гардшоу мешкав разом із дружиною в Ринкон-гіллі, в одній із найвишуканіших вілл цього кварталу, колись аристократичного. Свого часу Джон був лікарем, але, успадкувавши по батькові непоганий маєток, збайдужів до болячок роду людського й вважав, що цілком досить клопотів зі своїми власними справами. Подружжя Гардшоу відзначалося делікатністю й вишуканістю, до оселі в Ринкон-гіллі учащало вузьке коло людей, з якими воно вважало за потрібне знатися. Наскільки їм відомо, господарі вілли жили в щасті та злагоді. Звичайно ж, дружина була віддана своєму вродливому й освіченому чоловікові й дуже ним пишалася.

До кола їхніх знайомих належали Барвелли із Сакраменто – чоловік, дружина і двоє маленьких дітей. Працюючи будівельним та гірничим інженером, містер Барвелл їздив у тривалі службові відрядження й часто бував у Сан-Франциско. У таких випадках його супроводжувала дружина, яка, неодмінно взявши з собою дітей, проводила чимало часу в домівці подруги, місіс Гардшоу. Бездітна господиня вілли полюбила цих малюків. На превелике лихо, господар покохав їхню маму, причому ще дужче. На ще більше лихо, ця приваблива леді була далеко не така мудра, як піддатлива.

Одного осіннього ранку, десь о третій годині, патрульний №13 сакраментської поліції помітив, що із заднього входу показної кам’яниці покрадьки вибирається якийсь чолов’яга, і зразу ж його затримав. Дорогою до поліційного відділку чолов’яга в капелюсі з обвислими крисами й у ворсяному пальті запропонував патрульному спершу сотню, тоді п’ятсот, а далі вже й тисячу доларів, аби тільки той дав йому спокій і відпустив з Богом. А що в затриманого не було при собі й суми, згаданої на самому початку, то доброчесний полісмен зневажливо відкинув цю пропозицію. Вже на підході до відділка чолов’яга підняв суму до десяти тисяч доларів чеком і сказав, що ладен стояти прикутим кайданками до верби на річковому березі, аж поки оплатять цей чек. Ця репліка викликала глузування, тож він більш нічого не сказав, назвав тільки своє ім’я – очевидно фіктивне. Затриманого обшукали й не знайшли нічого цінного, крім мініатюрного портрета місіс Барвелл – господині дому, під яким упіймано чолов’ягу. Портрет прикрашали коштовні діаманти, білизна затриманого була далеко не з найдешевших, і ці обставини викликали гостре, але запізніле каяття в непідкупній душі патрульного №13. Затриманий не мав при собі документів, на білизні не було монограм, тож його зареєстрували під поданим іменем та прізвищем, цілком порядним: Джон К. Сміт, запідозрений у крадіжці. Ініціал «К.» вигадано в напливі натхнення, й автор вигадки, либонь, пишався нею.

Тимчасом у Ринкон-гіллі пішли чутки про загадкове зникнення Джона Гардшоу, ба навіть одна з газет опублікувала відповідний матеріал. Дружині, яку газета вельми тактовно назвала вдовою, і на думку не спало шукати чоловіка в міській тюрмі Сакраменто, таж його в тому місті ніколи не бачили. Джонові К. Сміту висунули звинувачення, а що він відмовився відповідати на допиті, то справу зразу передали до суду.

Десь за два тижні перед судовим процесом місіс Гардшоу випадково довідалася, що в Сакраменто затримали її чоловіка під фіктивним ім’ям і звинуватили в крадіжці. Тож леді, нікому ані словом не прохопившись про новину, поквапилася приїхати до цього міста й попрохати дозволу побачитися з її ув’язненим чоловіком – Джоном К. Смітом. Змордована тяжким переживанням, виснажена безсонною ніччю на пароплаві, вбрана в простий дорожній костюм, що закривав тіло від шиї до п’ят, ця жінка навряд чи виглядала на леді, але її манери подіяли переконливіше, ніж усі слова про право на побачення. Тож їй дозволили зустрітися з чоловіком віч-на-віч.

Ніхто не дізнався, до чого дійшло під час цієї болючої розмови. Судячи з пізніших подій, можна припустити, що Джон Гардшоу знайшов якийсь спосіб підбити дружину під свою руку. Зламана горем, жінка вийшла з тюрми, де не відповіла на жодне з поставлених запитань. Повернувшись до спорожнілої оселі, вона про людське око послала кілька запитів про зниклого чоловіка. А за тиждень і сама зникла. «Повернулася до Штатів» – ось і все, що про неї знали.

На суді Гардшоу визнав себе винним – «з поради адвоката», як сказав сам адвокат. Однак суддя, якому видалися дивними певні обставини справи, домігся від окружного прокурора, щоб патрульний № 13 дав свідчення і щоб присяжним зачитати письмові показання місіс Барвелл, яка на той час через хворобу не могла прийти на процес. У документі написано небагато. Леді може повідомити лише те, що портрет справді належить їй, а в ніч, коли заарештовано Сміта, вона, мабуть, залишила цю річ на столику у вітальні. Власниця речі мала намір подарувати її своєму чоловікові, який у справах гірничої компанії поїхав до Європи ще перед тою ніччю й досі не повернувся.

Окружний прокурор, який був удома в цієї леді під час складання письмових показань, потім назвав її поведінку вкрай дивною. Двічі відмовилася свідчити, а коли їй залишилося тільки поставити підпис, вирвала аркуша з рук клерка і пошматувала. Покликавши дітей до свого ліжка, місіс Барвелл обнімала їх і заливалася сльозами, а тоді ні з того ні з сього вигнала з кімнати. Засвідчивши документ присягою й підписом, вона знепритомніла – «геть на місці», як висловився прокурор. І тут на цій сцені з’явився домашній лікар. Зразу ж зорієнтувавшись що й до чого, він ухопив за комір старшого служителя закону й виволік на вулицю, а його помічника потурив стусанами в зад. Що ж, наруги над законом не констатовано, та й на суді жертва глуму замовчала цей випадок. Прокурор заповзявся виграти процес, а обставини написання показань не такі аж важливі, щоб їх ще й згадувати. Зрештою, підсудний теж учинив наругу над законом, хоч і не таку бридку, якої допустився дратівливий медик.

На пропозицію судді присяжні ухвалили вердикт про вину – нічого іншого й не залишилось, і підсудний дістав кару – три роки ув’язнення. Захисник не заперечував і не подав заяви про пом’якшення вироку, та й на судовому засіданні заледве слово-два мовив. Наостанок він потиснув клієнтові руку й вийшов із зали. Усім судочинцям було очевидно, що його найняли тільки для того, аби не дати суду призначити іншого адвоката. Той, цілком можливо, узявся б захищати по-справжньому.

Джон Гардшоу відбув кару в Сан-Квентіні. Вийшовши з в’язниці, біля воріт, він побачив свою дружину Вона приїхала із «Штатів», щоб зустріти чоловіка. Знайомі гадали, що подружжя зразу ж вирушило до Європи. Хай там як, а його генеральне доручення адвокатові (від нього, досі живого-здорового, я дізнався чимало подробиць цієї нехитрої історії) оформлено в Парижі. Цей правник швидко розпродав усе, що Гардшоу мали в Каліфорнії, і тривалий час нічого не було чути про тих нещасливців. Багато хто з людей, до чиїх вух доходили туманні й непевні подробиці їхньої дивної історії, та з тих людей, що зналися з ними обома, згадував їх теплим і співчутливим словом.

За кілька років подружжя повернулося. В обох занепав дух та статок, а в нього ще й здоров’я. Я не зміг з’ясувати причини повернення. Якийсь час вони під прізвищем Джонсон мешкали в доволі порядному кварталі, що на південь від вулиці Маркет-стріт, і не відходили далеко від домівки. Мабуть, у них ще залишилося трохи грошей, бо не видно було, щоб містер Джонсон мав якесь заняття. Либонь, здоров’я не дозволяло. Сусідки розводили про відданість місіс Джонсон своєму недужому чоловікові: ні на крок від нього не відходити, завжди його підтримує та підбадьорює. Годинами вони сиділи на лавці у сквері, й жінка, взявши чоловіка за руку, читала йому вголос. Час від часу злегка торкалася його блідого лоба, часто робила зауваги до змісту прочитаного, відривала досі гарні очі від сторінки й зазирає йому у вічі, а то відкладала книжку, щоб підняти йому дух розмовою... про що? Ніхто ніколи не чув того. Читач, у якого стало терпцю добратись ось до цього місця оповіді, може припустити: йшлося про щось таке, чого не скажеш на людях. Чоловік завжди був у пригніченому й понурому настрої, і сусідські зовсім не співчутливі парубчаки, вдатні та охочі до поверхового характеризування, яке завжди вирізняє юного представника чоловічої статі з усього нашого поріддя, називали його між собою Вклепаним Хнюрком.

Та ось одного дня Джон Гардшоу пройнявся неспокоєм. Бозна-що повело його через вулицю Маркет-стріт до пагорбів на півночі, а тоді до низинної ділянки, відомої як Північний Берег. Невідь-чого звернувши ліворуч, ноги понесли його незнайомою вулицею аж до будинку – тоді ще житлового, нового та пишного, а нині фабричного й занедбаного. Знічев’я глянувши вгору, Джон раптом побачив у відчиненому вікні таке, що краще б не бачити. Там сиділа Ельвіра Барвелл. Вони зустрілися очима. Жінка пронизливо зойкнула, як сполохана птаха, зірвалася на ноги й наполовину висунулася на вулицю, обіруч ухопившись за віконну раму. Почувши крик, перехожі спинилися й задерли голови. Гардшоу стояв, мов скам’янілий і онімілий. Його очі палали. «Бережися!» – гукнув хтось у натовпі, коли жінка посунулася ще далі, кидаючи виклик тихому й невблаганному законові всесвітнього тяжіння, як ото колись кидала виклик іншому закону³, що його Бог громовим голосом прорік із Синаю. Від різкого руху повінь чорного волосся спливла з плечей, хлинула повз щоки й майже приховала обличчя. Ще мить – і...

Вулицею прокотився моторошний крик – втративши рівновагу, жінка злетіла з вікна плутаниною спідниць, ніг, рук, волосся, білого лиця й страшно гупнула об хідник з такою силою, що удар було відчутно за сто футів віддаля. На якусь мить очі всієї юрби відмовилися служити й відвернулися від жахливого видовища на тротуарі. Привернуті страхіттям, вони побачили двох дійових осіб замість одної. Сидячи на бруківці, простоволосий чоловік пригортав понівечене тіло й крізь злипле сплутане волосся цілував розбиті щоки та потовчені мокрі вуста. Кров заливала чоловікові обличчя й розмивала риси, затікала в горло й душила, просочувала бороду й скапувала на хідник.

Моє завдання репортера майже виконано. Саме цього ранку Барвелли прибули з Перу, де провели два роки. А за тиждень удівець – подвійно спустошений, бо ж не міг не втямити, що криється за бридким вибриком Джона Гардшоу – відплив невідь-куди й не повернувся. Ну а Гардшоу – тепер уже не Джонсон – рік лікувався в Стокгонівській психіатричній клініці. Завдяки клопотанню впливових співчутливих приятелів дружині дозволили доглядати чоловіка. Коли його випустили, не одужалого, але цілком нешкідливого, подружня пара знову оселилася в Сан-Франциско. Це місто, мабуть-таки, вічно манило й манить їх обох якимсь жаским чаром. Вони осіли неподалік Місії Долорес і злидарювали майже так, як мешканці цього притулку. Але звідти було дуже далеко до заповітного місця щоденної прощі Джона Гардшоу, а на їзду каретою бракувало грошей. Тож горопашна янголиця, дружина злочинця й божевільного, дешево винайняла халупу на долішній терасі Козячого пагорба. Звідси недалеко добиратися до будівлі – колись житлової, а нині фабричної. Це відстань пішої прогулянки – доволі приємної, судячи з бадьорого й радісного обличчя чоловіка, який щодня вирушає на неї. Ось тільки повертається трохи втомленим.

⥈

Пригода у Браунвіллі ⁴

Я вчителював у невеликій сільській школі неподалік Браунвілла⁵. Це столиця розлогого краю, наймальовничішого в Каліфорнії, й це знає кожен, кому поталанило там побувати. Влітку до цього міста учащають люди, яких місцева газета звично називає «спраглими втіх», хоч їм радше годилася б назва «ситі бідою». Та й сам Браунвілл можна було б цілком справедливо охарактеризувати як відпочинкове місце останньої надії. Тут не бракувало пансіонів, отож у найменш згубному з них я щодня двічі (ленч мені випало споживати в школі) справляв смиренний обряд – цементував союз душі і тіла. Від цього «готелю» (так його воліла називати та сама газета, коли не вживала слова «караван-сарай») до школи пролягало десь півтори милі битого шляху. Але туди можна було дістатися навпростець – малоходженою стежкою, яка вела через невисокі пагорби, зарослі густим лісом. Саме цією дорогою я повертався одного вечора – пізніше, ніж зазвичай. Був останній день семестру, і я затримався в школі аж до сутінків, готуючи звіт про свою менторську діяльність, призначений для кураторів. Мав сподівання, що двоє з них зможуть його прочитати, а третій (зразок панування уявного-духовного над реальним-матеріальним) відмовиться від практики виступати проти вчителя на користь свого нащадка.

Пройшовши близько чверті дороги, я зацікавився вибриками сімейки місцевих ящірок, які по-рептилячому тішилися, що їм зовсім не шкодять болячки пансіонату «Браунвілл-гаус». Я сів на повалене дерево й став їх спостерігати. Поки сидів, спершись на кривулясту гілку, в темному лісі згустився сутінок. Серпик нового місяця сріблив листя ніжним примарним сяйвом і викреслював виразні тіні.

Тишу порушили голоси. Жіночий, сердитий та запальний, здіймався проти чоловічого, багатого на відтінки й мелодійного. Напруживши зір, я вдивлявся в лісові тіні, шукав оком порушників моєї самотності, але нікого не побачив. Стежка добре проглядалася на кілька ярдів у обох напрямках, іншої немає в межах півмилі. Мабуть, ці люди вийшли сюди з лісу. Крім цих голосів, нічого іншого не було чути, а тепер вони набули такої виразності, що я міг розібрати кожне слово. Чоловік говорив гнівно, та й зміст сказаного цілком відповідав тональності.

– Я не вдаюся до погроз. Ви ж безсилі, й самі це добре тямите. Нехай усе залишиться таким, як було досі. А якщо ні, то – присягаю Богу! – потерпимо обоє.

– Що ви маєте на увазі? – спитала жінка поставленим голосом справжньої леді. – Ви ж не гадаєте... вбити нас.

Відповіді не було, принаймні я не почув її. Тривала мовчанка, я промацував оком ліс, сподіваючись угледіти цих двох. Був уже певен, що це серйозна справа, в якій не варто зважати на делікатність. Мабуть, жінці таки загрожує небезпека, таж цей чоловік не заперечив можливості вбивства. Якщо граєш роль потенційного вбивці, то не маєш права вибирати собі аудиторію.

Невдовзі я побачив їхні невиразні в місячному промінні постаті серед дерев. Високий і стрункий чоловік був, здається, в чорній одежі, жінка – в сірій сукні. Цілком певно, що вони не бачили мене в тіні, але, поновивши розмову, чомусь заговорили тихше, і я вже нічого не розчув. Мені здалося, що жінка осіла на землю, благально звівши руки. Таке часто трапляється на сцені, але не поза нею, тож я досі не певен, що саме так воно й було. Чоловік втупився у свою супутницю, його очі холодно відблискували в місячному світлі, і я чомусь подумав, що їх погляд ось-ось звернеться на мене. Не знаю, що на мене найшло, але я раптом вискочив із тіні. Обидві постаті зразу ж зникли, даремно я видивлявся в прогалини між деревами і кущами підліску. Нічний вітер шелестів листям. Ящірки вже забралися звідси – рептилії зі зразковим режимом дня. Місяць ковзнув за чорний пагорб на заході.

Спантеличений, я пішов додому. Не був певен, що чув і бачив когось, крім ящірок. Усе це видавалося мені дивним і дещо моторошним. Поміж кількох нинішніх явищ – об’єктивних і суб’єктивних, що разом склали певну суму, затесався сумнівний складник, що забарвив її непевністю, ще й додав відтінку нереальності. Мені це не подобалося.

Вранці за сніданком у мене була нова сусідка – навпроти сиділа дівчина, на яку я кинув оком, вмощуючись на своє звичне місце. Коли вона заговорила з високим дебелим бабищем, що нарешті удостоїло нас ласкою обслужити стіл, я звернув увагу на її голос – і подібний, і не подібний до того, що досі відлунював у моїй пам’яті після вчорашньої пригоди. Невдовзі ще одна дівчина, старша на кілька років, сіла ліворуч моєї сусідки, приязно побажавши їй доброго ранку. Я здригнувся. Поза сумнівом це був, той самий голос, почутий увечері, про який мені нагадала перша дівчина. Втілена у плоті, переді мною сиділа героїня вчорашнього випадку в лісі. Очевидно, це сестри.

Під давшись туманному побоюванню, що в мені розпізнають безславного і безмовного героя пригоди, вилитої нині в докори сумління за підслуховування, я обмежився тим, що похапцем випив чашечку теплої кави, яку завбачлива прислуга заздалегідь поставила саме про такий випадок, та й підвівся з-за стола. Проминаючи пансіон, я почув арію Герцога з «Ріґолетто», яку виконував глибокий потужний баритон. Мушу визнати, спів був чудовий, але щось у ньому мені не подобалося. Так і не добравши, на що ж він хибує, я прудко пішов своєю дорогою.

Повернувшись сюди серед дня, я зауважив старшу з дівчат, що стояла на веранді з високим чоловіком у чорному – саме його я сподівався побачити. Весь день у мене в голові тільки те й було, що бажання дізнатися бодай щось про цих людей, отож я постановив вивідати все можливе в будь-який спосіб – аби тільки не ганебний і не безчесний.

Чоловік вів легку приязну балачку. Почувши мої кроки на жорствяній доріжці, він замовк, обернувся і подивився мені у вічі. Середнього віку, чорнявий, напрочуд вродливий, бездоганно вбраний, він поводився вільно, невимушено й елегантно. Його погляд був відкритий і ясний, без найменшого натяку на грубість. А однак він вразив мене й викликав дивне відчуття. Згодом відтворене з пам’яті й розглянуте з усіх боків, воно скидалося на суміш ненависті й остраху... волію не вживати слова «страх». За якусь мить ці двоє зникли, наче за помахом чарівної палички. Йдучи коридором, я побачив їх крізь двері вітальні. Ця пара зайшла всередину через вікно, що сягало підлоги.

Обережно й небезуспішно я розпитав господиню пансіону про її нових пожильців. Почуте, з невеликою поправкою на англійську граматику, звучало так: ці дівчата – Полін та Ів Мейнард – приїхали із Сан-Франциско. Полін старша. Чоловік у чорному звався Річард Беннінг, нині опікун дівчат, а перед тим щирий приятель їхнього батька, недавно померлого. Містер Беннінґ привіз їх до Браунвілла, сподіваючись, що гірський клімат піде на користь Ів. Як гадали лікарі, їй загрожували сухоти.

У ці стислі й прості аннали господиня вплітала барвистий панегірик – переконливе свідчення впевненості в тому, що містер Беннінґ хоче й може заплатити за все найкраще, запропоноване в пансіоні. Господиня була певна, що в опікуна золоте серце: таж він такий відданий своїм чарівливим вихованкам і так зворушливо дбає про їхні вигоди. Вважаючи це твердження необгрунтованим, я подумки ухвалив лаконічний вердикт: «Не доведено».

Атож, містер Беннінґ був дуже уважний до дівчат. Прогулюючись на природі, я часто зустрічав їх, деколи в товаристві з іншими гостями нашого пансіонату, які урізноманітнювали монотонність курортного життя вилазками в ущелини, риболовлею й стріляниною з рушниць. І хоча я спостерігав цю трійцю зблизька, наскільки дозволяли правила хорошого тону, та все одно не помічав чогось такого, що могло б якось витлумачити дивні слова, підслухані в лісі. Тим часом я порівняно близько зазнайомився з дівчатами, та й з їхнім піклувальником перекидався поглядами, ба навіть вітався без видимої антипатії.

Минув місяць, і я майже перестав цікавитися їхніми справами, та ось одного вечора нашу невеличку спільноту сколихнула подія, яка нагадала мені про випадок у лісі.

Померла Полін, старша сестра.

Сестри Мейнард мешкали в одній кімнаті, на третьому поверсі. Прокинувшись рано-вранці, Ів застала Полін мертвою. Згодом, коли бідолашна дівчина плакала біля покійниці серед тлуму співчутливих, хоч і не дуже тактовних людей, до кімнати зайшов містер Беннінґ і, як мені здалося, хотів узяти Ів за руку. Дівчина звелася й помалу пішла до дверей.

– Це ви... – насилу мовила вона. – Це ваших рук справа. Це ви... ви... ви!

– Вона не при тямі, – тихо сказав опікун.

Він насував на вихованку в такт її кроків, втупившись їй у вічі, й у цьому погляді не було ані крихти ніжності та співчуття. Ів зупинилася, звела була руку в жесті звинувачення, та безсило впустила її. Розширені зіниці звузилися, повіки помалу опускалися, прикриваючи дивовижну неспокійну красу очей; дівчина застигла й сполотніла, як її мертва сестра. Беннінґ узяв її за руку й м’яко обняв за плечі, ніби хотів підтримати й заспокоїти. Раптом Ів заридала й притулилася до нього, як дитина до матері. Він усміхнувся так, що мене це дуже прикро вразило (мабуть, усяка усмішка подіяла б так само), й тихо вивів дівчину з кімнати.

Відбулося дізнання, виголошено звичний тоді вердикт: смерть настала внаслідок серцевої хвороби. У той час ще не винайшли серцевої недостатності, а на довше життя бідолашній Полін таки не стачило серця. Тіло забальзамував і повіз до Сан-Франциско хтось викликаний звідти. Ів Мейнард і Річард Беннінґ не поїхали разом із ним на похорон. Готельні пліткарі вважали таку поведінку дивною, ба навіть дуже дивною, але наша добросерда господиня самовіддано стала на захист грудьми – сказала, що все це пояснюється слабким здоров’ям міс Мейнард. Не було помічено, щоб котрась із двох осіб, найбільш потерпілих у цій справі й, очевидно, найменш у ній зацікавлених, щось комусь та й пояснювала.

Якось увечері, коли минув тиждень після смерті Полін, я вийшов на готельну веранду, щоб забрати забуту там книжку. В місячній тіні кількох витких лоз я зауважив Річарда Беннінґа. Сподівався його побачити, бо ще перед тим почув низький приємний голос Ів Мейнард. Вона стояла перед опікуном, поклавши руку йому на плече, й дивилася йому у вічі. Беннінґ тримав її за другу руку, поважно й граційно схиливши голову. Стоячи й спостерігаючи цю пару в позі коханців, я зніяковів ще дужче, ніж того пам’ятного вечора в лісі. Вже хотів був забратися звідти, але тут озвалася Ів. її слова і поза так разюче контрастували, що я залишився на місці – ноги прикипіли до землі.

– Ви відберете в мене життя, – сказала вона, – як уже відібрали в Полін. Знаю ваші наміри, як і можливості. Нічого не прошу, крім одного. Доведіть до кінця вашу справу без зайвого зволікання й дайте мені спокій.

Опікун не відповів – просто відпустив долоню Ів, зняв її руку зі свого плеча, обернувся, спустився сходами до саду й зник у заростях. А за якусь мить я почув, неначе з незмірної далини, його добре поставлений чистий голос. Звучав монотонний варварський наспів, виводячи з підсвідомості чуття якоїсь заморської дивної країни, де живуть істоти, наділені забороненою силою. Цей наспів зачарував мене, та як тільки стих, я отямився й відчув, що випала слушна нагода втрутитися. Виступивши з тіні, я підійшов до дівчини. Вона подивилася на мене поглядом гнаного, зацькованого зайця. Напевно, її наполохала моя несподівана поява.

– Міс Мейнард, – озвався я, – попрошу вас сказати, хто цей чоловік і чому він справляє над вами владу. Мабуть, я грубо поводжуся, але наразі не час для бездіяльної люб’язності. Коли жінці загрожує небезпека, кожний чоловік має право втрутитися.

Ів слухала безпристрасно, мало не байдуже. Коли я закінчив, вона заплющила великі блакитні очі, неначе страшенно втомилася.

– Ви нічого не зможете вдіяти, – відповіла вона.

Я схопив її за руку й злегка потряс. Так розбуркують людину, що ось-ось зомліє.

– Отямтеся! – сказав я. – Треба щось та й робити. Дозвольте мені вас захистити. Ви сказали, що цей чоловік убив вашу сестру, і я вам вірю... Ви сказали, що він уб’є вас, – теж вірю.

На те вона тільки глянула мені у вічі.

– Ви ж розкажете мені все як є, хіба ні? – докинув я.

– Нічого не треба робити. Кажу вам... нічого. Навіть якби я могла щось учинити, то й не починала б. Зрештою, це вже не має найменшого значення. Ми побудемо тут ще два дні, а тоді поїдемо. Далеко, дуже далеко! Якщо ви щось зауважите, то мовчіть про це, будь ласка.

– Гей, дівчино, та це ж безголов’я! – вдався я до грубого тону, щоб вибити Ів із мертвотної млявості. – Ти звинуватила його в убивстві. Якщо зараз же не поясниш, у чому річ, то мені доведеться звернутися до влади.

Еге ж, тон подіяв, але зовсім не так, як мені хотілося б. Гордо звівши голову, вона проказала:

– Сер, не втручайтеся в те, що вас не обходить. Це моя справа, містере Моране, а не ваша.

– Ця справа обходить кожного чоловіка в країні... в усьому світі, – відповів я, так само холодно. – Мабуть, ви не любили своєї сестри, натомість я принаймні непокоюся вами...

– Послухайте, – перебила Ів, схилившись до мене. – Я дуже любила сестру. Бог не дасть збрехати! А ще дужче – понад усе, несказанно – я кохаю його. Ви підслухали, дізналися таємницю й не смієте скористатися нею на шкоду йому. Я ж усе заперечуватиму. Ваше слово проти мого – ось що вийде. Гадаєте, ота ваша влада повірить вам, а не мені?

Дівчина вже усміхалась, як янгол, а я – поможи мені, Господи! – вже закохався в неї по самі вуха! Невже вона у якийсь спосіб, знаний жінкам, вловила мої почуття? У всякому разі, Ів поводилася зовсім інакше, ніж раніш.

– Будь ласка, – вкрадливо й прохально мовила вона, по-приятельському взявши мене за руку, – пообіцяйте мені, що будете чемним. Ходімо прогуляймося. Він не дізнається... його не буде всю ніч.

Ми походжали по залитій місячним сяйвом веранді. Здавалося, Ів забула про свою недавню втрату. Вона по-дівочому вуркотіла й шепотіла про всілякі дрібнички та дурнички у Броунвіллі, а я, збентежений, мовчав. Мав відчуття, що мене втягують у якусь інтригу. Дивна річ, це чарівне невинне створіння свідомо й холоднокровно зраджувало чоловіка, про кохання до якого зовсім недавно зізналося й ладне було задля нього віддати життя.

«Еге ж, – подумав я, недосвідчений, – це справді щось нове під сонцем. Циганським».

Циганське сонце – сиріч місяць – на те, либонь, усміхнулося.

Наостанок я взяв з Ів обіцянку завтра пополудні – перед тим як розлучитися назавжди – прийти до Старого Млина, однієї з браунвіллських пам’яток, спорудженої 1860 року.

– Якщо його не буде поблизу, – серйозно додала вона, коли я відпустив руку, подану мені на прощання. Хай простять мене, грішного, всі святі, але я зробив марну спробу знову заволодіти її рукою, почувши такі чарівливі слова. Як сказав один мудрий француз, чарівливою ми вважаємо жіночу невірність тільки тоді, коли стаємо її метою, а не жертвою. Чи так, чи сяк, але тої ночі янгол сну, вділяючи свою благодать, оминав мене до самого ранку.

Наступного дня міс Мейнард, якої не було на обіді в «Браунвілл-гаусі», мовчки підійшла до мене на веранді, вбрана в дуже скромний костюм для прогулянок. Очевидно, «його не було поблизу». Ми помалу пішли дорогою до Старого Млина. Моя супутниця не видавалася недоступною. З примхи вона то брала мене за руку, то відпускала. її настрій – або ж, точніше, низка різних настроїв – був такий самий мінливий, як сонячні відблиски на брижах. Вона жартувала так, ніби ніколи й не чувала про смерть, сміялася з найменшої причини, а тоді зразу ж наспівувала кілька тактів сумної пісні з такою ніжністю, що мені доводилося відвертатися, щоб приховати, як впливає на мене її штука чи то пак нештучність. Ів заводила дивну мову про химерні речі й час від часу забиралась аж до самої філософської безодні, куди я ніколи не наважився б ступити. Одне слово, ця дівчина заворожувала мене в незчисленні способи. З кожним кроком я впадав у дедалі глибший шал, дедалі грубішу духовну нетактовність. Набирала ваги відповідальність за сумління, яке мало б, наче полісмен, покласти край порушенням мого ж таки спокою.

Діставшись до Старого Млина, Ів не зупинилася й звернула на стежину, що вела через зжате поле до струмка. Перейшовши його абияк збитим докупи мостом, ми далі простували цією стежкою, що тепер здіймалася до одного з наймальовничіших місць в окрузі – Орлиного Гнізда. Ця вершина скелі височіла на кількасот футів понад лісом. Звідси, з верхотури, відкривався широкий краєвид на іншу долину й пасмо пагорбів, що тепер багровіли під останніми променями призахідного сонця.

Поки ми дивилися, як світло втікає дедалі вище від завойовницького напливу пітьми, що заливала долину, пролунали кроки, й зразу ж перед нами постав Річард Беннінґ.

– Я побачив вас з дороги, – недбало кинув він, – ото й підійшов.

Ні в сих ні в тих, я пробурмотів щось ввічливе й брехливе замість ухопити його за горло та спихнути вниз, на вершки дерев. Натомість на Ів його поява вплинула миттєво і недвоз-начно. її обличчя змінилося – засвітилося від кохання; очі променіли сяйвом, що затьмарило відблиски заграви в них.

– Я така рада, що ви прийшли! – мовила вона, подаючи йому обидві руки. Господи, це ж щира правда!

Сівши на землю, він почав жваво й по-вченому теревенити про дикорослі квіти цього краю, мав-бо при собі добрячого букета. Посеред однієї зі своїх дотепних фраз опікун раптом змовк і втупився в Ів, яка сиділа, спершись на пеньок, і неуважно сплітала травинки. Вона стривожено підняла очі, ніби відчувши цей погляд, тоді звелася, відкинула трав’яне плетиво й спроквола відійшла від Беннінґа. Він теж підвівся, не зводячи з неї очей і не випускаючи букета з рук. Дівчина обернулася, ніби хотіла щось сказати, але змовчала. Добре пам’ятаю подробицю, яку тоді не до решти усвідомив, – моторошний контраст між усмішкою на вустах і жахом в очах дівчини, який напливав під невідчіпним владним поглядом Беннінґа. Досі не можу усвідомити, як до такого дійшло. Тямлю тільки, що Ів Мейнард з янгольською усмішкою на губах і з виразом жаху в прекрасних очах підійшла до краю обриву, скочила й полетіла вниз, ламаючи гілля сосон.

Уже й не пригадаю, як я спустився зі скелі й скільки часу це тривало. Річард Беннінґ випередив мене. Я застав його навколішки перед понівеченими рештками, які щойно були юною красунею.

– Мертва... авжеж мертва, – байдуже й холодно сказав він. – Піду до міста по допомогу. А ви побудьте, будь ласка, тут.

Беннінґ встав і вже рушив був, але спинився й обернувся.

– Ви, звичайно ж, спостерегли, друже, – сказав він, – що Ів скочила сама, без принуки. Я не встиг перешкодити їй. А ви не знали, в якому стані її психіка, тому не могли навіть припустити щось таке.

Ці слова довели мене до шалу.

– Це ви її вбили, – сказав я йому. – 3 таким самим успіхом ви могли б узяти у ваші трикляті руки бритву й перетяти їй горло.

Він не відповів, тільки знизав плечима. Тоді відвернувся, рушив і зник за деревами. Невдовзі до мене із сутінків долинула арія «Серце красуні...» з «Ріґолетто», яку наспівував соковитий, сильний баритон.

⥈

Сумнозвісний заповіт Ґілсона

Ґілсонові справи були кепські. Так звучав короткий, холодний, хоч і не без дрібки співчуття, присуд маммон-гіллських⁶ вершків – вердикт респектабельної частини громадян. Протилежна, або ж супротивна частина, непосидливі представники якої з налитими кров’ю очима товчуться біля шинквасу в «западні» Моллі Ґерні, тоді як стовпи респектабельності попивають бренді з цукром у розкішному салуні містера Джо Бентлі, ухвалила загалом подібний вердикт, хоч і висловлений у мальовничішому стилі, з допомогою образних висловів, які тут не варто цитувати. Коротко кажучи, в думці про Ґілсона містечко Маммон-гілл становило одне ціле. Треба визнати, що – принаймні з перспективи часу – в містера Ґілсона все складалося далеко не найкращим чином. Вранці його привів до містечка містер Брентшо й привселюдно звинуватив у конокрадстві. Тим часом шериф заходився ладити до Дерева новеньку манільську мотузку, а Піт-тесля в часових проміжках між скляночками споруджував соснову скриню – на зріст і ширину містера Ґілсона. А якщо вже спільнота проголосила вирок, то Ґілсона тепер відділяла від вічності суто формальна судова процедура.

Ось короткі й прості відомості про ув’язненого. Донедавна він мешкав у Нью-Джерусалемі⁷, над північною притокою річки Літтл-Стоуні, звідки й перебрався на нововідкриті родовища в Маммон-гілл і. Це сталося незадовго до початку золотої лихоманки, через яку його попереднє місце проживання збезлюділо. Відкриття золотих розсипів випало дуже впору містерові Ґілсону, бо саме тоді нью-джерусалемський комітет пильності⁸ натякнув, що йому задля поліпшення, ба навіть збереження своїх життєвих перспектив краще б переселитися деінде. А що в переліку місць, де наш герой міг би без ризику оселитися, не значилася жодна з його давніх адрес, то він, природно, вибрав Маммон-гілл. Склалося так, що невдовзі до Маммон-гілла посунули всі нью-джерусалемські судді, й це спонукало Ґілсона до певної обачності. Однак він і далі викликав підозру, бо ж ніхто й ніколи не бачив цього новосела за порядною працею в царині, дозволеній суворим місцевим кодексом моралі, хіба що за грою в покер. Ходили чутки, що він призвідця зухвалого обкрадання золотоносних жил, недавно скоєного з допомогою щітки й таза.

Серед тих, чия підозра визріла у тверде переконання, виділявся містер Брентшо. З усякої більш чи менш зручної нагоди він виголошував свою готовність довести зв’язок містера Ґілсона з ганебними нічними наскоками на золотопромивні жолоби, а також відкрити сонячним променям дорогу крізь тіло кожного, хто вважатиме доцільним висловити іншу думку. При містерові Брентшо ніхто не утримувався від заперечення його думки так послідовно, як миролюбний джентльмен, найближче причетний до цієї справи. Хай там як воно було насправді, а достовірно відомо те, що Ґілсон ходив до салуну Джо Бентлі грати у фараона й частенько програвав за один вечір більше «чистого пісочку», ніж, за даними місцевих літописців, міг би чесно заробити грою в покер за весь час проживання в селищі. Кінець кінцем власник салуну – мабуть, побоюючись втратити вигідніше заступництво містера Брентшо – категорично відмовився допускати Ґілсона до картярських столиків і відверто та рішуче дав йому зрозуміти, що привілей програвати гроші в «цьому закладі» залежить від того, чи властиві гравцю всіма визнана порядність у комерційних справах та бездоганна репутація громадянина, що логічно випливає з цих двох чеснот і ґрунтується на них.

Отож маммон-гіллська спільнота вирішила, що настав слушний час узятися за особу, затаврувати яку найшанованіший громадянин мав за святий обов’язок, нехай це й коштувало йому чималого збитку. Зокрема, переселенці з Нью-Джерусалема помалу позбувалися колишньої терпимості, породженої гумористичним ставленням до промаху, якого допустилися, вигнавши осоружного сусіда звідти, звідки самі виїхали, й відтак переселившись туди, де він уже мешкав. Зрештою, Маммон-гілл дійшов одностайності. Сказано було небагато, але в повітрі зависла думка про те, що Ґілсона конче треба повісити. Однак за такого критичного стану справ він став подавати ознаки зміни на краще якщо й не свого внутрішнього світу, то принаймні способу життя. Напевно, причина полягала в тому, що разом із втратою доступу до «закладу» Джо Бентлі наш герой втратив інтерес до золотого піску, не маючи куди його дівати. В усякому разі, ніхто вже не докучав промивним жолобам. Але надлишкову енергію такої натури, як у Ґілсона, годі втримати в рамках, і він – мабуть, за звичкою – далі тримався кривої доріжки, якою досі йшов на вигоду містерові Бентлі. Після кількох невдалих спроб розбою на великій дорозі (якщо хтось відважиться так грубо назвати невинні наскоки на диліжанси) невгамовний чоловік вдався до скромних випадів у царині конокрадства, і під час одного з таких, вельми обнадійливого, коли здавалося, що у вітрила справ подув попутний вітер, сталася кораблетроща. Імлистої місячної ночі містер Брентшо, їдучи верхи, догнав Ґілсона, якому очевидно нетерпеливилося покинути межі тутешньої округи, вхопив повід, що з’єднував зап’ясток з вудилами гнідої кобили містера Гарпера, фамільярно поплескав конокрада по щоці цівкою великокаліберного револьвера й попрохав зробити честь – розвернутися й підтримати компанію в подорожі до Маммон-гілла.

Еге ж, кепські були Ґілсонові справи.

Вранці після арешту його судили, визнали винним і ухвалили вирок – повішання. Щоб закінчити оповідь про земну путь підсудного, залишається тільки звершити кару, аби була змога докладніше розглянути його духівницю, з превеликим трудом складену у в’язниці. У цьому документі смертник, керуючись, мабуть, туманним і неповним уявленням про право ловця на винагороду, заповів усе, що мав, своєму «веконавциві духивниці» – містерові Брентшо. Однак заповіт набирав сили тільки за умови, що спадкоємець власноруч зніме тіло заповідача з Дерева і «пухуває як годицця».

Отож містера Ґілсона... я мало не написав «порішили», але стримався, бо ж у цьому безсторонньому викладі фактів та подій і без того надмір просторічних слів та виразів. До того ж спосіб, у який виконали волю закону, можна точніше описати терміном, який вжив суддя, оголошуючи вирок: «підвісили».

У належний час містер Брентшо – цілком можливо, трохи зворушений простакуватістю духівниці – прийшов до Дерева зірвати дозрілий плід. І, звільнивши тіло від зашморгу, знайшов у кишеньці камізельки належним чином засвідчене доповнення до цього документа. Сама суть застороги в доповненні пояснила, чому заповідач приховав його й не зразу довів до відома. Справді, якби містер Брентшо наперед знав умови, на яких мав стати спадкоємцем, то він, звісно, відхилив би пов’язану з ними відповідальність. Засторога зводилися ось до чого.

Оскільки деякі особи в різний час і в різних місцях стверджували, що заповідач обкрадав їхні золотоносні лотки, то якщо протягом п’яти років від дня складення цього документа хтось із потерпілих обґрунтує свої претензії в судовому порядку, цей потерпілий має право одержати як відшкодування збитків усе рухоме і нерухоме майно, що належало заповідачу до самої смерті, з відрахуванням судових витрат і визначеної винагороди виконувачеві духівниці, Генрі Клеєві Брентшо. Якщо таких потерпілих осіб виявиться дві або більше, то спадок належить розділити між ними порівну. Якщо нікому не вдасться в судовому порядку довести провину заповідача, то все майно, з відрахуванням вищезгаданих судових витрат, перейде в повну власність названого Генрі Клея Брентшо, як зазначено в основному тексті заповіту.

Синтаксис цього незвичайного документа міг би стати предметом критичних зауваг, однак зміст написаного був прозорий. Орфографія не вписувалася в жодну з прийнятих систем, але, будучи переважно фонетичною, не могла стати причиною двозначних трактувань. Як висловився суддя, що засвідчив духівницю, треба було б мати п’ять тузів на руках, щоб її побити.

Добродушно усміхнувшись, містер Брентшо з потішною церемонністю звершив печальний ритуал поховання, склав належну присягу як виконувач духівниці й умовний спадкоємець – відповідно до закону, наспіх ухваленого (на настійну вимогу депутата від Маммон-гіллського округу) в одному веселенькому законодавчому органі. Як згодом з’ясувалося, той закон також передбачав запровадження трьох-чотирьох прибуткових необтяжливих посад і асигнування значної суми із громадських фондів на будівництво залізничного моста. Ця споруда, мабуть, краще пригодилася б у місцевості, де є залізниця.

Звичайно ж, містер Брентшо не сподівався на якийсь прибуток від заповіту й не мав наміру зав’язати в судовій тяганині, пов’язаній з цим незвичним доповненням. Ґілсон, хоч частенько й смітив грошима, та належав до таких людей, що податкові чиновники раді, коли не доводиться за них доплачувати. Проте під час першого ж поверхового й суто формального огляду паперів покійника знайшлися документи про його солідне нерухоме майно у східних штатах і чекові книжки на неймовірні суми, поміщені в кількох кредитних установах, менш вимогливих, ніж установа Джо Бентлі.

Ця приголомшлива новина миттєво поширилась на всю округу, і Маммон-гілл охопило гарячкове збудження. Місцева газета «Патріот», редактор якої був один із натхненників процедури спровадження Ґілсона з Нью-Джерусалема, опублікувала хвалебний некролог і заодно привернула увагу читачів до негідної поведінки сквоґалчського «Вісника», який зневажив чесноти небіжчика підлабузницькими лестощами. А той за життя гидував цією паскудною газеткою, ані в руки її не брав. Ці панегірики аж ніяк не відбили охоти потерпілим від крадіжок претендувати на Ґілсонове майно. Хоч і велике, та воно видавалося мізерним порівняно з незліченною кількістю лотків, яким нібито завдячувало своє походження. Вся округа рушилась як один!

Містер Брентшо теж не сидів склавши руки. Спритно застосувавши деякі скромні допоміжні засоби, він зразу ж звів над останками свого благодійника коштовний пам’ятник, що височів над усіма непоказними нагробками, й завбачливо наказав викарбувати на ньому епітафію, яку сам склав на славу порядності, громадянського духу та інших чеснот того, хто навіки спочив, «ставши невинною жертвою зміїного поріддя наклепників».

Крім того, Брентшо залучив найвидатніших місцевих юридичних талантів обороняти добре ім’я свого покійного друга, і упродовж п’яти довгих років каліфорнійські суди розглядали тяжби, викликані Ґілсоновою духівницею.

Проти вигадливого правничого крутійства він виставляв ще вигадливіше. Домагаючись свого підкупом, він пропонував ціни, від яких ходив ходуном ринок. У своїй оселі містер Брентшо приймав суддів і їхніх коней так гостинно, як ніде в Каліфорнії. Щоб спростувати кривосвідчення, він знаходив свідків, що брехали значно переконливіше.

Не обмежившись стінами храму сліпої богині, битва за спадок охопила пресу, церкву й вітальні, бушувала на ринку, біржі та в школі, на золотоносних жилах і міських перехрестях. Та ось добіг кінця останній день п’ятирічного терміну судових тяжб, і запала ніч над краєм, де вмерла мораль, обросло грубою шкірою сумління, змалів, ослаб і затуманився здоровий глузд. Зате містер Брентшо святкував перемогу.

Так сталося, що того вечора затопило куток кладовища, де лежав нині шанований прах Мілтона Ґілсона, есквайра. Від ненастанних дощів Кошачий струмок вийшов із русла, хлинув по берегах лютою повінню, вирив потворні ями всюди, де будь-коли турбували рискалем землю, а тоді наче засоромився за скоєне святотатство й відступив, виставивши на видноту багато чого, що досі по-святенницькому ховалося від людського ока. Навіть славетний пам’ятник Ґілсонові, гордість і слава Маммон-гілла, вже не височів німим докором «зміїному поріддю наклепників». Через підкоп, учинений потоком, він звалився. Нечестива повінь випорпала з-під землі убогу трухляву соснову домовину – оголила жалюгідну протилежність помпезному монументові, який тепер гігантським окличним знаком наголошував відкриту істину.

У цю юдоль печалі прийшов містер Брентшо, піддавшись невловимому неясному потягу, якого він не пробував ні витлумачити, ні здолати. Він став зовсім іншою людиною. П’ять років клопоту, тривоги й напруги всіяли сивиною чорні кучері, зігнули стрункий стан, загострили риси обличчя й перетворили ходу на непевне човгання. Не менш згубно вплинули ці роки запеклої боротьби на серце і розум. Безтурботна добродушність, що колись спонукала його взяти на себе клопіт із власністю небіжчика, поступилася місцем ненастанному смутку. Ясний гострий розум виродився в старече недоумство другого дитинства. Широкий світогляд звузився до меж однієї ідеї, на місці колишнього розважного цинічного вільнодумства в його душі тепер билась і трепетала тіньовим кажаном невідступна віра в надприродне, зловісна провість божевілля. Свідомість хворобливо й вперто, по-схибленому чіплялася за одним-одне переконання, ні в чому іншому не певна. То була непохитна певність у тому, що покійний Ґілсон ні в чому не завинив. Містер Брентшо так часто присягав про цю невинність перед судом, так часто запевняв про неї у приватних розмовах, стільки разів тріумфував, довівши її дорого купленими свідченнями (того самого дня останній долар Ґілсонового спадку заплачено містерові Джо Бентлі, останньому оборонцеві честі покійника), що така певність стала для нього чимось на кшталт релігійної догми. Це була головна, засаднича, непохитна життєва істина, єдина щира правда у світі брехні.

Цього вечора Брентшо задумливо сидів над поваленим пам’ятником і силкувався при непевному світлі місяця прочитати слова епітафії, які п’ять років тому придумав, пирхаючи зо сміху. Не зберігся у пам’яті той давній випадок, а нині на очі зненацька набігли сльози каяття. Згадалося своє неправдиве звинувачення, яке довело до смерті достойного чоловіка. А таки неправдиве, бо ж під час процесуальних дій містер Гарпер, керуючись якимись уже забутими мотивами, присягнув, що у дрібній справі з гнідою кобилою містер Ґілсон діяв відповідно до Гарперових таємних побажань і зберіг таємницю ціною свого життя. І раптом усе, що сам містер Брентшо зробив задля доброї пам’яті про свою жертву, видалося йому дріб’язковим і нікчемним, знеціненим корисливістю.

Ось так він сидів і мучив сам себе даремним каяттям, аж тут на очі впала легка тінь. Місяць, завислий низько над обрієм, затуляла якась невиразна водяниста хмарка. Коли вона пересунулася й місячне проміння полилося на неї збоку, стало видно чіткі, виразні обриси постаті людини. З’ява набирала барви й форми, більшала й наближалася до Ґілсонової могили. Від жаху заціпеніли всі чуття й скам’яніло тіло містера Брентшо, від страхітливих домислів затуманіла голова, а однак він зауважив – чи то уявив, що зауважив – дивну подібність цього привида до земного образу Мілтона Ґілсона. Саме таким був небіжчик, коли його зняли з Дерева п’ять років тому. Разюча схожість – аж до вирячених засклілих очей і темної борозни впоперек шиї. Привид був без капелюха та плаща, як і Ґілсон у мить, коли руки Піта-теслі обережно вкладали його в бідняцьку дешеву домовину (хтось давно вже зробив і самому Літові таку добросусідську послугу). Привид – якщо це справді був привид – тримав у руках якусь річ. Годі розгледіти, що ж це таке. Підступивши ще ближче, він зупинився біля труни з останками містера Ґілсона, віко якої зсунулося наперекіс. Її вмісту не було видно. Нахилившись, мара висипала з невеликого тазика в домовину щось темне, а тоді покрадьки ковзнула до найнижчої частини цвинтаря. Там потік розмив безліч могил, оголив і відкрив труни, а тепер дзюрчав поміж них, стиха шепочучи й схлипуючи. Ставши біля однієї з трун, привид старанно змів щіткою в тазик усе, що там було, повернувся до своєї домовини й знову поповнив її принесеним. Такі самі загадкові дії повторялися з кожною відкритою домовиною. Час від часу привид занурював наповненого тазика у воду й злегка потрясав ним, щоб позбутися домішок глини та ґрунту, але те, що осідало на дні, незмінно приносив до своєї могили. Одне слово, нетлінний дух Мілтона Ґілсона промивав прах своїх сусідів і, як ото дбайливий господар, досипав його до свого власного.

Напевно, це був витвір хворобливої уяви розпаленого гарячкою мозку. Напевно, це був понурий фарс, розіграний жвавими істотами, незчисленні тіні яких юрмляться на межі потойбічного світу. Всю правду відає тільки Бог. Нам же відомо тільки одне: коли сонце нового дня позолотило сплюндроване маммон-гіллське кладовище, найласкавіший промінець упав на бліде застигле обличчя Генрі Клея Брентшо – мерця серед мерців.

1

Автор пародіює поширений у його часи пишномовний стиль. Anno Domini ad urbe condita – «року Божого від заснування міста» (лат.).

2

В англомовних країнах святкують Геловін, один із символів якого – видовбаний на подобу людського обличчя гарбуз із кількома прорізами і з запаленою свічкою всередині.

3

Йдеться про Сьому з Десяти заповідей: «Не чини перелюбу!»

4

Це оповідання, написане у співавторстві з міс Айною Ліліан Петерсон, по праву завдячує їй усе найкраще, що в ньому є (примітка автора).

5

У Каліфорнії немає міста з такою назвою. Описаний в оповіданні Браунвілл має певну схожість із двома каліфорнійськими містечками – Сан-Марино і Ворнер-Спринґсом.

6

Фіктивне місто. Його назва означає «пагорб Маммони».

7

За часів, коли Бірс написав це оповідання, в Каліфорнії був тільки один Нью-Джерусалем, містечко золотошукачів, якому згодом дали іншу назву – Петролія.

8

У США – громадська організація, яка підтримувала порядок і призначала кару за його порушення, коли не було добре налагодженого судочинства.

Прохач

Відважно прокладаючи дорогу в наметених за ніч кучугурах попереду молодшої сестрички, яка пробиралася слідом і підбадьорювала брата веселими вигуками, дебелий малюк, син одного з найшановніших жителів Ґрейвілла, раптом спіткнувся об щось приховане під глибоким снігом. Мета цього оповідання – пояснити, що це було і звідки воно взялося.

Ті, кому поталанило проїжджати через Ґрейвілл удень, не могли не зауважити великого кам’яного будинку, що вінчає невисокий пагорб на північ від залізничної станції, тобто по праву руку, якщо подорожувати до Ґрейт-Моубрея. Либонь, архітектор цієї доволі понурої споруди «раннього коматозного» стилю скромно уникав слави, а що не міг приховати свого творіння – ба більше, мусив звести його на видноті, то вже старався як міг, щоб нікому не закортіло подивитися на це диво вдруге. Сам зовнішній вигляд Аберсашевої богадільні безумовно засвідчує нехіть приймати вияви уваги й вділяти її людям. Однак ця будівля таки велика й велична. На її спорудження доброчинний засновник, провадячи комерційну діяльність у Бостоні, пожертвував прибуток від багатьох партій чаю, шовку та прянощів, доправлених його суднами від антиподів. Ще більше коштів він вклав у фонд утримання притулку. Пустившись на непомірну щедроту, цей безрозсудний чоловік пограбував своїх законних спадкоємців на півмільйона доларів, не менш. А невдовзі він – мабуть, задля того, щоб не муляв очей той велетенський німий свідок нападу ексцентричності, – розпродав усе своє майно в Ґрейвіллі, відвернувся від сцени марнотратства та й відплив ген за море на одному з власних кораблів. Пліткарки, почерпнувши натхнення безпосередньо з небес, запевняли, що він вирушив на пошуки дружини. Нелегко узгодити таке твердження з міркуванням одного ґрейвіллського дотепника, який усерйоз стверджував, що місцеві перезрілі дівулі на виданні не давали проходу нежонатому філантропові, отож він і покинув нашу долину сліз – сиріч Ґрейвілл. Хто його зна, як воно було насправді, але доброчинник назад не повернувся. Зрідка долітали непевні вістки про його мандри в чужих краях, понад те ніхто нічого не знав, і для молодого покоління ім’я цієї людини стало порожнім звуком. А проте воно кричало кам’яними буквами з фронтону Аберсашевої богадільні.

Попри свій негостинний вигляд, вона була доволі вигідним сховком від усіх злигоднів, що випадають на долю літнім злиденним людям. На час подій, описаних у цій короткій хроніці, тут проживало зо двадцять старих, але їхньої злобності, сварливості і чорної невдячності з надлишком вистачило б на добру сотню. Принаймні так вважав містер Сайлас Тілбоді, директор богадільні. На його тверде переконання, рада кураторів, приймаючи стариганів замість тих, що перейшли в інший, кращий притулок, ставила перед собою чітко визначену мету – порушувати спокій і випробовувати терпець директора. Сказати по правді, що довше перебував директор на своїй посаді, то твердіше укріплявся в думці, що шляхетний задум засновника богадільні зведено нанівець наявністю в ній підопічних як таких. Містер Тілбоді не міг похвалитися нестримною фантазією, але ту, що мав, цілковито залучив до перетворення богадільні в повітряний замок, де він сам як кастелян хлібосольно гостює невелике товариство обраних, заможних джентльменів середнього віку, приязно налаштованих і ладних платити за хліб, сіль і дах над головою. У цьому виправленому філантропічному проекті не мали щастя фігурувати куратори, яким містер Тілбоді завдячував свою посаду й перед якими відповідав за свою поведінку. Самі ж вони, на думку згаданого вище містечкового гумориста, орудуючи великим богоугодним закладом, з Божого веління мали схильність до ощадливості. Ми утримаємося від висновків – очевидних, як вважає гуморист; їх-бо не підтверджували і не спростовували підопічні притулку – безперечно, найбільш зацікавлені особи. Вони просто доживали решту життя й сходили в акуратно пронумеровані могили. Натомість тут поселялися інші дідугани, такі подібні до своїх попередників, що більшої подібності не побажав би й сам Дух Тьми. Якщо богадільня слугувала місцем кари за гріх марнотратства, то наполегливість, з якою старі грішники прагли відбути в ній покуту, свідчила про щирість каяття. До одного з таких грішників ми хочемо привернути увагу читача.

У своїй одежі він справляв далеко не найприємніше враження. Якби це діялося не взимку, то хтось неуважний міг би подумати, що бачить перед собою хитромудре творіння хлібороба, не схильного ділитися плодами своїх трудів з воронами, які не орють і не сіють. Цю помилку можна було б виправити тільки завдяки тривалому спостереженню, на яке навряд чи заслуговував цей подорожній. Він ішов у зимовому сутінку до богадільні вулицею Аберсаш-стріт не швидше, ніж можна було б сподіватися від городнього опудала, наділеного юністю, здоров’ям і невгамовністю. Поза сумнівом, вбраний погано, а однак не без смаку та елегантності. Очевидно, це прохач, що сподівався поселитись у притулку, а перепусткою туди слугують тільки злидні. Мундири у війську злидарів – це лахміття. По ньому розпізнають рядових, офіцерів і вербувальників.

Увійшовши через браму на подвір’я богадільні, старий почовгав широкою алеєю, вже побілілою від густого снігопаду, й, час від часу немічно обтрушуючи сніжинки, що знайшли в лахмітті зручні пости спостереження¹, нарешті опинився під оглядом великого круглого ліхтаря. Той завжди світився вночі над великими вхідними дверима будинку. Неначе забажавши сховатися від цих викривальних променів, прибулець повернув ліворуч і, пройшовши чималий шмат дороги вздовж фасаду, подзвонив у менш показні двері, над якими напівкругле віконце тьмяно й байдуже позирало ген понад його голову.

Двері відчинив не хто інший, як сам містер Тілбоді у всій своїй величі. Зауваживши відвідувача, який зразу ж оголив голову й трохи зменшив радіус кривизни своєї вічно зігнутої спини, ця велична персона не подала знаку здивування чи досади. Містер Тілбоді був у незвичайно доброму настрої, й цей феномен постав завдяки життєдайному впливу пори року: надійшов-бо Святвечір, а завтра мала настати благословенна одна триста шістдесят п’ята частина року, яку всі порядні християни відзначають великими подвигами задля милосердя й веселощами. Містер Тілбоді глибоко пройнявся різдвяним духом. Одутле обличчя, яке відрізнялося від невчасно поспілої дині хіба каламутним полиском водянистих оченят, променіло таким уже доброзичливим сяйвом, що аж досада брала: ну чому в ньому не може поніжитися й погрітися усвідомленням своєї важливості цей сановник? Тим часом він, у шапці, в чоботах та в пальті, тримав у руках парасольку, як і личить людині, що ось-ось наразиться на нічну негоду, аби звершити діяння людинолюбства. Щойно покинувши дружину й дітей, містер Тілбоді налаштувався рушити до середмістя. Мав намір придбати все те, що кожного року додає правдоподібності байці про череватого святого, який забирається в димарі й винагороджує чемних, особливо ж правдивих, хлопчиків та дівчаток. Тому-то господар оселі й не запросив старого увійти, лишень привітно поздоровкався.

– Добрий вечір! Дуже вчасно ви прийшли. Ще хвилина – і не застали б мене. Я дуже кваплюся. Ходімо, трохи пройдемося разом.

– Дякую, – відповів прибулець. У світлі, яке впало з прочинених дверей, було видно, що на його бліде, худе, доволі шляхетне обличчя насунув вираз чогось подібного до розчарування. – Скажіть... а що рада кураторів... що з моїм проханням?..

– Куратори зійшлися на думці відхилити ваше прохання, – мовив містер Тілбоді, зачинивши двері як до оселі, так і до притулку й обірвавши два промінці – світла і надії.

У різдвяні дні деякі почуття геть недоречні, але Іронія, як і Смерть, не зважає на календар.

– Господи! – вигукнув старий, але таким тонким і хрипким голосом, що вигук не міг справити відповідного враження на його двох адресатів і видався недоречним принаймні першому з них. Що ж до Другого... але не нам, простим мирянам, про те судити.

– Еге ж, – повів далі містер Тілбоді, пристосовуючись до ходи свого супутника, який машинально й не дуже вдало старався ступати у свої сліди, ще помітні на снігу, – за обставин, доволі незвичних... ви ж розумієте... рада кураторів вирішила, що прийняти вас навряд чи доцільно. Як директор притулку і секретар ex officio² високошановної ради (від урочистого виголошення цих титулів великий будинок за пеленою заметілі ніби втратив частину своєї величі), вважаю конче потрібним повторити вам слова голови ради кураторів, диякона Байрама: ваша присутність у притулку для старців за нинішніх обставин дуже небажана. Я мав за обов’язок передати високоповажаній раді все те, що ви розповіли мені вчора, — про вашу скруту, про хвороби й про випробування, яких вам, із Божої волі, довелося зазнати, перш ніж особисто подати слушне прохання. Однак після ретельного і, я б навіть сказав, благочестивого його розгляду, якому сприяло також почуття милосердя, природного напередодні Різдва, рада дійшла висновку, що було б непростимим гріхом завдати шкоди діяльності богоугодному закладу, який Провидіння довірило нашому піклуванню.

На той час вони вийшли на вулицю. Крізь завію ледве мрів вуличний ліхтар навпроти брами. Сліди старого вже замело, й він завагався, ніби не знаючи, куди податися. Містер Тілбоді пройшов трохи вперед і оглянувся, неохочий відмовитися від нагоди повправлятися в красномовстві.

– Отже, за цих обставин, – підсумував він, – рішення...

Але до старого прохача вже не доходили ці пустослівні пишномовні тиради. Він перетнув вулицю, вийшов на пустир і непевно рушив куди ноги несуть. А що не було куди податися, то вибір напрямку був не такий уже безглуздий, як могло б видатися на перший погляд.

Ось так і сталося, що вранці наступного дня, коли ґрейвіллські дзвони бемкали особливо весело й лунко на честь Різдва, дебелий малюк, син диякона Байрама, пробираючись крізь замети до храму Божого, спіткнувся об мертве тіло Амоса Аберсаша, філантропа.

⥈

Сторож покійника

I

В одній із горішніх кімнат занедбаного будинку, який стоїть у частині Сан-Франциско, відомій під назвою Північний Берег, лежав накритий простирадлом труп. Було близько дев’ятої години вечора, кімнату тьмяно освітлювала єдина свічка. Попри те, що стояла тепла погода, і всупереч звичаю вділяти небіжчикові вдосталь повітря, обидва вікна зачинено й запнуто гардинами. Скромна обстава складалася з крісла, конторки зі свічкою та довгого кухонного стола, на якому лежав небіжчик. Якби тут опинився хтось спостережливий, то зауважив би, що ці предмети – і тіло теж – потрапили сюди зовсім недавно. Вони ще не встигли запорошитися, тоді як всю решту вкривав товстий шар пороху, а в кутках висіло павутиння.

Крізь простирадло виразно проступали контури тіла й навіть риси обличчя, неприродно загострені. Вважають, що така особливість властива всім мерцям, а насправді ж – тільки тим, яких знищила важка хвороба. Судячи з тиші, можна було виснувати, що вікна виходять не на вулицю. Слушний висновок – із них відкривався вид на крутий схил скелі, до якої прибудували це житло.

Неподалік дзиґарі на дзвіниці вибивали дев’яту з млявістю, яка свідчила про таку байдужість до плину часу, що хоч-не-хоч, а здивуєшся, чому вони взагалі завдають собі клопоту це робити. Цієї миті відчинилися двері, до кімнати увійшов чоловік і попростував до мерця. Тим часом двері зачинилися – ніби самі собою, скреготнув ключ, клацнув замок, залунали й стихли кроки в коридорі. Либонь, цього чоловіка ув’язнили. Наблизившись до стола, він трохи постояв, подивився на тіло, тоді злегка знизав плечима, підійшов до вікна й підтягнув угору гардину. Надворі залягла смоляна пітьма. Чоловік змахнув пил із шибки, й стало видно, що ззовні, на відстані кількох дюймів від неї, маячать міцні залізні ґрати, вмуровані в стіну. Виявилося, що й на другому вікні такі самі ґрати. Він не здивувався, навіть рами не підняв. Якщо це й в’язень, то цілком покладистий. Оглянувши кімнату, він сів у кріслі, вийняв із кишені книжку, присунув ближче конторку зі свічкою й почав читати.

Цей смаглявий, гладко поголений шатен мав не більш як тридцять років. На худорлявому обличчі виділялися подовгастий ніс, широкий лоб і тверде підборіддя – вольове, як вважають наділені такою рисою люди. Сірі очі дивилися пильно й не бігали. Тепер їх погляд майже невідривно впирався у сторінки. Час від часу молодик зиркав на тіло – очевидно, не під впливом бридкого вабливого зачарування, якому в таких умовах підлягають навіть сміливці. Ані не з свідомого спротиву діаметрально протилежному впливові, якому могли б піддатися слабкодухи. Наш герой дивився на мерця так, немовби прочитане в книжці навело на гадку про все, що є в кімнаті. Безперечно, сторож покійника виконував свій обов’язок належним чином – розважно й холоднокровно.

За якихось півгодини він відклав книжку – мабуть, дочитав розділ. Тоді звівся, відніс конторку в куток біля вікна, взяв свічку й повернувся до порожнього каміна, край якого сидів із самого початку.

Перегодивши трохи, молодик підступив до тіла, підняв край простирадла й відкрив кучму темного волосся та тонку фланельку на обличчі, під якою його риси видавалися ще гострішими, ніж було досі. Затулившись від світла дашком долоні, він якийсь час спокійно, серйозно і шанобливо дивився на свого знерухомілого компаньйона. Вдоволений оглядом, знову покрив обличчя простирадлом, повернувся до крісла, взяв із підсвічника кілька сірників і поклав у кишеню. Тоді вийняв із підсвічника недогарок і кинув на нього критичним оком, оцінюючи, чи надовго вистачить світла від решток свічки завдовжки менш ніж два дюйми. Десь за годину кімнату поглине темрява. Молодик поставив свічку на місце й задув її.

II

У лікарському кабінеті на Керні-стріт троє медиків сиділи за столом, пили пунш і курили. Господар, тридцятирічний доктор Гелберсон, був старший від гостей. Наближалася північ, пуншу не бракувало.

– Неможливо позбутися забобонного страху, з яким живі люди ставляться до мерців, – ствердив господар. – Це спадкова риса, якої не варто соромитися. Так само як, наприклад, вродженого браку здібності до математики. Або ж схильності до обману.

Гості засміялися.

– Невже не варто людині соромитися за те, що вона бреше? – спитав наймолодший, ще студент.

– Мій любий Гарпере, я не про те. Схильність до брехні й сама брехня – це різні речі.

– Ви стверджуєте, – втрутився третій, – що ця забобонна й безглузда боязнь мерців властива геть усім. А я її не почуваю.

– Проте цей страх закладений у вашому єстві, – відказав Гелберсон. – За певних умов, коли настане те, що Шекспір назвав слушним часом³, він дуже прикро дасть про себе знати й відкриє вам очі. Зазвичай медики і солдати стійкіші проти нього, ніж інші люди.

– Медики і солдати! А чому ви не назвали катів? Був би тоді повніший перелік різновидів убивць.

– Е ні, мій любий Манчере. Суди присяжних не дають катам можливості аж так призвичаїтися до смерті, щоб збайдужіти до неї.

Юний Гарпер взяв зі столика сигару й повернувся до свого крісла.

– То за яких же, на вашу думку, умов той, кого породила жінка, міг би дуже прикро пересвідчитися, що йому теж притаманна ця наша спільна слабкість? – доволі мудровано спитав він.

– Та досить замкнути когось на всю ніч наодинці з мерцем у якомусь безлюдному будинку, в темній кімнаті, де немає ковдри, щоб залізти під неї й не бачити страхіття. Якщо той сміливець перебуде ніч і не збожеволіє, то матиме право хвалитися тим, що не з жіночого лона вийшов, ба навіть не за допомогою кесарового розтину, як ото Макдуф⁴.

– Я вже подумав був, що кінця-краю не буде балаканині про умови, – зауважив Гарпер. – Знаю одного чоловіка, не медика й не солдата, що прийме вашу умову й зважиться зробити таке на спір. Можете призначити будь-яку ставку.

– І хто ж це?

– Його прізвище Джаретт. Нетутешній чоловік, приїхав сюди, як і я, із Нью-Йорка. Не маю грошей поставити на нього, але він сам на себе поставить будь-яку суму.

– Звідки ви знаєте?

– Та його хлібом не годуй, дай тільки побитися об заклад. Що ж до страху... Як знаю, Джаретт вважає це почуття чимось на зразок корости. Або ж якоїсь особливої єресі.

– Який він на вигляд? – очевидно зацікавився Гелберсон.

– Схожий на Манчера... як брат-близнюк.

– Приймаю парі, – запалився Гелберсон.

– Красненько дякую. Таке порівняння робить мені честь, – протягнув Манчер, якого вже брав сон. – А чи не міг би і я побитись об заклад?

– Тільки не зі мною, – відказав Гелберсон. – Не потребую ваших грошей.

– Гаразд, – сказав Манчер. – Тоді я ляжу трупом.

Усі засміялися.

Ми вже знаємо наслідки цієї немудрої розмови.

III

Містер Джаретт загасив недогарка – про всякий несподіваний випадок. Мабуть, гадав, що темнота рано чи пізно, а таки

настане, тому варто приберегти цей засіб розвіяти прикрі відчуття чи навіть заспокоїтися на той час, коли буде непереливки. Недогарок може також пригодитися хоча б для того, щоб побачити, котра година.

Задувши пломінець і поставивши підсвічника поряд себе на підлогу, молодик вигідно вмостився в кріслі, сперся на спинку й заплющив очі. Сподівався заснути, та марно. Ніколи в житті він не зазнавав такого непозбувного безсоння. За кілька хвилин облишив спроби задрімати. Але до чого тут узятися? Не никати ж сліпма, ризикуючи потовктись об щось, а то ще й наткнутися на стіл і грубо потривожити небіжчика. Ми ж то всі визнаємо право мерців спокійно лежати, відмежувавшись від грубощів та насильства. Джареттові майже вдалося переконати себе, що тільки такі міркування спонукали його відмовитися від ризикованих прогулянок і невідступно триматися крісла.

Під час цих роздумів від стола начебто долинув якийсь ледве чутний звук. Джаретт не повернув голови. Чи варто це робити в непроникній пітьмі? Натомість нагострив вуха. Чому б ні? Прислухавшись, він відчув запаморочення й ухопився за бильця крісла. У вухах стояв дивний передзвін, голова мало не розколювалася, одежа здушувала груди. «Що це? – майнула думка. – Невже ознаки страху?» Після довгого й цілковитого видиху запалися груди. За якусь мить вичерпані легені рвучко наповнилися великим ковтком повітря – і запаморочення відступило. Дуже вже напружено дослухався Джаретт і так довго тамував подих, що мало не задихнувся. Утямивши це й розсердившись на себе, він звівся, відштовхнув ногою крісло й попрямував до середини кімнати. Але в темряві не дуже-то погуляєш. Довелося наосліп шукати стіну й далі дибати, тримаючись за неї. Добравшись до кутка, він повернувся, проминув вікна, а в наступному кутку болюче стукнувся об конторку й перекинув її. Грюкіт наполохав і водночас роздратував Джаретга. «Що за чортівня! Як я міг забути, де вона стоїть? – пробурмотів він, пробираючись уздовж третьої стіни до каміна. – Треба поставити все на місце».

Знайшовши навпомацки свічку, Джаретт засвітив її і зразу же кинув оком на стіл, де, природно, ніщо не змінилося. Конторка так і залишилася лежати на підлозі непоміченою – Джаретт забув «поставити її на місце». Він уважно оглянув кімнату, розганяючи густі тіні широкими рухами руки зі свічкою, відтак підступив до дверей і спробував їх відчинити. Крутив, щосили сіпав клямку, але вона не під далася, й на тому Джаретт задовольнився. Ба навіть замкнувся ще надійніше – на засув, якого раніше не зауважив. Знову всівшись у кріслі, він глянув на годинника. Пів на десяту. Джаретт здивувався й підніс його до вуха. Годинник поцокує, справно відлічує час. А ось недогарок помітно скоротився. Молодик знову загасив його й поставив на підлогу біля себе.

Сам не свій у цьому оточенні, містер Джаретт картав себе. «Чого тут боятися? – думав він. – Безглуздя й ганьба. Я ж не дурень». Усе це так, але неможливо набратися хоробрості завдяки тому, що усвідомиш таку потребу й постановиш не піддаватися страху. Що гостріше Джаретт дорікав собі, то більше ставало підстав дорікати. Що більше знаходилося підстав не боятися мерця, то дужче, аж до нестерпності баламутилося в голові й у серці.

– Що ж воно таке?! – вигукнув він, геть розгубившись. – Та я анітрохи не забобонний... не вірю в безсмертя... знаю, тепер уже ліпше, ніж будь-коли, що потойбічне життя – це нездійсненна мрія... Невже я програю заклад, втрачу честь, самоповагу, а то й здоровий глузд тільки через те, що наші дикі предки, які жили в печерах і норах, тупо вірили, буцімто мертвяки ходять ночами, буцімто...

За спиною виразно прозвучали – у цьому годі було засумніватися – легкі, м’які кроки, неспішні, рівномірні й дедалі ближчі.

IV

Удосвіта доктор Гелберсон зі своїм юним приятелем Гарпером повільно їхав у власній двомісній кареті вулицями Північного Берега.

– Ви й далі по-дитячому покладаєтеся на хоробрість, тобто товстошкірість вашого приятеля? — спитав старший. – Досі вважаєте, що я програв заклад?

– Я це знаю, – з притиском відповів молодший, силкуючись на переконливість.

– А я на це сподіваюся, їй-бо, – поважно, мало не врочисто мовив доктор.

На хвилину-дві запала мовчанка.

– Гарпере, мене непокоїть ця історія, – повів він далі. У переморгуванні підсліпуватих вуличних ліхтарів його обличчя видавалося дуже серйозним. – Якби не те, що ваш приятель вкрай роздратував мене... таж покепкував з мого сумніву в його витримці – суто фізичній властивості... та ще й вкрай нетактовно забажав, щоб я розстарався на труп лікаря... Якби не те, я б не зайшов так далеко. Якщо трапиться щось лихе, то нам обом погибель, і то заслужена.

– А що може трапитися? Навіть якщо справа поверне на лихе, а я такого й не припускаю, то Манчер просто «воскресне» й усе пояснить. Інакше було б зі справжнім трупом із прозекторської або з одним із ваших померлих пацієнтів.

Отже, доктор Манчер таки додержав слова – зіграв роль покійника.

Доктор Гелберсон довго мовчав, поки карета по-слимачому плуганилася тою самою вулицею – вже втретє.

– Що ж, – озвався він нарешті, – будемо сподіватися, що Манчер якщо й «воскрес», то повівся делікатно. У таких випадках невідповідна поведінка не допоможе – тільки напсує.

– Так, – згодився Гарпер. – Джаретт міг його й прибити. Але, докторе... – він глянув на годинник, коли карета проминала газовий ліхтар. – Вже доходить до четвертої ранку.

За якусь хвилину вони вийшли з екіпажа й прудко попрямували до занедбаного будинку, який належав Гелберсонові. Саме там, відповідно до умов безглуздого закладу, замкнули Джаретта. Вже на підході до мети назустріч їм вибіг якийсь чоловік.

– Чи не скажете, – гукнув він, не спиняючись, – де тут знайти лікаря?!

– А в чому річ? – ухильно відповів запитанням на запитання Гелберсон.

– Підіть і самі подивіться, – сказав чоловік і прискорив біг.

Вони наддали ходи. До будинку одне за одним квапливо входили збуджені люди. Із відчинених вікон сусідніх помешкань визирали цікаві мешканці. Всі навперебій розпитували та випитували, але ніхто не дочекався чіткої відповіді. У кількох досі запнутих шторами вікнах світилося. Там одягались охочі стати безпосередніми очевидцями. Якраз навпроти дверей, у які хотіли б увійти ці охочі, стояв ліхтар, кидаючи на сцену неяскраве жовтувате світло. Здавалося, він натякав, що міг би багато чого розказати, якби захотів. Зупинившись біля входу, Гарпер торкнувся руки свого супутника.

– Нам гаплик, докторе, – тривожно мовив він, геть не в лад із жартівливою просторічною забарвленістю слів. – Ми догралися. Не варто туди потикатися. Краще десь принишкнути.

– Я лікар, – спокійно відповів Гелберсон. – Там потребують моєї допомоги.

Вони піднялися сходами до відчинених дверей. Вуличний ліхтар освітлював коридор, повен ґаволовів, що стояли також на сходах і, не маючи змоги проштовхатися далі, дожидалися нагоди це зробити. Гомоніли всі нараз, ніхто нікого не слухав. Раптом на горішньому сходовому майданчику зчинилася веремія. З дверей вискочив якийсь чоловік, вирвавшись із рук, що затримували його. Він кинувся вниз, на юрму оторопілих витріщак, і заходився прокладати собі дорогу. Розштовхував їх, відкидав до стіни та перил, хапав за горло, молотив кулаками, спихав зі сходів і топтав тих, що впали. Простоволосий, недбало вбраний, він навівав страх не так надлюдською силою, як поглядом блудних божевільних очей. Над безкровним, гладко поголеним обличчям куйовдилося біле як сніг волосся.

Біля підніжжя сходів трохи рідший натовп розступився, щоб дати йому дорогу, і цієї ж миті Гарпер метнувся вперед.

– Джаретте! Джаретте! – крикнув він.

Гелберсон ухопив його за комір і відтягнув назад. Окинувши обличчя обох приятелів невидющим поглядом, чоловік вибіг на вулицю й зник. Огрядний полісмен, якому не так легко вдалося здолати спуск сходами, вибіг надвір і кинувся навздогін за втікачем, а з вікон гукали жінки та діти, вказуючи правильний напрямок погоні. Більшість натовпу ринула на вулицю – навздогін за погонею, і на сходах стало просторіше. Разом із Гарпером Гелберсон побрався нагору. Ввійти у двері їм не дав ще один полісмен.

– Ми лікарі, – пояснив доктор, і їх пропустили.

У кімнаті було повно людей, що товпилися навколо стола. Прибульці проштовхалися вперед і глянули понад плечі ґаволовів у першому ряду. На столі лежало тіло, по груди накрите простирадлом й освітлене яскравим промінням ліхтаря, який тримав один із полісменів, стоячи в ногах трупа. За винятком тих, що тіснилися біля узголів’я, всі – і сам полісмен теж – тонули в пітьмі. Жовте обличчя мерця навівало жах і огиду. Напівзаплющені очі закотилися, щелепа відвисла, на губах, підборідді та щоках засохла піна. Хтось високий, очевидно медик, нахилився над мерцем, поклав руку на його серце, а тоді засунув два пальці у застиглий роззявлений рот.

– Ця людина померла годин шість тому, – сказав довгань. – Це вже не моя справа. Передайте її слідчому.