Зібрання творів

Згодом до нас приєднався третій пасинок злої Долі. Еге ж, великий актор Ґаррік розривався між Трагедією і Комедією, а нашого нового приятеля ніяк не могли поділити між собою Холод і Голод. Як ото штани тримаються на одній лямці, так і душа в його тілі трималася єдиною надією на шмат хліба, що дає змогу зносити голод і дає змогу продовжити існування. На злиденне прожиття собі та старій матері, місіс Варте, він заробляв «хлоруванням відвалу», тобто з дозволу золотошукачів копирсався в купах порожньої породи, вибирав оминуті увагою уламки цінної руди, наповнював ними мішок і відносив на Синдикатну збагачувальну фабрику. Ось так постала наша фірма «Рогожка, Реготушко і Відвалко» – з моєї легкої руки. Я запросила Відвалка, бо тоді (зрештою, й нині) не могла встояти перед мужністю та завзятістю, з якими він у боротьбі з Реготушком обстоював споконвічне право чоловіка – кривдити беззахисну жінку, тобто мене. Відколи мій батько, старий Джим, раптом натрапив на золоту жилу в місцині Лихо й забагатів, я почала носити туфельки й пішла до школи. Щоб не відстати від мене, Реготушко взяв за звичку вмиватися й поступово переродився в Джека Рейнора з компанії «Веллз, Фарго і К°». Місіс Варте «відхлорувалася» на той світ, а Відвалко відвалився десь до побережжя річки Ріо-Сан-Хуан-Сміт, став поштовим кучером і загинув, коли в дорозі на диліжанс напали грабіжники. І так далі...

Навіщо я розповідаю все це Тобі, моя люба? Бо мені лежить камінь на серці. Бо я йду Долиною Смирення. Бо ненастанно змушую себе усвідомлювати, що я негідна розв’язувати шнурки на черевиках доктора Барріца. І до того ж – Господи Боже! – в нашому готелі поселився кузен Відвалка! Я ще не говорила з ним, ми, вважай, і незнайомі. Ану ж він мене впізнав? Як гадаєш? Уклінно прошу Тебе в наступному листі щиро й відверто викласти свою думку про все це. Тільки не кажи, що впізнав. Чи не здається Тобі, що доктор Барріц уже все про мене знає, тому-то вчора ввечері й покинув мене, побачивши, як я дрижу та червонію під Його поглядом? Тобі ж відомо, що я не можу заткнути підкупом роти газетярам. Та хай мене викинуть із пристойного товариства в море, а я все одно не зречуся усіх тих, які були добрі до Рогожки в Червоному Коні. Ось так скелет минулого торохтить не в шафі, а за дверима. Знаєш, колись мені було байдуже до такого, але тепер... тепер усе змінилося. Я цілком певна, що Рейнор Йому нічого не розкаже. Мій приятель дитинства, здається, так Його шанує, що й слово мовити боїться. Зрештою, я теж. Господи, чому в мене нічого немає, крім мільйона доларів?! Якби Джек був бодай на три дюйми вищий, я б зразу вийшла за нього заміж, повернулася б до Червоного Коня й ходила б там у покутній рогожній одежині до кінця своїх нікчемних днів.

25 липня

Учора був напрочуд гарний захід сонця... Мушу розповісти Тобі все, що сталося. Я втекла від тітоньки, від усіх і самотою гуляла на узбережжі. Сподіваюся, повіриш мені, що перед тим я не виглядала у вікно на море за готелем й не бачила Його, самотнього, біля води. Якщо Ти ще не втратила жіночої делікатності, то не піддаватимеш сумніву моє запевнення. Ото ж я, вмостившись під парасолькою, якийсь час мрійливо споглядала морську гладінь, і тут з’явився Він. Ішов біля самої води, якраз був час відпливу. Запевняю Тебе, мокрий пісок так і світився в Нього під ногами! Наблизившись до мене, Він зняв капелюха й спитав:

– Чи дозволите мені посидіти з вами, міс Демент⁶? А може, волієте прогулятись удвох?

Навіть не подумав, що мені, може, не хочеться ні того, ні того. Ти коли-небудь бачила таку самовпевненість? Та що там самовпевненість! Люба моя, це справдешнє нахабство, не інакше! Що ж, я проковтнула цю образу й, завмираючи неслухняним серцем із Червоного Коня, відповіла:

– Я... Мені однаково приємне перше і друге...

Чи можна сказати щось безглуздіше? Щира подруго, це ж несосвітенна дурість!

Він, усміхнувшись, простягнув мені руку, а я, ні миті не вагаючись, подала йому свою. А коли його пальці обхопили мою долоню, я відчула, що вона тремтить, і зашарілася не згірш вечірньої зорі. Звівшись, я за якусь мить зауважила, що він не відпускає моєї руки, й спробувала була її вивільнити. Злегка смикнула – не вдалося. А він знай тримає, нічого не каже, тільки дивиться згори мені в обличчя і якось дивно усміхається – чи то ніжно, чи то насмішкувато, чи то ще якось. Не знаю, я ж на нього й оком не кинула. Який гарний він був! У глибині його очей пломеніли відблиски призахідного сонця. Може, в цих душителів і факірів Блаватської якісь особливі очі? Ти нічого про це не чула, моя люба подруго? Ах, бачила б ти його шляхетну поставу, божественний нахил голови, коли він височів наді мною! Велична картина, але я зразу ж її зіпсувала – стала осідати на пісок. Йому нічого іншого не залишалося, крім як підхопити мене, що він і зробив. Обняв мене за стан і питає:

– Вам зле, міс Демент?

Не вигукнув, не стривожився, навіть не поспівчував. Ще б тільки додав «мабуть, я сказав те, чого від мене сподіваєтеся» – навряд чи знайшлися б слова, які виразніше передали б його ставлення до цієї сцени. Від такої поведінки я обурилася й спаленіла із сорому, бо ж справді глибоко страждала. Отож висмикнула долоню, вхопилася за руку, що обнімала мене за талію, відштовхнула його, гепнулася на пісок і сиджу, безпорадна. Капелюшок з голови звалився в цій вовтузні, волосся розтріпалося й упало на обличчя й плечі. Ганьба.

– Геть від мене! – гукаю йому, мало не задихаючись. – Прошу вас, ідіть звідси! Ви... ви... душителю! Як ви смієте таке казати?! Я ж відсиділа ногу!

Ось так і сказала! Саме такими словами. А тоді не витримала й заплакала. Айрін, я ридала!

Він зразу ж став поводитись інакше – це я бачила крізь пальці та волосся. Опустився на коліно, відвів моє сплутане волосся з щік і якнайніжніше мовив:

– Моя бідолашна дівчинко, я не хотів тебе скривдити, їй-богу. Та й не зумів би. Я ж тебе кохаю... кохаю вже стільки років!

Він відняв від мого обличчя мокрі від сліз долоні й став покривати їх поцілунками. У мене щоки жаріли наче вугілля, а лице пашіло так, що здавалося, ніби від нього пара йде. Де б то його сховати? Я тицьнулася носом у чоловіче плече – іншого місця не було. Ой, моя подруго, як мені поколювало в нозі, як її сіпало! Як кортіло брикнути!

Ми довго так сиділи. Він випустив мою руку й тут же обняв за плечі, а я дістала хусточку, витерла очі й висякалась, не підводячи голови. Даремно він легенько відсторонював мене, щоб подивитися в обличчя. Коли почало смеркатися, я вже опанувала себе, глянула йому у вічі й променисто усміхнулась – а я це добре вмію, моя люба Айрін.

– А що означає «кохаю вже стільки років»? – спитала я.

– Наймиліша ти моя, невже не здогадуєшся? – поважно й з натиском відповів він. – Еге ж, мої щоки округлилися, очі вже не западають в очницях, волосся вже не прилизане. Уже ходжу не сутулячись, вбраний не в брудне лахміття, та й віддавна вже не дитина. Все це так, але як же ти мене не можеш упізнати, Рогожко? Я ж Відвалко!

Умить я зірвалася на ноги, як і він. Я вчепилася за лацкани його піджака і в дедалі густішому сутінку впилася поглядом у вродливе обличчя. Мені забило дух.

– То ти не загинув? – спитала я, сама не тямлячи, що кажу.

– Я тільки смертельно закоханий, моя мила. Від бандитської кулі я одужав, але від любові нема порятунку.

– А як же Джек... тобто містер Рейнор? Хіба не знаєш...

– Мені соромно зізнатися, кохана, але завдяки пропозиції цього лайдака я й приїхав сюди з Відня.

Ось так, Айрін, вони підманули й заманили Твою щиру подругу.

Мері Джейн Демент

Р. S. Найгірше, що тут немає жодної таємниці. Все це вигадав Джек Рейнор, щоб розпалити мою цікавість. Джеймс не сипай і не душитель. Він запевняє, що багато мандрував, але в Індії ніколи не бував.

⥈

Очі пантери

І. Не всі одержимі одружуються

Чоловік і жінка – сама природа звела їх докупи – надвечір сиділи на кам’яній лаві при дорозі. Чоловік був середнього віку, стрункий, мав на обличчі засмагу, як у пірата, й задумливий вираз, як у поета. На таких оглядаються. Жінка – молода й витончена білявка, її постава та рухи підказували означення «гнучка». Вона була в сукні з сірої тканини, що рябіла химерними брунатними плямками. Не зразу скажеш, красуня це чи ні, бо увагу приковували її очі — сіро-зелені, подовгасті й вузькі, з виразом, який неможливо визначити. В усякому разі, вони непокоїли. Такі очі могли бути в Клеопатри.

Чоловік і жінка розмовляли.

– Так, – сказала жінка, – я кохаю вас. Бог мені свідок. Але ніколи не вийду за вас заміж. Не хочу й не можу.

– Айрін, ви мені вже не вперше таке кажете й завжди відмовляєтеся назвати причину. Я маю право дізнатися, зрозуміти, відчути – і довести силу духу та стійкість, якщо треба. То скажіть же чому!

– Чому я вас кохаю?

Жінка усміхалася, дарма що зблідла й на очі набігли сльози. Але чоловік не сприйняв жарту.

– Цього не треба пояснювати. Назвіть причину того, що ви не хочете вийти за мене. Я маю право знати. Мушу знати. І дізнаюся!

Звівшись, він став перед нею, стиснувши кулаки й насупившись, з виразом на обличчі, що міг означати гнів. Здавалося, чоловік ладен задушити свою співрозмовницю, аби тільки дізнатись, у чому річ. Жінка вже не усміхалася – втупилася в його

обличчя порожнім, байдужим поглядом, у якому, однак, щось злагодило обуреного чоловіка й змусило його здригнутися.

– То ви постановили, щоб я пояснила вам причину? – спитала вона рівним, спокійним тоном, неначе озвучила свій погляд.

– Якщо ваша ласка... і якщо я прошу не понад міру.

Цей владар очевидно поступався певною часткою влади над істотою свого поріддя.

– Гаразд, знайте. Я психічно хвора.

Сіпнувшись, чоловік недовірливо глянув на неї; майнула думка, що тут варто було б розвеселитися. Однак знову підвело почуття гумору. Попри невіру, він глибоко зворушився такою новиною. Між нашими переконаннями і почуттями немає доброї злагоди.

– Так сказали б лікарі, – вела вона далі, – якби я звернулася до них. Сама ж я волію називати свій випадок одержимістю. Сядьте і вислухайте, що маю сказати.

Чоловік мовчки опустився на кам’яну лаву. Навпроти них двох, на східному кінці долини, пагорби вже зайнялися призахідним рум’янцем, і навколо стояла та особлива тиша, яка провіщає присмерк. Щось із цієї загадкової значущої урочистості передалося настрою чоловіка. Як у матеріальному, так і в духовному світі є знаки та провісті ночі. Зрідка ловлячи погляд жінки, хоча й усвідомлюючи, що, попри кошачу красу, її очі наводять безмежний жах, Дженнер Брадінґ у цілковитій тиші вислухав історію Айрін Марлоу. З поваги до читача, який міг би упереджено поставитися до нехитрого викладу недосвідченого оповідача, автор відважується замінити її розповідь своєю версією.

II. Кімната може бути тісною для трьох, хай навіть один із них — назовні

У рубленому будиночку, що складався з однієї бідно і просто обставленої кімнати, на підлозі під стіною сиділа жінка, скорчившись і міцно притискаючи до грудей дитину. На багато миль навкруги розкинувся густий неходжений ліс. Була ніч, і в кімнаті панувала непроглядна пітьма: людське око не розгледіло б жінки та дитини. Однак їх спостерігали пильно й невсипуще, ні на мить не послаблюючи уваги. Це стрижень нашої оповіді.

Чарлз Марлоу належав до людей, яких уже не зустрінеш у цій країні, – піонерів лісу. Ці люди вважали найприйнятнішим для себе жити в лісових нетрях, що в ті часи простягалися вздовж східних схилів долини Міссісіпі від Великих озер до Мексиканської затоки. Понад сто років ці першопрохідці, покоління за поколінням, просувалися на захід. Озброєні рушницею і сокирою, вони то там, то тут відвойовували в природи та її диких дітей окремішні клаптики землі під плуг, які згодом без бою переходили в руки менш відважних, зате більш розважних наступників. Кінець кінцем першопрохідці добиралися до межі пралісу, виходили на відкриті простори й зникали, ніби звалювались у прірву. Піонерів лісу вже немає, а піонери рівнини, ті, кому випало легше завдання – за одне покоління підкорити й зайняти дві третини країни, – це геть інші, здрібнілі люди.

У Чарлза Марлоу були дружина й дитина, які поділяли з ним небезпеку, труднощі та злигодні цього дивовижного позбавленого вигод життя в пущі. Як властиво людям його прошарку, що мають родинні цінності за релігію, він гаряче любив свою невеличку сім’ю. Жінка була ще молода, тому й миловидна, і ще не свідома жахіть відособленого життя, тому й весела. Бог повівся з нею милостиво – не наділив надмірними вимогами до щастя, які неможливо задовольнити в лісовій глушині. їй цілком вистачало необтяжливої домашньої роботи, дитини, чоловіка та кількох пустопорожніх книжок.

Одного літнього ранку Марлоу зняв із дерев’яного гака рушницю, чим позначив намір піти на полювання.

– У нас досить м’яса, – сказала жінка. – Прошу тебе, не йди сьогодні. Цієї ночі мені наснився сон. Дуже страшний! Не можу його пригадати, але я майже певна: якщо ти підеш полювати, сон збудеться.

Дуже прикро визнати, що чоловік злегковажив це понуре твердження. Мав би поставитися серйозніше до таємничості передбаченого лиха. По правді сказати, він засміявся.

– Спробуй пригадати, – відповів він. – Може, тобі наснилося, що наша манюня позбулася дару мови.

Очевидно, таку здогадку викликало те, що манюня вчепилася всіма пухкими пальчиками за торочки його мисливської куртки й цієї миті висловлювала своє розуміння розмови – радісно агукала, побачивши батькову єнотову шапку.

Жінка поступилася. Обділена почуттям гумору, не встояла перед приязним піджартовуванням. Отже, поцілувавши дружину та доньку, Марлоу вийшов і назавжди зачинив двері за своїм щастям.

Настав вечір. Чоловік не повернувся. Жінка приготувала вечерю й чекала. Тоді вклала дитину в ліжко й приспала її колисковою. На той час згас вогонь, що на ньому було зварено вечерю, й кімнату освітлювала тільки свічка. Господиня поставила її на відчинене вікно – як провідний знак і привіт мисливцеві, якщо він надійде з цього боку. Вона обачливо замкнулася на засув – перед тими звірами, які надають перевагу дверям перед відчиненим вікном. Не знаючи про звичку хижаків заходити до оселі непроханими, вона з суто жіночою прозірливістю могла б передбачити хіба те, що вони можуть влізти крізь димар. Ніч тяглася, сонливість долала дедалі тривожнішу жінку, аж поки та сперлася ліктями на ліжечко поруч доні й схилила голову на руки. Свічка на підвіконні догоріла, зашипіла, на мить спалахнула й погасла. Господиня оселі цього не зауважила – заснула.

Марився сон, що вона сидить біля колиски другої дитини. Перша померла. їхній батько теж помер. Не стало лісової хижі; її замінило незнайоме житло з важкими, вічно замкненими дубовими дверима, з ґратами, вмурованими поперед вікон у товсті кам’яні стіни, – либонь для захисту від індіанців. Усе це жінка розглядала, пройнята безмежним жалем за свою долю, але не здивована – уві сні не буває такого почуття. Раптом щось її спонукало відкинути ковдру, якою була прикрита дитина в колисці, – і замість личка відкрилася звіряча морда! Вражена цим жахіттям, жінка прокинулася, тремтячи, у своїй темній лісовій хижі.

Помалу дійшовши до усвідомлення дійсності, вона обмацала дитину – тепер уже наяву, прислухалася до дихання й переконалася, що все гаразд. Однак таки не втрималася й легко провела долонею по її обличчі. Тоді, майже несвідомо піддавшись якомусь миттєвому відруху, мати встала, взяла заснулу доньку на руки й притулила до грудей. Стояла, відвернувшись від стіни, до якої поставлено узголів’ям дитяче ліжечко. Піднявши очі, вона побачила дві яскраві плями, що палахтіли в пітьмі червонувато-зеленим світлом. Спершу жінці здалося, що це дві жаринки у вогнищі, але, зорієнтувавшись у просторі, вона занепокоїлася: ці плямки не в тій частині кімнати, та ще й надто високо, майже на рівні очей. То були очі пантери.

Хижак був навпроти, біля відчиненого вікна, не більш як за п’ять кроків. Жінка бачила тільки ці жахливі очі, але сум’яття, що охопило її, все ж не завадило якось здогадатися – звір стоїть на задніх лапах, а передніми спирається на підвіконня. Це свідчило про його лихий намір, а не про ліниву цікавість. Виразне усвідомлення цього викликало ще більший страх, підкреслило погрозу цих страшних очей, нерухомий вогонь яких спопеляв силу й мужність жінки. Під мовчазним випробуванням вона задрижала, їй стало зле, підігнулись коліна. Інстинктивно уникаючи різких рухів, які могли б спонукати звіра стрибнути, жінка помалу опустилася на підлогу й скулилася під стіною. Старалася прикрити дитину всім своїм тремтливим тілом і не зводила погляду зі світляних очей, що загрожували смертю. Страждаючи, вона й не подумала про чоловіка – ні на крихту не надіялася, що він надійде й порятує. Здатність мислити та почувати звелася до страху перед стрибком пантери, поштовхом тіла хижака, ударом потужних лап, до уявлення, як гострі зуби впиваються їй в горло й шматують доню. Нерухома, оніміла, жінка чекала смерті. Хвилини переростали в години, роки, вічність, а диявольські очиська не відривалися від матері й дитини.

Повернувшись пізно ввечері додому з оленем на спині, Чарлз Марлоу штовхнув двері. Вони не піддалися. На стукіт ніхто не відповів. Поклавши здобич на землю, мисливець рушив до вікна. Зразу ж за рогом хижі йому здалося, ніби в підліску щось обережно ступає й шелестить. Звуки були дуже тихі, навіть із вухом досвідченого ловця не будеш певен, що вони не причулися. Підійшовши до вікна й побачивши його, собі на подив, відчиненим, Марлоу перекинув ногу через підвіконня й забрався в кімнату. Тут панували темрява і тиша. Навпомацки він добрався до вогнища, чиркнув сірником, засвітив свічку й розглянувся.

На підлозі під стіною сиділа його дружина, скорчившись і міцно обнявши дитину. Коли чоловік кинувся до неї, вона звелася й зайшлася безглуздим, зовсім не веселим реготом – гучним, протяжним, механічним, схожим на брязкіт ланцюга. Не тямлячи себе, Марлоу простягнув руки. Жінка поклала на них дитину. Доня була мертва – задушилася в материнських обіймах.

III. Версія захисту

Ось таке трапилося вночі в дрімучому лісі. Не все з цієї історії розповіла Айрін Марлоу Дженнерові Брадінґу, та й не все знала. Коли вона закінчила, сонце вже зайшло за обрій і у видолинках згущалися довгі літні сутінки. Добру хвилину Брадінг мовчав, сподіваючись почути епілог історії, який пов’яже її з розмовою-прологом. Однак оповідачка мовчала, як і слухач, відвернувшись від нього. її складені на колінах руки машинально стискалися й розтискалися, наводячи на думку про дії та вчинки, незалежні від волі Айрін.

– Сумна, жахлива історія, – озвався нарешті Брадінґ. – Не все я в ній зрозумів. Ви звете Чарлза Марлоу батьком, це я знаю. Він передчасно постарів, якесь горе зламало його – це я помітив. Принаймні мені здавалося, що помітив. Але ж ви сказали, пробачте... ви сказали, що...

– Що я божевільна, – перебила його дівчина, не поворухнувшись.

– Але ж ви сказали, Айрін... мила моя, не ховайте від мене очей... ви сказали, що дитина померла. Не було мови про те, що вона збожеволіла.

– Так, але це була перша дитина... а я друга. Я народилася за три місяці після тої ночі. Бог змилувався над моєю матір’ю – дозволив їй померти й дати мені життя.

Брадінґ знову замовк. Приголомшений, не зміг знайти підхожих слів. Айрін і далі дивилася кудись убік. Розгубившись, він мимохіть потягнувся до дівочих рук, які досі стискалися й розтискалися на колінах, але щось – бозна-що – стримало його. І тут Брадінґу спало на думку, що йому ніколи не хотілося взяти Айрін за руку.

– Невже дитина, народжена за таких обставин, – додала вона, – може бути такою самою, як усі? Тобто, вашими словами кажучи, психічно здоровою...

Брадінґ не відповів. Його захопила інша думка, яку вчений назвав би гіпотезою, а нишпорка – версією. Вона могла б пролити нове світло, хоча й зловісне, на сумніви в душевному здоров’ї дівчини, яких не розвіяли її твердження.

Ця місцина, донедавна цілина, була майже незаселена поза межами селищ і містечок. Досі звичними постатями видавалися люди, що жили з полювання й мали, крім інших трофеїв, також голови та шкури великих звірів. Із уст в уста передавалися більш чи менш достовірні розповіді про нічні зустрічі з дикими тваринами на безлюдних дорогах і проходили звичні стадії розвитку, занепаду, а тоді й забуття. За останній час низка цих популярних народних апокрифів поповнилася ще одним, спонтанно створеним водночас у кількох садибах, – про пантеру, що вночі лякала їх жителів, заглядаючи у вікна домівок. Оповідка викликала легке хвилювання й навіть удостоїлася честі потрапити на шпальти місцевої газети, але випала Брадінґові з уваги. А тепер його вразила збіжність цієї оповідки з історією Айрін – мабуть, не випадкова. Хіба не можуть такі усні перекази знаходити сприятливий ґрунт у хворій голові з нестримною уявою й переростати в трагічні історії на зразок тільки що почутої?

Брадінґ пригадав деякі обставини життя та особливості характеру Айрін, на які – через властивий закоханим брак уважності – досі не зважав. Хоча б те, що вона та її батько жили відлюдьками й не приймали гостей у себе вдома. Або ж її незбагненна боязнь темряви. Цією особливістю найближчі знайомі Айрін пояснювали те, що в темну пору доби ніхто й ніде її не бачив. Цілком певно, що у свідомості такої дівчини уява може спалахнути неприборканим полум’ям, яке охопить усе єство. Брадінґ уже не сумнівався в її божевіллі, хоча такий висновок завдав йому гострого болю. Айрін переплутала наслідки свого психічного розладу з його причиною, пов’язавши власну історію з химерними вигадками місцевих міфотворців. З непевним наміром перевірити свою версію, не дуже ясно уявляючи, як за це взятися, він почав – розсудливо, але нерішуче:

– Люба Айрін, скажіть мені... прошу вас, тільки не сердитеся.. . скажіть мені...

– Я вже все сказала, – нетерпляче перебила вона. Досі ніколи не було такої гарячковості тону в її голосі. – Я сказала, що ми не можемо одружитися. Чи варто ще щось говорити?

Брадінґ і не зогледівся, як Айрін скочила з лави і мовчки, не глянувши на нього, скрадливою та плавною ходою попетляла між деревами до своєї оселі. Щоб затримати дівчину, він звівся, але не рушив з місця – мовчки дивився, як щезає в темряві її постать.

Раптом він сіпнувся, ніби поранений кулею, на його обличчі відбився вираз подиву й тривоги. З пітьми, де щойно зникла Айрін, блимнули світляні очі. Якусь мить оторопілий Брадінґ вагався, а тоді кинувся за нею в лісову гущавину.

– Айрін! Айрін, бережіться! Пантера! Пантера! – кричав він.

Вибігши на галявину, він встиг побачити сіру сукню дівчини у вхідних дверях будинку. Ніде не було видно пантери.

IV. Апеляція до Божого розсуду

Юрист Дженнер Брадінґ мешкав на самому краю передмістя, зразу ж за його власним невеликим будинком починався ліс. Господар оселі був нежонатий, тож, згідно з чинним тоді драконівським кодексом моралі, не мав права найняти служницю-куховарку, а про слуг чоловічої статі в тих краях і не чували. Доводилося харчуватися в готелі. Там він і працював у своїй адвокатській конторі. Будиночок на узліссі, споруджений очевидно недорогим коштом, передусім мав слугувати наочним свідченням процвітання й респектабельності власника. Навряд чи випадає бути бездомним чоловікові, якого місцева газета гордо назвала «видатним юристом нашого часу». Все б нічого, та іноді на нього находила підозра, що слова «дім» і «будинок» не зовсім синонімічні. Усвідомивши цю незбіжність понять, Брадінґ логічно виснував, що треба їх узгодити. Так воно й було, адже невдовзі після його новосілля пішли чутки, що новоспечений домовласник зробив марну спробу одружитися, – але стримав відмову від вродливої, проте ексцентричної доньки старого відлюдька Марлоу. Всі вважали, що це правда, бо про відмову сказав сам наречений-невдаха, а незгідлива дівчина змовчала. Зазвичай буває навпаки, так що тут годі сумніватися.

Брадінґова спальня була в задній частині будинку, її єдине вікно виходило в ліс. Одного разу вночі адвокат прокинувся від якихось дивних звуків за цим вікном. Пройнятий легким нервовим дрожем, він сів у ліжку й вийняв з-під подушки револьвер, покладений туди завбачливо й дуже доречно – як на людину, звиклу спати при відчиненому вікні на першому поверсі. У кімнаті стояла непроникна пітьма. Брадінґ не почував страху. Знав, у якому напрямку треба наглядати, отож наглядав і мовчки вичікував, що буде далі. Невдовзі можна було розрізнити вікно – чорний квадрат на смолянисто-чорному тлі. Раптом над його нижнім краєм сяйнула злісним, несказанно моторошним світлом пара палючих очей! Брадінґове серце калатнуло, а тоді наче спинилось. По спині, аж до потилиці пробігли холодні дрижаки. Від лиця відхлинула кров. Перехопило горло, й Брадінґ не зміг би крикнути навіть задля порятунку свого життя. Зрештою, він, сміливий чоловік, не став би цього робити, навіть якби й міг. Хай собі дрижить боягузливе тіло, зате ж дух набагато міцніший від нього. Повільно здіймалися світляні очі й немов наближалися, так само повільно здіймалася права рука з пістолетом. Він вистрелив!

Осліплений спалахом, оглушений гуком пострілу, Брадінґ таки почув – або ж йому тільки причулося – несамовитий, пронизливий вереск пантери, який звучав так по-людському й був сповнений такого диявольського змісту. Зірвавшись із ліжка, він похапцем одягнувся і з пістолетом у руці кинувся надвір, назустріч людям, що підбігли з вулиці. Після короткого пояснення, в чому річ, усі гуртом ретельно обстежили будинок і подвір’я. Мокру від роси траву прим’ято під вікном. Звивистий слід, який можна було розрізнити у світлі ліхтаря, вів до кущів. Один із чоловіків спіткнувся й упав. Звівшись, став витирати забруднені чимсь липким руки. Йому посвітили. Виявилося, що на них кров.

Цим неозброєним людям була дуже не до вподоби можлива зустріч із пораненою пантерою, тож усі, крім Брадінґа, повернули назад. Він же, з ліхтарем і пістолетом, відважно подався у глиб лісу. Пробравшись крізь густі зарості, він вийшов на прогалинку, й тут його відвага здобула винагороду – тіло знайденої жертви. Не пантери. Про те, чиє воно було, донині повідає побита негодою плита на містечковому цвинтарі, й упродовж багатьох років правдивість цього підтверджували схилена постать і поборознене горем обличчя старого. Марлоу. Мир його душі. Мир душі його причинної бідолашної доньки. Хай спочивають з Богом.

⥈

Чи може таке трапитися?

Смерть Галпіна Фрейзера

«Прецінь смерть приносить набагато більші зміни, ніж зовнішні, позірні. Здебільша при нагоді вертає ся на землю дух у такому вигляді, в якому сей усопший був при житті, і його видять люди у плоті і крові. Однак лунало ся, що ходили по світу й бездушні тіла. Той, хто стрічав тіло без душі й зостав ся живим, засвідчить, що такий посталий мрець не має натуральної прихильності, визбутий пам’яті про неї, натомість носить у собі ненависть. Знаним є те, що декотрі люди, бувши за життя добрими, стають по смерті уособленням зла».

Галі⁷

І

Темної літньої ночі в густому лісі, прокинувшись із сну без сновидінь, чоловік звів голову із землі, задивився в непроникну пітьму й мовив: «Кетрін Лару». Більш нічого не сказав. І сам не відав, чому вихопилися ці слова.

То був Галпін Фрейзер. Раніше він жив у Сент-Гелені, а де живе тепер – не знати, бо він уже небіжчик. Той, що звик спати в лісі, на підстилці лише із сухого листя, що вкриває сиру землю й під накриттям неба й оголеного верховіття, не може сподіватися на довгий вік. Ну а Фрейзер на той час уже дожив до тридцяти двох літ. На світі є люди, їх мільйони, – причому це найкращі з нас, – які вважають такий вік похилим. Я маю на увазі дітей. Тим, що ще в порту відправлення споглядають ціложиттєву мандрівку, корабель, який уже проплив шмат дороги, видається набагато ближчим до далекого берега, ніж є насправді. Що ж, у всякому разі не можна стверджувати, що Галпін згинув від застуди.

Увесь день він провів у горах, на захід від долини Напа, полюючи на голубів та іншу дрібну дичину, яка тільки була в ту пору. Надвечір захмарилося, й мисливець заблукав. Досить було йти весь час під гору – для заблукалого найпевніший спосіб вибратися з халепи, але через бездоріжжя Фрейзер не міг триматися правильного напрямку, тож ніч застала його в лісі. Неспроможний у темряві пробратися крізь чагарі манзаніти⁸ та іншого підліска, зневірений і смертельно втомлений, він вклався біля окоренка великого суничного дерева й поринув у сон без сновидінь. А за кілька годин, опівночі, один із Божих таємничих посланців, линучи на захід, попереду незліченного сонму своїх супутників, зронив побудливе слово у вухо заснулому. І той, напівзвівшись, мимоволі проказав незнане йому ймення.

Фрейзер не був ні мислителем, ні науковцем. Те, що, пробудившись із глибокого сну вночі посеред лісу, він назвав уголос ім’я й прізвище, яких не пам’ятав і навряд чи взагалі коли знав, зовсім не зацікавило його, не спонукало дослідити таке незвичайне явище. Відзначив тільки, що це таки дивовижа, злегка здригнувся – ніби через те, що ніч була прохолодна, й знову ліг. Заснув, і цього разу вже були сновидіння.

У видінні Галпін простував курним шляхом, білим проти дедалі густішого сутінку літньої ночі. Звідки й куди провадила ця дорога, навіщо було нею йти, він не тямив. Втім, усе здавалося простим і природним, як завжди уві сні. Так, у країні по той бік ложа не докучають несподіванки, відпочивають судження. Невдовзі мандрівник вийшов на роздоріжжя. Від битого шляху відбігала лісова просіка, мало ким ходжена. Видавалася геть занедбаною. Мабуть, тому, що веде вона до чогось лихого, подумав Галпін. І все ж таки, ні на мить не завагавшись, звернув на неї, керований якоюсь конечною потребою.

Йдучи, він відчув, що навколо нього кубляться невидимі істоти. Годі було їх розпізнати. З-поміж дерев по обидва боки до нього доносився хрипкий нерівний шепіт – хоч і дивною чужою мовою, а однак дещо можна було зрозуміти. Уривчасті виголошення потворної змови проти Галпінового тіла і душі.

Давно вже споночіло, а проте безконечний бір, крізь який він мандрував, заливало тьмяне світло. Сочилося немов нізвідки, у його мерехтливому промінні ніщо не відкидало тіні. Галпінів погляд привернула багряним полиском баюрка у старій колії. Мабуть, тут недавно випав дощ. Нагнувшись, побовтав рукою в калюжці. Пальці забруднилися, на них кров! Куди не кинь оком, всюди кров. її плями – на розложистому листі бур’янів, що рядком стоять на узбіччі. Суха пилюка поміж коліями прибита темно-червоним розсипом краплин. Стовбури дерев загиджені широкими масними патьоками; кров, наче роса, скапує з листків.

Фрейзер видивлявся на все це, охоплений жахом – тим більшим, що нежданим. Здогадувався, що тепер покутує за якийсь злочин. Знав, що тяжко завинив, тільки не міг чітко пригадати, в чому саме. До таємничих жахіть зачарованого лісу додалося ще одне – докори сумління. Даремно сягати пам’яттю в минуле, щоб збагнути, коли і як випало згрішити. Товпилися сцени, події, вчинки, одна картина витісняла іншу або безладно змішувалася з нею, і ніде не було навіть проблиску того, чого шукав Галпін. Через цю невдачу муки сумління посилилися. Чоловік почувався, як той, хто вбив когось у темряві й не знає, кого саме і за що. Тут панувало страхіття. Загадкове світло сяє з тихою погрозою. Дерева, кущі й трави, сумні й лиховісні, неначе змовившись, замишляють щось лихе. Звідусіль долітають виразні шепоти й зітхання неземних створінь. Галпін не витримав. Прагнучи звільнитися від чаклунського закляття, що досі прирікало його на безмовну покору, він заволав на всю силу легенів. Крик, подріблений, здавалося, на безліч дивних звуків, полетів, перериваючись і затинаючись, у лісові далі. Завмер там. Ніби нічого й не змінилося, але Фрейзер став хоч якось боронитися й підбадьорився.

– Не смію мовчати, – сказав він собі. – Може, біля цієї клятої дороги витають не тільки ворожі істоти, але й приязні. Обізвуся до них, дам їм знати про себе. Розкажу про свою біду, про кривду, якої тут зазнаю я – беззахисний смертний, покутник, невинний поет!

Насправді ж Фрейзер був поетом, як і покутником, тільки уві сні.

Вийнявши з кишені оправлений у червону шкіру записничок, він згадав, що не має олівця. Відламавши від куща галузку, вмокнув її в калюжку крові й заходився швидко писати. Тільки торкнувся паперу кінцем гілочки, як звідкись, із безмежної далини, загуркотів низький нелюдський регіт. Щораз гучніший, щораз ближчий, безрадісний, бездушний, безсердечний. Як у гагари, що самотньо кричить опівночі край озера. Цей сміх виродився в пронизливий зойк – біля самого вуха, а тоді поступово й помалу стих. Здавалося, пекельний реготун забрався на край світу – туди, звідки й прийшов. Але людина відчувала, що це не так, що він зачаївся десь поблизу.

Поволі Галпінові тіло й душу заполоняло дивне враження. Він не міг визначити, котре з чуттів загострилося і чи взагалі загострилося. Було сприйняття на рівні свідомості – загадкове духовне підтвердження того, що поблизу існує втілена надприродна могутня зла воля. Вона відрізняється від невидимих створінь, що рояться навколо нього, й набагато дужча, потужніша від них. Це вона зайшлася жахливим реготом, а тепер наближається. Звідки – невідомо, і припускати не наважишся. Забувся весь попередній страх, потонув у безкрайому жаху, що поневолив усе єство. Була лише одна думка: дописати звернення до прихильних людині сил. Вони, промчавши зачарованим лісом, порятують нещасника, позбавленого великої ласки – перейти в небуття. Галпін писав з блискавичною швидкістю. Не треба було вмочати гілку, сама сочилася кров’ю в його пальцях. Зненацька посередині рядка відмовили пальці. Батогами повисли руки, впала записна книжка. Позбавлений змоги ні рухатися, ні кричати, Галпін закляк, задивився на різко окреслене, спотворене обличчя, на мертві порожні очі рідної матері. Стояла перед сином, бліда й мовчазна, в білому савані.

ІІ

Змалку Галпін Фрейзер жив із своїми батьками в Нешвіллі, що в Теннессі. Були вони заможні люди, посідали помітне становище в суспільстві, що пережило лихоліття Громадянської війни. їхні діти мали всі можливості, як на той час, здобувати освіту та розвиватися. їх вводили у добірне товариство й навчали хороших манер. Наймолодший із них, Галпін, не відзначався міцним здоров’ям і був трохи паньканий. Розпещувався подвійно – через мамине надмірне піклування й татове недбальство. Фрейзер-батько був тим, ким не може не бути багатий південець, – політиком. Вітчизна, точніше – штат, а ще точніше – однопартійні, вимагали від нього часу й уваги, тож до вимог своїх домочадців доводилося прислухатися вухом, оглушеним тріскотнею й галасуванням політичних верховод, у тому числі й себе самого.

Юний Галпін був млявий, мрійливий і романтичний, схильний радше до літератури, ніж до юриспруденції – професії, до якої його ладили. Родичі, які вірили у спадковість, вважали, що він перейняв від покійного Майрона Бейна, прадіда по матері, одну прикметну рису – пристрасть споглядати місяць. Свого часу це небесне світило так вплинуло на Бейна, що той став доволі відомим поетом⁹ в англійських колоніях у Північній Америці. Навіть не дуже пильний спостерігач міг зауважити, що серед Фрейзерів чи не кожен був гордим власником розкішного видання поетичних творів цього предка (надрукованих коштом родини й давно вилучених із негостинного книжкового ринку). При тому чи не кожен (такого годі було сподіватися) відмовлявся ушановувати великого предка в особі юного духовного нащадка. На Галпіна дивилися несхвально, як на чорну вівцю-інтелектуалку, що будь-коли може осоромити отару – забекати віршованими строфами. Практичні люди були ці Фрейзери з Теннессі. Не те щоб корисливі, просто вони мали за ніщо все непідхоже людині, покликаній стати політиком.

На виправдання молодого Гал піна треба сказати, що, хоч у ньому й відтворилося чимало духовних і розумових рис, які родинна традиція приписувала славетному колоніальному барду, та успадкування божественного таланту можна було хіба тільки припускати. Ніколи не помічений у залицянні до музи, цей молодик навіть під страхом смерті не зумів би ані рядка скомпонувати. А однак ніхто не знає, коли спляче обдарування прокинеться й ударить по струнах ліри.

У той час Галпін нічим особливо не захоплювався. Між ним і матір’ю панувала щира приязнь. Потайки леді була палка й віддана шанувальниця видатного Майрона Бейна і з великим тактом (ось таку чесноту повсюдно і слушно цінують у жінках; то тільки закоренілі злосливці вперто вважають її майже тим самим, що й хитрістю) завжди приховувала це від усіх, крім тих, хто поділяв цю слабкість. Спільна таємниця ще тісніше пов’язувала матір і сина. Мама розпестила його ще малим, і він охоче піддавався розпещуванню. Коли Галпін змужнів і досяг до віку, в якому південцеві байдужа доля виборів, його зв’язок з мамою-красунею, яку він змалку звав Кейті, набрав сили й ніжності. Ці дві романтичні натури свідомо нехтували те, що в усіх їхніх життєвих справах переважало статеве начало, і таке ставлення зміцнювало, пом’якшувало й прикрашало стосунки. Син та мама були майже нерозлучні, й незнайомці не раз сприймали їх як коханців.

Зайшовши одного дня до материного будуару, Галпін поцілував її в лоб, погрався трохи неслухняним чорним пасмом, що вибилося із зачіски, й озвався, силкуючись на спокій:

– Ти б не була проти, Кейті, якби я поїхав у справах до Каліфорнії на кілька тижнів?

Навряд чи варто було їй відповідати на це запитання. Щоки, спалахнувши, дали миттєву відповідь. Звичайно, Кейті була проти. Про це промовисто свідчили й сльози, що виступили на великих карих очах.

– Ох, синку, – сказала вона, ніжно дивлячись йому у вічі, – я знала, що так станеться. Та чи не проплакала я нині півночі? Чи не приснився мені за цю другу половину ночі мій дід Бейн? Прийшов до мене уві сні й, ставши біля свого портрета, – гарний і молодий, такий, як його намалювали колись, – вказав мені на твій портрет, що висів на тій самій стіні. Я глянула, а рис обличчя не було видно. Тебе зобразили з клаптем матерії, таким ми покриваємо лиця мерцям. Я розказала свій сон твоєму батькові, й той насміявся з мене. Однак ми з тобою, любий, знаємо, що таке привиджується неспроста. А попід краєм тканини я вгледіла сліди рук на твоїй шиї. Пробач мені, але ми не звикли приховувати такі речі одне від одного. Мабуть, ти поясниш це жахіття інакше, та я вважаю, що тобі не варто їхати до Каліфорнії. А може, візьмеш мене з собою?

Треба визнати, що таке винахідливе тлумачення сну, пов’язане з новиною, яку тільки що дізналася мати, не зовсім сподобалося більш логічному сину. Він вважав, принаймні спочатку, що такий сон може провіщати якщо й лихе, то щось простіше й ближче, ніж поїздка на тихоокеанське узбережжя. Якщо вже й задушать, то хіба що на рідному пустищі, порослому вересом.

– А чи нема там, у Каліфорнії, цілющих джерел? – повела далі місіс Фрейзер, перш ніж Галпін встиг пояснити сон по-своєму. – Чи нема там курортів, де можна було б вилікуватися від ревматизму й невралгії? Ось поглянь, як ціпеніють мені пальці. Дуже боліли, коли я спала.

Вона простягла руки, щоб син подивився. Історик не зможе сказати нам, який діагноз її недуги поставив молодик і вирішив за краще приховати під усмішкою. Змушений був запевнити, що пальці зовсім не заціпеніли й, глянувши на них, не скажеш, що болять.

Після цієї сцени одна з цих дивних осіб, що мали однаково дивні уявлення про обов’язок, поїхала в інтересах свого клієнта до Каліфорнії, а друга залишилася вдома, не розповідаючи чоловікові подробиці всього, що сталося.

Одної темної ночі Галпін Фрейзер ішов набережною в Сан-Франциско. І там його спіткала дуже прикра несподіванка: він став моряком. Галпіна напоїли й найняли матросом на підозрілий корабель, який потім вирушив у далекі краї. На цьому лихо не скінчилося. Корабель викинуло на берег острова в південній частині Тихого океану. Допіру за шість років торговельна шхуна підібрала тих, що вижили в аварії, й доправила їх до Сан-Франциско.

Хоч і бідний, Фрейзер був радий і гордий з того, що пережив ці роки – довгі, немов століття. Не хотів приймати допомоги від чужих людей. Мешкав біля Сент-Гелени, гуртом із своїм приятелем, з яким колись перебув кораблетрощу. Чекав новин і грошових переказів із рідного дому. Ходив на полювання і мріяв.

III

З’ява, що постала перед мрійником у зачарованому лісі, така схожа і така не схожа на рідну матір, була жахливою. Не зворухнула ні приязні, ані любові в серці. Не принесла приємних спогадів про прекрасне минуле. Не викликала ніяких високих почуттів, – усе поглинув безмежний страх. Галпін силкувався втекти, та ноги, немов оливом налиті, прикипіли до землі. Руки безпорадно звисали з плечей. Міг володіти тільки очима, та й тих не смів відірвати від тьмяних очисьок істоти. Знав, що вона не безплотний дух, а найстрашніше, що тільки може бути з-поміж усіх створінь у цьому моторошному лісі, – тіло без душі. У порожньому погляді не було ні милосердя, ні жалю, ані розуму. Нічого такого, до чого можна було б заволати про помилування. «Апеляція не може бути прийнята», – подумав Фрейзер, не знати чого вдавшись до професійного жаргону, і почувся ще гірше. Ніби спробував вогником сигари освітити нутро могили.

Довго, дуже довго – за такий час світ посивів від віку та гріхів, а заклятий ліс, зігравши роль у цій потворній кульмінації жахіть, зник зі своїми зітханнями й зойками із свідомості людини – істота стояла за крок від Галпіна, видивляючись на нього поглядом безтямної злобливої тварини. По тому вона простягла вперед руки й люто, рвучко накинулася на жертву. Цей напад вивільнив Галпінову фізичну силу, але воля й далі була скута. Його розум заціпенів, натомість кремезне тіло й дужі руки-ноги, що жили своїм сліпим, бездумним життям, опиралися мужньо і вміло. Коротку мить він споглядав цю неприродну боротьбу наділеного диханням механізму й істоти з мертвим розумом лише як спостерігач, – так мариться уві сні, – а тоді раптово знов опанував усім своїм єством, неначе вскочив у власне тіло. І ось механізм здобув цілеспрямовану волю, таку саму чуйну й завзяту, як у страхітливого супостата.

Але хто із смертних здолає мару зі свого сну? Твоя уява породжує видіння ворога – і ти вже приречений на поразку. Наслідок бою є водночас причиною. Хоч як боровся Галпін, хоч як напружував усю свою силу, та вона немов щезала в порожнечі. На його горлі зімкнулися холодні пальці. Упавши навзнак, він побачив за п’ядь від своїх очей мертве перекошене обличчя. Запала пітьма. Залунав далекий гуркіт барабанів, зашепотів хор голосів, із безконечної далини донісся пронизливий крик – веління всім замовкнути. Галпінові Фрейзеру снилося, що він помер.

IV

Після теплої ясної ночі настав вологий туманний досвіток. Десь ополудні попереднього дня невеличкий клубок легкої пари – згусток повітря, подоба хмари – ліг на західний схил гори Сент-Гелена, на голу відногу біля вершини. Такий розріджений, такий прозорий, такий несправжній, що хоч-не-хоч скажеш: «Глянь-но! Мерщій! За якусь мить він розпливеться й зникне».

Та клубок зростав і густішав. Одним краєм учепився за вершину гори, а другим сягав щораз далі понад підніжжям. Розповзався на північ і південь, прихоплював із собою пасом-ця туману, що неначе навмисно спливали над схилом, щоб приєднатися й розчинитися в ньому. Мало-помалу не стало видно верхівки гори. Всю долину вкрила щільна сіра пелена. У Калістозі, що недалеко від підошви гори, ніч минула без зірок, настав ранок без сонця. Туман, сповзаючи додолу, поглинав одне за другим ранчо, аж поки досяг міста Сент-Гелена, за дев’ять миль звідси. Прибило пилюку на шляхах, з дерев крапотіло, пташки тихо сиділи у гніздах. Сочилося ранішнє світло – тьмяне, примарне, без барв і блиску.

Удосвіта чоловіки вийшли з міста й попростували низинною дорогою до Калістоґи. Хоч і несли на плечах рушниці, та ніхто з тих, які розуміються на таких речах, не сказав би, що ці люди – ловці тварин і птахів. Голкер, шериф із Напи, й Джаралсон, детектив із Сан-Франциско, полювали на людей.

– Чи далеко ще йти? – поцікавився Голкер, на ходу збиваючи ногами вологу кірку поверх білого пороху.

– До Білої Церкви? Ще півмилі. Між іншим, – додав Джаралсон, – вона не біла. Та й взагалі це не церква. Просто занедбана школа. Посіріла від віку й людського недбальства. Колись у ній, тоді ще білій, відправляли служби Божі. Тамтешнє кладовище сподобається кожному поетові. Чи здогадуєтеся, чому я попросив вас якнайскоріше приєднатися до мене?

– Я не люблю докучати розпитуваннями. Коли настане час, ви самі скажете про це. Можу жартома припустити, що хочете, щоб я допоміг вам заарештувати одного з небіжчиків на цьому цвинтарі.

– Пам’ятаєте Бренскома? – спитав Джаралсон, не зважаючи на невдалий дотеп свого супутника.

– Того, що перерізав горло своїй дружині? Ще б пак. Я потратив цілий тиждень, щоб його впіймати, й змарнував свої гроші. За нього призначили винагороду – п’ятсот доларів, але нікому з нас він не потрапляв на очі. Ви, мабуть, хочете сказати...

– Хочу. Весь цей час він був під самим носом у ваших хлопців. Уночі приходив на це старе кладовище біля Білої Церкви.

– От чортяка! Туди, де поховали його жінку.

– І ніхто з вас навіть не припустив, що деколи вбивця може прийти на могилу жертви.

– Це ж найнесподіваніше із усіх можливих місць, які, на нашу думку, він міг навідувати.

– Ви спробували щастя в усіх цих можливих місцях і зазнали невдачі. Дізнавшись про це, я зробив на цвинтарі засідку.

– І застукали його?

– К бісовій матері! Не я його застукав, а навпаки. Цей негідник обійшов мене й під дулом рушниці змусив відступити. Богу дякувати, хоч не випалив з неї. Це стріляний горобець. Гадаю, що половини цієї винагороди мені вистачить, якщо ви захочете другої половини.

Засміявшись, Голкер відказав, що ніколи в житті його кредитори не були такі настирливі.

– Я хотів лише показати вам місцину й обговорити з вами план дій, – пояснив детектив. – Хай навіть злочинець іде назирці за нами при денному світлі.

– Він, мабуть, несповна розуму, – сказав шериф. – Нагороду виплатять, коли його затримають і засудять. Якщо вбивця божевільний, то його не можна карати.

Містер Голкер так перейнявся цією можливою невдачею правосуддя, що мимоволі спинився посеред дороги й допіру за добру мить неохоче рушив далі.

– Скидається на такого, – згодився Джаралсон. – Мушу зауважити, що ніде, крім як серед стародавнього шляхетного племені волоцюг, я не бачив такого нечупари – неголеного, немитого, нестриженого... Можете на власний розсуд доповнити цей перелік. Я заповзявся спіймати цього лайдака й не відступлю від цієї мети. Затримавши його, ми прославимося. Ніхто не знає, що він блукає цими краями.

– Гаразд, – кивнув Голкер, – ми оглянемо цю місцину. – І додав, цитуючи поширений колись намогильний напис: – Де невдовзі доведеться й тобі лягти... Якщо, скажімо, цьому Бренскому набриднете ви і ваші дії. До речі, недавно я дізнався, що насправді він зветься не Бренском.

– А як?

– Уже й не пригадаю. Я перестав цікавитися цим виродком. Вилетіло мені з пам’яті його прізвище. Звучить воно десь так, як Парді. Жінка, якій він згодом перерізав горлянку, на той час, коли вони познайомилися, була вдовою. Приїхала в Каліфорнію, щоб знайти якихось родичів. Бувають люди, що так роблять. Але ви знаєте оте все.

– Так, звісно.

– Але як ви примудрилися знайти могилу, не знаючи, як насправді звали жертву? Той, від кого я дізнався справжнє прізвище, сказав, що воно написане на надмогильній дошці.

– Я не знаю, де саме ця могила, – Джаралсон завагався, перш ніж зізнатися в тому, що не відає такої важливої подробиці справи. – Я стежив за цвинтарем загалом. Частина нашої сьогоднішньої роботи – з’ясувати, де похована ця жінка. А ось і Біла Церква.

Досі дорогу обабіч оточували поля, а тепер зліва стояв ліс – дуби, суничні дерева й велетенські ялини. В імлі видніли тільки окоренки, розпливчасті й невиразні. Місцями ріс підлісок. Хоч і густий, та крізь нього можна було пробратися. Якийсь час Голкер не бачив будівлі, але коли вони увійшли в ліс, стало видно її розмитий туманом сірий обрис. Здавалася величезною й дуже далекою. Та ось ще кілька кроків – і будинок поряд, на досяг руки, виразно окреслений, темний від сирості й невеликий. Збудований, як і всі сільські школи, у так званому ящиковому стилі. Кам’яний підмурок, заросла мохом покрівля, порожнини віконних отворів, віддавна вже без шибок і рам.

Хоч і занедбаний, але таки не руїна, а типова каліфорнійська підміна того, що в путівниках для чужоземців називають «пам’яткою минулого». Кинувши оком на цю нецікаву споруду, Джаралсон рушив повз неї, крізь росянисту гущавину.

– Покажу вам, де він мене перестрів, – озвався детектив. – Ось кладовище.

То тут, то там між заростями виднілися галявинки з могилами, подекуди не більш ніж з одною. Було видно, що це могили, по вилинялих кам’яних надгробках, по згнилих дошках в узголів’ї, похилених на всі боки, а то й упалих, по насипаних горбках, покритих листям, поміж якого видніла жорства. У багатьох місцях ніщо не вказувало на те, що тут лежать останки якогось бідолашного смертного, який покинув «широке коло скорботних друзів», а вони, своєю чергою, забули його. Пізнати такі могили вдавалося хіба по западинах у землі. Провали у ґрунті – зовсім як у пам’яті невтішних приятелів. Стежки, якщо таке можна назвати стежками, давно занехаяні. Із могил повиростали великі дерева й своїм гіллям та корінням порозсовували огорожі. Над усім витав дух запустіння й занепаду, ніде так не відчутний і не такий значущий, як у місці вічного спокою забутих мерців.

Два чоловіки пробиралися крізь зарості молодих деревець. Джаралсон, що вів перед, раптово спинився, приклав рушницю до плеча, жестом попередив, щоб не шуміти, й завмер, задивившись кудись уперед. Голкер, наскільки йому дозволяло гілля, прибрав таку ж поставу й, хоч не зауваживши нічого підозрілого, приготувався до будь-якої несподіванки. За якусь мить детектив обережно рушив з місця, шериф не відставав від свого супутника.

Під гіллям величезної ялини лежав мертвяк. Мовчки стоячи над ним, вони придивлялися до того, що спершу впадає в око. Обличчя, одежа, поза тіла – все те, що безпосередньо і прямо відповідає на невисловлене запитання зацікавленого співчутливця.

Небіжчик лежав навзнак. Ноги широко розкинуті. Одна рука простягнена вперед, друга зігнута в лікті, й кисть досягає горла. Міцно стиснуті кулаки. Все вказувало на відчайдушний і безнадійний опір. Кому?

Поруч лежали рушниця й ягдташ, крізь отвори якого було видно пір’я впольованої дичини. Все навколо свідчило про запеклу боротьбу. Паростки падуба зламані, кора та листя обдерті. Сухі й підгнилі листки обабіч стегон зрушені і розкидані ногами когось іншого. По обидва боки тулуба – виразні відбитки людських колін.

Що за боротьба точилася, можна було здогадатися, глянувши на горло й лице загиблого – багряні, аж сизі, на противагу білим грудям і рукам. Плечі спираються на невисокий пагорбок, голова неприродно закинута назад, під майже неможливим кутом. Витріщені очі мертво втупилися в те, що за головою. Із повного піни рота вивалився посинілий розпухлий язик. Жахливо знівечена шия. На ній не тільки синці, але й подряпини, рани, пошматована шкіра. Чиїсь дужі руки душили це горло, впивалися в податливу плоть і не відпускали жертви ще довго після смерті. Груди, горло й обличчя вологі, одежа промокла. Туман осів крапельками на чуприну й вуса.

Дивлячись на цю картину, шериф і детектив добру хвилину мовчали.

– Бідолаха! – порушив тишу Голкер. – Ну й перепало ж йому!

Джаралсон насторожено вдивлявся в ліс навколо себе, тримаючи рушницю напоготові, палець на зведеному гачку.

– Справа рук маніяка, – відповів він, не відводячи очей від лісу. – Це скоїв отой Бренском-Парді.

Якась напівзасипана у розритим листям річ привернула шерифову увагу. То був записник, оправлений у червону шкіру. Голкер підняв книжечку й розгорнув її. На першій сторінці прочитав ім’я: «Галпін Фрейзер». На наступних кількох аркушах був вірш. Написаний чимось червоним, очевидно нашвидкуруч, дуже нерозбірливо. Шериф прочитав його вголос, а детектив тим часом придивлявся до сірих розпливчастих меж їхнього тісного світу й прислухався до зловісного скрапування з переобтяжених вологою гілок.

– Зневолений закляттям, остовпів

Я в темній тиші відьомських лісів.

Тут кипарис і мирт сплелися віттям,

Подібні до зажурених братів.

Верба і тис шептали. Слухав бір.

У сутінку, де лиш досягне зір,

Складалися безсмертники і рута

В сумний, примарний, похоронний взір.

Не чути бджіл, не чути тут пташок.

Ані один не рушиться листок.

Безвітря і задуха. Тільки тиша

Живе і дихає поміж гілок.

У кронах шепіт духів шелестів

Про таємниці тихії гробів.

Усі дерева скрапували кров’ю,

Світилась червінь, мов з-поза світів.

Я гучно крикнув. Нездоланний чар

Скував мій дух, згасив на серці жар.

Позбавлений душі, у безнадії

Я боронився від жахливих мар.

І ось невидима...

Голкер змовк. Далі не було чого читати. Твір обривався посеред рядка.

– Щось схоже на творчість Бейна, – зауважив Джаралсон, трохи обізнаний з поезією. Облишивши сторожувати, стояв, дивлячись на тіло.

– Хто такий Бейн? – без особливої цікавості спитав Голкер.

– Майрон Бейн процвітав ще на зорі нашої державності – понад століття тому. Писав халтуру. Цілковитий несмак. Маю збірку його творів. Цього вірша в ній немає. Мабуть, помилково оминули його й не надрукували.

– Холодно тут, – сказав шериф. – Ходімо, нам ще треба викликати сюди судового слідчого з Напи.

Джаралсон не відповів, лише згідно кивнув. Обходячи горбок, на який спиралися голова й плечі трупа, він спіткнувся об щось тверде, присипане листям. Штовхнув знахідку ногою й побачив, що це надмогильна дошка. На ній виднів ледве розбірливий напис: «Кетрін Лару».

– Лару, Лару! – вигукнув, раптово пожвавившись, Голкер. – Таж це і є справжнє прізвище Бренскома. Аж ніяк не Парді. І ще одне. Господи, як воно несподівано пригадується... Колишнє прізвище замордованої жінки було Фрейзер!

– Тут якась бридка таємниця, – мовив Джаралсон. – Ненавиджу такі речі...

І тут до них із туману здалеку долинув сміх. Неголосний, удаваний, зловісний. Не радісніший від сміху гієни, що вийшла на нічне полювання в пустелі. Помалу набирав гучності та виразності й залунав поблизу, за вузьким колом видимості. Неприродний, нелюдський, диявольський регіт паралізував охоплених жахом завзятих ловців людей. Не вхопилися за зброю, навіть не подумали про неї. Не повоюєш нею з цим страхітливим реготуном. Поставши з тиші, сміх тепер стихав. Загримівши перекотами в саме вухо, поступово віддалявся, аж поки останні звуки, бездушні й механічні, втонули в безконечно далекому безгомінні.

1

Курортне місто в Каліфорнії.

2

Курортне місто в Каліфорнії.

3

Олена Блаватська (1831–1891) – російська письменниця і теософ. 1875 року під впливом індійської філософії заснувала в Нью-Йорку Теософське товариство. У 1878–1884 роках осідок товариства був в Індії.

4

Айрін вжила цю образну назву Індії, маючи на увазі Індійське народне повстання, або ж Повстання сипаїв (1857–1859).

5

В оригіналі – Calamity (біда, стихійне лихо, катастрофа). Таке прізвисько мала Джейн Каламіті (Марта Джейн Канарі; бл. 1852 – 1903) – легендарна особа часів колонізації Дикого Заходу. Рано осиротіла, чудово їздила верхи й влучно стріляла. Одягалася, пила й лаялася, як справжній ковбой.

Є й інші подробиці цього оповідання, пов’язані з Джейн Каламіті: її коханець звався Джеймс Батлер Гікок (Дикий Вілл), свого часу вона служила поштовим кучером, а улюбленого коня назвала Джимом.

6

Dement – недоумкуватий.

7

Див. примітку 1 в оповіданні «Житель Каркоси».

8

Дубильна толокнянка, вічнозелений кущ, що росте переважно на тихоокеанському узбережжі Америки.

9

Цей письменник – вигадана особа, насправді такого не було.

Таємниця Макарґерівого яру

Десь за дев’ять миль навпростець, у північно-західному напрямку від місцини Індіян-Гілл пролягає Макарґерів яр. Власне кажучи, це й не яр – така собі улоговина між невисокими кряжами, порослими лісом. Від його початку до кінця – яри, як і ріки, мають свою анатомію – не більш ніж дві милі, а дно тільки в одному місці завширшки понад дванадцять ярдів. Чи не на всій довжині струмочка, який тече взимку й пересихає рано навесні, немає пологих берегів. Покриті майже непрохідними хащами крутосхили розділяє лише русло потічка. Ніхто, крім випадкових завзятих мисливців із поближніх округ, не забрідає сюди. Далі як за п’ять миль звідси не знають навіть назви цього яру. В околиці будь-де знайдеш набагато показніші, одначе безіменні пам’ятки природи. Ні в кого не допитаєшся, звідки взялася така назва – Макарґерів яр.

Коли йти ним угору, то десь на півдорозі від початку до кінця можна побачити, що схил із правого боку розділений іншим яром, коротким і сухим, а в місці збігу цих улоговин простягається пласка ділянка завбільшки зо два-три акри. Ще кілька років тому там стояла стара дощана однокімнатна хижка. Як сталося, що її змайстрували з нехитрого матеріалу на такому майже недоступному відлюдді, – це загадка, відповідь на котру дала б більше задоволення, ніж користі. Мабуть, русло потоку слугувало колись путівцем. Цілком певно, що свого часу цей яр докладно обстежили золотошукачі. Щоб дістатися сюди, треба було мати кілька в’ючних тварин, навантажених знаряддям і припасами. Очевидно, що зиск був не аж такий великий, щоб виправдати витрати на дорожнє сполучення Макаргерового яру з будь-яким осередком цивілізації із такою відзнакою, як тартак. І все ж хатка стояла тут, недоруйнована. Бракувало їй дверей і віконної рами, змурований із глини та каміння димар завалився в незугарну купу, порослу тепер буйним зіллям. Скромні меблі, що, мабуть, колись у ній були, й більша частина шалювання стали паливом у мисливських вогнищах. Така сама доля спіткала й цямриння старої криниці неподалік будиночка. На час, про який я пишу, зробилася з неї широченька плитка западина.

Одного пополудня, влітку 1874 року, я ввійшов у Макарґерів яр із вузької долини, що веде до нього, і попрямував уздовж висхлого потічка. Я полював куріпок і мав у торбі зо дванадцять штук, коли дійшов до хижки, про яку досі й не здогадувався. Побіжно оглянувши руїну, я знову взявся до свого. Мені таланило, тож забарився аж до заходу сонця. Допіру тоді зорієнтувався, що забрів надто далеко від людських осель, щоб завидна добратися до найближчої. Дарма, в торбі були харчі, а старий будиночок міг дати прихисток; та й чи взагалі потрібен був той прихисток теплої сухої ночі в підгір’ї Сьєрра-Невади, де можна вигідно спати без покривала на сосновій глиці? Мені подобається самотність, люблю ніч, тому, недовго думаючи, я вирішив тут отаборитися. Коли смерклося, в кутку кімнати вже була готова лежанка з гілля й трави, а над розпаленим на черені вогнищем пеклася куріпка. Дим виходив отвором, що зостався від розваленого комина, теплі відблиски полум’я освітлювали кімнату; а я, споживаючи нехитру страву з дичини й допиваючи рештки червоного вина, що упродовж усього пообіддя заміняло мені воду, – її тут не знайти, – розкошував. Не завжди таке випадає навіть при кращій їжі та зручнішому помешканні.

І все-таки чогось тут бракувало. Мені було зручно, але я не відчував безпечності. Упіймав себе на тому, що надто часто позираю в зяючі порожнечею отвори дверей та вікна. Надворі панувала пітьма, і я не міг позбутися відчуття ляку. Уява малювала навколишній світ повним ворожих істот – природних і надприродних. Головні з них – кожен у своєму царстві – були ведмідь гризлі, якого час від часу бачили в цих краях, і привид. Ось цього, звичайно ж, годі було побачити. На жаль, наші відчуття не завжди зважають на засади правдоподібності, тож тої ночі мене однаково непокоїло і можливе, і неможливе.

Кожен, хто зазнав уже такого, мабуть, спостеріг, що протистояти нічним страхіттям – справдешнім чи уявним – просто неба не так моторошно, як у будинку з відчиненими дверима. І я відчував це, лежачи на постелі з листя в кутку халупи й даючи вогню згаснути. Дуже гостро відчувалося, що є тут щось зловісне й загрозливе, аж несила було відвести очей від дверного отвору, який розпливався в дедалі густішій темряві. Коли блимнув і погас останній язичок полум’я, я схопив рушницю й націлився на невидимий уже вхід. Палець готовий натиснути на один із гачків, стримуваний віддих, м’язи заціпенілі з напруги. Та за мить я, зніяковілий, засоромлений, відклав зброю. Чого мені боятись і з якого дива? Мені, якому ніч була обличчям, краще знаним, аніж людське...

Мені, для якого завдяки цій часточці успадкованих забобонів, – а від них нікому з нас не звільнитися цілком, – самотність, пітьма й тиша лише набирали привабливості й чару! Не в змозі витлумачити свою безглузду поведінку, гублячи в домислах сам предмет домислу, я задрімав. І приснився мені сон.

Я опинився у великому чужоземному місті. Городяни були того самого поріддя, що й я, лишень трохи інакше одягалися й балакали; одначе в чому полягала відмінність, я не міг збагнути. Моє сприйняття тих людей було розмите. Над містом здіймався величний замок на височині, назву якої я чи то знав, чи то не знав. Я пройшов багато вулиць. То прямих і широких, з високими сучасними спорудами; то звивистих, вузьких і темних, поміж чудернацьких старих будинків, горішні поверхи яких, оздоблені вишуканими дерев’яною та кам’яною різьбою, випиналися, мало не стикалися над моєю головою.

Я шукав людину. Ніколи досі її не бачив, та все ж знав, що розпізнаю, коли знайду. Шукав не навмання, не наздогад. Не вагаючись, звертав із вулиці на вулицю; не боячись заблукати, петляв хитромудрими лабіринтами переходів.

І ось я спинився перед низькими дверима оселі з тесаного каменю. В ній міг би проживати заможний ремісник. Я ввійшов туди, не постукавши. У доволі бідно умебльованій кімнаті, світло в яку сочилося через єдине віконце з ромбічними шибками, було двоє: чоловік і жінка. їх зовсім не обходило моє вторгнення. Природна річ, так і буває в снах. Не розмовляли, сиділи зосібна, знерухомілі й маркітні.

Молода огрядна жінка була дивної похмурої краси, з гарними блакитними очима. Як сьогодні, пам’ятаю вираз на її лиці, а ось його рис уві сні не розгледів. Жінчині плечі окутував шотландський плед. Чоловік був старший від неї, брюнет зі злим обличчям, загрозливим через довгий шрам, що тягнувся від лівої скроні навскіс до чорних вусів. У тому сні шрам, видавалося, був чимось окремим від чоловіка, – не можу інакше висловитися, – не належав йому. Першої ж миті, тільки-но побачивши цих людей, я вже знав, що вони подружжя.

Що було далі, пам’ятаю не дуже чітко. Все змішалося й розплилося. Мабуть, це через проблиски свідомості. Наче дві картини – сцени зі сну і дійсність – злилися, наклались одна на одну; а тоді перша з них, помалу бліднучи, щезла, і я отямився в порожній халупі, спокійний, свідомий себе.

Зник мій безпричинний страх. Розплющивши очі, я побачив, що вогонь не погас. Запломенів, бо впало в нього поліно, і знову освітлював хижку. Напевно, я спав лише кілька хвилин.

Звичайнісінький, здавалося б, сон так сильно вплинув на мене, що куди й ділася сонливість. Трохи перегодивши, я звівся, згріб докупи головешки і, закуривши люльку, заходився по-сміховинному докладно й ретельно метикувати над своїм видінням.

Навряд чи зміг би я тоді пояснити, чому воно варте такої уваги. По якійсь хвилині роздумів упізнав місто мого сну – Единбург, у якому я ніколи не бував. Отже ж, якщо цей сон і був спогадом, то спогадом картин та описів. Те, що я розпізнав місцину, вразило мене. Щось у мені вперто, наперекір волі та здоровому глузду, наполягало, на необхідності визнати правдивість видіння. І ця невідома сила заволоділа моєю мовою.

– Цілком певно, – мимоволі мовив я вголос, – що Мак-Ґреґори приїхали сюди з Единбурга.

Цієї миті ні зміст цих слів, ані те, що вони вихопились, не здивувало мене. Здавалося цілком природним, що я знаю прізвище людей з мого сну й кілька подробиць з їхнього життя. Одначе небавом мені сяйнула думка, що все це – нісенітниця. Засміявшись, я вибив попіл із люльки і знову простягнувся на лежанці з галуззя і трави. Лежачи, знічев’я вдивлявся у вогонь, що помалу згасав. Я не думав ні про свій сон, ані про своє оточення. Зненацька один-єдиний пломінець скорчився й, вистріливши вгору, вирвався з попелища. Розтанув у повітрі. Запала суцільна пітьма.

І тут же – не встиг іще той язичок полум’я згаснути – пролунав глухий тупий удар, якесь важезне тіло гепнулося на підлогу й затрясло нею. Я зірвався, сів і потягся за рушницею. Мабуть, якась звірина вскочила в хижу через вікно. Вутла будівля ще тремтіла від падіння, коли почувся відгомін ударів, човгання ніг по підлозі. А тоді – здавалося, поруч мене – пронизливий зойк жінки в агонії. Такого моторошного крику я ніколи не чув, навіть уявити собі не міг. Мені перехопило подих. Якусь мить я не тямив себе з жаху. На щастя, намацавши врешті рукою рушницю й відчувши знайомий дотик, трохи оговтався. Скочив на ноги, напружено вдивляючись у морок. Несамовитий крик стих, натомість чути було ще страшніше – слабкі уривчасті схлипування живого створіння при смерті!

Мірою того як мої очі призвичаювалися до тьмяного світла від жару багаття, перед ними спершу проступили обриси отворів дверей і вікна, чорніші, ніж тло стін. Відтак я розрізнив стіни та підлогу й нарешті зміг охопити поглядом усю кімнату, вздовж і впоперек. Але тут нічого не було, скрізь панувала мертва тиша.

Тремтячою рукою я знову розпалив вогонь і, досі стискаючи рушницю, пильно оглянув всю кімнату. Ані знаку, що хтось побував у цій халупі. На запорошеній підлозі лише мої сліди, інших нема. Я закурив люльку, відірвав кілька дранок від внутрішнього обшиття стін – аж ніяк не хотів іти по паливо надвір, у темряву – й перебув решту ночі, курячи, роздумуючи та підтримуючи багаття. За жодні скарби світу я не дав би йому згаснути.

Кілька років по тому я зустрівся в Сакраменто з чоловіком на прізвище Морґан, до якого я мав рекомендованого листа від мого приятеля із Сан-Франциско. Якось, вечеряючи в Морґановому домі, я побачив різні трофеї на стінах – свідчення про замилування до мисливства. Виявилося, що господар оселі справді завзятий ловець. Розповідаючи про один із випадків на полюванні, він згадав околиці, де я зазнав тої дивної пригоди.

– Пане Морґан, – раптово спитав я, – чи знаєте ви місцину, яку звуть Макарґерів яр?

– Ще б пак, – відповів він. – Не хто інший, як я торік повідомив газетярів, що там знайдено людський кістяк.

Про це я не знав. Газети опублікували новину, коли мене не було тут, на Заході.

– Між іншим, – зауважив Морґан, – назву яру спотворили. Правильніше було б «Мак-Ґреґорів яр». Моя люба, – звернувся він до дружини, – пан Елдерсон трохи розхлюпав своє вино.

М’яко сказано. Насправді ж я впустив келих з вином на підлогу.

– Колись у тому яру стояла стара халупа, – озвався Морґан,

коли були усунуті наслідки моєї незграбності. – Перед тим, як я побував там уперше, вона завалилася. її зруйнували, а уламки порозкидали навколо. Позривали, одна по одній, дошки підлоги. Поміж двох балок-ліґарів, які ще лежали на місці, ми з приятелем зауважили рештки шотландського пледа. Придивившись, виявили, що він окутував плечі жінки, від якої небагато залишилося. Кістки, місцями покриті клаптями одежі та бурої сухої шкіри. Одначе згляньмося на мою дружину, – докинув, усміхнувшись, Морґан.

Слушно. По цій пані було пізнати радше огиду, ніж співчуття.

– Одначе мушу-таки сказати, – повів далі хазяїн дому, – що череп був проламаний у кількох місцях якимсь тупим знаряддям. Зрештою, це знаряддя – мотика, досі зі слідами крові – лежало поряд, під дошками.

Морґан повернувся до дружини.

– Пробач мені, любонько, – церемонно мовив він, – що я розповів про ці неприємні подробиці – природні, хоча й гідні жалю наслідки подружньої звади. Спалахнула вона, безперечно, через непослух безталанної жінки.

– Що вдієш, мушу пробачати, – гідно відповіла пані. – Адже ти вкотре перепрошуєшся тими самими словами.

Видавалося, що Морґан радий і далі снувати оповідь.

– Узявшись до справи, – сказав він, – судові слідчі з’ясували, що Джанет Мак-Ґреґор загинула від ударів по голові. Вбивця невідомий. Були, одначе, вагомі докази вини її чоловіка – Томаса Мак-Ґреґора. Та його так і не знайшли, й ніхто про нього вже не чув. Ота подружня пара приїхала з Единбурга, але... Люба моя, та чи ти не бачиш, що в пана Елдерсона у тарілочці на кості повно води?

Я помилково вкинув курячі кості в мисочку для полоскання пальців.

– У маленькій шафці я знайшов фотографію Мак-Ґрегора, та все одно це не допомогло спіймати його.

– Можна подивитися? – попросив я.

На знімку був чорнявий чоловік з недобрим обличчям, ще відразнішим через довгий шрам, що тягнувся від скроні до вусів.

– Дозвольте принагідно поцікавитися, пане Елдерсон, – порушив мовчання гостинний господар оселі. – Чому ви спитали про Макарґерів яр?

– Колись неподалік від нього пропав мій мул, – відповів я. – І ця згуба... засмутила мене... геть вивела з рівноваги...

– Любонько моя, – сказав пан Морґан тоном перекладача за роботою, – через втрату мула пан Елдерсон замість поцукрувати каву поперчив її.

⥈

Однієї літньої ночі

Генрі Армстронґа поховали, але, як на нього, це зовсім не доводило, що він справді мертвий. Цього чоловіка завжди було важко в будь-чому переконати. Те, що Генрі справді лежить у могилі, змушували визнати свідчення всіх його органів чуття. Його поза (горілиць зі складеними на животі руками, зв’язаними чимось таким, що він легко розірвав, нічого не змінивши на краще), прикра обмеженість рухів тіла, непроникна пітьма і глибока тиша становили набір неспростовних доказів, тож Генрі згодився з ними, не вдаючись до причіпок.

Але те, що він мертвий... О ні! Тільки хворий, дуже важко хворий. Та ще й збайдужілий, як ото недужі люди, а тому не дуже стурбований вділеною йому незвичайною долею. Не філософ – простий собі, звичайний чоловік, нагороджений на якийсь час патологічною байдужістю: той орган, яким можна було б боятися всіляких наслідків, не діяв. Тож Генрі Армстронґ, не побоюючись за своє найближче майбуття, заснув і в мирі упокоївся.

А там, нагорі, не було спокою, щось та й діялося. Темну літню ніч прострілювали нечасті сполохи блискавиць й далеко на заході раз у раз беззвучно підпалювали велику, низько навислу над овидом хмару – провісницю грози. Короткі судомні спалахи по-примарному виразно виставляли напоказ цвинтарні пам’ятники та нагробки й, здавалося, змушували їх до танцю. Ця ніч була не з тих, коли на кладовищі може блукати гідний довіри свідок; тому троє чоловіків, що розкопували могилу Генрі Армстронґа, почувалися порівняно безпечно.

Це були два молоді студенти медичного коледжу, що за кілька миль від цвинтаря, і велетенський негр на ім’я Джесс. Він уже багато років працював цвинтарним різноробом і частенько

жартував, що знає «кожну душу в цьому місці». Судячи з Джессового заняття тої ночі, можна було б зробити висновок, що цих душ значно менше, ніж записано в офіційних реєстрах.

За цвинтарним муром, трохи поодалік дороги, чекав кінь, запряжений у легкий фургон.

Копати було неважко – могилу засипали кілька годин тому, й пухку піддатливу землю вдалося скоро вибрати. Трохи важчим виявилося видобути домовину, але зрештою Джесс упорався, мав-бо дістати за неї приробіток. Отож різнороб акуратно відгвинтив віко й відклав його набік, відкривши тіло в чорних штанах та білій сорочці. Цієї миті небо спалахнуло, оглушлива громовиця струснула приголомшеним світом, і Генрі Армстронґ спокійно сів у труні. Волаючи щось нерозбірливе, нажахані осквернителі могили розбіглися хто куди. Двох із них ніякі скарби не заманили б повернутися на кладовище. Але Джесс був з іншого тіста.

Рано-вранці два студенти, бліді й змучені від пережитого, досі мордовані тривогою, що пульсувала в крові, зустрілися біля медичного коледжу.

– Ти бачив?! – вигукнув один.

– Господи! Так... Що ж нам тепер робити?

Вони подалися на подвір’я за будинком і там побачили фургон з конем, прив’язаним до стовпа воріт неподалік анатомічного театру. Молодики машинально зайшли до зали. На лавці в темному кутку сидів негр Джесс. Виблискуючи в півтемряві білками очей і зубами, він звівся.

– Чекаю від вас плати, – озвався Джесс.

На довгому столі лежало оголене тіло Генрі Армстронґа. Голова забруднилася кров’ю і глиною від удару заступом.

⥈

Дорога в місячному світлі

І. Свідчення Джоела Гетмана-молодшого

Я найнещасніший із усіх людей. Багатий, шанований, добре освічений, з міцним здоров’ям і з багатьма іншими перевагами, цінними для наділених ними й жаданими для обділених ними... а проте інколи спадає мені на думку, що я був би щасливіший без усього цього добра. Тоді не вимагала б ненастанних болючих роздумів суперечність між моїми світами – зовнішнім і внутрішнім. Змушений трудитися під тягарем злиднів, я б міг хоч ненадовго забувати про понуру таємницю, яка принукує до висновків і водночас заперечує їх.

Я єдиний син Джоела і Джулії Гетман. Мій батько був заможним плантатором, мати – вродливою й вишуканою жінкою, до якої він прив’язався палкою, вірною і – як я тепер розумію – ревнивою та вимогливою відданістю. Ми жили за кілька миль від Нашвілла, що в штаті Теннессі. Наш родинний дім – велика недоладна споруда невідь-якого архітектурного стилю – стояв неподалік дороги, в парку серед дерев і кущів.

На той час, про який піде мова, я, дев’ятнадцятилітній студент Єльського університету, дістав від батька телеграму з категоричною вимогою негайно повернутися додому. На залізничній станції в Нашвіллі мене зустрів далекий родич і пояснив причину цього термінового виклику – мою матір по-варварському вбито. Невідомо, хто й чому це зробив. Вбивство скоєно за таких обставин.

Мій батько поїхав до Нашвілла, маючи намір повернутися наступного дня пополудні. Щось там перешкодило залагодити справи, тому він повернувся тої ж ночі, під ранок. У складеному перед коронером свідченні батько пояснив, що тоді не мав

при собі ключа й, щоб не розбудити челяді, про всяк випадок пішов навколо будинку до чорного входу. Повернувши за ріг, почув, що тихо зачинилися кухонні двері, й розгледів у напівтемряві чоловічу постать, яка зразу ж зникла за деревами на лужку. Він погнався був за непроханим гостем, та не наздогнав. Обійшов сад, але нікого не знайшов. Вирішивши, що це кавалер однієї із служниць, батько увійшов у незамкнені кухонні двері й рушив угору сходами. Двері материної спальні стояли навстіж, він ступив у непроглядну пітьму й упав, перечепившись об щось масивне. Не вдаючись у подробиці скажу, що це було тіло моєї нещасної матері. Хтось її задушив.

Вдома нічого не пропало, слуги нічого не чули, а вбивця не залишив слідів, крім отих жахливих – на горлі моєї мами. Господи, якби ж то я міг забути їх!

Я покинув заняття в університеті й залишився з батьком, який, певна річ, дуже змінився. Завжди врівноважений і неговіркий, тепер він занепав духом і збайдужів до всього. Ніщо не привертало його уваги, але подеколи ні з того ні з сього батько непокоївся, а то й полохався, почувши грюкіт дверей чи звуки кроків. У такі миті він здригався, блід від таких дрібниць, а тоді ще глибше поринав у понуру байдужість. Мабуть, у нього було те, що називають виснаженням нервів. Ну а я тоді був значно молодший, ніж сьогодні. Це істотна річ. Юність – це благословенна земля Ґілеадська¹, що гоїть усі рани своїм бальзамом. О, якби ж то змога повернутися до цієї чарівної країни! Доти я не відав горя, то й не зумів збагнути, яка це тяжка втрата, не зміг оцінити всієї сили завданого мені удару.

Якось уночі, кілька місяців після цього жахливого випадку, ми з батьком поверталися додому з міста. На сході вже три години нависав повний місяць. Усе навколо оповила урочиста тиша літньої ночі. Звучали тільки наші кроки та безконечні пісні цикад. Чорні тіні дерев косо лежали на дорозі – осяйній, примарно вибіленій. Ми наближалися до брами, потонулої в тіні нашого житла, в якому не світилося жодне вікно, і раптом батько спинився, стиснув мені руку й насилу вишептав:

– Боже! Боже! Що це таке?

– Я нічого не чую, – відповів я.

– Ні, подивися... подивися!

Він тицьнув пальцем в узбіччя перед собою.

– Там нічого немає, – сказав я. – Ходімо, тату... тобі, мабуть, стало зле.

Випустивши мою руку, батько знерухомів на залитій місячним світлом дорозі й безтямно втупився в порожнечу. Боляче вражало його сполотніле застигле обличчя. Я злегка потягнув батька за руку, але він не помічав мене. Зненацька батько позадкував, крок за кроком, ні на мить не зводячи очей з того, що бачив – навіч чи в уяві. Я вже був рушив за ним, але враз спинився й стояв у нерішучості. Пам’ятаю, цієї миті я не відчував страху, тільки раптовий дрож став його ознакою. А тоді неначе крижаний вітер торкнув моє обличчя й оповив усе тіло, з голови до ніг. Відчувалося, як він ворушить волосся на голові.

І тут мою увагу відвернуло світло, що спалахнуло у вікні горішнього поверху. Мабуть, одна із служниць, прокинувшись від зловісного передчуття й піддавшись несвідомому пориву, засвітила лампу. Коли я обернувся до батька, його вже не було на дорозі. За всі роки, що відтоді минули, жодна певна вістка про його долю не дійшла крізь країну домислів, яка межує з царством Невідомого.

II. Свідчення Каспара Ґраттана

Сьогодні я начебто живий, а завтра тут, у цій кімнаті, лежатиме бездумний нечутливий прах, що дуже вже довго був мною. Якщо хтось відкине покрив із обличчя цього бридкого мерця, то хіба щоб задовольнити хворобливу цікавість. Дехто, цілком певно, дійде до того, що спитає: «Хто це?» У цьому листі я даю єдину відповідь, на яку здатен: Каспар Ґраттан. Безперечно, вона вичерпна. Це ім’я задовольняло мої скромні потреби понад двадцять років. Сам не знаю, скільки літ я живу на світі. Я ж таки й назвав себе Каспаром Ґраттаном, і мав на те право, бо був безіменний. Аби в цьому світі не було плутанини, кожен мусить мати ім’я, хоч воно тільки посвідчує особу, але нічого про неї не свідчить. Декого знають і за номером, але це також не та, що треба, відмітна ознака.

Наприклад, одного дня я йшов вулицею в далекому чужому місті, й мені зустрілися двоє в мундирах. Один із них замовк на півслові, зацікавлено глянув на моє обличчя і сказав другому: «Він подібний до сімсот шістдесят сьомого». З цим числом мене пов’язувало щось знайоме і страшне. Сам не свій, я метнувся в найближчий провулок. Біг, куди очі світять, аж поки не впав від утоми на якомусь путівці.

Ніколи не зможу забути цього номера. Він завжди згадується разом із безглуздою лайкою, невеселим сміхом і брязкотом залізних дверей. Отож і кажу, що ім’я, хай навіть привласнене, таки краще, ніж номер. Незабаром у цвинтарній книзі мені вділять і те, і те. Ото прибуток буде!

Того, хто прочитає ці нотатки, попрошу зважити ось на що. Це аж ніяк не історія мого життя – я не зумів би її написати. Це тільки розрізнені, не пов’язані між собою спомини. Деякі з них виразні й послідовні, як нанизані на нитку блискотливі намистини. Інші ж розмиті й химерні, неначе криваво-червоні сни з білими й чорними провалами, – вогні святого Ельма, що тихо й багряно палають у великому запустінні.

Стоячи на узбережжі вічності, я оглядаюся, щоб востаннє подивитися на пройдений шлях. Виразно бачу слід, що проліг у минуле на двадцять літ, – відбитки моїх закривавлених ніг. Він тягнеться крізь злидні й страждання, цей нетвердий нерівний слід. Похитуючись під важким тягарем, мандрівник брів далеко від друзів, печально й поволі².

Як прекрасно, як жахливо напророкував поет мою долю!

Там, де починається ця via dolorosa³ – поема страждання зі вставними епізодами гріха, я не бачу нічого виразного. Вона випливає з імли. Можу охопити зором тільки двадцять років, а я ж то вже старий.

Нікому не дано пам’ятати свого народження, кожен дізнається про нього з чужих уст. Зі мною сталося інакше. До мене життя прийшло з повними пригорщами здібностей та можливостей і одним махом обдарувало мене цим добром. Про попереднє життя я знаю не більш, ніж інші люди про раннє дитинство. Збереглися лише плутані натяки – чи то спомини, чи то сни. Вперше я усвідомив себе вже наділеним душею та тілом зрілої людини й прийняв це як належне, без подиву та здогадів. І виявив, що я, натерши ноги, плентаю лісом – напівголий, несказанно втомлений та голодний. Побачивши фермерське житло, я підійшов і попросив їсти. Мене нагодували й спитали, як я називаюся. Не знаючи свого імені, я, однак, тямив, що воно має бути в кожної людини. Вкрай збентежений, я пішов геть, а коли настала ніч, ліг у лісі під деревом і заснув.

Наступного дня я прийшов до великого міста. Не назву його. Також не стану описувати наступні події в моєму житті, що вже доходить кінця. Це було життя блукача, якого роздирали два невідступні чуття. Перше – провина за злочин, скоєний, щоб покарати зло. Друге – страх за покарання самого злочину. Спробую звести цю думку до короткої розповіді.

Мені здається, що колись я жив неподалік великого міста – успішний плантатор, одружений з жінкою, яку кохав, але підозрював у невірності. І був у нас син – обдарований, великонадійний юнак. Бачу його як невиразну постать, часто поза рамками картини спогадів.

Одного злощасного вечора мені спало на думку випробувати жінчину вірність банальним, заяложеним способом, знайомим кожному читачеві низькопробних романчиків.

Я поїхав до міста, попередивши дружину, що повернуся не раніше, ніж завтра пополудні. Повернувся ж незадовго до світанку й рушив на задвірки. Заздалегідь я потайки переладнав кухонні двері так, щоб вони не замикались, а тільки видавалися замкненими. Підходячи до цих дверей, я почув, що їх тихо відчинили та зачинили, й побачив чоловіка, що крадькома вислизнув надвір і зник у темряві. Прагнучи вбити негідника, я погнався за ним, але не наздогнав. І не розпізнав – на його щастя. А тепер не можу себе переконати в тому, що це була людина.

Знавіснівши від ревнощів, осліпнувши від тваринної люті ображеного самця, я ввігнався в домівку й кинувся сходами до жінчиної спальні. Двері були зачинені, але не замкнені, бо ж попередньо я й з ними помайстрував. Отож я безперешкодно ввійшов у кімнату і в пітьмі підійшов до ліжка.

Обмацавши постіль, мої руки засвідчили, що вона розкидана й нікого в ній немає.

«Дружина внизу, – вирішив я. – Почула, що я повернувся, злякалася й, наосліп розминувшись зі мною, сховалася десь у передпокої».

Я рушив до виходу із спальні, але потемки не туди потрапив... втім, саме туди! – перечепився об жінку, зщулену в кутку!

Умить мої руки обхопили її горло, притлумивши крик. Коліна вперлися в тіло, що пручалося. У смоляному мороку я, не зронивши ні слова докору, ні слова звинувачення, задушив жінку на смерть...

На тому видіння закінчується. Я описав його в минулому часі, хоча краще годився б теперішній. Бо ж знову і знову в моїй свідомості розігрується моторошна трагедія... знову і знову обдумую план, утверджуюся в підозрі, караю зло. А тоді – порожнеча. А після неї – дощі торохтять об закіптюжені шиби, сніги запорошують мою благеньку одежу, колеса гримотять на брудних вулицях, де в злиднях і в чорній роботі минає моє життя. Якщо і є сонце, то воно не світить. Якщо і є птахи, то вони не співають.

Ось іще одне видіння, ще одне нічне жахіття. Я стою серед тіней, що залягли на залитій місячним світлом дорозі. Хтось тут є, крім мене. Не знаю, хто це. В тіні великого будинку майнула біла нічна сорочка, і враз переді мною на дорозі виникає жіноча постать... це ж моя вбита дружина! На її обличчі печать смерті, на її шиї темні синці. Вона дивиться мені у вічі безконечно печальним поглядом, в якому немає ні докору, ні ненависті, ні погрози. Є в ньому найстрашніше – упізнання. Я відступаю від цього жахіття... мене проймає жах і тепер, коли пишу. Вже не можу складати слова докупи. Гляньте! Вони...

Я заспокоївся. Тут нічого додати. Цей випадок виринув із безодні мороку й сумнівів, туди ж і канув.

Еге ж, я знову опанував себе, знову «капітан своєї душі⁴». Нема мови про відтермінування вироку. Йдеться про крок на шляху спокутування. Моя кара не суворішає й не лагіднішає, вона просто постає в різних подобах. Одна з цих подоб – спокій. Зрештою, це лише довічна кара. «Муки в пеклі до кінця життя» – що за немудрий вирок! Злочинець має сам собі призначати строк. Сьогодні закінчується термін мого покарання.

Мир усім і кожному. Недоступний мені мир.

III. Свідчення покійної Джулії Гетман, передане через медіума Бейроулза

Я лягла рано і майже зразу поринула в спокійний сон, із якого прокинулася з непоясненним чуттям небезпеки – мабуть, воно часто навідувало мене в тому попередньому житті. Я не могла позбутися цього чуття, хоча й усвідомлювала, що воно безглузде. Мій чоловік, Джоел Гетман, був у місті, слуги спали в іншій частині будинку. Звичне оточення, жодних причин тривожитися. Однак мене охопив такий нестерпний страх, що годі було влежати. Я сіла й засвітила лампу. Всупереч сподіванню, це не дало полегші. Світло тільки посилило тривогу, бо мені видавалося, що смужка світла під дверима вкаже, де я лежу, будь-якій лихій істоті, зачаєній назовні. Ви, що досі в плоті і крові, досі підвладні жахаючим витворам фантазії, можете уявити, який це великий страх, якщо вже він спонукає шукати порятунку від нічних з’яв у пітьмі. Це ж стратегія розпачу – йти в ближній бій з невидимим ворогом!

Погасивши лампу, я натягла на голову ковдру й лежала, тремтячи, не в змозі покликати кого-небудь на допомогу й забувши молитви. В такому жалюгідному стані я пробула, мабуть, кілька годин, як ото ви кажете. У нас немає годин, немає часу.

Нарешті воно прийшло – тихо й нерівно ступає на сходах! Повільні, нерішучі, непевні кроки, наче воно не бачить, куди поставити ногу. Я жахнулася, потрактувавши скаламученим розумом ці звуки як наближення чогось сліпого, бездумного і злобливого, в якого марно благати пощади. Мені ще спало на думку, що я залишила в передпокої засвічену лампу, а якщо воно пробирається навпомацки, то це нічна мара, яка не бачить за дня. Непослідовно й нерозумно я міркувала та діяла, адже сама, побоявшись світла, загасила лампу в спальні. Що вдієш, страх не має розуму, це недоумок. Він подає лиховісні доводи й нашіптує малодушні поради, які не в’яжуться між собою. Дуже добре це знаємо ми – ті, що перейшли в Царство Жаху і у вічному сутінку таїмося серед картин нашого минулого життя. Ми, невидимі одні одним і навіть самі собі, а однак приречені ховатися на відлюдді. Ми, спраглі говорити з наймилішими нам людьми, але німі й повні боязні перед ними, як і вони перед нами. Та іноді куди й дівається наше безсилля, хоч ненадовго, а таки скасовується невблаганний закон. Тоді безсмертна любов або ненависть знімає з нас закляття, і ми стаємо зримі тим, кого маємо остерегти, втішити або покарати. Не знаємо, в якому образі ми постаємо перед ними. Знаємо тільки, що наганяємо жаху навіть тим людям, яких силкуємося розрадити й від яких сподіваємося чуйності та співчуття.

Уклінно прошу вас пробачити такий недоречний відступ тій, що колись була жінкою. Ви звертаєтеся до нас за радою так нездарно, що ніколи не збагнете наших відповідей. Ви ставите пусті питання про незнане й заборонене. Чимало з того, що нам відомо, ми не можемо вам передати, бо це знання губиться, якщо спробувати його вбрати у слова. Ми змушені говорити з вами недорікуватою мовою здорового глузду, – тільки такою ви й володієте, – яка становить лише дрібну частину нашої мови. Ви вважаєте, що ми належимо до іншого світу. Ні, нам відомий тільки один світ – ваш, але для нас у ньому немає сонячного світла і тепла, музики і сміху, пташиного співу і сердечної приязні. О Боже! Що за недоля бути привидом, щулитися й тремтіти у відміненому світі, слугувати поживою страху та відчаю!

Ні, я померла не від страху. Воно відступило й пішло геть. Я чула, як ця з’ява спускається сходами – квапиться, ніби чогось налякалася. Тоді я звелася з ліжка, щоб покликати на допомогу. Щойно торкнулася клямки тремкою рукою, як – Господи милостивий! – почула, що Воно повертається, стугонить на сходах прудкими, важкими кроками, від яких дрижить весь дім. Я забилася в куток, зіщулилася на підлозі. Спробувала помолитися. Силкувалася вимовити ім’я мого любого чоловіка. І почула, як відчиняються двері. Я зомліла й отямилася допіру тоді, коли щось здушило мені горло. Я марно била руками по чомусь, що притиснуло мене до підлоги... тоді з мого рота висунувся з-поміж зубів язик. ..Ія перейшла в інше життя.

Я так і не розпізнала, хто це був. Про наше минуле ми знаємо не більше, ніж знали в мить смерті. Нам відомо, що діється на білому світі, а ось на те, що діялося, не проливається нове світло. Все, що ми знаємо про минуле, записано в нашій пам’яті. Тут немає вершин Істини, з яких можна було б оглянути недоладний краєвид країни сумнівів. Ми досі існуємо в Долині Тіней, таїмося в її глухих місцях, із колючих кущів та заростей придивляємося до її навіжених озлоблених жителів. Звідки ж нам дізнатися щось нове про це минуле, що блякне й щезає?

Те, про що я вам розкажу, сталося вночі. Ми розпізнаємо настання ночі по тому, що ви повертаєтеся до своїх жител. Тоді ми покидаємо свої таємні сховки й без боязні підходимо до наших колишніх осель, зазираємо в вікна, а часом навіть наважуємося ввійти й подивитися на ваші обличчя, коли ви спите. Я довго пробула біля тої оселі, в якій мене так жорстоко перемінили. Ми часто так робимо, поки живуть ті, кого любимо або ненавидимо. Я марно силкувалася знайти спосіб дати знати чоловікові та синові, що я й далі існую, люблю їх і болісно співчуваю їм. Коли я наближалася до заснулих чоловіка й сина, вони прокидалися. А коли не спали, я іноді з відчаю наважувалася постати перед ними, та зразу ж відмовлялася від свого наміру, налякана поглядом їхніх жахливих живих очей.

Тої ночі я марно шукала чоловіка та сина, боячись знайти. їх не було ні в домівці, ні на залитому місячним світлом лужку. Ми назавжди втратили сонце, зате ще маємо місяць – і повний, і щербатий. Він сяє нам уночі й удень, сходить і заходить, як було в попередньому житті.

Пройнявшись смутком, я пішла з лужка й попростувала без мети вздовж дороги в білому світлі та безгомінні. Раптом пролунав вигук мого бідолашного чоловіка, повен ляку й подиву. Син старався заспокоїти, переконати батька. Вони стояли в тіні дерев – близько, дуже близько! Обидва обернені лицем до мене, а чоловік прикипів поглядом до моїх очей. Побачив... нарешті побачив мене! Як тільки я це усвідомила – мій страх розвіявся, наче поганий сон. Смертельне закляття знято. Любов перемогла Закон! Не тямлячись, я крикнула... мабуть-таки, крикнула: «Бачить! Нарешті він бачить! Тепер він усе зрозуміє!» Насилу стримуючись, я рушила до них, усміхнена й вродлива. Чоловік обійме мене, я ласкаво втішатиму його, візьму за руку сина. А тоді мовимо слова, які зруйнують перепону між живими і мертвими.

Ой леле! Його обличчя сполотніло від жаху, а очі стали немов у загнаного звіра. Я наближалася, чоловік задкував, а тоді кинувся навтікача й зник у лісі. Мені не дано знати, де він тепер.

Моєму бідному хлопчикові, який залишився одним-один, я так і не змогла повідомити, що я поруч. Невдовзі й він муситиме перейти в Незриме Життя, і тоді я втрачу його назавжди.

⥈

Діагноз смерті

– Я не такий забобонний, як дехто з вас, лікарів, – людей науки, якими зводите себе називати, – сказав Говер у відповідь на невисловлений закид. – Дехто з вас – щоправда, таких небагато – вірить у безсмертя душі й у те, що нам можуть з’являтися видіння, яких ви назвали б привидами, якби здобулися на порядність. Натомість я стверджую, що іноді можна побачити живих людей там, де колись вони були, а тепер немає. Там, де вони жили так довго й діяльно, що залишили відбиток на всьому, що її оточувало. Особистість людини може так вплинути на навколишнє, що навіть по довгому часі її образ постає перед очима іншої людини. Це я знаю напевне. Звичайно ж, на такий вплив здатна не всяка особистість, а відповідна. Очі теж мають бути відповідні – здатні на таке сприйняття. Наприклад, мої.

– Еге ж, відповідні очі, що передають сприйняте невідповідному мозку, – усміхнувшись, відказав доктор Фрейлі.

– Красно дякую. Приємно, коли збуваються сподівання. Це саме та відповідь, якої я від вас очікував.

– Даруйте на слові. Але ви ствердили, що знаєте напевне. Це ж не просто так сказано, правда? Чи не були б ви ласкаві пояснити, звідки взялася ця певність?

– Ви це назвете галюцинацією, але мені байдуже, – зауважив Говер і почав розповідати.

– Як ви, мабуть, знаєте, минулого літа я поїхав до Меридіана, щоб перебути в цьому містечку спекотну пору. Я хотів зупинитись у свого родича, але він занедужав, тому довелося шукати інше помешкання. Не без труднощів я нарешті знайшов вільне місце – будинок, у якому колись жив дивакуватий медик Маннерінґ. Він виїхав, а куди – не знав ніхто, навіть його довірена особа. Маннерінґ сам спорудив цей будинок і разом зі старим слугою прожив у ньому майже десять років. Мав небагато пацієнтів, а з часом взагалі облишив практику. Мало того, він полишив товариство, жив справдешнім відлюдником і підтримував стосунки тільки з одним сільським лікарем. Саме від нього я й дізнався, що ці роки самітництва Маннерінґ присвятив певному науковому дослідженню. Результати цієї роботи він виклав у книжці, якої не схвалили його колеги. Вони вважали, що автор трохи схиблений. Сам я не бачив цієї книжки, та й назви не знаю, але чув, що в ній висунуто доволі оригінальну теорію. Маннерінґ стверджував, що в багатьох випадках можна передбачити смерть людини, навіть здорової, й точно визначити, коли це станеться. Найдовший термін такого передбачення – це, здається, вісімнадцять місяців. Побутували легенди про його вміння робити такі прогнози, тобто, вашими словами кажучи, ставити діагнози. Люди казали, що кожного разу особа, про смерть якої Маннерінґ попередив її родичів чи приятелів, нагло вмирала у визначений час, причому без видимої причини. Зрештою, це не має нічого спільного з тим, про що я хочу розповісти. Мені здалося, що вас як лікаря таке може потішити.

У будинку, що я винайняв, збереглася обстава ще з часів Маннерінґа. Це було доволі понуре житло як на мене – не відлюдника й не науковця. Здавалося, мені передається дрібка духу цього житла, якісь риси характеру його колишнього мешканця, бо в тих стінах я почував смуток, зовсім мені не властивий. Навряд чи можна його пояснити самотністю. Вночі тут не було нікого з челяді, але мене цілком влаштовувало товариство самого себе й книжок. Дуже люблю читати. Хай там якою була причина впливу на мій настрій, все одно він ставав пригніченим. Находило відчуття неминучого лиха, особливо гостре в робочому кабінеті, хоч із усіх кімнат він був найсвітліший і найпросторіший. Тут висів намальований олією портрет доктора Маннерінґа на весь зріст, який немовби панував над усім у цій кімнаті. У ньому не було нічого незвичайного – доволі приємний на вигляд п’ятдесятилітній чоловік, посивілий брюнет, чисто поголений, з темними серйозними очима. Щось у цій картині привертало і втримувало увагу. Зображення стало звичним і близьким, воно мало не переслідувало мене.

Якось увечері я, йдучи до спальні, проходив через кабінет. Мав при собі лампу: в Меридіані не було газу. Як завжди, я зупинився перед портретом. У світлі лампи обличчя набрало незвичайного виразу – дивного й моторошного. Така зміна зацікавила мене, але не стривожила. Я водив лампою то праворуч, то ліворуч і спостерігав вплив зміни освітлення. За таким заняттям мені раптом закортіло оглянутися. Обернувшись, я побачив якогось чоловіка, що йшов до мене. Коли він наблизився так, що лампа освітила обличчя, я впізнав доктора Маннерінґа. Неначе портрет зійшов з полотна!

– Даруйте, – холодно сказав я. – Ви, мабуть, постукали у двері, а я не почув.

Проминувши мене на віддалі простягнутої руки, він підняв пальця, ніби на знак застороги, і, не сказавши ні слова, зник із кімнати – невідь-як, так само як і з’явився.

Звичайно ж, зайво пояснювати, що це була, за вашою термінологією, галюцинація. Я волію вживати слово «видіння». У кабінеті одні двері були замкнуті на ключ, а другі вели до спальні, в якій немає іншого входу. Не варто розповідати, як я почувався, коли обміркував цей випадок.

Звісно, він видасться вам банальною історією з привидом, придуманою за правилами, що їх запровадили давні майстри цього жанру. Я б не став розповідати вам цієї історії, дарма що бачив привида на власні очі, якби не те, що він не привид, а жива людина. Сьогодні, йдучи вулицею Юніон-стріт, я розминувся з цим чоловіком. Він ішов у натовпі мені назустріч.

Говер закінчив розповідь. Обидва співрозмовники мовчали. Доктор Фрейлі неуважно барабанив пальцями по столі.

– Чи обізвався він до вас? – спитав він. – Може, Маннерінґ сказав щось таке, з чого можна було б виснувати, що він ще не вмер?

Задивившись на лікаря, Говер змовчав.

– Може, він подав якийсь знак? – вів далі Фрейлі. – Чи не підняв пальця? Він так зазвичай робив, коли мав сказати щось важливе. Наприклад, оголосити діагноз.

– Саме так він і зробив, як тоді його привид. Господи! То ви його знали?

Говер очевидно нервувався.

– Знав. І прочитав його книжку. Колись її прочитає кожний лікар. Це дивовижний внесок у медичну науку, один із найважливіших за останнє століття. Так, я знав доктора Маннерінґа. Лікував його три роки тому. Доктор помер.

Схвильований Говер зірвався з крісла. Пройшовшись по кімнаті, він спинився перед своїм приятелем і нетвердим голосом спитав:

– Докторе, ви нічого мені не скажете як лікар?

– Що ви, Говере! Ви найздоровіша людина з усіх моїх знайомих. Натомість дам вам пораду як приятель. Ви граєте на скрипці, як ангел, тож підіть до себе в кімнату й заграйте щось легке і жваве. Викиньте з голови цю бридню.

Назавтра Говера знайшли мертвим у його кімнаті. Підборіддя досі притискало скрипку, смичок застиг на струнах. Перед мерцем лежали ноти «Похоронного маршу» Шопена.

¹

«Піди до Ґілеаду й бальзаму візьми, дівчино, дочко Єгипту!». Книга пророка Єремії, 46/11.

²

Із поеми «Мандрівник» Олівера Ґолдсміта.

³

Латинська назва Христової дороги на Голгофу.

⁴

Із вірша «Invictus» англійського поета Вільяма Ернеста Генлі (1849–1903).

Повелитель Моксона

- Це ви всерйоз? Невже ви справді вважаєте, що машина думає?

Мені довелося почекати на відповідь. Зосередившись на вогнищі в каміні, Моксон спритно поштовхував і загрібав кочергою вуглики, поки ті відповіли на його увагу – яскравіше зажевріли. Я спостеріг, що за останні кілька тижнів мій приятель набув звички боротися з відповіддю на звичайнісінькі, найпростіші запитання. Причому з таким виглядом, ніби він обдумує не запитання, а щось таке, що невідступно засіло з голові.

– А що таке машина? – нарешті озвався він. – Це слово тлумачать по-різному. Ось вам означення з одного популярного словника: «Знаряддя або пристрій для прикладання і збільшення сили або для досягнення бажаного результату». А раз так, то людина теж машина, хіба ні? І, погодьтеся, вона думає. Або ж думає, що думає.

– Якщо не бажаєте відповісти на запитання, – сердито відрубав я, – то так і скажіть. Натомість ви ухиляєтеся від відповіді. Ви ж добре розумієте, що коли я кажу «машина», то маю на увазі не людину, а щось нею створене й кероване.

– Якщо тільки це «щось» не керує людиною, – докинув Моксон, рвучко звівся й підійшов до вікна, за яким усе потонуло в чорноті грозового вечора. За якусь хвилину він обернувся до мене й, усміхнувшись, сказав:

– Пробачте, я й не гадав ухилятися. Як на мене, автор цієї словникової статті несвідомо навів аргумент, що спонукає до роздумів і придасться в нашій дискусії. Мені легко дати пряму відповідь на ваше запитання. Так, я вважаю, що машина думає про роботу, яку виконує.

Еге ж, справді пряма відповідь. Вона не задовольнила мене, а тільки утвердила в побоюванні, що завзята робота в механічній майстерні не на користь Моксонові. Я знав, наприклад, що він потерпає від безсоння, а це не жарт. Невже ця недуга затьмарила розум моєму приятелю? На той час його відповідь підтверджувала таке припущення. Мабуть, нині я припустив би щось інше. Але тоді я був молодий, а до благ, у яких не відмовлено юності, належить невігластво. Запалившись цим могутнім стимулом суперечити, я спитав:

– Скажіть, будь ласка, чим же вона думає, не маючи мозку?

Цього разу Моксон недовго розмірковував і відповів, за своєю улюбленою звичкою, запитанням на запитання:

– А чим думає рослина, не маючи мозку?

– Ого, то рослини теж належать до мислителів! Я б не проти почути хоч якісь їхні філософські висновки. Не вимагаю засновків.

– Напевно, про ці висновки можна судити з їхньої поведінки, – відповів він, не зважаючи на мою дурнувату іронію. – Не стану наводити вам прикладу соромливої мімози, деяких комахоїдних рослин і тих квітів, у яких тичинки схиляються й струшують пилок на бджолу, щоб вона допомогла запліднити далеких коханок. Візьміть до уваги ось що. У своєму саду я посадив на відкритому місці виноградну лозу, а коли вона прийнялася, увіткнув кілочок за крок-два від неї. Лоза зразу ж потяглася до кілочка, а за кілька днів, коли вже от-от дотяглася, я його переставив. Круто повернувши, вона знову пустилася до цієї опори. Я кілька разів повторив цей маневр. Зрештою лоза, неначе знеохотившись, облишила погоню й уже не зважала на спроби збити її з пантелику. Поповзла до деревця, що росло трохи віддалік, і невдовзі видерлася на нього.

Корені евкаліпта неймовірно подовжуються в пошуку вологи. Один відомий садівник розповів, як такий корінь проник у стару дренажну трубу й повз, аж поки наткнувся на кам’яну стіну. Тоді він виліз із труби, поліз угору по стіні й знайшов місце, в якому з неї випав камінь. Відтак корінь пробрався крізь діру, спустився по стіні з того боку, відшукав свою трубу, забрався в неї й поповз далі.

– І про що це свідчить?

– Невже ви не можете збагнути значення цих випадків? Вони свідчать про те, що рослини мають свідомість і думають.

– Хай так. І що з того? Ми ж говоримо не про рослини, а про машини. Ті зроблені з металу, а якщо й з дерева, то не живого, а мертвого. По-вашому, нежива природа теж здатна мислити?

– А як інакше ви поясните, наприклад, явище кристалізації?

– Ніяк.

– І не зможете пояснити, якщо не визнаєте того, що вам хочеться заперечувати. Маю на увазі спільні дії складових частин кристала, узгоджені на розумній основі. Солдати шикуються в шеренгу або каре – ви називаєте це свідомою дією. Дикі гуси летять правильним клином – ви говорите про інстинкт. А коли однорідні атоми чи молекули якоїсь соли, вільно рухаючись у розчині, організуються в геометрично правильні тіла; або ж коли дрібненькі краплинки води, замерзаючи, утворюють собою симетричні прекрасні сніжинки, вам нічого сказати. Ви навіть не спромоглися придумати якесь учене слово, щоб приховати ваше войовниче неуцтво.

Моксон говорив натхненно й палко, як ніколи. Щойно замовк – у сусідній кімнаті, яку він звав механічною майстернею й нікого в неї не впускав, щось ляснуло, наче долонею по столі. Почувши це, мій приятель занепокоївся, підвівся і поспішив до майстерні. Дуже дивно, там же не мало б нікого бути. Перейнятий дружньою турботою (безперечно, з домішкою неприпустимої цікавості), я напружено прислухався. Радий зізнатися, що таки не приклав вуха до замкової шпарини. У майстерні лунали якісь безладні звуки чи то боротьби, чи то бійки, дрижала підлога. Було чути важке дихання і хрипкий шепіт: «Щоб тебе дідько вхопив!» Тоді все стихло, й невдовзі з’явився Моксон, винувато усміхаючись.

– Даруйте, що я вас так раптово покинув. У мене там машина знервувалася й розбушувалася.

Втупившись у його ліву щоку, перетяту чотирма кривавими подряпинами, я спитав:

– А чи не варто підстригти їй нігті?

Марною була ця насмішка. Пропустивши її повз вуха, він сів на свій стілець і повів далі перерваний монолог, ніби нічого й не сталося.

– Звичайно ж, ви не згідні з теоретиками (не варто називати їхніх імен вам, начитаному й ерудованому), які навчають, що вся матерія наділена свідомістю, що кожний атом – це істота, яка живе, відчуває й мислить. А я згоден. Немає мертвої, інертної матерії. Усякий її різновид живий, повний сили – як динамічної, так і потенціальної, чутливий до таких самих сил у довкіллі й сприйнятливий до впливу делікатніших сил вищого порядку, притаманних високоорганізованим тілам – зокрема й людині. Формуючи з матерії знаряддя для власних потреб, людина передає їй частку інтелекту й волі, і ця частка збільшується пропорційно до рівня досконалості машини та складності дорученого їй завдання.

Чи не траплялося вам на очі те визначення життя, яке подав Герберт Спенсер? Я читав цього філософа років тридцять тому, й, можливо, відтоді він якось переінакшив це визначення, але донині його формулювання видається мені вичерпним: ні додати, ні відняти. Воно, як вважаю, не тільки найкраще, але й єдино можливе. «Життя, – каже він, – це певне поєднання різнорідних змін, що відбуваються як одночасно, так і послідовно, відповідно до зовнішнього буття і його наслідків».

– Це визначає явище, – зауважив я, – але не вказує на його причину.

– Кожне визначення тільки для того й служить, – відповів він. – Як твердить Мілл¹, ми знаємо про причину тільки те, що вона передує якійсь події. Про наслідок знаємо тільки те, що він викликаний цією причиною. Є парні явища, які не можуть відбуватися поодинці. Тільки разом, хоча вони й різнорідні. В часовому аспекті перші ми називаємо причиною, другі – наслідком. Той, хто багато разів бачив, як кролик утікає від собаки, й жодного разу не бачив кожної з цих двох тварин зокрема, вважатиме кролика причиною собаки.

Боюся, – додав він, доволі природно засміявшись, – що я погнався за цим кроликом і втратив слід важливішої дичини – захопився полюванням задля нього самого. А таки хотів би звернути вашу увагу на те, що Спенсерове визначення життя стосується також машини. У ньому немає нічого такого, що не можна було б застосувати до неї. Згідно з цим найпильнішим спостерігачем і найглибшим мислителем, людина доти живе, доки працює. Так само й машина. Знаю це як винахідник і конструктор машин.

Моксон довго мовчав, неуважно задивившись на вогонь у каміні. Була вже пізня година, і я подумував про те, що час іти додому, але якось не хотілося покидати приятеля в цьому житлі зовсім самотнього, якщо не брати до уваги однієї особи. Про її характер я міг тільки здогадуватися. Вона була налаштована недоброзичливо, ба навіть вороже. Нахилившись до Моксона й дивлячись йому у вічі, я спитав, показавши рукою на двері майстерні:

– Хто у вас там?

Мені на подив, він невимушено засміявся й без вагання відповів:

– Нікого нема. Стався прикрий випадок через мою необережність. Я залишив машину в дії, коли нічого було робити, а сам узявся до нескінченного завдання – просвіщати вас. А чи знаєте ви, що Свідомість – це породження Ритму?

– Та хай їм абищо! – відповів я, звівшись і сягаючи плаща. – На добраніч вам. Сподіваюся, що коли іншого разу доведеться спинити необачно ввімкнену машину, вона буде в рукавичках.

Навіть не подивившись, чи влучила в мішень моя стріла, я обернувся й вийшов.

Ішов дощ, панувала пітьма. У небі над пагорбом, до якого я мало не навпомацки пробирався хиткими дощаними хідниками й заболоченими небрукованими вулицями, нависала неяскрава заграва від міських вогнів, а позаду мене нічого не було видно, крім єдиного освітленого вікна в Моксоновій оселі. У цьому світлі відчувалося щось таємниче та зловісне. Я знав, що це вікно в майстерні мого приятеля, й не сумнівався, що він повернувся до своєї роботи, яку перервав, щоб просвітити мене про свідомість машин і батьківство Ритму. Хоча його переконання видалися мені на той час дивними й трохи сміховинними, однак я не міг цілком позбутися відчуття, що вони якось трагічно пов’язані з його життям та характером, а може, й з долею, і вже не сприймав їх як виверти розладнаного розуму. Хай там як ставитися до його ідей, а треба визнати, що він розвивав їх дуже логічно, і це свідчило про його здоровий глузд. Знову й знову мені пригадувалися його останні слова: «Свідомість – це породження Ритму». Хоча це твердження було голослівним і сухим, та тепер воно видавалося мені дуже заманливим і з кожною думкою про нього набирало ширшого значення й глибшого змісту. Та на таких підвалинах, думав я, можна побудувати цілу філософську систему. Якщо Свідомість – породження Ритму, тоді все на світі має розум, бо рухається, а всі рухи ритмічні. А чи усвідомлює Моксон вагомість і розмах своєї ідеї, весь масштаб цього важливого узагальнення? Чи, може, він дійшов до таких філософських засад звивистим і непевним шляхом спостереження?

Ці засади світогляду були тоді нові й незвичні для мене, тож, почувши від Моксона пояснення, я не став їх неофітом. А тепер мене наче осяяло яскраве світло, як колись Савла-тарсянина². У темряві й безлюд ді цієї непогожої ночі я зазнав того, що Луес³ назвав безмежним розмаїттям і хвилюванням філософської думки. Я упивався незвіданим блаженством пізнання, незвіданою гордістю за пізнане й немовби летів на невидимих крилах, не відчуваючи землі під ногами.

Піддавшись спонуці звернутися з проханням про додаткове пояснення до того, хто відтепер став моїм наставником і проводирем, я не зважав на те, що промок до рубця, отож повернув назад і опам’ятався вже під дверима Моксонової оселі. Від хвилювання я не міг намацати дзвінка й несвідомо натиснув на клямку. Вона крутнулась, я увійшов і піднявся сходами нагору, до покою, який недавно покинув. Тут було темно й тихо. Моксон, очевидно, перейшов до сусідньої кімнати – майстерні. Навпомацки, тримаючись за стіну, я добрався до потрібних дверей і кілька разів гучно постукав, але відповіді не почув. Мабуть, через шум, що долинав знадвору. Там завивав вітер і жбурляв струмені води у вікно та в тонкі стіни. До того ж у майстерні без стелі лунав невпинний і дуже гучний барабанний дріб дощу по дранковому даху.

Тут я жодного разу не бував, та й не мав сюди доступу, як і всі інші господареві знайомі, за винятком одного вправного слюсаря, про якого знали тільки те, що звуть його Гейлі й що він неговіркий. Але я був у стані такої духовної екзальтації, що забув про вихованість та делікатність і відчинив двері. Побачена картина враз вибила мені з голови всі філософські думки.