Вовче право

Людей теж треба розуміти. Але нема нічого вічного, навіть нещастя. Старий селянин змилосердився над дівчиною і взяв її собі за дружину. Про дітей він не думав, бо мав своїх від двох попередніх жінок, може, навітьбув радий, що ця після того, що трапилось, є безплідною.

– Порядна людина, – зазначив Сергій.

– Порядний, бо порядний, – погодилася Параска. — Але він теж дурний. Ялова чи не ялова, він повинен прийти до мене за відповідним декоктом, так, про всяк випадок. Кажуть, що людина стріляє, а Бог несе кулю, і ці речі нічим не відрізняються. І ось бідолаха завагітніла, мабуть, її чоловік був не такий вже і дідок, як всі думали, включно з матір'ю. Але після того нещасливого випадку лоно дівчини, мабуть, було пошкодженим, як твоя спина. З самого початку було зрозуміло, що без моєї допомоги вона не народить. Більше того, останнім часом я мала б спостерігати за нею хоча б раз на тиждень, але дурній жінці було шкода кожного грошика, скупа, як рідко хто... Та ти, мабуть, і сам здогадався. Вона навіть не заїкнулася про те, щоб щось дати за допомогу.

Лише тільки безперестанку балакала, молола язиком, як мандрівний дід, що крутить корбою ліру.

Сергій задумався і ще раз зазирнув у хату, де Гальшка радісно намагалася впіймати непокірний клубок вовни.

– Важке в людей життя, — пробурмотів він.

– Важке, тому що людина, зазвичай, сама собі його марнує.

– Не завжди сама...

Сергій розвернувся і зайшов до хати. Коли він йшов до колиски, перед його очима промайнули спогади про різню та звірства, свідком яких він був і в яких брав участь. Спалені села та хутори… Паркани, прикрашені головами хліборобів, які не приєдналися до повстанців… Розлючений натовп терзав беззахисних в’язнів… Козаки спочатку точили кров з маленьких жидків, а потім із глузливим сміхом пропонували їхнє м’ясо як кошерне… І що, мабуть, найгірше: смажені маленькі діти, яких після взяття Бару їли на очах у матерів, і жінок теж змушували їсти. Ні, не те… Найстрашніше було розпорювати животи матерям і витягувати ненароджених дітей, щоб на їх місці всовувати котів. Деякі молодці навіть відрубали нещасним жінкам руки, щоб ті не могли дотягнутися до тварин, що крутилися і дряпалися у них всередині. Він сам брав участь у цих звірствах. Тоді він не бачив у них нічого надзвичайного, не розумів розпачу ошелешених від болю жінок, йому навіть не вистачало жалю, щоб вдарити шаблею одну чи другу, щоб скоротити їм страждання.

Але своєї Гальшки на той час у нього не було. Він не знав, як можна так неймовірно міцно припасти серцем до такої плаксивої грудочки...

Цілителька спостерігала за ним. Вона й гадки не мала, про що міг думати поранений чоловік, але відчувала, що це сумні думки, що він хоче побути наодинці з дочкою.

Вона зітхнула, розвернулася на місці й пішла назад до загону подоїти козу й підкинути сіна коневі.

□□□

Маріка страждала. Вона відчувала себе так, наче страждає вічно. Незважаючи на те, що вона лише нещодавно опинилася в такій жахливій ситуації, відчувала себе так, наче ніколи не була щасливою. А була ж… Навіть коли лежала виснажена після пологів, відчувала біль, важко дихала, відчувала, як дере у горлі після крику. З деяким жахом вона помітила, що починає прагнути перетворення, тих моментів, коли в тваринному розумі було надто мало місця, щоб відчути все, що стало долею людської душі. Маріка тоді була біднішою, але водночас і повнішою. Біднішою, тому що знайомі, не завжди неприємні, туга кудись зникала, і повнішою, тому що відчувала єднання з іншими вовками. Вона боялася цієї спільноти й водночас бажала її, хотіла втекти з неї, розірвати мережу єдності зі зграєю, яка її обплутала, і водночас знала, що лише з іншими вовками вона зможе вижити, що лише з ними для неї може бути майбутнє. Знала, але чи означало це, що власне цього потребувала?

Вона не могла відповісти на це питання. Це мучило її, перебивало сон, встромлялося в голову, як гостра, неприємна колючка. Можливо, тому вона хотіла, щоб наступна повня настала якнайшвидше.

Вона сиділа на невисокому пеньку перед своїм сараєм, коли підійшов молодий воїн із похмурим обличчям і різкими навіть для вовка рухами.

– Іди зі мною, — прогарчав він, явно розлючений через те, що йому довелося розмовляти з самотньою, по суті нікчемною самицею.

– Куди? – запитала та, не встаючи.

– Дізнаєшся, коли прийдеш туди, – ще одне сердите гарчання. - Вставай!

Їй було байдуже. У неї не було бажання слухати якусь нову лайку і отримувати покарання. Того, що з нею сталося після випадку з жінками Кирила, було достатньо.

Грегорій розлютився на те, що Зіраша не доповіла про все відразу. Стара не постраждала, але Маріку на чотири дні позбавили їжі. Тоді вона зрозуміла, що означає бути ненажерливо голодною. Вона ніколи раніше не відчувала такого. Спершу їй здавалося, що ті кілька днів без їжі — це нічого; село часто голодувало ранньою весною, або ж коли татари спустошували околиці й нищили поля. А з вибухом повстання справи з припасами були такими ж самими, бо збройні загони козаків чинили не менше зла, аніж чужоземні загарбники, а іноді й були більш небезпечними в той час, коли іноді навіть не було ясно, хто свій, а хто ворог. Але голод вовка виявився набагато сильнішим, ніж людський. Маріці здавалося, що пульсуючий живіт розірве її зсередини, її весь час нудило, і вона відчувала постійне смоктання в животі, жінка ладна була віддати усе за шматок смердючого м’яса чи ложку сухої крупи. На жаль, її старанно охороняли. Ці чотири дні вона провела замкненою в сараї, біля якого постійно вартували двоє вовкозаків.

До кінця другої доби жінку трусили судоми голоду. Наступного ранку вона благала в охоронців будь-який шматочок їжі, обіцяючи відплатити вдвічі, але все марно. Четвертий день вона провела, згорнувшись калачиком у найтемнішому кутку, ослаблена, безнадійна, впевнена, що незабаром на неї чекає смерть. Крім голоду, жінка відчувала, що в неї закладене горло. Вона не могла зрозуміти, що це таке. Вірніше, знала донедавна, але це стерлося з її пам'яті. Вона була збентежена від цього, наче пропускала щось важливе, можливо, навіть найголовніше у світі.

– Вставай! – повторював вовк, усе більше сердячись. Якби залежало від нього, він би давно потяг жінку за волосся до січового отамана, але ця самка в очах закону належала Кирилу, і він не мав права торкатися її без наказу Грегорія, за відсутності басьорів, які виступали як голови родів.

Маріка неохоче встала й пішла за молодим вовком. На вигляд йому було не більше двадцяти, але скільки йому років було насправді? Загальновідомо, що тривалість життя людей-вовків розраховувалася по-різному, а свій молодий вигляд вони зберігають дуже довго.

Юнакові, який був перед нею, могло бути від двадцяти до сорока років. Можливо навіть більше. Ні, мабуть, уже ні, отаман не послав би старшого, більш знатного вовка звичайним охоронцем привести абияку вадеру.

Під стріхою, де збиралася рада, її чекав Грегорій. Він був один.

Невимушеним жестом він відіслав вовкозака, який супроводжував молоду жінку, що підтвердило її переконання, що вона справді має справу з молодим, мало що значущим самцем.

Маріка уважно глянула на отамана. Той виглядав так, ніби значно постарів від часу їхньої останньої зустрічі. Погляд його був тупий, а навколо рота — глибокі зморшки.

Він коротко глянув на неї, потім спрямував погляд кудись за її спину.

– Готуйся, самко, — сказав він грубо.

– До чого? – запитала та здивовано.

– Під час наступної Повні сім басьорів увійдуть в час тічки. Ти віддасися одному з них або всім по черзі, якщо так випаде.

Маріка вже думала, що її ніщо не може зворушити, що найстрашніше, що доведеться терпіти — це простий голод і те незрозуміле, болісне відчуття, нвбито вона забула щось важливе. В її голові почали промайнути хаотичні думки.

Старий вовк сказав це так спокійно, нібито це було щось звичайне…

Зараз... Для нього це було б нормою. Тим паче, що не він мав віддаватися розпаленим тічкою вовкам. Згадуючи те, що вона пережила, коли її зґвалтував Калмик, молода жінка тихо застогнала. Раптом вона подумала про те, що могло б її врятувати.

– Я ж жін... - зупинилась і виправилась, - я Кирилова вадера, ти сам так вирішив, отамане.

Тільки тепер він уважно подивився на неї, примруживши очі.

– А ти розумна, — повільно сказав він. — Але вадерою називаєш себе на виріст. Ми ще не прийняли тебе повністю до зграї. Це станеться лише тоді, коли в середині тебе проросте вовче насіння.

– А право? Ваше вовче право…

– Наше вовче право, сучко! – гаркнув Грегорій, і в очах його на мить спалахнув вогонь. – Для тебе дороги назад немає. Ти була вже перетворена, хоча ще не ініційована!

– Наше вовче право, — слухняно повторила Маріка. Вона не боялася гніву вождя, але не хотіла зараз його дратувати. - Хіба вадера не є власністю свого господаря?

– Так, — погодився Грегорій. – Але вона є теж власністю всієї зграї, як і кожен вовк. Я звертаюся до тебе від імені ради. Старійшини кланів погодилися, що в нинішній ситуації ми не повинні відмовлятися від усіх засобів, щоб забезпечити виживання січі.

– В якій це ситуації?

Грегорій підвівся. На мить Маріці здалося, що старий басьор її вдарить. Але він лише грізно гикнув і відповів: "Я з тобою говорю, хоч міг і нічого не сказати, лише наказати. Але я говорю для того, щоб ти розуміла, що і до чого, бо в ночі тічки не треба чинити опір самцям. Благо січі має перевагу над благом клану. Для вовків наближаються погані часи.

Вадери повинні народити якомога більше цуценят. Незабаром настане жахлива навала, якщо вірити тому, що ми чуємо із зовнішнього світу. Буря, яка може повністю стерти нас із цього світу. Раніше вовків тут було більше, ніж людей зараз.

Ми вели криваві війни, різали один одного, билися з усіма, хто намагався проникнути на наші землі. Люди називали нас скіфами і боялися більше чуми.

Але згодом сталося так, що нас ставало все менше. Ми не розмножуємося, як брудні маленькі чоловічки, ми не піддаємося статевій пожадливості щодня. Але ти, напевно, це і сама знаєш.

Маріка знала. Частину вона вгадала, а решту їй пояснила Зіраша, явно бажаючи підготувати її до виконання повинності. Кожен басьор приходив у тічку один або щонайбільше два рази на рік. Огидний Кара був в цьому плані винятком. Вадери народжували лише одне дитинча. Цього було недостатньо, щоб у розумний час відбудувати те, що вовки змарнували дурними сварками, не враховуючи, що там, де з'явиться вільний простір, незабаром напливуть люди.

– Ми не можемо дозволити собі марнотратство, — продовжував старий отаман. — Тому ти, як і всі придатні для розмноження самки Міхєя і Кирила, віддасися вовкам.

Жінка хотіла ще про щось запитати, але Грегорій не мав наміру витрачати на неї час.

– Мірзай проведе тебе до загороди Кирила. Зіраша вже все знає, вона підкаже, що робити, коли до тебе прийде вовк.

Маріка зчепила зуби й пішла за воїном. Коли проходили повз великий будинок, побачила молоду вовчицю з дитиною на руках. Мабуть, зовсім недавно народила… Звірячий помет, як кажуть вовкозаки. Щось в цій картині зачепило молоду жінку. Якийсь час вона роздумувала, що саме, аж раптом її як блискавою вдарило.

Вадера тримала дитину нібито якийсь предмет, як відерце, з яким йдуть до корів. Було помітно, що для неї це лише ще один помет. Не кохана дитинка, а цуценя, яке треба виростити великим.

І в ту ж мить хмарна пелена спала з серця. Можливо, вона не і не впала — на мить відкинулася назад, але досить сильно, щоб Маріка зрозуміла, що її хвилює. Туга!

Туга за власною дитиною, за милим личком сплячої Гальшки, за її крихітними губками, що присмоктуються до материних грудей. Боже на небі! Як вона могла так швидко забути цю тугу? Як вона могла це так глибоко приховати? Відтоді, як її засудили до голодування, молодиця жодного разу не подумала про свою маленьку. Ніби страшний, вовчий голод міг убити людські почуття.

– Рухайся! – покликав її Мірзай, бо вона мимоволі зупинилася, спостерігаючи за жінкою.

Маріка тупо подивилася на нього, а потім пішла дерев'яною ходою. Лише покрутила головою, дивлячись на цуценя, якого мати закутала в хустку і поклала собі на живіт, щоб обидві руки були вільні.

А потім Маріка витріщилася на спину вовкозака. Облизнула раптово потріскані губи й відчула, як від серця до голови тече прилив тепла.

І вона прийняла рішення.

РОЗДІЛ 9

Круха вистрілила з мушкетону, сигналізуючи про початок бою. Заряд з порубаних цвяхів пошаткував солдата, який йшов в її бік, прямуючи за межі табору, швидше за все, за природною потребою. А перед тим Кирило та Міхєй втишили охоронців ножами. Табір перед ними був, мабуть, не зовсім беззахисним, але точно його застали зненацька. Вони з криком кидалися між лігва нічого людей, які ні про що не здогадувалися. "Розбійники грабують розбійників", — подумав Міхей.

Дивні звичаї. Якщо вовчим зграям треба з собою розібратися і виникає гостра суперечка, вони зустрічаються у відкритому полі. Не завжди все закінчується бійкою, бо шкода крові. Ну так, але тут пояснювати було нічого. Деякі грабіжники вирішили забрати те, що зібрали інші. Коштовності, золото, дорогоцінні тканини… Вовк не розумів бажання володіти такими речами. А тим більше бажання вбивати власних земляків без жалю та вибору, як це робили їхні нові товариші. Марна трата крові... Ні, людям її не шкода. Адже вони можуть народити в будь-який час, вони здатні запліднювати самок цілий рік, тому їм не потрібно боятися, що якщо вони зазнають величезних втрат на війні або під час чуми, вони вимруть. Їм не потрібно так ретельно стежити за виживанням своїх цуценят, як вовкам. До того ж у них народжуються не тільки хлопчики, а серед перевертнів випадкові дівчатка завжди були безплідними. У важкі часи їх убивали, у більш благополучні — вирощували і найчастіше продавали до турецьких борделів. Вовки, можливо, зневажали гроші, але життя поруч з людьми означало, що вони повинні були мати їх, хоча б для того, щоб купити зброю.

Міхєй доскочив до першого ворога. Це був потужний чолов'яга, озброєний окутим металом ціпом з гострими цвяхами. Він легенько замахнувся ним, як тростиною, ефектно відлякуючи інших нападників з першої миті, коли Возак, один із найсильніших розбійників, ліг біля його ніг із розколотим черепом. До чолов'яги стріляли, але в метушні та темряві влучити в нього було нелегко. Крім того, куля могла влучити у своїх.

Міхєй кинувся до велетня. Він не зупинявся ні на мить, коли важкий ціп мчав йому назустріч. Він міг бачити в темряві набагато чіткіше, ніж його здобич, і, крім того, на його вовчі відчуття людина не рухалася блискавично. Без жодних зусиль він могутнім стрибком перескочив через смертоносну зброю, що розсікала повітря.

Він перекинувся через праве плече, лівою рукою витягнув з-за пояса пістоля. Коли підвівся, то був на крок позаду суперника. А той вже розвертався, щоб ударом по діагоналі знизу вдарити сміливця по голові. За своє розбійницьке життя він надивився більш ніж достатньо таких стрибаючих бліх. Він відчували себе швидшим за здоровенного козака, але чи то переоцінив себе, чи то недооцінив того. У всякому разі, не було нікого, хто, опинившись біля ціпа, залишився неушкодженим.

Аж до сьогодні…

Міхєй вистрілив до того, як обкований дрючок пройшов половину шляху. Влучив просто в скроню.

А потім він упав плазом, дозволяючи цепові пройти над собою, який все ще несло силою імпульсу.

Він підскочив і побіг в бік найбільшого галасу, де лютував Кирило, милуючись виглядом розбризканою кров'ю. Міхєй знову побачив, як у його приятелеві, навіть у його людській подобі, майже неймовірна жорстокість переважала над розумом. Сам Грищий вбивав без особливого задоволення, коли виникала потреба. Кирило шукав нагоди поборотися. Він пасував до цих розбійників, був на них схожий. Жорстокий, як тільки може бути людина… Але жоден вовк, відомий Міхєєві, не виявляв такої турботи про своїх вадер і цуценят.

Було видно, що Кирило не тільки опікувався ними згідно з правом, але відчував щось більше, те, чого Грищий не розумів. Зате це, здається, розуміли вадери жорстокого вовкозака і виявляли до нього неймовірну прихильність. Однак Міхєй нічого подібного уявити не міг. Його вовчиці мали народжувати дітей, боротися за їхнє життя, якщо потрібно, але не більше. Він підтримував їх і запліднював, і цього було достатньо. Все по вовчому праву. Праву виживання…

Те, що вони робили зараз, також випливало з цього. Треба було вижити, а з розбійниками було легше. Принаймні поки що.

Бійка закінчилася швидко. Серед імпровізованих наметів валялися трупи. Втрати розбійників були невеликими – загинув лише Возак, ще двоє отримали не дуже серйозні поранення. А от серед тих, на кого напали, вижив лише один. Скапулярій наказав взяти його в полон, тому що він бився надзвичайно мужньо, відбиваючи нападників навіть тоді, коли всі інші вже впали. І до того ж він був у синій формі.

– Князь Вишневецький багато віддасть за бунтівника зі своїх рядів, — сказав він, холодно дивлячись на в’язня. – Ти довго будеш помирати, і нам багато часу займе рахування грошей, які ми за тебе візьмемо.

– Я не від Яреми! – прошипів спійманий.

– Від нього чи не від нього, – усміхнувся Скапулярій, освітлюючи йому обличчя смолоскипом, – але ти втік від свого війська, гадаю, Його Королівська Величність не буде над цим роздумувати. Він платить за повстанців, і цього нам достатньо.

– Та від Хмеля я! – запротестував арештант. – А свиту та штани в кості виграв!

– Завжди я кажу, що гра в кості доводить людей до згуби, — сказав ватажок грабіжників. – Якщо ти від Хмельницького, тоді чого шукав серед мародерів? Тобі в січі сидіти треба, в похід проти ляхів готуватися. Або проти волохів, бо про наміри цього жадоби багато чого кажуть.

Полонений кинувся до Скапулярія, але був зупинений сильними руками.

– Ти б не обмовляв гетьмана, якби я мав зброю в руках! Павло Мелех не пустив би такі образи безкарно!

Ватажок задумливо глянув на полоненого.

– Хто знає? Можливо і від Хмеля? Насправді, дехто з вас має звичку йти на розбій, коли у вас є спокій і тиша. А може і не від нього? Щось твоє ім'я мені знайомо звучить. Доведеться подумати про те, що з тобою. Тільки не тут. Повертаємось! – підвищив він голос. – Вовки вперед!

Міхей і Кирило відразу зникли в темряві.

– Надоїли вже мені покрикування цього вилупка, — тихо, але рішуче сказав Кирило, коли вони відійшли. – Ми вовки, а він використовує нас, ніби пахолків найняв. Давай кинемо їх під три чорти і пошукаємо кращого місця, щоб перечекати.

Міхей похитав головою.

– Не зараз. І мені весь цей Скапулярій огидний, який не може утримати в руці важкої шаблі, а править, мов якийсь велетень. Поки що ми в безпеці серед розбійників, нам не треба приховувати свою природу. Почекаємо, аж у січі трохи затихне, доки запанує спокій, а тоді повернемося подивитися, що там, може, вдасться вмовити раду, щоб дозволили мені двобій з Грегорієм.

Кирило не відповів. Він нахилився вперед, уважно прислухаючись. Міхей лише злегка знизав плечима і поправив оселедець, що спадав йому на праве око. Після прибуття до лігва бандитів потрібно буде його трохи підрізати.

□□□

Козаки стояли перед Хмельницьким, який, явно розізлений, крокував туди-сюди по кімнаті.

– Набрехав вам Павло Мелех, — сказав він, зупиняючись перед Зайцем. – Я не наказував садити Гринька Шпака на палю. Ви повинні знати, що в момент, коли це сталося, я вже був тут, у Білій Церкві!

– То хто ж, пане гетьмане, мав достатньо повноважень, щоб наказати стратити заслуженого воїна? – запитав Ілля.

– Власне, хто? – вставив Лівка і зашипів, коли Поріг, остерігаючи, стиснув йому руку.

Хмельницький спохмурнів, від чого його грізне, хоч і пухке обличчя набуло виразу тваринної лютості.

– Набрехав вам Мелех, — повторив він. - Тільки не знаю чому. Відомо, що він той ще плетун, але ніколи так не брехав!

– Але хто в такому разі…

– Я ще точно не знаю, – перебив Хмельницький, – але в мене є здогад. Він не залишиться безкарним, я вам це обіцяю. Тепер знайдіть місце для ночівлі та будьте готові. Незабаром ми вирушаємо до вовкозачої січі, тієї самої, що перебралася на Гілевщину після різні на Залізних Хуторах.

Ілля стрепенувся і глянув на Порога. Це не пройшло повз увагу гетьмана.

— Що, саме тамошні вовкозаки викрало дружину вашого хорунжого? Нехай вам не прийде в голову піти зараз до Костенка і попередити його. Що б він ще зробив? Його жінка або мертва, або опинилася в гаремі одного з тих хтивих паскудників. Вони ж дияволи втілені, перевертні набридлі!

– Мені навіть і в голову не приходило йти до Сергія, — буркнув Ілля. – У бідолахи і без того турбот вистачає.

– До речі, а де він є? – раптом спитав Хмельницький, зупинившись перед Пастухом.

Козак нічого не відповів, дивлячись прямо в очі гетьманові.

– У безпечному місці, – відповів Семен за свого супутника.

– І, як припускаю, навіть під тортурами не зможу витягти з вас, де?

– Ви нас, пане гетьмане, на муки збираєтесь віддати? – запитанням на запитання відповів Ілля.

– Та де там, ​​– нещиро засміявся Хмельницький. — Був би переполох, якби я наказав катувати хоробрих хлопців саме перед походом, щоб з’ясувати місцеперебування якогось підхорунжини. Ідіть же, соколи. Сьогодні на мене ще чекає багато важливих розмов.

Коли вийшли на вулицю, Семен сплюнув.

– Хтось з них бреше, — сказав він. – Або гетьман, або Мелех.

– Або і той, і той, — задумливо сказав Ілля.

– Як так? – спитав Лівка.

– Дай мені подумати, — гримнув на нього Заєць. Він повільно рушив до найближчої корчми, звідки доносилися звуки теорби[10] та хрипкий голос співака.

Вони сіли на лаву – Ілля в голові столу, Поріг праворуч, Пастух ліворуч.

Вони схилили голови один до одного.

– І що надумав? – спитав Лівка.

– Щось у мене в голові складається. Скажу, але спочатку щось вип’ємо та поїмо.

Він кивнув бородатому єврею, що метушився серед гостей. У цю годину було не дуже людно, тому той підійшов негайно.

– Меду і пива давай, тільки найкращих, – Ілля потряс пузатим гаманом.

Єврей вклонився, а потім кивнув своєму помічнику.

– Лети до пивниці, Шльома, - наказав. – Наточи панам меду з тієї бочки, що на кінці стоїть. Ти ж знаєш, з якої.

– Тільки багато! – прибавив Семен.

– Чув? – спитав корчмар.

Хлопець побіг, наче під ногами горіло. Ці троє вусатих козаків не виглядали такими, що пишаються чеснотою терпіння.

– А тебе, пархатий, – сказав Заєць, хапаючи єврея за комір і притягуючи до себе, – попереджаю, щоб ти не подавав гіршого напою, коли вважатимеш, що нам дим з голови йде, і ми смаку не відчуваємо. Бо я цю нору з димом пущу.

– Але ж, пане козак, – вигукнув переляканий корчмар, – я ніколи не обманюю таких можних панів. Навіщо мені наражатися на гнів, коли і моя дружина Ривка, і маленькі дітки, і цей приблуда Шльома мусять з таверни виживати! Я мав би бути зовсім дурним, щоб гнівати таких славних молодців... Я бідую, ваша милосте, але бідую чесно...

– Іди вже. – Ілля відштовхнув єврея. – Ти смердиш часником, ніби нічого іншого не їси. А про біду розповідай іншим. Принеси хоч якусь жратву.

– Бідність у місті, як і скрізь, – заскиглив корчмар. – Я можу подати вам, панове козаки, тетерю[11]… І шматок м'яса, якийсь…

Ілля грізно підвівся.

– Слухай, ти зловживаєш моєю терпінням. – Він витягнув із гамана золотий денар і поклав його на лаві. – У степу можна краще поїсти, бо достатньо стрілу випустити, щоб вполювати якогось бабака! Вибір за тобою, єврею. Або принесеш не жодну тетерю чи іншу мерзенну їжу, а смачну уху, тричі варену, як для купців, до того м'ясо і хліб, і я заплачу чесно, як бачиш, або влаштуємо тут таке гуляння, що від корчми нічого не залишиться!

– Як забажаєте, панове.

Слуга незабаром приніс глечик меду, а потім швидко роздав кожному з козаків повні коновки пива і кухлі. Ілля мовчки налив товаришам і собі по півкухля пінистого пива, долив густим медом.

– За упокій душі нещасного Гринька Шпака, – сказав він. – Не знаю, чи потрапив він до ангелів, чи дияволи смажать його на рожнах, але знаю, що він був хоробрим хлопцем і скрізь собі порадить.

Випили до дна.

– Говори, – підганяв друга Поріг. – Ти напевно вже щось придумав.

– Так, придумав, – відповів Ілля. – Тільки нічого втішного в цьому немає. Хміль який є, ви ж знаєте. Все раптом, жорстокий і бунтівник, хоча і відомий вождь. Він хотів піднести свій рід над іншими, забуваючи, кому завдячує всім своїм титулам і багатством. Але він не дурний. Навпаки, розум у нього більший, ніж у інших. Він прекрасно знає, що на княжий престол України, про який мріє, навряд чи себе підніме.

– У нього є сини, – зауважив Лівка.

– Саме так. У нього є сини, – підтвердив Заєць. – І особливо фаворизує Тимофія.

Він замовк, бо єврей приніс миску з м'ясом, другу з рясно змащеною кашею і великий буханець хліба. Потім відійшов на хвилину, щоб повернутися з паруючою каструлею ароматного бульйону з риби.

– Їжте, – закликав товаришів Ілля, відламуючи шматок хліба і настромлюючи на ніж шматок паруючої, просоченої жиром яловичини. – Цікаво, звідки в голодній країні трактирники дістають такі добрі речі?

– А тому що варто спочатку перевірити, чи це м'ясо раніше не гавкало або, ще гірше, не говорило людським голосом.

– Не тут, – похитав головою Заєць. – Не в Білій Церкві. Але я думаю, що якби ми придушили цього жидка, то могли б дізнатися багато цікавих речей.

– Не час на це, – перервав його Поріг.

– Не час, – погодився Ілля. – Отже, як вже правильно зауважив Пастух, наш гетьман має синів. Нащадки його – нікчеми, але ж від нього, і він за ними світу не бачить. І надумав він, що Тимошко візьме за дружину дочку волоського господаря. Правда, до Лупула з цього приводу вже давно їздили інші, зокрема Радзивілли чи Конецьпольські, але ніхто з них ще не погрожував хазяїну війною, щоб пом'якшити його.

– Ти думаєш, що Лупул поступиться? – запитав Семен.

– А ти вважаєш, нібито мені до того є якесь діло? – Ілля знизав плечима. – Я служу Хмельницькому, бо немає кращого за нього, хто б дав свободу нашій змученій землі...

– А поки що він заштовхує нас у пута: то московські, то турецькі, то навіть з якимись брандербургцями змови точить, – буркнув Поріг.

– Я вірю, що, кінець кінцем, він має на меті одне, – різко відповів Заєць. – Вільну Україну, в якій не будуть гнобити ні росіяни, ні поляки, ні інші пани. Тільки не бачу, щоб для цього йому був потрібен волоський престол. Але це вже не наша справа. Він наказав йти грабувати волохів на той бік, то ми пішли, і наш хорунжий теж не крутив носом. Вийшло, як вийшло, що тут поробиш. Тільки не знаю, що думати про слова Петра Мелеха після сьогоднішньої нашої розмови з Хмельницьким.

– Ти віриш, що це не Хмельницький наказав нанизати Гриньку на кілок? – запитав Поріг.

– Вірю.

– То хто його засудив до страти?

– Хмельницький.

Поріг і Пастух замовкли, дивлячись на Іллю, ніби вперше його побачили.

– Ти здурів? – нарешті вимовив Лівка.

– Я не здурів. Це Хмельницький наказав вбити Шпака. Тільки не Богдан, а Тимошко!

Семен і Лівка зітхнули з полегшенням.

– Але Мелех чітко сказав тобі, що це гетьман.

– Сказав і не сказав, – відповів Ілля. – Спочатку говорив так і так, потім крутив у інший бік. Чітко нічого не виявив. Вислухав мою оповідь, сам розкрив, що було в нього на душі, чи що там у нього в серці мешкало. Але ж не вірю я йому, мов собаці скаженій. Скільки я себе пам'ятаю, він завжди в опозиції до Хмеля стояв. Нібито і до бунту приєднався, нібито і цілу сотню зброєю забезпечив, але ж завжди намагався гетьмана підкусювати. Це, звісно, спочатку, коли Хмельницький ще не мав такої сили. Потім він притих і постарався, щоб про нього в гетьманській раді забули. Але ж, як видно, давніх амбіцій не забув. Мелехи, нібито, з древньої турецької шляхти походять, десь в аравійських пустелях предків шукають, а може і в роду славного Саладина. Колись вони багато що значили, і зараз, напевне, Петро бажає відродити могутність роду, користаючись бунтами.

– Якщо ти так добре здогадуєшся, то чому Хмель не наказав його до цієї пори з землі звести? – спитав Лівка з сумнівом у голосі. – Не хочеться мені вірити, щоб він того не помічав.

– Мелеха замордувати, це тобі не те що зарізати якогось козацького сотника. Тай і Гриньку хетман наказав вбити не сам, а руками, чи, скоріше, язиком свого сина. Репутації Тимошки вже нічого не зашкодить. Пообіцяв нам покарати винного, і напевне це зробить. То значить, синулі пальцем погрозить, на якусь церкву золота відсипати.

До корчми зайшли люди в зелених одностроях з червоними вилогами; вони покликали шинкаря, то ж Заєць знизив голос.

– Дивіться, як вони тут винюхують. Жидка перепитують, чи не бачив він чогось, що могло б зашкодити їхній справі. З Москви прибули з тими дивними волхвами, про яких нам розповідав Мелех. Хміль готується розправитися з вовкозаками, якщо це правда, що хоче позбутися їх раз і назавжди».

– Але навіщо було вбивати хорошого воїна? - Поріг також знизив голос до шепоту.

– Це покарання за непокору. Не його, а Сергія. Хмелі показали, що в них довгі руки.

– Тоді й ми не в безпеці...

Заєць раптом розсміявся щосили, привертаючи увагу новоприбулих. Він махнув рукою, показуючи, що ця веселість їх не стосується. Солдати повернулися до розмови з шинкарем.

– Що це ти тобі так весело? – роздратовано спитав Лівка.

– У безпеці... Теж мені сказав. Ти колись бачив таке, щоб чесний козак міг почуватися в безпеці? Недарма ж ми кажемо "раз мати народила". Але нам не потрібно боятися. Ми потрібні гетьманові. Поки що...

– Для чого?

– Ми билися з вовкозаками.

– А вбили ми хоч більше за одного?

– Це не має до цього жодного стосунку. Коли йдеш проти такого ворога, варто мати у своїх лавах когось, про кого можна сказати, що йому довелося мати справу з небезпекою і все ж таки вирвався неушкодженим». У мене таке відчуття, що Хмельницькому скоро знадобиться кожен хлоп, який не втече на сам голос тих проклятих бестій.

– Але ж ми точно не вирушимо в дорогу наступні два тижні, – зауважив Семен. – Наближається повний місяць, і щоб атакувати вовків, коли вони перетворяться, треба бути дурнішим за власного коня.

– Маю надію, що ти не помиляєшся, – пробурмотів Ілля. – З Хмелем ніколи не відомо.

□□□

Те саме, що так безтурботно висловив Поріг, кошовий отаман сформулював більш обережними словами:

– Чи розумно йти на вовкозацтво, коли місяць досягне повноти? Треба було б почекати хоча б два тижні, інакше ми дійдемо до їхньої січі, коли вони повністю переміненими.

– А ти, Яне, як завжди, вдаєш, що нічого не розумієш! – Хмельницький скочив з-за столу. – У нас є ці російські ченці, і вони можуть зробити вовків нездатними перетворюватися на сильних бестій! Це найбільша з наших таємниць.

– Коли ми зможемо так само піти проти них і на молодик... Нехай тоді волхви ще більше їх послаблять.

– Це неможливо. – Гетьман похитав головою. – Ченці не послаблюють природну силу вовків, вони лише запобігають їхньому перетворенню. Ось чому ми повинні йти якомога швидше. Застанемо чудовиськ зненацька, коли вони найменше будуть очікувати нападу.

– Ти й справді думаєш, Богдане, що вовки нічого не знають про цих волхвів? – коли вони залишилися самі, кошовий отаман заговорив зі своїм старим другом, як робив це в ті часи, коли вони обидва були простими козаками, повними надії та амбіцій, але ще не виділялися над головами побратимів.

– Ченців, Іване, ченців, – рішуче сказав гетьман. – Не смій вживати ім'я старих язичницьких жерців у їхній присутності. Хоча, – додав він тихіше, – мені здається, що це було б для них більш доречно. Хоча ченців, які прибули з сильним ескортом, не можна було сховати, лише кілька людей знають, хто вони такі. Ти тільки розумієш... як воно є – справжній секрет у тому, що знає лише одна людина і навіть сама собі про це не говорить. Ось чому нам треба поспішати. Що готується похід проти вовкозаків, на їхню січ точно донесли, я про це подбав. Перевертні впевнені у своєму, вони захищатимуться, і більше того, вони зберуть усі зграї з власних походів. І це добре, бо краще зловити їх в одному місці в купі, ніж потім полювати на них у степах.

– Але навіщо нам це? — насупився кошовий. — Чому ти так хочеш знищити вовкозаків? Бувало нам і не по дорозі, але зауваж, що вони рідко смикали нас у спокійніші часи. І точно, що менше, ніж татари, з якими ми уклали союз.

– Вовкозаки не дуже мене цікавлять, — стиснув губи гетьман. — Ти маєш рацію, не такі вже вони й утяжливі сусіди, ніж татари. Пам’ятай, однак, що вони не були на нашому боці, можливо, вони не підтримували поляків, але вони завжди були і не за тих, і не за тих. Зрештою, і найголовніше, сам цар вимагає, щоб ми розбили всі січі в Україні. Він ставить подальшу допомогу в залежність від цього, розумієш?

– Чому він так тисне?

– Не вдавай, що знаєш менше, ніж по суті, — грубо відповів Хмельницький. – Зі мною не треба так. У Його Величності Олексія Михайловича достатньо січ і вільних зграй перевертнів. Вони розмножилися на Дону і, кажуть, навіть на півночі гопки грають. Він не хоче поширювати свій протекторат на землі,де їх буде ще більше.

Тетеря зневажливо пирхнув.

– Яке дурне пояснення», — сказав він. – І яке йому діло до тих трьох чи чотирьох більших скупчень вовків тут?

– Можливо, він думав, що оскільки наші козаки поширили вовкозацтво по всій країні, незважаючи кордони, то якби він уклав з нами союз, то зараза тим легше пошириться на Росію?

– Союз? — Кошовий отаман не приховував свого обурення. — Ти щойно говорив про протекторат. Богдане, що ти маєш намір робити? Чи не стачить тієї боярської сваволі, яку ми вже мусимо терпіти? Хіба ти не знаєш, що відбувається з тими з них, хто не любить слухати, і чиї удари від тупих батогів ранять більше, ніж криваві рани?

Хмельницький почервонів, у його холодних очах з'явився небезпечний блиск, такий самий, як тоді, коли в п'яному заціпенінні він схопив шаблю, щоб без вибору рубати будь-кого, хто стане на його шляху. Він останнім часом не пив, або принаймні не напивався, як колись, але його дикі пориви ще далеко не одійшли.

– Тільки не смій говорити такі речі на раді, — прохрипів він. — З мене досить мудрих людей, які краще за мене знають, як діяти і яких союзників вибирати! Цар тисне на мене з одного боку, а султан з іншого, бо хоче позбутися вовкозацтва! І мені доводиться з усім цим мати справу. Перша річ — це раз і назавжди відірватися від Польщі, а для цього мені потрібна і сила, і могутні друзі. Однак поки що все треба робити обережно. Я не збираюся морочити очі польському королю та сенату, прикидаючись левом та ягням, щоб хтось одним словом зруйнував усю мою політику!

– Не бійся. — Ян[12] мало не відступив назад, вражений божевіллям, що сяяло в очах друга. — Якщо хтось і стане тобі на заваді, то це точно не я!

Хмельницький повільно заспокоївся. Він важко плюхнувся на табуретку, підсунув її до круглого столу, на якому стояли глечик і келихи, і налив собі вина.

– Знаю, Яне. Чудово це знаю. Ти можеш зі мною сперечатися, можеш навіть робити щось проти моєї волі, але ти завжди знаєш, коли зупинитися. Однак я також чудово знаю, скільки є тих, хто думає інакше. І від них слід позбутися.

– Або купити, — підкинув отаман.

– Не всіх варто купувати.

– Знаю. – Тетеря помовчав хвилину, а потім, змінивши тон, запитав: – А що ти маєш намір робити з тими трьома козаками Костенка?

– Нехай йдуть з нами. – Гетьман налив вина своєму співрозмовнику, простягнув йому келих. – Вони можуть бути корисними, вони додадуть іншим мужності, бо вони справжні головорізи, квіт молодців. А потім, коли все закінчиться... — він зробив паузу. — Що ж, я був би радий дізнатися, де я можу знайти хорунжого, і подякувати йому за вірну службу.

Кошовий отаман кивнув. Були такі моменти, коли він боявся Хмельницького не менше, ніж Яреми Вишневецького. Але саме такого ведучого зараз потребувала Україна. Однак йому було страшно думати, що після смерті Богдана країною правитиме його син. І з цим, з часом, треба буде щось робити.

Коли кошовий отаман пішов, Хмельницький сів за дубовий, багато різьблений стіл, взяв перо і почав виписувати на папері старанні знаки, час від часу поглядаючи на карту, що лежала поруч з його лівою рукою. Закінчивши, він гукнув:

– Горба!

Старий слуга увійшов через мить.

– Візьмеш цього листа і відправиш гінця до Чигирина. Тимошко все ще має сидіти там.

– На дорогах робиться гаряче, — сказав Горба. – Все більше й більше некерованих куп бандитів та різних мародерів. А якщо лист потрапить не в ті руки?

– Тож я написав його не російською, не польською, а так, як ми з Тимошком домовилися. Без цього, — він постукав пальцем по картці під лівою рукою, — сам диявол не зрозуміє, що означають усі ці маленькі малюночки.

– І напридумували ви такого, — захоплено сказав слуга. — Великий розум у тебе, пане гетьмане.

– Не найгірший. — Хмельницький кивнув. — Але я навчився цього методу від татар. Той пес, Тугай, писав Ісламу Гереджі тільки так. Мені коштувало чимало зусиль, щоб отримати ключ, яким він користувався. А ось цього, — він знову постукав по картці, — ніхто не знає, крім мене та мого сина.

□□□

Повного місяця вона не чекала. Мабуть, у вигляді вовчиці було б легше впоратися в степу, вона могла б ефективно полювати, бо — як вона вже дізналася під час свого першого перетворення — природа хижака виявилася напрочуд сильною, але дівчина не мала сил чекати. Вона також боялася, що тоді за нею пильнуватимуть ще більше, ніж раніше. І ось їй довелося мати справу з молодим вовком, якого поставили на варту біля сараю. На щастя, під час попереднього перетворення вона продумано викопала яму під задньою стіною, накрила її сіном, сподіваючись, що ніхто не перевірятиме. Тепер залишалося лише трохи покопати шматком дошки, щоб прорватися на інший бік. Вона щосили вдарила охоронця по голові важким кілком, який знайшла за сараєм. І далі все було легко. Вона чудово знала дорогу до місця, де палісад близько до землі почав гнити. Маріка лише сподівалася, що діру ще не залатали. Але, схоже, вовкозаки не дуже дбали про укріплення, бо хоча пошкодження мабуть були видні ззовні, ніхто про них не подбав, і гострим очам хижаків було неможливо пропустити щось таке очевидне.

Коли Маріка вислизала з Кирилового двору, їй здалося, що вона побачила рух у вікні, яскравий овал обличчя. Але, можливо, це була справді лише ілюзія, бо ніхто не підняв тривогу, ніхто не завадив жінці дістатися до місця, де у вузькому просторі між будівлями та частоколом зяяв рятівний отвір.

Вона щосили бігла до самого світанку. Задихалася, відчувала біль у всьому тілі, ноги та руки палали, як живий вогонь, але вона не здавалася, кидалася вперед, майже наосліп, аби тільки віддалитися якомога далі від цього місця, де вона зазнала стільки лиха.

Її також гнала в дорогу туга за дочкою, те почуття, яке так раптово повернулося, коли Маріка побачила вовчицю з її дитинчам. Вона завжди уявляла, що вовкозацькі вовчиці народжують потомство за подобою справжніх вадер: швидко, без болю, і в пометі буває до шести цуценят. Тим часом вона бачила, що в цьому конкретному випадку були більше схожі на людей, ніж на тварин. І саме тоді, коли вона це усвідомила, відчула неймовірну відразу до вовчого племені. Треба було піклуватися про власну дитину, турбуватися про неї, а не ставитися до народження дітей як до обов'язку перед зграєю. Проклятий закон, згідно з яким відібрати у воув жінок то віддати їх для розплоду. Як сказали Маріці, не тільки вона сама мала брати участь у оргії тварин, а й усі самки втікачів. Можливо, ці нещасні зможуть з цим погодитися, але вона точно - ні! Вона мала знайти свою дочку, вона мала хоча б ще раз подивитися на її кохане личко. Востаннє, а потім нехай станеться те, що станеться. Найкраще було б, якби Маріку вбили... Навіть якщо її вбив той, хто підім'яв під себе... І чийого імкеі вона не могла згадати.

Маріка роздумувала, чи почалася погоня. Навіть якщо вже помітили її зникнення, це було лише мить тому. Вона дуже сильно вдарила охоронця; якби він був людиною, Маріка була б впевнена, що він мертвий. Вона напала на нього, щойно він встав на варту, тож навіть якби заміна прибула вчасно, вона отримала певну перевагу. Слава Богу, вовкозаки не їздили верхи на конях. Тварини лякалися в їхній присутності, навіть якщо вовкозаки наближалися до них у людській подобі. Принаймні, такі ходили чутки. І це, мабуть, було правдою, бо Маріка не бачила жодного верхового коня в січі. Було очевидно, що тут не тримали собак – після людей вони були найгіршим ворогом вовків. Іноді дівчина бачила кота, кури кудкудакали тут і там, качки валялися в багнюці. У ночі перетворення вовкозаки замикали худобу в сараях та курниках, щоб не спокушатися, а коти зникали, шукаючи притулку в степу.

Так само, як вона зараз…

Маріка зупинилася, задихаючись, стікаючи потом, незважаючи на прохолодний ранок. Туман, що затримався над травою, почав підніматися в променях сонця. Батько казав, що якщо піднімається туман, то буде дощ, або, принаймні, хмари. Однак Маріка багато разів мала можливість переконатися, що з цим по-різному буває. Вона сама не знала, чи воліла б вона йти по сонцю, чи охолоджувати своє тіло струменями дощу.

Дівчина на диво швидко відпочила. Вона мала б радіти цьому, але полегшення від того, що вона не вичерпала сили і тепер могла рухатися далі, супроводжувалося усвідомленням того, що витривалість означає більше, ніж зміцнення тіла.

– Ти вже справжня вовчиця, — гірко пробурмотіла дівчина. – Тільки подивися, і ти зовсім забудеш, що колись була людиною, як і ті нещасні жінки, викрадені з своїх, спочатку зневірені, а тепер такі байдужі.

Різні жінки були в січі: звичайні селянки з українських сіл, дружини та дочки вірменських купців, смагляві жінки, волоські красуні, полонянки з мультанської сторони, а також красиві гостроносі жінки з далеких гір на сході, ще єврейки та татарки, часто з розкосими очима. І все ж усі басьори вовкозаків виглядали так, ніби походять з однієї родини, великої, але нічого спільного не мають, навіть з кров’ю наших найближчих південних сусідів. Лише Кара виглядала як нащадок мешканців Криму, але він був чужинцем у січі, і Міхей недарма назвав його приблудою, коли забрав у хітника зганьблену та зневірену дівчину. Згадуючи ті моменти, вона стиснула кулаки, одразу забувши про дива, які бачила в січі. Вона не дозволить собі знову так образити та принизити себе! Вона не дозволить цьому статися, поки вона ще хоч трохи людина. І наскільки вона була людиною? Наскільки вона зробилася вовчицею? Вона ще цього не знала і навіть не хотіла знати поки що. Буде час подумати, коли побачить... кого?... дочку... Гал... Гальшку! Їй було важко згадати ім’я.

Вона, мабуть, починала розуміти байдужість вовчиць. Вони просто забували про своє колишнє життя. Можливо, з часом їм почало здаватися, що вони завжди належали до ватаги, зграї та січі? А може, це було щось інше? Зараз, окрім дитини був хтось ще, хтось важливий, мабуть... Той, хто дитину сплодив. Чи повинна вона ненавидіти його так само сильно, як калмика? Коли він наповнив її сім'ям, чи відчувала вона той самий величезний біль, змішаний із задоволенням, яке не могло компенсувати страждань? Цей чоловік мав бути десь там, з дитиною. Боже, ну чому Маріка не може собі спам'ятати, який він? Дівчина пам'ятала його запах, але нічого поза тим. Та й те, що пам'ятала, було пов'язане з дочкою. Бо, щоб знайти її, вона мусить знайти і його.

дівчина з побоюванням озирнулася в бік, звідки прибігла. Даремно – адже для переслідування було зарано. Однак вона відчувала хвилю тривоги, що насувалася звідти, наростала, набирала сили, перетворюючись на паралізуючий страх. Якби вовки схопили Маріку... Ні, краще про це не думати.

Вона глибоко вдихнула, а потім рушила вперед. Їй було несподівано важко, ніби думки про січ прикували її до землі. Маріка з важкістю рухала ногами, відчувала, як розривається її серце, як непереборний голос закликає її повернутися до вовків. Мимоволі вона обернулася і почала йти назад, і тоді кроки стали легкими, здавалося, що вона без зусиль пливе в повітрі.

Маріка подивилася на затягнуте хмарами небо.

– Ні! — крикнула вона. – Я не хочу!

Небо мовчало, сіре і байдуже.

– Ні! — цього разу її голос зламався і заскреготів.

Вона подивилася на траву, на рідкі чагарники, на пологі пагорби.

– Ні! Ні!! Ні!!!

Тепер Маріка вже не кричала, а вила, зовсім як тоді, коли зазнавала перетворення.

Вона також відчула пронизливий біль у всьому тілі, світ розмився, а потім набув надзвичайної чіткості.

І раптом невидимі пута тріснули, і Маріка кинулася бігти, не зважаючи ні на що, ні на дивні відчуття, ні на біль. Найголовніше, що вона знову віддалялася від проклятої січі, що її серце перестало рватися назад всупереч її волі, а в голові залишилося лише бажання знайти донечку.

□□□

Павло під акомпанемент сопілки, теорби і малого барабана танцював бойовий гопак.

Вовкозаки дивилися на його показ спритності з мимовільним, але і неохочим захопленням. Хлопець був винятково спритним. У січах вовків не шанували цей вид фізичних вправ, хижаки покладалися на природну спритність і силу. Кажуть, що деякі способи боротьби козаки перейняли від древніх народів, якихось сарматів, аварів та їхніх предків. Скільки в цьому було правди, Міхей не мав уявлення, та й не дуже його це цікавило. Але вправність воїна справляла велике враження. Начебто це був лише танець, для когось, хто не дуже знайомий з боєм, красивий і складний, але всього лише танець. Насправді він містив у собі, мабуть, усе, що повинен вміти справжній воїн. А найважливішим було те, що становило силу славетної козацької піхоти – жвавість, велика сила і дисципліна, завдяки якій непокірні молодики могли підкоритися суворим правилам. У поєдинках частіше за інших саме мешканці Низу билися з присіду. Це дивувало не тільки зовсім незнайомих, недосвідчених супротивників, але навіть тих, хто розумівся на цьому.

В садибі розбійників можна було знайти, мабуть, будь-який вид зброї, що використовували козаки, крім, можливо, кіс, встановлених вертикально, і серпів, бо вони були непотрібні розбійникам. Але не бракувало шабель, палиць, списів, чеканів, буздиганів і навіть старих, але чудових мечів. А полонений, танцюючи, йдучи в присіді, вимахуючи ногами і руками, брав по черзі кожну зброю і показував, що жодна з них йому не чужа.

Розбійники стояли в колі, з рушницями, готовими до пострілу, на випадок, якщо Мелеху спаде на думку кинутися на когось, спробувати щастя втечі. Козак, мабуть, занадто захопився танцем, бо, хоча піт струмками текла по його обличчю, а хайдавери[13] почали липнути до стегон, він невтомно кружляв.

Нарешті не витримав Гуз, присадкуватий розбійник, який зустрічав вокозаків у воротах. Він стрибнув у середину кола і також почав виконувати викрутаси гопака. Інші теж, здавалося, забули про пильність. І так через деякий час майдан заповнився людьми. Збоку залишилися тільки двоє музикантів – на флейті та теорбі, бо Малий Іш, який тримав барабан, приєднався до гулянки.

Жінкам не дозволялося пробувати гопака. Навіть Скапулярій стрибнув у коло, хоча тримався осторонь, явно гірше справляючись, ніж інші.

Міхей уважно стежив за рухами танцюристів, розмірковуючи, коли спільна забава переросте спочатку в штовханину, а потім у бійку, як це найчастіше траплялося. Поки що, однак, козаки обмежувалися спільними танцями та демонстрацією вправності.

– Ну що? – запитав Кирило, нахилившись до вуха товариша. Звуки сопілки були настільки пронизливими, що він мусив підвищити голос. – Будемо тут сидіти з ними чи щось зробимо?

– А що ти хочеш зробити? Я ж казав, що ми мусимо трохи перечекати.

– А потім? Ти й направду хочеш просто так повернутися до січі і визвати Грегорія? Пам'ятай, що його устами вся рада видала на нас вирок. Нам треба щось мати в запасі. Щось таке, що заб'є роти тим, хто проти нас.

Міхей гостро подивився на Кирила. З того часу, як вони покинули січ, мовчазний і слухняний вовк почав мислити самостійно.

– Ти хочеш знайти цуценя хорунжого? Як? Ми не знаємо, де воно, ми навіть не знаємо, чи воно живе. Людські цуценята слабші за наших.

– Правильно. — Міхей на мить замовк, а потім додав: — Так, інакше на нас будуть дивитися, якщо ми приїдемо з виплодком Костенки.

У той момент, коли він вимовив останні слова, музика раптово обірвалася, і прізвище хорунжого пролунало в раптовій тиші, наче постріл.

– Костенко? – Задиханий Скапулярій втупився у вовків холодним поглядом. – Я правильно почув? Ви маєте щось проти Сергія Костенка?

Міхей не втратив самовладання.

– А що, ти його знаєш? – відповів він питанням на питання.

– Скажімо, я про нього чув, – ухильно відповів ватажок розбійників.

– Тільки чув?

Скапулярій підійшов до вовка на півкроку, підвів очі і дивився прямо в очі Міхею.

– Скажімо, не тільки чув.

– Ти служив під ним? – здогадався Грищий. – І не дуже його любиш?

– Скажімо, не зовсім, – підтвердив Скапулярій. – А ви що до нього маєте?

– Ми теж його не любимо.

Решта розбійників з цікавістю слухали розмову. Павло Мелех навіть підійшов ближче, наставивши вуха. Отаман поглянув на нього і негайно закінчив розмову з вовками.

– А ти, солдате? – подивився він на полоненого. – Огидного мундиру позбувся, виглядаєш як личить молодцю, може, хочеш приєднатися до нас? Ти поранив кількох наших, треба це відшкодувати.

Павло відповів ватажку довгим, твердим поглядом.

– Ви і справді захопили мене разом із розбійниками, але я не належав до них. Приєднався, бо вони йшли в тому напрямку, куди я мав іти.

Скапулярій скривив обличчя в посмішці.

– Як ти сказав, що тебе звати, коли ми брали тебе в полон? Мелех? Я правильно пам'ятаю? Павло Мелех? Брат Петра, того самого, який свого часу хотів відсунути Хмеля від уряду?

Полонений не відповів, а отаман продовжив:

– Ти дуже гарно зіграв обурення, коли я зневажив гетьмана. Тільки якось не дуже хочеться вірити, що ти так любиш пана Богдана. Пам'ятаю, що кричав твій брат до черні, коли ми стояли в Чигирині: "Хмельницький такий самий добрий козак, як і інші. Він видає себе за шляхтича, хотів би мати в гербі Абданка, але, здається, забуває, що походить із селян, нічим не відрізняється від звичайного реєстрового". Так казав пан Петро, який сам охоче став би і гетьманом, і князьком. Я вірно кажу?

Павло вперто мовчав.

– Звичайно, правильно, – відповів сам собі ватажок. – Можливо, Хмель про нього забув або зовсім нехтує їм, але мені не здається, що Петро Мелех забув про колишні надії.

Тепер полонений не витримав.

– Нехтує? – пирхнув він. – Скрізь за ним випускає своїх спостерігачів, стежить, з ким він розмовляє, хоче знати, про що.

Він замовкнув, не бажаючи говорити занадто багато.

– Так-так, – повільно промовив Скапулярій. – Тож залишається тільки дивитися, як Хмельницький позбудеться його при першій-ліпшій нагоді. То тому ти кудись їхав? Хочете зірвати якісь плани гетьмана?

– Можливо, – зухвало відповів Мелех. – Це не ваша справа.

Отаман розбійників посміхнувся. У його голосі не було гніву.

– Напевно, ні. Але добре знати, що замислюють люди, здатні замішати у тиглю, яким стала наша змучена земля. Однак я бачу, що з тобою марно торгуватися. Хочеш – скажеш, не хочеш – мовчатимеш. До нас не приєднаєшся, це точно. Принаймні я вже знаю, що з тобою робити. Може, брат заплатить за тебе більше, ніж Вишневецький з Хмелем разом узяті. Як гадаєш? Завтра Малий Іш поїде до… Де знайти пана Петра?

– Останнім часом він сидів у Чигирині, – похмуро відповів Мелех. – Але не розраховуйте на великий викуп. Брат не багач.

– Тоді він поїде до Чигирина і навіть на Січ, якщо буде потрібно. А ти не розказуй дурниць, пане Павло. Ми добре знаємо, що Мелехи не вмирають з голоду.

– Якщо ви мене відпустите, клянуся, що ви отримаєте гроші не тільки від Петра, але й від мене!

Скапулярій знизав плечима.

– Ти знаєш, що я думаю про клятви? Я сам не раз їх порушував, то чому я маю вірити, що інші дотримуються своїх?

Він повернувся до своїх.

– Замкнути нашого дорогого гостя в льосі. Варту біля нього призначить Круха. І без розмов! – перервав він зароджувані протести. – Я не маю бажання слухати ваші скарги. Хто чергує вночі, може виспатися вдень. Це не військові казарми. Але Мелеха треба охороняти вдень і вночі. Він штука хитрюща, а я не терплю сурпризів!

РОЗДІЛ 10

Сергій стояв посеред двору з шаблею в лівій руці. Піт стікав у нього по обличчю і спині, лоскочучи, заставляючи сорочку ліпитися і водночас роз'їдаючи підгоєну рану. Вона ледь-ледь засохла і все ще була дуже чутлива до дотику. Хорунжий з тривогою думав про свою праву руку. Він точно не зможе нею махати, як раніше, добре, якщо зможе націлитися з пістоля, та й то не найближчим часом. Параскева застерігала його навіть не намагатися навантажувати руку. Хоча саме плече не дуже постраждало, але роздроблена кістка лопатки і розірвані м'язи сильно боліли. Крім того, час від часу Сергія ще мучила лихоманка.

– Гоїться, гоїться, — бурмотіла тоді стара, подаючи йому настій липи з медом. – Потрібно терпіння. А вам, соколам, тільки б літати степом, не зважаючи ні на що. Тільки коли комусь крило підвернеться, коли воно зламається, бачить такий, що людська доля – це не тільки махання шаблею, смакування вітру, сонця і дощу.

– І крові, – незмінно додавав він.

– І крові, – повторювала знахарка, кривлячись з огидою, і її зморшкувате обличчя тоді здавалося ще старішим, ніж зазвичай. – Але як тільки крило заживе, одразу ж вам би лише вирушити в поля, шукати слави.

Вона мала рацію. Хоча Сергій був ще слабкий і втомлювався до смерті, ледь кілька разів змахнувши шаблею, хоча рана боліла, він уже починав сумувати за свободою, просторами степів, запахом багаття і підгорілим під час смаження м'ясом, приправленим через брак солі порохом і травами. За видом широкого Дніпра, запахом свіжезловленої риби, шумом води, що ламається і падає з високих порогів, за галасом битви і шумом корчем, військовими показами спритності на майдані. За товаришами, про яких він не знав, чи ще побачить їх серед живих, за скрипом возів табору, коли козаки вирушають на війну, за криками командирів і наріканнями простих воїнів.

І навіть коли він дивився на свою донечку, не покидала його туга за колишнім життям. Водночас він усім серцем кохав Гальшку і прагнув свободи. Він знав, що доки не одужає і не знайде для малечі належного догляду, не має права її покидати.

З іншого боку, його серце стискало жаль, коли він думав про Марику. Він знав, що таке сильне бажання повернутися до колишнього життя нерозривно пов'язане з сумом після втрати дружини. Він її більше ніколи не побачить, а навіть якщо і побачить, то, можливо, виявиться, що цього зовсім не хоче. Про жінок, викрадених вовкозаками, говорили по-різному. Казали, що вони ставали зовсім іншими, ніж раніше, але якими саме, ніхто точно не знав.

Однак, зважаючи на те, що вони запекло боролися на захисті зграї, не могли залишатися людьми. Чи спіткала Маріку подібна доля? Або вона обрала смерть, бо могло статися і так.

Сергій прокидався вночі зі стогоном, навіть наяву бачачи чужі очі і віддалену постать жінки. Тільки коли вона повільно розчинялася в темряві, він розумів, що це був лише черговий кошмарний сон.

А Гальшка, здавалося, росла на очах. На поживному козячому молоці та протертих через густе сито супах, приготованих Параскою, вона набула рум'янцю, живі оченята блищали цікавістю до світу, вона вже починала простягати ручки за хлібом, коли знахарка їла, тримаючи малу на колінах. Вона також щоразу отримувала шматочок, вкладала його з повагою в рот і смоктала з заплющеними повіками, пізнаючи новий смак. А стара танула, ніби на її очах відбувалося диво.

Час від часу до хати приходили люди, то за відваром, щоб зняти біль, то за травами від інших недуг, а то й просто за порадою. Параска терпляче вислуховувала кожного, допомагала кожному, але й здирала з селян все, що могла, чи то грошима, чи то плодами землі та тваринами.

– Нехай платять, — знизала вона плечима, коли Сергій запитав, чи вона не має жалю до людей. – Війна якось оминає ці місця, голод не такий, як деінде, а ми теж мусимо з чогось жити.

– Скоро я зможу полювати, – сказав хорунжий. – Семен залишив легку гвинтівку, таку, яку можна підняти однією рукою і притулити до будь-якої гілки, щоб добре прицілитися.

– І добре, соколе, – задоволено відповіла вона. – Краще мати більше, ніж менше. – З упертою бабою не було про що розмовляти.

Сонце палило нещадно, здавалося, що воно зовсім не слабшало, хоча вже давно пройшло полудень. Костенко встромив кінчик шаблі в землю, важко опершись на неї.

Перш ніж ліва рука стане такою ж спритною, як колись права, мине чимало часу. На щастя, старий Прогирій в дитинстві навчав Сергія битися обома руками, намагався якнайкраще тренувати ліву руку свого улюбленця. Потім хорунжий деякий час пам'ятав, щоб не виходити з практики, але зрештою занедбав це, бо кориснішим за фехтування лівою рукою виявилося тримати в ній самопал і стріляти, коли, йдучи в атаку, в правій руці стискав улюблену шаблю з дамаської сталі – на вигляд звичайну чорну шаблю, насправді зброю, щоправда, не найлегшу, але зручну, як рідко яка. Вона була чудово збалансована і мала дуже міцне лезо. Не один шолом розрубав нею, проколов не одне серце і відрізав не одне вухо в поєдинках. Вона мала просту оправу, не зроблену у східному стилі. Міцна рукоятка захищала руку, так само як і досить довгі ходи ефесу, а сталеві вуса, що виходили в бік леза, могли зачепити і зламати клинок супротивника.

Параска вийшла з дому, тримаючи на руках Гальшку. Мала, випрямившись, оглядалася на всі боки. Побачивши батька, вона простягнула ручки і солодко загукала.

– Ні, люба, – сказала знахарка. – Тато мокрий, як мішок вівса на дощі.

Гальшка вигнула губки в підковку, побачивши, що її не підпускають до батька, але одразу ж посміхнулася, коли бабуся дістала з-під фартуха дзвіночок і пролунав сріблястий звук. Дитина одразу ж схопила червону мотузку і почала з задоволенням трясти іграшкою.

– Я налила води в відро за будинком. Вона вже напевно нагрілася, бо сьогодні сонце добряче пече. Іди вмивайся. Горщик, щоб ти міг облитись, теж там знайдеш.

– Нагрілася? – Сергій скривився. – Я б краще облив голову холодною…

– Холодна вода не найкраща для твоїх ран. Шкіра потріскається, заніміє, може тебе схопити судома за руку, все напружиться і нещастя готове. Адже минуло лише два місяці, відколи ти до мене завітав. Короткий час, хоча тобі, мабуть, здається, ніби минуло десятки років. Але тіло не обдуриш... – Вона схопила за руку малу, яка намагалася засунути до рота дзвіночок разом зі стрічкою. – Так, тіло не обдуриш! Іди вже, вимийся, поки піт не почав виїдати рану!

Сергій засміявся.

– Ти дбаєш про мене, як найкраща мати, – сказав він, йдучи до будинку. Він поставив шаблю до стіни і ще раз обернувся до знахарки. – Ти як мати, як дружина відразу після весілля. Знаєш, якби ти була молодшою, Параско, я б, мабуть, одружився з тобою!

– Не кажи дурниць, – гримнула стара, але почервоніла від задоволення. – Я роблю все це не для тебе, змій повітряний, а для цієї дитини.

– Так, – продовжував хорунжий, – я одружився б з тобою хоча б тому, що ти вмієш піклуватися про дітей! Ти сувора і колюча, до тебе важко підійти, але ти маєш добре серце, як мало хто. І, мабуть, навіть зараз сильний хлопець міг би розпалити в тобі вогонь!

– А ти підеш! – Вона схопила ганчірку, що сушилася на ганку, і кинула її в козака.

Той пішов за будинок, голосно сміючись. Але коли зник за рогом, на його обличчі з'явився сумний вираз. Навіть якби Параска була готова до шлюбу, а він дійсно хотів одружитися, він нічого не міг зробити. Адже він навіть не знав, чи жива його дружина...

Треба буде запитати якогось священика, що відбувається, коли вовкозаки викрадають чиюсь дружину. Чи до кінця своїх днів такий нещасний має сидіти самотній, задовольняючись лише коханками?

Він одразу ж засоромився цих думок. Невідомо, що там з Марікою, її сліди в степу ще не поросли травою, а Сергій уже розмірковував, що з собою робити. Вона, мабуть, довше б за ним сумувала.

І в цю мить весь жаль і туга, що ретельно придушувалися, повернулися до нього, вириваючись із стиснутого серця двома солоними струмками. Він одразу вилив собі на голову кухоль води, а наступним плеснув собі прямо в обличчя, щоб приховати сльози від самого себе.

□□□

Вона дивилася на розкидані навколо закривавлені трупи і повільно збирала думки.

Все сталося так швидко, що вона не могла точно пригадати послідовність подій.

Маріка натрапила на цих людей зовсім несподівано, коли вмивалася біля повільного струмочка, що витікав з-поміж каменів у великій ямі і зникав десь у траві. Вона була так само здивована, як і група чоловіків, але ті, досвідчені воїни, відразу отямилися. Перш ніж вона встигла збагнути, її оточили регочучі козаки. Їх було шестеро. Вони зіскочили з коней і утворили коло навколо здивованої жінки.

– Дивіться, що нам трапилося! – вигукнув один, з обличчям, спотвореним погано зрощеним шрамом, що тягнувся від лівого ока через щоку аж до шиї. – Чи думали, хлопці, що нам пощастить посеред пустки розважитися з дівкою?

Йому відповів гучний, паскудний сміх товаришів.

– Давайте її сюди – крикнув воїн, що стояв за спиною дівчини.

І відразу втілив свою думку в життя, схопив Маріку за плечі, притиснув до себе так сильно, що вона відчула на сідниці його чоловічу гідність, що набухала в широких хайдаверах. По тілу дівчини пробіг дриж огиди.

– Їй подобається, хлопці! – вигукнув нападник, обдуваючи голову жертви диханням, що смерділо цибулею і зіпсованими зубами. Він міцно обійняв Маріку, і до смороду з рота додався сморід немитого тіла. – Давайте, робимо свою справу, чи хочете дивитися, як я це зроблю сам?

Той, що з шрамом посміхався, неспішно наближаючись.

– Що, дівко? – сказав він хрипким від збудження голосом. – Хочеш спробувати, як це роблять справжні хлопи?

Маріка тремтіла в тісних обіймах того, що стояв позаду. Козак зі шрамом раптом стрибнув, накинувся на неї, смикнув сорочку, яка з тріском розірвалася, і схопив брудною, шорсткою лапою білу грудь. Маріка почула, як інші ковтають слину, побачивши це.

– Поспішай, Гарлук, – почула вона голос збоку. – Інші теж хочуть.

– Заткни пельку, Ломка! – буркнув розпусник. – Всім вистачить. Ти все одно спробуєш в кінці, а зараз йди посцяти, а може, і посрати десь у кущах, щоб не пахло, бо це трохи затягнеться.

Гарлук показав козаку, який тримав Маріку, щоб той кинув її на землю, а сам розв'язав шнурок на шароварах і опустив їх до колін. Перед очима дівчини з'явилася чоловіча гідність в стані готовності.

Це вже було занадто. Вона рвонула назад, і в той же момент нападник, який її тримав, вирішив виконати наказ товариша. Маріка впала, з силою перекинулася через плече. Коли вона встала, світ знову став чітким, як тоді, коли вона вирвалася з-під заклику, що лунав із січі. Жінка вже не відчувала страху, тільки гнів і ненависть. Чоловіки здивовано дивилися, як замість того, щоб намагатися втекти, полонянка спочатку повільно, а потім все швидше наближалася до них. Першим на її шляху став той, що мав шрам, все ще з опущеними хайдаверами, але з витягнутим шаблею. Маріка стрибнула на нього. Пролилася кров. Потім світ огорнула кривава імла, до вух дівчини долинали лише крики, спочатку гніву, а потім жаху.

А зараз вона дивилася на розірвані шиї, на вирячені, скляні очі, в яких перед смертю вираз подиву боровся за перевагу зі страхом. Жінка злякано скорчилася, з недовірою дивлячись на оголений торс наймолодшого з козаків – у молодика був з'їдений весь бік. Неможливо, щоб вона... Сама вона була вся вкрита кров'ю, але не відчувала голоду в шлунку, натомість там оселилася нудотна важкість.

Вона відвернулася від жахливого видовища, нудота тяжко смикнула її. Маріка заплющила очі, щоб не бачити, що виливається з неї. Виходило, що вона стала вовчицею. Але ж вона не бачила, щоб поза часом Повного Місяця вовкозаки харчувалися - як тварини - свіжим м'ясом, до того ж людським. Що з нею сталося?

Хитаючись, вона підійшла до струмка. Стала над повільною водою, намагаючись побачити своє відображення. Марно — воно було занадто слабким, а до того ж сіра степова земля ніби всмоктувала в себе всі образи, ніби вона знаходилася не на долоні глибоко під водою, а на добрих чотири сажні.

Маріка похитала головою, занурила в струмок закривавлені руки і почала їх гарячково мити. Вона набрала піску з дна і почала терти пальці, не зважаючи на те, що гострі дрібні камінчики пошкоджували шкіру. Вода замутилася, тож дівчина піднялася вище і підставила руки під краплі, що падали з невеликої висоти.

Боже, як важко змити кров... А як легко її пролити... Вона подумала про свою донечку – Боже, як важко захистити маленьке створіння... А як легко його знищити... І про того, хто колись був її чоловіком – Боже, як важко зберегти любов... А як легко вона, здається, приходить...

Жінка здригнулася. Все ще не могла згадати його обличчя чи ім'я.

То як же вона їх знайде? Важко. Буде ходити від села до села, спостерігати за людьми. Маленьку вона точно впізнає... Якщо та ще жива...

Вона почула стогін, обернулася, готова до бою або втечі. Але це був лише один із козаків, який відкрив рота і хрипко дихав. Якимось дивом він ще був живий, незважаючи нарвані жили на шиї та розірваний живіт.

Маріка повільно підвелася, підійшла до вмираючого. Це був Гарлук. Він дивився на неї очима, сповненими страждання і німого благання.

— Ти хочеш, щоб я тебе добила? — вгадала вона.

— Тттаккккх — прохрипів він. З його рота потекла кров. Він закашлявся і жахливо застогнав, охоплений болем, що йшов з нутрощів.

Дивно, але думка про те, щоб встромити шаблю в груди цього чоловіка, не викликала в жінці жодних почуттів. Вона озирнулася, підійшла до самого центру низини і вирвала з землі встромлений клинок. Повернулася до козака, притулила вістря шаблі до його грудей. Той заплющив очі, готовий з полегшенням прийняти смерть.

– Ні! – раптом сказала вона, відкинувши зброю подалі від себе. Вона відчула пекучу ненависть у серці. – Подихай, негіднику! Ти заслужив на це! Скільки невинних дівчат, скільки жінок плакали через тебе?

Він розплющив очі. У його зіницях вона побачила ненависть, схожу на свою.

– Так, подихай, – повторила вона. – Скільки б ти не здихав в муках, це буде занадто мало за твої злочини.

– Прокля… – прохрипів він, не зважаючи на кров, що текла з рота, – я проклинаю тебе!

– Запізно! – засміялася вона. – Я вже настільки проклята, що твої мізерні бажання нічого не можуть мені зробити.

– Хто ти? – прошепотів він.

Маріка замислилася.

– Не знаю, – тихо відповіла вона. – І, можливо, не хочу знати. А тепер здихай.

Вона відвернулася і пішла до струмка, щоб продовжити обмиватися. За її спиною козак хрипів і обзивав її. Жінка відчувала його злість, але була байдужа до неї.

– Нехай здихає, – сказала вона собі, занурюючи пальці у воду.

А потім раптом випросталася, обернулася на місці і повернулася до вмираючого. По дорозі підняла шаблю. Перш ніж козак встиг зрозуміти, що відбувається, на нього спала темрява, а відрубана потужним ударом голова покотилася набік.

□□□

Невеличкий льох, в якому закрили Павла Мелеха, був викопаною в землі ямою, викладеною розпиляними вздовж брусами і забезпечена солідними дерев'яними дверима, окутими залізом, що були покладені пласко зверху і становили стелю тюремної камери.

Вона не становила суцільної поверхні, у ній були прорізані шпари, щоб повітря могло досягати вузької нори. Ляда була зачинена потужним брусом, що тягнувся далеко вбік, до засува, розміщеного на такій відстані, що в'язень ніяк не міг до нього дістатися, навіть якби якимось дивом просунув руку в одну зі щілин. Раніше все це було закріплено великим навісним замком, але він заржавів, тому тепер у засув вставляли або дубовий кілок, або якийсь шмат заліза. Над усім цим клали невеликий дашок, щоб під час дощу вода не заливалася всередину і охоронцям не доводилося промокати до нитки. У спеку всередині було нестерпно спекотно, в холодніші дні холодно, а коли йшов сильніший дощ, було ще й сиро, бо з боків просочувалася вода, і повітря всередині завжди було нудотно задушливим.

– Гей, ти! — знову долинув з льоху свистячий шепіт.

Міхей удав, що не чує. Голос на мить замовк, але не здавався.

– Гей, ти! Підійди ближче! Якщо ти вовк, ми домовимося.

Міхей зневажливо стиснув губи, нічого не кажучи.

– Добре, — сердито сказав Павло. – Я знаю дещо, що може тебе зацікавити, і дуже сильно. Я знаю дещо про твоїх побратимів з Гилевської січі, але якщо ти не хочеш слухати...

Цього разу Вовкозак не залишився байдужим. Він припав до ляди.

– Кажи!

– Ти й справді вовк?

– Вовк. Хочеш сам дізнатися, очікуючи Повного Місяця, чи повіриш мені на слово?

– Вірю, вірю, — пробурмотів Мелех. – Хто при здоровому глузді зізнається, що є вовкозаком серед людей?

– Тоді скажи мені, що ти маєш сказати.

– А ти мене звільниш?

– Ні!

– Навіть якщо те, що ти можеш почути, визначить долю твоїх співвітчизників?

Міхей завагався.

– Я дав слово Скапулярію, що буду охороняти тебе, як зіницю ока. Він вимагав цього, бо не довіряв мені.

– Що означає для вовка обіцянка, дана людині? — глузливо запитав Павло.

Міхей люто загарчав. У цьому було стільки гніву та погрози, що Мелех відійшов від дверей.

– Наше право одно, — в горлі Міхея все ще щось булькало.

– І хіба благо січі не є найважливішим?

– Так», — твердо відповів вовкозак. – Тільки порушивши слово, ми ставали б ніким. Ми не такі, як люди. Ми не можемо цього зробити.

Мелех замовчав. Він не очікував такого повороту подій. Зрештою, цей перевертень нічого не винен розбійникам.

– І що, ти б захищав життя Скапулярія з такою ж відданістю, як когось з власної зграї?

– Мені байдуже до цього покидька, — пирхнув Міхей. – А стане мені на заваді, випущу йому кишки.

– Тож я не розумію...

– Я дав слово, — перебив вовкозак Мелеха. – Він вимагав цього. Він знає, що ми не порушуємо клятв.

– Навіть якщо від цього залежить добро зграї та всієї січі?

– Не дражни мене, чоловіче! Я ж тобі вже казав, що ми не порушуємо клятв!

– Щось мені підказує», — глузливо сказав козак, — що доведеться тобі цьому навчитися, інакше не виживеш.

Міхей відчув, як у ньому наростає гнів. Йому хотілося вибити клин, відкрити льох і розірвати цього негідника голими руками. Однак він опанував себе. Якщо він колись мав взяти на себе керівництво січчю, йому довелося навчитися справлятися з природною імпульсивністю та жорстокістю вовків. Як і Грегорію. До таких речей, як ця розмова, треба підходити холоднокровно, використовувати свій розум і приборкувати свої жорстокі думки та бажання.

– Слухайте уважно, пане козаче, – повільно промовив він, розтягуючи кожне слово. – Можливо, ви вважаєте, що ми, вовки, схожі на тих лісових та степових звірів, яким потрібна лише кров, які полюють зграями, а потім б'ються за кожен клаптик добичі. Ні, пане козаче. Ми відрізняємося від людей, ми не розуміємо один одного. Але ми можемо мислити так само добре, як і ви. Розумієте? – Йому відповіло мовчання, тож через мить він продовжив: – Оскільки ти почав говорити про загрозу для Гилевської січі, це означає, що з якоїсь причини ти хочеш, щоб я, а отже, й інші вовки, дізналися про це. Оскільки ти їхав з тими розбійниками до Гилевщини, можу здогадатися, що ти прямував до садиби вовків. Хто тебе послав і чому, чи зробив ти це з власної волі, я не знаю і мені байдуже. Ти точно не розраховував на значний прибуток, бо вовкам байдуже до золота та цінностей, і все, що ми потрапляємо під руки під час наших походів, ми одразу обмінюємо на зброю та інші необхідні речі. Можливо, тому ми досі залишаємося з тобою в такому спокої, бо людська жадібність не обернулася до нас. Чи я правий?

Цього разу йому відповів невизначене бурмотіння.

– Отже, пане козаче, з якої причини ви хочете нас попередити. Що ж, попереджайте.

– Збожеволів, – пирхнув Павло. – Отак, ні за що, задурно хотів би? Якщо мене випустиш, скажу, якщо ні…

– Мовчи вже! – прошипів Міхей, ледве стримуючи себе. – Я тебе не випущу, це точно. Однак, можу витягнути тебе з льоху просто зараз, заткнути тобі рота і в першому ж порожньому будинку, а їх тут чимало, як слід помучити. Чи варто втрачати пальці, очі та всі кінцівки одну за одною, щоб зберегти в таємниці те, що хотілося тобі розкрити? Це було б дурістю. Навіть для людини.

– Ти цього не зробиш, – посміхнувся Мелех. – Ти ж дав Скапулярію слово…

– Я дав слово, що буду тебе пильнувати, – різко відповів Міхей. – Але я не обіцяв, що вранці він знайде тебе в одному шматку чи взагалі живим. Вибирай.

– Якщо ти хочеш витягнути мене звідси, я почну кричати.

– Тоді ти одразу помреш. А ти ж цього не хочеш, чи не так? Вибирай, кажу, або ми закінчимо розмову, і я переходжу до справи.

Павло важко зітхнув.

– Добре, – сказав він, подумавши хвилинку. – Тож послухай, що мій брат, Петро Мелех, наказав передати твоїм вовкам. Ти маєш рацію, я їхав до вас як посол. І я розраховував на те, що ви поставитеся до мене як до посланця.

□□□

Вони йшли довгою колоною – на чолі якої йшов великий кавалерійський загін, завданням якого було розвідати маршрут і вислати патрулі. Потім під звуки барабанів, дудок та шаламаю[14] йшли козаки зі своїми таборами. Серед мас добірної піхоти виднілися тяглові коні та важкі воли, що тягнули гармати.

Оточений ескадроном солдатів, одягнених у дивні, як для драгунів, світло-зелені мундири, їхав великий віз на міцних дерев'яних колесах, покритих червоною тканиною із золотими візерунками, натягнутою на високих балках, прикріплених з боків. Усередині були ченці, які постійно молилися. Навіть вночі, під час відпочинку, звідти чулося тихе бурмотіння, тихіше, ніж вдень, бо голос належав одній людині – ченці, мабуть, чергували,змінюючись по одному.

Вдень голоси тих, хто молився, найчастіше заглушав всюдисущий гамір. У поході чулися прокльони офіцерів та унтер-офіцерів, тут і там виривалися пісні, іноді охоплюючи всю колону, як та тужна мелодія, що прийшла звідкись із глибин Росії та знайшла свій дім серед братів-козаків:

Вийду з конем у поле, коли ніч,

Щоб побачить силу зірок віч-на-віч,

Тільки я і кінь,

Де ночі тонь,

Тільки я, ніч і вірний кінь.

Бог насипав іскор в небеса,

Може це ангелів сліз гроза?

Тільки я та кінь,

Крізь нічну глибінь

хочу плисти я,

коли кінь піді мною гуля.

Пісня неслась по рядах, в одних пробуджуючи приємні спогади про теплі, літні ночі, проведені в сідлі, у інших занурюючись у душу, мов важкий камінь, коли вони згадували свої рідні села та поля, занедбані під час кривавого повстання. Пісня мала силу, яка майже нікого не залишала байдужим. Голоси, налаштовані у співі біля багаття, змушували полотно великого воза злегка відхилятися, ніби подорожні ченці хотіли послухати слова. І пісня піднімалася на тон вище, вириваючи себе з сердець зворушеною:

Підем ми на край, де поля,

Подорожні ми з коником два,

У колосся моря,

Сонця пил підійма

З променистих світанків гуля.

Я хочу хоч раз подивитися,

Як у полі світанок сія,

Брусничний світанок,

Ковток холодної води,

Поки ніхто не прокинувся в селі[15].

Але козацька душа не любить сумувати. Ледве закінчилися куплети пісні, як якийсь співак одразу ж заспівав, і найближчі вояки підхопили:

Наллємо, браття, меду в кришталеві чаші,

Щоб кулі минали, шаблі щадили голови наші й серця.

Щоб Україна не плакала за нами,

Щоб наша слава, слава молодців, років багацько цвіла[16].

І один за одним підохочені полки підхоплювали знайому мелодію, рушали швидше, підбадьорені жвавим ритмом пісні.

Полотно на возі опустилося, і монотонне бурмотіння набрало сили.

Семен і Лівка їхали в кінці загону кінноти.

– Галас такий чинимо, ніби пекельні війська з-під землі виповзли, — скривився Пастух.

– Чого ти хочеш? Хлопам треба додати собі мужності. На вовків йдемо, це ж не якісь гусари, драгуни чи німецька піхота під командуванням пана Конєцпольського чи якогось іншого полководця. Вовкозаки — справді небезпечний ворог. Вони не знають милосердя, вони не знають страху.

– Вони не жорстокіші за російських панів, — відповів Лівка.

– Але ж солдати бояться перевертнів більше, ніж Яреми. Ти дивуєшся їм?

Пастух здригнувся.

– Ні, не дивуюсь. — Він помовчав на мить, перш ніж сказати: — Я думав, Хміль піде з нами. Він має військові власного духу додавати.

– Він що - дурний? — густо сплюнув Поріг. — Він призначив командиром полковника Коромана, якого ненавидить. Мабуть, отаман раніше протистояв йому в раді. Якщо похід буде успішним, гетьман припише собі її заслуги, якщо не вийде, принесе Коромана в жертву. У будь-якому разі, отримає те, що хоче. А крім того, у нього, мабуть, є важливіші справи в Білій Церкві. Мабуть, до нього мали приїхати бранденбурзькі посли. Старий лис замітає своїм султаном на шапці на всі боки.

– А замітає – погодився Пастух. – Коли все це починалося, я розумів, за що ми боремося і чому ми пішли проти польських і російських панів. Але тепер я не можу в цьому розібратися.

– Я теж, – пробурмотів Семен. – Може, тільки Ілля щось з цього розуміє, бо він найрозумніший з нас. Але замовкни вже. Краще тримати рота на замку. Раніше ти знав, що і кому казати. А тепер стало тісно від вошей, готових смоктати кров тих, на кого можуть донести. Звідки їх так багацько?

– Вони завжди були серед нас, – тихо відповів Лівка. – Тільки коли спокійно, коли ніхто не прислухається до них, вони мусять таїтися. Ти знаєш, як це буває: на чистому тілі воші не виживають, але тільки-но з’явиться трохи бруду, вони одразу на тебе накидаються.

Поріг зітхнув. Він не любив таких думок, які останнім часом все частіше навідували його. Чи не починав він старіти? Раніше він не думав, хто, що і чому робить.

Якщо хтось заважав йому, він діставав шаблю і виголював такому вуха, а то й з життя. І зараз він не замислювався б ні на мить, чи рубати, чи відштовхувати сміливця, але коли наставали спокійніші часи, він починав думати. Можливо, наближається смерть і він повинен якось до неї підготуватися? Кажуть, що деякі люди передчувають свою смерть. Чи це стосується саме його? Він похитав головою, потягнувся за флягою, прив'язану до лука сідла. Міцне грецьке вино ніби змивало гіркоту, що залишилася на язиці та в горлі. Що там для козака смерть! Краще вона, ніж довге життя в постійному страху.

– Шкода було б, однак, Коромана, якби в нас нога підломилася, – сказав він, щоб відволіктися на щось інше. – Він хороший вождь.

– І людина хороша, з костями, – додав Пастух. – Дбає про військо, як мало хто. У країні голод, а ми маємо що їсти, хоча полковник забороняє грабувати. Коли ми забирали провізію, то тільки у багатіїв, а не у бідних хуторах, як це було під Дорошенком.

– За це його не люблять старійшини, – зауважив Семен. – Бо, як зараз, на їхніх землях воліє військо набирати. Під таким було б радісно воювати, якби не те, що ми йдемо на вовкозаків.

– Так, ти правий. Слава невелика, а голову втратити легко.

Вони їхали далі, стремено біля стремені, занурившись в думки.

РОЗДІЛ 11

Грегорій, лежачи на твердих нарах, прислухався до звуків ззовні. Наближався час Повного Місяця, до того ж час спарювання для семи вовків, тож січ готувалася до важливих обрядів. У такі моменти старий отаман заздрив людям їхній здатності до розмноження. У них здорова самка могла практично в будь-який момент завагітніти від здорового самця. Напевно, тому люди так мало дбали один про одного, не вагалися вбивати за найменші суперечки, мстилися не тільки винуватцю нещастя, а й усьому його роду. Якби вовки поводилися так само, жодна січ не вціліла б. І без цього взаємні чвари у страхітливий спосіб зменшили їхню чисельність.

– Гурда повернувся, — повідомив вартовий.

– Давай його сюди. І нехай до мене прийде Кошко.

Грегорій встав, потягнувся. Він уже відчував скутість суглобів, спальне місце з дощок, колись зручне, починало тиснути на старі кістки. Мабуть, час змиритися з віком і думкою, що незабаром з'явиться претендент, який переможе його і перейме владу. З подивом отаман виявив, що думає про це без жалю. Життя його втомило. Він народився ще в ті часи, коли на землі, населені вовками, почали прибувати перші поселенці, втікачі з-під ярма польських і руських панів, татарські біженці з ханства.

Можливо, не перші, бо вже раніше просочувалися люди, але вони селилися далеко від вовчих січей. Ніщо тоді не віщувало, що вони стануть загрозою для перевертнів. Самі люди пізніше вигадали казки про те, як вовкозаки вторглися в землі, давно зайняті ними. Адже навіть саму назву "січ" вони перейняли від тих, кого тут застали. Коли стало ясно, що приплив поселенців може виявитися небезпечним, вовкозаки деякий час підтримували прагнення польських королів, сподіваючись, що завдяки їхньому заступництву вони зможуть назавжди відірвати для себе якийсь шматок країни, а може, навіть, щоб правителі забороняли своїм підданим селитися тут. Марно.

Хоча великий воїн Стефан Баторій зобов'язався за допомогу, надану у війнах з Москвою, врегулювати місцеві справи, він помер, не встигнувши втілити свій задум у життя. А потім прийшов Зигмунт, затятий католик, який вважав вовкозаків породженням сатани, незважаючи на допомогу, надану йому у війнах з московитами, не зважаючи на те, що перевертні також вірять в одного і того ж Бога, хоча і славлять його по-своєму. Саме тоді їх вперше назвали вовкозаками. До повстання Хмельницького вони не втручалися, як і до попередніх заворушень.

Це були не їхні справи. Нехай люди мордують людей, нехай слабшають, а оселі перевертнів повинні залишатися непохитними попри всі бурі. Колись у них було багато січей, та вільні ватаги, не пов'язані з великими зграями, гуляли по просторах України. Як раз це він ще досконало пам'ятав.

Вовки жили довго. І це, подібно до їхньої таємничості та не бажання до довіреного зближення, людей дражнило. Грегорій вже якийсь час роздумував над тим, це оце їхнє довголіття, благословення, що допомогало у виживанні, не зробилось би їхнім прокляттям.

Пам'ять про минулі часи заважала змиритися з тим, що надходило.

Світ навколо змінювався все швидше, вимагав кожен раз нового погляду на важливі справи. Люди вмирали у віці, коли вовк тільки вступав у найактивніші роки, їхнє існування здавалося марним і коротким, але завдяки цьому їм було легше проходити через зміни – старі, зашкарублі погляди природним чином поступалися місцем новим, коли покоління, звиклі до старого, вимирали, а перед тим втрачали значення, поступаючись місцем молодим. Вовки мусили справлятися інакше, їм, безперечно, було важче...

Роздуми перервав прихід Гурди. Вовк кивнув головою отаману, після жесту запрошення сів біля нар, зітхнув. По ньому було видно втому.

– Що з нею? – запитав Грегорій.

Гурда мовчав хвилину, перш ніж відповісти.

– Нічого подібного я ще не бачив. Наздогнати її не вдалося, та й це не наше завдання, бо ви наказали лише спостерігати за нею. Золко і Рюмен все ще йдуть за нею, але це важко. Дівчина біжить швидко, як перемінений вовк. Спочатку ми могли знайти її лише по слідах, перш ніж наблизилися, але це коштувало чимало зусиль. Добре, що Рюмен має хороший нюх, бо він вловлював слід там, де трава вже встигла піднятися.

– Кажи вже, що з нею.

– Одне можу сказати напевно: не хотів би зустріти її в бою. Ми знайшли трупи шести людей, кремезних козаків. Вони виглядали так, ніби їх наздогнала зграя голодних вовків.

– Це вона?

– Ніхто інший. Це було біля водопою. Мабуть, вони її підстерегли і хотіли розважитися. І розважилися востаннє в житті… Що з нею, отамане?

– Зараз дізнаєшся. – Грегорій подивився на двері. – Прийде Кошко, ми його запитаємо, бо він мав прочитати старі сувої, згадати давні оповіді. А поки що випий.

Він поставив перед Гурдою глечик пива і кухоль. Вовкозак присмоктався прямо до глечика, не перериваючи пиття навіть тоді, коли до кімнати увійшов Кошко. Лише випивши посудину, він подивився на старого.

– Розповідай, – наказав Грегорій.

Гурда повторив те, що щойно сказав отаману, а Кошко слухав з нерухомим обличчям.

– І що ти на це скажеш? – запитав Грегорій, коли Гурда закінчив.

– Я ж уже вам казав. – Кошко знизав плечима. – Вовк, передаючи їй свою душу, наділив самку силою не меншою, ніж наділив би іншого вовка. Не дивно, що вона стала сильною, як вовк.

– Але чи може вона бути сильнішою за вовка?

– Звідки мені знати?

– Я до тебе звертаюся за порадою! – роздратовано кинув отаман.

– Ти наказав прочитати сувої, пробудити пам'ять, але я нічого певного не знайшов і не згадав. Єдине, що я знаю, це те, що так не повинно бути. Для вовка передача душі – це лише збільшення сил, але це не пов'язано зі зростанням могутності. Скільки вовків віддали тобі Неназвану? Десять? Двадцять? А ти не настільки сильніший за молодого самця. А як щодо неї… Невідомо…

– Вона їх страшенно пошматувала, – втрутився Гурда. – Якби не відсутність слідів вовчих лап і те, що до повного місяця ще багато днів, я б подумав, що це перемінений вовк, а не звичайна вовчиця.

– Бо це не звичайна вовчиця, – пробурмотів отаман.

– Погано сталося, що ми її відпустили, – сказав Кошко. – Невідомо, що з цього може вийти. Краще було б убити таку, а ти, отамане, хотів, щоб вона народила цуценят. Можливо, і краще, що вона втекла.

– Що я дозволив їй втекти, – поправив його Грегорій.

– Ти дозволив… Ти дивно поводишся. Спочатку ти звільнив Кирила з Міхеєм, а тепер не перегородив їй шляху. Чому?

– Чому я випустив тих, ти прекрасно знаєш. У нас немає хорошої крові, яку можна марнувати. Досить того, що загинув Кара в поєдинку і Кобай під час бою з людьми Костенки. Крім того, якби я довів до смерті Грища і його друга, я б нажив собі ворогів у особі Мадея з усім родом і всіх союзників Міхея. А вона? Ти не здогадуєшся? Вона сиділа тут, ні на що не придатна, занадто похмура навіть для свіжої полонянки. Я ні на мить не думав підставляти її самцям, бо невідомо, що з неї потім вийде. Зараз не час йти на такий ризик. І я б, мабуть, залишив її в спокої, якби не Костенко. Я мусив якось зрушити суку, змусити її втекти. Згідно з правом, ми маємо священний обов'язок вбити хорунжого. А зараз тільки вона може нас до нього привести.

– Зараз? Не час про це думати, — заперечив Кошко. — У нас на шиї більша загроза!

– Без двох-трьох вовків ми впораємося з людською юрбою. – Отаман презирливо випнув губи. – Татари вже кілька разів намагалися нас порвати і завжди йшли назад з порожніми руками. Ці не кращі за них. А помсту треба здійснити. Я не хочу, щоб над мною висіло щось, що можна буде використати проти мене, коли настануть спокійніші часи.

– А я думав, що ти зробив з цього Костенка інструмент для утримання влади, – посміхнувся старий. – І що тобі важливо, щоб його не знищили занадто швидко.

Грегорій замислився.

– Так було ще недавно. Але тепер я хочу нарешті його дістати. Мені залишилося небагато часу, щоб керувати нашими зграями, я це відчуваю. Коли я стану перед судом Божим, а потім перед черегом предків, я не хочу виправдовуватися за свою бездіяльність.

– Ти молодший за мене, – сказав Кошко, потираючи повіку сліпого ока. Бували дні, коли стара рана дошкуляла нестерпним свербінням. – У тебе ще багато життя попереду…

– Я молодший, так. Тільки от на твоє життя не чекає наступник. А мене незабаром хтось викличе на смертельний бій.

– Поки що до нас наближається козацька армія, рада нізащо не погодиться на поєдинок.

– Але ця армія колись піде. І тоді не буде виправдання. А крім того… – Грегорій замовк, замислившись. – Крім того, ніколи не знаєш, який результат матимуть наші дії, старий. Як з тією самкою – він повернувся думкою до втікачки. – Сталося щось незвичайне. Я вже немолодий, багато чого бачив і мені здається, що ця незвичайність може в кінцевому підсумку виявитися рятівною.

– Або смертельною – додав Кошко.

– Або смертельною, – погодився отаман. – Адже ніколи не знаєш, чи виросте цуценя чудовим воїном, чи доведеться його вбити, щоб не годувати даремно.

– Ти випустив її. А якщо вона піде до людей? Видасть наші таємниці.

– Які таємниці? – змушено засміявся Грегорій. – Про що вона дізналася за час перебування в січі? Що ми маємо обряди прийняття самок? Як ми живемо? Адже вона насправді нічого не знає. Навіть того, чи укус перетвореного може отруїти кров людини і перетворити її на вовка. Де вона могла про це дізнатися? У цій дров'яній коморі, де її тримала Зіраша? Кажу тобі, Кошко, невідомо, що принесе час, а мені здається, що не можна надто поспішно знищувати те, що Бог на небесах послав нам на допомогу або на знищення. Його воля.

Гурда слухав розмову старших вовків з недовірою. Він звик бачити в Грегорії рішучого, жорстокого отамана, а не старого, якого мучать сумніви. Мабуть, дійсно прийшов йому час.

– Що мені робити? – запитав він, нетерпляче.

– Повертайся за ними і стеж за вадерою. Нічого не змінилося. Коли знайдеш дитину з чоловіком, якщо Костенко взагалі живий, ви знаєте, що робити.

– Я б волів залишитися тут, якщо ми маємо воювати, – сказав вовк.

Спочатку Грегорій обурився такою зухвалістю, але одразу ж випустив повітря.

– Можливо, ти маєш рацію. Золко і Рюмен впораються без твоєї допомоги. Тож повертайся до своїх і готуйся до бою.

Коли Гурда вийшов, Кошко подивився прямо в втомлені очі ватажка.

– Ти погано вчинив, поступившись його проханню. Він вважатиме це слабкістю. Слово отамана січі є святим. Те, що цей вовчок взагалі попросив змінити наказ, є незрозумілим.

– Нехай сидить тут. – Грегорій махнув рукою. – Ті двоє не отримають від нього великої користі. Вони справжні слідопити. Як ти думаєш, чому саме його відправили назад? Бо він їх затримував, був абсолютно некорисним. Вони знають, що робити, краще за нього.

– То чому ти хотів його відправити знову до них?

– Тому що мені не спало на думку залишати його тут! – Грегорій почав втрачати терпіння. – Не кожна думка є вірною, не кожне рішення спадає у голову відразу! Що ти маєш на увазі?

– Ти слабшаєш, Грегорій, – прошепотів Кошко. – Ти маєш рацію, що незабаром з'явиться претендент. Дух у тобі починає вмирати. Ти зм'якнеш, а це дуже погано. Не пам'ятаю, щоб ти так сильно переймався втратою вовчої крові.

– Настають погані часи.

– Відколи люди почали будувати тут свої поселення, а потім міста, для нас завжди настають погані часи. Може, нам слід за прикладом козаків створити одну велику січ замість чотирьох менших? Нас було б важче розчавити.

– Можливо, Кошко. Можливо… – Григорій говорив повільно, задумливо. – Не знаю тільки, чи люди не нападатимуть на нас ще більше. Розкидані по рубежах, ми менше кидаємося в очі.

– Менше кидаємося в очі? – гірко засміявся старий. – А те, що вони зробили з нами в Залізних Хуторах, це для того, щоб показати, як ми їм байдужі?

– Це була помста Хмельницького за те, що ми не приєдналися до повстання, ти ж знаєш. Він має великі плани, хоче підкорити всіх.

– Я про це і кажу, отамане. Можливо, треба було йти пліч-о-пліч з козаками?

– Рішення ради отаманів січі є остаточним. Ми не повинні втручатися в справи людей, достатньо того, що понад півстоліття тому і пізніше ми дали себе втягнути в походи польських королів. Ти був там, пам'ятаєш, як важко було захистити наші таємниці від людей, хоча нам виділили окремий табір і використовували в бою так, щоб сторонні не могли нас підглянути. Я сам задушив одного полковника, який прийшов за нами шпигувати і побачив, як помирає Ліва Маруща. Люди вважають нас майже безсмертними, і нехай так і залишається.

– Мабуть, вже не вважають, якщо намагаються нас убити.

– Я думаю, що вони скоріше хочуть нас прогнати. – Грегорій сперся ліктями на стіл, поклавши підборіддя на відкриту долоню. – Їм це вдалося з січами на сході та півдні.

– Ті вовки перебралися кудись далеко, кажуть, нібито за гори, що називаються Кавказом. Ми теж маємо туди втекти?

– Ніколи! – рішуче відповів отаман. – Ми залишимося! Що гіршого вони можуть нам зробити, ніж досі?

– Мабуть, ти не знаєш людей, – пробурмотів Кошко. – У жорстокості їм немає рівних.

– Нам теж нічого не бракує.

– А ти не думаєш, що вони могли щось придумати, якщо так охоче на нас ідуть?

– Я знаю лише стільки, скільки сказав лірник. – Грегорій підхопився з-за столу, підійшов до вікна і виглянув у двір, де сутеніло. – Хмельницький наказав скликати людей під зброю проти нас. У Запорізькій Січі він мав залишити половину війська, а з рештою рушити знищувати нас. Посланець із Буджацької Січі також міг сказати лише те, що йому передали люди хана Герея, а те я вже знав від лірника. Спочатку вони хочуть знищити Гилевщину, оскільки Хмельницький вважає нас найбільшою загрозою і хоче показати цареві свою готовність винищити вовків. Потім вони мають намір рушити на Перчавську і Кожлецьку січі і, нарешті, Кам'янецьку. А якщо вдасться шлюб Тимошки з дочкою Лупула і Хмелі сядуть на господарський престол, вони візьмуться за січі, розташовані на Волощині.

Настала тиша, яку порушували лише звуки, що долинали ззовні. Скрипіли журавлі біля колодязів, десь далеко тужливий голос виводив сумну мелодію. Грегорій любив час наближення Повного Місяця, особливо якщо він був пов'язаний з спаровуванням. Якщо було щось у світі, що змушувало жорстке вовче серце битися жвавіше і наповнювало його теплом, то це думка, що незабаром хоробрі молодики засіють нове життя у здорових вадерах.

– Але спочатку вони мусили б нас зризти, – сказав отаман більше собі, ніж гостю. – А ми цього не дозволимо. – Він підвів голову, подивився палаючими очима на Кошко. – Ми не дозволимо, старий, правда?

– Не дозволимо, – погодився той. – Добрий Бог не дасть нам загинути.

– Вони хочуть вигнати нас, знищити і стерти з пам'яті, – продовжував Грегорій, – хоча ми є законними господарями цієї землі. Вони вважають нас болісною виразкою. Але вони переконаються, що не кожну виразку можна видалити. А навіть якщо це і можливо, – додав він тихіше, – після неї залишиться потворний, болючий шрам.

Знову запала тиша. Цього разу її перервав Кошко.

– Не знаю тільки, – сказав він до спини Грегорія, – чому хан попередив нас устами братів з Бессарабії. Адже татари з турками теж ненавидять нас гірше за чорну смерть. Але ще більше вони бояться, що якщо запорізький гетьман підкориться Москві, вони втратять своє значення, не маючи більше можливості грати козацтвом.

Старий встав, потягнувся, аж затріщали суглоби. Грегорій знав, що, незважаючи на видиму старість, Кошко все ще міцний. Можливо, він не дорівнював силою зрілому вовкові, але вже кілька недосвідчених молодиків мали змогу переконатися, що зовнішність оманлива, коли хотіли викрасти молодших самок з його господарства, посилаючись на право, яке становило, що немічний Вовк повинен віддати їх здібним до розмноження самцям.

– Піду. Можливо, зможу подрімати, перш ніж почнеться рух після півночі. Бо потім я не заплющу ока, а в моєму віці сон є єдиною розрадою для кволого тіла.

Грегорій коротко розсміявся.

– Якби я дожив до твого віку, я б хотів радіти такому кволому тілу.

– Ти не знаєш, що кажеш, отамане. Ти не знаєш, що кажеш, запевняю тебе. Але і тобі раджу лягти спати. Нас чекають важкі дні.

Григорій залишився сам зі своїми думками. Він знову подивився у вікно. Півмісяць виривався з-над дахів будівель. Наближався час Повного Місяця. Якщо вірити повідомленням, саме з її початком поблизу січі мали з'явитися козацькі війська.

Він не хотів у це вірити. Люди напевно зупиняться десь на довгий час, може, покличуть підмогу. Хто при здоровому глузді воював би з вовками, коли настає час перетворення? А потім... Потім вони будуть воювати. Якби можна було розраховувати на допомогу зграй з Перчави та Кожла. Але вони точно не прийдуть... Адже з давніх-давен вони не жили в дружбі. Їх об'єднувала лише людська ненависть.

Вовкозацькі зграї давно не воювали між собою, багато десятків років тому зникли вільні зграї, що складалися з вигнанців і тих, хто не любив підкорятися владі отаманів, але давня неприязнь і образи залишилися. Якби не це, було б легше чинити опір. Саме це було прокляттям довгого життя – завжди свіжа пам'ять про минулі кривди. Добре, що вони збиралися на спільні ради, щоб вирішувати найважливіші питання, попереджали один одного про небезпеку. Колись Грегорій сам був проти об'єднання січей. Але то були інші часи. Дуже шкода, що інші отамани не бачили необхідності змін.

Але зараз не час про це думати. Треба готуватися до часу спарування, а водночас і до бою. І це вже, зараз, нібито буря ось-ось має настати. А раптом старий Кошко має рацію і люди готують чергову підлість? Завтра прибудуть патрулі, відправлені назустріч ворожому походові, і стане відомо, чи колони розбили табір, чи все ще наближаються до січі.

□□□

Всупереч підозрам козаків, Хмельницький відмовився від участі в поході не тільки через чистий розрахунок чи невпевненість у результаті. У ньому він був впевнений як ніколи раніше. На власному досвіді він відчув силу волхвів – як він їх називав у думках, наслідуючи приклад Яна. Він здригався від згадки про їхні молитви. Ченці бурмотіли свої монотонні формули, перебираючи пальцями намистини чоток. Однак це були дивні чотки – ані християнські з п'ятдесятьма дев'ятьма намистинами, ані тим більше мусульманські з дев'яносто дев'ятьма камінцями, ані навіть дуже довгі православні домашні чотки. Ті, що тримали дивні ченці, були набагато довшими. Гетьман навіть не намагався точно підрахувати кількість кришталевих намистин, але напевно на кожному шнурку їх було тисяча або більше. Ворожбити, як кажуть, набирали сили, безперервно промовляючи молитви. І в цьому, мабуть, було щось. Та що там "мабуть"! Це було напевно!

Адже він на власні очі бачив, як намистини, що ковзали по пальцях, розквітали теплим рубіновим блиском. Він не міг у це повірити. Спочатку він списував все на відблиски від багаття, навколо якого сиділи священики. Однак вогонь згасав, а спалахи намистин ставали все яскравішими. Очі волхвів також починали горіти, як у кішок у темряві, тільки не зеленим чи білим, а рубіновим, як кристали чоток.

Хмельницький не знав, чи мурашки, що бігали по його спині, були лише страхом, чи їх викликала сила ченців. Він хотів підвестися і вийти, але якась сила тримала його на місці, не давала рухатися. До намету волхвів, розбитого за мурами міста, в чистому степу, він увійшов незадовго до вечора, коли сутеніло, і покинув його в той же сутінках, але, як виявилося, наступного дня. Він не мав уявлення, як минула ніч і весь день. Він знав тільки одне: він не хотів би туди повертатися за жодні скарби. Видіння, які на нього накинулися, коли вогонь згас, а в повній темряві спалахували лише намистини чоток і світилися очі ченців, були страшніші за атаку гусарії, яка збиралася розчавити все на своєму шляху. Вони були страшніші за ту ніч, коли він повернувся додому і знайшов там побитого до крові маленького Тимоша і зганьблених жінок, а потім дізнався, що староста Чаплинський викрав і поневолив його молоду дружину. При згадці про те приниження у гетьмана волосся стало дибки.

Чаплинський глузував, що він не зґвалтував Хмельницьку, а просто спокусив її, підкорив своїми чарами.

Якби не ті події, якби не кривда, Богдан не підняв би голову, не закликав би до повстання...

Чи справді?

Йому боліла власна кривда і кривда народу. Річ Посполита продовжувала обмежувати кількість реєстрових козаків, видавала місцевих людей на поталу руським князькам, усім тим Вішневецьким і Коцепольським, яким здавалося, що весь світ належить їм. Глибоко замислившись над цим, Хмельницький вкотре дійшов висновку, що так чи інакше він очолив би козаків і січову чернь.

Горба увійшов без стуку. Його зморшкувате, сухе обличчя оживляв легкий рум'янець хвилювання.

– Вони вже тут, – швидко сказав він, побачивши гнівно зморщені брови Хмельницького. – Тому я смію перешкоджувати вам.

– Вже? – здивувався гетьман. – Адже вони вирушили лише вчора. Вони не могли дістатися до Чигирина і повернутися!

– Кажуть, що зустріли його по дорозі.

– Тим краще. – Хмельницький потер руки. – Нехай його приведуть.

За мить увійшли двоє високих, кремезних козаків. Один мав дуже довге оселедець, закручений у вигадливий локон, другий був зовсім лисий, зате мав довгі вуса, навощені й укладені так, що нагадували натягнутий татарський лук. Прибульці вели чоловіка в червоному, прикрашеному срібною ниткою жупані, з головою, обмотаною заплямованим коричневим мішком.

– Це кров? – Гетьман підійшов ближче, доторкнувся до однієї з плям. Та була сухою, тканина в цьому місці стала жорсткішою. – Кров, – відповів собі начальник. – Я наказав привезти його в мішку, але в доброму здоров'ї!

– Батечко, – сказав явно переляканий вусань. – Він брикався, як одержимий, щойно відчував, що ми не дивимося, намагався то злетіти з коня, то вирватися, хоч лапи мав викручені, то кусався, наче загнана білка. Тоді Гума кілька разів вдарив його по голові, щоб він заспокоївся. У нього лише зламаний ніс, два вибиті зуби і трохи синці під оком. З ним все буде гаразд.

– Посадіть його ось там, – Хмельницький вказав на високе різьблене крісло біля каміна.

Незважаючи на ще літню пору, він наказав Горбі розпалити вогонь, бо сьогодні йому було холодно. Вогонь згас, залишивши тільки жар. Тепер він докинув сухих трісок, почекав, поки вони запалають, і поклав зверху більше поліно.

– Прив'яжіть як слід, ноги до ніжок, руки до поручнів. Міцно, щоб не міг рухатися, раз він такий гордуватий.

Козаки мовчки потягли бранця. Він почав ставити опір, і з-під ганчірки долинуло обурене булькотіння. Козак з вигадливим чубом ударив жертву в живіт.

Той зіщулився і замовк. Другий козак спробував вдарити нещасного по шиї, але його зупинило люте гарчання гетьмана.

– Досить! Прив'яжіть його та йдіть геть!

Козаки блискавично виконали наказ. За мить бранець сидів прив'язаний до важкого стільця. Хмельницький колись бачив подібне видовище, будучи послом до короля Владислава. Це була страта, яку проводили довгим катівським мечем. На помості засудженого прив'язали до стільця дуже схожим чином. Тільки у того була нижча спинка, яка не сягала вище голови, а закінчувалася трохи нижче плечей.

– Виходьте геть!

Козаки вискочили за двері. Останнє, чого вони хотіли, це розгнівати гетьмана. Вони не поспішали служити прикрасами міських стін.

Хмельницький мовчки стояв якусь мить, дивлячись на полоненого, перш ніж підійти до нього та жорстоко зірвати з його голови закривавлений мішок. Чоловік мружився, мружачи очі… точніше, одне око, тоді як друге, яке, за словами козаків, що його супроводжували, мало бути ледь синім, вже деякий час тому стікло по його щоці, бо кров уже висохла.

– По заслузі одержать, — пробурмотів гетьман, але без великого гніву, і голосно сказав: – Ласкаво просимо, шановний пане Петре! Ласкаво просимо в мої гостинні пороги, будьте раді мені, як я вам!»

– А шоб ти здох, — невиразно пробурмотів Мелех.

– О, це негарно, пане Петре, дуже негарно. Я до вас із серцем, а ви мені відплачуєте гидкою лайкою?

– Не строй з себе блазня, — манера розмови в'язня свідчила про те, що історія про два вибиті зуби також не зовсім правдива. Хмельницький прикинув, що в іншого чоловіка могло залишитися тільки два зуби. — Чого ти хочеш? Нащо весь цей ґвалт?

Господар так голосно засміявся, що стурбований Горба зазирнув до кімнати, але одразу і зник, коли гетьман нетерпляче махнув рукою.

– За що, питаєш? За твої підступні дії, скотиняка!

Посмішка Хмельницького згасла, його губи стиснулися в тонку лінію.

– За які підступні дії? Про що ти говориш? Богдане, я давно перестав з тобою змагатися...

Наступні слова потонули у витті болю, коли Хмельницький врізав зв'язаного чоловіка по обличчю. З порожньої очниці текла кров, капаючи на вишитий комір.

– Одягся, мов польський пан, — саркастично зауважив ватажок козаків.

– Половина твоїх старшин так ходить, — Мелех переміг біль. — Ти наказуєш, щоб з усіма так поводилися?

– Половина старшин, кажеш? Можливо. І рано чи пізно кожен, хто мені протистоїть, пошкодує про це. Як і ти.

– Не знаю, про що ти кажеш.

Хмельницький подивився у вогонь.

– Я міг би зараз відправити тебе на тортури, – сказав він так спокійно, що Мелех відчув мурашки на шкірі. Козацький гетьман точно був менш небезпечним, коли розлючувався. – Але мені не потрібно. Це не твоя бажана Річ Посполита, нема потреби доводити вину чи невинність у суді. Я зараз закон, і я є ним.

– Однак ти мусиш враховувати думку ради, старійшин, навіть черні…

– Мушу, – погодився господар. – Але не тоді, коли я караю зрадників горлом.

– Я не просто з черні, – заперечив в'язень. – Про мене спам'ятають…

– Так? – Хмельницький злобно посміхнувся. – А хто спам'ятає твого брата?

Петро смикнувся, але туго зв'язані мотузки заважали йому навіть зрушити стілець.

– Що ви з ним зробили?

– Нічого, - знизав плечима гетьман. - Скажи краще, з якою місією ви його посилали?

– З жодною. Павло - вільна душа. Він завжди робив те, що хотів...

– І те, що від нього вимагав його коханий брат, - закінчив запорізький ватажок. - Час перестати прикидатися, пане Мелех. Ти з самого початку плів проти мене інтриги. Я не заперечую, ти сам ховався, ти зробив так, що я майже забув про тебе, але ти чекав нагоди. Чому ти послав свого брата на північ? Куди він ішов, як не до Гилевщини?

– Брешеш, Богдане, - несподівано чітко вимовив ці слова Петро. - Брешеш і не знаєш, що зараз робити. Ти вже шукаєш ворогів усюди, навіть там, де їх не може бути. Хіба ти не знаєш, що я скінчив з балотуванням на уряди? Віддаю перевагу тому, що просто заробляю гроші та використовую їх для власної радості.

– Я чудово знаю, що ти заробляєш гроші і на що. Але я також чув чутки, що частину з них ти витрачаєш на щось інше, ніж на власні радощі. Купуєш прихильників, платиш шпигунам, підкуповуєш офіцерів. У кого ти купував інформацію про ченців, яких надіслав цар?

– Ти зовсім з глузду з'їхав, — зневажливо пирхнув Мелех. Краплі крові вилетіли з його рота і потрапили на жупан. – Навіщо мені це?

– Навіщо? Спочатку просто щоб знати. Про всяк випадок. Але потім... Я ще раз питаю, навіщо ти відправив свого брата до Гилевщини?

Петро недовірливо похитав головою.

– Ти точно очманів, — оголосив він. – Павло кудись поїхав, не пояснивши куди. Гнатися за ним — це як гнатися за вітром. А якщо вдасться його спіймати, то сам його запитаєш.

– Запитаю, запитаю, — задоволено сказав Хмельницький. – Я якраз домовляюся з певним розбійником про викуп пана Павла Мелеха.

Петро заціпенів, його здорове око насторожено заблищало, і гетьман продовжив:

– Так, так. Кожен колись спіткнеться. Навіть такий молодець, як твій брат. Якби він пішов сам, я б, можливо, навіть не знав. Але він приєднався до козаків, які їхали тим шляхом. І тих козаків вирізали розбійники. Як Павлу вдалося вижити, я не знаю, і мені це байдуже. Достатньо сказати, що він сказав тим мерзенним розбійникам, що він брат Петра Мелеха. Він розраховував на їхню жадібність, що вони пошлють до тебе, щоб ти його викупив. Але отаман тих головорізів виявився мудрішим, ніж думав пан Павло. Він послав до мене спеціальну людину, щоб перевірити, чи не заплачу я більше, ніж ти. А до тебе, звичайно, ще одну, щоб знати, як торгуватися. Ось чому ти так швидко покинув своє лігво, паршивий ведмедю! Тільки я свого бандита наказав повісити. Вони тримають твого брата, ну і добре. Це не моя справа.

Він наблизився до в'язня, нахилився над ним і подивився йому в налякане око.

– Найголовніше, що вовкозакам він не донесе того, що ти йому наказав донести... Мовчи! — крикнув він, бачачи, що Петро збирається відповідати. – Не бажаю слухати брехню! Я пробачив вам, що ви найняли Гриньку Шпака, щоб той винюхував. Бідолаха нічого не сказав під час тортур, бо йому насправді не було чого сказати. Ви вдавали, що вас це не стосується, а я чекав, не знаючи, як вас спіймати. Зараз знаю. Річ не в тому, що ви дізналися, бо це не має значення, або з чим ти відправив свого брата, бо я без проблем здогадався. Річ у тім, від кого ти дізнався. Хто тобі повідомив, яку роль мали відігравати ченці? І на це питання ти мені відповіси, вельмишановний пане Мелех.

Петро стиснув кулаки, ніби хотів зірвати міцні мотузки.

– Подохнеш, Богдане», — прохрипів він. – Подохнеш швидше, ніж встигнеш витягнути з мене хоч слово!

– А це ми ще побачимо. – Хмельницький відчинив двері. – Горба! Нехай ніхто не сміє мене зараз турбувати! Дай слугам вихідний, нехай хлопці йдуть до шинку, а жінки на базар. І не приходь сюди без запрошення! А тим двом заплати, що вони заслуговують, згідно з їхніми заслугами та тим, про що ми раніше домовилися.

Він повернувся до полоненого, знову нахилився над ним.

– Подивимося, чи твій язик зав'язаний у знаменитий Гордіїв вузол, чи на простий бантичок, з яким може впоратися навіть дитина.

Він поклав кочергу у вогонь, а поруч поклав довгий ніж.

– Подивимося, — повторив він. – У нас є час. Якщо буде потрібно, то решта дня і вся ніч. І дерев'яні тріски, щоб загнати їх під нігті, знайдуться. І не думай, що я дам тобі померти раніше.

– Різник! - Мелех сплюнув криваву слину гетьману під ноги.

– Краще бути катом, ніж зрадником, пане Петре. Смерть чекає на тебе в будь-якому разі, ти можеш лише вибрати, чи помреш швидко, чи будеш помирати тижнями чи навіть місяцями в болях, вкритий виразками та гноєм. Я віддам тебе голодним собакам на потраву, щурів накажу до твоєї келії напустити. Ти дивитимешся, як вони їдять твоє тіло, як висмоктують останню твою кров. Але ти не помреш, перш ніж побачиш, як я мучу твого коханого брата!

– Ти ж вбив посланця розбійників. Ти так говорив!

– Я так казав? Можливо, я його й убив. А може, й ні. Це не твоя справа.

Якщо хочеш дивитися, як гине твій брат, я викуплю його будь-коли і приведу сюди. Або я викуплю його і звільню, якщо ти віддаси мені того, хто розповів тобі про ченців. Кого тобі вдалося купити?

Петро довго мовчав, перш ніж спитати:

– А звідки мені знати, що ти не брешеш? Що ти відпустиш Павла на волю?

– Мені це не потрібно. — Хмельницький вийняв кочергу з вогня і подивився на малиновий кінчик. — Скоро перестане бути таємницею, хто такі ченці і що вони мають робити, і тоді те, що він казав, втратить своє значення. Після того, що ми зробимо з Гилевською січчю, інші зграї вовкозаків або здадуться і дадуть переселити себе далеко звідси, або самі втечуть. Тоді я відпущу Павла. Якщо ти зараз мені все розповіси.