Вовче право

РАФАЛ ДЕМБСЬКИЙ

ВОВКОЗАКИ

ВОВЧЕ ПРАВО

Видавництво: Fabryka Słów, 2010

Переклав Марченко Володимир Борисович

Оскільки жили по праву вовка

історія глухо про них мовчить

від них в снігу залишилися

сеча жовта і той вовчий слід

швидше ніж в спину зрадницький постріл

в серце мстива розпач попала

самогонку пили й біду їли

долі спростати так намагались

Збігнев Герберт "Вовки"

Розділ 1

Глухий заклик тріснутого дзвона вмить підняв усе село на ноги. Чоловіки в темряві похватали зброю і кинулися до дзвіниці, сколоченої з колод і сирих дощок. У світі смолоскипів ті, хто бігли, побачили сліпого Антона, який щосили смикав за мотузку.

– Що відбувається? Чого ти галасуєш вночі?

Запитання літали в повітрі, змішуючись в шум, але Антон ні на що не звертав уваги, ні про що не думаючи смикав мотузку. Тільки коли старий Баранчук підбіг і окрикнув сліпого, той перестав дзвонити.

– Вони йдуть до нас, — прохрипів він. – Скоро будуть!

Затихло, селяни витріщилися на сліпого.

– Хто, Антон? – Баранчук відчув, як по спині пробігає дрож.

– Я чув їх, — ознайомив сліпець шиплячим шепотом. – Я чув їх уві сні...

Серед зібраних зчинився гомін. Одні з полегшенням, прокидаючись від глибокого сну, послаблювали хват на рукоятці шаблі, держалі бердиша чи топорищі звичайної сокири, інші, навпаки, зло стискали пальці.

– Скоч туди хтось та подивися, чи не крадеться якийсь чамбул, – наказав Баранчук.

Антона він знав від колиски. Можливо, хлопець і народився сліпим, але він точно не був дурним, і те, що добрий Господь відібрав у нього з очами, він компенсував іншими почуттями. Хоча Баранчук сумнівався, чи можна довіряти снам хлопчини, він все одно відчував тривогу.

– Кажу ж тобі, Вано, — продовжував шепотіти Антон, — я їх чув і досі чую.

– Кого? Поговори зараз!

– Їх…

Прибіг Іван, найкращий у селі слідопит.

– Нікого не видно, — повідомив.

– Може, ти щось пропустив?

– Неможливо. Місяць світить так, що я голку в степу знайти можна.

Баранчук зітхнув з полегшенням.

– Ну, хлопці, — сказав він. – Треба нам…

Він не закінчив. Його слова перервало виття, наче навіки проклятого, що долинуло із-за частоколу. До першого голосу приєдналися інші, утворивши жахітний хор.

– Нікого, кажеш, дурень? – гаркнув сільський староста. – Це, напевне, спів ранкових цвіркунів?

– Це вони, — прошипів Антон. – Це вони... Пропали ми. Мститися прийшли...

Збоку від огорожі почулися змішані крики — спочатку здивування, потім жаху. Місяць справді світив так яскраво, що силуети можна було легко розрізнити. Розмиті кудлаті фігури долали частокіл, ніби він мав лікоть, а не всі дванадцять у висоту. І через деякий час між будинками кишіли…

– Вовки! – прохрипів Антон. – Це вовкозаки! Прийшли випити нашу кров!

– До зброї! – крикнув хтось.

Але Вано Баранчук вже знав, що порятунку немає. Він не намагався протистояти нападникам. Кинувся до халупи, де залишив дочку з немовлям. Може, вдасться врятувати хоча б цих двох невинних істот...

Він заскочив у будинок, замкнув двері та завалив, чим вдалося. І там, де ще мить тому стояла важка лава, він намацав залізну ручку люка, який вів до льоху, з якого вузьким тунелем можна було вискочити у степ. А може зграя, зайнята вбивством, не помітить окремих втікачів? Але щойно він рвонув важкі дошки, рипнула віконниця. Потужний удар повторився, деревина не витримала тиску, скалки та уламки розлетілися на всі боки, а в кімнату пробралася велика тінь. Жінка страшенно закричала, дитина, прокинувшись від шуму, заскиглила, а Вано завмер, зігнувшись удвоє.

Сліпий Антон залишився під дзвіницею один. Він прихилився до грубої дошки риштування, на якій висів колись здобутий ним з якоїсь молдавської церкви дзвін, і прислухався до звуків, які долинали звідусіль. Він легко розрізняв глухі удари сокир об землю чи дошки, які не втрапляли в спритні тіла нападників, свист шабель, звуки пострілів раз і вдруге, крики переляканих людей викликали такий біль у вухах, що сліпий хотів щільно прикрити їх пальцями, але не зміг, незважаючи на те, що його поглинув жах, що наповнював повітря. Він почув тихий звук вовчих лап. Хижак повільно підійшов, зупинився за кілька кроків і загарчав. Антон повернувся до нього обличчям. Він чекав смерті, знав, що пощади не буде. Не дарма кажуть, що цим істотам найбільше смакує кров переляканої здобичі.

– Але я не боюся, — пробурчав він. – Моє життя все одно нічого не було варто.

Вовк завмер. Сліпі, покриті більмами очі цього чоловіка, здавалося, бачили більше, ніж найгостріший сокіл. У свідомості тварини виникло щось на зразок страху й поваги. Хижак злегка повернув голову, коли поруч з ним з’явилося інше тіло, готове до стрибка.

Антон почув, як гарчали два вовки. Це нагадувало розмову чи, можливо, суперечку. Нарешті той, що прийшов пізніше, відійшов і залишився лише перший. Сліпий стояв, чекаючи удару і вже відчуваючи гострі ікла на своїй шиї. Він відчував напружені м’язи, до нього долітав вологого від ранкової роси хутра.

З-за вікна було чути звуки бійні, а Баранчук, нахилившись, дивився на прониклу в дім істоту. Тепер він був абсолютно впевнений, хто це був. Зрештою, і до цього у нього теж не було сумнівів. Звичайні вовки не нападають таким чином на людські поселення навіть у найлютішу зиму, не кажучи вже про середину весни. І в цю мить у місячному світлі, що пробивалося крізь розбите вікно, він побачив на спині кудлатого нападника збрую, до якої були прикріплені шабля, два пістолі й короткий мушкет. Сама тварина також була більшою за звичайний жах лісів і степів. І в неї були дивовижні очі… Це, мабуть, було найстрашнішим – холодний погляд, в якому людське боролося за краще проти тваринної кровожерливості. Молодий екземпляр. Вано бачив кілька таких істот у своєму житті, і знав, що старі вовки краще контролювали жагу крові, яка поглинала їхні серця.

Козак повільно випростався й подивився на дочку, яка колисала немовля. Якби тут був Сергій, що зараз сидить у Чигирині й готує похід на той берег Дніпра... Але що б зробили проти цих звірів навіть найдужчі молодці? – одразу прийшла у голову твереза ​​думка. Принаймні буде кому помститися за них.

Вовк дивився спокійно і стежив за поглядом господаря. Надворі було тихо, село поволі ставало темним і мертвим. Раптом старий Баранчук зрозумів.

– Це ви, — сказав він мертвим голосом. – Не змогли знайти Сергія, тому прийшли за нами, покидьки.

Вовк злегка похитав головою, а потім голосно загарчав. Було очевидно, що ось-ось відбудеться смертельний напад. Вано вирішив дорого продати власну шкіру. Він швидко нахилився, щоб підняти шаблю, яку відклав убік, коли боровся з люком. Однак вовк був набагато швидшим за старого. Величезне тіло пролетіло, і нещасний козак з хрипом звалився на бік. З перегризеного горла текла кров.

Жінка з дитиною пронизливо скрикнула, потім замовкла, дивлячись на вмираючого батька. Вовк повільно підійшов до неї, оголивши криваво-червоні зуби. А потім піднявся на задні лапи і притулив писок до обличчя дитини. Збентежена мати накрила малу.

– Ні, — благально простогнала вона. – Будь ласка, не треба!

Вовк вдихнув у ніздрі запах немовля, коротко загарчав, але це було навіть не гарчання, а просто напівлюдське муркотіння. Він відсунувся, перекотився своїм кудлатим тілом, і нажахана жінка раптом побачила перед собою високого воїна з довгим чорним волоссям, стягнутим на тімені ремінцем.

– Пішли, — простягнув він руку.

Дівчина, мов безвільна лялька, дозволила вести себе темним, вже тихим селом. Вона бачила навколо себе силуети нападників, одних в людській подобі, інших у вовчій. В неї ж в голові було лише одне — врятувати доньку, за всяку ціну захистити це крихітне життя. А з нею хай діється, що буде. Нехай вовкулаки вип’ють її кров, нехай навіть живцем її рвуть, аби тільки Гальшка вижила. Крізь страх і рішучість раптово пробилася думка, що в пазурах цих звірів на доньку чекає лише незавидна доля, але молода жінка швидко розвіяла цей страх. Може, вдасться щось придумати. Можливо…

□□□

– Ми не повинні були брати полоненого, — сказав Грегорій, з огидою дивлячись на матір з дитиною. – Ти знову ти противишся мені, Міхею.

– Це ж жінка того різника! Дружина і його цуценя!

Грегорій похитав головою.

– Це не так, Міхею. Я не хочу його сім'ю. Я хочу відчути кров Сергія, напитися її з його жил. Чи варто замість цього зарізати дитину та жінку?

– Не зарізати, – відповів Міхей. – Але здорова вовчиця завжди буде в нагоді, чи не так, отамане?

– Баб у нас поки що досить! Ці волошки, яких ми привезли дві повні назад, придатні до пологів як рідко хто. Це твій воїн пощадив людей проти наказу, і я хочу знати, яку кару ти плануєш йому вимірити.

Молодий вовк не відповів. Він подивився на вогнище, де Маріка годувала Гальшку. Він уже питав Кирила, що сталося, але той не знав, чому він пощадив цих двох. Коли він понюхав дитину своїм вовчим носом і відчув запах дівчинки, він раптом відчув, як його лють і бажання вбивства зникли. Це все, що він міг сказати.

– Що ти збираєшся зробити, щоб покарати його? – повторив Грегорій.

– На даний момент, звичайно, нічого. – злегка знизав плечима Міхей. – Я подумаю про це, коли ми повернемося до січі. Нині ж будь-яка шабля може стати в пригоді.

– Можливо, ти говориш і вірно, – неохоче погодився отаман, – але не думай, що я, повернувшись, забуду про справедливість. Якщо ти не виміриш її, я це зроблю.

– Не сумніваюся.

Міхей відійшов, наблизився до Кирила, який стояв поза кругом світла і дивився на зоряне небо.

– Вони нам цього не пробачать, — сказав Міхей.

– Мені не пробачать, — поправив його Кирило. — Ти ні в чому не винен.

– Я. Я повинен був вкусити дівчину з її щеням, як тільки побачив її.

– Тоді чому ти цього не зробив?

Міхей довго мовчав, перш ніж відповісти.

– Ця вилазка мене не влаштовувала з самого початку. Я взагалі не розумію, що робить наш січовий отаман. Сергій – заядлий воїн, він не простить кривди. Буде ганятися за нами до кінця, а ти ж знаєш, що його шанують на всій Козаччині.

– Хтось би помислив, що через тебе говорить страх, — пирхнув Кирило.

– Ні, не страх. – Міхей, всупереч очікуванням свого супутника, не розсердився. – Але настають нові часи. Поки ми були тут лише підданими Польської Корони, ми могли розраховувати на визнання наших прав або, принаймні, на мир. Але тепер, коли Хмельницький має намір упасти на коліна перед царем, щоб Україна віддавала йому почесті, я б не розраховував ні на яку повагу. Надто вже ненавидять нас москалі, вони пам’ятають, що ми виступали на боці польського короля проти них під час воєн короля Баторія, а під час походів Сигізмунда січі вовків навколо Москви не кидалися до горла загарбникам. Хмельницький же нас ненавидить за те, що ми стоїмо осторонь, а не на його боці. На жодній з сторін.

– Проклятий Сергій, нібито, колись виступив проти гетьмана, не хотів разом із татарами йти на поляків, та все ж його не вбили.

– Але ж, в решті решт, пішов і його пробачили, тим легше, що він людина, а не вовк. А потім він спокутував свою провину, влаштувавши різню в Залізних Хуторах.

Він задумався. Лише кілька років тому їх називали не інакше, як вовками. Вони жили не з людьми, а поряд з ними, намагаючись триматися осторонь від прибульців, що ставали дедалі численнішими. Але як тільки почалися заворушення і вони відмовилися приєднатися до повстання, їх почали називати перевертнями, а незабаром після цього було придумано ім’я вовкозаки. У цій назві були і страх, і ненависть, і мимовільне захоплення, і щире бажання їхньої смерті. Люди ненавидять тих, хто відмовляється визнавати їхню перевагу. Вони також ненавидять все чуже.

– Добре, – порушив мовчанку Кирило. — Тобі доведеться відробити мені покуту. Батоги до останнього подиху чи відразу куля в лоба?

– Ще побачимо, чи доведеться, – пробурмотів Міхей. – Хтось же повинен протистояти владі старих пердунів. Грегорій і досі живе в давнині, йому здається, що нічого не змінилося, він не бачить, що відбувається навколо нього.

– Не задирайся з ним, — попередив Кирило. — Ти недооцінюєш його. Він досі користується великою підтримкою в раді, і йому без вагань довіряють командування найважливішими походами. Якщо не хочеш мене вбивати, то накажи добряче відшмагати або розтягнути на помості та переламати мені ноги. Тільки зроби це перед Повнею, я швидше одужаю у вовчій шкірі. Бо те, що ти повинен мене покарати, це зрозуміло.

– Це ще побачимо, — повторив Міхей, акцентуючи слова.

□□□

Молода жінка, по суті ще дівчина, з жахом дивилася на оточуючих її чоловіків. На щастя, страшні переживання не позбавили її молока, тому маленька Гальшка не плакала від голоду і, абсолютно не підозрюючи, що відбувається, вона спала, схована у хустку, пов’язану на маминих плечах. Найбільше Маріку лякали моменти, коли її переслідувачі перетворювалися на вовків. Хоча тепер, коли вона трохи подумала про це, вони, мабуть, були страшніші в людській подобі. У їхніх очах вона марно шукала жалю чи навіть тіні співчуття. На неї дивилися холодно, без ненависті, але вона, мабуть, воліла б бачити неприязнь, ніж таку байдужість. Вони ставилися до неї як до предмета, а може, як до тварини, про яку потрібно піклуватися, але до якої господар не прив’язувався, знаючи, що рано чи пізно йому доведеться її вбити. З розповідей, які вона чула про перевертнів, було зрозуміло, що вони харчувалися людським м’ясом і що одного укусу воїна, який перетворився на звіра, достатньо, щоб заразити звичайну людину. Поки що ніхто з них не намагався вкусити Маріку, але вона не була впевнена, чи не станеться це в будь-який момент. Удень йшли без відпочинку. Хтось забрав у неї Гальшку, коли молода жінка знесилилася від знемоги, а потім тремтіла за долю дочки. Але ніхто не кривдив її, принаймні поки що. Минуло три дні після нападу на село, а вона все ще бачила обличчя вмираючого батька. З його розірваного горла лилася сукровиця, Вано дивився на неї згасаючими очима, ніби хотів надати доньці мужності, підняти їй настрій. Може, він щось знав про нападників, чого не знала вона?

Вночі один з перевертнів залишався з нею, не перетворюючись на тварину, а інші зникали в темряві степу. Йшли на полювання, а вранці поверталися навантажені здобиччю. Сторожовому приносили м’ясо — окорок лані чи кабана, — і той одягав вовчу шкуру й кидався на здобич, щоб встромити в неї ікла. Тоді Маріка відводила погляд, відчуваючи нудоту. Її годували хлібом, фруктами, сиром і в'яленим м’ясом, викраденими з хуторів.

Але в той день на полювання вони не рушали. Перед настанням ночі вони розбили табір, звичайний, не витоптуючи траву під вовчі тіла, а постеливши на землю повстини і розпаливши вогнище. Маріка здивовано дивилася на це. Коли готувалися до ночівлі, до неї підійшов високий козак із живими чорними очима.

– Ти маєш піти зі мною, — оголосив він. – Січовий отаман хоче тебе бачити.

На вигляд Грегорію було років п'ятдесят, а може й шістдесят. Але скільки йому було насправді, Маріка не могла здогадатися. З того, що казали про перевертнів, вони жили набагато довше за людей, деякі навіть стверджували, що вони безсмертні, і їх можна вбити лише кулями, вилитими на святу воду, бажано срібними. Але Сергій якось сказав їй, що вовка можна дістати звичайним залізом, коли він не перевернутий у звіра. А якщо такий зустрінеться у вовчому вигляді, то його взагалі важко влучити, тому що він стає швидким, мов блискавка. І тоді справді варто мати срібні кулі або хоча б посріблене лезо, яке проріже шкіру легше звичайного. Але ось цього він напевно не знав.

– Де він? – коротко запитав отаман. Він не дивився на дівчину, яка тулила до себе сплячу дитину.

– Хто, пане? – її голос тремтів.

– Не намагайся робити з мене дурня! – гаркнув Грегорій. – Твій коханець чи чоловік, я не знаю, як у вас, і чи парувалися ви з благословення попа, чи тільки твого плюгавого батечка. Сергій Костенко, козацький хорунжий. Де він?

– Звідки ж мені знати? – відповіла жінка трохи сміливіше. Що б там не було, вони повинні вбити її, вони зроблять це, і це не допоможе маленькій, якщо вони хочуть зробити їй боляче. — Він не звик мені сповідатися.

– Вірю, – зареготав вовкозак із жорстоким, напівтатарським обличчям, що сидів поруч із Грегорієм. Товариші прозвали його Калмиком,. – Приїде в село, в дупу трахне і поїде. Чи думала ти коли-небудь, скільки таких сучок, як ти, він має на хуторах по всій Україні?

Маріка зціпила зуби. Образа завдала їй болю, але вона не хотіла показувати, якого сильного.

– Замовкни, Кара, — дорікнув отаман Калмикові.

– Віддай її мені на одну ніч, і вона до ранку все виспіває, – Кара огидно облизнув губи.

Грегорій уперше подивився дівчині в обличчя. Вона здригнулася. Глибоко посаджені темні очі вовкозака містили як грізність, так і мудрість. Ця загроза була страшніша за все, що пережила Маріка за своє коротке життя, а мудрість… Ні, ні, це була не мудрість, бо мудрість не йде рука об руку з жорстокістю, а, скоріше, її близька родичка, яку важко от так просто назвати, але завдяки якій жорстокості стає не зовсім безтямною..

– Кажи, дівчино, — гаркнув він. – Ти добре знаєш, що ми дбаємо не про тебе чи твоє цуценя, а про твого коханця! Скажи, де він, куди пропав і що планує, і, можливо, ми тебе відпустимо.

Маріка мовчала, дивлячись йому в очі. Але вона не втрималась і відвела погляд.

– Маєш подумати до ранку, — сказав отаман. – Зважай тільки на одне: рано чи пізно твій Сергій дізнається про долю села. Думаю, скоріше, ніж пізніше, оскільки його, мабуть, тягне до молодої дружини та дитини. Тоді він піде за нами, щоб помститися, тож ми так чи інакше його дістанемо. Можливо, це станеться завтра, можливо, через тиждень чи місяць. Чи варто жертвувати власним життям і життям свого цуценяти, щоб відкласти те, що неминуче?

Дівчина не відповіла, і він жестом відігнав її. Маріка повернулася до свого лігва, почуваючи себе абсолютно розгубленою. Так, старий вовкозак мав рацію – Сергій обов’язково приїхав би в село, якщо тільки дорога випаде поруч. І досі йому завжди вдавалося робити так, як йому зручно, навіть якщо він йшов не на Валахію чи Польщу, а хоча б на Крим. А нещодавно у селище приїжджав лікувати рани Горош і оповідав, що гетьман має Сергія кудись відправити. І днями той міг навіть з’явитися...

Табір поринув у тишу. Перевертні не змінилися. Маріка здогадалася, що повня минула і її переслідувачі знову перетворилися на людей… Якщо їх взагалі можна так назвати. Сон не приходив. Марiка нагодувала Гальшку, поклала пiд руку, обняла. Вона почувала себе якось дивно, знаючи, що навколо неї спить добра сотня чоловіків, за винятком кількох пильних вартових. Протягом кількох днів вона звикла сприймати своїх переслідувачів більше як тварин, ніж як істот, подібних до себе.

У її голові дзвенів голос Грегорія, що питав про Сергія, а перед очима стояли жорстокі очі отамана. Сергій, Сергій, де ти? Чому ти пішов у світ, коли був найбільш потрібний? Хоча, може, так і краще, бо що ти зробиш проти сотні вовків? А так, як мінімум, зможеш помститися за своїх близьких.

Раптом на неї звалився болючий тягар. Все ж таки, мабуть, на мить вона задрімала, інакше відчула б рух. Не встигла вона скрикнути, як її голову обмотали ганчіркою, що смерділа собачиною, Гальшка вислизнула з її обіймів. Маріка спробувала дотягнутися до теплого згортка, але жорсткі руки відштовхнули її долоні. Спочатку неймовірна сила потягнула її по сухій траві, а потім підняла в повітря. Дівчина відчула біль у животі, коли на нього натиснуло щось кутасте.

Лише через мить вона зрозуміла, що нападник перекинув її через плече і що їй завдає болю широка пряжка ременя поясу, до якого кріпилася шабля. Чи може бути так, що хтось із перевертнів вирішив її позбутися? Невже він так сильно ненавидів її коханого?

Дорога тривала недовго, але Маріці вже не вистачало повітря і вона почала втрачати свідомість. До свідомості її повернув удар об землю, ганчірку було жорстоко здерто. У місячному світлі вона побачила обличчя свого переслідувача. Від страху дівчина застигла. Це був той напівкровний калмик або татарин, якого звали Кара. Ім’я йому підходило – він видавався чорнявим. Не просто чорним, а його зіниць виглядало пекло. Чорне, морозне пекло без сліду вогню.

– Вдалась мені, суко! - прогарчав він. – Скоро ти будеш вити від насолоди і болю, навіть не знаючи, що є чим!

Маріка почала руками та п’ятами рвати траву, намагаючись відповзти якомога далі. Кара коротко розсміявся.

– Візьму тебе собі, — хрипко оголосив він. – Зараз я буду володіти тобою як людською жінкою, а коли прийде повний місяць, я зроблю з тебе справжню вовчицю.

Дівчина не розуміла, про що говорить вовкозак, та і не хотіла розуміти, лише відчувала, що на неї чекає щось жахливе, набагато гірше того, що її ось-ось зґвалтує смердючий вояк.

– Ні, ні, — повторювала вона, все ще відповзаючи. Маріка знала, що це нічого не змінить, вона не зможе втекти чи вблагати насильника, але не могла просто застигнути на місці й чекати своєї долі.

Вона думала, що чоловік кинеться на неї, розірве її блузку, схопить її набухлі молоком груди, а потім спробує розчавити її губи в насильному поцілунку. Колись Василько, син коваля, намагався зловити її біля копиці сіна. Вона вирвалася, втекла додому, а потім Василька побив спочатку Вано, потім його рідний батько і, нарешті, Сергій. Тут же вона була віддана на поживу хтивості, і ніхто не міг її врятувати.

Однак Кара не мав наміру пробувати звичайні залицяння. Він кинувся до неї, підняв і повернув до себе спиною.

– На коліна! – наказав.

Маріка безсило борсалася в його хватці.

– На коліна! – повторив він, а потім вдарив її кулаком по шиї.

Світ закрутився, і мимоволі дівчина впала на коліна. Вона відчула, як Кара підняв їй спідницю, а потім… Тоді був жахливий біль, пекучий і тупий водночас. Вона знала, що вовкозак різко рухається всередині неї, але навіть не відчувала цього. Як він і казав, біль став її частиною, але Маріка також відчувала щось більше, якесь дивне, дике й чуже задоволення, нерозривно пов’язане зі стражданням. Вона голосно закричала, а ґвалтівник гортанно розсміявся.

– Ти в порядку, сучко? – його голос нагадував гарчання. — Я ж казав, що все буде добре!

Маріка хотіла відповісти, попросити його перестати, пожаліти її, але слова застрягли в її горлі, приглушені болем і насолодою. З горла Кари прозвучав вий кинутого у пекло.

– Досить! – пролунав різкий голос. — Кара, досить, або я тебе вб’ю!

Біль, змішаний з небажаним задоволенням, раптово закінчився. Маріка, вивільнившись з залізної хватки, важко впала на бік, підтягнула коліна, засунула руки між стегон і завмерла, не рухаючись. Голоси долинали до неї ніби з великої відстані.

– Що ти робиш, дурню? – Міхей тримав Калмика під прицілом.

– А яке тобі діло до цієї самки? – Кара, все ще розпалений хіттю, ладен був кинутися на суперника, незважаючи ні на що.

– Мені вона не потрібна. Але Грегорій дав їй час до ранку. Якби вона не сказала, де її хлоп, ти б, напевно, її дістав. Не міг витримати?

Кара засміявся.

– Я не міг. Ти не знаєш, що це таке?

– Не знаю. Я не такий, як ти, щоб весь час бути в хіті. А тепер покинь її та йди геть, приблудо.

– Вона моя! Мені отаман пообіцяв, що... — Калмик смикнувся, але завмер, бо пістоль не ворухнувся, зате блиснуло лезо широкого ножа.

– Я прострілю тобі коліно, а потім каструю, — попередив Міхей. – Ця жінка досі належить нашій ватазі і всій січі, а не тобі.

– А от знай, що мені, — переможно вигукнув Кара. – Перш ніж ти мене перебив, я встиг наповнити її своїм насінням! Це вже моя вадера[1].

Міхей подивився на Маріку, що зіщулилася, а потім перевів погляд на вовка.

– Не має значення. Іди геть, кажу. Рада все вирішить. Про твою долю теж. Ми прийняли тебе, впевнені, що беремо доброго воїна. А ти звичайний негідник, гірший за людину.

– Краще пильнуй свого Кирила!

З цими останніми словами Кара скочив. У лівій руці він тримав вузький кинджал, цілячись у горло супротивника. Здавалося, він повністю застав Міхея зненацька і не мав сумніву, що зараз лезо проріже шкіру й пустить кров. Однак, це йому лише здавалося. В останню мить вовкозак відступив, відкинувся назад, на волосок пропустивши смертоносний клинок, і одночасно вдарив прикладом рушниці в спину нападника, що пролітав повз нього.

Кара зі стогоном упав на землю й мляво покотився. Він спробував підвестися, але Міхей без спішки підійшов і точним ударом ноги збоку в голову збив Калмика, заставивши того знепритомніти. Той упав, розкинувши руки. Міхей повернувся до Маріки.

– Встань, — сказав він.

Дівчина навіть не поворухнулась. Міхей легко знизав плечима, без усілякого зусилля підніс її і закинув на плече. Маріка боялась навіть затремтіти. Невже і цей побажає її посісти? Спомин про болісну насолоду все ще палав в нижній частині її живота.

Розділ 2

Сергій сухими очима дивився на руїни, що залишилися від невеличкого селища. З першого ж погляду він зрозумів, що розправу вчинили не звичайні нападники – ординці чи вороже налаштовані козаки. Вони прикрасили б ворота повішениками, насадили б голови вбитих на палі, а якби жертвам лише випотрошили нутрощі, як це було зроблено тут, то на тілах не залишилося б слідів іклів.

Він зціпив зуби, щоб втримати зойк. Тут були всі – сліпий на одне око коваль, його сини й доньки; Прокоп, знавець гусел і цілитель, який нібито зміг вилікувати навіть глаукому, що краде зір; його молода дружина, німа жінка, яку повернули з якогось походу на мультанську сторону[2], чорноволоса волошка з дивовижними зеленими очима; родина кульгавого Марчука, найчисельніша в селі, яка завжди бажала панувати і керувати... Був тут і старий Вано Бараньчук, були всі, крім Маріки та дитини.

– Вони, мабуть, взяли її в заручники», — сказав сотник Гринька, що стояв поруч із Сергієм. Його звали Шпаком за темне волосся переплутане з сивиною. Гринька був лише трохи старший за свого супутника, але тяжкі негаразди долі залишили відбиток не лише на його голові, а й на його зморшкуватому обличчі. Під час польсько-козацької війни він спочатку був на боці польського короля, але коли князь Вишневецький вчинив обидві розправи над беззахисними селянами, він з усім своїм загоном втік до Хмельницького. Його високість Єремія віддячив йому за зраду тим, що вирізав родину Гриньки і все село. То ж він прекрасно розумів приятеля і всім серцем відчував його біль. – Принаймні, ти знаєш, що вони живі.

Погляд Сергія був таким, що Гринька відступив на півкроку.

– Вважаєш, що це краще? – прохрипів хорунжий. — Це вовки, а не татари. Вони беруть полонених не щоб продати їх чи до роботи запрягти, а щоб перетворити на таких же звірів, як вони самі.

– Може, вони хочуть змусити тебе залишити їхні ватаги в спокої?

Сергій похитав головою.

– Ти коли-небудь був у січі вовків? – запитав він.

– Ні. Небагато було таких, що там гостювали.

– А я там був. На початку бунту гетьмана Хмельницького, коли ми намагалися їх стягнути на свій бік. Старий Грегорій запросив мене в гості, щоб засвідчити власні мирні наміри. Їхня січ не така, як наша. У нас тільки хлопи збираються, коли ми хочемо щось зробити, в похід виступити, почати війну. У вовків січ — це щось на зразок наших великих укріплених сіл. Вони не мають однієї найголовнішої назви, як у нас, але так називають кожне своє більше поселення. До баб на хутори не їздять, ті завжди з ними, діти там теж між хатами бігають. Для них січ - це все життя, а не тільки військовий табір. Серед них не знайдеш ні полонених, ні рабів. Вовки не такі, як люди, вони не хочуть викупу, не жадають багатства, вони цінують тільки хоробрість, а найбільшим добром є добро всієї січі і кожної окремої ватаги. Не вірю, що вони викрали Маріку та Гальшку, щоб зробити з них вовчиць... Не знаю, чому вони це зробили, вони повинні були вбити їх! Хіба що… — Він на мить замовк, а потім глухо додав: — Хіба що хочуть з неї витягти, де мене можна знайти. Або…

Шпак довго мовчав, а потім запитав:

– Йдемо за ними?

– Ні! – скрипнув зубами Сергій. – Якщо її взяли, то власне цього і хочуть!

– Не бажаєш врятувати дружину і дочку? – здивувався Шпак.

Хорунжий раптом підскочив до нього, схопив його за вилоги і притиснув до свого обличчя.

- Я хочу! - прохрипів він. — Ти навіть не знаєш, наскільки! Але не знаю, чи залишився хто, кого рятувати?! Може, моя кохана вже вовчиця, а дитину вбили, бо навіщо їм таку маленьку ростити? Я знаю одне, ми не маємо робити те, що вони від нас хочуть!

Гринька Шпак дивився в очі отамана, сповнені страшного страждання. Він думав, що знає, скільки це рішення коштувало Сергію, а може, ні? Одна справа втрачати сім’ю і бачити трупи близьких, а зовсім інша – не знати про їхню долю, яка може виявитися гіршою за смерть.

– Що ти тоді хочеш робити?

– Те, що нам наказали. Ми їдемо на Волощину, щоб нагадати Лупулу, якими докучливими можуть бути козаки, якщо їх дратувати. Для мене Маріка і Гальшка мертві, і відтепер так має бути для всіх. Скажи людям, що якщо хтось згадає мені про те, що ми тут застали, я вб’ю його на місці, як скаженого пса!

– Як накажеш, отамане.

Шпак відвернувся, не бажаючи дивитися на згарища.

– Гринька, – зупинив його Сергій.

– Так?

– Якщо зі мною щось трапиться… — отаман проковтнув слину. – Якщо мене не буде, виконай завдання так, ніби я був поруч і сам віддавав накази.

– Звичайно, як же інакше! Але оскільки ми йдемо не за вовкозаками, а лише до волохів, то тобі нічого не може статися.

– Але якщо... Пообіцяй мені, що ти мене не підведеш.

– Обіцяю, — твердо відповів Шпак. Коли людину охопило божевілля, спало йому на думку, не варто цьому протистояти. Хай хорунжий засне спокійний, якщо не за долю своїх близьких, то хоча б за цей виступ.

Костенко кивнув, не дивлячись на Гриньку.

– Хто... - пробурмотів він.

– Що кажеш, отамане? – нашорошив вуха Шпак.

– Розмовляю сам із собою, друже. Думаю, хто зрадив мене, відкрив вовкам, де шукати моїх.

– Напевно, рознюхали. Вони ж не дурні тварини, вони вміють думати.

– Мабуть, — пробурмотів Сергій. – А якби їм хтось і сказав, я все одно ніколи не дізнаюся. Наскільки знаю вовків, та людина вже мертва… А, яка різниця?

Гринька заплющив очі, мовчки благаючи, щоб отаман уже пішов геть. Важко було дивитися на його страждання навіть воякові з таким твердим серцем, як у Шпака.

□□□

Сонце ліниво піднімалося з-за обрію, заливаючи світ кривавим блиском. Трава й бур'яни, що росли поруч, здавалося, горіли холодним вогнем. Все виглядало так, ніби природа готувалася до жорстокого видовища. І справді так було.

Кирило стояв навпроти Кари з оголеною шаблею. Калмик також тримав у руці вигнутий клинок і дивився на супротивника, скалячи зуби.

– Вовка в ньому видно навіть, коли Повні немає, — пробурмотів Міхей до Степана, який стояв поруч. Вони були майже ровесниками, останній, можливо, трохи старший, але точно не набагато.

– Бо звіра під серцем носить, — так само тихо відповів Степан. – Такі народжуються всюди – і серед нас, і серед людей. Але в них, напевне, частіше.

– Як клятий Сергій, — рикнув Міхей.

– Як він, — погодився Степан. — Але заспокоймося, бо ось-ось почнуть.

Грегорій по черзі наблизився до кожного з супротивників, поклавши їм на плече широку важку руку. Кирило та Кара були одягнені лише в сорочки та широкі штани, заправлені у високі чоботи.

– Ми всі вовчої крові, – урочисто оголосив отаман, – і як вовки, мужньо стоїмо в бою. Нехай переможе найкращий.

– Нехай переможе найкращий, — відповіла сотня голосів.

– Відповідно до закону, у бій вступає потерпілий, тобто наш брат Кирило, який звинувачує Кару, званого Калмиком, у зловживанні його ясиром. Кирило, вустами свого воєначальника Міхея з роду Грищих, вимагав бою, і я, як верховний начальник, даю на це згоду. Тож нехай станеться те, що має бути!

Перевертні утворили коло, в якому стояли бійці.

Першим наніс удар Кара. Вдарив він швидко, від зап’ястка, викинувши руку вперед, різким рухом повернувши лезо так, щоб воно сікло не скроню, як можна було очікувати від першого руху, а щелепу знизу. Однак, Кирило знав цю штучку, він просто відкинув голову назад і зробив випад з правої ноги, щоб сікнути вниз у живіт. Але Кара не дав себе застати зненацька блискавичною відповіддю. Вони давно воювали разом і встигли пізнати звички один одного.

– Трохи це займе часу, — зауважив Степан. — Вони обоє знають свою справу.

– Мабуть, – погодився Міхей. Він дивився на свого приятеля, що зараз бився, з певним занепокоєнням. Під час нападу на село Кирило постраждав - якийсь заядлий недобитий селянин несподівано вдарив його по спині вузлуватою палицею. Під час маршу це особливо не турбувало, але під час поєдинку вовк, напевно, дуже відчував травму. Навіть під час того першого прийому було видно, що він не міг викинути руку достатньо далеко, щоб дотягнутися до суперника. Навіть якби Кара не був таким швидким, вістря шаблі Кирила ледь торкнулося б сорочки Калмика. Збираючись вимагати притягнення суперника до відповідальності за його підлий вчинок, Міхей сподівався, що боротися з огидним приблудою випаде саме йому, але отаман розбирався в законі краще за нього. Він посилався на записи, вирізьблені на священних стовпах, згідно з якими під час війни чи походів лише відповідна особа могла вимагати своїх прав без чиїхось посередницьких чи представницьких функцій. А оскільки жінка Костенка була визнана власністю Кирила, то помститися кривдникові міг тільки він.

Калмик завернув зброєю млинка над головою. Можливо, він не був дуже розумним, але, безумовно, достатньо кмітливим, щоб помітити недомагання ворога. Він вирішив скористатися перевагою негайно, не чекаючи. Почав кружити навколо Кирила в його праву сторону, змушуючи того повертатись і направляти шаблю в такому напрямку, в якому рухи його були дещо ускладнені. Можливо, це була невелика перевага, але в поєдинкові не на життя, а на смерть все має значення. Раптом Калмик побіг, дроблячи кроки, потім щосили сікнув, зупинившись на місці. Кирило в останню мить відбив удар, викресавши з леза єдину іскру. Кара знову повів вправо і знову наніс сильний удар. Кирило здригнувся від уколу під лопаткою. Проклятий селянин з дубиною! І якби його хтось так вдарив під час різні, так ні – вискочив, як пилип із конопель, коли вовкозак відводив Сергієву жінку, і власне її він, мабуть, хтів пригостити деревиною. Мабуть, думав, що якщо вб’є бабу хорунжого, то родина не стане в'язати йому рук. Кирило в останню мить загородив собою Маріку, але удар був справді потужним, від якого перехопило подих на добру половину молитви.

– Ти вже мертвий. – Кара ще більше вишкірив зуби. Кирило ненавидів цю вічно перекошену від жорстокості рожу; він хотів би вибити ворогові білі ікла рукояттю шаблі, один за одним, повільно й з благоговінням.

Маріка сиділа на камені поза колом. Усе, що вона чула, це брязкіт зброї та гомін тих, хто дивився. Їй було байдуже, вона не могла уявити, щоб з нею трапилося щось гірше, ніж те, що сталося тієї ночі, навіть болісна смерть. Якби не маленька Гальшка, вона вкрала б ножа в когось із вовкозаків і покінчила з собою. Але поки дитина була жива, вона не могла сама вирішувати власну долю. Жінка ненавиділа огидного Кару, вона ненавиділа спокійного, як камінь, Міхея, ненавиділа старого отамана вовків, навіть цього Кирила, який спочатку пощадив її, а тепер хотів убити її ґвалтівника. Його вона, мабуть, ненавиділа найбільше. Можливо, тому, що в ласці вовкозака вона не бачила людських почуттів: ані жалю, ані навіть тіні зацікавленості. Було таке враження, ніби він робив те, що мав робити, а її не існувало. Тому вона навіть не намагалася дивитися на поєдинок.

Кара все ще кружляв навколо свого супротивника, але той прийняв інший підхід: замість того, щоб повертатися за ворогом, чекаючи атаки, він рушив в тому ж напрямку. Через це Калмикові довелося пристосуватися до нового ритму, втрачаючи власну перевагу. Було видно, що він починає злитися. Кирило вирішив підлити масла у вогонь.

– Як був ти дурнем, таким назавжди і залишишся, — сказав він спокійно, зневажливо. – Я маю на увазі, вже скоро. Щоб володіти шаблею, потрібен розум, бо залізо — це не просто якийсь голий пісюн, будь-куди його не встромиш.

Кара щось прошипів у відповідь, але невиразно, скоріше, це було прокляття, ніж злоба. Він зробив випад і наніс плаский удар, намагаючись вцілити між ребер. Кирило без особливих труднощів відбив клинок і коротко засміявся.

– Я ж казав, що шабля – не пісюн, але, думаю, що твоя жалюгідна срака налякає мене більше, ніж лезо.

– Забагато говорить, — прошепотів Степан.

– Він знає, що робить, — відповів Міхей.

Він чудово знав, до чого веде Кирило. Кара, незважаючи на те, що казав вовк, чудово вмів обходитися з залізом, але йому бракувало контролю, він був схильний до гніву та бойової люті. Те, що було придатним у сутичці чи битві, могло виявитися згубним у поєдинку один на один із досвідченим воїном. Калмик ще володів собою, червоний туман люті ще не затуманив його зір, але він уже був близький до вибуху. Кара заблокував ріжучий удар Кирила, відступив на півкроку і пірнув під лезо, що було по-батьківські направлено в щоку. Він намагався дотягнутися до ніг ворога. Чоловікові довелося відскочити, щоб не бути пораненим, і тоді Кара стрибнув, порізавши йому ліве плече, яке на мить було оголене: поранення дало про себе знати. Кирило трохи опустив шаблю. Він закрутився, щоб уникнути леза, що зачепило руку та порізало шкіру.

– Бачиш, розумнику? Я зробив тобі боляче!

– І це ти називаєш раною? – засміявся Кирило. – І ти, мабуть, кажеш жінкам, що те, що ти до них вливаєш, є справжнім насінням? Вони, мабуть, мають з тобою купу сміху!

Для запального Калмика цього було занадто. Він відчув, як його охоплює божевілля, світ розплився, звуки стали глухими, чоловік міг чітко бачити лише свого супротивника, а його тіло й обидві душі волали крові. Він кинувся в шалену атаку, розмахуючи шаблею і завдаючи численні удари. Він не намагався вдатися до будь-яких хитрощів чи витончених прийомів; він просто продовжував рухатися вперед мовби по своє власне. Частину ударів Кирило приймав на лезо, частину пропускав, а перед частиною просто відскакував. Він продовжував відступати по колу, чекаючи, поки Кара трохи втомиться. Однак не схоже було, що це станеться найближчим часом. Необхідність постійно закриватися клинком приводила до того, що біль у його побитій спині ставав дедалі сильнішим і нестерпнішим. Кирило знав, що йому треба швидко щось придумати, інакше цей божевільний вітряк зрештою наздожене його й порубає на шматки. Він озирнувся на вовків, які спостерігали за сутичкою. Лише хитрість могла зараз протистояти жорстокій силі. Він почав відступати в бік кола озброєних людей. Їм не можна було розійтися, тому, якщо він досягне своїх товаришів, його відштовхнуть до центру поля бою. Кожен стояв з оголеною шаблею, щоб захистити себе на випадок, якщо ненавмисний удар припаде в їхній бік, що легко могло статися в гарячці.

– Ти все ще стверджуєш, що Кирило знає, що робить? – глузливо спитав Степан.

– Тихше, дай мені подивитися, – докорив йому Міхей.

Кирило був уже за крок від стіни козаків, які приготувалися вдарити його, щойно він опиниться на відстані витягнутої руки, але тут раптом вовкозак відскочив ліворуч, перекинувся через плече, загарчавши від болю, що пронизував спину і поранене плече. І Кара, засліплений жадобою вбивства, зіткнувся з підготовленими клинками, від яких його шабля задзвеніла. Своїм поривом він налетів на глядачів, і ті відштовхнули його сильно, можливо, навіть сильніше, ніж потрібно. Мало хто відчував дружні почуття до лютого і непередбачуваного Калмика.

Кирило, і справді, міг закінчити двобій на цьому етапі, вдаривши по шиї противника, який намагався утримати рівновагу, але він був занадто далеко, і коли підбіг, Кара вже був готовий поставити захист. Однак несподівана подія вивела його з бойового амоку, і раптом змусила відчути крайню втому. Саме на це розраховував його зболілий суперник. І його кілька разів охоплювало бойове шаленство під час битв з татарами чи волохами, тож він чудово знав, що ціною за це є втрата сил. Проте Кирилові довелося поспішати, бо вовкозаки дуже швидко долали втому навіть у часи, далекі від Повні. Тому він атакував щосили, не звертаючи уваги на кров, що хлинула з рани. Він завдавав короткі, потужні різані удари і смертельні уколи. Вже раз чи два лезо пройшло повз запізно поставлені завіси; з різаної рани на грудях і животі Калмика вже сочилася посока. Її запах п'янив Кирила і змусив його перестати зважати на будь-які незручності. Він підскочив ближче до свого противника, схопив його за праве передпліччя, потягнув на себе, відступаючи вбік, а потім не глибоко, але сильно різонув. Удар влучив трохи вище зап’ястка, гостре залізо скреготнуло по кістці, легко її розрубуючи. Долоня, що все ще стискала шаблю, впала на землю. Кара зойкнув, схопив культю лівою долонею, витріщився на неї, а потім швидко нахилився, щоб підняти шаблю, наступив на відрубаний шматок кінцівки й висмикнув руків’я з хватки власних уже мертвих пальців.

Схожий випадок Міхей спостерігав одного разу, коли відвідав з посольством Річ Посполиту. Два пани-браття посварилися через якусь дрібницю і вирішили битися в поєдинкові. Тоді один не відрубав другому руку, але поранив його так, що іншому довелося битися лівою рукою. Тоді його суперник також взяв шаблю в ліву руку, щоб вшанувати правила честі. Міхей цього не розумів. Вовки не визнавали того, що люди називали благородною поведінкою по відношенню до ворога. Їх було надто мало, щоб собі це дозволити. Закон вовків чітко стверджував, що благо січі є найважливішою річчю, і він виключав милосердя, яке означало слабкість. Кара не чекав пощади, а Кирило не збирався її проявляти. Не встиг Калмик нанести укол лівою, як на нього посипався град ударів. Кирило знову підібрався до руки суперника з шаблею, але цього разу не намагався поранити кінцівку суперника, а щосили вдарив його коліном у пах. Приголомшений болем і швидкою втратою крові, Кара більше навіть не захищався. Від сили удару його зігнуло вдвоє та відкинуло на пару кроків. Кирило поглянув на беззахисного супротивника, підійшов до нього і підняв шаблю.

□□□

Гринька Шпак зітхнув, дивлячись на порожні місця в зім’ятій траві. Ранок зустрів людей мрякою та сірими хмарами. Сергія не було. Зникли без вісті ще п’ятеро – тих, хто разом із Костенком пройшли довгий бойовий шлях, починаючи з перших моментів хмельниччини, як вони називали повстання, підбурюване запорізьким гетьманом. З добрих чотирьох сотень їх залишилося п'ятеро, п'ятеро найвідданіших, готових кинутися у вогонь за своїм командиром, якого часто називали отаманом, хоч той і не мав права на це звання. Так, п'ять найвірніших і шостий Шпак. Але Сергій не захотів брати його з собою і залишив командувати походом.

– Ой, отамане, отамане, – тихо сказав собі Гринька, – молодецька кров у тобі виявилася сильнішою за твій солдатський обов’язок. Але це добре, шукай свою жінку, інакше ти, мабуть, збожеволів би в дорозі, і користі з тебе все одно не було б.

Він повернувся до козаків, що прокидалися.

– Вставайте, собаки! Сонце високо в небі, світить так яскраво, що спека розтопить вас, перш ніж ви встигнете викотити дупи з-під попон! Тож піднімайтеся один за одним, розпалюйте багаття, готуйте їжу!

Люди проклинали сирі попони і свинцеве небо. Де розпалити багаття в таку погоду! І що, коли всі дрова пішли за ніч! У степу непросто добути нормальне паливо, а мокра трава не дає можливості багато готувати. Але Гринька вже був серед воїнів, не шкодуючи знущань і легких стусанів.

– Добре ви спали, ховрахи стамбульські! Боки болять?! Воїнові опівдні вставати соромно! Що ти робиш із цим трутом, Шарай? Що ти намагаєшся підпалити, дурню? Жартів не розумієте? Бери сідло і споряджай коня. По дорозі перекусіть із сідельних сумок! Без сніданку з голоду не помрете, не переживайте!

– А де Хорунжий? – запитав похмурий Шарай, єдиний, хто близько до серця сприйняв слова про приготування їжі.

– Він поїхав вперед, та й взагалі, це не ваша справа. Тепер я вами командую, і моя рука сильніша за хорунжого Костенка.

Вони це чудово знали. Якщо суворий Сергій терпимо ставився до тих чи інших слабкостей своїх підлеглих, то Шпак – сам міцний, як цвях – вимагав від усіх однакової твердості. "Плюнь на козака, який не може босоніж по степу", — говорив він, підганяючи людей, аж черевики справді злітали з ніг чи розсипалися. Це на марші. Тепер, коли вони вирушили верхи, Гринька навіть хотів би ночувати в сідлі. На щастя, він мало що міг вдіяти щодо нестачі сил у тварин. Гринька не міг дати наказ своєму коневі, і навіть якщо тварина послухає, то впаде і не вийде за межі своїх можливостей.

- Що, Шарай?! – вигукнув Шпак. – Ти просто будеш стояти і витріщувати очі, чи збереш дупу і почнеш готуватися до виходу?

Шарай матюкнувся під ніс. З Гринькою можна було навіть пожартувати, сказати йому різке слово, але біля вогнища, а не тоді, коли він брався за командування.

□□□

– Отамане, – до Сергія наблизився такий високий козак, що, здавалося, сидів не на бойовому коні, а на жеребцеві.

– Що ти хочеш, Семене?

– Знаєш, отамане, що я за тобою у вогонь стрибну і навіть не питатиму, чому.

– Знаю, друже. І розумію, раз хочеш запитати, то річ не в тому, куди ми йдемо?

– Не про те, але й про те, – невпевнено відповів Семен.

– Кажи.

Спочатку Сергій хотів збути свого товариша, залишитися наодинці зі своїми думками, але струсив пригніченість. Така самотність у смутку ні до чого, вона може лише нашкодити, а вірних людей не варто відштовхувати.

– Я про вовкозаків. – Семен на мить замовк, підбираючи слова. – Ми з ними поки що мало воювали, просто інколи бувало, що заважали один одному. Але після Залізних Хуторів я вже знаю, що це тільки бабські плітки, нібито вони зовсім безсмертні, хіба що в вовчу шкуру одягнені, бо ніколи не бачив, щоб перевертня вбили під час Повні... Звичайно, в людській подобі вони міцні, набагато міцніші за людину, але...

– Але ж не від тебе, — вимушено засміявся хорунжий. – Ти легко міг би однією рукою зламати шию кремезному вовкові.

– Не кажи нісенітниць, – похитав головою Семен. – Пам’ятаєш того бідолагу, якого на наших очах розірвав старий вовкозак, і це ж не в час Повні? Я б не зміг цього зробити. Що з ними не так? Чому це відбувається? Вони такі ж люди, як і ми, але вони інші навіть у звичайний час, коли немає місяця, і не стають перевертнями.

– А ти як думаєш?

– А я знаю? – знизав плечима величезний козак. – Якби я мав хоч якусь уяву, я б не питав. Моя мати казала, що вони якісь таємні трави жують і від того перетворюються на звірів. Тільки мені так не здається.

Сергій довго мовчав. Семен уже зрозумів, що командир нічого не скаже, і знову поринув у невеселі думки. Він трохи стримав коня, щоб залишити Костенка на самоті, коли той раптом відповів:

– Є й інші. Не такі, як люди.

– Ну ти мені й пояснив, отамане. – коротко засміявся Семен. – А чому ти називаєш їх вовками, а не вовкозаками, як інші?

– Самі про себе так кажуть. Народ вовків. І ми теж колись про них так говорили. Ніхто не знає, звідки вони прийшли, вони були тут, коли перші біженці оселилися на Козаччині. Як би це тобі пояснити? Як можна пояснити те, чого сам не дуже розумієш? Пам’ятаєш Прогиру з Кам’янського хутора?

– Чому б мені не пам'ятати? Колись ходили до нього за порадою. Коли він помер, йому було близько ста двадцяти років.

– Мабуть, навіть більше. Я зустрів його, коли був ще хлопцем. Батько з братами пішли тоді з гетьманом на Волощину, а мене з матір’ю завезли до Прогирія, щоб нас пильнував. Старий розповів мені про якогось незнайомця з Корони, з яким він ходив на татарина. Це був дивний чоловік, одягнений у чорне, зі смаглявою шкірою, і кажуть, що навіть кров у нього була не червона, а чорна, як сажа. І звали його, здається, Якубом. Прогирій казав, що цей чоловік, незважаючи на молодий вік, вирізнявся великою мудрістю. Якось старий запитав його, чому люди такі, як є. Він хотів посердити того, бо той інший зазнав у своєму житті багато лиха і мав би погано судити про людей. І відповів йому цей Якуб таке, що Прогирій запам’ятав на все життя, і мені це теж запало в душу.

Він замовк, згадавши розповідь старого. Семен терпляче чекав, коли командир знову заговорить.

– Людина народжується з волі Божої, а тому добра в ній повинно бути більше, ніж зла. Хтось може сказати, що такий клуночок, що смокче материнські груди, є чистим добром і в ньому приблизно стільки ж чорного, скільки бруду під нігтем. Але і цього достатньо, щоб воно виросло і заволоділо частиною душі. Ми всі схильні до добра, але також і до зла. Зазвичай це поєднується в відтінок сірого, світліший в одних, темніший в інших. Просто іноді буває так, що в однієї людини цей сірий колір тяжіє до білого, а в іншого він більше відтінений темрявою. Тому перший стає святим, а другий злочинцем. Але не питайте, чому це відбувається, я не можу відповісти.

– Яке це має відношення до перевертнів? – нахмурившись, запитав Семен.

– Ніякого, мабуть. Те, що я сказав, стосується людей, і завдяки цьому ми можемо дещо зрозуміти. Але це не стосується вовків. Вони живуть за своїм законом. Вовчим правом. Є й інші, і я хотів, щоб ти це усвідомив. Інші є такими, що ми не можемо зрозуміти їх, а вони – нас.

– Я знаю стільки ж, скільки й раніше, — пробурмотів Семен. Усі ці байки про біле, сіре та темне до нього не доходили. Старий Прогирій був мудрий, але, звичайно, з головою дружив не завжди. Свята людина, зазвичай, буває трохи шаленою, і його слова не завжди означають те, що нам здається. Можливо, Сергій і розумів те, що сам щойно сказав, але для простого козака це вже було забагато.

– Знаєш стільки ж, скільки й раніше, — повторив хорунжий за своїм підлеглим. - Так само, як я. Не турбуйся, це не наші голови. Люди прозвали тебе Порогом, бо ти такий великий, що якби тебе кинули в Дністер, ти б перегородив річку, а їх люди назвали вовками, а потім вовкозаками, бо при повному місяці в них ростуть зуби та пазурі і вони одягаються у вовчу шкіру. Треба це прийняти, і все.

– Ми наздоженемо їх до того, як вони доберуться до січі? – Семен полегшено відкинув сумніви.

– Сподіваюсь. Навіть якщо застрягнемо десь на дорозі, впораємося.

Семен не питав, як командир уявляє собі сутичку шістьох чоловіків із сотнею вовкозаків. Він сліпо довіряв хорунжому. Бо не раз Костенко вів їх, здавалося б, на погибель, але вмів повернути все так, що вони виходили неушкодженими? А крім того, для козака смерть смачна, як хліб, і солодка, як мед.

□□□

Свого товариша вони не поховали. Його порубали на шматки і розтягнули останки, щоб тваринам було легше впоратися з ним. Маріка з жахом відводила погляд, коли це сталося. Потім вона побачила перекошене від люті обличчя Грегорія. Щось настільки розлютило вождя вовкозаків, що він відмовився поховати свого недавнього союзника. Жінка й гадки не мала, що трапилося, але це був двобій. Чоловіки швидко зібралися, і до неї підійшов той, кого звали Міхей.

— Ти належиш Кирилові, — оголосив він. – Він взяв тебе у полон, а коли повернеться, то вирішить, що з тобою робити.

Маріка хотіла запитати, чи означає це, що вони більше не намагатимуться витягти з неї відомості про Сергія, але не набралася духу. Міхей ніби прочитав її думки.

– Про твого аманта Грегорій випитувати не стане, — сказав він з презирством. – Ми знаємо, що Костенко вже йде за нами. Ми розминулися з ним лише на кілька днів. Велика шкода.

– Звідки ти знаєш? – спитала вона здавленим голосом.

Перш ніж відповісти, Міхей трохи завагався. Людська самка для нього була нічим. Нарешті він заговорив.

– Карі було видіння в момент його смерті.

Маріці дуже хотілося знати, чи саме це змусило отамана вовкозаків так спохмурніти, але вона розуміла, як така зухвалість могла розлютити Міхея. Козаки не люблять, коли їх допитують жінки, вони завжди йдуть своєю дорогою, не кажучи вже про диких вовкозаків... Якщо молодець має що сказати, то з доброї волі, а якщо змушений, то найшвидше покаже свої зуби або навіть почне бійку.

– Тримайся Кирила, бо у нього не бракує ворогів, хтось із яких міг би випадково наїхати на тебе.

"Хтось із яких міг би"... Від цих слів вона похолонула. Це означало, що вона стала виключною власністю того, хто вбив ґвалтівника, і цей вбивця міг робити з нею все, що забажає.

– Все, рухайся, самко! – гаркнув Міхей.

Маріка важко підвелася з каменя й дбайливо зав’язала хустку, що підтримувала дитину. На неї чекав ще один важкий день. Напевно, вона вже до кінця власного життя не зазнає спокою. І невідомо, скільки того життя їй залишилося... У жінки запаморочилося в голові. Коли бій закінчився, коли вона почула крик Калмика, вона відчула поштовх, ніби хтось вдарив її прямо в серце, потім прийшла слабкість, яка миттєво минула, але дівчина все не могла заспокоїтися.

Міхей пішов, не дивлячись більше на полонену. Сотня стала в колону й рушила вперед. Міхай йшов в самому кінці, поруч з ним Гудрий, старший син глави роду Беликанів.

– Чому старий так розлютився? – запитав він. Він, звичайно, не був дурний, мав ясний розум, але думав досить повільно.

– А ти не знаєш? Кара повинен був дати йому свою силу.

– А він не зробив?

– Не дав! Ти оглух чи осліп? Перед тим, як одійти, він почав пророкувати.

Гудрий нахмурив брови.

– А що пророцтво має до передачі душі?

– У звичайний час нічого. Але цього разу виглядало так, ніби Кара лише пророчив. Може, він не хотів віддати свою силу Грегорію?

– Тоді кому? Чи можна забрати двоєдушу до Посмерті?

– Не можна. Ти ж знаєш. Неназвану треба комусь передати, якщо не одному вовкові, то зграї.

– Але Кара не передав душу зграї, я б це відчув.

– Саме так, приятель. Не віддав і Грегорію.

Гудрий примружив очі й глянув на свого товариша.

– Тепер розумію. Він віддав її комусь іншому. Грегорій знає кому?

– Якби знав, то так би не сердився.

– А ти знаєш?

Міхей злегка знизав плечима.

– Може і знаю, а може і ні.

Гудрий замовк, перетравлюючи почуте.

– Це означає, що нас справді чекає боротьба за владу, — нарешті сказав він. — Я думав, що це просто балачки. Коли ми занадто довго сидимо в січі, подібні чутки завжди поширюються.

Міхей важко зітхнув.

– Як ти вважаєш, по що ми вирушили в цей похід? Тому що обов'язково треба було помститися Сергію Костенку? Це могло б і почекати. Старий Грегорій хотів лише відстрочити момент, коли йому доведеться зустрітися з суперником. Розумієш? Для нього, краще б помста козака над нами висіла, тоді б рада ніколи б не погодилася на бій. Неважливо, чи знайде Костенко трупи баби та доньки і стане шукати помсти, чи захоче їх звільнити. Тому Грегорій не наполягав на тому, щоб убити їх. У будь-якому разі він поки що в безпеці.

Гудрий кивнув.

– Так, ти маєш рацію. Але щоб Кара став проти Грегорія? Він був його вірним псом.

– Завжди очікуй зради від найближчих і шукай її поруч із собою, – тихо, наче сам до себе, сказав Міхей. – Калмик, мабуть, тримав образу на отамана за те, що він спочатку дозволив йому заволодіти тією жінкою, бо ти ж не віриш, що Кара взяв її без дозволу, а потім виставив його на двобій, удаючи, ніби нічого не знає.

— Але кому Калмик передав силу?

– Я теж хотів би це знати, – пробурмотів Міхей.

– Ти ж сказав, що знаєш, — здивовано сказав Гудрий.

– Я сказав, що, можливо, знаю, а може, й ні.

Гудрий скривився.

– Добрий отаман з тебе буде, — буркнув він. — Вмієш ти замутити.

РОЗДІЛ 3

Сергій підганяв товаришів, змушуючи їх та їхніх коней до величезних зусиль. Усією душею він прагнув наздогнати ватагу і або врятувати Маріку, або дізнатися, що її вже вбили. Ватага... Так козаки називали кожен загін вовків, так їх називали і самі вовки. Але справжня вовча ватага-зграя може складатися щонайбільше з десяти тварин, а у випадку з людьми-вовками – навіть із сотні. І саме з такою кількістю хорунжий мав рахуватися.

У всякому разі, в принципі не було різниці, чи було їх тридцять, чи триста. Шестеро чоловіків не могли відкрито боротися проти такої переваги, вони були приречені на застосування хитрощів. Найгірше те, що хорунжий абсолютно не мав до цього голови. Він думав тільки про Маріку та маленьку Гальшку. Всього кілька місяців тому він ніколи б не повірив, що так прив'яжеться до крихітної дівчинки. Після народження дитини йому вперше по-справжньому шкода було покидати село, де залишив серце, і, перебуваючи в січі, а потім і в Чигирині, незважаючи на численні обов'язки і постійні зустрічі, все ще думав про молоду дружину і доньку . Він з охотою вирвався б до них, але мусив сидіти біля гетьмана. Щось готувалося. Прихильники вигідної Росії політики мали намір зблизитися з Москвою за допомогою гетьмана, і донедавна це було єдине, що займало Сергія, але тепер питання вільної України стали йому, якщо не зовсім байдужими, то, напевно, досить далекими. Він почав розуміти всіх тих, хто не хотів походів і воєн, а вважав за краще залишатися сам по собі, мирно займаючись землеробством. Таке життя, звісно, ​​було не для нього – молодець завжди гнався за славою, волів шаблю в руці, ніж плуг у полі та жорна на подвір’ї, але добре було знати, що має куди і до кого повернутися, а якщо в полі поляже, то жаліти будуть не тільки бойові побратими.

Ілля Заєць, який їхав попереду, звільнив і порівнявся з командиром.

– Не криються, отамане, — сказав він. – Схоже, вони хочуть, щоб ми без зайвих зусиль знайшли їхні сліди.

– Мене це не дивує, — відповів Сергій. – Вони жадають моєї крові, це ж перевертні, вони, кажуть, вправні в таємних знаннях і , мабуть, уже здогадалися, що я йду за ними.

Ілля кивнув у відповідь і знову висунувся вперед. В очах Костенка він бачив глибину пекла і обіцянку смерті; він волів зараз не ставати на шляху хорунжого, не задавати зайвих питань. Що має бути, те й буде…

Він знову озирнувся, на Сею, що йшов упритул за ватажком, на Лівку Пастуха, що не відставав від нього, на Павку Гурбача, що колупався в своїх гнилих зубах, і на Семена Порога, який йшов останнім, коню якого було найважче, і який вже почав стомлюватись. Вони мали вирвати родину хорунжого у сотні вовкозаків. Це так, ніби кілька людей виступили проти пекельних загонів. Хоча, часто здавалося, що отаман, беручись за якесь завдання, зовсім божеволів, а потім виявлялося, що у нього все навіть толком виходило, однак, ніколи ще не було в нього такого божевільного погляду.

Було видно, що він мало дбає про свою долю і долю власних товаришів, він не пожаліє їхніх життів і, якщо вважатиме за потрібне, поведе їх на вірну загибель. Смерті Ілля не боявся. А прізвисько Заєць отримав за чудовий слух і пильність, а не за якісь приміти духу.

Йому не раз доводилося вкорочувати язика якомусь несвідомому й необережному козакові, який кепкував з нього, переконаний, що можна безкарно знущатися з того, кого відверто називали боягузливим сірячком. Згодом слава прізвиська поширилася і бажаючих випробувати майстерність Іллі у володінні шаблею ставало все менше.

Він дивився вперед. Десь там ватага прямувала до своєї домівки, і вони були все ближчими до небезпечного ворога. В інший час козак вважав би за щастя, що вовки не на конях і що їх можна спіймати, але тепер він не був певен, чи це привід для радості. Козак відчув легке ниття в животі і кілька разів швидко видихнув.

Він ніколи б не зізнався в цьому, але зараз боявся. Ілля боявся по-справжньому й просто, мабуть, уперше в житті. І це був не страх битви чи смерті: його волосся ставало дибки від думки, що його вкусять і перетворять на вовка. Бог знає, чи ці бестії заражали лише в час переміни, маючи вовчі ікла в пащі. А може, вони це роблять весь час?

□□□

– Вони вже, напевно, недалеко, — сказав Міхей, сідаючи поруч з отаманом біля маленького вогнища. Небо все ще було захмарене, але принаймні не мрячило.

Грегорій лише кивнув у відповідь. Не так все це мало виглядати.

Він мав намір напасти на укріплене село, користуючись міццю Повні, вбити всіх без винятку і почекати, поки клятий козак, засліплений ненавистю та бажанням помсти, почне зі зброєю вимагати справедливості. Тоді у нього буде два варіанти: якщо вдасться, він зможе похвалитися перед радою знищенням запеклого ворога і зміцнити свою позицію на багато років, або міг відтягувати вирішальну битву, тримаючи раду в їжакових рукавицях. Але ж на тобі, дорогу йому перебігло це щеня, розумник Міхей. Його рід мало що значив, в ньому нараховувалося лише п’ятнадцять здатних до бою вовків, він ніколи не виставляв на бій власного повного куреня і завжди мусив стояти поруч із іншою родиною у строю. Ніколи раніше басьор роду Грищих не претендував на те, щоб очолити ватагу, не кажучи вже про цілу січ.

Грищі знали своє місце. Але Міхей був інший – підступний, при тому спритний, а до того вмів завоювати на свій бік спраглих слави товаришів, як, хоча би, Кирило.

Грегорій не сумнівався, що підлеглий Грища знайшов суку й цуценя Костенка за наказом командира, а можливо, й пощадив їх за його ж наказом. Саме через це позиція кардинально змінилася. Звичайно, отаман міг наказати зарізати жінку і дитинча, але розумів, що Міхей не допустить цього будь-якою ціною, навіть ціною пролиття крові власного племені. А потім було вже пізно. Зрештою, досвідчений ватажок зміг би скористатися цією ситуацією. Найбільше розлютило Грегорія те, що, з одного боку, він не зміг зрозуміти намірів свого молодого суперника, а з іншого — не зміг розпочати братовбивчу боротьбу прямо зараз, під час походу. Він також не зміг протистояти супернику. Це було б проти права. Якби він помер, у січі запанували б сум'яття й безлад, а владу перебрала б вічно погрузла у сварках рада, і не рада старійшин, а збори січі. До того, як бродіння було б взято під контроль і обрано нового отамана, могло статися якесь нещастя, як-от напад загону Сергія.

Якби Грегорій переміг, то слави з цього не було б ніякої, а старшини родів, безсумнівно, скористалися б нагодою, щоб показати, що літній ватажок не здатен керувати навіть однією ватагою, вступаючи в бійку з підлеглими, і тому він точно не буде в змозі впоратися з цілою січчю. Право у цьому відношенні було нещадним, і рада мала привілей звільнити січового отамана більшістю голосів, а не – як це було за звичайних обставин – одностайним рішенням. Боротьба за лідерство могла відбуватися лише в січі, за згодою ради і за суворо визначеними правилами. Міхей знав це не гірше за ватажка і робив усе для досягнення своєї мети. Що б це не означало. У всякому разі, Грегорію довелося терпіти присутність Маріки з дитиною, він змушений був затримати похід заради них, щоб Сергій наздогнав їх до того, як вони підійдуть до домівки і влаштують певну засідку в добре їм відомому терені. Якщо отаман хотів утриматися при владі та здобути більший вплив, то тепер він мав схопити Костенка живим, щоб, згідно з правом, повісити його на очах всієї січі, де майже всі мали родичів на Залізних Хуторах, спалених хорунжим.

– Вони вже недалеко», — повторив Міхей.

– Чув, — нетерпляче відповів Грегорій. - І що? Їх лише шість, принаймні так вістив Кара перед смертю.

– Шість, — погодився Міхей. – Але це, напевне, його найкращі люди.

– Боїшся? – крива, провокуюча посмішка з'явилася на обличчі басьора.

– Ми повинні підготуватися. – Грищий зберіг кам’яний спокій. – Вони неодмінно захочуть напасти на нас, коли ми зупинимось, за звичаєм людей, перед світанком, коли сон найглибший.

– Ти будеш розповідати мені всіляку нісенітницю і те, що я знаю так само добре, як і ти, чи хочеш давати поради?

Міхей скоса зиркнув на отамана. Якби старий міг, він тут же встромив би свій улюблений кинджал йому між ребра.

– Ні одне, ні друге. Але треба щось вирішувати. Костенко захоче повернути жінку з дитиною. Він, однак, не знає, що його самку осквернив Калмик. А якби навіть знав, все одно залишається дівчинка. Люди дуже прив’язуються до своїх цуценят, вони готові пожертвувати за них життям.

Грегорій знову кивнув. У Міхея був якийсь план і, скоріш за все, хотів поділитися ним з отаманом. Якщо буде добрим і успішним, то слава дістанеться і вождю, і його офіцеру, але командиру завжди дістається більше вершків. Але якщо не вдасться, то Грегорій відповідатиме, бо він є головою виправи. Так чи інакше, в будь-якій ситуації молодий Грищий з того скористається.

Отаман уважно слухав Міхея, а в його душі народжувалося мимовільне визнання. Хто знає, може саме цей вовк повинен перейняти у нього владу над січчю, незважаючи на все небажання, яке до нього відчував. Але, напевно, ще не зараз. Тому він мусив власноручно дещо змінити план Міхея.

□□□

Гетьман вдарив кулаком по столу так сильно, що наповнений до половини вином глек упав, заливаючи мапу карміновою хвилею. Хмельницький не звернув на це увагу, з його очей,здавалося, сипали іскри люті.

- Сам собі пан, як завжди, - проричав він крізь стиснуті зуби. – Замість того, щоб йти навпростець на Волощину, задумалося йму полізти спочатку до власної наложниці! Але ж хай йому грець, має козак між ногами батіжок, то повинен його вживати, бо нам потрібні нові молодці і дівки здорові! Але ж за те, що самовільно покинув загін, виконуючи важливе завдання, за те накажу його провчити, паси зі спини дерти і на гак за ребра підвісити!

Непотрібний до сих пір донощик, один із багатьох, які він розмістив у вірних собі військах, і яких мав на хуторах, селах і містах, тепер став у нагоді.

Вірні молодці Костенка скоріше дозволять себе порубати, ніж розкажуть, що хорунжий покинув виконання завдання заради власної справи.

– Але ж, він залишив справу на свою найкращу людину, Гринька Шпака, щоб вести похід, – намагався заспокоїти Хмельницького кошовий отаман Ян Тетеря[3], єдиний, хто мав сміливість говорити з гетьманом, коли той впадав у лють, близьку божевіллю.

– А не заступайся за нього, Яне! – відповів йому глухий рев. – Не ставай за нього, кажу, щоб і я сам не подумав про тебе поганого!

Кошовий отаман переніс вибух з кам'яним спокоєм.

– Я не заступаюся, я просто хочу сказати, що непокора хорунжого не призведе до якихось жахливих наслідків, і завдання у нього не було не таким вже важливим. Так, волохів пошарпати…

– Не прикидайся, нібито не знаєш, яка була мета того походу! – збуджувався гетьман. - Волохам треба нагадати, хто кордоном трясе! А господаря налякати , щоб він віддав дочку моєму Тимошеві, а не Радзивіллам чи якимось Конецпольським!

– Так, знаю, знаю. – похитав сивою головою Тетеря. – Але для цього не потрібен розум сенатора, вистачить справного офіцера чи навіть унтера. Ви самі знаєте, що, так чи інакше, на нас чекає похід, бо марно сподіватися, що Лупул віддасть вам дівчину з власної волі, хоч би його щодня загони шарпали.

Хмельницький трохи заспокоївся, сів, і присутні на зборах зітхнули з полегшенням.

– Так чи інакше, – заявив гетьман, – Сергія кара не мине. Не буде перший-поперечний ватажок крутити мені перед носом!

– Аби тільки кара не була занадто суворою, – пробурмотів делегат січової голоти. – Люди хорунжого люблять і не бажають йому зла.

Гетьман важко зітхнув. Він і сам знав, що не може дозволити собі неприборкану суворість. Обов'язок помститися для козаків означав дуже багато, часто більше, ніж любов до своєї землі та роду. Вони зрозуміють Костенка, але не зрозуміють суворого покарання за таку провину.

Колись Хмельницький любив таких людей, заради них кілька років тому почав війну з Польщею, для них – хоробрих і незламних – хотів зробити з України вільну країну. Для їхньої користі та для власної... Але одне і друге було тісно пов’язане, принаймні в його розумінні. Йому також доводилося рахуватися з угодами, укладеними з Москвою; завжди непевним союзником і водночас ворогом – татарським ханом, який виконував волю турецького султана, з опозицією з боку вищих воєначальників, але й з думкою козацької черні. Без цього мотлоху він був би нічим, але міг розігрувати цю карту перед політичними супротивниками, умів звертатися до простого розуму.

Він все ще вмів… Як довго? Коли натовпи зрозуміють, що їх гетьман віддалився від них і почав прагнути до захмарних вершин влади? Коли вони зрозуміють, що він уже не любить неприборканість героїв-козаків, а радше бажав перетворити їх на слухняних підданих? Поки що він міг зберегти видимість, але на скільки ще вистачить йому терпіння?

– Ви маєте рацію, — сказав він після хвилини мовчання. – І ти, Яне, і ти, Мадей. Нічого поганого не трапиться, якщо похід очолить Гринька Шпак, і люди з радістю пробачать непокору хорунжого, який, напевно, втратив розум від болю. Давайте краще порадимося, що робити з вимогами царського посла. Якщо ми погодимося на висунуті умови, тоді отримаємо сили для подальшої війни з Польщею, але станемо більш залежними від Москви.

– Вже стали, — зауважив полковник Короман, що сидів в кінці столу. – Посланець зі сходу має право сказати в нашій справі більше, ніж увесь козацький круг.

Гетьман грізно глянув на промовця, але не перебив його. Іноді варто дати людям висловитися, вони охочіше слухатимуть пізніше.

– З ляхами ми билися за власні права, – вів далі полковник, – бо князьки і шляхта вважали нас за гній, робили, що хотіли, і лише шукали, щоб козаки їх виручали. Нині те ж саме робить Росія, і кожен, хто потрапив у неволю їхніх бояр і володарів, міг на собі відчути, що таке справжня зневага і здирство. Вони, нібито, мали зробити реєстр, більш ретельний, ніж в Речі Посполитій, але як він виглядає? Мені казати, чи самі знаєте?

– Сам знаю, Демене, — знехотя пробурмотів Хмельницький. – Можу лише сказати, що з обраного шляху повороту немає. Хто мріє жити під владою польських панів, скатертю дорога, може переселятися, куди хоче. Ми будемо вважати його зрадником, гіршим за відступника від віри, але я не маю наміру такого зупиняти. Якщо ви хочете таке зробити, пане полковнику, робіть.

– Але ж я не про це, – розгублено сказав Короман. — Я просто кажу, як є, і залишуся зі своїм народом і вірно йому служитиму, мені навіть на думку не спаде покинути вас. Зрештою, а куди саме я маю піти? Нас ненавидять і в Короні, і в Литві, пам'ятаючи, що ми їх били, міста палили, хотіли винищити, розігнати на чотири вітри.

Хмельницький прокашлявся, приховуючи посмішку задоволення. Полковник висловив те, про що мислили інші. Немає кращого зв'язуючого творива, ніж загальне прокляття. Страх перед ворогом є більш дієвим, ніж найбільш щирі присяги.

– Польща готується до війни з Москвою, - сказав він. – Чи, можливо, більш вірно було б казати, що це Москва шикується до війни з Річчю Посполитою. Царський посол загрожує і вимагає, але ж потребує від нас допомоги, бо ми знаємо, як воювати з ляхами, як стримувати їхню важку кавалерію. Всьому світові відомі наші табірні шикування, молодецька сміливість і презирство до смерті. Та і політику можемо вести не гірше. Наші посланники в далеких горах намовили тамошніх людей на повстання проти важкої руки польських панів.

– І ляхи подавили їх як клопів, - тихо сказав Короман.

Гетьман криво посміхнувся.

– Подавили, але наші мали менше сили.

Полковник не відповідав. Він сам їздив вмовляти горців почати бунт, обіцяючи їм підтримку Хмельницького. Костка-Наперський[4], ватажок малопольського збунтованого люду, довірився запевненням емісарів, підняв пригноблені маси на боротьбу. На жаль, як можна було сподіватися, позбавленим допомоги хлопам польські магнати приготували страшну долю, і Короман відчував себе відповідальним за це, на відміну від козацького гетьмана, який бачив у мешканцях Татр лише знаряддя боротьби з ненависним ворогом. Звичайно, той бунт таки придався, завдяки ньому поляки не скерували проти козацьких військ ще більших сил, інакше, могло статися, що в'їхали б на шиях молодців аж до Чигирина та Запорізької Січі.

– Річ Посполита хилиться до упадку, - сказав старий Зинька, що служив ще під Ходкевичем. – Не знайти в ній вже гетьманів Жулкевських, канцлерів Замойських, королів, таких як Баторій. Серед гівна Потоцьких чи Вишневецьких, часом, виплине видатний вождь, але ж відразу зіпхнуть його в бездонні болота заздрісні шляхтичі, замість одного вождя встановлять раду командирів, а кожен з них тільки й дивиться, щоб урвати для себе користі, щоб піднести власний рід над іншими.

Хмельницький знуджено слухав слова сивого отамана. Його думки, звичайно ж, Богдана не цікавили, а переривати шановного члена ради було б неполітично. Пожвавився він лише тоді, коли Зинька сказав:

- Так і в нас вже починає так само бути. Хто тільки хоч трошки влади захапає, відразу ж гребе під себе, що тільки може, чи то привілеї, чи то титули, чи то землі чи гроші, а частіше за все – все разом. Як тільки дрібний отаманчук, що лише куренем командував, всього раз полк під команду отримає, відразу ж рівний з князями стає. Нехай лише чиновник, що на маленькому містечку сидів, земель сам собі надасть, відразу ж з королями рівнятися бажає.

Губи гетьмана стиснулися у злій гримасі. Він добре розумів, до чого вів старий. Бо ж це Хмельницький управляв невеличкими волостями, це його Чаплинський вкинув до льоху, а випустив лише після довгих намовлянь власної добродушної половини. Це Богдан, користуючись потім гетьманським достоїнством, назбирав маєток, якому міг позаздрити не один коронний шляхтич, що вважав себе рівним воєводі.

– Досить вже про це, - шорстко перебив він мовлячого. – Ми повинні вирішити, що робити і яку відповідь дати московським послам. Те, чого вони від нас зажадали, не має нічого спільного з прийняттям нас під протекцію, як побоюються деякі.

– Давайте тоді радитися, - підтримав гетьмана кошовий отаман.

□□□

На сонний табір напали не під ранок, що було б найбільш розумним, а відразу після півночі. Сергій добре знав, що вовкозаки не такі, як люди, але не був переконаний, що перед ранком їх чуйність буде найслабшою. Зате знав він звичаї звичайних вовків. А ті ніколи не дозволяли собі слабкість, завжди залишаючись в готовності до бою чи втечі.

А до того ж, в нього не було сили чекати довше. Кожна мить, яку Маріка з дитиною перебувала серед ворогів, для молодого хорунжого становила справжню тортуру; він весь час думав про те, а чи власне зараз, ось цієї секунди, чи не робить якийсь вовк їм кривди.

Табір був занурений у сон. Вовки, найвірогідніше, не приготувалися до нападу. Сотня хижаків в людських шкірах не встала за одну мить готовою до бою. Коні, як завжди, полошилися поряд з цими істотами, але, підкоряючись волі вершників, вдерлися до середини табору. Сергій скерувався туди, де, слідкуючи за ватагою перед наступом темряви, побачив дружину. Вона була там, напевно! Чув це всім собою, а впевнився, коли почув тихий плач дитини. Це було дещо дивне.

Посеред наростаючого брязкоту зброї і криків він дочув цей здавлений голосок. Вбив підбори в кінські боки, пласко вдарив по крупу. Товариші без вагання рушили за ним, ріжучи і рубаючи з усієї сили надбігаючих з усіх сторін ворогів. Але ж вістря залишалися не закривавленими. Противник був неймовірно спритний, і вже збирався навколо шестірки смільчаків, ну точно як морські хвилі, що вдираються на пляж і оточують самотній камінь. Коли напір козаків ослаб, замість того, щоб наносити удари, смільчаки мусили сконцентруватися виключно на обороні. А тут вже з усіх сторін на них спадали вістря, в блиску багать щирилися зуби ворогів.

– Швидше! – крикнув Ілля. – Зараз нас повністю оточать!

І справді, люди Костенки вже були оточені, звідусіль до них набігали силуети, які, здавалося, розмазувалися в темряві. Ще мить, і від відчайдухів не залишиться навіть сліду... Але Сергій вже дістався до логова, на якому зіщулилася жіноча фігура, тісним колом рук оточуючи беззахисний, плачучий клубочок. Хорунжий злетів з коня, похилився над лежачим тілом.

– Це я, Маріко! Піднімайся!

Його товариші вже сіклися з вовкозаками, вони були перелякані не менше, ніж нещасна жінка. На щастя, табір був досить обширний, супротивник не міг в одну мить сконцентруватися в одному місці.

Маріка сіла, притиснувши дитину до грудей. Багато днів вона мріяла про цю мить, бачила її уві сні, молилася про любов, але тепер усе в ній опало, усяка надія раптово зникла. Ніби в ту мить, коли вона побачила обличчя свого коханого, ледь мерехтливий вогник віри в її серці згас. Знову судома струснула її, як тоді, коли почула крик вмираючого Калмика. Жінка не думала про небезпеку, про те, що незабаром козаки будуть повністю оточені й без жалю вирізані. Вона просто відчула, що є вже чужою для цієї людини. Вона так… Але дитина? Знову той біль… Супротив самій собі, борючись з бажанням втекти від чоловіка, Маріка простягнула до нього руки, віддала йому малу, а потім відвернулася, щоб не бачити, як він від’їжджає. Від'їжджає? А може, скоріш, гине? Так чи інакше, дивитися вона не хотіла.

Маріка відчувала, що для малої буде краще померти на батьківських руках, ніж жити з такою матір’ю – матір’ю без серця, без надії…

– Маріка! – розпачливо вигукнув Сергій. – Сідай за мною!

Сам схопився за луку сідла і, міцно тримаючи доньку, з розмаху сів.

– Маріка, — прошепотів він.

Він уже знав, що дружина за ним не піде, здогадався про це, коли подивився в її порожні очі.

Порожні… Не зовсім порожні. На їх дні таївся морок, страшний і нелюдський, готовий будь-якої миті заповнити ту порожнечу.

– Маріка… – повторив він, уже тихіше.

– Отаман! – пролунав крик.

Сергій краєм ока помітив, як Павка Гурбач спадає під копита власного коня і як хитається Лівка Пастух після різаного удару в щоку. Семен та Ілля працювали шаблями з усіх сил. Сейя кудись зник в метушні. Костенко зрозумів, що це була засідка.

Його хотіли взяти живим. Табір зовсім не спав, вовкозаки мали впустити чужаків досередини, а потім зупинити своєю масою. Ще мить, і пастка повністю захлопнеться.

– На коні! – закричав хорунжий.

Однак легше було віддати наказ, ніж його виконати. Навколо юрмилися вовки, спраглі крові, що без розбору рубали вершників і коней. Ілля якось зіскочив із сідла свого скакуна і, відштовхнувшись від нього, могутнім стрибком зайняв місце, звільнене Павкою. Сергій від вуха розсік суперника, який наблизився до нього, намагаючись вдарити коня бердишем. Він відчув опір, вовк відскочив, поріз розпанахав йому бік шиї, і з відкритих вен потекли ручаї крові. Однак він не впав, а швидко перекинувся назад, і хорунжий побачив могутнього басьора, що скалив свої ікла. Це видовище додало козакам сил, а запах ненависного хижака змушував коней до більшого зусилля. Як вони розірвали коло нападників, Сергій і сам не знав. Все, що він пам’ятав, це те, що все тривало мить, він помітив рух попереду, міцна стіна ворогів раптово лопнула, а потім він побачив відкритий простір. Уцілілі товариші кинулися за ним. Поріг, який їхав останнім, потужним ударом повалив на землю вовкозака, який несподівано впав йому на шию.

Ззаду безладно палили мушкети і свистіли кулі. Сергій відчув потужний удар у спину, застогнав, пригнувся, притулив чоло до гриви коня. Він щосили намагався не втратити свідомість, не впустити дорогоцінний згорточок, не розчавити його власною вагою. Болю він не відчував. Він мав прийти пізніше. Натомість, він відчував жаль Неймовірний, величезний жаль і таку ж величезну ненависть. Що зробили ці негідники з його Марікою, чому вона так змінилася? Яке страждання може зробити людські очі такими нелюдськими?

– Отаман…

Сергій відчув, як міцна долоня підтримує його руку, на згині якої лежало немовля.

– Отаман. Дай мені її.

Той нерішуче випростував руку й дозволив забрати від себе Гальшку.

Так, маленька… З Семеном тобі буде безпечніше. То сильний хлопець. Коні мчали галопом, але у Сергія склалося враження, що вони йшли повільним кроком. Віддалилися від вовків настільки, що кулі більше не становили загрози.

– Опікуйся нею…

Поріг скоріше вгадав, ніж почув слова командира.

– Так, отамане.

– Опікуйся…

Голова Сергія знову впала на шию коня, кров хлинула з вуст, струменями потекла під сідло.

Семен кивнув Іллі, показуючи, щоб той підтримав хорунжого.

А перед очима Сергія пропливла низка образів. Усміхнена Маріка, її батько з серйозним, суворим поглядом… Кров на запорошеній землі… Жінка простягає до нього руки в благальному жесті, але він відводить погляд, іде геть. Маріка кладе руку чоловіка собі на живіт, щоб він міг відчути, як дитина ворушиться всередині. Полум'я.

Велике полум'я, що здіймається під небо, охоплює прокляті тіла, а ті звиваються в шаленому жарі, роззявлені вуста проклинають кривдника… Пусті очі Маріки… І темрява. Милосердна, всеосяжна темрява…

РОЗДІЛ 4

Міхей окинув Грегорія тяжким поглядом.

– Як сталося, що той різник зміг втекти?

– Сам мабуть бачив, - нетерпляче відрізав отаман. – Це ж втілений демон! Хто такого міг сподіватися? Цей проклятущий навіть Кобая вбив! Кажуть, що коли людина б'ється за власне щеня, вона робиться грізною, як найсильніший вовк, тільки я в це не вірив.

– Я не питаю, в що ти віриш, отамане, - льодяним тоном сказав Міхей, - але ж як вони здолали вирватися? Пройшли у тому місці, де я бачив тебе. І все виглядало так, наче ти їм зі своїми дав дорогу!

– Мало чого в сум’ятті можна собі уявити? – зневажливо скинув плечем Грегорій. – А що вже взяти з молодого воїна, який думає, що він вже все розуміє? Сам би спробував витримати такий напір, який вони зненацька розвили. Коні налякалися, коли Ромка перед смертю перемінився, а страх додав людям сили!

Міхей примружив очі і відкрив рота, ніби хотів сказати: "Брешеш, отамане. Брехня виходить з тебе і через твої уста, і через твої очі", але він мовчав. Зараз не час сперечатися з ватажком. Вовки повинні були якнайшвидше повернутися до січі.

Однак, ніхто не знав чи Костенко незабаром не спровадить проти них значні сили. На хуторах завжди були люди, готові піти за кимось сильним, а тут, до того ж, цей був відомий молодець. Та ще й кількох вовків козаки підрубали, бо жменьці нападаючих легше було їх рубати на усі боки, аніж оборонцям вдарити по них, не зашкодивши своїм. Якби Грегорій не був настільки впевнений, що напад буде здійснено лише на світанку, і не віддав на цей випадок відповідних наказів, усього цього б не сталося, і Костенко зараз би крутився в путах. Інша справа, що якби загін очолював сам Міхей, то він би вчора повернув назад і влаштував на козаків пастку в якомусь зручному місці. Що ж, доведеться думати, як перетворити поразку на перемогу.

– Він диявол, а не людина», — сказав Кудлач, високий вовк із широкими плечима й дивно вузькими стегнами, який прислухався до словесної сутички. Він міг би виглядати навіть кумедно, якби не його грубі, рублені риси обличчя та крижані очі, які викликали у кожного, хто його зустрічав, бажання якомога швидше покинути це товариство.

– Можна подумати, ти злякався, — глузливо сказав Грегорій.

– Я, звичайно, ні, – глухим голосом відповів Кудлач, – але ви, отамане, якось дуже охоче зійшли з їхньої дороги.

Грегорій блиснув зубами в гнівній гримасі.

– Що ти маєш на увазі?

– Я просто кажу те, що бачив сам.

Міхей ледь помітним жестом змусив Кудлача замовкнути. Невже той не розуміє, що сталося? Спроба вбити Костенка не вдалася, козак врятував життя, забравши з собою дитину, а жінка залишилася.

– Він захоче її повернути, – сказав Міхей радше собі, ніж Грегорію чи Кудлачу.

– Ти так думаєш? – скривив губи у виразі сумніву отаман. – Вона не хотіла йти з ним, я і багато інших це прекрасно бачили. Вона віддала йому цуценя і пішла геть. Це дивно, тому що, схоже, Костенко був вже наш. Чи могло бути, що сім’я Кари таке могутнє? Хто знає, може наступної Повні ми підготуємо її до переміни?

Він з тріумфом подивився на Грищего. Міхей скрипнув зубами. Старий лис забезпечився з усіх боків. Він не дарма дозволив Карі заволодіти самицею хорунжого.

Чорти знають, чи очікував отаман такого повороту подій, чи зробив це просто на всяк випадок, але йому вдалося. Він оголосить в січі, що хоча лютий ворог і втік з дитиною, він неодмінно захоче помститися за власну дружину, яка приєдналася до вовків. І тоді буде все одно, жива вона чи ні. Міхей змружив очі.

Треба зробити все, що в його силах, щоб вона залишилася живою. Хто знає, як це обернеться?

Він сердито глянув на задоволене обличчя отамана. Старий басьор тим більше радів, що полеглий у сутичці Ромко віддав свою силу власне йому. Це було найкращим доказом того, що отаман і досі користується повагою серед своїх січових братів.

□□□

Сергій хрипко дихав, лежачи на животі, широко розкинувши руки. З-під розрізаної сорочки визирала каша, в яку куля перетворила праву лопатку.

Серед розтрощених м’язів стирчали осколки кісток. Знахарка стояла над хорунжим, бурмочучи собі під ніс. Вона зупинила кровотечу, промила рану горілкою і відваром трав і тепер проводила очисні обряди. У печі горів вогонь, кімнату наповнив важкий запах трави, званої "багно", змішаний із запахом м’яти, ромашки та інших рослин, що сохли біля печі та на стінах.

– Напевно, це був не свинець, — прошепотів Семен Іллі. Великий козак тримав на руках сплячу дитину, нагодовану козячим молоком. – Самі вони залізних куль точно не відливають, їх доводиться купувати у турків.

– А може, від поляків дістають? – так само тихо відповів Заєць. – Ті з радістю підтримають кожного, хто зможе противитися Хмелеві.

– А мені здається, що, скоріше, від турків, — наполягав козак-велетень. – Вони люблять такі речі. А вовкозаки польських пані не підтримують. Вони ні за кого не виступають.

– Нині вони проти нас, якщо ти не помітив, — з іронією зауважив Ілля.

– Проти нас? – похитав головою Поріг. – Може й так, але скоріше проти Сергія і всіх, хто був на Залізних Хуторах.

– Думаєш, вони не знають, хто віддав наказ? Наш хорунжий був просто інструментом.

– Хмельницького допасти вони не можуть, — тверезо сказав Семен. – Тому мстяться безпосередньому виконавцю.

– Як би там не було, добре що куля до кишок не дісталася, - махнув рукою Заєць. – Зслизнула по залізних набивках на поясі. І в кістках міцно не застрягла, то тоді б у нас була довга забава.

Семен з огидою подивився на оперту об стіл яничарку[5] з довгим стволом.

– Не люблю самопалів, — заявив він. – У сутичці має значення міцний кулак і вміння махати залізом.

Ілля прослідив за поглядом приятеля. Яничарка належала йому. Чудова зброя, вона могла вразити грака, що піднімався до льоту за сотню кроків.

– Так люди билися в давні часи, — відповів він. – Ті часи ніколи не повернуться. Але навіть тоді люди застосовували арбалети та луки, щоб дістати ворога. Давид завжди намагатиметься перехитрити Голіафа.

Поріг важко зітхнув.

– Знаю я, знаю, — пробурмотів він. — І все ж шкода. Стріла є стрілою. Якщо наконечник списа не змазали у гної і він не розколовся у рані, витягнеш його, вхід припечеш і незабаром зможеш сісти на коня. А з таким пострілом ніколи не знаєш, чи не піде жар, і те, що всередині, замість того, щоб просто проколотися, роздавлюється і розривається. І думай собі потім, чи діра, яка видна на поверхні, не є ознакою того, що нутрощі на січку схожі?

Знахарка сикнула, щоб вони замовкли, а Лівка Пастух, напоєний травами, з перев’язаними обличчям і лівою рукою, неспокійно ворушився на постілі.

Чоловіки слухняно замовкли. Всі ці бабські гусла їх трохи лякали. У лісових чагарниках, а часто й поблизу невеликих поселень, жили розумні жінки, які вміли і майбутнє виворожити, і в минуле хлопа зазирнути. Найчастіше це були старі жінки, але траплялися й інші випадки. У рідному селі Семена кілька років тому померла стара знахарка, а на її місце прийшла дівчина, яку вона навчила цілительству, тепер вона, напевно, стала красивою тілом. Не один чоловік залицявся до неї, але нікому з них не вдалося її зловити у солодку пастку. Мовляв, вона звикла мати зносини з самим Злим, як та стара яга, яка була її вчителькою і теж обходилася без чоловіка, тож простий дядько не зможе їй догодити. Злі язики завжди щось вигадають. Проте Семенові не здавалося, що хтось із такими світлими очима може віддатися демонам.

А покійна ворожиха завжди була доброю, не раз давала маленькому Семенчикові ложечку меду, приправленого травами, або тицяла у руку якийсь ласий шматочок. Інша справа, що коли до неї прийшла жінка зі скаргою на невірність чоловіка, то стара враз відбирала в бідолахи чоловічу силу, щоб йому не залишилося нічого, крім сорому, і виставила на посміховисько. Не дивно, що деякі люди її ненавиділи. Вона також ненавиділа виводити плід і ганяла безрозсудних дівчат на всі боки. "Жіноча справа — народжувати", казала вона зневіреній вагітній жінці. "Не вітер посіяв зерно в твоєму череві, щоб я розвіяла його, як полову". І через це, мабуть, нажила багато ворогів.

А у цієї старої жінки очі були швидкі, неспокійні, начебто вона бурмотіла заклинання, але з-під примружених повік жадібно поглядала на гаманець, причеплений до пояса Порога. Перед битвою його товариші віддали йому все цінне, що мали, бо, як найсильніший, він мав найбільші шанси вижити. Якби вони повмирали, то нехай хоч перекаже якийсь там шматочок золота матері чи коханій.

– Довго ще? – нетерпляче запитав Ілля, перехопивши черговий хтивий погляд жінки.

– Так, трохи часу пройде, соколе ясний, — відповіла бабця тремтячим хриплим голосом. – Гидка рана, ой яка ж паскудна, гіршої давно я не бачила. Тут не потрібні ні трави, ні замовляння, тут жива вода та перо жар-птиці знадобляться…

– Ти що казки теревениш? – підскочив Семен. – Джерело живої води, нібито, десь на краю світу тече, щоб знайти його, треба було б обійти не тільки Дике Поле, а всю Русь! А де взяти перо жар-птиці? Немає такого створіння на нашій землі.

– Сядь, — лагідно сказав Ілля, поклавши руку на плече друга. – Я впевнений, що наша мила хазяйка не розповідала б таких казок, якби десь поруч не було в неї жар-птиці і неподалік джерела живої води.

Жінка криво всміхнулася, показавши пожовклі зуби, і плямкнула язиком. По Семенові пройшла дрож огиди.

– Ну, через тебе, соколе, мудрість говорить, видно, що ти людина бувала. У мене тут, неподалік, у одній копанці, заховано трохи живої води, і навіть, можливо, знайдеться остання з останніх пір’їн чудодійного птаха, але я б не віддала таких скарбів без належної плати. Де мені їх шукати тепер, коли я стара і не маю багато часу на поневіряння? А зловити жар-птицю непросто, і треба вміти берегти її пір'я, щоб воно сили не втратило.

Ілля кивнув і простяг руку за гаманцем. Семен спохмурнів, але слухняно розв’язав ремінь і передав мішечок своєму супутнику. Заєць витягнув два золоті таляри і поклав на стіл.

– Вистачить?

– Двадцять років тому я б сказала, що досить, соколе ясний. А тридцять – я б, мабуть, задарма такому красивому молодцю віддала б і живу воду, і перо чудесного птаха, і ще щось. Але сьогодні я стара і повинна думати, що буде через мить, коли сили в мене вичерпаються і я залишуся сама, покинута…

Ілля витяг ще один таляр і великий перстень із світло-зеленим каменем. Від цього видовища у старої загорілися очі, але вона скаржилася далі.

– Решточку води вам віддам і пір'ячко останнє, що для себе зберігала на чорні часи.

Ілля підкинув рубін, майстерно оправлений в червоне венеційське золото. Побачивши, що знахарка знову відкриває рота, гаркнув:

– Бери, що даю, або під ножем сама скажеш, де в тебе ті речі.

Стара закрутилася мов дзиґа, потім зникла за дверима. Козаки переглянулися між собою.

– Віриш, що стара отаманові допоможе? – спитав Семен.

– Маю таку надію. А що нам більше, крім неї, залишилося?

– Ми віддали їй майже третину того, що було в гамані, - зауважив м'язистий козак.

– Отаманові жалієш?

– Та де ти! – відсахнувся Поріг. – Не знаю тільки, звідки б у баби були жива вода та пір'їна жар-птиці.

– Мені якось... – почав Ілля, але в ту ж мить до хати зайшла знахарка, тому він замовк.

Стара показала чоловікам невеличку пляшку з кришталевого синього скла і барвисте перо, що мінилося кольорами, наче роса вранці, блискаючи чи то сріблом, чи то золотом. У світлі каганців здавалося, що воно горить. Семен від захвату навіть забув дихати.

Знахарка підійшла до ліжка, на яке поклали Костенка, відкоркувала пляшечку, вилила трохи вмісту на рану. Хорунжий навіть не здригнувся. Потім оздоровителька зняла зі стіни пучечок трав, вклала в середину пір'їну і почала водити всім цим над тілом Сергія.

– Ну а решта вже в руках Бога, - повідомила вона під кінець, випрямляючи похилену роками спину. – Бо якщо захоче, товариш ваш здоровим буде і зробиться сильнішим, ніж до того, а якщо вирішить призвати його між ангели, тоді жива вода очистить душу його навіть з найтяжчих гріхів, а міць пера жар-птиці зробить її легшою, ніж у звичайного смертного.

Вона підійшла до столу, скривлені пальці протягнулися до стосику коштовностей, але раптом між старою та здобиччю виросла сильна рука. Ілля відштовхнув відьму і згорнув золото до гамана.

Обличчя оздоровительки викривала паскудна гримаса.

– Ошукати хочеш мене соколе? – заскрипіла бабця. – Добродійку свою? Прокляття на тебе кину і на супутників твоїх.

Переляканий Поріг підняв долоню, щоб перехреститися, але завмер, побачивши оскалені зуби Іллі.

– Відьма! – прохрипів Заєць. Лють майже відбирала в нього дихання. – Відьма брехлива!

Він вирвав у старої пук зілля, видобув звідтіля перо жар-птиці. Знахарка застигла з відкритими вустами, дивлячись на козака. А той взяв пір'їну в два пальці, підійшов до маленького віконця, підняв здобич так, щоб подивитися на неї під світлом, потім простягнув її в стиснутій долоні, підскочив до цілительки і підставив їй долоню під ніс.

– Чудесного птаха пірце, кажеш? – процідив він крізь стиснуті зуби і показав блискучі пальці Степану. – Бачиш? Срібний і золотий пил! А перо, напевне, звичайної бджолоїдки, га, бабо? Говори!

Він схопив стару за горло, стиснув, що у тої аж очі наверх повилазили.

– Задушиш, а з мертвої зовсім ніякого пожитку.

Ілля роздумав, пустив знахарку. Та, ледь змогла дихати, заговорила швидко-швидко:

– Ясновельможні панове, та де ж там я хотіла вас ошукувати! Ну нащо це було б мені, старій, наражатися на гнів молодця, сокола степового? Це якийсь заздрісник повинен був підмінити мені перо жар-птиці...

– Ага, і живу воду, напевне, вижлуктав, га? –кинув слово Заєць. – Не бреши, стерво. Залишу тобі життя лише тому, що треба нашого отамана лікувати. Якби не це... – він грізно завісив голос.

– Однаково ж, без живої води і без пера... – почала бурмотіти стара.

На цей раз не витримав Семен. Коли до нього дійшло, як підступно він був ошуканий, в жорстокім серці скипів страшенний гнів. Тримаючи малу Гальшку так, щоб вона не прокинулася, він поволі наблизився до відьми, взяв її за щелепу і без зусилля підняв на висоту власних очей. Стара безпомічно забовтала ногами в повітрі.

– Без живої води і без пір'їни, - прошипів він, - ти маєш зробити так, щоб неборак вижив. А якщо це тобі не вдасться, обіцяю, що смерть твоя ой тяжкою буде! Не знаю коли в останній раз якийсь хлоп тобі добре робив, але на прощання з життям зроблю тобі розкіш загостреним дерев'яним кілком!

Знахарка висіла, перелякано дивлячись на викривлене злістю обличчя Порога.

Коли він відпустив її, вона не намагалася навіть протестувати, пояснювати будь-що. Ходила баба по цьому світові досить довго, щоб знати, що такий воїн може простити ошуканство, навіть кривду, але ж ніколи не зможе погодитися з власною слабістю, з переляком. А вона ж зробила так, що цей велетень на мить насправді злякався.

Баба подивилася на зануреного у безпам'ятство Сергія. Йому б більше придався піп, а не цілителька, але вона мусила зробити все, що було в її силах.

Дитина в обіймах Семена заквилила. Ілля, який досі пасивно приглядався до дій товариша, рушив до дверей.

– Козу подою, - сповістив він. – А ти, бабо, до роботи. Якщо отаман вмре, смерть спіткає і тебе, як пообіцяв мій приятель, але якщо поставиш його на ноги, злото, яке видурила хитрістю, в твої руки піде; а може ми щось і докладемо.

РОЗДІЛ 5

Гринька Шпак був дуже стурбований, коли хорунжого в Чигирині не застав.

Похід був, можливо, не стільки вдалим, скільки багатим на здобич. Вдалим його назвати було не можна з однієї причини: наказ гетьмана Хмельницького був чітким – подратувати волохів, дати зрозуміти господарю, якщо він все ще буде вагатися, по якій стороні стати, козаки завжди найдуть спосіб, щоб докучити йому. Але ж, замість на волохів, загін Гриньки в широкому яру несподівано наткнувся на ногайців, які поспішали зі здобиччю з боку Польщі. Не встиг ніхто й обернутися, з обох сторін засвистіли перші стріли, почалася пальба з самопалів. Не було часу на роздуми, на політичні рахунки, на обдумування усіх "за" і "проти". Шпак лише мав надію, що б'ється з розбійниками, які вирушили у розбійний похід супротив волі хана, що частенько траплялося. Так чи інакше, про всяк випадок, він наказав усім полоненим перерізати горла. А потім на вибір у нього було: або покинути вози з багатими товарами і йти далі, або ж завернути і привезти добич гетьманові. Звичайно ж, кожен з молодців міг розраховувати на додаткову винагороду з багатої здобичі, окрім звичайної частки. Кожен, але ж не обов'язково сам Гринька. Відразу ж після прибуття його покликали до квартири Хмельницького, де повідомили, що його командир пропав без вісті.

Зараз він стояв у сінях під дверима, що вели до кімнати слухань і роздумував, чи поривчастий вождь накаже його розстріляти, повісити, розірвати кіньми чи лише кинути на списи завжди жадної крові черні. Кімната слухань... Хто б помислив ще кілька років раніше, що з Богдана Хмельницького, який здавався козакам одним з них, зробиться таке велике панище. Були такі, що ремствували, треба помислити про нового предводителя, але Гринька вважав, як і Сергій, що не час починати внутрішні бої, коли треба проводити війни та перемовини. А крім того, гетьман був справним вождем, і тільки він міг вчинити Україну державою настільки сильною, щоб з нею рахувалися сусіди.

Але ж коли Шпак стояв так і чекав аудієнції, мов вироку, з тугою думав про часи, коли повстання не означало довготривалої кривавої війни, а лише звиклий бунт десь на кордонах. Тоді здавалося, що польські пани – то обридливі бестії та скотиняки. Зараз вже не був так у цьому впевнений...

– Гетьман кличе!

В дверях показався Горба, старий козак, улюбленець Хмельницького і його правиця. Гетьман часто рахувався з думкою слуги більше, ніж з висновками цілої ради.

– Злий? – спитав Гринька.

– Останнім часом постійно злий, - ухиляючись, відповів Горба.

Шпак зітхнув про себе, набрав повітря в легені, начебто треба було зараз скочити до крижаної води, і увійшов до кімнати. Дерев'яні стіни були завішані килимами, посеред приміщення поставили великий стіл, на якому, в семираменному свічнику, напевне ж загарбаному з якоїсь синагоги, горіли свічки з пофарбованого та пахучого східними ароматами воску.

– О, наш малий яструб, що з гнізда випав! – вигукнув Хмельницький, побачивши сотника. – А матінку свою, хороброго нашого хорунжого Костенка, де ж подівав? Невже він у поході згинув?

Гринька мовчав. Зрештою, гетьман і не очікував відповіді. Легкому, на перший погляд, тонові голосу суперечили нахмурені брови та опущені донизу кутики губ. Козацький ватажок у цю мить виглядав як розлютований мисливський пес.

– Раз так, - тягнув Хмельницький, - якщо немає його серед живих, треба гідно вшанувати героя, подбати про його родину. Бо ж залишив козак жінку й дитину...

Цього вже Шпак не витримав. Пам'ять про наповнені болем очі Сергія в поєднанні з насмішкуватими словами вирвалася у гарячій відповіді:

– То не є гідним, гетьмане! Не є! Якщо вже вам донесли, що я сам командував загоном, то, напевне ж, цей доброзичливий підлий язик сказав і те, чому так сталося!

Хмельницький грізно піднявся з-за столу, схопив стилет з позолоченою, прикрашеною дорогоцінними каменями рукояттю, що лежав на стосі пергаменів. Гринька пожалів, що прийшов сюди без шаблі. Та що там, все рівно забрали б її перед входом... Він знав поривчатість гетьмана, знав, скільки таких, що насмілилися говорити надто сміло, зараз гризло землю. Але сміливо дивився в зловісні очі вожака, готуючись до смерті, навіть зробив півкроку вперед, гордо підносячи голову. Звичайно ж, віддав би перевагу смерті на полі бою, від шаблі чи кулі, але завжди був готовий до зустрічі з нею в будь-якому місці. Така вже доля воїна.

В поставі сотника було щось таке, що Хмельницький затримався, відклав стилет.

– Сміливий ти, Шпак. Можливо, навіть занадто сміливий. Мені донесли, що до твого командира нещастя прийшло. Нібито, якісь розбійники захопили його жінку та доньку.

– Ось тут вже донощик ваш не постарався, гетьмане. Не розбійники село вирізали та забрали з собою сім'ю отамана, але вовки. Вовкозаки, - відразу ж додав Гринька, побачивши, що Хмельницький відсахнувся, почувши нелюбе йому ім'я неприятелів, яке навіть заборонив вживати.

– Вовкозаки, кажеш... – замислено промовив гетьман. – Прокляте плем'я. З усіх їхніх ватаг лише одна стала на наш бік, коли ми починали повстання. Та й ту спалили до останнього, нікого не щадячи, бо їхні січові ради згідно вирішили до війни не мішатися. Жорстокі з них бестії, вовкулаки справжні.

Гринька полегшено зітхнув. Здавалося, що гетьманський гнів минув. Звичайно, ще полає та обсобачить, але ж життя не позбавить і на муки не видасть. А гетьман тягнув далі:

– Але ж і заповзялися на твого хорунжого. За що? Що їм те чи інше поселення з димом пустив?

– Одне чи друге поселення... – Шпак вимушено засміявся. – Залізні Хутори їм прорідили, з вашого, зрештою, наказу, якщо забули. А там більше їхніх бабів та молодих дівчат перебувало, ніж в великій якійсь січі... Та що там казати, одних бабів та дітлахів ми там застали. Ну ще кілька старців недолугих, які давно же вовчу силу втратили.

– Чи мій наказ чи не мій, але тоді вчинив, що належало, - перебив козака Хмельницький. – А якщо всі знають, що мій, скажи тоді, чому ці бестії не на мене сягнули, а на нього? Бажають покарати меч, а не ту долоню, що його тримає?

Гринька злегка знизав плечима.

– А що ж в цьому дивного? Щоб на пана сягнути, то треба війну починати, а сил в них на неї нема, хіба що за підтримки Речіпосполитої, а на неї вони розраховувати не можуть. Але ж є дещо більш важливе, бо, можливо, вони наважилися б і на вас сягнути. Справа у їхньому праві. Говорив мені колись отаман... хорунжий, - Гринька відразу ж поправився, побачивши наморщену брову гетьмана, - а він про це щось таки знав - що спочатку вони мусять покарати власне винуватця різанини, а вже потім того, хто за ним стояв.

– Дурнувате це їхнє право, - пирхнув Хмельницький.

– Не знаю, чи дурне, але ж, напевне, суворе. І не можуть Сергія просто так вбити, підготувати засідку і просто вбити. За такий злочин винний повинен відповідати перед їхньою радою і бути розтерзаним на шматки на очах у великої кількості вовкозаків.

Але спочатку вони повинні його зловити.

– Кажеш, зловити? – буркнув гетьман. — А що, якщо, попри все, під час цього захоплення його доведуть ad mortem?

Гринька спохмурнів, почувши незрозуміле йому іноземне слово. Гетьман це помітив і одразу пояснив:

– До смерті.

– Уяви не маю, гетьмане. – Шпак розвів руками. – Про вовкозаків я знаю лише те, що мені розповів хорунжий, а все інше – жіночі плітки, яким я не вірю.

– Іноді в жіночих плітках можна знайти багато правди, – зазначив козацький ватажок.

– Але не тоді, коли йдеться про наших вовків, – твердо відповів Гринька.

– Шкода… – почав говорити гетьман, але вчасно збагнув, що висловлює свої думки вголос, і замовк. Недбалим жестом він відіслав козака. Буде час вирішити, що з ним робити.

Шкода, сказав він собі, що неможливо було поставити жодного спостерігача біля вовкозаків. Хоча б одного, навіть у далекій і крихітній січі. Але що ж, не можна ж вовка перевдягти і пустити між вівці без того, щоб його не впізнали якщо не відразу, то дуже скоро. А ще важче завести вівцю у вовчій шкурі серед хижаків і змусити її жити з ними. Будь-якого шпигуна впізнають при першій же Повні, коли він не зможе перемінитись. Та й серед самих вовків немає сенсу шукати зрадників. Вони не розуміють людей, а люди не розуміють їх. Вони не жадібні до золота, їх не підкупиш. Навіть ті, кого зграя вигнала за злочини чи порушення права, не бажали співпрацювати. Вони поводилися з людьми, як людина поводиться з нерозумною зміюкою, з якою неможливо порозумітися.

Хмельницький важко зітхнув. Так, ці бестії надто відрізняються від людей… Занадто.

□□□

Посеред січі, на майдані, стояла велика споруда, що складалася з великого даху та дев’яти колон, що підтримували його. Не звичайні колони, а кам'яні, вкриті барельєфами та рунами. Вони розповідали історію вовків з давніх часів. У кожній січі можна було зустріти саме такі колони, які, якщо і не підтримували подібний дах, то були розставлені на однаковій відстані навколо майдану.

Під дахом всілося кілька десятків вовків.

Грегорій, щойно вони повернулися з походу, наказав скликати раду старійшин, на якій були присутні ватажки зграї та голови всіх родів. До цієї групи було неможливо делегувати молодших воїнів, тож якщо в одній із зграй не було старшого в своєму роді, а жоден із самців ще не досяг віку, щоб брати участь у зборах, сім’я не мала впливу на розгляд справи.

На середину вийшов старий вовк з більмом на лівому оці, без правої руки і сильно кульгаючий. Він став біля посагу Кам’яного Вовка, сперся лівою рукою на спину посагу й оголосив:

– Зараз буде говорити Грегорій, січовий отаман і водночас обвинувач.

Старий пішов, а Грегорій неспішно зайняв його місце. Він погледів в обличчя зібраних і криво посміхнувся Міхеєві, який стояв поза колом старших. Не час тобі, цуценя, починати боротьбу за владу, говорила ця усмішка, треба тобі ще проявити трохи терпіння, дивитися і вчитися перемагати, не виймаючи шаблі, не розсипаючи пороху, як користуватися не лише слабкістю противника для досягнення перемоги, але навіть власними поразками.

– Дякую вам, Кошко. – Грегорій вклонився старцю, потім глянув на зібрання і почав: – Як ці стовпи, що підтримують дах над нашими головами, – почав він за традицією, – нехай ради наші і те, що ми сьогодні робимо, тримають існування нашої січі. Подібно до цих стовпів, які представляють дев’ять сил, за допомогою яких ми перетворюємося й приймаємо найшляхетнішу форму вовка, нехай наші ради складають силу нашого племені. Як у тих стовпах, на яких записана історія та вчинки наших предків, нехай наша мудрість виявиться в словах, перш ніж ми втілимо її в життя. Ми сьогодні зібралися на моє прохання, щоб судити дії Кирила з роду Готчих. Нехай обвинувачений ступить вперед, щоб його всі бачили.

Кирило слухняно вийшов і став за два кроки перед речником. Отаман навіть не глянув на нього, втупив погляд в Міхея, наче тільки до нього мовив.

– Цей вовк, наш брат і захисник січі, всупереч своїм присягам Святому Спасителю і Пресвятій Пречистій, під час останнього походу на нашого заклятого ворога, порушивши наказ, пожалів його суку й цуценя, що накликало на нас нову загрозу.

Міхей вимовив про себе прокляття. Якби він міг взяти голос у раді, якби він міг виступити зараз перед старим лисом, він, безумовно, зміг би переконати більшість, що Кирило не винен або принаймні не заслуговує такої суворої кари. На жаль, Грегорій знову виявився розумнішим за молодого претендента. Він скликав не загальну раду, а збори старійшин. Тут могли засідати лише голови родин; Але Міхей не був головою своєї родини. Його батько був ще живий, він ледь що робив і неохоче втручався у справи ватажків, як і всі в зграї Грищих. Як і всі, крім нього одного. Тому йому довелося тіснитися серед тих, хто прийшов послухати, що вирішать збори.

– Його вожак, відомий всім Міхей з роду Грищих, відмовився покарати непокору. Більше того, він підтримував свого підлеглого у зневаженні до наказів. Тому я звинувачую його і вимагаю зразкового покарання!

Цього ніхто не очікував. Міхей затамував подих, дивлячись з недовірою спочатку на Грегорія, потім на вовків, які звернули на нього погляди. Мабуть, старий був готовий на все, щоб залишитися при владі; він навіть не вагався б засудити до страти найталановитішого воїна в усій січі, а можливо, навіть у всіх січах перевертнів.

– Нехай другий обвинувачений виступить у священне коло ради!» — гучним голосом вигукнув покалічений вовк.

Міхей твердим кроком йшов вперед. Натовп і старійшини родин поспішно розходилися перед ним, наче він ніс якусь заразу. Він бачив осуд у їхніх очах. Кирило мав рацію, сказавши, що молодий вовк занадто недооцінив старого. Грегорієві, безсумнівно, вдалося тихенько переконати голови зграй і ватаг, що єдиним правильним рішенням для забезпечення миру в січі у важкі часи було б позбутися самозванця. Так, амбітний молодий басьор недооцінив свого суперника, але він також недооцінив рішучість інших вовків, які не хотіли змін. Він, Сергій, Кирило, навіть самиця Костенка служили Грегорієві для досягнення мети. Отаман знав, на що йшов, із самого початку, коли не намагався змусити Міхея покарати непокору підлеглого на місці, ще в степу.

Грищий зупинився біля Кирила і переглянувся з приятелем. За два кроки від них стояв Грегорій. Він не посміхався, навіть не виглядав щасливим. Він просто робив свою справу, робив те, що вважав за потрібне – без ненависті, навіть без сліду злості. Старий щиро вірив, що тільки його правління може забезпечити процвітання січі.

– За таку велику непокору у воєнний час, — оголосив Григорій, — може бути тільки одна кара. Смерть!

– Смерть або вигнання, — голосно сказав хтось із натовпу. Міхей міг заприсягтися, що це був Степан. Він шукав очима свого підлеглого. Степанове суворе обличчя нічого не виражало, лише трохи піднята брова свідчила про хвилювання.

– Так встановлює право, — погодився Грегорій. – Однак воно також говорить, що якщо на карту поставлено добро всієї січі, непокора може каратися лише смертю! І залишивши живими суку та цуценя Костенка, Міхей Грищий накликав на нас страшну загрозу!

Міхей відчув короткий, але сильний приплив запаморочення, коли все стало на свої місця. Грегорій виявився хитрішим, ніж гадав молодий вовк. Наразі стало зрозуміло, чому він дозволив врятувати Маріку та її дитину, і чому його люди так легко відпустили хорунжого та його супутників тієї фатальної ночі! Отаман січі зміг обернути на свою користь навіть таку поразку, якою, мабуть, було порушення Кирилом наказів і пощада жінки Костенка. Молодий самозванець вважав, що дзвін тоді пробив для нього свій переможний передзвін, що він доведе раді, що попередній вождь втратив перевагу й покірність і тому повинен піти. А тим часом…