Вогонь для Вогнедана

Розділ восьмий Місяць за хмарами

Заїзд в Рибках звався дуже поетично — «Ясен Місяць». Мечислав від імені князя Чорногорського зняв весь другий поверх. Господар дивився на двох «дженджиків», котрі, до того ж мандрували разом з військом, трохи скоса. Але сподівання на добру платню змушувало його піклуватись про хворого шляхтича. Зрештою, краще хворий дженджик, аніж буйне п’яне офіцерство, до того ж роздратоване поразкою.

Вогнедан лежить на широкому ложі з вигнутими різьбленими спинками і розкошує неробством. Навіть їжу гридні носять йому до кімнати. Чорногорці здогадуються, що не просто так розхворівся їхній князь… Ох, не просто… Начільник гриднів, Владияр з роду Терничів, котрий мав родичів на Сіллоні, спершу намагався розпитати Дракона, але Мечислав відбувся смішками. Та щось собі утямив пан Владияр, бо якось, коли більше нікого не було у спочивальні, мовчки схилив коліно перед хворим володарем, дякуючи лише очима.

А Вогнедан був щасливим уже тим, що позбувся остогидлої імперської служби. Він то спав, то на флейті награвав стиха, то вірші складав, то співав потиху удвох з Мечиславом сумовитих пісень Старого Ведангу. Або ось так як зараз — просто не робив нічого… Тільки думав, що слабкість його мине, що він повернеться до Боговлади, що до зими встигне навідати Чорногору і Верена, про якого мав дбати Сіроманець Вовчур. З Даною розмовляв подумки. Ось їй він оповів в подробицях про облогу Сіллону. Сказав, що тривожиться за Горицвіта, і Дана тут таки пообіцяла послати надійного гінця до Лелечого Гнізда. Коли брат повернеться, мовила дбайлива сестричка, звістки з Чорногори вже надійдуть… Ненька Мальва напише, чи повернувся її синочок… Ох і Цвіт… Винахідник… Ні риби, ні грошей… Це добре, що так закінчилося, а могли б уже й оплакувати родича. Він же такий, Цвітик, не від цього світу… Що там він вигадав? Шнур для вибухівки? Стрийна Вербена говорила якось, що, коли Горицвіта вчасно не зупинити, то він винайде засіб зітерти на порох наш знаний світ на кілька століть раніше, ніж до цього додумаються інші дурні.

Сміх у сестрички кольору помаранчі. Теплий такий, ласкавий… Скоро він її побачить. Побачить Дану, пройде по осінній Боговладі… І Мечислав трохи розпогодився… Бідний Меч… Він і досі соромиться отих дурниць, що наплів напівкровному принцу. Досить уже мучити брата, треба сказати йому, що він, Вогнедан, на нього не ображений. Головне, що все обійшлося, і Генд начебто заспокоївся. Навіть попрощатися зайшов перед від’їздом до столиці.

А от пан Коронат Астеонський аж пінився злобою… Вогнедан весь час очікував від нього якоїсь гидоти… Та, начебто, нічого не трапилося…

Гуркіт у передпокої обірвав плин думок. Голос Владияра Тернича… Різкий і обурений… Двері розчахуються навстіж…

Поручник Жердельського полку Чоррін Ідрен десь такий же віком, як і Вогнедан. Таке раннє підвищення значить лише одне — у хлопця дуже впливова рідня… Напівкровний ельберієць з простих… Риси обличчя чимось знайомі. А втім… Хтозна… Невиразні такі риси, наче на зітертій монеті. Ніби й бачив десь подібні, а ніби й ні. Темноволосий, лице дуже біле… А, згадав…

— Ти — князь Чорногорський? — різко питає юнак в зеленому.

— Та звісно ж, Моане, — посміхається Вогнедан, а сам уже розуміє — лихо, — прийшов навідати однокурсника?

— Тебе заарештовано! — не приймає дружнього тону молодий офіцер, — встати!

— По перше я хворію, — так само лагідно відповідає Вогнедан, — а хворим дозволялося лежати навіть в нашій незабутній школі. По-друге, я хотів би бачити наказ про мій арешт… За імператорським підписом… А по-третє, пане поручнику Квітін, коли вже ви прийшли арештовувати князя Чорногорського, а не в гості до колишнього джури Парда, то звертайтеся до мене як до князя…

За поручником до покоїку намагаються пройти його шерегові. Чорногорська варта Вогнеданова голосно обурюється, хтось уже і зброю з піхов потягнув.

— Не опиратись! — голосно командує з ліжка Вогнедан, — це якесь непорозуміння, пане Терничу. Вгамуйте наших!

Поручник Квітін видобуває папір. Він намагається бути серйозним і холоднокровним. Цей клятий чорногорець нітрохи не перемінився. Такий же злоязикий насмішник. І надало ж пану полковнику послати на арешт саме його… О, Моан не забув загибелі вихователя на прізвисько Паскуда… Пляшка з нафтою… Так стверджували брати Ставські та їхній приятель Лемпарт… Трьох приятелів джури Зельма тоді тиждень допитували, ледь живих віднесли до шпиталю… Він, Квітін, та Зорко Кілені зрештою й самі повірили у ту пляшку… Як і інші троє джур — Лускін, Хадін та Лірін. Бо інакше потрібно було визнати себе божевільним і оповісти про… Ні, краще не згадувати.

Вогнедан тим часом вивчає папір… Він зрозумів, що це таке… «Чистий лист» з імператорським підписом… У військовий час дає право Імперському Воєводі заарештувати будь-кого на власний розсуд. Отже, князь Ріфін Астеонський таки зробив свій хід. Напевне, з участю Короната. Бо на «чистому листі» два прізвища… Зельм Чорногорський та Кеян Ведангський…

— Я скоряюся підпису Імператора, — говорить Вогнедан, — але не волі князів Астеону. Ви чули, пане Терничу? Все з’ясується…

Пан Владияр неохоче вкладає шаблю до піхов. Та його рука знову тягнеться до зброї, коли він бачить, як змикаються кайданки на Вогнеданових зап’ястках… Як нишпорять по кімнаті вояки, розкидаючи книги, зв’язуючи докупи листки, списані ельберійськими рунами…

— Флейту, пане Владияре, — стиха просить Вогнедан, — збережіть… Повертайтеся до Боговлади… Сестрі…

— Скажу, — обіцяє Тернич. І ледве встигає підхопити з підлоги дорогоцінний інструмент, на який трохи не наступив вояк в зеленому.

Гамір у передпокої виникає знову. Вогнедан чує голос Веданга… Мечислав ходив у місто до травника. По ліки… Невчасно він повернувся. Втім, паскуди його все одно б знайшли. Зрештою, це Дракон розписав тоді, в Чорногорі, личко пану Коронату.

- І що тут за…, - починає Мечислав, і затинається, побачивши друга в наручниках.

— Ти теж, брате, в цьому списку, — говорить Вогнедан моанською, — морди астеонцям ми з тобою разом били…

— Як грубо! — миттєво зрозумів Дракон, — вишуканіше, брате Вогнедане… Не морди били, а біяхом по ланітам… А втім, я ж його не біяхом… Я його шабелькою… Поганий боєць з пана Короната… То оце він нам встругнув отаке? Побоявся, що я почну по ньому гаптувати хрестиком? А вам, поганці, не совісно? Хвору людину в ланцюги…

Мечислав насмішкувато роздивляється чоррів і набундюченого пана поручника, доки йому вдягають кайданки. Він зостався б з братом, навіть якщо б його імені не було в наказі. А тому не збирається ні опиратись, ні тікати… Судьба…

Вогнедана вже підвели з ліжка силоміць, і він стоїть, зіпершись на стіну. Веданг стає поруч… Бере зі стільця кунтуша, і накидає його брату на плечі.

— В Моані нині холодно, — говорить.

— Так близько, — шепоче Вогнедан, — і так далеко…

Веданг розуміє… Не про Моану говорить брат, про Боговладу… Так близько… Так далеко… Так страшно їхати в обійми смерті… Так необхідно перебороти страх і слабкість… Так тяжко гинути молодими…

— Проб’ємося, — стиха відповідає Дракон, і схвально усміхається йому чорногорець.

Обох заарештованих виводять врешті до спільної зали заїзду, де зібралися Вогнеданові челядинці та решта мешканців. Тернич понуро йде за ними разом з іншими гриднями. Всі помовчують — імперське правосуддя річ священна.

— Це прикра помилка, — говорить до чорногорців Вогнедан, — ми з князем Ведангським вірні підданці Імперії… Слухайтесь пана Тернича. До зустрічі в Ігворрі…

Пан Владияр проводжає свого князя до чорного, без вікон, повозу… Повіз цей здається чорногорському воїну труною. Але мовчить пан Тернич… Не можна лаятись… Не можна проклинати… Прикра помилка… Це лише прикра помилка… І тільки…

— Я про нього дбатиму, — всміхається до Тернича Мечислав, — Побачимось…

І вирушає чорна арештантська карета на північ. Пан Моан Квітін, їдучи кінно поруч, зітхає з полегшенням. Можливо і справді то була лише запальна суміш, яку десь добув джура Пард, аби підтримати свою славу відчайдуха. Можливо… Тепер доїхати без пригод до Моани — і батько-воєвода пишатиметься сином, котрий так добре впорався з першою самостійною справою.

Пан Владияр у заїзді «Ясен Місяць» збирає речі його ясновельможності князя Чорногорського. Складає розкидані чоррами книги, пакує до скрині одяг. Обережно ховає до гаптованої торбинки флейту. Піднімає з підлоги невеличкий листок паперу, який не помітили чорри.

«Розтануть хмари, — читає стиха вояк, -

Проясниться небо,

І, як завжди,

Над ясним світом цим

Кружляти буде Місяць ясноликий.»

Пан Тернич полегшує душу чорногорськими прокляттями і обережно складає пожмаканий аркуш. Він уже відправив поштового голуба до Боговлади зі звісткою, котра має якимось чином дійти до дипломованого правника пана Ольга Лелега. Пан Ольг має щось придумати… Поганці не мають доказів князевої вини, а отже ще не все втрачене. Хмари розтануть… Розтануть.

***

Мечислав Ведангський сидить на підлозі арештантського повозу, охопивши руками коліна. Повіз підкидає на нерівній дорозі… Цей клятий Моан Квітін — ну й щастить Вогнедану на однокурсників — завжди наказує гнати чимдуж… Поспішає… Чого йому нейметься… Ведангу здається, що поручник трохи побоюється князя Чорногорського. Брат ніколи не оповідав в подробицях, як йому велося у тій школі… Видно, був добрячим одірвиголовою, якщо оця погань з гидким ім’ям і досі про це не забула.

Принаймні, хоч якась користь з цього є… Бідолашного брата вивели з заїзду в самих штанях та сорочці… І босого — як ото лежав на ліжку. Вогнедан нині настільки до всього байдужий, що не подумав навіть — на північ же їхати. Хай там їх може і стратять, але ж для чого мерзнути дорогою…

Тож він, Мечислав, прихопив з собою кунтуша, два вовняні плащі і братові чоботи… А також примітив під час обшуку серед розкиданих чоррами їхніх речей дві пари шкарпеток з тонкої вовни… Кунтуша він накинув брату на плечі, шкарпетки запхав до кишені, а чоботи загорнув у плаща… Вийшло з того таке казна що… На першій же зупинці підлеглі пана поручника не тільки хотіли відняти згортка, але й забажали ще й ведангових чобіт.

— Ти їх чи дівці хочеш подарувати? — єхидно спитав Дракон того чорру, що вимагав з нього роззутися, — та тобі ж, селюче, мого взуття й на носа не натягнути. Тим більше на тебе не налізуть чоботи пана Вогнедана. І де написано в тому наказі, аби варта займалася мародерством?

Розборонив їх пан поручник, бо вояк уже почав пінитись і хапатися за шаблю… І чого б оце зчиняти крик? Він, Веданг, змалечку такий — щиру правду говорить, а людей з того чомусь злість бере…

А Вогнедан тоді й слова не мовив… Тільки глянув на пана Квітіна… Ой, коли брат на когось отак подивиться — чоловіка одразу наче приском обкидує… В пана поручника аж піт виступив на чолі, і він гарикнув на свого вояка, аби відчепився.

Ні, звісно, якби чорри захотіли, то відняли б одяг, а то і змолотили б обох арештантів. Кому на них скаржитись? В дорозі вони — імператорське правосуддя. Але ж таки чогось боїться пан Моан. І боїться саме Вогнедана.

Вогнедан же весь час спить. Сили відновлює… Мечислав всміхається, коли чує, як шиплять за ґратчастими дверцятами двоє вартових, котрі мають сидіти у повозі. Щось про нелюдську витримку… Нехай… Бійтесь нас, сучі діти… Ми виживемо… Ми повернемося… Нехай…

Ельбер давно зостався позаду… Вогнедан отямився, коли проминули Збраслав. Ненадовго… Прошепотів щось про теплий вітер Півдня і знову задрімав. І зараз оце спить… Щасливчик… А Мечиславу сон не йде, а лише погані думки до голови лізуть.

Ну, оце привезуть їх… А куди везуть-то, до речі? Не говорить пан поручник… Та напевне ж до Цитаделі… Звісно, Вогнедан є родичем Імператора…, а також…гм…близьким приятелем Імператриці. Ну, і є ще пан Яблуновський, хоча на напівкровного сподіватися особливо нічого. І є пан Ольг Лелег, родинний правник… Вогнедан же має з Даною зв’язок, а та уже зробить усе, аби віднайти пана Ольга.

Та поки рідня знайде засоби їх врятувати, астеонці, користуючись «чистими листами», легко можуть згладити їх обох зі світу… Допитають в Цитаделі Вогнедана… Він зараз в такому стані, що може забути, в якому часі живе… Скаже щось не те… І готова справа про державну зраду… А їм цього не можна… Ой, не можна… Навіть на ешафоті не можна крикнути «Хай славиться!»… Аби, в разі їхньої загибелі, влада над Чорногорою зосталася у Пардів…

Але з Пардів нині на волі тільки Дана… Якщо не рахувати, звісно, відлюдника Ясногора… Дана… Кохана Дана… Чи переживе вона братову смерть? Чи зможе вистояти? Чи зможе…

Чергова зупинка… Пан Квітін чомусь наказує зупинятися не в заїздах, а просто на узбіччі. Чорри самі з цього незадоволені, Веданг чув їхнє бурчання. Виведуть обох в’язнів, дадуть зробити що треба, тицьнуть до рук шматок хліба та баклагу води — і знову в дорогу. Самі теж їдять на ходу, звісно ж не хлібець з водою. М’ясо жеруть, паскуди… Шинку крають, аж весь повіз пахощами просяк… Ковбаску з часником… Та ще й крадькома попивають винце, коли пан Квітін в їхній бік не дивиться.

— Вогнедане, брате, — торсає приятеля Мечислав, — стоїмо… Може виведуть повітрям подихати, або поїсти дадуть…

— А, так, — говорить Вогнедан бадьоріше, ніж завжди, — а що у нас сьогодні на обід?

— Здається мені, що це вже буде вечеря, — говорить Дракон трохи не радісно, — а до столу вашої ясновельможності буде подано хліб і воду…

— А чи мені снилося, що тут смерділо часником?

— Оці нечемні хлопи, — тягне Мечислав насмішкувато, — геть подуріли від часнику… Не знаю, що гірше — вино з часником, чи часник з вином… Чи дурень в зеленому, чи зелене на дурні…

За ґратками дверцят — злісне шипіння. Однак, чорри остерігаються їх зачіпати. Мабуть теж з наказу поручника.

Нарешті один з вартових відсуває дверцята і говорить досить єхидно:

— Прошу, ваші ясновельможності…

Мечислав, задоволений з того, що брат трохи очуняв, не втрачає можливості подратувати вартових.

— Треба говорити, лобурю, «прошу, та ще й припрошую»… Де тобі відбило чемність? В школі джур?

— Напевне, — озивається Вогнедан, — бідолаха частіше відвідував шпиталь, аніж шкільні класи… Не кривдь хлопця, Мечиславе, ти ж є мейдистом, так будь милосердним до вбогих.

— А, так, — підхоплює Мечислав, — коли святий Мейді говорив про зелене деревце, яке не давало плоду, хоч що з ним роби…

Приятелі вибираються з повозу…Дійсно, вже стемніло. Карета стоїть на узбіччі, тут таки ходять по лузі самопасом втомлені коні. Решта охоронців вже розпалила вогнище і звідти долинають якісь пахощі.

— Служба, — зітхає Мечислав, — пропонували ж мені іти до війська… Оце зараз би був і ситий і зелений… Може б і відзнаки досі вислужив… А ти б, брате, точно дослужився б до воєводи…

— Авжеж, — всміхається Вогнедан, — спав би, а служба б йшла… Або не спав би… Пив би…

— Але не думав би, — підхоплює Дракон, — знав я одного вояка, він, правда, в сірому війську служив, так той все життя прожив не думаючи і пропив врешті свою шабельку… І що ж ти думаєш, брате? Повісили його…

Вартівники на кпини не відповідають, але окраєць хліба, який вони тицяють Мечиславу, відчутно поменшав, порівняно з минулим разом.

— Хай то їм буде на бідність, — говорить Веданг, коли їх знову заштовхують до повозу, — але якого біса я оце розговорився?

— Та і я не кращий, — каже Вогнедан, зітхнувши, — сказано ж у Повчаннях Святого Мейді, аби не обмовляли ближніх своїх вірні… І кара не забарилася… Дай-но сюди вечерю, брате… А то ти знову поділиш як минулого разу — мені окраєць, собі водичку…

— Та ти ж ніби сонний був, — всміхається Дракон, віддаючи хліб.

— Але не настільки, аби не зрозуміти, що з’їв подвійну пайку. Тепер я буду розпоряджатись нашими харчами… А ти можеш ділити воду…

— Але ж нема чого ділити, — говорить Мечислав, — сьогодні не видали…

Обидва приятелі розуміють, що вклепалися, та знову починають реготати.

— Чорт, — врешті говорить Веданг, — двоє божевільних… Занадто я зрадів, брате, коли ти заговорив зі мною… Боявся я за тебе, віриш?

— Ну, захворів, — мовить Вогнедан, — ну одужав… Таке зі мною не вперше…

Мечислав розуміє, що хоче сказати брат. Подібний стан — звичайний наслідок вогняної смерті…

— Тіло, — шепоче Вогнедан, — не витримує… Та я — не тіло… Я — дух…

— Авжеж, — гмикає Веданг, — тому ти й не дбаєш про свою тлінну плоть… Я за твої чоботи мало не побився з одним ближнім у зеленому. Тому вони і досі на панських ніжках. Разом зі шкарпетками. А ще ви, пане князю, загорнені у плащ, бо на дворі заходиться на осінь.

— Вибач, Драконе, — мовить Вогнедан покаянно, — я дійсно був далеко звідси…

Він розламує окраєць навпіл і віддає Ведангу половину.

— За твоє повернення, — шепоче Мечислав, — і щоб нам завжди добре велося…

І знову гуркоче повіз, підстрибуючи на розбитій возами дорозі… Або ледве повзе, застряючи в осінній грязюці… Дощі… З того часу, як дібралися до провінції Гесута, з неба ллє, наче з дірявого цебра. Пан поручник тепер наказує зупинятися як належить — у міських в’язницях. В крайньому разі — в заїздах, якщо не вдалося дібратися до великого міста.

В заїздах ночувати ще нічогенько. Замкнуть до окремої кімнати, поставлять охорону… Годувати почали трохи краще — сиру дають до хліба, вина. Пан поручник отих двох чоррів, що переполовинили їхню пайку в Моозі, поставив на позачергову стійку і голосно на них горлав. Тоді Мечислав і здумав натякнути, що варта попиває вино і жере харчі, належні в’язням. Поручник злісно зиркнув в його бік, але ввечері приятелі отримали трохи більше їжі, ніж зазвичай.

Гірше, коли ввечері арештантський повіз завертає до в’язничного двору. То ніч доводиться простояти по кісточки в рідкій грязюці, бо в камері ні на що й сісти, не те що лягти. То замкнуть у вежі, де виє вітер. От коли знадобилися і плащі, і чоботи. Притуляться друзі один до одного — наче тепліше. Перемовляються зрідка — моанською говорити не хочеться, своєю — остерігаються.

В містечку, назви якого вони так і не дізналися, обох юнаків заштовхнули до камери з етапом каторжан. Більше в переповненій тюрмі не знайшлося місця. Веданг обдивився нашорошених, брудних, закутих в кайдани людей і зрозумів, що треба їх чимось приголомшити одразу.

— Хлопці, - мовив з порога, — ви чували про упирів?

У відповідь тиша. Веданг знає, що вони бачать нині лише його постать і багряні вогники в очах.

— До моєї мами, — продовжує він, розтягуючи моанські слова на південний лад, — літав по ночах упир… Всю зиму літав, а влітку я народився… Харчуюсь коли як, але живої крові потребую постійно. За що мене врешті і пов’язали… А приятель мій — чистокровний кровопивця… Нас нині везуть до імператорського звіринцю, великому паньству показувати за гроші. Ночуємо мирно, чи як? Бо я голодний, а друг мій тим більше…

Напружену тишу порушує один з каторжників — напевне ґерст. Він і побоюється незвичних сусідів, але й не має права промовчати — кінець тоді його пануванню.

— Подивіться, — мовить, — братани, на цю мармизу… Цього хлопа, таке його мамі, дійсно тільки показувати за гроші. А ви знаєте, чортове поріддя, що маєте сплатити нам комірне? Давайте сюди плащі і сідайте біля параші.

— Якби ти, дурної воші гнида, — тут таки знаходиться Дракон, — був церковною дзвіницею, я і то б не ламав перед тобою шапки. Це ти маєш нам сплатити відступного, аби ми тут когось не покусали. Та я добрий, і вдовольнюся місцем біля віконечка та твоєю пайкою.

Ґерст, плутаючись в ланцюгах, загрозливо підіймається. Це здоровезний чолов’яга, але що до того Ведангу, який і досі не розучився залізні прути вузлом в’язати… А нині він спритно накидає каторжникові на шию ланцюг від наручників і одночасно б’є коліном нижче пояса.

Вогнедан ладен помагати приятелеві, але той вже впорався сам. Напівзадушений ґерст з жахом дивиться, як «упир» нахиляється над ним. Такої морди розбишака за все своє гуляще життя не бачив… А поруч в миготливому світлі єдиного на весь льох смолоскипа стоїть друга нежить, красень-диявол з бабусиних казок, і болотяні вогні танцюють в очах кровопивці.

— Перша кров для мого приятеля, — шкіриться Веданг, — двічі нас не вбити, хіба що осиковим кілком. Але тут немає осики… Зате є дурень, котрий напросився упирям на харч…

— Братани, — хрипить ґерст, — місце гостям… Пусти, нечиста душе, ми відкупимось… Горілку п’єте?

— Як воду, — говорить Веданг, трохи попускаючи ланцюг, — віджени своїх вошивих приятелів, аби нам не смерділо від їхніх портянок.

«Приятелі» і самі ладні забратися подалі від страшної пари. Дідько їх знає… Про упирів та іншу нечисть кожний моанський селянин начувся змалечку… Всі знають, що в Чорногорі їх повно, а ці двоє напевне з Чорногори, бо мужики, а волосся у обох заплетене в косу, ніби у баб. І сили у обох незміряно — он як червоноокий скрутив ґерста. А той, другий, ще жахливіший — мовчить, усміхається, а ну як кинеться… Голодний же… Крівці то їм не дають дорогою, басурям клятим.

Веданг з пошаною проводить Вогнедана на місце переможеного здоровила. Ґерст уже впокорився — чести він не втратив, бо наскочив на сильнішого. Та ще й на упиря… Здоровань тричі робить знак трикутника, а що нечисті від цього нічого не робиться, зітхає, і велить добути зі сховку горілку і харчі.

Веданг хвацько перекидає чарочку і закушує хлібцем з цибулею. Намагається при тому не видати, як вдарило в голову незвичне зілля. Ґерст з пошаною підносить такого ж кухлика головному упирю, але той хитає головою.

— Я п’ю тільки кров, — говорить ніжним мелодійним голосом, — і не вживаю людської їжі…

Ґерст не перечить, але крадькома витирає піт з чола… Часником би нагодувати кляту нежить… Та часнику в камері нема, а цибулею чортяк не проймеш — іч як хрумтить червоноокий. Тому ватажок дає упирям спокій і вкладається серед своїх, пильнуючи, щоб не заснути.

До ранку в камері ніхто не спить, окрім упирів, звісна річ. Веданг потиху пантрує одним оком, але скоро впевнюється, що бідолахи-моанці залякані вкрай і навряд чи будуть їх чіпати. Тоді засинає і сам.

Поручник зранку аж за голову взявся, коли дізнався, де примістили обох князів. А їм ніби і байдуже, сміються обидва. І у повозі ще регочуть, згадуючи веселу нічку.

- Імператорський театр, — мовить Вогнедан до друга, — багато втратив від того, що ти не став лицедієм…

— «Я п’ю тільки кров», — страшним голосом передражнює Мечислав, — а головне, то вираз твого обличчя… непередаваний…

— А я й не знав, що тобі смакує моанська горілочка… З цибулею…

— Я хотів попрохати часнику, — сміється Дракон, — але вчасно стримався…

З того часу пан Моан Квітін особисто перевіряв, як облаштовано на ніч його в’язнів. І зітхнув з полегшенням лише тоді, коли перед арештантською каретою відчинилася брама Цитаделі… Таки довіз — і нічого не трапилося… Нехай тепер інші дбають про колишнього джуру Парда… Він зробив все, що міг… Навіть покарав двох своїх шерегових за те, що вони під час одної з зупинок у Моозі самовільно зменшили в’язням пайку… І постарався, аби його наказ почув отой клятий Зельм… Чорногорець лише очима блиснув насмішкувато, а оте страхіття, яке він мав собі за приятеля, ще й почало нахабно вимагати вина, яке, нібито, попивали охоронці…. Пан поручник наказав і вина дати, і сиру до хліба, яким живились в’язні… Хоча княжич Коронат Астеонський разів зо три повторив тоді, у Рибках, аби тримати обох шляхтичів на воді і хлібі…

Пан Коронат Астеонський — дурень набитий. Він не бачив, як людина спалахує наче смолоскип… Він не бачив заціпенілого обличчя юного джури Парда…. І мертвого Люса-квітанця, забитого на смерть вихователем з гидким прізвиськом замість імені… І як той Паскуда біг і кричав, охоплений вогнем… «Не було там ніякої пляшки, пане суддя духовний… Ні з нафтою, ні з гасом… Тоді я сказав неправду з переляку… А були два бездонні провали на лиці хлопчини, котрий сім літ спав поруч зі мною, на сусідньому ліжку, і звідти війнуло жаром… А потім спалахнув вогонь.»

Тож пану Квітіну начхати на княжича Астеонського… Батько-воєвода прикриє його в разі чого… Доносити одне на одного — в звичаях чоррів, але він, Моан, не робив арештантам ніяких послаблень. Зрештою, в наказі за імператорським підписом не було сказано про те, аби морити в’язнів голодом.

— Бувайте, пане поручнику, — ґречно сказав Вогнедан на прощання, — приємно було збавити час.

«А щоб ти звідти не вийшов, — пораяв подумки пан Квітін, дивлячись, як обидвох приятелів-південців оточили охоронці імператорської фортеці, - це добре, що я не марновірний, а то б подумав, що вчився разом зі звіром-Денницею зі Святого Письма».

Вогнедан чудово розумів, чого боїться його однокурсник… Він і досі дивується, як-то ота історія не вийшла за шкільні мури… Ну, Ставські з Лемпартом прикрили тоді його коштом власних спин, списаних навіть вже не різками — канчуками, але ж там був ще Зорко Кілені… І оцей Моан… І трійця заклятих ворогів на чолі з Хордом Лускіним… Не повірили своїм очам? Хтозна. Але Квітін пам’ятає і боїться… Якби вона нині не спливла, та оповідь про пожежу в школі з загибеллю трьох викладачів… І якби ніхто не здогадався зв’язати це з вибухом на Побережжі… Здогадався ж Генд… Майже здогадався… А в Цитаделі теж не дурні сидять… Вірніше, по казематах сидять таки дурні, такі, як ото він з Мечиславом, а керує тут розумник… Чував Вогнедан про начільника таємної служби Імперії. Ріжне брехали люди — і що є пан Цитаделі ішторнійцем-перебіжчиком, і те, що він любить сам бути присутнім на допитах, і те, що у нього навіть святі визнають себе грішниками. А найголовніше — вміє головний кат Імперії так вивернути людині душу, що вона або кається в провинах, або вішається від усвідомлення власної ницості.

Їм з Мечиславом головне триматися золотої середини. Не зображувати з себе палких прихильників Великої Моанії — якщо на південцеві немає зеленого однострою, ніхто з чистокровних моанців не повірить в його любов до вітчизни, хоча б він був дженджиком від народження і весь перевівся на моанське казна-що… Але й не сказати від болю, чи від розпуки те, що зможе викликати підозри у ішторнійського перевертня, якщо він насправді ішторнієць. Особливо треба стерегтися йому, Вогнедану… Примарилося ж тоді, опісля вибуху, наче він у Боговладському Храмі Сонця відповідає жерцеві завдання з богознавства… В тому, минулому житті… Дві руни — Сила й Слава… Якби це почув не Генд — сидіти б йому тут ще влітку.

А сидіти в Цитаделі вельми зле… Пан Квітін здав охоронцям під розписку і обох в’язнів і пакунок з паперами, відібраних у Вогнедана. Звісно, нічого там такого немає — рахунки, ділове листування, звісна річ, моанською мовою… Вірші… Оце ще… Власне, нічого крамольного в тих віршах немає — красоти природи та красоти слова… Але ж сказав колись Його Могутність Іркан П’ятий, дід теперішнього Імператора, що ельберійської мови не існує і не існувало ніколи. І наказав знищити написані нею книги. Багато чого тоді приховали, ризикуючи життям і волею, і шляхтичі і простолюд, але багато чого й пішло в непам’ять… Опісля того й повелося — нібито ніхто й не забороняв південної говірки, а за писане нею слово можна було потрапити в краї, де золото в землі живе… Або ось до такої в’язниці.

Біси б побрали оцю звичку віршувати на папері… Тримав би усе в голові… Он стрий Ольг ніколи й нічого не записує, окрім рахунків Торгового дому. А тепер відповідати доведеться перед головним «тайняком» Імперії, чого це князю Чорногорському забаглося збагачувати мову, якої немає…

Поки думав про це Вогнедан, охоронці перетрусили його з Мечиславом скупенький одяг, зняли з обох юнаків кайданки і відвели довгими переходами вглиб фортеці.

Намагався чорногорець рахувати переходи — збився з ліку… Врешті охоронці відчинили перед ним з Мечиславом важкі двері, штовхнули обох досередини і подалися геть, забравши смолоскипи.

Коли гримнув засув, в кімнатці стало зовсім темно. Хоч в око стрель. Та не потрібне дивним світло… І так побачив Вогнедан, що в камері нема нічого окрім кам’яних виступців біля протилежних стін. Якраз таких, щоб лежати… І діра у підлозі замість відхідку… Звідти жахливо смердить…

— Але ж і хата, — це Мечислав виповідає свої враження, — що світла, що затишна… Не вистачає тільки якогось малювання…

Мовчки підходить Вогнедан до лежака з каменю, пальці поволі обмацують стіну над ним… Навіть зір дивного не може пронизати темряву, аби прочитати помічені ним білі рисочки рун, та дотик приходить на допомогу…

«Мене звали Берест… Я йду на смерть… Прощайте, милі браття…» «Вмираю безіменним… Хай славиться…» «Герба родового не стане — вмирає останній з сім’ї… Згадайте Горичів з Квітану»

— Тут є малювання, Меч, — стиха мовить Вогнедан, — не хочу тебе лякати, але здається це камера смертників…

— А я й подумав, — зітхає в темряві Веданг, — чому у мене мурашки поза шкірою… Лихе це місце… Гибле… Все одно, що болотяна гниль…

А Вогнедан все читає навпомацьки, наче сліпий… Бо наштовхнулися його пальці на віршовані рядки, виорані в стіні чимось гострим.

«Що я залишу в спадок після себе

На цій землі?

Весною вишень квіт,

Улітку — плач зозулі десь у горах

І золото кленове восени»

Аж задихнувся юнак від щемливої краси цих слів, написаних давно загиблим воїном… А під віршем… Двічі обмацує Вогнедан рисочки рун… Ось він — підпис загиблого. «Вітер Пард — сину Ясногору…»

Не можна говорити вголос — хтозна, чи їх не підслуховують… Не можна оповісти другу, що отут страждав його родич… Дійсно, татко Ясногор говорив колись, що його батька стратили в Моані як одного з ватажків повстання у Північному Данаділі… А князя Вітана, Вогнеданового прадіда, врятувало від закону про загладу бунтівного роду лише заступництво принцеси Шаніли…

І притуляється до стіни Вогнедан, і доторкається вустами до імені княжича Вітра, наче до надмогильного каменю… І повторює про себе рядки про спадок, котрий залишив родич своєму сину…

А Мечислав тим часом міркує вголос:

— Так нас же ще не судили — чого ж ми тут? Повне безладдя! За те, що колись пики натовкли Коронату з Егоном — одразу до камери смертників…

— Лягай, друже, — зітхає Вогнедан, — і спробуй поспати… А далі — побачимо.

Довгою здається ніч… А може це вже день… Невідомо… Мечислав спить… Ось щось ворухнулося в глибинах розуму… Дана… Сестричка… М’яка пухнаста печаль…

З Даною Вогнедан зв’язався одразу після арешту. Стурбована сестричка одразу кинулася шукати Ольга… А що родича не було у Боговладі, то послала знову гінця до Лелечого Гнізда і залишила для нього звістку в Торговому Домі Росавів, як і велів стрий, аби виникла якась несподіванка. І ось сповіщає Дана, що стрий усі звістки отримав, навіть ту, що надіслав пан Тернич поштовим голубом і спішно виїхав до Моани. Не з Боговлади, він був десь у великій Моанії. Так їй передав один з працівників Торгового Дому… А отже — стрий уже має бути в стольному місті… І вже клопочеться за них обох… До речі, як там любий Руженич?

Вогнедан оповідає пригоду з упирями. Дана і сміється і обурюється водночас. Сміється з винахідливості Дракона, обурюється клятими моанцями, що пхнули її милих братиків поміж розбійників. Юнак переказує сестрі заповіт княжича Вітра. Просить записати і якось переслати таткові Ясногору.

«Ти сам йому розповіси… Сам…»

Сльози сестрички дзвенять по серцю краплями літнього дощику. Боїться за нього Дана… Боїться за них обох… Любить їх обох…

«Скажи Руженичу, що він… Що я… Що він є найкращим серед твоїх побратимів… Що я… Скажи, що мені без нього сумно…»

«Скажу, що ти кохаєш його» — лине від розуму до розуму.

«Ні… неправда… Кохаю… Ні…»

Вже давно щез у просторі голос сестри, а Вогнедан все всміхається потиху… Звісно, кохає… Може, ще сама цього не розуміє, та її брат не є сліпим. І здатен помітити до якого чоловіка тягне його вередливу сестричку. Треба їм з Мечем вижити в пеклі… Тільки дуже нестриманим є Дракон… Гострий на язик, швидкий на вчинки… Вміє довести людину до сказу єхидством своїм… Якщо він і тут буде базікати, як ото дорогою — зникне в чорних льохах імператорської фортеці. Він-то не є родичем правлячого дому. Так, князьок-інородець, з дрібних та бідних…

Довго думає Вогнедан, як їм обом тримати себе на допитах, що казати, як поводитись…

«А раптом нас візьмуться допитувати поодинці… Або змусять Дракона дивитись на мої муки… Тут він точно оповість весь родовід головного «тайняка» до десятого коліна.»

І тут спливає в голові у князя Чорногорського думка, від якої йому стало трохи моторошно…

Могутню пам’ять має Вогнедан і ніколи не забуває прочитаного. Якось трапилась йому в Лелечому Гнізді одна з лікарських книжок стрийни Вербени, присвячена лікуванню отою внутрішньою силою, якою рятувала людей його бабуся Денниця.

У самого Вогнедана цієї сили не так вже і багато… Поки що. І дуже виснажують його подібні зцілення. Коли він Горицвіта лікував опісля того, як родича відлупцювали чорри, то почував себе дуже зле… Тільки те, що він ходив тоді, переповнений іншою, вбивчою силою, допомогло йому не злягти самому.

Юнак вважає, що від ріжних Богів оці дві сили… Від Сонця і Громовиці…Одна рятує, інша нищить… І в отій книзі Вербениній знайшов він підтвердження тому. А ще там цікава історія була… Про одного воїна давніх часів, якого кохала жриця-цілителька. Перед великою битвою зоділа вона його в свою силу, наче у лати, аби живим повернувся коханий.

Погано скінчилася та оповідь… Воїн загинув, бо не відчував болю і зійшов кров’ю з численних ран. А дівчина померла від виснаження.

А він, Вогнедан, зробить таке… Він буде дуже обережним… Він не витисне себе до останку. Зрештою, він мужчина, а не закохана діва… Він вдягне Веданга своєю силою… Захистить від болю. Сам при тому виснажиться так, що зомліє одразу, як тільки його потягнуть на допит. Яка тоді з нього користь головному «тайняку»? Непритомний все одно що мертвий, він нічого не оповість.

Ризик звісно існує… Веданг може померти, не відчуваючи болю. Від втрати крові, як отой воїн, котрого кохала жриця. А він, Вогнедан, пірнувши знову в глибини духу, може так і не повернутися… Заснути смертним сном, смутним побратимом Смерти.

Але і те і інше набагато краще, аніж зізнатися в провинах існуючих та неіснуючих, аби тільки перестали катувати. Тільки не погодиться на це Дракон…

А хто його, зрештою, питатиме? Спиш, Мечиславе? Спи, брате… Спи, не прокидайся…

Потиху встає чорногорець зі свого кам’яного ложа… Нечутно підходить до Веданга… Проводить рукою над сплячим… Раз, вдруге… Пальці сплітають незриму павутину… Мерехтить світло, тихий відблиск ясного дня…

— Брате? — півсонно питає Дракон.

— Спи, Меч… Не прокидайся… Спи…

От і скінчено невидимий захист. Знесилений Вогнедан ледве добирається до протилежної стіни. Падає на плащ, розстелений на камінному ложі… Тіло наче набите ватою… Перед очима туман… Туман… Туман яром… Така гарна пісня… Туман…

Грюкнули двері… Таке різке світло ліхтаря…

— Гей, ти, вставай!

Охоронець вказує на Веданга.

— Це ви до мене? — ввічливо питає той, миттєво прокинувшись, — та вже встаю, чого отак горлати. Мені якраз такі сни снилися… Тільки обійняв дівку, а тут уже репетують — вставай та вставай.

Підводиться на ноги Мечислав, підходить до Вогнедана, нахиляється.

— Коли що було не так, — шепоче, — пробач, милий брате.

— Побачимося, — відповідає Вогнедан, силячись на спокій, — побачимося, Меч…

Князь Чорногорський цілує друга в чоло, і той іде за охоронцями… І зачиняються двері, зоставляючи Вогнедана наодинці з темрявою, самотою і тривогою.

«Братику, — гарячим тривожним вітром вривається до розуму голос Дани, — що сталося, братику?»

Але швидко мурує у розумі стіну Вогнедан, відрізуючи від себе голос сестри… Не треба чути Дані його біль і страхи…

Розпачливо б’ється об стіну вітерець. І слабне… Слабне…

«Братику….»

***

Мечислав роззирається по кімнаті, куди його нечемно заштовхнули. Це кабінет, обставлений з певною вишуканістю. Старовинний стіл з мореного дуба, такі ж важезні крісла… Стіни завішені тяжкими гобеленами ішторнійської роботи… На тих гобеленах святі терплять муки во ім’я істини.

Мейдист з Веданга поганенький, але натяк Мечислав зрозумів одразу. Жартівник, однак, господар кабінету… Тут від вигляду самих оцих гобеленів слабодухий помре на місці.

За двома гобеленами, здається, двері… Звідти віє протягом. Вікон нема, а чи їх завішено. Горять свічі… Тиша.

— Сідайте, ваша ясновельможність…

Сучий син увійшов так нечутно, що навіть Мечислав почув його не одразу. Зрозумів, що тут хтось є, бо ззаду теж війнуло протягом з відчинених дверей.

Веданг не змусив себе довго припрошувати. Він вигідно влаштувався у кріслі, а чоловік пройшов від дверей до столу. Літній уже, але ще вродливий… Видовжене смагляве лице… Очі зелені… От чогось не любить Мечислав зеленооких… Хоча й у Богдана Ставського зелені очі… І у пані Станіслави, його мами, теж… Зодягнений скромно — у все чорне, наче правник. І білий комірець як ото тоді в Ігворрі у пана Ольга. Служитель закону, холера його мамі…

А чолов’яга цей таки ішторнієць… Хоча і ельберійці такі трапляються… З гачкуватими носами, наче у хижого птаха. Говорив же якось волхв Святомир, що ішторнійці якісь родичі синам Ельберу… Ну, не самі ішторнійці, а люди з провінції Гаррас, яка колись була вільною країною. А тоді її завоювали власне ішторнійці… А далі вже були гори і Ельбер…

Чоловік за столом мовчить. І Веданг помовчує… Куди поспішати?

— Отже ви, — зрештою починає законник, — є князь Кеян — Ружен Ведангський, прозваний Мечиславом?

— Атож, — відповідає Дракон бадьоро, — саме так мене і звати.

— Ви знаєте, за що вас заарештовано?

— За те, що добре володію мечем, — говорить Веданг з усміхом, згадуючи розлючену пику княжича Короната.

— Поясніть, будь ласка.

— Один поганець, — охоче пояснює юнак, — хотів скривдити мою знайому дівчину. За те я розписав йому шабелькою е… ланіту. А коли я приймав участь в Сіллонській кампанії, цей панок викликав мене на поєдинок… при свідках. Він був тоді п’яний, ну, а коли проспався, то… Зв’язків у нього досить, аби вкинути до тюрми бідного дворянина.

— Бідний князь — це щось новеньке, — лагідно говорить законник.

— Я, мій пане, — зітхає Дракон, — змушений жити на платню тілоохоронця, бо маєтностей у мене — два сільця та зруйнована вежа родового замку. Власне, я цього і не соромлюся. Гірше було б, аби князь простягав попідтинню руку.

— Колись, — вкрадливо мовить ішторнієць, — маєтності роду Ведангів були досить великими…

— Минулим не наїсися, — говорить Мечислав з належним виразом на обличчі, - я задоволений тим, що маю нині.

— А чому, — раптово питає чоловік за столом, — ваш батько зрікся отого маєточку і титулу на вашу користь?

Веданг опускає очі.

— Не хочу говорити про батька лихе, — мовить стиха, — але він витратив більше грошей, ніж міг дати маєток… Він передав його мені разом з боргами… Я їх і досі сплачую потиху. А татко ховається від заємодавців. Зрештою, ми з ним не ладнали. Скажу без перебільшення — він розорив мене.

— Гаразд, — продовжує законник тим же лагідним голосом, — отже, ви служите князю Чорногорському, заарештованому разом з вами по одному і тому ж звинуваченню…

— Правильно, — говорить Мечислав, — ми ж тоді разом ту дівчину захищали. Тільки мій князь налупцював приятеля отого панка. Лікар ще говорив — струс мозку… А чому там струшуватися, у порожній голові?

— Вас обох, — мовить законник, — звинувачують у чаклунстві і змові проти Його Могутньости.

— Ну от, — зітхає Дракон, — це ж треба таке вигадати… А де тому докази? Що, кожна страшна пика в Імперії є чаклуном? Я ж не винен, що добрі люди мене жахаються, бо таким народився. А в жодній змові я не можу приймати участі з одної причини — не вмію тримати язика за зубами. Дурний бо єси і простосердий. Що на умі, те й на язиці.

— Ваш господар, князь Чорногорський, — мовить законник, — за словами свідків зачарував Імператора та Імператрицю… Розмовляв з безсловесним звіром, і той його слухав… А опісля потоваришував з неяким паном Яблуновським… Вам відоме це прізвище?

— Краще б мені промовчати, — говорить Веданг якнайщиріше, — але хто ж не знає імператорського байстрюка…кгм…незаконного сина… Нікого мій пан не чарував, бо він того не вміє… Імператору він сподобався, бо танцював гарно… Імператриці теж… сподобався…ой, мовчу… Звір отой ні сам розмовляти не вмів, ні пан Вогнедан з ним не говорив. Але ласкавому поводженню коряться навіть дикі тварини, про що й у Святому Письмі сказано, а пард той у звіринці виріс, і тому звик до людей. А щодо пана Яблуновського, то пан Вогнедан навчався з ним у військовій школі, і вони добре знають одне одного. Пан Яблуновський, вибачте, трохи жовчної натури, і весь час перебуває в сумному настрої. Ні на яку змову він не здатен, бо у нього, вибачте, тяжко з головою. Я з ним якось поговорив, так трохи сам не повісився.

- І про що ж ви говорили?

— А ні про що… Пан Яблуновський весь час скаржився на те, що йому тоскно, гидко і сумно. Радів він лише тоді, коли треба було військові обов’язки виконувати… Війна — це єдине, що йому подобалося. «Оце, — говорить, — візьмемо Сіллон, наставимо паль у три ряди, вишикуємо полонених, і всіх гостровухих — на палю… А я тим буду милуватися…» Ми з ним на дамбу ходили, дивитися на страчених корсарів… Оце тоді пан Яблуновський і усміхнувся — вперше за всю кампанію. Ще й звернув мою увагу на те, що одному зі страчених паля пронизала нутрощі, а вийшла горлом…. Його високість є справжнім вояком, дарма, що незаконний…

Законник ледь усміхається. Веданг зустрічає його погляд з якнайщирішою чесністю. Мовляв, говорю тільки щиру правду, нехай навіть і собі на шкоду.

— Пане Кеяне, — говорить врешті ішторнієць, — вибачте, але я не вірю в людську чесність. Така у мене служба. Зараз вас відведуть до сусідньої кімнати, ви там посидите, подумаєте… Потім продовжимо розмову.

Мечислав зітхає і підводиться з крісла. Сидіти і думати… Може це означає, що його катуватимуть… Але ж з біди ніде не дінешся… Головне, що вибрехався, і, ніби, нічого зайвого не сказав. А те, що його вважатимуть дурнем — невелике горе.

Законник залишається за своїм столом. Він неголосно дзеленькає у дзвоник, що стоїть на тому столі, і з-за гобелену виникає чоловік зі списаними паперами у руках.

— Все записав? — питає законник неголосно.

— Все пане Гаратто, — гнеться писар, — на разі все…

— Добре, тоді давайте другого…

Двоє охоронців заводять до кімнати Вогнедана. Князь Чорногорський дуже блідий і ледве пересуває ноги. Чи то аж так боїться, чи то насправді хворий.

— Оссе, — мовить Гаратто до писаря, щось згадавши, — ти послав за паном Роллою?

— Лікар вже очікує, - мовить писар, — як ви і наказали.

— Гаразд… Присаджуйтесь, ваша ясновельможність…

Вогнедан сідає в крісло, де до нього сидів Дракон. Він ледве утримує себе при тямі. Голова йде обертом… Тяжко…

— Отже, познайомимося, — починає пан Гаратто, — я відповідаю за безпеку Імперії. З вашим тілоохоронцем я уже поговорив. Тепер на черзі ви, ваша ясновельможність. Ваш арешт поставив мене в досить незручне становище. З одного боку вас взято за «чистим листом». Це може бути й особистою помстою, хоча ваш приятель стверджує протилежне… Ви знайомі з паном Яблуновським?

— Вчилися разом, — відповідає тихо чорногорець.

— Ви листувалися з ним?

— Ні…

— Коли вперше побачилися опісля школи?

— На балі, у день присяги…

— А ще?

— Під час Сіллонської кампанії…

— Ви розмовляли з ним?

— Напевне…

— Про що?

— Про дівок і випивку… Пан Генд нічого не тямить ні в тому, ні в іншому.

— У мене є відомості, що пан Яблуновський готує змову проти свого брата — Імператора. Він не пропонував вам пристати до тієї змови?

Вогнедан зводить на пана Гаратто каламутні очі. Він уявляє собі, на кого зараз схожий князь Чорногорський. На п’яницю, котрий страждає від важкого похмілля. Може це й на краще… На Побережжі він зарекомендував себе пияком, бабієм та картярем, абсолютно нездатним ні до військових справ, ні до чогось іншого.

— Яка там змова, — мовить протягло, — теж вигадали… Змова…

Пан Гаратто уважно приглядається до свого в’язня.

— Ви часом не вживаєте лоянське зілля? — питає раптово.

— Не вживаю, — тягне Вогнедан, — від того часу як нас заарештовано… Навіть дрібки не бачив…

Нехай сучий син вважає, що він оце страждає без наркотику. В разі чого і пан Квітін підтвердить, що князь Чорногорський всю дорогу то спав, то марив.

Гаратто гидливо кривиться. Атож… Пан ішторнієць у нас чистунчик. Зазвичай, іноземці в Моанії спиваються за кілька літ, а він уже давненько на цій посаді.

— Звинувачення проти вас вельми серйозні, - мовить Гаратто, — і їх підтверджує ваш тілоохоронець…

— От падлюка, — говорить Вогнедан байдужим голосом. Грати йому легко, бо він і насправді ледве може розмовляти, — і я ще платив сучому сину гроші… Смішно було — у князя тілоохоронцем князь…

— Цього досить, аби вас стратити…

— Я, — Вогнедан закочує очі від цілком справдешнього завороту в голові, - мабуть до того не доживу… У вас часом нема того клятого зілля… Хоч дрібочки… А?

Пан Гаратто підіймається з-за столу. І раптом починає голосно ляскати в долоні.

— Прекрасно! — говорить, — яке чудове лицедійство! Ви з вашим другом добре вивчили свої ролі. Простосердого дурня і розбещеного вельможі… Пане Зельме, але ж ви не на сцені Імператорського театру. Ви в Цитаделі. І думаю, чудово розумієте, куди потрапили. Я в захваті від вашої мужньости й витримки, але досить вже цієї вистави. Це ваші… твори?

В руках у «тайняка» листки, списані рунами. Вогнедан пізнає власний почерк…

— Мої, - говорить так само байдуже, — звісно мої…

— «Мій рідний край, — зачитує пан Гаратто ельберійською мовою, а Вогнедан поволі опускає вії під насмішкуватим поглядом ішторнійця, -

Одвічна таємничість

Людських сердець

І вишень аромат

Одвічно щирий…

— О, — мовить Вогнедан, — ніколи б не подумав, що пан Цитаделі знає мову чорногорських селюків…

— Це не чорногорська говірка, — всміхається пан Гаратто, — а південноданадільський діалект ельберійської мови. Мені доводилося мати справу з вашими земляками, пане Зельме. Одвічно таємничі люди… Як точно сказано… Часом доводиться попрацювати, аби дібратися до тих таємниць. Ви, часом, не чули про ще одного князя з Півдня? Того, кого звуть Князем тіней…

— Чув, — говорить Вогнедан, — це срібна ельфійка з Сіллону. Чарівніша за світло Місяця. Невловний ворог Імперії… Красива казка… Хоч трохи крамольна, авжеж.

— До речі, про ельфів, — мовить законник, — ви самі ким себе вважаєте? Ельфом чи людиною?

— Подивіться на мої вуха, — ледь всміхається Вогнедан, — я, здається, єдиний вельможа з такою зовнішністю. Якщо не рахувати мого злидаря-Веданга. Як ви думаєте — легко бути білою вороною? Сподіваюся лише, що мудрість Імперії зробить цю ріжницю незначною. Адже всі ми моанці… Навіть інородці… Ось в Ішторні походження з колоній дійсно є тавром…

— Я, — мовить ішторнієць, пропускаючи повз вуха єхидний натяк, — прочитав ваші вірші зі справжньою насолодою. Ви чудовий поет… А я люблю вишуканість в усьому. У моїй владі допомогти вам вибратися звідсіля. Якщо ви трохи мені допоможете, пане Зельме. Не будете вигороджувати пана Яблуновського, який хотів втягти вас у змову… Що він вам обіцяв? Пільги для вашої Чорногори? Чи для всього Ельберу?

— Ельберу не існує, - говорить Вогнедан, — є Моахетанг… Змови не існує… Вам потрібно вигадати змову, аби тримати молодого Імператора в страху, так, як ви тримали в страху його батька. А на Півдні палатимуть хутори і вмиратимуть люди… Саме так ви протрималися на своїй посаді стільки років. За рахунок невинної крові….

Пан Гаратто відкриває теку, що лежить на столі.

— Три дні тому, — говорить, — у власному будинку в столиці було вбито воєводу Квітану пана Госта Квітіна. Убивцю не знайшли…поки що.

— О, Боже! — мовить Вогнедан трохи жвавіше, — бідолашний Моан… Така втрата…

— А, так, — киває ішторнієць, — ви ж знайомі з його сином. Бути воєводою Квітану взагалі небезпечно… Пан Антс Лефтін… Повішений бандитами… Пан Зельм Яворін… Убитий ельберійським бойовиком просто на балі… Пан Клефт Розін… Зник без вісті під час поїздки до Таргу. Це стосується не тільки квітанських воєвод… Пан Вальд Войтін… Воєвода Дубна… Вбитий зелемінськими опришками… Мені продовжувати?

- Імперська служба небезпечна, але почесна, — мляво тягне Вогнедан, — але до чого тут пан Яблуновський?

— Чи не здається вам, — запитує «тайняк», — що його високість зв’язаний з отим Князем тіней? Скажімо, командир бойовиків розчистить йому дорогу до трону, а взамін…

— Дурість, — заперечує Вогнедан, — який з Генда Імператор… Йому ліньки навіть напитися як слід.

Ішторнієць хвилинку дивиться на молодого чорногорця і раптом з силою б’є його в обличчя. Важкий перстень-печатка розбиває в кров вуста Вогнедана, і болотяний вогонь спалахує в очах юнака. Вогонь холодної люті і давньої зненависті, що почалася не в цьому житті.

— За таке, — мовить він, зітерши кров з підборіддя, — я убиваю…

— Отепер ви справжній, — всміхається Гаратто, — дати вам люстерко?… Справжній ельф-убивця зі Зводу-Літопису… Я завжди цікавився вашою расою. Це у нас спадкове… Мій предок командор Іргат Гаратто написав ціле дослідження про природу і походження ельберійської знаті. А ви є чистокровним, пане Зельме… Густіша за вашу кров тече лише в жилах князя Непобора Ллєга, який має нахабство писати мені листи…

Гаратто бере з теки ще один аркуш білесенького паперу, м’якого, наче шовк. Вогнедан пізнає знайомий вишуканий почерк володаря срібних.

«Коли виходиш

У відкрите море

То здалеку

Пінисті гриви хвиль

Хмаринками на обрії здаються…

Дякую за чудову вогняну виставу… Н.Л.»

— У князя сіллонців незле почуття гумору, — мовить Вогнедан, і його розбиті вуста мимоволі розтягує усміх, — це ж треба…

— Ви теж з ним листувалися, — не запитує, а стверджує Гаратто.

— Ніколи…

— Ну що ж, — говорить ішторнієць, — підіймайтесь, пане князю… Продовжимо нашу розмову в іншому місці… Я не знаю, чи вдасться вам її пережити — ви таки й справді хворі…

— Сумний кінець

Нікчемного життя, — говорить Вогнедан, поволі зводячись на ноги,

Мабуть, ніхто

Не буде й жалкувати

Ніхто не скаже й слова співчуття…

Двоє охоронців, що виникли звідкись з-за завішених гобеленами дверей штовхають юнака в спину. Той іде, не опираючись… Перед очима чорногорця пливуть рядки з листа князя Сіллону… Непобор наче знав, що Гаратто покаже цього листа в’язневі… Бо це для нього лист, для Вогнедана… Це йому дякує відважний корсар… Сто літ живи, дивний князю… Помстися за своїх загиблих… І за нас з Ведангом… І за нас…

— Сумний кінець нікчемного життя, — повторює Вогнедан, коли його заштовхують до величенького льоху з ріжним гидким приладдям. Окрім двох катів за маленьким столиком на початок допиту очікує писар. А біля протилежної стіни юнак бачить Дракона… В самих штанях, з розкуйовдженою зачіскою, але, ніби, без видимих пошкоджень. Руки приятеля прикуто до стіни. Веданг підводить голову і шарпається, забувши про кайдани.

— Оце, — говорить, — немає в світі ладу… Сказав начільник, аби я сидів і думав… А ці лобуряки, замість того, щоб стільця подати, прикували мене до стіни та ще й дали по пиці… Ну, який може бути в країні порядок, коли навіть тут наказів не виконують…

— Ви, — говорить Гаратто, котрий якраз зайшов іншими дверима, — таки продовжуєте клеїти дурня…бідний дворянине. Цікава з вас пара, мої друзі-ельберійці… Поодинці здаєте одне одного, а зведи вас вдвох — так найщиріші друзі…

— Так я ж, — починає Дракон, — тільки щиру правду, і тільки з переляку…

— Мовчати! — раптово рявкає Гаратто так, що навіть Вогнедан струшує головою і позирає з зацікавленням на законника, — Оссо, де лікар?

— Очікує, - жебонить писар шанобливо.

— Поклич…

Чоловік, котрий обережно згинається, аби пролізти в низькі дверцята чимось знайомий Вогнедану. Раптом юнак згадує — це ж белатець Ролла… Імператорський лікар… Чорногорець бачив його на балі… Дивно… Чого це покликали саме його, а не костоправа з Цитаделі. Белатець трохи переляканий, на знаряддя тортур поглядає скоса, а на бранців з жалістю.

— Приятелю Ролло, — говорить Гаратто, усміхаючись, — я не дуже тебе налякав, піднявши серед ночі?

Отже, на волі зараз ніч… Ну хоч щось…

— Та трохи є, - вимушено всміхається белатець, — ти, Аргате, хоч би записку написав, а то я вже подумав, що мене заарештовано…

Диви, які близькі друзі… Ти… Аргате…Приятелю… Цікаво…

— Ролло, — говорить пан Гаратто, — справа державної ваги, тобто я сподіваюсь на твою розсудливість…

— Авжеж, — хапливо говорить белатець, — я ж ніколи… І нікому…

— Подивись ось на цього вельможу, — Гаратто вказує на Вогнедана, — чого у нього такий вигляд?

Ролла підходить до чорногорця і починає огляд. Руки у лікаря холодні, і ледь тремтять… З невеличкої торбинки по черзі виникають то срібна ложечка, то дерев’яна слухавка. Юнак мовчки кориться вправним пальцям белатця. Той, врешті, знизує плечима.

— Крайня ступінь нервового виснаження, — говорить закінчивши, — аби це було на Сході, то я сказав би…

— Говори, — велить Гаратто нетерпляче.

— Дагдон, — зітхає Ролла, — вірніше його відсутність… Цього чоловіка ламає без звичної дози… Я бачив подібне в Гіразані… Шкода… Такий молодий…

Вогнедан дивиться на лікаря ледь очманіло… Він і не думав, що його побрехенька так схожа на правду… Зрештою, це тільки людський лікар, а його висновок лише на користь… Що взяти з чоловіка, котрий жити не може без отого дагдону.

— Чи витримає він хоч би перший ступінь допиту? — запитує Гаратто у лікаря.

Роллі ох як не хочеться давати висновок… Це видно по його очах…

— Не знаю, — говорить він опісля довгої мовчанки, — дуже велика ймовірність зупинки серця…

Гаратто, однак, задоволений відповіддю. Він звертається до Веданга:

— Ну, що ж, пане бідний дворянине… Я з цікавістю слухав ваші побрехеньки, але всьому є якась межа… Або ви мені зараз оповісте правду про вашу з князем Чорногорським участь у змові і ваші зв’язки з Сіллоном, або я накажу підняти на дибу не вас, а вашого хворого приятеля. Який може померти від вашої впертості у вас перед очима… Мій предок, командор Гаратто, рекомендував подібний спосіб допиту відносно ельберійських нелюдей як найуспішніший.

— Це ти звір, — каже Веданг, і в голосі його звучить страждання і розгубленість, — яку тобі ще правду, сучий сину…

— Не бійся, Меч, — говорить Вогнедан лагідно, — воно й на краще… Менше болітиме. Не здумай на себе набрехати… Наказую… Чи чув?

— Чув, — мовить Веданг і опускає голову. Він не хоче дивитись…

— Дерге, — звертається Гаратто до одного з катів, — стеж, щоб він не опускав очей…

Дерг мовчки намотує на руку волосся Веданга, а другою рукою б’є юнака в лице. Болю Мечислав чомусь не відчуває. Він з розпачем дивиться, як вже напівроздягненому Вогнедану другий кат скручує руки ззаду. А другий кінець мотуза перекинено через блок, підвішений до стелі. Брат і насправді виснажений до краю… За дорогу він трохи отямився, а нині знову… Ці дурні вважають, що він нюхає порошок з Лояну… Порошок дагдону… Казна що… А раптом у Вогнедана і справді зупиниться серце?

«Менше страждатиме», — озивається щось в душі Дракона, і той впокорюється і припиняє опір. Тільки кусає вуста, знову чомусь не відчуваючи болю… Лише присмак крові в роті… І холод в грудях… А навпроти — здоровань в шкіряному фартуху вже повернув коловорот, і тіло брата обвисло на вивернутих руках, не дістаючи до підлоги.

— Я задаю питання вам обом, — рівно говорить Гаратто, — ви приймали участь у змові проти Імператорського дому?

— Ні, - зі стогоном відповідає Вогнедан, а Веданг тільки мовчки плаче, не в силі стримати сліз.

— Пан Яблуновський і ви обоє, - ствердно говорить Гаратто, — спілкувалися з князем Непобором і його корсарами…

— Доведіть! — крізь біль кидає Вогнедан.

- І зробили все для того, щоб Сіллонська кампанія завершилася невдачею.

— Доведіть, — знову вимовляє Вогнедан, — де…де докази…ні…

А кат різко відпускає мотуз, і чорногорець кричить від болю, що пронизує тіло, а перед очима раптом виникає спотворене лице Сокола Птахи.

— Побратиме, — шепочуть зчорнілі вуста юнака, — я — як ти… Я…

— Вогнедане!

Ні, це не Сокіл Птаха… Це Веданг кличе у розпачі друга.

— Я зізнаюся, — просить Дракон, — в будь якій дурні, аби дали тобі спокій…

— Не смій і думати! — де й взявся голос у змученого чорногорця, — наказую… ні…

— Хто такий Князь тіней? — питає Гаратто, — чи може вам відомий хтось, що може пролити світло на цю таємницю?

«Стрий Ольг Лелег» — раптом спливає відповідь в згасаючому розумі Вогнедана, — він знає Князя тіней як самого себе… А може він і є Князем тіней, бо все в його житті — загадка…»

Боги, невже він вимовив це вголос? Невже отой гидкий писарчук записав ім’я стрия? Невже біда впаде на Лелече Гніздо?

— Мамо! — кричить Вогнедан у розпачі, - мамо! Соколе! Ні…

«Ні, мій обрядовий брате… Ні…»

Сокіл… Наче тут, поруч… Тихий заспокійливий голос.

«Їм не дістати до твоєї душі… Сховай свій здогад на самому дні… Вони не почули нічого, окрім крику…»

— Соколе, — шепоче Вогнедан, — дякую… Соколе…

— Сокіл — це ім’я чи прізвисько? — різко питає Гаратто

— Сокіл — це птах у небі, - ледь розмикає вуста Вогнедан, — ловчий птах… високого льоту…

Новий біль обпалює тіло… І запах горілого… І знову біль…

— Та лишіть же його, гієни! — голос Веданга, — щоб тобі, ішторнійський покидьку, переродитися глистом у свинячому шлунку!

Темрява… Нарешті… Темрява… Сумний кінець нікчемного життя…

«Не зміг нічого, — картає себе Вогнедан, не розплющуючи очей. Він впевнений, що уже стоїть по коліно в росяних травах потойбіччя, — оце тобі й обіцяне дитя… Пророцтва там всякі… Нічого не зміг.»

Та голоси у вухах явно не належать померлим родичам. Юнак знову чує голос Веданга, котрий лається, то ішторнійською то моанською, клянучи пана Гаратто на всі заставки.

— Ти, ішторнійський свинопасе! — кричить Дракон на всю силу голосу, — шолудивий собака! І дід твій був вошивим підмітайлом у борделях Пагалуни, а баба топила лій з немовлят, не введених у закон! Другий же дід крав у добрих людей коней і продав якось стару кобилу за молоду, надувши їй боки через трубку в сраці! А дмухало у ту трубку усе сімейство твого діда — жінка, коханка і десяток байстрюків… Оце один з тих байстрят і був твоїм батьком, який все життя поганяв на млині сліпих мулів, бо гаррасці такого дурня навіть до кузні не взяли! А мати твоя служила шлюхою в лупанарі Габідени, а як підчепила погану хворобу, то віддалася твоєму батькові просто в стайні, і від того злюбу народився ти! А оскільки від хворих на оту погань народжуються лише євнухи, то ти служив «дівчинкою» всім габіденським мужоложцям, аж поки…

Шкварчання… І запах… Страшний запах спаленого тіла…

— Аж поки, — продовжує Дракон навіть не скрикнувши, — сам не підчепив оту болячку в такому місці, яке незручно обдивлятись навіть лікарю…

Вогнедан розплющує очі… Ледь повертає голову… Він лежить на підлозі, під головою підмощено якесь ганчір’я… Рук майже не відчуває… Болить скрізь…

— Не ворушіться, — тихий співчутливий голос.

А, це той белатський лікар… Як його… Ролла…

Але Вогнедан таки намагається повернутись. Лікар зрозумів його і трохи допоміг. Тепер чорногорець бачить Веданга, прикутого до стіни. На грудях у Мечислава чорніє опік… Довів таки він пана Гаратто… Але захист діє, бо брат не кричить від болю, а продовжує лаятися, оповідаючи пану Гаратто вже про те, які у нього були пращури.

— Я, пане Гаратто, — улесливий голос писаря, — чорнильницю перекинув… Далі записувати слова допитуваного немає змоги.

— Досить, Оссо, — холодний голос Гаратто, — Ролло, підійди-но сюди…

Белатець підвівся з колін і підійшов до прикутого Веданга.

— Перевір йому чутливість… Не буває такого, аби людину розпеченим залізом припікали, а вона навіть оком не змигнула і не припинила лаятись, мов п’яний швець.

Ролла, зітхнувши, добуває з сумки шкіряного футляра… Дістає кілька голочок… Втикає їх по одній в тіло Мечислава. Говорить розгублено:

— Такого я ще не бачив… Він просто не відчуває болю… У них обох якісь…нелюдські реакції… І витривалість… Я був певен, що князь Зельм не виживе… А він уже і отямився…

«І чого ти оце ляпнув, чортів белатцю, — з тугою думає Вогнедан, — зараз все почнеться спочатку… А мені так болить…»

- І, до речі, - продовжує Ролла, — князь Зельм теж у подібному стані… Я спершу нічого не міг зрозуміти…

«Розумник, — Вогнедан раптом сповнюється надії, - може та погань йому повірить… Він — то чого позвав саме Роллу: лікар бував в чужих краях і знає більше за тутешніх дурнів…»

— Бо це і є нелюди, — в голосі Гаратто нарешті не отруйна насмішка, а справжня злоба, — гаразд… Власне кажучи, я не дуже й сподівався на успіх… Мене попрохав князь Ріфін, аби я все зробив по закону. Йому дуже кортить позбутися цієї парочки. Що ж… Стратимо їх за вироком Духовного Суду, який у кишені пана Ріфіна. По звинуваченню у чаклунстві, якщо вже не вдалося винайти для них змову. Ролло, вправ-но руки тому красеню, і оброби їхні рани. На ешафот вони мають зійти своїми ногами. Аби ніхто не звинуватив милосердний Духовний Суд у використанні тортур.

Ролла повертається до Вогнедана. Той зустрічає лікаря ледь помітним усміхом.

— Я зараз вправлятиму вам руки, — шепоче лікар, озираючись. Та Гаратто стоїть біля писаря, передивляючись його записи, — а ви мовчіть заради Бога… Мовчіть, бо вас замордують… Ви-то відчуваєте біль, я бачу… Мовчіть, будь-ласка…

Вогнедан заплющує очі… Подумки він проказує славень до Бога Грому, який має допомагати у подібних випадках…

«Бог мій стріли на ворогів верже… Вірних стезею вперед веде… Воїнам сам він і суд і честь…»

Ох, в очах наче блискавки засвітилися… Та мовчить Вогнедан… Ролла як може затуляє його від «приятеля Гаратто»… Що ж ти оце забув в клятій Імперії, добра людино з Белату… Чого тобі не сиділося вдома…

«Бог мій милосерден і всеправеден єсть…» Новий біль наприкінці славня трохи не змусив юнака скрикнути. Ролла гладить йому змокріле волосся і шепоче:

— Все… Уже все…

— Дякую, пане лікарю, — тихо, але рівно відповідає Вогнедан, — я є вашим боржником.

До камери Вогнедана відтягли напівпритомним. Ролла перебинтував йому плечі смугами полотна, змазав опіки якимось мастилом. Юнак боявся, що Мечислава замкнуть десь окремо, але згодом привели і його. Дракон став на коліна поруч з кам’яним ложем друга і притулився чолом до його звислої руки.

— Навіщо, — прошепотів, — навіщо?

— Здогадався — так мовчи, — вишептав Вогнедан, — тут і у стін бувають вуха…

Мечислав оце тільки почав відчувати власне тіло… І біль від опіку та побоїв. Братик Вогнедан… Він же міг себе захистити від болю… А віддав силу йому, Ведангу… Ружену Руженичу… Колись — Воїславу…

— Воїславе, — наче чує його думки брат, — холодно, Воїславе… Місяць пливе, мов човен… Темна вода за хмарами… Воїславе…

— Ні, - шепоче Дракон, — цей човен не за тобою… Виберемося… Виживемо… Чи чуєш?

— Так, милий брате, — вже притомно говорить Вогнедан, — тримай мене тут… Не відпускай…

Скільки часу пройшло — не знає Дракон, але сидить непорушно на слизькій підлозі, боячись висмикнути руку з застиглих пальців непритомного друга. Слухає рівне дихання, часом не чує, і тоді зі страхом нахиляється до лежачого. Ні, дихає… Живий…

— Ведангу, — раптом озивається чорногорець, — скажи-но мені… ти ж бо не знаєш ішторнійської мови… Де ти навчився лаятися, наче злидар з Гаррасу?

— Дурному навчитися легко, — гмикає Веданг, — Сіроманець Вовчур навчив мене… Трохи мови, а трохи лайки… Знання за плечима не носити, а можуть знадобитися. Пану Гаратто сподобалося… А писар… Писар аж чорнильницю перекинув!

— Ведангу — тихий сміх брата для Мечислава лунає музикою, — я колись говорив тобі, що ти неймовірно чудовий?

— Ой, не хвали мене — згорбатію, — в голосі Веданга видиме полегшення, — живи, друже… Дуже прошу тебе — живи…

— Тут немає водички, Ведангу?

Дракон починає нишпорити по цюпі. Знаходить воду в глеку і два кусні цвілого хліба. Зітхає:

— Одна біда і одна їда… Там хліб з водою, тут вода з хлібом…

Він притуляє глека до братових вуст, і той жадібно ковтає воду.

— Як думаєш, що буде далі? — питає Дракон.

— Подивимось, — коротко відповідає Вогнедан. Він зрозумів, що Мечислав не чув отої розмови. І не знає, що вони приречені… Одна надія — на допомогу рідних. Страту за вироком Духовного Суду може відмінити лише Імператор особисто… А Його Могутність хоч і добре ставиться до Вогнедана, та все ж таки є людиною хворою… Чи зможе пан Ольг домогтися, аби його прийняв Імператор, а чи Імператриця? Чи зуміє добути помилування?

***

Час спливає повільно… Від кожного гуркоту дверей Вогнедан мимоволі здригається. Та їм лише приносять хліб і воду, і знову йдуть, забираючи світло. І тому, коли розчинилися двері, і охоронці звеліли збиратися, чорногорець якось миттєво заспокоївся… Нарешті так чи інакше — а все закінчиться.

Вирок Суду Духовного їм прочитали у скупенько освітленій залі з вузькими прорізами в стінах замість вікон. Самих суддів шляхтичі так і не побачили… «Кишеньковий суд» — згадав Вогнедан і усміхнувся мимоволі як раз наприкінці вироку, який був доволі милосердним як на Імперію — просте відтинання голови… Мечислав стис йому руку та ледь здригнувся. І все…

Коли у прорізах стін зарожевіло, з’явився пан Гаратто у супроводі писаря Осси. Смертників уже вдягнули у довгі рядняні мішки, і помічник ката примірявся з ножицями до їхнього волосся.

— Я маю право на останнє бажання? — ввічливо спитав Вогнедан у пана Гаратто.

— Атож, — лагідно озвався ішторнієць

— Нехай дадуть спокій нашим косам…. Мечислав зробить мені зачіску, яка не завадить… роботі.

— Облиш, — мовив Гаратто до підлеглого, — хай буде… За дверима очікує священик… Як будете готові — скажете…

Священик Цитаделі мав клопіт з обома смертниками. Вогнедан покаявся в перелюбстві, пияцтві, зловживанні дагдоном та в десятках інших гріхів такого ж штибу. Панотець дивився на його янгольське лице і тільки зітхав. Розгрішивши розбещеного красеня, священик ошелешено почув від Дракона, що йому, князю Ведангському, абсолютно нема чого визнавати.

— Говорив я завжди тільки правду, — оксамитним голосом мурчав Дракон під накинутим йому панотцем на голову покривалом, — дівичем народився, дівичем і помираю, вина не вживав, на дівчат не заглядався, чужого не брав, свого не віддавав лише тому, що бідний єси, наче церковна миша… На храми жертвував і завжди обстоював справедливість. Отже я є святим, і місце мені в раю.

— Сину мій, — мовив священик розгублено, — а чи не про тебе говорили чільні люди цього місця, що ти оскверняв свої вуста гидкою лайкою?

— Панотче! — вигукнув Мечислав, — от скажіть мені — чи гріх назвати паскуду паскудою?

— Гріх, — мовив панотець, — гріх гордині, бо той, хто судить, може бути сам не кращим від засудженого.

— Отже, я все таки грішник, — сумно сказав Дракон, — бо я назвав одного пана не тільки паскудою, а ще й глистом у череві свині… В чому і сповідаюсь…

Панотець розгрішив другого смертника дуже неохоче. Старому служителю Бога, котрий бачив на своєму віку сотні приречених, здалося, що ці двоє знущаються і над ним, і над таємницею сповіді. Звичайно, ніякої таємниці у тій сповіді не було, бідолашний панотець давно звик подавати пану Гаратто повні звіти з каяття смертників у письмовому вигляді… І сам каявся у цьому перед Богом, і благав прощення. А ці двоє хетанців брехали і не каялися… Більш того — не боялися… Ні пекла, ні самої смерти, ні пана Гаратто, якого сам панотець боявся більше за диявола… Але відчуття у звіті не запишеш, тож так і залишився священик при своїй думці.

Вже й білий день блиснув у вузьких віконницях, а приречені все очікують, сидячи на лаві.. Вогнедан бачить у цьому добрий знак — можливо Гаратто вже отримав для них помилування і навмисне не оголошує, аби трохи помучити. Веданг же засумував… Склав на колінах скуті кайданками руки, опустив голову. Щез з його обличчя отой хвацький вираз, з яким зустрічав Дракон всілякі біди. Навіть гарним є нині брат, бо ніжність в чорних очах замінила глум і насмішку.

— Про гріхи свої дбаєш? — вирішив підбадьорити його Вогнедан, — погано, брате, ти вивчив основи мейдизму…

— Але де б я їх вивчав, — мовив Дракон якось відсторонено, — ріс мов у полі бур’ян, з кріпацькими дітьми рибу в ставку ловив…

— Ти ось хвалився, що жодного разу не зогрішив, а святі зазвичай спершу грішили, тоді каялися… Ось я, наприклад… Нагрішив незміряно, а покаявся щиро… Найбільший гріх, брате, для вірного, коли зовсім нема гріхів.

— Авжеж, — зітхнув Веданг, — та я не про те думаю… Дану згадав… Що з нею станеться, коли ти… Коли тебе…

— Я сподіваюся, — мовив Вогнедан, — сестра переживе це горе. Ми з нею — одного лігва парди… Переживе… Довкола неї рідні… Вона не зостанеться самотою як вуйна Ружена… Але не втрачай надії, Ведангу… Щось говорить мені, що ми не помремо сьогодні. Ось повір мені беззаперечно і усміхайся навіть на ешафоті.

— Усміхатися, це ми враз, — хмикнув Дракон, — о, чуєш? Ідуть… Починається остання дія вистави в супроводі хору п’яних вартових…

— Не треба, Мечиславе, — сказав Вогнедан заспокійливо, — досить уже грати — не на сцені… Станемо на шлях такими, як ми є… Не п’яничка і дурник, а воїни Ельберу…

— Так, мій Повелителю, — вимовив Дракон і блиснув очима, — так буде…

Сонячне світло у в’язничному дворі… Вогнедан вітає сонце лише очима — біль у плечах не дає звести до нього скуті руки… Пронизливий осінній вітер… Холод… І простий віз з дерев’яними бортами в оточенні чоррів… Чоррін Ідрен — зовнішня охорона Цитаделі.

- І тут вони, — тихо бурчить Дракон, — на смерть і то повезуть свої ж зрадники…

Він мовчки вилазить на повіз і допомагає вилізти Вогнедану. Поволі відчиняється брама… До площі Геррінд зовсім недалеко… Цікаво, хто успадкує «Будинок принцеси»? Дані ні до чого такий спадок, а…

Ні, не треба думати… Треба сподіватися…

Чорри відтісняють на узбіччя натовп… Моанські злидарі… З вигуків і лайки Вогнедан розуміє, що чернь очікувала на видовище зрання… Так мало бути? Чи щось таки затримало страту? От, якби знати… Якби…

Мечислав ловить скутими руками багряний лист північного клена…

— Приходить осінь

Не лише до мене, — говорить він, погойдуючись разом з коливаннями воза, -

Чому ж так сумно

На душі стає…

Щось ніяк не можу закінчити, брате… Поганенький з мене віршотворець…

— Про оцей ось листочок, — підказує Вогнедан, — він вартий не тільки рядка, але й цілого вірша…

— Ні, - зітхає Мечислав, — щось мені інше прийшло до голови…

«Яким сумним здається восени

Усе навколо…»

Подивись, брате на оцих обідранців, котрі кидають в нас якоюсь гидотою… Хіба не сумне видовище?

— Повна відсутність краси і гармонії, - відповідає Вогнедан, тамуючи біль в понівеченому тілі, - чи не так?

- І я про те саме… А от і про листочок клену можна вставити…

«В’яне й опадає кленовий лист,

І про близький кінець

Тяжкі думки мою бентежать душу…»

Ой, знову я щось не те сказав…

— Непогано, — з виглядом вченого піїти говорить Вогнедан, — ще трохи тебе підучити, і зможеш складати «ланцюжки»…

— А й правда, — всміхається Мечислав, — а то я, неотесаний провінціял, прийшов до Боговлади без грошей, але з мечем…

— З двома мечами…, - підказує Вогнедан, котрий вже бачить виїзд на площу Геррінд.

— Нехай з двома… Як там говорилось у давнину… «Сильному духом мечі не потрібні»… Завчив я напам’ять вісім книг віршів, бо так вимагав навчитель… Сам же не віршував і був подібним князю Лемпарту Зелемінському, який приїхав зі Збраславу до стольного міста і потрапив просто на поетичне змагання…

Повіз вже рухається площею. Вогнедан бачить будинок діда, що залишається збоку, неподалік — дім пана Яблуновського… «Хай тобі добре ведеться, Генд- Гордан, я розплатився з боргами»… Палац Правосуддя… Просто навпроти ешафоту. На балконі зібралася знать…

— Отам, на балконі, - уриває Веданг розчулені спогади, — князь Астеонський з синочком, і ота друга гнида, якій ти трохи не вибив з голови рештки розуму.

— Вишуканіше, брате Мечиславе, — говорить Вогнедан, спираючись на плече приятеля, бо біль від труської їзди стає нестерпним, — ось тобі перше поетичне завдання… Склади — но вірша про отих поганців…

— Зараз, — ледь схиляє голову Дракон, -

Сухому дереву

Побитому червою

Не треба вітру,

Сонця і дощу

А тільки личить поруч купа гною…

Вогнедана раптом розбирає дурнуватий сміх. Він ледве стримується, аби не розсміятись вголос.

— Річ, гідна того, аби ввійти до пісенних сувоїв, — говорить чорногорець врешті, - яке точне змалювання обох мерзотників…

Тепер сміється Веданг, аж вартові чорри почали зиркати на обох приречених трохи перелякано.

— Вони мабуть думають, — шепоче Дракон, — що ми звихнулися від страху…

Вогнедан все ще сподівається. Зазвичай на страті когось з вищої знаті присутній Імператор. Це знак, що він згоден з вироком… Імператора немає — його крісло на балконі палацу є порожнім… Нема Альдони… Немає Генда… Можливо… Можливо… Головне — протриматись до кінця, яким би він не був.

Натовп зливається перед очима… Чи є там хтось зі своїх? Не можна крикнути… Не можна… Він, вельможа Імперії, вмирає через судову помилку… Це повстанцям та іншій черні дозволяється крикнути востаннє: «Хай славиться Ельбер Прекрасний!»… Вітер Пард… Родич Вітер… Він, напевне, крикнув… А потім схилив на скривавлену колоду голову з високою чорногорською зачіскою… Таку йому, Вогнедану, зробив зранку Веданг, підв’язавши волосся смужками, віддертими від подолів рядняних сорочок.

Біля ешафоту вартові допомагають їм вийти з повозу. Вогнедану чомусь згадується Моан Квітін… Осиротілий Моан Квітін… Жалості немає… Війна війною, джуро Моан… Чимось твій батечко та дозолив квітанцям, якщо Князь тіней виніс на нього вирок… Князь тіней… Князь Ольг Лелег… Не думати… Ось про це не думати навіть тут… «Якщо це так — я погано знав вас, стрию… Бийтеся… Не здавайтеся… Хай славиться…»

Вогнедан киває Мечиславу, і цілує його в похилене чоло… Потім підіймається по сходинкам. Веданг іде за ним і щось бурмоче, наче вірші складає… Оце так прокинулися в останню хвилину здібності до віршування…

Пов’язку на очі Вогнедан гидливо відштовхує… Очі йому хотів зав’язати здоровань у червоній сорочці… Оце, отже він зараз… Сокирою… І доведеться відповідати перед пращурами, чому так по-дурному загинув…

Пронизливий звук… Ніби сурма… Подібний будив сім років джуру Парда… Ні, про це ні… Краще згадати востаннє Яв-гору і багряний лист, що пливе по гірському озеру…

— Вогнедане! — кричить Мечислав, — на балкон той глянь! Вогнедане!

На балконі — троє нових осіб… Решта підхопилася на ноги…Шляхта гнеться в уклоні, простолюд по всій площі валиться на коліна… Його Могутність Іркан шостий… Ледве стоїть на ногах… Знов хворіє, бідолаха? Його підтримують Альдона та пан Яблуновський. На голові у Імператриці гарнесенька діядема. І сама вона гарнесенька… Як вісниця життя…

Вдруге проспівала сурма… Імператор поволі випустив з пальців білу хустину… Помилування… Смерть відступила… А де там наше сухе дерево з червою? От хто схожий нині на упиря — так це пан Коронат…

— Коронате! — голосно кричить Веданг, не в силах стриматися, — ти не скуштував нашої крові, упиряко! Помиї тобі хлебтати, а не шляхетську кров! Щоб тобі відродитись павуком, і за все життя жодної мухи не впіймати.!

Вогнедан повертається до друга, над силу простягає руки, скуті ланцюгом… І Мечислав біжить до нього по проклятому помосту, сміючись і плачучи водночас.

— Ти, — говорить, — є ясновидцем, брате… Віднині довірятиму тобі, наче відуну.

Гамір натовпу гучнішає… Люд явно незадоволений таким закінченням… Та й то — зранку очікувати страти, а замість того… На помилування дивитись нецікаво, тим більше на помилування двох нелюдей з Півдня.

Мечислав вловлює загальний настрій і дзвінко кричить на весь майдан:

— А ви, шановне зібрання, можете розходитись! Балаган закрито… Збитки вирахуйте з княжича Астеонського, яко з головного блазня цієї вистави!

Оповісник з сурмою вже проштовхався до ешафоту. Дунув в сурму ще раз на сходинках, втер бороду і дістав з-за пазухи великий аркуш з імператорською печаткою.

— Ми, Іркан шостий, — загорлав голосно, — Імператор Великої Моанії, покровитель усіх земель Імперії: Шанії, Ваани, Анкери, Астеону, Неззу, Гесути, Грелли, Гросати, Моозу, Страгії, Моахетангу, повеліваємо помилувати засуджених Судом Духовним князя Зельма Чорногорського та князя Кеяна Ведангського і вислати їх під нагляд до Неззької фортеці до подальших розпоряджень!»

— Оце тобі голос, — прошепотів Дракон, — а я думав, нас додому…

— Радій, що лишився живим, — зітхнув Вогнедан. Дивна все таки в розумної істоти натура — тільки що жити хотілося, і більше нічого, а тепер жахливо не хочеться їхати до того чортового Неззу все далі і далі від любої серцю Боговлади, від Чорногори, від Ельберу… Заслання… ну що ж… Зосталося лише сподіватися, що їх визволять і звідти… Самим тікати не можна — вірнопіддані ж… І, до речі, потрібно вклонитися Його Могутньости… Так, аби Альдона подумала, що то до неї…

***

З площі Геррінд обох шляхтичів знову відвезли до Цитаделі. Щоправда замкнули не в льосі, а в камері, котра мала навіть віконечко. І поїсти дали вже не хліба з водою. Сьорбаючи юшку, котра жваво нагадала йому роки навчання, Вогнедан думав про те, що відбулися вони з братом легким переляком.

Атож, Імперське Правосуддя майже ніколи не випускало свої жертви з цупких кігтів закону, а радше — беззаконня. Заарештовані завжди зізнавалися — як не в тому, так у іншому. Суд… Який там уже суд… Судити могли за дрібні провини, а якщо людина потрапляла до в’язниці за невизначених обставин, вина її доводилася швидко і беззаперечно… Варто було тільки потрапити до камери тортур.

Молодий князь розумів, чому пан Гаратто не дуже на них натискав. Хитрющий «головний тайняк» майже два десятки літ спритно догоджав трохи не всім ворогуючим угрупуванням моанської знаті. Нині таких кланів біля імператора було три — Північні «золоті» барони на чолі з паном Ляріном, бароном Срегії, князі Астеону та Гросати і знать Півдня — князь Фотін Зелемінський та Марон, граф Страгійський… Чорногору, що була віддаленою прикордонною провінцією, в столиці почали помічати лише тоді, коли князя Вітана Чорногорського тодішній Імператор Отон повелів одружити зі своєю сестрою.

Рівновага захиталася ще до того, як перекинчик з Ішторну обійняв свою посаду… А потім з’явився Генд… Незаконний син без права на спадок, але єдиний з байстрят, якому батько-імператор залишив життя… Улюбленець і таємний покровитель молодого Іркана… Приятель Імператриці… І знайомець князя Чорногорського….

Вогнедан розумів, що Гаратто вважав його причетним до так званої «партії влади», яка хотіла утримати на троні династію Чоррінів. Цього бажав сам Імператор, приречений на бездітність… Цього хотіла Імператриця, яка задля дитини охоче лягла б в ліжко з паном Яблуновським, тим більше, якщо чоловік потайки їй це дозволив… І він, Вогнедан, далекий родич Чоррінам через принцесу Шанілу, за послідовним мисленням пана Гаратто, просто таки мусив пристати саме до цього угрупування. Адже Астеони — його вороги, князь Фотін Зелемінський — давній недруг ще Вогнеданового діда, а з Північними баронами Чорногорські князі ніколи не мали жодних зв’язків.

Отож і викручувався як міг «тайняк — перекинчик». Реальну владу в країні мали князі Астеонські, голова роду яких, князь Ріфін, фактично правив Імперією, призначений свого часу Імператором Корогом регентом країни до повноліття сина. З другого боку — Іркан уже повнолітній, тобто Астеони починають боятися «партії влади» — Генда, Імператриці та князя Чорногорського, котрий є приятелем першого і коханцем другої. До цього додалися особисті рахунки між Вогнеданом та Коронатом… Астеонські магнати вимагають у пана Гаратто позбутися князька-південця, а заодно і напівкровного принца… Та ішторнієць розуміє — крах «партії влади» фактично означає зміну династії…

«Сучий син, — міркує Вогнедан, маючи на увазі пана Гаратто, — хоче пробігти між крапельками дощу і не змокнути. І Астеонів не розсердити, і з Імператором, а швидше з Імператрицею не розсваритися… А раптом вона завагітніє від Генда, а офіційно — від свого чоловіка? Тоді «партія влади» ох яку силу матиме…»

Вогнедан обережно ставить порожню миску на хиткий столик — теперішнє їхнє з Драконом пристановище має окрім столу два стільці і навіть справжні ліжка, і всміхається своїм думкам… І чого він не звичайний собі підданець Імперії… Вони б з Гендом скрутили б цю країну в баранячий ріг… Влада… Влада над половиною світу… Князь Чорногорський — охоронець трону… А там — чим дідько не жартує… Імператор Зельм Пард-Чоррін… Якби він насправді був в отій «партії влади», а Імператриці не вдалося б народити дитя, а Генд не пробився б до трону через церковні заборони, то… Можливо, на це і розраховував старий чоловік з лицем ординця, вбраний в сірий однострій з золотим шиттям, коли наказав вирвати з материних обіймів хлопчика в синьому кунтушику? Аби він, Вогнедан, був вірною підпорою його слабосилому сину, а в разі ранньої смерти хоровитого принца, продовжив би рід Яструбів. Адже всі ми моанці… Хто там буде придивлятися до форми вух регента а чи й Імператора… Щоб своїх позбутися? Красненько дякуємо…

— Брате Вогнедане, — тихий голос Мечислава, — не дивись так… Будь ласка… Ти зараз…на себе не схожий.

Авжеж… Не схожий, бо уявив себе на троні Моани… Його Могутність… Холодна й жорстока нелюдь, яка наказує скасувати пільги Південних провінцій як ті, що підривають силу й міць великої країни… Яка наказує нищити те, що не знищене її попередниками-моанцями. Чорра на троні… Яструбок… Небезпечніший за будь-якого ворога, бо знає свій край і знає, що в першу чергу повинне піти під меч… Який зуміє знищити Сіллон… Який зітне під корінь те, що лишилося від дивної знаті Ельберу…

— Я просто зрозумів, — озвався Вогнедан, — чому нам пощастило, Меч…

— Пощастило, — пирхає Дракон, — двох невинних людей схопили по брехливому звинуваченню, мучили, прирекли на смерть і, замість вибачитися за судову помилку, засилають на Північ… Де він, той, у лиха, Незз… Десь біля Срегії?

— Поруч…

— Ох і пощастило, — робить висновок Веданг, — аби так щастило моїм ворогам. Я холоду страх як не люблю. І взагалі — додому хочу…

Приятелі все ще бояться, що їх підслухують, і тому ще з півгодини перекидаються дурними жартиками… Та Вогнедан не відкрив би своїх думок Мечиславу, навіть якби і можна було. Страшно дивитися в безодні власного духу… Десь там, на дні безодні, змієм причаїлося бажання почати свою гру… Помститися за вивихнуті на дибі плечі.. Залити Імперію кров’ю і випалити вогнем…Піднятися до трону по сходинках з трупів… І забути про теплий легіт вітерцю на рівнинах Зелеміню, про повиті туманом яри Ведангу, про вишневі сади Боговлади, про верхи Чорногори, про те, за що тільки і варто кинути життя на терези.

Наступного дня — знову звичний вже арештантський повіз… І охорона з чоррів. Інші люди… Поручник — понурий чоловік років тридцяти з відзнаками Моанського Особливого полку. За походженням, очевидно, шляхтич — дивну кров не приховаєш. З засланцями холодно ввічливий, вони з ним теж. Минають дні від години від’їзду, а обидва південці так і не знають прізвища свого вартівника.

На ночівлю поручник зупиняється в заїздах, а не у в’язницях. А то і у селянських хатах. І з харчуванням все як належить. Ось тільки холод дошкуляє обом юнакам. Плащі та чоботи їм віддали — та й тільки. Сорочок нема, кунтуші без ґудзиків вдягнені на голе тіло. Та й рани болять в обох. А Вогнедан і досі ледве руки зводить, часом Мечиславу доводиться йому шматок хліба до рота підносити. Тим більше — кухоль з якимось питвом. З чого цей напій так і не втямили приятелі, одна дяка, що гарячий.

Вогнедан посміюється сам над собою, згадуючи, як дорогою на присягу гидував ночувати в моанських заїздах через клопів і бруд… Зараз він серйозно побоюється набратися десь вошей — з його довгим волоссям це буде справжня мука. А клопів, тарганів, бруду і смороду в людських оселях стільки ж як у заїздах, коли не більше.

Милися останній раз приятелі аж у Рибках. Коли готувалися до страти, їм дозволили сполоснути обличчя холоднючою водою. Волосся у Вогнедана на обличчі не росте — чистокровний же все таки, хоч і не зовсім, а у Мечислава підборіддя заросло короткою щетиною, від чого він став ще страшнішим.

Вогнедан сподівається, що на площі Геррінд був хтось зі своїх. Може стрий Ольг… Або його напівкровний син, котрий має бути десь в Моані. Або отой торговець винами зі своїм помічником-квітанцем… В усякому разі, юнак сподівається, що їм передадуть до Неззу гроші, або одяг. Бо на казенній пайці ще якось можна вижити, а без одягу взимку в Неззі можна й гигнути. Зими там, говорять, ще суворіші, ніж у Великій Моанії.

Зараз у обох шляхтичів нема при собі навіть мідної монети. І цінностей жодних — тільки срібні медальйони на грудях… Замасковані Вогнеданом маною під образки. Святого Зельма і Святого Кеяна. Тому і не відібрали їх у фортеці — моанці народ марновірний. А у медальйонах святі для обох юних вельмож обличчя — батько Воїн та мама Конвалія у Вогнедана. І мама Ружена, малювання з якої тулить до серця Мечислав.

Веданг вирішив, що коли повернеться, крадькома замовить ще й малювання з князівни Дани. І примістить навпроти маминого. Дану Вогнедан вже сповістив про те, що їх везуть на заслання. Не оповідав, що пережили вони з другом, та не можна брехати подумки. Горе сестрички — як запах полину… І гіркувата ж радість — живі… Обидва.

Та відносно спокійне життя закінчилося разом з дорогою.

До Неззу зостався день мандрівки. Вірніше — то мав би бути день… Дощі перетворили шлях в грузьку калюжу. Ледве повзе по ній повіз. Зрештою стали… Вечір… «Завтра, — мовив неговіркий поручник, — прибудемо до Неззької фортеці.»

Чергове якесь містечко — надивилися вже на них приятелі. Тюрма на в’їзді, церква на головній площі, один камінний будинок, в якому як не суддя живе, так градоначальник, і купка зчорнілих хаток, одна з яких і є заїздом та корчмою одночасно.

Поручник, як завжди, наказав звернути до заїзду, розпрягти коней і випустити засланців погуляти. Оскільки Вогнедан з Мечиславом вже не були арештантами, а лише під імператорським наглядом, то їм часом дозволялося і по містечку пройтися — куди б вони поділися без грошей та у благенькій одежині.

Та під дощем гуляти невелика радість, тож приятелі піднялися до відведеної їм кімнати і полягали на ліжка. Вогнедан перебирав у пам’яті колись прочитане, Мечислав же спершу лежав, а тоді звівся і почав робити вправи з неіснуючим мечем, розробляючи руки. Опік на грудях ще дуже болів, та юнак на те не зважав, а вправлявся над силу.

Князь Чорногорський поглядав на друга задоволено. Розумник Дракон, не здається. А от він, Вогнедан, не знає навіть, чи відновить колишню майстерність… Руки… Часом їх аж судомить, а болять постійно. Одна надія на витривалість дивних і на те, що на ньому завжди все заростає, як на собаці.

Обидва раділи стиха, що скінчився, нарешті, втомливий шлях. А там — воля барона Гровтіна… Можливо їм навіть дозволять поселитися у місті, а не перебувати у фортеці Неззу.

З книги про оборонні гради Імперії знає Вогнедан, що Неззька фортеця колись була прикордонною. Аж поки не завоювали Срегію. З того часу град втратив оборонне значення. А мури там знамениті… Зі славетного Неззького граніту. Двоярусною є фортеця, з зовнішнім та внутрішнім оборонним муром. А збудовано її руками ельберійських та срегійських бранців, бо саме тоді зломлено Ельбер і почалася довга війна з останньою вільною країною Півночі.

На кістках і крові стоїть похмурий красень Незз… Згадує Вогнедан гравюри в отій книзі, і зітхає мимоволі…Тисячі його земляків не побачили більше південного сонечка. Гинула полонена ельфійська знать, навідріз відмовляючись від будь-якою роботи… Від холоду і надсильної праці помирали взяті у рабство південці — люди.

І оживають в пам’яті малювання, бо колись і йому довелося побувати в Неззі. Вже з понівеченою рукою і з отим тавром… Сама присутність Повелителя викликала розпачливий бунт рабів-будівничих… Страчувано бідолах десятками, а його теж прирекли на смерть…

Невже захотіла судьба, щоб він і у цьому втіленні знову пройшов усі кола моанського пекла? Для чого? Невже для того, аби коли прокинеться в ньому справжня Сила, він задихнувся від зненависті і злоби? Чи навпаки, навчився не зневажати слабших… Тоді, у Неззі, полонені дивні, вмираючи, зневажали своїх підданих, за те, що ті намагалися вижити в крижаному пеклі… Він тоді нікого не зневажав… Тоді не було в ньому вбивчого вогню Громовиці… Лише тихий промінь зцілення… Сильніший, ніж нині. І він рятував, потішав, будив сподівання, аж поки воля до життя не спалахнула пожежею бунту…

Посеред спогадів тихо засинає Вогнедан, і друг обережно прикриває його ковдрою, розуміючи, що блукає нині юнак у світі і часі… Оце ще кара — пам’ятати минуле втілення. Він, Мечислав, нічого не може згадати — і хвала Богам… Хороше ще згадувати — будь ласка, але ж отой Воїслав, яким він був у минулому, наприкінці життя зовсім зсунувся з глузду… В Безіменному Сувої — повний опис жорстокостей, які коїв Воїслав — месник опісля смерти Повелителя Ельберу. Слово людина було прокляттям у вустах грізного ельфа, а найстрашніше він творив з полоненими зелемінцями, прибічниками князя Лемпарта… Князя-зрадника, який і поклав початок воїнству чоррів.

Веданг зітхає… Він нині, незважаючи на лиху долю, трохи розважливішим став… Вже давно не зводить зненавистю його пальці на руків’ї меча… Вже може він уявити себе Місяцем в глибинах вод… Вже зазеленів степ його духу, і тихо квітне там чорна ружа синівської любові і біла троянда кохання.

А Вогнедан часом такий далекий… Так страшно відсторонений… Такою жахливою є ота його усмішка… Чи-то з минулого, чи-то з майбутнього. Завжди спокійнішим за нього, Мечислава, був юний вельможа, син Зимового Сонця, та чогось боїться в самому собі Вогнедан. Тому і просить приятеля часом: втримай… не дай зслизнути в безодню.

Лягає Дракон на розхитане ложе навпроти приятеля і засинає, сподіваючись побачити уві сні Дану… Або маму Ружену, яка нарешті повірила в те, що він її хороший Ружен…

Та зовсім інше сниться Ведангу… Сниться, ніби він знову у Гнізді Драконів, і не хлопчина, а такий як нині… І нема у нього друзів, ненька Купава померла, не витримавши знущань, а клятий Шрежін таки записав його у кріпаки і щодня змушує до важкої роботи… Вже не боїться моанець привиду померлої жони, звелів вкинути у вогонь скарби Вежі Драконів, до спочиваленьки, де зачато Вогнедана з Даною, возить розпусних дівок з Радина і Дубна, по двору ходить пихатим гиндиком в супроводі поганяйл і тільки й голосу: висікти та покарати. Такий огидний голос. А його, Ружена, вже вкотре прикуто до стовпа галереї за чергову провинність… Безвихідь… туга й безвихідь…

Розплющує очі Мечислав, та гидкий голос ненависної людини ніде не дівся… Ранок… сіре світло за вікном, що є трохи відчиненим. Вогнедан стоїть біля вікна і пильно вдивляється в щось, чого, певне, не розгледів за каламутним склом.

От за вікном і лунає голос Шрежіна. У яві… У Мечислава аж у роті пересохло, і він лежить, боячись поворухнутись, все ще сподіваючись, що не зовсім прокинувся.

— Ведангу, — стиха озивається Вогнедан, — милий брате… У нас змінюється варта… Тільки що чорри на чолі з поручником забралися геть…

Він підходить до ліжка, сідає на краєчок, кладе Мечиславу руку на чоло… Добрий брат… Жаліє його. Дракон і так уже все втямив — не маленький.

— Як говорив колись дідо Грозан, — зітхає, - не діло, а кобиляча срака. Чоррів змінили люди астеонців. Напевне знову за «чистим листом». Це означає, що наші життя повисли на волосинці. І голос я пізнав… Авжеж…

— Твоє життя, Ведангу, — говорить Вогнедан, — твоє життя у небезпеці… Мене вони може побояться ось так десь закопати, як колись чорри мого батька Воїна… Може знову врятує моанська отрута в крові. Але тебе… Я дуже боюсь… Це страшна людина — Шрежін…

— Не діжде! — бадьоро відповідає Дракон, хоча серце його прискорене жене кров. Не мук і смерти боїться Руженич — власної злоби, котра може задушити його. Злоби і сорому за своє народження.

— Ти, Драконе, — шепоче Вогнедан, прислуховуючись до тупоту чобіт на східцях, — знай, що моє ставлення до тебе не залежить від цього моанського покидька. І тримайся… Гаразд?

— Авжеж, — мовить Веданг і стискає в руці медальйон з материним малюванням, — авжеж…

Шрежін розчахує двері ударом чобота. Скільки ж йому літ, Кеяну — Шордону? Коли Шрежін погубив Ружену, це був сорокалітній гладкий чолов’яга, задоволений життям і собою. Таким його і знав Мечислав — за п’ятнадцять літ гієна майже не змінилася. Та нині потрібно самому заробляти на прожиття, взявшись за стару роботу найманця. Зникло пузце, витяглося обличчя, потвердішав погляд. Хижак… І вони, обидва, в його владі…

Вогнедан знову грає знудженого вельможу. На його обличчі неприкрите здивування і не обурення навіть, а гидлива зневага. Мовляв, хто це до мене, князя Чорногорського, хоч і засланця нині, насмілюється двері ногою відкривати?

— А, — говорить Шрежін, — ось і вони… Гостровухі пси… Ельфійська нечисть… Думали відсидітися тут, в Неззі, доки ваші приятелі не підсунуть кому треба грошенят? А тоді — на тепле сонечко грітися? Ставлю моанського червінця проти порожньої пляшки, що до весни ви не доживете…

— Червінець, — говорить Вогнедан холоднокровно.

— Чого? — не зрозумів Шрежін.

— Червінець, пане найманцю… Ви вже програли свою ставку.

— А, ну як же, — не менше єхидно відповідає Шрежін, — ти ж у нас родич Імператора, Парде… Та Моана далеко, а помрете ви обидва природньою смертю… Тут і не такі лягали в землю. Виходьте! Час збиратися в дорогу. Жаль, що тут недалечко… Ледве наздогнали ваш повіз… Папери… Вся справа в отих паперах… Але з ними навіть краще — довше будете вмирати… Природньо… Жоден лікар опісля не скаже, що вас убито.

Вогнедан загортається в плащ і виходить першим. Веданг іде за ним, проказуючи про себе усі заспокійливі славні, яким його навчав Далебор.

На дворі немає ні повозу, ні коней. Шрежін, не переймаючись цим, веде обох приятелів до кузні. Коваль — понурий хлоп з тутешніх, у фартуху замість сорочки, поволі роздмухує горно.

— Ти, виплодок гостровухої відьми, — говорить Шрежін до Мечислава, — дурної сили маєш забагато… Я знайшов спосіб, куди тобі її подіти…

Веданг вже бачить, що на нього чекає… Важкі кайдани, що їх коваль має нині заклепувати. Юнак знизує плечима — куди втечеш від біди.

Важке залізо аж згинає струнку постать Дракона. Коваль, на плечі якого явно проглядається тавро каторжанина, дивиться на Веданга з деякою повагою — щось та накоїла ця страшна пика. На каторзі такі кайдани вдягали лише на тих, хто тікав, та й то не по одному разу. Або на особливо небезпечних убивць.

— Я дам тобі ремінь, — бурчить ремісник, — підв’яжеш ланцюг від ножних кайданів до пояса. А то іти не зможеш… І підкайданники вдягну, бо ноги порозтираєш… Що накоїв то, га?

— Один поганець, — незворушно відповідає Веданг, — щось зле сказав про мою неньку, і я йому горлянку перегриз. А так — розбійничав… Попався, коли приніс від награбованого на церкву десятину…

— Авжеж, — коваль сприймає баєчку за правду, — не зогрішиш — не покаєшся. Ти звідки такий чорний, га?

— З Моахетангу, хлопче…

— А, — говорить коваль порозуміло, — стрічав я ваших…у Срегії. Ще ті мужики — одне за одного і справді горлянки перегризуть. Тільки когось зачепиш — тут таки поруч решта… І в морду. Ти, розбійничку, бійся тих острогів, де ваших нема… Одного — задавлять одразу.

— Швидше сам когось задавлю, — говорить Веданг зловісно, — оцими ланцюгами.

— Ти такий, що й задавиш, — бурчить коваль, заклепуючи кайдани, — був зі мною на копальнях один гостровухий… Якось ґерст в кості програв якогось хлопа з хетанських… Не такої породи, як ото ви обоє… Зі звичайними вухами. Так той гостровухий задушив ґерста голіруч… І виручив отой програш… Живий мужик зостався. Я, був, думав — знайомець, а потім виявилося, що вони одне одного ніколи в житті не бачили і жили у ріжних кутках отого вашого Хетангу. Гостровухий потім у нас ґерстом став, по понятіям, як найсильніший. Справедливий був ґерст — порядок тримав, пайку ділив чесно. З начальством міг поговорити так, що воно не дуже сікалося. Накоїв він чогось добряче — всю спину мав батогами списану. І утік, строку не добувши, так і не піймали…

Веданг слухає оте буркотіння, і йому стає зовсім зле… Чи не збираються їх з Вогнеданом…на копальні. Під чужими іменами по «чистим листам». Говорив же Шрежін про якісь папери… Легко. Звідти точно вже не повернутися.

— Тепер твоя черга, Парде, — говорить Шрежін, задоволено обдивляючись Дракона, — дивись-но, як прикрасили твого приятеля. А для тебе у мене особливий подарунок. Ти ж у нас Пард, чи не так? Звірюка небезпечна — з тих, що саджають на ланцюг…

Коваль скоса роздивляється другого розбишаку… «Небезпечна звірюка» схожа швидше на перевдягнену дівку… Однак… Ремісник вже примітив і струпи на тілі під розхристаною одежиною, і те, що ледве налізла та одежина на розпухлі плечі… Той ще красень… Коваль колись теж скуштував диби, і відсидів своє за грабунок, тож тямить в таких справах… Кайдани для красеня привезли легші, зате приготували ще нашийник з ланцюгом. А отже — триматимуть на припоні, навіть без прогулянок. Оце так… Якщо той страшко є розбійником, то це — напевне отаман.

— Якщо будеш добре поводитися і не заїдатися з вищими, — повчає стиха колишній каторжанин, — то на ланцюгу триматимуть всього три роки, а тоді станеш у загальний стрій. Головне — не заводься з начальством, а то подовжать строк…

— Протистояння, — ледь всміхається синьоокий розбійник, — є способом мого життя.

— Ото того і носитимеш залізо, — робить висновок коваль, — повернися… Стань на коліна… Голову рівніше тримай… Ну, все…

Поволі підводиться з колін юнак. На обличчі його такий усміх, що коваль остаточно вирішує — ґерст… З такою усмішкою тільки ножа в животі повертати у товстопузого купчини. Ну й життя нині пішло — такі сисунки, а вже на великій дорозі. Хвала Богу, що він, коваль Сиртон, давно вже своє відсидів і зав’язав…

Астеонські найманці Шрежіна тим часом спорядили селянського воза. Обидва південці ледве витеребилися на нього в своїх кайданах. Вогнедан все намацує пальцями нашийник… Тремтять пальці. Усміх застиг на обличчі, а пальці таки тремтять.

— Мій Парде, — зітхає Веданг, — втішаймо себе тим, що на душу залізо не вдягнути.

Дощ сіється з неба. Доки віз тягнеться по грузькій дорозі, Вогнедан намагається визначити напрям. Імперське землезнавство він знає добре, а мапи, варто подумати, самі спливають перед очима… Дорога на Незз має бути трохи вбік від Срегійського тракту… Невже їх таки насправді повезуть на копальні… Начебто не повинні — а раптом перевірка з Моани. Все ж таки вони під «імператорським наглядом», а не засуджені каторжани. Якщо їх не знайдуть у Неззі — питання виникне, а де це подівся імператорський родич? Барону Гровтіну лист має прийти, адже це він у Неззі є «оком Імператора»… Ні, швидше за все, триматимуть таки у Неззі, але створять такі умови, що смерть буде щастям. Нашийник з ланцюгом… Як там говорив той бідолаха — коваль… Всього три роки… Тут хоч би зиму пережити, і не збожеволіти… Як все повторюється… Як…

Таки звернули з дороги… Вогнедан стиха пояснює приятелеві, що сталося. Той, однак, хмикає:

— Я оце думав зараз, може на каторзі і краще було б… Там усіх гноблять однаково, і можна було б дочекатися, доки нас знайдуть кревні. А нині ми будемо у повній владі гієн…

— Пард і Дракон в оточенні гієн, — говорить Вогнедан, силячись на жарт, — вони ще пошкодують про те, що взялися нас охороняти…

Ось віз уже повзе вулицями Неззу… Звісно, місто вже давно не таке, яким марилося Вогнедану. Велике, гамірне, з кам’яними будинками… Ріка Ніаза… Плине просто через місто, як Дана-ріка через Боговладу… На воза з закутими людьми ніхто й уваги не звертає — занадто близько Срегія і каторжанський шлях.

Вогнедан пригадує розташування фортеці. В’язниця у нижньому дворі, трохи окремо — вартівня з підземними казематами. Там приміщають особливо небезпечних. Не засланців, в’язнів. Там помер від виснаження ватажок повстання у Північному Данаділі Миросвіт Дубовий, знайомець княжича Вітра. Оповідали в Ігворрі потиху, що, коли схопили їх обох, то ватажком визнали гостровухого. Як не доводив Дубовий свою провину, Вітра Парда стратили в Моані, а бідолашний Миросвіт помер у Неззі, швидше від душевних мук, ніж від хвороби тіла.

А їм обом залишається лише очікувати і сподіватися. Хоча, коли за возом поволі зачинилася фортечна брама, друзям стало моторошно. А ще більше погіршало на серці, коли повели їх у ріжні боки. Вогнедан навіть і не побачив, куди пхнули Мечислава, бо заплутався у своїх ланцюгах. Його ж самого провели низькими дверцятами до підземного коридорчика, Шрежін розмахував своїми паперами перед вартою, і здоровань в однострої гірчичного кольору відсунув засув на дверях у кінці коридору.

Цвіллю війнуло звідти і гниллю. Дощана подоба ложа, притрушена соломою, віконечко під самою стелею. Маленьке таке віконечко. І кільце в стіні. Для ланцюга.

— Гарна клітка для Парда, — втішається Шрежін, — краща, ніж у імператорському звіринці. Скоро, клята нелюдь, ти будеш цього ланцюга зубами гризти. Я вже про це подбаю. Охороняти вас будуть мої люди, так бо написано у паперах. Подивимось, хто раніше гигне — ти, чи виплодок Ружени.

— Пане Шрежін, — відмовляє Вогнедан холодно, — ви не є моїм другом дитинства, аби звертатися до мене з дружнім «ти». І приготуйте червінця, якого ви програли… Ми з Мечиславом ще й вас переживемо.

— Мечислав, — хмикає Шрежін, — ох і прізвисько взяла собі ота чорнопика мавпа… Я до нього як до сина, а він, погань така, злигався з чистокровними… От кого я ненавиджу більш за все — так все ваше гостровухе поріддя. Що ж, ваша ясновельможність, розташовуйтесь у новому палаці. Я ще навідаюсь до вас, подивитися, як облаштувалися.

Коли зачинилися двері — аж зрадів Вогнедан. Від Шрежіна, здавалося йому, смерділо як від трупа… Мрець… Заложний мрець… Вбивця Ружени… Ох, бідолашний Веданг, що там з ним… Як він…

І потягнулися дні, сірі та однакові… Зранку — трохи сонечка у вікні, а найчастіше — сірого мрячного світла. Міряє кроками камеру Вогнедан… Як мало зоставили йому волі… Лише на довжину ланцюга… Вбік… Вперед…Знову вбік. Часом забувається юнак, і тоді нашийник врізається в горло. Так давить холодне залізо… Так важко ходити в кайданах, але змушує себе рухатися юнак, і кружляє біля свого вбогого ложа наче й справді пард на ланцюгу.

Шрежін як може виконує свою обіцянку отруювати в’язню життя. Не він сам, так його астеонці знущаються над прикутим до стіни південцем. То принесуть тацю з їжею, і поставлять її біля порога. То пророблять те саме з глеком води. То жбурнуть шматок хліба, і добре, коли він впаде не в саму грязюку. То днями тримають у темряві, а то принесуть кілька смолоскипів, освітлять льох і чадить всю ніч це неоковирне світло. І все це під оповідки про гостровухих нелюдей та їхніх жінок.

Марніє лицем Вогнедан, аж натягнулася на вилицях шкіра, що стала прозорою. Та бореться тіло ельфа, заживлює рани… На місці опіків лишилися рожеві шрами, трохи віджили руки… Вже може підняти їх юнак з усім проклятим залізом. Вже вправляється він цілими днями, то нахиляючись, то вигинаючись. Лише так можна зігрітися в цій клятій цюпі, по якій гуляє вітер.

А коли не мучить себе рухами Вогнедан, то загортається в свій немудрий одяг і марить з розплющеними очима. Згадує прочитане колись, намагається складати вірші. Коли є трохи світла — роздивляється обличчя батьків з медальйона. Або розмовляє з Даною…

Не хотів Вогнедан оповідати про все це сестрі, бо не можна втаїти правди, коли розмовляєш від розуму до розуму, але й зрозумів, що не зможе вижити тут сам, без її допомоги. Збожеволіє на оцім ланцюгу, як пард Верен у клітці Імператорського Звіринцю… Або потиху згасне, як повстанець Миросвіт, махнувши на себе рукою.

Дана старається як може… Оповідає брату новини з Боговлади… Ставські тільки-но повернулися зі свого маєтку. Разом з Лемпартом та пані Стасею… Лемпарта пані Стася урочисто всиновила, він тепер Богодару з Богданом третій брат… З Ігворри лише добрі новини. Пан Сіроманець Вовчур написав повний звіт… На ішторнійському кордоні спокійно… Лелеги прислали листа… Всі співчувають Вогнедану, особливо ж побивається Вишенька. Бідне дитя замовило собі медальйончик з малюванням… Чиїм? Та з нього ж, з Вогнедана… А як братик думає — як його вдалося змалювати? Ігворрський митець скопіював лице Останнього Повелителя з тієї картини, де він зображений з Воїславом… Дитина лишилася задоволена — чим би мале не тішилося… Воно — то у нас мале та хитре, вже й хлопці на неї задивляються… Богодар, наприклад… Дівчиську дванадцять літ, а воно вже так закрутило голову старшому Ставському, що він їй вірші пише і надсилає до Лелечого Гнізда…

Вогнедан усміхається в темряві. Сьогодні йому не вдалося поїсти — кляті гієни знову поставили миску сьорби так, що він не зміг дотягнутися. Он вона і досі стоїть, та миска. Добре, хоч глек з водою зумів підтягти до себе. Вода це життя, без води — погибель. Часом траплялося йому і три дні поспіль не пити, аж вуста тріскали від спраги. А глек стояв біля порога… З водичкою… Говори, мила Дано… Щебечи, люба сестро, оповідай милі дрібниці… Я люблю тебе…

З Горицвітом все гаразд, він давно вдома… Вдосконалює ще якусь чортівню… Влад та Ігворр тепер ходять у нього в підмайстрах. Ненька Мальва вся звелася через нього, Вогнедана… Весь лист залила слізьми… А вона, Дана, не плаче… Вона — князівна Чорногорська… Вона вже людей приймає у справах і вивчила напам’ять всі закони по земельному розмежуванню. Один панок з Персикового передмістя аж рота розкрив, коли вона йому довела, що він неправий і вирішила справу на користь суперника.

Про пана Ольга поки що ні слуху ні духу. Але вона, Дана, ходила до боговладського відділення Торгового Дому Росавів. Там такий цікавий рахівник… Моанець… Звати його Таргом Нітін. Дана терпіти не може моанців, але цей начебто нічогенький… Розпитувати його вона побоялася, спитала лише за пана Лелега, і той відповів, що пан Ольг ще в Моані… Отже, стрий домагається їхнього з Руженичем визволення. Вони мають потерпіти обоє — якщо стрию вдалося зупинити страту, то він уже найде спосіб вирвати їх з пазурів гієн. До речі, як там Мечислав? Їй, Дані, якісь лихі сни сняться… От, аби можна було поговорити з ним так, як оце з братом…

Вогнедан і сам думає про це… Палкий норов у Руженича, тяжко він переносить ув’язнення. Вогнедан дивиться на оту погань, яка знущається над ним, як на недолюдків. І тому не болить йому душа від наруги, а муки тіла він давно вміє тамувати. Мечислав же не вміє відсторонитися духом від явного життя. Йому б меча до руки, а краще — в обидві руки. Багато чому навчив юного мечника Далебор Воєць, а все одно кипить Літнє Сонце в крові Дракона. Ще не розуміє він, що зненависть робить ворогів рівними… Вогнедан теж часом віддається некерованій злобі, але вже навчився її тамувати і мріє стати колись схожим на Непобора Ллєга. Або — хоча б на Ольга Лелега.

Пропонує Дана пробитися вдвох до розуму Веданга. Говорить, що коли їх ото прирекли на смерть, вона нібито почула Дракона… Прощався з нею Мечислав… Щось про кленовий листок намагався сказати… І оповідав же Вогнедан якось про те, як в дитинстві кликав у розпачі Воїслава, сидячи у карцері, і почув якусь відповідь. Таки почув…

Пард і сам думає про це… Погано зараз Дракону… Аби він почув хоча б Дану, або тим більше — їх обох… Більше б можливостей було б вижити у князя Ведангського, над яким знущається нині власний виродок-батько. Але як знайти Мечислава в безоднях духу? Як проламати стіну?

А Веданг тим часом і справді дуже підупав на силі… Його льох схожий на колодязь. Ні дверей, ні вікон… Зверху — ґратчаста ляда. По стінам спливає вода. Їсти йому то дають, то ні, залежно від настрою охоронців. А знущаються трохи не щодня, зливаючи до колодязя помиї. Від смороду та вологи тяжко кашляє Мечислав і вже є певним своєї загибелі.

Колись у нього були друзі… Колись він був воїном…Колись… А нині тьма, сморід і знущальні голоси зверху. Спершу огризався Веданг, доводячи насмішками своїх мучителів до сказу. А нині вже й не відгукується навіть лайкою. Вже не ходить по слизькій підлозі, сидить в кутку, час від часу заходячись кашлем…

Не про таку загибель мріяв юний воїн… На ешафоті легше було — там було сонце, чисте повітря і заблуканий кленовий лист в закутих руках. І Вогнедан… Милий брат… Де він нині? Придумав же паскудник Шрежін вдягнути нашийник на Парда… Що думає брат про сина подібного гада? Мабуть вважає, що хоч чимось, а має бути схожим на Шрежіна Мечислав… Може вже й Мечиславом не зве його брат, а згадує поганим словом Кеяна Шрежіна, сина Кеяна-Шордона…

І притискається до холодної стіни Веданг, і вже не хочеться йому ні ходити, ні сміятися над ворогами, ні взагалі жити. І сни сняться тяжкі та чорні — наче йде він вздовж камінної стіни, і немає кінця тій дорозі.

Та ніби чуються голоси з-за того муру. І падає стіна, розбита в друзки блискавицею… Над силу підіймає похилену голову юнак і бачить в пробої двійнят Пардів.

Дана ще погарнішала за час їхньої розлуки. Красуня Дана… Вона так і ходить у чоловічому вбранні. Навіть косу заплітає ззаду, як Вогнедан. А милий брат змарнів і схуд, і все торкається пальцями горла. Однак усміхається весело…

«Вдалося, — чує Мечислав наче в яві, - сестричко, вдалося… Ми проламали стіну!»

«Як ти, Ведангу? — питає Дана, — відгукнися! Ми відчуваємо тебе… Ми тебе почуємо!»

«Та як, — говорить Дракон, бажаючи, аби сон цей ніколи не закінчувався, — як жаба у колодязі… Скоро квакатиму, аби Місяць побачити, наче в байці.

«О, — мовить Вогнедан задоволено, — пізнаю свого друга по його квітчастій мові… Як вважаєш, пан Гаратто і досі перечитує протоколи твого допиту?

Мечислав усміхається… Так добре… Сніться мені ще, рідні… Будь ласка.

«Меч, ми тобі не снимося, — говорить Вогнедан, — ти чуєш нас подумки. В яві.»

Веданг розплющує очі. Ні, він не спить… Вологі стіни, гнила солома, залізо, що вп’ялося в тіло… Не спить… Прокинувся. Шкода…

«Руженичу, — шепоче в голові голос, і бачить Мечислав вже не саму Дану а якісь переливи кольорів, — мій братик Руженич… Ти тримайся, любий… Ще трохи… Вас визволять…»

«Збожеволів, — вирішує Дракон, — голоси у голові чують відомо хто… Хто глузд остаточно втратив. Я — божевільний… Чокнутий. Звихнений…»

«Меч! — обурений голос Вогнедана. Червоний колір сплітається з чорним, як на вишиванці, - ти ж мене знаєш не перший рік! Я сестру з дитинства чую! Ти теж — моєї крові! А ну, геть дурні думки! Ти говориш подумки з нами обома! І, замість привітання, ми чуємо, що ти взиваєш себе чокнутим!»

Веданг тре чоло, розтирає скроні. Крутить головою, тоді притуляється лобом до вологої стіни камери-колодязя.

«Подивися в себе, Меч, — шепоче Вогнеданів голос, — подивись в глибини духу… Де ти плекаєш свій сад? Де ростиш квіти любові?

Мечислав певен, що про оті квіти любові він не оповідав жодній людині… Отже, він є божевільним і таки розмовляє сам з собою… Та вже стоїть Дракон у затишному садочку, і квітнуть там чорна ружа і біла троянда. А посередині не цвіте — палає вогняний квіт Княжої Ночі Сонцеставу… Квіт папороті… Вогнедив… Вогнедан…

«О, яка краса, — захоплюється Дана, — я насправді схожа на білу троянду, Руженичу?»

«На найкращу з троянд, — марно шукає поглядом кохану Мечислав, — ти — мій бутон, побризканий росою…»

«А себе ти бачиш, брате? — питає полум’яний квіт, — покажи нам себе…»

«Я — придорожній будяк, — хмикає Руженич, — притрушений пилюкою…»

Та вже подув легенький вітерець, і виникає поруч з плеканими квітами кущ дикої ружі. Колючий, гордий, незламний… Одна лише квітка рожевіє на гілці, що витягнена з німим благанням до білої троянди у краплях роси. І обвилася друга гілка довкола квіту Вогнедиву, намагаючись захистити від палючого вітру… І в’ються по землі молоді пагони, щоб хоч доторкнутися до чорної ружі.

«Мій Руженичу, — розчулено шепоче біла троянда, — мій дикий квіте…»

«Мій брате, — чути голос вогняного квіту, — незмінний і вірний…»

Тільки чорна ружа мовчить загадково і вороже, і вчувається Дракону золотий передзвін прикрас…

«Добре, — озивається він врешті, - я вірю… Вірю… Я ще не звихнувся… Як ти там, мій Парде? Досі на ланцюгу?

«А так, — спалахує багряно чорна відповідь, — не просто приборкати князя Чорногори…»

«Що робиш нині, брате?»

«Розробляю руки, — бадьориться Вогнедан, а Мечислав відчуває і його біль, і виснаження, і оці страшні гордощі дивного воїна, які й не дають йому зламатися, — коли ми виберемося звідси, Меч…»

«Якщо виберемося…»

«Коли виберемося… Мій клинок проти твоїх двох… Я виріжу з твоєї сорочки собі хустинку.»

«Жартуєш! — аж обурився Мечислав, — коли у мене два мечі, тобі до мене не доторкнутися!»

«Сорочку, — дражнить Вогнедан, — вдягни з тонкого полотна… Я не вживаю грубих хусточок.»

Веданг аж на ноги зірвався, брязнувши залізом… Ну це вже брат занадто… Меч проти меча — та й то… Заважає Вогнедану те, що його спершу навчали володіти шаблею… Хоча, часом, і вживає він досить несподіваних прийомів, але проти двох мечів йому не встояти…

«Остання сходинка будь-якого навчання, — шепоче Вогнедан, — забудь, чому навчився, звільни розум і дій так, наче нічому не вчився… Я піднявся до розуміння цього вислову, і зможу перемогти тебе, Драконе…»

«Шлях воїна» — мовить Веданг, — «ти ніколи не забуваєш прочитаного»

«І ніколи не забував раз вивченого, доки не втямив, що відчуття часом бувають важливіші за холодний розум… Особливо, коли йдеш шляхом меча… Ну, бувай, Драконе… Ми з Даною викликатимемо тебе, аж доки ти не навчишся говорити з нами сам…»

Мечислав з хвилину стоїть посеред своєї цюпи, а тоді всміхається від вуха до вуха. Ох і Вогнедан — Вогнедив… Купив його милий брат задешево — спершу розгнівав, тоді змусив встати… Але ж не можна брехати подумки… Не зі слизької підлоги змушує піднятися його брат, а з глибин розпачу.

— А не діждете! — кидає вголос юнак, — справді, що це я…

Ще буде воля… І мечі в руках… І очі коханої, сповнені теплого світла. А от щодо хусточки — вибач, милий брате. Нехай тобі їх гаптують чорногорські діви… Зась тобі до моєї сорочки!

З того часу розвеселився Дракон. Дні минають тепер у нього в очікуванні, коли щось наче доторкнеться до серця м’якою лапкою Це Дана так кличе… Його біла троянда… А Вогнедан гукає так, що часом у голові аж дзвони гудуть. Одне слово — чорногорець…

«Ти б ще на трембіті заграв», — сміється Мечислав подумки. Він стоїть посеред свого холодного колодязя і раз у раз нахиляється, тримаючи над головою скуті руки, обмотані ланцюгом. Хусточка, ха! Побачимо ще, чия сорочка краще надасться на ті хусточки.

Вогнедан кличе приятеля нині сам. Без Дани… Веданг часом сміється до сліз, слухаючи приятелеві світські бесіди, сповнені віршів і вишуканих висловів. Ну, можна подумати, сидить друг у кріселку з філіжаночкою трав’яного напою… І зображує дивного, з тих, що траплялися часом у старовину. Трошки зарозумілого, витонченого піїту. «Війна… Ах, що ви, мій пане… Які можуть бути битви… Повна відсутність краси і гармонії… Я ось побував у прикордонній фортеці… Бачив там одну сутичку… Ой, як негарно… І що ж ви думаєте, мій пане… Один ішторнієць намірився проткнути мене мечем… Ви б бачили ту зброю… Так неоковирно зроблена — просто жах… Що? Звісно я його вбив… Хіба ж я міг допустити, аби до мене доторкнулися такою гидкою залізякою… Той ішторнієць… Ах, він мусив радіти, загинувши від клинка виробу боговладських зброярів…»

А Дана оповідає про своє життя-буття у Боговладі. І чомусь сказала, що залицяльників у неї нема… То все друзі… Тільки друзі… Навіть Ратимир Вовчур… Можливо він у неї і закоханий, але завжди зостанеться тільки другом. «Ти виживи, Руженичу… Ти повернися до Боговлади. Ти мій найкращий друг, мій квіт дикої ружі… Охоронець мого брата. Повернися живим.»

«А як же Богдан Ставський? — питає Мечислав, — і Зореслав?»

«Друзі, - відповідає Дана, — тільки друзі, Меч…»

Приємно це чути Ведангу… Не сподівається він стати чорногорській князівні чимось більшим, ніж братом, але все ж таки приємно, що такого ж облизня спіймав і красень-ельф Богдан, і чепурун Зорик, і отой невдаха Ратимир, у якого руки ростуть з-за спини. От якби він, Мечислав, вдався хоча б таким, як Зорик — напівкровний… Але що ж… Як нема, то нема, дякуючи батечкові Шрежіну.

Шрежін же думав, що доконав непокірного сина. І раптом побачив зі здивуванням, що Руженичу ще далеко до смерти. Навіть співати почав в’язень. Ходить по своєму колодязю і виспівує вголос «Вежі Ігворри»… Або затягне насмішкуватих пісень Ведангу, яким навчив його свого часу дідо Грозан… Про свиню, що молила Бога послати дощу з лайна, або про те, як панич-моанець вдавився ліпеником, не знаючи, з якого краю його їсти. Кашляв Дракон все так само тяжко, але на те тепер не зважав. Лікувався піснями.

Зиму приятелі пережили. В ніч Зимового Сонцестояння Дана говорила з Боговлади від імені усіх найближчих. Вітала Вогнедана, говорила, щоб протрималися вони до весни, бо прийшла з Моани звістка від Ольга Лелега — захворів знову Імператор, а опісля поїхав по монастирях молитися за своє здоров’я. Ніяк не можна було до нього підступитися навіть Альдоні, яка, до речі, ще вередувала і сердилася на колишнього коханця за зникнення Верена. Але, на диво, пан Яблуновський твердо пообіцяв домогтися у брата-Імператора повного помилування для обох князів. Пан Генд прислав їй, Дані, листа… Дуже чемного і вишуканого… Звичайно, він не знає, в яких умовах доводиться перебувати засланцям, але вона, Дана, таки відписала йому про це, пославшись на звістки з Неззу. Можливо, пан Генд зробить щось хоча б для того, аби її братів не тримали в ланцюгах.

Астеонські найманці сподівалися, що навесні на в'язничному цвинтарі з'являться дві нових могили. Але кляті нелюди ніяк не хотіли вмирати, і затривожився Шрежін… Раптом з Моани приїде перевіряючий… Або барону Гровтіну надумається поцікавитись, як там засланці. Барон-то вже цікавився, але Шрежін відказав, що зарозумілі князьки з Півдня не бажають з ним спілкуватися. Запальний барон плюнув і більше не допитувався — дідько з ними, мовляв. Шрежін, звісна річ, оповів хазяїну Неззу, що примістив обох князів у гарному помешканні — колишній вартівні. Там, мовляв, і тепло і затишно… А гроші, видані бароном на харчування засланців, астеонці поділили між собою. В разі чого, доведеться відповідати й за це теж… А цей виплодок гостровухої відьми ще й виспівує на все підземелля…

Одного дня, вже опісля весняного рівнодення, коли сніг потроху станув, Шрежін втямив, що час щось робити. Він боявся і імператорського перевіряючого, і барона Неззького, і помсти з Півдня, якщо отой золотоокий диявол, в руках у якого все життя Кеяна-Шордона, дізнається, хто мучив молодого вельможу, та його друга… А що робити — не знав найманець. Отруїти обох — небезпечно, можна вклепатися. Вбити якось інакше — сліди залишаться… Покарати за якийсь непослух — так і так уже два дні без їжі виспівує Веданг, а чорногорець ледь утримується, аби не допити останній ковток води в глеку… Вморити б їх голодом та спрагою — так живучі обоє, довго конатимуть… Шрежіну відома витривалість дивних… Приїде з Моани перевіряючий, а тут ще живі два кістяки… Ну, і…

Почав пити незміряно Кеян-Шордон, заливаючи горілкою страх і тривогу. П’є у вартівні, разом зі своїми хлопцями, злиться.

Астеонці розуміють свого командира. Їм — то теж дістатися може.

— Пане старший, — озивається Гонат, помічник Шрежіна, — думка у мене є… Нині на вулиці вже такого морозу нема, як узимку, але сніг ще летить… Довше ніж добу роздягнена людина не витримає… Там, в дворі, і старий карцер є… Просто собі дерев’яна клітка… Якщо…

— Чого тобі, розумнику, — хмикнув Шрежін, — це взимку не прийшло до голови, коли ворони на льоту замерзали?

— Так ви ж самі, - образився найманець, — навіть звеліли до камер жаровні ставити. Отой ваш «пард» в нашийнику аж трохи очманів від того диму.

— Хотів, аби довше помучилися, сучі сини, — сказав Шрежін вже не так гостро, — але час минає, а вони ще живі… Не можна, аби вони дожили до літа. Саме влітку можна очікувати несподіваних гостей. З Моани, або з Півдня… Приведіть-но до мене того, що в нижній цюпі. Дуже вже він гарно виспівує. От з нього і почнемо.

Веданг, коли раптом спустили до льоху драбину і звеліли вилазити, аж зрадів — хоч які-то зміни. Ледве витеребився юнак до вартівні в своїх ланцюгах і опинився лице в лице зі своїми охоронцями. А батечко Шрежін розвалився за столом у кріселку. Усі вгодовані, ситі, тепло вдягнені…

А Дракон загорнувся щільніше в подертого кунтуша і стоїть, усміхається. Усміхається, бо шепоче в його розумі Вогнедан:

«Це лише пси, мій Драконе… Скажені пси… Хіба можна ненавидіти скаженого собаку, за те, що той покусав наших ближніх? Їх просто убивають, мій Ведангу, холоднокровно і виважено… Вбивають без зненависті… А нині будь обережним з псами — і тільки.»

— Диви, який голосистий став, — говорить Шрежін, — тільки й чути твоє виття…

«Чого вони хочуть?» — знову Вогнедан. Тривожиться брат… Мечислав відгукується подумки:

«Дідько їх знає. Скажи краще, де ти є, мій Парде? Теж в якомусь колодязі?»

«Ні, мене не спускали донизу… Якщо тебе будуть переводити в інше місце — я заспіваю… Твоєї улюбленої — «Туман яром». Ти почуєш…»

«Гаразд…»

— Чого нині мовчиш? — знову сікається Шрежін, — заспівай-но нам славня… «Хай Бог береже Імператора трон». Та швиденько, лобуряко!

— Пане Шрежін, — відповідає Веданг оксамитним голосом, з усією лагідністю й покорою, на яку тільки здатен, — мені від самого дитинства вухо понівечено, тому я глухуватий і співати чисто не вмію…Голос добрий маю, що є, то є, а слуху ніякого. Як я можу калічити своїм виттям таку чудову пісню? Коли я чую того славня, то ноги самі стають струнко, руки… правда вони нині в залізі, але так і хочуть вирівнятись по швах, а з голови вітер видуває все, що в ній було… А оскільки там і так було небагато, бо розумом вдався я в рідного батечка, то стаю я зовсім дурним і починаю на людей кидатися, котрі не одразу випростались, зачувши величну мелодію. Чи ви хочете, аби я когось понівечив?

— Тобі, - злісно мовить Шрежін, — треба було ще й язика закувати в ланцюги..

— Оце чудні люди в цім містечку, — підхоплює Веданг, — спершу говорять: «Заспівай нам хлопче», і тут таки мовлять: «Мовчав би ти краще». А чого б вам, пане Шрежін, самім не заспівати? А я б підтягнув, нехай і фальшиво… Чи ви теж вуха позастуджували, коли ото грабували та вбивали? Ой погана у мене і пам’ять, не тільки слух… Щось таке я чув про пограбовану полкову касу? А ще про якусь розписку… Що там за розписка була… геть забув…

— Ти, гостровухий покидьку! — вигукує Шрежін, — зараз підеш до карцеру за своє патякання! Знімай свої лахи, сучий сину!

— А хіба я ото зимував не в карцері? — дивом дивується юнак, — тут що, є ще глибший льох? І як я оце маю роздягатися в ланцюгах? Ви б вдягли кайданки, та показали б мені темному, як це робиться. Звикати вам треба до ланцюгів, пане Шрежін, а вже за оту розписку…

Шрежін б’є Веданга в лице, і ледве встигає відскочити назад. Дракон, хоч і голодний та хлялий, але не втратив спритності. Гонат, котрий з зацікавленням прислухався до розмови, спробував схопити Мечислава, і тут таки отримав ланцюгом по пиці. Зрештою, найманці притискають юнака до стіни, і здирають з нього пошарпаний одяг, розпоровши шви ножами.

«Вб’ють і зариють десь на смітнику», — вирішує Дракон, — аби і по одежі не впізнали…»

— Пане Шрежін, — говорить Веданг, намагаючись усміхнутись, — я хоч і князь, але з мене було б досить і одного лакея…

Шрежін нетямиться від злості. Він помітив срібного медальйона на грудях в'язня. Мана, наведена Вогнеданом, давно зникла, а підновлювати її Дракон не вміє. Але й не збирається віддавати малювання з Ружени моанському псу.

— Там, — говорить він Шрежіну, котрий уже ухопив прикрасу, — малювання з моєї матері. Ви хочете, аби вона навідалася до вас за ним сама, клятий мародере?

Шрежін відсахується назад.

— Гаразд, — говорить, — тебе з ним поховають. Ведіть його…

Вогнедан зі своєї камери чує відгук бійки. Йому вчувається крик, чи-то болю, чи-то розпуки… Пробитися до розуму Дракона він зараз не може — весь час натикається на знайому вже «стіну». Отже дуже розхвильований брат… Що сталося? Що?

Кидається вперед чорногорець, забувши про нашийник, що вп'явся в горло, і падає, трохи не задихнувшись. Вогнедан давно вже зробив ті самі висновки, що і Шрежін, і очікував, що їх спробують позбутися. Ось знову якась шамотанина у коридорі, та вже трохи віддихався юнак і заспівує «Туман яром», над силу зводячи голос.

— Бувай, милий брате! — раптом чує він за дверима голос Веданга, — дякую за все!

Не має сили Вогнедан піднятися з підлоги… З-під нашийника йому скрапує кров, так він рвався з ланцюга. Розуміє юнак, що сталася якась біда, коли вже Дракон почав прощатись, та ще й затулив від нього розум, аби не вразити тугою і болем. І тому, коли за якийсь час гримнули двері його власної цюпи, аж зрадів тому чорногорець… Раптом гієни проговоряться про долю Мечислава. Куди його повели… Чи живий він ще…

Найманці нетверезі і веселі. Пан Шрежін попереду.

— Ну що, Парде, — питає, - я бачу, ти вже почав гризти ланцюг. Вважав я тебе небезпечним звіром, а ти схожий нині на жалюгідного цуцика… Ти, я чув, щось тут уже вив, собако хетанська? Вашою псячою говіркою… Вставай, і рушаймо на двір, там для тебе вже й місце приготували. Отам уже будеш вити скільки завгодно.

Охоронці здирають з Вогнедана драного кунтуша і відмикають замок, що з'єднує ланцюг з кільцем у стіні. Шрежін бере ланцюга і штовхає в'язня у спину:

— Ходімо, чистокровний… Гарний сьогодні день. Помилуєшся сонечком…

Вогнедан відвик від світла і від чистого повітря теж відвик… Сонця немає… Хмари… Бризкає холодний дощик, що на льоту змінюється снігом. Але ж тут можна дихати… Якщо вмирати, то краще тут, аніж у підземеллі.

Мокрий сніг і туман… Туман не яром, туман повзе двором, накинувши мокру завісу на все довкола. З туману виринає похилений стовп… В стовпі кільця. Одне зовсім низько.

— Отут у нас тримають псів, — зловтішається Шрежін, — вибачте, ваша ясновельможність, що немає буди… Помешкання тут наготовані для більш великого звіра, а не для щеняти, що зве себе Пардом.

Астеонці штовхають Вогнедана в грязюку… Брязкає замок… Регіт, коли чорногорець над силу сідає, зіпершись на стовп. Юнак і сам знає, що вигляд у нього жалюгідний… Окрім того, що півроку не мився — ще й весь у рідкому багні.

«Не зможу рухатись — замерзну, — ворушиться в голові твереза думка, — а рухатись таки не зможу, бо паскуди вкоротили ланцюг так, щоб міг лише сидіти. Оце вже зовсім зле… Яку б силу не мала дивна кров, а надовго мене не вистачить. Виснажився за ці місяці…»

Поганці подалися геть… Постояли ще поруч біля якоїсь буди, пореготали… І зникли в тумані…

— Брате Вогнедане!

Голос з тієї буди… Ні, це швидше дерев’яна клітка… Веданг… Та ще й веселий… Ледве стримує сміх… Оце тобі голос…

— Що ти накоїв, Меч? — питає чорногорець.

— Погано співав, — відповідає Дракон бадьоро, — а тебе за що оце витягли під дощик?

— Теж співав, — відгукується Вогнедан, силячись на усміх, — можливо занадто добре…

— Я так радий бачити тебе, мій Парде! — дзвенить в тумані голос друга, — обмін думками — це приємна річ, але ж я вже сто років не розмовляв з тобою вголос!

— Говори, Драконе, — зітхає Вогнедан, — і рухайся хоч трохи…

— Тут місця замало, — говорить Мечислав аж ніяк не сумно, — Брате Вогнедане, скажи мені, ти в стані нині зачарувати юну панночку?

— Отаким як зараз, — сміється Вогнедан несподіваному питанню, — я можу зачарувати хіба що ворону…

— Ні, моя панна трохи краща за ворону, — говорить Мечислав, — ти, до речі, знаєш, введений у закон мейдисте, яке сьогодні свято у добрих моанців?

— Я збився з рахунку днів, — говорить Вогнедан, — одразу опісля Рівнодення…

— Так от, брате, сьогодні у нас свято Еліяни Милосердної, покровительки в’язнів… Вона навідувала Святого Мейді у в’язниці Лугерби і святого Кілені, коли його посадовили до клітки невдячні гаррасці… У мене з цим святим є щось спільне — я теж у клітці сиджу…

— Ото і тільки, — мовить чорногорець, намагаючись стримати дрижаки.

- І ось, милий брате, сьогодні панночка Еліяна Гровтіна, яко її небесна покровителька, відвідувала в’язнів. І забрела сюди… У супроводі двох здоровезних челядинців з кошиками. А я, уяви собі, сиджу у клітці зовсім голий… Навіть без штанів… Але в ланцюгах…

— Чорнобожа сила, — тільки й вимовив Вогнедан, — панночка Ела… Неззька баронеса…

— Панна мене нагодувала булками, — оповідає далі Дракон, — і дала якісь лахи, аби я ними прикрився. Пообіцяла принести ще їжі і молока у пласкій баклазі, аби вона могла ту баклагу до клітки пропхнути, щоб хоч якось мене напоїти… Молоко, брате… Чи чуєш? Отже, я скеровую панночку до тебе, а ти згадай, що був джиґуном на всю Чорногору… Та що там — на всю Імперію… Опиши їй наші злигодні… Ну, не мені тебе навчати… Ніжно поговори з баронесою… А, я вже чую її легку ходу… Наче в череди корівок…

Вогнедан дійсно чує чиїсь кроки… Голос, приглушений вологим повітрям…. Таки жіночий… Веданг щось пояснює, вкрадливо й протягло… Зачарувати панночку… Сидячи біля стовпа в ланцюгах і нашийнику… Завдання, однак, не з простих… Панночки люблять переможців. Брудний в’язень в кайданах може викликати лише милосердя для вбогих і нужденних… Йому, Вогнедану, не потрібне милосердя цієї моанської ріпки… Але від неї залежить, чи вдасться їм з Мечиславом вибратися з цієї біди…

Панночка вже чалапкає до нього. В руках у неї кошик та парасолька. Огрядна постать затягнена в скромну брунатну вовняну сукню з пелериною. Руде волосся прикриває капелюшок. В такому вбранні їй набагато краще, ніж у бальному платті. Ну, і білилами панночка себе не зіпсувала. Вогнеданом раптово струшує якась дика злоба… Не до панни Ели — до імперських паскуд всіх мастей, через яких він і потрапив у цю халепу.

— Ваша ясновельможносте, — говорить панночка трохи не перелякано, — милий пане Зельме… Який жах… Що з вами зробили? За що вас так покарано? Ваш друг говорить, що ви співали в камері… А його всадовили до клітки, за те, що він співав нечисто… Що ж це коїться? Чому ми взагалі не знали, що вас тримають тут?

— Як не знали, панно Ело? — питає навздогад Вогнедан, — я був упевнений, що все тут робиться з відома барона Гровтіна?

— О! — вигукує баронеса, — батько весь час на полюванні і… Він питав за вас, але командир охорони сказав, що ви гидуєте ним і не хочете знайомитися… Сказав, що вас поселили у вартівні — її якраз нещодавно підновили. Батько разів зо три передавав вам запрошення, а потім обурився, і…

— Мила панно, — зітхає Вогнедан, — ми сиділи у темниці. Мечислав у льосі-колодязі, а я в тому ж приміщенні, тільки, так би мовити, на поверх вище. Але віконце все одно було під стелею… До того ж кайдани трохи заважали ходити…

Панна сідає поруч з Вогнеданом. Просто в грязюку. Похапцем дістає з кошика їжу та баклагу. Вогнедан обережно бере баклагу скутими руками і робить ковток… Меч не збрехав — це справді молоко… Юнак обережно відломлює шматочок булки… Жує поволі, намагаючись не звертати уваги на судоми в шлунку.

— Щось не так? — розгублено питає Ела, — несмачно?

— Елочко, — говорить Вогнедан, — не хвилюйтесь так, на Бога… Я їм помалу, бо забагато постував останнім часом.

Панночка обдивляється змарніле лице чорногорця, вуста, спечені спрагою, зранене нашийником горло.

— Я теж думала, — говорить хрипко, — що ви… Що ви гидуєте нами… Тому… Тому… Якби я прийшла навідати вас раніше… Я лиха і зарозуміла… Я…

— Але ж це не так, мила панно, — мовить чорногорець лагідно, — просто ми з братом потрапили до лап кревних ворогів… Два роки тому, коли княжич Коронат Астеонський з його приятелем Егоном відпочивали у Чорногорі, вони намагалися скривдити мою сестру… І ми з Мечиславом трохи зіпсували їм личка…

— А, — Ела зловтішно, — отой шрам… А хто зламав носа княжичу Гросатіну?

— Я, — всміхається Вогнедан, — за це ми з братом і покутуємо досі. В руках Астеонських князів «чисті листи», тому нас і намагаються то звести на ешафот, то поховати в підземеллі…

Поки йде мила розмова, Вогнедан потиху попиває молочко. Малесенькими ковточками. Панна Ела зводить руді брівки, тоді гукає челядинця, котрий стовбичить біля клітки.

— Коли повернеться пан барон, — говорить до слуги, — скажи йому, що панна чекає на батька тут.

Слуга йде геть, а панночка розправляє сукню і всаджується зручніше.

— Застудитесь, панно, — говорить Вогнедан.

— Не застуджусь, — мовить панна рішуче, — але я сама простежу за тим, аби з вами не сталося чого гіршого до приходу батька. То що ви там співали, пане Зельме?

Говорячи це, Ела дбайливо отуляє бранця власним шалем. Юнак тихо сміється… Даремне він сумнівався в своїх чарах… Панночка просто не хоче бачити в якому він стані… Милий Боже Чорногори, невже ця ріпка в нього закохана?

— Хетанську пісеньку, моя панно… Подібні у нас співають простолюдини. Про два закохані серця… Юнак зустрів дівчину біля криниці… Зрештою це так…

— Просто, — зітхає панночка, — я теж знаю простонародні пісні… У мене була нянька з селища… Вона співала про смертну тугу, і про життя людини, що догоряє наче скіпка, якою чернь освітлює взимку хати. Це теж було так…просто. І страшно… Потім її продали…

— Кого?

— Няньку… То була ще одна проста історія… Мій батько…

— А…

— А ваша пісня теж сумна, пане Зельме?

— Ні, - всміхається чорногорець, — вони одружуються, ті двоє закоханих. Але парубок має спершу дістати з криниці відро, яке упустила дівчина… Для простолюдинів це є подвигом во ім’я любові. Хочете послухати?

— О, ні! — жахається панна, — ви в такому стані, і раптом співати…

— Невеличкі невигоди, — говорить Вогнедан голосом зарозумілого дивного давніх часів, — ах, ну, звісно… Але пісня допомагає повернути життю красу і гармонію…

Він заспівує «Туман яром..» Панна розчулено витирає сльозу наприкінці пісні. Це при тому, що не зрозуміла жодного слова.

— Яка дивна говірка, — мовить, — колись ви мене навчите цій пісні…

— Чому колись? — закріплює Вогнедан здобуту позицію у серці панни, — можна почати зараз. Ми все одно сидимо і байдикуємо…

Панна має слух і непоганий голосок, але безбожно нівечить слова. На середині пісні від клітки, де сидить Мечислав, котрий задоволено прислухається до їхньої розмови, долинає галас і лайка.

— Це оті найманці, - підводиться панночка, — ну я їм зараз і задам…

Перш ніж Вогнедан встиг вимовити слово, панна уже несеться вперед як бойовий слон, з тих, які водяться десь за Небесними Горами. Чорногорець бачив колись подібних тварин на гравюрах з Лояну. Вона зникає за кліткою, і звідти раптом долинає навіть не крик — обурений вереск… Як на таку масивну постать, у панни дуже тоненький голосок.

Ела верещить, найманці щось белькочуть, виправдовуючись, і раптом весь цей галас перекриває такий басюра, наче там і насправді ревнув бойовий слон… Вихід шляхетного батечка, отже… Боги, ну й вистава… Доля часом поверне так — куди тому театру.

«Слон» тим часом зупиняється біля клітки, щось питає у Мечислава. Чути, як Дракон пояснює оксамитним своїм голосом, що не може вийти з клітки без штанів, аби не образити соромливість панни. Він, Веданг, є шляхтичем і шанує дівоцтво… А штани у нього відібрали силою, тож вся вина на його наглядачах.

Барон Гровтін підходить до стовпа, де сидить Вогнедан. Той зустрічає хазяїна Неззу чемним усміхом, ледь встигнувши прибрати з обличчя здивування. Пан барон є височенним чолов’ягою, який був би товстим, аби не був таким високим. Обличчя… Панна Ела таки є донькою свого батька. Принаймні він передав їй у спадок і руде волосся, і маленькі оченята, і вилицювате обличчя з надутими щоками, і ніс картоплиною… Словом — геть усе, окрім величезної рудої бороди.

Одягнений пан барон теж дивакувато — у важку шубу стародавнього крою та круглу хутряну шапку. Приблизно так одягалися вельможні моанці в часи завоювання Ельберу. Вогнедан, однак, чомусь згадує діда Іскру. В кунтуші на імператорському балі… А як тоді був зодягнений барон Гровтін? Забув… А ще говориш, Вогнедане, що пам’ять добру маєш…

— Князь Зельм Чорногорський? — питає барон своїм густим голосом.

— Радий вітати пана барона, — ледь схиляє голову Вогнедан, і знову притуляється потилицею до стовпа, аби краще бачити обличчя здорованя, — на жаль не можу зробити це згідно двірських правил поведінки.

— Пане Зельме, — гуркоче барон, — давайте без оцих ваших хетанських викрутасів. Я — дурень… Вас вислали під мій догляд, а я повірив злидням з Астеону, що ви не бажаєте мати нічого спільного з таким неотесаним ведмедем, як я. Зараз з вас знімуть кайдани і відведуть до мого дому. Вас огляне лікар…

— Не треба лікаря, — говорить Вогнедан, усміхаючись, — митись, їсти і спати… Це найкращі ліки у нашому стані… Обіцяю опісля спання відрекомендуватися як належить.

— Чорти, — говорить барон аж ніяк не осудливо, — хетанські чорти… Як ви не гигнули зимою у тих льохах… Там же тримають лише державних злочинців, і то за особливим указом.

Мечислав таки вибрався врешті з клітки, огорнувши стегна якоюсь ганчіркою. Зараз спішно викликаний коваль збиває з нього кайдани. Котрийсь з баронових охоронців в однострої гірчичного кольору відмикає ключем замок біля стовпа, і Вогнедан врешті зводиться на ноги.

— Твоя черга, брате, — гукає до нього Веданг, — вже час Парду на волю…

Вогнедан не помічає ні болю, ні незручностей, коли з нього збивають ланцюги. А коли позбувся й нашийника, то Мечислав кинувся до звільненого брата і притис до себе так, що той аж скрикнув.

— Ну, — мовив чорногорець неголосно, — що за людські звички… Спокійніше, Меч…

— Я просто зрадів, — винувато мовив Дракон, і Вогнедан сам обійняв його, картаючи себе подумки, — щоб я робив без тебе, брате… Без вас обох… Не дожив би…

Краєм ока Веданг бачить, що Шрежіна і решту взято під арешт… Він задоволено шкіриться — не все вовку носити, понесуть і вовка. Зараз у обох південців інша охорона — баронеса Ела, котра войовниче тикає парасолькою в Шрежіна, оповідаючи йому про те, яка він гидота. Юнаки ж йдуть за бароном, котрий обіцяє їм розкішний обід, ліжко з перинами і гарячу купіль.

— Купіль найперше, — говорить Вогнедан, — будь ласка…

***

В двох широчезних діжах парує вода… Челядинці тільки-но втретє змінили її, і водичка є чистою і прозорою. Такими ж чистими і прозорими почуваються обидва приятелі, котрі вилежуються — кожен в своїй діжі. Їм вимили волосся і допомогли помитись. Двічі міняли воду, чорну від бруду… Тепер юнаки розкошують лежанням у теплі і чистоті.

— Вдома у Боговладі, - говорить Вогнедан мрійливо, — скоро почнуть квітнути дерева… Як я говорив колись…

«З очима ненаситними

Блукаю

Під пелюстковим заливним дощем

І серце разом з цвітом опадає…»

— Це вірші з «Безіменного сувою», — озивається Мечислав, — Боги, як же добре… Серце… Разом з цвітом… А я, коли був Воїславом, добре віршував?

— Добре, — мовить Вогнедан, — але ти був занадто вишуканим, брате… Хоча дуже тонко відчував і красу, і гармонію… зовсім як нині.

Веданг усміхається. Ось кому зараз добре — так це йому. Повна краса і гармонія… А ще вони з братом скоро спатимуть… На перинах, як — то і належить дорогим гостям. В проміжку їх мусять нагодувати…. Сама думка про це викликала явлення двох челядинців, котрі і допомогли обом приятелям вибратися з води, витертися та перебратися до спочивалень.

Панночка Ела подбала, аби вони мешкали разом… Розумна дівчинка, і як вона здогадалася, що вони знудьгувалися одне за одним? Вогнедан засинає посеред вечері, поданої просто до ліжка. Веданг обережно відставляє обидві таці і валиться на своє ложе, абсолютно задоволений з проминулого дня. Дійсно, варто іноді позлити ворога… Барон Гровтін теж не є другом, але ж це все таки не Шрежін… І до підземелля вони з Вогнеданом більше не повернуться. Принаймні, якщо йому вдасться не розсердити барона своїм патяканням.

Зранку їм таки прислали лікаря. Це був високий, колись вродливий дивний із засланців. Лице йому було жахливо спотворене опіком, що стягував половину обличчя. На чолі ще один опік… Політичний, що був на копальнях. Спокійний і ввічливий.

— Лікарем, панове, — мовив холодно, — я можу вважатися лише в цих краях. Замолоду я вивчав медицину для власного задоволення, а не задля шматка хліба. Щоправда, практику тут мав велику…

— Сподіваюся, — розпочав Вогнедан, — пане…

— У мене немає імені, - відмовив засланець, — тут мене звуть Стасом, і цього досить. Хто ви — мені відомо. І я прийшов сюди працювати, а не розмовляти.

Пальці у лікаря були вправні і майже не завдавали болю. Він обробив приятелям рани від кайданів, забинтував Вогнеданові шию, порадив не накидатися на жирні страви, котрими славиться кухня пана барона. І чемно відкланявся.

— Бідолаха, — тихо озвався Мечислав, — треба б якось довідатися, хто він…

— Дивний, — сказав Вогнедан, — нас він зневажає, бо вважає за дженджиків… Не треба лізти йому в душу… Але дізнатись хто він — і справді не завадить. Завелика честь для пана барона мати домашнього лікаря з Боговлади…

— Він же говорив моанською, — мовив Веданг, — як ти знаєш, звідки він родом?

— О, — зітхнув Вогнедан, — це був класичний тип вроди уродженця Данаділу… До того, як йому спотворили лице. Очі, форма черепа… В твоєму Веданзі, брате, дуже мало чистокровних, вони майже всі загинули тоді, під час навали… Трапляються лише спокревені з нами родини… А данадільські дивні потиху повернулися з Чорногори до рідних долин. Особливо, коли Парди отримали намісництво над Південним Данаділом. Цей чоловік боговладець, або, принаймні, данаділець. Швидше за все — з Північного Данаділу, де влада не прикриває дивних… Ми трохи горді, знаєш…

— Авжеж, — пирхнув Дракон, — сам такий…трохи. Ну, а далі що…

- Їсти, — сказав Вогнедан, — зараз мають принести сніданок… І відсиплятись до повної знемоги. А потім — обід з родиною Гровтіних. Язика свого притримай, Дракончику… Я бо тебе знаю…

— Атож, — мовив Веданг задоволено, — всі мої біди чи-то від язика, чи-то від мови…

Обід у пана Гровтіна удався на славу. Сяюча панночка Ела сиділа поруч з Вогнеданом і весь час намагалася покласти йому якогось м’ясива. Юнак кожного разу пояснював, що він такого не вживає, і тоді панночка мазала йому масельцем хліб і підставляла якісь салатики. Барон їв за шістьох, весь час лаючи Астеонських князів.

— Ми, північани, — басив барон, розмахуючи шматком вепрятини, — люди простосерді і великодушні…Безжальні до ворогів і милосердні до переможених… Вся наша історія — це постійні війни з зажерливими сусідами! Отой Астеон… Це ж було відоме всьому світові піратське гніздо! Аби наші предки не викурили отих щурів з їхніх скель, нині неможливо було б плавати морем! Навіть сіллонські корсари не роблять стільки біди, скільки робили астеонські грабіжники. Князь Ріфін Астеонський хоч і є моанцем, але успадкував оту гнилу кров по материній лінії. А чого нам коштувало завоювати Срегію! Це був такий паскудний народець, що вигинув майже весь, не бажаючи визнати нашої зверхньости! Нині тих поганців зосталося всього кілька тисяч, і то мій приятель, барон Лярін, має з ними клопіт. А уявіть собі, що коїлося тут, коли Незз був прикордонням…

— Уявляю, — вимовив Вогнедан. Перед його очима спливла бачена колись в іншому житті картина — повсталі раби зі смолоскипами… Темноволосі південці поруч зі срегійськими бранцями, загорнутими в звірині шкури… О, як ми билися тоді… Як билися проти ваших великодушних предків, пане Гровтін… Як я намагався вбити себе, коли моанці завалили трупами недобудований нижній мур цієї клятої фортеці… Як мене схопили вдруге… Як прирекли на смерть, що мала стати розвагою для моанської черні…

— Уявляю, — повторив він, — тут багато чого коїлося, пане барон…

— Звіть мене просто Софтом, пане Зельме, — мовив Гровтін благодушно, — до речі, я приготував вам приємну несподіванку… Але покажу це видовисько тоді, коли вам припасують новий одяг. На дворі холодно, авжеж?

— Не тепло, — озвався ввічливо Вогнедан, — ми б з братом зараз ще трохи відпочили на отих чудових перинах…

— Пух з лебедів, — гордовито мовив пан Софт, — все як у добрі старі часи… Не мені, вірнопідданому, ганити Імператора, хоч і спочилого у Бозі, але Його Могутність Корог забагато волі дав іноземцям… Я ще пам'ятаю ті часи, коли добрим моанцям шляхетного походження голили бороди. Насильно…Аби були схожі на отих богопротивних шоррогців з белатцями, яким занадто довірився Імператор. Я тоді був підлітком, а от мій батько навіть постраждав за старовину… Хвала Богу, його тільки відправили на копальні, а його братів стратили на площі Геррінд, бо вони вплуталися у змову… Великий Імператор пощадив рід Гровтіних, зоставивши життя мені… Але то вже давні справи, пане Зельме.

— Перини, — бурчав Дракон опісля обіду, — це ж скільки шляхетних птахів було знищено для цього пуху…

— Однак, ми лежимо на цих перинах, Ведангу, — зітхнув Вогнедан, — тож нема чого обурюватись. Втішаймося тим, що вдома будемо розводити лебедів лише для того, аби ними милуватися.

Одежу їм пошили швидко… Пан барон прислав свого кравця з двома помічниками, і за два тижні юнаки розгулювали у шляхетському вбранні. Кожушки і шапки барон наказав челяді купити у місті, а чоботи довелося шити теж — занадто малий розмір ноги мали обидва південці.

Коли все було готово, барон повів своїх гостей дивитися обіцяне видовисько — кару на тілі астеонських найманців. Пан Софт вигідно розташувався на балконі, загорнутий в свою шубу, бо надворі, незважаючи на весну, було таки ще холодно. Для гостей він наказав челяді поставити кріселка поруч. Панночку Елу до видовиська не допустили, з огляду на дівочу соромливість.

Вогнедану було лише огидно… Він не відчував зненависті до своїх мучителів. Ненавидять рівних… Пан барон щиро хотів зробити приємність своїм гостям, та задоволення не було. Навіть Веданг поглядав на те, як лупцюють внизу голих, скривавлених людей з виразом явного несмаку на вихудлому обличчі. Задоволення не вийшло. Занадто все це було некрасиво.

Лікар — південець продовжував навідувати обох друзів. Вогнедан якось запитав про нього у барона, той лише знизав плечима:

— Звісно, у мене є його папери… Але я туди й не заглядав… Цього Стаса я взяв на службу, опісля того, як він вилікував мені ногу, пошкоджену на полюванні… Я тоді гостював у барона Ляріна, і ми вибралися на вепра… Ну і вепр мене піддів легенько… А там поруч лише сільце було, де і жив оцей Стас, займаючись своїм відьмацтвом… Селюки вказали на нього, яко на знахаря… Словом, я забрав його з собою. Дивак їхати не хотів, довелося привезти проти волі, та ще й відчухрати різками, аби слухняніший був… З Реджони, — це містечко в Срегії — до якого він був приписаний, мені передали його судову справу… Я звелів доньці прочитати — судили дурня за якісь книжки. Я ось ледве розбираю Святе Письмо, і нічого, а Стас цей занадто письменним виходить був. Нічого, працює… Тут йому краще, ніж у тій глушині.

«Та ні, пане бароне, — думає Вогнедан, мило усміхнувшись у відповідь, — скаліченому дивному було краще жити в глушині, аніж лікувати геморой рудому моанцю… Чи може у вас подагра, пане барон? Бідолашний Стас… У моанців якесь чудне розуміння милосердя…А папери ті потрібно продивитися… Хто тут у нас письменний? Панночка Ела?»

Панночка охоче провела гостя до батькового кабінету. На чистому письмовому столі не було жодного папірця. Згадуване паном Софтом Святе Письмо нудилося самотою у великій книжковій шафі посеред Імперських Щорічників часів небіжчика Корога. Однак, панна знала де шукати, бо відсунула шухляду і видобула великий сувій з державною печаткою.

Вогнедан розгорнув сувоя і застиг, наче вражений громом. Це була судова справа моахетанського шляхтича Богуслава Ставського… Його, Вогнедана, вуя у перших з боку Ведангів. Батька його милих приятелів… Чоловіка пані Станіслави (звіть мене просто Стася).

А, ну звісно… Тому він нині і Стас… Десять літ каторги… Строк йому мав вийти два роки тому… Однак, додому південця не відпустили… У справі було відмічено дві спроби втечі… І список покарань… І ще десять літ заслання…

Про опік на обличчі в списку нічого не було, але Вогнедан міг собі уявити, як глумилась варта над спійманим утікачем. Бідолашний пан Богуслав… Юнак аж про власні біди забув… Земляка потрібно було витягти звідси за будь-який кошт. Навіть проти волі пана Софта. Просити його поклопотатися за Ставського він не хотів, це було однаково, що просити пані Альдону про волю для парда Верена. Не зрозуміє його пан барон… Для нього безіменний дивний — засланець не є рівнею, а отже є річчю. Такою ж, як його кріпаки.

А ще через місяць, коли у далекій Боговлади вже відцвіли сади, а тут лише розпукувалися перші бруньки, з Моани прийшло таки помилування… Підписане Імператором… Повне помилування з правом повернутися додому. Привіз його пан Владияр Тернич зі своїми чорногорськими гриднями.

Пан Тернич вжахнувся, глянувши на обох князів. За весну приятелі трохи від’їлися, але все одно ще хилиталися від вітру.

— Лише очі та усміх, — жалівся гридням пан Владияр, — на себе не схожий пан Чорногори… А бідолашний Веданг… Так схуд, що дивитися страшно… І бухикає, наче смертельно хворий…

Вогнедан з задоволенням побачив серед паперів про звільнення короткого листа від пана Яблуновського:

«Мій нерозважний приятелю… Ваші вороги є занадто сильними. Я вже не серджуся на вас за оті слова, вимовлені вами несвідомо. Я вдячний вам за вміння мовчати. Імперії потрібні подібні вам люди.

В того журавля,

Що від зграї відбився

Немає мети

Лиш єдність

Дає нам можливість її віднайти

Сподіваюся ще побачити вас в Моані… Г.Я.

Нижче цих розчулених слів була приписка:

«Ви постраждали від «чистих листів»… Імператор власною рукою підписав вам цей… Впишіть туди імена псів, котрі насмілилися вдягти ланцюги на Парда…»

Вогнедан довго роздивлявся «чистого листа». Подібний лист привів його на ешафот… Тоді сюди… Вписати імена своїх катів… Пана Шрежіна і решти… Вигадати кару…

Цікаво, а чи використовував хтось подібний лист задля помилування? Чи всі одразу кидалися вписувати імена ворогів?

Мечислав дивився на друга з цікавістю.

— Напиши, — порадив, — цим поганцям по кільканадцять років копалень… В кайданах. Про що тут так довго думати…

Вогнедан взяв перо, чорнильницю… Поволі поповзли рядки над імператорським підписом.

«Іменем володаря і покровителя Шанії, Ваани, Анкери, Астеону, Неззу, Гесути, Грелли, Гросати, Моозу, Страгії, Моахетангу, Іркана Шостого надаємо волю засланцю Богуславу Ставському з правом повернення до Моахетангу.»

— О, ні… - аж підскочив Веданг, — батько наших хлопців? Де ти його бачив? Як?

— Він нас, — всміхнувся чорногорець, — оглядав щодня…

— Лікар Стас, — здогадався Мечислав, — і ти мовчав… Як ти здогадався? Ти говорив з ним?

— Я читав його папери, — мовив Вогнедан, — і вже думав, що нам доведеться викрасти його у барона як парда Верена з Імператорського Звіринцю. Але цей лист все спрощує, Драконе. Тепер нам лишається тільки сповістити пана Богуслава про те, що він поїде з нами. Додому.

Лікар жив в фортеці, у невеличкій хижці, що притулилася до муру. Південці ніколи у нього не були — «Стас» все так само відмовлявся спілкуватися з ними поза своїми обов’язками.

Боговладець сидів за столиком, вивчаючи якісь жмутки сушених трав. Поволі обернувся на грюкіт дверей.

— День добрий, — мовив Вогнедан, — ваші хворі прийшли подякувати вам за добре лікування.

— Ви б одужали і без мого лікування, — знехотя мовив Ставський — старший, — вибачте, але я нині зайнятий.

— Але у нас є до вас справа, пане Богуславе, — сказав Вогнедан спокійно.

— А, так…, - вимовив Богуслав, — слухаю, ваша ясновельможність…Тільки покоротше і по суті…

— Коротко й по суті, - мовив Вогнедан, — ви вільні, і можете їхати додому.

— Додому? — перепитав Богуслав, — смішно… До якого дому? Моя дружина замужем за своїм родичем, котрий і запроторив мене сюди… Чи може ви хочете оповісти мені в якому полку служать мерці, які колись були моїми синами? Ви ж навчались в тій самій школі, чи не так? Звісно, імператорський родич може і не служити у війську — достатньо належного виховання. Мені дуже шкода, вельможний Парде, що ваші приятелі — моанці не повісили вас на осиці ще під час облоги Сіллону. Перекинчиків і запроданців завжди підозрюють в тому, що вони не є вірними своїм панам…

— Пане Ставський, — спробував втрутитися Дракон, — може б ви спершу послухали…

— Таке страхіття як ви, — відтяв Ставський, — могло з’явитися тільки в оці гидкі часи… Напівкровна потвора з очима Ведангів… Я не знаю, звідки ви виповзли на білий світ, але напевне не з доброго дива. А втім я щось чув про шлюб Ружени Ведангської… Напевне, бідолаха не встигла втопити вас в озері Сіллур перед своєю погибеллю…

— Я, мабуть, піду, Вогнедане, — тільки й вимовив Мечислав, — а то я можу образити цього чоловіка… А він же є батьком моїх кращих приятелів… Вибач, я таки дійсно напівкровний і витримки мені не вистачає…

— Стривай, Меч, — сказав Вогнедан, — цей чоловік живе подіями десятилітньої давності… Пану Богуславу, наприклад, невідомо, що його дружина і не думала виходити заміж за його ворога… Що вона живе у Боговладі з панною Вістою Ставською… Що його сини не служать у війську, бо їх хитрістю забрали зі школи… Що вся родина пана Богуслава намагалася дізнатися, що з ним, а пані Стася навіть збиралася їхати до Срегії. Що ми ледве умовили її почекати, аж доки я не повернуся з Моани, можливо з якимись відомостями… Що його сини готуються до подорожі, розшукувати батька, який мав би повернутися два роки тому… І що у мене є помилування для пана Ставського за імператорським підписом… Подумайте над тим, що я сказав, пане Богуславе. Я не ображаюся на вас, сподіваюся ваші нерозважні слова пробачить і мій друг Мечислав. Майте на увазі, що завтра ми виїжджаємо на Південь, і можемо взяти вас з собою. Самому вам буде набагато важче добиратися додому…

— Додому, — прошепотів Ставський, — Стася… сини… Не вірю… А якщо навіть… Для чого… Аби вона відчула огиду, чи жалість? Я цього не хочу…

— Мій прадід по матері, Станимир Лелег, — холодно сказав Вогнедан, — повернувся додому з одної подорожі калікою… Без руки й ноги… Напівсліпий…Зі спотвореним лицем… Його дружина, моя прабабуся, рада була вже з того, що він живий. Я не думаю, що пані Станіслава Ставська є чимось гіршою за Руту Лелег. Ось ваше помилування, пане Богуславе. Я відбуваю завтра, коли годинник на вежі проб’є десяту.

На вулиці Мечислав мовив обурено:

— Краще б ти написав на «чистому листі» довічні копальні пану Шрежіну…

— Меч, — зітхнув Вогнедан, — цей чоловік озлоблений до краю. Він насьорбався такого, порівняно з чим наші пригоди є дитячою забавкою. Його сповістили ще в перший рік, що його дружина кохає іншого, а синів забрали у чорри… Він жив з цим дванадцять літ, та ще й намагався тікати з копалень… Пробач йому — він сам не знав, що говорив.

Веданг подумав трохи, тоді кивнув:

— Та певне… І оте каліцтво… Ти бачив, що у нього ще й немає вух?

— Авжеж, — зітхнув Вогнедан, — я дивуюся, як нам вдалося зберегти свої… Не люблять в цих краях гостровухих… Краще б пану Ставському поїхати з нами, але я не буду наполягати. Нехай вирішує сам…

Барон Гровтін за вечерею бурчав незадоволено:

— Невже ви не можете залишитися хоч на літо? Я повезу вас на полювання… Ви не вепра колись ходили? А на ведмедя?

— Мій дід, князь Іргат, — мовив Вогнедан, — загинув під час полювання. З того часу я не люблю цю забавку…

— Ризик, звісно, є — погодився пан Софт, — але ж і задоволення не маленьке… Ви бачили у великій залі мої трофеї? Отой ведмідь, чию шкуру я звелів прибити над комином, трохи не відправив мене на той світ. Але ж без небезпеки життя є прісним… Іноді шкодуєш, що Велика і Могутня вже майже не веде воєн… Останній раз я приймав участь в шоррогській кампанії, ще за життя Його Могутньости Корога. Не знаю, що викладали вам про це у вашому навчальному закладі, але розбито нас тоді було в друзки…

— Але гіркоту поразки, — мовив Вогнедан, — затьмарили величні подвиги наших воїнів…

— Різачка, — пробурчав барон, — цинга і холера… І рекрути в гнилих чоботях… Обозники крали все — від харчів до одностроїв. А чоботи з гнилої шкіри поставляли люди князя Ріфіна, сучого сина, щоб йому вдавитися грошами, які він на цьому заробив. Подвиги дійсно були — я сам захопив ворожу гармату, за що і маю відзнаку… Але, якщо б я командував здоровими і ситими солдатами… От ви приймали участь в Сіллонській кампанії — хіба там було не те саме?

— Майже, — протягнув Вогнедан, — за винятком хіба що цинги і холери. Від цього нас Бог милував… А різачка й гнилі чоботи, мені здається, є звичайними супутниками наших воєн.

— Я — патріот, — мовив пан Софт, — і тому я бажав би, аби клан Астеонів трохи усунувся набік від державного кормила. Мені здається, пане Зельме, що і вам ця родина не дуже до вподоби… Я нині намагаюся перетягти на свій бік Дагона Гросатіна. Це хитрий сучий син, але він може бути корисним прихильникам старих добрих звичаїв. Він вболіває над долею сина, якого розтлив цей мерзотник Коронат. Бідолаха Егон був досить милим хлопцем, доки не зв’язався з цим покидьком. До речі, вони з Елою заручені з дитинства… Чуєш, донечко? Можливо, скоро ми зіграємо весілля…

— Пан Егон, — мовив Вогнедан обережно, — здається мені не кращою парою для такої чудової дівчини…

— Якщо цього вимагають інтереси Великої Моанії, - мовив барон урочисто, — моя донька вийде заміж навіть за княжича Егона. Втім, я не боюсь за її долю — Ела скрутить роги ще й не такому чорту, як молодий Гросатін. Дівка вдалася в мене — що лицем, що відвагою.

Ела мило почервоніла і опустила руді вії. Мечислав голосно зітхнув. Як він не підсміювався над рудою панночкою, але вважав, що паскудник і мужоложець Егон не вартий взагалі того, аби за нього виходили заміж.

Ввечері, коли Веданг вже заснув, в двері їхньої з Вогнеданом спочивальні тихо пошкреблася панночка Ела.

— Мені треба з вами поговорити, пане Зельме, — прошепотіла вона.

Вогнедан накинув халат і вийшов з кімнати, намагаючись не розбудити Веданга. Панночка стояла в холодному коридорі, загорнувшись у шалик поверх вбрання.

— Я слухаю, Елочко, — лагідно мовив Вогнедан.

— Ходімо, — сказала панночка, — до мене. Там тепліше.

Чорногорець рушив коридором, підсміюючись над незвичністю ситуації. Відваги панночці дійсно було не позичати.

Покоїк панни Ели був весь ніжно-рожевим. Від завісок до чохликів на кріселках. Цей колір так не личив ні зовнішньости, ні характеру Ели, що Вогнедана знову розібрав сміх, від якого він ледве стримався. На столику лежала книга… Знайома… Льос Косавін… Романтична панна любить страшні історії… А ось і про кохання… Ще один південець, котрий писав моанською мовою…Адеон Димко… «Принц Ішторну»… Ця книга була в Лелечому Гнізді, серед тих, котрі виставлялися на виду у шафі, як ознака благонадійності.

— Книги, — сказала Ела, коли Вогнедан сів на одне з рожевих крісел, — тільки книги… А в майбутньому — Егон Гросатін… Я рада, що ви йому зламали носа, бо може мені доведеться зробити це вдруге.

— Батько любить вас, — мовив Вогнедан обережно, — можливо він не захоче зробити вас нещасною…

— А хто одружиться зі мною по власній волі? — хмикнула панна, — а батько… Я за нього боюся, коли він лізе у політику. Старі добрі часи вже ніколи не повернуться. Та я й не хочу, щоб вони поверталися. В минулому шляхетних моанок взагалі не питали, чи хочуть вони заміж. І тримали під замком, наче бранок. Добре тоді було одне — жінки мали носити запинала, а отже страхіття, подібне мені, могло не боятись насмішок.

— Панно Ело, — мовив Вогнедан, якому було і смішно і сумно, — людина не є тілом, вона — дух. Подивіться на мого Дракона, йому байдуже до свого вигляду…

— Ваш друг є чоловіком, — відмовила панна, — є жони, яким навіть подобаються…подібні люди. А я… От ви — найперший джиґун Імперії, чи змогли б ви…ну… лягти зі мною до ліжка?

— Панно, — сказав Вогнедан, — подібна розмова не є жартом… Я люблю кохання, що є, то є, але я ніколи не спокушав невинних дівчат, як отой принц Ішторну, про якого ви читали. До речі, ця книга не для юних дів…

— Якби, — сказала Ела рівно, — ви могли б подарувати мені цю, одну ніч, я б довела пану Егону, що я можу…можу звабити мужчину. І мала б над ним гору все життя. Він би побив мене, це так, але ніколи не смів би зневажати. Я… Я кохаю вас, пане Зельме… З того дня, коли ви заступилися за мене, бувши хлопчиком. Я пам’ятаю ваше вбрання… Вам так личила ота ваша сорочечка… І як страшно ви постраждали через мене… Адже вас віддали до військової школи через оту бійку з Коронатом… Ваша мама… Вона стояла тоді, наче приречена на смерть… І ваш дідусь… Він плакав… Ви шляхетна людина, пане Зельме… Я ніколи не забуду вас…

Вогнедан ледь ошелешено дивився на панну. В дурнішій халепі він ще зроду не бував. Вибачитися і піти? Але це означає, що він має розтоптати шляхетну душу, втиснену в це неоковирне тіло бозна за які провини у минулому житті. Виконати її прохання… Він не доторкався до жінки майже рік. Остання ніч любові була у нього з Альдоною, перед тим, як відбути на Побережжя. Альдона… Розкішне тіло, дрібненька душа… Він міг з нею спати навіть опісля того, як вона прирекла на ув’язнення і божевілля Верена. Адже міг… А Ела… Зрештою, вона не така вже й негарна… Ну, трохи повнувата… Важезний вузол волосся на потилиці… Колір розтопленої міді… Якщо його розпустити… Красиво… Ну і до того ж… Наречена Егона Гросатіна… Того, який тримав його сестру, поки другий мерзотник зривав з неї одяг… Якщо моанський пес візьме за дружину замість невинної дівчини коханку князя Чорногорського…

— Ви не хочете, — схлипнула Ела, — ви…

— Моя панно, — вкрадливо мовив Вогнедан, — вам ще ніхто не говорив про красоту ваших кіс? Я хотів би побачити їх ближче…Сонячний промінь на світанку може загубитися у вашому волоссі. І ніколи не псуйте личко білилами — веснянки це поцілунок сонця. До речі, про поцілунки… В отій вашій книзі говориться, що це шлях від душі до душі… Дозвольте торкнутися вашої душі, моя панно… Вона у вас красуня, та й ви самі досить мила дівчина… Потрібно лише більше впевненості, що це так і є. Сміливості бо у вас вистачає, а ось впевненості…

Говорячи, юнак встав з крісла і вправно вибирав шпильки з дійсно дуже гарного волосся панночки, а слова про поцілунок підкріпив дією. Спочивальня пани Ели була тут таки, за дверима, і панночка давно відпустила челядинок. Вогнедан подав панні руку, ніби у придворному танці і повів до тих дверей таки й справді відчуваючи жагу.

До своєї спочивальні він повернувся на світанку. Веданг не спав. В чорних очах його палахкотіли багряні вогники.

— Моя пестунка Купава, — сказав Дракон, коли Вогнедан впав на своє ложе, — говорила якось, що мій дід Воїслав, син Воїбора, який був, до речі і твоїм дідом, вважав, що спати з моанками рівнозначно скотоложству.

— Здурів ти, чи що, Меч, — мовив Вогнедан, — ти ж сам жалів бідолашну Елу…

— Але не настільки, аби з нею кохатися, — зло мовив Веданг, — а ти…чистокровний… Це огидно. А раптом вона завагітніє? Ще одне нещасне дитя прийде на світ…Ні північ ні південь, ні сонце ні місяць. Потім вона вийде заміж, і твій син зватиметься який-то там Гросатін. Боги, яка гидота…

— Чогось за Альдону ти мені не вимовляв, — хмикнув Вогнедан, трохи образившись.

— Альдона…, - сказав Мечислав, — та й Альдона теж… Але… Тут інше… Я не знаю…

— Милий мій друже, — мовив Вогнедан, зітхнувши, — тобі все ще болить, що ти напівкровний.

— Аби у мене був, — відповів Дракон, — я б пробачив йому навіть моанську кров. Хоча все одно, напевне, не надбав би цілісного духу.

— Я зробив усе, аби ця ніч не мала наслідків, — сказав Вогнедан, — бо і сам не бажаю сина — моанця. Можливо це була і дурість, Меч, але я, принаймні, дозолив Гросатіну, зробивши жінкою його наречену.

Веданг трохи розпогодився

— То ти зробив це з помсти? — спитав.

- І з помсти теж… Нехай цей ґвалтівник придбає попсований крам. За панну я не боюся — вона здатна себе захистити.

— Чорт, а це таки справді незла помста, — промуркотів Дракон, — брате Вогнедане, це твій брат є дурнем і просить вибачення…

За цією пригодою Вогнедан трохи не проспав годину від’їзду. О десятій в двері спочивальні обережно постукав пан Тернич, якому доповіли, що пан Чорногори трохи прихворів і не вийшов до сніданку. Барон, користуючись цим, затримав від'їзд до обіду, аби не відпускати гостей у дорогу голодними. Панночка Ела вийшла до столу в зеленій сукні, яка була їй дуже до лиця і з зачіскою, яку їй перед світанком власноручно зробив Вогнедан.

— Ти, доню, — сказав барон здивовано, — з кожним днем все розквітаєш. Такою гарною я тебе зроду не бачив. Аж шкода віддавати тебе тому паршивцю Егону.

Панночка дзвінко засміялася, дійсно засяявши як сонечко. Вогнедан усміхнувся теж. Веданг позирав на них трохи скоса, але уявив собі пику княжича Егона опісля шлюбної ночі і теж підбадьорливо всміхнувся до панни Ели. Ні, все-таки козир-дівка, що є, то є…

Карету вже було закладено, і чорногорські гри дні тримали в поводу осідланих коней. Біля них стояв пан Ставський у витертому вовняному светрі і з якимось клунком.

— Овва, а куди це зібрався мій костоправ? — загримів барон.

— Пане Софте, — лагідно мовив Вогнедан, — разом з помилуванням Його Могутність передав мені «чистого листа» за своїм підписом. Я написав на ньому помилування для свого земляка.

— Пане Зельме! — аж очманів барон, — ти мав «чистий лист», і не написав на ньому вирок для астеонських мерзотників? Та я ж буду змушений їх відпустити, бо вже отримав прохання про це від сучого сина, князя Ріфіна. Отой поганець, їхній командир, Шрежін, здається, на дуже доброму рахунку у астеонця, а я поки що не можу протистояти тому кублу злодюг! Та для чого тобі здався оцей Стас, таке й таке його матері?

— В дорозі, - ввічливо відмовив Вогнедан, — мені потрібен буде лікар. Мій друг хворіє, за ним необхідно доглядати.

— То найняв би вільного! — вдарився об поли барон, — а то і я лишився без костоправа, і оті гниди гулятимуть на волі! Помилування! Та хто коли чув, аби на «чистому листі» писали щось, окрім смертного вироку, або кільканадцяти років каторги! Зельме, дурнику, у тебе ж он ще сліди від нашийника не зажили…

— От для того мені й потрібен добрий лікар, — всміхнувся чорногорець, — аби дбав про мої болячки… Я звісно винен, що переманив його у вас, але дуже великою була спокуса.

— Чорт з тобою, — врешті здався барон, — що зробиш проти імператорського підпису… Нехай котиться, сволота невдячна, Стас оцей… Я його пригрів, годував, а він, вовцюга хетанський, все одно до лісу дивився. Невдячні ви все таки люди, пане Зельме… Я от людина проста, а ви, хетанці, все з вивертом та зі злом. Не хочу тебе образити, Зельме, але людність твоя ще наполовину непросвічена і дика.

— Я й сам — дикий чорногорець, — сказав Вогнедан, — що з мене взяти. Дикун…Єдине чого навчився в моанській школі — книжки читати. Ваша донька показувала мені книги… Якогось Косавіна та ще одну… Димка, здається… Чудовий зразок моанської літератури. І мова, і стиль…

— Атож, — хмикнув барон, — я, правда, їх не читав, але донька дуже хвалить… І навіть іноземці визнають — в книжках моанці перші. Як і на війні.

Вогнедан потис барону руку, поцілував ледь тремтячу руку панни Ели і пішов до карети. Веданг попрощався так само витворно і мило усміхнувся панні, яка почервоніла, здогадуючись, що негарний шляхтич знає про події минулої ночі. Юнак підсадив до карети Ставського з його вузликом і, з відчуттям полегшення, зачинив за собою дверцята.

Ляскання бича, знайомий протяглий крик чорногорського візничого… Рушили… Нарешті…

— Меч, — мовив Вогнедан ельберійською, — сади Боговлади, Меч… І Високий Замок Ігворри… Все це є нашим, Меч…

— Хоч би мені ніколи не бачити цієї клятої Півночі, - пробурчав Дракон, — і ніколи більше не їздити далі Збраслава.

Пан Ставський мовчав, опустивши голову. Вогнедан пересів до нього. Обійняв.

— Батьку Богуславе, — мовив, — я — непросвічений і дикий чорногорець. Єдиний на всю Імперію вельможа з чистокровних… Тому я змушений грати блазня перед цими панками. Щоб зберегти титул і пільги моїм землям. Аби Південний Данаділ не розпаювали моанці, я сім літ відбув у школі чоррів. Трохи менше, ніж ви на копальнях. Поруч зі мною страждали ваші сини. Я є їхнім побратимом, тому і зву вас батьком. Отямтесь трохи… У вас є дружина і дім… Вашій родині повернули «Ставки». Ваші сини не є чоррами, вони ельберійці… Добре, що ви наважилися повернутись.

— Мої сини, — прошепотів Богуслав, — на кого схожі?

— Богодар — на вас, а Богдан — викапана мати… До речі, ви маєте ще одного сина. Пані Станіслава всиновила нашого спільного друга, котрий теж навчався в пеклі. Хлопця звати Зореслав Лемпарт. Він сирота, його матір вбили найманці князя Зелемінського, щоб загарбати їхній хутір. Хлопчина напівкровний, як і Мечислав… Один час був отаманом опришків. До речі — наказав повісити на брамі Ставків відомого вам пана Вльоса — Велеслава Рамінського. Отого, що змінив прізвище на Рамін незадовго до вашого арешту…

Знівечений дивний поволі звів очі на князя Чорногорського.

— Здається, — мовив, — я винен перед вами… І перед вашим другом… Мечиславом?

— Саме так мене і звати, — бадьоро озвався Веданг, який вмів плекати помсту лише для ворогів.

— Я нічого цього не знав, — продовжував Богуслав, — для мене час зупинився дванадцять років тому… Я намагався втекти, щоб знищити Велеслава, гадину, яку ми пригріли на грудях. Але з тавром на чолі, і з моєю зовнішністю… Коли мене піймали вперше — мені відрізали вуха… Коли піймали вдруге… Вони були дуже злі, охоронці, бо нас зірвалося тікати чоловік десять, а за це сильно карають варту… Двох втікачів, яких схопили разом зі мною, зацькували собаками. А мені ще перед цим піднесли до обличчя смолоскип…і собаки не зачепили непритомного. А тих двох — розірвали, бо бідолахи, певне, намагалися відбитись. Коли ті тварюки — я говорю не про собак — побачили, що я ще живий, то привезли назад, до в’язниці, і катували немилосердно. Я вижив лише тому, що не є людиною. І я прокляв свою дивну кров, яка зоставила мене на цьому світі…

— Я не буду вас потішати, — мовив Вогнедан, — бо впадати у розпач не личить дивному. Думайте про те, що вас люблять і на вас чекають. Це додасть вам сили, бо їхати ще дуже далеко.

На ночівлю Вогнедан велів зупинятися на узбіччі, або у лісі. Заїздів він мав досить. Спали вони з Мечиславом або у кареті, або біля вогнища, загорнувшись у теплі плащі. Богуслав лаяв Веданга за те, що той, з його кашлем, ночує надворі, але Дракон відповідав, сміючись, що повітря для нього — найкращі ліки.

— Вашому другу потрібно в гори, — наставляв пан Богуслав, — не тягніть з цим довго. Він дуже застуджений, а гірське повітря…

— Я і сам хочу до Чорногори, — зітхав Веданг, — і до Боговлади… Аби подалі від рудих моанців…

Ставський потоваришував з паном Терничем. Гірський дивний був одного з ним віку, тож вони швидко стали приятелями. Владияр, коли юнаки спали, потиху оповідав Богуславу новини з Боговлади. Він добре знав пані Стасю та її синів.

- Їх з тої школи троє повернулося, — говорив Тернич, — я весь час був в охороні княгині Конвалії і добре знайомий з вашою дружиною… І з матір’ю оцього Зореслава, хай світла їй буде дорога до дубового гаю…Ще приїздила до них Ялина Радко, мати ще одного хлопчика з примусовиків. Те дитя не вижило, так і померло у тій школі. А вони так приятелювали — пані княгиня, пані Станислава, пані Ракита і пані Ялина. Одна біда, одне горе. Нині ваша дружина влітку у Ставках живе, а взимку у Боговладі. Управителькою у Ставках — панна Віста.

— О, — Богуслав навіть усміхнувся, — мила тітонька…

— Зореслав отой то з ними живе, то навідує пані Ялину… Вона й досі тужить за сином, а він — за матір’ю. Ну і якось потішають одне одного. Ваші хлопці теж навідуються до Крепимирова, це там ота Радко живе. Прекрасні юнаки, скажу я вам. Одне за одного горою. Ну, а вже пан Вогнедан для них є усім. Знаєте, як вони його звуть? Повелителем…

Богуслав озирнувся і мовив стиха:

— Про це не говорять вголос… Як я страшно помилився. Цей юнак зможе… Зможе все… Холодний розум, спокій і повна відсутність сліпої зненависті. Це у неповних двадцять літ…

А зранку чорногорці запрягали коней, візничий ляскав бичем, і карета князя Чорногорського мчала розбитими шляхами Великої Моанії. Вогнедан щось обдумував, і часом його лице освітлював усміх, страшний як блискавиця, Мечислав раював відчуттям волі і умлівав від думки, що скоро він побачить Дану, пан же Богуслав намагався уявити обличчя дорослих синів, яких він пам'ятав малими хлопчиками, і лице дружини… Чи не здригнеться від огиди ніжне личко коханої, коли вона побачить його таким..

Вогнедан підбадьорював нового друга:

— Я знав жінку, — говорив, — яка вісімнадцять літ носила жалобу по загиблому повстанцю. Якби він повернувся з обпаленим лицем і з каторжанським тавром, вона була б щасливою. А так вона померла з туги, леліючи своє мертве кохання. Не сумнівайтеся — пані Стася обійме вас з радістю.

І потроху почав усміхатися пан Богуслав, дивлячись на горде лице свого рятівника. І уявляв собі площу Старого Міста у Боговладі, військо в старовинних кунтушах… І Повелитель, юний, спокійний, мудрий…

Він зможе…