Розділ третій
Напівкровний


Тиша в Гнізді Драконів…

І раніше це була небагата садиба, але все тут дихало ретельністю… А нині заростає травою старий величезний сад, що змикається з яром, покриваються пилом дубові меблі в кімнатах, і сумно ганяє вітер сміття по кам’яних плитах двору.

Князь Ведангський опісля смерти дружини в маєтку майже не живе… Приїздить кілька разів на рік, аби вершити суд і кару. Над челядинцями і селянами двох своїх сіл — Воїнова та Воїданова. А тоді знову їде — чи-то до Дубна, де має дім, чи-то до Радина. А то й до Моани — розважитись, якщо дозволяють кошти…

Головним у маєтку є управитель… Пан Моан Ногін… Не місцевий дженджик — справжній моанець з Півночі…

Чимось це гірше, а чимось і краще… Тутешній перекинчик помічає більше… І може зробити більше зла… А пан Ногін лише тиняється по замку і околицям і скаржиться сам собі, що він, дворянин і відставний офіцер, змушений марнувати свій вік в цьому проклятому Богом Моахетанзі… Серед дикунів і свиней… Ну, ще чіпляється до дівчат і цупить усе, що погано лежить…

Економку замку звуть Купава Тополина… Це вродлива жона літ двадцяти п’яти… Очі як тернок, брови як шнурок… Як там у відомій пісні співається… І коса до пояса… Русява…

Та вже сім літ як сховано ту косу під білою вдовиною хустиною… І сім літ ніхто не бачив усміху на лиці красуні — економки…

Втім, один чоловік таки бачить той усміх, і частенько… Ні, це не п’яний пан Ногін, котрий саме зараз горлає самотою в своїх покоях «Хай Бог береже Імператора трон».

Назустріч Купаві по двору несеться хлопчик років шести…Смаглявий, з потворним личком… Приплюснутий ніс, тонкі вуста, скошене назад підборіддя… І смаглявість оця не від сонця — від народження…

Пан Ногін, хоч і є добрим приятелем теперішнього князя Ведангського, пана Шрежіна, потиху насміхається над другом і роботодавцем. Як не ховайся — а правда вилізе назовні….

Пан Кеян Шрежін з виду — чистокровний моанець… Навіть очі має світлі, рівно, як і шкіру… Волосся пісочного кольору… З обличчя… ну, не красень, але й негарним не назвеш… Трошки псує новоспеченого князя шрам на обличчі та відсутність одного вуха. Але бойові рани лише прикрашають колишнього офіцера, хіба ні?

А от синочок пана князя — викапаний кедаг. З цього і посміюється потиху пан Ногін, хоч цим намагаючись проявити зневагу до свого хлібодавця. Оскільки мати княжича була ельфійською нелюддю, то кедазька кров в жилах хлопчини може бути лише від батечка.

Кедаги, уродженці страгійських боліт, є одним з найупослідженіших народів Імперії. Скільки переказів про них ходить, скільки примовок… «Тупий, мов кедаг, потворний, мов кедаг…» «Кедаг від дерева до дерева околясом ходить» «Кедаг розумний, кедаг рахувати вміє… три двадцять п’ять дрібними — це три чвертака». І далі, в тому ж густі… А про кедазьких жінок взагалі оповідають такі гидкі побрехеньки, що краще не згадувати…

Але Купаві Тополині байдуже до походження пана Шрежіна… Вона його люто ненавидить зараз, і ненавиділа б і тоді, якби в його жилах текла кров імператорів, а не чорномазого люду зі страгійських боліт.

Нині Купава усміхається хлопчику, котрий з розбігу влетів їй в обійми. Рука жінки лягає на волосся… Чорне, мов крило ворона, м’якеньке, мов шовк… Під тим волоссям — шляхетних обрисів опукле чоло… І чорні видовжені очі дивного… І високі вилиці, що наче потрапили сюди з іншого обличчя…

— Мій Руженичу, — говорить жінка ніжно, — ти знову гасав цілий день без обіду?

— Не хотів сидіти за одним столом з тією п’яною свинею, — відповідає малий княжич і передражнює дуже схоже: «Я м-моанський оф-фіцер і двор-рянин»

Купава всміхається знову знайомим очам — безодням… Десь, в їхній глибині, спочиває багряний вогонь… Напівкровний Дракон теж відповідає щирим усміхом. Вони з вихователькою розуміють одне одного не те що з напівслова — з напівпогляду.

— Ходімо, я тебе нагодую, — пропонує Купава, — тільки їсти доведеться на кухні…

— Ви мені тільки дайте їсти, — сміється хлопчина, — і я уявлю себе в парадній їдальні…

На кухні порається Людмила Дубовичка, куховарка маєтку… При вигляді хлопчика її очі теж веселішають..

— А ось і наш волоцюга… Зголодніли, ваша вельможність?

— Як моанський вояка, — сміється хлопчина, — баєчку знаєте, тітонько Людмило? Залізло таке в хату і каже: «Дай, хазяйко води, бо їсти хочеться так, що переночувати ніде»

Людмила хмикає і ставить на стіл тарілку гарячого супу. Тарілка полив’яна, ложка дерев’яна, але малий княжич їсть, аж за вухами лящить і лише дякує:

— Ой, тітонько Людмило, врятували голодного… Ой, чи їсти, чи співати… Це в сироти якось спитали… А їсти є що? Нема… Ну, то я краще заспіваю…

- І де він оце цього набрався? — питає Людмила здивовано, — хіба що у старого Грозана, що з Воїнова… Це у того на кожне слово по приказці…

— Авжеж, — киває малий, — дідо Грозан стільки всього знає… Я оце у нього і був — він вчив мене рибу ловити. На перемет…

— Дивіться, — попереджає Купава, — дізнається наш д-дворянин, старому буде непереливки.

— Я тільки з вигляду балакучий, — оголошує хлопчина, — а що, пан Шрежін вже і річку привласнив, не тільки маєток?

— Ну, Войниця по нашим землям тече, а отже — панська, — зітхає Купава, — от не було більше сорому — так стали моанськими кріпаками…

— Зачиняйте вікна, тату, до нас лізе чорт у хату, — говорить хлопчина вже без усміху, — та годі, синку, аби не моанець…

Обидві жінки дивляться, як розквітає в чорних очах малого багряний вогонь і перезираються з похмурим задоволенням.

— Виросту — поборемось, — вирікає хлопець, — тітонько Людмило, дайте мені хліба, і я побіг на вежу…

Коли хлопчина зі шматком хліба в руці щезає за дверима, Людмила говорить стиха:

— Ой, Купавонько, що ж воно росте? І що виросте?

— Добра людина виросте — відтинає Купава, — я бо вже про це подбаю… Не Шрежін це буде, а Веданг… Дракон від крові Ружени… І він помститься за панну… Так, як мстять Дракони.

— На батька нацьковувати сина…, - вагається Людмила.

— Я б цього ґвалтівника Шрежіна давно б сама придушила, — аж шипить від люті Купава, — аби не отой його заповіт… Про те, щоб всіх людей з обох селищ продати на копальні у випадку його наглої смерті… Але я таки вирощу на нього меча… Ружена Руженича… І панна тоді заспокоїться в гробі… Вона ж так побивалася перед смертю, що син її буде схожим на батька… Таким же паскудою… А не бути цьому! Я, Купава Тополина, сім років тому присягнула — хлопець або буде нашим, або я сама його уб’ю…

А хлопець вже підіймається нагору по запилюженим крутим сходинкам…

Сім років тому на цій самій вежі дядько хлопчика віддав під покровительство Богів і духів цієї землі свою дружину Конвалію і її майбутніх дітей. Та не відає цього син Ружени… Тут, на вежі є кімната, звідки і можна вийти на сторожовий майданчик просто неба…

Нині в кімнаті чистенько і упорядковано… Хоча враження таке, що сюди похапцем зносили речі з усього замку. Попід стінами скрині… На скринях стоять малювання в рамах… Деякі — без рам, акуратно згорнені у сувій.

Хлопчина розгортає решту малювань… До верху кожного прироблено дерев’яну планочку з мотузочком. А між каменями стіни вбито цвяхи, і замазано глиною, аби краще трималися.

І ось усі малювання на місцях. Зі стін кімнатки на малого Руженича дивляться Веданги… Багато малювань пошкоджено, на одному видно слід від чобота… Малий на це не зважає…

— Воїрад, син Воїслава, — повторює він імена роду, — Воїсвіт, Вітезслав, Воїбор, Воїслав, Воїн…

Зображення Воїслава, сина Вартислава, охоронця Останнього Повелителя серед малювань нема… Але меткий хлопчина вже перечитав усі сувої, що лежать у скринях. І знає, де те зображення є… В Ігворрі, у чорногорських князів… При чому — заховане у скарбниці… Малювання те зроблене на шовку і цінне тим, що на ньому вони обидва — Вогнедан, син Святослава та його побратим… Мрія Ружена — колись на той малюнок подивитись. Та тільки — хто пустить сина Шрежіна в скарбницю князів Чорногори…

Окремо притулено до стіни портрет дівчини в чорній сукні з золотою облямівкою… І з трояндою на грудях… Теж майже чорною… Дівчина — дивна з роду Драконів… Чорна Троянда Півдня…

— Мамо, — ніжно говорить Ружен, — вітаю, мамо…

Біля малювання глиняний глек з прив’ялими вже квітами. Хлопець про все подбав — приніс води у слоїку, і обережно вийняв з-під сорочки троянду… Троянду цю він поцупив ще затемно, для чого довелося пробігтися аж до воєводського селища Яруги і пробратися до теплиць самого пана воєводи… Пригода була ще та… Аби його піймали…Те, що він княжич — на лобі в нього не написано, швидше — навпаки… Однак — це вже не перша вилазка Ружена по дорогі квіти. Повернувся цього разу він щасливо, не те, що минулого разу, коли за ним гналися з собаками аж до самої річки Войниці. Заховав квітку внизу, у залі вежі, і побіг до діда Грозана вчитися рибу ловити.

Стоїть троянда у глеку… Майже така сама, як у мами на сукні…

— Чорна троянда, — повторює хлопець, — чорна ружа… Мама — Ружена, а я — Ружен…

Так йому Купава наспівувала маленьким… Мама — Ружена, ти — Ружен… Шрежін, щоправда, зве сина Кеяном, під цим ім’ям він його і до закону ввів, Але хлопець ніколи на це ім’я не відгукується. І татком батька не зве, а все — Шрежін… Або насмішкувато — пан Шрежін…

Ненька Купава хлопцю замість матері. З дитинства вона з ним поруч, з дитинства чує хлопець страшнувату оповідь про те, що «Шрежін» довів його маму до смерті… Як довів — не оповідає Купава, говорить — малий ще…Та здогадується хлопець… Малий то він малий, але вже надивився всякого… То до пана Ногіна приїздили гулящі дівки з Дубна… То сам пан Шрежін заявиться з якоюсь… Щоправда — надовго не залишається. І ніколи не ночує в Гнізді Драконів.

А нещодавно пан Ногін звернув нарешті увагу на замкову економку… Чи-то до Дубна набридло їздити, чи-то захотілося чогось новенького… Став він переслідувати жінку, то просити, то грозити… Врешті, нагадав їй, що всі вони тут підневільні, а він, мовляв, має від господаря повноваження карати як собі схоче, непокірну челядь… І почав розпускати руки… Трохи не на очах у хлопця… Ну, та Руженич зладнав з цим швидко… Побачив заплакані очі неньки, побачив масляні очиці пана управителя, склав два і два, і якось за обідом несподівано метнув просто в пана дворянина столового ножа.

Ножик той пролетів повз голову очманілого управителя і увіткнувся в дерев’яну панель стіни. А хлопчина мовив з милим усміхом:

— Будете напастувати пані економку — одного ранку прокинетеся в пеклі…

Пан Ногін подивився в оті нелюдські очі з багряним вогнем в глибині, і який не був п’яний, а п’яним він був завжди — зрозумів: так і станеться. Чіпати княжича управитель остерігався. Хоч батько ніколи не виявляв до сина ні любові, ні особливої уваги, може через схожість малого з кедагами, але усе ж таки малий Кеян Шрежін був його сином і спадкоємцем маєтку. І пан Ногін відчепився від Купави, вирішивши, що дешевше буде вибратися по розваги до Дубна.

Ружен вважав, що все зробив вірно… Хто його молочна мати? Купава Тополина… Хто навчив його читати стародавнє рунічне письмо? Знову Купава… Хто врятував від Шрежіна оці ось малювання і скрині книжкових сувоїв? Вона ж, ненька… Хто про маму оповідає так, що солодкі й гіркі сльози підступають до очей? Купава… Хто признався йому якось, що дядько Воїн не в паломництві до Лугерби помер — загинув у Квітані?… А з ним і чоловік неньки, Змагор Тополина.

На замковому цвинтарі встановила Купава пам’ятний камінь з ім’ям дядька Воїна… Зробив його на її прохання пасічник Далебор з хутора Воєць… Він же опорядив каменя на могилі Ружени… А поруч з каменем князя Воїна — камінь його молочного брата Змагора, та зовсім невеличка справжня могилка, де спочиває молочний братик його, Ружена, якого теж звали Змагором.

Ружен дуже шкодує про смерть неньчиного сина… Був би він живим — було б з ким товаришувати… А так… Сільські хлопці не те що його не терплять, чи не люблять, але й не приймають до компанії. Остерігаються… От і водиться Ружен лише з дорослими… Купава — його найперша подруга, а є ще дід Грозан з Воїнова, і той же пасічник Далебор Воєць, котрий завжди пригощає медом і оповідає про зброю та стародавні битви.

Кроки на сходах змушують хлопчину нашорошитись. Хоча ні управитель, ні «пан Шрежін» ніколи не піднімалися на вежу… Що й дало змогу зберегти всі ці речі… Людмила Дубовичка якось оповідала своїй подрузі з села, а малий те підслухав, що, нібито, на вежі один час з’являвся привид Ружени… Хлопець навіть ночував тут, сподіваючись побачити хоч би материну тінь… Та не уздрів нічого, окрім місячного світла…

По сходах піднімалася Купава.

— Що робиш, дитино? — спитала лагідно, — о, знову бігав до Яругів по ружі? Дивись, попадешся…

— Не попадуся, — всміхнувся Ружен, — зате мамі сподобалося б…

— Завтра Княжа Ніч, — озвалася пестунка, — ніч твого народження, Руженичу…

Хлопець зітхає… Він ще ніколи не справляв дня народження. Сміявся сам над собою, що народився вночі, а не вдень… Та річ була не в тому… Ніч його народження стала ніччю смерти для його матері. Княжа Ніч, Ніч Літнього Сонцестояння.

— Тобі виповнюється сім літ, — говорить Купава, — в давні часи в цьому віці шляхтичу вперше давали до рук зброю…

Ружен мрійно посміхається. Зброю він обожнює… Не оці неоковирні шаблі, якими похваляються його батько з паном Ногіним… А стародавні мечі, вигнуті квітанські шабельки, клинки дивних з золотими рунами на лезі… Малюнки таких він бачив в сувої, що зветься «Шлях воїна….Як перемагати, не боячись смерти«…Написав той твір князь Воїмир Ведангський у ті часи, коли Ельбер Прекрасний існував у цьому світі лише завдяки мужньости та відвазі його синів.

- І боролися ми, відколи й народжені були, — цитує хлопчина стародавній сувій, — напевне, ненько Купаво, мечі в давнину клали хлопцям до колиски…

— Так от цієї ночі, - змовницьки говорить Купава, — я поведу тебе на свято… До Чортового Яру, туди, де озеро Веданга Сіллура… І там віддам тебе до науки… Науки меча…Шляху воїна…

— А як ви знаєте про цю науку? — питає хлопчина здивовано.

— Бо майстром меча був мій чоловік Змагор, — відповідає жінка, — його навчителя немає в живих, але я знаю чоловіка, котрий навчався разом з ним… І був серед учнів найкращим… Опісля, звісно, Воїна Ведангського…

— А як звали навчителя? — питає малий у захваті

— Учив свого сина і його родових слуг сам князь Воїслав Ведангський, — поважно відповідає Купава, — а рівного йому у володінні зброєю не було в усій Імперії.

— А хто цей чоловік, котрий навчався у мого діда? — питає хлопець в ще більшому захопленні.

Купава кладе йому пальця на вуста:

— Дитя моє, я не скажу тобі цього… Тебе очікує випробування… Пройдеш його — станеш учнем воїна.

Ружени не витримує. Він підхоплюється і кидається Купаві на шию.

— О, ненько! — вигукує, - ненько! Мила моя ненечко! Я люблю вас!

«Можливо, завтра ти проклянеш мене, дитя моє, - думає Купава, дивлячись на малювання з панни Ружени, — але я мушу це зробити… Задля твоєї матері… І тебе самого… Тобі буде боляче, мій хлопчику… Та ти мусиш це пережити…




***

Наступного дня, по обіді, Купава сказала пану управителю, що йде до Воїданова навідати рідних. Пан Ногін якраз лише прокинувся від похмільного сну, і тільки рукою махнув. Тим більше, що біля економки крутився малий княжич і єхидненько на пана управителя поглядав. Купава взяла кошика з гостинцями, сказала Ружену вбрати нову сорочку, яку сама йому і вигаптувала, і повела малого не до Воїданова, а до повороту на Дубненський шлях.

Йти до Чортового Яру було далеченько… Ружен зрідка ходив у цей бік, бо вважав, що тут нема нічого цікавого… Ну, битий шлях, по якому вряди-годи проїде карета, або пройде обоз… Чи-то торговий, чи-то шляхетський… Ось один такий повагом рухається дорогою — дві карети з гербами, вози, навантажені якимось добром…

Герб на дверцятах карети привернув увагу малого. Білий звір з породи котячих на синьому тлі, і напис… «Шляхетність — моя оборона». Напис рунічним письмом, отже — рід стародавній, не моанці, і не дженджики які-небудь.

Завіска на віконці ледь відхилилася, і з карети виглянув хлопчик, з вигляду — одноліток Ружена… У малого Веданга аж дух забило — ельфеня… Чистокровне… Вродливе, мов писанка… Очі сині, як небо перед грозою і якісь…невеселі. Побачив його, Ружена, і аж вп’явся поглядом. Ну, чого витріщився? Ніколи не бачив страхолюдин в своїх горах? Бо стрибаючий гірський кіт, сиріч пард — то, здається, герб Чорногори. Малювання з нього траплялося Руженові в стародавніх сувоях…

Та проминув обоз Купаву й Ружена, котрі стояли на узбіччі, і зникло з виду личко малого ельфа. А двоє подорожніх пішли, не поспішаючи, в напрямі Дубна, перечекавши, доки осяде піднята кіньми та колесами пилюка. І добрели до Чортового Яру вже надвечір.

Біля розбитого блискавкою дерева звернули на стежку і почали спускатися донизу. Чортів яр того і названо так, що він примхливий… То круто збігає стежка, а то майже рівна площина… Як ось тут…

— Ось тут, — мовить Купава стиха, — чорри хотіли стратити твого дядька Воїна… Йому тоді лише шістнадцять літ було… Князя Воїслава було вбито з наказу воєводи Дубна, а його сина хотіли теж… Щоб не лишилось месника…

— А де тут взялися чорри? — їжиться хлопець

— Вони були в охороні воєводи, — пояснює жінка, — за особливі заслуги імператор дає своїм посіпакам тілоохоронців з Чоррін Ідрен. Це добра охорона, але й небезпечна, бо вони можуть і прикінчити свого хазяїна, якщо на це буде наказ імператора. За твоїм дядьком приїхали чорри Зелемінського полку. І отут поклали його до ями і закидали землею… Живим…

— Чому так…страшно? — виривається у хлопця, — що їм зробив Воїн?

— Нічого, — відповідає Купава, — але Воїн був дивний… Вони ненавидять дивних люто, хоча багато хто з чоррів і сам має в жилах вашу кров… Туди ж, до тих проклятих шкіл, де навчають чоррів, забирають шляхетських дітей насильно, це окрім тих, чиї батьки втратили совість і честь і віддали діточок самі.

— Ви колись казали мені, - питає Ружен, рушаючи стежиною геть від страшного місця, — що мого дядька врятували двоє Лелегів… А хто вони такі, оті Лелеги?

— Пан Ольг Лелег, — зітхає Купава, — побратим твого діда Воїслава. Теж дивний… Живе він у Чорногорі, а до нас тоді приїхав погостювати. З сином Білозіром… До речі, той Білозір з виду — зовсім моанець… Напевне — напівкровний, як і ти… І зовсім цього не соромився… Тож тримай голову вище, Руженичу…

Хлопець лише зітхає… Він не крові своєї соромиться, а хамовитого, грубого батька та його пияка-приятеля Ногіна. Втім, і сам пан Шрежін не дурень випити… А лайки по його приїзді, а крику… А покарань за доносами управителя і винним і невинним… У того Білозіра була мати-північанка, якщо він син Ольга Лелега, і напевне вона так гидко не поводилась, як пан Шрежін.

Вниз і вниз веде стежина… І раптом двоє подорожніх виходять на рівне… Хлопець скрикує від захвату… Це дно яру, а посеред нього…величеньке озеро, що принишкло поміж куп дерев. І вся ця місцина з чотирьох боків оточена урвищем… Наче стоїш на дні прірви…

— Озеро Веданг Сіллур, — говорить Купава, — назване так на честь пращура Драконів, котрий зійшов з небес…Говорять, ніби він спочиває на дні цього озера в срібній труні…

- І може прокинутись? — боязко питає хлопець.

— Ні, - відповідає Купава, — бо дух його пішов до світу Богів, і нині є нам покровителем… Всьому Ельберу, а найбільше — Ведангам та наближеним до їхнього роду.

Від дерев посвистує варта з сільських хлопців. Святкувати Сонцестояння на воєводських землях заборонено. Власне, воно скрізь заборонене, оте святкування, але чорногорські князі дивляться на це крізь пальці, а то і самі приєднуються до люду. А тут лише дивись, якби не втрапити до рук або воєводським посіпакам з Дубна, або й охоронцям пана управителя. Хоч вони й байдикують цілими днями, в той час, коли добрі люди працюють, але якраз цієї ночі з них станеться понишпорити яром.

Купаву з малим пропускають безборонно… Вони сідають під розкидистим в’язом, і Ружен спостерігає зацікавлено, як хлопці під наглядом діда з Воїданова на ім’я Святомир, про якого малий чув, що він чи-то волхв, чи-то відун, складають дрова для святкового вогнища…

— До святого Огню кличу Богів у поміч! — закликає дідо, — Цей вогонь, народжений світлом, підкорить темряву! Він бо перший жрець, безсмертний серед смертних! Посередник поміж Богами і людьми!

І спалахує полум’я… І пішли довкола нього ланцюжком дівчата з селищ, зодягнені в сорочки, гаптовані по рукавах та по долу знаками Коловрату…

— По сонцю — добро, проти сонця лихо, — ворожить дід, — по сонцю йдемо, по сонцю… Лиху спати, добру — гуляти…

Вже зовсім стемніло у яру, і крутиться коло з кіс, намист та сорочок довкола вогню, наче довкола сонечка…

Відтанцювали дівчата і пішли до озера змійкою, дзвінко виспівуючи:

«Ходить орел…над рікою…ходить орел…

Заглядає пильно в воду…

Заглядає пильно в воду, чи немає…

Чи немає броду…»

Хлопці за ними не йдуть… Біля води дівоче місце… Якщо малий полізе цікавитись — обіллють водою, а парубка затягнуть в озеро і притоплять так, що мало не стане.

«Нема…ой нема землі, - лунає вже від озера, — нема й броду

Нема дівці…Нема дівці переходу…»

Хлопці біля вогню стоять… Дорослі хлопці… Його, Ружена, до кола б на пустили — малий ще… А хочеться… Хочеться стояти в колі, вихитуючись під пронизливий свист сопілки… а ось і литавра почала вистукувати ритм… Литавру ту Ружен примітив під сусіднім деревом ще засвітло, і нині аж вистрибує під її бухкання.

Сонячний танок — ось що зараз буде… Танок Коловрату… Тільки у Веданзі його так танцюють… Принаймні, так було тоді, коли писалися оті сувої, по яким вчиться життю малий Ружен. Лише у Веданзі його танцює одинак… Бойовий танок… Танок мечів…

З чотирьох боків перед вогнищем стали юнаки з подвійними смолоскипами… Свистить сопілка… бухає литавра, прискорюючи швидкість…Починають крутитися вогняні кола, зливаючись в шалену круговерть… І на середину виходить воїн…

Ружен аж з місця схопився… Та це ж Далебор… Далебор — пасічник з хутора Воєць, котрий завжди пригощав його щільниками і медом… Він у вишиванці і широких полотняних штанях… А в руках має два мечі…

Вітер… Смертельний вітер носиться колом… Крутяться смолоскипи… Крутяться клинки у відблисках вогню теж схожі на смолоскипи… І раптово темнішає… Згасла коловерть… Згасли смолоскипи, обтяті мечами, що їх наче й не людина тримає в руках…

— Ненько Купаво, — шепоче захоплено Ружен, — тепер я знаю ім’я найкращого учня мого діда…

А ось і дівчата від води йдуть… Мокрі… Загадкові… Жінка і вода — тихе та грізне, їх не чіпай…

«Потонуло… лихо потонуло… та й не сплисти… та й йому не жити…»

— Посидь тут, Ружене, — говорить Купава, — а я зараз…

Підходить Купава до старого Святомира, котрий спостерігає, як молодь розбивається на пари… Там — злюб, там — заручини… Все освятить вогонь Княжої Ночі… Всі весілля з двох сіл Ведангів та з сусідніх Яругів закінчуються біля цього вогню.

— Я привела його, віщий, — кланяється Купава. І бачить, як білою тінню виринає з темряві Далебор Воєць. Мечі він несе в руці. Кладе їх на траву, і вмощується на колоду поруч зі Святомиром. З другого боку примощується Купава.

— Я думав, — тихо мовить старий волхв, — над тим, що ти говорила мені цієї весни, Купаво… І маю застереження… Ти хочеш виростити з цієї дитини меча і напоїти отрутою клинок його духу… Отруєний меч страшніший за звичайний, але ним так легко порізатися самому.

— Дозвольте слово мовити, навчителю, — озивається мечник, і старий киває головою.

— Навчителю Святомире, — починає Далебор, — Воїн Ведангський доручив вам мого духа, коли йшов на смерть, і ви вділяєте мені мудрости вже восьмий рік… Але тут застереження є і у мене… Пан Шрежін… є гидкою гієною, але й гієна час від часу лиже своїх малят… Зараз він покинув сина на руки Купаві, напевне тому, що дитя може викрити його походження… Але вісім років минуло, а у пана Шрежіна немає другої дружини… І немає другого сина….

— Люди говорять, — шипить ледь чутно Купава, — що передсмертне прокляття Ружени лишило пса чоловічої сили…

- І він може згадати, — продовжує Далебор, — про маленького Кеяна Шрежіна… Адже і гієні потрібно продовжити рід… Він може засипати сина подарунками… Привабити до себе… А тоді — віддати до військової школи… Зробити з нього чорру, або просто дженджика… Я не хочу ризикувати, і вділити ворогу мистецтва «смертельного танку».

— В душі у кожної людини, — мовить старий, — є і світлий і темний бік… Те, що добре — завжди зверху… А нижче — безодня, в якій ховається звір… Тяжко втримати того звіра на ланцюгу людині, а в дивних і безодня глибша, і звір сильніший… Князь Воїслав, твій навчитель, Далеборе, спустив свого звіра з ланцюга… Я не можу судити загиблого, але погубив його не воєвода Дубна з братом, а отой самий звір… Ненависть є ключем від ланцюгів цього звіра… Ненависть спустила з ланцюга звіра в душах повстанців Квітану, коли вони перерізали в Дарі сім’ї моанців та дженджиків, мстячи за власні загиблі родини. Ненависть змусила їх розтоптати закони воєн і залити вулиці кров’ю жінок та дітей… Ти скажеш, Далеборе, що моанці та чорри не знають взагалі ніяких законів… Що у них нема ні совісті ні честі, що вони почали першими, врешті решт… Але закон є законом… Воїн Ведангський відчував в собі цього звіра, але він був під охороною любові… Любові до землі Ельберу, котра є живою… І коли він убивав озброєних ворогів, як — то велить закон, то я певен — робив це не з ненависті, а від тієї любові. Тільки так воїн на шляху меча може зберегти спокій духу. А ви хочете напоїти дитя злобою, наче отрутою…

— Навчителю, — вперто схиляє голову Далебор, — дитині потрібен батько… Матір йому замінила Купава, але рано чи пізно його потягне до Шрежіна, нехай він зараз і насміхається над ним з наущання тієї ж Купави… Я не можу дати йому батьківської любови — коли навчитель веде шляхом меча навіть рідного сина, то має забути, що він — йому батько…

— Так говорив Воїслав Ведангський, — погоджується Святомир, — і так написано у «Шляху воїна».

— Тож може статися біда, віщий, — говорить далі Далебор, — замість меча Ельберу я відкую меч для Імперії…

— Гаразд, — врешті погоджується старий, — але говоритиму я, аби його біль не відштовхнув його від вас…

Ружен тим часом підійшов до гуртка сільських хлопців і намагається поводитися незалежно… Оповів про те, як лазив до теплиць в Яругах, не сказавши, правда, для чого… В гуртку стоять двоє хлоп’ят з Яругів і зараз вся трійця жваво обговорює плани наступного набігу.

Добре усе-таки вночі… І хлопці якось подобрішали, і пики його, Ружена, страшної не видно… Купава тільки десь зникла… А Ружен на неї очікує — коли ж вона поведе його або до вчителя, або на іспит.

Та ось і ненька… Кивнула — ходімо, мовляв… Хлопець поважно попрощався з новими друзями і пішов за жінкою до колоди, де сиділи волхв і воїн…

- Іди сюди, дитино, — говорить Святомир

Ружен підходить до старого, і той пильно обдивляється хлопця. Постать ладна, рухи плавні, наче в чистокровного, волосся, чоло, очі — все від ельфа… Аби закрити йому лице по оті високі вилиці дивного — красенем був би хлопчина… Ну й шкіра щоб була не така темна. В чистокровних обличчя або матово-білі, або золотаво-смагляві, та й люди на Західних Землях, хвала Богам, не чорні з лиця, як уродженці деяких Островів… Навіть оті бідолашні кедаги не чорні, а якісь брунатні. Занесла ж їх колись лиха година в наші краї, і мучаться тепер поміж чужими людьми.

— Сідай, дитино, — говорить Святомир, і хлопець примощується біля його ніг. Він ледь напружений — напевне оце і є те саме випробування, про яке говорила Купава…

— Сину Ружени, — розпочинає старий, — сьогодні твоя пестунка нагадала нам з Далебором, що тобі вже сім літ… В добрі часи мечників починали вчити і раніше, але зараз потрібно вичікувати, аби хлопець повністю володів своїм розумом…і язиком.

— Німий як материна могила! — присягається Ружен… Він розуміє — ось воно, починається…

— Я маю оповісти тобі, - мовить старий, — про твоє народження… І не тільки. Страшні речі ти почуєш… Може ти ще занадто малий, аби отак гнути тобі душу, але очікувати далі вже не можна… Отже, сину Ружени, ти мусиш знати, що майже вісім літ тому Воїн Ведангський пішов на підмогу квітанським повстанцям, зоставивши в замку сестру та молоду дружину…

Про дружину дядька хлопець чує вперше, але не питає, слухає.

— Пані княгиню забрав погостювати її батько, — продовжує Святомир, — і незабаром, опісля того, панна Ружена відчула, що її брат пішов до предківського гаю… Від того вона зробилася… не при собі… Вона могла вижити, могла й померти, як на те була воля Богів, але тут у Гніздо Драконів увірвалася військова команда… Начільником у ній був пан Шрежін, моанський офіцер…

Ружен заціпенів… Ненька ніколи йому не оповідала як пан Шрежін довів до смерти Ружену Ведангську… Про щось він здогадувався смутно і страшно, бо бачив, як управитель привозив з міста гулящих дівчат, бачив і дещо гірше, коли помагав Купаві відбитися від залицянь пана Ногіна… Бачив і батька в його нечасті приїзди з якимись дівками, котрих Людмила Дубовичка називала попросту моанськими курвами, які хотіли обплутати нежонатого поміщика… А мама… Прекрасне горде лице з малювання… Троянда на грудях… Мама…

— Воячня, — продовжував старий, — розперезалася і почала сваволити… Вони, нібито, шукали тут якихось утікачів з Квітану… Скінчилося все тим, що пси у сірому почали кривдити жінок… Челядинців, котрі хотіли це припинити, вони побили, а декого і убили… Жінки, котрі були у замку, постраждали геть усі….

Ружен боїться підвести очі на Купаву. Він знає, що пестунка в той час була улюбленою покоївкою своєї панни…

— А Шрежін, — продовжує старий, — зробив зле з панною Руженою… Від болю й наруги вона, певне, отямилась, бо, коли він прийшов наступного разу, панні вдалося приховати ножа… Шрам на обличчі пана Шрежіна — то пам’ятка від твоєї матері… І тоді Шрежін озвірів настільки, що покликав на допомогу своїх… солдатиків. Аби вони тримали панну, поки він домагався свого…

Ружен уже тремтить як молода осика… Він не підводить очей. Пальці зчепив на колінах, аби не трусились руки.

— Оскільки розум так і не повернувся до панни повністю, — продовжує старий, — Шрежін підкупив священика з селища Яруги, і той обвінчав його з твоєю матір’ю… Це сталося восени року Вогню, мій хлопчику, а наступного літа народився ти… В ніч Літнього Сонцестояння… Купава покликала до помочі мене, тож я був присутнім при твоєму народженні. І допоміг тобі народитись… Але панні Ружені ставало все гірше… І перед смертю до неї повернувся розум… Коли вона зрозуміла, що з нею трапилось, то хотіла тебе задушити…

Хлопець опускає голову в коліна і мовчить… Мовчить…

— Коли Шрежін зайшов дізнатись про дитину, — закінчує Святомир, — панна прокляла і його, і тебе, синку… Вона сказала йому: «Ти виростиш з сина ґвалтівника і вбивцю… Такого, як сам… Я проклинаю вас обох!»… І швидко по тому пішла з цього світу… Ми з Купавою думали, що тобі не пережити матір, але ти вижив, дитино… Сім років Купава дбала про тебе, намагаючись виховати з тебе Дракона… Я теж стежив за тобою, і вважаю, що це їй вдалося. А страшну історію твого народження оповів ось для чого… Щоб ти не думав, що у тебе є батько… Не вірив… Не сподівався… Ти — Руженич, синку! І «смертельного танку» Далебор має навчати Ружена Веданга, а не Кеяна Шрежіна… Ти зрозумів?

— Не маленький, — хрипко мовить хлопець і підіймається на тремтячі ноги, — вибачте мені, віщий, і ви, добрі люди… Я хочу побути сам.

Купава шарпається до нього, але Далебор стискає їй руку, і не пускає.

— Ну іди, — мовить все так само рівно Святомир, — пройдися…

Берегом озера, все далі від вогнищ, іде Ружен, намагаючись вгамувати тремтіння тіла… Зорі над темними водами… А просто над головою блакитним вогнем палає Сіллон…

«Кривдити жінок…» Це при маленьких дорослі намагаються не говорити недобрих слів… Та Ружен розуміє, що це означає — зґвалтувати… І гидке моанське слово, про це саме, чув від пана Ногіна та його дівок, котрі коїли неподобства просто у вітальні, зі стін якої колись було зірвано родові малювання.

«Вона вдарила його ножем, і він покликав солдат… Аби тримали, поки…»

Батько…пан Шрежін… Так його насмішкувато звала челядь, ніколи не додаючи титулу… Так його звав і він, Ружен… Але щось та тягнуло Ружена до цього чоловіка… Іноді хотілося, аби батько не горлав на всіх, не роздавав ляпасів та покарань, а поговорив би з сином. Спокійно. І тоді Ружен переконав би його, що негарно так поводитися з людьми, та й з ним самим…

Авжеж… Дитячі мрії… У нього, Ружена, ще одна мрія була… Дуже часто уявляв він собі, що мама не померла пологами… І от вони, поки немає Шрежіна, гуляють собі лугом, збирають квіти… Мама читає йому на ніч… Мама, а не ненька Купава… А потім він уже сам оповідає їй прочитані сувої… І вирощує чорні ружі просто під її вікном… І щоранку їх їй дарує… А потім вони вдвох тікають від Шрежіна на далекий острів Сіллон… Або до Чорногори… І він повертається, дорослий і сильний, і виганяє Шрежіна з маєтку геть…

А тепер він зрозумів, що мама не стала б з ним гуляти… І не читала б йому казок… І розтоптала б його троянди… Бо мама ненавиділа не тільки Шрежіна… Вона ненавиділа й того, хто виріс в її тілі, наче страшна пухлина ганьби і болю…

«Чорні троянди, — шепоче хлопець, — чорні ружі… Мама — Ружена, а я — Ружен…»

Темна вода у озері… Так близько темна вода… Він добре плаває, але на середині б’є підземний ключ, і вода холоднюча… Якщо запливти туди — не врятує ніхто і ніщо…

«Мама — Ружена, а я — Ружен…»

Він падає в траву і б’ється об землю від розпуки і болю… «Довів до смерти…» Не просто довів, а змусив зненавидіти не тільки себе, а й свою дитину… Батько… Ні, з цим усе… Батька у Руженича нема і не було ніколи. Мама… Тут два виходи на вибір… Або прямо зараз утопитися, або…або жити так, щоб мамині слова ніколи не збулися… Не тільки не кривдити жінок — захищати їх збройно, як-то робив його дід Воїслав… І досі оповідають і окрузі, як князь Ведангський викликав на поєдинки дубненських та радинських панків за подібні чини і страшливо їх нівечив… Він же і з губернатором Дубна зчепився спершу тому, що покалічив його брата, котрий зґвалтував якусь бідну шляхтянку… Жінки багато можуть наговорити, коли вважають, що дитина мирно спить в кухні на лаві… А для того, аби когось захистити — треба навчитись бою… Аби отак, як Далебор, танцювати священний танок, присвячений сонцю.

Ружен перевертається на спину і дивиться на яскравий Сіллон, зорю пращурів… Мама… Вона… Вона не винна… Звідки їй було знати, що він, Ружен, буде хорошим… А він буде… Він дуже старатиметься… Він виросте… І тоді… Про заповіт пана Шрежіна він теж чув, як і усі в маєтку… Тож горло він йому не переріже… Поки що… Але хтозна, що станеться ще через сім літ… А коли йому, Ружену, виповниться тричі по сім — він стане майстром меча, як його дядько Воїн… Як Далебор… Стане ватажком розбійників… Буде бити моанців і дженджиків… А може до того часу ще якесь повстання почнеться… Добрі мечники потрібні цій землі…

Купава вже кілька разів поривалася йти шукати свого вихованця. Зрештою, Святомир сказав прямо:

— Сама захотіла загартувати його в крові і отруті — терпи тепер. Якщо хлопчина утопиться — що ж… На те воля Богів, бо на шлях меча не стають слабодухі….

Невеличка постать виринає з темряви несподівано й нечутно… Купава шарпається вперед, але тепер її вже утримує Святомир. Ружен іде плавною граційною ходою дивного. Він умився в озері, і тільки багряні вогники в очах видають його хвилювання.

— Навчителю, — звертається він до Далебора, схиливши коліно, — вкажіть мені шлях… Не дайте мені зброю — зробіть з мене зброю…

І відповідає Далебор, як то й належить при згоді:

— При двох моїх мечах ти станеш третім клинком…

До ранку веселиться молодь Княжої Ночі, та коротка ця ніч, і тремтить світанок над яром…

— Сонце Трисвітле! — закликає Святомир, — ти утримуєш в безодні світ наш зелений… Творячи життя і красу велику, даючи тепло і світло дітям своїм…

— Ласкою твоєю сповнені, - тихо повторює Ружен за старим слова славня, — славу мовимо тобі від землі аж до вирію… Хай летить вона птицею ясною, сповіщаючи наших Пращурів, що донині славимо Сонце вічнеє, отця кревного роду нашого…

Сонце вже високо, коли Купава з Руженом знову вибираються на Дубненський шлях… Йдуть вони поволі, і Купава мимохіть стискає в руці дитячу руку. Вона боїться дивитися в лице хлопця. Вже біля повороту до Гнізда Драконів, Ружен озивається до неї:

— Ненько Купаво, з вами теж тоді… зробили зле?

Купава здригається, але що ж… Чи не вклала вона цій дитині в душу розпечене залізо? От воно і повернулося до неї самої…

— Солдати, — шепоче вона, — не подивилися навіть на те, що я годувала грудьми малого Змагора… Їх було шестеро… На щастя я не завагітніла, як… як…

— Як моя мама, — спокійно договорює хлопець, — гаразд… Коли я стану мечником, кращим за Далебора, я уб’ю дванадцять паскуд в сірих одностроях. За вас, ненько… А за маму — лише одного… Не допоможуть йому оті заповіти, якими він затулився від помсти… Я знищу заповіти, а потім… Потім подарую мамі троянду, червону від крові гієни…

— Страшні у помсті Дракони, — мовить Купава, — пробач мені, дитино за весь твій біль…

— Назвіть мене Ведангом, — говорить хлопець вимогливо, і говорить Купава, трохи не плачучи:

— Княжичу Ружене Ведангський, я, Купава Тополина, вдова Змагора Тополини, перша з ваших родових слуг віддаюся під вашу руку.

- І я приймаю вашу службу, пані Тополино, — гордовито відповідає хлопець, — і дякую вам…

По обіді Ружен підіймається на вежу… Там все, як було й раніше — скрині з сувоями книг, малювання, троянда у глечику… Вже трошки зів’яла. І дивиться з малювання гордовито і загадково Чорна Троянда Півдня, Чорна Ружа Ведангу, прозвана так за бездонні очі відважного роду… Мама Ружена…

— Я принесу вам ще троянд, мамо, — обіцяє хлопець, — і сюди, і на могилу. Не сердьтеся на мене… Не гнівайтесь, мамо… Я ніколи не стану паскудою… Я ваш хороший Ружен…

Та мовчить малювання, і хлопець, зітхнувши, дістає зі скрині чергового сувоя.

— Хорошим бути треба вчитись, — вирікає сам собі і поринає у читання.





***

Далебор Воєць очікує учня, сидячи біля своєї хати…

Чи вірно він зробив? Напевне, вірно… Випік з душі хлопчини Шрежіна, наче виразку… Тепер там ніколи не прив’ється не тільки приязнь, а й просто добре ставлення до людини, що дала життя Ружену, сину Ружени…

Він, Далебор, був найстаршим учнем її батька… І найкращим… Навіть груди Воїна Ведангського, дивного воїна, меткішого за блискавку, не раз кривавили від порізів, які йому завдавав Далебор в учбових поєдинках. І князь Воїслав добре ставився до Далебора, і шанував його молодий княжич…

І не дивилася в його бік князівна Ружена…

Став читати Далебор стародавні сувої, беручи їх то в замку, то у Святомира — волхва… Шукав оповідей про кохання між людьми і дивними… Зазвичай дивні намагалися родичатися між собою, аби зберегти чистоту крові, але… І не тільки шляхта була їм зрідні — чого ходити далеко, сам грізний Воїслав взяв собі за другу дружину його, Далебора, старшу сестру Паву Воєць, за першим чоловіком — Паву Тополину… І їхня донечка Півонія росла у замку, нічим не ріжнячись у правах від дітей шляхтянки Ведани Ставської…

Але жони-дивні дуже зрідка виходили заміж за простих ельберійців… Хоч і чував Далебор, що сини загиблого Ельберу якісь не такі, як інші люди в Імперії, та й взагалі у цьому світі, але й придумати нічого не міг, аби закохати в себе дивну князівну.

Вичитав Далебор в якійсь з книжок, що бувало, одружувалися дівчата — дивні з відунами, а чи волхвами, і пішов проситися в учні до старого Святомира.

— Ти — воїн, — відповів Святомир, — ти лише воїн, Далеборе…

Але настав час, і Воїн Ведангський, вирушаючи у свою відчайдушну виправу, сам віддав Далебора під опіку Святомира. Аби піднявся духом молодий воїн і зміг би навчати майбутнього княжича Ведангу.

Та княгиню Конвалію забрав до себе батько, і вона так і не повернулася до Гнізда Драконів… Не знав Далебор, чи була вона навіть вагітна від Воїна. Чутки з Данаділу говорили, що пані Конвалія вийшла заміж за якогось чорногорця, що у неї двоє дітей, але чи було якесь з тих дітей Ведангом — не відав Далебор Воєць…

Скільки разів проклинав себе майстер меча, що саме тієї осені подався до Радину по спадок умирущого дядька… Дядько жив самотою, передав з перехожим листа — приїдь небоже, допоможи, додивись — усе майно відпишу тобі… І поїхав Далебор, бо не передчував ніякого лиха… А коли повернувся наступного літа, то потрапив якраз на похорон Ружени…

Лише те, що вчепилась йому в руки Змагорова вдова і оповіла про заповіт їхнього нового пана, де він прирік на смерть в північних снігах два селища, людей з яких, в разі його наглої смерті, мали продати на золоті копальні Імперії, змусило Далебора відмовитись від негайної помсти. Так він і жив нині, несучи в грудях своє померле кохання.

А нині він має навчати шляху меча сина Ружени…

Далебор мислить, що Святомир ще пощадив хлопця. Волхв не оповів малому про невпокоєний дух Ружени Ведангської… Про те, як кружляла довкола синової колиски гарячим вітром Ружена, і стримав її лише срібний оберіг з ликом Веданга — пращура, який Купава передбачливо вдягнула на немовля… Її ж власний оберіг, що його нерозумна Тополина зняла з мертвої панни, аби обрядити її в золоті прикраси… Він, Далебор, теж бачив духа… Чув передзвін золотих ковтів, що звисали з головної пов’язки його панни… Страшна сила духу Ведангів, а надто коли їх щось тримає у яві…

Шрежін, чиє ім’я не міг вимовляти Далебор без якогось кривавого присмаку в роті, теж бачив Ружену… Мертву Ружену в передзвоні золотих ковтів… Він ледве ноги виніс тоді з Гнізда Драконів… Тому новоспечений князь Ведангський ніколи більше не ночував в замку, і, за чутками, носив на тілі трохи не сім срібних ланцюгів… Святомир, коли замку почала вже жахатися й челядь, разом з ним, Далебором, розрив могилу і відкрив труну…

Наче жива, лежала в домовині перша й остання любов Далебора — воїна… Пояснив Святомир, що у такій зненависті відійшла з цього світу панна, що не може її дух знайти дорогу до дубового гаю у вираї, де спочивають перед новим втіленням люди і дивні… А те, що блукає по землі в гарячому вихорі і золотому дзвоні — нежить, ненависть Ружени, націлена на двох людей… На пана Шрежіна та на власного сина…

Сказав ще Святомир, що дух ненависті швидко втрачає пам’ять, і може пошкодити невинним людям… І запечатав він померлу срібним ланцюгом, взятим Далебором зі спадку радинського дядька… А саме — вдягнув з багатьма молитвами, затулившись багатьма оберегами, той ланцюг на померлу…

Бачив Далебор, бачила й Купава Тополина, котра не побоялася прийняти участь в обряді, як живі сльози поповзли по мертвому обличчі їхньої панни. З того часу не ходив Далебор на могилу коханої, бо завжди уявляв собі, як в безсилій люті б’ється під землею невмируща зненависть.

Ні, не треба цього знати Руженичу… Досить з нього і того, що знає нині…

А ось і учень… У біленькій полотнянці — дбає про сироту Купава, причесаний гладесенько, довге волосся забране в косу… На шиї — той самий оберіг… І правильно, і носи його, дитино, не знімаючи…

— Сідай, — говорить Далебор, — і слухай… Мій князь і навчитель Воїслав передав мені головну і єдину мудрість, з якої і починається шлях меча…

Очі панни зоріють на негарному личку хлопця… Дивляться серйозно і пильно…

— Щоб володіти мечем, — повторює Далебор слова Воїславові, - навчись володіти собою… Перш, ніж розітнеш волос — сплети павутину…. Перш, ніж зруйнуєш державу — збудуй себе…

— А як це зробити, навчителю? — питає Руженич.

— Для цього, — повчає Далебор, — є такі засоби… Думай лише про вірне і правильне… Вдосконалюйся, ставши на шлях, і не шукай межі вдосконаленню… Вивчай мистецтва, і не лише війни, але й миру… Знай правильний шлях для кожної справи, яку захочеш зробити… Знай, що добре в кожній речі, а що зле… І як використовувати кожну річ, а також — чим вона славиться в світі… Навіть те, що не бачить око, має роздивитись твій дух… Будь уважним до найменшого, а справи роби лише ті, що мають значення для твого вдосконалення…

— Так складно, — шепоче хлопець, — і як все це розпізнати?

— Міркуй над цим, — відповідає Далебор, — а міркуючи — вправляйся… Ось я зробив тобі меча з дерева, що вагою майже дорівнює справжньому… Легше дерево від заліза, але дуб є важким…. Ставай! Візьми його за руків’я… Отак… Не очікував? По низу «леза» йде залізна оковка… Тримай руків’я трьома пальцями міцно, а вказівним і великим — трохи легше… Наче зібрався грати на флейті…

— Я не вмію ні на чому грати, — зітхає хлопець.

— Я покажу тобі, як грати на чорногорській гітарі, - мовить Далебор, — так виховується сила і гнучкість пальців… Твоя рука, що тримає меч, має бути живою… Не затисненою… Не мертвою…. Тепер уяви собі лице ворога…

Багряний вогонь спалахує в чорних очах Ружена, і пальці здавлюють учбове руків’я…

— Неправильно, — говорить Далебор, — ось тобі і перше завдання… Уяви собі лице ворога… Направ в те лице клинок… Бий вниз і вправо, бо саме так ти зможеш відбити його удар… А потім вдар знизу… Так можна або відтяти руку, або прорвати захист і рубонути по ребрах…. Але не це головне… Головне, аби ти, уявивши лице ворога, не стискав пальці на руків’ї меча…

З хутора Воєць плентається увечері Ружен ледве живий… Вправа… Одна й та сама вправа… В проміжках — чорногорська гітара, об струни якої він вже встиг натерти собі пальці… І Далебор сказав, що завтра він почне його ганяти по-справжньому… Це сьогодні була тільки проба сили… А найголовніше — коли уявляє він лице ворога, то його пальці аж судомить на руків’ї зброї…

Однак, це лише перший день навчання. А Ружен сповнений бажання вчитися… І тому він прибадьорюється і, забувши про втому чимчикує по місточку через річку Войницю до села Яруги… Там на нього мають очікувати нові приятелі — Зорян та Ратша, кріпацькі діти з цих самих Яруг. Кругловиді кароокі хлопчиська десь його віку.

Яруги належать нинішньому воєводі Дубна, пану Войтіну… Ружен підозрює, що ще батько пана воєводи мав родове прізвище або Вой, або Войко… А може і Войський, якщо був шляхтичем… Та нині пан Войтін є «моанським дворянином»… І приготував собі тепленьке місце, де буде жити, відслуживши своє на благо Імперії.

Відомо, що дженджик частенько буває гіршим навіть за моанця… От і пан воєвода є злющим як змій-жеретій, і таким же безжальним… А його управитель, уродженець Радина, так той взагалі не розлучається з канчуком.

Пан Ногін, поки Ружен був малим, теж звірствував добряче… Аж поки не прийшов до нього вночі диявол… Принаймні, так потім оповідав управитель… Що там уже казав нечистий дух пану Ногіну — невідомо, але те, що пальця йому відкусив на лівиці, бачила вся челядь, бо пан Ногін усім цю свою руку показував… І з того часу притих моанський зайда, і його наглядачі, числом четверо, троє моанських покидьків і один тутешній, трохи поскромнішали… Говорили, ніби отой диявол і їх навідав, зоставивши одного без правого вуха, другого без лівого, а решті — скоротивши кількість пальців на руках.

Ружен нині здогадується, що то за нечистий дух налякав найманців пана Шрежіна. Але здогади свої тримає при собі, однак про те, як диявол навідував Гніздо Драконів, розповідає яружанам зо смаком і подробицями. Хлопці регочуть… Вони були б не проти, аби і їхнього управителя вкусив нечистий… І залізти до його теплиць хочуть з помсти… Зовсім нещодавно управитель так побив одного з яружан, що той лежить тяжко хворий. Яружанин той — старший брат Зоряна, і той давно вже обдумував, щоб його такого напсотити, аж тут підвернувся Руженич з планами пограбування теплиць.

Не одна вже троянда потрібна Ведангу, а цілий букет… Для того він і взяв собі хлопців до помочі. Вичекали вони ночі і околясами дібралися до теплиць, обминувши стороною панський будинок, де мав мирно спочивати управитель… Троянд нарізали цілий невеличкий лантух, і тільки-но зібралися вибиратись — а тут не хто-небудь, сам пан воєвода… З нареченою… Забаглося чоловіку вибратися за місто, показати панні свою маєтність, погуляти серед троянд… От лихо… Кляте бидло! Вдень дивляться спідлоба, вночі крадуть…

Ружен, не бувши дурнем, зрозумів, що у двері їм не вискочити, бо воєвода — дядько здоровезний, а тут ще й панна у спідниці з обручами… Поки хазяїн варту звав — різонув малий Веданг промаслений папір у рамі, і висадив у дірку хлопців. Разом з лантухом… А сам не встиг, бо притисли його в кутку воєводські слуги…

Було б хлопцю непереливки, але пізнав його управитель-радинець, котрий частенько заїжджав до пана Ногіна до Гнізда Драконів. От він і зашепотів на вухо воєводі, що не селянська це дитина, а син сусіди… авжеж…пана князя Ведангського…

Руженич ножа так і не кинув, вирішивши живим не даватися. Але воєвода, хоч який злий не був, а вирішив пустити хлопчину… З сусідами треба в мирі жити, а тим більше з титулованими… Хоча там такий князь, що ну…

— Хлопець — викапане чортеня, — мовить воєвода, — я чув, що синок пана князя є потворою, але не думав, що аж настільки…

— Мати його, — шепоче управитель, — старого роду, гостровуха нелюдь… Хлопець трохи на неї схожий… Оповідають, що сусіда ваш спершу її…., а тоді вже повів під вінець…

Ружен все це чує, чує й гидке моанське слово, яким воєводський управитель назвав те, що зробили з його матір’ю… Ніж зі свистом розтинає повітря… І поки управитель репетує дурним голосом, ухопившись за плече, з якого стирчить руків’я, хлопчина пірнає між ногами у очманілих наглядачів, підтягується і вистрибує в те саме вікно, що і його приятелі…

Приятелі очікують його біля мосту і трусяться, мов осичини… Ружен коротко оповідає їм свою пригоду, без зайвих подробиць, і отримує у відповідь два захоплених погляди.

— Біжіть додому, — говорить Веданг, забираючи лантух, — воєвода вас не роздивився, а управитель підійшов пізніше… Вас не пізнали, я певен… Коли що, то я скажу, що грабував теплицю з волоцюгами…

— А що тепер з тобою буде? — обережно питає Зорян.

— Якщо Шрежін дізнається, то висіче, — знизує плечима Ружен, — але мене і так порють при кожному його приїзді.

— А навіщо тобі троянди? — запитує Ратша.

— Вінок плестиму, — говорить Ружен, і хлопці недовірливо хмикають.

— Завтра, — мовить Зорян, — ми з вашими, воїданівськими, рибу ловимо в затоці біля їхнього села… Приходь… Приходьте, пане Ведангу…

— Авжеж, — мовить Ружен, — прийду, як живий буду…

Він мчить мостом, біжить вибалком… Ось і Гніздо Драконів… Сьогодні він спатиме на вежі, поруч з трояндами, огорненими мокрим рядном… А вже зранку принесе для них цебро… Перед тим, як іти до Далебора.





***

— Дослухайся до свого серця, — повчає Далебор, — і в мирі, і на війні воно мусить бути незмінним… Спокійним, як води озера Сіллур… В середині твого серця — дух, а дух має оточувати мудрість… Вдосконалюйся… Збільшуй мудрість свою, вчись відріжняти справедливість від несправедливості, пізнай добро і зло всіх речей, бо кожна річ може бути і доброю, і злою… Навчайся мистецтвам — віршуванню та музиці… І коли ти бачитимеш в речах лише їхню суть, а кількома рядками зможеш описати безмежність, тоді шлях меча стелитиметься тобі під ноги… Думай над цим… і повторюй вчорашню вправу…

Ружен ще не віддихався від вправ, які Далебор загадав йому зробити на початку… Власне — прості вправи — підтягнутись на поперечній жердині, віджатись від землі… Бігти він за наказом навчителя почав ще від Гнізда Драконів, і всю дорогу до хутора нісся бігом… «Треба укріплювати руки і ноги», — говорить навчитель. Треба… Він, Ружен, не проти…

А пальці все так само судомить від лютої злоби, коли уявляє собі хлопчина лице ворога. І мовить спокійно Далебор:

— Неправильно… Йди додому… Думай…

Не додому біжить Ружен, а до Воїданова… Там на нього вже очікують зо два десятки хлопців, і всі бажають почути про нічну пригоду. Яружани сповіщають, що до управителя привезли з міста лікаря, що воєвода в страшному гніві, що на них підозр немає, але Ружену буде зле, бо воєвода присягає так цього не залишити…

— Байдуже, — говорить Ружен, — до смерти не вб’ють… І взагалі, треба… як його… завжди мати спокійне серце… Незмінне… Як дракон на родовому гербі…

До вечора вже ніхто не зве його Руженичем, а чи Руженом… Пане Ведангу… Лише так… Визнали… Радість бурхає в грудях хлопчини, але він стримує почуття з усіх сил, бо мусить мати спокійне серце.

А вдома, на вежі, знову квітне в глеку свіжа троянда. А з решти, кривавлячи руки, навмисне не обрізаючи шипів, плете Ружен вінок… Аби вранці віднести його на материну могилу… Перед тим, як іти вчитись бути хорошим… «Не гнівайся, мамо… Я люблю тебе»

— Коли ти виймаєш меча, — повчає Далебор, — то маєш знати, що робиш це для того, аби знищити супротивника… Зброя не виймається з піхов надаремно… Ворог мусить вмерти, а ти мусиш битися так, наче уже мертвий… Не згадуй про те, що в тебе є тіло… Ти — дух, а дух не вмирає… Думай над цим… Думай і позбудься ненависті… Твій дух має бути холодним, як клинок…

Дні минають, та немає поступу в Руженовому навчанні… Вже почав він думати, що вижене Далебор нетямущого учня… Одна радість — тепер щовечора біля Войниці на нього очікує ціла ватага… Ружен пропонує нову справу — ще більш небезпечну… Пробігтися аж до Сколової корчми, і там чимось нашкодити воякам Дубненської залоги.

— Шаблю вкрасти — це як? — говорить він, — тоді боягузи — по домівках, решта за мною…

Сколова корчма неподалік Дубна… Тому в ній часто пиячать і «сірі» вояки з моанського війська, і чорри з воєводських охоронців… Вкрасти в такого шаблю — це не квітів в панській теплиці нарізати…

— Піймають — повісять, — шепоче малий Ранко Грозан з Воїданова, — і вас не помилують, пане Ведангу…

— Боїшся — йди додому, — відповідає Ружен. Ватага схвально притакує… Самі б вони на таке ніколи б не наважились, та ось знайшовся керманич…. Ружен Руженич, син загиблої панни, кров її крові… А вони — родові слуги Драконів… З батьків і старших братів оцих дітей ліпив воїнів князь Воїслав, і коряться хлопці без слова його онуку, котрий говорить так, наче має владу

А ось і намічена жертва — моанський солдатик з міської залоги… Хлопчину нещодавно забрали у рекрути з якогось забутого Богом сільця у лісовій Моанії… Був він удома від пана свого битий нещадно і упосліджений, а ось тут на дикому Півдні де що й взялося — і на хазяйку корчми, Сколиху, покрикує, вимагаючи ще горілки і їжі, і ноги в брудних чоботях простяг по чистій лаві… І платити не хоче — кинув дві монети, а випив на п’ять…

— Щоб вам, псам моанським, ваша ж горілочка поперек горла стала, — бурчить корчмарка, — дешевше буде закрити корчму…

Хлопці підглядають у віконечко і вичікують. Дочекалися, доки поплентався хоробрий захисник вітчизни у напрямку Дубна… Шабля у нього в потертих піхвах, не дуже вабить око, але моанці зазвичай п’ють у компанії, і зрідка трапляється ось так — щоб один прийшов, і сам же й пішов…

Іде солдатик, хитається, виспівує пісню свого далекого краю… А за ним крадеться зграя вовченят… Намертво затиснутий ніж в руці Ружена… Знає хлопець — в разі вбивства п’янички в сірому лихо буде всій окрузі… Знає також — в разі чого не зупиниться і перед убивством…

Солдатик і так уже спізнився на вечірній позір, очікують його арешт та різки… А він усе виписує вихиляси по Дубненському шляху… І незчувся, як Владияр Ратом, ще один з воїданівців, дванадцятилітній підліток, найстарший у ватазі, на команду Ружена, врепіжив йому палицею по ногах… А коли впав — хлопці ще й по голові додали…

Страшна спокуса розриває серце Ружена… Та стримує він свою зненависть… Бо мусить мати спокійне серце… Смерть цього дурня зараз нічого не дасть, а лише біду принесе… А ось, коли зробити так, аби солдатика прикінчили свої ж….

І обрізає ножем піхви з шаблею малий Веданг… Вивертає кишені вояцького однострою, знаходить кілька мідних монет… Гаразд… Ватаг свистом завертає своїх назад, до Сколової корчми…

В корчмі вже нема нікого… Сколиха десь за хатою бурчить і лається. Ружен пробирається до середини, і кладе на лаві, де нещодавно сидів солдатик, шаблю і гроші… І швидко тікає, доки їх не примітила господиня.

— Пане Ведангу, — вже на березі Войниці запитує несміливо Ранко Грозан, — а для чого все це?

Старші регочуть… Вони вже давно зрозуміли…

— У неділю, — говорить Ружен, — підемо до Дубна… Подивимось…

У неділю в місті Дубні вояцька страта… Карають на горло вояка з залоги, котрий пропив у Сколовій корчмі свою шаблю… Карають через повішення… У натовпі глядачів — Ружен з ватагою…

— Цей буде першим, — шепоче він, дивлячись на шибеницю і ні разу не відвівши очей…

Страшні у помсті Дракони…

А наступного дня до Гнізда Драконів з Дубненського шляху повертають аж дві карети… В одній з них — пан Шрежін, в другій — воєвода Дубна зі своєю нареченою… Карету воєводи оточили охоронці в зелених одностроях… Ззаду кушпелить верхи на рудому конику управитель з Яруг…

Ружен не встиг заховатись, і потрапив якраз під зливу праведного гніву…

— Мій син є злодієм! — кричить Шрежін, — і де красти! У воєводському маєтку! Квітів йому захотілося! Та я тебе звелю вистьобати терновими різками, щоб сам став схожим на троянду!

Воєвода вже й сам не радий, що поскаржився князю… Пан Войтін все ж таки є південцем, і його нудить від грубіянства пана Шрежіна… До того ж… Судячи з личка його сина, пан князь є байстрюком Імперії… Напівкедагом… Гримаса огиди не сходить з лиця воєводи… Не дивно, що у цього так званого князя і син — злодюжка…

— Скажи мені, дитино, — вступає в розмову наречена воєводи, Арбела Мотіна, — для чого тобі оті квіти?

Воєвода зітхає… Почалося… Оця моанська корова зараз почне якусь жалісну промову… Пан Войтін одружується на великих грошах, і задля цього терпить усі примхи своєї Арбели…

— Я зробив з них вінок на могилу матері, - відповідає Ружен каліченою моанською мовою, — бо бачив її уві сні… Вона приходила до мене на вежу… Така гарна… Просила червлених руж… Казала — не принесу, попросить у пана Шрежіна…

Лице пана князя стає зеленкувато-блідим… Він одрухово хапається за груди, на яких щось брязкотить…

— Бідне дитя! — заводить очі панна Арбела, — коханий Вальде, пробач йому… Мій любий хлопчику! Я звелю управителю пускати тебе до теплиці, коли тобі буде завгодно…

— Але ж він ще й поранив мого слугу, — не витримує воєвода, — цей опришок вправляється з ножем як дорослий бандит!

— Хлопчик просто злякався, — вуркоче панна Арбела, а її пишні груди аж колишуться від розчулення у глибокому вирізі сукні, - пане Шрежін, обіцяйте мені, що не будете його карати… Коханий Вальде, адже наш управитель видужав… Нічого страшного не сталося… Ах, бідолашний сирітка!

Купаві, яка підслуховує за дверима, відлягає від серця, і вона наказує подавати обід… Ввечері пан воєвода зі своїм почтом подався до Яруг, а пан Шрежін до Дубна, як завжди не зоставшись на ніч. Тільки посварився на сина нагаєм:

— Тобі пощастило, звіреня гостровухе… Ганьба чорнопика… Потвора…

А сам блідий, наче смерть, і весь час озирається… Стрибнув до карети і помчав повіз геть… До наступного разу…

Зранку, на хуторі Воєць, Ружен бере до рук учбового меча… Уявляє, що направляє його в лице ворога… Згадує переляканий писок Шрежіна і усміхається… Чого він так злякався? Аж зелений став… А цікаво, хто ж йому вухо одрізав? Управительським посіпакам — напевно Далебор, а цей де вскочив? От підібралася зграя — що хазяїн, що слуги… Безвухі… Краще вже гостровухим бути…

— Правильно, — говорить Далебор, — цього разу — правильно…

Танцюють пальці Ружена на руків’ї… Живі пальці… Не затиснені злобою…

— Обведи мечем півколо і бий знизу, — повчає Далебор, — до ворога ти маєш стояти боком…. Стеж за руками ворога, затуляйся від нього руків’ям… Правий лікоть вперед! Одну ногу зігни в коліні, другу випростай… Це оборонний прийом, але і з нього можна нанести удар… Пам’ятай, що зброя — це нещастя… Вона призначена для того, щоб убивати… А вбивство — це повна відсутність краси і гармонії… Це — негарно… Це — зле… Але таким є шлях меча, бо забагато зла в цьому світі, і часто його доводиться поборювати ще більшим злом… Спорожни своє серце… Прибери з нього зненависть… І тоді ти навчишся перемагати…

— Навчителю, — питає хлопчина, — а сміхом можна перемогти зненависть?

— Смішне вже не може бути страшним, — погоджується Далебор, — а отже ним можна гидувати, але не ненавидіти…

Пізно вночі повертається Ружен на свою вежу… Запалює свічу… Знайомі малювання… Скрині… Квітка у глеку перед малюванням з Ружени… Свіжа червлена ружа…

— Мамо, він не страшний, він огидний, — говорить Ружен до малювання, — не бійтеся… Все буде добре… Я буду хорошим… Я ваш хороший Ружен, майбутній майстер меча…

Та мовчить малювання, а вітер доносить звідкись чи-то шерехи ночі, чи-то передзвін золотих підвісок… І міцно спить Ружен під материним портретом, не відаючи про гарячий вітер, що кружляв колись довкола його колиски… І сниться йому не мати, і не справжній меч, як-то бувало не раз, а оте ельфеня, яке він бачив колись в кареті з гербом Чорногори… Тільки чомусь однострій чорри на синьоокому хлопчині, волосся по-військовому обтяте, а кімната, де він сидить, дуже схожа чи-то на в’язничну камеру, чи-то на військовий арешт…

— Воїславе, — шепочуть спечені вуста синьоокого хлопчини, — вони мене вбивають… Воїславе…

І кидається уві сні на поміч Ружен, та змикаються стіни, і зникає видиво… Тільки голос ще чути…

— Воїславе….

Загрузка...