Вогонь для Вогнедана

Розділ четвертий Імператорський заручник

Князь Чорногорський зі своїм обозом дібрався до Моани якраз перед тезоіменитством імператора, у місяць врожаю.

Свято обіцяло бути бучним і пишним. Як завжди… Князеві карети ледве рухалися переповненими вулицями… Простолюд очікував на дармову горілку і закуску…. Окрім того обіцяли роздавати безкоштовно пряники, кухлі і хустини…

Вогнедан спершу цікаво виглядав з віконечка, тоді зморщив носика і відсунувся вглиб карети… Запахи переслідували його ще з міської брами, біля якої вивищувалася величезна шибениця з напіврозкладеними трупами на ній… На вулицях пахло не набагато краще….

— Я оце думав, — зітхнув він, — чому моанська знать зве своїх підданців смердами… Лише тепер зрозумів…

Сиділи вони з Даною цього разу в кареті діда Іскри. Князь Чорногори позирнув на своїх онуків, і мовив становчо, ховаючи усміх під довгими висячими вусами:

— Велика Моанія, Вогнику, принесла нам, дикунам, культуру… Але на вулицях Ігворри ще не дозволено ходити до вітру… Темний ми люд, чорногорці, непросвічений…

Двійнята захихотіли… Дідо ніколи не дозволяв собі шкилювати над моанцями, чия кров текла в його жилах… Але, певне, доньчина поведінка дістала старого князя до живого.

— А де ми будемо жити? — спитав Вогнедан у діда.

- Є тут у мене будинок, — відповів князь Чорногори, — частина спадщини моєї матері… Його так і звуть — «Будинок принцеси». Будував його ішторнійський зодчий Рабатто, в часи чергового перемир’я… Я послав вперед гінця, і там уже мусили прибрати… Вам там сподобається… Щоправда, саду тут нема, якось не заведено в Моані мати по містах садки… Зате біля імператорського палацу — парк… Велетенський… Його спланував сам великий Бареллі… Белатець. На нього ще говорять — володар садів….

— А палац гарний? — втрутилася Дана

— Неймовірно, — щиро відповів Іскра, — це зразок мистецтва… Творіння великого зодчого Латені…

— Латені…., - протягнув Вогнедан, — теж белатець?

— Теж…, - мовив князь, — а ще я вам покажу Іноземну дільницю. Це місто в місті… Сплановане воно шоррогцем Геллі, котрий будував свого часу містечко, де мешкають правителі Шорроги… Там кожний будинок — витвір мистецтва… А ось, праворуч… Вигляньте з вікна… Це церква святого Іркана Моанського, покровителя Імперії… У нас, в Боговладі, теж є подібна, але набагато менша… І ту, і другу зводили майстри з Лугерби… Красиво?

— Авжеж, — мовив Вогнедан, — дідусю, а в «Будинку принцеси» якісь книги є?

- Є, - сказав Іскра, — але тільки моанських письменників. Не знаю, чи вам сподобається.

— Читати треба все, — серйозно озвався хлопець, — аби мати змогу порівнювати… А про що ті книги?

— В основному — пригоди, — засміявся старий князь, — це ж мої книжки… Їх куплено для мене, коли мене привозили в Моану. Правда і було це всього двічі… Вдруге я приїздив вже дорослим, і тоді вже щось серйозне купував… От є такий Габаор Ельтін, астеонець з роду, як він пише про море… Я і на нашому Побережжі не бував, діточки, і жодного разу моря не бачив, а от коли почитав цього Габаора… Тоді є ще один митець, ну то вже наш… моахетанець. Льос Косава… Пише він — ну диво просто, але наче справжній поганин… Про привиди, нечисть всяку… Я, коли малим ті книжки читав — так заснути не міг, снилися страхіття… А тоді захопився, ну то вам ще рано, містиком одним… Ріш Клярін, здається він був срегійцем… Писав про північну звичаєвість у вченні Святого Мейді…

— Дідусю, — сказав Вогнедан задумливо, — оце я вас уважно слухаю… Імператорський палац побудував белатець… Парк для нього спланував теж белатець… Найкрасивішу частину міста побудовано шоррогцем… Житимемо ми в будинку, котрий звів ішторнієць… Церкви у місті — витвори майстрів з Лугерби… А моанські письменники — один астеонець, другий наш, південець, третій срегієць… Діду Іскро, а що тоді створили самі моанці? Аби нести свою культуру ну… темним чорногорцям?

— Цитадель, — мовив старий Пард, подумавши, — імператорську тюрму для особливо небезпечних…

І затнувся, зрозумівши, що сказав…

— Про це не говорять вголос, дідусю, — лагідно озвався Вогнедан, — ми знаємо…

В «Будинку принцеси» дійсно все були готове до прийому шляхетних пожильців. Спішно найнята управителем челядь гнулася дугою, адже князь Іргат Пард був одним з найближчих родичів імператорського дому. Двійнятам відвели дві кімнати поруч, але вони все одно перебралися в одну. Вогнедан сам розібрав свої речі, урочисто поставив на підвіконня модель астеонського дракара, що мандрувала з ним з Лелечого Гнізда до Ігворри, а тоді — до Боговлади. Сюди він її теж взяв, як улюблену іграшку.

— Дано, — мовив мрійливо, — ти б хотіла побачити море?

Дана не тільки б хотіла його побачити, вона хотіла б і поплавати по морю на диво-кораблику… На стіні їхньої спочивальні якраз і висіло малювання, що зображувало море… Тепле море… Не північне… По тому морю навіть не плив, летів під усіма вітрилами красень-корабель.

Напис під малюванням сповіщав, що митця звали Радан Радко… Великий моанський художник…

— Цей, напевне, наш хлопець був, — мовив Вогнедан, не по-дитячому усміхнувшись, — навіть прізвище не ушляхетнив на Радкін…

Дана хихикнула… Малювання їй сподобалося… І вона вже придумала, як відновити справедливість. Залізла на стілець і акуратно зняла дощечку з написом. Натиснула… Напис розломився навпіл, і прізвище пана Радка зосталося на верхній половині дощечки. Дівчинка урочисто причепила дощечку з прізвищем назад…

— Так буде краще, — сказала, — а то — моанський…

— А мама, — зітхнувши, мовив Вогнедан, — знову сваритиметься… Стривай-но… Дивись, що я вмію…

Він зсадив сестру зі стільця і заліз на нього сам. Провів рукою по зламаній дощечці.

— Ой, — мовила Дана захоплено, — дощечка… Зникла! Коли ти навчився?

— Це почалося, — зашепотів Вогнедан, — коли я прихопив з Ігворри сувій… Про шлях воїна… Мені дуже хотілося його взяти… Мама не дозволила… Я сидів, і гладив ту книжку рукою… Тут мама… Думаю — зараз забере… А вона не побачила… Я читав про таке…

— Я теж, — ображено надула губки Дана, — це називається маною. Дорослий дивний може затулитись нею від ворога. Люди бачитимуть зовсім інше лице… Не таке, як у нього… Або можна замаскувати якусь річ… Але ти поганий… Навчився якось, сам книгу ту читав, а мені не показував…

— Воно само по собі вийшло, — виправдовується Вогнедан, — а книгу не давав, бо боявся, що віднімуть. Та й для чого тобі «Шлях воїна»?

— Бо я теж воїн! — заявила Дана, — не гірший за тебе! Віддай сувоя!

Зрештою, дійшли до згоди… Читати Дана мала лише в присутньости брата і так, аби дорослі не бачили. На тому і помирилися.

«Будинок принцеси» виходив вікнами на центральну площу стольного міста. Площа звалася — Геррінд, «Найпрекрасніша»… Це було єдине місце в місті, окрім Імператорського парку, та Іноземної Дільниці, замощене бруківкою. Навпроти «Будинку принцеси» вивищувався «Палац Правосуддя», поруч височіла така ж триповерхова будівля Духовного Суду… Посередині площі пишався ешафот. Тут, в разі необхідності, страчували шляхту. З простолюду вистачало шибениць і ганебного стовпа при в’їзді… Жити в будинках, що оточували площу, вважалося честю, бо тут селилася найвища знать… Або імператор поселяв тут своїх коханок, подалі від ревнивого ока імператриць.

Зараз Його Могутність був одружений вшосте… Решта дружин зійшла з цього світу — одна від таємничої хвороби, яка дуже нагадувала отруєння, дві померли на цьому ж ешафоті, ще двох володар відправив до далеких монастирів за бездітність. Нині у імператора, опісля того, як він стратив за непокору трьох законних синів, і наказав отруїти за те саме двох байстрят, зосталося двоє дітей: старший, Генд, незаконний син від моахетанської шляхтянки пані Яблуновської, котру Його Могутність запримітив в свій останній приїзд до Боговлади, й забрав до Моани трохи не силою, і законний принц-спадкоємець, син останньої, шостої дружини, семирічний хлопчик Іркан, одноліток двійнят.

Дім, який імператор подарував пані Яблуновській, був поряд з «Будинком принцеси». Самої імператорської коханки вже давно не було в живих, і будинок нині належав її сину. Генд Яблуновський, якому вінценосний батько визначив шлях військового, навчався нині в Моанській Вищій військовій школі. Про всі ці подробиці з життя імператорського двору двійнята дізналися частково від діда, а те, чого дід їм не розповідав, підслухали з розмов дорослих.

За два дні мусило розпочатися свято. Князь Пард купив новий виїзд — чудових коней під дві карети, свою і доньки, а слуги й кравці спішно підганяли привезений з Боговлади одяг під столичний крій. Замовлено було пудровані перуки, розпаковано дорогоцінності… Словом, довкола кружляла метушня, яку недолюблювали двійнята.

З їхнім одягом вийшла заминка. Князь Чорногорський, передбачаючи їхню нехіть до моанської одежі, ще в Боговладі замовив для двійнят багате вбрання шляхтичів — південців… Для хлопчика і для дівчинки… Тепер він мусив витримати цілу війну з донькою, котра була вражена батьковим вчинком.

— Тату, — вимовляла Конвалія потиху, аби не чули слуги, — для чого ви їм потакаєте? Уявіть собі їх на балу…

— Вже уявив, — зітхнув Пард, — дуже гарне справлять враження. У тебе вродливі діти, донечко… А в моанському вбранні вони будуть наче пави в воронячому пір’ї…

— То може і ви вдягнете кунтуша? — спитала донька насмішкувато.

- І вдягну! — на повний голос гримнув князь Іскра, вже не стримуючись, — я ж дикий чорногорець! Що з мене взяти… Дикий і темний… Мій брат у перших нещодавно стратив придворного блазня, тож нехай ті панки сміються з мене!

Конвалія вхопилася за серце, але дарма. Вона знала батька… Якщо він щось вирішив — добре, чи зле, однаково, з місця його не можна було здвинути і парою данадільських волів.

Тож і вибралася на свято родина Пардів доволі різноманітно вбрана. Старий князь — у білому, гаптованому золотом кунтуші, під ним, як-то й належить, гаптована сорочка-чорногорка… Широкий, теж розцяцькований черес, білі штани, і білі ж м’які чобітки замість бальних туфель. Так само був вбраний і Вогнедан, тільки кунтушика мав синього з білим в кольорах герба Чорногори. Дана пишалася блакитною сукенкою з білим візерунком по рукавах та подолу. А пані намісниця ледве вмістила в кареті велетенську спідницю на обручах. Сукня її, пошита за останньою модою була білою — єдина ознака невизнаної ніким жалоби. В пишному русявому волоссі — гілка конвалій, мистецьки зроблених з перлів… На грудях перлове ж намисто… На серці у Конвалії було гірко — вона не думала, що батько так рішуче стане на бік її бунтівного сина.

І ось Парди виходять зі своїх повозів на велетенському майдані перед палацом і вливаються в потік гостей… Знать з’їхалася з усієї Імперії… Вогнедан тільки й встигає роздивлятися довкола… Дід пояснює потиху:

— Отой високий світловолосий вельможа в білому камзолі — пан князь Ріфін Астеонський… Мій брат у других, до речі… Його мати була сестрою у перших моєї матері, і дочкою принца Зоота, брата імператора Іркана П‘ятого… Того самого, якого вінценосний брат звелів зварити живцем у казані… Часи тоді були куди грубіші… Його Могутність Корог Перший багато що змінив у списку покарань… Його старшого сина, винного в тому самому, що й принц Зоот, не зварили живцем, а тільки четвертували…

— А яка їхня провина? — стиха шепоче Вогнедан.

— Державна зрада, — коротко пояснює дід, і оповідає далі:

— Онде воєвода Моозу, пан Зельм Яворін… За новими титулами, котрі ввів Його Могутність, він є графом… Але ще не всі звикли до нового титулування… Онде воєвода Дубна пан Вальд Войтін з нареченою…Його карета обігнала нас тиждень тому… Швидко їздить, чортів дженджик…..Он князь Гросатін, Дагон з сином Егоном… А оцей, в камзолі, розшитому перлами — барон Срегійський, Рон Лярін… Його ще звуть «золотим бароном»… На його землях — всі золоті копальні Імперії… Щоправда, Його Могутність наклав на них…кгм…важку ведмежу лапу, але пан Лярін не бідує… Граф Страгійський, пан Гор Марон… А он — князь Зелемінський, Фотін Гранін… Я з ним не вітаюся, як і він зі мною…

— Бо мама не схотіла вийти за нього заміж? — шепоче потиху Дана.

— Ой, занадто гострі у вас вушка, — зітхає дід Іскра, — ну, так… Тільки тихше… Мама поруч…

Дрібнішу шляхту князь Іргат вже не пам’ятає по іменам… І, звісно, не може пізнати у вирядженому на останні, витиснені з кріпаків гроші, пана Кеяна Шрежіна, князя Ведангського, котрий цілий рік готувався до цієї поїздки. Втім, це й на краще… Якби князь Чорногорський пізнав пана Шрежіна — не минути б прямо на святі поєдинку, або й чогось гіршого…

Вогнедана більше цікавлять діти, ніж доросла знать… Діти ж, надуті, й затягнені у парадний одяг, стоять, наче ляльки, боячись поворухнутись… Ось дівчинка, неймовірно негарна, товста, кирпата, затягнена в корсетик… Одразу видно, що вона ледве дихає… Дідо, подивившись на її батьків, вирік, що це, здається, юна баронеса Гровтіна, донька Неззького воєводи. Ось гінкий білявий хлопець, тонкогубий, сіроокий… Княжич Коронат, син князя Астеонського… Біля нього крутиться отой Егон, син Дагона — чорнявий вузькоокий вилицюватий опецьок… А ось, окремо від інших, стоїть високий гінкий хлопчина… Лице з витонченими рисами південця наче повите зажурою.

— Напівкровний принц, — шепоче дідо, — незаконний син імператора… Бачиш, на ньому зелений однострій? Це однострій джури чоррів… Він — курсант Вищої Військової… Це йому зараз… років дванадцять, а вигляд він має старшого… Не дивно… Його матір отруїли родичі останньої імператриці… Я знав її… Пані Сонцеслава Яблуновська, в законі Орта… Перша красуня на всю Боговладу… Дісталась… Яструбу… Ех!

Далі ловити ґав вже ніколи, бо сурма сповіщає про вихід вінценосної родини… Біля трону ланцюгом стоять вояки в зеленому — чорри Моанського Особливого Полку… Гвардія…. Найвірніші… Імператор… Вогнедан аж навшпиньки стає, намагаючись роздивитись… Старий… Старший за діда Іскру… А може має такий вигляд… Лице пласке, очі чорні, хижі… Ніс гачком, наче в справжнього яструба…. Оце так, а у них в Чорногорі думають, що всі моанці біляві та світлоокі…А вони ріжні, як ото Коронат зі своїм приятелем Егоном… Імператриця дуже молода і дуже залякана… Як мишенятко… Не дивно, якщо згадати, що дві її попередниці померли на ешафоті… Спадкоємець трону… Юний принц Іркан… Тендітне хлоп’я, що аж наче вгинається під вагою одежі… На Його Могутньости розшитий золотом сірий однострій Воєводи Імперії… Сукня імператриці з синього тяжкого оксамиту наче затуляє її саму… Ззаду Конвалія тихо зітхає… Певне, вважає, що таке вбрання більше личило б їй…

Привітання, лестощі, списки гойних дарів…. Вогнедан почав нудьгувати… Дана теж позіхала майже відкрито… Вона показала рожевого язичка маленькій баронесі Гровтіній, і та у відповідь висунула свого…

Ось, нарешті, і черга родини Пардів… Князь Чорногорський попереду, Конвалія тримає дітей за руки… Пан Іскра виголошує вітання голосом чи й не сильнішим за трембіту… Конвалія ясно чує, як хтось говорить ззаду насмішкувато:

— Ах, цей старий дикун… Я пам’ятаю, позаминулого року…

Жінка трохи не плаче. Батько дійсно є посміховиськом… Як вона могла не бачити цього раніше… А Його Могутність нічого, не гнівається… Навпаки, говорить з родичем милостиво, а коли Конвалія робить реверанс — киває їй головою. Імператриця дивиться на двійнят з злісною заздрістю… Її син тяжко хворий, лікарі говорять, що він довго не проживе, а тут двоє діточок, здорових, красивих… Ох, ці мені чорногорці…

Вітання закінчилися, починається бал… Його Могутність відкриває його в парі з імператрицею ішторнійським повільним танком… Дітей на цей час відводять до галереї і пригощають солодощами.

Двійнята стоять собі скромненько під стіночкою. Вони вже встигли поділити на двох взятий з таці марципан. І спостерігають, як княжич Астеонський дражнить маленьку баронесу з Неззу… Дівчинка вже сопе і трохи не плаче… А тут ще підскочив отой, другий, як його… Егон і стрибнув просто на довгий шлейф малої товстунки… Вогнедан зітхнув. З одного боку йому кортіло втрутитись і подивитись, чи вистоїть проти нього в бійці астеонський княжич. А з другого боку — занадто вже погане з виду моанське дівчисько, аби за нього заступатися.

— Повна відсутність краси і гармонії, - шепоче йому на вухо про те саме Дана і чмихає.

Та ось Коронату з приятелем набридло знущатися над панною Гровтіною, і вони звернули увагу на двійнят.

— Гей, ти, — починає Коронат, — ти звідки такий гостровухий? Дивись-но, Егоне, на це опудало! Як ти думаєш, звідки воно прибуло сюди? Я вже здогадався… З гірського лігва… Чорногорське вовченя… Чого мовчиш? Ти розмовляти вмієш, чи тільки дзявкати, як оті ваші гірські пси?

— В горах, — холоднокровно відмовляє Вогнедан, — водяться парди, а не вовки… А щодо пса — подивись на себе…

— Воно ще й знає людську мову! — мовить Коронат єхидно, — теж мені… пард… Аби Імперії не потрібні були сторожові собаки на ішторнійському кордоні, ти б охороняв мою садибу, як колись один з ваших — садибу воєводи Ріміна…

Наче камінь ліг на груди малого чорногорця… Він згадав… Згадав вагу ланцюга… І нашийник… І біль в понівеченій правиці… І біль у серці… «Коханий Край, я не вберіг тебе…»

І дарма сестричка вигукує застережливо його ім’я… Рухом, якого його ніхто не навчав, жбурляє Вогнедан напасника… просто на людину в сірому однострої з золотим шитвом…

У Імператора в одній руці тістечко, а в другій — ціпок… Від того, що княжич Астеонський врізався в можновладця, тістечко летить на підлогу, а ціпок Імператор, котрий свого часу був непоганим вояком і приймав участь в шоррогській війні, коли острів’яни висадилися в Астеоні, одрухово опускає на голову панича Короната.

Якось одразу на галереї збирається багато людей… Охоронці в зеленому… Князь Іскра… Смертельно бліда Конвалія… Князь Ріфін з князем Дагоном, перелякані не менше за родину Пардів… Барон та баронеса Гровтіни…

Однак, Його Могутність начебто не гнівається… Він роздивляється астеонського княжича, котрий сидить на підлозі, тримаючись за розбитого лоба, тоді переводить погляд на Вогнедана. І наштовхується, наче на стіну, на холодну недитячу лють в очах хлопчини.

— Дивись-но, — говорить зрештою імператор, — який вояка… За що це ти його?

— За те, що він назвав Парда псом, — спокійно відповідає чорногорський княжич, дивлячись в лице Його Могутньости з тією ж спокійною зненавистю. І усміхається… Усміхом дорослого, таким несамовитим на обличчі дитини.

Імператор теж усміхається. Він любить силу… І любить ламати силу… Це таки дійсно — Пард… Маленький невпокорений дух… Його дід наказав би катувати хлопчика на очах його рідних, а тоді розіп’яти ще живим на стіні Цитаделі. Але він, імператор Корог, недарма зветься Реформатором… Він не убиватиме дитя, що вміє ненавидіти по-дорослому. Він перетворить цю ненависть на любов. Перетопить, наче в тиглі… Імперії потрібні не тільки вовки та пси… Парди теж служитимуть незгірше…

— Гаразд, — всміхається знову Його Могутність, — ти виявився сильнішим, маленький Пард, а отже — твоє зверху. Сила — вінець усього… Слабкі не мають права на життя… Ти з роду воїнів — так будь воїном! Я зачисляю тебе до Моанської військової школи… Ти письменний?

— Так… — вимовляє Вогнедан, ще не зрозумівши, що з ним хочуть зробити.

— Одразу на другий курс, — мовить Імператор задоволено, — сьогодні ж тебе доставлять до школи. Нема чого розтягувати прощання, вірно, родичу Іргате?

Князь Чорногорський не має сили відповідати. На його руку зіперлась Конвалія, яка, здається, ось-ось зомліє.

— Пошліть, — продовжує Його Могутність, — за найнеобхіднішим… І очікуйте в парку… Княжича відпровадить до школи офіцер… І до речі, - в голосі можновладця бринить виразне задоволення, — якщо княжич не довчиться, Пардам доведеться покинути Південний Данаділ… Так що добре вчися, хлопчику — твоє офіцерське звання є ціною твого майбутнього данадільського намісництва.

Вони сидять на лаві, зробленій по начеркам великого белатця Бареллі… Князь Іргат обіймає Вогнедана… З другого боку до нього приникла сестричка. Конвалія поряд з ними — наче чужа. Біла в білому.

Данадільська намісниця, наче наважившись на щось, знімає з шиї медальйон з чорного срібла. Зверху він покарбований плетеним візерунком… І важко знайти на ньому потайну защібку.

— Візьми, сину, — шепоче, — це оберіг… Вдягни на шию…

Вогнедан погордливим рухом відштовхує медальйона, але тут втручається Дана, хитрунка Дана, котра бачила, як ронила сльози Конвалія над чиїмось малюванням у медальйоні… І навіть встигла роздивитись, підкравшись стиха, лице юнака з очима Драконів.

— Бери, братику, — шепоче Дана, схлипуючи, — бери… Чорний Воїн збереже тебе…

Хлопець вдягає на шию ланцюжка з медальйоном. Його лице заціпеніло в одному бажанні стримати навіть не сльози — крик… Немає на Півдні страшнішої лайки за слово «чорра»… Тепер і його, Вогнедана, вдягнуть в зелене… А потім… Потім…

Ось і челядинець повернувся з речами… Шкіряна сумка…. Штани, сорочки, туфлі… мішечок з флейтою. По мішечку Вогнедан одразу ж проводить рукою, і його затуляє мерехтіння мани, майже не видне людському оку. А ще — модель корабля-дракара, котрий пливе у невідомі краї.

Офіцер-супроводжуючий кораблик звелів віддати.

— Там вам це буде непотрібне, княжичу, — мовив насмішкувато, — у молодих джур немає часу на іграшки.

Вогнедан, зітхнувши, віддає кораблика сестричці. Обіймає її міцно і шепоче на вухо:

— Говори зі мною… Подумки… Щодня говори…

— Обіцяю! — відповідає Дана не вголос і знову заливається слізьми.

До діда Іскри всім тілом притиснувся Вогнедан, і відчуває, як тремтить рука старого Парда на його волоссі.

— Я зроблю все, що зможу, аби витягнути тебе звідти, — шепоче князь Чорногорський, — ти тільки тримайся, онучку…

Мамі Конвалії відважує Вогнедан двірський уклін, навіть не давши доторкнутись до себе.

— Сталося те, чого ви домагалися, — мовить сухо, — через дванадцять років до вас повернеться вірнопідданий Великої Моанії… Не доведеться навіть витрачатись на виховання.

— Вогнедане, — шепоче Конвалія, — Вогнику мій…

— Мене ж звати Зельмом, — як отруту випльовує син, — чи ви забули?

Він рішуче повертається до рідних спиною і кидає офіцеру-чоррі, наче наказ:

— Ходімо!

— Гарним будеш воїном! — всміхається чорра, — іч, хоч би сльозу зронив…

— Не діждете! — кидає Вогнедан і йде… Йде, не обертаючись…

Діда Іскру він того дня бачив востаннє… Без нього виросла Дана… А мама… Мама…

«Я не жорстокий, мамо… Але ви ламали мені душу а тоді жбурнули на жорна, наче жменю зерна… Гіркий хліб вийде з цього борошна, мамо…»

***

Школа чоррів — за містом… Поруч — селище Режіне. Селяни з Режіна приписані до школи і постачають для неї харчі.

Вогнедан виходить з повозу на мощений камінням двір. В кареті він їхав разом з офіцером, котрий пообіцяв йому гарне вояцьке майбутнє. І той же офіцер відвів його до присадкуватої кам’яної будівлі.

— Вас зачислено на другий курс, — сказав він, — отже будете поки що з першим десятком другого відділення. Там якраз є вільне місце… Минулої весни зеленуха — першокурсник гигнув… Навчання не до смаку прийшлось… От його ліжко і займете… джура Пард. Втямив?

— Я не помру, — всміхнувся Вогнедан, — не сподівайтесь…

— Мороки з тобою буде, — хмикнув чорра, — нічого… Не таких обламували…

«Тебе теж зламали, — міркує Вогнедан, — чи ти син батьків-зрадників? Таких, як моя мама… Байдуже… Я не здамся… Навіть через дванадцять років»

А пам’ять послужливо згадує слова вуйни Півонії… Про хорошого хлопчика Кречета Птаху, котрий повернувся через дванадцять літ вірнопідданим слугою Великої Моанії… Котрий, напевне, убив його батька Воїна… Котрий зненавидів рідного брата і знущався над матір’ю… Дванадцять літ… Це ж так довго… Скільки ж це йому, Вогнедану, буде тоді… Майже двадцять років… Дванадцять літ в’язниці… За вбивство засуджують на менший строк…

«Мамо… Для чого ти привезла мене до Моани, мамо…»

Спочивальня першого десятку на першому поверсі двоповерхового довгого будинку.

— Розташовуйся, — повчає офіцер, — ось твоє ліжко… Ось скриня для речей… За кілька днів тобі припасують однострій. Щасливого навчання, джуро…

— Щоб тобі горіти вогнем, — шипить Вогнедан йому в спину. Тоді кидає сумку на ліжко і починає роздивлятися по спочивальні… Десять ліжок… Акуратно застелені… Ні, на одному, біля вікна лежить хлопчина… Колись він, певне, був кругловидим і досить гарненьким, а зараз на вихудлому личку лише очі залишилися. Карі такі очі… Круглі… І видимо здивовані.

— Вітаю, — говорить Вогнедан першим. Так бо велить чемність.

— Речі на ліжко класти не можна, — відповідає моанською мовою хлопець, — за це карають… Сидіти на ліжку теж…

— А сам чого розлігся? — питає з ліжка Вогнедан, якому аж ноги підігнулися від перенесеної напруги.

— Я хворий і маю дозвіл… — відповідає хлопець.

— Я — Вогнедан Пард, — рекомендується княжич, — з Чорногори…

— О, — нарешті зацікавився хлопчина, — ті самі Парди? Це не ваша мати — пані Конвалія, намісниця Данаділу?

— Моя, — зітхає Вогнедан, — а ти як звешся?

— Люс Радко, — говорить хлопчина, — я з Данаділу… Родом взагалі-то з Квітану, але там у нас нікого не залишилось…

— А по-людськи ти говорити вмієш, квітанцю? — питає Вогнедан, якому набридло говорити з хлопцем ріжними мовами.

— Говіркою тут розмовляти не можна, — моанською ж таки відповідає Люс, — за це карають.

— А друге ім’я у тебе є?

— За це теж карають… Тут всі звуться мейдистськими іменами.

— А що таке — зеленуха? — питає Вогнедан знов говіркою.

— Я — зеленуха, — мовить Радко, — ви, мабуть, теж… Не схоже, аби ви опинилися тут по власній волі… Або по волі батьків…

— Примусовий набір, — зрозумів Вогнедан, — у вас тут всі — зеленухи?

— З вами буде знову п’ятеро, — мовить Люс стиха, — Чес Луговий, хлопець з Радина, помер навесні…

— Захворів?

— Затужив, — коротко відповідає Люс, — повісився…

Вогнедан мовчить… Тоді питає знову:

— А решта п’ятеро?

— Зелепуцьки, — відповідає Радко, — у них батьки — дженджики… Їх на вакації відпускають аж на два місяці. Оце тільки-но усі поз’їжджалися. А ми тут — на дванадцять літ… Без відпусток і побачень.

— Пане Радко, — не витримує Вогнедан, — та говори ти, врешті, по-нашому… Не набридло ще оце квакання?

— Ви занадто необережні, княжичу, — сухо мовить Люс, — я ось доповім черговому старшині про те, що ви розмовляли говіркою — і одразу отримаєте пайку різок. Тут це запросто…

— Розповіси? — питає Вогнедан, — та невже…

— Звичайно, — здвигнув плечима Радко, — і тоді позбавлюся одного покарання. А їх у мене — три…

Вогнедан пильно дивиться на хлопчину, тоді здвигає плечима теж… Зрештою — сам дурень винен… Зрадів… Чому зрадів?… Приятеля знайшов… Які тут можуть бути приятелі… Тут, як у вовчій тічці — кожний сам за себе.

В коридорі галас… Голос дорослого:

— З молитви по кімнатах — розійтись!

До спочивальні вривається зграйка хлопців, видно, змучених довгим стоянням… При вигляді Вогнедана юні джури очманіло зупиняються. І не дивно — адже на хлопцеві і досі бальний стрій. Кунтуш, чорногорка… А ще — чорногорська зачіска… Коса…

Вогнедан, у свою чергу, теж роздивляється хлопчаків. Вони трохи старші за нього — другий же курс… Оці ось двоє — одразу видно, що з ельберійської знаті. Шляхетні обличчя дивних… І схожі одне на одного… Може двійнята… Страшно про це думати, але вдвох з братом тут було б легше… Хоча, хто б захотів такої долі своєму брату…

Схожі ті двоє — але й ріжні. У одного очі карі, у другого — зелені… Другий на зріст менший, і якось більше схожий на дивного… За ними — ще один хлопчина. Русявий, як мама Конвалія, але чорноокий, чорнобровий… А ось іще двоє — один з виду південець з простих, високий здоровань, а другий… ну з другим все зрозуміло… Темношкірий, лице яке-то сплюснуте… Байстрюк Імперії… Сюди потрапив, напевне, бо народився на Півдні… Оцей ось — точно зелепуцьок… Певне, батьки, аби сюди влаштувати, ще й гроші заплатили.

Біля цих двох — ще один… Невеличкий, личко гостре, як у лисички… І весь час усміхається… Хиже якесь обличчя, неприємне… Поруч — вайлуватий товстун… Наче спить стоячи. Навіть здивуватися забув… А ось і останній… Певне — напівмоанець, як і чорноокий хлопчина, бо шкіра занадто світла для південця, а волосся, навпаки, темне.

— Джури, у нас новачок! — нарешті здобувся на слово високий хлопчина, — тебе звідки привезли, селюче?

— Мене взяли на імператорському балі, - холоднокровно відповідає Вогнедан, — і прошу звертатись до мене як належить… Тикати будете своїм кріпакам, коли дослужитесь до відставки.

— Але ж тільки гляньте на нього! — вигукує високий, — ти що, отак був на балі? В оцьому одязі? У вишиваночці? Ти де до цього жив? В барлозі з ведмедями?

Вогнедан ледь помітно зітхає… Підвело його сьогодні тваринознавство… Якби він не зчепився з тим клятим астеонцем за пса… Але що ж… Що сталося — те сталося.

— Та вже ж не в болоті з жабами, — відтинає він, розпізнавши по каліченій шиплячій моанській вимові зелемінця, — скільки змія не квакає, а все одно шипить…

— Ти щось сказав? — це вже вступив в розмову чорнопикий.

— Авжеж, — мило всміхнувся чорногорець, — сказав лишень, що з синів трясовини ніколи не вийде моанців, хоч би вони і всі перевелися на устілки вояцьких чобіт.

Малий Пард трохи не сам напрошується на бійку… Біль і лють вимагають виходу. Він уже й кунтуша потиху розстебнув, і коли чорнопикий хапає його за рукав, вислизає з одежі, наче змій. За спиною — бильце вояцького ліжка… Радко на ліжку поруч… Ну, цей, принаймні, не кинеться. Хворий же…

Хлопці оточили його вчотирьох… Вогнедан ще раз впевнюється, що правильно оцінив розклад сил… Брати — дивні відійшли до своїх ліжок, чорноокий напівкровка — теж. Зостався в стороні товстун, напевне — через лінощі. Четверо — то не так і багато… Він сподівався на гірше опісля розмови з Радком. Вирішив, що зеленухи почнуть його лупцювати трохи не першими, аби вислужитися, чи позбутися покарання. І добре, що товстун виявився ледацюгою.

Бійка для Вогнедана не новина. У своїх військових іграх він і сам молотив супротивника по-справжньому, і йому добре діставалося. Хлопець починає з чорнопикого, бо той є найближче… Ліктем в лице, тоді високому ногою у живіт… Тоді малого, усміхненого — під коліна… Дивись, вже не усміхається. Четвертий трохи відскочив — ногою з розвороту…На пропущені удари малий Пард вже не зважає — заросте, наче на собаці.

Черговий, дорослий чорра з відзнаками старшини, з’явився з запізненням. Хтозна, що він очікував побачити. Але явно не те, як хлопчина — дивний крутиться мов дзиґа між чотирма, ні вже трьома супротивниками. Темноволосий напівмоанець вибув з бійки з роз’юшеним носом і тепер марно намагається зупинити кров.

— Хто почав оце? — питає чорра.

Всі мовчать. Вогнедан теж. Хіба старшина такий дурний, аби подумати, що то він напав на чотирьох хлопців?

Та певне, що так… Бо черговий, обдивившись їх усіх говорить:

— Оскільки усі до карцеру не помістяться — туди піде новачок. Решті — по п’ять різок у день покарань.

— Ми тебе, як вийдеш…, - шепоче високий.

— Я вийду, — обіцяє Вогнедан, — і всіх вас по одному… Запросто.

Карцером є темний льох у цьому ж будинку. Віконечко під самою стелею. Настил з дошок біля стіни… І темрява. Хоча темрява дивному не завада. Такий сьогодні був довгий день… Ще зранку він був вільним, мав поруч діда, сестричку… Маму. Хай як не було йому боляче, але він все ж таки сподівався на те, що мама припинить оті знущання над ним та Даною. Або, принаймні, дідо забере їх до Ігворри, а там уже й до Лелечого Гнізда недалеко.

Дванадцять літ… Перший день з дванадцяти літ…

Міряє кроками Вогнедан крихітну цюпу. Аби не розридатись вголос, починає уявляти, що він — дорослий повстанець… Що його схопили десь у Квітані. Що завтра страта. Що не можна, аби ворог бачив його біль.

— Трисвітле Сонце, — бурмоче Вогнедан колись прочитані рядки, — ти завтра зійдеш над моєю смертю… Спий сльози, як росу спиваєш вранці.. Дай сили всміхнутись ворогам в обличчя…

Подерта в бійці вишиванка — єдине, що зв’язує його нині з далеким домом. Завтра її, напевне, відберуть. Волосся теж обстрижуть. Тут уже не пройде вихватка зі спробою самогубства. Повісився ж той, бідолашний Лановий чи Луговий… Ніхто й не заплакав.

— Не діждете, — шепоче хлопчина, — не повішусь. Витриваю…

Чомусь згадався стрий Ольг… Таємничий стрий Ольг… Він, Вогнедан, відчував причаєну силу цього непримітного торговця винами. Якось, коли він був ще зовсім малим і почав вередувати, стрий взяв його на руки… А він тоді почав вимагати, аби стрий заспівав йому колискову…

— Чорна рілля ізорана, — наспівує нині Вогнедан колись почуту пісню, — чорна рілля ізорана, та й кулями засіяна…

Не знав стрий колискових… А може забув їх усі, окрім цієї страшної пісні…

— Білим тілом зволочена… — виводить стиха чистий голос хлопця, — білим тілом зволочена, та й кровію сполощена… Вітер віє по долині, лежить воїн на купині…

Отак і його тато лежав десь у Квітані… Серед мертвих повстанців… Ой, ні… Що там говорила вуйна Півонія… Підірвав себе… Разом з криївкою… Чорний Воїн…

— Ані тата, ані мами… Ані кради, ані ями…

Його батько сам спорядив собі поховальне вогнище, гідне князя прадавніх часів… Палаюча хата стала його крадою… Аби тато знав, де зараз його син…

Місячне світло падає крізь віконечко. В цьому світлі Вогнедан відкриває медальйон і вдивляється до болю в очах в юне лице Дракона. Тоді переводить погляд на усміхнене дівча в блакитній, гаптованій золотом сукні…

Це не може бути мама… Мама ніколи так не усміхалася… Мама ніколи не носила блакитних суконь, гаптованих в сонячний коловрат…

Хлопець закриває медальйон і проводить по ньому рукою… Ледь помітно мерехтить мана. Тепер це образок святого Зельма. Авжеж, воріженьки побачать саме це… Як там його флейта? Божевіллям було брати її з собою, але хіба те, що трапилось з ним, не є божевіллям?

— Спати! — наказує сам собі Вогнедан і лягає на голі дошки, тримаючи в пам’яті горде лице чорноокого воїна з роду Ведангів.

«Присніться мені, татку… Будь ласка…»

***

Перший десяток другого відділення відпочиває опісля занять…

Власне, заняття ще не почалися… Ще не з’їхалися старші зелепуцьки з вакацій. У них вони довші, ніж у малечі. Але вояк не мусить лінуватися. Тому муштра продовжується і влітку, а у зеленух так і ніколи не закінчується.

Вогнедан вже знає по іменам своїх колег. Ні, він з ними не знайомився. Тоді, другого дня, його просто з карцеру повели до перукаря, і той обстриг хлопчині довге чорне волосся. Вогнедан стерпів наругу мовчки. Він пам’ятав, як у тому житті йому обстригли косу. Аби вивести потім на рабський ринок. Чого й чіплявся за свою зачіску, опираючись матері аж до леза ножа біля власного горла. Але тут він нічого зробити не міг. Від перукаря його повели до кравця, котрий зняв з нього мірку для однострою і військового вбрання. Чорногорку при тому не зняли, а зідрали. Хлопець знов таки промовчав. Він знав уже, що мовчанка теж є зброєю. Як і усмішка.

Сніданок за оцими справами Вогнедан пропустив, а вечерею його не нагодували. Останній раз він їв на балі. Отой марципан, навпіл з сестричкою. Однак, нагадувати про їжу не став. Для чого? Аби посміялися? Перетерпить, не маленький.

У спочивальні, куди його завели одягтися, його сумка, розкрита, валялася на підлозі. Мішечок з флейтою закотився під ліжко. Його так і не помітили — мана ще діяла. Вогнедан ще раз напружився, погладив мішечок, поклав його на дно сумки, тоді витрусив одяг і вдягнув сорочку моанського крою і штани. Ось коли знадобилася придбана мамою одежа… Мама… Ні, не думати…

Далі був майдан під пекучим сонцем і муштра до самого обіду. Обід був простий, але ситний… Суп, каша, м’ясо… М’яса Вогнедан не їв, тож висьорбав суп, поїв каші — і знову на муштру… Тоді — вечеря, опісля — церковна служба. Церква була тут-таки, при школі…Служив гладкий панотець, який чимось нагадав Вогнеданові ігворрського священика, пана Отіна. Такий же масний погляд і роблений усміх… І аж тоді — вечірня повірка.

— Зорко Кілені! — вигукує старшина.

— Я, — відповідає звільна товстун. Він має такий вигляд, наче й на муштрі спить, і на молитві. На повірці теж. Прокидається лише під час годівлі.

— Квітін Моан!

— Я! — вигукує темноволосий напівмоанець, якому Вогнедан вчора розбив носа. Ніс добряче розпух і схожий на сливу, яку добрі люди звуть «чорногоркою». Пард мимоволі усміхається… Війна його не лякає. Треба буде — ще додасть.

— Лемпарт Зоот!

— Я! — дзвінко випалює чорноокий напівкровний. Дивна кров в ньому точно є — он і вилиці високі, і очі трохи видовжені… Лемпарт… Знайоме прізвище… Як там, у Гербовнику… Лемпарт Болотяна Рись… І гасло… «Пребудемо достойні»… Важко тут… достойним пребути. Ну, хоч битися не кинувся, і на тім Богам дякувати.

— Лірін Хаор!

— Я! — пищить гостроносий хлопчина. Напевне, підлабузник… Ота його усмішечка… Ну, нехай… Зладнаємо і з ним.

— Лускін Хорд!

— Я! — бадьоро відгукується високий хлопчина, той, що дражнив його вишиванкою. Отут буде більше мороки…

— Пард Зельм!

— Я, — звільна мовить Вогнедан.

— Ще раз! Повторити!

— Я…

— Завтра без сніданку, — говорить старшина, — з молитви одразу на заняття. Аби говорив голосніше.

Вогнедан знизує плечима. Ускочив… Вперше, але не востаннє… Доки не звикне.

— Радко Люс!

— Я! — відгукується хоровитий хлопець з Квітану. Він, до речі, начебто ще нікому не нажалівся за говірку. А може вже настукав… День для покарань… Його, Вогнедана, ніколи не карали на тілі… Ну, мама ляснула кілька разів. Це не в рахунок… А різки… Як це витримати… Як вижити… Не біль лякає — ганьба і безпомічність… Вогнедан зітхає і продовжує слухати.

— Ставський Карін!

— Я! — відгукується кароокий брат-дивний… Красивий ти, хлопче… Шкода, що потрапив сюди.

— Ставський Крін!

— Я! — мовить зеленоокий… Брати Ставські… теж знайоме прізвище з Гербовника. Журавель злітає в небо… «Дух не вмирає» Чим же завинив рід, що обоє синів опинилися тут?

— Хадін Горошт!

— Я! — відгукується чорнопикий приятель Лускіна. Оце теж ворог… З ним треба бути уважним.

Нарешті спочивальня. Хвала Богам, за день усі вимотались настільки, що вже не до бійок, і не до зайвих розмов. Лускін, щоправда, показує Вогнедану кулак, а той лише всміхається у відповідь. Спробуй, мовляв…

Спробували. Але наступного дня. Опісля обіду. Вогнедан зостався без сніданку, тож голодний неймовірно. Але м’яса таки не їсть — не звик… Це лише гірські дивні, пасучи овечі стада, привчилися до м’яса… Йому б, Вогнедану, зараз сирку… Або бринзи… Духмяного хлібця з масельцем… А тут знову вариво з кислої, наче протухлої капусти, і така сама, як і вчора, каша…

— Чуєш, Парде…

Це звертається до нього сусід, товстун Зорко Кілені.

— Ну?

— Ти, я бачу, м’яса не жереш… То дав би мені…

Вогнедан мовчки підсуває хлопчині тарілку. Нехай їсть, коли голодний… Шкода, чи що…

— О, Зорко знову шакалить! — вигукує Лускін, — тепер наша бодня жертиме недоїдки з княжого столу!

Зорко на шкилювання не звертає уваги. Він поспішно глитає недоїдений Вогнеданом суп, а тарілку з м’ясом притримує рукою. Чорногорцю трохи гидко… Він не став би просити, навіть якщо б з голоду помирав.

Лускін сидить біля Зорка з другого боку. Їдальня величезна, для кожного десятка свій стіл і лави. Обслуга — челядинці родом з Режіна. Хорд, впевнившись, що нема ні прислуги, ні старшини, вириває таріль у товстуна і жбурляє шматком м’яса в стіну.

— Якщо він шакал, то ти не кращий, — робить висновок Вогнедан, — Гієна…

Лускін штовхає товстуна просто на нього. Вогнедан встигає підхопитися. Його ворог теж встав. Вони міряють одне одного очима, а тоді кидаються одне на одного. З гуркотом перевертається лава, з якої посхоплювалися Хадін та Лірін…

Квітін Моан цього разу участи в бійці не бере. Певне, береже розбитого носа. Решта теж втупилася в свої тарілки… Нехай… Він би, Вогнедан, аби отак накинулися на будь кого з них, вступився б тільки через голос крові. Та кров не повинна нічого значити для майбутнього чорри. Вони тут уже рік… А він — другий день… Другий день з дванадцяти літ…

— Припинити бійку!

Старшина… У Вогнедана таке враження, наче він навмисне спізнюється. Суд, одначе, скорий і справедливий. Тепер і у нього є подарунок до дня покарань. П’ять різок. Певне, це тут звичайна порція. Трьох поганців кара минає. Втім, вони, здається, вже отримали своє учора.

День покарань тут — у шостий день тижня. Саме цього дня лугербські погани мучили святого Мейді… Страждати у шостак — корисно для тіла і духа. Це говорить панотець на ранковій молитві… Снідати у шостак теж не належить, рівно як і вечеряти. І обід пісний… А карають зазвичай перед обідом.

Бити має хтось з десятку. Старшина призначає пари сам. Вогнедану дістався старший Ставський. Карін. Чорра велить хлопцю спустити сорочку і стати біля конов’язі. На їхньому ж майданчику для занять. Вогнедан мовчки виконує наказ. Береться руками за поперечину… Нахиляється… Чекає.

У Каріна напевне або рука легка, або він не дуже старається. Чотири удари Вогнедан витримує спокійно, але тут прута бере чорра… У малого Парда темніє в очах, а по спині попливло щось гаряче. Кров…

— Ось так треба бити, — мовить чорра повчально, — а тобі, Ставський, за недостатнє старання два додаткових…

Бідолашного Каріна б’є Лускін… Цей уже не жаліє, а лупить в повну силу. Ставський терпить, тільки стогне крізь зціплені зуби… От погань таки оцей Хорд…

А самому Вогнедану дістався не хто інший як отой хворобливий Радко. У нього сім ударів… І де це квітанець нахапався покарань… І що оце тепер робити? Відмовитись — Радко все одно отримає своє… Не відмовитись…. Яка гидота….

Чорногорець стримує руку як може… Прут ледве торкається спини Люса.

— Ти що, — говорить чорра, — б’єш чи гладиш?

Вогнедан дивиться в очі старшині і говорить лагідно:

— Пане старший, я трохи руку пошкодив на заняттях… Не можу підняти… У плечі болить…

— Полікуємо, — мовить чорра, — дві доби карцеру… Без їжі… Джура Хадін, продовж покарання.

У Люса зосталися два удари, і Хадін вже старається від серця. Ну, два, принаймні, не сім… Хоча — на біса йому, Вогнедану, оцей Люс… Тепер ще й карцера заробив за нього…

На другий день Вогнеданового перебування в карцері хтось невідомий спускає йому у віконечко на мотузці шматок хліба, загорнутий в ганчірочку. Зголоднілий хлопець жадібно з’їдає негаданий подарунок і знову сідає на голі дошки, притулившись до стіни…

Вечір… так тоскно… От якби почути Дану… Обіцяла сестричка щодня говорити з ним, та видно відстань не дозволяє…

Давить на груди зелений однострій… Як камінь.

От, якби він мав свого Дракона… Свого Воїслава, котрий би визволив його… Вони б втекли звідси далеко-далеко… Ні, не буде у нього такого друга… Він один… І Дракон, і Пард, і Саламандр… І загине тут самотою.

— Воїславе, — шепоче хлопець пересохлими вустами, — вони мене вбивають… Воїславе…

І хтось наче відгукується… Ледве чутно… Але щезає тінь чужого голосу, бо в голові задзвенів голосок Дани… Сильно… Аж боляче стало…

Сестричка оповідає останні новини… Вона не винна… Вона старалася… Але наче натикалася на стіну…. А ось тепер він її покликав… Нехай він завжди її кличе… Вона почула, як він думав про Воїслава…

Вони все ще в Моані… Дідо весь час кудись їздить… Мама плаче… Його кораблик цілий… А зараз вона сидить на ліжку, сумує і дивиться на малювання Радина Радка.

— Тут зі мною, — відгукується Вогнедан, — вчиться хлопець на прізвище Радко…

— Може родич? — озивається в голові голосок Дани.

— Не знаю, — зітхає Вогнедан, — я не питав його про рід.

Він не говорить сестрі ні про карцер, ні про різки. Навпаки, хвалиться, як він першого ж дня набив аж чотирьох другокурсників. Дана веселішає. Її радість жовтогарячого кольору… Як помаранч…

Тепер малому чорногорцю трохи легше. Він знову не сам. З цього дня він навіть намагається потрапити до карцеру, аби говорити з сестрою без перешкод…

Настала рання моанська осінь, а з нею почалися заняття. Звичайні заняття, такі він і вдома мав. Математика, мови… Моанська, ішторнійська… Історія Імперії в дуже розширеному вигляді. Куди там Зводу — Літопису… Лише першопочаткам Моанії присвячено цілих три книги… Література… Початкові військові знання… Тваринознавство… Рослинознавство… Історія зброї… Навіть музика…

Вогнедан і досі не має приятелів… Вже й зима настала, і засипало все пухким снігом, який вдома буває тільки в горах… І ось вона вже минає… Весна скоро… тоді літо… Влітку закінчиться перший рік з дванадцяти…

Малий Пард розуміє, що не треба рахувати дні… А ще не треба повсякчас прислухатися до себе — чи не втратив чогось… Чи не зломився… Бо уже втратив… А якщо ще не зломився, то тільки завдяки Дані… Її голосок не дає заснути совісті. Її оповіді надають йому сил… Бо тут не зостанешся хорошим… Бо тут мусиш вчитись ставати катом… Бо так тяжко стримати руку, коли доводиться виконувати наказ старшини про покарання над тим же Лускіним, або Хадіним. Через оці покарання і не вилазить з карцеру Вогнедан… Бо не хоче… Не хоче ставати чоррою і катувати своїх же колег… Спершу їх, а згодом — кого накажуть? А не діждете… Краще вже посидіти у льосі.

Двічі за зиму хлопчина потрапляв до шпиталю. Одного разу його таки заскочила зненацька нерозлучна трійця — Лускін, Хадін та Лірін. Результат — зламана рука, яка зрослася на диво швидко… Лікар, теж військовий, аж здивувався. Другого разу його за те, що не доніс на Ставських, які перемовлялися говіркою, поставили на пост у дворі в самому сукняному однострої…На братів все одно хтось доніс, а йому знову шпиталь, важкий кашель, гарячка… І досить швидке одужання на здивування лікаря-чорри.

Тепер Вогнедан зрозумів, чому весь час хворіє Радко… І чого повісився його попередник… В цій проклятій школі ніби під виноградним пресом — тиснуть і тиснуть… Та бризкає цей виноград не соком — кров’ю.

Ставські весь час крутилися біля нього опісля того, як Вогнедана виписали зі шпиталю. Та він на них не зважав. Сяде біля комину і дивиться у вогонь… Слухає Дану.

Дана сповіщала, що вони в Боговладі. Вона і мама. Дідо Іскра поїхав до Ігворри… Хотів і її з собою взяти — вона відмовилась… Побоялася, що не буде його, Вогнедана, чути з такої далечіні… Мама… Ні, з мамою все гаразд. І говорити стала по-нашому, і одягає її по — чорногорському… І пробачення просила у неї, Дани… Дана вважала, що варто пробачити маму… Їй легко так говорити — не вона ж носить однострій.

Змінилося все влітку… Ну, по перше — закінчилися заняття. Учителів, теж чоррів, Вогнедан навіть на ім’я не знав. Звертатися до них треба було — «пане наставнику». Краєм вуха він чув, що кожен має яке-то прізвисько, але не дуже звертав на те увагу. Дорослих чоррів хлопчина і за людей не вважав. Дають якісь знання — та й годі.

Двох старшин, котрі наглядали за другокурсниками, дражнили — Зануда і Паскуда. Зануда був трохи кращим. Він, щоправда, до всього присікувався, але не карав даремно… І з ним можна було боротися…

— Джуро Пард! — говорить, наприклад, Зануда опісля ранкового огляду спочивальні, - чому у тебе неохайно заправлене ліжко?

Прибирає спочивальні челядь — все ж таки дворянських дітей навчає школа — а от ліжка хлопці мають застеляти самі.

— Пане старший, — з усією пошаною доповідає Вогнедан, — я дурний і ледачий! В мене руки ростуть не з того місця! Я стараюся, але…

Зануда гмикає… Саме це він і хотів сказати… Але хлопець визнає свою провину… Старається… І чорра сам осмикує ліжко малого Парда, говорячи вже не так сердито:

— Ось так роби… І будь уважніший.

З Паскудою таке не проходить. Він на щире зізнання не зважає, а здере з ліжка коци і змушує перестеляти наново. А то і різки запише на день покарань. Саме цей старшина вдарив Вогнедана до крові, коли старший Ставський щадив його… І в карцері Вогнедан найчастіше опиняється під час чергувань Паскуди. І на військовому навчанні саме Паскуда відправив його в безлюдне місце разом з Лускіним, Хадіним та Ліриним. Саме тоді вони і зламали руку малому чорногорцю. Бо накинулися втрьох, скрутили руки і хотіли змусити чоботи собі цілувати… А не діждете… Вогнедан волів пожертвувати рукою, так виривався. Гниди тоді дуже перелякалися, коли він від болю зомлів — подумали, що вбили.

А влітку зелепуцьків розпустили на вакації. Попишалися вони перед примусовиками, по- шкилювали над тими, кому роду ще довго не бачити — та й поїхали… Додому… Сволота…

Але жити стало трохи легше… Принаймні — не треба було весь час стерегтися гидкущої трійці. Вогнедан навіть згадав, що у нього в сумці причаїлася флейта. Почав у вільний час ховатися в дровітні за будинком, щось награвати потиху… Але з четвіркою позосталих хлопців так і не розмовляв… Спитають щось у справі — говорив коротко й по суті. Так само, як нікому не відмовляв за цей рік у допомозі в заняттях. А далі — стіна… Не чіпайте.

І ось одного дня покарань чергував Паскуда. Хлопці давно вже це вирахували і приготувалися до найгіршого.

Покарання на цей день прихитрився заробити лише Вогнедан. Та ще за особисту образу пана старшини. Черговий зазвичай спав в маленькій кімнатці в кінці коридору. А чоботи виставляв за двері, аби челядинець їх начистив. Чорногорець, розлючений на Паскуду за позаминулий шостак, коли той знову власноручно завершив його покарання замість слабосилого Радка, набрав на дровітні смоли і приклеїв начищені чоботи до підлоги. Знав бо звичку вихователя влазити у взуття, не торкаючи його з місця.

Отож, Паскуда взувся, ступив крок і гепнувся носом у підлогу… І чомусь запідозрив у шкоді меншого Ставського, котрий йшов з вбиральні і навернувся чоррі на очі. Довелося Вогнедану зізнатися … І отримати пайку з десяти різок.

Бити його Паскуда доручив якраз оцьому Кріну Ставському. Вогнедан давно вже запримітив, що Карін завжди заміняє брата, коли бити джуру Парда викликають джуру Ставського, прикриваючись схожим звучанням імен. Чорногорець навіть голову собі ламав, чи не має старший Ставський якогось зла особисто на нього, Вогнедана… Щоправда — б’є Карін не в повну силу, жаліє… Але молодший Ставський за рік джуру Парда ще й пальцем не торкнув завдяки брату.

Та тепер Кріну вже не викрутитись. Вогнедан звично береться руками за конов’язь і очікує першого болю. Але Крін чогось застиг з прутом в руці і не рушає з місця.

— Та не тягни! — кидає чорногорець не обертаючись, — швидше позбудемося…

— Я не буду його бити, — раптом говорить Ставський — молодший, — не буду!

Краще він, звичайно, не зробив нікому. Прута взяв Паскуда… З першого ж удару спина Вогнеданова почала кривавити, а на десятому хлопець сповз на землю непритомним, так і не скрикнувши. І вже не побачив, як Крін приймав таку саму муку. Потім Паскуда вилив на них обох по цебру води і звелів іти до спочивальні без обіду.

По обіді, якого вони не бачили, хлопці не пішли на муштру, бо мали вже гарячку. Десь за годину Ставський мовчки встав і почвалав до вбиральні.

Вогнедан не знав, що його змусило піти за колегою без нагальної потреби. Якесь лихе передчуття… Приплентався він якраз вчасно. Крін зачепив ременя за гак на стіні, протилежній вічкам, і вже затягував другий кінець на власній шиї.

Вбиральня була єдиним місцем, яке не «прострілювалось» пильними очима чергових. З будинку до неї вів критий хід, з огляду на зиму, але побудоване з дерева приміщення стояло окремо. І з нього було добре видно, хто вештається довкола. Словом — найкраще місце для задушевних розмов. І для самогубства… Саме тут повісився в минулому році джура Луговий… Вогнедан навіть підозрював, що отой гак, вбитий нібито для того, аби вішати на нього ремені, дорослі чорри приробили навмисне. Він і сам іноді дивився на той гак, справляючи потребу, і думав — а чи не краще раз відмучитись, аніж змарнувати в цій школі дванадцять літ?

— Кріне, не смій! — вигукнув чорногорець, кидаючись на Ставського, — наказую — не смій!

Він встиг зірвати ременя з шиї хлопчини, і той сповз на підлогу та зайшовся слізьми.

— Що це ти надумав? — спитав Вогнедан різко, — вмерти тут, у відхідку, на радість ворогу? Аби говорили: «Ще один зеленуха гигнув?» Припинити зараз же! Наказую тобі жити!

— Пробачте, — вишептав Ставський, — пробачте, Повелителю…

— Як ти мене назвав? — спитав Вогнедан ледь ошелешено, присаджуючись поруч, — який я тобі повелитель… Я — джура Пард… Чи ти зовсім здурів з переляку?

— Пробачте, — знову вимовив Ставський, — колись брат читав мені вголос… Ще вдома, у Північному Данаділі… Одну старовинну книгу…Про Повелителя Вогнедана… Ви так на нього були схожі… В отому кунтуші та у вишиванці… Пам’ятаєте, коли вас привезли сюди… У вас ще довга така коса була… Дарин коли глянув, то сказав мені потім — ну просто Повелитель… Ми вас так і звемо між собою…

— Ми — це хто? — спитав Вогнедан різко. Він не вірив… Він нікому не вірив в цьому пеклі. І не збирався ні до кого прив’язуватися душею. Аби самому не повіситися потім в разі приятелевої зради. Досить з нього мами Конвалії.

— Ми з братом, — прошепотів Крін, — тоді Світлян та Зорик… Словом — всі зеленухи…

— Світлян — хто це?

— Радко…

Вогнедан хмикнув. Він не забув, як квітанець першого ж дня дав йому зрозуміти, що друзів у зеленухи бути не може. А Зорик — це, певне, Лемпарт… Оце халепа…

— Кріне, — сказав він врешті, - я цілий рік боровся сам. Ви мені не допомагали… Я вдячний вам принаймні за те, що ви не били мене разом з зелепуцьками. Тож дайте мені нині спокій. Я хочу вижити тут. І виживу. Вставай, ходімо до спочивальні… Назавтра, мабуть, опинимося в шпиталі…

— Як ми могли комусь довіряти, — прошепотів малий данаділець, — ми перший рік і одне одному не вірили… Думаєте, чому повісився Чеслав? Ну, Луговий… До нього увійшов в довіру Лускін… Ще як ми одне одного не знали… Присягав, що батьки віддали його в чорри проти його волі… Вони ще з одного міста були, з Радину… Чеслав довіряв Гордану як собі… Ну, Хорду… А потім… Потім той його здав… І Радка, бо той якось пристав до них у приятелі… Ми з братом тримались осторонь, а Лемпарту вони побоялися довіритися, бо він напівкровний… Світлян витримав, хоча їх з Чеславом страшно карали тоді… І били, і під дзвоном прив’язували… Ви ще під той клятий дзвін не потрапляли, і не дай того Боги… А Чеслав повісився… Вони тікати хотіли…

— Мені тікати не можна, — сказав Вогнедан, — я — імператорський заручник… Платня за мою волю — землі Південного Данаділу… Вставай, джуро! І забудь про все…Відлежимося в шпиталі — відпочинемо…

— А ви жорстокі, Повелителю, — вимовив Крін, дивлячись на нього з болем.

— А чого ж ти хотів? — різко спитав Вогнедан, — моєї дружби? У чорри немає ні друзів, ні батьків, ні імені. Я — Зельм Пард, а ніякий не Повелитель… Я вже забув запах вишневого цвіту і смак джерельної води… І обличчя рідних теж забув. І друзів — а у мене були друзі. Ти мені їх заміниш, чорро? Чи твої колеги, котрі не змогли навіть дати відсіч трьом виродкам, які напалися на новачка. Кожен сам за себе! Втямив?

— Тоді для чого ви зняли мене з ременя? — прошепотів Крін, — я більше не можу так жити… Брат міцніший за мене, але і він уже…на межі… Що нам робити? Ви такий сильний… Поможіть!

— Скажи мені, Кріне, — раптом спитав Вогнедан, — чому твій брат весь час мене лупцював замість тебе?

— Бо я ніколи не звів би на вас руку, — мовив маленький дивний, — я просто не зможу…Мені здається, що ви і є отой Вогнедан — Повелитель. Син Святослава… Я…я занадто вразливий… Це брат так говорить. Він жаліє мене…

— Вставай, — зітхнув Вогнедан і з зусиллям звів невдалого самогубцю на ноги, — а то прийде до спочивальні Паскуда й кинеться нас розшукувати. Зіприся на мене… Тебе як насправді звуть?

— Богданом, — сказав Ставський і схлипнув, — а брата — Богодаром… А Лемпарта звуть Зореславом…Він наш, хоча й мав батька-моанця… Він незаконний, розумієте? Ви йому про кров не здумайте сказати, бо він записаний на материн рід і дуже пишається з того.

— Ходімо, Богдане, — мовив Вогнедан вже лагідніше, — в шпиталі ще поговоримо. Там не так стежать…

До шпиталю вони зголосилися цього ж вечора. Військовий лікар-чорра змазав їм побиті спини смердючим мастилом і відвів до кімнати всього на два ліжка. Тут можна було поговорити не боячись, що підслухають… На ніч у шпиталі залишався лише старий слуга-челядинець.

Слуга вже мирно хропів, коли у коридорі залунали обережні кроки…В прочинені двері заглянув Ставський-старший.

— Брате? — прошепотів він, — як ти?

— Краще, ніж могло б бути, — вимовив Богдан, — завдяки Повелителю… Він мене з зашморгу витягнув.

Богодар зайшов до кімнати і присів на краєчок Вогнеданового ліжка. Взяв його руку, підніс до вуст.

— Я вдячний вам, — вимовив протягло, — пане Вогнедане… Якби не стало брата — я б теж наклав на себе руки.

— Чи в Північному Данаділі, - гостро спитав Вогнедан, — уся шляхта геть нестійка духом? Що це за думки, Богодаре Ставський? Яке гасло твого роду?

— Дух не вмирає, - прошепотів Богодар, — але ж то дух, Повелителю…

— Повісишся, не виконавши свого призначення — помреш і духом, не тільки тілом! — відтяв Вогнедан, згадавши вуйну Вербену, яка саме так потішала тих, хто слабнув. Він і досі не знав, що йому робити. Рік хлопчина відчував, як в ньому самому поволі гасне душа… Знову розбурхувати цей вогонь… Дружба… Приятелі… Хто має друга — той вразливий. Його, Вогнедана, досі ніщо не торкало, бо він був сам…

Але ж не може він покинути напризволяще оцих двох хлопців, котрі дивляться на нього так, наче він зійшов з небес… Які йому довірились… Та й дуже хочеться зробити щось наперекір оцій клятій школі… Гаразд… Принаймні — спробувати можна…

— Ти як сюди прийшов, Богодаре? — спитав він Ставського-старшого, — тебе не розшукуватиме Паскуда?

— Ні, - мовив хлопець, — я зробив на ліжку кокон…З ковдри і подушки… Наче сплю…

— Завтра зможете прийти втрьох?

— Зможемо! — радісно сказав Богодар, і Вогнедан поклав застережливо пальця на вуста. Ставський закивав, тоді підвівся і щез за дверима… А Вогнедан усміхнувся Богдану, котрий не зводив з нього захоплених очей, і поринув у сон.

Лікар визначив їм тиждень лікування. Це було щастя — в шпиталі і годували краще, і не карали на тілі. Не говорячи вже про те, що не ганяли на муштру. Та й цей військовий лікар не був злобним. Може — завдяки своєму фаху. Коли він обдивився їхні збиті спини, то лише головою похитав. А коли побачив на Богдановому горлі слід від ременя — тоді і прописав їм аж сім днів відпочинку.

За день Богдан наговорився від серця… Переливчаста говірка Данаділу так і лилася з його вуст. Вогнедан все більше помовчував… Відкривати душу його відучила мама… Але й не зупиняв Ставського — хай наговориться.

Ставські були родом з міста Стави Північного Данаділу… У них неподалік був свій маєток, який звався «Ставки»

— Ми доброго роду, — шепотів хлопець, — тітка мого батька, пані Ведана Ставська, була дружиною самого князя Воїслава Ведангського…

Богдан напевне вважав Три Роди, що походили по прямій лінії від Небесних Дивних, вершками ельберійської шляхти. Вогнедан швидко вирахував, що Ставські йому ще й родичі… Ну, певне… Брати у других, такі самі, як Лелеги. Тільки по роду Драконів. Богдану він про це не сказав — такі речі не до розголошення в школі чоррів. Але зрозумів, що це судьба…

Батько обох братів, Богуслав Ставський, потрапив у велику біду… З отими книгами, про які згадував його син… Довірився одному приятелеві, а той доніс на нього. Доніс, бо гострив зуби на отой маєток…

— Він мамин брат у других, — оповідав Богдан, — ніхто не міг і подумати…

Словом, Богуслава Ставського засудили на десять літ золотих копалень… З яких мало хто повертався. А родич запропонував їхній мамі підтримку, руку та те гниле яблуко, що було у нього замість серця…

— Мама наша теж доброго роду, — зітхнув малий Ставський, — з Горобинських… Пані Станіслава Горобинська…

Вогнедан перебирає в пам’яті листки Гербовника… Ну, так… Герб квітанський — кетяг горобини, присипаний снігом, нечастим гостем у Квітані… І гасло… «Опиратись до останку»

Отже, пані Стася Ставська, в дівоцтві Горобинська, не стала й слухати свого родича-дженджика… І тоді той домігся, аби в примусовий набір взяли обох її синів.

— Зазвичай беруть старшого, спадкоємця, — зітхнув Богдан, — а нас забрали обох. Мама провела нас так, наче ми вже померли…Навіть прочитала над нами відхідну… Маєток їй, напевне, доведеться покинути, бо той клятий дженджик все одно не дасть їй спокою. У батька ще зостався дім в Боговладі, там його тітка живе… Ще одна, панна Віста… Самотня… Може, мама туди поїде… Ми не знаємо…

Потім Богдан оповідає про Світляна Радка. Він родом з Крепимира у Північному Данаділі, але мати його, Ялина Радко, народилася у Квітані. Вона замужем за чоловіком на прізвище Ряска, але пан Ряска не батько Світляна, а вітчим. Батьком хлопчини був материн далекий родич, теж Радко і теж Світлян.

— Він загинув у квітанському повстанні ще до народження Світлячка, — шепоче Богдан, а Вогнедан мимоволі зітхає… Отже, Світлян, як і він сам — посмертне дитя повстанця… Аби знати це раніше… Можливо, Вогнедан вже рік як мав би друга…

— Пані Ялина, — мовить Богдан, — зробила помилку, не змінивши сину прізвище… А її перший чоловік, Світлян Радко, був у боївці Чорного Воїна… Принаймні, хтось про це доніс… Ну, і Світлячка сюди… У пані Ялини ще двоє синів і донька… Від пана Ряски… Їй не так важко, як нашій мамі, але все ж таки…

Вогнедан лише головою покрутив… Ну і тісний же світ… Батько Світляна знав Чорного Воїна… Князя Ведангу, котрий дав життя двійнятам, змушеним носити чуже прізвище… Недарма дідо Іскра зробив їх Пардами… Йому, Вогнедану, це все одно не допомогло, але ж Світлян… От бідолаха…

— Зореслав Лемпарт родом з Зелеміню, — завершує Богдан, — у його матері Ракити там хутір Болотяні Рисі… І герба він «Драгани — Болотяні Рисі». Просто Лемпартами їх почали називати всього два покоління тому… А мама його в юності ну…. помилилася…. Думала, що на світі бувають хороші моанці…

— Моанців хороших не буває, - ледь всміхається Вогнедан, згадавши свого приятеля Пересвіта з селища Вовчури.

— Коротше, Зорик — просто Лемпарт, — говорить Богдан застережливо, — і ви…не нагадуйте йому про те, що він має тільки матір.

— Могила заговорить — я мовчатиму, — присягається Вогнедан…. Наче тріснула крига на серці малого Парда під вагою чужого болю й таємниць… І легшає біль, і роки попереду вже здаються не такими страшними… Вистоїмо!

Вночі приходить позостала трійця зеленух першого десятку, другого, ні — уже третього відділення. Вони дуже збуджені, і Вогнедану доводиться їх зацитькувати.

Він сидить на ліжку, озираючи своїх друзів… І усміх розтягує вуста — справжній усміх, не ненависний.

— Брати мої, - починає, - шляхтичі! Нас сюди закинуло судьбою. Благати її немає сенсу. Але ми повинні прожити ці страшні роки як належить. І вийти звідси — не чоррами.

— Хіба це можливо? — питає несміливо Зорик Лемпарт, — говорять, що хто тут навчався — все… Готовий чорра…

— Я поясню вам, як стають чоррами, — говорить малий Пард з дорослою вимовою в голосі, - я й сам піддався на це… Тут роблять усе, щоб розділити зеленух… Аби ми боялися не тільки зелепуцьків, не тільки вихователів та викладачів, але і одне одного. Щоб кожен був самітнім в цьому пеклі. Щоб кожен спричиняв товаришу біль… Щоб згадка про далекий дім несла покарання. Ось чому чорри забувають обличчя батьків і материну мову… Від болю і самотньости… Слабші — вішаються у вбиральні, а сильніші… Сильніші намагаються жити так, щоб не боліло… Хочеш позбутись покарання — настукай на колегу… Хочеш зірвати злість — не щади приятеля, він тебе теж не щадитиме… Спершу кожний думає — це тільки для виду… А потім… Потім машкара в’їдається в лице, стає лицем… І коли дорослий чорра повертається додому, він люто заздрить тим, хто має дім і родичів… Тим, над ким заживо не прочитали відхідну… У нього вже нікого немає з роду, окрім Імператора і таких же чоррів… Виросли друзі, зістарілись батьки… І яструбок Імператора знай виконує накази… Бо це не боляче… Зрозуміло?

— Так, — спокійно говорить Світлян, — так і є, пане Вогнедане… Але яка ваша рада?

- І мені, і вам пощастило, — всміхається Вогнедан, — що серед нас брати Ставські. Оскільки такий випадок може один за все існування школи — братів не розділили…

— Ми збрехали, що ми — двійнята, хоч і не схожі, - радісно мовить Богодар, — і нас на одне відділення…

— Брати, — мовить далі Вогнедан, — брати міцніше зв’язані між собою… Їх важко змусити до зради…одне одному. Ви подивіться, що трапилося у вашому десятку… Ви помилилися, довірившись Лускіну…

— Так, — здригається Радко, — Чес…Чеслав загинув. А тоді, коли привели вас, я тільки подивився на ваше пишне вбрання, і, вибачте, на дівчаче личко, то подумав — зламають одразу. Тому я тоді так з вами розмовляв. Я не знав, мій пане, мій Повелителю, що ви у серці ховаєте меча…

Вогнедан мовчки простягає йому руку… Може його батько колись отак стискав зап’ясток повстанцю Світляну.

— Так от, — продовжує чорногорець, — опісля провалу спроби втечі, ви всі повинні були зненавидіти одне одного… І за те, що не всі наважились, і за те, що зосталися в живих, а Чеслава не стало… Та серед вас було двоє братів, що любили одне одного… І позосталі двоє потяглися до тієї любові…

— Вірно, — шепоче Світлян, — я вижив лише завдяки їм… Від них наче тепло линуло…

— Я помилився, як і ви, шляхтичі, - мовить Вогнедан, — ви придивлялися до мене, бо не хотіли помилитися знову, а я образився і замкнувся в собі… Та я теж не був самотнім… Я маю змогу спілкуватися з моєю сестрою Даною. Подумки. Вона зараз у Боговладі, але відстань розуму не завада….

Поміж чотирма хлопцями наче іскра проскакує… Тоді — дружнє заздрісне зітхання.

- І тому я пережив цей рік, — завершає чорногорець, — але тепер нас п’ятеро… Тож тримаймося одне одного — і ми вистоїмо…Станьмо, як леви, одне за одного, і тримаймося князів своїх! І Громовиця буде серед нас! І перемогу дасть нам!

— Слава Богам нашим! — стиха відгукується решта словами древньої молитви. І всі позирають при тому на Вогнедана — ось, мовляв, князь, якого слід триматися.

— Звіть мене Вогником, хлопці, - говорить малий князь, — і облиште оце «ви»… до кращих часів.

— Я — Дарин, — називає Богодар своє дитяче прізвисько для найближчих. Такими прізвиськами не розкидаються ці змучені діти, бо чули їх з маминих вуст, — а брата вдома звали Данком…

— Світлячок, — всміхається Радко, — а це — Зорик…

— Гаразд, — мовить Вогнедан, — а для того, щоб підтримати ваш дух, я обіцяю через сестричку знайти ваших рідних. І розповісти їм, що ви ніколи не станете зрадниками.

Ще одне зітхання… Цього разу — радісне… Щастя розсвічує личка малих зеленух. Дізнатись про рідних… Мами… У них зосталися лише мами… Тим дорожче звістка з дому.

— А тепер — до спочивальні, - говорить Вогнедан до трьох приятелів, — бо Паскуда може потрусити отими вашими коцами. Ідіть… Спочивайте…

— Та я до ранку не засну, — бурмоче Лемпарт, — я наче на світ народився наново…

Вони йдуть, і засинає втомлений радістю Богдан, а Вогнедан кличе Дану… І прохає її дізнатися через маму Конвалію про долю мам його нових друзів.

— Тільки, якщо вона й справді почала виправлятися, — застерігає, - а якщо ні — то напиши діду Іскрі…

— Вчора приїхав стрий Ольг, — сповіщає сестричка, — я краще його поспитаю… Він, правда, якийсь такий змучений… І з мамою сварився… Мабуть — за тебе…

— Гаразд, — вирішує Вогнедан, — поговори зі стриєм Ольгом…

***

Дана довго вагається перед дверима в покої стрия Лелега…

Стрия Ольга вона обожнює, як і її брат… Але ніколи не бачила його в гніві.

А вчора стрий гнівався і сильно. На маму Конвалію. Вона, Дана, підслуховувала зі спочивальні, куди проникла перед тим, як дорослі пройшли до вітальні. Оскільки брат весь час вимагає новин, їй тільки й залишається підглядати та підслухувати.

Мама зовсім змінилася… Тоді, в Моані, дідо Іскра, напевне, хотів домогтися зустрічі з Імператором. Аби випросити онука зі школи. Зустріч відбулася, але… З палацу Іскра Пард повернувся понурий як грозова хмара, і одразу звелів збиратися додому.

— Скінчено, — відповів він на несміливе запитання Конвалії., - Його Могутньости чомусь залежить на тому, аби зробити чорру з мого онука. Ну, що ж, доню… Ти домоглася свого… Так, здається, сказав тобі Вогнедан? Будь же ти проклята! У тебе немає не тільки сина, але й батька!

Так і поїхали вони назад без Вогнедана. На неї, Дану, дідо не гнівався. Навіть хотів забрати до Ігворри. Але вона сама не погодилась. Бо перші дні вона не чула брата, занадто страшним був біль його душі, і він одрухово затулився від сестрички, але потім вони знову почали перемовлятися… І Дана побоялася, що відстань якось вплине не їхні розмови… Уже з Боговлади вона гірше чула Вогнедана, аніж з дороги.

— Дивись, онучко, — тільки і мовив старий Пард, — я завжди прийму тебе… Саму, без матері… А Конвалії щоб ноги не було в Ігворрі. Я не розповім нікому, що це вона хіба що не власними руками віддала сина до Чоррін Ідрен… Щоб не ганьбити рід Пардів. Але це — все… Бувай, люба Дано…

Рік Дана прожила як уві сні… Спала з Вогнедановим корабликом… Їла з ним… З ним же навчалась… Вечорами її кликав Вогнедан… Брат бадьорився, оповідав, як лупцює всіх чоррів наліво і направо. Але Дана знала — тужить брат… Спитала, чи є у нього там друзі — прийшла відповідь, гіркувата як недозрілий плід: «Які там друзі у чорри…»

Мама ходила по замку, наче привид. Біла в білому… Виконувала обов’язки намісниці, їла, розмовляла… Як нежива… Якось прийшла до неї вночі, залила слізьми, засипала поцілунками… Щось намагалася пояснити гарячим шепотом… Зрозуміла Дана одне — мама не хотіли, щоби вони загинули як татко Воїн, і вуйна Ружена… А що боялася Конвалія розповісти доньці про батька Веданга, то і пояснення вийшло незрозумілим. Добре, що Дана знала це все… І не відштовхнула мами…

Зникли з дитячої моанські книги… Знову з’явилися на світ з глибини шафи гаптовані сорочечки, спіднички та сукенки… Та найкраще Дана почувала себе в братових сорочках та штанях. Наче зберігала його тепло ця проста одежа… Мама їй того не боронила… Мама тепер взагалі нічого їй не боронила… Рада-покоївка, котра їздила з ними в Моану, ходила за своєю пані слідком, боячись самогубства. І панночці малій водно шепотіла: «Не залишайте, дитинко, маму саму…»

Так і перебули вони зиму… Лише навесні трохи отямилась Конвалія… Дана тепер жаліла маму… Стиха лащилась, розмовляла… Тому і вижила намісниця…

А влітку у Боговладі з’явився стрий Ольг… В одежі з чужого плеча… Страшний, вихудлий, золотаві очі горять мов жарини… Мама спершу його навіть не пізнала… А пізнавши, звеліла слугам готувати купіль і вечерю…

— Ти думаєш, я сяду за твій стіл, племіннице? — спитав Ольг так, що навіть Дані, котра ховалася за дверима спочивальні, моторошно стало.

— Я…, - сказала Конвалія, — я не хотіла…

— Ти не знаєш? — страшним шиплячим голосом вимовив стрий, — хіба ти, дурне безмізке дівчисько, не знаєш, кого ти віддала ворогам до рук? Який чорра повернеться до Чорногори через десяток років… О, хоч би я не дожив до цього дня, коли Князю «тіней» доведеться знищити Вогняного Ельфа…

— Він не уб’є мого сина, — вишептала Конвалія, — отой ваш Князь «тіней»…. Він же теж дивний…. Він не зможе…

— Зможе, — сказав Ольг, — зможе, Конваліє… Але чи здолає? Хлопець почне блискати від часу дозрівання… Там ніхто йому не допоможе… Там ніхто не навчить керувати силою… Але там дуже швидко зрозуміють, що за зброя потрапила їм до рук… Його треба знищити зараз, Конваліє… Доки в ньому не пробудився вогонь…

— Нехай отой Князь «тіней» забере його звідтіля, — мовила Конвалія, — на Сіллон… Нехай я ніколи його більше не побачу… Тільки не убиває!

— Данадільська наміснице, — вимовив Ольг, — порахуй, скільки селищ в Південному Данаділі… Потім порахуй скільки там людей… Стільки ж опісля того буде рабів, Конваліє… Південний Данаділ — родючі і багаті землі… Імператор розпродасть їх своїм наближеним. Разом з людьми, Конваліє…

— Мені до того байдуже! — вигукнула жінка, — мій син…

— Ти думала про сина, коли заборонила йому говорити мовою предків? — тихо сказав Ольг, — коли ти топтала йому душу, ти думала про сина? Ні, Конваліє, ти думала про себе… Ти боялася, що тобі доведеться його ховати… А таки доведеться…Ти надію людей і дивних вдягнула в закривавлений однострій, Конваліє… Вся повстанська кров — на отих зелених одностроях… Кров твого чоловіка там теж, Конваліє… Тож готуйся зустріти дух Дракона, який спитає у тебе: «Що ти зробила з моїм сином?».

І мама впала на крісло, а стрий навіть не підійшов до неї, а подався геть, по дорозі подзвонивши покоївці. Ось і тупцює під дверима у стрия Ольга Дана. Потім наважується, і штовхає двері…

У маленькій віталеньці нікого нема. Дана звично ховається за штору. Вона ще не знає, про що говорити зі стриєм Ольгом… Хотіла попрохати його, аби він відписав мамам друзів Вогнедана, а тепер доведеться просити, щоб він умовив отого Князя «тіней» не вбивати її братика… Братик ніколи не стане чоррою… Він хороший…

Стрий Ольг виходить з гардеробної… Він уже скинув чужий одяг і є нині в сірих штанях, заправлених в чоботи. На лівиці який-то шкіряний браслет-нарукавник. Широкий… Сорочку тримає в руках, видно, зібравшись одягати… На грудях стрия…ой, де це він міг так обпектися… І ще один шрам, круглий… Напевне — від кулі…

А стрий задумався так, що й про сорочку забув… Ходить по кімнаті як звір по клітці… І з жахом бачить Дана, що й спину її любого родича помережили довгі глибокі рубці, а на правому плечі — ще один опік у вигляді голови якогось птаха…

— Дитя моє, - шепоче Ольг, — дитя моє, Вогнедане…

Дана прибадьорюється… Отже — стрий любить брата… І заступиться…

Плутається Дана в оксамитних завісах… А стрий від шурхоту аж скинувся та якось дивно рукою змахнув… Щось прошурхотіло у Дани над головою… Дзенькнуло скло… І тут таки ухопили її руки стрия. Вона й не помітила, як він стрибнув до вікна…

— Данусю, — у Ольга від хвилювання і голос тремтить, і руки, — що ти тут робиш? Я ж міг тебе…

— Я до вас, стрию, — говорить Дана поважно, — у важливій справі…

— А чого за завісу залізла? — питає стрий уже спокійніше.

— Бо боялася…

— Мене? Хіба я такий страшний?

— Не вас, — пояснює Дана, — я думала, що може ви приїхали з Князем «тіней»…

— Дитя моє, - говорить Ольг і бере її на руки, як колись в Лелечому Гнізді, - про це не говорять вголос….

— Та я ж тільки вам і на вушко, — шепоче Дана, — стрию Ольже, поможіть братику…

— Як, Данусю, — з мукою питає стрий, — Як?

— Він там з хлопцями подружив, — пояснює Дана, — вони ще зовсім наші хлопці. Не чорри… Вогнедан просив мене, щоб я дізналася де їхні мами… І йому передала для них. Так їм легше буде триматися.

Гойдає стрий Ольг Дану на руках… Два роки тому вона дуже любила таку забавку… Але нині є справи важливіші.

— Стрию, — наважується Дана, — ви поїдете на Сіллон? Заступіться перед Князем «Тіней» за Вогнедана… Я з братиком говорю трохи не щовечора… Він там в десятку — найсильніший… Він усіх чоррів б’є, зелепуцьків… Це гидкі хлопці, яких батьки туди віддали по власній волі. Вони Вогнеданові навіть руку зламали взимку… Хотіли, аби він їм чоботи цілував… А він не здався — один проти трьох. А потім таки відплатив, коли рука зажила. У них там один хлопчик повісився, з примусового набору… Зеленуха… Це ще до Вогнедана було… А другого хлопця Вогнедан витягнув із зашморгу… Це тепер його друг… У нього нині аж чотири друга… А його вони називають Повелитель Вогнедан… І присягнули не стати чоррами ніколи. Усі п’ятеро… Вогнедан їх зве — «моя боївка»… Не треба вбивати братика… Він же туди потрапив не зі своєї волі… Його Імператор наказав відвезти туди просто з балу… Допоможіть, стрию… Поясніть це Князю «тіней»… Він же теж дивний… Як і ми…

Щось скрапує Дані на личко… Солоне і тепле…

— А я думала, хлопці не плачуть, — говорить вона здивовано.

— Я, дитино, — тихо говорить Ольг, — вже великий хлопець. Мені не гріх і заплакати. Гаразд… За брата не бійся… Тільки забудь за «Князя тіней»… Не знаю, де ти ще ховалася, і що слухала, але це — казка… Легенда… Не існує такого дивного. Ні на Сіллоні, ні тут… Як прізвища отих його… зеленух?

— Ставські Богодар та Богдан, — доповідає Дана, — Радко Світлян і Лемпарт Зореслав…

— Північний Данаділ, Квітан, Зелемінь, — зітхає стрий, — а точніше?

— Став, — говорить Дана, — або — Боговлада… Тут у Ставських родичі є, їхня мама могла сюди перебратися. Крепимир — це Радко… Його мама не повернулася до Квітану, бо весь її рід в цій загинув… в зачистці… Хутір Болотяні Рисі — це Лемпарт… А мам звати — Станіслава Ставська, Ялина Радко — Ряска та Ракита Лемпарт.

— Гаразд, — мовить стрий, — я їх знайду… І виконаю прохання твого брата.

- І не сваріть більше маму, — шепоче Дана, — вона виправляється…

— Твій стрий, — якось смутно мовить Ольг, — став злим, дитино…

— Ні, - заперечує Дана, — ви просто змучилися… У вас все тіло в ранах… Ви були в полоні? Чому у вас оцей знак на плечі?

— Не говори про це нікому, Данусю, — зітхає стрий, — інакше я знову потраплю туди, де ставлять такі знаки, тільки вдруге мені його поставлять отут…

Ольг торкається чола, і Дана в страху затуляє йому лице долоньками.

— Як Повелителю Вогнедану? — шепоче.

— Як йому, — погоджується стрий, — ти розумне дитя, Дано… Ти навіть мамі не скажеш…

— Я навіть не могила — я камінь над нею, — присягає Дана від серця.

Наступний тиждень Дана весело бігає по замку… Стрий Ольг помирився з мамою… Ну, може не зовсім помирився, але більше не говорив з нею таким страшним голосом і вже не оповідав про те, що «Князь «тіней» має знищити Вогнедана. Навпаки, просив її, Дану, передати брату вітання від стрия Ольга. Дана виконала прохання і отримала у відповідь радість… Радість у братика була двох кольорів — блакитна з золотим, як стародавня корогва Ельберу.

У неділю пані Конвалія збирається у гості… У Сливове передмістя, на вулицю Квітучих Каштанів… Дану вона бере з собою.

На вулиці Квітучих Каштанів карета намісниці зупиняється біля старого будинку з гербом над дверима. Журавель злітає в небо. І напис рунами — «Дух не вмирає».

До вітальні назустріч намісниці виходять дві жінки. Одна — літня вже пані, але з відбитком дивної, повільно згасаючої вроди. Пишна зачіска, довга гаптована сукня… А поруч з нею — жона в жалобі. Зовсім молода красуня дивна… Біла в білому… як і пані Конвалія… Зелені очі смарагдами палають на змученому обличчі.

— Прошу, пані наміснице, — з гідністю говорить старша пані, - присаджуйтесь… Вас вітає панна Віста Ставська… А це — дружина мого небожа Богуслава, пані Станіслава Ставська з роду Горобинських…

— Вітаю вас, панно Вісто, — вимовляє Конвалія, — і вас, пані Станіславо…

Всі розсаджуються, Дана теж сідає в крісло як доросла панна. Задля такого випадку вона навіть сукню одягла.

— Панно Вісто, — починає Конвалія, — я не мала чести знати пана Богуслава, але я була добре знайома ще з одним вашим небожем, сином вашої сестри Ведани…

— Я чула про це, — ледь всміхається панна, — то був мій улюблений небіж…

— Але нині я приїхала не до вас, а до пані Станіслави, — продовжує Конвалія, — бо у нас з нею одна біда, одне лихо… Наші діти…

— Мої діти померли, — тихо говорить пані Ставська, — померли… Чуєте?

— Вони живі, - говорить намісниця з пардівською твердістю в голосі, - вони здружились в тому пеклі… Мій син — і ваші двоє синів. Моя донька — особлива дивна. Вона може спілкуватись з братом. Вони потребують допомоги…Мій Вогник і ваші двоє…

— Дарин та Данко, — підказує Дана, і пані Станіслава затуляє обличчя долонею.

— Не треба, — просить, — я вже їх поховала і оплакала… Не треба розкопувати могилу…

— Але вони ще живі в тій могилі, - тим же твердим голосом мовить Конвалія, — і у нас є можливість їх підтримати. Аби вони зосталися…живими, коли виростуть… Ви чули про Кріна Птасіна? Ви хочете, аби до вас додому повернулися два упирі?

— Я тоді повішуся, — говорить пані Ставська, — а краще б це зробити раніше…

— Ваш молодший син уже намагався повіситись! — вигукує Дана, — невже вам не шкода хлопців, пані Станіславо? Вони ж ні в чому не винні!

— Данко! — здригається бідолашна мати, — Данко… Ні…

— Напишіть їм листа, — вимогливо говорить Дана, — напишіть, як ви їх любите… Я все передам брату, до останнього слова.

Зелені очі пані Станіслави довго вдивляються в лице дівчинки.

— Я…, - говорить врешті пані Ставська, — я напишу…

— Пишіть частіше, — уже наказує дівчинка, — і передавайте до замку. Для панни Дани. Наша любов не дасть їм забути обличчя батьків і ймення дідів… І мамині обличчя теж… Вони повернуться хорошими! І закинуть геть ті кляті однострої!

— О, — раптом озивається пані Віста, — я наче чую мову свого другого небожа… Пана Воїна з Ведангу… Він теж вірив у силу любові. Говорив, що вона є ланцюгом, на якому тільки і можна втримати звіра у безоднях духу. Пиши листи, Стасю! Я теж писатиму… Боги попустили, аби у нас відняли Богуслава, але вони мають зберегти, принаймні, його синів.

Листа приносять того ж вечора, і Дана починає кликати брата… Той відгукується швидко… Він знову у карцері — звичайні наслідки дня покарань. В цей шостак йому випало лупцювати Зорика, і хоча той навіть просив його не стримувати руку, Вогнедан і не думає здаватись.

— Цього разу чергував Зануда, — лунає у Дани в голові, - то була вистава… «Чому, джуро Пард, ви не можете як слід розмахнутися?» «Бо я тупий, пане старший, і зовсім безрукий…»

— Вогнику, — передає Дана, — я маю листа для Ставських…

— Давай! — веселішає покараний, — а то Данко щось знову носа повісив…

— «Діти мої, життя моє, - вимовляє подумки Дана, — я ні на день не забуваю вас…Ось і сьогодні ви мені снились…Ваше м’яке волоссячко…І те, як ми збирали полуниці в теплиці «Ставків». Тоді, коли у нас ще був дім і батько Богуслав… Я не втрачаю надії. І на його повернення, і на ваше… Синочки мої, я чекатиму на вас…Коли ви повернетесь то постукаєте в двері дому Ставських у Боговладі… Під зображенням журавля, що злітає…А напис… Не забувайте його, синочки… «Дух не вмирає»… Поверніться живими…»

— Я все запам’ятав, — озивається брат, — я той…сам трохи не розчулився… Хлопці будуть щасливі…

Десь через місяць до приймальні намісниці зголошується ціла селянська родина…

- Їхнє прізвище — Ряска, моя пані, - доповідає секретар — правник Конвалії, - їх направити до кабінету?

— До вітальні, - різко говорить Конвалія, — і знайдіть мою доньку…

У вітальні на кріселках Дана бачить поважне хутірське посімейство… Чоловік, кремезний, вусатий, зодягнений, напевне, в свій найкращий сукман, котрий ще пахне скринею… Жінка, молодша від нього, струнка, у квітчастій квітанській хустині на голові, вбрана у вишиванку, юпку та керсетку… Та дітлашня — двоє хлопчаків шести й чотирьох років в чистесеньких сорочечках, і дівчинка на руках у матері — опецьок років двох.

— Ясна пані, - звертається до Конвалії селянин, незручно тримаючи в руці маленьку філіжаночку трав’яного напою, — нас прислав до вас один чоловік… Може ви накажете нам забиратись, бо справа занадто…чуднувата. Я, ясна пані, звуся Жаданом Ряскою, і є мірошником з під Крепимира… А то — моя жона Ялина, з моїми дітьми — Добряном, Волотом та Миловидою… Однак, це не всі наші діти, ясна пані… Був у моєї жони син від першого чоловіка… Вона, ясна пані, у дівоцтві звалася Радко, а родом є з Квітану. І чоловік її був того ж роду, доводився їй братом у третіх, а звався — Світлян Радко… Усі Радки… як-то б краще сказати…

— Загинули в зачистці, - сухо доповнює Ялина Ряска, — більш як вісім літ тому…

— Атож, — продовжує мірошник, — а Ялина тим часом була в Крепимирі, в гостях у родичів по матері… А як почали поганці… тобто яструбки і по Північному Данаділу повстанців шукати, рідня її спровадила до мого млина… А Ялина тоді вагітною ходила від чоловіка свого Світляна… Яструбки ж, вибачте, що говорю таке при дітях, страшні речі робили з повстанськими жонами… І тому, коли оті… чорри дібралися й до мого млина я й сказав — я мірошник Ряска, а то моя дружина…

— Це шляхетний і мудрий вчинок, — озивається Конвалія, і мірошник трохи прибадьорюється.

— А тоді ми й насправді одружилися, — говорить він, зітхнувши, — бо оповіли добрі люди, що бачили голову Світляна, на паколі, на брамі Жерделю… За що хлопець постраждав — не знаю, ясна пані, він і зброї — то ладом в руках тримати не вмів… Та тут зробили ми помилку, не змінивши дитині прізвище… Се жона моя хотіла, аби він зостався Радком… Ну, і хтось настукав… Я так здогадуюсь, хто…

Ялина зиркає в бік мірошника, і він замовкає. Тоді починає знову:

— Наплели на нас всяких дурниць… Що, ніби, бідолаха Світлян у банді був, та не просто собі десь, а у боївці Чорного Воїна… Це все неправда, ясна пані, який з того хлопця боївкар? Йому на той час було вісімнадцять, а Ялині шістнадцять…

Конвалія поволі опускає очі… Біла в білому… І дивиться на неї Ялина, пильно дивиться… І бачить, як тремтить рука ясної пані, розхлюпуючи напій на стільницю.

- І забрали бідолашного хлопця до військової школи, — тягне далі мірошник, — примусовим набором… Я, ясна пані, любив Світлячка, хоч він мені і не кревна дитина… А Ялина трохи з глузду не з’їхала — так побивалася… І тут, отой чоловік мовив, що якось можна передати туди вістку від нас… А звертатись з цим — до намісниці…

— Я написала листа, — говорить Ялина, — до сина…

— Дайте мені його, — говорить Дана, — Світлячок буде знати, що там написано…

— Я не питаю — як, — з зусиллям вимовляє Ялина, — тільки передайте моєму… синочку, що мама… Що мама — не забуває… І він щоб не забував… І пам’ятав, що його батька стратили чорри…

— Жінко…, - осмикує мірошник, і Ялина опускає очі.

— Пані Ялино, — говорить Дана, — передавайте листи сюди з поміткою «для панни Дани». Частіше передавайте. Він знатиме… Я обіцяю.

Рясок влаштовано на нічліг у найкращому заїзді Старого Міста, дітей нагодовано солодощами, а ввечері Дана слово в слово передає Вогнеданові короткого листа пані Ряски… Не вміє мірошниця писати красивих слів…

— «Світляне, сину Світляна, не забувай про нас, про рід свій… Я, твоя мама, прошу тебе про це… Не забувай, хто зоставив тебе сиротою… Братики й сестричка здорові, батько Жадан шле тобі свої вітання…»

— Ми в дровітні сидимо, — відгукується брат, — Світлячок тут поруч зі мною… Він хоче знати, якого кольору очі у Миловиди… Коли його забрали, вона була ще немовлям і весь час спала….

— Дуже гарні оченята, — передає Дана, — темно карі… І брівки шнурочком….

— Світлян говорить, що дуже її любить, — шепоче через півсвіту братів голос, — він дуже хотів мати сестру.

А ще через тиждень до замкового двору в’їжджає вершниця в чоловічих штанях і кунтуші. При широкому чересі — шабля. За поясом — два пістолі… Гридням, які очманіло витріщилися на цю прояву, пані з шаблею ґречно пояснює, що їй конче потрібно бачити пані намісницю у важливій справі.

І ось лежать на канапі шабля і пістолі… І стоїть перед гостею високий келишок росавського вина… І пильно дивиться Конвалія ще на одну матір, в якої відібрали сина.

— Я, ваша вельможність, була тоді молодою дурочкою, — ледь хрипкуватим низьким голосом оповідає пані Ракита Лемпарт, — і сиротою… Ми, якщо ви пам’ятаєте Гербовник, далекі родичі старим зелемінським князям Драганам, з коліна Болотяних Рисей… Та землі у нас — одним єдиний хутір неподалік Збраслава. Містечкова шляхта… А він був — заїжджий з Моани… Красень-дворянин… Далекий родич князя Фотіна… Теж на прізвище Гранін….

У пані Ракити жагучі чорні очі… Не такі, як у Драконів… Не тягнуть вони в безодні духу — спалюють вогнем жаги… Вона несміливо озирається на Дану, котра скромно причаїлася у кріселку.

— Ну й покинув він мене…при надії… Хлопця я назвала Зореславом і записала на себе… Казали ж мені добрі люди — не кохайся з північанином, не вір йому… Повірила… Що курка може заспівати півнем… Аби живі були мої батьки — вигнали б з двору… А так — перетерпіла… А два роки тому — біда, ще й лихо… Дитя моє беруть у примусовий набір… Я — до Зелібору, а в комісії сидить мій клятий… Гранін. «Як ти міг, — говорю, — адже син у мене одинак…» А пес цей регоче: «Приходь сьогодні ввечері, хетанко, зроблю тобі ще одного… А цей нехай послужить вітчизні….» Додому моанський виплодок поїхав вже не таким красенем, як був, а я два роки просиділа у зеліборській в’язниці. Оце тільки нещодавно вийшла… А тепер судіть мене…

— Як я можу судити, — мовить Конвалія стиха, — коли у нас з вами одна біда… Напишіть сину листа… Він знатиме, що мати з ним… І йому там буде легше…

— Та як ви його туди передасте? — питає розгублено Ракита, — у вас, напевне, якісь зв’язки є, як у імператорської родички?

— Про це вам краще не знати, — мовить Конвалія, — листи до свого сина надсилайте на ім’я моєї доньки…

— Ага, розумію, — говорить пані Ракита, — я ось… привезла… І надсилатиму… І дякую безмірно за те, що надію мені повернули…

— «Зорику мій, вітаю! — передає увечері Дана брату, — зі мною все гаразд… Щоправда я два роки відсиділа за те, що порізала цього сучого сина, твого батечка, але нині я на волі і вдома. Орендарі зберегли хутір і дім… Пребувай достойним навіть у пеклі… Твоя недостойна, але любляча тебе мама…»

— Зорик говорить, що він просто на небі від щастя, — сміється в голові Дани братів голос, — його мама накинулася на того моанця, якого і батьком сором визнати, наче тигриця… Зорик думав, що вона його убила, і її заслали на срегійські копальні… Щоправда, він сподівався, що вона таки утече…

І приходять листи… Зі Сливового Передмістя… З Крепимиру… З хутора Болотяні Рисі… І минає час… І малими стали Дані братові сорочки і штани… І замовляє вона собі нову хлоп’ячу одіж, приміряє й зітхає — оце її брат такий уже…

— Ти зоря моя, Дано, — шепоче в голові голос уже не дитини — підлітка, — ось послухай, якого вірша я сьогодні склав:

«Сьогодні навіть дим

Пливе не так як завжди

А стелиться на Південь,

Вдалечінь…

Туди й мої думки пливуть з тим димом»

Дана запам’ятовує, аби потім записати. Братових віршів у неї — вже ціла шухляда…

«А я не дим, — відповідає вона, — не хмарка, і не вітер

Я тільки тінь твоя на білім світі…

Я голос твій,

я твій двійник на волі,

О мій самітній воїн в чистім полі…»

***

«…О мій самітній воїн в чистім полі…»

Вони з Даною гуляють гірськими доріжками, і тримаються за руки… Дана читає йому вірші… Дана… Якась не така Дана… Не дівча вже — піддівок, з малесенькими бугорками грудей під хлоп’ячою вишиванкою…

А штани сестричка любить носити як і раніше… Ой, яка ж вона красуня… Дана…

Рев військової сурми обриває сон… Вогнедан продирає запухлі очі… Минулу ніч вони з хлопцями просиділи в старій коморі, від якої вкрали ключа у челядинця-кухаря. Там тепер їх схованка, надійніша за дровітню. Там і на флейті можна пограти, і розмови душевні вести, і звістки від рідних отримувати. Повернулися години за дві до побудки… І ось реве проклята сурма… Підйом…

Хлопець різко відкидає ковдру і підхоплюється з ліжка. Решта колег очманіло відривають голови від подушок. Не тільки його боївці — зелепуцькам теж не хочеться вставати.

— Моя вітчизно! — починає урочисто декламувати Вогнедан, — ти колиска й захист

Десяткам й сотням тих малих народів,

котрі без тебе пребували в тьмі!

Імперіє! Від цього слова серце

Тремтить солодким щемом…

І я тремчу… Бо хочу…

— До вбиральні! — стогне Моан Квітін, запхавши голову під подушку, — джуро Пард, та май же совість… Чого ти репетуєш, як опечений?

— Я повторюю завдання до сьогоднішнього уроку літератури, — з гідністю відповідає Вогнедан, — а ти, джуро Квітін, при священному слові «Імперія» маєш підхопитися і стати струнко.

— А щоб вас пожерли блохи, — бурчить товстун Зорко Кілені. Він все такий же товстий, незважаючи на безкінечні вправи та недоїдання, — дайте хоч трохи подрімати…

— Зараз зайде Паскуда — він тобі подрімає, - озивається Зорик Лемпарт, — вставай, перший десяток сьомого відділення! Півні вже проспівали… Тобто — сурми заграли…

Вогнедан уже вліз в однострій та чоботи і мчиться до вбиральні…. За ним ледве встигає Радко, котрий мовчки вдягнувся під отой весь галас.

— Хочу до вбиральні! — регоче Вогнедан, хряпаючи дверима відхідку… Несподіване закінчення Квітіним його урочистого славня Великій та Могутній Моанії насмішило підлітка трохи не до сліз, — отак і відповім наставнику Кочету…

— А я так нічого й не склав, — зітхає Світлячок, присаджуючись поруч над сусіднім вічком, — знову отримаю різок…

— Легко, — мовить Вогнедан, — запам’ятовуй: О, Моано! Ти матір усіх міст!

Ти народилась

у ті часи, коли всі жили в лісі

Мов дикі звірі… І від тебе сяйво

Полинуло…

І знищило пітьму…

— Чорт, ти їх печеш, як моя ненька Ялина — солодкі пиріжки, — мовить Світлян з деякою заздрістю, — от дали Боги талант та пам’ять…

— Талант дали та не дали талану, — відповідає Вогнедан, зітхнувши, — думаєш, мені приємно розігрувати тут блазня вже шостий рік…

— Не думаю, — мовить Світлян сумно, — о… Моанська — раз…

Вони підхоплюються і поспіхом підтягують штани… З цієї миті належить говорити моанською мовою, бо коридорчиком гуркотять, мов загін кіннотників, Лускін, Хадін та Лірін…

— Два… — підхоплює Вогнедан, — три…

На рахунок три вони розчахують двері цього вояцького прихистку… Двері потрапляють якраз по трійці зелепуцьків, котрих аж відкидає назад.

— Я жив, я мислив і робив це — тут! — декламує знову Пард, дивлячись на повержених ворогів, — о, це ви, хлопці… Я вас і не помітив…

Хадін, якому дверима потрапило по носі, аж звивається від болю… Він підхоплюється на ноги, але ззаду вже підскочили Ставські та Лемпарт.

— Немає, - знову говорить Вогнедан високим штилем, — щастя більшого, ніж зріти

Як ворог лютий біля ніг твоїх

звивається від болю і розпуки

І знати, що своїм діянням славним

Ти врятував вітчизни корогву…

— Повільніше, — просить Лемпарт, — я запишу це в класі і позбудусь різок у наступний шостак…

— Сучі сини, — шипить Лускін з підлоги. Для Хорда, з того часу, як боївка об’єдналася, настали тяжкі часи. Ні, Вогнедан не бив його, принаймні робив це не дуже часто. Але насміхався — щодня.

Полишивши повержену трійцю на волю Божу, боївка мчить до спочивальні, налітаючи на своїх колег з інших десятків. Треба ще збігати надвір умитися… Поки осінь тепла, вмиватися належить біля колоди у дворі. А тоді — на молитву.

Паскуда вже встиг записати покарання Квітіну та Зорку, котрих застав у ліжках. А от Вогнедана і його приятелів сьогодні пронесло. І вмитися встигли, і ліжка поскладали… І на молитві не отримали жодного зауваження… І в класах — Боги милували… Завдання вони всі зробили добре, окрім отих славнів, які наказав скласти наставник Кочет. Та література є останньою, і хлопці сподіваються, що Вогнедан, який має на курсі заслужену славу придворного піїти, вирятує їх і цього разу…

Заняття цього дня складні…. Артилерійська справа, математика для старших, тактика ведення ближнього бою… Історія Моанії — ну тут не стільки складно, скільки гидко, бо за шість років нарешті дібралися до збирання земель. І — ота література з її славнями. Добре, що їхній Повелитель бризкає дурними віршами наче водограй…

На перерві перед літературою Радко та Лемпарт переписують Вогнеданові вірші собі до зшитків і полегшено зітхають… Позбулися. П’ятірка зелепуцьків поглядає заздрісно — вони поетичними талантами не блищать, а отже — будуть биті… Щоправда, Моан Квітін загадково усміхається. Він то ще вчора попрохав джуру Парда написати для нього славень. Пард — добрий товариш, а Лускін з тими двома дурнями даремно з ним заводиться. Джура Квітін вже давно підтримує приятелювання з ватажком зеленух. І має від того користь. Свою користь має і Вогнедан — одного ворога укоськано.

Опісля літератури — обід. Перед обідом є з пів годинки вільного часу…

— Джуро Пард! — приємний юнацький голос.

— Старший джуро Яблуновський! — виструнчується як належить хлопець. До нього підходить старшокурсник. Генд, напівкровний принц, як — то його поза очі дражнять у школі.

Генду вже сімнадцять і він на останньому, десятому курсі школи… Тоді два роки служби у якомусь полку — і все… Вільний… Його-то ніхто не буде утримувати в полку насильно. У незаконного сина Імператора і в школі привілеї — окрема спочивальня, краща їжа… Щоправда їсть він з усіма і те, що і всі, а от від кімнати лише для себе не зміг відмовитись. Ну, і на тілі його не карають. Злі язики, щоправда оповідають, що начільник школи, полковник Загін, скаржиться на Генда особисто Імператору, а той лупцює свого байстрюка ціпком.

— Джуро Пард, — мовить Генд, — чи не могли б ви зайти до мене з приводу занять з літератури.

— З задоволенням, старший джуро! — виструнчується Вогнедан. Він і справді задоволений. На тонкощах віршування Генд тямить як ніхто… Боївка аж трохи ревнує до дружби свого дванадцятилітнього приятеля з майже дорослим чоррою. Тим більше — з імператорським синком, хоч і незаконним. Та Пард не може опертися спокусі… Хоча він дуже ризикує… З деякого часу вже не Генд його навчає — він, Вогнедан, навчає принца тонкощам складання ельберійських віршів. Чи — хетанських, якщо ваша воля. А почалося з того, що він випадково побачив на столі у принца списаний рунами листок. І трохи поправив стрій…

У кімнатці Генда, що знаходиться в казармі старших джур, тиша і спокій… Вогнедан зітхає… Як довго йому ще доведеться бути на самоті лише в карцері…

— Я думав над отим початком, що ви мені залишили, — церемонно говорить Генд. І промовляє мовою Данаділу:

— Закінчується осінь, і роса

Все рідше сад зажурений

Тривожить…

Якщо отак закінчити:

— Пронизливішим став і плач комах

Які чекають заморозків з жахом…

Вогнедан уявляє образ повністю… Суха пожухла трава… прохолода… Не пронизливий моанський холод, а саме прохолода… І тривожно кружляють приречені на смерть малі істоти. Їм-то не витримати і невеличкого холоду. В цілому — тривога і думки про те, що життя людини таке ж крихке, як і життя комахи. Щоб вбити людину — потрібно більшого холоду і тільки…

— Добре, — говорить він, — сила…

— А от спробуйте закінчити, — говорить Генд:

В гірськім селі

Також розтанув сніг

Від нього не залишилось і сліду…

Вогнедан усміхається… Він думатиме над цим… Він обертатиме прості слова, доки не втисне в них Всесвіт. Це — поезія Ельберу… Це — мистецтво, а не дурнуваті славні на честь Великої Моанії… Того, що Генд його здасть — він не боїться… З ким тоді напівкровний буде віддаватися улюбленій забаві? Лише він, Вогнедан, завдяки ранньому розвитку та потужній пам’яті знає цей вид поезії Древнього Ельберу і вміє складати «ланцюжки».

Від Генда Вогнедан мчить на обід… Опісля обіду — остогидла муштра, але і її можна урізноманітнити… Наприклад — передражнювати офіцера, котрий їх навчає… Офіцерик молоденький, з випускників, і пишається собою, наче молодий півень… Вечеря завдяки цій забаві видається смачнішою, а вечірня в церкві — не такою нудною.

Поміж вечерею та вечернею — домашні завдання. Вогнедан зітхає… Схоже на те, що на нього очікує покарання… На наступний урок історії, котрий відбудеться післязавтра, потрібно вивчити про возз’єднання Моахетангу з матінкою Моанією… І про визволення Півдня від жорстоких нелюдей… Наставник Драс — та ще погань, недарма його дражнять: «наставник Різка». Він обов’язково спитає не Лускіна з Хадіним, і не Ліріна. А джуру Парда… Або братів Ставських, що з роками ставали все більше схожими на ельфів…

Пард викидає все те з голови… Зрештою, до післязавтра ще треба дожити… А сьогодні, після відбою — у них знову збори… Боївка в дії…

Дрімає Вогнедан у пів ока і добре відчуває, хто спить, а хто не спить… Його приятелі вислизають одне по одному, нібито до вбиральні. Решта, змучена важким днем, хропе без задніх… Він і сам вимотався, але хлопці… Осінь — важка пора для зеленух… Взимку всі сили забирає холод, що гуляє по казармах, навесні якось легше, влітку немає поруч «воріженьків», та й навантаження поменше, а от осінь… Саме восени найчастіше вішаються новачки, і зриваються старші… От і нещодавно чорра з курсу Генда на заняттях з фехтування вбив свого колегу… За якесь невчасно кинуте слово.

Пард вибирається з кімнати останнім, попередньо влаштувавши на ліжку кокон з ковдри та подушки. Чорра має спати саме так — загорнувшись в ковдру і строго на правому боці, обличчям до стіни… На молодших курсах Зануда з Паскудою перевіряли спочивальні серед ночі, і карали тих, хто спав розметавшись. Або тих, хто кликав вночі маму… говіркою… Зараз теж існує ризик, що черговий старшина тряхне оті їхні кокони… Або комусь із зелепуцьків вночі припече поспілкуватися… Та ризик — шляхетна справа… Без ризику нема війни.

Друзі уже очікують на нього в старій коморі, сидячи на діжках. Там же приховано флейту Повелителя. Про цю флейту по школі вже легенди ходять. Хтось та чув Вогнеданову гру за ці роки… От і пішла між курсантами баєчка про привид з флейтою… Ще його називали «Тінь Ельфа»… Вогнедан сам ці баєчки травив, а дещо й вигадував… І домігся свого — тепер жоден курсант не піде вночі до покинутих комор, котрі є штабом боївки.

Хлопці повертаються до свого ватажка як соняхи до сонечка… Вогнедан теж попускає себе… Насмішка, злість зникають до ранку. Тут він може бути лагідним… Тут він хоче бути ніжним…

Але не можна розчулюватись занадто. Тому Вогнедан одразу приступає до діла. Викликає сестру і оповідає з її голосу хлопцям новини з Боговлади. Вся четвірка джур заочно закохана у Вогнеданову сестру… Адже — якби не вона, вони б досі й слово «мама» забули. А так у Дани є послання до Ставських від пані Стасі, котру теж люблять усі четверо… І інших мам люблять… І вітання їм передають гуртом.

Пані Стася нині сидить разом з Даною у вітальні замку… Богодар з Богданом мають змогу поговорити з нею через з’єднані розуми двійнят. Вогнедан передає їм материні слова, а десь в Боговладі вони говорять з мамою голосом Дани… Спершу брати, та й інші теж, трохи сумнівалися… Але мами нагадували їм про такі речі, що їх не міг знати чорногорець… Так, і пані Ялина приїздила до Боговлади, і пані Ракита… Розмови з мамою Зорика приводили хлопців у повне захоплення… Ох і мама у Лемпарта… Справжня розбійниця…

А пані Ставська ніжна ельфійка… І у джур поніжнішали обличчя… І довго всміхаються вони опісля того, як закінчилася ця несамовита розмова через розум і простір.

— Вогнику, — питає розчулений Лемпарт, — а чого ти ніколи не поговориш з мамою? Тобі це найпростіше за всіх… Ти й досі сердишся? Вона не так уже й винна… Аби ти не зчепився на балі з тим покидьком з Астеону…

— Те, що сталося — судьба, — відповідає Вогнедан неохоче, — але вона хотіла бачити мене схожим на…на чорру. Говорять же, що думка може втілюватись в яві… От воно і трапилося так, як вона хотіла… А тепер вона плаче… І хоче моєї любові… У мене, джури, все вигоріло всередині… Лишилась тільки Дана… Тільки вона.

— А твої родичі? — питає Світлян, — ти ж говорив, що любив їх…

— Я їх і досі люблю, — зітхає Вогнедан, — але не так, як раніше… Вони болять мені як рана… Вони без мене повиростали, мої малі Лелеги… І моє військо з обох селищ вже забуло свого воєводу… Я не можу говорити… Давайте, краще, зіграю…

Він прикладає до вуст флейту, і коморою лине тиха мелодія…. В неї потиху вплітаються видива… Лелече Гніздо… Пані Мальва з маленькою Вишенькою… Зараз Вишенька…. Яка вона зараз… Провалля… Незнання… Біль… «В гірськім селі також розтанув сніг… Від нього не залишилось і сліду….»

— Сумно, Повелителю, — зітхає Богодар, — як же сумно…

— А як ми будемо одбріхуватися на наступній історії? — питає Лемпарт, аби відволіктися, — я підручник перегорнув, там просто страшилка для неповнолітніх… Про те, як наші пращури людей їли…

— Ага, і про людські жертвопринесення, — встряє Світлян, — Богам Ельберу… «Культ вшанування Бога Грози і вбивства йому в угоду невинних дівчат…»

— Аби про це спитали зелепуцьків, — говорить Богдан, — воно й слухати гидко, але все ж таки — не самому оповідати… Вогнедане… Розкажи про Ельбер Прекрасний… Ти ж маєш його пам’ятати…

Вогнедан вже давно оповів боївці, що є втіленням Повелителя. Що схожість його з давно загиблим правителем не випадкова. Тепер хлопці впевнені, що їхній приятель знає про минуле навіть більше за Безіменний Сувій…

— Зараз, — мовить Вогнедан, і знову береться за флейту… І перед очима захоплених друзів виникає стара Боговлада… Її вежі з білого каменю… Її палаци… її храми. Ось іде вуличками старого міста воїн з очима Драконів… А ось дівчина, вся у вишневому квіті… І очі має — як вишні… «Як дивно, — шепоче юний принц в блакитному вбранні, - побачить навесні, в духмяній заметілі, блиск літніх ягід, темних і дозрілих…»

— Вона була твоя…е… подруга? — питає Зорик, опісля того, як музика різко урвалася.

Поміж джурами гуляють гидкі історії про дівок і «це саме». Дівчат за роки навчання ніхто з примусовиків і в очі не бачив, навіть власних сестер, а ось деякі зелепуцьки, навіть з їхнього, сьомого, повернувшись з вакацій, голосно вихвалялися, що вони уже… І додавали гидкі подробиці…

— Вона була моя кохана! — різко відповідає Вогнедан, — якщо почую, що хтось говорить про жінок зле — повбиваю…

Хлопці знають — повбиває… Не далі як тиждень тому Вогнедан затопив в обличчя Горошту Хадіну, який хвалився, що вдома підбив на непристойні дії сусідську дівчинку. Може Горошт тільки язиком метляв, наче помелом, але отримав як за правду. За слова свої треба відповідати. Брати Ставські з цим цілком згодні, бо вони нещодавно накинулися на джуру — восьмикурсника, котрий, не знаючи, що вони рідня, назвав нерозлучну парочку мужоложцями. Змолотили хлопця на квашене яблуко. Самим теж дісталося, але війна війною.

Джури пускаються у ніжні спогади… Згадують сестричок, родичок…. Намагаються уявити, які вони зараз… Вогнедан пестить рукою флейту і згадує сон, і Дану, що визріває без нього… І немовля Вишеньку, яка вже зараз не є немовлям… Тоді чомусь згадалася товстунка Гровтіна з того клятого балу, і хлопець пирскає сміхом…

Сходяться всі на тому, що ельберійські жінки — найкращі у світі… найкрасивіші… найрозумніші. І який жаль, що їх можуть скривдити гидкі поганці з Півночі…

— Мама якось обмовилася батьку Жадану, а я підслухав, — зітхає Світлян, — що на нашому хуторі Радки, чорри вирізали всіх, до останньої дитини. А в сусідніх Вигоричах жінці шляхтича Крука шаблею розпороли живіт… А вона була теє… вагітна… А ще донька у неї була, Бажана… така, як ми, років дванадцяти… Так чорри її… це саме… Вона померла… від цього…ну…

— Оце б написати в підручник, — аж шипить від люті Вогнедан, — з подробицями… І розповісти на уроці…

— Той Крук тоді зібрав боївку, — сказав Радко мстиво, — і пішов гуляти… Різав все, від чого смерділо моанцями та чоррами…

— Я б теж пішов, — їжиться Зорик, — уявляєте, приїхав чоловік додому, а там таке…

— Кажуть, що коли того Крука схопили, — доповнює Світлян, — то у нього на держаку сокири було більше сотні зарубок. А кожна зарубка — вбитий моанець… Або чорра. У пана Вигорича і прізвисько було таке: «сотник «Зарубка».

— Його стратили? — тихо питає Вогнедан.

— Мама не знає, - сказав Радко, — їй один земляк оповідав, а він теж не знав подробиць. Казав, що бачив сусіду серед бранців, яких гнали в Дар, на розправу.

— Ми помстимося, — шепочуть Ставські, - виберемося звідси і помстимося… У нас список буде довгий… Нехай нас навчають…тактиці ближнього бою… Ми добре вчимося… Нехай нам дадуть зброю…

- І по-дурному загинемо, — кидає Вогнедан, — ні, хлопці… Не здолати повстанцям Імперію… Нам війська треба! Війська! І зброї для того війська! Я, коли вирвуся звідси, одразу махну на Сіллон, до «Князя «тіней»… Я впевнений, що це або сам Непобор, князь сіллонських корсарів, або хтось зі срібних ельфів. І я укладу з ним угоду… Ми зберемо військо, узброїмо його і проголосимо Незалежну Державу… А коли моанці сунуться — ми їх…

— Велика єдина і неподільна Моанія, — цитує Богодар підручник з історії, - вона ж цього не переживе, Повелителю…

— Поділимо, — відповідає Вогнедан, — шаблями! А тепер, боївко, ходімо по ліжках, аби не трапилося лиха…

Лихо трапилося, але не цієї ночі… І не наступного дня. Підвів малого Парда таки урок історії. Хоча він цілий день налаштовував себе на дурнувату послужливість. Чи мало йому доводилось брехати, або говорити дурниць? Чи не складав він для свого десятку, та що там — для всього курсу — не менш ідіотських славнів? Він більше боявся за Богдана Ставського з його вразливістю. А зірвався сам…

***

— В деяких моахетанцях, — рипучим голосом оповідає наставник Драс на прізвисько «Різка», — і досі існує розпусна думка, що вони є народом, в усьому відмінним від тутешнього. Тобто — великомоанського. Та істина є в тому, що хетанці є тими ж моанцями, але з зіпсутою кров’ю… Під час навали кочівників хото…

Вогнедан позіхає. Все це, в скороченому вигляді він уже читав колись у Зводі — Літописі. Нудно… і сумно. Краще подумати над тим, як закінчити вірша для старшого джури Яблуновського…

- І більшість моанців відступила в ліси і болота, — продовжує «Різка», — а їхні землі тим часом зайняли гірські дикуни та прокляті Богом ельфи, про яких до того часу не було і чути…

Вогнедан лінькувато думає, що, якщо довіряти давнім мапам, між Ельбером та власне Моанією знаходилося тоді більше десяти держав… Хоча Звід-Літопис запевняє, що то теж були моанці… Просто країну було роздроблено на удільні князівства, а Моанські імператори знову зібрали ті землі докупи.

— Ці звірі у людській подобі, - оповідає з належним натиском у голосі «Різка», — захопили владу у Моахетанзі і перетворили її людність на рабів. Нещасні, чиїх дітей приносили в жертву поганським богам, молили про допомогу… Так, князь Лемпарт Зелемінський бив чолом імператору Іркану Першому, аби хоч його князівство було прийняте в склад Великої Моанії. Імператор милостиво обійняв розкаяного язичника і поставив лише одну умову — прийняти істинну віру… Але ж шляхетне серце Його Могутньости не могло перенести того, що від Зелеміню до Чорногори люди страждали під владою гостровухих покидьків…

— Джуро Пард, — шипить насмішкувато Хадін з задньої лави, — покажи свої вуха…

Вогнедан не обертається, але відзначає собі, що Хадіна треба сьогодні обов’язково відлупцювати.

- І от, — рипить далі голос пана Драса, — князь Кеян Зелемінський, бо саме цьому святому він доручив свою душу, вирушив визволяти хетанців від влади нелюдей, а Імператор Іркан милостиво надав йому допомогу — військо під проводом Імператорського Воєводи, князя Ріміна. А тепер про визволення міста Боговлади, котре нині зветься Ірканою, на честь Великого Визволителя, оповість нам джура Пард…

Вогнедан поволі підіймається з лави… Ще є час… Ще є можливість відбарабанити завчений напам’ять образливий текст… Вийти з класу… Забути…

— Не роби дурниць, — застережливо шипить справа Богодар Ставський. Боївка щодня жеребок кидає — кому сидіти поруч з Повелителем. Зараз Ставські сидять обабіч, а Лемпарт з Радком — поруч кожного брата.

А ще у величезному класі все сьоме відділення… Вісім десятків… Юні чорри… Забути обличчя батьків і імення дідів… Визнати себе гостровухим покидьком… Цього домагається Драс… Цього всі моанські ублюдки домагаються вже шостий рік… Вогнедан не знає, хто з інших десятків ще… не забув. У них, в боївці, були розмови про те, аби промацати сусідів… Побоялися… Побоялися, що викриють і розділять п’ятірку… А вони вже жити не могли без Вогнедана… Без його голосу, яким говорили з ними рідні…

— О, місто, — вимовляє він глибоким, недитячим голосом, і Богдан Ставський з розпукою стискає руками скроні, зрозумівши, що сталося, — над річкою білії вежі… Довкола — долини сліпуче безмежжя… Долини й води… Долини і смерти… Бо бореться місто в страшній круговерті… Вогню і заліза потрібно чимало, щоб наші домівки зрівняти з землею… Ми брами… Скріпили б серцями — аби помогло… Ти маєш меча у руці, Вогнедане… Ти мусиш спинити це зло…

На обличчі Драса непередаваний вираз… Учитель — чорра зрозумів слова, які джура Пард вимовляє говіркою…

— Хай тіло загине, та дух не вмирає, - лунає над принишклим класом голос давно загиблого дивного, — я — меч, я — вогонь, я — душа свого краю… Я Всесвіт пройду по тернинах зірок… Та я повернуся — я знаю… І сповниться строк!

— Що це таке, джуро Пард? — питає Драс, коли Вогнедан врешті замовкає.

— Це написав один гостровухий покидьок під час визволення Боговлади імператорським військом, — холоднокровно відповідає чорногорець вже своїм ламким голосом дванадцятирічного хлопця, — здається він не дуже прагнув того визволення… А втім — холодні й жорстокі нелюді, звісно ж, бажали і надалі панувати в тих краях…

— Джуро Пард, — говорить Драс, — за ваше зухвальство звичайного покарання буде мало… Під дзвін… І відпустять вас лише тоді, коли при всьому курсі ви уклінно проситимете пробачення… І розповісте урок…

Тепер ледь чутно застогнав Радко, котрий уже бував «під дзвоном»… Вогнедана теж покарали так одного разу… За те, що підклав на стільця Паскуді вуглинку з кухонної печі… На дві години… Дві години він витримав… Але тут… Проситися він не буде — це ясно… Взимку це була б вірна смерть, влітку, напевне, теж, але зараз осінь… Не насміляться ж ці пси прикінчити імператорського родича, будь вона проклята, його моанська кров…

На тому майдані, де проходить муштра, є дерев’яна гратчаста вежа. Колись на ній і справді висів дзвін. Садиба Режіне належала колись одному півбожевільному принцу з імператорського дому. Тут він муштрував своїх охоронців, а у дзвін били на сполох. Нині дзвону нема, та пост біля нього залишився… У військових взагалі багато правил, котрі не з’ясувати розумом… Треба їх тупо виконувати — і все.

На посту біля вежі стоять зазвичай старші чорри. Випускники… Для них ця стійка — можливість відпочинку… А для деяких — ще й можливість познущатися з покараних.

От і зараз стійковий задоволено шкіриться, дивлячись, як спішно викликаний черговий Зануда тягне до вежі Вогнедана за рукав однострою.

- І що ж це ви накоїли, джура Пард, — вимовляє Зануда, — зганьбили весь десяток… Просіть пробачення на наступній стійці… Інакше… Що скаже пан полковник Загін…

Вогнедана трусить від збудження і страху, але він розтягує вуста в зверхньому усміху… Нарешті… нарешті він в бою… Пси не можуть відмінити покарання, вимовлене при восьми десятках курсантів… А проситись він не буде… нізащо… Ніколи… Пан полковник Загін разом з гнидою Драсом мають стати перед вибором: або двоюрідний небіж Імператора помре отут на вежі, або зганьбитися самим і наказати відпустити його без отого уклінного пробачення. І без його оповіді про визволителя воєводу Ріміна…

Біля вежі Зануда наказує хлопцю роздягнутись. Той без спротиву знімає однострій, сорочку, чоботи… Підіймається разом з Занудою по хиткій драбинці на перший ярус вежі. Стійковий чорра зостався внизу…

— Дві години потерпіть, — радить Зануда, — а тоді, коли прийде зміна, зголосіться до покаяння…

Ні, все таки Зануда не є аж такою сволотою. Паскуда б тільки зрадів…

Старшина ставить хлопця на стареньку, вичовгану скриню і велить йому розвести руки… Прикручує їх до ґрат, тоді те саме робить з ногами. Закінчивши — відпихає скриню. Вогнедан зціплює зуби і намацує босою ногою якусь опору. Тоді не так болить, ніж коли тіло обвисає на мотуззі… Вежа рипить… Вежа відкрита усім вітрам… Добре, що не зима… Минулої зими покарний зеленуха з п’ятого відділення замерз тут за дві години. Кричав він так, що чути було в казармах…

— Ти що накоїло, щеня? — обзивається стійковий, як тільки Зануда подався геть, — просилося до матусі?

Вогнедан мовчить, не витрачає сили… Вижити… Нехай він зробив дурницю… Але зате його не змусили оповідати про гостровухих покидьків… Про спалену Боговладу… Про славного воєводу Ріміна, котрий наказав стратити перед очима полоненого Повелителя дорогих йому людей…

— Пане Вартиславе, — шепоче Вогнедан, — ваші життя дорожчі мені за всі скарби Корони… Одне ваше слово — і я віддам їм все…

Хитається вежа, спливають перед очима з минулого життя наготовані загострені паколи, і жменька зранених бранців поряд зі знаряддями смерти… Попереду — Вартислав Ведангський, Воїславів батько… Багряний вогонь танцює в чорних очах Дракона…

— Вино випите — навіщо келихи, — відмовляє він, — скінчено, Повелителю… Не віддавайте їм нічого! І будь воно все прокляте! Дух не вмирає… Чи чуєте, пси?

— Вони встановили палі на площі, - говорить Вогнедан, — а мене кинули до клітки… І я дивився, як вмирали мої вірні… Два дні дивився…

— Ти що там белькочеш, джуро? — питає стійковий знизу.

— Повторюю урок з історії, - відмовляє Пард.

— А сюди за що?

— Я його не вивчив…

— Охрініти, — очманіло говорить старший джура, — в наші часи за це давали п’ять різок… Хто у тебе наставник?

— Драс…

— Гнида! — робить висновок стійковий, — а на скільки тебе сюди?

— Поки… не… попрошуся…

— Так просися, дурню, і паняй до ліжка…

— Ні…

— Ти, напевне, гостровухий, — робить висновок стійковий, — у нас на курсі теж був такий зеленуха… Вчився — вчився, а тоді порубав шаблею ротного командира… За те, що той сказав щось негоже про ельфійських жінок. Ну й розстріляли його. А ти тут гигнеш… Ти ж розумієш, що вони принципово тебе не знімуть звідси, аж поки і вмреш…

— Не маленький, — виціджує крізь зуби Вогнедан, — і взагалі — іди під три чорти зі своїми порадами…

— Ну то здихай! — робить висновок стійковий і замовкає…

Вічність минула, поки опустилося за обрій багряне сонце. Вогнедан то чіпляється ногами за ґратки, то обвисає на мотуззі… Тіло спершу горіло у вогні, тепер потроху німіє… Голоду він не відчуває, а ось спрага… Ніч… Холодна осіння ніч… Вже не один змінився стійковий… Найгірше було перед ранком, коли старший чорра, розлючений тим, що його призначили на цю дурну стійку, почав штрикати покараному в ноги кінцем шаблі…

Знову день хилиться до вечора… Другий день…Стійкові вже його не чіпають… Всі вже зрозуміли — джура Пард пішов у протистояння з начальством. Таке бувало й раніше, як правило з зеленухами, але часом починали дуріти і зелепуцьки. І дуже часто подібні історії закінчувались смертю курсанта.

Стемніло… Знову зміна… Вогнедан вже не намагається втриматись — він просто висить на мотуззі… Голова впала на груди… Але він притомний… І чує, як новий стійковий підіймається до нього, порушуючи устав… Як підтягує скриню, як стає на неї… Як розчавлює на почорнілих вустах покараного дольку помаранча…

Вогнедан не може розтиснути вуст… Сік скрапує йому на підборіддя… Друга долька таки потрапляє до рота… Сік… Смак теплих гірських долин, де цими золотими плодами ласує дітлашня…

— Старший джуро Яблуновський, — шепоче Вогнедан, — я закінчив вашого вірша…

— Мовчіть, — говорить напівкровний принц, дістаючи з кишені однострою ще одну дольку, загорнуту в носовичок, — не говоріть нічого, джуро Пард… Я доповів Його Могутньости… Потерпіть до ранку…

— Почніть вірша…, - шелестить голос, і старший джура Яблуновський мовить стиха:

— В гірськім селі

також розтанув сніг

Від нього не залишилось і сліду…

— Хотілося б, — ледве вимовляє Вогнедан, — щоб існував той шлях

Яким би варто йти по цьому світу…

Генд впихає йому до рота останню дольку.

— Чудове закінчення, — мовить, — сподіваюся, ми з вами ще продовжимо заняття, джуро.

Зранку джуру Парда перед очима притихлих курсантів віднесли до шпиталю. Він виграв битву… Між чоррами кружляють чутки, що Його Могутність горлав на пана полковника Загіна, що йому потрібен не небіжчик Пард, а досконало вивчений майбутній князь Чорногорський. А пан полковник в свою чергу трохи на шмаття не порвав наставника Драса, котрий був такий необережний, що довів до протистояння імператорського небожа.

На цей раз Вогнедан потрапив до шпиталю надовго… Лікар хитав головою, бурмотів під ніс, що можливе омертвіння кінцівок, а це — смерть, або каліцтво… Вночі приходили боївкарі… Богдан Ставський плакав біля його ліжка, решта намагалася то води подати, то волосся пригладити. Вдень навідувався старший джура Яблуновський. З паперовим мішечком фруктів. Упихував йому до вуст зернятка гранату і шматочки яблук. Поїв помаранчевим соком. Все це майже без слів.

А десь через тиждень озвалась Дана… Він закрився від неї, одрухово, аби не вдарити своїм болем… Сестричка не знала, що він переніс… Вона над іншим плакала.

— Братику, — печаль у сестрички біла, мов хмаринка, — ти тільки не побивайся… сильно. Ми їдемо до Ігворри… Не стало діда Іскри…

Чим старшими вони ставали, тим меншою перепоною була відстань… Ось і зараз аж загуло в зболеній голові: «Не стало діда… не стало…»

— Як? — тільки й спромігся він.

— Дідо загинув на полюванні, - схлипувала у нього в голові Дана, — вийшов на гірського ведмедя з одним списом… Він любив цю… страшну забаву. Стрий Ольг завжди говорив, що це в ньому людська кров грає…

— Скінчено, — озвався врешті Вогнедан, — пропала Чорногора… Княгиня Конвалія продасть нас моанцям задешево.

— Мама вже давно не така, якою була колись, — гнівно відрізала Дана, — ти стаєш безжалісним, Вогнедане…

— Я ж чорра, — подумав хлопець як стрелив, — я і мушу бути безжалісним, сестро…

— Не смій звати себе чоррою! — обурилась сестра, — та ще перед дідовим похованням!

— Облиш мене, сестро, — озвався Вогнедан, — я мушу побути сам…

Видужав хлопчина аж у падолисті… І ще був у шпиталі, коли трапилася несподіванка…

Дідову загибель він переплакав потиху. Почав очікувати, коли його про це сповістять — не дочекався… Чи — то з Чорногори ще не дійшла ця звістка, чи-то не хотіли говорити навмисне… Він навіть жалобну стрічку не міг почепити на рукав.

Лікар дуже дивувався його одужанню. В палаті Вогнедан був майже завжди сам і навіть радів, що поруч нема колег, хворих на гарячку чи різачку, або побитих різками до крові. І ось уже у падолисті до нього раптом поклали дорослого чорру, поручника Зелемінського полку. Він прибув до Моани з якимось посланням від зелемінського полковника Лотіна до полковника Загіна і раптово захворів.

Шпиталь на той час було забито застудженими та покараними… Лікар запропонував офіцеру власні кімнати у флігелі — той відмовився, навіщо, мовляв… Вогнедан спроквола стежив за сусідом з-під довгих вій… Вродливий… убивця. Дивна кров… Очі як у Драконів — бездонні, тільки без отого червонястого блиску… Ніжні правильні риси… І якісь аж дівочі вуста… Як його змусили забути рід і мову? Невже і його, Вогнеданова, боротьба надаремна?

— Тебе як звати, джуро? — одного вечора спитав офіцер.

— Ніяк, — буркнув Вогнедан.

— Ніяк — це не ім’я, — всміхається зелемінець, — а втім — я і так здогадався… Маленький Пард з Чорногори… Чим це ти хворієш?

— Протистоянням, — шипить Вогнедан. Чорра непорозуміло зводить брову… Не зрозумів, чи що?

— Мене підвісили «під дзвін» — хвалиться Вогнедан, — я цілих два дні витримав і не просився…

— О, ні, - говорить чорра, дивлячись на Вогнеданові руки, що місяць тому були чорними, а зараз — зеленожовті від синців, що сходять, — бідолашна дитина…

— Я давно вже не дитина, — пирхає Вогнедан, — і не треба мене жаліти, пане поручнику. Ви наче навчалися не в нашій школі…

— Тут навчався мій брат, — стиха мовить офіцер, — а я учився в провінції.

— Там що — легше?

— Та трохи… до речі, я Роук Світін.

Роук моанською означає «сокіл»… Ну, Роук так Роук.

- І я маю щось для вас, джуро Пард, від свого зверхника, — говорить Роук, — прочитайте…

Вогнедан розгортає маленьку записку і ціпеніє, втупившись в рядочки ельберійських рун.

«Дитя Вогню, — написано там, — твоє життя і розум належать Ельберу… Протримайся ще трохи… Імператор тяжко хворий. Його смерть визволить тебе. Князь «тіней»

Вогнедан, не мигаючи, дивиться в лице офіцера з Зелеміню. Той усміхається.

— А якщо я оце покажу на обході? — питає різко хлопець.

— Ну, тоді мені доведеться пробиватися звідси збройно, — лагідно відповідає чорра.

— А як не проб’єтесь?

— Тортури або смерть, — спокійнісінько каже Роук, — смерть, звичайно, краще…

— А ви хто?

— Офіцер Зелемінського полку… Роук Світін…

Вогнедан позирає на горде лице красеня-дивного… О, він чув про таких… Ще до школи… Князь «тіней». Військо «тіней»… «Тіні» Ельберу»… Вірні, що не здаються ніколи… Що нищать зарозумілих моанських воєвод та панків, котрі знущаються над людом… Що приймають участь в кожному повстанні… Що поволі готують останню битву Ельберу з Імперією…

А може це все брехня, і яка-то пастка… Раптом оцей Світін зараз ошкіриться єхидно і скаже: «Ну що, повірив? Під дзвін!»

— Я вам не вірю, — говорить врешті…

— Повір тим рунам, не мені, - шепоче Роук. Тоді забирає записку і торкається нею до полум’я свічі.

Поручника Світіна виписали за два дні. Трохи не останньої хвилини Вогнедан таки наважився. Відірвав від зшитку, в якому готував уроки, смужку паперу і накидав вірша з трьох рядків.

— Це вашому приятелеві, пане поручнику, — ледь усміхнувся…

— Моєму зверхникові, - чемно виправив Роук, — я щиро вдячний.

Після того, як Світін подався геть, Вогнедан довго переконує себе, що не дуже вклепався… Вороги не зрозуміють… Три рядки… Просто собі віршик…

«Сніги високі, - шепоче Вогнедан, -

Потішив мені душу

Самотній сокіл…»

Він навіть боївці про це не оповів… Аби не будити марну надію. Хоча сподівався переконати грізного Князя в доцільності порятунку і його четвірки.

«Самотній сокіл», — шепоче Вогнедан, і усміхається лагідним усміхом дитини, — я так хочу вірити… Лети… Не потрапляй у пута… Лети, соколе…»