Вогонь для Вогнедана

Розділ одинадцятий Час прийшов!

«Мій добрий друже… Я вдячний Вам за співчутливого листа і підтримку у високому зібранні Імперської знаті. Дійсно, в наші неспокійні часи будь-яке нещастя може стати приводом до ще більших бід, а після того, що я пережив, позбавлення титулу і маєтку було б для мене останнім ударом судьби. Хвала Богу, що Його Могутність справедливо розсудив, що тільки кара, визначена Імператором, може мати такі тяжкі наслідки, а Ви додали, що в цій справі я є невинно потерпілою від рук зрадників вітчизни стороною. Щодо ж мене самого, то

«Мою нікчемну долю нагадали

Мені плоди,

Залишені в полях

Осіннім буревіям

На поталу…»

Цього вірша склав не я, але він доволі точно відображає мій стан духу минулорічної осені.

Ви прохаєте, щоб я, нарешті, описав в подробицях, що ж трапилося в Зеліборі… Мій друже, ці подробиці такі огидні, що згадувати їх мені і досі неприємно. Тому відзвітую Вам, яко підлеглий Імперському Воєводі… Якби я не був таким ледачим, то дійсно був би Вашим підлеглим… Можливо, воно було б і на краще — я міг би боротися з людьми, подібними князю Фотіну, маючи за спиною принаймні полк Чоррін Ідрен.

Отже — мій короткий звіт… Мене було викрадено ельберійськими бойовиками з містечка під назвою Волинець, де я перевіряв стан справ у своєї залоги… Оце мені буде наперед наука — ніколи не допомагати ближньому. Власне, на моєму місці мав би бути воєвода Дігін, чиїм обов’язком є берегти спокій Північного Данаділу.

Ці чудовиська привезли мене до Зелібору. Просто в замок до пана князя Фотіна. Дорогою я мав змогу чути їхні розмови, а що мені відома данадільська говірка, то дуже скоро я зрозумів, що ватажок моїх викрадачів не хто інший, як сам Князь тіней.

Ви не повірите, добрий друже, але і сам пан Фотін, і його прибічні були в дуже добрих стосунках з головним терористом Імперії. Принаймні, цей пан, щоправда з затуленим лицем, був присутнім на моєму допиті… Інакше я не міг назвати оту розмову між князем Фотіним і мною… З цієї розмови я зробив висновок, що пан Фотін скористувався послугами Князя тіней для мого викрадення, аби вимагати у мене неможливих речей. Князь Зелеміню хотів, щоб я переписав на нього права на Данадільське намісництво. Звичайно, папір потрібно було завірити в Моані… Та головне, аби він мав, що завіряти, неправда ж? От, опісля того, як я відмовився це зробити, і почалося те, про що Вам доповідали вірні Імператору вояки з Зелемінського полку.

Князь Фотін, користуючись тим, що був покровителем полку, розташованого на його землях, змушував наших відважних яструбків чинити негідні воїнської чести речі. Я уже сповіщав, що весною того ж року полковник Зекар Лотін з частиною своїх вояків насмілився напасти на Боговладу. Наказ йому віддав князь Фотін, який, напевне, вже уявив себе Імператором. Коли полковник загинув під час цієї виправи (хай простить мені Бог, але я наказав підірвати міст, по якому зелемінці мали наступати), панове Граніни, маючи почесні офіцерські звання, прийняли командування, нібито до прибуття нового офіцера. Насправді ж вони використовували Чоррін Ідрен фактично як підручних Князя тіней.

Я не оповідатиму Вам про те, що було на зеліборській площі… Більше, ніж ті чесні вояки, котрі написали Вам оту скаргу, про яку Ви згадуєте у своєму останньому листі, розказати не зможу. Не думаю, аби вони стали брехати Імперському Воєводі.

Щодо чорри Ладка, якому Ви хочете призначити покарання, то я не можу пригадати, аби зустрічався з ним раніше. Рівно, як і з чоррами Сереженіним та Рудзінським. Це були випадково викликані з шереги вояки, яким наказали вчинити цю гидоту. До речі, дозвольте мені замовити слово за шерегового Сереженіна. Я дізнався, що бідолаху за відмову виконати той огидний наказ, вкинули до дисциплінарної в’язниці, попередньо теж списавши батогами спину. Хлопчик був би чудовим вояком, якби накази йому, як то було раніше, віддавав Імператор вустами своїх офіцерів. А нині, через те, що відмовився виконати наказ зрадника вітчизни Граніна, юнак має десять літ ув’язнення. Звичайно, до полку йому вже не повернутись, але у Вашій волі скоротити Сереженіну строк страждань.

Зупинюсь лише на тому, чого не могли бачити скаржники. З майдану мене знову притягли до замку, де й замкнули у в’язничному льосі… Так, у пана Фотіна була невеличка приватна в’язниця, куди я й мав нещастя потрапити. Тут допит було продовжено, при чому допитував мене Князь тіней в присутньости обох панів Граніних — дядечка та небожа.

Ватажкові бойовиків, очевидно, не сподобалися мої слабкі зусилля по наведенні ладу у провінції. Про що він мені і оповів, підкріпивши свої слова деякими діями… За його словами, такі запроданці як я повинні смерти, і чим більше буде у країні неподобств, тим краще для його справи визволення Ельберу. Зоставивши мене непритомним, Вепри зі своїм спільником подалися геть.

Пам’ятаєте, як у школі говорили, що у мене дев’ять життів? Це опісля того, як я побував «під дзвоном» трохи довше, аніж інші покарані. Мабуть так воно і є — я все таки вижив… Цим завдячую своєму доброму другу, зелемінцю Зооту Лемпарту, який зі своїми людьми і визволив мене з ратиць Вепрів. Пан Лемпарт проник потаємним ходом до замку і увірвався до того льоху якраз тоді, коли означена трійця — Граніни і командир бойовиків — знову заявилася мене допитувати. На моє щастя, я тоді так і не отямився, а отже не побачив того, про що мені потім оповідали… Скажімо, вигадливого ножичка для здирання шкіри… Або ще одного ножа, яким селяни валашать тварин… Будьте певні, це було принесене не для зелемінських кнурів. І от, під час короткої сутички пан Лемпарт і його приятелі прикінчили обох Граніних, а бандита захопили живим.

Мій добрий друже, ви як завжди праві, говорячи, що поганця потрібно було одразу ж відправити до Моани. І не вбивати паньство Граніних, а віддати їх до Імперського суду… Але ж у моїх друзів не було ні часу, ні вибору. Не забувайте, що зелемінські Чоррін Ідрен тоді корилися Вепрам, і просто б не дозволили взяти зрадників під арешт.

Друзі винесли мене з замку потайним ходом і відвезли до Боговлади. Оскільки в убивстві обох вельмож приймали участь майже всі приятелі Лемпарта — мабуть їм трохи не сподобалися оті ножички, про які я згадував — я прошу Вас не вимагати кари для цих людей. Так вийшло… Якби вони не зробили це — тлінні рештки певного шляхтича й піїти були б замуровані десь в підземеллях Зеліборського замку.

Оскільки у моїх приятелів і воїнів зовсім невеликий досвід боротьби проти озброєних банд і досвідчених зрадників, то вони не встежили за тим, що їхній бранець — я маю на увазі Князя тіней — повісився в ув’язненні, перш ніж я отямився і зумів віддати хоч якогось наказа. Я бачив його з закритим обличчям, в отому легендарному чорному вбранні. Свідки ж оповідають, що ватажком всіх бандитів Півдня був зовсім молодий чоловік привабливої зовнішньости. Його затятість, з якою він зустрів смерть, дорівнює його жорстокості.

От і все, що я можу оповісти, мій добрий друже і покровителю. Можу лише сказати що:

«О! Як би ми

Зненавиділи світ

Якби не знали

Що нещастя наші

Минулим теж зумовлені життям»

Так і чую Ваш докірливий голос, що ганить мене за язичницьке бачення світу… Зостаюсь, ваш добрий приятель, многогрішний

Зельм-Вогнедан Чорногорський.

До речі… Я зрозумів Ваш натяк щодо намісництва над Північним Данаділом… Це було б занадто добре, бо ваш друг певен, що не є гідним такої ласки. Але впоратися — впораюся, особливо тепер, коли немає видимої загрози з Зелеміню… Щодо Зелеміню — полишаю це на панський розсуд, але граф Страгійський знаходився в занадто тісному зв’язку зі зрадниками Вепрами, аби бути мені добрим сусідом. Не забувайте, що Князь «тіней» це не титул, це звання, і бандитизм на Півдні не щезне разом зі смертю польового командира»

Вогнедан відкладає перо і ще раз перечитує свій витвір. Начебто непогано… Гірка іронія, трохи шляхетності, трохи вільнодумства… Генд зостанеться задоволеним. Любий приятель Генд-Гордан… Як не хотілося б зустрітися з вами у вирішальній битві, колишній старший джуро Яблуновський. А мабуть доведеться… Ви нині Імперський Воєвода, Перший Радник Імператора і командувач Південними Ровтами. Тобто, коли Ельбер повстане — ви вирушите на нас.

Гендові, звичайно, це невідомо. Нині напівкровний принц укріплює свої позиції, як фактичного правителя країни. Імператор, в перервах поміж хворобами і нападами каяття, підтримує його в тому з твердістю справжнього Чорріна. Альдона поки що не вагітна, але Вогнедан певен — як тільки Генд задавить спротив осмілілої за смутні часи вищої шляхти, за цим довго діло не стане. Особливо, коли пан Яблуновський матиме підтримку Півдня в особі його ясновельможності князя Чорногорського, чию природну лінькуватість і байдужість до політики, здається, вилікувано ударами бича.

Принаймні, дечого він, Вогнедан, вже домігся. Про позбавлення його шляхетства в Моані тепер бояться навіть заїкнутися. Вогнедану-то все одно — шляхетство він отримав не з рук Чоррінів, але подібний вирок означав би, що підіймати Південь прийшлося б просто зараз. А це не влаштовує пана князя — зарано.

Більше того… В тому, останньому листі Генд натякав, що намісництво Пардів над Північним Данаділом очікує лише імператорського підпису. І писав, що граф Марон Страгійський домагається намісництва над Зелемінем, але Першому Раднику Його Могутньости зовсім не хочеться віддавати такий ласий шматок до рук поплічника небіжчика Фотіна…

Пана Марона тоді в Зеліборі не було. Та Вогнедан теж не бажає викурювати з Зелеміню чергового моанця. Молодий князь ще раз перечитує листа… Натяк, здається, цілком зрозумілий. Чи погодиться пан Яблуновський? Чи не подумає, що зосередження надто великої влади в руках одного вельможі приведе до лихих наслідків?

Але ризикувати треба. Генд йому довіряє, особливо опісля того, як він, Вогнедан, постраждав від рук «зрадників»… Невинна жертва зарозумілого удільного князька, і борець з «озброєними бандами незалежників»... Страшно дивитися на себе у дзеркало, а раптом звідти і насправді визирне палкий патріот Великої Моанії.

Його ясновельможність підводиться з-за столу, з задоволенням потягується всім своїм зграбним тілом і таки підходить до люстра у витворній рамі. В люстрі відбиваються малювання на протилежній стіні… Ледь похмурої вроди чорноокий шляхтич в чорному ж таки оксамитному вбранні, та юна діва у блакитній сукні, гаптованій знаками коловрату.

Божевіллям було повісити тут ці два портрети… Але це зробила мама за кілька місяців до смерти, і Вогнедан не став знімати зі стіни зображення Воїна Ведангського.

А на тлі малювань стоїть дорослий син Воїна і Конвалії. Він пережив своє число судьби. Шрами на тілі закриває одяг, шрам на чолі — гаптована встьожка. Відрослу косу скоро можна буде укладати в зачіску… Він не є жалюгідним, не тільки воїни залоги Боговлади — найближчі мимоволі виструнчуються, коли повз них проходить Повелитель. Або схиляються в стародавньому придворному уклоні, повільному і урочистому, немов танцювальний рух.

Кому б його дати прочитати листа, аби перевірити враження? Мечислава нині немає у Боговладі — милий брат поїхав до Гнізда Драконів у яких-то справах. Чомусь разом з паном Білозіром Лелегом, з яким дуже потоваришував, коли вони всі відпочивали влітку у Лелечому Гнізді.

Гарне було літо — не порівняти з торішнім. Тільки Мечислав чогось все сумував. Оповідав, що все мати йому сниться, кличе за собою… Мабуть того й поїхав додому, щоб урядити якийсь поминальний обряд. Все, що зв’язане з матір’ю є дуже болючим для Руженича. Шкода, що йому, Вогнедану, настільки ніколи, що він не зміг супроводити приятеля. І так ледве викроїв час для відпочинку.

Меч не залишив його, однак, без тілоохоронця… Вогнедан усміхається, згадавши, хто лежить нині з зовнішнього боку дверей його робочої кімнати… Не хто інший, як пард Верен… Вдячний звір не забував про свого рятівника. Ось і цього літа прийшов до Лелечого Гнізда навідати, і одразу відчув перенесені другом страждання. Ні він, ні білосніжна красуня Горяна більше не повернулися на рідні верхи. Горяна супроводжує Дану, а Верен не відходить від Вогнедана, аби дивному, який його визволив, «ніколи більше не зробили боляче».

Але Верен хоч і розумний, та не настільки, аби зрозуміти павутину інтриг, яку плете князь Чорногори. Хоча… Вогнедан усміхається до дзеркала… На щоці у відображення з’являється ямочка… Таке миле відображення юного ельфа… Ось тільки на скронях вічною памороззю застигла сивина, і очі не усміхаються разом з вустами. Крижані очі… Як у мами Конвалії… Не годиться… Не можна…

Треба подумати про те, що викликало усміх… Про приємне. Зараз має прийти його прибічний правник пан Ростислав. Ось йому Вогнедан і прочитає свій витвір словоблуддя.

Ростислав має шляхетське прізвище і цікаву долю. Він з роду Птахів, але не данадільських — ведангських. З данадільських Птахів зостався тільки його, Вогнедана, брат у перших. Син вуйни Півонії, маленький Кречет Птаха. Нині йому має бути… Вісім літ, авжеж.

Півонія пише листи, обіцяє приїхати. Нехай… Він, Вогнедан, потаємно від неї звелів підновити й обставити родовий дім Птахів у Боговладі… З соколом над дверима і гаслом «Тільки честь для себе». Можливо, опісля перемоги, він звелить перепоховати тлінні рештки Сокола Птахи на боговладському цвинтарі серед родинних гробків. Аби Півонія могла водити сина до батькового могильного каменю.

Але щось його думка відволіклася від головного… Отже — пан Ростислав Птаха — Орлик. В гербі у цих гідних дивних, а радше — спокревених не сокіл — орел. І гасло незле — «Вище хмар — воля».

Орлик років на три молодший за Вогнедана… В дитинстві трохи не потрапив до примусового набору. Затяті його батьки, яким довелося свого часу покинути маєток під Дубном, пішли на те, аби їх позбавили майна і шляхетства, але сина не віддали. Якимось чином дізналися про те, що Ростик є в списках примусовиків, і відправили його до Белату, де проживав далекий їхній родич, котрий свого часу змушений був покинути Імперію.

Ростик, розвинений не по літам, вступив до Ільзнонського університету у дванадцять років. Викладачі, ошелешені здібностями юного втікача, виклопотали йому державне утримання. За кілька літ Орлик пройшов курс «Держава і право», як свого часу пан Ольг Лелег, і курс міжнародного торгового права. Пам’ять юнак мав незгіршу, ніж у Ольга з Вогнеданом.

В Ільзноні ж юного південця завербував один з Ольгових підлеглих. Молодий студент витримав досить жорстке випробування і отримав статус бойовика. Окрім своїх виняткових здібностей до правних питань, юнак був чудовим фехтувальником. Напевне, саме це і зупинило на ньому вибір воїна-«тіні».

Два роки тому Орлик наважився повернутися до Імперії з наказу свого керманича-«тіні». У Боговладі його запримітив пан Ольг Лелег, родинний правник родини Пардів, і хто там ще… Переговоривши з юним бойовиком, пан Ольг вирішив, що використовувати такий потужний розум задля вбивств і викрадень це все одно, що забивати флейтою гвіздки. І взяв Ростика під свою опіку. Юнак був не дуже задоволений тим, що його відсторонили від підпільних справ, але Ольг познайомив його з Вогнеданом. І пояснив, чим він мусить допомагати його ясновельможності.

Майбутній країні був потрібен звід законів. Потрібен уже зараз — аби все було готове до моменту вирішальної битви. Пан Ольг говорив з цього приводу, що дуже часто художні твори завершуються або шлюбом, або вирішальною битвою. Але нікого не цікавить, як закохані, поєднавшись, вестимуть господарство, або за якими законами житиме відроджена країна.

Закони зі стародавніх сувоїв не враховували дійсного стану речей на теперішньому Півдні. Ростик від розчарування перейшов до захвату — по-перше його очікувало незміряне поле діяльності, по-друге, якщо для неіснуючої країни твориться звід законів, то хтось дуже певен, що вона існуватиме. І цей «хтось» — його ясновельможність князь Чорногорський.

Офіційно Орлик числився прибічним правником намісника. Неофіційно — творцем законів Ельберу, хребта Держави. І, з усією палкістю юності, Ростик поклав свою відданість до ніг князя Чорногорського.

Вогнедан був для молодого правника втіленням отої Держави. Стриманий і мовчазний Ростик ніколи не виказував своїх почуттів. Зірвався він лише тоді, коли Вогнедан був на краю загибелі опісля зеліборських подій. Орлик вирушив до Персикового передмістя, свідомо образив дією трьох моанських шляхтичів, викликав їх на поєдинок усіх трьох одразу, одного вбив, в грудях другого зоставив зламаний клинок белатської шпаги, а третього прикінчив кинджалом. Ольгу Лелегу довелося прикласти зусилля, аби врятувати Ростика від судів та помсти розлючених родичів загиблих.

Вогнедан дізнався про отой неймовірний поєдинок не від Ростислава — від Ольга. Сам юний правник, опісля того, як князь трохи одужав, знову став ходити на службу в чорному камзолі з білим комірцем. Незворушний і спокійний. Якось Вогнедан, тоді ще дуже слабкий, під час обговорення з Ростиком майбутніх законів, задрімав у кріслі посеред розмови. І розчув крізь сон, що його прибічний правник заплакав як дитя й припав вустами до його руки…

«Отак уже краще», — думає Вогнедан, дивлячись, як теплішають в люстрі очі дивного князя, скроні якого наче припорошило снігом. Не зметеш його той сніг, але не можна, аби крига зморозила душу. Згадав оце Ростика — і одразу стало легше на серці. Треба частіше згадувати ріжних приємних осіб, може тоді перестане снитися зеліборський льох, і оті ножички, і жаровня з розпеченим пруттям… Або шлях поміж виючим натовпом, майдан, стовп, і чорра Ладко, котрий виконує обов’язки ката. Клятий князь Фотін побоявся задіяти виконавців імператорського правосуддя прилюдно, задля того свавілля. Наказав солдатикам… А до льоху вже запросив фахівця…

Боги, ну про що оце він знову думає… Не треба… Не можна… Ось вже стукають у двері… Ростик… З усміхом просить дозволу увійти. Його мати була з Горобинських, і тому юнак має такі ж неймовірно смарагдові очі, як пані Стася та Богдан. І схожий юнак на дивного, чим неймовірно пишається. Волосся вкладає так, аби видно було вуха. Таки гостренькі вушка — ознака невмирущості не тільки духу, але й крові. Верен пропускає його одразу — Стражі Гір тим і славляться, що можуть відріжнити істоту з гарними намірами від такої ж, але з лихими.

Вогнедан вітається зі своїм правником. Він вже відвернувся від дзеркала, і тому не бачить, як освітилося його лице приязню і ніжністю. Зате це бачить Ростик і шанобливо схиляється в двірському уклоні, аби приховати розчулення.

Листа юнак читає довго, ледь усміхаючись в найбільш «словоблудних» місцях. Зітхає в кінці, певне в тому місці де згадуються льохи Зелібору. Кілька разів перечитує приписку і врешті говорить, що все гаразд. Не запідозрить неладного Імперський Воєвода. Все у межах… І натяки… скромні, але досить прозорі… Дійсно, чим лихо не жартує? Якщо до Північного Данаділу ще й Зелемінь…

— Ну, — мовить Вогнедан задоволено, — а тепер до роботи…

Роботи дійсно було багато. Старі, віднайдені по чорногорських схованках, сувої не відбивали теперішнього стану речей. З кримінальним зводом було трохи легше — злодій він і є злодій, хоч в Белаті, хоч на Шоррозі. Але з більш тяжкими злочинами уже почалися труднощі.

В старому Ельбері було два статути і два законодавства — для шляхти і для громади. За однакові злочини часом була неоднакова кара — для людини трохи легша, аніж для дивного, якого раптом зірвало з ланцюга. Ростик наводив приклади злочинів дивних, які часом не вкладалися ні в які статути. Так звана «Справа гонорового шляхтича Вербинського з Данаділу». Цей дивний поволі перетворив орендарів зі свого маєтку на рабів. Тодішні кругловухі, звиклі довіряти ельфійській знаті, подали скаргу до суду міста Крепимирів аж опісля кількох убивств, скоєних збожеволілим магнатом. «Справа шляхтича Лісового з Зелеміню». Вбивство власного приятеля, скоєне з особливою жорстокістю. Причину вбивства так і не з’ясували, а сам звинувачений на допиті відповів холоднокровно: «Мені було не до вподоби, як цей пан тримає виделку за обідом».

Словом, і в часи, про які нині на Півдні тужливо згадували як про «золотий вік», вистачало всякого… «Справа міщанина Рибки з Ведангу» Цей поштивий ремісник, якому відмовила у коханні гостровуха шляхтянка, зібрав собі ватагу поплічників і оголосив «полювання на вовкулаків». Вовкулаками він називав дивних, захоплених ним шляхтичів катував немилосердно, обов’язково обтинаючи вуха. Божевілець убив таким чином шістьох осіб, аж поки не надумав напасти на княжича Воїслава Ведангського, котрий з метою зупинити смертовбивства, виїхав у ті місця сам один, в якості приманки. В цій відчайдушній виправі його супроводжував князь Данадільський, Вогнедан.

Вогнедан Пард читає це і згадує… Дійсно, було таке. І дорога поміж яругами, і розбійники, які самі нагадували вовкулаків, і короткий, але запеклий бій… І гнівний погляд батька, Повелителя Святослава… Спадкоємець трону і Принц Ельберу вганяє за розбишаками по ведангським ярам… «Ви маєте втямити, мій нерозумний сину, що ви є останнім з Вогняних Ящерів…»

«Справа селянина Гатко з Квітану…» Цей поштивий хуторянин прирізав сусіда «за межу», опісля того, як суд у Жерделі вирішив їхній земельний позов на користь того самого сусіди. При чому злочинний Гатко вчинив це просто в судовій залі… «Справа про кревну помсту в Чорногорі» Боги, знову Терхи з Готурами… Ці ворохобні посімейства так і не змінилися за сотні літ.

Ростик тут таки доповідає, що він зробив огляд усіх відомих кримінальних справ минулого і зробив висновок, що на тисячу вбивств лише два-три були скоєні на расовому ґрунті. В усіх цих випадках винних оголошували божевільними. Убивство «за вуха» вважалося чимось винятковим, про нього могли оповідати десятиліттями, наче страшну казку.

Князь мимоволі потирає власні вушка, на кінчиках яких, тільки якщо дуже добре придивитися, можна побачити акуратні шви від Вербениного втручання. Добре, це було раніше… А нині? В тих судових справах згадуються лише люди і дивні… Так писалося завжди — люди і дивні. Не навпаки. Може через те, що кругловухі були хазяями цієї землі, а «діти зорі Сіллон» — прибульцями хтозна звідки. А може це той самий порух ввічливості, через який говорять «пані і панове». Спершу згадується той, хто потребує захисту…

В добрі старі часи ельфом вважався кожен, хто мав гострі вуха та «три відмінності» в обличчі. Очі великі видовжені, вилиці високі, підборіддя мало бути звуженим донизу. Для чоловіків ще обов’язковою вважалася відсутність волосся на тілі і заросту на підборідді. Ці ознаки, за стародавніми медичними сувоями, зберігалися до сьомого коліна… Знову якесь число судьби. Тобто, якщо в родині був хоча б один гостровухий, його нащадки отримували у спадок це наявне право на шляхетство. Навіть, якщо усі оці нащадки поодружувалися з людьми.

Якщо нащадки ельфа одружувалися з подібними собі, то можливість зберегти оці ознаки пропорційно збільшувалася. Звичайно, така шляхта досить сильно відріжнялася від чистокровної вищої знаті. Вельможі, окрім описаних вище ознак, мали ще протяглі мелодійні голоси, особливу плавну ходу (не ходить, а пливе), стійкість до хвороб (зовсім не хворіли, або хворіли дуже зрідка), можливість швидкого загоєння ран і подразнень і майже довічну юність тіла та обличчя.

Окрім того представники знаті іноді володіли деякими особливими можливостями. Могутньою пам’яттю, здатністю наводити ману, тобто впливати на розум оточуючих. А ще — можливістю зцілювати за допомогою життєвої сили, і переносити себе та інших у просторі. Часом серед знаті народжувався дивний з надвисокими здібностями… Наприклад присутній тут князь Вогнедан Пард…

Деякі з ознак великого панства могли проявлятися і в середовищі дрібної шляхти. Наявний приклад цьому — пан Ростислав Орлик. Вогнедан вимовляє цю думку вголос, і Орлик задоволено закладає пасмо волосся за гострий кінчик вушка.

В Старому Ельбері усе ж таки шляхта була єдиним цілим і не розріжнялася у правах та за назвою. Звичайно, геть усі чистокровні і тому трохи зарозумілі уродженці Боговлади пишалися своєю витонченістю та столичним вихованням. Їм мало чим поступалася срібна знать Квітану, котра опісля билася на смерть проти моанських варварів і вигинула майже вся. Тодішній князь Квітану Буревій Ллєг вчасно відіслав на Сіллон сотню юних дивних — чоловіків і жінок, які і зберегли цей неймовірно красивий тип ельфійської вроди.

Чорногора в ті часи вважалася глухою провінцією, а горяни мали опінію грубих невитончених вояків. Всі теперішні чорногорські роди, котрі вважають себе чистокровними, насправді все ж таки походять від дрібної шляхти Прикордоння. Справді чистокровних родин в Чорногорі п’ять — Парди, Лелеги — Саламандри, Росави, Готури та Терхи. Щоправда, нині Парди можуть вважатися чистокровними хіба що умовно, через отой шлюб з моанською принцесою, а щодо іншого… Скажіть-но Терничам, а чи Вовчурам, що вони є лише спокревеними — горло перегризуть.

Назва спокревені з’явилася вже опісля поразки і була неточним перекладом моанського слова «хроїгар» — кровні родичі. З старих сувоїв відомо, що якось моанці захопили в полон юнака з загону Мстислава Саламандра, того самого, котрого батько Вогнедан назвав при народженні Світляном, не відаючи, в які часи доведеться жити сину. Молодий воїн був відданим принцу зруйнованого Ельберу, а тому мужньо терпів тортури, яким його піддали варвари. Безіменний месник походив з дрібної шляхти, і ознаки ельфа були у нього майже непомітні. Коли тодішній воєвода Данаділу захотів зіграти на цьому, і спитав у бранця єхидно, чому це він, людина з вигляду, прикриває гостровухих псів, вже вмираючий воїн вимовив гордо: «Мій Повелитель є ельфом, а я — його кровний родич.»

Данадільський воєвода-моанець, вислухавши переклад, вирішив, що «хроїгар» — це якийсь новий різновид нелюдей. Так він і почав називати дрібну шляхту Півдня, яка вже сама через багато років переклала це слово як спокревені.

Існувало в ті часи і таке поняття як напівкровні. Напівкровними звалися діти від зв’язку дивного та звичайної, незміненої людини. Таких осіб в Старому Ельбері було дуже мало — якщо змінені ельберійці могли дорівнятися духом до своєї знаті, то звичайна людина, на думку дивних, була не гідна того, щоб бути вмістилищем для їхнього духу.

Напівкровним був тодішній князь Зелеміню Лемпарт Драган. Його мати була моанкою, принаймні походила з новонародженої Імперії. Князь Володар Драган, батько Лемпарта, не хотів оголошувати його спадкоємцем і загадково загинув на полюванні. Загинули і чистокровні молодші брати Лемпарта, Ольг та Яровит.

В очах тодішньої знаті князь Лемпарт був перш за все напівварваром. Напевне, це і штовхнуло його на злочин і зраду. Але в правах його не обмежували: батько хотів позбавити його спадку з власної волі. Напевне — було за що.

Зараз же усе переплуталося, наче нитки в клубку… Багато старовинних родин вже не є чистокровними, однак пишаються гербами і гаслами і тільки й мріють про вільний Ельбер. Клята Імперія зробила можливим появу на світ дітей ганьби, таких, як Мечислав. В старому Ельбері не існувало покарання для ґвалтівника, бо не існувало і самого злочину. І, ясна річ, не могло народитися дитя, прокляте матір’ю і зневажене батьком.

Сила духу Веданга перемогла зло в його крові. Але ж він не один такий на Півдні… А Зореслав, син моанця і спокревеної… Його-то і напівкровним вже не назвеш… Чи варто влазити в цю трясовину? Чи слід відновлювати чистокровну знать, а чи підбирати вельмож єдине за силою духу? Зрештою, Зорик має оті «три відмінності», от тільки йому час від часу доводиться голитись.

Та це ще квіточки поряд із заплутаністю людських справ. Серед міщанства мішаних шлюбів досить великий відсоток, селяни, щоправда, всіма силами намагалися зберегти рід, але в мейдистських селах Зелеміню ні про яку чистоту крові вже давно не можна говорити. Окрім того є моозські квартали Радину, селища моанських кріпаків біля Предслави — даруночок пана Фотіна, а також всюдисущі кедаги, яких нині повно в Зелеміню. Ну, і «маленька Моана» просто під боком у майбутнього Повелителя.

Які права матимуть ці люди? Чи можна буде їх назвати ельберійцями? Чи треба? Адже мова йде не просто про чистоту раси, якої намагаються дотримуватися, скажімо, ішторнійці, зневажаючи людей іншого кольору шкіри та гноблячи напівкровок. Сини Ельберу не просто собі народ, один із сотень в цьому світі. Колись їх обрали Боги для сили і слави, і на землю Данаділу ступили Богорівні… Дана… Веданг… Ігворр… А за ними — ще кілька сотень дивних, родоначальників нової раси.

Він, Вогнедан, вважає, що наважившись змінити своїх союзників, діти зорі Сіллон породили нову расу, як відросток дерева з солодкими плодами, привитий на дичку, породжує інше дерево та інші плоди. І тому… Ростик вже нотує, що ельберійцем має вважатися людина або дивний, які зможуть довести своє походження.

З дивними легше — їхнє походження в прямому сенсі слова на обличчі написане. З людьми складніше, але цілком можливо. Недарма найстрашнішим прокляттям на Півдні вважаються такі слова: «Щоб ти забув обличчя батьків та імення дідів».

Навіть останній кріпак з Північного Данаділу, а чи зо Старого Ведангу пам’ятає свій рід до десятого коліна. Цього цілком вистачить… А хто забув, чи кому начхати — хто ж вам винен, панове дженджики.

Ну, а з вищесказаного випливає, що право власності на землю Ельберу матимуть тільки ельберійці. І ніяк інакше. Земельний статут вони з Ростиславом розроблять додатково… Основою його буде хутірське землевласництво, як у старовину. І форми власності — оренда, довічна оренда, своя земля… Селянські хутори, шляхетські маєтки… Щодо ж моанських панків, яких тут наплодилося чимало, то їм ввічливо покажуть на Зелемінський шлях, котрий веде у північному напрямку. А може і не дуже ввічливо. Он у Квітані тільки скажи «час прийшов» — так подібні до Крука Вигорича «лісові чорти» викосять зайд вогнем та мечем.

З недавнього часу вони з Ростиславом почали записувати закони та статути. До потаємної друкарні все це відправляв начільник служби безпеки таємного війська неякий Горислав. Вогнедан трохи знав цього спокревеного — саме Горислав і ще один бойовик Орлин допомогли йому викрасти зі звіринцю парда Верена. Коли надійде година, потрібно, щоб нова влада на місцях знала, що їй робити. А тут ось вони — книги. Перша частина кримінального зводу, та, що стосується дрібного злочинства вже готова, Ольг показував її Вогнедану. Другу частину буде завершено за кілька днів, а тоді вони візьмуться за громадянське право і земельний статут.

Пан Ольг, до речі, замолоду розважався тим, що складав Статут і Право для неіснуючої країни під назвою Ельбер. Ще коли навчався в Ільзноні. Вогнедан в своїх розумуваннях майже завжди враховує думку стрия. Його Статут і Право молодий князь знає напам’ять — Ольг передав його юному спадкоємцю тоді, коли віддавав від розуму до розуму відомости про Павутину.

Обідає Вогнедан разом з сестрою і вірним Ростиславом. Орлик позирає захопленим оком на ясну панну. Ні, він знає, що панна Дана є зарученою нареченою. Але милуватися дівочою красою для поштивого дивного є чистим задоволенням, без злоби і заздрощів, котрі лютяться: «Не моя, належить іншому, мені б таку…» А Ростислав бажає запевнити себе і інших, що він-то якраз і є найпоштивішим дивним Боговлади. Гідним свого володаря дивним. І панна Дана це розуміє, тому з усміхом приймає його витончені вихваляння її вроди, пересипані віршованими цитатами.

***

А панні Дані сумно і тривожно. Незважаючи на присутність за столом усміхненого брата і витонченого шляхтича Орлика. Хоча вона мала б радіти — дуже зрідка нині ось так усміхається Вогнедан… Дуже зрідка теплішають його очі і дзвенить сміх срібним дзвіночком.

Турбує дівчину відсутність коханого… Знову переслідує його чорний згусток злоби в золотому передзвоні. Влітку вони відпочивали у Чорногорі, і ніби все було гаразд. Співали, веселились, перевдягали у вбрання верховинців усіх — навіть Терна Лелега та його вихователя Найсіня. Поштивий лоянець був таким чудним в гаптованому вбранні. Цікаво, чи сумує він за далеким домом? Вона, Дана, не змогла б вижити на чужині, зав’яла б, наче рослина, видерта з корінням. Пан Найсінь — справжній воїн. Він тримається…

Лелече Гніздо було переповнене гостями. Пан Верес як завжди утік на хутір Терхів. Зате приїхав навіть вічний волоцюга пан Білозір. І пан Ольг… І всі найдорожчі… Відзначили Княжу Ніч… Вона вдягнула на палець коханого срібного персня-печатку, який навмисне замовила для нього. З гербом і гаслом, аби було чим запечатувати і листи, і накази. Її Золотий Дракон… Вона і досі носить на вустах гіркувату ніжність його поцілунку…

А потім все якось одразу згасло… І святкові вогнища, і сяючі очі брата, який трохи відволікся від своєї потаємної роботи та від минулих бід. І Мечислав принишк, почав сторожко прислухатися до шерехів ночі… Вона, Дана, теж почала це бачити… Згусток темряви, схожий на жіночу постать… Багряні вогники очей… І золотий передзвін… І гарячий вітер… І ненависний голос, що загрожував милому смертю.

Дані вже почало ввижатися зовсім казна що… Вона не могла дивитися на сусідній верх, де завмерло у тиші Вовче Лігво. В покинутому дому потиху згасав Новомир, полишивши хазяйство на небожів. Та не про нього думала дівчина — одного разу ввечері їй навіть привиділося, що на знайомій дорозі до селища Вовчури стоїть той… з посинілим лицем, з зашморгом на шиї… Усміхається… «Кохана моя Дано, — шипить мертвий голос, — я теж буду завжди з тобою, як мати є завжди поруч з напівкровним псом…»

Дівчина-воїн вирішила тоді не піддаватись страху. Наступного ж ранку вони з Мечиславом пішли навідати Новомира. Не старий ще дивний був зовсім сивим — Дана навіть подумала на хвильку, що бачить його батька Чорноту, забувши про смерть старшого Вовчура. Зустрів він їх приязно, запросив до хати. За столом зі скромним пригощенням Дана розплакалася… Оповіла все як було, брала провину на себе. Мечислав мовчки дивився в стіл. «Та що ти, дівчинко, — вимовив врешті Новомир, — хіба тут є твоя провина? Аби я не був певен, що моя Яблунька була поштивою і вірною Богам нашим шляхтянкою, то подумав би, що вона сплодила виродка від Того, що не при хаті згадуючи… Хвала Богам, що оте нарешті зрозуміло, що треба зробити, бо я вже присягнув собі тоді навесні спалити хату разом з собою та з заложним мерцем. Забудь про нього, зостав біду нашому роду. Не бійся за мене — про мене дбають… І брати рідні, і брати у перших і вуй Сіроманець… І наймити б повернулися, тільки я нікого не хочу бачити. Соромно мені, дитинко. Хотів би я хоч глянути на твого брата, порадіти, що витримав він все оте і не зломився, та не хочу навертатися йому на очі. А вам дякую, що зайшли…»

Опісля цих відвідин Дані більше не ввижався мертвий Ратимир… Але згусток пітьми так і кружляв довкола них з Мечиславом, аж поки коханий разом з братом не вирушили до Боговлади.

Вона, Дана, недовго опісля того пробула у Лелечому Гнізді. Мовила молодим Лелегам, що вирушає вперед, а вони щоб наздоганяли і помчала до Боговлади верхи разом з Найсінем та Терночком. Поруч з кіньми мов біла тінь неслась Горяна — подруга Верена, котрий подався до Боговлади разом з Вогнеданом. Гідні Стражі Гір навіть розлучилися для того, аби мати змогу охороняти брата і сестру.

Та в Боговладі лише Горяна зраділа зустрічі з коханим. Мечислав, виявляється, подався до Гнізда Драконів. З паном Білозіром Лелегом… І закрив від неї, Дани, свій розум — навчився таки…

Дана підозрює, що ця подорож якось зв’язана з тінню Ружени. І що її Меч у небезпеці. Вогнедан нічого не знає, вважає, що друг хоче влаштувати по матері обрядові поминки. Хоч сідлай коня і мчись до Гнізда Драконів…

Не знає Дана, що їй робити… Якщо Веданг не взяв її з собою, то може їй туди і не можна… І по обіді, коли брат з Ростиславом повернулися до своїх занять, Дана вирушила кінно до Сливового передмістя. У супроводі вірного Терночка та Горяни.

Ось і знайомий будиночок на Затишній вулиці… Служник проводить її до віталеньки, а через кілька хвилин до неї випливає Яснолика.

— Ти вірно робиш, що тривожишся, — говорить одразу, — але допомогти тут нічим не зможеш. З цією бідою твій друг має зладнати сам. О, то ви заручені?

Дана киває головою.

— Тим більше — година вибила, — зітхає срібна, — ота його полуденна змора нині полює на нього самого. Чоловіка, котрий колись зґвалтував Ружену Ведангську вже немає в яві…

— Вона дібралась до нього? — шепоче Дана, — незважаючи на захист… Мечислав говорив, що Шрежін носив на собі трохи не вериги зі срібла..

— Саме так, — стверджує відьма і провидиця, — а твого нареченого, дівчина-воїн, рятують не срібні ланцюжки — змора вже є настільки сильною, що може змусити його їх зняти. Його рятує нерозтрачена сила його мужньости, адже твій друг, дівчино, є таким же чистим, як і ти… Ваша шлюбна ніч стала б для нього останньою — змора убила б його. Їй байдуже, що ти з власної волі подаруєш коханому калинове гроно — зненависть Ружени відчує лише одне: її син став чоловіком, а отже скривдив дівчину.

— То я зовсім нічого не можу зробити? — питає Дана злякано.

— Нічого, — стверджує Яснолика, — це не твій біль, і не твоя тінь. З родовим прокляттям важко боротися, а сила духу Ведангів увійшла в примовку. Втішайся тим, що твій наречений — теж Веданг. А отже — він має це здолати. Нині Дубненський воєвода боїться носа виткнути далі міських мурів, тож Мечислав має змогу врядити матері перепоховання. Краду… Вогонь прожене змору з явного світу.

Їжиться Дана, згадавши білу тінь, що блукає в тумані потойбіччя… То блукає любов Ружени, а відтепер буде блукати і її зненависть. Ніколи їм не з’єднатися разом… Ніколи не знайти Ружені ні дубового гаю пращурів, ні брата Воїна…

— Бідолашна Ружена! — виривається у неї, - чим вона завинила перед Богами і родом?

— Нічим, — спокійнісінько відповідає відьма, — але часом трапляється так, що певна особа опиняється не в тому місці, і не в той час. Або навпаки — в тому і в той… І саме туди падає удар судьби. Поміркуй над цим, дівчина — воїн.

Дана задумливо виходить у дворик, де Терночок в очікуванні її бавиться з Горяною. Терночок… Як же виріс її маленький паж… Майже юнак… Скісні тернові очі уродженця сходу такі ж спокійні й непрозорі як у Найсіня.

— Терночку, — запитує Дана, — ти можеш відповісти, що таке удар судьби?

— Моя мати померла, народжуючи мене — це удар судьби, — відповідає напівлоянець одразу ж, — але я зустрів ясну панну, і це є дарунком судьби. А взагалі, Найсінь говорить, що судьба не чіпає того, хто нічого не бажає, і ні про що не дбає…

- І нікого не кохає? — смутно запитує Дана.

— Хай! — підтверджує хлопчина лоянським вигуком, — саме так, ясна панно.

— Рушаймо, — зітхає Дана, і ставить ногу в стремено.

Кінь у Дани чудовий — рідня Вогнедановому Татошу. Не сумирна кобилка — жеребець з налитими кров’ю очима. Зветься він Огень, і гасає на ньому Дана по всіх околицях Боговлади. Терночок на своєму Гнідкові ледве встигає за нею.

А от Горяна може бігти врівень з Огнем. І кінь її не боїться, на відміну від Терночкового Гнідка. Так само як і Татош Верена.

Мчить Дана вуличками Сливового, ще трохи стримуючи свого огиря. Але ось закінчилося місто… Розкинулася довкола долина Данаділу… Сади, поля… Зблискує Дана-ріка… Коханий Край…

Там, у Старому Місті брат плете павутину змови. Брат творить закони вільного Ельберу… Її гордий вельможа… Її відважний Вогнедан…

Вона, Дана, не має здібностей до політики. Вона є братовою тінню… Її самітній воїн вже не є самітнім — Дана знає, ціле військо постане за порухом його руки.

Битий батогами князь? Нехай! Биті батогами селяни з — під Дубна та Радину охоче стануть під його корогву, аби у вільному Ельбері більше нікого не били батогами.

Удар судьби? Нехай пожере Чорнобожа сила всіх тих, хто не бажає, не дбає, не кохає… Краще горіти, ніж гнити заживо… Вона навіть на відстані відчуває полум’я братового духу… І силу душі Веданга навіть через стіну, якою відгородив свій розум коханий.

— Я вільна! — кричить Дана назустріч вітру, — я сильна!

А ось і нагода перевірити… На шляху — перехняблена карета. Двоє слуг марно намагаються перемінити колесо. Пані в пишній сукні за моанською модою трирічної давності (описи імперських мод Дана отримує з ніжних рученьок самої імператриці Альдони, котра крадькома листується з колишнім коханцем, доброзичливо вкладаючи в листи подібні дарунки для його сестри), бігає довкола, лаючи прислугу останніми словами.

Огень, відчувши владну руку князівни, стає дибки. Пані Меліса Невена верещить з переляку, чи-то коня злякавшись, чи-то Горяни…

— Яка приємна зустріч, — ніжно жебонить Дана, удавши, ніби отой вереск вона сприйняла за привітання, — пані Невено… Куди це ви зібралися? Чи не до столиці? Але тезоіменитство Імператора давно проминуло… До речі… Дозвольте дати вам дружню пораду — в Моані придворні дами вже давно не носять глибоких викотів, бо гаслом Його Могутньости нині є «Скромність, скромність і ще раз скромність»

Пані Меліса багряніє як її сукня. Дана бачить, що в кареті красуні-купчихи є ще хтось… Ага… Пан Реджі Догін з Персикового передмістя. Князівна мала сумнівну честь бачити цього панка на загальному прийомі, який брат влаштовував раз на рік. Прийом цей завжди закінчувався одним чи двома поєдинками — боговладські шляхтичі-ельберійці доводили панків з Персикового своїми насмішками до сказу. Те саме шляхтянки — дивні робили з їхніми жонами. Цим бідолахам було ще гірше — адже поєдинки між дамами то річ нечувана, а як інакше відплатиш гостровухій нелюді, котра висміює твій одяг і манери у надввічливих виразах.

Та писок пану Догіну понівечили явно не на поєдинку. Хтось зламав моанцю носа, при чому зробив це від серця. Цікаво, чи гідна парочка одружена, а чи мандрує без благословення?

Сама Дана забула вже коли й була у церкві. А от Богів відчуває постійно — як тільки побачить щось красиве, так і проказує славень. Ця ж парочка є гидкою, але дівчина — воїн не рушає далі: Дана прагне помститися пані Мелісі за те, що та відштовхнула брата. Вогнедан навіть Мечу не оповів, що насмілилася сказати йому ця дурна курка, але ж від Дани нічого не приховаєш, так бо влаштовано розум двійнят. Брат тоді, увечері, був сповнений такої гіркоти і болю, що Дана прийшла до нього, зоставивши Мечислава самого милуватися Місяцем… Вони проговорили тоді до ранку, згадуючи матір, дитинство, страшні роки розлуки… Дана заварювала своєму самітньому воїну його улюблений напій з семи трав, розтирала запашними мастями покарбовану рубцями спину… І не забула й досі гіркувату, мов дим, усмішечку, з якою брат мовив їй, що йому, мовляв, не судилося мати великого кохання. Такого, як у неї з Мечиславом. Він, мовляв, розтринькав свою юність з такими як пані Меліса, розміняв золото на мідь. А ельфійська дівчина не зможе його полюбити, бо він втратив красу тіла, і гармонію між тілом і духом. Меч — то інша річ, його дух наче накидає ману на негарне лице. А він, Вогнедан, хоч і не соромиться своїх шрамів, але ніколи не наважиться показати їх іншій дівчині-дивній.. Не сестрі, котра так дбайливо доглядає його змучену душу…

Дана впевнена, аби замість пані Меліси брат пішов опісля одужання до іншої жінки і довів свої чоловічі здібності, то йому б не лізли до голови подібні думи. Нікуди не годящі думи — адже Повелитель Ельберу повинен буде мати спадкоємця і саме від чистокровної.

Тому Дана продовжує мило усміхатися до пані Невени.

— Я можу послати свого пажа, — щебече вона, — до міста за допомогою… О, що я бачу? Це ваш чоловік? О, пане Догін, чого це ви сидите в кареті? Допоможіть же своїй дружині… Вона голосок зірвала, лаючи челядинців… Яка витворна лайка… Це ви її навчили? О, ця моанська мова! Воїстину — велика і могутня… Нам, чорногорським дикунам ніколи не зрозуміти всієї її величі. Я знаю одного вченого мовознавця, так він і досі не може вивести зв’язок поміж бажанням скривдити власну матір і побажанням скривдження особі своєї статі…

Пан Догін зрозумів, що з них глузують, але не зрозумів яким чином. Однак, чіпати сестру намісника він боїться — занадто розперезалися кляті хетанці. Пан Реджі давно вирішив перебути непевні часи в своєму маєтку в Гросаті. Щоб не було дуже самотньо — прихопив з собою цю дурнувату Мелісу. О, ці хетанці… Тупість просто написана на їхніх обличчях… Ось і в обличчі пані Невени є щось таке невигойно хетанське. Провінція…І ця гидка вимова, протягла, наче сморід від вигрібної ями… Навіть коли вони говорять моанською.

Щоправда сестра намісника карбує слова так, ніби народилася в столиці. Хвала Богу і за це — навіть гостровуху звірину можна навчити людської мови. Знає, потіпаха, чиє тут зверху, і всі їхні так звані дворяни знають… Бояться…

От хто загубив усякий страх — так це пан намісник. Напевне — на зеліборській площі. Він, Реджі, так уже молився за його погибель… Дарма… Ще й отримав за це — просто біля церкви якийсь моанець зламав йому носа і трохи не вбив на смерть його доброго приятеля, пана Солтіна. Моанець! Моанець, що є прихильником гостровухих… Моанець, якому, бачте, не сподобалася їхня з Солтіним дружня розмова про те, що пану наміснику не тільки розписали спину, але й обтяли вуха.

Реджі тоді ледве втік від розлюченого напасника. А пан намісник таки одужав і знову взявся за своє… Пан Солтін трохи не луснув від люті, коли оповідав, що ходив у земельних справах до битої батогами нелюді вдруге, і клятий Пард знову запросив до кабінету товмача. А коли він, пан Солтін, почав законно обурюватися і вимагати говорити з ним як належить, отой чорнопикий тілоохоронець з князівським титулом витяг поштивого старого за вухо просто до замкової брами під регіт челяді.

Пан Солтін опісля того плюнув на усі земельні розмежування, звелів закрити свій боговладський будинок і виїхав до Моани, де теж мав дім. Відпочити та розважитись в столиці. Він, Реджі, спершу не повірив, аби намісник опісля зеліборської хльости знову взявся дратувати моанську знать. Пішов до нього сам, також у справі… І що ж… таки правий був його приятель. Намісник звернувся до нього говіркою, а тоді покликав оте щеня, котре сиділо в його приймальні в якості секретаря… Товмачити...

Що ж, він, Реджі, нічого не міг з цим зробити. Хотів був сказати, що деякі вельможі нині розуміють лише мову батогів, але побоявся, правду кажучи… Злякався очей пана намісника, холодних, мов крига і одночасно гарячих, немов розпечене залізо. І поскаржитися на нього… Кому, в біса, скаржитися? Хетанці нині при владі — їхньої крови Імператорський Намісник, він же Імперський Воєвода. Пан Генд Яблуновський, незаконний Чоррін, за чутками — новий коханець Імператриці. І покровитель гостровухої нелюді з Боговлади.

Отож і вирішив пан Догін трохи пожити в Гросаті. Ну, а коли в столиці щось переміниться — повернутися сюди… В Гросаті взимку таки холоднувато… А повітря яке у Боговладі, а фрукти… Вишні, сливи, персики… Яблука такі, що тануть в роті… Взимку з долин привозять помаранчі, з яких його економка робить чудові цукати… А вина… Слабуваті, щоправда, але… А шматок окороку під це саме винце… Дивацькі тут звичаї — шляхта м’яса не їсть, зате ним запихається простолюд. А оці самі ліпеники з чим завгодно, які мистецьки виробляє та сама економка. А сметана до них… А мед… А полуниці… А…

Ні, Моахетанг — чудове місце… Аби ще тут не було хетанців. Ось вона вишкіряється, гостровуха… Баба верхи на коні… В штанях… Спробувало б таке з’явитися на вулицях столиці… В супроводі жовтопикої мавпи і отої звірюки… Князівна… Доводиться бути ввічливим… Ох, були б вони сам на сам і без свідків…

— Якби ми були сам на сам і без свідків, — медовим голоском говорить князівна, — я б оцим мечем відтяла б вам…не вуха, ні… А дещо інше, аби ви більше ніколи не насмілювалися дивитися такими очима у виріз сорочки вельможної дами. Тим більше — дами з Півдня. Ви насмілюєтеся судити про нас по отаким шлюхам, як пані Невена? Подібні особи — ганьба для людей Боговлади. У мене до неї є рахунок, але шлюха не може вийти на двобій… Бо вона, бачте, у спідниці. Зате я у штанях. І я вас викликаю, пане Догін…

У пана Реджі відібрало мову. А клята дівка зістрибує зі свого скаженого коня, повіддя якого переймає паж, і видобуває меча.

— Ставайте! — велить, — інакше я понівечу вас без двобою!

Пан Догін, клянучи все на світі, вихоплює шпагу. В руках у дівки — ледь вигнутий меч місцевої роботи. Скільки не хотів пан Реджі купити подібний — весь час йому підсовували підробку.

Пані Меліса верещить обурено, а тоді перелякано, бо ота звірюка, схожа на леопарда-альбіноса, штовхає її лапою і притискає до землі. Пан Догін кидається вперед, лихоманково згадуючи прийоми бою, вивчені ним від фехтувальника-белатця. Колись він був слинним забіякою, але давно вже не виходив на двобій… І пузце відпустив, завдяки економці з її ліпениками…

У дівчини рука тверда по чоловічому. Зброя, зіткнувшись, аж іскри креше. Очі — як у її божевільного брата: спокійні і люті водночас. Пан Реджі намагається змусити дівку відкритись, лаючи її останніми словами. Та вона лише усміхається все тим же милим усміхом вихованої панночки. І тне мечем так, що у пана Реджі заніміла правиця.

— Оскільки у мене немає нині часу, — жебонить панночка, — то доведеться таки обмежитися вухами… Ваша подруга, здається, насмілилася назвати одного гідного шляхтича, який не обділяв її увагою, безвухою нелюддю… Вуха у мого брата на місці, але якщо пані Мелісі до вподоби безвухі…

Свист меча… Пан Реджі скрикує від болю… Паночка продовжує усміхатися. З її клинка скрапує кров…

— Продовжимо? — запитує вона.

— Божевільна! — кричить пан Реджі, - гей, челядь! Чого ви стали? Допоможіть!

Челядь боїться поворухнутися, бо біла звірюка тільки що рикнула на них так, що у головах задзвеніло. Пан Догін вже й не сподівається вберегти друге вухо — життя б врятувати. Знову свист клинка… Панночка відстрибує назад і задоволено обдивляється свою жертву. Вона навіть не задихалась, груди під шляхетським кунтушем дихають рівно і спокійно.

Пан Реджі з несподіваною радістю бачить, що біля них зупиняється запилюжена наймана карета. Свідки… Свідки… Можливо йому допоможуть позбутися цієї відьми… З карети виглядає якийсь подорожній, принаймні хоч не хетанець з виду.

— Допоможіть! — кричить пан Реджі розпачливо.

— Що тут коїться? — розгублено запитує подорожній.

Дівка обтирає клинок жмутом трави і вкладає його до піхов. Тоді дарує невідомому такий усміх, що той мимоволі всміхається теж.

— Милий пане, — говорить ніжно, — тут коїться поєдинок. До першої крові. А, я захопилася — до другої. Нині все уже закінчилося.

— Прекрасна панна билася на поєдинку? — ледь очманіло говорить чоловік у кареті, - оце так…

— Я ж говорив вам, пане Латені, - виглядає з карети ще один моанець, — це Моахетанг… Коли мій батько служив у Квітані…

— Помовч, Келате, — зупиняє супутника пан Латені, - прекрасна панно… Це досить заїжджений початок знайомства, але я уже десь бачив ваші очі…

— О, — маніжиться дівка, — сумніваюся, милий пане… Мені не доводилося бувати в Белаті… Адже ви белатець, чи не так?

— Белатець, — охоче стверджує пан Латені, - але дуже довго жив в Моані. Прекрасна панно, якщо ваше почуття чести задоволене, дозвольте прийти на допомогу нахабі, котрий насмілився вас образити. Я лікар…

— О, звичайно, — всміхається панночка, — допоможіть пораненому. І приведіть до тями його даму — вона зомліла.

Белатець виймає з карети лікарську скриньку і підходить до пана Реджі.

— Будьте свідком, — хрипить той, — ця дівка напала на мене і трохи не вбила!

— Панночка напала на вас? — непорозуміло питає белатець, — та що ви вигадуєте… Дозвольте… Келате, займися дамою… Обережно… О, який точний удар… Наче скальпелем… Я теж добре фехтую, але… Не смикайтесь, я промиваю рану. Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Це боляче, але не смертельно. Келате, дама отямилася?

— Отямилася, учителю, — говорить молодий моанець, — ридає…

— О, ці жіночі сльози, — зітхає лікар, швидко бинтуючи голову шиплячому від болю пану Догіну, — я ніколи не міг встояти перед ними. Так що тут сталося, мій пане? Ви зрадили оцій красуні з мечем і одружилися з іншою? А прекрасна шляхтянка викликала вас на двобій? Таке дійсно могло статися тільки у Чорногорі…

— Тут не Чорногора, а Данаділ, — воркоче «прекрасна шляхтянка», спостерігаючи роботу лікаря з видимим задоволенням, — а ви, милий пане лікарю, невірно зрозуміли стан речей. Мене образив не цей пан, а його дама. Але, оскільки ця жалюгідна істотка не може битися на мечах — я викликала на поєдинок її супутника, який ні в якому разі не є моїм коханцем.

— О! — вигукує в захваті лікар, — які звичаї… Який, не побоюся сказати, не зіпсутий сучасністю край! Ось, прекрасна панно… Ваш супротивник врятований від надмірної втрати крові. Його подруга теж в порядку — вона уже лається і досить добірно. Чим ще можу допомогти?

— Нехай ваш візниця, — мовить панна, — допоможе йолопам — челядинцям поставити карету на колеса. Якщо він моанець — я дам йому на горілку, якщо південець — дозволю поцілувати ручку.

Візниця найманої карети поволі злазить зі свого місця. Підходить до карети, роздивляється вісь і колесо. Хитає головою і говорить місцевою говіркою:

— Дійсно йолопи… Ви, двоє, ходіть — но сюди. І хто ото вам довірив карету…

За кілька хвилин повіз пана Дігіна стоїть на дорозі, готовий до мандрівки. Пан Реджі похапцем залазить до свого прихистку. Пані Меліса вже там… Вона труситься, наче у пропасниці. Челядинці, перелякані і розгублені, займають свої місця. Візниця пана Латені гучно ляскає дверима карети пана моанця і кричить до його візничого:

— Рушай!

Пан Дігін заговорив лише тоді, коли його карета проминула Страгію. До того він мовчав навіть у заїздах, і їжу їм обом замовляла пані Меліса. Вона ж і командувала челядинцями.

— Чудовиська! — витиснув із себе, — Холодні і жорстокі нелюді... Моя Мелісо… Я… Я… Я одружуся з тобою… І ніколи більше не повернуся до того клятого міста… Нехай пропадає все… Будинок продам через правну контору… Така страшна помста… Така…

— Вам, моанцям, — відповіла Меліса зовсім не жалісно, — потрібно було вирізати всіх ельфів ще двісті років тому. Так, як це зробили ішторнійці на Ватейлі з отими бронзовошкірими дикунами… А нині — що ж… Ви не помічали їхнього презирства, а я… О, я добре знаю, що значить бути дженджиком на Півдні. Ви прийняли розумне рішення — краще жити вдома. Щодо мене — то мені шляху назад теж нема. Наша родина завжди була вірна Імперії, а мій брат служив у Зелемінському полку. Служив не з примусу — батьки завжди мріяли зробити його військовим. Навіть, коли Імперське військо пройде Південь вогнем і мечем, я не повернуся туди. Ви, моанці, занадто добрі і шляхетні, і вам не вдасться викорінити з нашої землі заразу, занесену туди дияволом.

Пан Дігін розчулено схлипнув і обійняв свою коханку.

***

Коли карета пана Дігіна покушпелила битим шляхом, панна Дана трохи покартала себе подумки. Її знову зірвало з ланцюга… Брат би її висварив. Милий брат… Ще добре, що вона не вигукнула щось на зразок: «Геть з нашої землі, клятий моанцю!» Ото було б діло… Пан Дігін і так може написати донос, але все, що сталося, можна звести до приватної справи і помсти ображеної жінки чи-то коханцю, чи-то суперниці… Ой, як необережно… Та ще й свідки… Щоправда, вони нібито, на її боці… І лікар з учнем…. І навіть візничий… Ось вже підходить за винагородою…

— Дякую, друже, — простягає Дана ручку, і літній південець її поштиво цілує. В очах візничого сміх навпіл з захватом.

— Ясна панно, — тихо говорить він, — вибачте мою сміливість, але навіть у нас, у Квітані, я не бачив жінок, таких вправних у сутичці.

— То ви — квітанець? — запитує Дана, — і з яких?

— Були хуторянами, — говорить чоловік з гіркотою, — нині є волоцюгами. Прізвище наше — Ладко… Старшого сина дванадцять років тому забрали в чорри. Так він і не з’явився досі додому, та може й на краще… Живемо в Крепимирові, а хто вчасно не вибрався з наших місць — ті нині є кріпаками пана Зоота Клівзіна. Ото і все, ясна панно… Заробляю тим, що працюю візничим. А колись наш хутір був… Ех…

— Милий друже Ладко, — говорить Дана з притиском на слові друже, — вітри віють з Чорногори. Холодні вітри. До речі, ви не знаєте в Крепимирові пані Ялину Радко?

— А, це та, що нині замужем за мірошником? — трохи розпогоджується візничий, — звичайно знаю… Та ж біда, те саме горе… Їй пощастило більше — бідолаха Світлян помер раніше, аніж вивчився на батьковбивцю.

Белатець та моанець Келат спостерігають за ними, не розуміючи ні слова. Врешті Дана ще раз всміхається квітанцю, котрий віддячує їй таким же усміхом і повертається до його пасажирів:

— Вам, панове, потрібно до Чорногори?

— Власне кажучи, — мовить белатець, — я у справі до…до князя Чорногорського. Щоправда, не знаю, де він може нині перебувати.

— Мій брат, — мило всміхається Дана, — перебуває у Боговладі. До речі… Князівна Дана Пард…

Лікар відважує двірський уклін. Те саме незграбно робить Келат.

— Ваша ясновельможність, — говорить белатець, — отже я не помилився… Я весь час запитую себе, де я міг вас бачити… Тепер зрозумів… Ви дуже схожі на пана князя.

— Ми двійнята, — пояснює Дана, — раніше нас навіть плутали…

Ох, для чого у неї вирвалося оце «раніше»… Але белатець, здається, не помітив її обмовки.

— То може ясна панна допоможе нам отримати авдиєнцію? — питає з надією, — ми, ясна панно, взагалі-то є поза законом… За деякі наукові заняття мене і мого учня переслідує Духовний Суд… Я — прибічний Імператорський лікар, у мене є зв’язки, але Імператор є дуже побожним, і тому… Притулку мені дати ніхто не захотів, хоча я лікував всю знать Моани. Єдина надія — на його ясновельможність…

— Ви хіба лікували мого брата? — зацікавлено запитує Дана, — коли? Він же ніколи не хворіє…

— Мене викликали до Цитаделі, - опускає очі лікар, — словом… мені довелося.

— То це були ви? — питає Дана, — мені оповідав…князь Ведангський… Словом, це ви врятували їх від подальших тортур?

— Ну, врятував — це дуже сильно сказано, — зітхає белатець, — але трохи допоміг…

Дана вистрибує в сідло і наказує візничому Ладко, аби він їхав за нею… Через кілька хвилин наймана карета вже мчить у напрямі Боговлади. Попереду несеться вершниця на вороному коні, обабіч мчить, мов біла тінь, самка парда, а поряд з каретою скаче на своєму Гнідкові незворушний Терночок, для якого все, що робить його ясна панна є чудовим. Навіть, якщо вона викликає на поєдинок якогось пана і відтинає йому вуха….

Ввечері князівна повертається до замку.

Вона від серця задоволена тим, як провела день. Трохи заспокоїла серце і душу, помстилася цій жабі Мелісі… Треба буде оповісти про це Ведангу… О, нині вона розуміє пристрасть Драконів до витонченої помсти… Пана лікаря з його учнем влаштувала в заїзді «Стигла вишня» і пообіцяла прислати за ними пажа, як тільки Вогнедан знайде час для зустрічі… Тобто — зробила добру справу, допомогла втікачам від Духовного суду. Аби тільки коханий був поруч… Та немає Мечислава…

Та що це? В конюшні замку, куди вона власноручно відводить Огня, не довіряючи догляд за ним конюхам, легкий переполох… Вогнеданів Татош стає від радости дибки, ірже, б’є копитами, а йому відповідає такий же чорний, мов дим, румак… Відьмак Мечислава… І сам Мечислав іде поміж стійлами… Її воїн в чорному оксамиті… Її Золотий Дракон… Живий… навіть вродливий… Чому він завжди здається їй красенем? Чому вона бачить лише його очі ельфа і опукле чоло? Чому їй так приємно торкатися до його волосся, такого ж шовковистого, як у Вогнедана і як у неї самої? Чому вона вже давно уявляє, як він розстебне на ній шлюбну гаптовану сукню, і та впаде додолу…

Та вони є дивними… Вони не кидаються одне одному в обійми… Вони зближуються поволі, наче танцюючи… Вони простягають руки і змикають долоні. Вони доторкаються одне одному до щоки одночасно, і кладуть руку собі на груди… «Твій образ…Твій образ…В моєму серці… В моєму серці… Я пам’ятав тебе… Я пам’ятала тебе…»

— Що, коханий? — питає стиха Дана, — що, любий? Що там сталося, у Веданзі…

— Вона більше не ненавидить мене, — відповідає юнак, — моя чорна ружа… Моя мама… Я довів, що є хорошим. Я показав їй шлях крізь туман, і дві Ружени злилися воєдино…

— Як ти знаєш про другу Ружену? — шепоче Дана, — ти був там? У потойбіччі… Ти ж міг померти, любий…

- Її зустрів твій батько, — шепоче Мечислав, — її улюблений брат Воїн. Вона любила його так, як ти — Вогнедана. Він подав їй руку і повів за собою… А на прощання… вона сказала… вона сказала, що любить мене, Дано. Моя мама полюбила мене… Якби вона мала можливість повернутися в яву, то приймала б від мене чорні ружі… Гуляла б зі мною у дворі замку… Любила б наших дітей… Я вільний від родового прокляття… Я — сильний і вільний, Дано!

Вогнедан, до якого одразу ж пішли закохані, радісно простягнув другу руки. Він теж щасливий — гонець привіз листа від Генда. О, такі речі напівкровний принц не довіряє імператорській пошті… Затверджене Ірканом Шостим намісництво над Північним Данаділом. І лист від пана Яблуновського, як завжди сповнений віршованих цитат… А наприкінці дослівно: щодо протекторату над Зелемінем — то це справа найближчого часу.

— Недарма, — говорить Вогнедан, — чуєш, Меч? Недарма…

Мечислав розуміє, про що говорить брат… Недарма вони з ним пройшли крізь пекло… Ельбер… Привид Ельберу Прекрасного… Справжнє збирання земель, куди там моанцям… Зелемінь… Це — вихід на старий кордон… Це — кільце довкола Старого Ведангу, поки що поділеного на воєводства. Це замок і ключ… Це можливість підготуватися до битви…

— Бідолашний Генд, — ронить Вогнедан задумливо, — але що ж…

Але що ж… Перемагає сильніший…

«Я люблю тебе як брата, старший джуро Яблуновський… Я вийду проти тебе з військом… Якщо буде в тому потреба — мій меч торкнеться твого серця… Пробач мені… Хай славиться!»

«Хай славиться наш Ельбер!», — відповідають подумки Дана з Мечиславом.

***

Протекторат над Зелемінем дійсно було надано Вогнедану дуже скоро.

Генд поспішав. Імператору ставало все гірше. У пані Альдони поки що не було ознак вагітності, хоча Імператорський Намісник скорився волі брата. Скорився з важким серцем — спадкові ознаки південця обов’язково проявляться в наступникові трону, а отже життя у юного принца буде нелегким. Моанська знать кружляла біля трону Чоррінів наче гієни біля вмираючого лева. Одна лише надія — на Моахетанг… Вогнедан… Іронічний вільнодумець Зельм-Вогнедан… Витончений піїта і мужній воїн… Остання надія трону Чоррінів.

Вогнедан, отримавши папір за імператорським підписом аж сльозу зронив перед очима у гінця. Щиру сльозу… Збувалися усі його надії… Північний Данаділ обсаджено вірними людьми, воєводу Дігіна відправлено у відставку. Осідлано Радин — тамтешній воєвода без слова скорився грізному магнату. Залякано воєводу Дубна, пана Лотіна, котрий приймав участь в зеліборській розправі. Генд хотів вигнати сучого сина з посади, та Вогнедан написав йому листа, де просив во ім’я милосердя Святого Мейді не карати пана воєводу, якому, мовляв, засліпила очі загибель брата-полковника. Квітан готовий до вибуху, «лісові чорти», вцілілі в зачистках, та їхня численна рідня тільки й очікують гасла… І ось, нарешті — Зелемінь…

Князь Чорногорський наказав збір своїм гридням, які знову були при ньому. Тернича з чорногорцями в Північному Данаділі замінили інші вірні люди, і нині пан Владияр шикував прибічне Вогнеданове воїнство. Вогнедан брав з собою також частину боговладської залоги, замінивши її ратниками Вернигори. Пан Любим мав поповнювати і муштрувати ополчення. Те, що і він, робили нині люди Ольга Лелега трохи не по всіх містах Чорногори і Данаділу.

Одне лише хвилювало Вогнедана — Зелібор. Ні, він не боявся, що тамтешня потолоч буде кидати в нього каміння, чи влаштує якусь капость. Навпаки, вони плазуватимуть перед Імперським Протектором. Боявся він себе… Ті вулиці… Той майдан… А раптом він не витримає і блисне посеред міста? Тоді кінець надіям на мирне збирання Ельберу докупи.

Однак, їхати було треба… І пережити це…

З собою Вогнедан вирішив взяти пана Білозіра Лелега. Це була порада стрия Ольга — його названий син мусив бути при Протекторі радником з питань загадкової моанської душі. Пан Білозір ту душу мав можливість вивчити на своїй шкурі — останній раз він повернувся з чергової мандрівки з кількома шрамами від куль. А перед цим стрию доповів котрийсь бойовик, що його син на Півночі вплутався в повстання селян-астеонців, став військовим радником ватажка і загинув в останній битві, під час якої князь Коронат Астеонський (за цього Вогнеданового недруга оповідали, що він наказав підсипати своєму батькові до салати особливу приправу) розбив селянське військо неякого Сірда Раліна. Перед цим, до речі, це військо отримало кілька блискучих перемог, і, якби не свої зрадники, котрі спокусилися на червінці, і видали Раліна головою… Словом — все як завжди. Вогнедан тоді навіть жалобну стрічку на рукав пришпилив — так був упевнений в загибелі названого родича. Лише Ольг сподівався наперекір всьому — і недарма: блудний син заявився тоді до Боговлади аж зелений від втрати крові, але живий.

Нині пан Білозір цілком одужав і посміювався над своєю новою посадою Він запевняв Вогнедана, що нічого загадкового в душі його однокровників немає: напився, дав у пику, проспався, похмелився, а щоби соромно не було, напився знову. А всі мрії моанців про панування над світом та оповідки про культурну вищість над інородцями — від білої гарячки.

— Якщо це так, — сміявся Вогнедан, — то це ви є загадкою, бо зовсім не схожі на моанця.

— Бо п’ю в міру, — холоднокровно відповідав новий радник, — а морди б’ю лише тим, кому належить.

Ще одним радником з зелемінських справ мусив бути Зореслав Лемпарт. Вогнедан попередив Зорика, аби той вникав в оті справи дуже добре, бо вони можуть стати його судьбою до кінця його життя. Лемпарт поблід… Йому, сину моанця і спокревеної тільки що фактично надали князівський титул у майбутній державі. Зорик і так був до смерти відданим своєму Повелителю, але тут вийняв ножа, розтяв собі руку і приніс трохи розгубленому Вогнедану стародавню розбійничу присягу вірності на скривавленому лезі.

— Дитя, — прошепотів Вогнедан, заживляючи приятелеві рану, — мій любий друже, яке ти ще дитя…

— Ти завжди вважав себе старшим від нас усіх, — відповів Зорик, — тоді у школі ти говорив з нами наче дорослий. Нині ти говориш зі мною, наче є втіленням чогось більшого, ніж просто дивний, хоч навіть і з вогнем в крові. Твій дух, розпечений у Божій кузні, вже вистигає, стаючи мечем. Я боюся лише одного — через кілька років тобі буде з нами… нецікаво.

— Навіть коли я стану зброєю, я все одно любитиму вас, найближчих, — сказав Вогнедан, — бо інакше Визволитель перетвориться на Нищителя. Але і ви любіть мене… таким як я є, і таким, яким стану…

До Зелібору вони вирушили через Північний Данаділ. Трохи затрималися у Волинці — Вогнедану хотілося навідати пані Любаву… Вона — то була зовсім невинна в його бідах і дуже страждала, виливаючи тугу в розчулених листах. Вогнедан відповідав на ті листи, і нині подарував сердешній Любаві кілька ночей кохання. Заодно і впевнився — він таки ще є чоловіком, і його можуть любити хоча б ось так — по-людськи, просто і не мудруючи.

Зустріч з Любавою трохи повернула молодому князю душевну рівновагу. Він недаремно остерігався глибин свого духу — зовсім недавно Вогнедан трохи не блиснув у власному кабінеті, коли приймав давнього знайомого — белатського лікаря Роллу. На біду з поштивим белатцем був його учень — кругловидий кирпатий вилицюватий моанець напівординського, напівхтозна ще якого вигляду. Чорногорець недолюблював такі обличчя, йому більше подобалися тверді північани, схожі на пана Білозіра. В білявому Лелегу відчувалася страшнувата сила, яку стрию Ольгу вдалося направити в потрібне русло, і його можна було поважати навіть як ворога… Те саме почуття Вогнедан мав до небіжчика Імператора Корога, котрий понівечив його дитинство, — повагу. А це рудувате казна що — здається його звали Келат Веркін — схоже з вигляду на купу гною, насмілилося нагадати йому, Вогнедану Чорногорському про те, що його збезчестили у Зеліборі.

Ох, звісно все почалося з товмача... Говорив же йому стрий Ольг — не захоплюйся… рано… чого ти цим хочеш домогтися?… Та нічого, звісно, дитяча потреба дошкулити чимось отій корості на його землі. Зорик говорить, що він, Вогнедан, доросліший за своїх приятелів… Яке там… Був би доросліший, не влаштовував би оцих вистав з рекомим нерозумінням моанської мови, які так подобалися найближчим, не дражнив би гусей, дочекався б перемоги, а там би уже… І цей клятий рудий моанець, сам не знаючи з яким вогнем він грає, свідомо почав кидати йому в очі зневажливі слова. «Ви ж не розумієте мене — так ось вам…»

Лікарчук розрахував вірно — бідолашний Ростислав покинув перекладати, Ролла Латені заціпенів від жаху, а він, Вогнедан, мусив терпіти оцю гидоту… або визнати, що він таки розуміє мову Імперії…

Оце якраз приклад оманливої зовнішньости — жодна падлюка з Персикового до подібного не додумалася. А цей хлопчина миттєво втямив як поводитись, аби його виявилося зверху. І не побоявся ж, поганець… Пан Білозір, котрий його знав, говорив, щоправда, що у пана Веркіна негаразд з головою від непомірного вживання міцних напоїв і важкого дитинства. Але тоді Вогнедан нібито не помітив, що має справу з божевільним… Ох, як підступила до країв безодні вогняна хвиля… Як заверещав отой Келат, коли на ньому затлівся камзол… А він, Вогнедан, думав з розпачем лише про те, що зараз рознесе півзамку, і Ростик загине, і…

Мечислав вибіг тоді зі свого сховку, де чатував, яко тілоохоронець… І ухопив його в обійми… Пригнув голову, притулив до чорного оксамиту. Знову зовсім поряд стукотіло серце друга, що мало перетворитись на жменю попелу. І хвиля пішла назад… Зникла… Пропала…

Ось і хвилювався нині Вогнедан — а раптом вогонь повернеться в Зеліборі… Варто якомусь дурневі з натовпу щось крикнути…Або чимось кинути… А чи він просто доїде до майдану і побачить отого стовпа… З помостом, заляпаним рудими плямами… Десь там закрепла і його кров… А їхати до замку доведеться тими ж вулицями, по яким його вели на мотузі, зодягненого у ряднину… І довкола стоятимуть люди — не будуть же вони всі ховатися, вийдуть на вулиці хоча б з цікавості, або й від страху.

Якщо навіть він ударить так, як тоді по чоррам — від центру міста не зостанеться нічого. Вулиці там вузесенькі… Будинки… Там теж люди… Нехай які вже там не є… Нехай найближчі зневажливо звуть зеліборців свинями… Нехай з тої дітлашні, яка за прикладом дорослих, знущалася з приреченого, вже не виросте нічого путнього… Нехай в усьому місті є лише одна ельберійка — пані Сереженіна, чи то пак Сережень. Він не має права нищити беззахисних. Він — меч Бога Грому, а не палиця Чорнобога.

З наближених його тривогу відчували лише Дана та Мечислав. Для свого ж невеликого воїнства князь Чорногорський був втіленням впевненості і відваги. І тоді, коли вони йшли маршем по Зелеміню, і тоді, коли наблизилися до Зелібору.

Зелемінці опору не чинили. Маленькі міста охоче відчиняли брами: життя під важкою рукою князя Фотіна Граніна привчило їх до покори. Загальний настрій був таким — на все воля Бога та Імператора… Що там трапилося в Зеліборі — не наша справа… Сподіваємося, що князь Чорногорський, яко Імперський Протектор, буде милостивим до нас, многогрішних.

Князь Чорногорський нічим не розхолоджував такі благі надії. Приймав ратманів містечок, шляхетські депутації, розмовляв з кріпаками пана Фотіна, які нині були його кріпаками. За імператорським указом Протектор мав успадкувати все майно вигаслого роду Граніних. Оці люди, поганенько вдягнені, часом просто обдерті, і вкрай залякані були тепер майном Вогнедана Чорногорського… Речами… Іграшками… Рабами…

Ростислав нотував вечорами зауваги свого Повелителя… Всіх управителів маєтків князя Фотіна — під три чорти. Над маєтностями поставити надійних людей з Данаділу. Бажано — спокревених, аби затуркані бідолахи-зелемінці звикали до вигляду нової шляхти. Перевірити стан оподаткування, податки знизити, наскільки це можливо… На майбутнє, Зелемінському князівству пільги в оподаткуванні, доки ці злидарі трохи не обростуть жирком. Мови про волю та Ельбер Прекрасний поки що не заводити — не зрозуміють, а то і учворять щось в дусі астеонців Раліна. Потиху готувати до сприйняття цієї волі — більше справами, аніж словами. Церкви не чіпати… Але натякнути, що за язичництво більше не каратимуть…

Зорик говорив, що біля старого кордону буде простіше. Там є цілі низки язичницьких сіл, бо поруч — Страгійська трясовина, куди ця людність звикла ховатися під час ріжних неприємностей. Збраслав, мовляв, давнє гніздо опришків, навіть тамтешні ратмани колись гуляли Зелемінем, затуливши обличчя і з ножем за халявою. Він, Зорик, сам родом з-під Збраслава. Лемпарти були шанованою сім’єю, аж доки остання з них не збилася з пуття.

- І то за мною люди йшли, — хвалився Зорик, — ти ж пам’ятаєш моїх опришків, Вогнедане?

Князь усміхався. Звісно він пам’ятав… Та за розмовами і справами чаївся страх… Страх перед власною силою… Боги, ну чому ви не дали мені ще хоча б десять літ?

Зелібор… Браму відчинено навстіж… Ратмани вийшли аж на шлях. Зореслав запевняв, що так і буде. «Щури не будуть битися, — говорив насмішкувато, — поваляться в ноги, так безпечніше.»

Вогнедан розумів, що його в’їзд до Зелібору — ще те видовисько… Князь в блакитному, розшитому золотом оксамиті на вороному коні, біля коня — чорний пард… Праворуч дівчина — воїн на шаленому огирі такої ж масті, і так само вбрана, поруч — білий пард. Зліва, з боку серця, як любить говорити Веданг, чистий диявол в чорному оксамиті і теж на чорному коні… Хоч знаком трикутника відгороджуйся… І його чорногорці та данадільці — самі дивні під княжим стягом.

Ратмани таки дійсно повалилися в ноги… А тоді — от лихо — зелемінська міська варта витягла просто до княжого коня не кого іншого, як пана ратмана Сереженіна. З глузду з’їхати — зодітого у рядняний мішок, такий же, як тоді вдягли на Вогнедана. І з зашморгом на шиї…

- І що це означає? — крижаним голосом спитав Імперський Протектор.

— Ваша ясновельможність, — забелькотів з колін один з ратманів, — ми видаємо вам мерзотника головою. Адже саме він підказав божевільним Граніним, щоб вам вуха… ну…

- І що я маю з ним робити? — тим же тоном спитав князь

— Повісити, звісно, — озвався ратман і знову ткнувся носом в пилюку.

«Ти ж теж сидів тоді на отих лавах, — подумав Вогнедан, — і інші теж… Відкупляєтесь, сволота? Цей дурень винуватий лише тим, що горлав голосніше за всіх…. Отакі ж паскуди видали в Астеоні Сірда Раліна — вішайте, мовляв, він в усьому винен, тільки нас помилуйте. А не діждете! Це бандитів я вішав без суду, аби іншим не кортіло глумитися над беззахисними селянами. Та тільки я — не беззахисний, і знайду інакший спосіб відплатити за свою кров на ешафоті.»

— Вуха у мене на місці, - мовив Вогнедан спокійнісінько, ще й волосся поправив, аби видно було гострі кінчики, — а отже цей поштивий городянин винен не більше за всіх вас, панове. Дайте тому спокій, пропустіть мене до міста, а дурня відпустіть додому, до жінки.

— Та як же…, - знову підвів голову з пилюки перший ратман, — але ж потрібно… Потрібно ж когось повісити… Бо, якщо не його, тоді…

— Люд-ди, — з виразною огидою мовив князь Чорногори, — небораки… Повішення є некрасивим видовиськом, і я не бажаю на нього дивитись. Рівно, як і на інші способи страти. От, якщо я дізнаюся про спротив моїй, яко Імперського Протектора, владі в цьому милому місті — тоді дійсно накажу повісити першого, хто на це наважиться. Наказую встати з колін і дати дорогу моїм воїнам.

Ратмани ошелешено повставали і відійшли набік. Пан Сереженін, якого пустили вартівники, підскочив до Вогнедана і поцілував йому чобіт. Князь повернув до провинного ратмана лице, на якому так і застиг гидливий вираз, і мовив неголосно:

— Своїй дружині чобітки цілуй, боягузе, а не мені. Гниль…

— Вона не знає,- забелькотів помилуваний, не зрозумівши, — вона не знає, що мене вирішили видати…

Вогнедан ще з хвилину розглядав ратмана, наче невідомий науці вид хробака (так потім про все це захоплено оповідав всім, хто хотів слухати Ростислав Орлик) і мовчки торкнув коня. За ним рушили гридні.

Вулиці… Не ті вулиці — його вели зверху, від замку… Красиве колись було місто, одразу видно — княжий стан. Але брудне, запущене, будинки сто років не підновлювалися… Треба буде подивитися, куди панове ратмани поділи податки з міщан, призначені на розбудову і наведення ладу на вулицях. Треба буде потрусити їм кишені — цього вони бояться більше, ніж шибениці. Майдан, мабуть вже близько — вулиця поволі розширюється… Клятий Сереженін… Чортові ратмани… Вогнедан так стискає повіддя Татоша, що шляхетна тварина форкає незадоволено — що ж ти, мовляв…

«Блисну… Не втримаюсь… Не зможу… Не вмію пробачати… Не пробачу ніколи… Гниль… Ненавиджу гниль… Особливо — в розумних істотах. Це не просто некрасиво, це огидно… Хвиля вже підіймається… Вже…»

Люди стоять по обидва боки вулиці… Знову живий коридор… тільки злобу замінив страх… Передні падають на коліна, як ті ратмани… Та що ж ви робите… та будьте ж… Ким будьте? Людьми… Людьми, а не гниллю… Я — вогняний меч… Я — полум’я з Божої кузні… Може і справді мене покликано винищити тих, кого не можна визволити?

— Мій пане…

Жінка виходить з натовпу… Жінка в староельберійському строї… Як личить їй ця сукня з важкими гаптованими рукавами… Поверх сукні — розшита квітами безрукавка. І шапочка на голові… Як вони називалися? «Кораблики»… В руці — чорна ружа… Вогнедан завжди любив такі трохи трагічні і загадкові квіти, як і всі Веданги.

— Це вам, ваша ясновельможність…

Пані Сереженіна… Ні, все таки Сережень… Ось хто не впаде лицем у пилюку… Сама наче квітка… Горда й відважна… Як вона тоді йому води… А сина як… Ох, і жінка…

Мечислав поруч полегшено перевів подих. Він теж відчув — пішло… Вляглося на дно безодні до пори до часу.

— Мій пане, я уклінно прошу…

Повільний ельфійський уклін, наче в танку…

— Помилування для мого чоловіка… Тільки що я дізналася, що його добрі приятелі...

Іронія як у чистокровної… Що за жінка!

— Вирішили зробити з нього відбувайла за спільний злочин. А радше — за спільне боягузтво…

Вогнедан зсідає з коня… Бере троянду з рук у пані Сережень. І обережно цілує їй кінчики пальців.

— Ненько, — говорить тихо, — я вижив, ненько…А з вами все гаразд? Я тоді за вас злякався… При тому, що тоді коїлося, — подати мені води, це треба було відваги…

— Я рада, — сльози поволі спливають з очей пані, - що з вами все гаразд, наш гордий ельф… Я сподівалася, що не помру, доки не побачу вас у силі і славі… Ви повернули мені сина… Моє дитя згадало мову й звичаї…Опісля того, як побачило вас… того дня. Його вразила сила вашого духу… І це ж ви витягли його з дисциплінарної в’язниці… Мені так і сказали в канцелярії Імперського Воєводи: «Дякуйте князю Чорногорському». Скажіть мені, що ви не покинете Зелемінь… Що будете нам захистом і обороною…

— Я — меч і оборона Зелеміню, — вимовив Вогнедан слова древньої присяги, — і кличу Духа землі у свідки, що захищатиму її.. Вашому чоловікові ніщо не загрожує, хоча добрі приятелі дуже бажали, щоб я його повісив…

— Він ні на що інше й не заслуговує, - холодно говорить жінка, — але тоді разом з ним потрібно буде перевішати півЗелібору…

Сльози на очах у пані вже висохли. Вона знову схиляється в уклоні.

— Я — Рогдана Сережень, дружина недостойного ратмана Келіяра Сереженя… Якщо ваша ласка — навідайте мій дім.

— Я прийду, — ласкаво говорить Вогнедан, — скажімо, завтра… на обід. Потрібно ж мені познайомитися з місцевою владою у неофіційній обстановці. Бо в ратуші має бути дуже офіційна розмова про…

— Гроші, вкрадені у міщан, вони вклали в Торговий Дім Пелли, — мовить жінка незворушно, — вам їх не дістати. Але й вони вже ними не покористуються, бо той Торговий Дім прогорів під час повстання в Астеоні.

Вогнедан сідає на коня на в силі стримати усміху. Зеліборці, котрі з жахом очікували чогось страшного — шибениць, арештів, грабунків, ще з більшим переляком дивляться на усміхнене лице Імперського Протектора, який як раз виїжджає на ту саму площу. Стовпа та ешафоту там вже нема — прибрали, як тільки дізналися, хто став Протектором Зелеміню. Але натовп стоїть стіною в напруженому очікуванні. Вогнедан підводить руку і тут таки залягає тяжка тиша.

— Вельмишановні міщани, — мовить Вогнедан, — мені доручено Імператором покровительство над князівством Зелемінь. Оскільки Зелібор є його стольним містом, ми з вами будемо зустрічатися часто. Прошу зберігати у місті спокій і лад. Покарання за їх порушення будуть призначатися згідно закону. Майте на увазі, що відсутність прилюдних страт, яких я не люблю, не означає того, що я милую вбивць і злодіїв. Приємно, що з майдану прибрали ганебний стовп — ваші поштиві ратмани дуже тонко відчувають вподобання нового правителя. Зоставайтесь здорові і дайте дорогу моїм воїнам.

Вогнедан проїжджає повз очманілих зеліборців, які на всі лади товмачать його трошки єхидну промову і повертає на ту саму вулицю, котра різко підіймається вгору аж до замкової брами. З ним все гаразд… Погідність і спокій духу… Здається, ніхто нічого не помітив… Ні, Меч відчув, як завжди… І Дана… Але вони не скажуть нікому, що ціле місто врятувала від страшної погибелі одна чорна троянда — не більше не менше.

***

На обід до Сереженів Вогнедан таки пішов…

Мечислав, щоправда, назвав його нерозумним… Кому і що він хоче цим довести… Свині не оцінять витонченості помсти дивного, ще подумають, що він їх чи боїться, чи хоче, щоб вони забули про його ганьбу. І взагалі — потрібно було повісити того Сереженіна, та й інших ратманів на додачу.

У Меча від незміненої людини тільки оце — схильність до занадто рішучих розправ. Якось він пропонував поставити у дворі Боговладського замку шибеницю, і показувати її у вікно всім панкам з Персикового, яким був потрібен товмач. Тепер ось тобі — повісити ратманів… Це завжди вспіється, а ти спробуй-но, вивернись так, щоб і нікого не вішати, і щоб тебе боялися.

А пан Келіяр Сереженін його таки боявся… Жив поштивий ратман у багатому будинку неподалік тієї самої площі, котра звалася — не повірите — Геррінд, як у Моані. Стара її назва, ще домоанська, пригадав собі Вогнедан, — майдан Зорі. От вони і проїхали той майдан верхи, утрьох з Мечиславом та паном Білозіром (Верен, ясна річ, біг поруч і обурювався подумки незгірш за Веданга).

Стрия Лелега Вогнедан взяв з собою з метою показати городянам, що він, Імперський Протектор, має у супроводі не самих лише чорногорців. Всі ми, мовляв, моанці і таке інше…

Пан Білозір потім говорив, що вдруге не хотів би бути присутнім на такому обіді. Поштивий ратман трусився від страху, наче холодець на тарелі. Пані Рогдана була все такою ж самою — аж занадто схожою на чистокровну. Вогнедан вже зрозумів — це такий досить страшнуватий спосіб захисту від нелюба, з яким бідолаха змушена жити. Що її змусило вийти заміж за оцю купу гною? Хіба дізнаєшся? Дивні ніколи не скаржаться, а пані Рогдана мала таку ж сталеву витримку, як і він сам.

Ще за столом сидів — хто б повірив — колишній чорра Сереженін. Вогнедан якось і не подумав, що хлопець є нині вдома, під мамчиним крильцем. Юнак був гарнесенький, з яскраво вираженими «трьома відмінностями». Вушок під волоссям не видно було, але напевне… Цікаво — адже пан ратман Сереженін кругловухий… Можливо це і є таємниця Рогдани — незаконний син? Або син від коханця? Вона сама схожа на ельфійку, але менше, ніж син. Юний Рогволод мав вигляд чистокровного.

Дивився хлопець на Протектора зі щирим захватом. На кожне його звертання трохи не виструнчувався. На запитання, що ж було з ним потім, відповів, що всипали йому двадцять і п’ять батогів (менше, ніж вам, — додав хлопчина ледь чутно), а тоді вкинули до дисциплінарки (дякую за те, що за мене поклопоталися).

Диво з див — колишній чорра говорив ельберійською. Як і пані Рогдана, котра вільно цитувала стародавні сувої, явно насолоджуючись витонченою бесідою. У Рогволода була страхітлива вимова — суміш моанського столичного діалекту з зелемінською шиплячою говіркою Але хлопчина говорив… По власній волі і з явним задоволенням.

Цікаво, чого це пані Рогдана вирішила, що з Імперським Протектором можна так говорити? Чи не уявила вона собі, що князя Чорногорського катували прилюдно за спротив Імперії? Чи не було у неї в родині повстанців? А може вона кохала повстанця, загиблого у Квітані, як Воїн Ведангський? Та ні, Рогволод від нього, Вогнедана, молодший… А може її коханим був опришок, який загинув на ешафоті… Зорик оповідав якось, що схоплених «месників Зелеміню» князь Фотін наказував забивати батогами на смерть… Може вона колись змушена була дивитися на загибель коханого, і не насмілилась подати йому води? Треба буде поспитати у Лемпарта, звідки вона родом. Він говорив щось дорогою до замку… Чоловік, мовляв, дженджик, а пані з Тихорадів Добрий старовинний рід.

— Вас не відновили у війську? — звернувся Вогнедан до Рогволода

— Я сам попросив відставки, — вимовив юнак, — на трирічні курси старшин в Моанській Вищій мене влаштував батько… Але я зрозумів, що це не для мене, ще до їх закінчення. Я прошу дозволу служити вашій ясновельможності. Збройно. В полку мене вважали непоганим вояком.

— А може, вам таки краще повернутися до колег? — невинно спитав Вогнедан, — я можу поклопотатися…

— Вас же катували, — мовив хлопчина з люттю, — мої… колеги. І мені до них… повертатися? Я, коли навчався, ще трохи вірив, що Чоррін Ідрен — це опора держави… Але, коли зрозумів, що Зелемінський полк у повній владі князів Граніних, які… Та що казати… Я стояв тоді в кільці, довкола ешафоту і бачив, як вас вели… А потім бачив, як… Цей Ладко — він така гидота… Зеленуха — дванадцятка, говорять вони взагалі всі божевільні. Втім, ви ж не знаєте, що це таке.

— Знаю, — стиха мовить князь, — я сам там учився… Джура Пард, легенда школи… Хіба не чув?

— О, ні, - розгубився Рогволод, — не може бути… Ні, я знаю, що ви Пард, але ніколи не міг подумати, що ви… отой джура Пард, що дві доби провисів «під дзвоном» не розімкнувши вуст. А потім — трохи школу не спалив…

— Саме так, дурний зелепуцьку, — зітхнув Вогнедан, — з дванадцяти мені належних років я відбув сім. І не збожеволів лише дивом. Я візьму тебе на службу — вояки мені потрібні. Особливо ті, котрі знають місцеву говірку. Познайомишся з Зореславом Лемпартом, ми з ним — з одного курсу. Він теж недовчився в моанській школі. Це — щоб тобі не було соромно за зелений однострій. А тепер скажи чесно — чого ти не став мене бити? Мами злякався?

- І мами, — прошепотів хлопчина, — вона така… Могла й проклясти… І вас… У вас страшна воля, ваша ясновельможність… Я, коли мене били, кричав…

— У мене не воля страшна, у мене гордість дурна, — всміхнувся Вогнедан, — кричати від болю не є ганьбою… Ганьбою є цілувати чоботи переможця. Та менше з тим. Завтра приходь до замку, Рогволоде. Ми з Зореславом подумаємо куди тебе влаштувати.

Пан Келіяр за весь обід так і не вимовив жодного слова. Мечислав, котрий позирав на нього лихим оком, підіймаючись з-за столу кинув різко:

— М’яту потрібно заварювати на ніч, аби руки не тремтіли, пане… Сереженін.

Веданг був проти влаштування Рогволода на княжу службу. Він пророкував, що колишній чорра-ідеаліст хоче лише шляхетно служити Імперії і зомліє при одному слові незалежність. Зореслав навпаки зацікавився товаришем по недолі і зеленому однострою. Він оповів Вогнедану за Тихорадів, і князь зрозумів, що зробив вірні висновки. Пані Рогдана в юності була сестрою одного опришка і полюбовницею іншого. Справжнє прізвище Рогволода мало б бути навіть не Сережень — Зоредив.

— Угу, вони мої родичі, - зізнався Зорик, — моя бабуся з Зоредивів. А це теля — мій брат у других… Тихоради теж мені рідня, вони ще живуть під Збраславом. Це сталося, як я зовсім малим був. Їх на цій самій площі катували — її брата Рогдая та її коханого Бусла Зоредива. А вона вагітна була, і на все те дивилася. Як вона тільки дитину не скинула… А оця, як ти говориш, брате, гниль — тобто Сереженін — давно за нею вганяв… Ну й оженився… Відтоді вона така і є — нічого не боїться. Вона б і тоді кинулася б до них, під батоги, аби не дитина.

Лемпарт рішуче взяв молодого вояка під свій захист, і Мечислав перестав бурчати. А Вогнедан нині мав ще одну особу, віддану йому особисто. Рогволод не зводив з нього очей, і ладен був виконати все, що міг наказати йому грізний дивний. Князь порадив Зореславу обережно промацати юнака щодо незалежності. Рогволод в дружній розмові сказав, що Імперії Півдню не перемогти, але, якщо князь Вогнедан наважиться на подібне, він, Рогволод, піде за ним.

З Зелібору Вогнедан зі своїми чорногорцями подався до Збраслава — ключа від Ельберу. Замком була Предслава, котра перекривала основний шлях через Страгійську трясовину. До Збраслава вів окружний шлях з Страгії, цілком придатний для переміщень війська. Предславська дорога і за літа тонула в багнюці, а вже надходила осінь. А от Збраславська дорога могла витримати навіть гармати.

Вогнедан шукав поле… Поле крові, поле слави або ганьби. Поле, на якому потрібно було нав’язати ворогу бій… Поле народження Ельберу.

Він почував себе чоловіком, котрий стоїть біля породіллі з вишиванкою в руках, готуючись прийняти на неї дитину. Так стояв колись біля його матері Ольг Лелег, бо батька Воїна вже не було тоді в живих. Вогнедан відчував себе батьком країни, котра мала народитись. А матір’ю була земля.

Він почував себе чоловіком, котрий стоїть біля породіллі з вишиванкою в руках, готуючись прийняти на неї дитину. Так стояв колись біля його матері Ольг Лелег, бо батька Воїна вже не було тоді в живих. Вогнедан відчував себе батьком країни, котра мала народитись. А матір’ю була земля. Вона говорила з ним голосом теплого вітру. Того самого, котрий проводжав і зустрічав його щоразу, коли він виїжджав за її межі.

Збраславська округа дійсно зустріла його нашорошено, але приязно. Нашорошено, бо ніхто не знав, що за птах отой Імперський Протектор, приязно — бо чули про події в Зеліборі, і про те, що смерть князя Фотіна була прямим наслідком тих подій. Оскільки тутешні хуторяни найбільше постраждали від свавілля Вепрів, вони з повагою дивилися на правителя, який зумів не тільки виборсатися з біди, а ще й ствердити власну зверхність.

Деякі збраславці були цілком упевнені, що чорногорський магнат хитрюга ще та. Ох, недарма князь Фотін призначив йому кару, наче спійманому опришку… В клятій Моані не здогадалися ще, авжеж, ну, а зблизька видніше… Ой, щось таки затіяли гостровухі чорногорці… До речі, сусіде… Щодо вух і ми не останні… Тихоради… Тешимири… Творимири… Зоредиви, Земиради… Добрити… Кажеш, сусіде, в нашу кров долили бруду за останні дві сотні літ?… Ну, не буду сперечатися, але подивіться, хто пишається поруч з новим правителем? Атож, отой чортяка Зореслав Лемпарт, який взагалі-то мав зватися Гранін, якби пан Ронук повів Ракиту під вінець… А ви скажіть йому про це, сусіде… Ви-то пішли зі свого дому, коли зеліборці прийшли вас виганяти, а Ракита Лемпарт загинула біля брами Болотяних Рисей з шаблею в руці… А хлопець її в п’ятнадцять літ ватагу месників водив аж до Данаділу… Отож я і говорю, сусіде — зав’яжіть волосся у хвіст, вуха назовні і гостріть ще й шабельку — знадобиться.

Вогнедан подібні балачки вже й не намагався стримати — розумів, що марно. Ольг Лелег, підрахувавши їхні можливості, вирішив, що наступної весни можна почати крушити Імперію. До того часу мала закінчитися підготовка до збору війська і вступити в дію план «Триглав».

За тим планом перш за все мав піднятися Квітан. Аби знешкодити Чоррін Ідрен в Жерделі та Дарі. В році було дві дати, які чорри відзначали особливо бучно — тезоіменитство правлячого Імператора та день пам’яті засновника Чоррін Ідрен і завойовника, тобто — пробачте — визволителя Моахетангу, Іркана Першого.

На обидва ці свята чоррам видавалося незміряно казенної горілки і всі чотири полки «зелених», включно з Моанським Особливим гуляли добу. Ольг сподівався, що «лісові чорти» раптовим ударом зможуть знешкодити два квітанські полки. Зброї по схронам у них нині було незміряно, не те, що раніше, коли розлючені квітанці виходили на ворога озброєні ціпами та косами. І військове вміння теж було — кожен квітанський юнак перш, ніж посватати дівчину, мав довести перед її родом свою вправність у володінні мечем.

Опісля того залоги міст і містечок Данаділу, вивчені надійними людьми, мали підтягнутися до Збраславу. Поповнити військо Вогнедан сподівався ратниками зі Старого Ведангу та Зелеміню. І — ясна річ — на бій за волю мали стати горяни Чорногори.

Щодо князя Непобора, якого юний Вогнедан колись обіцяв «запросити на битву», то обидва змовники — стрий і небіж — вирішили не чіпати срібних. Чистокровні Сіллону мали стати останньою надією раси у випадку поразки.

Щоправда, Вогнедан заборонив собі і думати про поразку. Вони мусили перемогти. Інакше для чого все це — пророцтво, їхнє з сестрою народження, розтоптане дитинство, тортури в Цитаделі, холод нашийника на горлі, павутина лжі і постійне прикидання кимось іншим, прилюдне глумління, тіло, покарбоване рубцями, зранений дух, що ніяк не хотів гоїтися, сивина в двадцять з лишком років.

Дана ж нині займалася чисто жіночою справою. Вона гаптувала. Золотом по блакитному шовку. Мечислав, єдиний, котрий міг спостерігати за роботою, задоволено стежив, як під пальцями дівчини виростають обриси Великого Триглава. «Світи — творить, Світло — береже, Тьму — руйнує»

Це була корогва Ельберу, зроблена за описом, віднайденим двійнятами ще в дитинстві.

Веданг трохи нервувався — адже він не міг розірватися надвоє. Дана збиралася іти до битви нарівні з ними і відмовити її було неможливо. Сам Мечислав мав бути біля Вогнедана з оцією корогвою, а Дана залишалася з воїнами Ведангу. Юнак почав подумувати про те, що час укласти з коханою справжній шлюб, інакше вони можуть зустрітися в дубовім гаю Вираю, так і не злившись воєдино тілами і душами.

А події набирали страшливої швидкості… Нарешті було обране місце і почалися земляні роботи… Поволі підтягувалися загони з Данаділу та Чорногори. В Зелеміню імперське чиновництво збавляло час на роздумуваннях: невже новий правитель вважає справи в князівстві аж такими поганими, що переповнив його охоронцями порядку… У Старому Веданзі люди Ольга спішно формували загони ополчення з «сірих тіней». Над Півднем нависла передгрозова тиша. Спокій був таким гнітючим, що його вагу почали відчувати навіть моанці, котрі довго жили в цих краях. То один, то інший поміщик раптово згадував, що має справи в родовому маєтку котроїсь з північних провінцій, і його карета вирушала в мандрівку Зелемінським шляхом. Що було не до вподоби — не міг сказати жоден. Кріпаки були якось особливо покірливі, міщани гнулися перед зайдами дугою, навіть тутешня гостровуха шляхта трохи припнула свої язики… Золота тиша, оспівана поетами… Але карет на прямій Предславській дорозі не меншало.

Старші моанці говорили, що подібне коїлося перед квітанським повстанням більш як двадцятирічної давності, але тільки в самому Квітані. Пан Лотін, воєвода Дубна, тільки хитав головою — він в ті часи служив у Жерделі і врятувався дивом. Воєвода Радину написав до Моани тривожне донесення… Таких донесень в ті дні писалося багато, але за призначенням дійшли одиниці.

Та й про що було доносити? Про те, що південці стали якимись на диво покірливими? Але ж це не злочин. Що Імперський Протектор посилює в Зелеміню внутрішні війська замість виведеного на переформування полку Чоррін Ідрен? Але ж в князівстві зникли опришки… За півроку — жодного розбійничого нападу… Бояться… Хвалити потрібно за це князя Чорногорського. Що чорногорець розставив по містах свої загони самооборони? Так подібне робив і князь Фотін, тільки з меншим розмахом… Що скрізь керують гостровухі? Але ж люди добрі — який правитель, такі й слуги. Зате порядок… Століттями не могли дати на Півдні ладу, а нині навіть квітанці притихли, мов миші під мітлою, хоча туди якраз і не сягала влада Чорногорського магната. Черговий воєвода цього небезпечного округу, пан Револт Лускін навіть приїхав до Зелібору порадитися з князем Пардом щодо квітанських справ, і Протектор Зелеміню чемно приймав гостя, вів з ним витончені бесіди за келишком вина, давав розумні поради. Згадав, що колись навчався з його сином, котрий нині був офіцером-порученцем полковника Моанського Особливого пана Ріміна. Квітанський воєвода повернувся до Дару у повному захопленні від грізного магната. І заспокоював депутації квітанських поміщиків, котрі хвилювалися від того, що більшості з них і тікати не було куди в разі чого. В більшости своїй то були відставні офіцери, винагородженні Імператором за подвиги в придушенні останнього бунту землями загиблих хуторян, і кріпаками — родичами тих самих хуторян. Не диво, що вони боялися — старші ще пам’ятали різанину в Дарі.

А по селах, серед отої тиші потиху розповзалися чутки про майбутню війну. В кожному селищі раптом знаходилася людина, а то і декілька, які не тільки розповсюджували подібні чутки, а й говорили напряму — час прийшов! Ви очікували Визволителя, добрі люди? Обіцяне дитя виросло на воїна… Чули, що сталося у Боговлади, коли на неї напали чорри? Воїн з вогнем у крові вже гуртує військо на кордонах Зелеміню…Сповнення видіння вже не просто близько — ось воно… Тож маємо бути гідними своїх пращурів і готовими виступити за наказом. Зброя? Буде зброя… Про те подбають… Авжеж, князь Вогнедан Пард… Отой, що його в Зеліборі… Позбавили шляхетства, кажете? І що у вас оце в голові, добрий родичу? По-вашому, якщо вас місяць тому наш клятий панок — дженджик, щоб йому власну голову десь забути, як він уже забув совість, мову і звичаї, звелів висікти, так ви вже й людиною зватися не можете? А оповідав нещодавно заїжджий зелемінець, що пан Вогнедан тримався тоді так, що один з чоррів кинув одностроєм об землю і послав моанців до біса… Чорра, родичу, і той прозрів, а ми ж, хвала Богам не сліпонароджені. А ще той зелемінець, чи хто він там був, говорив, що кожен, хто прийме участь у визвольній битві, отримає шляхетство… Саме так — без огляду на вуха… «У війську Повелителя, — сказав той чоловік, — битиметься тільки шляхта. Хто не має гострих вух — добуде право можних гострою шаблею…»

Опісля таких розмов багацько селян та міщан і в Північному Данаділі, і в Старому Веданзі з Зелемінем, задумливо потирали свої округлі вуха і починали або відшукувати по сховкам зброю, або сушити сухарі, готуючись до походу. Деякі, найнетерплячіші, лихим оком поглядали в бік панського маєтку, пригадуючи всі образи і кривди і присягаючи собі перед виступом навідатися в гості до особи, яка насмілювалася називати рабами змінених Богорівними людей.

Золотий спокій луснув, як мильна бульбашка, наприкінці місяця лип. Вогнедан на той час був у Збраславі. Він, як зазвичай, зайняв ратушу і особисто стежив за підготовчими роботами, які називалися ухильно — рівняння доріг. Те, що при цьому рівнянні копалися ями, та насипалися земляні укріплення не дивувало навіть збраславських ратманів, котрі одностайно присягнули Визволителю.

Князь Ведангський півдня гасав по Збраславському полю на своєму Відьмакові і нині мав для Вогнедана повний звіт про стан отого «рівняння доріг». Коли він зіскочив з коня перед ратушею, то одразу побачив — коїться щось неладне.

На східцях ратуші стояв гурток найближчих — обидва брати Ставські, Зореслав, трійця Лелегів і Дана з Вишенькою, обидві вбрані по чоловічому. Вираз облич цих гідних дивних був ошелешеним до краю. Зорик взагалі сидів на сходах, взявшись за голову і повторював:

— Менше двох місяців… Саме за стільки тут будуть Південні Ровти… На Осіннє Рівнодення… Ох і карнавал буде цього року… Ох і учворили нам наші гарячі хлопці…

Перед східцями шестеро невідомих Ведангу юнаків у квітанських сірих сукманах тримали в поводу форкаючих коней. Видно було, що на тих конях гнали щодуху. Вигляд квітанці мали не менше ошелешений, аніж дивні.

Веданг зрозумів одразу. Гаряча хвиля пройшла по його тілу аж до стіп, а розум одразу ж почав мізкувати скільки буде потрібно часу, аби підтягнути сюди гармати, приховані у Південному Данаділі.

— Вітаю, Меч, — озвався Богодар Ставський, — я бачу, ти вже все зрозумів.

— Квітан повстав, — мовив спокійно Мечислав, — гра почалася…

— Вони, бачиш, — мовив Богдан єхидненько, — вирішили, що нема чого очікувати імператорського тезоіменитства. Наготували чоррам малинового вина на день пам’яти засновника Чоррін Ідрен. Щоби одного дня були поминки — і по засновнику, і по яструбкам.

— То що тепер, — озвалася Дана, — «Триглав»?

— «Триглав», — зітхнув Веданг, котрий був одним з небагатьох посвячених у всі плани Вогнедана з Ольгом, — і негайно ж… Власне він уже діє, той план… Де Повелитель?

Хтось з найближчих стиха охнув. Від дитячих літ Вогнедана ніхто так вголос не називав.

— В Ратуші, - доповів Влад Лелег одрухово, — з ватажком квітанців… Мені здається, що той чоловік до битви не доживе. Коли я проходив коридором, то виразно почув слово «розстріляти».

Тепер охнув хтось з квітанців, котрі підійшли поближче, прислухаючись до слів шляхтичів.

Цієї самої миті з дверей ратуші вийшов високий, сивий вже чоловік в шляхетському кунтуші, кругловидий, з вусами підківкою. В руці він ніс череса з шаблею і вигляд мав трохи очманілий, як і решта присутніх. За ним йшов такий же кругловидий юнак при повному озброєнні. Квітанці виструнчилися і завмерли.

— Наброїли ми з вами, — протягло сказав сивий, — двадцять літ і три роки очікував Крук Вигорич слушної миті, а все одно поспішив. Хлопці, слухати сюди… Головами нині відповідаємо за вчасний прихід до Зелеміню наших загонів. Друже Колодаре!

— Я! — озвався один з квітанців.

— Бери ще трьох — і гайда до Дару, збирати людей. А ти, друже Стах, бери молодого Ялинця і жени до Крепимирова, піднімай людність з Жердельської округи. Місце збору — біля млина Ряски. Ми з Дантуром залишаємося тут. Якщо спізнитеся — Повелитель притулить мене до стіни і звелить дати сальву з пістолів. Правильно звелить. Виконуйте.

Квітанці кинулися до коней. Крук Вигорич поволі затягнув на собі черес, поправив піхви на боці і додав:

— До речі, хлопці, я нині воєвода Квітану, так що оголосіть «лісовим чортам» — віднині у наших лісах більше одного отамана не буде, щоб там не сталося.

Цієї миті з розчинених дверей ратуші вийшов Вогнедан.

Мечислав ледве пізнав друга — так заціпеніло його лице від страшної напруги. Але голос князя Чорногорського продзвенів так само мелодійно як і завжди:

— Пане Вигорич — сьогодні ввечері до мене на нараду.

— Слухаюсь! — по вояцькому відповів «сотник Зарубка».

— З присутнього тут панства запрошую князя Ведангського, пана Лемпарта і панство Ставських. А також — панну Дану Пард.

Юнак за спиною у Вигорича зітхнув з полегшенням. Він, очевидно, вважав, що їхній розстріл — то лише справа часу.

— Вітаю, Дантуре, — мовив Вогнедан до нього ледь лагідніше, — як там Вовчик з Вербичкою? Як здоров’я неньки?

— Хвала Богам — усі здорові, - відповів Вигорич-молодший, — ненька шле вам благословення яко названому сину… Тільки може ви не будете цього носити — занадто воно…просте.

Юнак добув з кишеньки невеличкий оберег, зроблений з випаленої глини на плетеному шкіряному шнуркові. На ньому жінка-птиця розкинула крила, ніби збираючись злетіти.

— Громовиця, — стиха мовив юнак, — говорять — захищає від кулі…

Вогнедан взяв з рук юнака оберег, поцілував, вдягнув поверх кунтуша. Тоді позирнув на Вигорича — старшого, котрий ніяково дивився в землю і мовив:

— Проб’ємося…

— Атож, — прибадьорився Вигорич, а Вогнедан вже мовив Владу Лелегу, котрий, разом з братом Ігворром, був його порученцем для таємних справ:

— Пана Ольга Лелега до мене! І до вечора нас не тривожити.

***

За два наступні місяці на Збраславській рівнині виріс військовий табір.

Квітанці не підвели — їхні загони підходили швидко і в повному бойовому шику. Сіроманець Вовчур привів військо з Чорногори. Брати Ставські, старшого з яких призначено було воєводою Данаділу, ледве встигали розміщати данадільських ополченців.

Ведангу як завжди дісталося найцікавіше. Милий брат сказав йому, що князь Мечислав має взяти Старий Веданг під свою руку якнайшвидше, не вибираючи засобів. Дракон і не вибирав тих засобів — ніколи було. До Дубна він увірвався верхи на Відьмакові на чолі власних селян, озброєних списами з кіс, бо зброя для ведангців ще не була видобута «тінями» Ольга з численних схронів. Воєводу Лотіна трохи не побив грець. Дубненські охоронці порядку спробували чинити опір і полягли майже всі. Пана Лотіна вояки Дракона витягли з його власного будинку, де він ховався в льосі і вибили різками перед очима дубненських міщан, яких частенько за воєводським наказом сікли на міському майдані. Опісля того Веданг, не сходячи з коня, розпочав запис до війська Незалежної Держави всіх бажаючих.

Бажаючих виявилося багацько. Чи-то дубненцям впеклися моанські воєводи, чи-то відчайдушний воїн в чорному оксамиті занадто зрозуміло оповів, що він, Мечислав Ведангський, думає про тих міщухів, котрі вважають, що війну можна пересидіти під спідницею у жінки, але з Дубна Веданг привів не лише полоненого пана Лотіна а й два загони волонтерів.

Потім невгамовний Дракон взяв на меч Радин, воєвода якого намірився був оборонятись. Ці добрі наміри привели злощасного імперського чиновника до загибелі — розлючені втратами при штурмі міської брами «косінери» Веданга підняли бідолаху на свої саморобні списи. У взятті Радину Ведангу допоміг «ельберійський куток» міста — ці поштиві городяни вдарили в спину охоронцям порядку і впустили до Радину Дракона та його вояків. Зоставивши в Радині залогу з огляду на занадто мішане населення воєводського містечка, Веданг з новим поповненням повернувся до Зелеміню.

По Предславському і Збраславському трактам панічно тікали ті зайди та дженджики, які раптово прокинулися в містечку, яке Вогнеданова залога, котра стояла там, ніби для захисту від опришків, раптово оголосила ельберійським. Якщо ці панове не чинили опору — їх і не чіпали. Вогнедан особисто попередив своїх воєвод про недопустимість мародерства. Їдуть — і нехай собі. Менше буде клопоту опісля.

Зореслав метався по Зелеміню, підіймаючи спокревених. Ця гідна шляхта вже встигла вплинути на селян і нині вела за собою ополчення з простолюду. Єдиним недоліком цього війська була недостатня його військова підготовка. Навчав селян просто на майбутньому полі битви юний Рогволод Сережень. Юнак був впевнений, що йде на смерть, але думка про це лише піднімала йому бойовий дух.

От з ким не було клопоту — так це з чорногорцями. Гостровухі горяни лише посміювалися над тривогами сусідніх загонів. Вони все життя оборонялися проти Ішторну, виросли і змужніли в боях та сутичках, а головне — були певні свого князя, якого трималися

Мечислав, котрий мав нині ще й звання воєводи Ведангу, був дуже радий з того, що замісником йому Вогнедан призначив не кого іншого, як панну Дану. Поки він давав лад своєму князівству, Дана навчала вояків і стежила з порядком у таборі ведангців. Порядок був зразковим — осоромитися перед красунею — ельфійкою не хотів ніхто.

Опісля Радину, коли воєвода Глефтін вистрелив в Дракона трохи не впритул і не влучив лише дивом — принаймні Мечислав сам диву давався, як можна було промахнутися на такій відстані — юнак остаточно вирішив укласти з Даною шлюб не очікуючи перемоги… Куля пройшла так близько, що кінчик гострого вушка Веданга наче й досі її відчував. Вихований селянкою князь Ведангський мав селянський же практичний розум. Він подумав собі, що Вогнедан, як обіцяний Богами Визволитель, має більше можливостей зостатися живим в цій веремії. Про нього ж, Руженича, ніякі пророцтва не згадують, тому вбити його можуть будь-якого дня. А померти дівичем — то цнота мейдистського ченця, а не дивного, котрий має дбати про продовження роду. Нехай він не почує лопотіння маленьких ноженят свого сина, як не почув цього його дядько Воїн, але принаймні загине з думкою, що зробив для цього все можливе.

Отож, одного вечора воєвода Ведангу трохи задовго обговорював зі своєю замісницею справи у таборі, а потім спроквола поцікавився, де поділася з намету покоївка Ружиця.

— Ми завжди любили воїнів, — відповіла Дана, сміючись, — нині ми бігаємо на побачення до табору данадільців… А для чого вам, зацний пане, моя покоївка?

— Власне, — промовив Мечислав стиха, — для того, щоб вона не завадила нашому побаченню. Ви любите воїнів, панно Дано?

— Я кохаю, — сказала Дана, — кохаю воїна в чорному оксамиті. Шаленця і сміливця… Золотого Дракона…

— Біла троянда мого саду, — прошепотів юнак, — квітка душі моєї… Якби я міг, то носив би тебе на серці…

Не встигла літня ніч

Змінити вечір -

Уже світанок

В небі палахтить

Де ж місяцю у хмарах притулитись?

— Чи житиму я довго,

Чи загину — озвалася Дана ледь чутно

Нічого краще місяця того

В нічному небі

Я вже не побачу…

Ти спив росу з троянди, мій Руженичу, тож візьми і квітку… Носи на чорному оксамиті…

— Кохана моя Дано, — вимовив Мечислав, — два роки ми неслися опліч на скажених конях назустріч світанку… І нині світає, але не всім, хто нині живий на цій рівнині, судилося побачити сонце волі… Моя наречена, моя заручена дівчино, чи приймеш ти від мене шлюбного персня? Просто цієї ночі, як запоруку життя і смерти?

І Дана киває головою і з усміхом дивиться в обличчя Веданга… І немає в очах юнака багряного вогню, темні й бездонні, вони стають ніжнішими за літнє небо, і наче відбиваються в них незримі зорі.

— Душі пращурів, — тихо вимовляє Дракон старе замовляння, яке годиться проказати перед злюбом, і тихо відгукується йому Дана:

— З дубового гаю

— Гляньте на нас нині

— Хай Боги вирішать

— Хай вони визначать

— Кому з вас зійти у Яву

— Кому відродитися в славі

— Ми є чистими

- І духом і тілом

— Ми творитимемо

— Притулок для душі неявної

— Ми чекатимемо

- Їхнього вибору

- І вашого приходу…

Горяна, білосніжна Горяна, котра лежить на варті біля входу, вловивши розумом сплеск жаги обох закоханих, стиха мурчить і віддається спогадам про шалений гін верхами з любим її серцю Вереном, котрий надер вуха двом супротивникам і запропонував їй, молодій самичці, бігти поруч з ним, гратися, перекидатись, кохатися… Не розлучатися ніколи, хіба що на короткий час, як нині… Верен лежить зараз біля намету Князя Вогню, оберігаючи його спокій, а вона, Горяна має берегти спокій діви, відважної, наче вона народилася поміж пардів. Нині красуня-дивна наблизила до себе свого самця-дивного, істоту сповнену сили та відваги. І біла самка парда з майже людським розумом нашорошує вуха, коли з намету лунає короткий скрик, за ним стогін чи-то болю, чи-то насолоди, і знову опускає важку голову на лапи.

Зранку князь Ведангський оголосив перед вишикуваними для вправ воїнами, що панну Дану потрібно нині величати пані княгиня Ведангська. Підданці Гнізда Драконів, котрі були душею його війська, дружно ревнули «Слава!», а тоді поставили обох закоханих на накривки від скринь зі зброєю і урочисто тричі обнесли по табору. Пані княгиня пишалася, наче дійсно троянда у садочку і дзвінко сміялася, коли хлопці з Воїданова бажали їй купу діточок з чорними оченятами.

Вогнедан, до намету якого пішло опісля подружжя Ведангів, щиро зрадів тому. Сам він якраз мав давно очікуваний клопіт — приїхав посланець від Імперського Воєводи, знайомий йому по школі джур старшина Зорко.

Здоровань-чорра привіз від Генда листа, якого і читав Вогнедан, коли до нього увійшла новопошлюблена пара. Князь Чорногори простягнув листа другу, і той одразу ж окунувся з головою в той бурхливий потік, з якого вони з Даною вибралися на кілька годин минулої ночі.

«До його ясновельможності князя Чорногорського.

Пане Зельме! Наказую Вам негайно прибути до моєї ставки, що є нині в місті Греїхар, провінція Мооз. Ваша відсутність мене дивує, якщо не сказати більше. Від багатьох осіб я чую, що саме Ви стоїте за нинішньою ворохобою, а деякі називають Вас трохи не стягом повстання. Однак, нещасний воєвода Квітану пан Лускін, якому вдалося вирватися з того пекла, запевняє мене, що Ви його всіляко підтримували і що Вашої вини в тому, що трапилося, немає. Я схильний йому повірити, але інші, гідні довіри свідки, говорять про те, що під Збраславом Ви зібрали ціле військо. Пан Лускін запевняє, що Ви гуртуєте ополчення проти загонів квітанських бандитів, котрі можуть рушити на Зелемінь, або Данаділ. Я знов-таки схильний цьому повірити, однак ті самі свідки запевняють мене, що принаймні одну з повстанських банд очолює не хто інший, як ваш приятель князь Ведангський, котрий, нібито, взяв Дубно та Радин силами озброєних косами селян і оголосив себе князем «всього Ведангу». Можливо, цим пояснюється Ваша мовчанка — перенести зраду друга завжди важко. Мій друже, сподіваюся я ще можу Вас так називати, задля порятунку вітчизни Ви маєте зректися Вашого приятеля і віддати всю силу свого духу Великій і Могутній Моанії, яку ми з Вами покликані Небом обороняти.

Імперський воєвода і намісник Генд Яблуновський.»

— Треба відповідати, — усміхнувся Веданг, — вали все на мене. Напиши щось таке вірнопіддане, а мене кляни на всі заставки. Може, трохи ще потягнемо час.

— Ні, - мовив Вогнедан, — це свічу можна було тримати під дзбаном, а лісову пожежу не приховати. Він уже про все здогадався, мій Генд-Гордан… Я певен, що оті самі свідки бачили не тільки тебе на чолі косінерів, але й Чорного Крука Вигорича серед моїх воєвод. Тільки він вперто не хоче вірити ні їм, ні собі, бо перенести зраду друга завжди важко, а я був його другом. Може — єдиним другом за все його життя.

- І чого ти так прив’язався до того напівкровного Чорріна, милий брате, — трохи ревниво сказав Дракон, — невже лише тому, що він колись дав тобі, помираючому, ковток помаранчевого соку і назавжди відбив смак до помаранч?

— Не лише, — відповів Вогнедан, — його самотність сподівань завжди мене розчулювала. Терночку!

Паж висунув голову з-за завіси намету.

— Подай мені приладдя до писання. І накажи нагодувати старшину Зорка і дати йому свіжого коня.

Накази Вогнедана Терночок Лелег завжди виконував миттєво. Але нині він рухався мляво і мав вигляд такий кволий, що Дана аж спитала затривожено:

— Мій хлопчику, чи ти не хворий?

— Ні, панно Дано… Пані княгине, — стиха відповів підліток, — я здоровий. Ось ваша шкатуля для письма, Повелителю…

Вогнедан почав писати. Лист вийшов коротким. Він просушив чорнило і подав аркуш Мечиславу.

«Вельмишановний пане Імперський Воєводо і Наміснику!

Цим сповіщаю Вас, що року 1598 від народження Святого Мейді, а за ельберійським літочисленням літа 3998 від Пришестя, я, Вогнедан Пард, князь Чорногори, проголошую незалежність країни під назвою Ельбер Прекрасний, зрадницьки захопленої Моанською Імперією сто вісімдесят вісім років тому. Моя держава знаходиться в колишніх освячених Богами межах від Зелеміню до Чорногори, а стольним її містом є Боговлада. Сповіщаю Вас також, що рекому незалежність я та мій народ боронитимемо збройно, якщо в тому буде потреба.

Зостаюсь з незмінною до Вас повагою, Вогнедан Чорногорський, Повелитель Ельберу.»

— О-ай, — тільки і вимовив Дракон, — оце таки справді — коротко і зо смаком. Схиляюся, Повелителю…

Коли старшина Зорко, трохи очманілий від виду переповненої військом Збраславської рівнини, вирушив у зворотній шлях, Вогнедан відчув потребу побути самому.

Він не мав спокою всі ці дні, не мав його і зараз… Не страх гніздився в душі завжди усміхненого пана Чорногори — на плечі юнака ліг важкий тягар відповідальності…

Він мав відповідати перед Богами, людом і собою за все, що коїлося нині… За те, що зібрані на рівнині люди і дивні підуть на смерть за порухом його руки. За різанину в Радині… За «ніч ножів» у Квітані, де повстанці не обмежилися чоррами, а понищили й отих винагороджених Імператором відставників, котрі тримали у рабстві колишніх хуторян. Разом з їхніми родинами. За спалахи помсти і гніву у Веданзі та Північному Данаділі. За те, що в разі поразки моанці матимуть омріяний багатьма з них «Моахетанг без хетанців» — настільки великими будуть втрати серед його народу. Те, що тоді він загине сам, не хвилювало Вогнедана. Він шкодував лише, що судьба не відпустила йому зайвих десяти літ для оволодіння Силою…

А може — в цьому і є мудрість Богів? Тільки він того не розуміє… Може Боги хочуть, щоб він визволяв свій край власними силами, без їхньої допомоги?

Самотність… Самотність сподівань… Він уже зараз віддаляється від найближчих… Скоро навіть Веданг перестане називати його милим братом. Чи привітав він зі шлюбом його і Дану? Ні, не привітав… Одразу ж ткнув Дракону листа… Повелитель… Самотній і недосяжний. Навіть сестричка пішла від нього… Колись би це все одно сталося, але нині… Нині йому так тисне груди крижана самотність… І відповідальність за всю кров, пролиту на землю Ельберу. Свою і ворожу… І відповідальність за майбутнє своєї землі, котра говорить з ним голосом теплого вітру…

— Я принесла вам настою з трав, Повелителю…

Вишенька… Вона постійно десь поруч… В чоловічому вбранні — певне бере приклад з Дани. Дві важкі коси спадають на груди… Як же ж вона виросла, Вишенька… Юна діва, не дівчинка… Це скільки їй нині? Шістнадцять? А можна дати і більше — такі дорослі очі у його сестрички. Такі… Як дивно побачить навесні, в духмяній заметілі блиск літніх ягід темних і дозрілих…

Коли це він написав? В якому житті? Зараз не весна, нині кінець спечного літа… Настій із трав… Самотність… Вишенька пливе по намету мов тінь… Мов привид… Подає настій, схиляється в уклоні.

— Посидь зі мною, Вишенько, — спиняє нечутну тінь молодий правитель, — я трохи стомився…

— Ви змучились навіть не тілом, Повелителю — страждає ваш дух, — відповідає юна діва.

Принцеса Ельберу за правом крові. Вогнедан з задоволенням дивиться на родичку. Яка красуня… Вона буде окрасою його двору. І діамантом в чиємусь заручному персні.

— Ви є таким самотнім, Повелителю, — мовить дівчина, сідаючи у кріселко, — важко дихається вище хмар…

— Ну, якщо довіряти гаслу роду Орликів, то лише там — воля, — всміхається Вогнедан, — мила моя сестричко, мені здається, що сьогодні я побачив тебе вперше… Тобі ніхто не говорив, що ти дуже вродлива?

— Говорили, — відповідає дівчина спокійнісінько, — ви і говорили, Повелителю. В тому, першому Ельбері. Ви були Принцом зі Столиці, котрий зволив звернути увагу на неотесану провінціялку.

Чи привидівся Вогнедану, чи ні спалах люті у вишневих очах… Він аж забарився з відповіддю, коли до намету вслизнула ще одна нечутна тінь. Терночок Лелег.

— Мій Повелителю, — мовив він, — гінець від Горицвіта Лелега. Гармати прибудуть завтра вранці. Брат Горицвіт шле листа і вітання.

Гармати… Це чудово…Вогнедан замислено бере листа з рук свого пажа. Помічає при тому, як Вишенька і Терночок обмінюються швидкими поглядами. Юний паж зникає за завісою… Вишенька розливає настій, не продовжуючи розмови.

Ввижається йому вже, чи що? Чи це ще один тягар володаря — постійно когось підозрювати? Навіть оцих дітей, котрі виросли у нього перед очима… Хоча… У нього був один…друг дитинства. У війну грали разом… Жеребок кидали — кому бути моанцями… «Моанців хоробрих не буває…» Чи це говорив не Ратимир?…

Коли він не помітив зненависті в очах приятеля? Коли скривдив його так, що друг дитинства став його найлютішим ворогом? Хіба вгадаєш? Дивні вміють володіти собою. Ми мстиві і жорстокі… Холодні і жорстокі нелюді. Ми не вміємо пробачати… Чого не може пробачити йому оце дівча в одежі шляхтича? В минулому житті… В тому Ельбері… Кохання Принца Зі Столиці до провінціалки, навченої тільки мистецтву війни… Вишенька… Вона дійсно схожа… Схожа на Дану Лелег, його єдине тодішнє кохання. Тоді він був подібним в любови до Мечислава… Шукав неймовірно витонченого кохання, відмовився від наміченого батьком шлюбу… В ті часи вельможні дивні мали кількох дружин… Аби зберегти кров… Батько Святослав мовив до нього: «Хіба я бороню тобі взяти твою горянку в наложниці? Або навіть зробити її другою дружиною? Але ти заручений з князівною Драган…»

Князівна Драган… Неймовірно витончена чистокровна… Вона, разом зі своїм напівкровним братом, погубила Боговладу… І його… І Дану… Красуня Чаяна… Зрадниця Чаяна… Нині — блаженна Франа мейдистських святців.

Дана загинула тоді, коли впали брами Боговлади… Загинула з мечем у руці… Воїслав, котрий дивом вижив опісля падіння міста, урядив дружині Повелителя краду, наче воїну… Втім, чому — «наче»? Вона і була воїном, вихованим шляхтичем Дзвениславом Лелегом аби замінити загиблого сина…

Невже Вишенька… Боги мої, невже? В такому разі — немає на світі більшого сліпця ніж він. Але ж сім років ріжниці… Він завжди ставився до неї, наче до сестри… Як до любої сестрички… В дитинстві тримав на руках немовлятко з вишневими оченятами…

Дитя виросло і зненавиділо того, хто не впізнав її в новому обличчі… Дивно, адже Воїслава він, Вогнедан, відчув одразу… Може причина в тому, що він сам замулив чисте джерело любови… Всемила, Дарина, Альдона, Меліса, Любава… Десятки інших… Перший поцілунок, дарований старшій від нього певній пані з Боговлади, зв’язок з якою він і досі тримає в таємниці з огляду на її чоловіка… Перший джигун Імперії… Він не шукав своєї подруги з минулого, бо не хотів шукати. Так йому було легше- менше клопоту.

Вогнедан відпиває ковток настою. Напій здається гірким. Підозріло гірким…Ну, ось… Починається… Зараз він сам собі вигадає змову, де дорослий ворог сховався за спинами двох підлітків…

— Вишенько, — питає жартівливо, аби розвіяти дурні думки, — чого ти підмішала мені у напій?

Вишенька блідне. Страшливо блідне. Обережно ставить на стіл малесенький дзбанок тонкої порцеляни. На ньому зображено пташку, що співає на гілці квітучої яблуні. Посуд для напоїв — слабкість князя Чорногорського. Красивий посуд.

— Вишенько? — розгублено питає Вогнедан, — що ти… Вишенько?

Лице Ратимира раптово виникає перед очима… Ратимира, котрий приятелював з паном Вересом Лелегом… Який добув у цього пана отруту і таємну зброю. Нібито без його відома… Шляхетський суд, де всі покладаються на слово чести… Вереса навіть не спитали, чи правду сказав Ратимир Ольгу Лелегу про те, що вкрав отруту…

Якщо він, Вогнедан, перед битвою навіть не помре — просто не зможе сісти на коня і повести кінноту до битви, справи будуть зовсім кепські. «Стяг» — писав Генд в своєму листі. Він і є стягом… На легенді про «дитя Пророцтва» тримається бойовий дух майже всього війська.

— Любовного зілля, — хрипко говорить Вишенька, — я варила його сама за стародавнім описом…

Вогнедан з хвилину розгублено дивиться на дівчину, тоді зітхає з полегшенням. Принаймні варила сама, а не ходила до якоїсь знахарки. Отже, йому загрожує хіба що біль у шлунку.

— Моя дитино, — говорить лагідно, — ну для чого ти робиш оці дурниці? Хіба кохання можна викликати настоєм з трав?

— Я не знаю, — відважно підводить Вишенька провинну голівоньку, — але вирішила випробувати все… Терночок он спізнився, і ось…

— Куди спізнився?

— Освідчитись панні Дані. І почастувати її моїм трунком. Вона вже одружилася з Драконом. А Терн кохає її до нестями…

Вогнедан з хвилину обдумує почуте… Терн Лелег, чотирнадцятилітній підліток, кохає його сестру… До нестями… А Вишенька варить любовне зілля… Ні, таки наближається Осіннє Рівнодення… Дні жартів і розиграшів.

«Помовчи, — говорить він сам собі, - з Ратмиром ми вже отак пожартували. Ні, не можна жартувати над порухами серця…»

— Вишенько, — говорить він, — я від серця співчуваю твоєму приятелеві, юному Лелегу. Але він має це пережити… Щодо ж тебе…

— Щодо мене, — низьким голосом дозрілої жінки говорить Вишенька, — то я кохаю вас, Повелителю… В минулому і майбутньому… Я хочу подарувати вам калинове гроно… Саме зараз, коли Смерть і Слава розпростерли крила над Збраславським полем. А опісля перемоги ви запишете мене до списку перемог і забудете… Та мені байдуже… Подаруйте мені одну ніч… як ви подарували її певній моанській панні… Жарти Мечислава з цього приводу і досі розривають мені серце… Та можливо я є хоч трохи красивішою за баронесу з Неззу…

— Гірською вишнею, — сказав Вогнедан, і в розумі його наче розірвалася завіса, а серце переповнилось тим шаленим почуттям, яке Принц Зі Столиці, висланий батьком до Чорногори, відчув до юної діви в кольчузі й шоломі прикордонного війська,

В тумані промайнула

І роздивитись до ладу не встиг

Та закохався

Майже до нестями …

Моя Вишенько, я просто звик до того, що ти є дитям… Я не пізнав в тобі Дану Лелег вчасно — мені шкода, можливо тоді я інакше ставився б до любові. Але повір мені на слово — я не веду списку перемог. Ти наздогнала мене у просторі і у часі… Ти є моєю судженою… Але, люба моя дівчинко, я нині зовсім не витончений Принц Зі Столиці… Я воїн — часом жорстокий, часом занадто розважний, часом неуважний до оточуючих… Зі мною буде важко… Але я пропоную тобі не зв’язок — заміжжя. І не від жалості — від кохання. Можливо зараз я не матиму вигляд палкого закоханця, Але це лише тому, що, хоч вище хмар і воля, та часто там дійсно немає чим дихати. Моя суджена, я найбільше боявся, що мене не зможе полюбити дівчина — дивна… З моїм «списком перемог», з коханками чужинської крові, з тілом, спотвореним батогами, з сивиною на скронях, з небезпекою, навислою над головою… Ти можеш повірити мені, і почекати, доки промине буревій, і деревце моєї душі розквітне під теплим вітром?

— Чого мені ще чекати, якщо ви бажаєте мати мене біля себе, Повелителю, — ледь чутно озвалася дівчина, — заміжжя? Так… За давнім звичаєм свідком нам буде зоря Сіллон.

— А тут, — лагідно мовив Вогнедан, — дозволь судженому з тобою не погодитися. Я хочу, щоб ми взяли шлюб з благословення твоїх батьків і освятили його через посередництво родинної жриці. Інакше моя ненька Мальва, яку я люблю як рідну, дійсно може подумати, що її донька є одною зі списку перемог першого джиґуна Імперії. Чи всі Лелеги прибули з Чорногори?

— Мама та Вербена у шпиталі, - мовить Вишенька, ще не вірячи ні власним гострим вушкам, ні серцю, що пришвидшено відлічує удари, — батько прибув з останнім загоном. В цьому загоні, до речі, і пан Ясногор Пард…

— Тож Боги, — всміхнувся Вогнедан, — схильні визнати правим моє бажання. Попрохай Терночка зібрати всіх твоїх і моїх родичів, скажімо — через годину. Дану з Мечиславом нехай теж покличе. А також свого батька, пана Ольга і молодих Лелегів.

— Пан Ольг та пан Білозір нині разом з Лемпартом обдивляються Предславський шлях, — озвалася дівчина, подумавши, — а мій брат Горицвіт супроводжує гармати. Та я думаю — і тих свідків, що прийдуть, буде достатньо.

Свідки прийшли навіть швидше, ніж за годину… Мечислав з Даною, котрі окрім себе самих нікого не помічали довкола, ненька Мальва та пан Верес, як завжди похмурий і всім незадоволений, близнята Лелеги, схожі, мов відбиток у дзеркалі, панна Вербена і — диво дивнеє — відлюдник Ясногор Пард, озброєний предківським мечем. Останнім з-за завіси, де мав чатувати паж, прослизнув Терночок.

— Мої рідні, - сказав Вогнедан, — на жаль тут немає старшого в родині пана Ольга. Але дуже скоро у нас буде забагато клопоту, щоб отак, у тиші, вирішувати родинні справи. Отже, до діла… Вельмишановне подружжя Лелегів… Я, Вогнедан Пард, названий син Ясногора Парда, син Воїна Ведангського, сповіщаю вас, що маю намір взяти за дружину вашу доньку Вишню Лелег. Чи гідний мій рід вашого роду?

В тиші, що настала за цими словами, Мальва вимовила дзвінко:

— Гідний, синку…

— Чи згодні ви, аби ваша донька пішла від вашого роду до мого роду?

— Така доля дівчат-дивних, — озвалася Мальва, — народжувати синів воїнам.

— Чи вірите ви, що я здатен її захистити?

— Пане Вогнедане, — різко мовив Верес, — чи в стані ви захистити себе?

— Подивіться на Збраславське поле, пане Лелегу, — мовив Вогнедан спокійно, — в стані!

— Про такі речі, - не поступався Верес, — потрібно домовлятися після битви, а не до неї.

— Мені байдуже, як закінчиться битва, — мовила Вишенька різко, — я залишуся з коханим, з живим, чи мертвим — однаково.

— Якщо панна сама бажає шлюбу, — єхидненько озвалася Вербена, котра недолюблювала небожа, — і з родоводом у нареченого все гаразд — принаймні він може пригадати його до дванадцятого коліна — то про що ми сперечаємося? Повелителю Вогнедане і ви, панно Вишне… Годилося б урядити бучне весілля і закликати на вас благословення чотирьох стихій… Але ми — на війні. Любіть одне одного навіки й до смерти — коли б вона не настала, та смерть. Хай прилетить сюди теплий вітер і благословить вас диханням рідної землі.

Знайомий Вогнедану подих вітерцю шелеснув запонами і тут раптово заплакала Мальва, оплакуючи чи-то доньчину юність, а чи своє невдале життя. Вишенька кинулася в обійми родичам, перецілувала всіх, тоді повернулася до Вогнедана, і той торкнувся вустами до її вуст.

— Ти зробив гарний вибір, синку, — стиха озвався Ясногор, — бо сказано:

Неначе ті тумани,

Що з ріки

До неба підіймаються щоранку,

Кохання мрії

В інший світ летять

Тобі ж, мій любий сину, пощастило зустріти його у яві.

— Ми вражені, - додав Мечислав, — ти мав у дворі колодязь з чистою водою і скаржився на те, що не можеш напитись. Таке прекрасне дитя буде гідне вінця Повелителів…

Якщо не можеш більше ти таїти

Свого кохання

То нехай воно

В годину битви

Бризне квітом вишні…

— До того ж — вона є принцесою Ельберу, — додала Дана, — якби мій брат навмисне підбирав матір для свого спадкоємця, він не міг би знайти кращої. Це — знак судьби, а отже — одна із запорук нашої перемоги.

Якби та вишенька,

Що вперше в цьому році

Розквітла не весною — восени

Ніколи б не навчилась облітати…

— Що ж, — врешті буркнув Верес, якого завжди дратувала звичка дивних перемовлятися віршами, — що не робиться, все на краще. А говорив же я тобі, Мальво, що дівчині не варто бути занадто приязною з першим джиґуном Чорногори. Принаймні, заміжжя є гідним закінченням подібної дружби.

— Чому мені,

Мов вітру, дорікав

Мене погано знаючи…

Руками

Я квіт вишневий навіть не торкав… — різко відповів Вогнедан.

— Він був далеко,

Як у небі хмари

Та миті не було, щоб не стояв

В очах моїх

коханий мій єдиний, — прошепотіла Вишенька, і батько опустив очі перед її докірливим поглядом.

Про те, для чого їх викликали, близнята Лелеги не забарилися оповісти всім, хто бажав їх слухати. Тож звістку про одруження Вогнедана Чорногорського в таборі обсудили на всі лади і прийшли до того ж висновку, що й Дана: Повелитель певен перемоги. Юна пані Пард незворушно обдивлялася веселих воїнів, котрі прийшли зранку під шатро володаря осипати пошлюблену пару зерном. Їй не було ні соромно, ні радісно… Просто так мало статися — та й годі. Вночі вона віддала коханому всю свою трохи похмуру пристрасть, принесену з минулого життя. Він розпустив собі зачіску, аби хоч трохи приховати рубці на спині, вона відгорнула волосся і поцілувала ті рубці, і шепотіла Вогнедану про те, що він для неї є і буде сповненим краси і гармонії...

Краса і гармонія… Наступного ж дня вона знову навідала Вогнеданове військо. До табору урочисто увійшов загін сіллонських корсарів на чолі з самим князем Непобором. Повелитель вийшов з намету на знайомий по гостюванню на піратському острові крик срібного ріжка, і побачив усміхненого Ллєга в сліпучо-білому вбранні, прошитому безліччю срібних нитей.

— Замовк назавжди

Голос водоспаду — мовив князь корсарів

Ще в давнину…

Та струменем дзвінким

Його ім’я рокоче у легендах

Ви, Повелителю Вогнедане, немов той водоспад… Але я мушу виповісти вам догану — ви не виконали обіцянки… Чому Непобора Ллєга не запрошено на Осінній Карнавал на Збраславській рівнині?

— Пане князю, — вимовив Вогнедан, теж усміхнувшись, — я хотів надіслати вам запрошення на бал у Боговладі з нагоди моєї коронації. Але, я бачу, вам захотілося потанцювати «танок мечів»… Не скажу, що ваш загін «морської піхоти» буде зайвим на нашому святі, але я хотів зберегти «срібних» за будь-яких обставин.

— Не буде Ельберу — не стане і нас! — відповів дзвінко Непобор, а Вогнедан мимоволі згадав, що гідному дивному вже багато літ, і більшість з них князь корсарів провів у морських битвах, — хай славиться Ельбер Прекрасний!

— Слава! — крикнули корсари. Вогнедан тільки зітхнув, побачивши, що прибічна княжа дружина цілком складається з срібних. Непобор привів на битву квіт раси. А за ними стояли мішані команди кораблів з офіцерами — дивними на чолі. Багато хто з них вперше ступив на землю Ельберу, але захищати її вони бажали від серця.

І того ж дня до намету Повелителя вартівники ввели людину з невиразним лицем, зодягнену в зелений однострій з відзнаками Зелемінського полку.

— Пане Всеславе? — спитав Вогнедан, дивлячись, як щезає мана, відкриваючи обличчя вивідача.

— За два дні, - озвався Вишенський, — Південні Ровти будуть тут…

— Терночку! — гукнув пажа Вогнедан, — моїх воєвод та їхніх замісників. І пана Ольга Лелега…

План битви було вироблено вже давно, з поправкою на те, що найчастіше в бою не діють жодні плани. Військо мало бути розставлене так, щоб сильніші підпирали слабших і гірше навчених. Квітанців поставили з зелемінцями, а ведангське ополчення — з краще вивченими данадільцями. Чорногорці мали стати по центру — на вістря головного удару. Сам Вогнедан зі шляхетською кіннотою мав довести панам моанцям, що він доводить не ватагами косінерів.

Воєводи на чолі з Вогнеданом просиділи цілу ніч, обговорюючи ріжні моменти майбутнього бою. Коли починати гарматний обстріл, як вивести з-під удару кінноти чорногорських стрільців, котрі мали змусити ворожих кіннотників звернути вбік з-під вбивчого вогню якраз туди, де з ними зручно буде зладнати Вогнедановій шляхті… Що зробити на випадок прориву центру, або бокових крил… Зрештою, сам пан Ольг Лелег сказав, що перед смертю не надихаєшся, і краще він піде грати в шахи.

Сигнали війську вирішено було подавати чорногорськими трембітами. Голосний звук цих велетенських труб чути було до самого Збраслава, котрий принишк в очікуванні розв’язки.

Ще день пішов на дрібні приготування. Наступного ранку протилежний край поля зароївся людьми.

— Ось, — промовив Мечислав до Вогнедана, — прибув на свято ваш приятель, Повелителю. Його високість пан Яблуновський — Чоррін. Чим пригощатимете?

— Малиновим вином, — сказав Вогнедан не жартівливо, швидше сумно, — тим, що його не п’ють із чари, а розливають на землю.

***

Його високість пан Яблуновський-Чоррін відчував, що його душу обіймає смертний сум.

У нього частенько бували подібні напади туги. Про них не знали навіть слуги — настільки вмів панувати над собою Імперський Воєвода, а друзів у пана Генда не було.

Він повірив… Повірив у можливість дружньої приязні… Ще у військовій школі, яку стиха ненавидів, він прикипів душею до хлопчика-зеленухи з князівським титулом, котрий так гарно складав вірші — «ланцюжки».

Як він міг… Як міг не відчути холодного розрахунку… Не зрозуміти, що Зельм-Вогнедан всі ці роки використовував його приязнь для підготовки цього страхіття. Воїнів князь Чорногорський зібрав чимало, вивідачі доносили, що він має навіть гармати — але все ж таки… Ополчення проти регулярного війська… На що він сподівається… На що?

Отого листа з проголошенням незалежності Генд не показав своїм воєводам. Мовчки спалив на свічці. Те саме зробив і з другим листом. Його приніс моанець високого уродження, котрий називав себе посередником. Генд знав цього чоловіка — він приходив клопотатися за обох князів, коли ті перебували в Цитаделі, і називав себе Ешіором Керіним.

В цьому другому листі Вогнедан пропонував відступного за відокремлення Ельберу. Це був не підкуп, ні… Викуп… Князь Чорногорський пропонував йому викуп за волю своєї держави, як отаману розбійників за полонянку.

Наприкінці листа чорногорець написав початок «ланцюжка». Їхня улюблена розвага… А перед тим нагадав про те, що кровопролиття є некрасивим видовищем…

«І меч іржавіє

І зненависть може заснути

І тільки загиблих не зможемо ми повернути…»

Генд хитає головою… Спинити битву… Смішно… Якщо він навіть зараз оголосить про це, його розірвуть власні ж воїни-чорри, озлоблені до краю загибеллю двох квітанських полків. Проти нього підійметься моанська шляхта, котра прибула сюди випробувати свої шаблі на гостровухих. У деяких панків він бачив освячені мотузочки — нанизувати відрубані вуха хетанських недолюдків. Генд, сам наполовину такий недолюдок, не був в змозі заборонити подібні розмови і наміри, як не буде в змозі зупинити звірства вояків опісля перемоги.

Він сказав посереднику, аби той передав Вогнедану — князь Чорногори помре красиво. Навіть якщо потрапить у полон. Він накаже розстріляти на світанку цього підлого зрадника… Цього поета і воїна… Цього…

Де то в глибині серця він і досі не вірив у Вогнеданову провину… Може його змусили… Отой князь Ведангський… Можливо, це він втягнув свого приятеля у змову, і прикрився ним, аби чинити беззаконня… Тоді, на Побережжі… Що ж там насправді трапилося тоді? Оті гармати… Вибух… Генд знайшов тоді Вогнедана зовсім поруч з пеклом, на яке перетворився пороховий запас…. Змовники… Вони з Ведангом ще тоді були змовниками… Нині в таборі чорногорця гостює Непобор Ллєг власною особою… Володар морів зійшов на сушу, аби битися за оту кляту незалежність.

Вогнедане, милий друже, підлий зраднику, чого тобі не вистачало? Може твій дух надломило оте перебування в Цитаделі та заслання? Але ж це робилося без імператорського відома… Випадок у Зеліборі? Подібного дикунства не трапилося б, якби не послабла влада Чоррінів. Зате опісля… Імперський Протектор і намісник майже всього Півдня… А згодом, коли б він, Генд, став правителем при власному нащадку від Альдони, може і всього… Друга особа в державі… І раптом таке…

Невже Вогнедан не розуміє, що на Півночі на результат битви чатує Коронат Астеонський, аби вдарити на переможця? Тоді цьому розбещеному поганцю буде відкрито шлях до трону. Знекровлені Південні Ровти не зможуть протистояти військам північних провінцій.

Та Коронат, принаймні, знає, чого бажає. Корони Імперії… Заснування власної династії… А чого бажає цей клятий Зельм-Вогнедан?

Невже князь Чорногори не знав, що робить, уклавши спілку з Круком Вигоричем, якого ті поміщики — моанці, котрим вдалося втекти з охопленого бунтом воєводства називають «квітанським упирем»? Чорний Крук Вигорич, за чутками — сотник «Зарубка» з минулого повстання. Вивідач, який приніс ці відомості, присягався, що у ворожому таборі говорять, ніби Вогнедан Чорногорський вважається обрядовим родичем цього недолюдка і зве матір’ю його дружину. Генд знає, яке значення на Півдні надається отим обрядовим зв’язкам та названому родичанню. Чорний Крук з його жоною мали зробити для князя щось таке, за що він їм віддячив аж такою шанобою… Що може поєднувати витонченого Вогнедана і квітанського селюка з закривавленою сокирою?

Завтра почнеться битва, почнеться і закінчиться… Як завжди при нищенні бунтівників — головний удар на центр, туди де стяг з пардом. Воєвода Дігін, якого Генд сам зняв колись з посади, аби передати намісництво Вогнедану, висказав на нараді спільну думку:

— Візьмемо керманича — бидло розбіжиться.

«Мені не вистачатиме твоїх листів, князю Зельме, — думає Генд, відхиливши запону намету і милуючись світанком, — не вистачатиме твоїх віршів… Твого вишуканого іронічного стилю… Мені не вистачатиме друга… Будь ти проклятий, Зельм-Вогнедан разом зі своїм Ельбером…»

Закінчення «ланцюжка» знову приходить йому до голови. В останню хвилину Генд сунув уривок паперу до рук посередника Керіна.

«За помилки предків

ми платимо кров’ю чужою й своєю

О, чому вітчизна моя не єдина з твоєю…»

Теплий вітер пестить його обличчя. Говорить голосом мами Сонцеслави: «Сину, зупинися…»

— Нічого вже не можна зупинити, — відповідає Генд не вітру — собі, - як не можна зупинити камінь, що котиться з гори.

За наказом напівкровного принца для нього сідлають бойового коня… Шляхта захоплено реве здравицю — їх поведе до битви Імперський Воєвода…Під багряним стягом з головою яструба. А чи давно вони шепотілися щодо його вух? Гострі у мене вуха, панове… Але це не завадить мені побити іншого гостровухого.

Біля похідного вівтарика вишикувалися його кіннотники… Вістовий, Зорко Кілені, ходить за воєводою, мов прив’язаний. Здоровань-старшина боїться… Не битви. Вчора ввечері він оповів пошепки, що насправді трапилося в школі чоррів майже десять літ тому. Що то була за пожежа… «Ми всі боялися, — шепотів Зорко, — що нас будуть вважати божевільними. Але отой його погляд бачив весь десяток… Моан Квітін, котрий нині в охороні Цитаделі… Хорд Лускін, порученець воєводи Ріміна… Хадін та Лірін… І, звісно ж, оті троє зрадників — Ставські та Лемпарт… Ваша високосте, на нас іде чудовисько… Ми повинні висповідатись перед битвою. І прийняти благословення».

Пан Яблуновський послухав доброї поради. Вчора він висповідався, а під благословення підходить першим. Зорка, щоправда, воєвода попередив, що розстріляє його власноручно, якщо той буде розпускати панічні чутки. Вістовий мовчить, але не відходить від командира, наче сподіваючись на його захист в разі зустрічі з чудовиськом.

Шляхетська кіннота Південних Ровт поволі шикується у лаву. Молодий дворянин з давнього роду Латіних тримає в лівиці багряну корогву Імперії. Настрій у шляхти веселий — жага битви сп’янила воїнів. Генд задоволений — за «сірих» піхотинців він не певен, хтось уже розпустив поміж них чутки, що бунтівниками доводить сам «звір Денниця» зі Святого Письма. Пан Яблуновський довіряє лише чоррам — ті не бояться ні Бога, ні диявола. І, звісна річ — моанській знаті, котра певна своєї перемоги, або жадає помсти… Ось колишній воєвода Квітану Револт Лускін та пан Дігін з Північного Данаділу… Оповідають одне одному про те, як вони каратимуть бранців… Особливо люті вони на князів — повстанців. Для князя Чорногори і князя Ведангу обидва шляхтича не шкодують лайки і мріють захопити хоча б одного живим.

Генд подумки прохає Бога і святого Мейді, щоб Зельм Чорногорський загинув у битві. Воєвода вже розуміє, що не зможе вирвати друга з рук озвірілої шляхти… І буде змушений дивитися на його муки. Незважаючи на оповідь Зорка, пан Яблуновський уявляє собі не чудовисько, а юного красеня, зодягненого в смертне вбрання. Такого, яким він його бачив на ешафоті в Моані.

А балачки не вщухають. Частина його вояків допомагала придушувати повстання у Пеллі і нині весело ділиться спогадами. У багатьох при поясі оті самі мотузочки… Імперський Воєвода одягає кольчужну мисюрку, прикривши власні гострі вуха, і гукає, аби йому подали коня.

Вже сидячи в сідлі, Генд вдивляється у ворожий табір. Там теж уже давно рух, а нині перед вишикуваним військом мчать два вершники на вороних конях, і за ними має блакитне полотнище стяга.

— Ельбер! — долинає аж сюди, — Сила і слава!

Генд пересмикує плечима. Він зрозумів уже, що то — не корогва Пардів. Великий Триглав — ось що то таке. Знак небесної обраности, знак єдності трьох світів… Знак, принесений Богорівними від зорі Сіллон…

Як можуть дорослі люди вірити цим казкам? Поетично, але… Вчені вже давно довели походження гостровухих горян від здичавілих втікачів — гадрасців, котрі свого часу переселилися до Чорногори. І Ельберу Прекрасного не було — була дикунська країна з подібною назвою, де молодих дівчат приносили в жертву Богу Грому, а писемність з’явилась тільки з приходом моанців…

Тільки де вони в біса, оці дикуни, навчилися складати «ланцюжки»?

На протилежному боці поля Повелитель Ельберу обдивляється своє військо.

Об’їзд він почав з гарматних позицій і з задоволенням впевнився — там усе гаразд. Може пан Горицвіт Лелег і є «Цвітиком не від цього світу», але він швидше забуде взутися, аніж неточно візьме гарматний приціл.

Він їде повз стрій на своєму Татоші, а поруч гарцює на Відьмакові князь Ведангський з корогвою Ельберу, вигаптуваною золотом по блакитному шовку його княгинею.

«Не випущу з руки навіть мертвим», — присягався вчора Дракон. Вогнедан бачить, що його любий брат серйозно ставиться до своїх слів. Корогва має на бойовому списі, а держак намертво з’єднаний коротким ланцюжком з бойовим нарукавником. Не випустить її Веданг — хіба що руку обітнуть. Втім, Меч Ельберу певен, що такого не станеться.

Ліве крило — данадільці та зелемінці… Онде воєвода Данаділу пан Богодар Ставський та його замісник Богдан. Стяг з Вогняним Ящером б’ється на вітрі, корогва Древнього Данаділу. Вогнедану не видно прапороносця, його затуляють кінні керманичі. Лава піхоти стоїть щільно, наче влита. Перед ними — пані Яснолика, данадільська відьма. Сяюче волосся срібної розметалося по плечах. Відунка має на собі бойовий обладунок сіллонців, а при боці — меча.

— Сили землі цієї кличу! — гукає вона до захмареного неба, — Богів-охоронців закликаю! Прийдіть! Станьте на чолі війська!

— Стрій, право глянь! — кричить Богодар, і воїни Данаділу одночасно підводять правиці в старовинному вітанні. Яснолика повертається до Вогнедана… На юному обличчі — очі мудрої старої… Скільки ж їй може бути літ?

— Його сила — від Бога Грому! — кричить вона, — слава Богам Ельберу! Боги з нами!

— Слава! — гримить над полем, — Сила і Слава!

Стрій зелемінців не такий згуртований, але й вони намагаються триматися як досвідчені вояки. Перед ними стоїть старий з довгою бородою, аж зеленкуватою від старості. Відун або волхв з людей. Говорять, що подібні йому могутніші навіть за дивних, настільки стиснено Силу в крихких людських тілах. Як могло зберегтися щось подібне у Зелеміню, адже Вогнеданові чорногорці потішалися над зелемінцями, що у тих «в кожному селі церква».

— Станьмо як леви один за одного — розкотисто мовить відун, — і міцно тримайтеся князів своїх! І Громовиця буде серед вас! І перемогу дасть вам! І ворог тікатиме перед вами, як біг перед пращурами вашими, котрі надихалися Божою поміччю! Слава Богам нашим!

Вогнедан бачить з усміхом, що кільканадцять крайніх від нього зелемінців побожно осіняють себе трикутником, а хтось голосно говорить, що «болотяний панотець» проповідує краще за їхнього сільського священика.

— Тільки згадайте ще й Святого Мейді! — гукає зі строю якийсь озброєний списом селянин.

— Якби Святий Мейді, - не бариться з відповіддю старий чаклун, — повернувся зі свого вираю і подивився на паскуд, які прикриваються його ім’ям, то він сам взяв би списа і став би поруч з нами!

У старого холодні спокійні очі. Занадто спокійні. Часом у нього, Вогнедана, теж буває такий погляд… Відун з Зелеміню дихає розрідженим повітрям вершин духу… Там холодно, на тих верхах… І дуже самотньо…

— Стрій право глянь! — гукає князь Зореслав Лемпарт. Князівський титул він отримав вчора. Як і право нашити на світло-зелену корогву Зелеміню Болотяну Рись зі свого герба. Корогву цю Дана Пард вже давно замовила пані Рогдані Сережень…Ось вона, корогва… Біля неї Зорик з Рогволодом… Зореслав зводить догори правицю, а колишній чорра Рогволод за звичкою притискає до грудей стисненого кулака — звичаєве вітання Чоррін Ідрен. Селяни за їхніми спинами підіймають правиці врізнобій, але бадьоро… І добре — за зелемінців Вогнедан побоюється, як за незвиклих до зброї. Щоправда вони мають за командирів шляхту і колишніх опришків, але все ж таки…

Центр… Його чорногорці… Попереду стрільці вже встановлюють на підпорах свою важку зброю. На їхнє навчання перевели багацько куль і пороху, але нічого… Окупиться… Стяг з зображенням білого парда має над лавами. Воєвода Вовчур, Сіроманець Вовчур, кричить команду рівняння… Поруч з ним — пан Білозір Лелег Ольжич, загадковий і спокійний, наче сам Ольг Лелег. Чорногорці рявкають вітання так, що їх, мабуть чути аж у ворожому таборі. Про те, що більшість з них не переживе сьогоднішній день — ніхто не думає. В бойовому строю стоять і родинні жерці, озброєні як воїни. Язичники — горяни йдуть до бою во ім’я Сили і Слави, і є певними свого Вираю та місця в лавах війська Бога Грому.

Праве крило… Квітанці та ведангці. За квітанців можна не хвилюватися — «лісові чорти» в шаленому захваті від того, що йдуть до чесної битви під корогвою. Корогви у «вічних повстанців» дві — стародавня, дарунок Непобора Ллєга, на якій зображено квітучу гілку вишні на блакитному тлі, і новіша, вже часів боротьби з моанським пануванням: малиновий стяг з зображенням чорного меча.

Чорний Крук Вигорич, воєвода Квітану, усміхається Повелителю. Вогнедан не пам’ятав у старого бунтівника такого усміху. «Лісові чорти» рявкають «Слава Ельберу!» і зводять руки у вітанні так одностайно, наче все життя не поле орали, а марширували на пляці. Молодий Колодар Влотко, син загиблого ватажка останнього повстання, пишається на коні в кольчузі, зодягненій на вишиванку. Втім, Вогнеданове військо майже все в обережних сорочках, а чорногорці навіть прихитрилися вдягти гаптовані оберегами кошулі поверх кольчуг. І у Повелителя теж під сіллонською легкою кольчугою незмінна вишиванка — чорногорка.

Колодар Влотко кричить на весь голос: «Слава Повелителю!» Красень Колодар… Він людської крові, але який же красень. Тільки у людей можуть бути такі обличчя, найзвичайнісінькі з виду, але прекрасні в годину борні….

— Проб’ємося! — кидає йому Вогнедан, і лице молодого воїна спалахує щастям: володар помітив його…

Ведангці… На їхньому чолі замісник воєводи Дана Пард. Князь Мечислав, Головний Хорунжий війська, всміхається до коханої з-за плеча Повелителя. Поруч з дівчиною спокійний, як завжди, мечник Далебор Воєць тримає чорний стяг з Золотим Драконом.

Шахи розставлені, гра почалася… Вогнедан повертається до центру. В лісочку, за спинами чорногорців стоять лави резерву. Це сіллонці князя Непобора. «Морська піхота» стиха ремствує, що їх залишили у запасі, але володар морів змушує їх стихнути самим поглядом і вітається з Повелителем:

— Хай сонце нам сяє вдень, а вночі Сіллон!

— Хай мудрість нам буде мечем, а воля щитом! — відповідає з усміхом Вогнедан, — пане князю, ви є моєю надією на випадок якихось непередбачених подій… Скажімо, якщо ворог спробує зайти з тилу…

— Війну виграє той, хто має свіжі сили проти ворога, котрий їх уже вичерпав, — всміхається сіллонець, — ми не підведемо, Повелителю.

Князь Непобор в своєму білесенькому вбранні аж сяє чистотою і погідністю. Вогнедан ще раз всміхається до нього і рушає до своєї кінноти, котра поки що страждає від неробства.

— Ставай! — гукає Повелитель, і шляхтичі, обрані шляхтичі зі всього Ельберу, підхоплюються з землі і вступають в стремено. Кінна лава просувається ближче до стрільців, зоставивши позаду піших чорногорців.

Біля лісочку, на пагорбі чатують кілька горян. Вогнедан махає їм шарфом, вони підхоплюються і підносять до вуст довжелезні труби-трембіти. Від реву закладає вуха, і у відповідь на крик трембіт чується гук гармат Горицвіта.

Почалося…

Вогнедан вичікував не так уже і довго. Він звик довіряти Ольгу, але молодому воєводі все-таки не вірилось, що моанські шуліки перш за все атакують корогву Пардів силами шляхетської кінноти… Може, це б зробив хтось інший, але Генд… Невже пан Яблуновський не побачить, що перед ним не збіговисько косінерів? Невже піде на прорив так, як моанці ходили завжди — з дурною хоробрістю, але без жодного розрахунку…

А він саме так і зробив, любий приятель Генд-Гордан… Ось уже лящать рушниці стрільців, наче косою зрізавши перші ряди кінної шляхти. Вогнедан знову махає шарфом і Влад Лелег, один з його вістових, голосно трубить у ріг. Звук рогу підхоплюють трембіти… Вони кричать сигнал до кінного бою. Моанці звернули вбік, вони намагаються обійти стрільців зліва… Саме час…

— Славимо Бога Грому й Блискавиці! -, підіймається у стременах Вогнедан — підніми, могутній Боже зброю! Піднеси душі наших воїнів! Хай переможний клич лунає над полем битви! Будь з нами, Вогонь Небес!

Меч у руці… Нарешті… Нарешті… Боги йдуть попереду війська, Вогнедан майже бачить їх — Грім з вогняним списом, над ним ширяє крилата Громовиця… Сонцеликий воїн з променистим мечем, що квітанці його звуть Гнівним Сонцем… Текуча Вода, та що греблі рве… Буревій… Матінка Земля… Духи гір і рік, охоронці лісів і джерел… В них — сила Повелителя, а з силою він добуде славу…

— Слава! — кричить Вогнедан, і рушає вперед, попереду кінної лави. За ним — Головний Хорунжий з Триглавом, а поруч з конем Повелителя м’якими стрибками мчить ще один княжий тілоохоронець, чорний пард Верен.

Кінні лави врізалися одна в одну… Почалася бійня, з тих, коли шкереберть йдуть усі плани і задуми, коли життя і перемога залежать від сили руки і довжини клинка. Вогнедан недолюблював вогнепальної зброї, бо вона давала можливість будь-якому боягузу з пістолем знищити сміливця. Але, хвала Богам, її довго перезаряджати, а от меч у руці — то інша річ…

— Вістові — біля мене! — кричить Вогнедан. Влад з Ігворром тримаються поруч. Намагаються триматися.

— Хорунжий — поряд…

Мечислав і радий би — та на нього нині направлена уся ворожа злоба. Але тримається Золотий Дракон…Має на вітрі стяг Ельберу…

Обрана з найкращих воїнів шляхта Півдня крушить ворожу кінноту, котра не очікувала такого шаленого натиску. І, посеред свого загону обранців б’ється обраний Богами Повелитель краю, котрий підіймається з попелу. Б’ється і розшукує очима багряну корогву Чоррінів, яка мусить вказати йому шлях до Імперського Воєводи. Б’ється з холодною люттю, яка тільки й рятує дивних від божевілля, коли їм доводиться розвалювати розумним істотам голови шаблями. І ось, нарешті… Мої вітання, пане Яблуновський… Я вдячний вам за дружню приязнь…Я склав для вас вірша… Я люблю вас як брата… Я буду змушений вас убити…

***

Все одразу пішло не так, як сподівався напівкровний принц… Кінний прорив не вдався — чорногорці палили з рушниць так, наче їм їх чорти перезаряджали. Довелося уходити від прицільного вогню, і тут хтозна звідки вилетіла ворожа кіннота. Почалося пекло…

Не раз і не два згадав Генд оте Вогнеданове некрасиво, коли прорубував собі дорогу скрізь кінну лаву. Коли від ударів його шаблі гинули шляхтичі — дивні Вогнеданового війська. Один з них трохи не забрав його життя — колись, напевне, вродливий воїн з лицем, подзьобаним багряною чумою. Генду ледве вдалося прикінчити супротивника, принаймні воєвода бачив, як той сповз з коня, залляний кров’ю з розсіченого чола. Пан Яблуновський розшукував очима прапор з Триглавом, зрозумівши, що князь Чорногорський буде не біля свого стягу, а таки тут, поруч з оцією ворохобною корогвою. І нарешті побачив перед собою хорунжого в чорному оксамиті.

Мечислав Ведангський рубався навсібіч, відбиваючись одразу від трьох моанців. Він сміявся… Йому було байдуже до краси і гармонії… Чорний вершник був страшним і прекрасним водночас. Корогву з Триглавом він вдягнув на бойовий спис, як-то робили ельберійці в давнину. Блакитний шовк корогви вкрили криваві плями. Головний Хорунжий бився з обох рук: мечем і отим списом. Хто наближався до нього — падав мертвим.

— Дворяни, дістаньте мені оту ганчірку! — крикнув Генд люто до своїх воїнів.

Мечислав озирнувся. Він гукнув у відповідь:

— Йди сюди сам, напівкровний! Ти осоромив свої вуха, служачи багряній корогві, а я ж не зву її ганчіркою, недійшлий Чорріне! Іди, і спробуй дістати до Триглаву!

Та наказ воєводи почули і Веданг опинився в кільці вершників. Що з ним сталося, Генд так і не роздивився, бо просто перед собою побачив князя Чорногорського.

Власне Генд спершу звернув увагу не на воїна на вороному коні, який бився з властивою чистокровним холодною люттю… Перед очима у Імперського воєводи велетенський чорний пард збив на землю пана Дігіна, колишнього воєводу Північного Данаділу. Разом з конем. А воїн-ельф в сріблястій сіллонській кольчузі якраз зніс голову бідолашному Зорку Кілені, який зціпенів від страху, побачивши колишнього однокурсника, і ледве відбивався. Вогнедан з закривавленим мечем в правиці, принаглив коня і рушив до Імперського воєводи.

— Мій друже… — сказав неголосно, і кров Чоррінів закипіла в жилах напівкровного принца. Генд прагнув бою… Він ненавидів князя Чорногорського за свою приязнь до нього, за свої загиблі сподівання, за те, що щось в його душі здригнулося при слові «друже».

— Провалися в пекло, зеленухо, — крикнув він, і їхні мечі схрестилися, висікаючи іскри.

Двобій керманичів навіть не привабив нічиєї уваги — настільки запеклою була битва довкола. Лише двоє юних дивних, схожих одне на одного як половинки яблука, без кольчуг, в самих вишиванках, трималися поруч, намагаючись, аби їх не відтіснили задалеко. Вони з обох боків насіли на прапороносця моанців пана Латіна. Молодий дворянин лаяв гостровухих псів останніми словами, але близнята заповзялися добути ворожої корогви.

Пан Яблуновський теж лаявся гидкою моанською лайкою, чого не робив ніколи в житті. Його душила лють… Вогнедан мовчки відбивав удари. Мовчки… Він навіть не вигукував бойового гасла, як його Мечислав, котрий таки вирвався з оточення і здибив коня, змахнувши корогвою. «Хай славиться наш Ельбер!» — крикнув він так, як кричали до нього сотні й тисячи повстанців. А Вогнедан мовчав… Йому не потрібні були гасла, він сам був і гаслом, і стягом, і мечем… В його обличчі не було каяття, не було і злоби… Спокій… Холодний спокій… І тільки…

— Оця твоя клята твердість духу, — шипів Генд, намагаючись дістати супротивника шаблею, — я зламаю її, чортів зраднику… На ось… маєш!

Чорногорець зиркнув вниз, побачив кров на пораненому стегні і подвоїв натиск. Спокійно, без паніки. Та Генд прибадьорився. Пан Яблуновський знав живучість дивних, але втрата крові знесилювала навіть таких, як Вогнедан.

Навіть таких чудовиськ… Навіть таких…

Удару він не відчув… Щось наче хруснуло, тоді заніміла рука, і Збраславське поле, на якому люди і дивні вбивали одне одного, почало обертатися перед очима…

— Рятуйте воєводу! — переляканий голос пана Лускіна… Колишній воєвода Квітану бився неподалік, і видимо побачив неладне раніше за інших.

— Рятуйте корогву! — закричав ще хтось, — пана Латіна вбито!

— Чорногорці до мене! — Вогнедан гукає через гамір бою, — затуліть нас — це мій бранець! Влад! Ігворр! До мене з корогвою! Візьміть пана воєводу…

Генд відчув, як його підхоплюють, не дають упасти під кінські копита. Хтось вистрибує на його коня ззаду, і пан Яблуновський валиться просто в обійми невідомому ворогу.

— До табору! — командує Вогнедан, — і лікаря… Я хочу, щоб він жив!

Біль затьмарив розум пораненого… Крізь той біль він зрозумів, що чоловік, котрий тримає його, жене коня чвалом, а другий галопує поруч, прикриваючи приятеля. Полон… Він у полоні… Ненадовго… Вони не протримаються довго, Вогнеданові селюки… Кіннота — то ще не все… Нині Вогнеданове військо мають атакувати чорри… І піхотинці — «сірі» Шляхту — то він вивчив, милий друг князь Чорногорський, але інших — навряд чи.…Як зле, що не вдався прорив… Як болить рана… Як страшно вмирати, не знаючи, за ким іти у потойбіччя — за матір’ю, чи за батьком…

Темрява… З темряви випливають голоси.

— Тверда рука у Повелителя… Така рана…

— Можливість є, але…

— Прокляті чорри трохи не рознесли табір…

— Хвала Богам — відбилися… Якби не сіллонці…

— Сюди кладіть… Покличте кого-небудь…

— Чоловіче, посунься… Це ти, чи що притяг сюди цього чорру? Мало нам своїх…

— Це Імперський Воєвода… Повелитель звелів…

— Я не про нього, я ось до цього вуйка… — роздратований жіночий голос, — гей, пане квітанцю! Чого ви притягли сюди цього «зеленого», він же мертвий…

— Я його вбив, — глухуватий змучений голос, — я його вбив, а тоді глянув на руку… Коли нашого хлопця забирали туди, жінка йому на зап’ясток браслета вдягнула зі своїм ім’ям… Я сина вбив, добрі люди… Я його дванадцять років не бачив… Пані жрице, гляньте, може він ще живий…

— Для вас було б краще, аби він вже відмучився, — бурчить жінка, — йдіть, чоловіче, до свого загону… Я подивлюся хлопця. Йдіть… От горе, це вже другий дитину свою пізнає… Де взялися на наші голови моанські варвари зі своєю Імперією… Тут що?… Боги Прави — Імперський Воєвода… І пан Вогнедан, звісно, бажають, аби стрийна зробили все можливе… І неможливе теж… Пане Вадимире, розрізайте однострій… Так… Нашому Вогнедану годиться працювати лікарем — скальпелем краще не розітнеш… Бинти сюди… Голку… Нитки з жил… Оці ось, Вишенько… Не зітхай, якщо на Імперському Воєводі такий розтин, то твій коханий поки що у сідлі. Лелеги, а ви куди? Знову у те пекло? Чортові діти, ви хоча б кольчуги вдягнули… З Мечислава берете приклад? Так він зроду шаленець… Ні, не слухають стрийни… А це що ви мені зоставили? На біса мені ота корогва…

Біль… Знову біль… Темрява… Десь високо над ним палає зоря Сіллон… Зірка материного роду… Звідти прибули пращури… Мама була впевнена в цьому…Мама оповідала йому, маленькому, казки про Пришестя Визволителя… Мама страждала в отому їхньому будинку на площі Геррінд як пташка в тенетах. Мама віддалася батькові Імператору за порятунок двох своїх братів, запідозрених у змові. Його Могутність пообіцяв не вбивати шляхтичів Яблуновських… І дотримав слова. Вже опісля смерти матері юний Генд-Гордан випадково дізнався, що обох його дядьків поховали живцем…

Темне небо над головою… Мерехтить Блакитна Зірка Пращурів… Ні, це вже не сон. І не марення… Це ніч… Ніч опісля битви, що мала б стати ніччю перемоги. Зараз його вояки мали б грабувати табір, не минаючи при тому жіноцтва, шляхта знущалася б над полоненими: «Покажи, бидло, вуха…» Пан Дігін хвалився б мотузочком з нанизаними на нього закривавленими трофеями… Пан Дігін… Ні, він загинув… Загинув у нього, Генда, перед очима… А інші? Що сталося з Південними Ровтами? І що з цим клятим зрадником, Зельмом, чи то пак Вогнеданом?

— Ну, ось ваш приятель, Повелителю, — буркотливий голос жінки, — ще дихає… Я не знайшла сіллонського цілителя, їхньої Сили для своїх не вистачає. Двоє вже померло від виснаження.

— Я спробую щось зробити сам, — голос Вогнедана.

— Тебе самого лікувати треба, — бурчить жінка, але не сперечається.

Потроху щезає біль… Тіло стає легким… Пан Яблуновський отямлюється настільки, щоб побачити Вогнедана, котрий сидить над ним, незручно витягнувши поранену ногу.

— Я не можу затягнути вам рану, бідний друже, — говорить колишній джура Пард, — але, принаймні, ви не будете страждати. Не ворушіться, я спробую вас знеболити.

— Сучий сину, — шипить Генд, — що… Що ти накоїв, Парде? Як ти міг звести руку на вітчизну? А оті всі листи про любов до неї.… Брехав же? Брехав?

— Швидше — недоговорював, — мовить Вогнедан, — адже я жодного разу не назвав її на ім’я. Моя вітчизна, друже, зветься Ельбер Прекрасний. Від Зелеміню до Чорногори… Я люблю її… Я помру за неї, як помирають за рід і віру, бо вона є живою. І говорить зі мною голосом теплого вітру.

— Зельме, — говорить Генд, — ти є неприторенним дурнем… Ти й досі не розумієш, що накоїв? Я всіма силами намагався зберегти в країні рівновагу. І майже цього домігся. Нині все пішло за водою… Владу в Моані захопить Коронат… Коли він утвердить трон на кістках Чоррінів, він вирушить на тебе. Чи може ти сподіваєшся, що пан Коронат визнає оцю твою незалежність?

— Звісно, ні, - ледь всміхається Вогнедан, — але ж ми лише трохи пощербили шаблі на Збраславському полі. До того ж мої гармаші накрили всю артилерію Південних Ровт, а на Півночі, опісля сіллонської кампанії, гармат майже не зосталося.

— Він ще й радіє, - мовить зло Імперський Воєвода, — твої вішальники, Вогнедане, залили Квітан кров’ю… Не кажи тільки, що ти не знаєш Чорного Крука, якого ще звуть «квітанським упирем»… А різанина в Радині? Твій приятель, пан Мечислав, був на чолі виродків, котрі півміста рознесли на отих самих косах… Де ти навчився жорстокості? За що ти так ненавидиш людський рід?

— Жорстокості я навчився в моанській школі, - лагідно озвався Вогнедан, — і цілком відповідаю за дії своїх воїнів. Я знав, що у Квітані не обійдеться без зайвої крові — тим гірше для тих, хто думав прожити там життя, поштурхуючи рабами, на яких обернули мирних хуторян. За такий злочин — зробити рабом вільного — відповідають всім родом. Зрештою, панове моанці теж мають подібне розуміння речей, тому й видають укази про знищення бунтівних родів, або про примусове навчання зеленух. Щодо ж Радину, то зайд та дженджиків попереджали, аби вони не ставали поміж Драконом і моанською залогою. Мечислав не нищив мирне населення, а хто вже взяв до рук зброю — нехай вибачають. Війна війною. Я не буду згадувати про зачистки, в яких, до речі, загинув рід Чорного Крука, але ось мені принесли мої воїни мотузочку з вузлами. Освячену в храмі. Призначену для того, аби нанизувати на неї вуха…Гострі вуха моєї знаті.

— Ти сам сказав, — шепоче Генд, — війна війною…

— Отож бо, — говорить спокійно чорногорець, — тож скінчимо взаємні образи. Я вам вдячний за те, що ви пообіцяли пану посереднику розстріляти мене на світанку, аби дати мені змогу померти красиво, як то і личить дивному… Сумніваюся лише, що вам би дали проявити милосердя — ваше бидло, котре вважає себе шляхтою, напевне жеребок би кидало, кому нанизати на ось таку мотузочку мої вуха. Але переможцем є нині я… І тому я хочу врятувати вас… За оту обіцянку і за колишню приязнь до джури Парда Можете вважати мене зрадником, але своїй вітчизні я буду вірним до смерти. Та й після неї теж…

— Врятувати, — шепоче Генд, — для чого мені рятунок… Якщо я повернуся до Моани без війська, то опинюся в Цитаделі… Пан Гаратто продався Коронату… звідти мені не вийти. А жити в твоєму Ельбері я не зможу ніколи. Я… Я можу тебе зрозуміти, хоча й не пробачити, а ось ти мене — ні…

— Я можу, — Вогнедан напружує сили, але відчуває, як життя Генда витікає з проміж його пальців. Витікає з нанесеної ним же самим смертельної рани, — я чую голос вашої душі… Вона говорить зі мною, бо є щирішою від вас…Говорить віршами, пане Генд-Гордан, так, як колись розмовляли дивні в годину туги…

«А я — журавель з перебитим крилом… — стиха мовить Вогнедан, і Генд, у якого нічого не болить, а дивна легкість у всьому тілі дає прозорість розуму, мовчки слухає, -

Вся зграя

В багряному світлі давно відлетіла

До сонця, що впало за обрій

В останній

Той промінь багряний…

Багряна від крові моя корогва…

Ти — привид,

Мій край, за який я загинув,

Де зшито

докупи кривавим мечем

то шовк з полотном

то рядно з оксамитом

і душу накрито тим страшним плащем

В ній плаче скривавлений шовк

і меча

нависла жахаюча тінь..

Не дайте

дожити до миті

коли починають шви тріскати в тому шитві

не нитками — кров’ю…

Я — вітер…

Я — душі загиблих

Я — тінь від меча на стіні…»

Довга мовчанка була відповіддю переможцю. Потім пан Яблуновський слабко усміхнувся і мовив:

— Це красиво… Прошу тебе, милий друже, подбай про те, аби мене поховали у Боговладі, поруч з могилою матері. В Моані не залишиться Яструбів, бо мого брата знищать астеонці, — не віддавай же моє тіло псам.

— Я виконаю ваше бажання, — озвався Вогнедан, — і прошу мене пробачити… Не за те, що я зробив — за лжу в листах… Але я не міг інакше — занадто великою була ставка в цій кривавій грі.

— Я… пробачаю, — вишептав Генд, — лжу… Але — не зраду… Прощавай, Парде…Так краще…Я вже тебе не бачу… Тільки туман.

І зоря Сіллон згасла в очах Імперського Воєводи. Вогнедан поволі підвівся. В очах його стояли сльози.

— Владе! — гукнув він своїх вістових, — Ігворре!

Двоє дивних виринули як тіні з-за шпитального намету.

— Де їхня корогва? — спитав Повелитель, — де їхня клята корогва?

Лелеги щезли… Вогнедан подивився у небо, тоді глянув на ледь розгубленого Владияра Тернича, котрий супроводжував правителя, коли той навідував пораненого бранця.

«Мої воїни не зрозуміють, — подумав, — не зрозуміють, чому я заплакав… Вони не знали Гордана Яблуновського…»

Влад з Ігворром виринули з темряви знову. Юнаки тягли за кінчики важкий Імператорський стяг Південних Ровт. Багряний, з чорною головою яструба на ньому.

— Накрийте загиблого! — мовив Вогнедан, і пішов геть, сильно накульгуючи. Смерть Генда впевнила його в тому, що битва закінчилася, він переміг, а шляхи назад відрізано назавжди. Тепер — або Ельбер Прекрасний, або вуха на мотузочок… І Повелитель Ельберу всміхнувся гордовито, згадавши давню осінню ніч у школі чоррів, коли він обіцяв друзям розділити шаблею «Єдину та Неподільну».

— Найважче — почати, — пробурмотів він, — проб’ємося.

***

Вогнедан лежав у своєму наметі і слухав доповідь Влада Парда, незважаючи на біль у рані.

Влад, за словами пана Ольга Лелега, колись мав бути гідним наступником Князя тіней. Принаймні, необхідну пам’ять він для цього мав. Нині юнак доповідав Повелителю про втрати ельберійські і ворожі.

— Почнемо з воєвод, — мовив Вогнедан, — воєвода Чорногори…

— Пана Сіроманця важко поранено, — доповів Влад, — але є сподівання…

— Замісник?

— Стрия Білозіра поранено у голову. Але він уже навіть ходить.

Добре… Отже стрий з загадковою моанською душею вижив. Мечислав говорив, що бачив його на полі битви з корогвою Чорногори в лівиці і з мечем у правиці. А потім бачив, як кінний шляхтич — моанець рубонув родича по голові. Він, Веданг, ясна річ, закатрупив опісля того моанця, але був упевнений, що Білозіра вбито.

— Воєвода Данаділу…

— Пан Богодар у шпиталі…Три поранення… Є сподівання.

— Замісник?

— Пан Богдан теж… Два кульових поранення.

— Гаразд…

Ставські — дивні, а отже можуть видряпатися… Гірше з людьми. Одна надія на оті Вербенині витяги з плісняви, що, нібито, знижують гарячку.

— Воєвода Квітану?

— Пан Вигорич живий, однак він втратив сина. Молодий Дантур ніс корогву Квітану…

Вогнедан на хвилю заплющує очі…

«Ти рибу вмієш ловити, брате Вогнику?» — чує він дитячий голос… І власну відповідь, що ловив лише форель на мушку. Давно, ще до школи чоррів.

«Душа шаблі просить, — знову озвався в пам’яті голос загиблого, — швидше ростіть, а я теж виросту і піду за вами… Воювати»

Бідолашна Мальва Вигорич… Вона передала оберіг від кулі названому сину… Чому її молитви не захистили рідного?…

— Повелителю? — обережно питає Влад.

— Далі, - мовить Вогнедан, — замісник…

— Пан Колодар Влотко загинув у битві.

Молодий повстанець, що кричав «Слава Повелителю!»… Ти теж заслужив славу, друже Колодар.

— Далі — Веданг… — сказав Вогнедан, — Мечислав живий, хвала Богам… Хоча зранений — не дай Боги. Сестра теж напевне жива, інакше я б відчув…

— Пані Дану легко поранено, — доповідає Влад, — загрози немає.

— Пан Далебор Воєць, другий замісник…

— Пан Далебор загинув…

Вогнедан зітхає… Для Мечислава це буде ударом — Меч Ельберу втратив наставника.

— Воєвода Зелеміню…

— Пана Лемпарта поранено двічі. Але він сам говорить, що видряпається.

— Замісник?

— Пан Рогволод живий, але чи виживе… Колишні колеги трохи не посікли його шаблями на капусту… Втратив багато крові…

Вогнедан зітхає… Тепер пані Рогдана має проклясти його, за те, що не вберіг її сина.

— Що зі стриєм Ольгом?.

— Стрий, — доповідає Влад, намагаючись, аби голос звучав докірливо, — ніс у битві корогву Данаділу. З самого початку.

Вогнедан прикушує губу. Перший хорунжий зазвичай до кінця битви не доживав.

— Він живий? — спитав, — швидше, не тягни…

— Дуже тяжкі поранення. Але стрий притомний і говорив зі мною. Запевняє, що видряпається.

Боги, Князь тіней пішов до бою з корогвою Данаділу… А, ну звісно… На ній же родовий герб Вогняних Ящерів… Треба було наказом заборонити стрию виходити з табору. Зовнішня розвідка і служба безпеки в одній голові… І таку голову пан Ольг підставляв під шаблі і кулі…

— Князь Непобор Ллєг?

— В дуже тяжкому стані… Зійшов кров’ю… Біля нього — цілитель з Сіллону… Оце тільки і сподівань.

Вогнедан киває. Корсари Ллєга дослівно врятували його військо від розгрому. Була мить, коли здавалося, що все скінчено… Чорри Зелемінського полку сумісно з курсантами школи джур, відчайдушним ударом зім’яли ліве крило і рушили в тил чорногорцям, котрі якраз відбивали атаку Моанського Особливого. Трохи не захопили табір і шпитальне містечко… Непобор, загони якого Вогнедан тримав у запасі, розвернув своїх воїнів назустріч напасникам… Билися всі — навіть жони-дивні з шпиталю. Ненька Мальва Лелег… Його Вишенька… Он вона гріє на спиртовочці настої з трав, а сама ховає за спину поранену руку… Панна Вербена з гідним подиву спокоєм відстрілювалася з пістолів, а набивати їх змусила отого поганця, лікарчука Веркіна, на якому Вогнедан свого часу підпалив камзола. Бився і пан Ролла Латені, який приїхав з Боговлади для роботи у шпиталі і притягнув з собою рекомого лікарчука. Ні, все таки імператорський лікар — гарна людина… Добре, що він зостався в Ельбері.

Влад продовжує доповідати. Втрати серед чорногорців величезні. Загинула ціла лава — горяни через священний танок-аркан ввели себе у стан бойового шалу. Моанський Особливий вони порубали на шмаття, але й самі загинули не стільки від ран, скільки від виснаження. Вогнедану був відомий цей стан, котрий давав воїну на короткий час силу десяти чоловік і убивав надсильною напругою. З тої лави вижили одиниці — розгром чоррів довершили ті, що йшли за ними. Багато втрат було у ведангців та данадільців., котрим дісталося нищити «сіре» моанське військо. Та й у інших теж. Вогнедан переглядав списки, котрі подав йому Влад, наштовхувався поглядом на знайомі прізвища, кривився, наче від болю…

Ставський Богуслав з Боговлади… Загинув… Боги мої — Ставська Станіслава.(Звіть мене просто Стася)… Загинула… Напевне, під час спроби чоррів захопити табір… Добрий янгол його дитинства… Бідолашні Дарин і Данко…

Рамінський з Данаділу… Він був на тому суді… Загинув… Вишневський… Ні, це не пан Всеслав, той Вишенський…

Вернигора Любомир… Певне, син відважного ратника-склодува… Вернигора Любечар… Обох синів отже…

Радко-Ряска Ялина… Її прізвище в списках воїнів… Відважна квітанка мстилася за сина… Не стало останньої «мами боївки». З пані Ялиною більше спілкувався Лемпарт, аніж решта, але й Вогнедан писав їй час від часу… Тепер її нема…

Готурів у списку аж четверо… Терхів — троє… Вовчурів теж троє… Всі чорногорські роди понесли втрати — нікого не обминуло… Аркан… Аркан… Священний танок битви…

Знову квітанці… Ладко Земовит… Чи не родич того…чорри? Ще один Ладко… Радим. А, ось і Вигорич Дантур… Еллан Буреслав… Це, певне, сілонець… Ллєг Борвій… Родич Непобора? Елл Морян… Сінд Вітровій… Срібні… Тихорад Рослав — це вже зелемінець… Зоредив Ратибор — звідси ж… Воїдан Воїданів… Це — з Гнізда Драконів… Войко Грозан… Внук діда, що співав «Туман яром»?

Як же вас багато, воїни Бога Грому з дубового гаю пращурів… Говорять, що всіх загиблих у битві за рід свій, Бог Воїнств приймає до своєї раті. Нині є велике поповнення до тої раті… Горді чоловіки, відважні жони…

Боги мої… Вогнедан наштовхується очима на власне родове прізвище. Пард Ясногор… Названий батько і тихий відлюдник… Немає татка, який колись прикрив своїм ім’ям сина Чорного Воїна… Який дав йому можливість стати князем Чорногори і зібрати Ельбер під свою руку…

Втрати… Втрати… Влад доповідає з деякою зловтіхою, що моанців загинуло більше. Що два полки чоррів винищено до ноги… Що від шляхетської моанської кінноти не залишилось нічого, окрім жменьки зранених переляканих бранців. «Раніше треба було лякатися, панове, коли виготовляли оті мотузочки… Радійте, що я не збираю вервечку з круглих вух дурнів, не гідних зватися людьми.» «Сірі» моанські солдатики постраждали менше, бо, коли припекло, почали здаватися в полон. Але і їх лишилося небагато. Південні Ровти припинили своє існування.

Влад… Занадто юний Влад… Чого він радіє? Імперія величезна, втрат вона не рахує, їй байдуже до загиблих… А тут в землю пішла кров квіту раси… Як запобігти ще одній битві? Як?

Вогнедан зітхає… Це потрібно обдумати… Через десять літ він би… Та тільки моанці не дадуть йому стільки часу.

Повелитель підіймається зі свого похідного ложа. Гукає звично:

— Терночку! Мого кунтуша!

— Терна Лелега тяжко поранено, — стиха озивається Вишенька, — а його наставник Найсінь прикривав у битві пана Ольга Лелега і втратив руку… Вони обидва у шпиталі…

Вогнедан опускає голову. Терночок… Нещасливо закоханий Терночок… Зовсім ще дитя… Чи виживе?

— Добре, Вишенько, — мовить він врешті, - хто там є з пажів?

Вишенька переглядається з Владом Лелегом, тоді відхиляє завісу. До намету з одягом Повелителя в руках заходить дев’ятирічне хлоп’я… На ніжному ельфійському личку — чорні очі Драконів з багряним вогнем в глибині, ознакою прихованої Сили. І такі знайомі вуста, що у Повелителя аж запік на руці старий рубець від побратимської руни.

— Мене звати Кречет Птаха, — сказав хлопчина, — я прошу дозволу служити вам, аби навчитися покорі для того, щоб уміти наказувати.

А слідом за хлопчиком до намету входить чорноока жона у вбранні воїна

— Вуйно Півоніє, - говорить Вогнедан радісно, — мила моя родичко…

— Я прибула з сіллонцями, — всміхається жінка, — і приймала участь у битві. Чи візьмете ви на службу мого сина?

— Звичайно, мила Півоніє, - мовить Вогнедан ласкаво, — Птахи з Данаділу завжди мали для себе тільки честь, а все інше віддавали вітчизні… Чи бажаєте ви повернутися в дім Птахів, що у Боговладі? А чи отримати частку у князівстві Ведангу?

— У Ведангу вже є правитель, — мовить Півонія, — а честь говорить мені, що не можна ділити князівство надвоє. Тим більше, що я маю спадок по родині Птахів. І родове ім’я мого сина — Птаха, не Веданг…

І лице Повелителя, смутне опісля читання страшних списків, трохи розпогоджується під уважним поглядом чорноокого хлопчика, який дивиться з захопленням на правителя вільного Ельберу.

— Що ж, — говорить Вогнедан, — ходімо, сину Сокола, навідаємо пана Ольга Лелега. А ти, мила Вишенько, подбай про мою родичку і гостю.

М’якеньке рученя нового пажа довірливо лягає в затверділу від вправ зі зброєю руку Повелителя. І вони йдуть через табір до шпиталю, а хлопчик з безстрашними очима Драконів роздивляється довкола і раптом говорить стиха:

— Мій пане, це і є Ельбер Прекрасний?

— Ні, дитя моє, - мовить Вогнедан, — але це захисники того Ельберу.

Ольг Лелег спить, напоєний Вербеною зіллям, що стишує біль… Груди його перехрещують скривавлені пов’язки… І Повелитель сідає поруч з ношами, на яких спочиває Князь тіней, і молить Богів зоставити у явному світі його порадника і друга.

Через два дні ховали загиблих. Відбулося вогняне поховання, задля якого воїни Лемпарта спустошили дровітні Збраславу. Страшно й пронизливо кричали чорногорські трембіти, коли на рівнині запалали велетенські вогнища, якими вшанували вбитих язичників… Зранені брати Ставські попрохали зробити своїм батькам окрему краду… Так вони і пішли до неба вдвох — пан Богуслав та його «просто Стася».

Мечислав з Даною урядили окрему краду для навчителя Далебора. І те саме зробив Крук Вигорич для свого Дантура. Вогнедан, ще кульгаючи, підійшов до цього вогнища, обійняв старого повстанця…

— Оце, чи волхва спитати, — мовив Вигорич, дивлячись на вогонь, — чи пізнає мій син своїх братиків та сестричку старшу від першої жони? Він же їх ніколи не бачив…

— Я певен, що пізнає, - озвався Вогнедан розчулено, — коли я був на краю смертної тьми, і блукав туманними шляхами, то пізнав свого батька, а я ж його теж ніколи не бачив…

Крук непорозуміло глянув на Повелителя.

— Мій кровний батько, — мовив Вогнедан, — князь Воїн Ведангський. Його ще звали у вас Чорним Воїном…

Вигорич довго мовчав, тоді підвів голову.

— О, так! — сказав, — я знав дивного князя. Дійсно, тільки його син міг наважитися розтяти мечем Імперію.

Ворогів ховали у спільних ямах. Окремо поховали у землю загиблих ельберійців-мейдистів.

Бачив Вогнедан і ще один, несамовитий похорон. Літній воїн-квітанець окремо від усіх понуро копав заступом могилу. Поруч лежав юнак в закривавленому зеленому однострої. Повелитель ледь здригнувся — він пізнав у вбитому чорру Ладка з Зелемінського полку.

— Це мій синок, — стиха мовив квітанець до Повелителя, — я зустрів його у битві… І не впізнав… Дванадцять років не бачились… Це мій синок…

Вогнедан не міг видавити з себе й слова… Не міг сказати, що старшому Ладкові пощастило… Чорра Ладко, якому так подобалася робота ката… Гідний наступник Кріна Птасіна.

— Вам потрібно, — врешті мовив він до Ладка-старшого, — це пережити. Ваш син не пощадив би вас, навіть якщо зміг би пізнати.

— Та я це знаю, — мовив квітанець розпачливо, — але ж власною рукою… Що я жінці скажу…

Повелителю довго потім снився цей похорон… І кожного разу, прокидаючись, Вогнедан дякував Богам за те, що дали змогу здобути для Ельберу волю.

Тіло Імперського Воєводи було відправлене до Боговлади у залізній труні для поховання в родовій гробниці Яблуновських. Кров загиблих увібрала земля… І Збраславська рівнина з поля смерти і слави знову стала просто полем.

Повелитель Вогнедан стояв на цьому полі, ніби тримаючи на руках немовлятко, котре носило ім’я його відродженого краю. Він сумував, радів і тривожився водночас…

«Любий, — прошепотіла матінка — земля вустами теплого вітру, — а інакше й не буває при народженні»