Вогонь для Вогнедана

Розділ перший Діти Зимового Сонця

На півдні Моанської Імперії є провінція, що зветься Моахетанг…

Про Моанську Імперію чували всі на Західних Землях. Про Моахетанг — лічені одиниці. Чи мало у велетенській країні земель з чудними назвами? Їх і на мапі не покажеш, бо на всіх мапах знаного світу Шия, Гребінь та Крило материка-Змія замальовані одним кольором — багряним.

Втім, моахетанці не переймаються тим, що про них у світі не чутно. Багато хто з них вважає, що бути дуже відомим у цьому недосконалому світі — зле… Окрім Великої Моанії онде сусідня Імперія Ішторн розмалювала півсвіту у помаранчевий колір, острівна Шоррога намагається трохи не на усіх островах понатикувати своїх короговок з золотим левом. Часто ці короговки ставляться поруч мертвих тіл, звалених на купі. Тіл мешканців отих островів, що жили собі простим життям і не відали, звідки припливе до них погибель. Тож чим мати отаку славу — то краще ніякої.

Однак, південці з Моахетангу таки мають в Імперії славу… Подвійну славу — дикунів і бунтарів. Трохи не двісті років пройшло з того часу, коли вони приєдналися до Великої Моанії. Добровільно приєдналися, ясна річ. Деякі імперські історики, спираючись на незаперечні докази, віднайдені ними у старих літописах, доводять, що край цей і раніше належав моанцям, котрі під натиском кочівників хото змушені були відійти на північ. А за відсутньости хазяїв родючі землі Півдня було заселено ріжними покидьками, дикунами, котрі спустилися з Чорних гір, а то і взагалі нелюддю… І оті нелюди гнобили та утискували дикунів так, що нещасні змушені були звернутися до могутньої сусідки — рятуй, мовляв, Велика Моаніє!

Словом, то навіть не приєднання було — возз’єднання. Того і зветься провінція — Моахетанг — Південь Моанії. Одна біда, що дикуни за дві сотні літ спокійного життя геть розіпсотились і перестали шанувати визволителів. Втім — повстання на Півдні не припинялися всі двісті літ моанського панування.

Спитайте будь-якого моанця, навіть того, хто ніколи не покидав власного міста чи селища на Півночі, і кожен відповість — нелюди в тому винні. Саме через них Південь постійно ворохобиться. Якщо десь спалахнув бунт — шукай нелюдя як не на чолі, то, принаймні, поруч з ватажком.

Ззовні оті істоти від людей майже не відріжняються…Є, звісно, якісь дратуючі відмінності. Щось у формі вух, очей, голови… Якась невловна граційність рухів… Ну, і оті оповідки про їхнє вміння ману на добрих людей наводити: змінювати зовнішність, якось впливати на розум… Південці говіркою своєю звуть їх дивними. І шанують… Старі вояки — моанці, котрі приймали участь в придушенні бунтів у Моахетанзі, або, як вони говорять — у зачистках, оповідали, що часто загін повстанців — людей жертвував собою, аби витягти з біди дивного. Тому й винагорода за вбитого чи спійманого нелюдя була відповідною, і смерть для нього була відповідною… Якщо, звичайно, вдавалося захопити такого живим.

Однак, чим славна матінка — Моанія — так це своєю добротою. Якщо чоловік вірно служить Імперії, то байдуже які у нього вуха, чи очі. От князі Чорногорські… З походження — чистокровні нелюді.…Так Його Могутність Отон Другий, батько нинішнього Імператора, навіть видав за одного з них рідну сестру… Чорногора вірно береже ішторнійський кордон… За те і пільги має, і привілеї…

Року 1575 від народження Святого Мейді князь Чорногорський Іргат — Іскра Пард, син князя Вержіона — Вітана та вищезгаданої принцеси Шаніли перебував у великому гніві. І на те був привід — його донька-одиначка, князівна Варда — Конвалія вийшла заміж супроти його волі.

Хоча щасливим обранцем синьоокої красуні став князь дивного роду, рівний їй за походженням, пан Іргат не хотів цього шлюбу… Він уже й нареченого знайшов для доньки — теж князя, Фотіна Зелемінського, багатого магната з імператорською кров’ю в жилах. Але де… Люба донечка втекла серед білого дня зі своїм обранцем. Навіть не обвінчавшись. І не знає нині князь Іргат, чи подбали про те молодята.

Бо юний князь Воїн Ведангський є потаємним язичником… Як і його батько та дід, нині уже небіжчики… Як і його прадід… Як і всі Веданги, включно з Ведангом Сіллуром, якому нерозумні люди віддають божеську шану, як рятівникові, котрий зійшов з небес в годину, лиху для їхнього краю.

У самого Іргата Парда теж в жилах не просто дивна кров — кров Ігвора Ллєга, на честь якого назване стольне місто Чорногори. І Ігворову пам’ять шанують горяни на потаємних капищах. А в жилах його померлої дружини, Денниці Лелег текла кров Богині Дани, покровительки Древнього Данаділу.

Пан Іргат згадувати про таке не любить. Він щирий мейдист і не вірить в язичницькі побрехеньки. Його більше непокоїть доньчина доля.

Бо дійшла колись до князя Чорногори чутка про те, що Воїн Ведангський ще отроком бувши, передбачив свою смерть… Має він загинути в двадцять один рік, не натішившись життям, не напившись досхочу ні джерельної води, ні поцілунків юної Конвалії…

Вже близько року молодята разом, вже прислали вони з Гнізда Драконів, родового маєтку Ведангів, аж три покаянних листи, та не відповідає на них князь Іргат… Гнівається… Бо тричі по сім літ виповнюється цього року князю Воїну.

Щоранку молить князь Іргат Бога і Святого Мейді про мир і спокій у країні. Бо саме у повстаннях, безнадійних і кривавих, найчастіше гинуть Дракони, прозвані так від родового герба, вірні родовому гаслу…

— Незмінні і вірні, - з гіркотою в голосі повторює те гасло затривожений батько князівни, — в житті і у смерті….

Та тривожні чутки досягли Ігворри, міста на схилах Яв-гори… Вже вкотре збунтувався непокірний Квітан… Бо подарував імператор Корог Перший частину земель цього князівства своїм улюбленцям… Улюбленцям, яких на Півдні звали потиху «імператорськими курвами».

Князь Іргат, хоч і є сином моанської принцеси, але нехіть до завойовників в крові у кожного південця. Та нині не про повстання, приречене на загибель, думає чорногорець, а про доньку та її чоловіка.

І тому велить Іргат Пард готувати карету… Він вирушає до Ведангу — забрати дочку додому. Разом зі своїм непутящим зятем, ясна річ. Нехай будуть перед очима, і може доля помилує молодят…

***

Долю змінити можна, а те чого не можна змінити — судьба.

Князь Воїн Ведангський може краще за всіх знає, що таке судьба… Бо має він від неї призначення, яке мусить виконати і померти молодим.

Ще зовсім юним, на краю загибелі бувши, мав видіння дивний князь про оте своє призначення. Мусить звести він на землю, втілити в яві Визволителя свого поневоленого краю… Дитя з вогнем у крові.. Обіцяне дитя…

Завтра вирушає Воїн у паломництво до Лугерби. Поклонитися гробу Святого Старця Мейді.. В супроводі дев’яти найвідданіших слуг. Так оголошено челяді, так сказано коханій дружині…

Бо є на Півдні речі, про які не говорять вголос. А про те, що вирушив маленький загін у повсталий Квітан, не те що вголос не говорять мешканці Гнізда Драконів, а навіть і думати не сміють…

Саме там очікує загибель молодого князя, і знає про це його сестра — близнючка Ружена, якій він довіряє як собі самому, а пані княгиня Конвалія не знає, але здогадується.

Останню ніч вони проводять вдвох на подружньому ложі, в спочивальні Гнізда Драконів… Був цей дім колись укріпленим замком, але нині від укріплень зосталася лише стара вежа… І побудова дому, котрий висить одним краєм над глибоченним яром.

На отой яр і виходить вікно спочивальні, і звідти повіває вітерець.

Князю Ведангському не потрібні свічі, він бачить у темряві краще за гірського парда. Бачить прекрасне лице дружини, світле, наче квітка конвалії… Бачить її звабне тіло… Бачить востаннє…

— Може ти зостанешся? — несміливо питає Конвалія, — для чого тобі їхати…

— Звичай, кохана, — м’яко відповідає Воїн, — такий звичай…

І опускає очі Конвалія… Вона не знає, вона здогадується… Занадто часто Веданги не поверталися з подібних подорожей.

— Попід горою, — вимовляє вона стиха

Вербиця похилилась

Та й над водою

Слізьми-дощем заплачу

Я за тобою…

— В далі безкраї, - відмовив юнак,

Далеко я мандрую

Ген поза хмари

Та всюди потаємці

Тебе лишаю в серці..

— Якщо я скажу тобі щось важливе — ти залишишся? — з останньою надією питає княгиня Ведангська.

— Що саме, любонько?

— Хочеться мені яблук, — шепоче жінка, — яблук у місяць квітування трав… І вже два місяці не очищувалась я кров’ю…

І Воїн підхоплюється з ложа… Нагий, з розмаяним волоссям… Легко підіймає жону на руки… І виходить зі спочивальні.

— Куди ми, любий? — питає Конвалія, охопивши його шию руками, — вже скоро ранок…

Відчиняє молодий князь непримітні дверцята і спускається вниз, до таємного ходу. Темно там, та не потрібне йому світло. Впевнено він іде, і не тривожиться Конвалія. Знає бо, що вийдуть вони до пустельної зали Вежі Драконів.

З зали по крученим сходам Воїн підіймається на вежу… На його грудях принишкла Конвалія, не знаючи, що зараз станеться, просто вірячи.

Ось і верхівка вежі, і теплий вітер обвіває тіла закоханців. На небі палають зорі…Багато їх, та око приваблюють найяскравіші. На сході горить Денниця, на півночі — Око Дракона… Багряне таке око… Недобре.

А просто над головами сяє блакитним світлом зоря Сіллон… І серпик Місяця блідне перед її світлом… І вже червоніє просто за Денницею відсвіт Сонця, що сходить.

— Богів, що є у вогні, у воді, у землі, у вітрі, у громовиці, у Сонці, у зорях — чує Конвалія над собою рівний, зовсім не задиханий голос, — славлю я нині… Духами стихій одвічних зоставлено мене на межі двох світів творити нове життя… Вмістилище сили й вогню… Піхви для вогняного меча… Твій час настає, Повелителю… Зійди на землю…

Ще міцніше притискається Конвалія до грудей коханого, і замість радості в її серці страх та тужна тривога.

Ось спускається вниз Воїн, тримаючи її в обіймах, проходить підземеллям, заходить до спочивальні. Ось бережно кладе її на ложе, наче боїться зашкодити тому третьому, незримому…

— Ти не залишишся, — говорить Конвалія вже не питаючи, стверджуючи, — навіть тепер не залишишся…

Замість відповіді бере її в обійми молодий князь, поцілунками змушуючи забути тугу розлуки. Та й що він може їй розказати… Про наказ Князя «тіней» йти до бою? Про видіння власної погибелі, котре навідало його ще в дитинстві? Змінити можна долю, а судьбі треба йти назустріч… І усміхнутись в обличчя.

Ранком, поки дружина з сестрою збирають Воїна в дорогу, у дворі замку вишикувалося десятеро юнаків. Всі десятеро родом з двох довколишніх селищ — Воїнова та Воїданова. Всі десятеро володіють зброєю краще за фахових вояків. Всіх їх навчав з дитинства князь Воїслав, батько нинішнього князя Ведангу. А той уже був неперевершеним бійцем, майстром «смертельного танку»

На лаві, неподалік, примостився старий чоловік, склавши руки на патериці. То Святомир, місцевий чародій і кудесник. Волхвом його звати остерігаються, аби біди не накликати на старого… Багато є на Півдні слів, які не говорять вголос.

Воїн стоїть перед своїм маленьким загоном. Говорить тихо, та голос його наче відлунює в головах молодих хлопців, котрі зачаровано дивляться на керманича.

— Діти Гнізда Драконів, — мовить Веданг, — маємо наказ йти до битви…

Шерех у лаві… Всі знають, що наказати їх дивному князю може лише Князь «тіней».

Ніхто й ніколи не бачив таємничого Князя «тіней»… Оповідають, ніби це срібний ельф з острова Сіллон…. Дехто говорить, що він є волхвом, дехто — що і взагалі дівою, прекрасною, як місяць уповні. Але всі сходяться на одному — загадковий керівник опору завойовникам живе в безпеці на піратському острові під крильцем князя Непобора. А ось панна Ружена Ведангська потиху впевнена, що сіллонський дивний князь і є отим Князем «тіней»… Нікому не говорить панна про свій здогад, але впевнена у своїй правоті.

— Далеборе Воєць, — звертається Воїн до найпершого чоловіка в шерезі. Чоловік цей є й найстаршим за віком — йому десь близько тридцяти, — ви були найкращим учнем мого батька. Ви — неперевершений майстер «смертельного танку». В одному з навчальних боїв ви здолали мене…

— То мені пощастило, — неквапом відповідає Далебор.

— Я покликав вас, — продовжує молодий керманич, — не для того, аби вести до битви. Я наказую вам залишись на своєму хуторі і передати ваше вміння моєму сину. Я хочу, аби мій син знав все те, що і його дід Воїслав. Зостаньтесь зі Святомиром, нехай ще й він вам вділить науки.

— Я б з радістю вирушив би з вами, мій княже, — так само неквапом відмовляє Воєць, — але я підкоряюсь наказу…

Воєць виходить з шереги і підходить до Святомира. Той ледь помітно киває головою.

— Мої воїни, — говорить Веданг до позосталих дев’яти, — ми йдемо туди, де смерть розпростерла крила… Я не певен вашої долі — але своєї певен. Мені не повернутися…

Легкий шерех у лаві… І тиша.

— Змагоре Тополина, — звертається Воїн до вродливого юнака, світло-карі очі якого віддано дивляться на друга дитинства й молочного брата, — чи йдеш ти за мною по власній волі?

— Життя віддати ладен, — відповідає Змагор стиха, — за те, щоб постав із попелу Ельбер Прекрасний… І за вас, мій княже…

— Войко Борут?

— Мій меч, і моя воля…

— Діяне Грозан?

— Най послужу Ельберу вперше й востаннє…

— Вітер Горяй?

— Від Зелеміню до Чорногори… Хай славиться земля наша…

— Воїмил Дубовик?

— На те є воля Богів, а я її виконавець.

— Воїдан Живоїн?

— Я — зброя Ельберу… А зброя не знає страху.

— Зорян Іровит?

— Слава не вмре, не поляже… Ми ж відродимось вільними.

— Звенигор Лунь?

— За мене скаже клинок… Там, де ми йдемо, мій княже.

— Владан Ратом?

— Свідком мені Громовиця, супутником меч… Слава Ельберу!

— Хай славиться! — відповідає Веданг на запальний вигук останнього воїна. — Отже, вирушаємо кінно до Чароданова, а звідти вже — підемо лісом. Нечутно. Як тіні… Готуйтеся, воїни… Година на збори.

Майже всі хлопці вже простилися з рідними. Лише до Змагора приникла молода дружина. Гарна мов писанка Купава Тополина, та полишає її чоловік задля ратного змагу.

— У нас дитя буде, — хлипає вона, — зостанься, Змагоре…

Та лише зітхає юнак, бо поклик чести сильніший для нього навіть за сплакані очі Купави. Він бо найкращий в десятці опісля Далебора і мріє про справжню битву… Зрештою, Купаву відводить набік панна Ружена, і Змагор дивиться на неї із вдячністю. Боляче йому дивитись на сльози жони, але запропонуй йому нині Воїн залишитись — він і сам би заплакав.

Панна Ружена з усіх жон тримається найкраще… Може тому, що не проводжає вона коханого, а тільки брата… А може тому, що не дає їй розплакатись кров Драконів.

— Будь обережна, — дає їй Воїн останні настанови, — до Дубна надаремне не їзди… Краще — посилай челядинців….

— Якщо ти про мого залицяльника Шрежіна, — зітхає Ружена, — то я його відлупцюю незгірше за тебе… Я б так хотіла йти зараз з тобою… І чому я не чоловік?

— Ти моя красуня-сестра, — ніжно говорить Веданг, — Чорна Троянда Півдня… Досить в родині одного воїна. Бережи Конвалію, сестро… Вона занадто ніжна, наче справжня квітка конвалії. Полишаю на тебе Гніздо Драконів… І моїх дітей…

— Має бути двійня, — мовить Ружена, — така, як ми…

— Так говорить Давнє Пророцтво, — каже Воїн, — брат і сестра… Вогнедан і Дана… Дій за обставинами, Ружено… Конвалія повинна народити цих дітей… Від цього залежить чи жити нам далі, а чи згинути безславно.

— Я подбаю про них, — шепоче Ружена, — спокій твоєму серцю, брате.

І ось уже старий Святомир благословив вояків ім’ям Громовиці, і зник у куряві невеличкий загін… А жони залишились… Чекати і без надії сподіватися.

Князь Іргат Пард прибув до Гнізда Драконів через місяць після від’їзду Воїна. Він приголубив доньку і запевнив її, що не сердиться більше. Почувши ж, що зять подався у мандри, зрозумів, що спізнився…

Вечір, і давно спить втомлена радістю Конвалія. Та ще сидять за столом у вітальні пан Іргат та панна Ружена, і вистигає перед ними запашний напій з трав у філіжанках з тонкої порцеляни.

— Пане Іскро, — мовить Ружена, називаючи князя його язичницьким ім’ям, а Іргат дивиться на неї, і немовби бачить перед собою її брата, — ви маєте забрати звідси Конвалію…

Князь Чорногорський і сам думав про це, але боявся образити Ружену.

— Челядь у замку не навчена бою, — мовить стиха Чорна Троянда, і багряні вогники відсвічують в пітьмі її очей, — а Ведангів не люблять у Дубні… Пан Шрежін, начільник міської залоги, не так давно отримав від мене гарбуза… І ляпаса від мого брата… На поєдинок цей байстрюк Імперії не вийшов, але… Він може нацькувати на нас «тайняків»… Ті зроблять обшук і налякають пані княгиню… Я — лише дівчина… З самим паном Шрежіним я ще зладнаю, але не з людьми Цитаделі.

— Я згоден, — говорить князь Іргат, — але ти теж поїдеш з нами, Ружено. Я не можу покинути тебе тут самотою.

— О, — всміхається панна, — мене налякати важко… Вірніше — неможливо. Я приїду пізніше… Якщо я зараз щезну — виникнуть підозри. Я мушу очікувати звісток від брата… Який нині долає шлях паломника… До Лугерби…

— Ружено, — питає Іргат, — вони обвінчані?

— Ні, - говорить панна, — не встигли…

— Може воно й на краще, — зітхає чорногорець, — бо раптом його пізнають…в тому паломництві.

— Тому я і залишаюсь, — шепоче Ружена, — якщо на Ведангів видадуть указ про загладу роду — нехай загину я, і тільки…

Мовчки дивиться князь Чорногорський в лице відважної дівчини.

— Веданги не зникнуть, якщо ви збережете Півонію, — усміхається вона спокійно, — як там сестричка?

— Про неї дбає пані Птаха, — відповідає Іргат, — вона замінила їй матір…

Півонія — напівкровна сестра двійнят Ведангів, яку вони зоставили в Чорногорі, коли втекли, забравши з собою Конвалію. Князь Іргат ще раз лає себе подумки, що не запобіг утечі… Чи не божевілля — породичатися з Драконами, які не знають страху, а дбають лише про рід, забуваючи про себе?

— Пане Іскро, — мовить Ружена, — збережіть її дітей…

Рука князя здригається, проливаючи на стільницю вистиглий напій. Він обережно ставить філіжанку на стіл і опускає голову.

— Все таки сталося, — говорить, — все таки вони домоглися свого… Ольг та Вербена… Домоглися

— Кохання домоглося свого, — відмовляє Ружена, — мій брат і в любові — незмінний і вірний. З такого кохання бувають неймовірні діти, пане Іскро…

— Я забираю її завтра ж — тільки і говорить князь Чорногорський, намагаючись не виказати хвилювання, — дивись, Ружено… Якщо надумаєш…

— Я залишаюсь, — відповідає панна, — а вам — дякую.

Конвалія спершу й думати не хоче про від’їзд… Не хоче залишати Ружену, не хоче залишати Гніздо Драконів, де з малювань у великій залі дивляться обличчя воїнів ворохобного роду… Витезслав, Воїбор, Воїслав… І Воїн, її Воїн, зображений митцем з Дубна на тлі вікна розчиненого у вечірнє небо, на якому палає Сіллон.

Та умовляє її Ружена, довго умовляє… Нагадує про гірське повітря, про те, що їй, Конвалії, потрібен лікарський нагляд… А хто є найкращим цілителем на Півдні? Панна Вербена Лелег, стрийна Конвалії, що її ще звуть чорногорською відьмою… Народити мусить Конвалія лише під вмілим доглядом цієї гідної дивної… Тож вона має їхати — задля дитини.

І погоджується Конвалія… А коли вже повантажено валізи, і челядь простилася з молодою пані, відводить Ружена родичку набік і дає їй медальйон з темного срібла.

— Дивись, сестричко, — говорить, — отут потайна защібка…

І радісно скрикує Конвалія, побачивши дві чудові мініатюри… З неї самої, та з Воїна… Обвиті пасемцями зі сплетеного волосся — русявого та чорного, мов крило ворона.

— Щоб легше було чекати, — мовить Ружена смутно, — він знав, що ти повернешся до Чорногори… І звелів зробити копію з ваших малювань, що у вітальні…

До карети сідає Конвалія вже майже веселою… Не відаючи, що ніколи вже не побачить ні Ружени, ні Гнізда Драконів. Схиляється вона на плече до батька, а той ніжно пестить їй волосся, радий вже з того, що вона не плаче… І махає Ружена хустиною, і схлипують поруч покоївка панни Купава Тополина, і покоївка самої Конвалії, дівчина з Воїданова на ім’я Людмила… Лише чорні очі панни Ружени сухі, і танцює в них багряний вогонь. Повертається вона спиною до шляху, яким погуркотіла карета і іде очікувати… Не звісток про смерть брата — страшного болю в серці і потьмарення розуму… Заміцно сплетені душі у брата з сестрою… Знає Ружена, що Воїн, загинувши, може забрати її з собою… Знає і готова до всього.

***

Як тінь, як привид блукає Конвалія садом Ігворрського Високого Замку. Наближається осінь, а з нею — славетний карнавал Ігворри, яким чорногорці відзначають Рівнодення… Будуть танцювати ряджені на вулицях Верхнього і Нижнього міста, що розташувалося на схилі Яв-гори, будуть носити по місту величезну свічу у весільному вбранні… Будуть одружувати її з вогнем і водити коло біля святкових вогнищ…

Колись і панночка Конвалія танцювала в колі, прикривши личко маскою… Колись і вона вбиралася то верховинкою, то шоррогською гостею… І кружляв її довкола вогню юнак, зодягнений в чорний оксамит…

Та нині ходить потиху князівна Чорногорська, склавши руки на животі, що вже починає округлюватися. З прохання князя Іргата до неї повернулася і колишня покоївка, верховинка Калина, і інша челядь, до якої вона звикла… І всі ставляться до панночки, наче її виготовлено з порцеляни…

Лише стрийна Вербена не жаліє Конвалію, а весь час їй вимовляє:

— Для чого покинула я дім і хазяйство? Ти думаєш, легко там нині Мальві з немовлям на руках.? Мати Рута вже не є молодою… А я, замість того, аби бути їм у поміч, панькаюся тут з вередливою панянкою…

Оце для Конвалії було новиною — заміжжя сестри у перших і кращої подруги Мальви Лелег… Знала князівна, що донька стрия Ольга терпіти не могла ще одного їхнього родича, котрий жив у Лелечому Гнізді, маєтності роду Лелегів. А нині Верес, син стрия Ігвора, став її чоловіком… І вони вже мають дитинку…

— Я б хотіла побачити Мальву, — зітхає Конвалія, — розпитати її… Подивитись на її сина… До речі, а як там її брат Білозір?

— Чорнобожа сила понесла молодця у мандри, — з серцем відповідає стрийна, — не сиділося на місці ворону… Одне слово — напівкровний… На свою біду мій брат зустрів на півночі його матір…

Ледь здригається Конвалія… Може й брат Білозір у тій же мандрівці, що і її Воїн?

— Ти, небого, — продовжує Вербена, — лінуєшся навіть по двору пройтися… Тобі гуляти більше треба. Розгодуєш дитя в утробі — як будеш народжувати? Кричатимеш тоді — «рятуй, стрийно?»

Конвалія тільки й сподівається, що на стрийну. Після смерти княгині Чорногорської, матері Конвалії і сестри Вербени, панна Лелег є останньою надією усіх болящих. Звісно, потрібно слухати її порад. Але туга так обгорнула душу, що й прокидатися зрання не хочеться, не те що гуляти…

І ось вечір настав, і сумує біля вікна спочивальні молода жінка… Книга віршів лежить на колінах, та не хочеться їй читати.

— Осіння пора, — шепоче вона,

Сік у лозах завмира

Захід — мов пожар…

Милий з думки не йде

В серці жаль наче жар…

І раптом чує вона рідний знайомий голос:

— Жаль твій — пожежі змах…

Знав, що невдовзі ступлю

На останній я шлях….

Та не думав ще вчора

Що це прийде так скоро…

Скрикує Конвалія і обертається… Подих гарячого вітру обвіває їй лице. Біля її дівочого ложа, на якому вона колись мріяла про коханого, згущується тінь…

Він одітий в чорне, її Воїн… Волосся спадає на спину… Руків’я меча за плечем… І вітер, гарячий вітер, що пахне порохом, кров’ю і згубою.

— Не підходь, — знову чує жінка голос коханого, — доторкнешся — підеш за мною… Я не мав цього робити, люба… Та я хотів побачити тебе востаннє…

— Воїне, — шепоче Конвалія, — Воїне…

— Я загинув, цвіте мій, — чується голос з гарячого вітру, — аби постав із попелу Ельбер Прекрасний… Ми програли нині — та в майбутньому ми переможемо! Тільки збережи дітей, кохана! Збережи дітей… Імена їм дай — Вогнедан і Дана… Особливо дбай про сина… Не плач за мною… Дух не вмирає…

На крик Конвалії першою вбігає Вербена… І ледве встигає підхопити зомлілу жінку. Повз неї проноситься наче повів суховію.

— Чоловіки…, - бурчить цілителька, вкладаючи Конвалію на ложе, — наклав головою — іди до дубового гаю… Спочинь у спокої… Ні, він тривожить вагітну… Ніякого розуміння…

Лише коли сплакана Конвалія заснула, напоєна зіллями, дозволяє собі Вербена навіть не заплакати — зітхнути…

— Прощавай, Драконе…

Наступного дня князь Іргат посилає за Вербеною пажа. Відьма з’являється в княжих покоях свіженька, наче й не просиділа цілу ніч біля ложа племінниці.

— Вербено, — говорить князь Чорногорський, — де твій брат?

— Ольг в Моозі, в діловій поїздці, - відповідає жінка, — коли повернеться — не знаю.

— Ольг в тій самій поїздці, що й Воїн, — аж шипить Іргат, — і ти не знаєш, чи живий він, чи мертвий… А втім, що станеться вишколеному убивці, котрий служить Князю «тіней»…

— Говори про це голосніше, Іскро Пард, — таким же свистячим шепотом відповідає відьма, — може почує хтось зайвий… А якщо ти хочеш смерти брату своєї дружини — скажи про це на сповіді.

— Вербено, — каже князь, — наш рід у великій біді…

— Наш рід у великій біді вже двісті років, — пирхає Вербена, — з тієї хвилини, коли впали брами Боговлади під сокирами моанських варварів… Ти хочеш сказати щось новеньке, пане Іскро?

— Вербено, — князь вирішив не звертати уваги на кпини, — моя дочка не була обвінчана з Ведангом… Вчора ввечері вона упевнилась, що він загинув…

— Він приходив, я знаю, — зітхає панна Лелег, — страшна сила духу Драконів…

— Конвалія народить безбатченка, — говорить Іргат тремтячим голосом, — її дитина буде позбавлена прав і можливості успадкувати Чорногорське князівство. Я не говорю вже про намісництво над Південним Данаділом. Я хотів порадитися з твоїм братом… Тут може допомогти лише…

— Примарний шлюб, — спокійно договорює Вербена, — для прикриття.

— Ти наче сама торгуєш вином разом з Ольгом Лелегом, — мовить князь аж з деяким полегшенням.

— Я нічого не тямлю в торгівлі, - відповідає жінка, — але вже маю на прикметі нареченого.

— Ця людина, — говорить Іргат, — має знати, що вона… лише прикриття. І не вимагати прав ні на князівство, ні…на Конвалію.

— Людину таку знайти нелегко, — спокійно говорить відьма, — тому нареченим буде дивний… Твій брат у перших Ясногор Пард.

— Він же рябий, і їй у батьки годиться! — вигукує князь, не стримавшись.

— Але ж це буде примарний шлюб, — мовить Вербена, — зате він шляхетного походження, і влада над Чорногорою зостанеться в родині Пардів.

— Він же язичник! — говорить Іргат вже тихіше, — його навіть для виду не введено у закон!

— Це я беру на себе, — всміхається Вербена, — на весілля наречений приїде мейдистом.

— Він ладен зректися ваших Богів задля порятунку моєї доньки і її дитини? — питає розгублено князь Чорногорський, — а не занадто це… жорстоко щодо Ясногора?

— У нього будуть папери про його навернення, — терпляче пояснює Вербена, — і тільки…

— Але ж тоді шлюб буде недійсним…

- Іскро, — втомлено говорить відьма, — в наші недосконалі часи головне мати досконалі папери… Бажано з печаткою. Поговори з донькою, а решту я беру на себе.

Панна Вербена дійсно бере справу в свої маленькі, але чіпкі рученята, бо покидає хвору від розпуки Конвалію на піклування служниць, і спускається у Нижнє місто, де на неї, в заїзді «Гарячі Джерела», вже не перший день терпляче очікує молодий верховинець Дзвенислав Готур.

— Дзвонику, — ласкаво каже Вербена. Вона обожнює плоди своєї праці, а юного Готура кілька років тому вона витягла трохи не з того світу, вирізавши йому запалений шматочок кишки, — час прийшов! Збирай родичів. Зустрінемося в Родогорі.

Родогора — маленьке містечко у передгір’ї. На головному його майдані нудьгує невеличка дерев’яна церква з трьома шатрами замість звичаєвих бань. Нагадує дуже вона язичницький храм, та власне і була колись храмом. А нині в ній гуляє вітер, і потиху руйнуються оброблені напівзабутим способом стіни з мореного дуба.

Мейдистів у містечку всього восьмеро, з них троє старих бабів… Усі восьмеро — приїжджі з Ігворри… Родогорці обминають церкву стороною на сум молодому панотцю, прибулому сюди з Боговлади.

Власне кажучи, панотця Рохана вислано до Чорногори…. Забагато читав молодий священик, занадто палко проповідував бідність і цноту — головні достоїнства віруючого. Страждав він за свій палкий норов ще в моанській духовній школі, куди віддали його побожні батьки. Страждав, повернувшись додому, де занадто палко вимовляв колегам за їхні провини… І зрештою — ось тобі… Перевід в дикунську Чорногору, де люди глухі і до молитов, і до повчань. Де майже у кожного в жилах дивна кров, кров диявола… Де волхви й жерці-язичники трохи не відкрито тягнуть люд до погибелі.

Того осіннього вечора відслужив панотець Рохан вечірню в порожній церкві, зітхнув і подався до свого будиночка поруч з храмом. Готувала йому і прибирала старенька бабця, одна з отих бабів — мейдисток… І вона вже почалапкала додому, зоставивши на столі вечерю — пісну кашу з пшениці та трохи овочів.

Попоївши, панотець відкрив «Повчання Святого Старця» і заглибився в читання. І тут у двері постукали.

— Заходьте, — мовив панотець Рохан, згортаючи книгу. В серці заворушилась цікавість — хто б це… Його колега з Ігворри, панотець Отін ніколи не навідувався до Родогори, а більше на десятки сіл не було жодної церкви. Ледве животіли ще мейдистські храми в Чариславі та у Владигорі, але навряд чи хтось прибув аж звідти.

До кімнатки зайшла людина загорнена у плащ. За нею — кілька чоловік у верховинській одежі… Кептарі, крисані… За чересами пістолі. У кожного бартка в руці… Топірець такий на довгому держаку. Гострий… Обличчя зав’язані хустками… А у чоловіка в плащі — зовсім немає обличчя… Замість нього — зяє темний провал.

«Опришки!» — побілів панотець. Потім трохи заспокоївся — а що у нього красти?

— С-слухаю вас, шановні, - ледве вимовив.

— Панотче Рохан, — співуче мовив чоловік у плащі, - нам потрібно, аби ви ввели у закон одну людину…

— Я завжди радий, — аж розгубився панотець, — але хто цей чоловік?… Мені потрібно буде оголосити про це в церкві за тиждень… І прочитати йому напучення….

— Цей чоловік хворий, і не може приїхати, — відмовив незнайомець у плащі, - вділіть йому благословення на відстані.

— Але ж так не можна, — мовив священик злякано, — та якщо чоловік цей умирущий, то я можу приїхати…

— У давні часи імператор Іркан Перший, — сказав замаскований, — наказав провести обряд над кістками свого батька і діда, які померли язичниками… Тобто у закон були введені їхні душі… Зробіть те саме з душею нашого хворого…

— Але ж не можна, — упирався панотець слабнучим голосом… Він нині боявся навіть не розбійників з топірцями. Під плащем і темною тканиною ховався дивний… Чистокровний, судячи з голосу і плавних рухів… Стільки йому в духовній школі нарозповідали про цих страшних істот, що у панотця нині тільки й надії залишилось — на Бога та на Святого Мейді.

— Панотче Рохан, — терпляче мовив дивний, — я маю для вас два папери — на вибір. Один — на право відправляти службу в церкві Святого Іркана, що у Вишневому передмісті Боговлади… А другий — на ваш перевід у Верховину. До Ішторнійського кордону, селище Грида… Там взагалі не живе жоден мейдист… Та у Моанській Духовній Управі Грида значиться мейдистським селом… Там, однак, немає навіть храму… І хати для панотця. Від вашої зговірливості залежить, який папір ви отримаєте зараз… Боговладський Пастир вже підписав обидва…

Священик тремтячою рукою переглянув обидва призначення. Дійсно, на обох стояв підпис Пастиря… Того самого Пастиря, котрий і вислав його до Чорногори… Повернутися до Боговлади… Там мама… Багатолюдне місто… Громада вірних… Можливість проповідувати не у порожньому храмі… І Грида… Селище на перевалі… Ні храму, ні хати… Дикуни з бартками… Ворожий кордон і повсякденна небезпека…

— Що я мушу зробити? — прошепотів панотець.

— Принесіть церковну книгу, — почулося з-під плаща.

Книга лягла на стіл. Священик вже сам приготував перо і чорнила.

— Року 1575, - почав диктувати замаскований, — у місяці жнив введено у закон Святого Мейді пана Ясногора Парда, сина Вітра Парда та Квітки Ізвір…

Панотець трохи ляпку не посадовив на чистий аркуш… Ну звісно ж… Якщо сюди ще й втрутились Парди… Ох не ставай, чоловіче, на дорозі у Чорногорських князів… Пиши швидше, що від тебе вимагають, а зранку збирайся до Данаділу і забудь про все…

— Пана Ясногора, — продовжував диктувати замаскований, — освячено… Який сьогодні день? Якого святого?

— Св-вятого Асіня, — заїкнувся панотець.

— Освячено і названо Асінем… Тепер — виписуйте свідоцтво на ім’я Асіня Парда… Про те, що він є мейдистом, постився, каявся, сповідався…

— Але ж такі свідоцтва виписують для підготування шлюбу, — сказав священик трохи не злякано.

— Саме таке свідоцтво нам і потрібно, — мовив замаскований, — хворий перед смертю хоче узаконити свій шлюб. З мейдисткою. Пишіть…

Готовий папір дивний уважно прочитав і заховав під плащ. Його супроводжуючі мовчки стояли попід стінами. Один, високий крем’язень, знуджено грався своїм топірцем.

— Панотче, — мовив дивний таким голосом, що бідолашного Рохана трохи не знудило з переляку, — вам розповідали в духовній школі про ельфів, вони ж дивні, вони ж нелюді… Яку ви мали оцінку з Історії Імперії?

— Відмінно, — прошепотів бідолашний Рохан… Він бачив, так, бачив, як за темним запиналом світяться бурштиновим вогнем очі нелюдя…

— Тож ви повинні знати, — продовжував замаскований, — що ці страхітливі істоти не знають жалості і милосердя… Вони — холодні і жорстокі…. Так говориться у Зводі-Літописі, сторінка сто сорок сім… Ви по ньому вчили історію?

— Т-так, — прошепотів панотець.

— Холодна і жорстока нелюдь — моє друге ім’я, — зловісно мовив чоловік у плащі, - як ви думаєте, що на вас очікує, якщо ви комусь оповісте про цей осінній вечір? Ви не сумніваєтесь, що вас знайдуть у Боговладі?… І не тільки там, а всюди, де б ви не заховалися? Хіба вам раптово захочеться приміряти вінець мученика… Святий мученик Рохан… Красиво звучить…

— Я мовчатиму, — вишептав панотець.

— Сподіваюся, — холодно відмовив ельф, і зробив знак своєму супроводу… Через кільканадцять хвилин всмерть переляканий Рохан почув кінський тупіт, що швидко віддалявся і нарешті затих.

— В-вінець мученика, — прожебонів нещасний, — прости мене, Господи, але я не готовий… Не готовий…

Потім панотець підвівся на тремтячі ноги і почав збирати речі… На столі лишився один папір — про його перевід до Боговлади. І церковна книга з записом про введення у закон Ясногора Парда…

— Зовсім не готовий, — пробурмотів Рохан. Він обережно згорнув книгу і поклав її в шухляду — для свого наступника, буде такий з’явиться у Родогорі. Папір же про перевід заховав на дно дорожньої сумки як найвищу дорогоцінність. Прощавай, Родогора… Кілька тижнів — і він вдома… У Боговладі… І нехай ці скажені Парди дадуть йому спокій… Разом з ельфами і гірськими розбійниками. Ясна річ, він нікому не скаже ні слова… А церква Святого Іркана, до речі — найкраща у місті.

Опришки тим часом доїхали до місця, де кручена гірська дорога розділялася на два витки. Дивний скинув плаща і запинало, що затуляло обличчя. Семеро верховинців теж позбулися свого маскування.

— Ну, що ж, роде Готурів, — мовила задоволено панна Вербена Лелег, — вважайте, що ми впоралися пречудово… Вдячна вам за допомогу… А нині ми мусимо розлучитися…

— Може провести вас далі? — запропонував старший з братів Готурів, Збислав.

— Ні, - всміхнулась Вербена, — далі я доберуся й сама. Бувайте, легіні…

— Хай бережуть вас наші Боги, жрице, — відмовив Збислав, поступаючись.

Вона перецілувала всіх Готурів по черзі не сходячи з коня. Потім накинула на плечі плащ і принаглила свого вороного.

Готури — від найстаршого Збислава, до наймолодшого Дзвенислава подивилися їй услід зі щирим захватом.

— Пан Ольг не зробив би краще, — мовив Збислав Готур, — бідолашний родогорський панотець…

— «Холодна і жорстока нелюдь — моє друге ім’я…» — хихикнув Дзвенислав, — але ж і панна… Чорнобогу роги скрутить… Брати мої старші, і як це ніхто з вас її ще не вкрав?

Готури були зрідні Лелегам, а їхня старша сестра Ясмина, нині вже померла, вийшла заміж за того самого Ольга, брата Вербени. І тепер гірські дивні щиро дивувалися, як це вони дозволили панні Лелег залишитися у дівках.

Панна Лелег тим часом мчала вскач крученою гірською стежиною, покладаючись не стільки на відчуття коня, скільки на свої власні. Її розум злився з розумом вороного, і жінка почувалася трохи не на вершині щастя, позбувшись на хвилину своїх клопотів. Врешті перед нею відкрилася пречудова картина — урвище, невеличкий водоспад, хатинка біля його підніжжя, та невеличкий садочок.

Почувши ляскіт підків по каменю, з хатинки вийшов високий ладний дивний. Колись вродливе його лице було спотворене слідами багряної чуми. Карі очі самітника ледь повеселішали, побачивши вершницю.

— Ти отримав мого листа, Ясногоре? — спитала жінка, спішуючись.

— Так, — мовив Ясногор Пард, приймаючи у неї повід, — власне — я вже зібрався. Але є одна перешкода…

— Немає жодної перешкоди, — відмовила Вербена, подаючи йому свідоцтво.

— Ольг повернувся? — радісно спитав Ясногор, передивляючись папір.

— Ольг в дорозі, - відповіла Вербена, мимоволі зітхнувши, — перед від’їздом він залишив мені те, чим можна прищикнути панотця з Родогори.

— А як тоді дійшла сюди звістка про загибель Дракона? — спитав Ясногор здивовано, — адже коли справа дійшла до примарного шлюбу…

— Конвалія побачила духа, — мовила Вербена, — о, ці невпокоєні Веданги… Вони жбурляють життя на вівтар вітчизни, і тільки опісля смерти згадують про жінок і дітей. Головне, що вона впевнена в його загибелі… Я теж впевнена. Воїн з тих ясновидців, що не помиляються. А він назвав колись мені і рік, і місяць власної смерти…

— Тяжко жити з таким знанням, — сказав Ясногор, — а ще тяжче йти по власній волі туди, де напевне виповниться видіння. Гаразд… Я згоден йти до шлюбу…

— Говорила я тобі, Ясногоре, — зітхнула Вербена, — аби ти дібрався якось до Сіллону… Тамтешні волхви здатні прибрати твоє ряботиння…

— Для чого? — знизав плечима Ясногор, — я був цілителем під час моровиці… Я виснажився, але не помер, як твоя сестра Денниця. Я захворів сам… І вона пішла геть, навіть не захотівши на мене глянути… Жінка, яку я врятував… Жінка, яку я кохав… Для чого мені повертати вроду? Аби мене кохали за гарне обличчя? Нехай краще я буду корисним для роду, і прославлюсь красотою духу…

— Ти любив людське дитя, Ясногоре, — мовила Вербена лагідно, — а люди — слабкі… Навіть змінені… Та кожен сам вибирає собі долю… Їдемо — і хай допоможуть нам Боги…

Ще за три дні бомкає дзвін замкової церкви, сповіщаючи про весілля князівни…

Ігворрський панотець Отін — людина спостережлива. Про втечу панни Конвалії з молодим родичем недарма пащекувало всеньке місто… І недарма князь Іргат так швидко знайшов нареченого для віднайденої доньки… Немає нічого таємного, щоб не зробилося явним… Ой, нема…

Сумне весілля в юної князівни… Не запрошено на нього гостей, не співають дружки, не танцюють світилки… Поруч з нареченим — лише батько князівни, пан Іргат. Та при вході, в тому місці, що відведене для невірних, стоїть жона в плащі з накинутим каптуром..

Пильно вдивляється панотець Отін в спотворене лице нареченого та не бачить нічого крім спокою. Папери у пана Ясногора в порядку, свого колегу Рохана, чий підпис стоїть на свідоцтві, панотець Отін добре знає — наївний дурень, котрий намагається змінити світ. Купити його неможливо… Залякати? Хтозна… Дивлячись чим, напевне…

Поруч стоїть наречена, вся в білому, як квітка конвалії… Знає панотець Отін, що жодна чорногорська, та й не тільки чорногорська діва не піде вінчатися у білому — кольорі поганської жалоби. Навіть найбільш вірні панянки замовляють собі сукні ніжно-рожеві, або ледь блакитні. Та стоїть молода панна біла в білому вбранні… Важка і широка на ній сукня, а лице прикрите вельоном. Видно лише вуста, затиснуті, наче від сильного болю.

Править обряд панотець Отін, а сам думає — побачимо… Побачимо, що буде далі… Дуже хочеться священику мати вплив на князя Іргата, а то і тримати в руках пана Чорногори…Побачимо, молода грішнице, через скільки місяців опісля весілля прийде на світ твоє дитя…

Повінчану пару відводять до спочивальні… І мовчки сідає на ложе Конвалія, біла в білому…. Ні кровинки в змученому лиці. Мовчки кориться вона Ясногору, котрий роздягає її наче ляльку і загортає в синій халат з м’якої тканини.

— Вую Ясногоре, — озивається жінка стиха, — ви такий добрий…

— Я не добрий і не злий, — відмовляє родич, — але я хочу бути хоч чимось корисним твоїй дитині. І тобі…

— Ви теж вірите в те прокляте пророцтво? — випростується на ліжку Конвалія, — я не хочу бути матір’ю вогняного ельфа! Я взагалі не хочу сина! Я хочу донечку, ніжну, наче квітка… Яка ніколи не поїде у подорож, в якій убивають!

— Ти матимеш, Конваліє, і сина і доньку, — потішає лагідно Ясногор, — ти любитимеш їх обох… Вони не замінять тобі коханого, але краще мати по ньому таку пам’ять, аніж лише сумні спогади…

Ясногор вкладає Конвалію на ложе, і сам витягується поруч. Завтра він має вийти з покоїв молодої дружини і ще тиждень ночувати в замку. Цілитель-самітник відвик від людей, але йому шкода племінниці, яку він пам’ятає веселим вередливим дівчам. І Воїна Ведангського теж знає Ясногор і знає про його велике кохання, і ще більшу любов до їхнього поневоленого краю..

«У панни Конвалії, - міркує Ясногор, — нема тої сили духу, що в молодого Веданга… Треба якось натякнути Вербені, що діти моєї дружини, а отже наші діти, мають виховуватися не в замку… Брат Іскра з роками стає все більше запальним і неврівноваженим… А моя дружина тільки зіпсує дітей змалечку… Або надмірною увагою, або навпаки — байдужістю, бо вона поглинута лише власною тугою. Дітей потрібно відвезти до Лелечого Гнізда… Мальва… Мальва Лелег — ось хто буде гідною вихователькою. Та й Вербена буде поряд…»

Тиждень прожив у замку Ясногор Пард, а тоді потиху повернувся до свого гірського прихистку… Відбуяв карнавал, минуло Рівнодення…. З гір повіяло холодним вітром… В замку чекали зими…

***

Вечір перед Зимовим Сонцестоянням зветься у горян Святим Вечором.

Має цього вечора зібратися вся родина біля вогню комина, чи біля печі, а чи біля домашнього вогнища гірської хатини, спожити вечерю, згадати тих, хто пішов до предківського гаю, побажати добра тим з роду, хто нині в дорозі…

«Зачорнілася Чорна гора, вийшла з неї чорная хмара, — виспівують мешканці прикордонних селищ та воїни з фортець на перевалах, — та й вродилося з неї сонце… Ясне сонце — місяцю пара…»

«Сеї ночі люди не сплять, вогні горять, трембіти говорять», — котиться з верхів у долини…

- єдна трубонька та й роговая, друга трубонька та й мідяная…»

Святкують і ближні до Ігворри селища — Вовчури та Лелеги…

«Третя трубонька — та й золотая…» — виводить на вулицях дітлашня… Ось найвідважніші вже стукають у двері шляхетського дому на пагорбі, і пані Мальва Лелег з малим Горицвітом на руках розкидає поміж них срібні монети, а потім і сама приєднується до хору…

Співають діти і на вулицях Ігворри.

«Як си затрубить та й роговая — та врадується всяк звір у полі»

Крізь співи та дитячі ватаги, котрі носять поперед себе зображення усміхненого сонечка, поволі їде вершник у шерстяному плащі з каптуром… Їде вулицею, що веде до Високого Замку.

«Як си затрубить та й мідяная — та врадується вся риба в морі, - біжить поруч з вершником дітлашня, і він дістає з кишені жменьку срібла, і щедро розсипає її по бруківці.

«Як си затрубить та й золотая, — виводять десь попереду ще й дівчата, — та врадується увесь білий світ… Сонце родилось! Славимо його!»

У дворі Високого Замку теж співи. Пан Іргат хоч і є мейдистом, але челяді гуляти не забороняє — що, мовляв, візьмеш з людей простих. Тож і стараються замкові дівчата так, що їх чути аж від мосту…

«Стоїть же, стоїть нова світилонька, у світилоньці тисовий стіл…»

Вершник в’їжджає на міст, прислухаючись до голосів…

«За тим столом три гості сидять, три гості сидять, три побратими…»

— За якою справою, пане гостю?

Це питає начільник княжої варти біля брами.

— Родич до його ясновельможності, - стиха відповідає прибулий і радісно всміхається вояк, впізнавши мандрівця.

— Прошу, ще й припрошую… Проїжджайте.

«Перший побратим — то ясне Сонце, — дзвенить голосами двір, — другий побратим — то світел Місяць… Третій побратим — то буйний Вітер»

Гість зсідає з коня, і до нього знову підходять гридні… Але й ці швидко його пізнають, а пізнавши — забирають коня і повідомляють, що пана князя можна знайти у великій залі.

«Сонечко мовить — немає над мене, — доганяє пісня приїжджого, — як же зійду я в неділю рано, зогрію ж бо я гори й долини… Вітри стихнуть, а роси стануть…»

Пан князь дійсно у великій залі. Він стоїть біля вікна, і чи-то пісню слухає, чи-то думу думає…

«Місяць же мовить — немає над мене, — долинає аж сюди, — як же я зійду із тими зірками, зрадуються гості в дорозі, зрадується військо в обозі…»

Прибічний гридень відчиняє двері і на весь голос гукає дзвінко і радісно, голосом аж охриплим від співу:

— Пан Ольг Лелег до пана князя!

— О, ні! — вихоплюється у пана Іргата, — брате мій, я тебе вже давно оплакав!

— Я трохи затримався, — лагідно відповідає прибулий, — ти даремно так хвилювався, Іскро… Торгівля то забарна справа… Ось і на останній оборудці я втратив…

— Добре, хоч живий зостався, — бурмоче Іргат, обіймаючи родича, — а у нас тут…

— Як Конвалія? — питає Ольг.

— Ти не чув нічого про Веданга? — запитує князь замість відповіді.

— Князь Воїн, — відповідає Ольг смутно, — помер, повертаючись з паломництва. Я говорив з людиною, котра в свою чергу розмовляла з очевидцем його смерти.

— Отже ми вірно зробили, влаштувавши Конвалії примарний шлюб, — зітхає Іргат.

— З Ясногором? — мовить Ольг порозуміло, — я думав над цим і залишив сестрі деякі вказівки…

— Твоя сестра впоралася з цим з нежіночою відвагою, — говорить князь, — отже дитя Конвалії народиться в законному шлюбі…

— Діти Конвалії, - виправляє Ольг, — очікуй двійню, Іскро.

— Я не хочу в це вірити, — бурчить Іргат, — добре, що ти приїхав… Вербена говорить, що це станеться сьогодні вночі… Я послав за Ясногором, але вище родогорського крутоверху все засипано снігом… Він може не встигнути… А сам я боюся цього очікування. Посидиш зі мною?

— Авжеж, — всміхається Ольг.

— То йди до своїх покоїв… Я там нічого не чіпав. Вечерю тобі принесуть. І приходь швидше…

— Гаразд…

У княжому замку Ольг має свій невеличкий покоїк — вітальню та спочивальню. У вітальні все так, як він залишив востаннє… Книга на столі… Пачка рахунків Торгового Дому Росавів… Пан Лелег проводить пальцями по книзі і йде до спочивальні. Там нарешті знімає плаща. Паж вносить підсвічника з трьома свічками, і кімната освітлюється їх тремтячим вогнем.

Зоставшись самотою, Ольг підходить до люстра на стіні. Проводить пальцями по своєму волоссю… Білому, наче присипаному пудрою за останньою моанською модою. Поволі скидає дорожнього камзола, сорочку… На гладенькій шкірі його грудей — старі сліди опіків… І свіжий круглий рубець — від кулі.

— Я втратив, — мовить пан Лелег до свічада і мовить не вголос, — я втратив в тій оборудці сина побратима Воїслава… Зате, здається, віднайшов власного сина… О, Білозіре, рана мого серця… Не думаю, щоб сотник Крук став брехати та ще у такій справі… Невже ти справді покинув ту кляту службу, Білозіре?… Нехай я більше ніколи тебе не побачу, але, принаймні, знатиму, вже знаю, що не виховав в Лелечому Гнізді ката і вбивцю… Чорру… О, Боги і духи мого краю… Пробачте мені любов до дитини, яку я підібрав в північних снігах….

Тоді відсуває Ольг дверцята шафки з одягом і вбирає сорочку — чорногорку з витворним гаптуванням. Вечері, принесеної тим же пажем, він не торкає, а йде до великої зали, де продовжує нудьгувати самотою Іскра Пард.

Втім, князь уже не сам… Перед ним на столику пляшка вина і два келихи. І його ясновельможність явно повеселішали. Ольг ледь усміхається, знаючи слабкість родича. Пан Іргат у повсякденні непитущий, але хвилювання завжди топить у вині.

Князь Чорногорський підводить голову і завважує Лелега..

— Чи сніг, — говорить смутно, — а чи пелюстки квітів

Їх можна змахнути рукою

Та цю білизну не зірве і вітер…

— Застигла, — відповідає Ольг спроквола, — душа в крижаному полоні

У кризі ледь жевріє серце,

А іній пробився на скроні…

— Тяжкою була твоя дорога, брате, — зітхає Пард, — давай ось вип’ємо за твоє щасливе повернення… І за тих, хто помер на шляху… сам знаєш до чого.

— За родича Воїна, — говорить Ольг, — згадаймо його Святого Вечора….

— Поганство оцей ваш Святвечір, — бурчить Іргат, однак підносить келишка, і родичі п’ють, тихо, без криштального дзвону… Поминають.

— Що там, нагорі? — запитує Ольг.

— Вербена сказала — родимо, — хмикає пан Іргат, — по її розрахункам дитя має народитись десь опівночі….

— Діти Зимового Сонцеставу, — говорить Ольг, — цієї ночі народжується Сонце… І твої онуки, Іскро… Радій!

— Пророцтво, — бурмоче князь, — оце ваше пророцтво… Поганство… Імперія… І дідько б з нею, з Імперією… До Бога високо, до Моани далеко… Чому б вам не дати цьому спокій? Доки живі Парди — стоятиме Чорногора…

— Твого батька Вітана, — мовить Ольг, — Імператор одружив насильно… З нелюбою… Як кріпака… А завтра Імперія замириться з Ішторном, і непотрібні вже будуть чорногорські прикордонні вежі… З ким одружать твоїх онуків? І що станеться з чорногорцями, брате? З людьми і з дивними? Те саме, що й з Квітаном, Зелемінем, Старим Ведангом, північним Данаділом… Тобі розповісти про те, що там коїться?

— Не треба, — каже Іргат, — забудьмо…

— Краще розкажи, що там, у Лелечому Гнізді, - говорить Ольг примирливо.

— Мальва народила сина, — сповіщає Іргат. Золотаві очі Ольга спалахують радістю.

— Добре, — мовить він, — а ім’я?

— Горицвіт, — говорить князь Пард, — Верес Лелег говорить, що то його дитя, але я в те не дуже вірю… Здається мені, що там нагрішив твій напівкровний син… Він так і не повернувся, знаєш?

— Знаю, — озивається Ольг і кладе руку на груди, там де пройшла куля, — знаю…

— Великий гріх, — зітхає Іргат, — вони ж брат і сестра, хоч і не від одної матері….

Ольг опускає голову. Ніхто, окрім нього самого та ще Мальви не знає, що Білозір Лелег — дитя його загиблого друга-північанина.

Поволі тягнеться час… Князь чорногорський вже спорожнив одну пляшчину і послав за наступною… Вже віддзвеніли у дворі співи, і челядь подалася дивитися на вогнища, якими палають нині вулиці Ігворри. Або танцювати біля вогнища на задньому дворі Високого Замку. Іргат нині слухає тишу, і в ній йому вчувається жіночий крик.

Хтось увійшов до зали… Вербена…

— Вітаю, брате, — мовила вона до Ольга, — все йде пречудово… Іскро, приготуй свою сорочку. Бажано — вишиванку. Перше дитя уже на порозі.

— Поганство! — вигукує князь, — я уже говорив тобі, відьмо, що не хочу приймати участь ні в яких ваших обрядах!

— Ясногор спізнюється, — говорить Вербена, — а хлопчика має прийняти батько… Коли ж батька нема — то найближчий родич… Ти — найближчий родич, Іскро Пард! І ти побоїшся розгорнути перед породіллею сорочку?

— Дай спокій, Вербено, — мовить Ольг, — я — теж родич… І навіть сорочку вбрав таку, як годиться…

— Тож ходімо, — квапить Вербена і тягне Ольга за собою, кинувши на Парда нищівний погляд. Той б’є кулаком по стільниці, але потім змушує себе заспокоїтись і наливає ще келишок.

Нагорі Ольг стоїть на колінах біля ложа породіллі. Довкола метушаться жінки, віддає якісь накази Вербена… Конвалія кричить… Страшно і безтямно…

— Тужся! — командує відьма, — ще… Дихай грудьми… Не стільки болю, скільки страху… Ольже, ближче… Вже зараз…

І ось на підставлену вишиванку лягає слизька жива грудочка… Обіцяне дитя… Визволитель Краю…

Ольг не може стримати сліз… Він не бачить, як порається Вербена, перетинаючи пуповину… Бачить лише неймовірно сині очі Визволителя… Чує його перший крик, голосний і вимогливий… І сльози воїна, який давно, ще зовсім юним бувши, задавив в собі і страх, і жалість, падають на ще мокре личко немовляти…

Отямлюється Ольг вже сидячи у кріслі, біля комина. Туди його відвела Вербена, аби не заважав… На світ рветься друге дитя, і знову кричить мати хрипко й безтямно, а відьма віддає накази таким голосом, неначе муштрує вояцький відділ.

Ольг притис до грудей немовля, загорнене у вишиванку. Він згадує… Згадує, як більш, ніж двадцять літ тому його сестра Вербена, яка з дитинства обожнювала вишукувати старі сувої часів Незалежної Держави, аби ставити опісля свої дивацькі досліди, знайшла на якомусь гірському хуторі, що належав колись волхву і цілителю уривок з так званого «Пророцтва Вишезіра». Або з «Видіння Вишезіра». Це така легенда ходила Чорногорою… Ніби, коли їхній рідний край, котрий звався тоді Ельбером, спливав кров’ю під мечами завойовників, тодішній князь Чорногори Влад Пард звернувся за порадою до ясновидця і волхва з острова Сіллон… І отримав у відповідь оцього сувоя.

Таким важливим здалося Владу те, що написане було в сувої, що наказав він розділити звій на три частини і заховати в трьох ріжних кутках Чорногори. А говорилося там ніби про те, хто й коли вирве Коханий Край з пазурів зажерливої Імперії.

Вербена знайшла перший уривок… В ньому писалося, що в рік Вогню, за літочисленням Ельберу у 3975 році від Пришестя Богів, має народитися Рятівник Краю. Вогняний Ельф зі здібностями, рівними тим, що були у Богині Дани та її супутників того дня, коли вони зійшли з небес.

Вербена, посвячена жриця Ігворра — цілителя, одного з супутників Богині, швиденько перевела літочислення на сучасне, моанське, і зрозуміла, що Визволитель з’явиться на світ ще за її життя. Вона об’їздила трохи не всю Чорногору і таки знайшла другий уривок на якомусь прикордонному хуторі.

А сказано було у другому уривку, що Рятівник прийде у явний світ не сам, а з сестрою-близнючкою, котра буде йому вірною помічницею і матиме стільки ж Сили, скільки і її брат… Що буде він наступним втіленням Останнього Повелителя вільного Ельберу, Вогнедана, сина Святослава… Що народиться ця дивна пара від змішання крові трьох шляхетних родів Ельберу — Лелегів — Саламандрів, Ведангів та Пардів… Що буде ця чиста кров дивних занечищена моанською отрутою, але майбутній Повелитель випалить ту отруту вогнем свого духу. І що саме йому судилося підняти з попелу Ельбер Прекрасний. Від Зелеміню до Чорногори…

Ольг пам’ятає, як ще зовсім юним бувши розбирав разом з сестрою загадкові знаки божеської мови, зовсім не схожі на звичаєві руни Ельберу… Бо писав Вишезір з Сіллону мовою тих, котрі спустилися з небес у цей світ майже чотири тисячі літ тому, писав мовою своїх пращурів, бо й сам був чистокровним дивним.

Вербена була істотою, котра одразу починає діяти. Вона склала список дивних з трьох сімейств, і почала тасувати імена як карти у новомодній ішторнійській грі.

Найперше вона звернула увагу на чорногорського напівкровку Іскру Парда… Спадкоємця Чорногорського князівства з моанською отрутою в крові. Княжич, хвала Богам, майже не знав матері, бо принцеса Шаніла, насильно одружена з його батьком Вітаном, давно покинула і Чорногору, і сина. На той час її і в живих уже не було. Бурхливе життя і нестримність у любощах довели принцесу до ранньої смерти. Вітан, тодішній князь Чорногори, давно махнув рукою на походеньки дружини. Вона якось по-своєму кохала красеня-чорногорця, бо випрохала у імператора помилування для чоловіка, коли того хотіли стратити за участь його рідного брата Вітра у Данадільському повстанні. Але сином майже не займалася. Вербена вознесла Богам хвалу за їхні маленькі милості, і почала підбирати дружину для напівкровного.

В родині Ведангів на ті часи не було дівчат на виданні… Князь Воїбор Ведангський помер у дорозі до Лугерби… Про те, що його паломництво до гробниці Святого Старця співпало у часі з Другим Квітанським повстанням, вголос не говорили. У нього зосталися невтішна вдова Діяна з роду Дубових та син-підліток Воїслав.

Вербена тоді звернулася до власного роду. Дівчат на виданні було у Лелегів двоє. Вона сама, та її сестра Денниця.

Вербена була визнаною красунею, але подивитися на її сестру приїздили шляхтичі аж із Зелеміню. Всі говорили, що гідна вона хіба що руки срібного ельфа з острова Сіллон. І, ясна річ, горда Денниця ніколи не звертала уваги на потиху закоханого у неї напівкровного княжича Чорногори.

Оскільки у Іскри його вподобання були написані на обличчі, а в сірих очах аж сльози ставали, коли Денниця пропливала повз нього лебідкою, Вербена наважилась на рішучий крок. Вона прочитала сестрі стародавні сувої і спитала впрост, чи ладна вона, Денниця, вийти заміж за Іскру Парда задля сповнення. видіння.

Денниця довго думала над словами сестри… Вона ще нікого не кохала. Іскра їй був милим як родич, але не більше. Вона і ставилася до нього, як до брата. Але можливість стати бабусею Рятівника… Дожити до обіцяної волі…

Словом, невдовзі очманілий від щастя Іскра стояв у церкві Високого Замку поруч з Денницею Лелег. Папери про введення у закон у нареченої були в порядку — про це подбав її брат Ольг, котрий якраз тоді повернувся з далекого Лояну і почав торгувати вином. Її батько Станимир, хоч і не дуже-то довіряв пророцтву, але і не чинив доньчиному шлюбу перешкод. Ну, а князь Вітан лише радів, що за його напівкровку пішла така красуня.

Згодом Іскра дізнався про пророцтво… З легенд і чуток… Гірка тінь лягла між ним та Денницею… Він більше не вірив в кохання дружини… І плід цей шлюб дав лише один — доньку Конвалію…

Ну, а Конвалію і умовляти не треба було — вона сама кинулася в обійми Воїна Ведангського, завершаючи задум Вербени… І ось воно, обіцяне дитя, попискує на руках у стрия Ольга…

Думає Ольг, що дорого б дали вороги за те, аби кинути оце, таке беззахисне тільце, під кований вояцький чобіт… Скільки він набачився страхіть у Квітані… Замордованих жон, замучених дітей… Немовлят з розбитими голівками… Хатин, спалених разом з людьми…

«Ти зробиш, — шепоче Ольг до сина Конвалії, - аби такого більше не було ніколи…»

Як підтвердження лунає дитячий крик, але не зі згорточка на руках Ольга. То прийшла на світ сестра Рятівника… Гідна помічниця вогняного ельфа…

«Їхні здібності, - зітхає подумки Ольг, — виявляться вповні років через тридцять, якщо довіряти сувоям Вербени… Не доживеш, «Князю «тіней»…. І не надійся…»

А хочеться дожити до обіцяної волі керманичу ельберійського підпілля… І тулить він до грудей немовлятко, загорнене у чорногорську вишиванку, і наче меншим стає біль і душі і тіла….

«Час прийде! Сподіваймося!»

Тим часом до великої зали, де нудьгує в компанії вже третьої пляшчини чорногорського вина князь Іскра, заходить Ясногор Пард в дорожньому вбранні.

— Ти спізнився, — бурчить князь, — тебе замінив Ольг… Поганство… Все те — поганство.

— Якщо Ольг повернувся, то все буде гаразд, — всміхається брат у перших, — вітаю тебе з онуками, княже…

— Завтра, чи то пак сьогодні, - мовить князь Іскра, — день пам’яти Святого Зельма… І мучениці Нерли… Так і назвемо…

— Ти збираєшся вводити двійнят у закон? — питає Ясногор ледь здивовано, — а втім… Так і має бути, інакше твій же панотець донесе на тебе у Духовний суд.

— Донька говорила, — каже князь, — що він хотів, аби сина назвали Вогнеданом, а доньку — Даною…

- І це добре, — погоджується вітчим, — мати ще й рідне ім’я поки що в звичаї нашої знаті. Це лише дженджики та чорри забувають імена дідів і обличчя батьків. До речі, разом зі мною прибула пані Мальва Лелег разом зі своїм синочком. За нею послала панна Вербена. Конвалії буде важко вигодувати двійню… Горицвіт уже величенький, тож Мальва вирішила перевести його на кашки… І погодувати одне дитя Конвалії.

— Шляхтянка — молочна мати, — бурчить князь, — а втім… Лелеги не мають підтвердження шляхетства.

— Наше шляхетство не потребує, аби його підтверджували моанськими паперами, — холодно відповідає Ясногор, — тим більше — ніхто з дивних не сумнівається в походженні Лелегів від принца Світляна Саламандра, сина Вогнедана, останнього Повелителя Ельберу, й онука Повелителя Святослава… Якого опісля прозвано Мстиславом за його партизанські вилазки в захоплений моанцями Данаділ…

— Так, я пам’ятаю цю… легенду, — хмикає князь Пард, — Світлян — Мстислав, син Вогнедана та його побратим Воїрад, син Воїслава — месника… Їх прикривав тоді Влад Пард, мій пращур… А онук Влада, Владигор, ходив у набіги разом з цими двома шаленцями.

— Чому ти звеш легендою оповіді про подвиги предків? — запитує Ясногор, — аби не визнати того, що твого онука вигодує принцеса Ельберу?

— Про це, — мовить князь різко, — не говорять вголос….

— Цю честь, — погоджується Ясногор, — ти маєш прийняти мовчки і зі вдячністю.

Пан князь опускає очі, ладні загорітися гнівом… Він так прагне миру, тиші та спокою, а йому весь час нагадують про війни… Минулі, теперішні, майбутні…

— Нехай, — говорить врешті, - що ж поробиш…

***

Панотець Отін вміє добре рахувати… І прекрасно пам’ятає, що шлюб князівна Конвалія взяла перед Осіннім Рівноденням, а двійня у неї знайшлася на Зимове Сонцестояння.

— Під яким прізвищем будемо вводити дітей у закон? — питає він скромно у князя Іргата.

— Під батьковим, ясна річ, — відмовляє князь, — Зельм — Вогнедан Пард, син Асіня — Ясногора, онук Вітра… І Нерла — Дана Пард….

— Я маю великі сумніви, — мило всміхається душпастир, — щодо батьківства пана Ясногора… Адже більше року тому ваша донька втекла з певним молодим чоловіком… Приятелем мого прихожанина Білозіра Лелега… Невже ви вважаєте, що церква повинна покривати грішників?

— Ви хочете сказати, що моя донька народила байстрят? — питає князь Пард спокійно…

Ой перебрав міру душпастир чорногорського князя… Забув він, як лише три роки тому відмовився служити заупокійну над княгинею Денницею. Бо померла Денниця під час моровиці, лікуючи ігворрців накладанням рук, витиснувши себе до останку, а у Повчаннях Святого Старця ясно написано, що зціленням від Бога володіли тільки сам Святий Мейді та його учні. А вся інша сила — від диявола.

Так само спокійно вислухав тоді князь доводи панотця. Очікував пан Отін, що буде просити його про милість до померлої жони князь Чорногори, бо знав його глибоку побожність. Та не врахував, що був Іргат — Іскра дивним, хоч і напівкровним, а гордість дивних увійшла в примовку.

Наказав тоді князь Іргат скласти за містом вогнище — краду і врядити своїй померлій жоні вогняне поховання, наче воїну-язичнику. І чорногорська варта несла обряджену в шовки і золото Денницю не на ношах — на зв’язаних списах… І князь сам прочитав над нею поганську поховальну молитву, а тоді наказав підпалити вогнище запаленими стрілами.

Самого панотця Отіна на місце поховання привели двоє гриднів і тримали, доки все не закінчилося. Тоді відпустили…

Хотів панотець тієї ж ночі тікати з Ігворри світ за очі, але зостався таки… І — нічого не трапилось. Не трапилось і цього разу… Хоча пояснив панотець солодким голоском:

— Коли походження не можна з’ясувати, треба відіслати подання до Духовного Суду… Приїде комісія, котра і вирішить, чи є новонароджені законними спадкоємцями… А поки що я можу занести їх до церковної книги як дітей невідомого батька. Чи може пані Конвалія погодиться назвати його ім’я? І покаятись…

— Та ні, - важко вимовив Пард, — якось все владнається і без участи моєї доньки.

Того ж дня подався князь до покоїв свого родича Лелега… І дуже зрадів, заставши його на місці. Бо Ольг Лелег мав таку погану звичку з’являтися й щезати дуже несподівано. Як дух… Як тінь…

— Слава Богу, ти ще ніде не дівся, — мовив Іргат полегшено.

— Я взагалі-то зібрався до Лелечого Гнізда, навідати матір, — озвався Ольг, — щось сталося?

Князь оповів коротко про свою розмову з замковим священиком. Ольг усміхнувся… Недобре усміхнувся…

— А, — сказав, — знаю я цього душпастиря… Це через нього мій син повіявся у світ….

— Я давно хотів у тебе спитати, — мовив Пард, — де подівся Білозір? Єдиний шляхтич — мейдист на всеньке місто, і той кудись зник…

— Панотець Отін, — мовив Ольг все з тим же усміхом, — оповів йому, що нелюди можуть виховувати людське дитя лише задля помсти, або ще якоїсь гидоти… Він сказав йому, що у Ольга Лелега немає серця… Що я плекаю якісь підлі наміри щодо свого… напівкровного сина. Білозір повірив тому… Навряд чи я ще колись його побачу… Гаразд, Іскро… Я спробую якось вплинути на твого панотця.

— Ольже, — мовив Іскра тривожно, — тільки не треба його…

— Не бійся, — відмовив Ольг, — хіба я такий страшний? Я тільки поговорю з паном Отіним сам на сам… Готуйте святковий стіл, ваша ясновельможність… Обряд буде проведено завтра… І записано у книзі. Записано як належить. І завтра ж Вогнедана оголосять спадкоємцем князівства.

У Ігворрі панотцю Отіну належить будиночок з білого каменю… І садочок у дворику біля будиночка…

Коротка чорногорська зима… Ось уже віє з долин теплий вітер, і набрякли бруньки на деревах… Задоволено дивиться на них пан Отін. Він плекає свій сад… І душі своїх вірних. Гордість потрібно ламати, бо є вона найбільшим гріхом. А у князя Іргата ще повно у серці отих поганських гордощів… Нехай подумає… Нехай зрозуміє, що влада — то ще не все… Як не освячено буде байстрят Конвалії ще місяць — можна буде писати подання до Духовного Суду… Авжеж… Він не буде надаремне полювати на відьом, як то робив колишній ігворрський священик Ардгом, котрий і збожеволів від власної дурості… Але він змусить князя Чорногорського трохи більше дбати про духовні потреби його гостровухих підданців… Дати гроші на розбудову церков… Прихожан можна і силою зганяти на служби — потім звикнуть… І розквітне вірою Чорногора… А потім…

В думках уже бачить себе панотець Отін спершу Пастирем Чорногори, тоді Пастирем Боговлади і всього Данаділу, а тоді… Тоді Моана… Матінка — столиця… Духовна Управа…. Він, панотець Отін, один з п’яти найголовніших духовних осіб Імперії….

І ось заходить пан Отін до свого будиночка, де розпалила служниця, яку він привіз з собою з Зелеміню, у коминку вогонь і задоволено сідає у кріселко біля комина.

На столику поруч панотця очікує гаряча кава… Жменька цих зернят з далеких островів коштує більше, аніж пляшка делікатесного вина Росавів. Та пан Отін любить посмакувати кавою. І гарячими булочками з пекарні у Нижньому Місті…

Служниці чомусь нема… Потім згадує панотець, що він сам послав її по прянощі, які ця роззява забула купити… Кава без імбиру — це не зовсім те… Хоча можна спробувати мускатний горішок…

Панотець обертається до шафки з прянощами, і філіжаночка випадає у нього з рук, а крик застряє в горлянці. Поруч з його кріслом стоїть величезний звір… Білий пард Чорногори, зображення якого — на родовому гербі чорногорських князів.

Пан Отін чув про цих диявольських тварин, що водяться високо у горах. Язичники розповідали, ніби ці тварі є розумними. Майже як люди. За убивство парда чорногорські князі карали так, як і за вбивство людини. Панотець пам’ятав, як князь Іргат Чорногорський, котрий дуже неохоче виносив смертні вироки, скарав смертю, не роздумуючи, приїжджого ішторнійця, у якого знайшли шкуру вбитого ним звіра.

Пард м’яко обійшов кріселко і влігся біля ніг панотця. З дверей вийшов ще один такий же красень. Той сів за спинкою кріселка, поклавши передні лапи по обидва боки голови священика.

Пан Отін відчував гаряче дихання звіра. Всім тілом відчував. Пард штовхнув його мордою, змусивши повернутися до коминка і дивитися у вогонь.

— Панотче Отін, — почувся ззаду протяглий приємний голос. Священиком тіпнуло. В першу хвилину йому здалося, що то заговорив звір. Подушка сидіння зручного кріселка раптово змокріла… Не від поту…

— Ви, здається, — продовжував голос, — взяли собі до голови, що зможете нав’язати свою волю князям Чорногори? Що зможете наказувати Пардам і вибирати їм спадкоємця? Що маєте право питати у чорногорської князівни ім’я батька її дітей? Чого ж ви мовчите? Відповідайте…

У бідолашного священика відібрало голос. Він лише тремтів немов осика і клацав зубами.

— Панотче Отін, — продовжував невідомий, — оцих білосніжних красенів звати Грім та Блискавиця… Ці імена вони собі обрали самі… І вони не люблять людей, котрі кривдять немовлят… Ви хочете відібрати материну спадщину у маленького Вогнедана? Ви хочете оголосити незаконнонародженою немовлятко Дану? Пане Грім та пані Блискавиця, що ви думаєте про таку захланну істоту?

Звір, котрий сидів ззаду, трохи не обійнявши панотця лапами, роззявив пащу і взяв своїми іклами пана Отіна за голову. Легенько… Звірюка, що лежала біля його ніг, ніби граючись, стиснула ікла на гомілці ігворрського душпастиря. Теж легенько. Але пан Отін розумів — один його рух, і перекушені кістки хруснуть, мов гілочка.

— Ви в стані слухати мене зараз? — спитав голос.

Пан Отін спробував відповісти, але з рота йому рвався лише тонкий пронизливий вереск. Звірюка, котра тримала його за голову, стисла ікла ледь сильніше. Панотець зрозумів одразу і перестав верещати.

— Слухайте сюди, — мовив чоловік за спиною, — завтра ви введете у закон онуків князя Чорногорського. І запишете у церковній книзі їхнім батьком Ясногора Парда. Не намагайтеся утекти — за вашим будинком стежитимуть… вгадайте хто? Правильно здогадалися… Відомі вам пан Грім та пані Блискавиця. Живим ви навіть не вийдете з двору. Якщо спробуєте щось викинути під час обряду — то вам дадуть лише вийти з Високого Замку. До свого будинку ви уже не дійдете. Шукати вбивць ніхто не буде — гостровухі нелюді, котрі населяють Чорногору, та й люди теж, впевнені, що парди, вбиваючи когось, виконують волю Богів… Якщо ви насмілитесь опісля всього відправити до Моани донос, — вам теж не жити… Пан Грім та пані Блискавиця знайдуть вас в будь-якому закутку Чорногори. І не думайте втекти, чи виїхати — поза Чорногорою вас знайдуть люди… Вірніше — нелюді… Найогидніші потвори цього світу… Ви дуже гарно вмієте про них оповідати… Тож не дивуйтеся, коли хтось із них розвісить ваші кишки на дереві… На поживу воронам!

Звірюка, котра тримала панотця за голову, відпустила свою жертву і рикнула так, що з бідолахою Отіним сталася ще одна біда, на погибель багатостраждальній подушці крісла. Здається, він зомлів, бо, коли отямився, то в кімнаті не було нікого…

Наступного дня панотець Отін, білий, наче стіна його будиночка, провів у замковій церкві обряд введення у закон двох малят, яким виповнилося до того часу два місяці. Присутніми були подружжя Пардів — Ясногор та Конвалія, а також сам князь Чорногорський. Вони ж і розписалися в церковній книзі як свідки. Покровителем новонавернених записано було самого князя Іскру, а покровителькою — стареньку пані з мейдистської громади Ігворри, звану Раста Рода, котра теж поставила на листі книги своє ім’я. У притворі для невірних знову стояла жінка під густим вельоном.

Панотець не сумнівався, що пані у притворі є вивідачкою… Але… Він навіть згадувати боявся про свої задуми і мрії… Бо не сумнівався — знайдуть… І зроблять те, що обіцяли… Краще мовчати… Блаженні смиренномудрі… І блаженні покірливі… Всяка влада — від Бога, навіть влада напівкровного нелюдя Іргата Парда… Хай панькається зі своїми байстрятами — він, панотець Отін, ніколи більше про це не обмовиться ні словом.

Князь Іргат навіть подякувати Ольгу не встиг, за те, що той зробив панотця шовковим — той знову щез. Чудовий все-таки у нього родич… Він, Іскра Пард, не може в подібних випадках говорити спокійно, одразу починає нервувати… Начебто все іде на лад… Ось тільки Конвалія якась… дуже смутна. Ніби і не його дитина. Потрібно відправити її на літо до Лелечого Гнізда. Разом з малими. Нехай ростуть на волі… Коли трохи отямиться донька, і підростуть онуки, можна буде почати навчати її мистецтву керувати провінцією. Адже вона має звання намісниці Данаділу і їй потрібно вчитися бути княгинею. Це буде відволікати доньку від сумних думок, та може і знадобитися — він, Іскра, не вічний.

Вже бачить князь Чорногорський свого синьоокого онука у князівському кріслі і усміхається задоволено… Має вирости красень… Очі — як у Конвалії, волосся… ну це вже від Воїна…Сині очі при чорному волоссі — від дівчат відбою не буде… Ну а вже онучка… Такого красеня їй знайде дід, як виросте його Дана, такого шляхтича — заздритиме вся Чорногора…

І поринає князь Іскра в блаженні мрії, бо вже полюбив отих двох крикливих дитинчат в різьблених колисочках… Онуки… Що може бути краще… Шкода, звичайно Конвалії, але… Судьба… А вже про долю рідних князь Пард подбає… Навіть гріх на душу взявши — потім відмолить.

Так і поплинули роки… А з ними підростали діти Зимового Сонця — на радість Чорногорському князю та родині Лелегів, де найбільше часу збавляли княжич з князівною… І пестила їх духмяним повітрям Чорногора, зачаївшись в очікуванні обіцяної волі… Повільно ростуть діти… Повільно, але вірно… І ось минуло майже сім літ…