Відьмак. Вежа Ластівки

Розділ 10

Гуркіт і клацання спершу відчинених, а тоді зачинених дверей камери розбудив молодшу із сестер Скарра. Старша сиділа за столом, зайнята вишкрябуванням каші, що присохла до дна олов’яної миски.

— Ну і як воно було у суді, Кенно?

Йоанна Селборн, прозвана Кенною, нічого не кажучи, усілася на нарах, сперла лікті на коліна, а чоло — на долоні.

Молодша Скарра позіхнула, бекнула й голосно перднула. Кохут, що присів на протилежних нарах, буркнув щось невиразне й відвернувся. Був ображений на Кенну, на сестер і на цілий світ.

У звичайних в’язницях арештантів і далі традиційно ділили на статі. У військових цитаделях було інакше. Вже імператор Фергус вар Емрейс, підтвердивши спеціальним декретом рівноправ’я жінок в імператорській армії, наказав, що коли вже емансипація — то емансипація, а рівноправ’я має бути у повний зріст і по всьому фронті, без жодних там винятків чи спеціальних привілеїв для будь-якої зі статей. Відтоді у фортецях і цитаделях ув’язнені сиділи сумісно.

— Ну то як? — повторила старша Скарра. — Випускають тебе?

— Та зараз, — гірко промовила Кенна, й далі з головою, спертою на долоні. — Матиму щастя, якщо не повісять. Зараза! Призналася в усій правді, нічого не приховала, ну, майже нічого, значить. А ті сучі сини як почали мене марудити, спершу ідіоткою мене перед усіма виставили, а тоді виявилося, що я, бач, особа невірогідна й злочинний елемент, а наприкінці вилізла співучасть у змові, що мала на меті повалення ладу.

— Повалення ладу, — кивнула старша Скарра, наче абсолютно не розуміючи, про що йдеться. — Ааа, якщо повалення ладу… То повна жопа, Кенно.

— Та чи я сама не знаю.

Молодша Скарра потягнулася і знову позіхнула, широко й голосно, наче леопардиця, зіскочила з верхніх нар, енергійним копняком скинула Кохута, який зайняв її табурет, сплюнула йому під ноги, на підлогу. Кохут загарчав, але ні на що більше не насмілився.

Кохут був смертельно ображений на Кенну. А сестер він боявся.

Коли три дні тому заселили йому до камери Кенну, швидко виявилося, що коли Кохут і допускає емансипацію і рівноправ’я жінок, то має на ті справи власні погляди. Серед ночі він накинув Кенні ковдру на верхню половину тіла і мав намір скористатися половиною нижньою, що йому, напевне, вдалося б, якби не той факт, що натрапив він на емпатку. Кенна вдерлася у його мозок так, що Кохут завив, наче вовкулака, й затанцював по камері, як тарантулом вкушений. А Кенна, з чистої мстивості, телепатично змусила його стати навкарачки й ритмічно гепати головою в оббиті бляхою двері камери. Коли стражники, заалярмовані страшенним гуркотом, відчинили двері, Кохут гепнув і в одного з них, за що отримав п’ять разів окутою палицею і стільки ж копняків. Резюмуючи, Кохут тієї ночі насолоди, на яку він розраховував, не отримав. І образився на Кенну. Про реванш він навіть думати не смів, бо назавтра до камери потрапили сестри Скарра. Тож слаба стать виявилася у перевазі, й надто швидко виявилося, що погляди сестер на рівноправ’я наближені до Кохутових, тільки що — цілком зворотні, якщо йдеться про ролі, що статям приписані. Молодша Скарра дивилася на чоловіка хижим оком і виголошувала недвозначні коментарі, а старша реготіла, потираючи руки. Результат був такий, що Кохут спав із табуретом, яким у разі чого мав намір боронити свою честь. Утім, мав слабкі шанси й можливості — обидві Скарра служили у лінійних частинах і були ветеранками багатьох битв, табурета б вони не злякалися, а якщо хотіли ґвалтувати — то ґвалтували, навіть коли чоловік виявлявся озброєним бердишем. Утім, Кенна була впевнена, що сестри Скарра лише жартували. Ну, майже впевнена.

Сестри Скарра сиділи у буцегарні за побиття офіцера, а по справі Кохута, колишнього провіант-майстра, тривало слідство, пов’язане з великою, славетною аферою, від якої раз у раз розходилися все дальші кола — пов’язана вона була із крадіжкою військових луків.

— Повна жопа, Кенно, — повторила старша Скарра. — Ти, виходить, у чималі проблеми влізла. А скоріше — то тебе туди всадили. Як же ти, най його дідько, не розкусила вчасно, що про політичну гру йдеться?

— Отож.

Скарра глянула на неї, не дуже розуміючи, як розуміти те коротке твердження. Кенна відвела очі.

Я не скажу вам того, про що я промовчала перед суддями, подумала. Те, що я знала, у яку гру вплутуюся. Ані те, від кого і яким чином я про це довідалася.

— Густого ти собі пива наварила, — заявила мудро молодша Скарра, та що була значно менш тямуща і (Кенна була у тому переконана) і на гріш не розуміла, в чому тут справа.

— А як воно наприкінці з тією цінтрійською княжною було? — не відступала старша Скарра. — Адже ви нарешті цопнули її, ні?

— Цопнули. Якщо можна те так назвати. Яке в нас сьогодні?

— Двадцять друге вересня. Завтра Рівноніччя.

— Ха. Ото дивний збіг обставин. Назавтра буде тамтим подіям рівно рік… Уже рік…

Кенна витягнулася на нарах, підкладаючи сплетені долоні під потилицю. Сестри мовчали у надії, що то був вступ до розповіді.

Нічого подібного, сестрички, подумала Кенна, дивлячись на надряпані на дошках верхніх нар непристойні малюнки і ще більш непристойні написи. Не буде ніякої розповіді. І справа навіть не в тому, що смердюк Кохут смердить засраним донощиком чи якимось іншим там коронним свідком. Просто немає у мене бажання про те говорити. Не хочеться мені того пригадувати.

Того, що було рік назад. Після того як Бонгарт здимів від нас у Клермонті.

Прибули ми туди на кілька днів пізніше, згадувала вона собі, слід вже встиг вистигнути. Куди ловець попрямував, не знав ніхто. Ніхто, окрім купця Хувенагеля, значить. Але Хувенагель зі Скелленом говорити не хотів, не хотів того навіть під дах впустити. Слугами переказав, що не має часу й аудієнції не дасть. Пугач надувався і гнівався, але що йому було робити? Це був Еббінґ, не мав він тут юрисдикції. А іншим — нашим — методом за Хувенагеля не було як узятися, бо мав він там, у Клермонті, приватну армію, і не війну ж нам було починати…

Бореас Мун рознюхував, Дакр Сіліфант й Оль Гарсгайм намагалися використати підкуп, Тіль Ехрад — ельфійську магію, я чувала і слухала думки, але не дуже все те стало в пригоді. Довідалися ми тільки те, що Бонгарт виїхав з міста південною брамою. А перш ніж виїхав…

У Клермонті був малесенький храм, з модрини… Біля південної брами, біля торговельної площі. Перед від’їздом із Клермонту Бонгарт на тій площі, перед тим храмом, скатував Фальку арапником. На очах у всіх, у тому числі й жерців храму. Кричав, що доведе їй, хто її пан і володар. Що ото вчить її батогом як хоче, а як захоче — то завчить насмерть, бо нікому вона не потрібна, ніхто їй не прийде на допомогу — ані люди, ані боги.

Молодша Скарра, висячи, вчепившись у ґрати, виглядала у вікно. Старша виїдала кашу з миски. Кохут узяв табурет, уклався і накрився ковдрою.

Пролунав дзвін із кордегардії, вартові на мурах почали перекрикуватися.

Кенна повернулася обличчям до стінки.

Кількома днями пізніше ми зустрілися, подумала. Я і Бонгарт. Око в око. Я дивилася у його нелюдські, риб’ячі очі, думаючи про оте єдине: як він бив дівчину. І зазирнула йому в думки… На мить. А було воно так, наче сунула я довбешку в розриту могилу…

І було воно на Еквінокцію.

А перед тим, двадцять другого вересня, я зрозуміла, що втерся поміж нас невидимка.

Стефан Скеллен, імперський коронер, вислухав, не перериваючи. Але Кенна бачила, як змінюється в нього обличчя.

— Повтори, Сельборн, — вицідив він. — Повтори, бо я власним вухам не вірю.

— Обережно, пане коронере, — пробурмотіла вона. — Вдавайте гнів… Що ніби я до вас із проханнячком, а ви не дозволяєте… Щоб обдурити, значить. Я не помиляюся, я впевнена. Вже днів зо два такий собі невидимка поміж нас крутиться. Невидимий шпигун.

Пугач, треба було признатися, був швидким, ловив усе вліт.

— Ні, Сельборн, забороняю, — сказав голосно, але уникаючи акторського перебільшення як у тоні, так і у виразі обличчя. — Дисципліна — вона для всіх. Без винятків. Згоди не даю!

— Але ж хоча б вислухайте, пане коронере. — Кенна не мала таланту Пугача, не уникнула штучності, але у сценці, що вона її відігрувала, штучність і заклопотаність прохачки були прийнятними. — Хоча б вислухайте…

— Кажи, Сельборн. Тільки коротко й по суті!

— Шпигує за нами вже дня два, — пробурмотіла вона, удаючи, що принижено викладає свої рації. — Від Клермонту. Мусить таємно їхати за нами, а на біваках приходить, невидимий, крутиться серед людей, слухає.

— Слухає, шпигун холерний. — Скеллену не довелося вдавати суворого й розгніваного, у голосі його вібрувала лють. — Як ти його викрила?

— Як ви позавчора перед корчмою давали накази пану Сіліфанту, котяра, що на лавці спав, засичав і вуха притис. Мені то підозрілим здалося, бо нікого у тому боці не було… А потім я щось відчула, начебто думку, чужу думку й волю. Коли навколо самі свої думки, звичайні, то для мене така думка чужа, пане коронере, то начебто хтось крикнув гучно… Почала я приглядатися, уважно, за двох, і його відчула.

— Завжди можеш його відчувати?

— Ні. Не завжди. Має він якийсь магічний захист. Відчуваю його тільки дуже зблизька, і то не кожного разу. Тому тре’ прикидатися, бо невідомо, чи не криється він якраз поблизу.

— Аби його не сполохати, — процідив Пугач. — Аби не сполохати… Я хочу його живцем спіймати, Сельборн. Що пропонуєш?

— Упіймаємо його на вареника.

— На вареника?

— Тихіше, пане коронере.

— Але… Ах, не важливо. Добре. Даю тобі повну свободу дій.

— Завтра зробіть так, аби ми стали на постій у якомусь селі, у хаті. А решту я вже влаштую. А тепер для видимості вилайте мене суворо, а я піду собі.

— Нічого мені тебе лаяти, — посміхнувся він до неї очима і легенько підморгнув, прибираючи разом із тим виразу обличчя суворого командира. — Бо я задоволений тобою, пані Сельборн.

Сказав «пані». Пані Сельборн. Наче до офіцера.

Знову підморгнув.

— Ні! — сказав і махнув рукою, пречудово граючи свою роль. — У проханні відмовляю! Кроком руш!

— Слухаюся, пане коронере!

Наступного дня, пізно після полудня, Скеллен наказав стати табором у селі над річкою Лете. Село було багате, оточене гостроколом, заїжджали в нього через елегантні ворота зі свіжих соснових колод. Село звалося Говорог — а бралася та назва від малої кам’яної каплички, у якій стояла солом’яна лялечка, що зображувала єдинорога.

Я пам’ятаю, згадувала Кенна, як ми реготали з того солом’яного божка, а солтис із поважною міною пояснював, що святий говорог, який селом опікувався, роки тому був золотим, тоді срібним, був мідяним, було його кілька версій кістяних і кілька зі шляхетного дерева. Але всіх їх грабували й крали. Здалеку приїздили, аби пограбувати чи вкрасти. Тільки як говорог став солом’яним, настав спокій.

Розташувалися ми у селі обозом. Скеллен, як і було умовлено, зайняв світлицю. Після неповної години ми впіймали невидимого шпигуна на вареника. Класичним способом, наче з підручника.

— Прошу підійти, — голосно наказав Пугач. — Прошу підійти й глянути на один документ… Стривайте! Чи всі вже? Щоб мені двічі не пояснювати.

Оль Гарсгайм, який власне надпив з дійниці трохи розведеної кисляком сметани, облизав губи від сметанкових вусів, відставив посудину, роззирнувся, порахував. Дакр Сіліфант, Берт Брігден, Нератін Чека, Тіль Ехрад, Йоанна Сельборн…

— Немає Дуффіцея.

— Позвати.

— Кріль! Дуффі Кріль! До командира на нараду! Щодо важних наказів! Бігом!

Дуффіцій Кріль, задиханий, забіг до хати.

— Усі, пане коронере, — доповів Оль Гарсгайм.

— Залиште вікно відчиненим. Смердить тут часником так, що здохнути можна. Двері також відчиніть, зробіть протяг.

Брігден і Кріль слухняно відчинили двері й вікно. А Кенна вчергове ствердила, що з Пугача міг би вийти по-справжньому чудовий актор.

— Панове, прошу підійти! Я отримав від імператора оцей ось документ, таємний і незвичайно важливий. Прошу уваги…

— Зараз! — крикнула Кенна, висилаючи сильний направлений імпульс, який за своєю дією на відчуття був близьким до удару блискавки.

Оль Гарсгайм і Декр Сіліфант підхопили дійниці й одночасно хлюпнули сметаною у вказаному Кенною напрямку. Тіль Ехрад розмашисто сипонув зі схованого під столом ковша борошна. На підлозі кімнати матеріалізувався сметанно-борошняний абрис, спершу безформний. Але Берт Брігден був напоготові. Безпомилково оцінивши, де має бути голова вареника, з усіх сил дзенькнув об ту голову чавунною пательнею.

Потім усі кинулися на обліпленого сметаною і борошном шпигуна, здерли в нього з голови шапку-невидимку, схопили за руки й ноги. Перекинувши стіл ніжками догори, прикрутили до них кінцівки впійманого. Стягнули з нього чоботи й онучі, одну з онуч сунули у розкритий до крику рот.

Аби увінчати справу, Дуффіцей Кріль з розмаху копнув упійманого під ребра, а інші із задоволенням дивилися, як у вдареного вирячуються очі.

— Чудова робота, — оцінив Пугач, який весь цей — небувало короткий — час не рухався, стоячи зі схрещеними на грудях руками.

— Браво. Дякую. Передусім тобі, пані Сельборн.

Зараза, подумала Кенна. Як так далі піде, я і справді готова стати офіцером.

— Пане Брігдене, — холодно сказав Стефан Скеллен, ставши над розіп’ятим між ніжками столу бранцем, — прошу покласти залізо на вугілля. Пане Ехраде, прошу пильнувати, аби поблизу хати не крутилися діти.

Він нахилився і зазирнув упійманому в очі.

— Давно ти не показувався, Ріенсе, — сказав. — Я вже почав перейматися, чи не сталося з тобою якесь нещастя.

Ударив дзвін кордегардії, сигнал зміни вартових. Сестри Скарра мелодійно хропіли. Кохут плямкав крізь сон, обіймаючи табурет.

Він грав крутого, пригадала собі Кенна, удавав відважного, увесь той Ріенс. Чаклун Ріенс, перетворений на вареник і прив’язаний до столових ніжок голими п’ятками догори. Грав крутого, але нікого не надурив, а мене — менше за інших. Пугач попередив, що то чаклун, тож я плутала йому думки, аби не міг чарувати чи покликати магічну допомогу. При оказії — я його читала. Він боронив доступ, але як нюхнув диму від вогнища, на якому розжарювалося залізо, його магічні блокади й охорони репнули по всіх швах, наче старі підштаники, а я могла читати його, як хотіла. Думки його нічим не відрізнялися від думок інших, кого я читала у таких само ситуаціях. Думки людей, яких за мить стануть катувати. Думки, що розбігалися, тремтіли, сповнені страху й розпачу. Думки холодні, слизькі, мокрі й смердючі. Наче нутрощі трупа.

І все ж, коли йому витягнули кляп, чаклун Ріенс намагався грати крутого.

— Ну добре, Скеллене! Ти мене впіймав, ваша взяла! Вітаю. Низький поклон техніці, фаховості й професіоналізму. Чудово ти вишколив людей, позаздрити можна. А тепер прошу мене звільнити з цієї невигідної позиції.

Пугач підсунув собі стілець, усівся на нього верхи, сперши сплетені долоні й підборіддя на спинку. Дивився на бранця згори. І мовчав.

— Накажи мене звільнити, Скеллене, — повторив Ріенс. — А тоді попроси звідси підлеглих. Те, що я маю сказати, — воно виключно для твоїх вух.

— Пане Брігдене, — запитав Пугач, не повертаючи голови. — Який там колір у заліза?

— Ще хвилинку, пане коронере.

— Пані Сельборн?

— Непросто його зара’ читати, — стенула плечима Кенна. — Занадто вже він боїться, страх усі інші думки глушить. А думок тих стільки, що аж йой! Причому кілька таких, які він намагається приховати. За магічними завісами. Але воно для мене зовсім не важко, можу…

— Не буде цього потрібно. Спробуємо класично, червоним залізом.

— На дідька! — завив шпигун. — Скеллене! Ти хіба не маєш наміру…

Пугач нахилився, обличчя його трохи змінилося.

— По-перше: «пане Скеллене», — вицідив він. — По-друге: так, саме збираюся наказати припалити тобі п’ятки, Ріенсе. І зроблю я це з невимовним задоволенням. Бо стану сприймати те як прояв історичної справедливості. Можу закластися, що ти не розумієш.

Ріенс мовчав, тож Скеллен продовжив:

— Бач, Ріенсе, я радив Ваттьє де Рідо припекти тобі п’ятки вже тоді, сім років тому, коли ти лазив до імперської розвідки, наче пес, скавчав про ласку й привілей буття зрадником і подвійним агентом. Поновив я ту пораду чотири роки тому, коли ти без мила ліз у сраку Емгирові, ставши посередником у контактах із Вільгефорцом. Коли ти за нагоди полювання на Цінтрійку піднявся від звичайного малого зрадника до ледве не першого резидента. Я закладався з Ваттьє, що як тебе припекти — то ти розповіси, кому служиш… Ні, погано кажу. Що ти перерахуєш усіх, кому служиш. І всіх, кого ти зраджуєш. А тоді, говорив я, побачиш, Ваттьє, як ти здивуєшся, у скількох пунктах збіжуться обидва списки. Але що ж, Ваттьє де Рідо мене не послухав. Тепер, вважаю, жаліє. Але ще нічого не втрачено. Я тебе тільки трохи припечу, а коли вже дізнаюся, що знати хочу, віддам тебе у розпорядження Ваттьє. А він уже й шкіру з тебе спустить: потроху, малесенькими фрагментами.

Пугач вийняв з кишені хустку й флакончик парфумів. Густо покропив хусточку й приклав її до носа. Парфум приємно пахнув мускусом, утім, Кенну потягнуло блювати.

— Залізо, пане Брігдене.

— Я слідкую за вами за дорученням Вільгефорца! — закричав Ріенс. — Ідеться про дівчину! Слідкуючи за вашим загоном, я мав надію обігнати вас, дістатися першим до того мисливця за нагородами! Я мав спробувати виторгувати у нього дівчину! У нього, не у вас! Бо ви хочете її вбити, а Вільгефорцу вона потрібна живою! Що ще хочете знати? Я скажу! Я все скажу!

— Тихіше! Тихіше! — крикнув Пугач. — Повільніше! Бо голова може від того галасу розболітися — і від надміру інформації. Уявіть собі, панове, що буде, як ми його таки припечемо! Він же нас до смерті заговорить!

Кріль і Сіліфант голосно зареготіли. Кенна й Нератін Чека до їхніх веселощів не долучилися. Не долучився до них також і Берт Брігден, який саме вийняв з жару прут і придивлявся до нього критично. Залізо було розжарене так, що видавалося транспарентним, наче не залізо то було, а заповнена текучим полум’ям скляна трубка.

Ріенс побачив те й захрипів.

— Я знаю, як знайти мисливця за нагородами й дівчину! — крикнув. — Знаю те! Скажу вам!

— Ну напевне.

Кенна, яка все ще намагалася читати у його думках, аж скривилася, піймавши хвилю розпачливої, безсилої люті. У мозку Ріенса знову щось тріснуло, якась чергова перегородка. Зі страху він скаже щось, подумала Кенна, що мав намір притримати до кінця, як козирну карту, туза, яким він міг би перебити інші тузи на останній, вирішальній роздачі за найвищу ставку. А зараз, від звичайного обридливого страху перед болем, викине того туза на шістку.

Раптом щось тріснуло і в її голові, відчула вона у скронях спочатку гаряче, а тоді холод.

І вже знала, знала приховану думку Ріенса.

Боги, подумала. Ото я встрягла у проблеми…

— Скажу! — завив чародій, червоніючи й впиваючись вибалушеними очима в обличчя коронера. — Я скажу тоді, Скеллене, щось насправді важливе. Ваттьє де Рідо…

Кенна раптом почула іншу чужу думку. Побачила, як Нератін Чека з рукою на кинджалі сунеться до дверей.

Застукотіли чоботи, до світлиці увірвався Бореас Мун.

— Пане коронере! Швидко, пане коронере! Приїхали… Ви не повірите хто!

Скеллен жестом стримав Брігдена, який уже нахилявся із залізом до п’яток шпигуна.

— Треба тобі у лотерею грати, Ріенсе, — сказав, дивлячись у вікно. — У житті не зустрічав я нікого, хто мав би такий фарт.

У вікно було видно збіговисько, а усередині збіговиська пару на конях. Кенна відразу знала, хто то. Знала, ким є худий гігант із блідими риб’ячими очима, що їхав на рослому гнідку.

І хто та попелястоволоса дівчина на чудовій вороній кобилі. Зі зв’язаними руками й ланцюгом на шиї. Із синцем на напухлій щоці.

Висогота повернувся до хати у поганому настрої, пригноблений, мовчазний, злий навіть. Призвела до того розмова із селянином, який приплив човном за шкірами. Може, востаннє до весни, сказав селянин. Погода день за днем псується, мжичка й вітер такі, що страх на воду випливати. Ранками на калюжах лід, того й дивися — почне сніжити, тоді човен ховай до сараю, витягай санчата. Але на Переплут навіть із санчатами не можна, тут проталина на проталині буде…

Хлоп мав рацію. Під вечір захмарилося, із темно-синього неба посипалися білі кришталики. Поривчастий східний вітер поклав сухий очерет, білими баранцями загуляв поверхнею заплави. Стало пронизливо, болісно холодно.

Післязавтра, подумав Висогота, свято Саовін. Згідно з ельфійським календарем, за три дні буде вже новий рік. Згідно з календарем людей, до нового року треба почекати ще два місяці.

Кельпі, ворона кобила Цірі, тупала й пирхала у сараї.

Коли він увійшов до хати, застав Цірі, як та рилася у скринях. Дозволив їй те, навіть заохочував. По-перше, було це цілком нове зайняття — після їзди на Кельпі й гортання книжок. По-друге, у скринях було чимало речей його дочок, а дівчині потрібен був тепліший одяг. Кілька змін одягу, бо у холоді й вологості минули б довгі дні, поки випране шмаття нарешті висохло.

Цірі вибирала, приміряла, відкидала, відкладала. Висогота сидів за столом. З’їв дві варені картоплі й куряче крильце. Мовчав.

— Добра робота. — Вона показала йому річ, яку він не бачив уже роки й навіть забув, що вона в нього є. — Також належали твоїй дочці? Любила вона їздити?

— Любила. Дочекатися не могла зими.

— Я можу взяти?

— Бери, що захочеш, — стенув він плечима. — Я з того не маю жодної користі. Якщо вони тобі згодяться і якщо чоботи пасують… Але ти що ж, пакуєшся, Цірі? Готуєшся до від’їзду?

Вона увіткнула погляд у купу одягу.

— Так, Висогото, — сказала після хвилинного мовчання. — Так я вирішила. Бо бач… Немає часу, щоб його втрачати.

— Твої сни.

— Так, — призналася вона за мить. — Я бачила у снах дуже неладні речі. Я не впевнена, чи воно вже мало місце, чи тільки станеться. Не маю поняття, чи зумію я запобігти… Але я мушу їхати. Бачиш, свого часу я ображалася на близьких, що вони не прийшли мені на допомогу. Що залишили на ласку долі… А зараз я думаю, що то хіба вони потребують моєї допомоги. Я мушу їхати.

— Іде зима.

— Власне, тому я і мушу їхати. Якщо я залишуся, то застрягну тут до самої весни… Аж до весни буду гризти себе за бездіяльність і невпевненість, пригноблена кошмарами. Я мушу їхати, їхати зараз, спробувати знайти ту Вежу Ластівки. Той телепорт. Ти сам вирахував, що до озера — п’ятнадцять днів дороги. Я була б на місті у листопадову повню…

— Ти не можеш зараз покидати криївку, — сказав він із трудом. — Зараз ні. Вони схоплять тебе, Цірі… Твої переслідувачі… дуже близько. Ти не можеш зараз…

Вона кинула на підлогу блузку, стала, наче підкинута пружиною.

— Ти про щось довідався, — різко ствердила факт. — Від селянина, який взяв шкіри. Говори.

— Цірі…

— Прошу, говори!

Він сказав. Пізніше жалів про те.

— Диявол їх хіба наслав, пане пустельнику, — пробурмотів селянин, на мить перериваючи підрахунок шкір. — Хіба диявол. Від самого Зрівняння по лісах ганяли, якусь дівку шукали. Лякали, репетували, погрожували, але відразу далі їхали, не встигали занадто набриднути. Але зара’ іншу іншість вимислили: залишили по деяких селах і оселях якихось, як би те… білокапусти чи якось так. Утім ніякі вони не білі й не капусти — а тільки просто трійко-четверо лотрів мерзотних, одна гидота. Начебто будуть тако-ото усю зимку стояти, чатувати, поки дівка, яку вони гонять, вилізе звідкись із укриття і не зазирне до оселі. І тоді її оті капусти мають хапнути.

— У вас також є?

Хлоп спохмурнів і заскреготів зубами.

— У нас ні. Мали ми шшастя. Але у Дун Даре, за півдня від нас, сидять четверо. У корчмі на виселку квартирують. Лотри, добрий пане пустельнику, лотри втрачені, паскудники. До дівок чіпляються, а як хлопці проти них голос підняли, то забили тих, пане добрий, без жалю. На смерть…

— Людей убили?

— Двох. Солтиса й шше одного. І є воно на таких ото, пане добрий, гультяїв кара яка? Закон є? Не маєш ані закону, ані кари! Стельмах один, що до нас із Дун Даре із дружиною і дочкою подавсь, казав, шшо були начебто древле на світі відьмаці… Вони ото порядок із всіляким лотрством чинили. Визвати б ото до Дун Даре відьмаця, аби той тих лотрів повибив…

— Відьмаки вбивали потвор, не людей.

— То лотри, добрий пане пустельнику, ніякі вони там не люди, а тіки лотри, що з пекла вилізли. Відьмаця на них треба, як є — відьмаця… Ну, але мені в дорогу час, добрий пане пустельнику… Ух, холод іде! Скоро човни ховай, а сані витягай… А на лотрів з Дун Даре, пане добрий, відьмаця треба…

— О, правда, — повторила крізь стиснуті зуби Цірі. — О, свята правда. Треба відьмака… Або відьмачки. Четверо, так? У Дун Даре, так? А де воно є, оте їхнє Дун Даре? Уверх по річці? А крізь гай туди доїхати можна?

— Боги, Цірі, — налякався Висогота. — Ти ж не серйозно…

— Не призивай богів, якщо ти у них не віриш. А я знаю, що ти не віриш.

— Залишимо у спокої мій світогляд! Цірі, що за диявольські думки бродять у твоїй голові? Як ти взагалі можеш…

— Тепер ти облиш у спокою мій світогляд, Висогото. Я знаю, що повинна робити! Я відьмачка!

— Ти особа молода й неврівноважена! — вибухнув він. — Ти дитя із травматичним досвідом, дитя скривджене, невротичне й близьке до нервового зриву. А передусім ти хвора на жадобу помсти! Засліплена жаданням відплати! Чи ти цього не розумієш?

— Я розумію краще, ніж ти! — крикнула вона. — Бо ти поняття не маєш, що це таке — бути скривдженим! Ти поняття не маєш про помсту, бо ніхто ніколи не причиняв тобі справжнього зла!

Вона вибігла з хати, стукнувши дверима, крізь які трохи раніше увірвався у сіні та кімнату пронизливий холодний вихор. Після короткої миті Висогота почув іржання і стукіт копит.

Збурений, він гепнув тарілкою об стіл. Хай іде, подумав гнівно, хай викине із себе злість. Боятися він за неї не боявся, їздила вона серед трясовини часто, вдень і вночі, знала стежки, греблі, гаї та гряди. Якби вона навіть заблукала, досить було б відпустити віжки — ворона Кельпі знала дорогу додому, до козиного сараю.

Через якийсь час, коли вже добряче стемніло, він вийшов, повісив ліхтар на стовп. Став біля живоплоту, прислухаючись до стукоту копит, до плюскоту води. Вихор і шум очерету стишував будь-які відголоски, ліхтар на стовпі розкачувався наче безумний, нарешті погас.

І тоді він почув. Звіддаля. Ні, не з боку, куди поїхала Цірі. З протилежного боку. Від болота.

Дикий, нелюдський, протяглий, вібруючий крик. Скавчання.

Хвиля тиші.

І знову. Банші.

Ельфійський привид. Вісниця смерті.

Висогота затремтів, від холоду й страху. Швидко повернувся під хату, бурмочучи й мимрячи щось собі під ніс, аби не почути, аби не чути, бо чути того було не можна.

Перш ніж він знову зумів запалити ліхтар, із темряви з’явилася Кельпі.

— Увійди до хати, — сказала Цірі, лагідно й м’яко. — І не виходь. Паскудна ніч.

За вечерею вони засперечалися знову.

— Здаєшся такою, що забагато знає про проблеми добра й зла!

— Бо — знаю! І не з університетських книжок!

— Вочевидь ні. Ти все знаєш із власного досвіду. З практики. Ти ж отримала так багато досвіду у своєму довгому, шістнадцятирічному житті.

— Отримала я його досить. Достатньо багато!

— Вітаю. Колего вчена.

— От ти смієшся, — стиснула вона губи, — і навіть уявлення не маєш, скільки недоброго наробили у світі ви, спорохнілі вчені, теоретики з вашими книжками, зі столітнім досвідом читання моральних трактатів, такого сумлінного, що ви часу не мали хоча б з вікна побачити, як насправді світ виглядає. Ви, філософи, штучно підтримуєте штучні філософії, аби отримувати грошву в університетах. А оскільки й пес кульгавий не заплатив би вам за бридку правду про світ, ви вигадали етику й мораль, науки ладні й оптимістичні. От тільки вони брехливі й шахрайські!

— Аніскільки не більш шахрайські, ніж непродумане осудження, шмаркачко! Ніж поспішні й нерозважливі судження!

— Ви не знайшли ремедіум проти зла! А я, шмарката відьмачка, знайшла! Безвідмовний ремедіум!

Він не відповів, але, мабуть, обличчя його видало, бо Цірі різко підірвалася з-за столу.

— Ти вважаєш, що я дурню вигадую? Що слова на вітер кидаю?

— Я вважаю, — відповів він спокійно, — що говориш ти у роздратуванні. Вважаю, що у дратівливості готуєш помсту. І гаряче тебе вмовляю, аби ти заспокоїлася.

— Я спокійна. А помста? Відповіси мені: чому б ні? Чому я мала б відмовитися від помсти? В ім’я чого? В ім’я вищих міркувань? А що ж є вищого за порядок речей, у якому погані вчинки караються? Для тебе, філософе й етику, помста є вчинком негарним, засуджуваним, неетичним, врешті — протиправним. А я питаю: де кара за зло? Хто має її затвердити, винести вирок і відміряти? Хто? Боги, в яких ти не віриш? Великий деміург-творець, яким ти вирішив богів заступити? А може, закон? Може, нільфгардська справедливість, імперські суди, префекти? Ти, наївний старцю!

— Тож око за око, зуб за зуб? Кров за кров? А за ту кров — наступну кров? Море крові? Ти бажала б втопити світ у крові? Наївна скривджена дівчино? Так ти бажаєш битися зі злом, відьмачко?

— Так. Саме так! Бо я знаю, чого Зло боїться. Не твоєї етики, Висогото, не проповідей, не моральних трактатів про поштиве життя. Зло боїться болю, боїться каліцтва, страждання, смерті врешті-решт! Поранене Зло виє від болю, наче пес! Крутиться по підлозі й верещить, дивлячись, як кров його хльостає з вен та артерій, бачачи кістки, що стирчать із кукс, дивлячись на тельбухи, що виповзають із черева, відчуваючи, як разом із холодом наближається смерть. Тоді — й тільки тоді — у Зла стає дибки волосся, і верещить тоді Зло: «Милості! Зжалься над моїми гріхами! Буду я вже добре й поштиве, присягаюся! Тільки рятуйте, спиніть кров, не дайте мені піти у соромі!»

— Так, пустельнику. Таким-то чином перемагають Зло! Якщо Зло бажає спричинити тобі кривду, завдати тобі біль — попередь його, і краще тоді, коли воно на те сподівається. Якщо ж ти не зумів попередити Зло, якщо виявився Злом скривдженим, то відплати йому! Дістань його, краще за все — коли воно вже забуло, коли відчуває себе у безпеці. Відплати йому подвійно. Потрійно. Око за око? Ні! Обоє очей за око! Зуб за зуб? Ні! Всі зуби за зуб! Відплати Злу! Зроби так, аби воно вило від болю, аби від того виття лопалися у нього очі. Й тоді, подивившись на підлогу, сміливо і впевнено можеш сказати: те, що тут лежить, уже не скривдить нікого, нікому не загрожуватиме. Бо як можна загрожувати комусь, не маючи очей? Не маючи обох рук? Як може воно скривдити, якщо тельбухи його волочуться по піску, а кров у пісок той всотується?

— А ти, — повільно сказав пустельник, — стоїш із закривавленим мечем у долоні, дивишся на кров, що всотується у пісок. І маєш нахабність думати, що оце ось була розв’язана ота віковічна дилема, досягнуто було марення філософів. Вважаєш, що природа Зла виявилася зміненою?

— А так, — сказала вона бундючно. — Бо то, що лежить на землі й стікає кров’ю, Злом уже не є. Може, воно ще не Добро, але Злом воно не є з усією впевненістю!

— Кажуть, — повільно промовив Висогота, — що природа не терпить порожнечі. Те, що лежить на землі, що стікає кров’ю, що впало від твого меча, Злом вже не є. Але що ж тоді ним стало? Чи ти колись над цим задумувалася?

— Ні. Я — відьмачка. Коли мене вчили, я присяглася собі, що стану виступати проти Зла. Завжди. І без роздумів.

— Бо коли почнеш роздумувати, — додала вона глухо, — вбивство перестає мати сенс. Помста перестає мати сенс. А цього допустити не можна.

Він похитав головою, але вона жестом стримала його від аргументів.

— Час мені закінчити мою розповідь, Висогото. Я розповідала тобі більше тридцяти ночей, від Еквінокції до Саовіну. Але досі не розповіла тобі всього. Перед тим як я піду, ти мусиш довідатися, що сталося у день Еквінокції у селищі, що зветься Говорог.

Вона стогнала, коли він стягав її з сідла. Стегно, у яке він її вчора копнув, боліло.

Він шарпнув за ланцюг на нашийнику, потягнув її у бік світлого будинку.

У дверях будинку стало кілька озброєних чоловіків. І одна висока жінка.

— Бонгарте, — сказав один із чоловіків, щуплий брюнет із худим обличчям, що тримав у руці окуту міддю нагайку. — Треба взнати, що ти вмієш дивувати.

— Привіт, Скеллене.

Названий Скелленом якийсь час дивився просто їй в очі. Під тим поглядом вона затремтіла.

— Так що? — знову звернувся він до Бонгарта. — Станеш пояснювати відразу чи, може, потроху?

— Не люблю пояснювати на майдані, бо мухи до рота залітають. До хати можу увійти?

— Запрошую.

Бонгарт шарпнув за ланцюг.

У хаті чекав іще один чоловік, розчухраний і блідий, хіба кухар, бо зайнятий був чищенням одежі від залишків муки й сметани. При виді Цірі очі його блиснули. Підійшов.

То був не кухар.

Вона впізнала його відразу, пам’ятала ті паскудні оченята й шрам на пиці. Був тим, хто разом із Білками ганяв її на Танедді, це від нього вона утікала, вистрибнувши у вікно, а він наказував ельфам стрибати слідом. Як той ельф його назвав? Ренсом?

— Прошу! Прошу! — сказав той ядуче, міцно й боляче тицьнувши її пальцем у груди. — Панно Цірі! Не бачилися ми з Таннеду. Довго, довго я панну шукав. Аж нарешті знайшов!

— Не знаю, мосцю, хто ти такий, — холодно сказав Бонгарт, — але те, що ти начебто знайшов, є акурат моїм, тож тримай лапи подалі, як пальчики свої цінуєш.

— Я звуся Ріенсом. — Очі чародія недобре блиснули. — Краще б вам те добряче запам’ятати, пане мисливцю за нагородами. А хто я такий, то скоро зрозумієте. Як скоро зрозумієте й те, кому ця панна буде належати. Але не станемо обганяти події. Поки що я хочу лише переказати їй привіти й дати одну обіцянку. Вважаю, ви не маєте нічого проти того?

— Вважати вам вільно.

Ріенс наблизився до Цірі, зазирнув їй зблизька в очі.

— Твоя опікунка, відьма Йеннефер, — процідив ядуче, — колись мене образила. Коли пізніше вона потрапила в мої руки, я, Ріенс, навчив її болю. Оцими руками, цими пальцями. І дав їй обітницю, що коли потрапиш у мої руки ти, принцесо, то тебе я також навчу болю. Оцими руками, цими пальцями…

— Ризиковано, — стиха сказав Бонгарт. — Це дуже ризиковано, пане Ріенсе, чи як там вас, дражнити мою дівчинку й погрожувати їй. Вона мстива, готова вам те запам’ятати. Тримайте, повторюю, віддалік від неї ваші руки, пальці й усі інші частини тіла.

— Досить, — відрізав Скеллен, не зводячи з Цірі зацікавленого погляду. — Припини, Бонгарте. А ти, Ріенсе, також стримуйся. Я виказав тобі милість, але можу роздумати й знову наказати прив’язати тебе до ніжок столу. Сядьте обидва. Поговоримо, як культурні люди. Утрьох, на три пари очей. Бо, як мені здається, є нам про що поговорити. А предмет розмов віддамо поки що під охорону. Пане Сіліфанте!

— Тільки добряче там її пильнуйте! — Бонгарт вручив Сіліфантові кінець ланцюга. — Як власне око.

Кенна трималася збоку. Авжеж, хотіла вона придивитися до дівчини, про яку так багато мовилося останнім часом, але відчувала дивну відразу до того, аби пропихуватися крізь натовп, що оточував Гарсгайма й Сіліфанта, які вели загадкового в’язня до стовпу на майдані.

Усі товпилися, штовхалися, дивилися. Намагалися навіть помацати, пхнути, шарпнути. Дівчина ступала невпевнено, трохи шкутильгала, але голову тримала високо. Він її бив, здогадалася Кенна. Але не зламав її.

— Значить, оце вона, Фалька…

— Дівиця ледь доросла!

— Дівиця, тьфу! Різунка!

— Кажуть, шістьох хлопів засікла, тварюка, на арені у Клермонті…

— А скількох же раніше… Дияволиця…

— Вовчиця!

— А кобила! Кобила яка, гляньте! Чудової крові кінь… А тут, біля Бонгартова сідла, який меч… Ха… Диво!

— Геть! — гримнув Дакр Сіліфант. — Не лапати! Куди цапалками до чужого добра? Дівчини також не чіпати, не мацати, не чинити ані негідностей, ані образ! Трохи більше поваги. Невідомо, чи не мусимо ми її на світанку стратити. Нехай же хоча б до того часу спокій взнає.

— Як дівка на смерть має йти, — вишкірився Кипріан Фріпп Молодший, — то, може, їй останок життя присолодити й добряче помилувати її? Взяти на сіно й трахнути?

— Ага! — зареготів Кабернік Турент. — Можна було б! Спитаємо Пугача, чи можна…

— Я вам кажу, що не можна! — відрізав Дакр. — Вам одне тільки у головах, йобарі ви кляті! Сказав же я, залишити дівчину у спокої. Андресе, Стігварде, станьте оце біля неї. Й ока з неї не спускати, ані на крок не віддалятися. А як хто наблизиться — того батогами!

— Ова! — сказав Фріпп. — Як ні — то ні, нам воно без різниці. Ходімо, хлопці, під сушильню для сіна, до місцевих, вони тама баранця й свинку печуть на учту. Адже нині Рівноніччя, свято. Поки пани радяться, ми й відсвяткувати можемо.

— Ходімо! Витягай-но, Деде, який жбан зі скриньки. Вип’ємо! Можна, пане Сіліфанте? Пане Гарсгайме? Свято нині, а ми ж на ніч і так нікуди не поїдемо.

— Якісь думки у вас розслаблені, — нахмурився Сіліфант. — Тільки балачки й питво у головах! А тут хто залишиться, аби допомагати дівку стерегти й на пана Стефана розпорядження бути?

— Я залишуся, — сказав Нератін Чека.

— І я, — сказала Кенна.

Дакр Сіліфант глянув на них уважно. Нарешті махнув, дозволяючи. Фріпп і компанія подякували нескладним гирканням.

— Але щоб тихо мені там, на тому святкуванні! — застеріг Оль Гарсгайм. — Дівок не чіпати, аби кого хлопи вилами за слабину не помацали!

— Ова! Хлоє, ідеш із нами? А ти, Кенно? Не передумала?

— Ні. Залишуся.

— Вони залишили мене під стовпом, на ланцюгу, зі зв’язаними руками. Пильнувало мене двоє. А двоє, що стояли далі, без перерви дивилися, розглядали. Висока симпатична жінка. Й чоловік із такою якоюсь жіночою поставою і рухами. Дивний такий.

Кіт, що сидів посередині кімнати, широко позіхнув, знуджений, бо замучена миша вже перестала бути для нього забавкою. Висогота мовчав.

— Бонгарт, Ріенс і той Скеллен-Пугач усе ще радилися у світлиці. Я не знала, над чим само. Сподіватися могла найгіршого, але було мені все одно. Ще одна арена? Чи просто вб’ють мене? Та й нехай, думала я, нехай воно нарешті скінчиться.

Висогота мовчав.

Бонгарт зітхнув.

— Не дивися вовком, Скеллене, — повторив. — Я просто хотів заробити. Мені, знаєш, у відставку час, на веранді сидіти, на голубів дивитися. Ти мені за Щурицю сто флоренів давав, хотів її обов’язково мертвою. Я й замислився. Скільки ж та панна може бути по-справжньому варта, подумав я. І придумав, що як я її вб’ю чи віддам, то варта вона буде точно менше, ніж якби я її зберіг. Старе правило торгівлі й економіки. Товар, такий, як вона, завжди зростає у ціні. Можна поторгуватися…

Пугач наморщив ніс, наче десь поблизу щось засмерділо.

— Щирий ти, Бонгарте, аж до болю. Але перейдемо до справ. До пояснень. Ти тікаєш із дівчиною через весь Еббінґ, а тепер з’являєшся і торочиш про правила економіки. Поясни, що трапилося.

— А що тут пояснювати? — усміхнувся підлабузницьки Ріенс. — Пан Бонгарт просто зрозумів нарешті, ким насправді та дівка є. І скільки вона насправді варта.

Скеллен на нього навіть не глянув. Дивився на Бонгарта, у його риб’ячі, позбавлені виразу очі.

— І ту дорогоцінну дівчину, — процідив він, — ту вартісну здобич, що має тобі забезпечити відставку, ти випхнув у Клермонті на арену й наказав битися на смерть. Ризикуючи її життям, хоча живою вона начебто аж стільки варта. То що, Бонгарте? Бо щось тут у мене не грає.

— Якби вона загинула на тій арені, — Бонгарт не спустив очей, — то значило б, що вона нічого не варта.

— Розумію. — Пугач трохи нахмурився. — Але замість того, щоб відвезти дівку на чергову арену, ти привіз її до мене. Чому, якщо можна запитати?

— Повторюю, — скривився Ріенс. — Він зміркував, хто вона є.

— Швидкий ви розумом, пане Ріенсе. — Бонгарт потягнувся так, що аж суглоби хруснули. — Відгадали. Так, це правда, але вишколена у Каер Морені відьмачка пов’язувалася зі ще однією загадкою. У Гесо, під час нападу на шляхтичку, дівка розпустила язичка. Що ніби така вона важна й титулована, що баронова дочка для неї дуля і дурня, кланятися низенько повинна. Виходить, ота Фалька, так я собі думаю, графиня щонайменше. Цікаво. Відьмачка: то по-перше. Багато тут відьмачок бачили? У банді Щурів: то по-друге. Імператорський коронер власною особою ганяється за нею від Корату до Еббінґу, наказує вбити: то по-третє. А до всього того… начебто шляхтичка високого роду. Ха, подумав я собі, треба буде дівку врешті запитати, ким же вона насправді є.

Замовчав на мить.

— Спочатку, — витер він носа манжетом, — говорити вона не хотіла. Хоча я просив. Рукою, ногою, батогом просив. Калічити не хотів… Але треба такому статися, попався нам на шляху цирульник. Із приладдям для рвання зубів. Прив’язав я її до крісла…

Скеллен ковтнув сухим горлом. Ріенс усміхнувся. Бонгарт глянув собі на манжет.

— Все мені сказала, ще до того… Як тільки інструменти побачила. Ті кліщі зубні й «пелікани». Відразу стала балакучіша. Виявилося, що то…

— Княжна Цінтри, — сказав Ріенс, дивлячись на Пугача. — Спадкоємиця трону. Кандидатка на дружину імператора Емгира.

— Чого пан Скеллен сказати мені не схотів, — скривив губи мисливець за нагородами. — А наказав просто уконтропупити, кілька разів про те говорив. Забити на місці й без жалю! Як же це, пане Скеллене? Забити королеву? Майбутню наречену свого імператора? Із якою, якщо слухам вірити, імператор от-от на рушника стане, а тоді буде велика амністія?

Проголошуючи ту промову, Бонгарт свердлив Скеллена поглядом. Але імператорський коронер очей не відводив.

— От, — продовжив мисливець за нагородами, — виходить: проблема. Тоді ж я, хоча із жалем, але від своїх планів відносно цієї відьмачки-княжни відмовився. Тоді я і привіз усю ту проблему сюди, до пана Скеллена. Аби погомоніти, прикинути… Бо та проблема — вона трішечки наче завелика як на одного Бонгарта…

— Дуже вірний висновок, — скреготливо промовило щось із-за пазухи Ріенса. — Дуже вірний висновок, пане Бонгарте. Те, що ви впіймали, панове, трохи забагато для вас обох. На ваше щастя, ви маєте ще й мене.

— Що воно? — Скеллен скочив з крісла. — Що воно, дідько, таке?

— Мій майстер, чародій Вільгефорц, — Ріенс вийняв з-за пазухи маленьку срібну коробочку. — Вірніше, голос мого майстра. Який доноситься з оцього ось магічного пристрою, яке зветься ксеноглосом.

— Вітаю всіх панів, — сказала коробочка. — Шкода, що я можу тільки чути вас, але телепроекцію чи телепортацію мені заважають важливі справи.

— Цього, суча лапа, ще нам бракувало, — гарикнув Пугач. — Але можна було здогадатися. Ріенс занадто дурний, аби діяти самому й на власну руку. Міг я і здогадатися, що ти весь час таїшся десь у тінях, Вільгефорц. Як старий пузатий павук, сидиш у темряві, очікуючи, як затремтить павутина.

— Що за образне порівняння.

Скеллен пирхнув.

— І не замилюй нам очі, Вільгефорце. Прислуговуєшся Ріенсом і його скринечкою не через навалу занять, а через страх перед армією чародіїв, твоїх давніх друзів по Капітулу, які сканують цілий світ у пошуках слідів магії із твоїм алгоритмом. Якби ти спробував телепортацію, вони б відслідкували тебе за три миті.

— Що за пречудове знання.

— Ми не були представлені. — Бонгарт досить театрально схилився перед срібною коробочкою. — Але ж то по вашому дорученню і за вашим уповноваженням, пане чорнокнижнику, мосць Ріенс обіцяє дівчині муки? Я не помилився? Клянуся, із кожною миттю та дівчина стає важливішою. Усім вона, як виявляється, потрібна.

— Ми не були представлені, — сказав зі скринечки Вільгефорц. — Але я вас знаю, Лео Бонгарте, і ви б здивувалися, наскільки добре. А дівчина і справді є важливою. Усе ж це Левеня із Цінтри, Старша Кров. Згідно із провіщеннями Ітліни, у майбутньому її потомки будуть панувати над світом.

— Для цього вона вам так потрібна?

— Мені потрібна тільки її плацента. Матка. Коли я витягну з неї плаценту, решту можете собі забрати. Що це я там чую, якісь пирхання? Якісь повні відрази зітхання і сопіння? Чиї? Бонгарта, який ту дівчину щодня катує різноманітними способами, фізично й психічно? Стефана Скеллена, який за наказом зрадників і змовників хоче дівчину вбити? Га?

Я їх підслуховувала, пригадала Кенна, лежачи на нарах із долонями, закинутими під потилицю. Стояла за рогом і прислухалася. І волосся в мене ставало дибки. Бо тепер я зрозуміла розмір проблем, у які я потрапила.

— Так-так, — пролунало з ксеноглосу, — ти зрадив свого імператора, Скеллене. Без вагання, за першої ж нагоди.

Пугач легковажно пирхнув.

— Звинувачення у зраді з вуст такого суперзрадника, як ти, Вільгефорце, — це насправді велика справа. Я відчував би себе втішеним. Якби від того не віддавало дешевим базарним фокусом.

— Я тебе не у зраді звинувачую, Скеллене, я сміюся з твоєї наївності та недолугості у цій зраді. Бо заради кого ти зраджуєш свого володаря? Заради Ардала еп Даги і де Ветта, княжат, вражених у свою хворобливу гординю, зневажених тим, що їхніх донечок імператор відкинув, плануючи шлюб із цінтрійкою. А вони розраховували, що це з їхніх родів розпочнеться нова династія, що то їхні роди будуть в Імперії першими, що скоро виростуть вони навіть над троном! Емгир одним рухом позбавив їх цієї надії, а вони тоді вирішили змінити течію історії. До збройного рокошу ще не готові, але ж можна вбити дівчину, яку Емгир поставив вище за їхніх дочок. Зрозуміло, що власних аристократичних ручок бруднити вони не бажають, тож знайшли найманого розбійника, Стефана Скеллена, який страждає від надмірних амбіцій. Як воно було, Скеллене? Не хочеш нам розповісти?

— Навіщо? — крикнув Пугач. — І кому? Адже ти зазвичай і так усе знаєш, великий маже! Ріенс зазвичай і так не знає нічого, а Бонгарту немає до цього справи…

— А ти, я вже про те сказав, мало чим можеш похвалитися. Князі купили тебе обіцянками, але ж ти надто розумний, аби не розуміти, що із тими панятами тобі не по дорозі. Нині ти потрібен їм як знаряддя, аби знайти цінтрійку, а назавтра позбудуться тебе, бо ти парвеню з низів. Обіцяли тобі у новій Імперії місце Ваттьє де Рідо? Ти ж і сам у те не віриш, Скеллене. Ваттьє їм більш потрібен, бо перевороти переворотами, але таємні служби завжди залишаються ті ж само. Твоїми руками вони бажають тільки вбивати, а Ваттьє їм потрібен, аби накласти лапу на апарат безпеки. Крім того, Ваттьє — віконт, а ти ніхто.

— І справді, — видув губи Пугач. — Я занадто розумний, аби того не зауважити. А тому зараз я повинен зрадити вже Ардала еп Даги й приєднатися до тебе, Вільгефорце? Ти до того ведеш? Але я не прапорець на башті! Якщо я підтримую справу революції, то через переконання і за ідею. Треба скінчити із самовладною тиранією, впровадити конституційну монархію, а після неї — демократію…

— Що?

— Народоправство. Устрій, при якому правити стане народ. Загал громадян усіх верств через обраних на чесних виборах найгідніших і найшанованіших представників…

Ріенс зареготів. Засміявся дико Бонгарт. Сердечно, хоча трохи скреготливе, засміявся із ксеноглосу чародій Вільгефорц. Усі троє сміялися і реготали довго, а сльози, наче горох, стікали по їхніх щоках.

— Добре, — перервав власну веселість Бонгарт. — Ми тут не на вертеп зібралися, а на торгівлю. Дівчина поки що належить не до загалу найшанованіших громадян усіх верств, а лише мені. Але я можу її продати. Що пан чародій може мені запропонувати?

— Влада над світом тебе цікавить?

— Ні.

— Тоді дозволю тобі, — повільно промовив Вільгефорц, — бути присутнім при тому, що я стану робити дівчині. Зможеш дивитися. Знаю, що ти цінуєш таке споглядання понад усілякі інші приємності.

Очі Бонгарта запалали білим полум’ям. Але залишився він спокійним.

— А більш конкретно?

— А більш конкретно: я готовий заплатити твою двадцятикратну ставку. Дві тисячі флоренів. Розміркуй, Бонгарте, це ж мішок грошей, якого тобі не забрати, знадобиться в’ючний мул. Вистачить тобі на відставку, веранду, голубів і навіть на горілку й дівок, якщо станеш зберігати поміркованість.

— Згода, пане магіку, — навмисне безтурботно засміявся мисливець за нагородами. — Тією горілкою і тими дівками ви мене прямо за серце взяли. Умову складено. Але на те спостереження я б також погодився. Волів би я, щоправда, дивитися, як вона здихає на арені, але й на вашу ножову роботу також охоче кину оком. Додайте як знижку.

— Умову складено.

— Швидко вам пішло, — оцінив ядуче Пугач. — Насправді, Вільгефорце, швидко й гладко ти з Бонгартом союз уклав. Союз, який все ж є і буде societas leonina[34]. Але ви, бува, ні про що не забули? Світлицю, у якій ви сидите, і цінтрійку, якою ви торгуєте, оточують дві дюжини озброєних людей. Моїх людей.

— Дорогий коронере Скеллене, — зазвучав із коробочки голос Вільгефорца. — Ви мене ображаєте, вважаючи, що я взамін бажаю вас скривдити. Навпаки. Я маю намір залишатися надзвичайно щедрим. Не можу забезпечити вам отієї, як її ви назвали, демократії. Але гарантую вам матеріальну допомогу, логістичну підтримку й доступ до інформації, дякуючи чому ви перестанете бути для змовників лише інструментом і слугою, а станете партнером. Таким, із особою і думкою якого стане рахуватися і князь Йоахім де Ветт, і герцог Ардал еп Даги, граф Бруанн, граф д’Арві й уся решта змовників блакитної крові. Що з того, що те societas leonina? Авжеж, якщо трофеєм є Цірілла, то левову частку здобичі візьму я — як мені, зрештою, видається, цілком заслужено. Аж настільки воно вам муляє? Ви ж і самі зиски від того отримаєте чималі. Якщо віддасте мені цінтрійку, місце Ваттьє де Рідо маєте, вважайте, у кишені. А ставши шефом таємних служб, Стефане Скеллене, можна реалізувати найрізноманітніші утопії, бодай навіть демократії і чесні вибори. Тож, як бачите, за одну худу п’ятнадцятирічку даю я вам виконання життєвих марень і амбіцій. Бачите те?

— Ні, — похитав головою Пугач. — Виключно чую.

— Ріенсе.

— Слухаю, майстре.

— Дай пану Скеллену зразок якості нашої інформації. Скажи, що ти видобув з Ваттьє.

— У цьому загоні, — сказав Ріенс, — є шпигун.

— Що?

— Те, що ти чув. Ваттьє де Рідо має тут свою людину. Він знає про все, що ти робиш. Навіщо те робиш і для кого. Ваттьє засадив між вами свого агента.

Підійшов він до неї тихо. Майже його не почула.

— Кенно.

— Нератіне.

— Ти почула мої думки. Там, у світлиці. Знаєш, про що я думав. Тож знаєш, хто я такий.

— Послухай, Нератіне…

— Ні. То ти послухай, Йоанно Сельборн. Стефан Скеллен зраджує країну й імператора. Він змовник. Усі, хто тримається з ним, закінчать на ешафоті. Будуть розірвані кіньми на площі Тисячоліття.

— Я нічого не знаю, Нератіне. Я виконую накази… Чого ти від мене хочеш? Я служу коронеру… А кому служиш ти?

— Імперії. Пану де Рідо.

— Чого ти від мене хочеш?

— Аби ти показала розум.

— Іди геть. Я не зраджу тебе, не скажу… Але прошу, йди. Я не можу, Нератіне. Я проста жінка. То не на мою голову…

Не знаю, що робити. Скеллен говорив: «пані Сельборн». Як до офіцера. Кому я служу? Йому? Імператору? Імперії?

А звідки мені те знати?

Кенна відштовхнулася спиною від кута хати, помахом прута й грізним бурчанням відігнала сільських дітлахів, що з цікавістю приглядалися до Фальки, яка сиділа під стовпом.

Йой, у добрячі проблеми я впакувалася. Йой, запахло у повітрі мотузкою і петлею. І кінським гівном на площі Тисячоліття.

Не знаю, чим воно скінчиться, подумала Кенна. Але я мушу в неї увійти. У ту Фальку. Хоча б на мить почути її думки. Дізнатися те, що й вона.

Зрозуміти.

— Вона наблизилася, — сказала Цірі, погладжуючи кота. — Була високою, доглянутою, надто відмінною від решти тієї зграї… Навіть на свій спосіб красивою. І викликала вона повагу. Ті двоє, які мене пильнували, вульгарні простаки, перестали навіть матюкатися, як вона підійшла.

Висогота мовчав.

— А вона, — продовжила Цірі, — нахилилася і заглянула мені в очі. Я відразу почула щось… Щось дивне… Щось в мені наче хрупнуло, ззаду голови, заболіло. Зашуміло у вухах. В очах на мить зробилося дуже яскраво… Щось у мене увійшло, огидне й слизьке… Я це знала. Йеннефер показувала мені у храмі… Але тій жінці дозволити те я не хотіла… Тож я просто відіпхнула те щось, чим вона у мені нишпорила, відіпхнула й викинула з себе, з усією силою, на яку спромоглася. А висока жінка вигнулася і захиталася, наче отримала кулаком, зробила два кроки назад… І з носа її полилася кров. З обох ніздрів.

Висогота мовчав.

— А я, — Цірі підвела голову, — зрозуміла, що сталося. Раптом я відчула у собі Силу. Втратила я її там, у пустелі Корат, відреклася від неї. Пізніше не могла черпати, не могла користатися. А вона, та жінка, дала мені Силу, майже увіпхнула зброю в мою руку. То був мій шанс.

Кенна заточилася і важко всілася на пісок, тремтячи і мацаючи, наче п’яна, землю. Кров лилася з її носа на губи та підборіддя.

— Що воно… — Андрес Віерни скочив на ноги, але раптом обіруч схопився за голову, відкрив рота, з рота вилетів скрегіт. Широко розплющеними очима він вдивлявся у Стігварда, але з носа і вух пірата вже також текла кров, а на очі падав туман. Андреас упав на коліна, дивлячись на Нератіна Чеку, який стояв осторонь і спокійно на те дивився. — Нера… тін… поможи…

Чека навіть не ворухнувся. Дивився на дівчину. Та перевела погляд на нього, і він похитнувся.

— Не треба, — сказав швидко. — Я на твоєму боці. Хочу тобі допомогти. Дай, розріжу тобі мотузку… Тримай ніж, ошийник розріж сама. Я приведу коней.

— Чека… — видавив із передавленої гортані Андрес Віерни. — Ти зрад…

Дівчина вдарила його поглядом, а він упав на Стігварда, що вже лежав непорушно, й згорнувся у позу плоду. Кенна й далі не могла встати. Кров густими краплями крапала їй на груди й живіт.

— Тривога! — закричала раптом Хлоя Штітц, виходячи з-за хат і випускаючи з рук бараняче реберце. — Тривоооога! Сіліфанте! Скеллене! Дівчина тікає!

Цірі була вже у сідлі. У руці мала меч.

— Йааахааа, Кельпі!

— Тривоооога!

Кенна дряпала пісок. Устати не могла. Ноги взагалі її не слухали, були наче дерев’яні. Псіонічка, подумала вона. Я натрапила на суперпсіонічку. Дівчина разів у десять сильніша, ніж я… Добре, що вона мене не вбила… Яким чудом я все ще притомна?

З боку хат бігла вже ціла купа, на чолі Оль Гарсгайм, Берт Брігден і Тіль Ехрад, також на майдан поспішали стражники від воріт, Дакр Сіліфант, Бореас Мун. Цірі розвернулася, крикнула, погнала чвалом у бік річки. Але й звідти вже набігали озброєні люди.

Скеллен і Бонгарт вихопилися зі світлиці. Бонгарт мав у руці меч. Нератін Чека крикнув, наїхав на них конем і обох повалив. Потім просто з сідла кинувся на Бонгарта і придавив того до землі. Ріенс вихопився за поріг і дивився ошаліло.

— Хапати її! — рикнув Скеллен, підіймаючись із землі. — Хапати або вбити!

— Живою! — завив Ріенс. — Живооою!

Кенна бачила, як Цірі відігнали від гостроколу над річкою, як ворона кобила розвернулася і помчала у бік воріт. Бачила, як Кабернік Турент підскочив і хотів збити її з сідла, бачила, як блиснув меч, бачила, як з шиї Каберника вдарив карміновий струмінь. Деде Варгас і Фріпп Молодший також це бачили. Не ризикнули заступити дівчині шлях, відбігли під хати.

Бонгарт підвівся, ударом оголів’я меча відіпхнув від себе Нератіна Чеку і тяв його страшно, навскоси через груди. І відразу скочив до Цірі. Порубаний, стікаючи кров’ю, Нератін зумів іще схопити його за ноги, відпустив, тільки як його прикололи до піску. Але й тих кількох секунд вистачило.

Дівчина підняла кобилу дибки, обходячи Сіліфанта й Муна. Скеллен, зігнувшись, наче вовк, забігав зліва, махнув рукою. Кенна бачила, як щось блиснуло у польоті, бачила, як сіпнулася дівчина і як похитнулася у сідлі, а з обличчя її фонтаном ударила кров. Відхилилася назад так, що на мить лягла спиною на круп кобили. Але не впала, випросталася, утрималася у сідлі, притискаючись до кінської шиї. Ворона кобила розкидала озброєних і погнала прямо на ворота. За нею бігли Мун, Сіліфант і Хлоя Штітц із арбалетом.

— Не перескочить! Зараз упіймаємо! — крикнув тріумфально Мун. — Сім футів жоден кінь не візьме!

— Не стріляй, Хлоє!

Хлоя Штітц у загальному вереску не почула. Зупинилася. Приклала арбалет до щоки. Всі знали, що Хлоя не хибить ніколи.

— Труп! — крикнула. — Труп!

Кенна бачила, як невідомий їй на ім’я невисокий чоловік підбіг, підняв арбалет і зблизька вистрелив Хлої у спину. Стріла пройшла навиліт у вибуху крові. Хлоя без стогону впала.

Ворона кобила дочвалувала до воріт, трохи закинула голову. І стрибнула. Злетіла й майже зіп’ялася на браму, витончено підігнувши передні ноги, прослизнула над нею, наче чорна шовкова стрічка. Підібрані разом задні копита навіть не зачепили верхню балку.

— Боги! — крикнув Дакр Сіліфант. — Боги, що воно за кінь! Вартий своєї ваги у золоті!

— Кобилу тому, хто схопить дівчину! — крикнув Скеллен. — На коней! На коней та у погоню!

Крізь відчинені нарешті ворота помчала погоня, збиваючи куряву. Попереду всіх, на чолі, гнали Бонгарт і Бореас Мун.

Кенна із зусиллям встала. Й відразу хитнулася і важко всілася на піску. По ногах болісно поповзли мурашки.

Кабернік Турент не рухався, лежав у червоній калюжі з широко розкиданими руками й ногами. Андреас Віерни намагався підвести все ще непритомного Стігварда.

Хлоя Штітц, скорчена на піску, здавалася малесенькою, наче дитина.

Оль Гарсгайм і Берт Брігден приволокли до Скеллена невисокого чоловіка, того, хто вбив Хлою. Пугач важко дихав. І аж трясся від люті. З перевішеного через плече бандольєра вийняв другу сталеву зірочку, таку саму, якою трохи раніше поранив в обличчя дівчину.

— Хай тебе пекло поглине, Скеллене, — сказав невисокий чоловік. Кенна пригадала його ім’я. Йедія Мекессер. Ґеммерієць. Вона познайомилася з ним у Рокайні.

Пугач згорбився, різко махнув рукою. Шестипроменева зірка завила у повітрі й глибоко увіткнулася в обличчя Мекессера, між оком і носом. Той навіть не крикнув, тільки почав сильно і спазматично сіпатися у руках Гарсгайма і Брігдена. Трясся він довго, а зуби шкірив так страшезно, що всі поодверталися. Всі, окрім Пугача.

— Вирви з нього мій оріон, Олє, — сказав Стефан Скеллен, коли нарешті труп безсило обвис на руках, що його тримали. — І закопайте те стерво у гній, разом із тим іншим стервом, з тим гермафродитом. Щоб і сліду від обох паршивих зрадників не лишилося.

Раптом завив вітер, набігли хмари. Раптом стало темно.

Стража перегукувалася на мурах цитаделі. Сестри Скарра хропіли дуетом. Кохут голосно сцяв у порожній сральник.

Кенна підтягнула ковдру під підборіддя. Пригадувала.

Не наздогнали дівчину. Вона зникла. Просто зникла. Бореас Мун — небувало — загубив слід вороної кобили через якісь три милі. Раптом, без застереження, стало темно, вітер пригинав дерева майже до самої землі. Линув дощ, навіть громи вдарили, засяяли блискавки.

Бонгарт не спустив того. Повернулися до Говорогу. Кричали один на одного, всі, один перед іншим: Бонгарт, Пугач, Ріенс і той четвертий, загадковий, нелюдський скреготливий голос. Потім поставили під сідло усю ганзу, крім тих, хто — як ото я — були не в змозі виїхати. Покликали селян із факелами, погнали у ліси. Повернулися під ранок.

Повернулися з нічим. Якщо не рахувати жаху, який мали у очах.

Розмови, пригадала Кенна, розпочалися тільки через кілька днів. Спочатку всі надто боялися Пугача й Бонгарта. Ті були настільки розлючені, що краще було не лізти їм на очі. За якесь необачне слово навіть Берт Брігден, офіцер, отримав по лобі руків’ям нагайки.

Але потім розказували про те, що діялося тоді, під час погоні. Про малесенького солом’яного єдинорога з каплички, який раптом виріс до розмірів дракона й наполохав коней так, що наїзники попадали, лише чудом не зламавши ший. Про чвалуючу по небу кавалькаду вогнистооких привидів на скелетах коней, на чолі якої був страшенний король-скелет, який наказував своїм слугам-упирям затирати сліди копит чорної кобили пошарпаними плащами. Про макабричний хор дрімлюг, що кричали: «Ліііік-воррр в крові, лііік-воррр в крові!» Про виття банші, вісниці смерті, яке наводило на всіх жах…

Вітер, дощ, хмари, кущі й дерева фантастичних форм, до того ж страх, який має великі очі, коментував Бореас Мун, який там був. От і все пояснення. А дрімлюги? Дрімлюги як дрімлюги, додавав, завжди кричать.

А слід, відбитки копит, які раптом зникають, наче кінь на небеса полетів?

Обличчя Бореаса Муна, слідопита, який вміє вислідити рибу у воді, при тому питанні завмирало. Вихор, відповідав він, вихор замів сліди піском і листям. Іншого пояснення немає.

Дехто навіть вірив, пригадала Кенна. Дехто навіть повірив, що все те були явища натуральні або мороки. І навіть із них сміялися.

Але сміятися перестали. Після Дун Даре. Після Дун Даре не сміявся вже ніхто.

Коли він її побачив, рефлекторно відступив, втягнувши повітря.

Змішала вона гусячий смалець із сажею з комину, тією жирною фарбою зачорнила очні ями й повіки, подовживши їх довгими лініями аж за вуха й скроні.

Виглядала наче демон.

— Від четвертого гайку на високий ліс, по самому краю, — повторив він вказівки. — Потім уздовж річки аж по три засохлі дерева, від них грабовим лісом прямо й прямо на захід. Покажуться сосни, їдь крайком і рахуй просіки. Завернеш на дев’яту і після вже не звертай нікуди. А вже потім буде селище Дун Даре, від його північного боку є висілки. Кілька хат. А за ними, на розстані, корчма.

— Пам’ятаю. Потраплю, не бійся.

— Найпильніша будь на поворотах річки. Стережися місць, де очерет рідший. Місць, що поросли куширем. А якби все ж до соснового бору застала тебе темрява, зупинися і перечекай до ранку. За жодних умов не їдь болотом вночі. Вже майже новина, та ще й хмари…

— Знаю.

— Якщо ж ідеться про Озерний Край… Керуй на північ, через пагорби. Уникай головних трактів, на головних трактах повно війська. Як доберешся до річки, великої річки, що зветься Сильт, то буде більш-менш половина дороги.

— Знаю. Маю мапу, яку ти мені намалював.

— Ах, вірно. Й правда.

Цірі вчергове перевірила упряж і в’юки. Машинально. Не знаючи, що сказати. Зволікаючи з тим, що належало врешті сказати.

— Я був радий приймати тебе гостею, — випередив він її. — Справді. Прощавай, відьмачко.

— Прощавай, пустельнику. Дякую тобі за все.

Уже була у сідлі, вже готувалася цмокнути Кельпі, коли він підійшов і схопив її за руку.

— Цірі. Залишися. Перечекай зиму…

— Я доберуся до озера до морозів. А потім, якщо буде так, як ти говориш, уже ніщо не буде мати значення. Повернуся телепортом на Танедд. До школи в Аретузі. До пані Рити… Висогото… Як же воно було давно…

— Вежа Ластівки — то легенда. Пам’ятай: то лише легенда.

— Я також є лише легендою, — сказала вона гірко. — Від народження. Сіреаель, Ластівка, дитя несподіванка. Обранка. Дитя-призначення. Дитя Старшої Крові. Поїду, Висогото. Бувай здоровий.

— Бувай здорова, Цірі.

Корчма на розстані за виселками була порожньою. Кипріан Фріпп Молодший і трійко його друзів заборонили місцевим заходити, а приїжджих прогнали. Самі ж бенкетували й пили цілими днями, сидячи у задимленому темному приміщенні, що смерділо так, як завжди смердить корчма взимку, коли не відчиняють ані вікон, ані дверей, — потом, котом, мишами, онучами, сосниною, пердячкою, жиром, гаром і мокрим, паруючим одягом.

— Та щоб пес насрав на таку долю, — повторив раз, хіба, у сотий, Йуз Янновітц, ґеммерієць, махнувши у бік прислужниць, аби несли горілку. — Щоби того Пугача покрутило. У такій паршивій дірі наказав сидіти! Я б уже лісами у патрулі волів їздити!

— Бо ти дурень набитий, — відповів Деде Варгас. — На дворі страшенні дрижаки! Я от у теплі волію. І при панні!

Із розмахом ляснув дівку по сідницях. Дівка пискнула, не дуже переконливо і з виразом байдужості. Була вона, сказати правду, трохи пришелепувата. Праця у корчмі навчила її тому тільки, що як ляскають або щипають, то треба пищати.

Кипріан Фріпп і його компанія дісталися до обох прислужниць вже другого дня по приїзду. Корчмар протестувати боявся, а дівки були не настільки тямущі, щоб думати про протести. Життя вже навчило їх, що як дівка протестує, то отримує у морду. Тож розумніше було почекати, поки панам набридне.

— Та Фалька, — знуджений Ріспат Ля Пуан підняв чергову стандартну тему знуджених вечірніх розмов, — розтанула десь у лісах, кажу вам. Бачив я, як їй тоді Скеллен морду оріоном розсік, як з неї кров фонтаном бризнула! З того, кажу вам, викараскатися вона не зуміла б.

— Пугач схибив по ній, — відповів Йуз Янновітц. — Ледь зачепив її оріоном. Морду їй, так, добряче розвалило, я сам бачив. Але чи перешкодило те дівчині перескочити ворота? Чи впала з коня? Аякже! А ворота я потім міряв: сім футів і два дюйми, щоб мені здохнути. І що? Перескочила! Та ще й як! Між сідлом і дупкою ножа б не всунули.

— Кров із неї лилася, наче з цеберка, — запротестував Ріспат Ля Пуан. — Їхала, кажу вам, їхала, а потім впала й пірнула у якийсь яр, вовки й птахи стерво з’їли, куниці закінчили, а мурашки затерли сліди. Кінець, deireadh! Тож ми тута, кажу вам, дарма сидимо й грошву пропиваємо. Й це точняк, бо ж лафи якось не видно!

— Не може бути такого, щоби по трупу ні сліду, ні знаку не залишилося, — сказав із переконанням Деде Варгас. — Завжди щось лишається, череп, тазова кістка, якась гомілка потовще. Ріенс, той чарівник, якось та останки Фальки побачить. Тоді й справі буде кінець.

— І, може, тоді нас поженуть так, що ми з бажанням це неробство і паршивий цей хлів станемо згадувати. — Кипріан Фріпп Молодший окинув знудженим поглядом стіни корчми, де він знав уже кожен цвяшок і кожен патьок. — І оцю оковиту паскудну. І отих оно двох, що цибулею смердять, а як накачуєш їх, то лежать наче телята, у стелю дивляться і в зубах собі длубаються.

— Усе краще, ніж нудьга, — підвів риску Йуз Янновітц. — Вити хочеться! Зробімо ж, сука, хоча б щось! Будь-що! Село підпалимо чи що?

Рипнули двері. Звук був настільки незвичним, що всі четверо зірвалися з місця.

— Геть! — заричав Деде Варгас. — Виносься, діду! Жебрачина! Смердюче! Геть, надвір!

— Облиш, — махнув рукою знуджений Фріпп. — Бач, волинку тягне. То ж із старцівства, напевне старий солдат, що гранням і співом по корчмах заробляє. Надворі мжичка й холод. Нехай собі сидить…

— Аби від нас подалі. — Йуз Янновітц вказав дідові, де всістися. — Бо воші на нас налізуть. Я звідси бачу, як по ньому лазять. Подумати можна, що не воші то, а черепахи якісь.

— Дай йому, — владно кивнув Фріпп Молодший, — якоїсь страви, господарю! А нам оковитої!

Дід стягнув з голови велику хутряну шапку й достойно розточив навколо себе сморід.

— Хай вам дяки буде, милостиве панство, — промовив. — Ниньки ж вігілія Саовіну, свято. У свято нікого не годися гнати, абички на дошшику мокнув і мерз. У свято частувати годися…

— Правда, — луснув себе по лобі Ріспат Ля Пуен. — Тож нині канун Саовіну! Кінець жовтня!

— Ніч чарів. — Дід сьорбнув принесеної йому водянистої юшки. — Ніч духів і страхів!

— Ого! — сказав Йуз Янновітц. — Дідок, бачте, зара’ нас старцівськими своїми оповістками застрахає!

— А хай страхає, — позіхнув Деде Варгас. — Усе краще за нудьгу!

— Саовін, — повторив сонний Кипріан Фріпп Молодший. — Уже п’ять тижнів після Говорогу. І вже два тижні, як тута ми сидимо. Два биті тижні! Саовін, ха!

— Ніч дзвонів. — Дідуган облизав ложку, пальцем щось намацав на денці миски і з’їв те щось. — Ніч страхів і чарів!

— А чи я не казав? — вишкірив зуби Йуз Янновітц. — Буде старцівська погаданка!

Дід випростався, почухався і чхнув.

— Вігілія Саовіну, — почав натхненно, — то остання нічка перед настанням новини листопадової, є то в ельфів остання нічка старого року. Гди новий день настане, то вже в ельфів рік новий. Тоді в ельфів звичай є, аби у ніч Саовіну всі вогні у домі й хазяйстві єдиною смоляною скіпкою палити, а решту скіпки заховати добряче, аж до травня, і тою ж самою вогонь Беллетейну рознести: отоді, мовляв, буде везти та шшастити. Тако не єдні ельфи, наші також так деякі чинять. Аби від духів злих схоронитися…

— Духів! — пирхнув Йуз. — Ви тільки послухайте, що ото там той дурбецл гадає!

— То ніч Саовіну! — заявив дід урочистим голосом. — У ніч таку духи по землі ходють! Духи мертвих у вікна стукотять: пустіть нас, стогнуть, впустіть. Тоді тре’ їм меду дати й каші і все те оковитою покропити…

— Оковитою то я волію самому собі горло кропити, — зареготав Ріспат Ля Пуан. — А твої, старий, духи можуть мене ось куди поцілувати!

— Йой, милостивцю, не жартуйте з духів, бо вони почують, а мстиві вони — шшо страх! Нині вігілія Саовіну, ніч страхів і чарів! Прислухайтеся: чуєте, як навколо шурхотить шшось і стукає? То мертві приходять із засвітів, влізти у доми хочуть, аби при вогні погрітися і наїстися ситно. Там по оголених полях і лісах безлистих вітер гуляє та мороз, духи бідні мерзнуть, до домів тягнуться, де вогонь і тепло. Тоді тре’ не забути їм їдла виставити у мисці за поріг або на гумно десь, бо як змори тама нічогенько не знайдуть, опівночі самі до оселі увійдуть, аби там шшось пошукати…

— Цур їм та пек! — голосно прошепотіла одна зі служниць і відразу пискнула, бо Фріпп вщипнув її за задок.

— Непогана оповістка! — сказав. — Але до доброї довго їй ще! Налийте, господарю, старому кухоль гарячого пива, може, він і добру тоді розповість! Добру оповістку про духів, хлопці, по тому можна впізнати, що дівкам заслуханим тоді хоч вставляй — все ’дно не помітять!

Чоловіки зареготали, пролунав писк обох дівчат, у яких перевіряли ступінь заслуханості. Дід тягнув гаряче пиво, голосно сьорбаючи й відригаючи.

— От тільки ти тут не упийся і не засни! — грізно застеріг Деде Варгас. — Ми тебе задарма не поїмо! Байки кажи, співай, на волинці грай! Весело має бути!

Дід роззявив рота, у якому одинокий зуб білів, наче мильовий стовп посеред темного степу.

— Це ж, милостивці, Саовін! Яка тут музика, яке грання? Нема можності! Музика Саовіну — це той вітер за вікнами! То вовкулаки виють і вомпери, мамуни голосять і стогнуть, гулі зубиськами скреготять! Банші квилить і кричить, а хто крик її почує, тому неминуче скора смерть писана. Всілякий дух злий своє укриття покидає, відьми летять на останній їхній перед зимою збір! Саовін — то нічка страхів, дивовиж і оман! У ліс не ходити, бо боровий загризе! Через жальник не йти, бо умряк зацапає! Взагалі з хати краще носа не вистромляти, а для певності у поріг ніж новий залізний увіткнути, такий зло не насмілиться переступати. А бабам тре’ дітей сильно пильнувати, бо у ніч Саовіну дитинку русалка чи плачка може вкрасти, підкласти мерзотного одмінця. А яка баба вагітна, нехай же краще надвір не виходить, бо нічниця може плід у лоні зурочити! Замість дитинки зробиться тоді стрига із залізними зубами…

— Цур йому та пек!

— Із залізними зубами. Спершу матері цицьку обгризе. Потім обгризе руки. Лице обгризе… Ух, шось я теж зголоднів…

— На кістку тобі, на ній ще м’ясце є. Більше старим — то нездорово, ще подавитися можуть та подохнути, хе-хе! Та нехай, принеси вже йому ще пива, дівко. Ну, старий, розповідай нам про духів ще!

— Саовін, милостивці, є для духів остання нічка, аби посвоєволити собі. Пізніше вже морози сили в них відберуть, тож сходять вони до Безодні, під землю, звідки вже усю зиму й носа не вистромлять. Тому від Саовіну аж до лютого, до свята Імбелк, найкращий час на поїздки до місць проклятих, би скарби там шукати. Якщо у теплий, скажімо, час при кургані лічівському ритися, то як два і два — чотири, проснеться ліч, вискочить, розсерджений, і копача з’їсть. А від Саовіну до Імбелку рийся, скільки сил вистачить: ліч як старий ведмідь моцно спить.

— От видумав ти, старий гриб!

— Правду я речу, милостивцю. Так-так. Чародійська є нічка Саовіну, страшна, але й найліпша для ворожінь і віщування всілякого. У ніч таку кабалу варто ставити й по кістках ворожити, й по руці, й по когуту білому, й по цибулі, по сиру, по кролячим бебехам, по нетопиру згнилому…

— Тьфу!

— Ніч Саовіну, ніч страхів і привидів… Краще по халупах сидіти. Усією родиною… Біля вогню…

— Усією родиною, — повторив Кипріан Фріпп, раптом вишкіривши хижо зуби до камрадів. — Усією родиною, січете? Враз із тією, що вже тиждень від нас хитро по очеретах якихсь ховається!

— Ковальська дочка! — миттю здогадався Йуз Янновітц. — Золотоволоса красунечка! А голова у тебе на плечах, Фріппе. Нині ми її можемо у хаті застати! Що, хлопці? Наскочимо на ковальську хатинку?

— Уууух, та хоча б і зараз. — Деде Вергас потягнувся міцно. — У мене перед очима, скажу вам, та ковальська дочка, як через село йде, а цицички підплигують, а задок крутиться… Треба було її тоді ще брати, не чекаючи, але Декр Сіліфант, дурнуватий служака… Ну, але нині Сіліфанта немає тут, а ковальська дочка у хаті! Чекає!

— Ми вже солтиса того села чеканом прикінчили, — скривився Ріспат. — Розрубали хама, що на його підтримку встав. Тре’ нам більше трупів? Коваль і син його хлопи як дуби. Страхом їх не візьмеш. Тре’ їх буде…

— Скалічити, — спокійно закінчив Фріпп. — Тільки трохи скалічити, нічого більшого. Тож допивайте пиво, готуйтеся, і гайда до села. Влаштуємо собі Саовін! Надягнемо кожухи міхом назовні, ричати будемо і галасувати, хами подумають, що то дияволи чи ж лічі!

— Ковальську дочку сюди візьмемо, на постій, чи позабавимося по-нашому, по-ґеммерійськи, у рідних на очах?

— Одне іншого не виключає. — Фріпп Молодший визирнув у ніч крізь міхур на вікнах. — Але ж і хурделиця здійнялася, суча її мати! Аж тополі клоняться!

— О-хо-хо! — сказав з-над кухля дід. — То не вітер, милосердники, не хурделиця то! То чаклунки женуть на метлах, а дехто — і у ступах чи ступках, сліди за собою мітлами замітають. Не взнати, коли така людині у лісі дорогу перетне і ззаду зайде, не взнати, коли нападе! А зуби вона — отакенні має!

— Дітей би тобі, діду, чаклунками страхати!

— Не накличте їх, пане, у лиху годинку. Бо ще я вам скажу, що найгрізніші відьми — то відьомського стану графині і княжни, о-хо-хо, ті не на мітлах, не на рогачах зі ступами їздять, ні! Ті на чорних котах чвалують!

— Хе-хе-хе!

— То правда! Бо ж на вігілію Саовіну, у ту одну-однісіньку нічку в році, перекидаються коти відьом на чорну як смола кобилу. І біда тому, хто ноччу, як траур чорною стук копит почує й узрить відьму на вороній кобилі. Хто відьму таку перестріне, смерті вже не віджене. Відьма ним закрутить, наче вихор листям, у засвіти понесе!

— Як повернемося — закінчиш! Та добрячу оповістку придумай, діду прохальний, а ще волинку приготуй! Як повернемося, гулянка тут буде! Стануть тут танцювати та панну ковальську доньку обіймати… Що там, Ріспате?

Ріспат Ля Пуан, який вийшов був на ганок, аби полегшити сечовий міхур, повернувся бігцем, а обличчя мав біле, наче сніг. Різко зажестикулював, вказуючи на двері. Не зумів ані слова видавити. І не було потреби. З подвір’я долинуло кінське іржання.

— Ворона кобила, — сказав Фріпп із обличчям, мало не приклеєним до міхура на вікні. — Та сама ворона кобила. То вона.

— Чаклунка?

— Фалька, дурню.

— То її дух! — Ріспат голосно втягував повітря. — Привид! Вона не могла вижити! Померла й привидом повертається! У ніч Саовіну…

— Прийде ніччю, як траур чорною, — забурмотів дід, притискаючи порожній кухоль до черева. — А хто зустрінеться з нею, смерті не позбудеться…

— Зброю, зброю в руки, — гарячково сказав Фріпп. — Швиденько! До дверей з двох боків! Не розумієте? Пощастило нам! Фалька про нас не знає, сюди заїхала, щоби відігрітися, мороз і голод вигнали її з криївки! Просто у наші руки! Пугач і Ріенс золотом нас обсиплють! Зброю в руки…

Рипнули двері.

Дід згорбився над столом, примружився. Погано бачив. Очі мав старі, зіпсовані глаукомою і хронічним кон’юнктивітом. До того ж у корчмі було темнувато і димно. Тож дід ледве бачив худорляву постать, яка вступила у кімнату із сіней, одягнена в кубрак з ондатрових шкурок, у каптурі та шалі, що закривали обличчя. Зате слух дід мав добрий. Чув тихий крик однієї із прислужниць, стукотіння сабо іншої, тихе прокляття корчмаря. Чув скреготіння мечів у піхвах. І тихий, ядучий голос Кипріана Фріппа:

— Упіймали ми тебе, Фалько! Не сподівалася нас тут побачити, га?

— Сподівалася! — почув дід. І затрясся від звуку того голосу.

Побачив рух худої постаті. І почув зітхання переляку. Здушений крик якоїсь із дівок. Не міг бачити, що названа Фалькою дівчина знімає каптур і шаль. Не міг бачити мерзотно знівеченого обличчя. Й очей, помальованих навколо сажею, змішаною зі смальцем так, аби виглядали, як очі демона.

— І я не Фалька, — сказала дівчина.

Дід знову побачив її швидкий, розмазаний рух, як щось пломенисто засяяло у світлі каганців.

— Я Цірі з Каер Морену. Я відьмачка. І я прийшла сюди, аби вбивати.

Дід, який у житті своєму бачив не одну корчемну бійку, мав відпрацьований спосіб уникнути проблем: пірнув під стіл, зіщулився і міцно вчепився у ніжки столу. З тієї позиції щось побачити, зрозуміло, вже не міг. Та й не хотів. Судомно тримався за стіл, а стіл уже їздив по кімнаті разом із іншими меблями, серед стукоту, хряскання і тріску, гепанням важко озутих ніг, проклять, криків, стогону і брязкоту сталі.

Служниця жахливо, без перерви, верещала.

На стіл хтось упав, пересуваючи меблі разом із вчепленим у той дідом, звалився поряд на підлогу. Дід закричав, відчуваючи, як на нього бризкає гаряча кров. Деде Варгас, той, який відразу хотів його виставити — дід упізнав його по латунних ґудзиках на кубраці, — жахливо скрипів, бився, плескав кров’ю, молотив навколо себе руками. Один з безладних ударів попав дідові просто в око. Дід перестав бачити хоча б щось. Крик служниці захлинувся, стих, дівка ковтнула повітря і заверещала знову, підвищуючи тональність.

Хтось із гуркотом ринув на підлогу, знову по свіжовимитій соснині дошок бризнула кров. Дід не дізнався, що тим, хто оце зараз помирав, був Ріспат Ля Пуен, тятий Цірі у шию. Не бачив, як Цірі крутнула оберт перед носом Фріппа і Янновітца, як наче тінь, наче сірий дим, пройшла крізь їхні блоки. Янновітц вивернувся за нею, швидким, м’яким, котячим рухом. Був умілим рубакою. Впевнено ставлячи стопу, ударив довгою, витягнутою примою, цілячись в обличчя дівчини, просто в її паскудний шрам. Мусив попасти.

Не попав.

Закритися не зумів. Вона тяла його у випаді, зблизька, обіруч, через груди й живіт. І відразу відскочила, закрутилася, тікаючи від удару Фріппа, хльоснула зігнутого Янновітца у шию. Янновітц сунувся лобом у стіл. Фріпп перескочив через стіл і труп, ударив розмашисто. Цірі парирувала навскіс, крутнулася у напівпіруеті й коротко рубанула його у бік над стегном. Фріпп заточився, впав на стіл, намагаючись віднайти рівновагу, рефлекторно виставив перед собою руку. Коли сперся нею об стіл, Цірі швидким рухом її відрубала.

Фріпп підняв куксу, з якої бризкала кров, зосереджено глянув на неї, потім — на долоню, що лежала на столі. І раптом упав — різко, з розмаху всівся задом на підлогу, наче послизнувся на милі. Сидячи закричав, а потім почав вити: диким, високим, протяглим вовчим виттям.

Скорчений під столом, залитий кров’ю дід чув, як якусь хвилину тривав той жахливий дует — монотонний вереск дівки й спазматичне виття Фріппа.

Дівка замовкла першою, закінчивши вереск нелюдським, здавленим скреготом. Фріпп просто стих.

— Мамо… — сказав раптом, цілком виразно і притомно. — Мамусю… Як воно так… Як воно… Що зі мною… сталося? Що зі мною… є?

— Ти помираєш, — сказала знівечена дівчина.

У діда рештки волосся стали дибки на голові. Аби стримати стукіт зубів, затиснув їх на рукаві сірячини.

Кипріан Фріпп Молодший видушив із себе звук, наче він щось із трудом ковтав. Більше звуків уже не видавав. Жодних.

Було цілковито тихо.

— Що ж ти наробила… — застогнав у тиші корчмар. — Що ж ти наробила, дівчино…

— Я відьмачка. Вбиваю потвор.

— Повісять нас… Село й корчму спалять!

— Я вбиваю потвор, — повторила вона, але у голосі її раптом з’явилося начебто якесь здивування. Начебто вагання. Невпевненість.

Корчмар застогнав, заголосив. І захлипав.

Дід поволі виліз з-під столу, відсуваючись від трупа Деде Варгаса, від його огидно розрубаного обличчя.

— На чорній кобилі їздиш… — пробурмотів. — Ніччю чорною, як траур… Сліди за собою замітаєш…

Дівчина розвернулася, глянула на нього. Обличчя вона вже встигла прикрити шаллю, з-над шалі дивилися обрамлені чорними кругами очі примари.

— Хто з тобою зустрінеться, — пробелькотів дід, — той вже смерть не віджене… Бо ти сама є смертю.

Дівчина дивилася на нього. Довго. І досить байдуже.

— Ти правий, — сказала нарешті.

Десь на болотах, далеко, але значно ближче, ніж попередньо, вдруге пролунало жахливе виття банші.

Висогота лежав на підлозі, на яку осунувся, коли вставав з ліжка. Із ляком зрозумів, що не може встати. Серце його стукотіло, підходило до горла, давилося.

Він уже знав, чию смерть провіщує нічний крик ельфійського привида. Життя було чудове, подумав. Незважаючи ні на що.

— Боги… — прошепотів. — Я у вас не вірю… Але якщо ви все ж існуєте…

Потворний біль раптом вибухнув у нього в грудях. Десь на болотах, далеко, але значно ближче, ніж попередньо, банші заскавчала несамовито втретє.

— Якщо існуєте, опікуйтеся відьмачкою в дорозі!