Відьмак. Вежа Ластівки

Розділ 9

— Пливуть! Пливуть!

Йеннефер обома руками притримала волосся, яке рвав мокрий вітер, стала поблизу балюстради сходів, усуваючись зі шляху жінок, які бігли до набережної. Прибій, що його гнав західний вітер, із лоскотом бився об берег, з розпадин між скелями раз за разом вистрелювали білі пінні буруни.

— Пливуть! Пливуть!

З верхніх терас цитаделі Каер Трольде, головної фортеці Ард Скелліг, було видно мало не весь архіпелаг. Прямо, за тісниною, лежав Ан Скелліг, від полудня низький і плаский, від невидимої півночі — урвистий і потятий фіордами.

Зліва, далеко, розбивав гострими іклами хвилі високий і зелений Шпікерог, із горами, чиї верхівки тонули у хмарах. Справа видно було гострі кліфи острова Ундвік, пістряві від чайок, фульмарів, бакланів та олуш. З-за Ундвіку визирав лісистий горбик Гіндарсфьяля, найменшого острова архіпелагу. Якби зійти на саму верхівку якоїсь із веж Каер Трольде й глянути у південному напрямку, то можна побачити самотній, віддалений від інших острів Фаре, що стирчав із води, наче хребет гігантської риби, для якої океан замілкий.

Йеннефер зійшла на терасу нижче, затримавшись біля групки жінок, яким гордість і суспільна позиція не дозволяли стрімголов бігти на берег і змішуватися зі збудженим мотлохом. Унизу, під ними, лежало портове місто, чорне й безформне, наче великий морський молюск, викинутий хвилями.

У пролив між Ан Скеллігом і Шпікерогом один за одним запливали драккари. Запалали на сонці білим та червоним вітрила, засяяли мідні умбони на повішених над бортами щитами.

— «Рінгхорн» першим іде, — заявила котрась із жінок. — За ним «Фенріс»…

— «Трігла» — піднесеним голосом упізнала інша. — За нею «Драк»… А позаду за ними «Хавфруе»…

— «Ангіра»… «Тамара»… «Дарія»… Ні, то «Скорпена»… Немає «Дарії». Немає «Дарії»…

Молода жінка з товстою світлою косою, яка обома руками притримувала чималий вагітний живіт, застогнала глухо, поблідла й зомліла, осунувшись на плити тераси, наче зірвана з кілків завіса. Йеннефер миттю підскочила до неї, впала на коліна, сперла пальці у живіт жінки і викричала закляття, тлумлячи спазми й корчі, міцно й упевнено спаюючи канал між маткою та плацентою, що от-от погрожував урватися. Для певності вона наклала ще й заспокійливі й охоронні чари на дитину, чиї копання відчувала під долонею.

Жінку, аби не марнувати магічну енергію, Йеннефер привела до тями ударом в обличчя.

— Заберіть її. Обережно.

— Немудро було… — промовила одна зі старших жінок. — Ледь-ледь бракувало…

— Панікерка… Нільс її, може, живий-здоровий, може, на іншому драккарі…

— Дякуємо вам за допомогу, пані магічко.

— Заберіть її, — повторила Йеннефер, устаючи. Проковтнула лайку, побачивши, що сукня, коли вона стояла на колінах, пішла по шву.

Зійшла на ще нижчу терасу. Драккари по черзі діставалися до побережжя, воїни сходили на берег. Бородаті, обвішані зброєю берсерки зі Скелліге. Багато хто вирізнявся білими пов’язками, багато хто, аби йти, мусив користатися допомогою товаришів. Декого треба було нести.

Жінки зі Скелліге, збиті на березі, впізнавали, кричали й плакали зі щастя, якщо щастя те мали. Якщо не мали, то зомлівали. Чи відходили геть, повільно, тихо, без слова скарги. Інколи озиралися, у надії, що на горизонті блисне білим і червоним вітрило «Дарії».

Не було «Дарії».

Йеннефер помітила руду чуприну Краха ан Крайта, ярла Скелліге, що стирчала над іншими головами, — той останнім сходив із палуби «Рінгхорна». Ярл викрикував накази, віддавав доручення, перевіряв, переймався. Дві жінки, які у нього вдивлялися, одна світловолоса, друга темна, плакали. Від щастя. Ярл, упевнившись урешті, що він про все подбав і все проконтролював, підійшов до жінок, згорнув обох ведмежим утиском, обох розцілував. А потім підвів голову й побачив Йеннефер. Очі його запалали, загоріле обличчя затверділо, наче скелясті береги, наче мідний умбон щита.

Він знає, подумала чародійка. Вісті швидко розходяться. Ярл як плив, то вже знав про позавчорашнє виловлення мене сіткою в морі за Шпікерогом. Знав, що застане мене у Каер Трольді.

Магія чи голубина пошта?

Він, не поспішаючи, підійшов до неї. Пах морем, сіллю, смолою, втомою. Вона глянула в його світлі очі, й у вухах її відразу пролунав бойовий крик берсерків, стукіт щитів, брязкіт мечів і сокир. Крики тих, хто гинув. Крики людей, що стрибали у море з палаючої «Дарії».

— Йеннефер з Венґерберга.

— Крах ан Крайт, ярл Скелліге, — вклонилася вона йому злегка.

Він не вклонився навзаєм. Погано, подумала вона.

Відразу побачив синець, пам’ятку від удару веслом, обличчя його знову напружилося, губи затремтіли, відкривши на мить зуби.

— Той, хто тебе бив, відповість за те.

— Ніхто мене не бив. Я на сходах спіткнулася.

Він уважно глянув на неї, стенув плечима.

— Як не хочеш скаржитися, то твоя воля. Я не маю часу вести слідство. А тепер послухай, що я маю тобі сказати. Уважно, бо то будуть єдині слова, які я до тебе скажу.

— Слухаю.

— Завтра тебе посадять на драккар і відвезуть до Новіграда. Там тебе передадуть владі міста, а пізніше — владі темерійській або реданській, хто перший зголоситься. А я знаю, що й перші, й другі однаково сильно тебе хочуть.

— То все?

— Майже. Тільки поясню тобі, що треба. Дуже часто бувало, що Скелліге надавали притулок тим, кого переслідував закон. На Островах не бракує ні можливості, ні оказії, аби спокутувати провину важкою працею, мужністю, жертовністю, кров’ю. Але не у твоєму випадку, Йеннефер. Тобі притулку я не надам, якщо ти на те розраховувала — прорахувалася. Я таких, як ти, ненавиджу. Ненавиджу людей, які для здобуття влади своєволять, які настільки високо ставлять свої інтереси, які змовляються з ворогом і зраджують тих, кому вони винні не тільки послугами, а й вдячністю. Я ненавиджу тебе, Йеннефер, бо коли ти зі своїми братчиками-бунтівниками підіймала, нацькована Нільфгардом, бунт на Танедді, мої драккари були під Атре, мої хлопці несли допомогу тамтешнім повстанцям. Триста моїх хлопців стало проти двох тисяч Чорних! Мусить бути нагорода за мужність і вірність, мусить бути кара за підлість і зраду! Як я маю нагородити тих, хто загинув? Кенотафами? Написами, різаними на обелісках? Ні! Я нагороджу й віддам почесті полеглим інакше. За кров їхню, яка витекла у дюни Аттре, твоя кров, Йеннефер, потече по ешафоту!

— Я невинна. Я не брала участі у змові Вільгефорца.

— Докази того ти надаси суддям. Я тебе судити не стану.

— Ти мене вже не тільки засудив. Ти мені вже видав вирок.

— Досить балаканини! Я сказав, завтра на світанку попливеш у кайданах до Новіграда, під королівський суд. За справедливою карою. А зараз дай мені слово, що не намагатимешся використовувати магію.

— А якщо не дам?

— Марквард, наш чародій, загинув на Танедді, тепер ми не маємо магіка, який міг би взяти тебе під контроль. Але знай, що ти будеш під безустанним наглядом лучників Скелліге. Якщо ти хоча б рукою підозріло махнеш, то будеш застрілена.

— Ясно, — кивнула вона. — Тож даю слово.

— Чудово. Дякую. Прощавай, Йеннефер. Завтра не стану тебе проводжати.

— Краху.

Він розвернувся на п’ятці.

— Слухаю.

— Я не маю ані найменшого наміру сідати на корабель, який попливе до Новіграда. Не маю часу доводити Дійкстрі, що я невинна. Не можу навіть ризикувати, що там хоча б забажають розглянути докази моєї вини. Не можу ризикувати, що після арешту помру від раптового крововиливу в мозок чи що якимось навмисним способом скою в камері самогубство. Не можу втрачати час і так ризикувати. Не можу також пояснювати тобі, чому то для мене настільки ризиковано. Я не попливу до Новіграда.

Він довго дивився на неї.

— Не попливеш, — повторив. — І що саме дозволяє тобі так думати? Вважаю, не те, що колись поєднували нас романтичні почуття? Не розраховуй на те, Йеннефер. Що було — те загуло.

— Знаю і не розраховую. Я не попливу до Новіграда, ярле, тому що мені необхідно вирушити на допомогу особі, якій я заприсяглася, що ніколи не залишу її саму і без допомоги. А ти, Краху ан Крайте, ярле Скелліге, допоможеш мені у тій справі. Бо й ти склав подібну присягу. Десять років тому. Саме тут, де ми стоїмо, на цьому узбережжі. Тій самій особі. Цірі, онучці Каланте. Левеняті із Цінтри. Я, Йеннефер з Венґерберга, вважаю Цірі за доньку. Тому від її імені жадаю, аби ти здійснив свою присягу. Дотримайся її, Краху ан Крайте, ярле Скелліге.

— Справді? — ще раз упевнився Крах ан Крайт. — Навіть не скуштуєш? Жодних із цих смаколиків?

— Справді.

Ярл не наполягав. Сам витягнув із тарілки омара, поклав його на дошку й розлупав уздовж потужним, але навдивовижку точним ударом тесака. Добряче покропивши лимоном і часниковим соусом, почав виїдати м’ясо зі шкаралупи. Пальцями.

Йеннефер елегантно їла срібними ножем і виделкою — а їла баранячу котлету зі шпинатом, спеціально для неї приготовлену здивованим і хіба що трохи ображеним поваром. Бо чародійка не хотіла ані устриць, ані молюсків, ані маринованого у власному соку лосося, ані юшки з раковин-серцовок, ані тушкованого хвоста морської жаби, ані печеної меч-риби, ані смаженої мурени, ані восьминогів, ані крабів, ані омарів, ані морських їжаків. Ані — особливо — свіжих водоростей.

Усе, що хоча б трохи пахло морем, асоціювалося у неї із Фрінгіллою Віго й Філіппою Ейльгарт, із безумно складною телепортацією, падінням у хвилі, ковтанням морської води, сіткою, яку на неї накинули, — й до якої, до речі, причеплені були водорості, такі само як на полумиску. Водорості, що кашею розповзалися на її голові й на спині під паралізуючо-болісним ударом соснового весла.

— Тож, — поновив розмову Крах, висмоктуючи м’ясо з переламаних між пальцями ніжок омара, — я вирішив тобі повірити, Йеннефер. Але я не роблю це для тебе, знай це. Bloedgeas, клятва крові, яку я приніс Каланте, і справді в’яже мені руки. Тож якщо твій намір допомоги Цірі щирий і правдивий, а я закладаюся, що так і є, я не маю виходу: мушу тобі у тому намірі допомогти…

— Дякую. Але, прошу, позбудься цього пафосного тону. Повторюю: я не брала участі у заколоті на Танедді. Повір мені.

— Чи аж настільки важливо, — скинувся він, — у що я вірю? Треба було б розпочати з королів, з Дійкстри, чиї агенти висліджують тебе по всіх закамарках світу. З Філіппи Ейльгарт і чародіїв, вірних королям. Від яких ти, як визнала сама, втекла сюди, на Скелліге. Докази треба було б надавати їм.

— Доказів у мене немає, — перебила вона, зі злістю длубаючи виделкою капусту, яку повар з переляку причепив до котлети. — А навіть якби й мала, не могла б їх надати. Не можу тобі того пояснити, поклялася я мовчати. Але повір мені на слово, Краху, прошу.

— Я вже сказав…

— Сказав, — перервала вона. — Запропонував допомогу. Дякую. Але ти все ще не віриш у мою невинність. Повір.

Крах відкинув висмоктані шкаралупки омара, підсунув до себе миску молюсків. Грібся там, стукочучи й вибираючи кращі.

— Згода, — сказав нарешті, витираючи руки об скатертину. — Вірю. Бо вірити хочу. Але притулку й схову не надам. Не можу. Втім, ти в праві покинути Скелліге, коли забажаєш. І я би радив поспішити. Прибула ти, скажімо так, на крилах магії. Інші можуть прибути слідом. Вони також знають закляття.

— Я не шукаю притулку чи безпечної криївки. Я мушу йти на порятунок Цірі.

— Цірі, — повторив він замислено. — Левеня… Дивне було дитя.

— Було?

— Ох, — знітився він знову. — Погано я висловився. Було, бо вона вже не дитя. Це я мав на думці. Тільки це. Цірілла. Левеня із Цінтри… Проводила вона на Скелліге літа та зими. Не раз таку шкоду робила, що аж йой! Дияволеня воно було, а не Левеня… Зараза, вже вдруге я сказав «було»… Йеннефер, із материка різні плітки долітають… Одні кажуть, що Цірі у Нільфгарді…

— Немає її у Нільфгарді.

— Інші говорять, що дівчина мертва.

Йеннефер мовчала, кусаючи губи.

— Але тій другій плітці, — твердо сказав ярл, — заперечу вже я. Цірі жива. Я у тому впевнений. Не було жодних знаків… Вона живе!

Йеннефер здійняла брови. Але запитання не ставила. Мовчали вони довго, вслухаючись у ричання хвиль, що гримотіли об скелі Ард Скелліге.

— Йеннефер, — сказав за мить мовчання Крах. — З материка дійшли й інші новини. Мені відомо, що твій відьмак, який після бою на Танедді крився у Брокілоні, вирушив звідти з наміром дістатися до Нільфгарду й визволити Цірі.

— Повторюю, Цірі у Нільфгарді немає. Що там має намір робити мій, як ти окреслив, відьмак, я знати не знаю. Але він… Краху, аж ніяк не таємниця, що я його… одарюю симпатією. Але знаю, що Цірі він не врятує, нічого не зуміє. Я його знаю. Він розтане, розгубиться, почне філософствувати й бідкатися над собою. Потім виплесне гнів, рубаючи мечем тих, хто під руку трапиться. Потім, у межах спокути, вчинить щось шляхетне, але зовсім безглузде. А в кінці, напевне, буде вбитий: глупо, без сенсу, скоріше за все, ударом у спину…

— Кажуть, — швидко втрутився Крах, наляканий зловороже зміненим, аж дивно тремтливим голосом чародійки. — Говорять, що Цірі йому призначена. Я сам бачив тоді, у Цінтрі, під час заручин Паветти…

— Призначення, — різко перервала Йеннефер, — може бути інтерпретоване по-різному. Дуже по-різному. Зрештою, шкода часу на ті розмови. Повторюю, я не знаю, що має намір робити Ґеральт і чи має намір робити хоча б щось. Я маю намір узятися до справи сама. Своїми методами. Й активно, Краху, активно. Я не звикла сидіти й плакати, обхопивши голову руками. Я дію!

Ярл задер брови, але не сказав нічого.

— Я буду діяти, — повторила чародійка. — Я вже продумала план. А ти, Краху, мені у тому допоможеш, згідно із клятвою, яку ти дав.

— Я готовий, — відповів він твердо. — На все. Драккари стоять у порту. Розповідай, Йеннефер.

Вона не витримала и пирхнула сміхом.

— Ти завжди однаковий. Ні, Краху. Жодних доказів мужності й чоловічності. Не треба буде плисти до Нільфгарду й валити сокирою у ворота Міста Золотих Шпилів. Потрібна мені допомога менш яскрава. Але максимально конкретна… Як у тебе зі скарбницею?

— Пробач?

— Ярле Краху ан Крайте. Допомога, якої я потребую, чітко перераховується на валюту.

Почалося назавтра, на світанку. У відданих у розпорядження Йеннефер кімнатах тривав шалений розгардіяш, над яким із найвищим трудом панував виділений чародійці сенешаль Гутлаф.

Йеннефер сиділа за столом, майже не підводячи голову від паперів. Рахувала, підсумовувала колонки, співставляла рахунки, із якими відразу гнали до скарбниці й острівної філії банку Чіанфанеллі. Вона малювала й креслила, а малюнки й креслення відразу потрапляли у руки ремісників — алхіміків, золотників, гутників, ювелірів.

Якийсь час усе йшло вправно, потім почалися проблеми.

— Прикро мені, пані чародійко, — процідив сенешаль Гутлаф. — Але якщо немає, то немає. Дали ми вам усе, що мали. Див і чарів ми робити не вміємо! А дозволю собі зауважити, що те, що лежить перед вами, — то діаманти сукупної вартості…

— Що мені до їх сукупної вартості? — пирхнула вона. — Я потребую одного, але відповідно великого. Наскільки великого, майстре?

Шліфувальник каміння ще раз глянув на малюнок.

— Щоб виконати такий шліф і такі фаски? Мінімум тридцять каратів.

— Такого каменя, — категорично ствердив Гутлаф, — немає на всьому Скелліге.

— Неправда, — заперечив ювелір. — Є.

— Як ти це собі уявляєш, Йеннефер? — насупився Крах ан Крайт. — Я маю вислати збройних, аби взяли штурмом і пограбували той храм? Я маю погрожувати жрицям моїм гнівом, якщо ті не видадуть діамант? Це у гру не входить. Я не надто релігійний, але храм — то храм, а жриці — то жриці. Я можу тільки ґречно попросити. Дати зрозуміти, яка велика в мене потреба й наскільки необмеженою буде моя вдячність. Але це завжди буде тільки прохання. Принижена мольба.

— Яку можна й не задовольняти?

— Вірно. Але спробувати не завадить. Чим ми ризикуємо? Попливемо вдвох на Гіндарсфьяль, передамо те прохання і дамо жрицям зрозуміти, що нам треба. А тоді вже все у твоїх руках. Домовляйся. Надай аргументи. Спробуй підкуп. Дражни їхні амбіції. Звертайся до вищих рацій. Плач, кричи, верещи, дави на милосердя… На всіх морських дияволів, я що, Йеннефер, учити тебе повинен?

— Те все ні до чого, Краху. Чародійки зі жрицями не домовляться ніколи. Занадто різкими є певні відмінності… світоглядні. А у питанні, аби дозволити чародійці використати «святий» артефакт чи реліквію… Ні, про те можна забути. Й шансу немає…

— Навіщо, власне, тобі саме той діамант?

— Щоб побудувати «вікно». Чи то телекомунікаційний мегаскоп. Я мушу порозумітися з кількома особами.

— Магічно? На відстані?

— Якби вистачило зійти на верхівку Каер Трольде й голосно волати, я б не морочила тобі голови.

Дерлися чайки й фульмари, що кружляли над водою. Жахливо пищали червонодзьобі кулики-сороки, що гніздилися на крутих скелях та стінах Гіндарсфьяля, хрипко скреготіли й гелготіли жовтоголові олуші. Чорні чубаті морські баклани слідкували за баркасом, як той пропливав мимо, уважними поглядами своїх зелених, лискучих очей.

— Ота велика скеля, що звішується над водою, — вказав Крах ан Крайт, спершись на релінг, — то Каер Гемдалль, Сторожа Гемдалля. Гемдалль — то наш міфічний герой. Легенда говорить, що, як настане Тедд Дейред, Час Кінця, Час Білого Морозу й Вовчої Завірюхи, Гемдалль стоятиме проти злих сил із країни Морхьогг, примар, демонів і привидів Хаосу. Встане на Мосту-з-Веселки й подує у ріг на знак того, що час братися за зброю і підійматися проти ворога. На Раг-нар-Рог, Останню Битву, яка вирішить, чи западе ніч, чи почнеться світанок.

Баркас спритно перескочив хвилю, випливаючи на спокійніші води затоки, поміж Сторожею Гемдалля й іншою скелею, не менш примхливих форм.

— Ота скеля, що менша, — то Камбі, — пояснив ярл. — У наших міфах ім’я Камбі носить чародійський золотий когут, який співом своїм попередить Гемдалля, що наближається Нагльфар, чарівний драккар, який везе армію темряви: демонів і упирів із Морхьоґґу. Нагльфар збудували з нігтів мерців. Ти не повіриш, Йеннефер, але на Скелліге все ще є люди, які перед похованням зрізають мерцям нігті, аби не надавати примарам Морхьоґґу будівельного матеріалу.

— Повірю. Я знаю силу легенд.

Фіорд трохи прикрив їх від вітру, залопотіло вітрило.

— Дуйте у ріг, — наказав екіпажу Крах. — Ми причалюємо до берега, треба дати знати набожним пані, що прибуваємо у гості.

Будівля, що стояла на верху високих кам’яних сходів, виглядала наче гігантський їжак — настільки обросла вона мохом, плющем та кущами. На даху її, як зауважила Йеннефер, росли не тільки кущі, а й маленькі деревця.

— Ото і є храм, — підтвердив Крах. — Гай, що його оточує, зветься Гіндар, і він також є місцем культу. То звідси береться свята омела, а на Скелліге, як ти знаєш, в омелу убирають усе — й усе декорують, — від колиски новонародженого до могили… будь обережною, східці тут слизькі… Релігія, хе-хе, що сильно поросла мохом… Дозволь, візьму тебе під руку… все ще ті самі парфуми… Йенно…

— Краху. Прошу тебе. Що було — те загуло.

— Вибач. Ходімо.

Перед храмом чекало кілька молодих мовчазних жриць. Ярл приязно привітався з ними, висловив бажання говорити з їхньою головною, яку він називав Модроною Сіґрдріфою. Увійшли усередину, де стовпи світла, що били з високих вітражів, освітлювали все навкруги. Один із таких стовпів освітлював олтар.

— На сто морських дияволів, — буркнув Крах ан Крайт. — Я й забув, який він великий, той Брісінґамен. З дитинства тут не був… За те, хіба, можна було б купити чи не всі верфі у Цідарісі. Разом із працівниками й річною продукцією.

Ярл перебільшував. Але не занадто сильно.

Над скромним мармуровим олтарем, над фігурами котів і соколів, над кам’яною мискою вотивних дарів висилася статуя Модрони Фрейї, Великої Матері, у її типовому аспекті материнства — жінки у вільних шатах, що видавали занадто підкреслену скульптором вагітність. Із похиленою головою і закритим хустиною обличчям. Над складеними на грудях долонями богині був видний діамант, елемент золотого намиста. Діамант був трохи блакитним за забарвленням. Найчистішої води. Великий.

На око якихось сто п’ятдесят карат.

— Його навіть не було б потреби гранити, — прошепотіла Йеннефер. — Він має розеткову огранку, точнісінько таку, якої я потребую. Акуратні фасетки для дефракції світла…

— Чи то — нам пощастило.

— Сумніваюся. За мить з’являться жриці, і я, як безбожниця, буду вилаяна й викинута звідси підсрачниками.

— Ти не перебільшуєш?

— Анітрохи.

— Вітаю, ярле, у храмі Матері. Вітаю і тебе, шановна Йеннефер з Венґерберга.

Крах ан Крайт уклонився.

— Слався, святоблива мати Сіґрдріфо.

Жриця була високою, майже такою, як Крах, — а те значило, що за Йеннефер вона вища на голову. Мала світле волосся й очі, видовжене, не дуже гарне й не дуже жіноче обличчя.

Десь я вже її бачила, подумалося Йеннефер. Зовсім недавно. Де?

— На сходах Каер Трольде, що вели до порту, — із посмішкою нагадала жриця. — Коли драккари пливли з дрейфу. Я стояла над тобою, коли ти надавала допомогу вагітній жінці, яка вже почала народжувати. На колінах, не зважаючи на сукню у бруді — сукню із дуже коштовного камлоту. Я те бачила. Й ніколи вже не повірю розповідям про черствих і розважливих чародійок.

Йеннефер кашлянула, схилила голову у поклоні.

— Ти стоїш перед олтарем Матері, Йеннефер. Тож нехай зійде на тебе її ласка.

— Святолюбива, я… Я хотіла принижено просити тебе…

— Нічого не кажи. Ярле, ти, напевне, маєш чимало занять. Залиш нас сам на сам, тут, на Гіндарсфьялі. Ми зуміємо порозумітися. Ми ж жінки. Не важливо, чим ми займаємося, хто ми такі: ми завжди служимо тій, хто є Дівицею, Матір’ю і Старою. Стань біля мене на коліна, Йеннефер. Схили голову перед Матір’ю.

— Зняти із шиї богині Брісінґамен? — повторила Сіґрдріфа, а у голосі її було більше недовіри, ніж святого обурення. — Ні, Йеннефер. То просто неможливо. Справа навіть не у тому, що я не насмілилась би… Навіть якби я відважилася б, Брісінґамен зняти неможливо. У намиста немає застібки. Він начисто спаяний зі статуєю.

Йеннефер довго мовчала, міряючи жрицю спокійним поглядом.

— Якби я знала, — сказала вона прохолодно, — то відразу б відпливла разом із ярлом на Ард Скелліг. Ні-ні, принаймні я не вважаю втраченим час, який я провела у розмові з тобою. Але його в мене надто мало. Справді надто мало. Признаюся, мене дещо збили твої доброзичливість і сердечність…

— Я і є до тебе доброзичливою, — без емоцій перебила Сіґрдріфа. — Твоїм планам я також сприяю, від усього серця. Я знала Цірі, любила ту дитину, мені не байдужа її доля. Я дивуюся рішучості, із якою ти хочеш іти на порятунок дівчині. Я виконаю будь-яке твоє бажання. Але не Брісінґамен, Йеннефер. Не Брісінґамен. Про те не проси.

— Сіґрдріфо, аби вирушити Цірі на допомогу, я через необхідність мушу отримати трохи знання. Трохи інформації. Без них я залишуся безсилою. Знання те й інформацію я можу отримати виключно шляхом телекомунікації. Щоб змогти комунікувати на відстані, я мушу сконструювати за допомогою магії магічний артефакт — мегаскоп.

— Спорядження, як та ваша славетна скляна куля?

— Куди більш складне. Куля уможливлює телекомунікацію виключно з іншою зкорельованою кулею. Кулю має навіть тутешній ґномський банк, для зв’язку з кулею в банку центральному. Мегаскоп має трохи більші можливості… Але навіщо теоретизувати? Без діаманту все одно нічого не вийде. Що ж, буду прощатися…

— Не поспішай так.

Сіґрдріфа встала, пройшла неф, затримавшись перед олтарем і статуєю Модрони Фрейї.

— Богиня, — сказала, — крім іншого ще й наставниця віщунок. Ясновидиць. Телепаток. То символізують і святі створіння: кіт, який бачить і відчуває приховане, й сокіл, який все зрить звисока. Те символізує коштовність богині — Брісінґамен, намисто ясновидіння. Навіщо будувати якесь спорядження, щоб бачити й чути, Йеннефер? Чи не простіше звернутися за допомогою до богині?

Йеннефер в останню мить стрималася, щоб не вилаятися. Бо це ж було місце культу.

— Наближається час вечірньої молитви, — продовжила Сіґрдріфа. — Разом з іншими жрицями я присвячу себе медитації. Проситиму богиню про допомогу для Цірі. Для Цірі, яка неодноразово бувала тут, у цьому храмі, не один раз вдивлялася у Брісінґамен на шиї Великої Матері. Приділи ще годину чи дві твого цінного часу, Йеннефер. Залишися тут із нами на час молитов. Підтримай мене, коли я стану молитися. Присутністю та думкою.

— Сіґрдріфо…

— Прошу. Зроби те для мене. Й для Цірі.

Прикраса Брісінґамен. На шиї у богині.

Вона стримала позіхання. Якби хоча б якісь співи, подумала, якісь казання, якісь містерії… Якийсь містичний фольклор… Було б трошки не так нудно, сон би не зморював аж настільки. Але вони просто стоять на колінах, схиливши голову. Без руху, без звуку.

А втім, коли є потреба, вони можуть оперувати Силою, майже настільки ж добре, як ми, чародійки. Все ще загадка, як вони те роблять. Жодних приготувань, жодного навчання, жодних досліджень… Тільки молитва й медитація. Дивінація? Різновид автогіпнозу? Так твердила Тіссая де Фрьес… Черпають енергію несвідомо, у трансі набувають здібностей до її перетворення, аналогічно до наших заклять. Вони перетворюють енергію, трактуючи те як дар і ласку божества. Віра надає їм сили.

Чому ж нам, чародійкам, ніколи не вдалося нічого подібного?

Спробувати? Скористатися атмосферою й аурою цього місця? Я б могла й сама впровадити себе у транс… Просто дивлячись на діамант.. Брісінґамен… Інтенсивно думаючи про те, як чудово він зіграв би свою роль у моєму мегаскопі…

Брісінґамен… Блищить, наче вранішня зоря, там, у темряві, у диму кадильниць і коптіння свічок…

— Йеннефер.

Вона підвела голову.

У храмі було темно. Сильно пахло димом.

— Я заснула? Пробач…

— Нема чого вибачатися. Ходімо зі мною.

Назовні нічне небо палало миготливим світлом, що змінювалося, наче у калейдоскопі. Полярне сяйво? Йеннефер аж очі протерла від здивування. Aurora borealis? У серпні?

— Чим ти в змозі пожертвувати, Йеннефер?

— Пробач?

— Чи готова ти пожертвувати собою? Своєю безцінною магією?

— Сіґрдріфо, — сказала вона зі злістю. — Не пробуй на мені тих натхненних фокусів. Мені дев’яносто чотири роки. Але сприйми те, прошу, як таємницю сповіді. Звіряюся тобі, тільки аби ти зрозуміла, що мене не можна сприймати як дитину.

— Ти не відповіла на моє запитання.

— І не маю такого наміру. Бо це містицизм, якого я не сприймаю. Я заснула на вашій молитві. Бо вона мене знудила й зморила. Бо я не вірю у твою богиню.

Сіґрдріфа розвернулася, і Йеннефер, сама того не бажаючи, зітхнула глибше.

— Для мене невіра твоя не дуже радісна, — сказала жінка з очима, сповненими рідким золотом. — Але чи невіра твоя щось змінює?

Єдиним, що Йеннефер була в змозі зробити, — то вдихнути.

— Прийде час, — сказала золотоока жінка, — коли абсолютно ніхто, навіть діти, не буде вірити у чародійок. Кажу це тобі злостиво і з розрахунком. У межах реваншу. Ходімо.

— Ні… — Йеннефер врешті вдалося переламати пасивне вдихання і видихання. — Ні! Нікуди я не піду. Досить цього! Це зурочення або гіпноз. Ілюзія! Транс! Я маю розвинені захисні механізми… Можу все це розвіяти одним-єдиним закляттям, так! Холера…

Золотоока жінка підійшла ближче. Діамант на її намисті горів, наче ранкова зоря.

— Ваша мова помалу перестає служити порозумінню, — сказала. — Стає мистецтвом для мистецтва, і що більше вона незрозуміла, то за глибшу й мудрішу вважається. Я б насправді вважала кращими ті часи, коли ви вміли лише «е-е» і «гу-гу». Ходімо.

— Це ілюзія, транс… Нікуди я не піду!

— Я не хочу тебе примушувати. Це було б соромно. Ти ж дівчина розумна й горда, маєш характер.

Рівнина. Море трав. Зарості вересу. Камінь, що визирає з того вересу, наче хребет причаєного хижака.

— Ти запрагнула моєї прикраси, Йеннефер. Не можу дати її тобі, не упевнившись спочатку щодо деяких справ. Хочу перевірити, що у тобі є. Тому я привела тебе сюди, на це місце, яке з незапам’ятних часів було місцем Сили й Могутності. Начебто ж твоя безцінна магія є всюди. Начебто досить лише простягнути руку. Ти не боїшся її простягнути?

Йеннефер не могла видобути зі стиснутого горла ані звуку.

— Сила може змінювати світ, — сказала жінка, яку не можна було називати на ім’я. — І, по-твоєму, вона є хаосом, мистецтвом і наукою? Прокляттям, благословенням і прогресом? А чи не є вона, випадково, Вірою? Коханням? Жертвуванням?

Чуєш? Співає півень Камбі. Хвиля б’є об берег, хвиля, яку пхає уперед ніс Нагльфара. Звучить ріг Гемдалля, що стоїть обличчям до ворогів на райдужній дузі Біфросту. Наближається Білий Холод, наближаються вихор і заметіль… Земля здригається від різких рухів Змія…

Вовк жере сонце. Місяць чорнішає. Є тільки холод і темрява. Ненависть, помста й кров…

На чий бік ти станеш, Йеннефер? Будеш ти на східному чи на західному краю Біфросту? Будеш із Гемдаллем чи проти нього?

Співає півень Камбі.

Вирішуй, Йеннефер. Вибирай. Бо тільки ж для того колись повернули тебе до життя, аби в необхідну мить ти могла зробити вибір.

Світло чи Темрява?

— Добро й Зло, Світло й Темрява, Порядок і Хаос? Це лише символи, насправді такої двополюсності не існує! Світло й Темрява є у кожному, трохи того й трохи іншого. Ця розмова безглузда. Безглузда. Я не піддаюся містицизмові. Для тебе й для Сіґрдріфи Вовк жере Сонце. Для мене настає затемнення. І нехай воно так і залишиться.

Залишиться? Що?

Вона відчула, як земля тікає в неї з-під ніг, як якась потворна сила викручує їй руки, ламає плечі у суглобах і ліктях, натягує хребта у катуванні strappado. Вона крикнула від болю, заборсалася, розплющила очі. Ні, то був не сон. Була вона на дереві, висіла, розіп’ята на гілках гігантського ясеню. Над нею, високо, кружляв сокіл, під нею, внизу, у темряві, чулося сичання змій, шурхіт лусок, що терлися одна об одну.

Щось заворушилося поряд із нею. По її напружених від болю руках проскочила білка.

— Чи ти готова? — запитала білка. — Чи ти готова на пожертвування? Чим ти готова пожертвувати?

— Я не маю нічого! — Біль засліплював і паралізував. — А навіть якби я мала, я не вірю у сенс такого пожертвування! Я не хочу страждати за мільйони! Я не хочу страждати взагалі! Ні за кого й ні для кого!

— Ніхто не хоче страждати. Але ж це стезя кожного. А дехто страждає більше за інших. Не обов’язково за своїм вибором. Справа не в тому, що страждання переноситься. Справа в тому, як саме воно переноситься.

Янку! Яночку!

Забери від мене ту горбату потвору! Не хочу на неї дивитися!

То твоя донька, так само як моя.

Справді? Діти, яких я сплодив, є нормальними.

Як ти смієш… Як ти смієш сумніватися…

То у твоїй ельфійській родині були чарівниці. Це ти скинула першу вагітність. Це через те. У тебе проклята ельфійська кров і лоно, жінко. Саме тому ти народжуєш потвор.

Це нещаслива дитинка… Така воля богів! Це твоя дочка, так само як моя! Що я мала зробити? Удушити її? Не перев’язувати пуповини? Що я маю зробити зараз? Винести її до лісу й там залишити? Чого ти, боги, від мене хочеш?

Тату! Мамо!

Геть, страховисько!

Як ти смієш?! Як смієш бити дитину? Стій! Куди ти йдеш? До неї, так? До неї?

Так, жінко. Я чоловік, можна мені заспокоювати бажання, де хочу й коли хочу, це моє природне право. А ти мені огидна. Ти й плід твого гнилого черева. Не чекай на вечерю. На ніч я не повернуся.

Мамо…

Чому ти плачеш?

Чому ти мене б’єш і відпихаєш? Я ж була ґречною…

Мамо! Матусю!

— Чи можеш ти пробачити?

— Я пробачила вже давно.

— Спершу наситившись помстою.

— Так.

— Жалкуєш?

— Ні.

Біль, потворний біль знівечених долонь і пальців.

— Так, я винна! Чи це ти хотіла почути? Визнання і каяття? Хотіла почути, як Йеннефер з Венґерберга кається і картає себе? Ні, цієї приємності я тобі не дам. Вину я визнаю й очікую на кару. Але мого каяття ти не дочекаєшся!

Біль сягнув межі того, що в змозі витримати людина.

— Ти згадуєш мені зраджених і обдурених, використаних, пригадуєш мені тих, хто помер через мене від власної чи від моєї руки… Колись я підняла руку й на себе? Я мала на те причини! І не жалію ні про що! Нехай би навіть могла я повернути час назад… Не жалію ні про що.

Сокіл усівся на її плечі.

Вежа Ластівки. Вежа Ластівки. Поспішай до Вежі Ластівки.

Донечко.

Співає півень Камбі.

Цірі на вороній кобилі, із сирим волоссям, яке рве вітер, у галопі. З обличчя її ллється і бризкає кров, яскрава, жива червінь. Ворона кобила злітає, наче птах, гладко прослизає над балкою коловороту. Цірі погойдується у сідлі, але не падає…

Цірі серед ночі, посеред кам’яно-піщаної пустелі, із піднятою рукою, з руки вилітає світлова куля… Єдиноріг б’є копитами об каміння… Багато єдинорогів… Вогонь… Вогонь…

Ґеральт на мосту. У битві. В огні. Полум’я відблискує на вістрі меча.

Фрінгілла Віго, її зелені очі широко відкриті від насолоди, її темна стрижена голівка на розгорнутій книзі, на фронтиспісі… Видно фрагмент назви: «Зауваження щодо смерті нехибної…».

В очах Фрінгілли відбиваються очі Ґеральта.

Безодня. Дим. Сходи, що ведуть униз. Сходи, якими треба зійти. Щось закінчується. Надходить Тедд Дейред, Час Кінця…

Темрява. Волога. Жахливий холод кам’яних стін. Холод заліза на зап’ястках, на кістках ніг. Біль, що пульсує у знівечених долонях, рве роздавлені пальці…

Цірі тримає її за руку. Довгий темний коридор, кам’яні колони, може, скульптури… Темрява. У ній шепіт, тихий, наче шум вітру.

Двері. Нескінченно багато дверей із гігантськими важкезними крилами безшумно відчиняються перед ними. А у кінці, у непроглядній темряві — ті, що не відчиняться самі. Яких не можна відчиняти.

Якщо боїшся — повернися.

Не можна відчиняти ті двері. Ти про це знаєш.

Знаю.

Але все одно ведеш мене туди.

Якщо боїшся — повернися. На повернення ще є час. Ще не пізно.

А ти?

Для мене пізно.

Співає півень Камбі.

Настав Тедд Дейред.

Aurora borealis.

Світанок.

— Йеннефер. Прокинься.

Вона підвела голову. Глянула на долоні. Обидві на місці. Цілі.

— Сіґрдріфо? Я заснула…

— Ходімо.

— Куди? — прошепотіла. — Куди цього разу?

— Вибач? Я тебе не розумію. Ходімо. Ти мусиш те побачити. Дещо сталося… Дещо дивне. Ніхто з нас не знає, як і чим це пояснити. Але я здогадуюся. Милість… на тебе зійшла милість богині, Йеннефер.

— Про що йдеться, Сіґрдріфо?

— Поглянь.

Вона поглянула. Глибоко зітхнула.

Брісінґамен, свята прикраса Модрони Фрейї, вже не висів на шиї богині. Лежав біля її стоп.

— Я вірно почув? — перепитав Крах ан Крайт. — Ти зі своєю магічною майстернею перебираєшся на Гандарсфьяль? Жриці дають тобі святий діамант? Дозволяють використати його у твоїй пекельній машині?

— Так.

— Ну-ну. Йеннефер, чи ти не стала, бува, неофіткою? Що там відбулося, на острові?

— Не важливо. Я повертаюся до храму — тільки й того.

— А фінансові засоби, про які ти просила? Будуть потрібні?

— Скоріше так.

— Сенешаль Гутлаф виконає будь-яке твоє доручення щодо цього. Але, Йеннефер, віддай те доручення швидко. Поспіши. Я отримав нові вісті.

— Прокляття, того я і боялася. Вони вже знають, де я?

— Ні, ще не знають. Зате мене попередили, що ти можеш з’явитися на Скелліге, й наказали відразу тебе ув’язнити. Також наказано захоплювати у вилазках бранців і вичавлювати з них інформацію — нехай навіть клоччя її — щодо тебе. Щодо твоєї присутності у Нільфгарді чи у провінціях. Йеннефер, поспіши. Якби вони тебе вислідили і дістали тут, на Скелліге, я б опинився у трохи клопітливій ситуації.

— Зроблю, що у моїх силах. Також і в тому напрямку, аби тебе не компрометувати. Не бійся.

Крах вишкірив зуби.

— Я ж сказав: у трохи. Я їх не боюся. Ані королів, ані чародійок. Нічого не зможуть мені зробити, бо я їм потрібний. А надати тобі допомогу я був зобов’язаний ленною клятвою. Так-так, ти добре чуєш. Формально я й надалі васал корони Цінтри. А Цірілла має на ту корону формальні права. Представляючи Ціріллу, будучи її опікункою, ти маєш формальне право наказувати мені, домагатися слухняності й служби.

— Казуїстичні софізми.

— Так, — пхикнув він. — Я сам про те заявлю, вголос, коли, не дивлячись ні на що, виявиться, що Емгир вар Емрейс змусив дівчину до шлюбу. Як і у тому випадку, коли за допомогою якихось правничих крючків і викрутасів Цірі позбавлять прав на трон і посадять там когось іншого, хоча б і того дурбилу Віссегерда. Тоді я без зволікання відмовлюся від послуху й ленної клятви.

— А якби, — примружилася Йеннефер, — виявилося все-таки, що Цірі мертва?

— Вона жива, — твердо промовив Крах. — Я знаю те напевне.

— Звідки?

— Ти не повіриш.

— Випробуй мене.

— Кров цінтрійських королев дивним чином пов’язана з морем. Коли помирає якась із жінок того роду, море впадає у справжнє шаленство. Кажуть тоді, що Ард Скелліг оплакує дочок Ріаннон. Бо шторм тоді настільки сильний, що хвилі, які котяться із заходу, прориваються крізь щілини й печери на східний бік, і тоді зі скелі бризкають солоні струмені. А весь острів трясеться. Простий люд говорить: то Ард Скелліг ридає. Знову хтось помер. Померла кров Ріаннон. Старша Кров.

Йеннефер мовчала.

— Це не казка, — продовжив Крах. — Я сам те бачив, на власні очі. Тричі. Після смерті Адалії Ворожки, після смерті Каланте… І після смерті Паветти, матері Цірі.

— Паветта, — зауважила Йеннефер, — зникла саме під час шторму, тож важко казати…

— Паветта, — перервав Крах, усе ще замислений, — не зникла під час шторму. Шторм почався після її смерті, море, як завжди, відреагувало на загибель когось із цінтрійською кров’ю. Я вивчав ту справу досить довго. І впевнений у своїй правоті.

— Чи то у чому?

— Корабель, яким пливли Паветта й Дані, зник на славетній Безодні Седни. То не був перший корабель, який там зник. І ти напевне про те знаєш.

— Казки. Із кораблями стаються катастрофи, це, скоріше, справа природна…

— На Скелліге, — обірвав він різко, — ми розуміємося достатньо на кораблях і мореплавстві, аби вміти відрізнити катастрофи природні від неприродних. На Безодні Седни кораблі зникають неприродно. І невипадково. Те саме стосується корабля, яким пливли Паветта й Дані.

— Я не сперечаюся, — зітхнула чародійка. — Та й яке, зрештою, воно має значення? Після майже п’ятнадцяти років?

— Для мене має, — стиснув вуста ярл. — Я у тій справі розберуся. Це тільки питання часу. Дізнаюся… Знайду пояснення. Знайду пояснення усім загадкам. Навіть ті, часів різанини у Цінтрі…

— І що воно було за загадка?

— Коли нільфгардці вдерлися до Цінтри, — пробурмотів він, поглядаючи у вікно, — Каланте наказала таємно вивезти Цірі з міста. Справа у тому, що місто вже палало, Чорні були усюди, шанси на те, щоб вийти з облоги, були мінімальними. Королеву відмовляли від тієї ризикованої дії, радили, аби Цірі формально капітулювала перед гетьманами Нільфгарду, таким-то чином рятуючи життя і цінтрійську династію. На палаючих вуличках вона безумовно й беззмістовно загине від рук жовнірського натовпу. Але Левиця… Знаєш, що вона відповіла, за словами безпосередніх свідків?

— Ні.

— «Нехай краще кров дівчини потече бруківкою Цінтри, аніж буде вона спаплюжена». Спаплюжена чим?

— Шлюбом із імператором Емгиром. Мерзенним нільфгардцем. Ярле, вже пізно. Завтра вранці я починаю… Стану інформувати тебе про успіхи.

— Я на те розраховую. На добраніч, Йенно… Гммм…

— Що, Краху?

— Чи не мала б ти охоти… гмм…

— Ні, ярле. Що було — те загуло. На добраніч.

— Отакої. — Крах ан Крайт придивився до гості, схиливши набік голову. — Трісс Мерігольд власною персоною. Що за чарівна сукня… А хутро… то ж шиншила, вірно? Запитав би я, що привело тебе до Скелліге… Якби не знав, що тебе привело. Але я знаю.

— От і чудово. — Трісс усміхнулася звабливо, поправила гарне каштанове волосся. — Чудово, ярле, що знаєш. Це збереже нам сили замість вступу та вступних пояснень і дозволить перейти відразу до справи.

— До якої справи? — Крах схрестив руки на грудях і зміряв чародійку холодним поглядом. — Що саме мали ми попереджувати вступами, на які пояснення ти розраховуєш? Кого ти представляєш, Трісс? Від чийого імені прибула? Король Фольтест, якому ти служила, подякував тобі за службу баніцією. Вигнав тебе з Темерії, хоча ти ні в чому не завинила. Прийняла тебе, як я чув, під крильце Філіппа Ейльгарт, яка зараз у Реданії фактично керує усім. Як бачу, ти служиш їм за прихисток якомога краще. Навіть не вагаєшся перед роллю таємного агента для вистежування своєї колишньої подруги.

— Ти ображаєш мене, ярле.

— Принижено перепрошую. Якщо я помилився. А я помилився?

Вони мовчали досить довго, міряючись недовірливими поглядами. Нарешті Трісс вилаялася, тупнула підбором.

— Ах, до диявола! Давай перестанемо водити одне одного за ніс! Яке зараз має значення, хто кому служить, хто з ким тримається, хто кому довіряє і з яких мотивів? Йеннефер мертва. І далі невідомо, де й у чиїх руках Цірі… Який сенс має та гра у секрети? Я не припливла сюди як шпигун, Краху. Прибула я сюди із власної ініціативи, як приватна особа. Яку веде бажання подбати про Цірі.

— Усі дбають про Цірі. Пощастило дівчині.

Очі Трісс блиснули.

— Я б з цього не жартувала. Особливо на твоєму місці.

— Вибач.

Вони мовчали, дивлячись у вікно, на червоне сонце, що заходило за лісисті вершини Шпікерога.

— Трісс Мерігольд.

— Слухаю тебе, ярле.

— Запрошую тебе на вечерю. До речі, кухар просив запитати, чи всі чародійки гидують добре приготовленими дарами моря?

Трісс дарами моря не гидувала. Навпаки, з’їла їх удвічі більше, ніж мала намір, і тепер почала бідкатися за талію — за ті двадцять два дюйми, якими вона так пишалася. Вирішила допомогти травленню білим вином, славетним «Ест-Ест» із Туссену. Як і Крах, пила його з рогу.

— Тож, — почала вона розмову, — Йеннефер з’явилася тут дев’ятнадцятого серпня, ефектно впавши з неба у рибацькі сітки. Ти, як вірний ленник Цінтри, надав їй притулок. Допоміг збудувати мегаскоп… Із ким і про що вона розмовляла, ти, вочевидь, не знаєш.

Крах ан Крайт добряче ковтнув із рогу і стримав відрижку.

— Не знаю, — усміхнувся хитро. — Напевно, що нічого я не знаю. Звідки мені, простому бідному морякові, знати хоча б щось про вчинки можних чародійок?

Сіґрдріфа, жриця Модрони Фрейї, низько опустила голову, наче запитання Краха ан Крайта придавило її тисячифунтовим тягарем.

— Вона довіряла мені, ярле, — пробурмотіла вона ледь чутно. — Не вимагала принести клятву мовчання, але очевидним чином важливою для неї була таємничість. Я насправді не знаю, чи…

— Модроно Сіґрдріфо, — серйозно перебив Крах ан Крайт. — Те, про що я тебе прошу, це не донос. Як і ти, я сприяю Йеннефер, як і ти, я прагну, щоб вона знайшла й урятувала Цірі. Та що там, я склав дівчині Bloedgeas, клятву крові! Що ж до Йеннефер, то мене веде турбота про неї. Це надзвичайно горда жінка. Навіть ідучи на дуже великий ризик, вона не принижується до прохань. Тож треба буде, я того не виключаю, поспішити до неї з допомогою непрошеними. Аби зуміти те зробити, ми потребуємо інформації.

Сіґрдріфа відкашлялася. Вираз обличчя її був невиразним. А коли почала говорити, голос її трохи тремтів.

— Вона сконструювала ту свою машину… взагалі-то, це зовсім не машина, бо там немає жодного механізму, тільки два дзеркала, чорна оксамитова завіса, ящик, дві лінзи, чотири лампи, ну й, звичайно, Брісінґамен… Коли вона проговорює закляття, світло у двох лампах тьмянішає…

— Залишимо деталі. Із ким вона зв’язувалася?

— Розмовляла з кількома особами. Із чародіями… Ярле, я не чула всього, але те, що я чула… Серед них є люді по-справжньому нікчемні. Жоден не хотів допомагати безкорисливо… Бажали грошей… Всі бажали грошей…

— Знаю, — пробурмотів Крах. — Банк поінформував мене про перекази, які вона провела. Чималий, йой, чималий гріш коштує та моя клятва! Але гроші — то справа наживна. Те, що я віддав на Йеннефер і Цірі, компенсую собі у нільфгардських провінціях. Але кажи далі, матінко Сіґрдріфо.

— Деяких, — опустила жриця голову, — Йеннефер просто шантажувала. Давала зрозуміти, що має компрометуючу їх інформацію і що, коли ті відмовлять, розкриє ту інформацію всьому світу… Ярле… То мудра й у цілому добра жінка… Але вона не має жодних докорів сумління. Вона безжалісна. Й жорстока.

— Саме це я знаю. Натомість про подробиці шантажу знати я не хочу, та й тобі раджу якнайшвидше про них забути. Це небезпечне знання. Сторонній не повинен гратися з таким вогнем.

— Знаю, ярле. Я присягала тебе слухатися… І вірю, що твоя мета виправдовує засоби. Ніхто інший ні про що від мене не довідається. Ані приятель у приятельській бесіді, ані ворог, якщо мене катуватиме.

— Добре, Модроно Сіґрдріфо. Дуже добре… Чого стосуються плани Йеннефер, пам’ятаєш?

— Не завжди і не все я розуміла, ярле. Вони користалися жаргоном, у якому непросто розібратися… Мова часто йшла про якогось Вільгефорца…

— Про що ж іще, — заскреготів зубами Крах.

Жриця глянула на нього налякано.

— Також чимало говорилося про ельфів і про Відаючих, — продовжила вона. — І про магічні портали. Мова була навіть про Безодню Седни… Втім, головним чином, як мені здається, йшлося про вежі.

— Про вежі?

— Так. Про дві. Про Вежу Чайки й Вежу Ластівки.

— Я так і думала, — сказала Трісс. — Йеннефер почала від того, що роздобула таємний рапорт комісії Радкліффа, що розслідувала справу про випадки на Танедді. Не знаю, які чутки дісталися про той скандал на Скелліге… Ти чув про телепорт Вежі Чайки? І про комісію Радкліффа?

Крах ан Крайт глянув на чародійку з підозрою.

— Сюди, на острови, — скривився, — політика не доходить. Як і культура. Ми на задуп’ї.

— Комісія Радкліффа, — Трісс вирішила за необхідне не звертати уваги ні на його тон, ні на вираз обличчя, — у подробицях дослідила сліди телепортації, які вели з Танедду. Портал Тор Лара, який існував на острові — поки існував, — на значний радіус навколо себе викривлював телепортаційну магію. Але, як ти напевне знаєш, Вежа Чайки вибухнула й розпалася, роблячи телепортації можливими. Більшість учасників подій на Танедді втекли з острову за допомогою створених ними порталів.

— І дійсно, — усміхнувся ярл. — Ось ти, наприклад, щоб далеко не шукати, полетіла просто у Брокілон. Із відьмаком на спині.

— Ну ось тобі. — Трісс глянула йому в очі. — Не доходить політика, не доходить культура, а плітка долетіла. Але залишимо це на мить, повернемося до роботи комісії Радкліффа. Комісії йшлося про те, аби докладно встановити, хто й куди телепортувався з Танедду. Використано було так звані синопси, чари, які можуть відтворювати образи минулих подій і співставляти знайдені телепортаційні сліди з напрямками, куди ті вели, а інколи й приписати їх до певних осіб, які портали ті відкривали. Вдалося це практично у всіх випадках. Крім одного. Один телепортаційний слід вів у нікуди. Вірніше, у море. До Безодні Седни.

— Хтось, — здогадався відразу ярл, — телепортувався на корабель, що очікував в умовному місці. Цікаво лише, що аж так далеко… І на місці з настільки дурною славою. Ну, але якщо сокира висить над шиєю…

— Саме так. Комісія також дійшла такого висновку. І сформулювала його таким чином: це Вільгефорц, схопивши Цірі й маючи відрізаними інші шляхи, скористався резервним виходом. Разом із дівчиною телепортувався до Безодні Седни, на нільфгардський корабель, що там очікував. Саме те, згідно з комісією, тлумачило факт, що Цірі представили при імператорському дворі у Лох Ґрім уже десятого липня, ледве через десять днів після подій на Танедді.

— Ага, — примружився ярл. — Це багато що пояснює. Зрозуміло, за умови, що комісія не помилилася.

— Вірно. — Чародійка витримала погляд, навіть дозволила собі іронічну усмішку. — У Лох Ґрім, зрозуміло, міг опинитися і добре замаскований двійник, не справжня Цірі. Це також може багато що пояснювати. Втім, це не пояснює ще одного факту, який встановила комісія Радкліффа. Настільки дивного, що у першій версії рапорту його оминули як занадто неправдоподібний. Втім, у другій версії, цілком таємній, той факт оприлюднили. Як гіпотезу.

— Я весь перетворився на слух, Трісс, уже якийсь час тому.

— Гіпотеза комісії звучить так: телепорт Вежі Ластівки був чинним, він діяв. Хтось ним пройшов, а енергія того проходження була настільки сильною, що телепорт вибухнув і був знищений. Йеннефер, — продовжила за хвилину мовчання Трісс, — мусила про те довідатися. Про те, що відкрила комісія Радкліффа. Що містилося у таємному рапорті. Тож існує певний шанс… Тінь шансу… Що Цірі вдалося безпечно пройти крізь портал Тор Лара. Що вона втекла від Нільфгарду й від Вільгефорца.

— І де тоді вона є?

— Це і я б хотіла знати.

Було диявольськи темно, місяць, захований за стінами хмар, взагалі не давав світла. Втім, порівняно з попередніми, ніч була винятково слабо вітряною і дякуючи цьому не такою холодною. Човен тільки трохи колихався на зморщеній хвилями поверхні води. Пахло багном. Перегнилими травами. І слизом вугрів.

Десь під берегом ударив хвостом по воді бобер, так, що обоє вони аж підскочили. Цірі була певна, що Висогота задрімав, а бобер його розбудив.

— Розповідай далі, — сказала, витираючи ніс чистим, не вкритим іще слизом рукавом. — Не спи. Як ти засинаєш, у мене очі також злипаються, оце течія нас знесе, й прокинемося посеред моря! Розповідай про ті телепорти!

— Утікаючи з Танедду, — продовжив пустельник, — ти пройшла крізь портал Вежі Чайки, Тор Лара. А Жофрей Монк, хіба найбільший авторитет у питаннях телепортації, автор твору, що зветься «Магія Старшого Люду», який залишається opus magnum знання про ельфійські телепорти, пише, що портал Тор Лара веде до Вежі Ластівки, Тор Сіреаель…

— Телепорт на Танедді був зіпсований, — перервала Цірі. — Може, раніше, до того як зіпсувався, й вів до якоїсь ластівки. Але зараз веде у пустелю. Це зветься портал хаотичний. Я щодо того вчилася.

— Уяви собі, я також, — пирхнув старий. — І багато з тих наук я пам’ятаю. Саме тому мене настільки здивувала твоя оповістка… Деякі її фрагменти. А саме ті, що стосуються телепортації…

— Ти можеш говорити ясніше?

— Можу, Цірі. Можу. Але зараз саме час витягти вершу. Напевне, налізло в неї вже вугрів. Ти готова?

— Готова. — Цірі поплювала на долоні й схопилася за багор.

Висогота взявся за шнур, що ховався під воду.

— Витягаємо. Раз, два… три! Й у човен! Хапай те, Цірі, хапай! До коша, бо повтікають!

Уже другу ніч випливали вони на довбанці на багнистий приток річки, розставляючи верші і ятері на вугрів, які масово тягнулися до моря. До хати вони поверталися добряче за північ, убабляні слизом з вух по п’яток, мокрі й замучені насмерть.

Але не вкладалися спати відразу. Улов, призначений для обміну, треба було розкласти по скринях і добряче закрити — якби вугрі знайшли хоча б найменшу щілину, то вранці у скрині не виявилося б жодного. Після закінчення праці Висогота обдирав зі шкіри дві-три рибини потовще, краяв їх на шматки, обкатував у борошні й смажив на величезній пательні. Потім їли й розмовляли.

— Бачиш, Цірі, мені не дає спати одна справа. Я не забув, як відразу після твого вилікування ми не могли узгодити дати, причому рана на твоїй щоці була календарем, найточнішим із можливих. Рана та не могла бути старшою, ніж десять годин, а ти упиралася, що отримала її за чотири дні до того. Хоча я був упевнений, що йдеться про звичайну помилку, я не міг перестати думати про те, продовжував ставити собі запитання: де поділися ті чотири загублені дні?

— Ну й що? Де вони, на твою думку, ділися?

— Не знаю.

— Чудово.

Кіт зробив довгий стрибок, прибита кігтями миша запищала тоненько.

Котяра без поспіху перекусив їй карк, випустив тельбухи й почав її з апетитом їсти. Цірі дивилася на нього спокійно.

— Телепорт Вежі Чайки, — знову почав Висогота, — веде до Вежі Ластівки. А Вежа Ластівки…

Кіт з’їв мишу, залишивши хвіст на десерт.

— Телепорт Тор Лара, — сказала Цірі, широко позіхаючи, — збитий і веде у пустелю. Я тобі казала про те чи не сто разів.

— Не у тому справа, я кажу про дещо інше. Про те, що є зв’язок між цими двома телепортами. Портал Тор Лара збитий, це правда. Але є ще телепорт Тор Сіреаель. Якби ти дісталася до Вежі Ластівки, то могла б знову телепортуватися назад на острів Танедд. Тоді ти виявилася б далеко від небезпеки, яка тобі загрожує, подалі від твоїх ворогів.

— Ха! Те мені б підійшло! Але є одна-єдина проблема. Я поняття не маю, де ота Вежа Ластівки.

— Може, на те я і знаю ліки. Знаєш, Цірі, що людині дає навчання в університеті?

— Ні. А що?

— Уміння користуватися джерелами.

— Я знав, — гордо сказав Висогота, — що знайду. Шукав, шукав і… От зараза!

Купа важезних книжок вирвалася у нього з рук, інкунабули гепнулися на глиняну підлогу, сторінки повилітали із зотлілих обкладинок і розсипалися безладно.

— Що ти знайшов? — Цірі присіла поряд, допомогла позбирати розкидані сторінки.

— Вежу Ластівки! — Пустельник відігнав котяру, який нахабно всівся на одну зі сторінок. — Тор Сіреаель. Допоможи мені.

— Ото воно пилюкою обросло! Аж липне! Висогото? Що воно? Отут, на цьому малюнку? Отой чоловік, що висить на дереві?

— Оце? — Висогота придивився до окремої сторінки. — Сцена з легенди про Гемдалля. Герой Гемдалль висів дев’ять днів і дев’ять ночей на Ясені Світів, аби через жертву й біль отримати знання і силу.

— Кілька разів, — Цірі потерла лоба, — снилося мені щось подібне. Людина, яка висить на дереві.

— Гравюра випала оно з тієї книжки. Як є бажання, то пізніше можеш почитати. Але зараз є важливішим… О, нарешті знайшов. «Мандрівки шляхами й місцями магічними» Буйвіда Бекгюйсена, книжка, яку дехто вважає за апокриф…

— За вигадку?

— Більш-менш. Але були й такі, які оцінили книжку… Ось, послухай… Зараза, як же тут темно…

— Світла досить, то ти від старості сліпнеш, — сказала Цірі із властивою для молодості байдужою жорстокістю. — Дай, я сама прочитаю. Звідки?

— Отут, — показав він кістлявим пальцем. — Читай вголос.

— Дивачною мовою писав отой Буйвід. Ассенгард — то ж був якийсь замок. Якщо я не помиляюся. Але що воно за країна — Стоозер’я? Ніколи я про таку не чула. І що воно — «тріфолій»?

— Конюшина. А щодо Ассенгарда й Стоозер’я я розповім тобі, як скінчиш читати.

— І відразу, тільки-но ельф Аваллак’х оті слова вимовив, як вибігли з-під озерних вод оті малі та чорні пташки, що під льодом на дні пучини зимою від морозів хоронилися. Бо ж ластівки, як речуть учені люди, не відлітають подібно до інших птахів до вирію і не повертаються навесні, а тілько, пазурками у великі купи зчепившись, на дно вод занурюються і там усю зимову пору перебувають і тільки навесні з-під вод de profundis[30] вилітають. Тож ота птаха не тільки весни й надії символом є, а й зразком небувалої чистоти, бо ж на землю ніколи вони не сідають і з земним брудом і мерзотою ніякої дотичності не мають.

— Утім, повернімося до озера нашого: імлу пташини крилами своїми, сказав би я, розігнали, бо tandem[31] несподівано вигулькнула з туману вежичка чудова, чорнокнижницька, а ми одним голосом зітхнули від подиву, бо та вежиця була ніби із імли виткана, туман маючи за fundamentum[32], а зверху звінчана сяючою зорею, чорнокнижницькою aura borealis. Воістину, могутнім ота вежа магічним мистецтвом збудована була, незрозумілим для людини.

Наш захват помітив ельф Аваллак’х і сказав: «Ото Тор Сіреаель, Вежа Ластівки. Ото Брама Світів і Ворота Часу. Втішай, людина, очі тим видом, бо не завжди й не кожному буває то дано».

А розпитуваний, чи можна наблизитися і зблизька на ту Вежу поглянути або ж propria manu[33] торкнутися, засміявся Аваллак’х. «Тор Сіреаель, — сказав, — то для вас наче сонне марення, а марення не торкаються. Це добре, — додав він, — бо ж вежа тільки Відаючим служить і небагатьом Обраним, для кого Ворота Часу є брамами надії і відродження. А для профанів є це брами кошмару».

Ледве промовив він ті слова, як знову опали тумани й відмовили очам нашим у милуванні тим видом…

— Країна Стоозер’я, — пояснив Висогота, — тепер зветься Міль Трахта. Це дуже розлоге, потяте річкою Йеленою міжозер’я у північній частині Метінни, поблизу кордону з Назаїром і Маг Турґа. Буйвід Бекгюйсен пише, що йшли вони до озера від півночі, з боку Ассенгарда… Зараз немає вже Ассенгарда, залишилися тільки руїни, найближче місто — то Нойнройт. Буйвід нарахував шістсот стайє від Ассенгарда. Стайє бувають різні, але візьмемо найпопулярнішу міру, за якою шістсот стайє дає нам близько п’ятдесяти миль. На південь від Ассенгарда, який від нас, від Переплуту, віддалений десь на триста п’ятдесят миль. Інакше кажучи, від Вежі Ластівки відділяє нас десь миль триста, Цірі. На твоїй Кельпі то десь тижні зо два дороги. Вочевидь, навесні. Не зараз, коли за день-два можуть прийти морози.

— Від Ассенгарда, про який я читала, — буркнула Цірі, замислено морщачи ніс, — від тих часів залишилися тільки руїни. А я на власні очі бачила ельфійське місто Шерраведд у Кедвені, була там. Люди видлубали й вивезли усе, залишили тільки голе каміння. Можу закластися, що й від твоєї Вежі Ластівки також залишилося тільки каміння, причому тільки велике, бо все менше напевне покрали. А якщо на додачу там був портал…

— Тор Сіреаель була магічною. Не для усіх відкривалася. А телепорти й узагалі завжди невидимі.

— Правда, — визналася вона замислено. — Той на Танедді був невидимим. Раптом з’явився на голій стіні… Зрештою, з’явився саме вчасно, бо той чарівник, який мене переслідував, був уже близько… Я вже його чула… І тоді, як на замовлення, з’явився портал.

— Я впевнений, — тихо промовив Висогота, — що якби ти потрапила до Тор Сіреаель, телепорт також би для тебе проявився. Нехай навіть на руїнах, посеред голого каміння. Я впевнений, що він послухався б твого наказу. Бо здається мені, Цірі, що ти обрана.

— Твоє волосся, Трісс, наче вогонь при світлі свічок. А очі твої наче з ляпіс лазурі. Губи твої як корали…

— Припини, Краху. Ти що, перепив, чи що? Налий мені ще вина. І розповідай.

— Це про що?

— Не вдавай! Про те, як Йеннефер вирішила попливти до Безодні Седни.

— Як воно тобі ідеться? Розповідай, Йеннефер.

— Спершу ти відповідай мені на запитання: хто оті дві жінки, яких я постійно зустрічаю, коли йду до тебе? І які завжди обдаровують мене поглядами, найчастіше зарезервованими для котячого гівна на килимі? Хто вони такі?

— Тебе цікавить стан формальний чи фактичний?

— Той другий.

— У такому разі то є мої дружини.

— Розумію. Тож при оказії поясни їм, що те, що було, — загуло.

— Я пояснював. Але баби — то баби. Та й годі про те. Розповідай, Йеннефер. Мене цікавить прогрес у твоїй справі.

— На жаль, — чародійка закусила губу, — прогрес мінімальний. А час утікає.

— Утікає, — кивнув ярл. — І постійно приносить нові несподіванки. Я отримав вісті з континенту, повинні вони тебе зацікавити. Походять з корпусу Віссенгерда. Я сподіваюся, хто такий Віссенгерд — ти в курсі?

— Генерал із Цінтри?

— Маршал. Керує корпусом, що складається із цінтрійських емігрантів і волонтерів і входить до складу темерійської армії. Там служить чимало добровольців з Островів, тож я маю новини з перших рук.

— І що ти маєш?

— Ти потрапила сюди, на Скелліге, дев’ятнадцятого серпня, через два дні після повні. Того самого дня, чи то дев’ятнадцятого, корпус Віссенгерда захопив під час битв над Іною групу біженців, серед яких були Ґеральт і отой його знайомий трубадур…

— Любисток?

— Саме так. Віссенгерд звинуватив обох у шпигунстві й мав намір стратити, але обидва в’язні втекли й навели на Віссенгерда нільфгардців, із якими вони начебто були у змові.

— Дурня.

— От і мені так здається. Але якось думається мені, що відьмак, незважаючи на те, що ти вважаєш, може, реалізує-таки якийсь спритний план. Бажаючи врятувати Цірі, входить у довіру до нільфгардців…

— Цірі у Нільфгарді немає. А Ґеральт не реалізує жодного плану. Планування — не найсильніша його риса. Облишмо те. Важливо лише, що вже двадцять шосте серпня, а я й надалі знаю надто мало. Надто мало, щоб хоча б щось зробити… Хіба що…

Вона замовкла, дивлячись у вікно й граючись прип’ятою до оксамитки чорною обсидіановою зіркою.

— Хіба — що? — не витримав Крах ан Крайт.

— Можна спробувати жертву, ярле. Начебто готовність до жертовності може принести добрий результат… Хоча б у вигляді ласки богині. Яка любить і цінує тих, хто жертвує собою і страждає за справу.

— Я й далі не розумію. — Він наморщив лоба. — Але те, що ти кажеш, Йеннефер, мені не подобається.

— Знаю. Як і мені. Але я й так уже надто далеко зайшла… Тигр уже міг почути бекання козлика…

— Цього я і боялася, — прошепотіла Трісс. — Саме цього я і боялася.

— Що значить, що тоді я зрозумів вірно. — Жовна у Краха ан Крайта заграли сильніше. — Йеннефер знала, що хтось підслуховує розмову, яку вона вела за допомогою тої пекельної машини. Або ж що хтось зі співрозмовників підло зрадить її…

— Або й те, й інше.

— Вона знала, — заскреготів зубами Крах. — Але й надалі робила своє. Бо це мала бути принада? Вона сама мала бути принадою? Вдавала, що знає більше, ніж знала, аби спровокувати ворога? І попливла до Безодні Седни…

— Кидаючи виклик. Провокуючи. Вона страшенно ризикувала, Краху.

— Знаю. Не хотіла підставляти будь-кого з нас… Крім добровольців. Тому вона й попросила про два драккари…

— Я маю для тебе ті два драккари, про які ти просила. «Алькіону» й «Тамару». І дружину, зрозуміло. «Алькіону» буде вести Гутлаф, син Свена, він просив про ту честь, припала ти йому до душі, Йеннефер. «Тамару» поведе Аса Тьязі, капітан, якому я довіряю абсолютно. Ага, мало не забув. У екіпажі «Тамари» буде також і мій син, Г’ялмар Криворотий.

— Твій син? Скільки йому?

— Дев’ятнадцять.

— Ти рано почав.

— Казав казан горнятку. Г’ялмар просив, щоб включили його в екіпаж із особистих причин. Я не міг йому відмовити.

— З особистих причин?

— Ти справді не знаєш ту історію?

— Ні. Розкажи.

Крах ан Крайт вихилив ріг, засміявся зі своїх спогадів.

— Діти з Ард Скелліг, — почав, — полюбляють взимку бавитися на ковзанах, просто дочекатися не можуть морозу. Першими вилазять на лід, коли той ледь скує озеро, на поверхню настільки тонку, що дорослих вона б не витримала. Зрозуміло, що найкраща забавка — це перегони. Розігнатися і нестися, скільки сил вистачить, з одного краю озера на другий. Хлопці ж іще й починають змагання з так званого «стрибка лосося». То полягає у стрибанні на ковзанах через прибережні скелі, що стирчать з льоду, наче акулячі зуби. Наче лосось, як він скаче через пороги водоспадів. Вибирається відповідно довгий ряд таких каменів, береться розгін… Ха, я й сам стрибав, як був шмаркачем…

Крах ан Крайт задумався, потроху посміхаючись.

— Звичайно, — продовжив, — такі перегони вигравав і розпушував тоді, наче пава, хвоста той, хто перестрибнув найдовший ряд каміння. Свого часу, Йеннефер, та честь нерідко припадала твоєму покірному слузі й теперішньому співрозмовнику, хе-хе. У ті часи, які зараз цікавлять нас більше, чемпіоном бував і мій син, Г’ялмар. Скакав він через такі камені, через які жоден із хлопаків скочити не наважувався. І ходив із задертим носом, викликаючи усіх, аби спробували його перемогти. І його виклик був прийнятий. Цірі, донька Паветти із Цінтри. Навіть не острів’янка, нехай вона і вважала себе за таку, бо ж проводила тут часу більше, ніж у Цінтрі.

— Навіть після нещасного випадку із Паветтою? Я думала, Каланте заборонила їй тут бувати?

— Ти про те знаєш? — різко глянув він на неї. — Так, ти багато знаєш, Йеннефер. Багато. Гнів і заборони Каланте не тривали більше половини року, а потім Цірі знову почала проводити тут літа й зими… На ковзанах вона їздила як диявол, але щоб стрибати «лососем» у змаганнях хлопчаків? І викликати Г’ялмара? У голові таке не містилося!

— Вона стрибнула, — здогадалася чародійка.

— Вона стрибнула. Те мале цінтрійське напівдияволеня стрибнуло. Справжнє Левеня з крові Левиці. А Г’ялмар, аби не наражатися на посміховисько, мусив ризикнути стрибком через іще довший ряд каменів. Ризикнув. Зламав ногу, зламав руку, зламав чотири ребра й розсадив обличчя. Шрам залишиться з ним до кінця життя. Г’ялмар Криворотий! І його славетна наречена, хе-хе!

— Наречена?

— Про це ти також не знала? Стільки знаєш, а цього — ні? Приходила вона до нього, коли той лежав і лікувався після славетного стрибка. Читала йому, оповідала, тримала за ручку… А коли хто входив до кімнати, обидва червоніли, наче маків цвіт. Ну й нарешті Г’ялмар повідомив, що вони заручилися. Мене мало грець не вхопив. Я тобі, шмаркачу, казав я йому, дам заручини, але батогом сиром’ятним! Мене тоді аж страх узяв, бо думав я: у Левеняти кров гаряча, все у неї швидко, трах-бах, бо ризикована вона, аби не сказати «мала вар’ятка»… На щастя, Г’ялмар був увесь у лубках і бинтах, тож дурні наробити вони не могли…

— І скільки вони тоді мали років?

— Він п’ятнадцять, вона майже дванадцять.

— Хіба ти трохи перебрав із побоюваннями.

— Може, трохи. Але Каланте, якій я мусив про все сказати, справи не злегковажила. Знаю, що вона мала шлюбні плани щодо Цірі, йшлося, хіба, про молодого Танкреда Тиссена з Ковіру, але, може, і про реданського Радовіда, не впевнений. Але плітки проектам мар’яжу могли зашкодити, нехай навіть плітки про невинні поцілуйчики чи напівневинні пестощі. Каланте не вагаючись забрала Цірі до Цінтри. Дівчина скандалила, ревіла, шмаркала, але не допомогло ніщо. Із Левицею із Цінтри не подискутуєш. Г’ялмар тоді два дні лежав із обличчям до стіни й ні до кого не відзивався. Щойно вилікувався, хотів украсти скіф і сам-один пливти до Цінтри. Отримав ременем, і попустило йому. А потім…

Крах ан Крайт замислився.

— Потім прийшло літо, потім осінь, і вже уся нільфгардська орда валила на Цінтру від південної стіни, через Сходи Марнадаля. А Г’ялмар знайшов іншу оказію стати чоловіком. У Марнадалі, під Цінтрою, потім під Содденом ставали чоловіками проти Чорних. Потім також, коли драккари ходили на нільфгардські береги, Г’ялмар із мечем у руці мстився за ніби-наречену, про яку тоді думали, що вона мертва. Я не вірив, бо не сталося феноменів, про які я тобі розповідав… Ну а тепер, коли Г’ялмар довідався про можливу рятувальну експедицію, викликався добровольцем.

— Дякую тобі за розповідь, Краху. Я відпочила, слухаючи. Забула про… проблеми.

— Коли ти вирушаєш, Йеннефер?

— Найближчими днями. Може, навіть завтра. Залишилося мені провести ще одну-єдину телекомунікацію.

Очі Краха ан Крайта були очима яструба. Впивалися глибоко, до самого денця.

— Чи випадково ти не знаєш, Трісс Мерігольд, із ким розмовляла Йеннефер в останній раз перед розмонтуванням пекельної машини? У ніч із двадцять сьомого проти двадцять восьмого серпня? Із ким? І про що?

Трісс прикрила очі.

Промінь світла, переламаний діамантом, оживив блиском поверхню дзеркала. Йеннефер простягнула обидві руки, проскандувала закляття. Сліпучий відблиск перетворився на густий туман, з туману почав швидко проявлятися образ. Образ кімнати зі стінами, вкритими барвистими шпалерами.

Рух у вікні. Й неспокійний голос:

— Хто? Хто там?

— Це я, Трісс.

— Йеннефер? Це ти? Боги! Звідки… Де ти?

— Де я — не важливо. Не блокуй, бо картинка тремтить. І задуй свічку, сліпить.

— Вже. Авжеж.

Хоча пора була пізня, Трісс Мерігольд не була ні в негліже, ні у робочому одязі. Мала на собі вихідну сукню. Як завжди, застібнуту високо під шию.

— Ми можемо розмовляти вільно?

— Авжеж.

— Ти сама?

— Так.

— Брешеш.

— Йеннефер…

— Ти мене не надуриш, шмаркачко. Знаю я той твій вираз, надивилася я на нього. Мала ти такий, коли почала за моєю спиною спати із Ґеральтом. Тоді ти надягала аналогічну невинно-сучу масочку, яку я бачу на твоєму обличчі зараз. І тепер, значить, воно те саме, що тоді.

Трісс почервоніла. А поряд із нею у вікні з’явилася Філіппа Ейльгарт, одягнена у темно-синій чоловічий вамс із срібним гаптуванням.

— Браво, — сказала. — Як завжди, швидка, як завжди, прониклива. Як завжди, важкопередбачувана. Я рада бачити тебе здоровою, Йеннефер. Я рада, що та безумна телепортація з Монтекальво не закінчилася трагічно.

— Уявімо, що це й насправді тебе радує, — скривила губи Йеннефер. — Хоча це надто сміливе уявлення. Але облишмо те. Хто мене зрадив?

— Чи воно важливо? — стенула плечем Філіппа. — Ти вже чотири дні як контактуєш зі зрадниками. Із тими, для кого продажність і зрада — друга натура. І з такими, яких до зради ти змусила сама. Один з них зрадив тебе. Нормальний перебіг подій. Не кажи мені, що ти цього не сподівалася.

— Вочевидь сподівалася, — пирхнула Йеннефер. — Найкращий доказ — це те, що я з вами сконтактувала. Адже не мусила.

— Не мусила. А значить, у цьому ти маєш зацікавленість.

— Браво. Як завжди, швидка, як завжди, прониклива. Я контактую з вами, аби запевнити, що таємниця вашої ложі зі мною в безпеці. Я вас не зраджу.

Філіппа дивилася на неї з-під опущених вій.

— Коли ти розраховувала, — сказала нарешті, — що декларацією цією купиш собі час, спокій і безпеку, то прорахувалася. Ми з тобою не кумаємося, Йеннефер. Утікаючи з Монтекальво, ти зробила вибір, заявила, що ти по певний бік барикади. Хто не з ложею, той проти ложі. А тепер ти намагаєшся використати нас у пошуках Цірі, а мотиви, які тобою керують, цілком протилежні нашим. Ти працюєш проти нас. Не бажаєш дозволити, аби ми використали Цірі у наших політичних цілях. Тож знай, що ми зробимо усе, аби ти не зуміла використати дівчину у цілях твоїх, сентиментальних.

— Тож війна?

— Суперництво, — ядуче усміхнулася Філіппа. — Тільки суперництво, Йеннефер.

— Чесне й гонорове?

— Ти хіба жартуєш.

— Ну ясно. І все ж одну справу я хотіла проголосити чесно й однозначно. Розраховуючи, що щось я з того буду мати.

— То ж проголошуй.

— Протягом кількох найближчих днів, може, навіть завтра, дійде до подій, чиї наслідки я не в змозі передбачити. Може статися так, що наші суперництво і взаємодія перестануть мати значення. З простої причини. Не буде суперника.

Філіппа Ейльгарт примружила підкреслені блакитними тінями очі.

— Розумію.

— Тоді ви зробите усе, аби я посмертно повернула репутацію і добре ім’я. Аби не вважали вже мене зрадницею і співучасницею Вільгефорца. Я прошу про те ложу. Прошу тебе особисто.

Філіппа мить мовчала.

— У проханні відмовляю, — сказала нарешті. — Мені прикро, але твоя реабілітація не в інтересах ложі. Якщо ти помреш, помреш як зрадниця. Будеш зрадницею і злодійкою для Цірі, бо тоді буде легше дівчиною маніпулювати.

— Перш ніж ти розпочнеш щось, що загрожує тобі смертю, — видавила раптом Трісс, — залиш для нас…

— Заповіт?

— Щось, що дозволить нам… Продовжувати… Піти по твоєму сліду. Знайти Цірі. Адже тобі передусім йдеться про її добро! Про її життя! Йеннефер, Дійкстра знайшов… певні сліди. Якщо це Вільгефорца захопив Цірі, дівчині загрожує страшенна небезпека.

— Трісс, мовчи, — різко прошипіла Філіппа Ейльгарт. — Тут не буде торгів чи перемовин.

— Я залишу вам вказівки, — промовила повільно Йеннефер. — Залишу інформацію про те, що я дізналася, і про те, про що я здогадуюся. Залишу вам слід, по якому ви зможете піти. Але не задармо. Не бажаєте реабілітувати мене в очах світу, то дідько з вами й зі світом. Але реабілітуєте мене в очах одного відьмака.

— Ні, — майже відразу відповіла Філіппа. — Це також не в інтересах ложі. Для свого відьмака ти залишишся зрадницею і продажною чарівницею. Не в інтересах ложі, аби він почав шукати помсти, а коли він тебе ненавидітиме, мститися не захоче. Зрештою, він, може, вже мертвий. Або помре будь-якого дня.

— Інформація за його життя, — глухо промовила Йеннефер. — Врятуй його, Філіппо.

— Ні, Йеннефер.

— Бо це не в інтересах ложі. — В очах чарівниці зайнялося фіолетове полум’я. — Ти чула, Трісс? Ото твоя ложа. Ото її справжнє обличчя, ото її справжні інтереси. Що ти на це? Ти була для дівчини менторкою, майже, як ти сама казала, старшою сестрою. А Ґеральт…

— Не бери Трісс на романтику, Йеннефер. — Філіппа проігнорувала той вогонь в очах. — Дівчину ми знайдемо і врятуємо й без твоєї допомоги. А якщо тобі пощастить, то чудово й стократні подяки, ти нас виручиш, заощадиш зусилля. Вирвеш дівчину з лап Вільгефорца, ми вирвемо з твоїх. А Ґеральт? Хто такий Ґеральт?

— Ти чула, Трісс?

— Пробач мені, — глухо промовила Трісс Мерігольд. — Пробач мені, Йеннефер.

— О, ні, Трісс. Ніколи.

Трісс дивилася у підлогу. Очі Краха ан Крайта були наче очі яструба.

— Назавтра після тої останньої таємничої комунікації, — повільно промовив ярл островів Скелліге, — тієї, про яку ти, Трісс Мерігольд, нічого не знаєш, Йеннефер відпливла зі Скелліге, беручи курс на Безодню Седни. Як я її запитав, навіщо вона пливе саме туди, глянула мені в очі й відповіла, що має намір перевірити, чим катастрофи природні відрізняються від неприродних. Відпливла двома драккарами, «Тамарою» й «Алькіоною», із екіпажами, що складалися виключно з добровольців. Це було двадцять восьмого серпня, два тижні тому. Більше я її не бачив.

— Коли ти довідався…

— Через п’ять днів, — урвав він досить рішуче. — Через три дні після вересневої новини.

Капітан Аса Тьязі, який сидів перед ярлом, був неспокійний. Облизував губи, вертівся на лавці, виламував пальці так, що аж клацали.

Червоне сонце, вирвавшись нарешті з-за хмар, що затягували небо, потроху опускалося за Шпікерог.

— Кажи, Аса, — наказав Крах ан Крайт.

Аса Тьязі голосно відкашлявся.

— Ішли ми швидко, — продовжив, — вітер сприяв, робили ми добрих дванадцять вузлів. Тож уже двадцять дев’ятого ми помітили вночі світло маяка з Пейкс де Мар. Ми трохи відхилилися на захід, аби не влізти на якогось нільфгардця… А за день перед вересневою новиною, на світанку, ми прийшли в район Безодні Седни. Тоді чародійка викликала мене й Гутлафа…

— Я потребую добровольців, — сказала Йеннефер. — Тільки добровольців. Не більше, ніж це необхідно, аби короткий час управляти драккаром. Я не знаю, скільки для такого потрібно людей, я на тому не розуміюся. Але прошу не лишати на «Алькіоні» жодну людину крім тих, що необхідно. І повторюю — тільки добровольці. Те, що я маю намір зробити… надто ризиковане. Більше, ніж морська битва.

— Розумію, — кивнув старий сенешаль. — І зголошуюся першим. Я, Гутлаф, син Свена, прошу, пані, про ту честь.

Йеннефер довго дивилася йому в очі.

— Добре, — сказала. — Але це честь для мене.

— Я також зголосився, — сказав Аса Тьязі. — Але Гутлаф не погодився. Хтось, сказав, мусить командувати на «Тамарі». В результаті зголосилося п’ятнадцятеро. У тому числі Г’ялмар, ярле.

Крах ан Крайт підняв брови.

— Скількох потрібно, Гутлафе? — повторила чародійка. — Скільки тут зайві? Прошу точно підрахувати.

Сенешаль якийсь час мовчав, підраховуючи.

— Увісьмох дамо раду, — сказав нарешті. — Якщо ненадовго… Але ж тут самі добровольці, ніхто не примушував…

— Визнач вісьмох серед цих п’ятнадцяти, — перервала вона різко. — Визнач сам. І накажи обраним перейти на «Алькіону». Решта залишається на «Тамарі». Ага, одного з тих, що залишаються, визначу я. Г’ялмаре!

— Ні, пані! Ти не можеш таке зі мною зробити! Я зголосився і буду біля тебе! Хочу…

— Мовчи! Ти залишаєшся на «Тамарі»! То наказ! Ще слово — і накажу прив’язати тебе до щогли!

— Розповідай, Аса.

— Магічка, Гутлаф й ота вісімка добровольців зійшли на «Алькіону» й попливли на Безодню. А ми на «Тамарі», згідно із наказом, трималися краю, але так, щоб не дуже відставати. А от із погодою, яка до тої пори на диво нам сприяла, раптом почалася діятися якась чортівня. Так, вірно про чортівню кажу, бо сила та була недобра, ярле… Нехай мне під кілем протягнуть, якщо я брешу…

— Розповідай.

— Там, де були ми, чи то, значить, «Тамара», було спокійно. Хоча вітер трохи посвистував та небосхил потемнішав від хмар так, що день від ночі було не відрізнити. Але там, де була «Алькіона», там наче пекло раптом розсілося. Справжнє пекло…

Вітрило «Алькіони» раптом забилося так різко, що вони почули той звук, незважаючи на відстань між драккарами. Потемнішало небо, заклубочилися хмари. Море, що навколо «Тамари» здавалося цілковито спокійним, збурилося і закипіло біля бортів «Алькіони». Хтось раптом крикнув, хтось підхопив, а за мить дерлися усі.

Під куполом скупчених над нею чорних хмар «Алькіона» танцювала на хвилях, наче корок, крутячись, вируючи й підскакуючи, провалюючись у хвилі то носом, то кормою. Моментами драккар наче цілковито зникав у них з очей. Моментами було видно тільки смугасте вітрило.

— То чари! — викрикнув хтось за спиною Аса. — То диявольська магія!

Вир крутив «Алькіону» швидше й швидше. Щити відривалися від борту драккара і фуркотіли у повітрі, наче диски, летіли направо-наліво зламані весла.

— Рифуй вітрило! — кричав Аса Тьязі. — І на весла! Пливемо туди! Тре’ рятувати!

Утім, було пізно.

Небо над «Алькіоною» почорнішало, чорнота раптом вибухнула зиґзаґами блискавок, які обплели драккар, наче мацаки медузи. Збиті у фантастичні форми хмари скрутилися у потворний стовп. Драккар крутився по колу з несамовитою швидкістю. Щогла зламалася, наче сірник, зірване вітрило полетіло над піною, наче величезний альбатрос.

— Веслуй, ходу!

Над власними криками, над гуркотом стихії, що заглушала все, вони почули крики людей з «Алькіони». Крики такі несамовиті, що волосся ставало дибки. У них, старих морських вовків, кривавих берсерків, мореплавців, які чимало що бачили й чули.

Вони кинули весла, розуміючи своє безсилля. Остовпіли, перестали навіть кричати.

«Алькіона», все ще крутячись, поволі сходила на хвилю. І сходила вище й вище. Вони бачили кіль: омитий водою, порослий мушлями й водоростями. Бачили чорний абрис, фігуру, що падала у хвилю. Потім другу. Третю.

— Вони стрибають! — крикнув Аса Тьязі. — На весла, хлопці, не переставати! Щосили! Пливемо на допомогу!

«Алькіона» була вже на добрих сто ліктів над булькочучою, наче кип’яток, поверхнею моря. І далі крутилася, величезне, цвіркаюче водою веретено, обплетене вогнистою павутиною блискавок, невидима сила тягнула її у збиті хмари.

Раптом повітря роздер вибух. «Тамара», нехай її і пхала уперед сила п’ятнадцяти пар весел, раптом підскочила й відлетіла назад, наче від удару тараном.

У Тьязі втекла з-під ніг палуба. Він упав, ударившись скронею об борт.

Встати самостійно не міг, його підняли. Був приголомшений, крутив і тряс головою, хилився, белькотів без ладу і складу. Крики екіпажу чув наче з-за стіни. Підійшов до борта, хилитаючись, наче п’яний, вчепився у релінг.

Вітер стих, хвилі заспокоїлися. Але небо й далі було чорним від хмар.

Від «Алькіони» не залишилося і сліду.

— Навіть сліду не залишилося, ярле. Навіть шматочка якогось, шмаття… Взагалі нічого.

Аса Тьязі перервав розповідь, дивлячись на сонце, що зникало за лісистими вершинами Шпікерогу. Крах ан Крайт, замислений, не підганяв його.

— Знати не знаю, — продовжив нарешті Аса Тьязі, — скільком вдалося вискочити, перш ніж затягнуло «Алькіону» у ту диявольську хмару. Але скільки б їх не вискочило, не вижив жоден. А нам, хоча сил ми не жаліли, вдалося виловити тільки два трупи. Два тіла, винесені водою. Тільки два.

— Чародійки, — зміненим голосом запитав ярл, — серед них не було?

— Ні.

Крах ан Крайт довго мовчав. Сонце цілком сховалося за Шпікерогом.

— Пропав старий Гутлаф, син Свена, — знову заговорив Аса Тьязі. — Напевно, до останньої кісточки об’їли його краби на дні Седни… Пропала там і магічка… Ярле, люди починають говорити… Що все те її вина. І кара її за злочини…

— Дурна балаканина!

— Пропала вона, — буркнув Аса, — на Безодні Седни. На тому самому місці, як колись Паветта й Дані… от, нещасливий випадок.

— Це не було нещасним випадком, — сказав переконано Крах на Крайт. — Ані тоді, ані зараз це напевне не був нещасний випадок.