Відьмак. Вежа Ластівки

Розділ 7

— Вони у безпеці, — запевнив вампір, підганяючи мула Драакуля. — Всі троє. Мільва, Любисток і вочевидь Ангулема, яка вчасно дісталася до нас у долині Сансретур і про все розповіла, не жаліючи різних барвистих слів. Ніколи не міг я зрозуміти: чому у вас, людей, більшість проклять і лайок відсилає до сфер еротики? Адже секс є чудовим, він пов’язаний із красою, радістю, приємностями. Як можна назви статевих органів уживати як вульгарний синонім…

— Тримайся теми, Регісе, — перервав Ґеральт.

— Так, вибачаюся. Попереджені Ангулемою щодо бандитів, які наближалися, ми безвідкладно перейшли кордон Туссану. Мільва, правда, у захваті не була, поривалася повернутися і йти до вас на допомогу. Я зумів її від того відговорити. А Любисток, на диво, замість радіти із захисту, який дає кордон князівства, явно мав душу у п’ятках… Чого він так лякається Туссану, не знаєш часом?

— Не знаю, але здогадуюся, — кисло відповів Ґеральт. — Бо це не перше місце, де наш приятель-бард набешкетував. Зараз він трохи прийшов до тями, бо перебуває у добрій компанії, але змолоду святого для нього не було. Сказав би я, що безпечно поряд із ним себе почували тільки їжаки й ті жінки, які встигли залізти на саму верхівку високого дерева. А чоловіки тих жінок чомусь на трубадура ображалися — грець його знає чому. У Туссані точно є якийсь чоловік, у якого при виді Любистка можуть з’явитися певні спогади… Але насправді то не важливо. Повернімося до конкретики. Що з погонею? Я сподіваюся, що…

— Не думаю, — усміхнувся Регіс, — аби вони прийшли за нами у Туссан. Там на кордоні повно мандрівного рицарства, яке страшенно нудиться і шукає тільки приводу до бійки. Та що там, ми, разом із групою пілігримів, яких зустріли на кордоні, відразу потрапили до святого гаю Мюрквід. А місце те пробуджує страх. Навіть пілігрими та хворі, які з найдальших закутків мандрують до Мюрквіду по зцілення, затримуються у поселенні недалеко від краю лісу, не сміючи заходити вглиб. Бо ходять плітки, що, хто зважиться увійти до святої діброви, закінчить спаленим на повільному вогні у Вербовій Бабі.

Ґеральт втягнув повітря.

— Чи ж то…

— Авжеж. — Вампір знову не дозволив йому закінчити. — У гаю Мюрквід стоять друїди. Ті, що раніше мешкали в Анґрені, у Каед Ду, потім відійшли до озера Мондуїрн, а врешті до Мюрквіду, у Туссан. Було нам призначено до них потрапити. Не пам’ятаю, чи я вже говорив, що то нам призначено?

Ґеральт сильно видихнув. Кагір, який їхав за його спиною, також.

— Твій знайомий серед друїдів є?

Вампір знову усміхнувся.

— То не знайомий, а знайома, — пояснив. — Авжеж, вона серед них є. Навіть підвищилася у ранзі. Тепер головує в усьому Колі.

— Ієрофантка?

— Фламініка. Так зветься найвищий друїдський титул, коли носить його жінка. Ієрофантами бувають тільки чоловіки.

— Вірно, забувся. Розумію так, що з Мільвою та рештою…

— Вони тепер під опікою фламініки й Кола. — Вампір, як завжди, відповів на запитання, не дослухавши його, після чого відразу перейшов до відповіді на запитання, ще навіть не поставлене. — Я відразу поспішив вам назустріч. Бо ж сталася подія загадкова. Фламініка, якій я почав представляти нашу справу, закінчити мені не дала. Заявила, що знає про все. Що вже певний час очікує на наш прихід…

— Що?

— Я також не зумів приховати недовіри. — Вампір стримав мула, підвівся у стременах, роззирнувся.

— Шукаєш когось чи чогось? — запитав Кагір.

— Уже не шукаю — знайшов. Зійдімо з коней.

— Я волів би спочатку…

— Зійдімо. Я вам усе поясню.

Довелося їм говорити голосніше, аби змогти порозумітися у шумі водоспаду, що спадав з чималої висоти по горизонтальній стіні скельного урвища. Внизу, там, де водоспад вибив чимале озерце, у скелях чорнів отвір печери.

— Так, саме туди. — Регіс підтвердив припущення відьмака. — Я виїхав тобі назустріч, бо мені доручено тебе сюди спрямувати. До цієї печери тобі доведеться увійти. Я говорив, друїди про тебе знали, знали про Цірі, знали про нашу місію. А довідалися про те від особи, яка тут мешкає. Особа ця, якщо вірити друїдці, прагне з тобою порозмовляти.

— Якщо вірити друїдці, — повторив ядуче Ґеральт. — Я бував у цих місцях. Знаю, що мешкає у глибоких печерах під Горою Диявола. Різні там мешкають істоти. Але з переважною більшістю поговорити не вдасться, хіба що за допомогою меча. Що ще сказала та твоя друїдка? У що ще я повинен повірити?

— Досить чітко, — вампір втупив у Ґеральта чорні очі, — вона дала мені зрозуміти, що не переймається особами, які нищать і вбивають живу природу, — взагалі, а вже тим більше відьмаками. Я пояснив, що у цю мить ти відьмак, скоріше, тільки за назвою. Що ти абсолютно не набридаєш живій природі, якщо та остання не набридає тобі. Фламініка, а треба тобі знати, що жінка то надзвичайно розумна, з ходу зауважила, що від відьмацтва ти відмовився не через світоглядні зміни, а змушений обставинами. Я чудово знаю, сказала вона, що нещастя спіткало близьку відьмакові особу. Тож відьмак змушений був покинути відьмацтво й поспішити на порятунок…

Ґеральт не прокоментував, але погляд його був настільки красномовним, що вампір поспішив із поясненнями:

— Вона заявила, цитую: «Відьмак, який вже не відьмак, доведе, що його стане на покору й пожертву. Він увійде у темні надра землі. Беззбройний. Залишивши усю зброю, усе гостре залізо. Усі гострі думки. Усю агресію, гнів, злість і вищість. Увійде у покорі. І тоді там, у надрах, покірний невідьмак знайде відповіді на запитання, які його непокоять. Знайде відповідь багато на які запитання. Але якщо відьмак залишиться відьмаком, то не знайде нічого».

Ґеральт сплюнув у бік водоспаду й печери.

— То звичайна гра, — заявив він. — Забава! Витівки! Ясновидство, пожертвування, таємничі зустрічі у гротах, відповіді на запитання… Так обіграні події можуть зустрічатися тільки у мандрівного старцівства. Хтось тут із мене сміється. У найкращому разі. А якщо не сміється…

— Насмішкою я б те не назвав у жодному разі, — рішуче сказав Регіс. — У жодному, Ґеральте із Рівії.

— Тоді що? Одне зі славетних друїдських дивацтв?

— Не дізнаємося, — відізвався Кагір, — поки не переконаємося. Ходімо, Ґеральте, увійдемо туди разом…

— Ні, — похитав головою вампір. — Фламініка щодо цього була категорична. Відьмак мусить увійти туди сам. Без зброї. Дай мені свого меча. Я пригляну за ним, поки тебе не буде.

— Хай мене диявол… — почав Ґеральт, але Регіс швидким жестом перервав його.

— Дай мені свого меча, — простягнув руку. — А якщо маєш іще якусь зброю, то залиш її також. Пам’ятай про слова фламініки. Жодної агресії. Жертовність. Покора.

— Ти знаєш, кого я там зустріну? Хто… або що чекає на мене у цій печері?

— Ні, не знаю. Найрізноманітніші створіння мешкають у підземних коридорах під Горгоною.

— Хай мене грець візьме!

Вампір тихенько кахикнув.

— Того виключати не можна, — сказав серйозно. — Але ти мусиш прийняти цей ризик. І я знаю, що ти його приймеш.

Не помилився — як і очікував, вхід до печери було завалено величезним шаром черепів, ребер, гомілкових та плечових кісток. Утім, смороду гнилизни не відчувалося. Тлінні рештки, схоже, були столітніми й грали роль декорацій для залякування прибульців.

Принаймні, так йому здавалося.

Він увійшов у темряву, кістки захрупали й захрустіли під ногами.

Очі швидко звикли до темряви.

Перебував він у гігантській печері, у скельній каверні, розмір якої неможливо було встановити на око, бо пропорції ламалися і гинули у лісі сталактитів, що мальовничими фестонами звішувалися зі стелі. З кам’яної підлоги, блискучої від вологи й різнокольорового каміння, виростали білі й рожеві сталагміти, кремезні й кряжисті в основі і стрункі вгорі. Деякі сягали верхівками вище голови відьмака. Деякі поєднувалися угорі зі сталактитами, створюючи схожі на колони сталагнати. Ніхто його не окрикнув. Єдиним відголосом, що можна було почути, були дзвінкі відлуння плескоту й крапання води.

Він пішов, повільно, просто уперед, у темряву, між колонами сталагнатів. Знав, що за ним спостерігають.

Відсутність меча за спиною відчувалася сильно, нав’язливо й чітко — наче відсутність недавно викришеного зуба.

Він сповільнив кроки.

Те, що ще мить тому він вважав круглим камінням, яке лежало біля підніжжя сталагнатів, тепер вирячило на нього великі палаючі очі. У збитій масі сіро-бурих, укритих пилом патлів відчинялися величезні пащі й блискали гостроконечні ікла.

Барбегазі.

Він ішов повільно, ступав уважно — барбегазі були повсюди, великі, середні й малі, — лежали на його шляху, навіть не думаючи відсуватися. Досі поводилися вони надміру спокійно, втім, він не був упевнений, що буде, коли він на котрогось із них наступить.

Сталагнати поставали, наче ліс, неможливо було йти прямо, доводилося петляти. Згори, з наїжаченої голками стелі крапала вода.

Барбегазі — з’являлося їх дедалі більше — супроводжували його весь шлях, штовхаючись і перекочуючись по камінню. Він чув їхнє монотонне шарудіння і пихтіння. Відчував їхній гострий, кислий запах.

Мусив зупинитися. На його шляху, між двома сталагмітами, у місці, якого він не міг оминути, лежав чималий ехінопс, наїжачившись масою довгих голок. Ґеральт ковтнув сухим горлом. Аж занадто добре знав, що ехінопс уміє стріляти голками на відстань десяти футів. Голки мали специфічну властивість — увіткнувшись у тіло, вони ламалися, а гострі кінчики проникали всередину й «мандрували» глибше й глибше, аж нарешті досягали якогось вразливого органу.

— Відьмак дурний, — почув він із темряви. — Відьмак боязкий! Відчуває страх, ха-ха!

Голос звучав особливо й чужо, але Ґеральт уже чув такі голоси не один і не два рази. Так говорили істоти, що не звикли порозуміватися за допомогою артикульованої мови, — через це ті дивні артикуляції й інтонуючі, неприродно протяглі склади.

— Відьмак дурний! Відьмак дурний!

Він стримався від коментарю. Закусив губу й обережно пройшов поряд із ехінопсом. Голки потвори захвилювалися, наче мацаки актинії. Але лише на мить, потім ехінопс став нерухомим і знову почав нагадувати велику купу болотної трави.

Два величезні барбегазі перекотилися в нього на шляху, буркочучи та погиркуючи. Згори, зі стелі, донеслося лопотіння шкіряних крил і шипляче хихотіння, що безпомилково сигналізувало про присутність листяносів і веспертилів.

— Ти прийшов сюди, вбивця! Відьмак! — пролунав у темряві той самий голос, який він чув перед тим. — Ти вліз сюди! Ти насмілився! Але у тебе немає меча, вбивце. То як ти хочеш убивати? Поглядом? Ха-ха!

— А може, — пролунав інший голос, із іще більш ненатуральною артикуляцією, — то ми його вб’ємо? Гаааа?

Барбегазі загарикали голосним хором. Один, розміром із дозрілу диню, прокотився надто близько й клацнув зубами біля п’яток Ґеральта. Відьмак стлумив прокляття, що просилося назовні. Пішов далі. Зі сталактитів крапала вода, видзвонюючи сріблястим відлунням.

Щось вчепилося у його ногу. Він ледь стримався, аби не відкинути те.

Створіння було невеличке, ненабагато більше за пекінеса. Та й трохи пекінеса нагадувало. З морди. Іншим нагадувало мавпочку. Ґеральт і поняття не мав, що воно. У житті не бачив нічого подібного.

— Відь-мак! — проартикулював верескливо, але в цілому досить виразно пекінес, судомно вчепившись у чобіт Ґеральта. — Відь-мак-мак! Сучий-шпак!

— Відчепися, — сказав той крізь затиснуті зуби. — Відчепися від чобота, бо копну тебе у дупу.

Барбегазі загелкотали голосніше, різкіше й грізніше. У темряві щось заричало. Ґеральт не знав, що воно було. На звук було наче корова, але відьмак готовий був закластися на що завгодно, що коровою воно не було.

— Відь-мак! Сучий-шпак!

— Відпусти мій чобіт, — повторив він, ледь стримуючи себе. — Я прийшов сюди беззбройним, у мирі. Ти перешкоджаєш мені…

Перервав себе й задихнувся у хвилі гидкого смороду, від якого очі сльозилися, а волосся скручувалося у кучерики.

Вчеплене у його литку пекінесоподібне створіння вибалушивало очі й випорожнювалося йому просто на чобіт. Огидний сморід супроводжували ще огидніші звуки.

Відьмак вилаявся адекватно ситуації і відіпхнув нахабне створіння ногою. Куди делікатніше, ніж було треба. Але все одно сталося те, на що він очікував.

— Він копнув малого! — загарчало щось у темряві, понад майже ураганним скавчанням і шверготанням барбегазі. — Він копнув малого! Скривдив меншого за себе!

Найближчі барбегазі підкотилися йому під самі ноги. Він відчув, як їхні сукаті й тверді, наче кам’яні, лаписька хапають його й знерухомлюють.

Він не боронився, змирився з усім. Об хутро найбільшого й найагресивнішого витер обісраний чобіт. Коли його потягнули за одяг, усівся.

Щось велике зсунулося по сталагнату, зіскочивши на підлогу. Він відразу впізнав, що воно таке. Стучак. Кремезний, товстий, кошлатий і кривоногий, у плечах хіба із сажень, із рудою бородою, яка була ще ширшою.

Наближення стучака супроводжувало коливання ґрунту, наче наближався не стучак, а першерон. Ороговілі широкі стопи потвори мали — хоч як би смішно воно звучало — по півтора фута довжини кожна.

Стучак нахилився над ним і обдав запахом горілки. Шельми тут самогон женуть, машинально подумав Ґеральт.

— Ти вдарив меншого за себе, відьмаче, — просмердів йому в обличчя стучак. — Без потреби напав і скривдив маленьке, лагідне й невинне створіннячко. Ми знали, що не можна тобі довіряти. Ти агресивний. Маєш інстинкти вбивці. Скількох наших ти вбив, канальє?

Він не знайшов необхідності відповідати.

— Оооо! — Стучак іще сильніше обдав його перетравленим алкоголем. — Я з дитинства про це марив! З дитинства! Й ось нарешті марення моє втілилося. Глянь наліво.

Він, наче дурень, глянув. Й отримав правим кулаком у зуби так, що аж світло перед ним замигтіло.

— Оооо! — Стучак вишкірив із гущини бороди великі криві зубиська. — Я з дитинства про це марив. Глянь направо!

— Досить, — пролунав звідкись із глибини печери голосний і звучний наказ. — Досить цих іграшок і фіглів. Прошу його відпустити.

Ґеральт виплюнув кров із розсіченої губи. Обмив чобіт у струмочку води, що стікала каменем. Скунс із писком пекінеса шкірився до нього насмішкувато — але з безпечної відстані. Стучак усе ще блискав зубами, розтираючи кулак.

— Іди, відьмаче, — сказав. — Іди до нього, якщо вже він тебе гукає. Я почекаю. Бо тобі ж доведеться і повертатися.

Печера, до якої він увійшов, була — о, диво! — виповнена світлом. Крізь отвори на стелі, наїжаченої бурульками, вривалися і схрещувалися стовпи сяйва, видобуваючи зі скель і формацій різноманітних форм феєрію блисків і кольорів. У повітрі тут висіла ще й палаюча магічна куля, якій допомагали іскри кварцу на стінах. Незважаючи на всю ту ілюмінацію, кінець печери спочивав у мороку, у перспективі колонади сталагнатів залягала чорна темрява.

На стіні, яку природа наче приготувала для цієї мети, власне поставав величезний наскальний малюнок. Художником був високий світловолосий ельф у перемазаному фарбами плащі. У магічно-природному світлі голову його наче оточував сяючий німб.

— Сідай. — Ельф, не відриваючи погляду від картини, вказав Ґеральту камінь. — Вони не заподіяли тобі кривди?

— Ні. Скоріше ні.

— Ти мусиш їм пробачити.

— І справді. Мушу.

— Вони трохи як діти. Страшенно втішалися з твого приходу.

— Я помітив.

Ельф тільки глянув на нього.

— Сідай, — повторив. — За хвилину буду у твоєму розпорядженні. Вже закінчую.

Тим, що ельф закінчував, була стилізована тварина, скоріше за все — бізон. Поки що готовий був тільки його контур — від величезних рогів до не менш чудового хвоста. Ґеральт усівся на вказаному камені й заприсягся собі бути терплячим і покірним — до меж можливостей.

Ельф, тихесенько посвистуючи крізь зуби, занурив пензлик у мисочку з фарбою і швидкими рухами розмалював свого бізона у фіолетовий колір. За мить роздумів додав на боках тварини тигрині смуги.

Ґеральт дивився на те мовчки.

Нарешті ельф відступив на крок, розглядаючи наскальну фреску, що являла вже цілу мисливську сцену. Фіолетового й смугастого бізона гнали дикими підскоками худі, недбалими рухами пензля намальовані фігурки з луками та списами.

— Що воно має бути? — не витримав Ґеральт.

Ельф глянув на нього скоса, сунувши чистий кінчик пензля до рота.

— Це, — заявив, — доісторичний малюнок, виконаний первісними людьми, які мешкали у цій печері тисячі років тому й займалися, головним чином, полюванням на давно вже вимерлих фіолетових бізонів. Деякі з доісторичних мисливців були творцями, відчували глибоку потребу художнього мислення. Увіковічувати те, що грало в їхніх душах.

— Захопливо.

— Напевно, — погодився ельф. — Ваші вчені вже роками лазять по печерах і шукають сліди первісної людини. І скільки б разів вони таке не знаходили, будуть непомірно захоплені. Бо тоді знайдуть докази, що на цьому березі й у цьому світі водночас ви не є приблудами. Докази того, що ваші предки мешкали тут століттями, тож світ належить їхнім спадкоємцям. Що ж, будь-яка раса має право на якесь там коріння. Навіть ваша, людська, чиє коріння все ж треба шукати на верхівках дерев. Ха, смішний каламбур, тобі не здається? Вартий епіграми. Любиш легку поезію? Як думаєш, що б іще домалювати?

— Домалюй пралюдським мисливцям великі здійняті фалоси.

— Це ідея. — Ельф занурив пензлик у фарбу. — Фалічний культ типовий для примітивних цивілізацій. Також це може прислужитися виникненню теорії, що людська раса схильна до фізичної дегенерації. Предки мали фалоси наче дубці, а потомкам зосталися смішні, залишкові членчики… Дякую, відьмаче.

— Немає за що. От, грало в мене на душі. Але ж фарба виглядає дещо свіжою для доісторичної.

— За три-чотири дні вона зблякне під впливом солі, яку виділяє стіна, і малюнок стане таким доісторичним, що хоч стій, хоч падай. Ваші вчені пообсцикаються з радощів, як його побачать. Жоден, я голову даю на відсіч, не розпізнає мого жартику.

— Упізнають.

— І яким же чином?

— Ти ж не втримаєшся, аби не підписати шедевр.

Ельф сухо засміявся.

— Влучно! Розшифрував ти мене безпомилково. Ех, вогонь марнославства, як же важко митцю пригасити його у собі. Я вже підписав картину. Ось тут, дивись.

— А то не змійка?

— Ні. То ідеограма, що означає моє ім’я. Я звуся Креван Еспане еп Каомган Маха. Для зручності я користуюся псевдонімом Аваллак’х, і ти також можеш звертатися до мене саме так.

— Так і зроблю.

— А тебе звуть Ґеральт із Рівії. Ти відьмак. Утім, зараз ти не полюєш на потвор і бестій, зайнятий розшуками зниклих дівчат.

— Вісті розходяться дивовижно швидко. Дивовижно далеко. І дивовижно глибоко. Кажуть, ти передбачив, що я тут з’явлюся. Виходить, ти вмієш передбачати майбутнє, як я розумію?

— Передбачати майбутнє, — Аваллак’х витер руки об шмаття, — може будь-хто. І будь-хто це робить, бо воно ж легко. Це ніяке не мистецтво — передбачати. Мистецтвом є передбачати точно.

— Висновок досконалий і вартий епіграми. Ти, зрозуміло, вмієш передбачати точно.

— Аж занадто часто. Я, дорогий Ґеральте, вмію багато й багато знаю. На те, зрештою, вказує мій, як те назвали би ви, люди, науковий титул. Повне його звучання: Aen Saevherne.

— Відаючий.

— Точно.

— І той, хто захоче, сподіваюся, поділитися відомим йому знанням?

Аваллак’х хвилину мовчав.

— Поділитися? — сказав нарешті протягло. — Із тобою? Знання, мій друже, — то привілей, а привілеями діляться тільки з рівними. І для чого ж бо то я, ельф, Відаючий, член еліти, мав би ділитися чимось із нащадком істоти, яка з’явилася у Всесвіті ледве п’ять мільйонів років тому, еволюціонувавши з мавпи, щура, шакала чи іншого якогось ссавця? Істоти, яка потребувала десь мільйон років на те, щоб відкрити: за допомогою двох волохатих рук можна виконувати якісь операції обгризеною кісткою? Після чого увіткнула собі ту кістку в дупу й завищала з радощів?

Ельф замовк, відвернувшись і втупивши очі у свою картину.

— Чому б то, — повторив, — ти насмілюєшся вважати, що я поділюся з тобою хоча б якимось знанням, людино? Скажи мені!

Ґеральт обтер чобіт від залишків гівна.

— Може, тому, — відповів сухо, — що це неминуче?

Ельф розвернувся різко.

— Що, — запитав крізь стиснуті зуби, — неминуче?

— Може, те, — Ґеральту не хотілося підвищувати голос, — що мине ще пару років і люди просто заберуть собі будь-яке знання, не дивлячись, чи забажає хтось ним ділитися, чи ні? У тому числі й знання про те, що ти, ельф і Відаючий, спритно ховаєшся за наскальними фресками? Розраховуючи на те, що люди не захочуть розвалювати кирками стінку, замальовану фальшивим доказом прадавнього існування людини? Що? Мій ти вогню марнославства!

Ельф пирхнув. Цілком весело.

— О, так, — сказав. — Марнославством воістину розмірів дурості було б думати, що ви чогось не розвалите. Розвалите ви все. Тільки що з того? Що з того, людино?

— Не знаю. Скажи мені. А якщо не вважатимеш це за необхідне, я піду. Бажано іншим виходом, бо біля того чекають мене твої своєвольні товариші, які хочуть порахувати мені ребра.

— Прошу. — Ельф різким рухом розкинув руки, а скальна стінка розкрилася зі скреготом і тріском, брутально поділивши фіолетового бізона навпіл. — Виходь туди. Ступай до світла. У прямому чи переносному значенні, то в будь-якому разі вірний шлях.

— Трохи шкода, — буркнув Ґеральт. — Я маю на увазі фреску.

— Ти хіба жартуєш, — через хвилину мовчання сказав ельф, на подив майже лагідно й приязно. — Фресці нічого не буде. Ідентичним закляттям я зачиню скалу, навіть тріщини не лишиться. Іди. Я ввійду з тобою, проведу тебе. Вирішив я, що все ж таки дещо маю тобі сказати. І показати.

Всередині панувала темрява, але відьмак відразу побачив, що печера величезна — впізнав то за рухом повітря і температурою. Камінчики, по яких вони йшли, були мокрими.

Аваллак’х вичарував світло — на ельфійській манер, тільки жестом, без вимовляння закляття. Сяюча куля здійнялася під стелю, друзи гірського кришталю на стінах гроту запалали мільйоном іскор і полискувань, затанцювали тіні. Відьмак мимоволі зітхнув.

Він не вперше бачив скульптури й пам’ятники ельфів, але кожного разу враження було те саме. Що застиглі у русі і тремтінні постаті ельфів й ельфійок не є витвором різця скульптора, а лише результатом могутніх чар, які можуть перетворити живу тканину на білий мармур із Амелля.

Найближча статуя являла собою ельфійку, яка сидить на підібганих ногах на базальтовій плиті. Ельфійка відверталася, наче сполохана шурхотом їхніх кроків. Була вона зовсім голою. Білий, вигладжений до молочного блиску мармур сприяв тому, що вони майже відчували тепло, яке било від статуї.

Аваллак’х затримався і сперся на одну з колон, що оточували доріжку крізь алею скульптур.

— Вдруге, — відізвався він тихо, — ти блискуче мене розшифрував, Ґеральте. Так, ти був правий, картина бізона на скелі має бути камуфляжем. Вона має знеохотити до розбивання і проломлення стінки. Має зберегти це все від пограбування і знищення. Кожна раса, у тому числі й ельфійська, має право на коріння. Те, що ти бачиш, — то наше коріння. Іди, прошу, обережно. Це, по суті, цвинтар.

Відблиски, що танцювали по гірському кришталеві, вихоплювали з темряви нові й нові подробиці — за алеєю скульптур було видно колонади, сходи, напівкруглі галереї, аркади й перистилі. Усе з білого мармуру.

— Хочу, — продовжив Аваллак’х, зупиняючись і вказуючи рукою, — аби це вціліло. Навіть коли ми відійдемо, коли весь цей континент і весь цей світ опиниться під шаром льоду й снігу в милю товщиною, хочу, щоб Тір-на-Беа Араїнне залишився. Ми відійдемо звідси, але колись ми сюди повернемося. Ми, ельфи. Провіщує нам те «Aen Ithlinnespeath», пророцтво Ітлінн Еґлі еп Евеніен.

— Ви справді в нього вірите? У ту вашу ворожбу? Аж настільки глибокий ваш фанатизм?

— Усе, — ельф не дивився на нього, тільки на мармурові колони, вкриті делікатним, майже як павутина, різьбленням, — було передбачено й провіщено. Ваше прибуття на континент, війни, пролиття ельфійської та людської крові. Зростання вашої раси, занепад нашої. Битва володарів Півдня і Півночі. І повстане ото король Півдня проти королів Півночі, і заллє землі їхні, наче повінь; будуть вони зламані, а народи їхні знищені… І так розпочнеться погибель світу. Ти пам’ятаєш текст Ітліни, відьмаче? Хто далеко, той помре від зарази; хто близько — той помре від меча; хто заховається — той помре від голоду; хто виживе — того погубить мороз… Бо ж надійде Tedd Deireadh, Час Кінця, Час Меча й Сокири, Час Погорди, Час Білого Холоду й Вовчої Завірюхи…

— Поезія.

— Бажаєш менш поетично? В результаті змін кута падіння сонячних променів пересунеться — і значною мірою — межа вічної мерзлоти. Гори ті роздавить і зіпхне далеко на південь лід, що стане сунути з півночі. Все присипить білий сніжок. Товщиною понад милю. І стане дуже, дуже холодно.

— Станемо носити теплі підштаники, — без емоцій відповів Ґеральт. — Кожушки. І хутряні шапки.

— З кінчика язика у мене зняв, — спокійно погодився ельф. — І в тих підштаниках та шапках ви виживете, аби котрогось дня повернутися сюди, копати ями, й дошукуватиметеся у цих печерах, аби знищити і вкрасти. Провіщення Ітліни того не говорить, але я про те знаю. Неможливо абсолютно знищити людей і тарганів, завжди залишиться щонайменше парочка. Що до нас, ельфів, тут Ітліна куди більш рішуча: вціліють лише ті, хто піде за Ластівкою. Ластівка, символ весни, є спасителькою, тою, хто відчинить Заборонені Двері, вкаже шлях до спасіння. І зробить можливим відродження світу. Ластівка, Дитина Старшої Крові.

— Чи то — Цірі? — не витримав Ґеральт. — Або дитина Цірі? Як? І навіщо?

Здавалося, Аваллак’х не почув.

— Ластівка зі Старшої Крові, — повторив. — З її крові. Підійди. І подивися.

Навіть серед інших, несамовито реалістичних, схоплених у рухах чи у жестах скульптур та, на яку вказував Аваллак’х, вирізнялася. Біла мармурова ельфійка, що напівлежала на плиті, справляла враження, наче вона — розбуджена — мала за мить усістися і встати. Була вона повернута обличчям до порожнього місця біля її боку, а піднесена долоня, здавалося, торкалася там чогось невидимого.

На обличчі ельфійки вималювався вираз спокою та щастя.

Аваллак’х перервав тишу далеко не відразу.

— Це Лара Доррен еп Шіадаль. Вочевидь, це не могила, лише кенотаф. Тебе дивує вигляд пам’ятника? Що ж, проект вирізати з мармуру обох коханців — Лару й Крегеннана з Лоду — підтримки не знайшов. Крегеннан був людиною, було б святотатством марнувати амелльський мармур на його статую. Було б блюзнірством ставити статую людини тут, у Тір-на-Беа Араїнне. З іншого боку, ще більшим злочином було б умисно нищити пам’ять про те почуття. Тож скористалися золотою серединою. Крегеннана… формально тут немає. А втім, він є. У погляді й позі Лари. Коханці залишилися разом. Ніщо не зуміло їх розділити. Ні смерть, ні забуття… Ні ненависть.

Відьмаку здалося, що байдужий голос ельфа на мить змінився. Але то ж не було можливим.

Аваллак’х наблизився до скульптури, обережним, делікатним рухом погладив мармурове плече. Потім відвернувся, на його трикутному обличчі знову з’явилася звична, трохи насмішкувата усмішка.

— Чи ти знаєш, відьмаче, що є найбільшим мінусом довговічності?

— Ні.

— Секс.

— Що?

— Ти вірно почув. Секс. Після неповних ста років він стає нудним. Немає у ньому вже нічого, що могло б притягати й надихати, що могло б повернути магію новизни. Все вже було… В той чи інший спосіб, але було. І тоді раптом приходить Кон’юнкція Сфер, і тут з’являєтеся ви, люди. З’являються тут недобитки людей, що прибули з іншого світу, з вашого давнього світу, який вдалося вам тотально знищити, вашими власними, все ще волохатими руками, ледве через п’ять мільйонів років після появи вас як виду. Вас жменька, середній вік життя ви маєте до смішного низький, тож ваше виживання залежить від темпу розплодження, через що бажання ніколи вас не полишає, секс повністю вами керує, це сила навіть більша, ніж інстинкт самозбереження. Померти — чому б ні, якщо раніше вдасться розплодитися: ото, із невеликими скороченнями, вся ваша філософія.

Ґеральт не переривав і не коментував, хоча мав велике бажання.

— І що раптом виявляється? — продовжував Аваллак’х. — Ельфи, байдужі до байдужих ельфійок, приймаються за завжди охочих людських жінок, байдужі ельфійки від перверсійної цікавості віддаються завжди повним бажання і бадьорості людським самцям. І діється щось, розтлумачити чого не може ніхто: ельфійки, які завжди мають овуляції раз на десять-двадцять років, спілкуючись із людьми, починають овулювати при кожному сильному оргазмі. Почав діяти якийсь прихований гормон, а може, комбінація гормонів. Ельфійки розуміють, що практично дітей вони можуть мати тільки з людьми. То завдяки ельфійкам ми вас не винищили, коли ми ще були сильніші. А потім то вже ви були сильнішими й почали нищити нас. Але ельфійок ви все ще мали у союзниках. То вони були прихильницями співжиття, співпраці й співіснування… і не хотіли визнавати, що насправді йшлося тільки про співспання.

— Що це має, — відкашлявся Ґеральт, — спільного зі мною?

— З тобою? Абсолютно нічого. Але з Цірі — багато чого. Цірі ж є потомком Лари Доррен еп Шіадаль, а Лара Доррен була прихильницею співіснування з людьми. Головним чином — із однією людиною. Із Крегеннаном з Лоду, людським чародієм. Лара Доррен співіснувала з отим Крегеннаном часто і з результатом. Кажучи простіше — вона завагітніла.

Відьмак і цього разу зберіг мовчання.

— Проблема у тому, що Лара Доррен не була звичайною ельфійкою. Вона була генетичним зарядом. Спеціально підготовленим. У результаті багаторічної праці. У поєднанні з іншим зарядом, мається розуміти — ельфійським, вона мала народити дитину ще більш спеціальну. Понісши від сімені людини, вона поховала той шанс, змарнувала результати сотень років планування і приготувань. Так, принаймні, тоді думалося. Ніхто не припускав, що сплоджений Крегеннаном метис міг успадкувати від повноцінної матері щось позитивне. Ні, такий мезальянс не міг принести нічого доброго…

— І тому, — втрутився Ґеральт, — його було суворо покарано.

— Не так, як ти думаєш. — Аваллак’х швидко глянув на нього. — Хоча зв’язок Лари Доррен і Крегеннана завдав незліченних шкод ельфам, а для людей міг принести тільки добро, саме люди, а не ельфи, вбили Крегеннана. Люди, не ельфи, погубили Лару. Саме так і було, незважаючи на те, що у багатьох ельфів були причини ненавидіти коханців. Крім іншого — й особисті.

Ґеральт уже вдруге здивувався незначній зміні у голосі ельфа.

— Так чи інакше, — продовжив Аваллак’х, — співіснування луснуло, наче мильна бульбашка, народи стрибнули один одному до горла. Почалася війна, яка триває досі. А тим часом генетичний матеріал Лари… Він, як ти вже, мабуть, здогадався, існує. І навіть розвивається. На жаль, він мутував. Так-так. Твоя Цірі — мутант.

Ельф і цього разу не дочекався коментарю.

— Вочевидь, у тому крутилися і ваші чародії, спритно поєднуючи зрощені екземпляри у пари, але і в них те вийшло з-під контролю. Мало хто розуміє, яким дивом генетичний матеріал Лари Доррен настільки потужно відродився в Цірі і що було спуском. Вважаю, що про те знає Вільгефорц, той самий, який на Танедді порахував тобі кістки. Чародії, які експериментували з потомством Лари й Ріаннон, проводячи весь час якусь регулярну селекцію, не дійшли до очікуваних результатів, знудилися і відмовилися від експерименту. Але експеримент тривав, от тільки що тепер — самостійно. Цірі, дочка Паветти, внучка Каланте, прапраправнучка Ріаннон, — справжній нащадок Лари Доррен. Вільгефорц довідався про це, скоріше за все, випадково. Знає про це також і Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду.

— І знаєш про це ти.

— Я знаю навіть більше, ніж вони обидва. Але це не має значення. Млини призначення крутяться, зерна долі мелються… Те, що призначене, мусить відбутися.

— А що мусить відбутися?

— Те, що призначене. Що було усталене наперед — у переносному, зрозуміло, сенсі. Щось, що зумовлено діями безвідмовно діючого механізму, в основі якого Мета, План і Результат.

— Це або поезія, або метафізика. Або й те, й інше, бо часом таке важко розрізнити. Можливо, є якась конкретика? Хоча б мінімальна? Я б охоче подискутував із тобою про п’яте-десяте, але так уже воно складається, що — поспішаю.

Аваллак’х зміряв його довгим поглядом.

— А куди ти так поспішаєш? Ах, вибач… Як мені здається, ти не зрозумів нічого з того, про що я сказав. Тож скажу прямо: твоя велика рятівнича експедиція вже позбавлена сенсу. Вона цілковито його втратила. Причин тут декілька, — продовжив ельф, дивлячись на кам’яне обличчя відьмака. — По-перше, вже надто пізно, фундаментальне зло вже сталося, ти вже не в змозі врятувати від нього дівчину. По-друге, зараз, коли вона вже ступила на відповідний шлях, Ластівка чудово зарадить собі сама, бо надто могутню силу вона у собі несе, аби лякатися хоча б чогось. Твоя допомога їй зайва. А по-третє… Гммм…

— Я весь час тебе слухаю, Аваллак’ху. Весь час.

— По-третє… По-третє, зараз їй допоможе хтось третій. Ти не настільки зухвалий, аби думати, що дівчину ту тільки й виключно з тобою зв’язало призначенням.

— Це все?

— Так.

— Тоді до побачення.

— Зачекай.

— Я говорив. Поспішаю.

— Уявімо собі на мить, — спокійно сказав ельф, — що я і насправді знаю, що станеться, що я бачу майбутнє. Якщо я скажу тобі, що те, що має статися, — станеться все одно, незалежно від зусиль, яких ти докладатимеш? Незалежно від усіх твоїх ініціатив? Якщо я повідомлю тобі, що ти міг би відшукати собі якесь спокійне місце на землі й сидіти там, нічого не роблячи, чекаючи на неминучий результат перебігу подій, — ти зробиш щось таке?

— Ні.

— А якщо я повідомлю тобі, що активність твоя, що свідчить про брак віри у безвідмовність механізму Мети, Плану й Результату, може — хоча правдоподібність такого дуже мала — і справді щось змінити, але виключно на гірше? Чи обдумаєш ти справу заново? Ах, уже по обличчю твоєму бачу, що — ні. Тож запитаю просто: чому ні?

— Ти справді хочеш знати?

— Справді.

— Тому що я просто не вірю у твої метафізичні банальності про мету, плани й наперед відомі задуми творців. Не вірю я також у ваше славетне провіщення Ітліни й інші пророцтва. Я маю їх, уяви собі, за таку само брехню і містифікацію, як оте твоє наскальне малювання. Фіолетовий бізон, Аваллак’ху. Нічого більше. Не знаю, чи ти не вмієш, чи не хочеш мені допомогти. Втім, я за це не ображаюся…

— Кажеш, що я не вмію чи не бажаю тобі допомогти. Яким же чином міг би?

Ґеральт на мить замислився, абсолютно розуміючи, що від вірно сформульованого запитання залежить багато що.

— Я знайду Цірі?

Відповідь була миттєвою.

— Знайдеш. Лише для того, аби відразу втратити. До того ж — назавжди, безповоротно. А до того, як це станеться, ти втратиш усіх, хто тебе супроводжує. Одного зі своїх товаришів ти втратиш протягом найближчих тижнів, може, навіть днів. Може, навіть годин.

— Дякую.

— Я ще не скінчив. Безпосереднім і швидким результатом твого втручання у перемелювання зерен Метою та Планом буде смерть кількадесяти тисяч людей. Що, зрештою, великого значення не має, бо швидко після того життя втратять кількадесят мільйонів людей. Світ, який ти знаєш, попросту зникне, перестане існувати, аби після того, як мине необхідний час, відродитися в абсолютно новій іпостасі. Але саме на це ніхто не мав і не стане мати абсолютно ніякого впливу, ніхто не в змозі цьому запобігти або змінити порядок справ. Ані ти, ані я, ані чародії, ані Відаючі. Ані навіть Цірі. Що ти скажеш?

— Фіолетовий бізон. І тим не менш — дякую тобі, Аваллак’ху.

— Тим часом, — стенув плечима ельф, — трохи цікаво мені, що може зробити камінчик, який потрапляє у шестерні жорен… Чи я можу ще щось для тебе зробити?

— Скоріше ні. Бо показати мені Цірі ти, як думаю, не зумієш?

— Хто таке сказав?

Ґеральт стримав дихання.

Аваллак’х швидко підійшов до стіни печери, даючи знак, аби відьмак ішов слідом.

— Стіни Тір-на-Беа Араїнне, — вказав він на іскристий гірський кришталь, — мають особливі властивості. А я, скажу не вихваляючись, маю особливі вміння. Поклади на тому руки. Вдивляйся. Думай інтенсивно. Про те, як сильно вона тебе зараз потребує. І задекларуй їй, скажімо так, ментальне бажання допомоги. Думай про те, що бажаєш бігти на порятунок, бути поруч, щось у тому роді. Картинка повинна з’явитися сама. І бути чіткою. Дивися, але стримайся від різких реакцій. Нічого не кажи. То буде видіння, не комунікація.

Він послухався.

Перші видіння, проти всього обіцяного, не були чіткими. Були неясні, але зате настільки раптові, що він відсахнувся. Відрубана рука на столі… Кров, що розлилася на льодяній поверхні… Скелети на скелетах коней… Йеннефер, закута у кайдани…

Вежа? Чорна вежа? А за нею, на тлі… Полярне сяйво?

І раптом, без застереження, картинка зробилася чіткою. Аж надто чіткою.

— Любистку! — крикнув Ґеральт. — Мільво! Ангулемо!

— Га? — зацікавився Аваллак’х. — Ах, так. Здається мені, що ти все зіпсував.

Ґеральт відскочив від стіни печери, мало на впавши, коли перечепився об базальтовий постамент.

— Не важливо, най тебе холера! — крикнув. — Слухай, Аваллак’ху, я мушу щонайшвидше дістатися до того друїдського лісу…

— Каед Мюрквіду?

— Мабуть! Моїм друзям там загрожує смертельна небезпека! Вони б’ються за життя! Під загрозою також і інші люди… Якомога скоріше… Ах, най тебе дідько! Я повертаюся по меч і коня…

— Жоден кінь, — спокійно перервав ельф, — не зуміє донести тебе до гаю Мюрквід до сутінок.

— Але я…

— Я ще не скінчив. Іди по той твій славетний меч, а я тим часом споряджу тобі скакуна. Бездоганного скакуна для гірських стежин. Цей скакун, скажімо так, трохи нетиповий… Але дякуючи йому ти будеш у Мюрквіді всього за півгодини.

Стучак смердів, наче кінь — й у тому схожість закінчувалася. Колись у Магакамі Ґеральт бачив влаштовані ґномами змагання по об’їжджанню гірських муфлонів, і те здалося йому спортом абсолютно екстремальним. Але тільки тепер, сидячи на спині стучака, що гнав як скажений, дізнався він, що воно насправді, та екстремальність.

Аби не впасти, він до судом вчепився пальцями у шорсткі патли й стискав ногами косматі боки потвори. Стучак смердів потом, уриною і горілкою. Гнав, наче дурний, від ударів його гігантських стоп тремтіла, здавалося, земля, наче підошви його були з бронзи. П’явся він на схили, лише трохи збавляючи швидкість, а збігав ними так швидко, що аж вітер у вухах шумів. Гнав вершинами, гранями й скельними полицями такими вузькими, що Ґеральт заплющував очі, аби не дивитися униз. Перескакував водоспади, каскади, ущелини й розпадки, яких не перескочив би й муфлон, а кожен вдалий стрибок супроводжував дикий і приголомшливий рик. Чи то — ще дикіший і приголомшливий, ніж зазвичай, — бо стучак ричав майже без перерви.

— Не жени так! — натиск повітря вганяв відьмаку слова у глотку.

— Чого б то?

— Ти пив!

— Уааахааааа!

Вони гнали. У вухах свистіло.

Стучак смердів.

Грімотіння велетенських ніг по скелі стихло, загуділи гола земля і камінці.

Потім земля стала менш каменистою, мигнуло зеленим щось, що могло бути гірською сосною. Потім замигтіло зеленим і бурим, бо стучак шаленими стрибками нісся крізь смерековий ліс. Запах живиці змішувався зі смородом потвори.

— Уааахааааа!

Смереки скінчилися, зашурхотіло опале листя. Тепер стало червоно, бордово, охряно і жовто.

— Повіііільніше!

— Уаааахааааа!

Стучак довгим стрибком перескочив купу повалених дерев. Ґеральт при цьому ледь не відкусив собі язика.

Дика їзда скінчилася настільки ж безцеремонно, як і почалася. Стучак зарився п’ятками у землю, заричав і скинув відьмака на засланий листям підлісок. Ґеральт хвилинку лежав, не в силах через збите дихання навіть лаятися. Потім устав, шиплячи й масажуючи коліно, у якому знову відізвався біль.

— Не впав, — ствердив факт стучак, а голос мав здивований. — Ну-ну.

Ґеральт не прокоментував.

— Ми на місці, — стучак вказав кошлатою лапою. — Ото Каед Мюрквід.

Унизу під ними лежала котловина, щільно виповнена туманом. З білої імли витикалися верхівки великих дерев.

— Той туман, — випередив запитання стучак, принюхуючись, — неприродний. А ще звідти чути дим. На твоєму місці я б поспішав. Ееех, пішов би я з тобою… Аж до горла підкочує, так бійки охота! Я ж уже дитинкою марив, аби колись зуміти погнати на людей із відьмаком на спині! Але Аваллак’х мені заборонив показуватися. Йдеться про безпеку усієї нашої спільноти…

— Знаю.

— Не злися, що я дав тобі у зуби.

— Не злюся.

— Ти кльовий хлоп.

— Дякую. Як і за те, що підвіз.

Стучак вишкірився з рудої бороди й дихнув горілкою.

— Із усією приємністю з мого боку.

Туман, що лежав на Каед Мюрквіді, був густим і мав нерегулярну форму, що наводила на думку про купу збитої сметани, насадженої на торт кухаркою трохи несповна розуму. Туман той нагадував відьмаку Брокілон — Ліс Дріад часто затягувало подібними густими охоронними й камуфлюючими магічними випарами. Подібною до брокілонівської була також і атмосфера пущі, достойна й грізна, навіть тут, скраю, де переважали вільхи й буки.

І точно як у Брокілоні, вже скраю лісу, на засланій листям дорозі, Ґеральт майже спіткнувся об трупи.

Жорстоко зарубані люди не були ані друїдами, ані нільфгардцями, також точно не належали вони до хасси Солов’я і Шірру. Ще до того, як Ґеральт побачив у тумані контури возів, пригадав собі, що Регіс говорив про пілігримів. Виходило так, що для деяких пілігримів ця подорож завершилася не дуже щасливо.

Сморід диму й гару, неприємний у вологому повітрі, ставав дедалі виразнішим, вказував шлях. Скоро шлях почали вказувати ще й голоси. Крики. Й фальшива, нявкуча музика скрипки.

Ґеральт приспішив кроки.

На розвезеній від дощу дорозі стояв віз. Поряд із його колесами лежали нові трупи.

Один із бандитів шурував на возі, вивалюючи на дорогу речі та реманент. Другий притримував випряжених коней, третій здирав із вбитого пілігрима шубу з чорнобурки. Четвертий пиляв смичком по знайденій серед трофеїв скрипці, ні за яке золото світу не в силах видобути з інструменту хоча б одну чисту ноту.

Какофонія придалася — заглушила кроки Ґеральта.

Музика урвалася раптово, струни скрипки несамовито застогнали, розбійник гепнув на листя, забризкавши його кров’ю. Той, що тримав коней, не встиг навіть крикнути, сігіль перетяв йому трахею. Третій розбійник не зумів зіскочити з воза, впав, гарчачи, із розсіченою артерією на стегні. Останній встиг навіть видобути меч із піхов. Але підняти його вже не встиг.

Ґеральт струсив великим пальцем кров з леза.

— Так, синки, — сказав у напрямку лісу й запаху диму. — То була дурнувата ідея. Не треба було слухати Солов’я і Шірру. Треба було сидіти вдома.

Скоро він надибав наступні вози й наступних убитих. Серед чималого числа порубаних і проколених пілігримів лежали також друїди в забруднених білих шатах. Дим від недалекої вже пожежі стелився землею.

Цього разу вбивці були обережніші. Вдалося йому заскочити зненацька лише одного, який займався стягуванням дешевих колечок та браслетів із закривавлених рук убитої жінки. Ґеральт, не думаючи, тяв бандита, бандит загарчав, і тоді інші — розбійники, перемішані з нільфгардцями, — із вереском кинулися на нього.

Він відскочив у ліс, під найближче дерево, аби стовбур захищав йому спину. Але раніше, ніж розбійники добігли, застукотіли копита й із кущів і туману вилетів величезний кінь, вкритий капарізоном із жовто-червоною скошеною шахівницею. Кінь ніс вершника у повному обладунку, білосніжному плащі та шоломі із дірчастим забралом, витягненим, наче дзьоб. Раніше ніж бандити встигли оговтатися, рицар уже сидів у них на карку й рубав мечем направо-наліво, тільки кров бризкала фонтаном. Чудова то була картина.

Утім, Ґеральт не мав часу приглядатися, сам маючи перед собою двох — розбійника у вишневому кубраку й чорного нільфгардця. Розбійника, який відкрився у випаді, він тяв через пику, нільфгардець, побачивши літаючі зуби, взяв ноги у руки й зник у тумані.

Ґеральта мало не збив кінь у капарізоні із шахівницею. Той біг без вершника.

Не зволікаючи, відьмак кинувся крізь зарості до місця, з якого долинали крики, лайки і лязкіт.

Рицаря у білому плащі троє розбійників стягнули з сідла і тепер намагалися прикінчити. Один, ставши із широко розставленими ногами, гамселив сокирою, другий рубав мечем, третій, рудий і малий, підскакував обік, наче заєць, шукаючи оказії й незакритого місця, куди він зумів би тицьнути рогатиною. Повалений рицар кричав щось незрозуміло зсередини шолому й відбивав удари утримуваним обіруч щитом. Після кожного удару сокирою щит опинявся дедалі нижче, вже майже впираючись у його нагрудник. Було зрозуміло — ще один-два такі удари, й рицарські кишки полізуть з усіх щілин панцира.

Ґеральт трьома стрибками опинився посеред клубка тіл, тяв у потилицю рудого, що підскакував із рогатиною, широко хльоснув через живіт того із сокирою. Рицар, не зважаючи на обладунок, на диво швидкий, гепнув третього розбійника краєм щита у коліна, поваленого тричі садонув у обличчя — аж кров бризнула на умбон. Підвівся на коліна, мацаючи серед папороті у пошуках меча й при тому гудучи, наче величезний бляшаний трутень. Раптом він побачив Ґеральта і знерухомів.

— У чиїх же я руках? — запитав з глибин шолому.

— У нічиїх. Ті, які тут лежать, також і мої вороги.

— Ага… — Рицар намагався підняти забрало шолому, але залізо було погнуте й механізм заблокувався. — Честю клянуся! Стократно дякую вам за допомогу.

— Вам. Адже це ви прийшли на допомогу мені.

— Справді? Коли?

Він нічого не бачив, подумав Ґеральт. Він навіть мене не помітив крізь дірки у тому залізному баняку.

— Як ваше ім’я? — запитав рицар.

— Ґеральт. Із Рівії.

— Герб?

— Не час, пане рицарю, на геральдику.

— Честю клянуся, ви праві, мужній кавалере Ґеральте. — Рицар знайшов свого меча, встав. Його пощерблений щит — подібно до капарізону коня — оздоблювала укісна золото-червона шахівниця, на полях якої виднілися поперемінно літери А і Г.

— То не мій родовий герб, — загудів він, пояснюючи. — То ініціали моєї сюзеренки, пані княжни Анни Генрієтти. Я звуся Рицарем Шахівниці. Я мандрівний рицар. Імені мого й гербу оприлюднювати мені не можна. Я приніс рицарську клятву. Честю клянуся, ще раз дякую тобі за допомогу, кавалере.

— Із усією приємністю з мого боку.

Один із повалених бандитів застогнав і зашарудів у листі. Рицар Шахівниці підскочив і могутнім уколом прибив його до землі. Розбійник затріпотів руками й ногами, наче приколотий шпилькою павук.

— Поспішаймо, — сказав рицар. — Гультяйство ще досі тут лютує. Честю клянуся, ще не час відпочивати!

— Правда, — визнав Ґеральт. — Банда грасує по лісі, вбиває пілігримів і друїдів. Мої друзі у біді…

— Вибачаюся, я на мить.

Другий розбійник подав ознаки життя. Також був розмашисто прибитий, а задертими ногами при тому вивернув так, що аж чоботи з нього позлітали.

— Честю клянуся! — Рицар Шахівниці витер меч об мох. — Ото важко тим гультіпакам розставатися з життям! Нехай не дивує тебе, кавалере, що я добиваю поранених. Честю клянуся, раніше я цим не займався. Але ці горлорізи повертаються до життя настільки швидко, що порядна людина могла б тільки позаздрити. З часу, як з одним шельмою довелося мені мати справу тричі раз у раз, почав я їх прикінчувати ретельніше. Так, щоб уже напевно.

— Розумію.

— О, я, бачте, є мандрівним. Але ж, честю клянуся, не мандрьохнутим! О, то мій кінь. Іди-но сюди, Буцефале!

Ліс став просторішим і світлішим, у ньому почали домінувати великі дуби з лапатими, але рідкими кронами. Дим і сморід пожежі відчувалися вже зовсім близько. А за хвилину вони й побачили.

Палали криті очеретом хати, усе невелике сільце. Палали накриття фургонів. Між возами лежали трупи — багато з них у помітних здаля білих друїдських шатах.

Бандити й нільфгардці, додаючи собі відваги гариканням і ховаючись за возами, що вони їх пхали уперед, атакували великий дім, який стояв на палях, спертий на стовбур гігантського дуба. Дім було збудовано з солідних колод і укрито під кутом ґонтом, по якому без шкоди скочувалися факели, що їх кидали бандити. Обложений дім захищався і досить результативно одгавкувався — на очах Ґеральта один із розбійників необачно вихилився з-за возу й упав, наче громом прибитий, зі стрілою в черепі.

— Твої приятелі, — показав свою здогадливість Рицар Шахівниці, — мусять бути в отому будинку! Честю клянуся, він у серйозній облозі! Вперед, поспішімо ж із допомогою!

Ґеральт почув скреготливі верески й накази, впізнав розбійника Солов’я з перев’язаною фізіономією. Також на мить побачив напівельфа Шірру, який ховався за спинами нільфгардців у чорних плащах.

Раптом заричали роги — аж листя з дубів посипалося. Забили копита бойових скакунів, заблищав обладунок і мечі атакуючого рицарства. Розбійники з вереском кинулись на всі боки.

— Честю клянуся! — гарикнув Рицар Шахівниці, спинаючи коня дибки. — То мої друзі! Прийшли до нас! В атаку, щоб і нам трохи слави дісталося! Бий-вбивай!

Чвалуючи на Буцефалі, Рицар Шахівниці першим увірвався між розбійників, які розбігалися, блискавично зарубав двох, решту ж розпорошив, наче яструб — горобців. Двоє завернуло у бік Ґеральта, який саме підбігав, відьмак розправився з ними блискавично.

А третій стрелив у нього з «габріеля».

Мініатюрні арбалети придумав і запатентував такий собі Габріель, ремісник із Вердену. Рекламував його слоганом: «Захистися сам». Навколо розвивається бандитизм і насильство, заявляла реклама. Закон безсилий і безпорадний. Захистися сам! Не виходь з дому без зручного арбалету марки «Габріель». Габріель — то твій страж, Габріель убереже тебе від бандита, тебе й твоїх близьких.

Продажі були рекордними. Скоро зручні при нападі «габріелі» носили усі бандити.

Ґеральт був відьмаком, умів ухилятися від арбалетної стріли. Але забув про хворе коліно. Ухиляння виявилося на волосину запізніле, листоподібний наконечник розорав йому вухо. Біль засліпив, але тільки на мить. Розбійник не встиг звести арбалет і захиститися. Розлючений Ґеральт рубонув його по руках, а потім випустив йому кишки широким ударом сігіля.

Не встиг навіть обтерти кров з вуха й шиї, як атакував його малий і рухливий, наче ласка, типчик із неприродно блискучими очима, озброєний кривою зерріканською саберрою, яку він крутив із гідною подиву вправністю. Парирував уже два удари Ґеральта, шляхетна сталь обох клинків дзвонила й сипала іскрами.

Ласка був швидкий і спостережливий — умить помітив, що відьмак кульгає, відразу почав кружляти й атакувати з найзручнішого для себе боку. Був він несамовито швидкий, вістря саберри аж вило в ударах, виконаних із небезпечним мистецтвом ударів навхрест. Ґеральт уникав тих ударів із дедалі більшим трудом. І щоразу сильніше шкутильгав, оскільки змушували його ставати на хвору ногу.

Ласка раптом присів, стрибнув, виконав умілий оберт і фінт, тяв від вуха. Ґеральт парирував навскіс і відбив. Бандит вправно викрутився, вже йшов до готовності для небезпечного нижнього удару, коли раптом вибалушив очі, потужно чхнув і зашмаркався, на мить опустивши захист. Відьмак блискавично тяв його у шию, а вістря дійшло аж до хребців.

— Ну і хай хтось мені скаже, — видихнув він, дивлячись на труп, який бився у корчах, — що вживання наркотиків нешкідливе.

Бандит із піднятою палицею, що його атакував, спіткнувся і бовтнув носом у багно, з потилиці його стирчала стріла.

— Іду, відьмаче! — крикнула Мільва. — Іду! Тримайся!

Ґеральт розвернувся, але вже не було кого рубати. Мільва застрелила єдиного розбійника, який залишався поруч. Решта втекли у ліс, переслідувані різнобарвним рицарством. Кількох переслідував на Буцефалі Рицар Шахівниці. Схоже, що наздогнав, бо чути було з лісу, як він страшенно лається.

Один із чорних нільфгардців, не до кінця вбитий, раптом підскочив і кинувся навтьоки. Мільва блискавично піднесла і нап’яла лук, завило пір’я, нільфгардець із сіро-білою стрілою між лопатками гепнувся на листя папороті.

Лучниця важко зітхнула.

— Будемо ми висіти, — сказала.

— Чого ти так вважаєш?

— Тут же ж Нільфгард. А я другий місяць уже йде, як стріляю переважною мірою нільфгардців.

— Тут Туссан, не Нільфгард. — Ґеральт помацав бік голови, відняв руку, всю у крові.

— Холера. Що воно там є, не глянеш, Мільво?

Лучниця глянула уважно й критично.

— Просто вухо тобі відірвало, — заявила нарешті. — Нема чим перейматися.

— Тобі легко говорити. Я те вухо дуже любив. Допоможи мені чимось обв’язати, бо мені за комір тече. Де Любисток і Ангулема?

— У халупі з пілігримами… От зараза…

Забили копита, із туману випливли троє вершників на бойових скакунах, у галопі віялися плащі й прапорці. Ще до того, як відзвучав їх бойовий крик, Ґеральт учепився Мільві у плече і затягнув її під віз. Не можна жартувати з кимось, хто летить на тебе, озброєний списом довжиною чотирнадцять футів — а це десять футів дерева і заліза перед головою коня.

— Вилазь! — Жеребчики рицарів рили підковами землю навколо воза. — Кидай зброю і вилазь!

— Будемо висіти, — буркнула Мільва. Могла виявитися правою.

— Ха, опришки! — гарикнув деренчливо один із рицарів, що носив на щиті чорну бичачу голову на срібному полі. — Ха, лайдаки! Честю клянуся, будете висіти!

— Честю клянуся! — сипів молодим голосом другий, із блакитним єдинорогом на щиті. — На місці їх засічемо!

— Гей, гей! Стояти!

Із туману виплив на Буцефалі Рицар Шахівниці. Йому вдалося нарешті підняти викривлене забрало шолома, з-під якого тепер визирали буйні світло-русі вуса.

— Звільніть їх зараз же! — закричав він. — То не розбійники, а законослухняні та чесні люди. Жінка мужньо стояла на захисті пілігримів. А той кавалер — то добрий рицар!

— Добрий рицар? — Бичача Голова підняв забрало шолому, приглядаючись до Ґеральта досить недовірливо. — Честю клянуся! Бути того не може!

— Честю клянуся! — Рицар Шахівниці гепнув себе у нагрудник броньованим кулаком. — Може бути, слово даю! Мужній той кавалер життя мені врятував, як гультяйство мене на землю повалило. Зветься він Ґеральтом із Рівії.

— Гербу?

— Не можна мені оприлюднювати, — буркнув відьмак, — ні імені мого, ні гербу. Приніс я рицарську клятву. Я мандрівний Ґеральт.

— Ооо! — крикнув раптом знайомий нахабний голос. — Гляньте, що вітер приніс! Ха, я ж казала тобі, тьотка, що відьмак нам на допомогу прийде!

— І саме вчасно! — крикнув Любисток, який наближався разом із Ангулемою і групкою переляканих пілігримів; ніс він лютню і свій нерозлучний тубус. — Ні на секунду завчасно. Ти маєш добре відчуття драматизму, Ґеральте. Треба б тобі писати п’єси для театрів!

Раптом він замовк. Бичача Голова нахилився у сідлі, очі його блиснули.

— Віконте Юліане?

— Бароне де Пейрак-Пейран?

З-за дубів з’явилися ще двоє рицарів. Один, у гарнятковому шоломі, оздобленому дуже вдалим зображенням білого лебедя з розкритими крилами, вів на аркані двох бранців. Другий рицар, мандрівний, але практичний, готував петлі й видивлявся добру гілку.

— Не Соловей, — Ангулема зауважила погляд відьмака, — і не Шірру. Шкода.

— Шкода, — визнав Ґеральт. — Але спробуємо те виправити. Пане рицарю…

Але Бичача Голова — барон де Пейрак-Пейран — не звертав на нього уваги. Бачив, здавалося, тільки Любистка.

— Честю клянуся, — сказав протягло, — око мене не обманює! То ж пан віконт Юліан власною особою. Ха! Пані княжна втішиться!

— Хто то — віконт Юліан? — зацікавився відьмак.

— Я, — впівголоса промовив Любисток. — Не втручайся у те, Геральте.

— Втішиться пані Анарієтта, — повторив барон де Пейрак-Пейран. — Ха, честю клянуся! Забираємо вас усіх у замок Боклер. Тільки без відмов, віконте, жодних відмов я чути не бажаю!

— Частина розбійників утекла. — Геральт дозволив собі досить холодний тон. — Спершу я пропоную їх виловити. А тоді вже подумаємо, що робити з так цікаво розпочатим днем. Що скажете, пане бароне?

— Честю клянуся, — сказав Бичача Голова, — не буде з того діла. Погоня неможлива. Злочинці втекли за струмок, а нам за струмок і ногою ступати не можна, навіть краєчком копита. Та частина лісу Мюрквід є недоторканим санктуарієм через договори, укладені поміж друїдами й ласкаво пануючою над Туссаном її милості княгині Анни-Генрієтти…

— Туди вбивці втекли, зараза! — урвав Ґеральт, розлютившись. — Будуть у тому недоторканому санктуарії різати! А ви мені про якісь договори…

— Ми дали рицарське слово! — Барону де Пейрак-Пейрану, як виявилося, більше підійшла б на щиті голова бараняча, а не бичача. — Не можна! Договори! Ані крок на друїдські землі!

— Кому не можна — тому не можна, — пирхнула Ангулема, тягнучи за трензеля двох розбійницьких коней. — Кинь ту пусту балаканину, відьмаче. Їдьмо. У мене все ще не закриті рахунки із Солов’єм, а ти, як здогадуюся, хотів би побалакати з напівельфом.

— Я з вами, — сказала Мільва. — Зара’ тіки яку кобилу відшукаю.

— Я також, — вичавив із себе Любисток. — Я також із вами…

— Оце вже ні! — крикнув бичоголовий барон. — Честю клянуся, віконт Юліан поїде з нами до замку Боклер. Княгиня б нам не пробачила, якби ми, його спіткавши, не привели. Вас я не затримую, ви у своїх планах та помислах вільні. Як компаньйонів віконта Юліана її ласкавість пані Анріетта гідно прийняла б вас і привітала б у замку, але що ж, коли нехтуєте її гостинністю…

— Не нехтуємо, — перебив Ґеральт, грізним поглядом зупиняючи Ангулему, яка за спиною барона робила зігнутим ліктем різні паскудні й образливі жести. — Далекі ми від того, аби нехтувати. Не забаримося ми вклонитися княгині й віддати їй належну шану. Втім, спершу ми закінчимо те, що потрібно нам закінчити. Ми також дали слово, теж, можна сказати, уклали договори. Щойно їх розв’яжемо, відразу попрямуємо до замку Боклер. І прибудемо туди обов’язково.

І додав із притиском:

— Хоч би й для того тільки, аби побачити, що жодна кривда й образа не спіткали там нашого друга Любистка. Чи то, тьфу, Юліана.

— Честю клянуся! — засміявся раптом барон. — Жодна кривда чи образа віконта Юліана не спіткають, на те я готовий дати вам слово! Бо я забувся вам сказати, віконте, що князь Раймунд уже два роки як помер від апоплексії.

— Ха-ха! — крикнув Любисток, раптом розпромінившись. — Князь копита відкинув! Оце радісна й пречудова новина! Чи то, хотів я сказати, смуток і жаль, шкода й величезна втрата… Хай земля йому буде пухом… Якщо воно все так, їдьмо у Боклер, та швидше, панове рицарі! Ґеральте, Мільво, Ангулемо, до побачення у замку!

Вони перейшли струмок, погнали коней у ліс, між розлогих дубів, у папороть, що сягала стремен. Мільва легко знайшла слід від втечі шайки. Поїхали настільки швидко, наскільки зуміли, — Ґеральт побоювався друїдів. Боявся і того, що недобитки банди, відчувши себе безпечно, захочуть помститися друїдам за розгром, які отримали від рицарів Туссану.

— Ото Любистку підфартило, — сказала раптом Ангулема. — Коли нас Соловейкові обложили у тій халупі, признався він мені, чом так боявся Туссану.

— Я здогадався, — відповів відьмак. — Не знав тільки, що цілився він так високо. Пані княгиня, хо-хо!

— То було добрих кілька років тому. А князь Раймунд, той, що копита відкинув, начебто заприсягався, що вирве поетові серце, накаже спекти, й подасть невірній княгині на вечерю, і змусить, аби та з’їла. Любистку пощастило, що не потрапив він у лапи князю, поки той іще жив. Нам також пощастило…

— Це ще неясно.

— Любисток стверджує, що ота княгиня Анарієтта кохає його до нестями.

— Любисток завжди так стверджує.

— Писки стуліть! — гарикнула Мільва, натягаючи віжки й узявши лук.

Петляючи від дубу до дубу, в їхній бік гнав розбійник: без капелюха, без зброї, наосліп. Біг, падав, уставав, біг знову. І кричав. Тоненько, жахливо, перелякано.

— Що воно? — здивувалася Ангулема.

Мільва мовчки нап’яла лук. Не стріляла, чекала, поки розбійник наблизиться, а той гнав просто на них, наче їх і не бачив. Проскочив між конем відьмака й конем Ангулеми. Вони бачили його обличчя, біле, наче сир, і перекривлене жахом, бачили вибалушені очі.

— Що за дідько? — знову промовила Ангулема.

Мільва струсила здивування, розвернулася у сідлі й послала втікачеві стрілу в криж. Розбійник скрикнув і впав у папороть.

Земля задвигтіла. Так, що з найближчого дубу посипалися жолуді.

— Цікаво, — сказала Ангулема, — від чого він давав драла…

Земля задвигтіла знову. Зашелестіли кущі, затряслося ламане гілля.

— Шо воно? — пробелькотіла Мільва, встаючи на стременах. — Шо воно, відьмаче?

Ґеральт глянув, побачив, голосно зітхнув. Ангулема також побачила. І зблідла.

— От курва!

Кінь Мільви побачив також. Заіржав панічно, встав дибки, а потім ударив задом. Лучниця вилетіла із сідла й важко гепнулася на землю. Кінь погнав у ліс. Скакун відьмака без роздумів погнав за ним, нещасливо вибравши дорогу під низьке гілля дубу. Гілка змела відьмака із сідла. Струс і біль у коліні мало не позбавили притомності.

Ангулемі найдовше вдавалося керувати ошалілим конем, але врешті й вона опинилася на землі, а кінь утік, мало не стоптавши Мільву, яка саме вставала.

І тоді вони краще роздивилися те щось, що на них ішло. Й абсолютно перестали дивуватися паніці звірів.

Створіння нагадувало гігантське дерево, лапатий віковий дуб — а може, воно й було дубом. Але дубом дуже нетиповим. Замість стояти собі десь на галявині серед падаючого листя і жолудів, замість дозволяти бігати по собі білкам та срати на себе коноплянкам той дуб жваво крокував лісом, розмірено тупав товстезним корінням і вимахував гілками. Товстелезний стовбур — чи тулуб — потвори мав на око зо два саженя в обхваті, а дупла, що було на ньому видно, мабуть, дуплами не були — а були пащами, бо клацали зі звуком, що нагадував стукіт важкими дверима.

Хоча під страшенним його тягарем земля тряслася так, що важко було втримати рівновагу, створіння гнало через ліс на диво швидко. І робило то не без мети.

На їхніх очах потвора махнула суччям, свиснула гіллям і витягла з ями з-під дерева бандита, який там ховався, — зовсім як лелека ловить сховану між травами жабу. Обплетений гіллям опришок завис серед суччя, виючи так, що аж жаль брав. Ґеральт побачив, що створіння несе вже трьох розбійників, схоплених таким само чином. Й одного нільфгардця.

— Тікайте… — простогнав він, марно намагаючись устати. Мав відчуття, наче у його коліно хтось убивав ритмічними ударами молота розжарений набіло цвяшок. — Мільво… Ангулемо… Тікайте…

— Ми тебе не залишимо!

Дубостворіння їх почуло, радісно затупало коріннями й погнало в їхній бік. Ангулема, даремно намагаючись підвести Ґеральта, вилаялася дуже бридко. Мільва тремтливими руками намагалася накласти стрілу на тятиву. Абсолютно безглуздо.

— Тікайте!

Було запізно. Дубостворіння вже було поряд. Паралізовані жахом, вони тепер дуже добре бачили його здобич: чотирьох розбійників, що висіли, обплетені гіллям. Двоє жили, бо видавали хрипкі крики й били ногами. Третій, хіба зомлівши, звисав безвладно. Потвора очевидним чином намагався хапати ворогів живцем. Але з четвертим зловленим не дуже вдалося: може, через недогляд він надто сильно його стиснув, що було зрозуміло по вибалушених очах жертви й виваленому язику — виваленому далеко, аж на замурзане кров’ю підборіддя.

Наступної миті й вони вже висіли у повітрі, обплетені гіллям, деручись, скільки було сил, — усі троє.

— Пасися, пасися, пасися, — почули вони знизу, з боку коріння. — Пасися, пасися, Деревце.

За дубостворінням, легенько підганяючи його не обірваним від листя прутом, крокувала молода друїдка у білих шатах і вінкові з квітів на голові.

— Не кривди, Деревце, не стискай. Делікатно. Пасися, пасися, пасися.

— Ми не розбійники… — застогнав зверху Ґеральт, ледь здобуваючи голос із грудей, здавлених гілками. — Накажи йому нас відпустити… Ми невинні…

— Я обісцялася… — простогнала Ангулема. — Зараза, обісцялася!

Мільва тільки захрипіла. Голова її впала на груди. Ґеральт бридко вилаявся. Було це єдине, що він міг зробити.

Гнане друїдкою дубостворіння швидко побігло лісом. Під час того бігу всі — хто був притомний — стукотіли зубами у ритмі стрибків створіння. Аж відлуння йшло навкруги.

Через короткий час вони опинилися на широкій галявині. Ґеральт побачив групу друїдів, одягнених у біле, а поряд із ними — друге дубостворіння. Той другий мав менший улов — із його суччя звисало тільки троє бандитів, із яких жив хіба що один.

— Злодії, злочинці, люди безчесні! — промовляв знизу один із друїдів, старець, спершись на довгий посох. — Добряче придивіться! Гляньте, яка кара спіткає у Лісі Мюрквід убивць і негідників. Гляньте і запам’ятайте. Ми випустимо вас, аби могли ви про те, що за мить побачите, розповісти іншим. На пересторогу!

На самій середині галявини височив величезний стос колод і гілля, а на майбутньому вогнищі, підперта жердинами, стояла сплетена з вербини клітка, що мала форму великої незграбної ляльки. Клітка була повна людьми — ті кричали і репетували. Відьмак чітко чув жаб’ячі, охриплі від зусиль скреготіння розбійника Солов’я. Бачив біле, наче полотно, і викривлене панічним жахом обличчя напівельфа Шірру, притиснуте до вербових сплетень.

— Друїди! — закричав Ґеральт, мобілізуючи у тому крикові усі сили, аби його почули серед загального рейваху. — Пані фламініко! Я відьмак Ґеральт!

— Що? — відізвалася знизу висока худа жінка з волоссям кольору сірої сталі, що спадало на спину, перехоплене на чолі вінком з омели.

— Я Ґеральт… Відьмак… Друг Еміеля Регіса…

— Повтори, бо я недочула.

— Ґеееееральт! Друг вампіііііра!

— Ах! Треба ж було відразу так!

На знак сталевоволосої друїдки дубостворіння поставило їх на землю. Не дуже делікатно. Вони впали, жоден не міг устати власними силами. Мільва була непритомною, з носа її текла кров. Ґеральт підвівся із трудом, встав біля неї на коліна.

Сталевоволоса друїдка стояла поряд, відкашлялася. Обличчя мала досить тендітне, майже худе, воно неприємно нагадувало череп, обтягнений шкірою. Її блакитні, наче волошки, очі були милими й лагідними.

— В неї хіба ребра поламані, — сказала вона, дивлячись на Мільву. — Але зараз ми допоможемо. Наші цілителі відразу нададуть їй допомогу. Вболіваю над тим, що сталося. Але звідки я могла знати, хто ви такі? Я не запрошувала вас у Каед Мюрквід і не давала згоди на входження до нашого санктуарію. Еміель Регіс за вас поручився, це правда, але присутність у нашому лісі відьмака, платного вбивці живих створінь…

— Я, не зволікаючи, піду звідси, шановна фламініко, — запевнив Ґеральт. — Як тільки…

Він урвав себе, побачивши друїдів із запаленими лучинами, що підходили до стосу й повної людьми вербової ляльки.

— Ні! — крикнув він, стискаючи кулаки. — Стійте!

— Та клітка, — сказала фламініка, мовби його не почувши, — спочатку мала служити як зимова годівниця для голодних тваринок, мала стояти у лісі, наповнена сіном. Але коли ми схопили отих лотрів, я згадала дурнуваті плітки й наговори, які розповідають про нас люди. Добре, подумала я собі, отримаєте ви свою Вербову Бабу. Самі ви висмоктали її з пальця як кошмар, що пробуджує ваш страх, то я вам той кошмар влаштую.

— Накажи їм зупинитися, — видихнув відьмак. — Шановна фламініко… Не підпалюйте… Один із тих бандитів має важливу для мене інформацію…

Фламініка сплела руки на грудях. Її волошкові очі й далі були м’якими і лагідними.

— О, ні, — промовила вона сухо. — Ні. Я не вірю в інститут коронного свідка. Уникнення кари — то аморально.

— Стояти! — крикнув відьмак. — Не підкладайте вогню! Сто…

Фламініка виконала короткий жест долонею, а Деревце, яке все ще стояло поблизу, затупотіло коріннями й поклало відьмаку на плече сук. Ґеральт з розмаху всівся на землю.

— Підкладайте вогонь! — наказала фламініка. — Мені прикро, відьмаче, але так мусить бути. Ми, друїди, цінуємо й шануємо життя у будь-якій його істоті. Але дарувати життя звичайним злочинцям — то дурість. Злочинців відганяють виключно страхом. Тож дамо їм приклад для страху. Я покладаю велике сподівання на те, що мені не доведеться цього прикладу повторювати.

Хмиз зайнявся блискавично, вогнище бухнуло димом і ожило вогниками. Крики й вереск, що долинали з Вербової Баби, примушували волосся на голові їжачитися. Таке, вочевидь, було неможливе у какофонії тріщання вогню, але Ґеральтові здавалося, що він розрізняє розпачливе скреготіння Солов’я і високі, сповнені болю крики напівельфа Шірру.

Він мав рацію, подумалося. Смерть не завжди така сама.

А потім — через час страшенно довгий — вогнище й Вербова Баба милосердно вибухнули пеклом ревучого вогню. Вогню, у якому не могло б вижити ніщо.

— Твій медальйон, Ґеральте, — сказала Ангулема, яка стояла поряд.

— Вибач? — відкашлявся він, бо горло було перехоплене. — Що ти казала?

— Твій срібний медальйон із вовком. Він був у Шірру. Тепер ти вже його втратив назавжди. Він розтопився у тому жарі.

— Проблема, — промовив він за хвилинку, дивлячись у волошкові очі фламініки. — Я вже не відьмак. Перестав я бути відьмаком. На Танедді, на Вежі Чайки. У Брокілоні. На мості через Яругу. У печері під Горгоною. І тут, у лісі Мюрквід. Ні, я вже не відьмак. Тож мені доведеться навчитися існувати без відьмацького медальйону.