Відьмак. Вежа Ластівки

Розділ 8

Вихор дув від моря, лопотів вітрилами, мжичка боляче, наче дрібненький град, тяла по обличчю. Вода у Великому Каналі була свинцевою, зморщеною вітром, пістрявою від дощової віспи.

— Сюди, пане, як ваша ласка. Човен чекає.

Дійкстра важко зітхнув. Йому вже добряче остогидла морська подорож, і ті кілька хвилин, коли він відчував під ногами твердий і стабільний камінь узбережжя, його втішили, від думки ж про необхідність знову входити на хистку палубу його мало шляг не трафив. Але робити було нічого — Лан Ексетер, зимова столиця Ковіру, фундаментально відрізнялася від інших столиць світу. В порту Лан Ексетера подорожні, які прибували морем, висаджувалися з кораблів на кам’яний мол тільки для того, щоб відразу пересісти на наступний транспорт — стрункий багатовесельний човен із високо задертим дзьобом і лише трохи нижчою кормою. Лан Ексетер було збудовано на воді, у широкому гирлі річки Танго. Замість вулиць у місті були канали — а вся міська комунікація здійснювалася на човнах.

Він усівся у човен, привітавшись із реданським амбасадором, який очікував його на трапі. Вони відійшли від молу, весла рівно вдарили об воду, човен рушив, набрав швидкість. Реданський амбасадор мовчав.

Амбасадор, машинально подумав Дійкстра. Це скільки ж років Реданія висилає у Ковір амбасадорів? Трохи більше ста двадцяти. Вже сто двадцять років Ковір і Повісс для Реданії — закордон. А було ж так не завжди.

Реданія з давніх-давен сприймала ті країни, що лежали на півночі, над затокою Пракседи, як свій власний лен. Ковір і Повісс були — як воно говорилося при третогорському дворі — апанажем у коронній оправі. Наступними графами апанажу, що там правили, були Тройденіди, оскільки походили вони — чи стверджували, що походили, — від спільного предка, Тройдена. А вже той принц Тройден був рідним братом короля Реданії Радовіда І, того, що пізніше звали Великим. Уже в молоді роки той Тройден був типом розпусним і винятково поганючим. Аж лячно ставало при думці, ким стане він через кілька років. Король Радовід — не будучи у тому винятком — брата ненавидів, наче морову заразу. Тож найменував його графом апанажу Ковіру — аби його позбутися, відсунути якнайдалі від себе. А далі, ніж у Ковір, — було це неможливо.

Граф апанажу Тройден формально був васалом Реданії, але васалом нетиповим: не ніс він жодних податків чи ленних тягот. Та що там: він навіть не мусив складати церемоніальної ленної присяги, від нього жадали тільки так званої обітниці незавдання шкоди. Одні говорили, що Радовід просто виказав милосердя — знаючи, що ковірської «оправи коронної» не стане ані на данину, ані на службу. Інші ж наполягали, що Радовід просто бачити не хотів графа апанажу — відчував нудоту від самої думки, що брат може особисто заявитися у Третогор із грошима чи з військовою допомогою. Як там воно було насправді, не знав ніхто, але як воно було — так і залишилося. Довгі роки після смерті Радовіда І у Реданії залишалися для виконання закони, продовжені від часів великого короля. По-перше: графство Ковір є васалом, але не мусить ані платити, ані служити. По-друге: апанаж ковірський є законом мертвої руки, а спадок той є виключно у розпорядженні дому Тройденідів. По-третє: Третогор не втручається у справи дому Тройденідів. По-четверте: членів дому Тройденідів не запрошують до Третогору на урочистості, що стосуються державних свят. По-п’яте: і з жодних інших оказій.

Про те, що діється на півночі, по суті, мало хто знав, і мало кого те цікавило. Реданії — головним чином кружним шляхом, через Кедвен — досягали новини про конфлікти володарів Ковірського графства з меншими північними володарями. Про замирення і війни — з Генґфорсом, Маллеорою, Крейденом, Тальгаром й іншими країнками із важкими для запам’ятовування назвами. Хтось там когось підкоряв і поглинав, хтось із кимсь об’єднувався у династичних зв’язках, хтось когось розгромив і примусив до данини — в цілому, слабо відомо, хто, кого й для чого.

Утім, новини про війни й битви привабили на північ масу забіяк, авантюристів, шукачів пригод й інші неспокійні душі, які шукали здобичі і можливості вижити. Такі тягнулися з усіх кінців світу, навіть із країн таких віддалених, як Цінтра чи Рівія. Утім, перш за все були то громадяни Реданії і Кедвену. Особливо з Кедвену йшли до Ковіру цілі кавалькади вершників — пліткували навіть, що на чолі однієї туди вирушила славетна Етайн, бунтівна непошлюблена дочка кедвенського монарха. У Реданії навіть говорили, що при дворі у Ард Каррайґ народився був замисел анексії північного графства й відриву його від реданської корони. Хтось там навіть почав верещати про необхідність збройної інтервенції.

Утім, Третогор демонстративно заявив, що Північ його не цікавить. Як визнали королівські юристи, тут владним був принцип взаємності — ковірський апанаж не ніс жодних повинностей щодо Корони, але й Корона не виділяла Ковіру допомоги. Тим більше що Ковір про жодну допомогу ніколи не просив.

Тим часом із воєн, що точилися на півночі, Ковір і Повісс вийшли сильнішими й могутнішими. Тоді мало хто про те знав. Але явним сигналом зростання сили Півночі ставав щоразу активніший експорт. Про Ковір десятки років говорили, що єдиним багатством тієї країни є пісок і морська вода. Той дотеп пригадали, коли продукція ковірських гут і солеварень фактично монополізувала світовий ринок скла й солі.

Але хоча сотні людей пили з посуду зі знаком ковірських гут і солили суп повісською сіллю, у людській свідомості то залишався край небувало далекий, недоступний, суворий і неприязний. І перед усім — інший.

У Реданії і Кедвені замість «до всіх дияволів» говорилося «прогнати когось до Повіссу». Як вам у мене не подобається, говорив майстер норовливим учням, то шлях у Ковір вільний. Не буде тут ковірських порядків, кричав професор на жаків, які занадто вже захопилися дискусіями. До Повіссу вали мудрувати, казав рільник до сина, який критикував прадідове рало й підсічно-вогневу систему землеробства.

Кому не подобаються віковічні порядки — гайда до Ковіру!

Адресати тих інвектив почали потроху, помаленьку замислюватися, і скоро зауважили, що шлях до Ковіру й Повіссу і справді ніщо-нічогісінько не заступає. На північ рушила друга хвиля міграції. Як і попередня, хвиля та здебільшого складалася з незадоволених чудаків, які відрізнялися від інших і бажали дивного. Але того разу це не були биті життям і ні до чого не пристосовані авантюристи. Принаймні, не тільки вони.

На північ потягнулися вчені, які вірили у свої теорії, хоча теорії ті називалися нереальними й безумними. Техніки й конструктори, переконані, що незважаючи на існуючу думку все-таки вдасться збудувати сконцептовані вченими машини й спорядження. Чародії, для яких застосування магії для поставлення хвилерізів не було святотатственним приниженням Мистецтва. Купці, для яких перспектива розвитку обігу могла б допомогти розірвати жорсткі, статичні й короткозорі межі ризику. Рільники й фермери, переконані, що навіть із найпоганіших ґрунтів можна зробити поля, які даватимуть врожай, що завжди вдасться вигодувати види тварин, яким цей клімат лише допомагатиме.

На Північ також потягнулися гірники й геологи, для яких суворість диких гір і скель Ковіру давала безпомилковий сигнал, що коли зверху така бідність, то під сподом мусить бути багатство. Бо природа любить рівновагу.

Під сподом було багатство.

Минуло чверть століття — і Ковір видобував стільки корисних копалин, скільки Реданія, Едірн і Кедвен, разом узяті. Видобутком й оброблянням руд Ковір поступався тільки Магакаму, але до Магакаму з Ковіру йшли транспорти з металом, що використовувався для виготовляння сплавів. На Ковір і Повісс припадала чверть світового видобутку самородного срібла, нікелю, олова, свинцю і цинку, половина видобутку самородної міді й мідної руди, три чверті видобутку руди марганцю, хрому, титану й вольфраму і стільки само металів, що виступають виключно у самородній формі: платини, ферроауруму, криобеліту й двімериту.

І понад вісімдесят відсотків світового видобутку золота.

Золота, за яке Ковір і Повісс купували те, що на Півночі не росло й не вигодовувалося. І те, чого Ковір і Повісс не виробляли. Не тому, що не могли чи не вміли. Було невигідно. Ремісник із Ковіру чи Повіссу, син чи онук іммігранта, що прибіг сюди з вузликом за спиною, заробляв тепер вчетверо більше свого конфратера з Реданії чи Темерії.

Ковір торгував і хотів торгувати з усім світом, у дедалі більшому масштабі. Не міг.

Королем Реданії став Радовід ІІІ, якого з Радовідом Великим, його прадідом, поєднувало тільки ім’я — а також хитрість і скупість. Король той, підлабузниками й агіографами званий Сміливим, а усіма іншими — Рудим, зауважив те, чого до нього зауважувати якось ніхто не хотів. Чому з гігантської торгівлі, яку веде Ковір, Реданія не має ані шелягу? Адже Ковір — це тільки нічого не варте графство, лен, малий клейнодик у реданській короні. Саме час, аби ковірський васал почав служити сюзеренові!

Для того випала чудова оказія — Реданія мала прикордонні сутички з Едірном, як завжди йшлося про долину Понтару. Радовід ІІІ був настроєний на збройний наступ і узявся до того готуватися. Увів спеціальний податок на військові цілі, названий понтарською десятиною. Мали його заплатити усі піддані та васали. Всі. Ковірський апанаж також. Рудий потирав руки: десять відсотків від доходу Ковіру — це було щось!

До Понт Ванісу, про який все ще думали, що то мале містечко з дерев’яним гостроколом, вирушили реданські посли. Коли повернулися, передали Радовіду приголомшливі новини.

Понт Ваніс — не містечко. Це величезне місто, літня столиця королівства Ковір, чий володар, король Ґедовій, посилає з нарочним таку відповідь королю Радовіду:

Королівство Ковір не є чиїмсь васалом. Претензії та домагання Третогору є безпідставними й спираються на мертву літеру закону, який ніколи не мав сили. Королі Третогору ніколи не були суверенами володарів Ковіру, бо володарі Ковіру — що легко перевірити по анналах — ніколи не платили Третогору данини, ніколи не виконували службових повинностей і, що найважливіше, ніколи не були запрошувані на державні урочистості. Як і на жодні інші.

Ґедовій, король Ковіру, переказали посли, шкодує, але не може визнати короля Радовіда за сеньйора й сюзерена, а тим більше — сплачувати йому десятину. Також не може зробити цього ніхто з ковірських васалів чи ар’єрвасалів, які підкорюються виключно ковірському сеньйоріату.

Одним словом: хай Третогор не суне свого носа у справи Ковіру, незалежного королівства.

У Рудому здійнявся холодний гнів. Незалежне королівство? Закордон? Добре. Поведемося з Ковіром як із чужинським доменом.

Реданія і підмовлений Рудим Кедвен і Темерія застосували до Ковіру реторсійні мита й жорстке право складу. Купець із Ковіру, який їхав на південь, мусив — хотів він того чи ні — увесь свій товар виставляти на продаж у якомусь із реданських міст: продавати його або повертатися. Той самий примус зустрічав купця з далекого Півдня, який вибирався до Ковіру.

Від товарів, які Ковір транспортував морем, не заходячи до реданських чи темерійських портів, Реданія зажадала розбійницьке мито. Кораблі ковірські, зрозуміло, платити не бажали — платили тільки ті, яким не вдалося втекти. У грі у кота й мишки, яка розпочалася на морі, швидко дійшло до інциденту. Реданьский патрульний корабель спробував заарештувати ковірського купця, з’явилися два ковірські фрегати, патрульний корабель згорів. Були жертви.

Терпець на тому урвався. Радовід Рудий постановив навчити неслухняного васала дисципліни. Сорокатисячна армія Реданії форсувала річку Бра, а експедиційний корпус із Кедвену увійшов до Кайнґорну.

Через тиждень дві тисячі вцілілих реданців форсували Бра у зворотному напрямку, а недобитки кедвенського корпусу поволоклися додому перевалами гір Постільги. Стала зрозумілою ще одна мета, якій послужило золото північних гір. Постійну армію Ковіра складало двадцять п’ять тисяч загартованих у боях — і розбоях — професіоналів, кондотьєрів, які стяглися сюди з усіх кінців світу і залишалися безмежно вірними ковірській короні за небувало щедру плату й гарантовану контрактом пенсію. Кондотьєрів, готових на будь-яку авантюру за невимовно щедру премію, виплачену за кожну виграну битву. Тих багатих солдатів до бою вели досвідчені, здібні — й зазвичай дуже багаті — командири, яких Рудий і король Бенда з Кедвену знали дуже добре: були то ті самі, які ще не так давно служили в їхніх власних арміях, але несподівано пішли на відпочинок і виїхали за кордон.

Рудий не був дурнем і вмів вчитися на помилках. Утихомирив бундючних генералів, які вимагали походу з відплатою, не став прислухатися до купців, що жадали блокади голодом, задобрив короля Бенду з Кедвену, який бажав крові й помсти за винищення своєї елітної армії. Рудий ініціював перемовини. Його не стримало навіть приниження, гірка пігулка, яку довелося проковтнути, — Ковір погоджувався розмовляти, але у себе, у Лан Ексетері. Коза мусила прийти до воза.

Пливли вони тоді до Лан Ексетеру як прохачі, подумав Дікстра, кутаючись у плащ. Наче принижені чолобитники. Зовсім як я тепер.

Реданська ескадра увійшла до затоки Пракседи й попрямувала до ковірського узбережжя. З палуби флагманського корабля «Алата» Радовід Рудий, Бенда з Кедвену й ієрарх Новіграда, який супроводжував їх у ролі посередника, зі здивуванням роздивлялися хвилеломи, що вибігали у море; а над ними поставали мури й бастіони фортеці, яка охороняла доступ до міста Понт Ваніс. А пливучи від Понт Ваніс на північ, у бік гирла річки Танґо, королі бачили порти поряд із портами, верфі поряд із верфами, пристані поряд із пристанями. Бачили ліс щогл і білизну вітрил, яка різала очі. Ковір, як виявилося, вже мав готовий ремедіум на блокади, реторсії та митні війни. Ковір точно був готовий панувати над морями.

«Алата» увійшла до широкого гирла Танґо й кинула якір у кам’яних щелепах аванпортів. Але королів, на їхнє здивування, чекала ще одна подорож по воді. Місто Лан Ексетер не мало вулиць — тільки канали. У тому числі й Великий Канал: той вів від порту прямісінько до монаршої резиденції. Королі пересіли на галери, прикрашені багрово-золотими гірляндами й гербом, на якому Рудий і Бенда зі здивуванням упізнали реданського орла й кедвінського єдинорога.

Пливучи по Великому Каналові, королі і їхня свита озиралися і зберігали мовчання. Власне, можна було б сказати, що вони оніміли. Помилялися, вважаючи, що знають, що таке багатство й розкіш, що не можна здивувати їх проявами достатку і будь-якою демонстрацією пишнот.

Вони пливли по Великому Каналові, оминаючи величну будівлю Адміралтейства й садиби Купецької Гільдії. Вони пливли вздовж променадів, наповнених кольоровим і багато вдягненим натовпом. Пливли крізь шеренги чудових магнатських резиденцій і купецьких домів, що віддзеркалювалися у воді Каналу райдугою оздоблених, але небувало вузьких фронтонів. У Лан Ексетері платили податок від фронтону дому — чим ширше фронтон, тим прогресивно вищий податок.

На сходах палацу Енсенада, що спускалися до Каналу — а була то монарша зимова резиденція, єдиний будинок із широким фронтоном, уже очікував привітальний комітет і королівська пара: Ґедовій, володар Ковіру, і його дружина, Гемма. Пара привітала прибулих куртуазно, ґречно й… нетипово. Дорогий дядечко, звернувся Ґедовій до Радовіда. Коханий дідусю, усміхнулася Гемма до Бенди. Бо ж Ґедовій був Тройденідом. А Гемма, як виявилося, походила від бунтівної Етайн, яка втекла до Ковіру — а у жилах її текла кров королів з Ард Каррайґу.

Підтверджена спорідненість підняла настрої і збудила симпатії, але у перемовинах не допомогла. Насправді, те, що сталося, ніякими перемовинами не було. «Діти» сказали коротко, чого вони хочуть. «Діди» — вислухали. І підписали документ, названий нащадками Першим Ексетерським Трактатом. На відміну від тих, що було укладено пізніше, Перший Трактат також носив назву, що співпадала із першими словами його преамбули: «Mare Liberum Apertum»[25].

Море є вільним і відкритим. Вигода свята. Полюбляй торгівлю і прибуток ближнього свого як себе самого. Утруднення комусь торгівлі й отримання прибутку є порушенням правил природи. А Ковір — нічий васал. Є він незалежним, самоправним — і нейтральним королівством.

Не схоже було, що Ґедовій і Гемма захотіли б — хоча б для простої ґречності — зробити хоча б одну-єдину поступку, щось, що врятувало б честь Радовіда й Бенди. Але вони все-таки це зробили. Погодилися, аби Радовід Рудий — пожиттєво — уживав у офіційних документах титул короля Ковіру й Повіссу, а Бенда — пожиттєво — титул короля Кайнгорну й Маллеори.

Вочевидь, із застереженням de non preiudicando[26].

Ґедовій і Гемма панували двадцять п’ять років; на їхньому синові, Ґерарді, закінчилася королівська гілка Тройденідів. На ковірський престол зійшов Естеріл Тиссен. Засновник дому Тиссенідів.

Невдовзі, пов’язані шлюбами майже з усіма іншими династіями світу, королі Ковіру незламно дотримувалися Ексетерських Трактатів. Ніколи не втручалися у справи сусідів. Ніколи не ставили питань про чужі спадки — хоча не раз бувало так, що ковірський король чи принц мали усі підстави вважати себе за законного спадкоємця трону Реданії, Едірну, Кедвену, Цідарісу чи навіть Вердену або Рівії. Ніколи могутній Ковір не намагався анексувати або підкорювати території, не висилав озброєних катапультами й балістами канонірок у чужі територіальні води. Ніколи не узурпував права «контролю над хвилями». Ковіру вистачало «Mare Liberum Apertum», море вільне й відкрите для усіх. Ковір визнавав святість торгівлі й прибутку.

Й абсолютний, несхитний нейтралітет.

Дійкстра підняв бобровий комір плаща, ховаючи потилицю від вітру й січучих крапельок дощу. Роззирнувся, вирваний з роздумів. Вода у Великому Каналі здавалася чорною. У мряці й тумані навіть будинок Адміралтейства, гордість Лан Ексетеру, виглядав наче казарма. Навіть купецькі будинки втратили звичайну блискучість — а вузькі їхні фронтони здавалися ще вужчими, ніж звичайно. А може, так воно і є, подумав Дійкстра. Якщо король Естерад підвищив податок, хитруни-каменярі могли звузити будинки.

— Давно у вас така чудна погода, екселенце? — запитав лише для того, аби перервати знервовану тишу.

— Від середини вересня, графе, — відповів амбасадор. — Від повні. Йде, здається, рання зима. У Тальгарі вже стали сніги.

— Я думав, — сказав Дійкстра, — що у Тальгарі сніги не тануть ніколи.

Амбасадор глянув на нього, наче щоб упевнитися, що то жарт, а не неуцтво.

— У Тальгарі, — блиснув він дотепом і сам, — зима починається у вересні, а закінчується у травні. Інші пори року — то весна й осінь. Є також літо… зазвичай воно припадає на перший вівторок після серпневої новини. А триває аж до ранку середи.

Дійкстра не засміявся.

— Але навіть там, — спохмурнів амбасадор, — сніг наприкінці жовтня є дивиною.

Амбасадор, як і більшість реданської аристократії, Дійкстру не виносив. Необхідність приймати на гостину у себе архішпигуна сприймав за особисту образу, а той факт, що Регентська Рада доручила перемовини з Ковіром Дійкстрі, а не йому, — за смертельне приниження. Викликало в нього огиду, що він, де Руйтер із найславетнішої гілки де Руйтерів, графів уже двадцять поколінь, має титулувати графом цього хама й первеню. Але, як досвідчений дипломат, майстерно приховував свою невдоволеність.

Весла рівномірно підіймалися і падали, човен шпарко сунув Каналом. Вони саме минули маленький, але дуже вишуканий палацик Культури й Мистецтва.

— Ми пливемо до Енсенади?

— Так, графе, — підтвердив амбасадор. — Міністр закордонних справ чітко означив, що хоче побачитися з вами відразу ж після вашого прибуття, тому я везу вас просто до Енсенади. Увечері ж пришлю до палацу човен, бо хотів би запросити вас на вечерю…

— Вибачте, ваша екселенціє, — перервав Дійкстра, — але обов’язки не дозволять мені цим скористатися. Маю багато справ до вирішення, а часу обмаль, тож доведеться використати його за кошт приємності. Повечеряємо колись іншим разом. У щасливіші, спокійніші часи.

Амбасадор вклонився і крадькома зітхнув із полегшенням.

В Енсенаду він, зрозуміло, увійшов задніми дверима. Чому був надзвичайно радий. До головного входу зимової резиденції монарха, під красивий, зіпертий на стрункі колони фронтон, з-над самого Великого Каналу вели холерно довгі сходи з білого мармуру. Сходи, що вели до одного з численних тильних входів, були незрівнянно менш ефективні, але й куди легші для сходження. Незважаючи на це, Дійкстра, йдучи, кусав губи й тихо лаявся собі під ніс, так, аби не почули гвардійці, лакеї і мажордом, які його супроводжували.

Усередині палацу чекали наступні сходи й наступне сходження. Дійкстра знову стиха вилаявся. Напевне, це вологість, холод і незручне сидіння у човні призвели до того, що зламана й магічно вилікувана кістка почала нагадувати про себе тупим злостивим болем. І поганими спогадами. Дійкстра заскреготів зубами. Знав, що відьмаку, який був винен у його стражданні, також поламали кістки. Мав глибоку надію, що відьмакові також крутять старі рани, і зичив йому, аби крутило найнабридливіше й найдовше.

Назовні вже запали сутінки, коридори Енсенади були темними. Втім, шлях, яким Дійкстра йшов за мовчазним мажордомом, освітлював рідкий ланцюжок лакеїв із підсвічниками. А перед дверима кімнати, у яку мажордом його ввів, стояли гвардійці з алебардами, напружені та штивні, наче у дупи їм всадили ще по одній — запасній — алебарді. Лакеї з підсвічниками стояли тут густіше, світло аж очі різало. Дійкстра трохи здивувався тій помпі, із якою його тут зустрічали.

Увійшов до кімнати й миттєво дивуватися припинив. Уклонився глибоко.

— Вітаю тебе, пане Дійкстро, — сказав Естерад Тиссен, король Ковіру, Повіссу, Нароку, Вельхаду й Тальгару. — Не стій у дверях, прошу ближче. Етикет геть, то неофіційна аудієнція.

— Найсвітліша пані.

Дружина Естерада, королева Зулейка, трохи неуважним кивком відповіла на сповнений пошани уклін Дійкстри, ані на мить не перериваючи плетіння гачком.

Окрім королівської пари, у величезній кімнаті не було ані живої душі.

— Саме так. — Естерад помітив той погляд. — Поговоримо у шестеро очей. Бо чогось воно мені здається, що так буде краще.

Дійкстра всівся на вказаному карлі, навпроти Естерада. Король мав на плечах кармазиновий, обшитий горностаями плащ, а на голові — chapeau, що пасувала до плаща. Як усі чоловіки з клану Тиссенідів, був він високим, міцно збудованим і розбійницьки вродливим. Завжди виглядав міцним і здоровим, наче моряк, який тільки-но повернувся з моря, — майже відгонило від нього морською водою і холодним солоним вітром. Як і в усіх Тиссенідів, встановити точний вік короля було непросто. Дивлячись на його волосся, шкіру й долоні — місця, які краще за все говорили про вік, — Естераду можна було б дати сорок п’ять. Дійкстра знав, що королю — п’ятдесят шість.

— Зулейко, — король нахилився до дружини, — подивися на нього. Якби ти не знала, що то шпигун, — повірила б?

Королева Зулейка була невисокою, скоріше повненькою і симпатично негарною. Вбиралася вона досить типово для жінок із її вродою, що полягало у такому доборі елементів одежі, аби не дати нікому здогадатися, що вона — не власна бабця. Ефекту цього Зулейка досягала, носячи сукні вільні, ніякі по крою й у загальних сіро-бурих тонах. На голову надягала вона успадкований від предків чепець. Не застосовувала жодного макіяжу й не носила жодної біжутерії.

— Добра Книга, — сказала вона тихим і лагідним голоском, — учить нас, аби ми зберігали стриманість у судженнях про ближніх. Бо й нас колись судитимуть. І зовсім не на підставі вигляду.

Естерад Тиссен нагородив дружину теплим поглядом. Повсюди було відомо, що кохав він її безмежно, коханням, яке за двадцять дев’ять років шлюбу не змаліло ні на йоту, навпаки — палало все яскравіше та гарячіше.

Естерад, як твердили, ніколи не зраджував Зулейці. Дійкстра не дуже вірив у щось настільки неправдоподібне, але сам тричі намагався підставити — вірніше, підкласти — королю ефектних агенток, кандидаток у фаворитки, пречудові джерела інформації. І нічого з того не вийшло.

— Не люблю ходити навколо, — сказав король, — тому відразу скажу тобі, Дійкстро, чому я вирішив порозмовляти з тобою особисто. Причин тому є кілька. По-перше, я знаю, що ти не відступишся й перед підкупом. У принципі-то я впевнений у моїх урядниках, але навіщо ставити їх перед важким вибором, вводити у спокусу? Який хабар ти мав намір запропонувати міністрові закордонних справ?

— Тисячу новіградських крон, — не зморгнувши відповів шпигун. — Якби він торгувався, дійшли б ми до тисячі п’ятисот.

— І за це я також тебе люблю, — сказав після хвилини мовчання Естерад Тиссен. — Страшенний ти сучий син. Нагадуєш мені мою молодість. Дивлюся на тебе — й бачу себе у цьому віці.

Дійкстра подякував уклоном. Був молодший за короля лише на вісім років. Був переконаний, що Естерад пречудово про це знає.

— Страшенний ти сучий син, — повторив король, стаючи серйозним. — Але порядний і пристойний сучий син. А воно рідкість у ці паршиві часи.

Дійкстра знову вклонився.

— Бач, — продовжував Естерад, — у кожній державі можна зустріти людей, які є сліпими фанатиками ідеї суспільного ладу. Віддані цій ідеї, вони готові заради неї на все. Також і на злочини, бо ж для них мета виправдовує засоби й змінює значення понять. Вони не вбивають, вони рятують порядок. Вони не катують, не шантажують: вони забезпечують інтереси держави і б’ються за лад. Життя персони, якщо персона порушує догмати встановленого порядку, для таких людей значить не більше ламаного гроша й стенання плечима. Того, що суспільства, яким вони служать, складаються саме з персон, такі люди до уваги не беруть. Люди такі мають так звані широкі погляди… а погляди такі — найпевніший засіб не помічати інших людей.

— Нікодем де Бот, — не витримав Дійкстра.

— Близько, але не точно, — король Ковіру вишкірив алебастрово-білі зуби. — То був Висогота з Корво. Менш знаний, але також добрий етик і філософ. Почитай, рекомендую. Може, залишилася у вас іще якась його книжка, може, не всі ви спалили? Але до справ, до справ. Ти, Дійкстро, також без сумнівів користуєшся інтригами, підкупами, шантажем і катуваннями. Оком не змигнеш, відсилаючи когось на смерть чи наказуючи таємно вбити. Те, що все це ти робиш для королівства, якому вірно служиш, тебе не виправдовує і не робить симпатичнішим у моїх очах. Анітрохи. Знай про це.

Шпигун кивнув на знак того, що знає.

— Утім, ти, — продовжував Естерад, — є, як уже сказано, сучим сином праведного характеру. І тому я тебе люблю і шаную, тому уділив я тобі приватну аудієнцію. Бо ти, Дійкстро, маючи мільйони можливостей, ніколи у житті не зробив нічого для себе й не вкрав навіть шелягу з державної скарбниці. Навіть півшеляга. Зулейко, подивися! Він що, зарум’янився чи мені так просто здалося?

Королева підвела голову над рукоділлям.

— По скромності їхній впізнаєте праведність їхню, — процитувала вона вірш із Доброї Книги, хоча мусила бачити, що на обличчі шпигуна не загостював навіть слід рум’янцю.

— Добре, — кивнув Естерад. — До суті. Час перейти до державних справ. Він, Зулейко, переплив море, скерований патріотичним обов’язком. Реданія, його вітчизна, під загрозою. Після трагічної смерті короля Візіміра там панує хаос. Реданією управляє банда аристократів-ідіотів, що звуться Регентською Радою. Та банда, моя Зулейко, не зробить для Реданії нічого. Перед обличчям загрози вона втече або почне по-собачому ластитися до обшитих перлами чижм нільфгардського імператора. Та банда зневажає Дійкстру, бо він шпигун, убивця, парвеню і хам. Але це Дійкстра переплив море, аби рятувати Реданію. Демонструючи, кому насправді Реданія болить.

Естерад Тиссен замовк, посопів, змучений промовою, поправив кармазиново-горностаєву chapeau, яка трохи зсунулася йому на ніс.

— Ну, Дійкстро, — сказав, — у чому проблеми твого королівства? Крім браку грошей, зрозуміло.

— Крім браку грошей, — обличчя шпигуна було неначе з каменю, — то дякую, всі здорові.

— Ага. — Король кивнув, chapeau знову зсунулася йому на ніс, і знову довелося її поправляти. — Ага. Розумію.

— Розумію, — продовжив він. — І аплодую ідеї. Коли є гроші, можна купити собі ліки проти будь-якої проблеми. Суть у тому, аби ті гроші мати. Ви не маєте. Якби ви мали, то тебе б тут не було. Чи я вірно розумію?

— Нічого тут і не заперечиш.

— І скільки ж то вам треба, цікаво мені?

— Небагато. Мільйон бізантів.

— Небагато? — Естеред Тиссен із перебільшенням обома руками схопився за chapeau. — Ото має бути небагато? Йой!

— Для вашої королівської милості, — буркнув шпигун, — така сума — це дріб’язок…

— Дріб’язок? — Король відпустив chapeau і підняв долоні до плафону. — Йой! Мільйон бізантів — то дріб’язок, ти чула, Зулейко, що він говорить? А чи ти знаєш, Дійкстро, що мати мільйон і не мати мільйон — то разом два мільйони? Я розумію, розумію, що ти й Філіппа Ейльгарт судомно й гарячково шукаєте концепцію захисту від Нільфгарду, але що ви бажаєте — увесь Нільфгард купити, чи що?

Дійкстра не відповів. Зулейка завзято плела гачком. Естерад хвилинку вдавав, що роздивляється голих німф на плафоні.

— Іди-но, — кивнув він раптом шпигуну.

Підійшов до гігантської картини, що представляла короля Гедовія, який сидить на сивому коні й показує берлом війську на щось, що не помістилося на полотні, — мабуть, правильний напрямок. Естерад вигріб із кишені маленьку позолочену паличку, торкнувся рами картини й упівголоса промовив закляття. Гедовій і сивий кінь зникли, з’явилася пластична карта відомого світу. Король торкнувся паличкою срібного ґудзика в кутку мапи й магічно змінив масштаб, звужуючи видимий шматок світу до долини Яруги і Чотирьох Королівств.

— Синє — то Нільфгард, — пояснив. — Червоне — то ви. На що витріщаєшся? Сюди глянь!

Дійкстра відвів погляд він інших картин — головним чином маріністичних актів і сцен. Задумався, яка з них була чародійським камуфляжем для іншої прославленої мапи Естерада — тієї, яка відображала військову і торговельну розвідку Ковіру, усю мережу перекуплених інформаторів і шантажованих людей, конфідентів, оперативних контактів, диверсантів, найманих убивць, «сплячих» агентів і чинних резидентів. Знав він, що така карта існує, віддавна безрезультатно намагався отримати до неї доступ.

— Червоне — то ви, — повторив Естерад Тиссен. — Кепсько воно виглядає, так?

Кепсько, визнав подумки Дійкстра. Останнім часом він безперервно оглядав стратегічні мапи, але зараз, на пластичній карті Естерада, стан здавався ще гіршим. Сині квадратики укладалися в образ страшенних драконячих щелеп, готових у будь-яку мить цапнути й розгризти зубиськами бідні червоні квадратики.

Естерад Тиссен роззирнувся за чимось, що могло б служити як указка до карти, витягнув із паноплії[27] оздоблену рапіру.

— Нільфгард, — розпочав він лекцію, показуючи рапірою, куди треба, — атакував Лирію і Рівію, як casus belli[28] використавши атаку на прикордонний форт Ґлевіцінген. Не стану з’ясовувати, хто насправді нападав на Ґлевіцінген і яким чином перевдягнувшись. За позбавлені сенсу я також уважаю домисли, на скільки днів чи годин збройна акція Емгира випередила аналогічні дії Едірну та Темерії. Залишимо то історикам. Більше цікавить мене ситуація нинішня і те, що буде завтра. У цю мить Нільфгард стоїть у Дол Анґра й Едірні, прикритий буфером ельфійського домініона у Дол Блатанна, що межує із тією частиною Едірну, яку король Генсельт з Кедвену, кажучи образно, видер в Емгира з рота й зжер сам.

Дійкстра не прокоментував.

— Моральну оцінку дій короля Генсельта я також залишаю історикам, — продовжив Естерад. — Але одного погляду в бік карти вистачить, аби побачити: анексією Північної Марки Генсельт загородив Емгиру прохід до долини Понтару. Забезпечив фланги Темерії. А також і вам, реданцям. Ви повинні йому подякувати.

— Я подякував, — пробурмотів Дійкстра. — Але тихенько. У Третогорі ми приймаємо короля Демавенда з Едірну. А Демавенд має досить специфічну моральну оцінку діям Генсельта. Він звик її виражати у коротких і звучних словах.

— Я здогадуюся, — кивнув король Ковіру. — Залишимо це на певний час, гляньмо на південь, на річку Яругу. Атакуючи Дол Анґра, Емгир одночасно захистив собі фланг, уклавши сепаратний договір із Фольтестом з Темерії. Але відразу після закінчення бойових дій в Едірні імператор без церемоній зламав договір і вдарив на Брюґґе й Содден. Своїми боязкими перемовинами Фольтест вигадав два тижні миру. Вірніше, шістнадцять днів. А сьогодні у нас двадцять шосте жовтня.

— Саме так.

— А стан на двадцять шосте жовтня такий: Брюґґе й Содден зайняті. Фортеці Разван і Майєна пали. Армія Темерії розбита у битві при Маріборі, відіпхнута на північ. Марібор в облозі. Сьогодні вранці він іще тримався. Але зараз уже пізній вечір, Дійкстро.

— Марібор утримається. Нільфгардці навіть не зуміли його щільно закрити.

— То правда. Задалеко зайшли, занадто розтягнули лінії постачання, небезпечно оголили фланги. До зими вони припинять облогу, відступлять ближче до Яруги, скоротивши фронт. Але що буде навесні, Дійкстро? Що буде, коли з-під снігу визирне трава? Наблизься. Подивися на карту.

Дійкстра дивився.

— Подивися на карту, — повторив король. — Я скажу тобі, що навесні зробить Емгир вар Емрейс.

— Навесні розпочнеться наступ небувалого ще масштабу, — заявила Картія ван Кантен, поправляючи перед дзеркалом золоті локони. — Ох, я знаю, що сама по собі то інформація мало сенсаційна, біля будь-якої міської криниці баби полегшують собі прання оповідками про наступ навесні.

Ассіре вар Анагід, сьогодні надзвичайно знервована й нетерпляча, зуміла все-таки стримати себе від запитання, чому ж тоді дівчина дурить їй голову настільки несенсаційною інформацією. Але вона знала Кантареллу. Якщо Кантарелла починала про щось говорити, то мала для того причини. А говоріння зазвичай закінчувала вона висновками.

— Утім, я знаю трохи більше за поспільство, — продовжила Кантарелла. — Ваттьє розповів мені все, увесь перебіг наради в імператора. До того ж приніс до мене цілу течку мап, а коли він заснув, я роздивилася їх… Казати далі?

— Але ж так, — примружилася Ассіре. — Прошу, моя дорогенька.

— Напрямок головного удару, вочевидь, Темерія. Рубіж річки Понтар, лінія Новіград—Визіма—Елландер. Ударить група армій «Центр» під керівництвом Менно Коегорна. Фланг забезпечує група армій «Схід», що вдарить з Едірну на долину Понтар і Кедвен…

— На Кедвен? — підвела брови Ассіре. — Це що ж, кінець крихкій дружбі, яку уклали при поділі здобичі?

— Кедвен загрожує правому флангу. — Картія ван Кантен легенько надула повні губки. Її личко лялечки залишалося у страшному контрасті до стратегічних мудрощів, які вона промовляла. — Удар матиме превентивний характер. Виділені загони групи армії «Схід» мають зв’язати військо короля Генсельта й вибити у нього з голови думку про можливу допомогу Темерії. На заході, — продовжила блондинка, — вдарить спеціальна оперативна група «Верден», із завданням захопити Цідаріс і щільно закрити блокаду Новіграда, Горс Велену й Визіми. Генеральний штаб розраховує на необхідність облоги тих трьох фортець.

— Ти не назвала прізвища керівників тих двох груп армій.

— Група «Схід», Ардаль ап Даги, — легенько усміхнулася Кантарелла. — Група «Верден» — Йоахім де Ветт.

Ассіре високо здійняла брови.

— Цікаво, — сказала. — Двоє князів, ображені викресленням їхніх дочок зі шлюбних планів Емгира. Наш імператор або надто наївний, або надто спритний.

— Якщо Емгир щось знає про змову князів, то не від Ваттьє, — сказала Кантарелла. — Ваттьє нічого йому не розповів.

— Кажи далі.

— Наступ має бути небачених масштабів. Разом, враховуючи лінійні підрозділи, резерви, допоміжні й тилові служби, в операції візьме участь понад триста тисяч людей. І ельфів, зрозуміло.

— Дата початку?

— Не встановлено. Ключовою справою є постачання, постачання — це прохідність доріг, а ніхто ж не може сказати, коли скінчиться зима.

— Про що ще розповідав Ваттьє?

— Жалівся, бідака, — блиснула зубками Кантарелла. — Імператор його знову обзивав та лаяв. Прилюдно. Знову приводом було оте таємниче зникнення Стефана Скеллена й усього його загону. Емгир публічно назвав Ваттьє недолугим, шефом служб, які замість того, щоб робити так, аби люди зникали безслідно, самі дивуються таким зникненням. Сконструював на ту тему якийсь злостивий каламбур, якого Ваттьє докладно повторити не зумів. Потім імператор жартома запитав Ваттьє, чи не значить воно, що з’явилася якась секретна організація, прихована навіть від нього. Мудрий наш імператор. Близько б’є.

— Близько, — пробурмотіла Ассіре. — Щось іще, Картіє?

— Агент, якого Ваттьє мав у загоні Скеллена і який також зник, звався Нератін Чека. Ваттьє мусив його дуже цінувати, бо був на диво пригніченим його зникненням.

Я також, подумала Ассіре, пригнічена зникненням Йедії Мекессера. Але, на відміну від Ваттьє де Рідо, скоро я буду знати, що трапилося.

— А Ріенс? Ваттьє більше з ним не зустрічався?

— Ні. Не згадував.

Обидві вони хвилинку помовчали. Кіт на колінах Ассіре голосно муркотів.

— Пані Ассіро.

— Слухаю, Картіє.

— Як довго ще я муситиму грати роль дурної коханки? Хотіла б я повернутися до навчання, присвятити себе науковій праці…

— Недовго, — перервала Ассіре. — Але трохи ще доведеться. Тримайся, дитино.

Кантарелла зітхнула.

Вони закінчили розмову, попрощалися. Ассіре вар Анагід зігнала кота з крісла, ще раз прочитала лист від Фрінгілли Віго, яка розважалася у Туссані. Замислилася, бо лист її непокоїв. Між рядками ніс він якийсь зміст, який Ассіре відчувала, але не могла зрозуміти. Було вже далеко за північ, коли Ассіре вар Анагід, нільфгардська чародійка, запустила мегаскоп і встановила телекомунікацію із замком Мотнекальво у Реданії.

Філіппа Ейльгарт була у коротесенькій нічній сорочці на тонесеньких бретельках, а на щоці і в декольте мала вона сліди напомажених губ. Ассіре найвищиім зусиллям стримала гримасу невдоволення. Ніколи-преніколи не зумію я цього зрозуміти, подумала. І розуміти цього я не бажаю.

— Ми можемо говорити вільно?

Філіппа зробила долонею широкий жест, який оточив її магічною сферою тактовності.

— Тепер так.

— Я маю інформацію, — сухо почала Ассіре. — Сама по собі вона не є сенсаційною, про те навіть баби біля криниць балакають. Утім…

— Уся Реданія, — сказав Естерад Тиссен, дивлячись на свою карту, — може зараз виставити тридцять п’ять тисяч лінійного жолдацтва, в тому числі чотири тисячі важкої кавалерії. Якщо, звісно, округляти.

Дійкстра кивнув. Підрахунок був абсолютно точним.

— Демавенд і Мева мали подібну ж армію. Емгир розгромив її за двадцять шість днів. Те саме станеться і з військами Темерії і Реданії, якщо ви їх не зміцните. Я підтримаю твою ідею, Дійкстро, твою і Філіппи Ейльгарт. Вам потрібно військо. Потрібна вам хоробра, добре навчена й добре екіпірована кіннота. Потрібно вам такої кінноти за якийсь мільйон бізантів.

Шпигун підтвердив, кивнувши, що проти такого підрахунку він нічого не може заперечити.

— Утім, як тобі, безумовно, відомо, — сухо продовжив король, — Ковір завжди був, є і буде нейтральним. Із Нільфгардською імперією нас зв’язує договір, підписаний іще моїм дідом, Естерілом Тиссеном, і імператором Фергусом вар Емрейсом. Буква того договору не дозволяє Ковіру підтримувати ворогів Нільфгарду військовою допомогою. Як і грошима на військо.

— Коли Емгир вар Емрейс задавить Темерію і Реданію, — кашлянув Дійкстра, — тоді він гляне на північ. Емгир не зупиниться. Раптом може виявитися, що договір ваш не вартий і фунта клоччя. От тільки-но ми говорили про Фольтеста з Темерії, який трактатами з Нільфгардом зумів купити собі аж шістнадцять днів миру…

— О, мій дорогий, — обурився Естерад. — Так не можна аргументувати. Із договорами — як зі шлюбом: їх не укладають із думкою про зраду, а коли вже уклали, то не підозрюють. А кому то не пасує, той нехай і не одружується. Бо не можна стати рогоносцем, не бувши у шлюбі, але визнай, що страх перед рогами — то жалюгідне й досить смішне виправдання для вимушеного целібату. А роги у шлюбі — то не тема для міркувань: «Що було б, якби». Поки рогів ти не носиш, то й питання те не постає, немає тоді про що говорити. Але коли ми вже про роги, то як там почуває себе чоловік чарівної Марії, маркіз де Мерсе, реданський міністр фінансів?

— Ваша Королівська Величносте, — вклонився прохолодно Дійкстра, — має гідних заздрості інформаторів.

— Авжеж, маю, — признався король. — Ти б здивувався, скільки і яких гідних. Але й тобі не слід соромитися своїх. Тих, яких ти маєш при моїх дворах, тут і в Понт Ваніс. О, клянуся, що будь-хто з них заслуговує найвищих похвал.

Дійкстра навіть оком не змигнув.

— Емгир вар Емрейс, — продовжував Естерад, дивлячись на німф на плафоні, — також має кількох добрих агентів із добрими посадами. Тому повторю: державний інтерес Ковіру — то нейтралітет і принцип pacta sunt servanda[29]. Ковір укладених умов не порушує. Ковір не порушує умов навіть для того, щоб попередити порушення умов іншою стороною.

— Насмілюся зауважити, — сказав Дійкстра, — що Реданія не підмовляє Ковір до порушення договорів. Реданія жодним чином не просить про союз чи військову допомогу Ковіру проти Нільфгарду. Реданія бажає… позичити малесеньку суму, яку ми повернемо…

— Я вже те бачу, — перебив король, — як ви повертаєте. Але то академічні міркування, бо не позичу я вам ані шелягу. А дурною казуїстикою ти мене не мороч, Дійкстро, бо пасує вона до тебе, як слинявчик до вовка. Якісь інші, серйозні, мудрі й вдалі аргументи маєш?

— Не маю.

— Пощастило тобі, — після хвилини мовчання сказав Естерад Тиссен, — що став ти шпигуном. У торгівлі кар’єри б ти не зробив.

Споконвіку всі королівські пари мали окремі спальні. Королі — із дуже різною частотою — відвідували спальні королев, а бувало й так, що королеви робили несподівані візити у спальні королів. А потім подружжя розходилися до власних кімнат і ліжок.

Монарша пара Ковіру і з того погляду становила виняток. Естерад Тиссен і Зулейка завжди спали разом — у одній спальні, на одному гігантському ложі з гігантським балдахіном.

Перед сном Зулейка — надягнувши окуляри, у яких вона соромилася показуватися підданим — зазвичай читала Добру Книгу. Естерад Тиссен зазвичай говорив.

Тієї ночі також не було інакше. Естерад надягнув нічний ковпак, а у руки узяв берло. Любив тримати берло й гратися ним, а офіційно не робив того, бо боявся, що піддані вважатимуть його претензійним.

— Знаєш, Зулейко, — говорив він, — останнім часом чудернацькі маю я сни. Вже котрийсь раз підряд сниться мені та відьма, моя мати. Стоїть наді мною і повторює: «Маю дружину для Танкреда, маю дружину для Танкреда». І показує мені симпатичну, але надто молоду дівчинку. І знаєш, Зулейко, ким є та дівчинка? То Цірі, онука Каланте. Ти пам’ятаєш Каланте, Зулейко?

— Пам’ятаю, мій чоловіче.

— Цірі, — говорив далі Естерад, граючись берлом, — це саме та, на якій начебто хоче оженитися Емгир вар Емрейс. Дивне видіння, дивовижне… Яким би, до дідька, чином вона могла стати дружиною Танкреда?

— Танкредові, — голос Зулейки трохи змінився, як завжди, коли вона говорила про сина, — дружина б придалася. Може б, він постатечнішав…

— Може, — зітхнув Естерад. — Хоча я сумніваюся, але, може, й так. У кожному разі, шлюб — то хоч якийсь шанс. Гмм… Та Цірі… Ха! Ковір і Цінтра. Гирло Яруги! Непогано воно звучить, непогано. Ладним би то був союз… Ладне споріднення… Але якщо ту малу придивився собі Емгир… Тільки чому саме вона з’являється у мене у снах? І чому я, до дідька, взагалі бачу уві сні якусь дурню? В Еквінокцій, пам’ятаєш, тоді, як я і тебе розбудив… Брр, що воно був за кошмар, я радий, що подробиць не можу пригадати… Гммм… Може, призвати якогось астролога? Ворожбита? Медіума?

— Пані Шеала де Танкарвіль перебуває в Лан Ексетері.

— Ні, — скривився король. — Тої чаклунки я не хочу. Надто вона мудра. Росте тут у мене під боком друга Філіппа Ейльгарт! Тим мудрим бабам занадто подобається влада, не можна їх роззухвалювати милостями й довірою.

— Як завжди, ти маєш рацію, мій чоловіче.

— Гмфф… Але ті сни…

— Добра Книга, — Зулейка перегорнула кілька сторінок, — говорить, що, коли людина засинає, боги відкривають їй вуха й мовлять до неї. А пророк Лобода вчить, що, бачачи сон, дивишся або у велику мудрість, або у велику дурість. Уся справа у тому, аби вірно розпізнати.

— Шлюб Танкреда з нареченою Емгира великою мудрістю, скоріше, не є, — зітхнув Естерад. — А якщо вже про мудрість мова, то я добряче тим втішився б, якби вона зійшла на мене уві сні. Йдеться про справу, із якою прибув сюди Дійкстра. Йдеться про дуже важку справу. Бо, бач, найукоханіша моя Зулейко, розум мій не дозволяє мені втішатися, коли Нільфгард пре на північ і готовий у будь-який день з’їсти Новіград, бо з Новіграда усе, у тому числі й наш нейтралітет, виглядають інакше, ніж з далекого Півдня. Було б непогано, якби Реданія і Темерія стримали натиск Нільфгарду, аби прогнали загарбників назад за Яругу. Але чи добре, якби зробили вони те за наші гроші? Ти слухаєш мене, укохана моя дружино?

— Я слухаю тебе, чоловіче.

— І що ти скажеш?

— Будь-яка мудрість міститься у Добрій Книзі.

— А говорить твоя Добра Книга, що робити, коли приходить такий собі Дійкстра й вимагає від тебе мільйона?

— Книга, — моргнула над окулярами Зулейка, — нічого не говорить про лиходійну мамону. Але в одному з віршів її сказано: давати є більшим щастям, ніж отримувати, а допомога убогому милостинею є шляхетним чином. Сказано: роздай усе, що маєш, й учинить те душу твою шляхетною.

— А капшук і скарбницю — порожніми, — пробурмотів Естерад Тиссен. — Зулейко, чи окрім віршів про шляхетність роздавання і про милостиню Книга містить у собі мудрість, що стосується справ? Наприклад, що Книга говорить про еквівалентний обмін?

Королева поправила окуляри і почала швидко гортати інкунабулу.

— Як Яцько богам, так і боги Яцьку, — прочитала вона.

Естерад деякий час мовчав.

— А може, — промовив нарешті спроквола, — щось іще?

Зулейка повернулася до перегортання Книги.

— Знайшла, — заявила раптом, — дещо у премудростях пророка Лободи. Прочитати?

— Прошу.

— Каже пророк Лобода: воістину, убогого милостинею підтримай. Але замість дати убогому цілий кавун дай йому півкавуна, бо інакше убогому в голові запаморочиться від щастя.

— Півкавуна, — сплеснув руками Естерад Тиссен. — Чи то — півмільйона бізантів? А чи ти знаєш, Зулейко, що мати півмільйона і не мати півмільйона — це у сумі один мільйон?

— Ти не дав мені закінчити. — Зулейка дорікнула чоловікові суворим поглядом з-над окулярів. — Каже далі пророк: ще краще дати убогому чверть кавуна. А найкраще зробити так, аби хтось інший дав убогому кавун. Бо ж воістину кажу вам, завжди знайдеться такий, хто має кавун і схильний наділити ним убогого, якщо не із шляхетності, то з розрахунку або через якусь іншу видимість.

— Ха! — король Ковіру гепнув берлом об нічний столик. — Воістину тямовитим пророком був пророк Лобода! Замість дати самому привести до того, щоб дав хтось інший? Це мені подобається, це слова насправді медоточиві! Пошукай-но в мудрощах того пророка, укохана моя Зулейко. Я впевнений, що відкриєш серед них іще щось, що дозволить мені вирішити проблему Реданії й армії, яку Реданія хоче створити за мої гроші.

Зулека гортала Книгу дуже довго, перш ніж почала читати.

— Промовив одного разу до пророка Лободи учень його: навчи мене, майстре, як мені діяти. Запрагнув ото ближній мій мого улюбленого пса. Якщо віддам улюбленця, серце моє розірветься від жалості. Якщо ж не віддам, то буду нещасливим, бо ж скривджу ближнього свого відмовою. Що робити? Чи маєш ти, запитав пророк, щось, що любиш ти менше свого пса-улюбленця? Маю, майстре, відповів учень, кота пустотливого, шкідника невгамовного. Я й взагалі його не люблю. І сказав пророк Лобода: Візьми отого кота пустотливого, шкідника невгамовного, і подаруй його ближньому твоєму. Тоді подвійного зазнаєш ти щастя. Кота позбудешся, а ближнього свого порадуєш. Бо ж найчастіше так є, що ближні не подарунку хочуть, а лише обдарованими бути.

Естерад якийсь час мовчав, зморщивши чоло.

— Зулейко? — запитав нарешті. — Чи це був той самий пророк?

— Візьми отого кота пустотливого…

— Я й за першим разом почув! — крикнув король, але відразу вгамувався. — Вибач, найкоханіша. Справа у тому, що я не дуже розумію, що мають коти до…

Замовкнув. І замислився по-справжньому надовго.

Через вісімдесят п’ять років, коли ситуація змінилася настільки, що про окремі справи й осіб можна було вже безпечно говорити, заговорив Гвіскар Вермуллен, герцог Крейдену, онук Естерада Тиссена, син найстаршої його дочки, Ґаудемунди. Герцог Гвіскар був вже поважним старцем, але події, яким він був свідком, пам’ятав дуже добре. Це саме герцог Гвіскар розповів, звідки взявся мільйон бізантів, на які Реданія екіпірувала кінну армію на війну з Нільфгардом. Той мільйон зовсім не походив, як вважалося, зі скарбниці Ковіру — був він зі скарбниці ієрарха Новіграда. Естерад Тиссен, розповідав Гвіскар, отримав новіградські гроші за участь у спілках заморської торгівлі, що з’являлися. Парадоксом було, що спілки оті постали за активної співпраці нільфгардських купців. Тож з викриття поважного герцога випливало, що сам Нільфгард — певною мірою — оплатив організацію реданської армії.

— Дідусь, — згадував Гвіскар Вермуллен, — говорив щось про кавуни, по-шельмівськи усміхаючись. Говорив, що завжди знайдеться хтось, хто захоче обдарувати бідного, нехай би і з розрахунку. Говорив також, що раз Нільфгард сам докладається до звеличення сили й бойових здібностей реданського війська, то не може мати за те претензій і до інших.

— А потім, — продовжував старець, — дідусь викликав до себе офіцера, який того часу був шефом розвідки, а також міністра внутрішніх справ. Коли ті довідалися, які накази мусять виконати, геть перелякалися. Бо йшлося про те, аби випустити з в’язниць і таборів інтернування і заслань понад три тисячі людей. З понад сотні мали бути зняті домашні арешти.

— Ні, йшлося не тільки про бандитів, звичайних кримінальників і найманих кондотьєрів. Помилування отримували перш за все дисиденти. Серед прощених були попередники поваленого короля Рида й люди узурпатора Іді, їхні затяті партизани. І не тільки такі, що підтримували язиками: більшість сиділа за диверсії, замахи, збурення зі зброєю в руці. Міністр внутрішніх справ був переляканий, тато — сильно занепокоєний.

— А дідусь, — продовжував герцог, — сміявся, наче то був його найкращий жарт. А потім сказав так, я пам’ятаю кожне слово: «Велика шкода, панове, що ви не почитуєте на ніч Доброї Книги. Якби ви почитували, то розуміли б ідеї вашого монарха. А так ви станете виконувати накази, їх не розуміючи. Але не переживайте дарма й наперед, ваш монарх знає, що робить. А тепер ідіть і випустіть усіх моїх пустотливих котів, шкідників невгамовних».

— Саме так він і сказав: пустотливих котів, шкідників. А йшлося про те, про що ніхто у той час знати не міг, про майбутніх героїв, командирів, укритих славою і почестями. Тими «котами» дідуся були славетні пізніше кондотьєри: Адам «Адью» Панґратт, Лоренцо Молла, Хуан «Фронтіно» Гутьєрес… І Юлія Абатемарко, яка прославилася у Реданії як «Солодка Вітрогонка»… Ви, молоді, того не пам’ятаєте, але за моїх часів, коли гралися ми у війну, будь-який хлопець хотів бути «Адью» Панґраттом, а будь-яка дівчина — Юлією «Солодкою Вітрогонкою»… А для дідуся вони були пустотливими котами, хе-хе.

— А пізніше, — мимрив Гвіскар Вермуллен, — дідусь узяв мене за руку й повів на терасу, з якої бабця Зулейка годувала чайок. Дідусь сказав їй… Сказав…

Старий поволі й з величезними труднощами намагався пригадати ті слова, які тоді, вісімдесят п’ять років тому, король Естерад Тиссен сказав дружині, королеві Зулейці, на терасі палацу Енсенада, що височів над Великим Каналом.

— Чи знаєш ти, найкоханіша моя дружино, що я помітив іще одну премудрість між премудростями пророка Лободи? Таку, яка дасть мені ще одну користь з обдарування Реданії пустотливими котами? Коти, моя Зулейко, повернуться додому. Коти завжди повертаються додому. Ну, а коли мої коти повернуться, коли принесуть трофеї, здобич, багатства… То я тих котів обкладу податком!

Коли король Естерад Тиссен в останній раз розмовляв із Дійкстрою, було то на четверо очей, навіть без Зулейки. На підлозі величезної зали грався десятирічний, як на око, хлопчик, але він у рахунок не йшов, бо занадто був зайнятий олов’яними солдатиками, тож не звертав на співрозмовників ніякої уваги.

— То Гвіскар, — пояснив Естерад, вказуючи на хлопця рухом голови. — Мій онук, син моєї Ґаудемунди й того негідника, князя Вермуленна. Але цей малий, Гвіскар, — то єдина надія Ковіру, якби Танкред Тиссен виявився… Якби з Танкредом щось трапилося…

Дійкстра знав проблеми Ковіру. Й особисту проблему Естерада. Знав, що з Танкредом уже щось трапилося. Хлопець якщо й мав задатки короля, то дуже поганого.

— Твою справу, — сказав Естерад, — майже вирішено. Можеш уже прикидати найефективніший спосіб використання мільйона бізантів, які скоро потраплять до третогорської скарбниці.

Він нахилився і крадькома підняв одного з олов’яних, яскраво розфарбованих солдатиків Гвіскара, кавалериста з піднятим палашем.

— Візьми це і заховай добряче. Той, хто покаже тобі другого такого вояка, ідентичного, буде моїм посланцем, нехай би таким він не виглядав, хоча б ти й повірити не міг, що то моя людина і що вона у курсі справи нашого мільйона. Будь-хто інший буде провокатором, тож і сприймай його як провокатора.

— Реданія, — вклонився Дійкстра, — не забуде цього Вашій Королівській Милості. Я ж, від власного імені, хотів би запевнити й про мою особисту вдячність.

— Не запевняй, а давай ту тисячу, за допомогою якої ти планував отримати прихильність мого міністра. Що ж, чи прихильність короля на хабар не заслуговує?

— Ваша Королівська Милість принизиться до…

— Принижуся, принижуся. Давай гроші, Дійкстро. Мати тисячу і не мати тисячу…

— …разом дві тисячі. Знаю.

У віддаленому крилі Енсенади, у кімнатці зі значно меншими габаритами, чародійка Шеала де Танкарвіль зосереджено й з повагою вислуховувала доповідь королеви Зулейки.

— Досконало, — кивнула вона. — Досконало, Ваша Королівська Милосте.

— Я зробила все так, як ти доручила, пані Шеало.

— Дякую тобі за те. І запевняю ще раз — ми діяли у правильній справі. Для добра країни. Й династії.

Королева Зулейка відкашлялася, голос її трохи змінився.

— А… А Танкред, пані Шеало?

— Я дала слово, — холодно промовила Шеала де Танкарвіль. — Я дала своє слово, що за допомогу я допомогу відвзаємню. Ваша Королівська Милість може спати спокійно.

— Я б дуже цього хотіла, — зітхнула Зулейка. — Дуже. І якщо ми вже про сни… Король починає щось підозрювати. Ті сни дивують його, а король, коли його щось дивує, стає підозріливим.

— Тож я на деякий час припиню насилати сни на короля, — пообіцяла чародійка. — Повертаючись же до сну королеви, повторюю, що він може бути спокійним. Королевич Танкред розстанеться з поганою компанією. Не буде вже бувати у замку барона Сукратассе. Як і в пані де Лайзмор. Як і в дружини реданського амбасадора.

— Він уже не стане відвідувати тих персон? Ніколи?

— Персони, про яких я кажу, — у темних очах Шеали де Танкарвіль запалав дивний вогник, — уже не відважаться запрошувати й баламутити принца Танкреда. Не відважаться на те вже ніколи. Бо будуть знати про наслідки. Я поручуся за те, про що кажу. Я поручуся також за те, що королевич Танкред відновить навчання і буде уважним учнем, серйозним і статечним юнаком. Перестане бігати за спідницями. Втратить запал… до того моменту, коли ми представимо йому Ціріллу, княжну Цінтри.

— Ах, якби я могла у те повірити! — Зулейка заламувала руки, зводила очі. — Якби я могла у те повірити!

— У потужність магії, — Шеала де Танкарвіль усміхнулася, несподівано навіть для себе, — інколи важко повірити, Ваша Королівська Милосте. Й так, зрештою, і має бути.

Філіппа Ейльгарт поправила тонесенькі, наче павутиння, бретельки прозорої нічної сорочки, стерла з декольте залишки сліду помади. Така мудра жінка, подумала з легким несмаком Шеала де Танкарвіль, а не вміє тримати гормони на прив’язі.

— Можемо розмовляти?

Філіппа оточила себе сферою делікатності.

— Тепер — так.

— У Ковірі все вирішено. Позитивно.

— Дякую. Дійкстра вже відплив?

— Ще ні.

— Чому зволікає?

— Веде другі перемовини з Естерадом Тиссеном, — скривила губи Шеала де Танкарвіль. — Дивним чином припали вони одне одному до смаку, король і шпигун.

— Ти знаєш жарти про нашу погоду, Дійкстро? Про те, що у Ковірі є тільки дві пори року…

— Зима й серпень. Знаю.

— А знаєш, як упізнати, що у Ковірі вже настало літо?

— Ні. Як?

— Дощ стає трохи теплішим.

— Ха-ха.

— Жарти жартами, — сказав серйозно Естерад Тиссен, — але ті зими, щоразу більш ранні й довші, дещо мене непокоять. То було пророцтво. Вважаю, ти ж читав провіщення Ітліни? Там говориться, що надійдуть десятки років нескінченного холоду. Деякі твердять, що воно якась алегорія, але мені трохи лячно. Якось у Ковірі мали ми чотири роки холоду, мжички й неврожаю. Якби не потужний імпорт живності з Нільфгарду, люди б почали масово помирати від голоду. Уявляєш собі?

— Щиро кажучи — ні.

— А я — так. Похолодання клімату може нас усіх заморити голодом. Голод — то ворог, із яким холерно важко змагатися.

Шпигун кивнув, замислений.

— Дійкстро?

— Ваша Королівська Милосте?

— Усередині країни маєш уже спокій?

— Не повністю. Але я стараюся.

— Знаю, багато про те говорять. З тих, хто зрадив на Танедді, живим залишився тільки Вільгефорц.

— Після смерті Йеннефер — так. Знаєш, королю, що Йеннефер загинула? Щезла в останній день серпня, при загадкових обставинах, на прославленій Безодні Седни, між островами Скелліге й мисом Пайкс де Мар.

— Йеннефер з Венґерберга, — повільно промовив Естерад, — не була зрадницею. Не була спільницею Вільгефорца. Якщо хочеш, я дам тобі на те докази.

— Не хочу, — відповів після миті мовчання Дійкстра. — А може, захочу, але не зараз. Зараз вона вигідніша для мене як зрадниця.

— Розумію. Не довіряй чародійкам, Дійкстро. Особливо Філіппі.

— Я ніколи їй не довіряв. Але ми мусимо співпрацювати. Без нас Реданія зануриться у хаос і пропаде.

— Це правда. Але якщо я можу тобі радити, то трохи попусти. Ти знаєш, про що я. Ешафоти й кімнати катувань у всій країні, жорстокість до ельфів… І той страшенний форт, Дракенборг. Знаю, що ти те робиш із патріотизму. Але вибудовуєш собі погану легенду. Ти у ній вовкулака, який хлебтає невинну кров.

— Хтось мусить те робити.

— І на комусь воно мусить осісти. Я знаю, що ти намагаєшся бути справедливим, але ж ти не уникнеш помилок, бо уникнути їх не вдасться. Не вдасться також і залишитися чистим, порпаючись у крові. Знаю, що ти ніколи нікого не скривдив задля своїх власних справ, але хто у те повірить? Хто захоче у те повірити? У день, коли доля відвернеться, тобі припишуть катування невинних і використання того на свою користь. А брехня липне до людини, наче смола.

— Знаю.

— Не дадуть тобі й шансу на захист. Таким, як ти, ніколи не дають шансу. Обмажуть тебе смолою… пізніше. Після всього. Стережися, Дійкстро.

— Стережуся. Не дістануть мене.

— Вони дістали твого короля, Візіміра. Я чув: кинджал у бік аж по гарду…

— Короля дістати легше, ніж шпигуна. Мене не дістануть. Ніколи мене не дістануть.

— І не повинні. А знаєш чому, Дійкстро? Бо на цьому світі мусить бути, сука, хоч якась справедливість.

Настав такий день, коли вони згадали ту розмову. Обидва. Король і шпигун. Дійкстра пригадав слова Естерада у Третогорі, коли прислухався до кроків убивць, що лунали з усіх боків, у всіх коридорах замку. Естерад пригадав слова Дійкстри на парадних мармурових сходах, що вели з Енсенади до Великого Каналу.

— Він міг битися… — Затуманені, сліпі очі Гвіскара Вермуллена дивилися у безодню спогадів. — Тих, хто вчинив замах, було тільки троє, дід був сильним чоловіком. Міг битися, боронитися до того моменту, як прибіжить стража. Міг також просто втекти. Але була там бабуня Зулейка. Дідусь заслоняв і захищав Зулейку, тільки Зулейку, про себе не дбав. Коли нарешті допомога прийшла, на Зулейці й подряпини не було. Естерад отримав більше двадцяти уколів. Помер через три години, не прийшовши до тями.

— Ти колись читав Добру Книгу, Дійкстро?

— Ні, Ваша Королівська Величносте. Але я знаю, що там написано.

— А я, уяви собі, вчора розгорнув на першому-ліпшому місці. І втрапив на таке речення: на дорозі до вічності кожен буде підійматися власними сходами, несучи власний тягар. Що ти про це думаєш?

— Мені час, королю Естераде. Час нести власний тягар.

— Бувай здоровий, шпигуне.

— Бувай здоровий, королю.