Відьмак. Вежа Ластівки

Розділ 5

— Що відьмак шукає у моїх краях? — повторив запитання Фулько Артевельде, префект з Рідбруна, вже явно роздратований мовчанням, що затягнулося. — Звідки відьмак прибуває? Куди наміряється? Із якою метою?

Так ото закінчується гра у добрі вчинки, подумав Ґеральт, дивлячись на позначене старими шрамами обличчя префекта. Так закінчується гра у шляхетного відьмака, милосердного стосовно банди засраних лісовиків. Так закінчується прагнення комфорту й ночівлі по заїжджих дворах, у яких завжди знайдеться філер. Такі ось наслідки подорожування з балакуном-віршомазом. І сиджу я тепер у приміщенні без вікон, що нагадує келію, на твердому, примонтованому до підлоги стільці для допитуваних, а на бильцях того крісла — як же цього не помітити? — є ухвати й шкіряні паски. Для того, щоб зв’язувати руки й фіксувати шию. Поки що вони не використані — але ж вони є.

І як воно, на хрін, мені викрутитися тепер із цих проблем?

Коли після п’яти днів мандрів із зарічними бортниками вони нарешті вигулькнули з пущі й увійшли у заболочений чагарник, дощ ущух, вітер розігнав випари й мокрий туман, крізь хмари пробилося сонце. А на сонці зблиснули сніжною біллю верхівки гір.

Якщо донедавна явною цезурою, кордоном була для них річка Яруга і саме її перетин означав чіткий перехід до наступного, серйознішого етапу подорожі, то тепер вони ще сильніше відчули, що ото наближаються до краю, до межі, до місця, з якого можливо тільки відступати. Відчували те всі, із Ґеральтом на чолі, — не можна було думати інакше, з ранку до вечора маючи перед очима гірський ланцюг, що поставав на півдні й загороджував шлях: потужний, зубатий, сяючий снігами й льодовиками. Гори Амелл. І те, що поставало навіть вище зубчастої пилки Амеллу, грізно-величний, гранчастий, наче вістря мізерікорду, обеліск Горгони, Гори Диявола. Вони про те не розмовляли, не дискутували, але Ґеральт відчував, що думають про це — усі. Бо йому, коли він поглядав на ланцюг Амеллу і на Горгону, думка про те, щоб продовжувати марш на південь, також здавалася чистої води безумством.

На щастя, виявилося, що потреби йти й далі на південь не буде.

Звістку цю приніс їм саме той кудлатий бортник із пущі, завдяки якому вони п’ять останніх днів виступали для тої компанії збройним ескортом. Той чоловік і батько вродливих гамадріад, біля яких він виглядав, наче кабан біля кобилки. Той, який намагався перехитрити їх, стверджуючи, що друїди з Каед Ду пішли на Стоки.

Було то наступного дня після того, як вони увійшли до містечка Рідбрун, повного людьми, наче мурашник, — мети маршу бортників і траперів із Заріччя. Було то назавтра після прощання з бортниками, яких вони супроводжували, тими, кому відьмак уже не був потрібен — і з яких він нікого вже не сподівався колись побачити. Тим більшим було його здивування.

Бо бортник розпочав від багатомовного висловлення подяки і з вручення Ґеральтові мішечка, повного, схоже, дрібного грошу — його, відьмака, плати. Той мішечок прийняв, відчуваючи на собі трохи насмішкуваті погляди Регіса й Кагіра, яким не раз під час маршу скаржився на людську невдячність і підкреслював безглуздя — а то й дурість — безкорисливого альтруїзму.

І тоді схвильований бортник нарешті видавив новину: оточки, омельники, друїди, значиться, сидять, пане відьмаче коханий, оточки, у дібровах над озером Лох Мондуїрн, яке озеро розташоване, оточки, милях у тридцяти п’яти у західному напрямку.

Вісті ті бортник здобув у пункті скупки меду й воску від родича, що мешкає у Рідбруні, а родич, у свою чергу, мав ту інформацію від знайомця, який є шукачем діамантів. І щойно бортник довідався про друїдів — щодуху побіг, аби повідомити. І тепер він аж променівся щастям, гордістю і відчуттям важливості, як будь-який брехун, коли брехня його випадково виявляється правдою.

Ґеральт спочатку мав намір вирушити до Лох Мондуїрну без зволікання, але компанія живо запротестувала. Маючи гроші від бортників, заявили Регіс і Кагір, і перебуваючи у місці, де торгують усім, належить поповнити провіант і обладунок. І докупити стріл, додала Мільва, бо від неї усе ще вимагають дичини, а вона заструганими патиками стріляти не стане. І хоча б одну нічку поспати у ліжку у корчмі, додав Любисток, уклавшись у те ліжко не просто так, а після купання й у милому пивному підхміллінні.

Друїди, вирішили усі хором, нікуди не втечуть.

— Хоча це абсолютно дивний збіг обставин, — із дивною усмішкою додав вампір Регіс, — але дружина наша на абсолютно властивому шляху, прямує в абсолютно властивому напрямку. Тож нам беззаперечно й абсолютно призначено, аби до друїдів потрапити, а день-два затримки значення не мають.

— Що ж стосується поспіху, — філософськи додав він, — то враження, що час страшенно нас підганяє, зазвичай є тривожним сигналом, який наказує сповільнити швидкість, діяти помалу і з належними роздумами.

Ґеральт не сперечався і не сварився. Навіть із філософією вампіра, хоча дивні кошмарні сни, що навідували його по ночах, схиляли, скоріше, до поспіху. Не зважаючи на той факт, що змісту тих кошмарів після пробудження він ніяк не міг пригадати.

Було сімнадцяте вересня, повня. До осінньої Еквінокції залишалося шість днів.

Мільва, Регіс і Кагір узяли на себе завдання по закупівлі провіанту й комплектуванню спорядження. Ґеральт же й Любисток повинні були провести розвідку й узяти у містечку Рідбрун язика.

Розташований на вигині річки Неві, Рідбрун був містечком невеличким, якщо брати до уваги щільну муровану дерев’яну забудівлю всередині кільця земляних валів, що їжачилися гостроколом. Але щільна забудова всередині валів тепер становила лише центр міста, а жити тут могло не більше десятої частини його популяції. А дев’ять десятих існували у галасливому морі хат, що оточувало вали: халабуд, халуп, сараїв, куренів, наметів і возів, що були тут за житло.

За чічероне відьмаку й поету служив родич бортника, молодий, крутійкуватий і нахабний, типовий екземпляр міського босяка, який у канаві народився, у канавах купався і не в одній канаві спрагу гасив. У міській штовханині, натовпі, бруді й смороді той юнак почував себе, як форель у кришталево-чистій гірській бистрині, а можливість поводити когось по своєму огидному місту його явно радувала. Не переймаючись фактом, що ніхто його ні про що не питає, босяк запально надавав пояснення. Пояснив, що Рідбрун становить важливу точку для нільфгардських поселенців, які йдуть на північ за обіцяними імператором наділами: чотири лани, чи приблизно п’ятсот моргів. А до того ще й десятирічне звільнення від податків. Бо Рідбрун лежить поблизу входу в долину Дол Неві, що перетинає гори Амелл і через перевал Теодуль сполучає Стоки й Заріччя із Маг Турґа, Ґесо, Метінною і Маехтом, країнами, що вже віддавна підлеглі нільфгардській імперії. Місто Рідбрун, пояснював босяк, є для поселенців останнім місцем, у якому вони можуть розраховувати хоча б на щось більше, ніж на самих себе, на свою бабу й на те, що вони мають на возах. Саме тому багато поселенців досить довго стоять під містом, збираючись із духом для останнього стрибка до Яруги й за Яругу. А багато з них, додав босяк із гордістю канавного патріотизму, залишається у місті назавжди, бо місто — то хо-хо, культура, не якесь сільське задуп’я, що тхне гноївкою.

Місто Рідбрун тхнуло добряче, у тому числі й гноївкою.

Ґеральт колись, роки тому, був тут, але не впізнавав. Забагато змінилося. Раніше не видно тут було стільки кавалеристів у чорних панцирах і плащах, зі срібними емблемами на наплічниках. Раніше не долинала звідусіль нільфгардська мова. Раніше не було під самим містом каменоломні, у якій обдерті, брудні, худі і скривавлені люди лупали каміння на плити та щебінь, шмагані батогами одягнених у чорне наглядачів.

Стоїть тут чимало нільфгардського війська, пояснив босяк, але не постійно, а тільки на час перерви у марші та при гонитві за партизанами з організації «Вільні Стоки». Сильний нільфгардський гарнізон пришлють сюди, коли на місці старого містечка постане вже велика мурована фортеця. Фортеця з каменю, що видобувається у каменоломні. Ті, що лупають камінь, — то військові бранці. З Лирії, Едірну, останнім часом з Соддену, Брюґґе, Анґрену. І з Темерії. Тут, у Рідбруні, трудяться чотири сотні бранців. Добрих п’ять сотень працюють у копальнях, шахтах і кар’єрах навколо Бельгавену, а понад тисяча будує мости й вирівнює шляхи на перевалі Теодуль.

На ринку містечка й за часів Ґеральта стояв ешафот — але набагато скромніший. Не було на ньому стільки інструментів, що викликали паскудні думки, а на шибеницях, палях, вилах і тичках не висіло стільки декорацій, що смерділи гниллю й викликали огиду.

То пан Фулько Артевельде, нещодавно призначений владою військовий префект, пояснив босяк, дивлячись на ешафот і елементи людської анатомії, що оздоблювали його. То пан Фулько знову віддав когось кату. Із паном Фулько не жартують, додав. Суворий він пан.

Шукач діамантів, знайомець босяка, якого вони знайшли у заїзді, доброго враження у Ґеральта не викликав. Бо перебував він у тому тремтяче-блідому, напівтверезому, напівп’яному, напівреальному, близькому до сонної мари стані, у який людину вводить пиття безустанку, протягом кількох днів і ночей. У відьмака миттєво впало серце. Скидалося, що важливі звістки про друїдів могли мати джерелом звичайний delirium tremens[17].

Утім, п’яний як чіп шукач відповідав на запитання притомно й змістовно. На закид Любистка, що не схожий він на шукача діамантів, дотепно відповів, що коли знайде хоча б один діамант — то буде схожим. Місце побуту друїдів над озером Мондуїрн він описав точно й конкретно, без зайвої мальовничості і роздутої міфоманської манери. Дозволив собі запитання, чого то співрозмовники шукають друїдів, а, зустрінутий презирливим мовчанням, застеріг, що входити до друїдських дібров — то певна смерть, бо ж друїди звикли пришельців хапати, саджати до ляльки, що зветься Вербною Бабою й палити живцем під акомпанемент молитов, співів і наговорів. Безпідставна плітка й дурнуватий забобон, виходило, мандрували разом із друїдами, чітко підлаштовуючись під їхній крок, і не залишаючись позаду навіть на півстайє.

Подальшу розмову перервала поява дев’яти озброєних гвізармами солдатів у чорній уніформі: носили вони на наплічниках знак сонця.

— Ви тута, — запитав, постукуючи себе по литці дубовою палицею, унтерофіцер, що командував солдатами, — відьмак, що зветься Ґеральтом?

— Так, — відповів після короткого роздуму Ґеральт. — Я тута.

— То забажайте тоді вдатися з нами.

— Звідки така впевненість, що забажаю? Чи я заарештований?

Солдат у мовчанні, що, здавалося, ніяк не могло скінчитися, дивився на нього, причому дивився якось дивно, без поваги. Не підлягало сумніву, що восьмиособовий ескорт дає йому право на таке глядіння.

— Ні, — відповів нарешті. — Ви не заарештовані. Не було наказу вас арештовувати. Якби наказ був, я б інакше вас розпитував, мосьпане. Цілком інакше.

Ґеральт досить демонстративно поправив пас меча.

— А я, — відповів прохолодно, — інакше б відповідав.

— Ну-ну, панове. — Любисток вирішив увійти між ними, наганяючи на обличчя щось, що, на його думку, було усмішкою вмілого дипломата. — Навіщо той тон? Ми ж люди поштиві, влади боятися не мусимо, ба, охоче владі допомагаємо. Якщо трапляється така оказія, треба розуміти. Але через те, пане військовий, і нам від влади дещо належить, вірно? Хоча б така малесенька довідка, як пояснення причин, через які вона бажає обмежити наші громадянські свободи.

— Нині війна, пане, — відповів солдат, аж ніяк не збитий з пантелику напором цієї промови. — А свободи, як із самої назви те випливає, — то справа миру. А причини пояснить вам пан префект. Я виконую накази й у диспути не входжу.

— Що правда, то правда, — визнав відьмак, підморгнувши злегка трубадуру. — Тоді ведіть до префектури, пане солдате. Ти, Любистку, повертайся до решти, розкажи, що сталося. Робіть, що треба. Вже Регіс знатиме, що саме.

— Що відьмак робить на Стоках? Чого він тут шукає?

Той, хто поставив запитання, був плечистим темноволосим чоловіком із обличчям, прикрашеним борознами шрамів і шкіряною латкою, що закривала ліве око. На темній вуличці образ цього циклопного обличчя міг видерти крик жаху з багатьох грудей. І як же воно було б неслушно, маючи на увазі, що було це обличчя пана Фулько Артевельде, префекта Рідбруна, сторожі закону й порядку найвищого рівня усіх навколишніх земель.

— Чого відьмак шукає на Стоках? — повторив сторожа закону й порядку найвищого рівня усіх навколишніх земель.

Ґеральт зітхнув, стенув плечима, вдаючи байдужість.

— Ви ж знаєте відповідь на ваше запитання, пане префекте. Про те, що я відьмак, ви могли довідатися виключно від бортників із Заріччя, які найняли мене для охорони їхньої колони. А будучи відьмаком, на Стоках я шукаю, за визначенням, можливості заробітку. Тож мандрую я у напрямку, який вкажуть мені ті, хто мене найме.

— Логічно, — кивнув Фулько Артевельде. — Принаймні на перший погляд. Із бортниками ви попрощалися два дні тому. Але маєте намір продовжувати марш на південь — і в дещо дивній компанії. Із якою метою?

Ґеральт не відводив очей, витримавши палаючий погляд єдиного ока префекта.

— Чи я заарештований?

— Ні. Поки що ні.

— Тоді мета й напрямок мого маршу — то моя приватна справа. Як мені здається.

— Утім, я би радив щирість і відвертість. От хоч би для того, щоб довести, що ви не відчуваєте за собою жодної вини і не лякаєтеся ані закону, ані влади, що стоїть на його охороні. Спробую повторити запитання: якій меті присвячено вашу мандрівку, відьмаче?

Ґеральт коротко задумався.

— Я намагаюся дістатися до друїдів, які колись стояли в Анґрені, а тепер начебто перебралися у ту околицю. Про те було б неважко довідатися від бортників, яких я ескортував.

— Хтось найняв вас на друїдів? Невже оборонці природи спалили у Вербовій Бабі на одну особу більше, ніж треба?

— Байки, плітки й забобони, що дивні для людини освіченої. Я шукаю у друїдів інформації, а не їхньої крові. Але, пане префекте, скажімо правду: видається мені, що я був аж занадто щирим, аби довести, що не маю я жодної вини.

— Не про вашу вину йдеться. Принаймні не тільки про неї. Хотів би я, щоб у розмові нашій почали домінувати тони взаємної зичливості. Бо ж, що б там не здавалося, метою цієї розмови, між іншим, є врятувати життя тобі й твоїм товаришам.

— Ви викликали, пане префекте, — не відразу відповів Ґеральт, — моє чимале зацікавлення. Між іншим. Я з насправді великою увагою вислухаю пояснення.

— Не сумніваюся. Дійдемо ми до тих пояснень, але поступово. Поетапно. Чи ви, пане відьмаче, колись чули про інститут коронного свідка? Знаєте, хто то такий?

— Знаю. Хтось, хто бажає відкупитися від відповідальності, засипавши товаришів.

— Дуже спрощено, — без усмішки промовив Фулько Артевельде, — втім, типово для нордлінга. Ви часто маскуєте недоліки в освіті саркастичним чи карикатурним спрощенням, які вважаєте за дотеп. Тут, на Стоках, пане відьмаче, діють закони Імперії. Точніше, закони Імперії будуть тут діяти, коли до ноги виб’ють поширене тут безправ’я. Найкращим способом запобігання безправ’ю та бандитизму є ешафот, який ви напевне бачили на ринку. Але інколи придається й інститут коронного свідка.

Він зробив ефектну паузу. Геральт його не переривав.

— Не дуже давно, — продовжив префект, — вдалося нам заманити у засідку шайку молодих злодіїв. Бандити чинили опір і тому загинули…

— Але не всі, вірно, — зухвало здогадався Ґеральт, якого починало трохи нудити усе те красномовство. — Одного взяли живцем. Пообіцяли йому помилування, якщо стане він коронним свідком. Значить, якщо він почне сипати товаришів. А засипав він мене.

— Звідки ж такий висновок? Ви мали якісь контакти із місцевим злочинним світом? Зараз чи раніше?

— Ні. Не мав. Ані зараз, ані раніше. Тому вибачте, пане префекте, але ж уся та афера — або тотальне непорозуміння, або ошуканство. Або спрямована проти мене провокація. У цьому останньому випадку я пропонував би не гаяти часу й перейти до суті справи.

— Думка щодо спрямованої на вас провокації, здається, вас не відпускає, — зауважив префект, хмурячи знівечену шрамом брову. — Чи ж ви, не зважаючи на запевнення, все ж маєте причини боятися закону?

— Ні. Зате я починаю боятися, що боротьба зі злочинністю проводиться тут занадто швидко, оптом і без уваги до подробиць, без ретельного з’ясування — чи винен, чи ні. Але що ж, може, це лише карикатурне спрощення, типове для тупого нордлінга. І нордлінг цей досі не розуміє, яким же чином префект Рідбруна рятує йому життя.

Фулько Артевельде хвильку приглядався до нього у мовчанні. Потім плеснув у долоні.

— Приведіть її, — наказав солдатам.

Ґеральт заспокоївся за кілька вдихів, бо певна думка раптом викликала в нього прискорене серцебиття і посилене виділення адреналіну. За мить йому довелося зробити ще кілька вдихів, навіть довелося йому — небувале діло — виконати схованою під столом долонею Знак. А результату — небувале діло — жодного. Стало йому гаряче. І холодно.

Бо стража увіпхнула до кімнати Цірі.

— Йой, кікайте! — сказала Цірі відразу після того, як її посадовили на стілець і скували позаду, за спинкою того, руки. — Кікайте, кого принесло!

Артевельде виконав короткий жест. Один зі стражників, невисокий хлоп із обличчям не дуже тямущої дитини, відвів руку в неспішному замаху й гепнув Цірі в обличчя так, що аж стілець підскочив.

— Вибачте їй, ваша вельможносте, — сказав стражник, перепрошуючи і на диво лагідно. — Молоде воно, дурне. Легковажне.

— Ангулемо, — повільно й рішуче сказав Артевельде. — Я обіцяв, що вислухаю тебе. Але то значило, що стану я слухати твої відповіді на мої запитання. Твоїх жартиків я чути не бажаю. Будеш за них покарана. Ти зрозуміла?

— Так, дядьку.

Жест. Ляснуло. Стілець підскочив.

— Молоде воно, — буркнув стражник, тручи долоню об стегно. — Легковажне…

Із задертого носа дівчини — Ґеральт уже бачив, що то не Цірі, й не міг надивуватися своїй помилці — потік струмочок крові. Дівчина сильно потягнула носом і хижо усміхнулася.

— Ангулемо, — повторив префект. — Ти мене зрозуміла?

— Так, пане Фулько.

— Хто то такий, Ангулемо?

Дівчина знову потягнула носом, нахилила голову, витріщаючи на Ґеральта великі очі. Горіхові, не зелені. Потім тряхнула розкуйовдженою гривкою світлого, наче солома, волосся, що неслухняними пасмами спадало на брови.

— У житті його не бачила. — Вона облизала кров, яка стікала їй на губу. — Але знаю, хто він такий. Я ж вам про те вже казала, пане Фулько, а тепер ви знаєте, що я не баєри кажу. Він зветься Ґеральтом. Є відьмаком. Якихось десять ден тому перейшов Яругу й чимчикує у бік Туссану. Вірно ж, дядечко біловолосий?

— Молоде воно… Легковажне… — швидко промовив стражник, із деяким непокоєм дивлячись на префекта.

Але Фулько Артевельде тільки скривився і похитав головою.

— Ти й на ешафоті будеш комедію ламати, Ангулемо. Добре, йдемо далі. Із ким, по-твоєму, той відьмак Ґеральт мандрує?

— Я ж також те вам казала! Із шацом на ім’я Любисток, який є трубадуром і возить за собою лютню. Із маланкою, у якої тьмяно-біле волосся, обрізане на потилиці. Імені її не відаю. І з чоловіком одним, без опису, ім’я його також не було назване. Разом їх — четверо.

Ґеральт спер підборіддя на великі пальці, із інтересом дивлячись на дівчину. Ангулема очей не відвела.

— Але ж і очиська у тебе! — сказала. — Очі-дивоочі!

— Далі, далі, Ангулемо, — підігнав її, кривлячись, пан Фулько. — Хто ще належить до тієї відьмацької компанії?

— Ніхто. Я ж казала: четверо їх. Вух у тебе немає, дядьку?

Жест, ляснуло, потекло. Стражник помасажував долоню об стегно, втримавшись від зауважень про легковажність молоді.

— Брешеш, Ангелумо, — сказав префект. — Скільки їх, питаю вдруге?

— Та як собі забажаєте, пане Фулько. Як собі забажаєте. Ваша воля. Є їх двісті. Триста! Шістсот!

— Пане префекте! — Геральт швидко й різко випередив наказ про удар. — Облишимо те, якщо можна. Те, що вона сказала, є настільки точним, що про брехню мови бути не може, скоріше — про недоінформованість. Але звідки вона має інформацію? Сама ж визнала, що бачить мене вперше у житті. Я також бачу її вперше. Клянуся у тому.

— Дякую, — Артевельде глянув на нього скоса, — за допомогу у слідстві. Досить цінну. Коли почну допитувати вас, розраховую, що будете настільки ж промовисті. Ангулемо, чула, що сказав пан відьмак? Кажи. І не змушуй себе підганяти.

— Балак був, — дівчина облизнула кров з носа, — що коли владі донести про якийсь запланований злочин, коли видати, як хтось планує якесь убивство, то буде помилування. Ну то я билблати і не хочу, нє? Знаю про злочин, що готується, зіхер, хочу запобігти тому злому вчинку. Слухайте, що скажу: Соловей та його ганза чекають у Бельгавені на того тут відьмака і мають його там убити. Дав їм той контракт один напівельф, заволока, дідько його зна звідки він прибув, ніхто його не відає. Все той напівельф і сказав: хто, як виглядає, звідки прибуде, у якій компанії. Попередив, що відьмак, не абиякий фраєр, але фіфак, сказав, щоби не грали у батярів, а у спину ґнипом пхнули, з арбалету вистрелили, а найкраще — отруїли, коли б він у Бельгавені щось гамав чи пив. Дав на те напівельф Солов’ю ґрейцару. Гойно ґрейцару. А після справи пообіцяв іще й додати.

— Після справи, — зауважив Фулько Артевельде. — Тож той напівельф усе ще у Бельгавені? Із бандою Солов’я?

— Може. Я того не знаю. Я вже два тижні, як з ганзи Солов’я змеґала.

— То є якась причина, з якої ти їх здаєш? — усміхнувся відьмак. — Особисті порахунки?

Очі дівчини звузилися, спухлі губи паскудно скривилися.

— Хрін там тобі до порахунків моїх, дядьку! А тим, що здаю їх, я тобі життя рятую, нє? Тобі б подякувати треба!

— Дякую. — Ґеральт знову випередив наказ про биття. — Хотів би я лише зауважити, що коли це порахунки, то твоя правдивість маліє, коронний свідку. Люди здають інших, щоб врятувати шкуру та життя, але брешуть, коли бажають помститися.

— У нашої Ангулеми немає жодного шансу врятувати життя, — перервав Фулько Артевельде. — Але шкіру вона, вірно, врятувати хоче. Для мене це цілком можливий мотив. Що, Ангулемо? Бажаєш врятувати шкіру, га?

Дівчина стиснула губи. І явно зблідла.

— Бандитська відвага, — із презирством промовив префект. — А водночас — босяцька. Нападати при перевазі, грабувати слабких, убивати беззбройних, аякже. А от глянути смерті в очі — то вже важче. Того вже вона не зуміє.

— Ще побачимо! — гарикнула вона.

— Побачимо, — серйозно кивнув Фулько. — І почуємо. Усі легені ти на ешафоті викричиш, Ангулемо.

— Ви обіцяли помилування.

— Й обіцянки дотримаюся. Якщо те, у чому ти призналася, виявиться правдою.

Ангулема шарпнулася на стільці, вказуючи на Ґеральта, здавалося, рухом усього худого тільця.

— А це, — крикнула, — що таке? Неправда? Хай заперечить, що він не відьмак і не Ґеральт! Буде мені тут балакати, що я, мовляв, малоправдива! То нехай їде до Бельгавену — буде там найкращий доказ, що я не брешу! Труп його вранці у канаві знайдете. Тільки ж тоді скажете, що я злочин не попередила, а тому — ніякого помилування! Так? Шахраї ви, сука! Шахраї, і все тут!

— Не бийте її, — сказав Ґеральт. — Прошу.

У голосі його було щось таке, що затримало на половині дороги піднесені руки префекта і стражника. Ангулема шморгнула носом, дивлячись пронизливо.

— Дякую, дядьку, — сказала. — Але биття — то мала справа: як хотять, то нехай б’ють. Мене змалечку били, я звикла. Як хочеш добрим бути, то підтвердь, що я правду кажу. Нехай слова дотримається. Нехай мене, сука, повісять.

— Заберіть її, — наказав Фулько, жестом стишуючи Ґеральта, що поривався протестувати.

— Нам вона вже не потрібна, — пояснив, коли залишилися вони самі. — Я знаю про все і надам вам пояснення. А потім попрошу про взаємність.

— Спершу, — голос відьмака був холодним, — поясніть, про що йшлося у тому галасливому фіналі, що скінчився дивним проханням про повішення. Як коронний свідок, дівчина ж своє зробила.

— Ще ні.

— Як це?

— Гомер Страгген, прозваний Солов’єм, — це винятково небезпечний лотр. Жорстокий і нахабний, хитрий і розумний, а при тому — щасливий. Його безкарність під’юджує інших. Я мушу з тим покінчити. Тому я пішов із Ангулемою на угоду. Обіцяв їй, що коли у результаті її визнання Солов’я буде взято, а його шайку — розбито, Ангулема буде повішена.

— Перепрошую? — Відьмак здивувався. — Це так виглядає тут інститут коронного свідка? Взамін на співпрацю із владою — мотузка? А за відмову від співпраці — що?

— Паля. Із попереднім вирізанням очей і шарпанням грудей розжареними щипцями.

Відьмак не сказав ані слова.

— Це зветься — приклад жахом, — за хвилину сказав Фулько Артевельде. — Справа у боротьбі з бандитизмом абсолютно необхідна. Чому ж то ви стискаєте кулаки так, що я майже чую, як суглоби хрустять? Може, ти волієш гуманне вбивство? Але обираєш ти його, б’ючись із істотами, що, хоч як би воно зараз прозвучало, вбивають також гуманно. Мене на таке не стане. Я бачив купецькі каравани й оселі, пограбовані Солов’єм і йому подібними. Бачив, що роблять людям, аби вони вказали тайники чи видали магічні паролі до шкатулок і замків. Я бачив жінок, у яких Соловей ножем перевіряв, чи не приховали вони, бува, коштовності. Бачив людей, яким робили ще гірші речі лише для розбійницької забави. Ангулема, чия доля тебе так зворушує, брала участь у таких забавах — це точно. Вона досить довго була у банді. А якби не чистий випадок, якби не те, що вона з банди втекла, ніхто б не довідався про засаду в Бельгавені й ви познайомилися б іншим чином. Може б, то вона вистрілила тобі у спину з арбалету.

— Не люблю тих «можебів». Вам відома причина, через яку вона втекла з шайки?

— Її признання щодо цього досить мутні, а моїм людям не хотілося розбиратися. Але всі знають, що Соловей — то чоловік, який зводить жінок до ролі, сказав би я так, першоприродної. Якщо інакще в нього не виходить, нав’язує ту роль жінкам силою. Крім того, там, напевне, дійшло до поколінного конфлікту. Соловей — чоловік зрілий, а остання компанія Ангулеми — це цуценята, як і сама вона. Але то пусті розмови, воно аніскільки мене не обходить. А тебе, дозволю собі запитати, чому воно так обходить? Чому від першого погляду Ангулема викликає у тебе настільки живі емоції?

— Дивне запитання. Дівчина доносить про замах, який начебто готується на мене її колишніми товаришами за дорученням якогось напівельфа. Справа сама по собі небувала, бо я не маю жодних старих суперечок із жодними напівельфами. Дівчина забагато знає, із якими товаришами я подорожую. Із такими подробицями, як те, що трубадур носить ім’я Любисток, а у жінки — відрізана коса. Та коса, власне, призводить до того, що я підозрюю в усьому тому брехню або провокацію. Це було б дуже просто — дістати когось із тих бортників, із якими я мандрував останній тиждень. І швидко інсценувати…

— Досить! — Артевельде гепнув кулаком об стіл. — Щось надто ти тут розбалакався, пане. Значить, це я нібито мав тут щось інсценувати? А заради чого? Аби вас обдурити, спіймати? Тільки на злодії капелюх горить, пане відьмаче. Тільки на злодії!

— То ж дайте мені інше пояснення.

— Ні, то ви мені його дайте!

— Мені прикро. У мене такого немає.

— Я міг би дещо сказати. — Префект злостиво усміхнувся. — Але навіщо? Поговоримо серйозно. Мене не цікавить, хто хоче бачити тебе мертвим — і навіщо. Немає мені діла й до того, звідки той хтось має про тебе таку пречудову інформацію, аж до кольору й довжини волосся включно. Скажу ще більше: я міг би взагалі не повідомляти тобі про той замах, відьмаче. Я міг би спокійно сприйняти твою компанію як принаду для Солов’я — яка нічого собі не знає. Слідкувати, чекати, поки Соловей проковтне гачок, волосінь, грузило й поплавець. І тоді взяти його тепленьким. Бо то про нього мені йдеться, він для мене важливий. І що, як би ви всі тоді гризли землю? Ха, необхідне зло, собівартість!

Він замовчав. Ґеральт не коментував.

— Бач, пане відьмаче, — продовжив за хвилину префект. — Я заприсягав собі, що у цих землях запанує закон. За будь-яку ціну й будь-якими методами, per fas et nefas[18]. Бо закон — то не юриспруденція, не товстезна книжка, повна параграфів, це не філософскі трактати, не пихата дурня про справедливість, не пусті фрази про мораль і етику. Закон — це безпечні шляхи й гостинці. Це міські завулки, якими можна мандрувати навіть після заходу сонця. То постоялі двори й корчми, з яких можна вийти до сральника, залишивши кошіль на столі, а дружину за столом. Закон — то спокійний сон людей, які впевнені, що розбудить їх півень, який співає, а не півень червоний! А для тих, хто закон порушує, — мотузка, сокира, паля і червоне залізо! Кара і страх для інших! Тих, хто право порушує, належить хапати й карати. Усіма доступними методами й засобами… Гей, відьмаче! Чи несхвалення, яке вимальовується на твоєму обличчі, має стосунок до мети чи методу? Думаю, що до методу! Бо методи критикувати легко, але хотілося б жити у безпечному світі, вірно ж? Ну, відповідай!

— Немає про що говорити.

— Я вважаю, що є.

— Мені, пане Фулько, — спокійно сказав Ґеральт, — навіть подобається світ з вашого видіння і ваших ідей.

— Правда? Твоя міна свідчить про дещо інше.

— Світ з вашого видіння — то світ саме для відьмака. Ніколи у ньому не забракне для відьмака роботи. Замість кодексів, параграфів і пустих фраз про справедливість ваша ідея сіє безправ’я, анархію, свавілля й користь корольків і самодурів, ревносні старання кар’єристів, що бажають сподобатися зверхникам, засліплена мстивість фанатиків, жорстокість катів, реванш і садистська помста. Видіння ваше — то світ жаху, світ, у якому люди бояться виходити після заходу сонця через страх не перед бандитами, а перед вартовими закону, бо завжди ефектом великого полювання на бандитів є те, що бандити аж бігом вступають до лав захисників закону. Ваше бачення — то світ хабарництва, шантажу і провокацій, світ коронних свідків і свідків фальшивих. Світ шпигунства й вимушених зізнань. Доносительства і страху перед доносом. І неминуче прийде день, коли у вашому світі розшарпають щипцями груди не тієї особи, коли повісять когось невинного чи посадять його на палю. І тоді це вже буде світ злочину.

— Кажучи коротко, — закінчив він, — світ, у якому відьмак почуватиметься, наче риба у воді.

— Прошу, — сказав після хвилини мовчання Фулько Артевельде, тручи сховану за шкіряним клаптиком очну ямку. — Ідеаліст! Відьмак. Професіонал. Убивця за фахом. І при тому — ідеаліст. І мораліст. Це небезпечно із твоїм фахом, відьмаче. То знак, що ти починаєш зі свого фаху виростати. Якогось дня завагаєшся, чи рубати стригу: бо а ну ж то невинна стрига? Бо а ну ж то сліпа помста й сліпий фанатизм? Не бажаю тобі, аби до того дійшло. А якби колись… того я тобі також не бажаю, але ж воно можливе… якби хтось жорстоким і садистським чином скривдив близьку тобі особу, я охоче повернувся до цієї нашої розмови, до проблематики кари, пропорційної до провини. Хтозна, чи настільки ж сильно розходилися б ми тоді у поглядах? Але сьогодні, тут, зараз, це не стане предметом роздумів чи дебатів. Сьогодні ми станемо мовити про конкретику. А конкретикою є ти.

Ґеральт трохи звів брови.

— Нехай ти досить насмішкувато відгукнувся про мої методи й про моє бачення світу законності, але ти, мій дорогоцінний відьмаче, послужиш реалізації цього бачення. Повторюю: я присягався собі, що ті, хто порушує закон, отримують своє. Усі. Від того манюпаса, що обманює на торгу з вагами, до того, хто рубнув десь по дорозі транспорт луків і стріл для війська. Розбійники, крадії, злодії, нападники. Ті, хто голосно зветься войовниками за свободу, терористи з організації «Вільні Стоки». І Соловей. Передусім — Соловей. Солов’я мусить спіткати кара, а засоби мені байдужі. Аби швидше. Поки не оголосили амністію і він не вивернувся… Відьмаче, я вже з місяць чекаю на щось, що дозволить мені випередити його хоча б на хід. Що дозволить мені керувати ним, зробити так, щоби він зробив помилку, ту єдину рішучу помилку, яка його знищить. Я маю говорити далі чи ти вже про все здогадався?

— Здогадався, але говоріть.

— Таємничий напівельф, начебто ініціатор і підбурювач замаху, застерігав Солов’я перед відьмаком, наголошував на обережності, радив полишити завзятість, бундючну нахабність і фанфаронство. Знаю, що не без причини. Втім, це застереження піде на марне. Соловей зробить помилку. Атакує попередженого вже відьмака, готового до захисту. Атакує відьмака, який на атаку чекатиме. І те буде кінцем розбійника Солов’я. Хочу укласти з тобою домовленість, Ґеральте. Будеш моїм коронним відьмаком. Не переривай. Домовленість проста: кожна сторона зобов’язується і кожна зобов’язань дотримується. Ти прикінчиш Солов’я. А я взамін…

Він замовк на хвилину, хитро усміхаючись.

— Я не стану розпитувати, хто ви всі такі, звідки прибули, куди й навіщо мандруєте. Не запитаю, чому один із вас мовить із ледь помітним нільфгардським акцентом, а від другого інколи тікають собаки й коні. Не накажу відібрати у трубадура Любистка тубус із записками, не стану перевіряти, про що ті записки говорять. А імператорську контррозвідку проінформую про вас, лише коли Соловей буде мертвим або у моєму підвалі. Навіть пізніше — навіщо мені поспішати? Дам вам час. І шанс.

— Шанс на що?

— На те, щоб дістатися до Туссану. До того смішного князівства, чиї кордони не насмілюється порушувати навіть нільфгардська контррозвідка. А потім багато що може змінитися. Буде амністія. Може, буде перемир’я за Яругою. Може, навіть довгий мир.

Відьмак довго мовчав. Покалічене обличчя префекта було нерухомим, око його палало.

— Згода, — сказав нарешті Ґеральт.

— Без торгу? Без умов?

— Із двома.

— А як би інакше. Слухаю.

— Спершу я мушу на кілька днів поїхати на захід. Над озеро Мондуїрн. До друїдів, бо ж…

— Чи ти дурня з мене робиш? — різко обірвав Фулько Артевельде. — Чи ти мене надурити хочеш? Який ще захід? Куди твій шлях веде — то кожен відає! У тому числі й Соловей, який власне на твоєму шляху поставить засідку. На півдні, у Бельгавені, у місці, де долину Неві перетинає долина Сансретур, що веде до Туссену.

— Чи те має значити…

— …що над Лох Мондуїрн друїдів немає. Уже близько місяця. Помандрували вони долиною Сансретур до Туссану, під крило й опіку княжни Анарієтти з Боклера, що має слабкість до різноманітних чудаків, безумців та дивакуватих осіб. Охоче надає таким притулок у своїй казковій країнці. Та ти ж про те знаєш, відьмаче. Не роби з мене дурня. Не намагайся мене підманути!

— Не стану намагатися, — повільно промовив Ґеральт. — Даю слово, що не намагатимуся. Завтра рушаю до Бельгавену..

— Чи ти ні про що не забув?

— Ні, не забув. Моя друга умова — хочу Ангулему. Зробиш для неї амністію і випустиш із темниці. Коронному відьмаку потрібен свій коронний свідок. Швидко, погоджуєшся чи ні?

— Погоджуюся, — майже відразу відповів Фулько Артевельде. — В мене немає виходу. Ангулема — твоя. Бо я ж знаю, що ти вирішив співпрацювати зі мною тільки заради неї.

Вампір, що їхав пліч-о-пліч із Ґеральтом, слухав уважно і не перебивав. Відьмак не помилявся в його проникливості.

— Нас п’ятеро, а не четверо, — підсумував він швидко, щойно Ґеральт закінчив оповідати. — Уп’ятьох ми мандруємо з кінця серпня, уп’ятьох перейшли Яругу. А косу Мільва відрізала собі тільки у Заріччі. Якийсь тиждень тому. Твоя світловолоса протеже про косу Мільви знає. Але не дорахувалася, що нас п’ятеро. Дивно.

— Але чи найдивніше у всій цій історії?

— Отож бо. Найдивніше — це Бельгавен. Містечко, у якому нібито поставили нам засідку. Містечко, що лежить глибоко у горах, на перетині долини Неві й перевалу Теодуль…

— Куди ніколи ми не планували їхати, — закінчив відьмак, підганяючи Плітку, що почала відставати. — Три тижні тому, коли отой розбійник Соловей приймав від якогось там напівельфа доручення на моє вбивство, були ми в Анґрені, прямували до Каед Ду, лякаючись трясовин Їзгіта. Ми навіть не знали, чи доведеться нам перейти Яругу. До диявола, ми ще й сьогодні вранці не знали…

— Ми знали, — перервав вампір. — Ми знали, що ми шукаємо друїдів. Як нині вранці, так і три тижні тому. Той таємничий напівельф організовує засідку на дорозі, що веде до друїдів, упевнений, що саме тим шляхом ми і прямуватимемо. Він просто…

— …краще від нас знає, куди той шлях веде. — Відьмак підхопив на півслові. — Звідки ж він те знає?

— Про це його треба буде запитати. Саме тому ти погодився на пропозицію префекта, я правий?

— Авжеж. Розраховую я, що трохи мені вдасться погомоніти з тим паном напівельфом, — паскудно усміхнувся Ґеральт. — Утім, поки до того дійде, не приходить тобі у голову ніяке пояснення? Чи не напрошується якесь саме по собі?

Вампір якийсь час мовчки на нього споглядав.

— Не подобається мені те, що ти говориш, Ґеральте, — сказав він нарешті. — Не подобається мені те, що ти думаєш. Вважаю я, що це — недоречна думка. До якої ти прийшов поспішно, без того, щоб усе обдумати. Думка, що випливає з упереджень та неприязні.

— А чим же можна було б пояснити…

— Будь чим, — урвав Регіс тоном, якого Ґеральт ніколи у нього не чув. — Будь-чим, тільки не тим. Чи ти, бува, не береш до уваги можливість, що твоя світловолоса протеже просто бреше?

— Ну-ну, дядьку! — крикнула Ангулема, що їхала за ними на мулі на ім’я Драакуль. — Не звинувачуй мене у брехні, якщо довести не можеш!

— Я не твій дядько, дорогенька дитинко.

— А я не твоя дорогенька дитинка, дядьку!

— Ангулемо, — повернувся у сідлі Ґеральт. — Заткнися.

— Як скажеш. — Ангулема миттєво заспокоїлася. — Тобі можна наказувати. Ти мене з ями дістав, вирвав із пазурів пана Фулько. Я тебе слухаюся, ти зараз отаман, у ганзі головний…

— Заткнися, прошу.

Ангулема забурмотіла під ніс, перестала підганяти Драакуля й залишилася позаду, тим більше що Ґеральт і Регіс прискорилися, наздоганяючи Любистка, Кагіра й Мільву, які їхали в авангарді. Їхали вони у бік гір, берегом річки Неві, що звивала камінням і порогами каламутні, жовто-коричневі після останніх дощів води. Не були вони самі. Досить часто вони минали — або їх випереджали — ескадрони нільфгардської кавалерії, поодиноких вершників, вози поселенців і каравани купців.

На півдні, щоразу ближче і щоразу страшніше, поставали гори Амелл. І шпичаста вершина Горгони, Гори Диявола, що тонула у хмарах, які швидко затягували небо.

— Коли їм скажеш? — запитав вампір, показуючи поглядом на трійцю, яка їхала попереду.

— На стоянці.

Любисток був першим, хто подав голос, коли Ґеральт скінчив розповідати.

— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказав. — Та дівчина, Ангулема, яку ти охоче й безтурботно приєднав до нашої дружини, — то злодійка. Аби врятувати її від кари — заслуженої, до речі, — ти погодився на колаборацію з Нільфгардом. Дав себе найняти. Та що там — не тільки себе, ти нас усіх найняв. Ми всі маємо допомогти нільфгардцям схопити чи вбити якогось місцевого вбивцю. Коротко: ти, Ґеральте, став нільфгардським найманцем, мисливцем за нагородами, платним убивцею. А ми — зробилися твоїми аколітами… Або посіпаками…

— Ти маєш неймовірний талант до спрощення, Любистку, — пробурмотів Кагір. — Чи ти справді не розумієш, про що йдеться? Чи просто балакаєш заради самої балаканини?

— Мовчи, нільфгардцю. Ґеральте?

— Почнемо з того, — відьмак кинув у вогнище патик, яким він уже деякий час грався, — що у справі, яку я маю намір зробити, допомагати мені ніхто не повинен. Я можу все вирішити сам. Без аколітів і посіпак.

— А ти яндрус, дядьку, — одізвалася Ангулема. — Але ганза Солов’я — то двадцять і ще четверо файних горлорізів, вони навіть відьмака так щоб дуже не злякаються, а якщо про мечі мова йде, то нехай би й правдою було, що про відьмаків балакають, ніхто сам-один проти двох дюжин не вистоїть. Ти мені життя врятував, тож я тобі тим самим відплачу. Застереженням. І допомогою.

— Що воно, в дідька, таке — та ганза?

— Aen hanse, — пояснив Кагір, — то вашою мовою збройна дружина, але така, де всі пов’язані дружбою…

— Компанія?

— Власне. Слово, як бачу, увійшло до тутешнього жаргону…

— Ганза — то ганза, — перервала Ангулема. — А по-нашому — гуляйполе або гасса. Про що тут балакати? Я серйозно застерігаю. Немає шансу одному проти цілої ганзи. До того ж не знаючи ані Солов’я, ані взагалі нікого у Бельгавені й довкола, ні ворогів, ні друзів чи союзників. Не знаючи їздень, які до міста ведуть, — а ведуть там різні. Я так кажу: не дасть собі відьмак ради сам, зіхер. Не знаю, які тут панують звичаї, але я відьмака самого не залишу. Він мене, як ото сказав дядько Любисток, охоче й безтурботно прийняв до дружини вашої, нехай я і злочинниця… Бо все ж у мене вся гира фурдиґарнеє смердить, помити не було як… Відьмак, ніхто інший, мене з тої фурдиґарні витягнув на світ денний. За що я йому зреванжуватися мушу. Тому я його самого не залишу. Поведу його до Бельгавену, на Солов’я і на того напівельфа. Разом із ним я піду.

— Я також, — сказав відразу Кагір.

— І я також! — різко сказала Мільва.

Любисток притиснув до грудей тубус із рукописом, із яким він останнім часом не розлучався ані на мить навіть. Опустив голову. Було видно, що він бореться з думками. І що думки виграють.

— Не медитуй, поете, — лагідно сказав Регіс. — Адже тобі соромитися немає чого. До участі у кривавому бою на мечах і ножах ти придатний навіть менше за мене. Не вчили нас калічити ближніх залізом. Надто… Я надто…

Він підвів блискучі очі на відьмака й Мільву.

— Я боягуз, — визнав коротко. — Якщо не буду мусити, не хотілося б мені ще раз пережити, що було там, на поромі й мосту. Ніколи. Тому прошу виключити мене з бойової групи, що йде до Бельгавену.

— З того порому й мосту, — глухо відізвалася Мільва, — ти витаскав мене на спині, як слабість мені ноги відібрала. Будь там замість тебе якийсь боягуз, він би мене саму лишив та втік. Але нє було там ніякого боягуза. Зате був там ти, Регісе.

— Добре ти сказала, тіточко, — із переконанням сказала Ангулема. — Слабо здогадуюся, про що мова, але добре сказано.

— Я тобі ніяка нє тіточка! — Очі Мільви зловороже блиснули. — Слідкуй за словами, панно! Ще раз мене так назвеш — побачиш, шо буде!

— Що я побачу?

— Спокійно! — різко промовив відьмак. — Досить того, Ангулемо! Бачу, вас усіх треба до порядку закликати. Скінчився час мандрування наосліп, до горизонту, бо ану ж там, за горизонтом, щось є. Настав час конкретних дій. Час різання горлянок. Бо нарешті є кому їх різати. Ті, що досі не зрозуміли, нехай відають: у нас нарешті з’явився поряд конкретний ворог. Напівельф, який бажає нашої смерті, є агентом ворожих до нас сил. Дякуючи Ангулемі, ми попереджені, а попереджений — то озброєний, як прислів’я каже. Я мушу дістатися до того напівельфа й вичавити з нього, за чиїм він наказом діє. Чи ти нарешті зрозумів, Любистку?

— Здається, — спокійно сказав поет, — що розумію я більше й краще за тебе. Без жодного діставання і вичавлення здогадуюся я, що отой таємничий напівельф діє за наказом Дійкстри, якого ти на моїх очах скалічив на Танедді, зламавши йому ногу в суглобі. Дійкстра після рапорту маршала Віссегерда, безсумнівно, вважає нас нільфгардськими шпигунами. А після нашої втечі з корпусу лирійських партизанів королева Мева, безсумнівно, дописала кілька пунктів до списку наших злочинів…

— Помилка, Любистку, — тихо втрутився Регіс. — То не Дійкстра. І не Віссегерд. І не Мева.

— Тоді хто?

— Будь-яке судження та висновок були б зараз завчасними.

— Погоджуюся, — вицідив холодно відьмак. — Тому справу треба дослідити на місці. А висновки витягнути з аутопсії.

— А я, — не відступав Любисток, — і далі вважаю, що то думка погана й ризикована. Добре, що ми були попереджені про засідку, що ми про неї знаємо. Якщо знаємо, то й оминемо її широким колом. Нехай той ельф чи напівельф чекає нас скільки влізе, а ми підемо своїм шляхом…

— Ні, — перервав відьмак. — Кінець дискусіям, мої дорогенькі. Кінець анархії. Прийшов час, аби наша… ганза… отримала врешті ватажка.

Усі, не виключаючи Ангулему, дивилися на нього зі сповненим вичікування мовчанням.

— Я, Ангулема і Мільва, — сказав він, — їдемо до Бельгавену. Кагір, Регіс і Любисток повертають на долину Сансретур і їдуть до Туссану.

— Ні, — швидко сказав Любисток, міцніше стискаючи тубус. — Нізащо. Я не можу…

— Заткнися. Це не диспут. Це був наказ ватажка ганзи! Ви їдете до Туссану, ти, Регіс і Кагір. Там на нас чекаєте.

— Туссан — для мене смерть, — без пихатості сказав трубадур. — Коли впізнають мене у Боклері, у замку — тут мені й кінець. Мушу вам признатися…

— Не мусиш, — рішуче урвав відьмак. — Запізно. Ти міг відступити, але не схотів. Залишився у дружині. Щоб рятувати Цірі. Чи не так?

— Так.

— Тому ти поїдеш із Регісом і Кагіром долиною Сансретур. Зачекаєте на нас у горах, поки що не переходячи кордону Туссану. А якщо… Якщо буде необхідним, мусите той кордон перейти. Бо у Туссані начебто перебувають друїди, ті самі, з Каед Ду, знайомі Регіса. Якщо буде необхідність, отримаєте у друїдів необхідну інформацію і рушите по Цірі… самі.

— Як то — самі? Ти передбачаєш…

— Не передбачаю, але розглядаю таку можливість. Так би мовити, про всяк випадок. Варіант, якщо тобі так до вподоби. Може, все пройде добре й нам не буде треба показуватися у Туссані. Але в разі чого… Важливо те, що до Туссану за вами не піде нільфгардська погоня.

— Ага, не піде, — втрутилася Ангулема. — Це дивно, але Нільфгард шанує рубежі Туссану. Я теж там колись від погоні рятувалася. Але тамтешні рицарі за Чорних не кращі! Вишукані, ґречні у мові, але швидкі до меча і спису. Та й кордони безустанку патрулюють. Звуться: мандрівні. По одному їздять, по двоє чи троє. І вибивають гультяйство. Чи то — нас. Відьмаче, у тих твоїх планах одну річ треба б змінити.

— Що саме?

— Якщо ми маємо вирушати до Бельгавену і стояти проти Солов’я, поїдете зі мною ти і пан Кагір. А з ними нехай їде тітка.

— І чому б то? — Геральт жестом заспокоїв Мільву.

— До тієї роботи жухів потрібно. Чого ти, тітко, скаженієш? Я знаю, що кажу! Як до чогось дійде, тре’ буде, може, на пострах діяти, а не тільки силою. А жоден з ганзи Солов’я не злякається трійці, у якій на одного хлопа дві баби приходяться.

— Поїде з нами Мільва. — Геральт стиснув пальці на передпліччі не на жарт розлюченої лучниці. — Мільва, не Кагір. Із Кагіром я їхати не хочу.

— І то чому? — майже одночасно запитали Кагір і Ангулема.

— Власне, — повільно промовив Регіс. — Чому б то?

— Бо немає в мене до нього довіри, — коротко заявив відьмак.

Мовчання, яке запало, було неприємним, важким, майже липким. Від лісу, під яким стояв купецький караван і група інших мандрівників, долинали підвищені голоси, крики й співи.

— Поясни, — сказав нарешті Кагір.

— Хтось нас зрадив, — сухо сказав відьмак. — Після розмови із префектом і після одкровень Ангулеми щодо цього сумнівів немає. А якщо добре подумати, то я доходжу висновку, що зрадник — серед нас. А для того, аби здогадатися, хто ним є, зовсім не треба довго роздумувати.

— Так мені здається, — нахмурився Кагір, — що ти дозволив собі натякати, що тим зрадником є я?

— Не приховую, — голос відьмака був холодним, — що думка така в мене з’явилася, авжеж. Багато що на те вказує. Багато б що те прояснило б. Дуже багато.

— Ґеральте, — сказав Любисток. — А чи ти, бува, не зайшов трохи задалеко?

— Хай говорить, — надув губи Кагір. — Хай мовить. Хай не тримає у собі.

— Не могли ми зрозуміти, — Ґеральт пройшовся поглядом по обличчях компаньйонів, — як могло дійти до отієї помилки у підрахунку. Ви знаєте, про що мова. Про те, що нас п’ятеро, а не четверо. Вважали ми, що хтось просто помилився: таємничий напівельф, розбійник Соловей або Ангулема. А якщо відкинути версію помилки? Тоді насувається така версія: дружина нараховує п’ятьох, але Соловей має вбити тільки чотирьох. Бо п’ятий — то союзник убивць. Хтось, хто постійно інформує їх про рухи дружини. Від початку, від моменту, коли після поїдання славетної рибної юшки та дружина сформувалася. Прийнявши у себе нільфгардця. Нільфгардця, який мусив дістати Цірі, мусив віддати її імператору Емгиру, бо від того залежить його життя і подальша кар’єра…

— Виходить, я не помилявся, — повільно промовив Кагір. — Виходить, я і є зрадником? Підлим лукавим перевертнем?

— Ґеральте, — знову відізвався Регіс. — Вибач за щирість, але твоя теорія — дірява, наче старе решето. А ідея твоя — я вже про те мовив — є поганою.

— Я — зрадник, — повторив Кагір, наче не почувши слів вампіра. — Втім, як розумію, доказів моєї зради — ніяких, є тільки каламутні підозри й відьмачі домисли. Як розумію, саме на мене спаде тягар доведення моєї невинності. То мені доведеться доводити, що я не верблюд. Так?

— Без пафосу, нільфгардцю! — гарикнув Ґеральт, стаючи перед Кагіром і шмагаючи його поглядом. — Якби я мав доказ твоєї вини, то не витрачав би час на гадання, а розрубав би тебе на шматочки, наче оселедець! Знаєш принцип cui bono[19]? То відповіси мені: у кого, крім тебе, була хоча б одна причина, аби зрадити? Хто б, окрім тебе, отримав би від зради хоча б що-небудь?

Від купецького каравану пролунав гучний протяглий тріск. На чорному небі зірчано вибухнув червоно-золотий феєрверк, ракети вистрелили роєм золотих бджіл, опали кольоровим дощем.

— Я не верблюд, — сказав молодий нільфгардець звучним міцним голосом. — На жаль, довести цього я не можу. Можу зробити дещо інше. Те, що пристало мені, те, що зробити я мушу, коли мене оббріхують і зневажають, коли плямують мій гонор і принижують мою гідність.

Рух його був блискавичним і все ж не зашкодив би відьмаку, якби не хворе коліно, що стримувало рухи. Тому ухиляння Ґеральту не вдалося, і кулак у кавалерійській рукавичці вдарив його у щелепу з такою силою, що він полетів назад і гепнувся просто у вогнище, підіймаючи хмару іскор. Скочив, через біль у коліні знову надто повільно. Кагір був уже поруч. І цього разу відьмак не зумів навіть ухилитися, кулак гепнув його у бік голови, а в очах блиснули кольорові феєрверки, красивіші навіть за ті, які запускали купці. Ґеральт огидно вилаявся і кинувся на Кагіра, обхопив його й повалив на землю, вони покотилися по камінцях, б’ючи один одного кулаками, аж відлуння йшло.

І все те у непевному, примарному світлі штучних вогнів, що блискали на небі.

— Припиніть! — верещав Любисток. — Припиніть, ви, кляті ідіоти!

Кагір нарешті вибив землю з-під ніг Ґеральта, гепнув його, коли той намагався підвестися, у зуби. Ще й додав — аж задзвеніло. Ґеральт згорнувся, напружився і копнув його, втім, у пах не поцілив, поцілив у стегно. Вони схопилися знову, перекинулися, покотилися, б’ючи один одного куди прийдеться, осліплені ударами й курявою, що лізла їм в очі.

І раптом роз’єдналися, покотилися у різні боки, ховаючи голови від свисту ударів.

Мільва, знявши зі стегон товстий шкіряний ремінь, схопившись за клямру, закрутивши шкіру навколо зап’ястка, підскочила до войовників і почала їх шмагати, з-за голови, з усіх сил, не жаліючи ані ременя, ані руки. Ремінь свистів і з сухим лясканням спадав на руки, плечі й спини і Кагіра, і Ґеральта. Коли ті розділилися, Мільва стрибала від одного до іншого наче коник, продовжуючи лупити їх справедливо, так, аби жоден не отримав менше чи більше за іншого.

— Ви дурні дурнуваті! — кричала, із лясканням луплячи Ґеральта через спину. — Дурбецели дурбецельні! Ото я вас розуму навчу, обох! Досить! — кричала ще голосніше, шмагаючи Кагіра по руках, якими той заслоняв голову. — Пройшло вам? Заспокоїлися?

— Уже! — завив відьмак. — Досить!

— Досить! — вторував йому Кагір, згорнувшись у клубок. — Вистачить!

— Вистачить, — сказав вампір. — І справді вже вистачить, Мільво.

Лучниця дихала важко, витираючи лоба кулаком із намотаним ременем.

— Браво, — відізвалася Ангулема. — Браво, тітко.

Мільва розвернулася блискавично і з усієї сили шмагнула її через плечі. Ангулема крикнула, всілася і розплакалася.

— Я ж казала, — видихнула Мільва, — аби ти мене так не звала. Я ж казала!

— Нічого не сталося! — Любисток трохи тремтливим голосом заспокоював купців і мандрівників, які набігли від сусідніх вогнищ. — Так, мале товариське непорозуміння. Приятельська суперечка. Вже все ми вирішили!

Відьмак торкнувся язиком зуба, що хитався, виплюнув кров, що текла з розсіченої губи. Відчував, як на спині й на руках набухають валки, як напухає — хіба до розмірів капустини — хльоснуте ременем вухо. Поряд незграбно підіймався з землі Кагір, тримаючись за щоку. На його оголеному передпліччі майже на очах виростали й наливалися широкі червоні смуги.

На землю опадав дощ, що смердів сіркою, — попіл від останнього феєрверку.

Ангулема жалібно хлипала, тримаючись за плече. Мільва відкинула ремінь, хвилину провагавшись, сіла біля неї на коліна, обійняла і притулила мовчки.

— Пропоную, — холодним голосом відізвався вампір, — аби ви подали один одному руки. Пропоную, аби ніколи-преніколи вже не повертатися до цієї справи.

Несподівано задув і зашумів, збігаючи з гір, вітер, у якому, здавалося, бриніло якесь примарне виття, крики й голосіння. Хмари, що їх гнало по небу, набували фантастичних форм. Серп місяця зробився червоним, наче кров.

Лютий хор і фуркотіння крил дрімлюг розбудили їх на світанку.

Вирушили відразу після сходу сонця, яке трохи пізніше запалило сліпучим вогнем сніги на верхівках гір. Вирушили задовго до того, як сонце встигло з-за тих верхівок піднятися. Зрештою, до того як воно піднялося, небо затягнули хмари.

Їхали вони лісами, а дорога вела дедалі, що ставало зрозумілим по змінах дерев навколо. Дуби й граби раптом скінчилися, вони в’їхали у морок букового лісу, висланого опалим листям, що пахло цвіллю, павутиною і грибами. Грибів було повно-повнісінько. Мокрий кінець літа дав осіннім грибам розродитися досхочу. Буковий підлісок інколи майже зникав під капелюхами боровиків, рижиків і мухоморів.

Буковий ліс був тихим, виглядало так, що більшість співучих птахів відлетіли вже у вирій. Тільки мокрі ворони каркали на краю заростей.

Потім скінчилися буки, з’явилися смереки. Запахло живицею.

Щоразу частіше траплялися лисі пагорби і кам’яні останці, серед яких наздогнав їх вихор. Ріка Неві пінилася на порогах і каскадах, води її — незважаючи на дощі — були кришталево прозорими.

На горизонті вставала Горгона. Все ближче.

З кутастих боків величезної гори цілий рік стікали льодовики і сніги, через що Горгона завжди виглядала наче перепоясаною білими шарфами. Верхівка Диявольської Гори, ніби голову й шию таємничої коханки, постійно оповивала вуаль хмар. Інколи Горгона, наче танцюристка, трясла своїм білим нарядом — вид той був красивим, але приносив смерть, — з урвистих стін гори тоді йшли лавини, що змітали зі свого шляху все, аж до осипів підніжжя, і далі вниз, схилом, аж по найвищий пас смерек над перевалом Теодула, над долинами Неві й Сансретур, над чорними очима гірських озер.

Сонце, яке, незважаючи ні на що, зуміло пробитися крізь хмари, закотилося занадто швидко — воно просто заховалося за гори на заході, запалюючи їх пурпурово-золотою загравою.

Вони переночували. Сонце зійшло.

І настав час розділитися.

Він ретельно обмотав голову шовковою хусткою Мільви. Накинув капелюх Регіса. Ще раз перевірив, обидва кинджали у халявах і як сігіль лежить на спині.

Поряд Кагір гострив довгий нільфгардський меч. Ангулема перев’язала чоло вовняною пов’язкою, сунула до халяви мисливській ніж, подарунок Мільви. Лучниця і Регіс сідлали їм коней. Вампір віддав Ангулемі свого буланого, а сам пересів на мула Драакуля.

Вони були готові. Залишалася тільки одна справа.

— Ідіть сюди, всі.

Вони підійшли.

— Кагіре, сину Келлаха, — почав Ґеральт, намагаючись не бути патетичним. — Я скривдив тебе несправедливою підозрою і повівся щодо тебе підло. Оце прошу у тебе вибачення, при всіх, схиливши голову. Винюся і прошу у тебе вибачення. У вас усіх також про це прошу, бо то було підло — наказувати вам на те дивитися і слухати. Я вигорнув на Кагіра і на вас усіх свій гнів, свою злість і свій жаль. І це виходило з того, що я знаю, хто нас зрадив. Знаю, хто зрадив і вкрав Цірі, яку ми бажаємо врятувати. Гнів мій береться звідти, що мова йде про особу, яка колись була для мене дуже близькою. Де ми перебуваємо, що маємо намір робити, куди йдемо і куди прямуємо… все те було відкрито за допомогою магії — скануючої, фіксуючої. Це не дуже важко для майстрині магії — зафіксувати й спостерігати звіддаля особу, колись знану й близьку, із якою ти мав довготривалий психічний контакт, який дозволяє створювати матрицю. Але чародійка і чародій, про яких я говорю, зробили помилку. Демаскували себе. Помилилися, підраховуючи членів дружини, і та помилка їх зрадила. Скажи їм, Регісе.

— Ґеральт може бути правим, — сказав повільно Регіс. — Як будь-який вампір, я невидимий для магічного візійного зонду й сканування, чи то для фіксуючих чар. Вампіра можна вислідити аналітичними чарами, зблизька, натомість неможливо викрити вампіра на відстані, скануючими чарами. Скануючі чари вампіра не покажуть. Там, де є вампір, фіксація скаже, що там немає нікого. Тільки чародій міг би так помилитися відносно нас: висканувати чотирьох там, де насправді п’ятеро — чи то четверо людей і один вампір.

— Ми скористаємося з тої помилки чародіїв, — знову продовжив відьмак. — Я, Кагір і Ангулема поїдемо в Бельгавен побалакати з напівельфом, який найняв проти нас убивць. Запитаємо у напівельфа не те, за чиїм наказом він діє, — це ми вже знаємо. Запитаємо його, де перебувають чародії, за чиїм наказом напівельф діє. Коли дізнаємося, де вони, — поїдемо туди. І виконаємо помсту.

Всі мовчали.

— Ми припинили підраховувати дати, тому навіть не зауважили, що вже двадцять п’яте вересня. Два дні тому була ніч Рівноніччя. Еквінокція. Так, була саме та ніч, про яку ви подумали. Бачу ваше пригноблення, бачу те, що стоїть у вас в очах. Ви отримали сигнал — тоді, тої паскудної ночі, коли купці, що стояли поблизу від нас, додавали собі сміливості оковитою, співами й феєрверками. Ви напевне відчули те менш чітко, ніж я та Кагір, але ви здогадалися. Ви про це підозрюєте. І я боюся, що підозрюєте ви слушно.

Закаркали ворони, що пролітали над голою скелею.

— Усе вказує на те, що Цірі мертва. Дві ночі тому, на Еквінокцію, вона загинула. Десь далеко звідси, самотня, одна серед ворожих і чужих їй людей.

— А нам залишилася тільки помста. Помста кривава і жорстока, про яку ще років сто будуть ходити оповідки. Оповідки, яких люди стануть боятися слухати після того, як настане ніч. А в тих, хто хотів би повторити такий злочин, нехай затремтить рука при згадці про нашу помсту. Ми дамо такий приклад жаху, щоб всіх аж тіпало! За методом пана Фулько, який знає, як належить приймати негідників і лотрів. Приклад, який ми дамо, здивує навіть його!

— Тож — почнемо, і нехай пекло нам допомагає! Кагіре, Ангулемо, на коней. Їдемо уверх по Неві, до Бельгавену. Любистку, Мільво й Регісе, ви прямуєте до Сансретуру, до кордонів Туссану. Не заблукаєте, дорогу вам вкаже Горгона. До побачення.

Цірі гладила чорного кота, який за звичаєм усіх котів світу повернувся до хати на мочарах, коли замилування волею та гульками було поставлене під питання холодом, голодом і незручностями. Тепер він лежав на колінах у дівчини й підставляв хребет під її долоню з муркотінням, що свідчило про глибоку насолоду.

Те, про що дівчина розповідала, кота не обходило ані на гріш.

— То був єдиний раз, коли мені наснився Ґеральт, — говорила Цірі. — Від того самого часу, від розставання на острові Танедд, від Вежі Чайки, я ніколи не бачила його уві сні. Тому я думала, що він мертвий. І раптом — той сон, такий, які бували у мене раніше, з тих, про які Йеннефер говорила, що вони віщі, прекогніційні, що показують або майбутнє, або минуле. Було це напередодні Еквінокції. У містечку, чию назву я не пам’ятаю. У підвалі, куди Бонгарт мене замкнув. Після того як він мене скатував і змусив визнати, хто я така.

— Ти розповіла йому, хто ти така? — підвів голову Висогота. — Розповіла йому все?

— За боягузтво, — вона ковтнула сухим горлом, — я заплатила приниженням і презирством до самої себе.

— Розкажи мені про свій сон.

— У ньому я бачила гору, велику, прямовисну, гранчасту, наче кам’яний ніж. Бачила Ґеральта. Чула, що він говорить. Дуже докладно. Кожне слово, наче була поряд із ним. Пам’ятаю, я хотіла крикнути, що все те неправда, що він жахливо помилився… Що помилився в усьому! Адже не було ще Еквінокції, тож, навіть коли й сталося так, що в Еквінокцію я померла, не можна оголошувати мене мертвою раніше, бо я ж іще жива. І не можна звинувачувати Йеннефер і говорити про неї такі речі…

Вона замовкла на мить, погладила кота, сильно шморгнула носом.

— Але я не могла промовити ані слова. Навіть дихати я не могла… Наче тонула. І тоді прокинулася. Останнє, що я бачила, що пам’ятала з того сну, була трійця вершників. Ґеральт і ще двоє, що мчали ущелиною, зі стін якої спадали гірські водоспади…

Висогота мовчав.

Якби по сутінках хтось підкрався до хати із запалою стріхою, якби зазирнув через шпарину в віконниці, то побачив би у скупо освітленій хаті сивобородого старця, що зосереджено слухає розповідь попелястоволосої дівчини зі щокою, знівеченою паскудним шрамом.

Побачив би чорного кота, який лежить на колінах у дівчини, ліниво мурчить, випрошуючи, аби його гладили, — до утіхи мишей, що гарцювали по хаті.

Але того ніхто не міг побачити. Хата із запалою і замшілою стріхою була добре прихована серед туманів, серед безкрайніх трясовин Переплуту, куди ніхто не відважувався заходити.