Вічне життя Смерті

Частина 5

Скролити безкінечний потік даних було роботою Співака; але справжнім його захопленням стало встановлення їх правдивості.

Співак чудово розумів, що його робота не є аж надто унікальною: він просто заповнював відсутні фрагменти. Але це мав хтось робити, і він навчився отримувати від такого процесу задоволення.

Якщо згадувати про приємні моменти, то, коли ця насінина відділилася від материнського світу, він іще був пристанищем радості й задоволення. Але відколи між материнським та окраїнними світами розпочалася війна, радості поменшало. Відтоді минуло понад 10 тисяч відтинків часу, і в материнському світі та цій насінині залишилося не так багато розваг. Щастя минулих часів можна було віднайти хіба що у старих музичних записах, наспівувати які — одна з небагатьох віддушин сьогодення.

Переглядаючи дані, Співак якраз наспівував одну з пісень:

Співак не нарікав на долю — виживання вимагає значних мисленнєвих зусиль й витрат енергії.

Ентропія Всесвіту дедалі збільшується, зменшуючи водночас ступінь упорядкованості, немов гігантський чорний птах, що розкинув безмежні крила, тисне згори на все суще. Але системи з низькою ентропією все ще були здатні стримувати її, ба навіть зменшувати. Ступінь упорядкованості в них зростав, немов фосфоресцентні утворення здіймалися з темряви морських глибин, прагнучи досягнути поверхні. У цьому й полягав сенс, вищий за будь-яку насолоду. Аби зберегти цей сенс, системи з низькою ентропією мали існувати і в майбутньому.

Намагання зрозуміти щось, вище за це, були чистим безглуздям. Подібні речі не варто навіть обмірковувати, бо все одно нічого нового не відкриєте, лише накличете біду. Не кажучи вже про вершину піраміди сенсу — її могло не бути взагалі.

Повертаючись до координат: існує багато їх різновидів, які зараз розлітаються космосом, подібно до матричних комах, що літали у небі материнського світу. Збір координат був завданням головного ядра, яке заковтувало всю інформацію, що поширювалася космосом: середню, довгу та легку мембрану, а одного дня, можливо, і коротку мембрану також. Головне ядро запам’ятовує місцерозташування всіх зірок, узгоджує з різними проєкціями та комбінаціями, визначаючи координати відправлення повідомлень. Казали, що головне ядро здатне вирахувати положення всіх зірок щомиті впродовж 500 мільйонів відтинків часу. Співак жодного разу не перевіряв правдивість цього твердження, бо це було чистим безглуздям. У ті далекі часи кластери з низькою ентропією траплялися у Всесвіті досить рідко, і не могло бути й мови про еволюцію генів переховування та зачищення.

Але тепер —

Крийся добре; очищуй заповзято.

Однак з усього масиву координат лише невелика частина була правдивою. Сліпа віра у фіктивні повідомлення спричинить очищення порожніх світів. Це було марнотратством енергії, але була й інша шкода — ці порожні світи могли стати в пригоді у майбутньому. Відправники неправдивих координат — дійсно нерозумні істоти, і з часом вони отримають відплату за це.

Існує кілька правил, яких можна дотримуватися, оцінюючи правдивість координат: наприклад, пакетний сигнал із координатами почасту виявляється неправдивим. Але подібні правила були суто евристичними: якщо ви хотіли з високою часткою вірогідності визначити правдивість координат, вам доводилося користуватися інтуїцією. Головне ядро цієї насінини не могло стати вам у пригоді. Навіть над’ядро материнського світу не допомогло б вам у розв’язанні цієї задачі, тому й досі існувала потреба у присутності тіла з низькою ентропією.

Співак володів такою здатністю, але це було не якимось особливим його талантом чи інстинктом, а саме інтуїцією, натренованою протягом десятків тисяч відтинків часу. Набір координат в очах невтаємниченого мав вигляд простої решітки, проте Співакові вона здавалася живою. Кожна деталь мала значення. Наприклад, яку кількість орієнтирів було використано? Яким чином позначена зірка-ціль? І безліч інших дрібних нюансів. Звісно, головне ядро також надасть певну інформацію: хронологічні записи, пов’язані з цим набором координат, напрямок до джерела мовлення та тривалість передачі. Усе разом органічно складеться в єдине ціле, і в свідомості Співака постане образ самого мовця. Дух Співака перетне прірву простору та часу, перегукнеться з духом мовця і відчує його страх і занепокоєння. Також будуть й інші незвичні для материнського світу почуття, такі як ненависть, ревнощі, жадібність тощо, але головним чином страх. Зі страхом координати набувають правдивості. Для всіх тіл із низькою ентропією страх є запорукою виживання.

Цієї миті Співак помітив правдиві координати в безпосередній близькості до напрямку руху насінини. Координати транслювалися за допомогою довгої мембрани, і навіть сам Співак не міг до пуття пояснити, чому він вирішив, що ця передача є правдивою, — інтуї­цію не завжди можна пояснити. Він ухвалив рішення зачистити передачу, бо все одно інших занять не було — його співу це аж ніяк не перешкоджало. Неважливо, помилився він чи ні. Зачистка не була ювелірною роботою і не вимагала абсолютної точності. Утім, вона також не була невідкладним завданням, просто колись все одно довелося б її зробити. Саме через це його посада не вважалася престижною.

Співак вийняв із збройного відсіку насінини кульку чистої маси і почав шукати поглядом зірку, на яку вказували координати. Головне ядро спрямовувало його погляд, немов спис, що летів зоряним небом. Співак утримував кульку маси щупиком силового поля, готуючись до пострілу. Але коли нарешті роздивився позначене місце, то розслабив щупик.

Однієї з трьох зірок бракувало, а на її місці клубочився білий зоряний пил, немов щойно вийняті китові тельбухи.

Світ уже зачищений, і тут більше нічого робити.

Співак повернув кульку маси до сховища.

Робота завершилася, навіть не почавшись.

Він активував у головному ядрі програму з відстеження точки пострілу кулькою маси, яка знищила цю зірку. Імовірність успіху подібного задуму була близькою до нуля, але за протоколом він мав це зробити. Програма швидко закінчила моніторинг — безрезультатно, як і завжди.

Незабаром Співак зрозумів, чому світ зачистили з таким поспіхом: на його околицях, десь на відстані половини структури цього світу, він угледів сліди туманності, які повільно оберталися. І якщо аналізувати ці два явища порізно, то важко зрозуміти причини появи цієї туманності. Однак якщо зробити прив’язку до координат трансляції, то одразу стає зрозуміло, звідки вона взялася. Туманності, що повільно обертаються, — небезпечний знак, саме тому світ зачистили так швидко. З’ясувалося, що існують інші сутності з низькою ентропією, наділені інтуїцією, кращою за його. Воно й не дивно. Як казав Старійшина: «Якими швидкими ви не були б, у Всесвіті точно знайдеться хтось, швидший від вас. І наскільки повільними ви не виявилися б, завжди є хтось повільніший».

Щиро кажучи, будь-яка трансльована координата буде рано чи пізно зачищена. Це просто питання часу. Вам цілком може здаватися, що ця координата неправдива, але в сотнях мільйонів інших світів із низькою ентропією існують сотні мільйонів інших чистильників, серед яких точно знайдеться бодай один, який вважатиме саме цю координату правдивою. Усі сутності з низькою ентропією мають ген зачищення, який є їхнім інстинктом. Окрім того, зачистка була некопіткою справою. У Всесвіті скрізь розкидані потенційні джерела сили, і вам лише треба змусити їх зробити зачищення за вас. Це не вимагало жодних зусиль, навіть не відволікало від співу.

Співак міг просто терпляче чекати, допоки правдиві координати зрештою зачистять інші невідомі тіла з низькою ентропією, проте це не пішло б на користь материнському світу та насінині. Оскільки Співак отримав координати і поглянув на вказаний світ, то встановив із ним певний зв’язок. Було б наївним вважати, що такий зв’язок залишиться одностороннім. Досить згадати великий закон синхронності виявлення: якщо ви змогли відшукати світ із низькою ентропією, то і цей світ зможе рано чи пізно роздивитися вас, це лише питання часу. Тому чекати, доки інші закінчать за тебе роботу, — просто небезпечно.

Наступним завданням було перемістити ці, вже безплідні, координати до бази даних — архіву, який називався похованням. Цього також вимагав протокол. Звісно, вся супутня інформація координат — історичні записи тощо — також відправиться до архіву, так само як у материнському світі за звичаєм із останками хоронять особисті речі.

Серед «особистих речей» виявилося дещо, що змогло привернути увагу Співака: три записи спілкування загиблого світу з іншим адресатом, яке відбувалося з використанням середньої мембрани. Середня мембрана була найменш ефективною, найпримітивнішою з-поміж інших. Більшість у спілкуванні віддавала перевагу використанню довгої мембрани, але подейкують, що для цього можна використовувати навіть коротку. Якщо це виявиться правдою, то абоненти стануть рівними богам. Але Співакові подобалося працювати з середньою мембраною. Він вважав, що вона наділена простою красою, яка символізувала епоху, сповнену радістю. Співак часто компілював примітивні повідомлення з мембрани у тексти пісень, які було так приємно співати. Звісно, він зовсім не розумів сенсу повідомлень, та це й не було потрібно. За винятком координат, інформація з примітивних повідомлень не була аж надто корисною. Краще було просто насолоджуватися їхньою музикою.

Але цього разу Співакові вдалося зрозуміти частину повідомлення, оскільки воно мало систему автодекодування! Хоча Співак зміг вловити лише загальні обриси описуваних подій, йому відкрилося чаруюче дійство!

Спочатку інший світ передав повідомлення за допомоги примітивної мембрани. Особини з низькою ентропією незграбно зачепили свою зірку — Співак вирішив називати їх щипачами, — мов стародавні музики материнського світу, які перебирали струни цитр. Саме це повідомлення містило систему автодекодування.

Хоча ця система й була вкрай примітивною, цього виявилося достатньо, аби Співак зміг зрозуміти, що послан­ня знищеного світу містило ту саму систему, а отже, було відповіддю на перше повідомлення! А ще неймовірнішим виявилося те, що щипачі надіслали свою відповідь!

Надзвичайно цікаво!

Співак раніше чув про світи з низькою ентропією, в яких відсутні інстинкти переховування та зачищення, але на власні очі бачив уперше. Звісно, ці три сеанси зв’язку між двома світами не містять точної інформації про місце їхнього розташування, проте дають уявлення про відстань між ними. Якби їх відділяла значна відстань, це не становило б для них жодної проблеми. Але відстань між ними була просто мізерною — лише 416 структур; тобто вони фактично приклеїлися один до одного. Таким чином, знаючи місцерозташування одного зі світів, можна легко з’ясувати, де розташовано інший, це було лише питанням часу.

Саме так відкрили світ щипачів.

За дев’ять відтинків часу після перших трьох повідом­лень відбулася ще одна трансляція: щипачі знову активували свою зірку, щоб передати повідомлення… з координатами! Головне ядро достеменно визначило, що це координати. Співак поглянув на зазначену зірку і виявив, що цю систему зачистили приблизно 35 відтинків часу тому. Він подумав, що, ймовірно, помилився: у щипачів усе-таки був ген переховування, бо неможливо мати ген зачищення і не мати до пари іншого. Але, як і більшість інших мовців, вони, вочевидь, не мали технологій зачистки.

Стає ще цікавіше.

Чому ж тоді хтось із низькою ентропією, зачистив­ши систему з трьома зірками, не зробив того самого зі щипачами? Пояснень не бракує. Можливо, вони просто не помітили первісного обміну трьома повідомленнями, оскільки інформація, що передається найпримітивнішою мембраною, часто лишається поза увагою. Але поміж мільйонів світів хтось усе-таки мав це помітити, як-от Співак тепер. Навіть якби він пропустив, це стало б надбанням іншої істоти з низькою ентропією — питання лише в часі. Не слід виключати можливість, що щипачів помітили, але вирішили, що спільнота з низькою ентропією, не наділена геном переховування, не становить серйозної загрози і не вартує такого клопоту.

Але це помилка! Велика помилка! Якщо щипачі дійсно не мають гена переховування, то вони не бояться викриття факту свого існування і будуть експансивно рости та нападати без остраху.

Принаймні допоки їх не знищать.

Але цей випадок був іще загрозливішим. Через дев’ять відтинків часу після обміну трьома повідомленнями відбулася передача координат іншої системи. Ще через 60 відтинків часу координати знищеного тризіркового світу були передані вже за допомогою довгої мембрани з якогось іншого місця. Такий ланцюг подій малював лиховісну картину великої небезпеки. Зачистка тризіркової системи відбулася 12 відтинків часу тому, тож щипачі мали зрозуміти, що їхнє місцеперебування теж розкрито. Єдиним виходом для них було б закутатися туманністю, що повільно обертається, аби продемонструвати відсутність небезпеки для інших і не провокувати нападів.

Але вони цього не зробили. Можливо, вони не мають відповідних знань? Але після першого використання власної зірки для розсилання повідомлень минуло достатньо часу, щоб навчитися цього. Можливо, вони вирішили просто цього не робити?

Якщо так, то щипачі становлять надзвичайну небезпеку, значно більшу, ніж той знищений світ.

Крийся добре; очищуй заповзято.

Співак окинув оком світ щипачів. Цілком стандартна зоряна система, якій лишилося існувати ще принаймні один мільярд відтинків часу. Система мала вісім планет — чотири рідкі планети-гіганти та чотири кам’янисті планети. Досвід підказував Співакові, що цивілізація з низькою ентропією, яка відіслала первісне повідомлення, мешкає на одній із кам’янистих планет.

Співак активував «велике око» — він украй рідко користався цим приладом, оскільки не мав достатньо повноважень для цього.

— Ти що замислив? — напосів Старший на насінині. — «Велике око» зараз дуже зайняте.

— Я хотів би поглянути зблизька на один зі світів із низькою ентропією.

— Це не твоя робота. Для виконання твоїх завдань тобі вистачає обладнання.

— Мені просто стало цікаво.

— «Велике око» має значно важливіші цілі для спостереження. У нас нема часу задовольняти твою цікавість. Повертайся до виконання своїх обов’язків.

Співак не наполягав. Посада очищувача належала до найнижчого рангу на насінині. Усі ставилися до нього зневажливо, вважаючи його роботу простою й рутинною. Але вони забували, що випадки трансляції координат часто становили значно більшу небезпеку, ніж добре заховані світи.

Лишалося розпочати процедуру зачистки. Співак знову вийняв кульку маси зі сховища й раптом збагнув, що використовувати звичні засоби для зачистки світу щипачів буде помилкою. Їхня зоряна система мала іншу, ніж знищена сусідка, структуру: в ній були сліпі плями. Використання кульки маси може залишити незачищені ділянки, і всі зусилля підуть прахом. Для гарантованого ефекту треба скористатися двовимірною фольгою, але Співак не має повноважень обирати її як зброю на власний розсуд, тому повинен отримати дозвіл від Старшого.

— Мені потрібна двовимірна фольга для повної зачистки, — повідомив він Старшому.

— Використання дозволяю, — негайно відізвався той.

Шматок фольги з’явився перед Співаком. Він зберігався в запечатаній упаковці й сяяв кришталевою чистотою. Хоча цей різновид зброї не був унікальним, він не подобався Співакові. Дорогий набій приховував у собі жорстоку смерть, хоча Співакові й подобалася втілена в ньому естетична непоступлива м’якість, якій було до снаги увіковічити смерть у пісні.

Але Співакові все одно було трохи не по собі.

— Чому ви цього разу дали мені дозвіл на використання фольги так легко?

— Не така вже вона й дорога.

— Але ж якщо ми постійно будемо вдаватися до використання…

— Вона використовується повсюдно у Всесвіті.

— Так, це правда. Але раніше ми були значно стриманішими у використанні…

— Ти щось чув? — Старший пробігся свідомістю Спі­вака, змусивши його здригнутися. Він швидко відшукав підслухані чутки, але вони не були великим гріхом — на борту насінини ця інформація вже стала набуттям усіх.

Чутки стосувалися перебігу військових дій між материнським та окраїнним світами. У минулому повідомлення про військову кампанію надходили регулярно, але потім їх транслювання припинилося. Це могло свідчити лише про одне: події розгортаються не надто добре чи й узагалі склалася кризова ситуація. Материнський та окраїнний світи мирно співіснувати не можуть: або вороги загинуть, або ж знищать нас. Якщо надії на перемогу не лишилося…

— Материнський світ вирішив перейти у двовимірний простір? — запитав Співак. Звісно, Старший уже знав, що він хотів спитати.

Старший не відповів. Мовчання не менш змістовне за відповідь.

Якщо все дійсно так, то це величезне горе. Співак й уявити собі не міг такого життя. Але на верхівці піраміди цінностей знаходиться саме виживання — воно вище за все. Вирішуючи завдання з виживання, всі тіла з низькою ентропією у Всесвіті можуть вибрати лише менше з двох зол.

Співак видалив ці думки зі свого органу пізнання. Йому не варто про це думати, бо інакше точно не уникнути проблем. Ліпше він спробує пригадати, на якому рядку пісні зупинився. Пригадувати довелося довго, але зрештою він продовжив із того самого місця:

…

Не припиняючи мугикати, Співак помістив двовимірну фольгу в щупик силового поля і безжурно вистрілив у напрямку зоряної системи щипачів.

Рік 67-й Епохи сховищ. «Зоряне кільце»

Чен Сінь пробудилася й зрозуміла, що перебуває у невагомості.

Гібернація відрізнялася від звичайного сну тим, що втрачалося відчуття плину часу. Протягом усієї процедури ви могли розуміти, скільки минуло часу, лише протягом двох годин: години до входження у стан гібер­нації і години після. Скільки часу ви не перебували б у сплячці, вам усе одно здається, що минуло не більше двох годин. Тому щоразу при виході з гібернації виникає відчуття швидкого перемотування часу-простору, ніби ти ввійшов крізь ворота в абсолютно новий світ.

Чен Сінь зрозуміла, що перебуває у білій сфері, а поруч із нею левітує АА, вдягнута у такий самий компресійний костюм для гібернації. У неї було мокре волосся, кінцівки безсило висіли, навіть не роблячи спроб поворухнутися, — вочевидь, їх пробудили в один і той самий час. Коли вони зустрілися поглядами, Чен Сінь спробувала щось запитати, але оніміння від лютого холоду ще не минуло, тож їй не вдалося витиснути жодного звуку. АА у відповідь злегка похитала головою, підказуючи, що знає не більше за Чен Сінь.

Чен Сінь виявила, що їхня сфера залита жовтуватим світлом, яке нагадувало призахідне Сонце й проникало крізь круглий отвір, схожий на ілюмінатор. У ньому було видно тільки розмиті кручені лінії, об’єднані паралельними смугами жовтого та синього кольорів, — світ, у якому бушували шторми й вихори. Вочевидь, це поверхня Юпітера. І вона дуже відрізнялася від вигляду планети півстолітньої давнини, який пам’ятала Чен Сінь.

Широкий і бурхливий хмарний пояс посередині нагадував їй Жовту річку, хоча вона чудово розуміла, що один із вихорів цієї річки міг запросто проковтнути Землю. На тлі такої картини Чен Сінь угледіла об’єкт, корпус якого мав вигляд витягнутого циліндра з перерізами різного діаметра. Три коротші циліндри у різних місцях перпендикулярно кріпилися до більшого, повільно обертаючись навколо його осі. Чен Сінь вирішила, що бачить велике космічне місто, яке складається з восьми зістикованих менших міст.

Інший факт був не менш дивовижним: місце, де вони перебували, залишалося статичним відносно космічного міста, а от поверхня Юпітера на задньому плані повільно оберталася! І, зважаючи на яскравість баченої ділянки, вони зараз перебували на сонячному боці планети — можна було навіть побачити тінь космічного міста, відкинуту завдяки сонячному світлу на газоподібну поверхню Юпітера. За деякий час у полі зору з’явився термінатор Юпітера, розділивши планету на світлу і темну частини, та вигулькнула Велика червона пляма, яка ще не втратила здатності лякати, віщуючи про прихід монстра. Усе це підтверджувало факт того, що і місце, де вони зараз перебували, і космічне місто не перебувало у затінку Юпітера й не оберталися разом із планетою навколо Сонця. Натомість вони перетворилися на супутники Юпітера й кружляли навколо планети-гіганта.

— Де ми? — запитала Чен Сінь хрипким голосом. Вона, хоч і насилу, але вже змогла говорити, однак решта тіла все одно відмовлялася коритися її волі.

— Точно не знаю, здається, на космічному кораблі, — знову похитала головою АА.

Вони продовжували парити в жовтому світлі Юпітера, немов уві сні.

— Ви на борту «Зоряного кільця».

Голос пролунав з інформаційного вікна, яке секунду тому вигулькнуло біля них. На екрані з’явився сивий чоловік, у якому Чен Сінь із першого погляду впізнала Цао Біня. Побачивши, наскільки постарів її знайомий, Чен Сінь збагнула, що вони з АА провели в гібернації чимало часу. Цао Бінь підтвердив її здогадки, повідомивши, що сьогодні 19 травня 67-го року Епохи сховищ, тож із часу їхнього останнього нетривалого пробудження минуло 56 років. Чен Сінь знову сховалася від плину часу в гібернації й мусила спостерігати, як блискавично зістарилися всі інші. Почуваючись у цьому винною, вона вирішила більше не користуватися гібернацією, хай які випробування на неї не очікували б.

Цао Бінь повідомив, що космічний корабель, на якому вони зараз перебувають, представляє найсучасніше покоління зорельотів і був збудований лише три роки тому, отримавши назву у спадок від попередників. Цао Бінь також розповів, що після повстання на Зоряному кільці більш ніж пів століття тому його разом із Бі Юньфеном визнали винними й засудили до невеликих строків ув’язнення, проте амністували задовго до повного відбуття покарання. Бі Юньфен помер понад 10 років тому, але попрохав передати їй щирі вітання. Чен Сінь відчула, як сльози застилають її очі.

Також Цао Бінь розповів, що чисельність міського кластера Юпітера зросла до 52 міст, більшість із яких вирішили об’єднатися у великі конструкції. Зараз вони мають змогу спостерігати в ілюмінаторі юпітеріанське Гігамісто ІІ. Завдяки подальшому вдосконаленню Системи раннього сповіщення Сонячної системи всі міста стали штучними супутниками Юпітера й мали змінити орбіту лише після отримання повідомлення про напад за теорією Темного лісу, сховавшись на темному боці планети.

— Життя у містах знову почало нагадувати райське, але, на жаль, ви не встигнете побачити це на власні очі. Часу обмаль, — мовив Цао Бінь і раптом замовк. Чен Сінь із АА обмінялися стурбованими поглядами. Вони зрозуміли, що старий як міг відтягував цю мить, аби не псувати їхнього пробудження.

— Прийшло підтвердження завдання удару? — запитала Чен Сінь.

— Так, ми отримали остаточне підтвердження, — кивнув Цао Бінь. — За пів століття було дві хибні тривоги, й обидва рази ми були за крок до того, щоб вас пробудити, але тепер це правда. Діти — мені вже 120 років, і я маю право вас так називати, — так от, дітки, напад за теорією Темного лісу став дійсністю.

Серце Чен Сінь тьохнуло, але не через сам факт нападу — все-таки людство готувалося до нього понад століття, — а через дивне відчуття, буцім щось пішло за абсолютно незапланованим сценарієм. Їх із АА розбудили, як і було обумовлено, але для відновлення фізичних кондицій їм знадобиться щонайменше чотири-п’ять годин. Тобто з моменту отримання сповіщення про атаку вже минув певний час, але Гігамісто ІІ за бортом не роз’єдналося на складові частини й не почало змінювати орбіту, залишившись супутником Юпітера, ніби нічого страшного не сталося. Вони знову поглянули на Цао Біня: вираз обличчя старого, якому вже давно виповнилося сто років, був демонстративно байдужим, ніби він з останніх сил намагався приховати щось значно зловісніше за сам напад.

— А ти зараз… — почала АА.

— Я в Центрі раннього сповіщення Сонячної системи, — сказав Цао Бінь і вказав пальцем собі за спину.

Чен Сінь побачила, що за ним знаходиться зала, яка нагадувала звичні центри управління: простір був переповнений інформаційними вікнами, постійно з’являлися нові, які затуляли старіші, — це скидалося на нестримні потоки води після прориву дамби. Але здавалося, що присутні забули про свої обов’язки, хоча частина з них були у військових одностроях. Усі або мовчки витріщалися на столи, або сиділи з відстороненими виразами облич. Потьмянілі очі транслювали той самий зловісний спокій, що й у Цао Біня.

Так бути не повинно, — подумала Чен Сінь.

Здається, цей світ не готовий сховатися в бункері, як давно було заплановано. Ситуація більше схожа на початок першої трисоляріанської кризи понад три століття тому. Точніше, це події вже чотирьохсотрічної давнини. У ті часи в офісах різних організацій — Агентстві стратегічної розвідки й Раді оборони Землі — Чен Сінь бачила схожі вирази облич та загальну атмосферу відчаю перед могутністю іншої сили, заціпеніння й бажання покинути все напризволяще.

Більшість людей у Центрі управління просто мовчали, лише деякі перешіптувалися. Чен Сінь побачила, що кухоль одного з тих, хто сидів за столом, перевернувся, й напій блакитного кольору стікає чоловікові на штани, але це, схоже, його геть не обходило. В іншому кутку, біля великого інформаційного вікна, на яке виводилися складні графіки розвитку поточної ситуації, військовий обіймав жінку в цивільному, вона плакала…

— Чому ми не ховаємося в бункері? — запитала АА, вказуючи на Гігамісто ІІ за ілюмінатором.

— Це вже не має сенсу. Наші сховища виявилися марними, — відповів Цао Бінь, опустивши очі.

— На якій відстані зараз фотоїд від Сонця? — подала голос Чен Сінь.

— Нема ніякого фотоїда.

— Тоді що ви вгледіли?

— Крихітний аркушик, — істерично захихотів Цао Бінь.

Рік 66-й Епохи сховищ. За межами Сонячної системи

За рік до пробудження Чен Сінь Система раннього сповіщення Сонячної системи помітила невідомий об’єкт, що мчав зовнішнім краєм хмари Оорта зі швидкістю, близькою до швидкості світла. Зараз він перебував від Сонця на відстані 1,3 світлового року. Об’єкт мав величезні розміри й генерував украй потужне випромінювання при зіткненні з нечисленними атомами та космічним пилом. Система раннього сповіщення також помітила, що об’єкт під час польоту дещо скорегував рух, аби облетіти невеличке скупчення міжзоряного пилу, а потім повернувся на початкову траєкторію. З упевненістю можна було стверджувати, що цим об’єктом (імовірно, космічним кораблем) керували розумні істоти.

Це був перший випадок, не рахуючи трисоляріанців, коли людство зустрілося з іншою цивілізацією у Соняч­ній системі, а не у глибокому космосі.

Пам’ятаючи наслідки хибного оповіщення населення в минулому, цього разу Федеральний уряд не розповсюджував отриманої інформації серед широких верств. Загалом у бункерному світі про подію знала не більш ніж тисяча осіб. Протягом кількох днів, коли траєкторія об’єкта перебувала на найближчій відстані до Сонця, усі ці люди не знаходили собі місця від страху й шаленого напруження. У десятках підрозділів Системи раннього сповіщення, в самому її Центрі (нині він розташовувався в окремому місті кластера Нептуна), в Операційному центрі Генерального штабу флоту Федерації та кабінеті Президента Сонячної системи люди, затамувавши подих, спостерігали за пересуваннями чужинців, нагадуючи зграйку лякливих рибок, що причаїлися на дні водойми, чекаючи, доки риболовецьке судно пропливе над ними. У подальшому цей страх сягнув абсурду: дехто відмовлявся користуватися бездротовим зв’язком і навіть стишував голос під час розмови та ходив навшпиньки… Хоча всі чудово розуміли безглуздя подібних пересторог: Система раннього сповіщення демонструвала події, які відбувалися рік і чотири місяці тому. На цей момент від виявленого корабля не залишилося й сліду.

Але навіть після того як цей невідомий прибулець забрався геть, втаємничені в його існування не змогли видихнути спокійно, оскільки Система раннього сповіщення зробила ще тривожніше відкриття: хоча космічний корабель і не вистрілив фотоїдом у Сонце, проте запустив дещо інше. Цей невстановлений об’єкт почав рухатися до зірки зі швидкістю світла, але не мав характерного для руху фотоїда випромінювання й лишався повністю непомітним в електромагнітному спектрі хвиль. Система раннього сповіщення змогла розпізнати його рух тільки за допомогою аналізу слабкого випромінювання гравітаційних хвиль. Оскільки вони мали стабільну частоту й потужність, то не несли жодної інформації, що можна було пояснити певними фізичними властивостями цього різновиду озброєння. Коли Система раннього сповіщення вперше виявила ці гравітаційні хвилі, вчені схилилися до думки, що джерелом випромінювання є сам космічний корабель. Проте швидко з’ясувалося: джерело віддаляється від корабля й наближається до Сонця зі швидкістю світла.

Аналіз даних спостереження також засвідчував, що об’єкт не рухається прямо до Сонця. Коли він дотримуватиметься своєї нинішньої траєкторії, пролетить повз зірку із зовнішнього боку Марса. Якщо Сонце було його ціллю, то похибка в розрахунках просто шалена. Це можна назвати ще однією відмінністю цього об’єкта від фотоїда: дані, зібрані під час знищення двох зірок, свідчили, що фотоїди рухалися прямолінійною траєкторією (з урахуванням руху зірок під час польоту) і не потребували корекції. Грубо кажучи, фотоїд — це просто камінчик, який летить за інерцією після прискорення до швидкості світла. Подальші спостереження за невідомим джерелом гравітаційних хвиль підтвердили: воно не змінює траєкторії руху, а отже, його ціллю є не Сонце. Усі, хто слідкував за ним, нарешті відчули полегшення.

Але коли об’єкт опинився на відстані 150 астрономічних одиниць від Сонця, частота гравітаційних хвиль почала різко спадати, і Система раннього сповіщення незабаром підтвердила, що ця зміна спричинена сповільненням об’єкта. Протягом кількох днів його швидкість впала до однієї тисячної швидкості світла, і сповільнення не припинялося. Об’єкт із такою низькою швидкістю не становив жодної небезпеки для нашого світила, тож люди могли остаточно заспокоїтися. До того ж таку швидкість уже мали здатність розвивати людські космічні кораблі, й можна було почати обмірковувати план перехоплення таємничого об’єкта.

«Одкровення» й «Аляска» вилетіли з міського кластера Нептуна, щоб провести спостереження за невідомим об’єктом із близької відстані.

Обидва кораблі були оснащені системою детекції гравітаційних хвиль, що давало змогу збудувати мережу позиціонування для визначення точного місцеперебування джерела випромінювання, наближаючись до нього. З початку Епохи мовлення було випущено велику кількість кораблів, які могли як приймати, так і транслювати гравітаційні хвилі. Але під час їх створення застосовувалися інженерні рішення наступного покоління: корпус корабля й гравітаційна антена були розділені на два окремі блоки. Таке рішення давало можливість швидко перевстановити антену на інший космічний корабель або ж замінити відпрацьований антенний блок, який вийшов із ладу через напіврозпад струни з виродженого газу. «Одкровення» й «Аляска» були кораблями середнього класу, хоча за розмірами перевищували деякі з літальних апаратів великого класу. Своїм компонуванням вони нагадували гелієві дирижаблі ХХ століття: попри величезні розміри, корисним навантаженням була лише крихітна гондола, що висіла під оболонкою, — більшу частину об’єму займала гравітаційна антена.

Через десять днів після вильоту кораблів назустріч невідомому об’єкту вирушили дві людини: Василенко та 白 (Бай) Айс вирішили прогулятися поверхнею гравітаційної антени у полегшених скафандрах і підмагніченому взутті. Вони з насолодою вибралися на широку поверхню антени, яка дисонувала з тіснотою відсіків корабля; така вилазка нагадувала прогулянку на свіжому повітрі. Обоє були керівниками першої дослідницької групи: Василенко — командиром, а Бай Айс — старшим технічної групи.

Олексій Василенко став одним із двох операторів блоку №1 Системи раннього сповіщення ще в Епоху мовлення. Разом із Вінером вони виявили перші сліди руху трисоляріанських кораблів зі швидкістю світла, що призвело до оголошення першої хибної тривоги з усіма негативними наслідками. Після інциденту тодішнього лейтенанта Василенка зробили одним із цапів-відбувайлів і з ганьбою вигнали з лав збройних сил. Але він вважав отримане покарання несправедливим і вирішив скористатися гібернацією, сподіваючись, що з часом йому вдасться повернутися собі добре ім’я. Так і сталося: з роками відкриття слідів від руху кораблів зі швидкістю світла набувало дедалі більшого значення, а втрати й збитки першої хибної тривоги поступово забувалися. Вийшовши зі сплячки 9-го року Епохи сховищ, Василенко поновився на військовій службі у званні лейтенанта й у свої 80 років навіть дослужився до адміральського чину в Об’єднаному флоті. Він поглянув на Бай Айса і подумав, яким несправедливим буває життя: цей чоловік народився на понад 80 років раніше від нього, ще в Епоху кризи, але прокинувся зі сплячки нещодавно і тепер має лише 40 років.

Бай Айс при народженні мав звичайне китайське ім’я 白艾思 — Бай Айси, але після пробудження, щоб іти в ногу з часом, адаптував його до англо-китайської вимови. У минулому він був докторантом у Дін Ї і вийшов із гібернації лише 22 роки тому. За загальним правилом така тривала перерва мала негативні наслідки для адаптування до життя загалом і продовження наукової кар’єри зокрема, але теоретична фізика стала винятком. Якщо з огляду на блокаду софонів кваліфікації фізиків докризової епохи цілком вистачало для наукової роботи ще й у часи Епохи стримування, то тепер побудова циркумсолярного прискорювача цілком перевернула царину теоретичної фізики з ніг на голову.

Ще у докризові часи теорія суперструн вважалася надсучасною — вона була провідним напрямом фізики ХХІІ століття. Створення циркумсолярного прискорювача дало змогу експериментально перевірити положення цієї теорії. Результати виявилися катастрофічними: більшість ідей і припущень було визнано хибними, підтвердження знайшла лише невелика частина теоретич­них викладок. Сфальшованим виявився навіть значний обсяг інформації, отриманої від трисоляріан. Зважаючи на їхній технологічний розвиток, вони не могли мати хибні уявлення щодо фундаментальних знань. Тобто це була їхня навмисна спроба ввести людство в оману.

Натомість кілька ідей і передбачень, висловлених Бай Айсом ще у докризові часи, лишилися одними з небагатьох, які було підтверджено після проведення експериментів на циркумсолярному прискорювачі. Тобто на момент, коли Бай Айс вийшов із гіберації, актуальна фізична думка фактично повернулася у часи його докторантури, й він завдяки своїм передбаченням отримав перевагу, а ще за десять років став одним із провідних фізиків-теоретиків.

— Здається знайомим? — запитав Василенко, роблячи рукою широкий жест.

— Так, але людська самовпевненість і зарозумілість випарувалися, — відповів Бай Айс.

Василенко мав схожі відчуття: озирнувшись та оцінивши подолану кораблем відстань, він побачив, що Нептун перетворився на крихітну блакитну цятку, а Сонце мало вигляд маленького тьмяного вогника, нездатного відкинути навіть найслабшу тінь на поверхню антени. Куди зникли дві тисячі зоряних суден людства, які колись шикувалися в космосі у довгу лінію? Зараз ці два кораблі з екіпажами, що за чисельністю не перевищували сотні осіб, залишилися наодинці з космосом. Відстань до «Аляски» дорівнювала майже 100 тисячам кілометрів, і сподіватися угледіти її було марно. «Аляска» виконувала функції з іншого краю мережі позиціонування й мала на борту таку ж дослідницьку групу, як і «Одкровення». За словами Генерального штабу, це була дублювальна команда — вочевидь, вище керівництво критично оцінювало небезпечність їхньої місії. Тут, на пустельному краю Сонячної системи, поверхня антени здавалася унікальним ізольованим островом у Всесвіті. Василенко хотів поглянути вгору та зітхнути, але зрозумів усю безглуздість цієї дії. Натомість дістав із кишені скафандра якийсь предмет і закрутив його в невагомості між собою та Бай Айсом.

— Поглянь на це.

На перший погляд предмет нагадував кістку якоїсь тварини, але насправді це був металевий уламок, на гладкій поверхні якого віддзеркалювалися холодні зорі.

Василенко вказав на штуковину, яка повільно оберталася.

— Понад 100 годин тому неподалік нашого маршруту було виявлено скупчення металевих уламків. Я відправив безпілотник, і ось його улов — уламок системи охолод­ження термоядерного двигуна одного з кораблів зоряного класу, збудованих наприкінці Епохи кризи.

— То це фрагмент корабля, який брав участь у Битві судного дня? — із трепетом запитав Бай Айс.

— Скоріш за все. Дрон також знайшов металевий підлокітник крісла та шматок переборки.

Ділянка простору, де вони опинилися, була околицею поля Битви судного дня, що відбулася майже два століття тому. Після старту проєкту «Бункер» люди часто стали натрапляти на рештки старовинних кораблів, значна частина яких опинилася у новоствореному музеї, проте дещо опинилося й на чорному ринку артефактів. Бай Айс узяв уламок і відчув, як холод проникає крізь рукавицю скафандра, викликаючи озноб. Він відпустив його, і той продовжив обертатися, ніби був вмістилищем душі, що рухала ним. Бай Айс відвів погляд від предмета і подивився вдалину, але побачив лише бездонну порожнечу. У цій темній і холодній ділянці простору уже майже два століття дрейфували залишки двох тисяч військових кораблів і тіл мільйонів людей, чия замерзла кров сублімувалася і розсіялася.

— Те, що ми знайдемо цього разу, може виявитися навіть зловіснішим за сумнозвісну Краплину, — сказав Бай Айс.

— Саме так. Тоді ми принаймні мали певні знання про Трисолярис. А зараз нічогісінько не відаємо про світ, звідки походить ця річ… Докторе Баю, ви маєте певні припущення, з чим ми можемо зіткнутися?

— Тільки масивний об’єкт здатен випромінювати гравітаційні хвилі, тому я припускаю, що цей об’єкт повинен мати значні масу та об’єм. Він цілком може виявитися космічним кораблем… Щоправда, у нашій сфері навіть щось найнеочікуваніше може перетворитися на реальність.

Розвідувальний загін прямував до джерела гравітаційних хвиль уже тиждень, скоротивши відстань до одного мільйона кілометрів. Кораблі почали сповільнюватися, доки їхня швидкість не впала до нуля, а потім розпочали прискорення в протилежному напрямку — до Сонця. Тепер обидва човники летітимуть паралельно з об’єктом, аж доки він не наздожене їх. Більшість спостережень і досліджень мали проводитися на борту «Одкровення», а «Аляска» на відстані у 100 тисяч кілометрів підстраховувала головну дослідницьку групу.

Відстань продовжувала скорочуватися — тепер «Одкровення» відділяло від об’єкта лише 10 тисяч кіломет­рів. Гравітаційні хвилі досягли високої чіткості, й сигнал такої потужності вже можна було використати для точного позиціонування об’єкта. Але радари кораблів не змогли зафіксувати жодного відлуння від нього, як і не мали успіху в спостереженні у видимому спектрі світла. Навіть після скорочення відстані до об’єкта до однієї тисячі кілометрів екіпажі літальних апаратів не змогли нічого побачити в точці розташування джерела гравітаційних хвиль.

Екіпаж «Одкровення» почала охоплювати паніка: вони прораховували різні варіанти розвитку подій, проте ніхто не очікував, що, опинившись на близькій відстані до цілі, нічого не вдасться побачити. Василенко запросив вказівки із Центру раннього сповіщення, і через 40 хвилин очікування надійшов наказ наблизитися до цілі на відстань у 150 кілометрів. У цей час система спостереження нарешті щось помітила у видимому спектрі світла: біля джерела випромінювання гравітаційних хвиль з’явилася невеличка біла плямка, яку можна було побачити навіть у звичайний бортовий телескоп. «Одкровення» випустило дрон для ближчого візуального контакту. Він швидко наближався до цілі: 500 кілометрів, 50 кілометрів, 500 метрів… Нарешті безпілотник зависнув на відстані п’яти метрів до цілі, надіславши голографічне зображення високої чіткості, що дало змогу екіпажам обох кораблів нарешті роздивитися об’єкт, відправлений позаземною формою життя до Сонця.

Невеликий клаптик паперу.

Інакше описати цей об’єкт було просто неможливо. Він отримав офіційну назву: «прямокутний мембранний об’єкт завдовжки 8,5 сантиметра, завширшки 5,2 сантиметра», який, проте, не мав товщини, чи принаймні її неможливо було виміряти. Поверхня була чисто білою, що додавало йому схожості з аркушем паперу.

До дослідницької групи входили найкращі науковці та військові — люди, які мали раціональне мислення та розвинені когнітивні навички. Але інстинкти все одно брали гору: вони очікували побачити численні сили для вторгнення чи космічний корабель розміром як найменший із чотирьох галілеєвих супутників Юпітера — Європа (об’єкт саме такого розміру й міг бути джерелом гравітаційних хвиль зафіксованої потужності).

Але побачивши космічний папірець — відтепер саме так його й називали, — всі зітхнули з полегшенням. Хоча пильності все ще не втрачали — знайдений об’єкт, безумовно, міг виявитися різновидом зброї, здатним знищити обидва кораблі, — проте за долю Сонячної системи вже ніхто не переймався. Цей папірець здавався таким невагомим і нешкідливим, немов біле перо, яке пливе нічним небом. Людство вже давно не писало на папері, але більшість бачила листи у фільмах про далеке минуле, що лише додавало цьому аркушику романтизму.

Проведені дослідження засвідчили, що об’єкт не відбиває електромагнітних хвиль жодної довжини, у тому числі й видимого світла — його поверхня сама собою слабко світилася. Позаяк усе електромагнітне випромінювання, включно з видимим спектром хвиль, без зусиль проходило крізь аркуш, він виявився абсолютно прозорим. На знімку, зробленому з близької відстані, було видно, що крізь нього видно далекі зорі, але внаслідок слабкого білого світіння об’єкта тло космосу здавалося тьмяним — саме це можна було сприйняти за непрозору білу поверхню під час споглядання з далекої відстані. Принаймні ззовні об’єкт видавався нешкідливим.

Може, це й справді просто аркуш?

Оскільки перший дрон не мав обладнання для захоплення об’єктів, довелося відправити ще один, із роботизованою рукою та герметичним грейфером для збирання зразків. Коли грейфер наблизився до аркуша, серця членів екіпажу двох кораблів на мить зупинилися — надто сильним здалося відчуття дежавю.

Але тут сталося незрозуміле: грейфер герметично закрився навколо аркуша, й роботизована рука почала від’їжджати назад. Але якимось незрозумілим чином папірець просочився з грейфера й залишився на своєму місці. Численні спроби мали такий самий результат. Було вирішено спрямувати роботизовану руку прямо на аркуш, аби спробувати вхопити таємничий об’єкт безпосередньо нею. Оператор на борту «Одкровення» провів роботизовану руку прямо крізь папірець — обидва об’єкти залишилися неушкодженими. Роботизована рука не зазнала жодного опору, а аркушик залишився там, де був. Потім на перетин із ним направили дрон — він повільно наблизився до об’єкта, аби спробувати зіштовхнути його з місця. Щойно корпус доторкнувся до поверхні аркуша — він зник усередині дрона, але вигулькнув неушкодженим із корми, коли оператор спрямував безпілотний об’єкт убік. Під час цієї процедури система моніторингу безпілотника не зафіксувала жодної аномалії.

Екіпажі кораблів тепер остаточно пересвідчилися, що цей об’єкт дійсно не вкладається у відомі людству рамки звичайного — він, немов примара, не взаємодіє з жодними об’єктами реального світу. Аркушик нагадував невелику початкову точку відліку системи координат, яка залишається на своєму місці, попри будь-який вплив на неї.

Бай Айс вирішив на власні очі поглянути на об’єкт; Василенко наполягав на тому, що він має скласти йому компанію. Відправити одночасно обох керівників першої дослідницької групи до потенційно небезпечного об’єкта було недалекоглядним рішенням, тому їм ще 40 хвилин довелося чекати на схвалення з Центру раннього сповіщення. Командування Центру, зважаючи на наполегливі прохання Василенка та наявність дублювальної команди, неохоче пристало на пропозицію.

Вони на човнику попрямували до об’єкта. Коли величезна гравітаційна антена «Одкровення» почала віддалятися, Бай Айсу спало на думку, що вони полишили єдину опору в цілому Всесвіті. Він злякався так, що аж у п’ятах закололо.

— Ваш науковий керівник, доктор Дін Ї, мабуть, відчував те саме багато років тому, — сказав Василенко. Він видавався на диво спокійним.

Бай Айс промовчав. Він дійсно відчував, що їхні з Дін Ї долі переплелися дуже тісно: обидва рухалися назустріч незвіданому й не знали, як складуться їхні життя.

— Не переймайтеся, цього разу ми можемо покластися на інтуїцію, — Василенко поплескав Бай Айса по плечу, але той не відчув полегшення.

Човник швидко дістався до аркуша. Після того як вони обидва ще раз перевірили скафандри, Василенко відчинив люк для виходу в космос. Вони ідеально розрахували позицію човника — папірець висів менш ніж за пів метра у них над головами. Обидва уважно, дюйм за дюймом, вивчали ідеально гладку поверхню. Крізь білий клаптик вони бачили зірки, ще раз пересвідчуючись, що він прозорий, хоч і випромінює неяскраве світіння. Саме це молочне світло було причиною розмивання зірок. Дослідники залишили кабіну човника і майже вперлися носом у папірець, розглядаючи його з усіх боків. Як і показувала камера, він не мав товщини — при спогляданні збоку зникав повністю. Василенко простягнув руку до невідомого об’єкта, але її перехопив Бай Айс.

— Ти що робиш?! — запитав він суворим голосом. Несказане можна було прочитати в його погляді, кинутому крізь візор шолома: «Пригадай, як закінчив мій науковий керівник».

— Якщо це справді лист, то для передачі повідомлен­ня може знадобитися безпосередній тілесний контакт з іншою розумною істотою, — заперечив Василенко, відводячи руку Бай Айса вбік.

Василенко доторкнувся до аркушика рукавицею скафандра — рука пройшла крізь площину. Рукавиця залишилася цілою, а Василенко не отримав жодної інформації за допомогою телепатії чи іншого способу передачі даних. Він ізнову просунув рукавицю крізь аркушик, цього разу затримавши руку, дозволивши крихітній білій площині розділити його долоню на дві частини, — все ще жодних відчуттів. Частина папірця, що торкалася долоні, окреслювала контурну лінію її поперечного перерізу: вочевидь, таємничий предмет не пошкодився, пройшовши цілим крізь його тіло. Василенко забрав руку назад, залишивши папірець висіти у первісному положенні, — або, якщо точніше, продовжувати рухатися до Сонячної системи зі швидкістю 200 кілометрів на секунду.

Бай Айс також доторкнувся до папірця рукою, проте швидко відсмикнув її назад.

— Це, здається, проєкція іншого Всесвіту, яка не має нічого спільного з нашим світом.

Василенко мав турботи практичнішого штибу.

— Якщо нічого у світі не може вплинути на цей об’єкт, то ми не зможемо доставити його на борт для подальшого вивчення.

Бай Айс у відповідь розсміявся.

— Із цим не буде жодних проблем. Забули прислів’я наших часів: «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет прийде до гори»?

Як наслідок, «Одкровення» повільно наблизилося до аркуша, доторкнулося корпусом до невідомого об’єкта, дозволивши йому проникнути всередину корабля. Далі екіпаж повільними рухами відцентрував положення папірця таким чином, щоб він опинився у дослідницькій лабораторії корабля. Єдиним недоліком було те, що за потреби перемістити аркушик під час досліджень доводилося рухати сам корабель. За звичних умов подібні маневри з міліметровою точністю були б неможливими, але «Одкровення» проєктувалось як космічний корабель для вивчення небесних тіл невеликого розміру в поясі Койпера, а тому мало покращену систему позиціонування. До того ж і сама гравітацій­на антена була обладнана 12 додатковими рушіями для високоточної просторової орієнтації. Після того як бортові системи прописали потрібні алгоритми, переміщення корабля навколо аркуша не забирало багато часу й відбувалося з потрібною точністю. Якщо світ не здатен вплинути на папірець, то світові доведеться обертатися навколо нього.

Склалася дивовижна ситуація: аркушик перебував безпосередньо в центрі «Одкровення», але не утворював із кораблем динамічної системи. Вони просто одночасно, з однаковою швидкістю та в одній точці простору рухалися до Сонячної системи.

Після потрапляння у внутрішні відсіки корабля й підвищення яскравості навколишнього освітлення прозорість аркушика стала помітнішою — крізь нього вже без спотворень можна було роздивитися задній фон. Зараз він більше нагадував не папірець, а шматочок прозорої плівки, який демонстрував свою присутність лише слабким світінням. Проте всі за звичкою продовжували називати його папірцем. Якщо ж світло довкола ставало занадто яскравим, то аркушик розчинявся у повітрі, й дослідникам довелося приглушувати освітлення в лабораторії, аби не втрачати його з поля зору.

Перше, що спробувала визначити дослідницька група, — встановити масу аркушика. Єдиним дієвим способом зробити це було виміряти силу тяжіння, яку продукує об’єкт. Проте гравіметр, навіть при калібруванні на найчутливіший рівень вимірювання, не зміг показати жодних значень. Отже, маса папірця або була вкрай незначною, або взагалі дорівнювала нулю. За припущеннями деяких учених, він міг виявитися макроскопічним фотоном чи нейтрино, а його правильна форма наштовхувала на думку про штучну природу.

Подальші дослідження не принесли результатів: опромінення електромагнітними хвилями на різній частоті не викликало дифракції, так само як і зміна сили магнітного поля не спричинила жодних змін. Цілком імовірно, що аркушик не мав внутрішньої структури.

Минуло понад двадцять годин досліджень, а наукова команда не дізналася майже нічого нового про об’єкт. Учені помітили лише одне: випромінювані аркушиком світло та гравітаційні хвилі поступово слабшали, а отже, могли бути побічним виявом ефекту випаровування. Оскільки ці два фізичні явища виявилися єдиними ознаками існування аркуша, то більшість учених припускали, що після того, як вони зійдуть нанівець, зникне й космічний папірець.

Кораблі отримали від Центру раннього сповіщення повідомлення, що великий науково-дослідницький корабель «Прийдешнє» вилітає з міського кластера Нептуна й дістанеться до них за сім днів. На борту «Прийдешнього» перебувало найсучасніше обладнання, за допомогою якого можна було провести глибші й повніші дослідження.

Із просуванням досліджень екіпаж «Одкровення» починав поводитися під час роботи з об’єктом дедалі менш обережно, не дотримуючись належної дистанції. Знаючи, що аркушик жодним чином не впливає на об’єкти реального світу і не є джерелом шкідливого випромінювання, люди почали торкатися його без необхідності й навіть пропускати крізь власне тіло. Дехто наважувався запустити аркуш в очі або мозок, прохаючи інших зробити знімок.

Бай Айс, побачивши цю картину, неабияк розлютився.

— Не робіть цього! Це взагалі не смішно! — накричав він на колег і, розвернувшись на місці, залишив лабораторію, де пропрацював понад двадцять годин, а далі попрямував до своєї каюти.

Вимкнувши світло, Бай Айс хотів лягти спати, але раптом відчув занепокоєння: йому здавалося, що папірець, світячись білим, може будь-якої миті виплисти з кутка. Тому він знову ввімкнув світло й поринув у спогади.

Минуло 192 роки відтоді, як Бай Айс востаннє бачив свого наставника, але ті згадки й досі лишалися яскравими.

Вже споночіло, коли вони піднялися з підземного міста на поверхню, сіли в машину й поїхали в пустелю. Дін Ї любив прогулюватися пустелею, обмірковувати там наукові дослідження і навіть іноді читати лекції, що не дуже подобалося його студентам.

Одного разу він так пояснив свої звички: «Мені до вподоби безлюдні місця. Життя — лише втручання у закони фізики».

Того дня погода тішила око: не було піщаних бур, а в повітрі відчувався свіжий подих ранньої весни. Наставник та його учень зупинилися посеред пустелі на півночі Китаю й вляглися на піщаному схилі дюни, омитому світлом призахідного сонця. До того дюни нагадували Бай Айси вигини жіночого тіла (здається, його наставник поділяв цю думку), але зараз він бачив у них людський мозок. У золотавих кольорах сутінків Бай Айси розрізняв велику кількість розмитих борозенок і складок. Він знову підвів погляд у небо: сьогодні звична сірість трохи поступилася справжній блакиті, немов серед хаосу стандартних думок була готова народитися цінна ідея.

— Баю, — звернувся до нього Дін Ї, — не кажи нікому того, що я тобі зараз переповім. Навіть якщо я не повернуся, не варто розповідати це комусь. Нема особливої причини цього робити, я просто не хочу, аби люди сміялися.

— Професоре Дін, чому тоді не зачекати, коли ви повернетеся?

Він не намагався підбадьорити Дін Ї, а справді вважав, що нема сенсу поспішати. Бай Айси, як і всі довкола, був упевнений у перемозі людства над трисоляріанським флотом, тому не вважав подорож Дін Ї аж надто небезпечною.

— Спочатку дай відповідь на одне запитання, — продовжив Дін Ї, вказавши на пустелю, залиту призахідним сонцем, ніби не чув сказаного у відповідь. — Якщо не брати до уваги квантового принципу невизначеності та припустити, що все детерміновано, то, знаючи початкові умови, можна визначити стан будь-чого у певний час у майбутньому. Припустимо, якийсь інопланетний учений кілька мільярдів років тому отримав усі вихідні дані про Землю. То чи зможе він передбачити існування цієї пустелі сьогодні за допомогою розрахунків?

Бай Айси на хвилину замислився.

— Звісно, ні. Оскільки поява цієї пустелі зумовлена не перебігом природного розвитку Землі. Опустелювання спричинене людською цивілізацією, а поведінку розумної форми життя важко передбачити, застосовуючи лише закони фізики.

— Дуже добре. То чому тоді ми та наші колеги хочемо пояснити сьогоднішній стан Усесвіту й передбачити його майбутнє шляхом умовиводів, базуючись тільки на законах фізики?

Слова Дін Ї здивували Бай Айси, він ніколи раніше не висловлював подібних думок.

— Я відчуваю, що це вже не описується суто фізичними законами, — вів далі Бай Айси. — Метою фізики є відкриття основних законів Усесвіту. Але, наприклад, техногенне опустелювання Землі неможливо вирахувати на основі лише фізичних законів, проте воно відбувається згідно з ними. Закони Всесвіту вічні.

— Хе-хе-хе-хе-хе-хе… — Дін Ї раптом зловісно розсміявся. Вже пізніше Бай Айси збагнув, що це був найзловісніший сміх, який він чув за життя, такий собі натяк на мазохістське задоволення, хвилювання від того, що все летить у прірву, намагання за сміхом приховати страх, який бере гору. — Твоя остання думка! Я часто втішав себе подібним чином: що на цьому бенкеті життя лишається принаймні один стіл із неторканими стравами… Раз у раз я твердив собі це і, швидше за все, повторюватиму перед смертю.

Бай Айси відчував, що Дін Ї ніби марить, його розум перебував далеко звідси. Він не знав, що відповісти.

— На початку кризи, коли софони почали перешкоджати дослідженням із використанням прискорювачів, багато людей укоротили собі віку, — вів далі Дін Ї. — Тоді я вважав, що вони чинять безрозсудно — для фізиків-теоретиків подібні результати експериментів становлять великий інтерес. Але тепер я розумію, що люди на кшталт Ян Дун розуміли набагато більше за мене. Можливо, вона навіть знала щось, чого ми не відкрили й досі. Хіба тільки софони здатні фальшувати реальність? Хіба неточності та хиби приховуються лише всередині прискорювачів? Чи лишається решта Всесвіту незайманою і незміненою, чекаючи, поки ми її дослідимо? На жаль, вона забрала свої знання у могилу.

— Якби вона тоді більше спілкувалася з вами, то, можливо, не вчинила б самогубства.

— Можливо, я зробив би це разом із нею.

Дін Ї викопав у піску ямку, спостерігаючи, як піщинки скочуються з її краю на дно.

— Якщо я не повернуся, то всі речі з моєї квартири відійдуть тобі. Я пам’ятаю, що тобі до вподоби артефакти з докризових часів.

— Це правда. Особливо мені до душі ваша колекція люльок. Але я впевнений, що не матиму нагоди їх отримати.

— Сподіваюся, що ти таки маєш рацію. У мене є певні заощадження…

— Професоре, я вас прошу…

— Я хочу, щоб ти використав ці гроші для гібернації. І чим на триваліший термін, тим ліпше. Звісно, якщо сам цього забажаєш. Я маю дві мети: по-перше, хочу, щоб ти побачив на власні очі кінець фізики як науки; по-друге… як це сказати… я не хочу, щоб ти намарно витратив своє життя. Тобі буде не пізно повернутися в науку, коли люди пересвідчаться, що фізика все-таки існує.

— Здається, саме про це говорила Ян Дун.

— Можливо, вона не помилялася.

Цієї миті Бай Айси помітив, що невеличка лунка, вирита Дін Ї на схилі дюни, почала стрімко розростатися у розмірах. Вони відскочили вбік, спостерігаючи, як яма додає вшир та стає дедалі глибшою. Скоро дно вирви потонуло в тіні. Усе нові потоки піску стікали з країв усередину, і незабаром вирва сягнула сотні метрів у діаметрі, проковтнувши сусідню дюну. Бай Айси кинувся до машини і стрибнув на місце водія, Дін Ї упав на пасажирське сидіння. Бай Айси відчув, як машина повільно сповзає в яму разом із піском. Він завів двигун, натиснув на газ і побачив, як прокручуються колеса, але авто продовжує котитися у прірву.

— Хе-хе-хе-хе-хе-хе… — Дін Ї знову залився зловісним сміхом.

Бай Айси перевів електричний двигун автомобіля на повну потужність. Колеса шалено крутилися, місячи та розкидаючи пісок, але автомобіль усе одно невмолимо сповзав назад разом із морем піску, немов тарілка, що стоїть на скатертині, яку тягнуть зі столу.

— Ніагара! Чистий Ніагарський водоспад! Га-га-га-га, — продовжував заливатися сміхом Дін Ї.

Бай Айси роззирнувся і побачив картину, від якої у нього кров застигла в жилах: вирва в піску розрослася аж до обрію, проковтнувши всю пустелю. Світ перетворився на величезну яму з безоднею замість дна. Піщані потоки з її країв зривалися униз, перетворюючись на струмені великого жовтого водоспаду. Дін Ї дещо помилився у своєму описі: Ніагарський водоспад губився в кутку цього жахливого піщаного виру. Край вирви закільцьовував землю й небо, тягнучись звідси ген до небокраю. Автомобіль продовжував ковзати до краю ями, пришвидшуючись щосекунди. Бай Айси наступив на педаль газу всією вагою, але марно.

— Дурнику, ти справді вважаєш, що ми зможемо врятуватися? — з дивною усмішкою запитав Дін Ї. — Швидкість втечі! Чому б тобі не вирахувати швидкість втечі? Чи у тебе дупа замість голови? Га-га-га-га…

Автомобіль перевалився через край ями і понісся у піщаному водоспаді. Рух піщинок майже зупинився, поглинутий разом із усім сущим бездонною темрявою. Бай Айси закричав від нестримного жаху, але не чув власного голосу, лише їдкий сміх Дін Ї.

— Га-га-га-га-га, на цьому бенкеті життя не залишилося жодного столу з неторканими стравами, як і незайманої дівчини… Буга-га-га-га-га-а… Бу-га-га!

Бай Айс виринув із кошмарного сновидіння, відчуваючи, що все тіло вкрите холодним липким потом, який краплинами плавав довкола нього у невагомості. Полевітувавши задумливо деякий час, він схопився й кинувся до каюти Василенка. Достукатися до адмірала виявилося непросто — він міцно спав.

— Адмірале, не треба залишати цю річ, отой папірець, усередині корабля. Я маю на увазі, не дозволяйте «Одкровенню» перебувати біля нього! Нам слід забиратися звідси, і чим швидше й далі, тим ліпше!

— Ти щось знайшов?

— Ні, це лише моя інтуїція.

— У тебе змарнілий вигляд. Швидше за все, це перевтома, тому ти такий знервований. Цей об’єкт… не думаю, що він має якусь структуру. Гадаю, він усередині порожній, а тому нешкідливий.

Бай Айс схопив Василенка за плечі й зазирнув йому в очі.

— Зараз не найкращий час для пихи!

— Що?

— Я сказав, що зараз неслушний момент демонструвати свою зарозумілість! Слабкість і незнання не є перешкодами для виживання, на відміну від зарозумілості. Пригадай події з Краплиною!

Останні слова Бай Айса, здавалося, подіяли — Василенко кілька секунд мовчки дивився на нього, а потім повільно кивнув.

— Добре, докторе, я дослухаюся до вашої поради: «Одкровення» віддалиться від об’єкта на тисячу кілометрів. Ми залишимо для спостереження лише невеликий човник… Чи ліпше буде відлетіти на дві тисячі кілометрів?

Бай Айс відпустив Василенка й змахнув піт із чола.

— Це тобі вирішувати. Але я думаю, чим далі, тим ліпше. Я якнайшвидше напишу офіційний рапорт на ім’я командування, в якому викладу власні припущення й теорії.

Закінчивши говорити, він розвернувся й, спотикаючись, побрів геть.

«Одкровення» відокремилося від об’єкта. Він проковзнув крізь корпус корабля й опинився у відкритому космосі. Оскільки фон знову став темним, аркуш перетворився з прозорого на білий, повернувши схожість із папірцем. «Одкровення» поступово віддалялося від нього, доки не опинилося на відстані двох тисяч кілометрів. Після цього корабель продовжував рухатися паралельним курсом, очікуючи на прибуття «Прийдешнього». На відстані десяти метрів від аркушика залишився чатувати човник із двома членами екіпажу на борту.

Випромінювані об’єктом гравітаційні хвилі продовжували затихати одночасно з поступовим зменшенням яскравості світла.

Бай Айс зачинився в лабораторії «Одкровення», відкривши десяток інформаційних вікон, підключених до квантового комп’ютера корабля. На них виводилися обчислення: щільні рядки формул і рівнянь, матриць та кривих графіків. Оточений зусібіч інформаційними вік­нами, Бай Айс здавався роздратованим диким звіром, загнаним у пастку.

Приблизно через 50 годин після зміни «Одкровенням» місцеперебування випромінювані аркушиком гравітаційні хвилі повністю зникли, а молочно-біле світло, блимнувши наостанок двічі, згаснуло. Об’єкт зник.

— Він випарувався без залишку? — запитав Василенко.

— Швидше за все, ні. Але ми більше не в змозі його бачити, — втомлено похитав головою Бай Айс, закриваючи одне за одним інформаційні вікна.

Ще за кілька годин безрезультатних пошуків Василенко наказав човнику, який лишався спостерігати за об’єктом, повертатися на «Одкровення». Але жоден із членів екіпажу човника не відповідав на звернення по радіо; в ефірі чулися лише уривки їхньої панічної розмови:

— Поглянь-но вниз! Що там відбувається?

— Щось піднімається!

— Не чіпай цього! Забираймося!!!

— Мої ноги! А-а-а…

Після почутого крику екіпаж «Одкровення» побачив на моніторі спостереження, як один із пілотів вибрався з човника й спробував утекти, активувавши рушії на ранці скафандра. Цієї миті спалахнуло сильне світло, що линуло від днища човника, яке, здавалося, почало плавитися. Човник нагадував кульку морозива, покладену на розжарене скло: днище літального апарата плавилося й розтікалося навсібіч. «Скло» лишалося непомітним, і його існування можна було зауважити тільки по тому, як на цій невидимій площині розтікається оплавлене місиво човника. Розплавлена речовина вкривала поверхню «скла» дуже тонким шаром, що виблискував яскравим різнобарв’ям, ніби на площині вибухали залпи феєрверків.

Пілоту певний час вдавалося віддалятися від площини, але згодом його стало тягнути назад до неї, ніби під дією сили тяжіння, яка щомиті наростала. Скоро його ноги торкнулися пласкої поверхні — й одразу ж розтанули в сліпучому сяйві. За мить поверхнею почала розтікатися й решта його тіла, різко обірвавши жахливий крик.

— Усьому екіпажу зайняти місця у антиперевантажувальних кріслах згідно зі штатним розкладом! Двигуни на повну потужність!

Побачивши, як ноги пілота торкнулися невидимої поверхні, Василенко одразу перебрав на себе командування «Одкровенням» і віддав наказ про втечу, не чекаючи реакції командира судна. «Одкровення» не було кораблем зоряного класу, а отже, під час максимального прискорення екіпаж не потрібно було переводити у стан глибоководного занурення. Але і такого прискорення вистачило, щоб членів екіпажу міцно втиснуло у крісла. Позаяк наказ до виконання було віддано дуже швидко, не всі встигли зайняти належні місця, тому багато хто отримав травми від падіння на підлогу та внаслідок перевантаження. Сопла двигунів «Одкровення» викидали потоки плазми завдовжки у кілька кілометрів, пронизуючи темну ніч космосу. Там, де човник усе ще танув на невидимій поверхні, продовжували спалахувати фосфоресцентні вогники, немов блукаючі світляки у пустелі.

Максимально наближена картинка на моніторі спостереження засвідчувала, що від човника залишилася цілою лише невелика частина верхівки, але й вона швидко розчинилася на площині, залитій світлом. Тіло пілота повністю розтеклося поверхнею, перетворившись на гігантську світну пласку фігурку людини, збільшену в розмірах, але позбавлену товщини та об’єму.

— Ми не рухаємося, — вимовив навігатор «Одкровення», важко ворушачи губами через перевантаження. — Корабель не прискорюється.

— Що ти там белькотиш?! — готовий був закричати Василенко, проте через збільшення ваги власного тіла спромігся лише прошепотіти.

Маючи здоровий глузд, у слова навігатора важко було повірити: всі члени екіпажу відчували неабияке перевантаження внаслідок прискорення корабля, що свідчило про рух «Одкровення». Тим, хто перебував на борту, було важко оцінювати переміщення літального апарата у космічному просторі за візуальними ознаками, оскільки відстань до небесних тіл, які могли слугувати орієнтирами, була надто великою, тож побачити паралакс за настільки короткий проміжок часу виявилося просто неможливим. Однак навігаційна система корабля могла відслідкувати прискорення й найменшу зміну місцеположення, а отже, її висновки мали бути безпомилковими.

На борту «Одкровення» відчувалося перевантаження, але корабель не прискорювався, ніби якась сила пришпилила його до цієї точки у просторі.

— Насправді ми прискорюємося, але простір у цьому місці тече у зворотному напрямку, компенсуючи наш рух, — вимовив Бай Айс слабким голосом.

— Простір тече? Куди?

— Туди, звісно.

Через перевантаження він не зміг вказати напрямок рукою, але всі одразу зрозуміли, про що йдеться. Мертва тиша запанувала на борту «Одкровення». Спочатку всі сприймали перевантаження як рятівну силу, що дає відчуття безпеки, проте зараз воно перетворилося на гніт, який перехоплював подих.

— Будь ласка, активуйте канал зв’язку з командуванням, — сказав Бай Айс. — Ми не маємо багато часу, тож передамо офіційний звіт в усній формі.

— Зроблено.

— Адмірале, ви казали, що цей предмет не має внутрішньої структури, що він порожній. Ви мали рацію. Це дійсно абсолютне ніщо. Воно не містить нічого всередині. Це така сама ділянка простору, який оточує нас. Різниця хіба у тому, що це частина двовимірного простору. Це не тригонометрична структура, а плесканець, який не має товщини.

— Хіба він не випарувався?

— Випарувалося лише його інкапсульоване захисне силове поле, яке раніше відокремлювало двовимірний простір від навколишнього тривимірного, і тепер вони увійшли в контакт. Ви пам’ятаєте, що побачили команди «Блакитного простору» й «Гравітації»?

Ніхто не відповів, але всі, звісно, пам’ятали, що чотиривимірний простір стікав у тривимірний, немов водоспад зі скелі.

— Так само, як чотиривимірний простір згортається у тривимірний, він, своєю чергою, стікає у двовимірний. А один вимір перетворюється на квантовий мікрокосм. Площа цього зрізу двовимірного простору ростиме експансивно, спричиняючи дедалі більші руйнування нашого світу… Зараз ми перебуваємо у ділянці простору, яка перетворюється на двовимірний світ, а згодом така доля чекає на всю Сонячну систему. Інакше кажучи, вся Сонячна система перетвориться на зображення, що не матиме товщини.

— Нам вдасться втекти?

— Це рівноцінно веслуванню біля обриву водоспаду: якщо ми не перевищимо певної швидкості втечі, то рано чи пізно зірвемося в прірву. Це те саме, що підкидати камінець в умовах гравітації: хай як сильно ви його не пожбурили б угору, він усе одно неодмінно впаде на Землю. Зараз уся Сонячна система скочується у прірву, й, щоб успішно втекти, ми маємо досягнути певної швидкості.

— І чому дорівнює швидкість утечі?

— Я обраховував її чотири рази різними способами. Я не можу помилятися.

— Ну і?..

Усі, хто перебував на борту «Одкровення» й «Аляски», затамувавши подих, чекали на оголошення остаточного вироку людству. Бай Айс спокійним голосом відповів:

— Швидкості світла.

Навігаційна система засвідчувала, що «Одкровення» вже прискорювалося у протилежному від власного вектора руху напрямку, наближаючись до ділянки двовимірного простору. Швидкість руху ще була невисокою, але зростала зі значним прискоренням. Двигуни працювали на повну потужність, проте все, на що вони були здатні, — лише сповільнити завалювання корабля і відтермінувати прихід неминучого.

На відстані двох тисяч кілометрів світло, випромінюване човником і тілом пілота з двовимірної площини, нарешті згаснуло. Енергія, що виділилася при переході тривимірного простору в двовимірний, виявилася значно меншою за випромінювану під час стікання чотирьох вимірів у три. Обидва двовимірні об’єкти лишалися легко помітними у світлі зірок. У двовимірному човнику можна було роздивитися розкладені тривимірні конструкції: кабіну, термоядерний реактор і розмазане тіло другого члена екіпажу всередині кабіни. У тілі пілота, який утікав, було видно всі судини, кістки й решту внутрішніх органів.

У процесі переходу у двовимірний простір кожна точка тривимірного об’єкта проєктувалася на двовимірну площину відповідно до жорстких геометричних правил. А отже, отримані двовимірні зображення стали найточнішим кресленням вихідних тривимірних об’єктів — човника та людського тіла. Усі внутрішні структури були перенесені на площину без жодних спотворень і скорочень. Проте подібне картографування сильно відрізнялося від створення інженерних креслень за усталеними принципами, і саме тому було важко відновити початкову форму тривимірного об’єкта лише за допомогою уяви. Найбільша відмінність від інженерних креслень полягала в тому, що трансформація у двовимірну площину відбувалася в різних масштабах: усі структури і деталі, приховані у тривимірних об’єктах, тепер були розкладені на нескінченній довжині, як і чотиривимірні об’єкти при погляді з трьох вимірів. Бачена картина нагадувала фрактальні геометричні візерунки: хай як сильно ви не збільшували б певну ділянку зображення, складність композиції та елементів не зменшуватиметься. Однак фрактали лишалися тільки теорією — конкретні зображення обмежувалися роздільною здатністю, і після масштабування до певного рівня об’єкти втрачали фрактальну природу. Нескінченна складність тривимірного об’єкта, розкладеного на двовимірній площині, була реальністю, проте й вона обмежувалася роздільною здатністю на рівні елементарних частинок.

На моніторах «Одкровення» неозброєним оком можна було побачити деталізацію лише до певного рівня, але навіть за таких умов складність, витонченість і детальність зображення неабияк вражали. Це була найскладніша картина у Всесвіті, й тривале її розглядання могло легко призвести до нервового зриву.

Але зараз і човник, і тіло пілота вже не мали товщини: вона дорівнювала нулю.

Було незрозуміло, наскільки далеко розширилася двовимірна площина, оскільки лише ці два об’єкти на її поверхні виказували її існування.

Рух «Одкровення» до двовимірної площини прискорився, корабель дедалі ближче наближався до прірви з нульовою товщиною.

— Не варто так сильно побиватися. Ніщо в Сонячній системі не зможе врятуватися; навіть бактерії й віруси не виживуть, а перетворяться на частинку цієї величної картини, — сказав Бай Айс зі стоїчним і умиротвореним виглядом.

— Припиніть прискорення, — наказав Василенко. — Ми не виграємо багато часу. Принаймні подихаємо спокійно протягом тих хвилин, що нам лишилися.

Двигуни «Одкровення» перестали працювати, а отже, зникли і стовпи плазми, які виривалися з сопел у хвостовій частині корабля. Судно плило у вакуумі назустріч долі. Насправді корабель усе ще прискорювався в напрямку двовимірної площини, але оскільки він рухався синхронно з навколишнім простором, екіпаж корабля не відчував перевантаження, спричиненого таким прискоренням. Усі на борту вільно дихали, левітуючи в невагомості.

— Знаєте, що мені спало на думку? Картини Вушка голки з казок Юнь Тяньміна, — сказав Бай Айс.

Лише кілька людей на борту «Одкровення» мали доступ до текстів казок Юнь Тяньміна. І от зараз за якусь мить вони зрозуміли істинний зміст сюжету казок: остання нерозгадана метафора виявилася простою, без жодної двовимірності чи дворівневості. Напевно, Юнь Тяньмін розумів, як небезпечно для нього вставляти в текст настільки очевидну підказку, але пішов на цей ризик, оскільки закодована інформація була надзвичайно важливою.

Мабуть, він вважав, що людство, знаючи про відкриття «Синього простору» та «Гравітації», зможе правильно інтерпретувати цю метафору. Але Юнь Тяньмін переоцінив інтелектуальні здібності свого виду.

Невдача в розшифруванні цієї ключової частини послання призвела до того, що людство поклало основні надії на проєкт «Бункер».

Обидва випадки знищення світів за теорією Темного лісу відбулися з використанням фотоїдів, але людство знехтувало тим фактом, що ці світи мали відмінну від Сонячної системи будову. У 187J3X1 розміщувалися три гігантські планети, схожі за розмірами з Юпітером, але радіус їхньої орбіти був вкрай невеликий (не слід забувати, що технології докризових часів давали змогу виявляти екзопланети тільки з подібними характеристиками): відстань до зірки дорівнювала лише трьом відсоткам відстані від Сонця до Юпітера — це навіть ближче, ніж від Сонця до Меркурія. За подібного розташування планети не можуть бути використані як захист, оскільки будуть знищені одразу після вибуху зірки. У системі Трисоляриса взагалі була лише одна планета.

Будова планетарної системи навколо зірки — одна з характеристик, яку легко визначити навіть під час спостережень зі значної відстані. Для високорозвиненої цивілізації достатньо одного погляду, аби все зрозуміти.

Хіба в такому разі план людства пересидіти в сховках не стане для спостерігачів очевидним?

Слабкість і незнання не є перешкодами для виживання, на відміну від зарозумілості.

«Одкровення» відділяло від двовимірної площини вже менше тисячі кілометрів, і корабель падав усе швидше й швидше.

— Дякую всім за службу. Хоча ми лише нещодавно познайомилися, нам вдалося налагодити добру співпрацю, — сказав Василенко.

— Вдячний усім, із ким довелося жити в Сонячній системі, — завершив Бай Айс.

«Одкровення» влетіло у двовимірну площину, швидко перетворившись на частину плаского зображення й освітивши на кілька секунд яскравим феєрверком темну безодню простору. Утворену двовимірну картину, що розтягнулася на величезну відстань, можна було легко побачити з «Аляски», яка перебувала за сто тисяч кілометрів. На ній у найдрібніших деталях розрізнялися всі члени екіпажу «Одкровення»: вони опинилися розкладеними поруч, ніби трималися за руки, оголюючи в двох вимірах кожну клітину власних тіл.

Вони стали одними з перших, уплетених у цю гіган­т­ську картину глобальної руйнації.

Рік 68-й Епохи сховищ. Плутон

— Повертаймося на Землю, — тихим голосом мовила Чен Сінь. Це було перше рішення, що спало їй на думку серед хаотичних пошуків виходу з ситуації.

— Земля — справді гарне місце для очікування кінця всього сущого: опале листя таки падає до коріння. Але ми сподіваємося, що «Зоряне кільце» візьме курс до Плутона, — відповів Цао Бінь.

— До Плутона?

— Так, бо він перебуває в точці афелію відносно двовимірної площини. Невдовзі уряд Федерації виступить із публічною заявою щодо нападу за теорією Темного лісу. А отже, велика кількість космічних кораблів вирушить у цьому напрямку. Хоча фінал виявиться однаковим для всіх, такі кораблі виграють трохи більше часу.

— Про яку тривалість часу йдеться?

— Уся Сонячна система в межах поясу Койпера перейде у двовимірність протягом 8–10 днів.

— Тоді про що мова? Це не так багато, аби турбуватися про щось інше. Повертаймося на Землю, — відповіла АА.

— Уряд Федерації хоче довірити вам одну справу.

— Хіба нам під силу зробити бодай щось?

— Не про велике йдеться. Зараз уже не залишилося нічого насправді важливого. Але хтось висловив ідею, що теоретично можна розробити програмне забезпечення, яке переводитиме двовимірну картинку у тривимірні зображення об’єктів. Ми сподіваємося, що колись, у далекому майбутньому, якась високорозвинена цивілізація зможе відновити тривимірну проєкцію нашого світу з двовимірного зображення Сонячної системи. І хоча це будуть лише омертвілі образи нашої цивілізації, згадка про людську культуру не зникне в Усесвіті. На Плутоні функціонує Музей культури людства, де зберігається чимало безцінних реліквій. Оскільки будівля музею зведена в товщі самої планети, ми переймаємося, що під час трансформації у два виміри ці культурні реліквії змішаються з ґрунтом планети до стану, коли неможливо буде відновити первісну картину. Ми хотіли б, щоб ви вивезли реліквії на борту «Зоряного кільця» і рівномірно розкидали їх у космічному просторі, аби вони трансформувалися у двовимірну картину поодинці, зберігши свою структуру. Можна розглядати таку операцію як своєрідну рятувальну місію… Звісно, це утопічні ідеї, але краще зробити бодай щось, ніж просто здатися. Окрім того, Ло Цзі зараз на Плутоні, й він хотів із вами зустрітися.

— Ло Цзі? То він іще живий?! — вигукнула АА.

— Так, хоча йому вже майже двісті років.

— Що ж, гаразд. Летимо на Плутон, — відповіла Чен Сінь. Раніше такий політ і зустріч сприймалися б як надзвичайна подія, але зараз уже нічого не мало особливого значення.

— То ми летимо на Плутон? — раптово почувся приємний чоловічий голос.

— Ти хто? — поцікавилася АА.

— Я штучний інтелект бортової системи «Зоряного кільця». То ми летимо на Плутон?

— Так, що ми маємо робити?

— Вам лише потрібно підтвердити наказ. Решту я зроблю за вас.

— Курс на Плутон.

— Авторизацію пройдено. Курс прокладається. «Зоряне кільце» досягне прискорення в 1 g за три хвилини. Будь ласка, зважте на зміну напрямку сили тяжіння.

— Чудово, чим раніше ви відлетите, тим ліпше, — сказав Цао Бінь. — Після того як інформація стане загальнодоступною, може початися безлад. Сподіваюся, що ми ще матимемо нагоду поговорити. — Цао Бінь погасив інформаційне вікно швидше, ніж Чен Сінь і АА встигли попрощатися. Вочевидь, він мав значно важливіші справи.

Крізь ілюмінатор вони побачили, що на обшивці гігаміста вдалині з’явилося кілька блакитних полисків — це були відблиски працюючих двигунів «Зоряного кільця». Чен Сінь і АА притиснуло до боку сферичної кабіни — вони відчули, як їхні тіла обважніли. Корабель швидко досягнув прискорення в 1 g. Після того як вони вдвох — ще заслабкі після гібернації — змогли звестися на ноги і визирнути в ілюмінатор, Юпітер знову з’явився в їхньому полі зору. Планета все ще здавалася величезною, вони віддалялися занадто повільно, аби побачити неозброєним оком, як вона зменшується у розмірах.

Після відльоту штучний інтелект бортової системи провів для них коротеньку екскурсію кораблем. Як і однойменний літальний апарат попереднього покоління, це «Зоряне кільце» також належало до класу невеликих зоряних космічних кораблів і могло взяти на борт до чотирьох осіб. Більшу частину внутрішнього об’єму судна займала система підтримки життєдіяльності, яка, за підрахунками могла легко забезпечити потреби вдесятеро більшої кількості людей, ніж вміщував корабель. Система підтримки життєдіяльності була розділена на чотири ідентичні підсистеми, які мали дублювати одна одну, якщо якась вийде з ладу. Ще одна особливість конструкції «Зоряного кільця» — можливість безпосередньо приземлятися на середні за розмірами кам’янисті планети, що було надзвичайно рідкісною опцією для кораблів зоряного класу. Зазвичай подібні судна оснащувалися човниками для висадки екіпажу на поверхню. Спуск у гравітаційні колодязі планет вимагав надзвичайно високої міцності корпусу корабля, що призводило до значного здорожчання вартості проєкту. А отже, враховуючи заплановані входи у щільні шари атмосфер планет, «Зоряне кільце» мало форму з високим ступенем обтічності, що також було нехарактерно для кораблів зоряного класу. Зважаючи на всі факти, можна припустити, що корабель проєктували таким чином, аби у разі виявлення в космічному просторі планети земного типу він міг на триваліший термін стати прихистком для екіпажу. Можливо, саме через наявність подібних поліпшень «Зоряне кільце» й обрали для виконання місії з перевезення культурних реліквій людства.

«Зоряне кільце» приховувало всередині й багато інших дивовиж: наприклад, кабіна корабля, окрім усього іншого, мала шість невеликих секцій площею від 20 до 30 квадратних метрів. Кожна з них була оснащена автоматичним механізмом компенсації зміни напрямку гравітації під час прискорення корабля, який до того ж обертав ці секції навколо їхніх осей для створення штучної гравітації. У цих секціях були відтворені різноманітні земні ландшафти: невеликий луг із чистим струмочком, що дзюркотить у траві; гайок із джерельцем; крихітний пляж із прибоєм, що накочував хвилями на берег… Ці пейзажі, просторово обмежені та витончені, немов намисто з відбірних перлин, відтворювали на борту корабля найкращі земні куточки. Реалізація подібного дизайнерського рішення на невеличкому космічному кораблі зоряного класу коштувала надзвичайно дорого.

Чен Сінь відчувала жаль і смуток, що такий довершений корабель із мікросвітом усередині приречений перетворитися незабаром на пласку картину. Вона будь-що намагалася уникнути думок про інші грандіозні та величні об’єкти, яким також невдовзі судилося зникнути, — загроза переходу у двовимірність нависала чорною парою крил над її думками, і вона не наважувалася підвести погляд.

Через дві години після відльоту «Зоряне кільце», як і усі інші, отримало повідомлення від уряду Федерації Сонячної системи про напад за теорією Темного лісу. Повідомлення зачитала Президентка Федерації: вона виявилася красивою і дуже молодою жінкою. Стоячи біля синього прапора Федерації, вона беземоційно зачитала текст повідомлення. Чен Сінь відзначила, що теперішній прапор міжнародного співтовариства дуже нагадує давнє полотнище ООН: таке ж блакитне тло, лише схематичне зображення Землі замінене на сонячний диск.

Цей останній, найважливіший, документ в історії людства виявився доволі коротким:

«П’ять годин тому ми за допомогою Системи раннього сповіщення Сонячної системи отримали підтвердження завдання удару за теорією Темного лісу.

Атака порушує вимірність простору: Сонячна система перетвориться з тривимірної ділянки на двовимірну, що повністю знищить життя в нашому світі.

За підрахунками цей процес триватиме 8–10 днів. На цю мить трансформація простору вже триває, а масштаб і швидкість процесу наростають.

Ми отримали підтвердження, що швидкість втечі із зони катастрофи дорівнює швидкості світла.

Годину тому Федеральний уряд разом із Парламентом ухвалили резолюцію про скасування дії всіх законів, які обмежують ескапізм. Але уряд змушений нагадати громадянам, що необхідна для втечі швидкість значно перевищує максимальну швидкість космічних кораблів, які наразі наявні у людства. Інакше кажучи, шанси на успішну втечу дорівнюють нулю.

Федеральний уряд, Парламент, Верховний суд та флот Федерації Сонячної системи виконуватимуть свої обов’язки до останнього».

Чен Сінь з АА не стали дивитися подальші випуски новин. Можливо, як стверджував Цао Бінь, теперішній світ сховищ і перетворився на справжній рай. Вони хотіли б подивитися, як це — жити в раю, але не наважувалися. Якщо все наближається до тотального знищення, то чим красивішим виявиться модерновий світ, тим сильніше вони страждатимуть від болісної втрати. Та й поготів: цей рай уже руйнувався від страху знищення, а тому прямував до пекла.

«Зоряне кільце» припинило прискорюватися. Юпітер за його кормою перетворився на крихітну жовтаву цятку. Наступні кілька днів Чен Сінь і АА провели у безперервній дрімоті, скориставшись обладнанням для штучного сну. У цьому самотньому плаванні крізь бездонну ніч назустріч кінцю всього сущого будь-яка бурхлива фантазія могла спричинити колапс людської свідомості.

Штучний інтелект бортової системи корабля пробудив Чен Сінь і АА від сну без сновидінь, коли «Зоряне кільце» підлітало до Плутона.

Крізь ілюмінатори й на моніторах можна було добре роздивитися карликову планету. Первинне враження виявилося таким, наче вони потрапили в темрявий світ, який нагадував навіки заплющене око. На такій відстані від Сонця його світло було надзвичайно тьмяним. Колір поверхні Плутона Чен Сінь і АА змогли роздивитися, лише коли «Зоряне кільце» опустилося на низьку орбіту: здавалося, що планета була зшита з чорних і синіх клаптів. Чорнилом відливали гірські породи — вони не обов’язково були дійсно чорного кольору, просто за такого тьмяного освітлення всі кольори сприймалися по-іншому. Сині ділянки утворювали замерзлі метан та нітроґен. Кажуть, що два століття тому, коли Плутон перебував в перигелії й обертався всередині орбіти Нептуна, це був геть інший світ — замерзле покривало з газів частково розтануло, утворивши тонкий шар атмосфери. Здалеку планета здавалася темно-жовтою.

«Зоряне кільце» продовжувало спуск на поверхню. Якби це відбувалося на Землі, то корабель уже вгвинчувався б у щільні шари атмосфери. Проте «Зоряне кільце» все ще розрізало вакуум, покладаючись лише на власні двигуни, аби сповільнюватися. Цієї миті на чорно-синій поверхні планети став помітним рядок комбінованих білих символів:

«Цивілізація Землі».

Напис був викладений сучасним стандартним письмом — ієрогліфи впереміш із латинськими літерами. Поруч розміщувалися кілька менших за розмірами рядків, які дублювали текст кількома давніми мовами. Чен Сінь помітила, що жоден із варіантів тексту не містить слова «музей». Корабель усе ще перебував на висоті у сто кілометрів від поверхні, а отже, написи були дійсно гігантські. Чен Сінь не могла точно визначити їх розмірів, але все одно це були найбільші написи зі створених коли-небудь людством. Усередині кожного із символів легко розмістилося б найбільше місто Землі. Коли «Зоряне кільце» знизилося до позначки 10 кілометрів, поле зору вже займав лише один із чотирьох велетенських ієрогліфів. Широченний майданчик, де приземлився корабель, був лише верхньою рискою ієрогліфа «цю» — 球, яким позначається Земля.

Керуючись підказками штучного інтелекту бортової системи корабля, Чен Сінь і АА одягнули легкі скафандри й спустилися трапом на поверхню Плутона. Зважаючи на лютий холод, системи підігріву скафандрів працювали на повну потужність. Уся площа майданчика була білого кольору, що у світлі зірок створювало ефект флуоресцентного мерехтіння. Зважаючи на численні сліди опіків на поверхні, цей майданчик часто використовувався для посадки та зльоту космічних кораблів, але зараз він пустував.

В Епоху сховищ Плутон нагадував Антарктиду в докризові часи: без постійних жителів і з нечисленними відвідувачами.

Небом швидко, немов привид серед зірок, пливла темна куля великого розміру, але роздивитися деталі поверхні годі було й сподіватися. Вони дивилися на Харон, супутник Плутона, з масою, що дорівнювала одній десятій маси самої планети. Ці два небесні тіла майже сформували систему подвійних планет, що оберталася навколо спільного центру.

На «Зоряному кільці» спалахнув прожектор. Оскільки планета не мала атмосфери, то променя не було видно, лише жовтаве коло світла затанцювало на чорному прямокутнику, що виднівся на віддалі. Цей чорний моноліт був єдиним виступом на площині білого кольору. Дивна простота цього монумента наштовхувала на думку про вияви абстракції у реальному світі.

— Мені це дещо нагадує, — вимовила Чен Сінь.

— Не знаю, що це, але в мене мурашки по тілу.

Чен Сінь і АА рушили до моноліту, пересуваючись стрибками: гравітація на Плутоні дорівнювала лише одній десятій земної. Дорогою вони виявили, що рухаються вздовж рядків стрілок, намальованих на білій поверхні, які вказували в напрямку монумента. Лише коли вони опинилися перед ним, змогли оцінити його величність: піднявши погляди в небо, Чен Сінь і АА побачили чорну прірву, немов із зоряної карти вирізали величезний шматок. Знову озирнувшись, вони виявили, що їхній рядок стрілок виявився не єдиним — з усіх боків до моноліту радіально вели доріжки аналогічних позначок.

Біля підніжжя монумента знайшовся ще один дивний пристрій — металеве колесо близько метра в діаметрі. Чен Сінь і АА з подивом відзначили, що воно має ручний привід. Над колесом розміщувалася діаграма з таких самих білих стрілок, добре помітна на чорному моноліті. Дві стрілки формували дугу, підказуючи напрямок обертання колеса, а поруч із ними були намальовані двоє дверей: напіввідчинені й зачинені. Чен Сінь обернулася й знову поглянула на лінії стрілок, що сходилися в це місце, — лаконічні й зрозумілі безмовні підказки викликали те саме дивне відчуття, про яке говорила АА.

— Здається… це все створене не для людей.

Вони провернули колесо за годинниковою стрілкою. Механізм піддавався важко, але зрештою ворота до моноліту повільно розчахнулися. Зсередини вирвався струмінь газу, і водяна пара швидко сконденсувалася у кристали льоду, що повільно осідали на поверхню у світлі прожектора. Чен Сінь і АА увійшли у ворота й побачили ще одні двері навпроти входу, також із ручним приводом. Цього разу над колесом було розміщено короткі письмові вказівки про те, що це шлюзова камера і, перш ніж відчиняти наступні двері, слід зачинити вхідну браму.

Чен Сінь з АА провернули колесо, розміщене збоку від брами, закриваючи вхід до моноліту. Відрізані від світла прожектора, вони відчули панічну атаку: вже зібралися засвітити ліхтарики на скафандрах, коли помітили, що на стелі вузької шлюзової камери жевріє маленький вогник. Це свідчило про наявність електричного струму в цьому негостинному світі. До того ж уже наприкінці Епохи кризи людство мало технології зведення будівель із підтрим­кою тиску всередині без шлюзової камери. Вони почали крутити друге колесо, щоб відчинити наступні двері. Цієї миті Чен Сінь відчула, що насправді механізм дає змогу відчинити другі двері навіть при незачинених перших. Єдина мотивація розміщення інформаційної таблички полягає у запобіганні витоку повітря зсередини. У цій низькотехнологічній споруді не було навіть простого автоматичного механізму, який міг би запобігти неправильним діям після потрапляння всередину.

Рвучкий струмінь повітря ледь не звалив їх із ніг, а через різкий перепад температури візори шоломів одразу вкрилися краплями води. Але інформаційна система скафандрів підказала, що тиск і склад атмосфери відповідають нормі, тож візори можна підняти.

Вони стояли перед тунелем, який дугою спускався донизу й освітлювався рядом тьмяних ламп. Випромінюване ними світло ковтали чорні стіни, тож у проміжках між лампами згущувалася темрява. Хоча спуск виявився крутим — десь 45 градусів, — у тунелі не було сходинок, лише пандус. Цьому могло бути два пояснення: або в умовах мікрогравітації сходи не мали сенсу, або ж цей вхід будувався не для людських ніг.

— Так глибоко. Тут нема ліфта? — запитала АА, боязко вдивляючись у крутий спуск і не наважуючись рушити з місця.

— Ліфт із часом може вийти з ладу. Ця будівля споруджена, щоб існувати протягом еонів, — голос пролунав із глибини тунелю, де на них чекав старий. У тьмяному освітленні його білосніжні волосся та борода танцювали у мікрогравітації й ніби світилися зсередини.

— Ви — Ло Цзі? — запитала АА.

— Хто тут іще може бути? Діти, мої ноги вже не такі міцні, як колись, тож я не піднімуся до вас. Спускайтеся.

Чен Сінь і АА пострибали вниз. Зважаючи на низьку гравітацію, цей спосіб спуску не здавався надто небезпечним. Опинившись біля старого, вони переконалися, що це дійсно Ло Цзі. Він був одягнутий у довгий китайський халат і спирався на костури. Роки трохи зігнули його спину, але голос лишився зичним, як і замолоду.

Діставшись нижнього рівня, Чен Сінь глибоко вклонилася старому.

— Вітаю вас, старійшино.

— Хе-хе, от тільки не треба цього, — махнув із посмішкою Ло Цзі. — Ми ж колись були… колегами, — сказав він із бісиками у погляді, що було вкрай дивно для його шанованого віку. — Хе-хе, ти ще така молода. Колись я дивився на тебе лише як на Мечоносця, але згодом відзначив і твою вроду. Шкода, що це сталося не одразу. Але що вже тепер про це говорити, ха-ха-ха…

Ло Цзі також постав перед жінками у геть іншому образі. Знайома Чен Сінь і АА велична постать Мечоносця зникла без сліду, але їм було невтямки, що це й був справжній Ло Цзі — саме таку вдачу він мав чотириста років тому, до обрання одним із Обернених до стіни. Той, старий, Ло Цзі знову повернувся до життя, ніби прокинувся з гібернації, але роки все-таки дещо пом’якшили його характер, додавши відстороненості.

— Ви знаєте, що сталося? — запитала АА.

— Звісно, дитя, — він вказав костуром собі за спину. — Ця наволоч повтікала на кораблі, хоча й знала, що все одно не втече. Купка дурнів.

Ло Цзі, вочевидь, говорив про інших співробітників Музею цивілізації Землі.

— Ми з тобою змарнували чимало часу, — звернувся він до Чен Сінь.

Чен Сінь знадобилося кілька хвилин, аби збагнути, про що йдеться, проте потік із тисяч думок і спогадів, які за секунду нахлинули на неї, був перерваний наступними словами Ло Цзі.

— Забудь, це все неважливо, — замахав він руками. — Насправді щомиті отримувати насолоду від життя — найкраща порада на всі часи. Хоча зараз уже нічого не зміниш, не варто побиватися через минуле. Добре, ходімо. І не треба мені допомагати, бо ви й самі ще не призвичаїлися до пересування в цих умовах.

За низької гравітації найскладнішим для 200-річного Ло Цзі виявилося не йти швидше старечими ногами, а навпаки — пересуватися повільніше: костури він використовував не як опору, а як додатковий засіб для уповільнення.

За деякий час вони дісталися розширення тунелю — Чен Сінь і АА відчули, що потрапили до величезної печери. Стелю годі було розгледіти, оскільки простір перед ними так само освітлювався лише рядком тьмяних вогників. Кінця-краю печері не було видно.

— Тут зберігаються основні фонди, — сказав Ло Цзі.

— А де ж самі реліквії?

— Здебільшого в залах, що відходять від дальнього кінця печери. Але там розташовані менш цінні об’єкти. Скільки часу вони можуть зберігатися? Протягом десяти тисяч років? Ста тисяч? Щонайбільше, мільйона. Майже всі вони до того часу перетворяться на порох. Але ось це… — і він обвів костуром простір навколо себе, — планувалося зберігати впродовж сотень мільйонів років. Чому ти й досі вважаєш це місце музеєм, га? Сюди не потикається жодна жива душа — тут не місце для відвідувачів. Це надгробок людства, не більше, не менше.

Чен Сінь роззирнулася в похмурому порожньому тунелі, пригадуючи все побачене, — й справді, тут кожний камінчик був просякнутий духом смерті.

— Кому взагалі спало на думку звести щось подібне? — запитала АА, теж озираючись навколо.

— Ти занадто юна, тому й ставиш такі запитання. У наш час, — він вказав на себе з Чен Сінь, — люди часто підшуковували собі місце на кладовищі, перебуваючи ще в доброму здоров’ї. Знайти єдине кладовище для всього людства — справа не з легких, а ось звести надгробок — цілком можливо. Ти пам’ятаєш Заїр? — запитав він у Чен Сінь.

— Звісно, — кивнула та у відповідь.

Чотири століття тому, коли Чен Сінь працювала в Агентстві стратегічної розвідки, вона кілька разів перетиналася на різних зустрічах із тодішнім Генеральним секретарем ООН. Останній раз був якраз на брифінгу АСР. Здається, Вейд тоді також був присутній. Чен Сінь вивела на великий екран презентацію з технічними деталями і намагалася пояснити Генеральному секретареві сутність проєкту «Сходовий марш». Заїр мовчки прослухала всю презентацію і, не вимовивши жодного слова, підвелася та попрямувала до виходу. Проходячи повз Чен Сінь, вони зупинилася й прошепотіла їй на вухо: «Чудові мислення і пропозиції».

— Її мислення випередило свій час. Я часто згадував про неї: чи дійсно такі ідеї належали людині, яка померла понад чотириста років тому? — Ло Цзі зітхнув, спершись на милиці. — Вона була першою, хто замислився про це і запропонував конкретні рішення, щоб частина культурної спадщини та знань про людство надовго збереглася після загибелі останнього представника роду людського. Для цього вона планувала запустити безпілотний корабель із певними культурними реліквіями та базою знань. Проте ці наміри визнали різновидом ескапізму, тому проєкт було заморожено одразу після її смерті. Через три століття, зі стартом проєкту «Бункер», людство знову замислилося про подібний крок. Як ви знаєте, ті дні виявилися чи не найчорнішими за всю історію людства — будь-який міг стати останнім. Тож новостворений Федеральний уряд вирішив додати до плану проєкту побудову такого собі надгробка людям, який отримав офіційну назву «Музей цивілізації Землі». Мене призначили керівником цього проєкту.

Спочатку було проведено масштабні дослідження щодо збереження інформації протягом часу, співставного з геологічними епохами. Первинною метою оголосили мільярд років! Ні, ви тільки подумайте — мільярд років! Ті ідіоти вважали: якщо вже ми розбудовуємо бункерний світ, то хіба не впораємося з таким завданням? Але незабаром вони виявили, що хоча сучасні квантові накопичувачі розміром не більше рисового зернятка й здатні зберігати інформацію з цілої бібліотеки, вони виходять із ладу за дві тисячі років. Із часом внутрішня структура квантових накопичувачів розпадається, унеможливлюючи прочитання й розшифрування інформації. Насправді таким строком експлуатації можуть похизуватися лише найякісніші накопичувальні пристрої, натомість дві третини наявних зразків припинять нормально функціонувати вже за п’ятсот років. Й ось тут почалося найцікавіше: спочатку всі наші дослідження здавалися чимось надзвичайно відірваним від проблем реального життя, таким собі пазлом для високочолих учених. Проте згодом вони швидко набули статусу практичної реальної проблеми: п’ятсот років для сучасників перестали здаватися нереальним строком людського існування — ми ж самі з тобою прибули з чотирьохсотлітнього минулого, хай і через гібернацію. Влада наказала негайно заморозити всі роботи з облаштування музею і взятися за вирішення проблеми збереження найважливіших сучасних даних на термін, що перевищує п’ятсот років. Ха-ха… Наукову групу забрали з-під мого керівництва, щоб я зміг сконцентруватися на розбудові людського надгробка.

Зрештою, вчені виявили, що, як не дивно, найтриваліше зберігання забезпечують загальнодоступні пристрої докризових часів: вони знайшли кілька флешок і жорстких дисків, із яких змогли прочитати інформацію. Експериментально було підтверджено, що у разі дотримання технологічних стандартів подібні пристрої здатні зберігати інформацію близько п’яти тисяч років. Ба більше, оптичні диски за умови їх виготовлення зі спеціальних металевих сплавів гарантовано зберігатимуть інформацію протягом ста тисяч років! Але найкращий результат продемонстрували друковані матеріали: інформація, надрукована спеціальним чорнилом на синтетичному папері, зберігається двісті тисяч років. Проте перед нами стояло завдання забезпечити збереження даних протягом мільярда років!

Ми доповіли уряду, що на сьогодні збереження 10 гігабайтів графічної та 1 гігабайта текстової інформації (такий мінімальний обсяг було проголошено у процесі створення Музею) неможливе, якщо говорити про один мільярд років. Від нас зажадали доказів, але зрештою зменшили строк до ста мільйонів років.

Але й такий запит виявилося надзвичайно складно виконати. Учені взялися аналізувати, чи зберігалася бодай якась інформація протягом такого тривалого проміжку часу. Візерунки на стародавній кераміці мають вік близько десяти тисяч років. Доісторичний печерний живопис зберігся впродовж сорока тисяч років. Якщо вважати інформацією насічки на знаряддях праці, зроблені нашими далекими предками-гомінідами, то тоді найдавніші відомості датуватимуться серединою пліоцену, тобто їх було створено 2,5 мільйона років тому. Однак нам усе-таки вдалося відшукати інформацію з датуванням, що перевищує сто мільйонів років, проте залишили її не людиноподібні істоти — це сліди динозаврів.

Дослідження тривали й надалі, але прогресу не було. Вочевидь, учені дійшли певних висновків, але не наважувалися оголосити мені негативні результати. Тоді я вирішив поговорити з ними відверто й озвучив власну позицію: «Хай що ви не дізналися б, якими химерними й дивакуватими не видавалися б отримані результати, ми маємо їх прийняти, якщо не лишається нічого іншого». Я запевнив їх, що вони не зможуть розповісти нічого більш неймовірного та приголомшливого за мій життєвий досвід, тож даремно остерігаються насмішок. І вони мені розповіли, що, всебічно проаналізувавши наявну інформацію, провівши досліди з використанням найсучаснішого обладнання з різних галузей науки і техніки, ретельно перевіривши всі дані, вони таки знайшли спосіб зберегти інформацію впродовж сотень мільйонів років. Єдиним способом, що довів свою практичну придатність, було… — Ло Цзі підняв костур над головою, змушуючи свої білосніжні волосся та бороду затанцювати навколо голови й перетворившись таким чином на Мойсея, який наказує водам Червоного моря розступитися, — висікти слова на камені!

АА загигикала, але Чен Сінь вражено мовчала.

— Висікти слова на камені! — Ло Цзі знову ткнув костуром у склепіння печери.

Чен Сінь наблизилася до стіни й у слабкому світлі роздивилися, що вона помережана текстом і різьбленими зображеннями. Стіни, вочевидь, були не з оригінальної скельної породи, а чи то просочені якимось металевим розчином, чи взагалі замінені на пластини зі стійких до корозії сплавів металів — титану й золота. Проте суті це не змінювало — слова таки були висічені на камені. Знаки були досить великими — кожен окремий символ займав площу приблизно в один квадратний сантиметр. Це був додатковий спосіб гарантувати збереження інформації, бо чим дрібніші деталі, тим гірше вони зберігаються впродовж тривалого часу.

— Але обравши подібне рішення, ми були змушені суттєво скоротити обсяг інформації: зафіксувати вдалося менш ніж одну десятитисячну від запланованого. Проте іншого виходу не зоставалося, — закінчив думку Ло Цзі.

— Якесь освітлення тут дивне, — сказала АА.

Чен Сінь придивилася до лампи й звернула увагу на її дивну форму: зі стіни виступала рука, яка тримала факел. Це не здалося Чен Сінь дивовижним, але АА, вочевидь, мала на увазі щось інше. Лампа на вигляд була масивною й важкою, нагадувала стародавні прожектори, але випромінюване світло було заслабким, не яскравішим за 20-ватну лампочку розжарювання. Крім того, щільний абажур притлумлював світло, відтак воно здавалося лише на крихту яскравішим за ледь жевріючу свічку.

— Насправді частина цього світильника, яка виробляє енергію для лампи, не менш складна, ніж велика електростанція. А сама лампа — передовий технічний винахід, бо не має нитки розжарювання чи якогось газорозрядного джерела світла. Я не знаю принципу їх роботи, але вони можуть світити впродовж ста тисяч років! І ті двері, крізь які ви ввійшли, мають залишитися функціональними впродовж пів мільйона років за відсутності якихось катаклізмів. Але потім кожному, хто захоче потрапити всередину, доведеться їх вибивати. Утім, на той час тут уже протягом чотирьохсот тисяч років пануватиме темрява, хоча для подорожі у сто мільйонів років це буде тільки початок…

Чен Сінь зняла рукавицю скафандра й доторкнулася до холодної кам’яної поверхні написів. Притулившись до стіни печери, вона невідривно дивилася на ряд світильників, що зміївся в темряві. Чен Сінь згадала, де бачила подібне: могила Руссо у паризькому Пантеоні. Тепер тьмяні жовті світильники стали ще більше нагадувати їй не електричне світло, а крихітні вогники свічок, що от-от згаснуть.

— Дитино, я бачу, ти не з говірких, — сказав Ло Цзі з турботою у голосі, якої Чен Сінь давно не чула.

— Вона завжди була такою, — відповіла АА.

— О, а я замолоду любив потеревенити, потім відучив­ся, а зараз знову не можу стримати язика за зубами. Я вам не сильно надокучаю?

— Зовсім ні, — беземоційно відповіла Чен Сінь. — Просто… я вражена всім цим, у мене бракує слів.

А що можна було сказати? Історія людської цивілізації схожа на шалений ривок, що тривав упродовж п’яти тисяч років. Постійний прогрес лише прискорював створення винаходів; незчисленні дива породжували нові чудеса; люди, здавалося, перетворилися на богів, але зрештою мусили визнати, що справжня влада — лише в руках часу, бо залишити після себе бодай якийсь слід виявилося важче, ніж створити світ. Наприкінці історії цивілізації людству знову лишалося займатися тим, що воно робило на зорі існування, — різьбити позначки на камені.

Чен Сінь уважно роздивлялася нанесені на стіни печери знаки: першими в око впали фігурки чоловіка й жінки — ймовірно, це була спроба донести до майбутніх відкривачів людську подобу. Однак ця пара — протилежність до схематичного малюнка з пластинок «Піонерів», що відлетіли в глибокий космос у середині ХХ століття. Їхня постава й реалістичність зображення наводили на думку про Адама та Єву.

Далі стіну вкривали клинописні значки й ієрогліфи, вочевидь, скопійовані з якихось старожитностей, які, ймовірно, вже неможливо було дешифрувати. Якщо це так, то хіба не безглуздо сподіватися, що прибульці з інших світів зможуть їх зрозуміти? Ще далі Чен Сінь побачила давньокитайську поезію, принаймні вона припустила це з огляду на характерне розміщення каліграфічних елементів. Хоча вона не зрозуміла ані слова, проте впізнала вигляд даджуань[26].

— Це Ши Цзін, або «Книга пісень»[27], — пояснив Ло Цзі. — Якщо йтимете вздовж стіни далі, то побачите фрагменти класичних творів давньогрецьких філософів. Аби дістатися знайомих вам мов і текстів, доведеться подолати кілька десятків метрів.

Чен Сінь під рядками грецьких літер побачила зображення філософів у просторих шатах, які, здавалося, сперечалися на агорі посеред кам’яних колон. Їй спала на думку одна ідея, тож вона повернулася до початку стіни печери, але не знайшла того, що шукала.

— Ти шукаєш Розетський камінь? — спитав Ло Цзі.

— Так. Хіба ви не передбачили системи, яка допомог­ла б із перекладом?

— Дитино, це різьблення по каменю, а не комп’ютер. Яким чином ми змогли б розмістити тут щось подібне?

АА й собі поглянула на стіну печери, а потім перевела здивований погляд на Ло Цзі:

— Тобто ви вигравірували тут тексти, які навіть ми не можемо зрозуміти, сподіваючись, що якісь прибульці зможуть розшифрувати їх у майбутньому?

Це було щирою правдою: для прибульців класичні тексти людської цивілізації, висічені на стінах печери, здаватимуться не зрозумілішими, ніж для нас критське ієрогліфічне письмо, лінійне письмо А чи інші старовинні недешифровані письмена. Можливо, ніхто з ідеологів цього проєкту навіть не сподівався, що їхню працю хтось колись зможе зрозуміти. Коли будівничі цієї циклопічної споруди зрозуміли реальну силу часу, вони не думали про те, що зникла цивілізація здатна залишити по собі згадку, яка проіснує еони. Як і казав Ло Цзі — тут не музей.

Музей створюється для відвідувачів, а тут від самого початку планувався надгробок для творців.

Трійця рушила далі під ритмічний перестук костурів Ло Цзі.

— Я часто прогулююся тут, розмірковуючи про дещо цікаве… — Ло Цзі зупинився й тицьнув костуром у зображення стародавнього воїна в обладунках і зі списом у руках. — Це інформація про завоювання Сходу Александром Македонським. Якби він тоді просунувся ще трохи східніше, то зустрівся б із військами династії Цінь часів кінця періоду Чжаньґо. Яким шляхом тоді пішла б історія людства і де ми опинилися б зараз? — Через кілька метрів він знову вказав на стіну, де значки малої печатки поступалися місцем лішу[28]: — О, ми дійшли до часів династії Хань. Відтоді Китай пережив два об’єднання, які призвели до уніфікації суспільної думки та філософських поглядів. Як ви гадаєте, чи стали ці об’єднання благом для людської цивілізації? Зрештою, династія Хань підтримала конфуціанство як панівну ідеологію, але якби й надалі тривала суперечка сотень філософських шкіл, як у часи періоду Чжаньґо, то яким було б майбутнє? І чи стояли б ми тут зараз? — Ло Цзі костуром намалював у повітрі величезне коло: — У кожному історичному моменті ви можете відшукати безліч втрачених можливостей.

— Як і в житті, — стиха додала Чен Сінь.

— О ні, ні, ні, — заперечно захитав головою Ло Цзі. — Принаймні не для мене. Здається, я від життя отримав все сповна, ха-ха-ха. — Він із побоюванням глянув на Чен Сінь: — Дитино, тобі здається, що ти чогось недоотримала в цьому житті? Тоді не дай цьому повторитися в майбутньому.

— У нас нема майбутнього, — холодно зазначила АА, вважаючи, що в Ло Цзі почалися прояви старечої деменції.

Вони дісталися кінця печери, й Ло Цзі роззирнувся, аби поглянути на надгробний камінь людства. Почулося довге зітхання.

— Що ж, це місце будувалося, щоб простояти сотню мільйонів років, але все скінчиться менш ніж за сто років.

— Хто знає? Може, все це зможе побачити якась двовимірна пласка цивілізація, — відповіла АА.

— Гм, сподіваюся, що ти маєш рацію… А в цих трьох залах зберігаються артефакти.

Чен Сінь і АА роззирнулися й побачили, що простір знову розширюється. Але це були не виставкові зали, а радше запасники, місце зберігання фондів. Культурні реліквії були запаковані в однакові металеві бокси з ярликами, на яких детально перелічувався вміст кожного.

Ло Цзі постукав костуром по найближчому боксу:

— Як я вже казав, тут сховане не найважливіше. Уміст цих боксів збережеться щонайбільше впродовж 50 тисяч років, хоча статуї зможуть протриматися й мільйон. Але я не рекомендую вам забирати їх звідси: хоча в умовах мікрогравітації ви легко зможете їх транспортувати, вони займатимуть занадто багато місця… Утім, гаразд, ви можете відібрати все, що вам до душі.

АА схвильовано роздивилася навколо.

— Я пропоную брати картини, а не старовинні рукописи, бо їх все одно ніхто не зможе прочитати. — Вона підійшла до боксу й натиснула на щось, схоже на кнопку, проте ляда не відкрилася автоматично, як вона очікувала, не з’явилося й жодної підказки. Чен Сінь підійшла і вручну підняла ляду. АА дістала першу картину.

— Виявляється, картини також займають чимало місця, — сказала вона.

Із кишені комбінезона, що лежав на сусідньому боксі, Ло Цзі дістав викрутку й канцелярський ніж і простягнув їм.

— У цих картин занадто масивні рами. Вирізайте й забирайте лише полотно.

АА взяла викрутку й хотіла братися до рами, але Чен Сінь здивовано скрикнула:

— Не треба!

Вони роздивилися картину — це була «Зоряна ніч» Вінсента ван Гога.

Здивування Чен Сінь було обумовлене не тільки цінністю картини, а й тим, що їй уже доводилося бачити її раніше: чотири століття тому, незадовго до початку роботи в АСР, вона завітала до Музею сучасного мистецтва, де побачила кілька полотен майстра. Найбільше її вразило те, як ван Гог уявляв космос, — здавалося, він сприймав його як структурований об’єкт. Тоді знання Чен Сінь у теоретичній фізиці ще не були достатньо ґрунтовними, але вона знала, що згідно з теорією струн космос пронизують мікроскопічні вібрувальні струни. Саме їх художник і зобразив на картинах: усі об’єкти — гори, пшеничні поля, будинки та дерева — пронизували дрібні вібрувальні збурення. Але найбільше її вразила саме «Зоряна ніч», і побачити її знову за чотири століття на далекому від Землі Плутоні було справжнім дивом.

— А я кажу: вирізайте з рам, бо так ви зможете взяти набагато більше, — Ло Цзі незадоволено змахнув костуром. — Ви думаєте, що ці речі й дотепер коштують шалених грошей? Та навіть усе це місце цілком уже нічого не варте.

АА з Чен Сінь усе-таки вирізали картину з рами, проте не зняли з твердої підкладки, щоб запобігти згинанню полотна й псуванню шедевра. Вони продовжили роботу, й незабаром на підлозі навколо них уже громадилися купи рам. Ло Цзі підійшов до них і поклав руку на невеличку картину.

— Оцю залиште мені.

Чен Сінь і АА відсунули картину вбік, а потім поклали на бокс, який стояв біля стіни. Вони невимовно здивувалися, коли роздивилися, що це «Мона Ліза».

Вони продовжували вирізати картини з рам. АА прошепотіла:

— А в старого непоганий смак — залишив собі найцінніше.

— Я не думаю, що він зробив це через ціну.

— Може, він колись кохав жінку, яку звали так само?

Ло Цзі сидів поруч із «Моною Лізою» й старечою рукою гладив ще старішу раму картини.

— Я не знав, що ти тут, — бурмотів він собі під ніс. — Інакше я частіше навідувався б до тебе.

Почувши сказане, Чен Сінь підняла голову й побачила, що старий дивиться не на полотно. Його погляд був спрямований уперед, ніби зазирав у глибини часу. Чен Сінь здалося, що в запалих очах Ло Цзі бринять сльози, але вона не була впевнена.

Усередині розкішної гробниці під поверхнею Плутона, осяяна тьмяним світлом, яке мало би не згаснути впродовж сотні тисяч років, усмішка Мони Лізи то виринала з напівмороку, то знову зникала. Секрет цієї посмішки бентежив людство протягом дев’яти століть, а тепер вона здавалася ще загадковішою і моторошнішою. Жінка ніби знала всі таємниці, проте не могла нічого вдіяти перед лицем Смерті, що невмолимо наближалася.

Рік 68-й Епохи сховищ. Двовимірна Сонячна система

Чен Сінь і АА з першою партією артефактів рушили на поверхню. Окрім понад десятка картин, вирізаних із рам, вони також прихопили дві ритуальні бронзові посудини часів династії Західна Чжоу та кілька античних фоліантів. На Землі їм забракло б сил перенести такий вантаж, але в умовах мікрогравітації Плутона вони легко з цим упоралися. Опинившись у шлюзовій камері, жінки чітко виконали настанови Ло Цзі: спочатку щільно зачинити внутрішні двері й тільки потім відкривати зовнішню браму, інакше їх разом із реліквіями викине назовні тиском повітря. Коли вони відчинили браму, невеличкий об’єм повітря, що потрапив у шлюзову камеру, під дією могильного холоду Плутона одразу перетворився на зливу кристалів льоду. Спочатку вони гадали, що кристали заблищали у світлі прожекторів «Зоряного кільця», проте після того як блискучий вихор опустився на землю, Чен Сінь і АА побачили, що корабель автоматично вимкнув освітлення. Поверхню Плутона осявало якесь джерело світла з космосу, й «Зоряна кільце» та моноліт відкидали довгі тіні, добре помітні на білій засипці майданчика. Вони підвели погляди і з жахом відступили на кілька кроків.

З космосу на них гляділа пара великих очей.

На небі висіли два світні овали, які дуже нагадували очні яблука: білки молочно-білого забарвлення з темними зіницями посередині.

— Це Нептун і Ура… тобто Сатурн! — крикнула АА, вказуючи пальцем на небо.

Обидві планети-гіганти перетворилися на двовимірні зображення. Хоча орбіта Урана менша, ніж Нептуна, зараз він перебував із протилежного від Сонця боку, тож саме ці дві планети першими потрапили в ділян­ку двовимірного простору. Зображення мали бути ідеально круглими, але з поверхні Плутона двовимірна ділянка простору проглядалася під кутом, тож вони набули вигляду еліпсів. Обидві планети мали чітку кільцеву концентричну структуру. Двовимірний Нептун складався з трьох основних кілець: найтовщий зовнішній шар — синя блакить, яскрава й насичена, немов вії й тіні для повік навколо ока, вона складалася з водню та гелію атмосфери планети; середнє біле кільце — мантія Нептуна завтовшки 20 тисяч кілометрів, яку астрономи вважали водно-аміачним океаном; у центрі темніло ядро планети, яке складалося зі скельних порід і льоду й мало масу, що дорівнювала масі Землі. Двовимірний Сатурн був схожий за будовою, за винятком зовнішнього шару синього кольору.

Кожне велике кільце складалося з безлічі менших, що також мали складну внутрішню структуру. При детальнішому вивченні зображення більше нагадували не гігант­ські очі, а річні кільця на стовбурах щойно спиляних дерев. Біля кожного зображення двовимірної планети містився понад десяток маленьких кругів — трансформовані супутники. Навколо Сатурна слабко виднілося ще одне велике коло — його кільця. Сонце все ще було видно на небосхилі — маленький диск, який випромінював слабке жовтувате світло. Оскільки дві планети перебували з іншого від Сонця боку, то їхні двовимірні зображення вражали уяву гігантськими розмірами.

Але тепер ці планети у двох вимірах не мали товщини.

У світлі двовимірних планет Чен Сінь і АА рушили через білий посадковий майданчик до «Зоряного кільця». Обтічний корпус корабля здавався великим кривим дзеркалом із кімнати сміху, в якому зображення двовимірних планет витягувалися й спотворювалися. Подібна картина не могла не викликати спогаду про Краплину, даруючи втішне відчуття легкості й упевненості. Під час польоту до Плутона АА поділилася з Чен Сінь думкою про те, що корпус корабля може бути виготовлений за технологіями сильної ядерної взаємодії.

Коли Чен Сінь з АА наблизилися до корабля, двері безшумно розсунулися. Вони внесли культурні реліквії до салону, де зняли шоломи, глибоко вдихнувши повітря свого маленького затишного світу. Їхні серця відчули полегшення від повернення додому; вони навіть не помітили, коли саме цей корабель перетворився на справжній дім.

Чен Сінь запитала у штучного інтелекту бортової системи, чи отримав корабель якісь повідомлення про те, що відбулося на Нептуні та Сатурні. Щойно запит пролунав, їх поховала під собою барвиста лавина інформаційних вікон, викликавши спогади про першу хибну тривогу 118-річної давнини. Тоді інформація переважно надходила з повідомлень у ЗМІ, але тепер здавалося, що всі інформаційні ресурси канули в Лету. Більшість зображень не містили конкретного змісту, а були розмитими, розфокусованими знімками великим планом. Проте деякі картини вирізнялися яскравими барвами, що перемішувалися, текли, перетворювалися на складні й витончені візерунки. Імовірно, саме такий вигляд і мав би двовимірний Усесвіт.

АА наказала штучному інтелекту бортової системи вивести на екрани лише ті зображення, які передають певну інформацію. На уточнювальне питання, що саме вони хочуть побачити, Чен Сінь зазначила, що їх передусім цікавить доля космічних міст. Лавина картинок почала зникати, залишився з десяток зображень, розташованих у чіткій послідовності. Одне з вікон перемістилося на передній план і збільшилося в розмірах. Штучний інтелект повідомив, що це зображення Європи VI з кластера Нептуна, відзняте 12 годин тому. Спочатку Європа VI входила складу гігаміста, проте після отримання сповіщення про атаку від’єдналася від інших.

Інформаційне вікно демонструвало широкоформатну картинку без спотворень. Імовірно, камера розташовувалася на одному з кінців міста, відкриваючи панорамний вигляд на всі його будівлі.

Відбувся збій енергопостачання — і Європу VI поглинула темрява. Лише кілька тремтячих прожекторів виривали з мороку деякі деталі, а три термоядерні сонця, підвішені на центральній осі міста, перетворилися на Місяці — випромінювали холодне слабке срібне світло, яке, швидше за все, вже не гріло. Це було космічне місто стандартної еліпсоїдної форми, проте вигляд будівель значно змінився порівняно з тим, що Чен Сінь бачила пів століття тому. Бункерний світ, схоже, дійсно процвітав: міська забудова на вигляд вже не була однорідною, тут з’явилися споруди різної форми й висоти. Багато хмарочосів ледь не зачіпали верхівками центральну вісь міста. У моду повернулися й будівлі-дерева, які не поступалися розмірами земним, хіба що листя-будинки звисали з їх гілок щільніше. Можна було лише уявити, наскільки прекрасне це місто вночі, з ілюмінацією. Проте зараз уся краса приховувалася в бляклому місячному світлі, й лише будівлі-дерева відкидали густі тіні, перетворюючи решту міста на руїни, вкриті непролазними лісовими хащами.

Космічне місто перестало обертатися навколо осі, що спричинило стан невагомості. Незліченна кількість об’єктів здійнялася в повітря — сміття, транспортні засоби й навіть окремі споруди.

У центрі виник пояс із чорних хмар, що протяглися вздовж центральної осі, з’єднуючи протилежні полюси міста. Штучний інтелект корабля окреслив рамку на одній із ділянок інформаційного вікна, збільшивши зображення і вивівши його в окреме вікно. Чен Сінь і АА побачили, що ці чорні хмари утворені з людей, які пливли вздовж центральної осі міста! Деякі з них трималися за руки, утворюючи довгі ланцюги, проте більшість дрейфували поодинці. Усі мали шоломи й були вдягнуті в костюми, які повністю закривали тіло, — ймовірно, скафандри. Ще під час попереднього прокидання Чен Сінь було важко відрізнити звичайний одяг від надлегких скафандрів, тож вона точно не змогла ідентифікувати це вбрання. Кожен мав на спині чи тримав у руках невеликий рюкзак, що нагадував систему життєзабезпечення. Проте більшість людей не опустили візорів шоломів, і було помітно, що в повітрі гуляють протяги, — доказ того, що місто принаймні зберегло атмосферу, придатну для дихання. Багато людей скупчилися навколо термоядерних сонць, можливо, у надії отримати більше світла й тепла. Сріблясте світіння колишніх сонць пробивалося крізь чорні людські хмари, засипаючи місто внизу плямистими полисками.

За даними штучного інтелекту бортової системи корабля, половина шестимільйонного населення Європи VI відлетіла з міста. Частина з решти трьох мільйонів не мала можливості евакуюватися, але більшість тих, хто лишився, чудово усвідомлювала безперспективність спроби втечі. Навіть якби комусь вдалося якимось дивом втекти від розширення двовимірного простору в глибокий космос, сучасні літальні апарати здебільшого не мали замкненої системи підтримки життєдіяльності. Космічні кораблі зоряного класу, здатні до далеких мандрів, залишалися привілеєм обраних. Тож люди вирішили чекати настання останньої миті життя в добре знайому місці.

Трансляція проводилася зі звуком, але Чен Сінь не чула нічого. Людську хмару й усе місто оповивала моторошна тиша. Погляди людей були прикуті до однієї точки, яка нічим не відрізнялася від решти міського пейзажу: звичайне перехрестя вулиць, ряди будинків... Усі безмовно чогось чекали. Холодне, водянисте світло чи то сонць, чи вже місяців перетворило людей на блідих привидів. Видовище нагадало Чен Сінь кривавий світанок в Австралії 126 років тому. Як і тоді, Чен Сінь відчувала, ніби дивиться згори на мурашник, з якого висотується чорна людська хмара.

Раптом усередині хмари пролунав відчайдушний крик. На екваторі космічного міста, у точці, до якої були спрямовані погляди всіх людей, в одну мить з’явилася яскрава пляма, немов посеред даху будинку, поглиненого темрявою, утворився крихітний отвір, крізь який линуло світло.

Саме в цій точці Європа VI уперше перетнулася з двовимірним простором.

Яскрава пляма швидко збільшувалася, перетворюючись на сяючу еліптичну площину. Випромінюване нею світло дробилося навколишніми висотками на численні промені, що виривали з напівмороку людську хмару на центральній осі міста. Тепер космічне місто нагадувало величезне пасажирське судно, яке через пробоїну в днищі тоне у двовимірному океані. Океанські води швидко заповнювали внутрішні відсіки, і все, що контактувало з цією поверхнею, миттєво перетворювалося на двовимірний об’єкт. Будівлі зникали одна за одною, стаючи зображенням на двовимірній площині. Однак поперечний переріз міста не вміщував всіх споруд — більшість будівель розкладалася на площі поза межами міста. Здавалося, що на двовимірній площині, яка постійно збільшувалася в розмірах, кольорові смуги, плями та складні об’єкти розлітаються навсібіч, немов блискавки, перетворюючись на фігурки фантастичних звірів, кот­рі мчать учвал у глибини космосу. Оскільки всередині космічного міста ще лишалося повітря, Чен Сінь і АА змогли почути звуки трансформації тривимірного світу у двовимірний: чіткий, пронизливий хрускіт, ніби все — і саме місто, і будівлі в ньому — було вирізане з тонкого скла, яке кинули в дробарку.

По мірі того як двовимірна площина почала підійматися вгору, людська хмара на центральній осі рушила у протилежний бік, немов завіса, піднята невидимою рукою. Ця сцена нагадала Чен Сінь бачені раніше маневри мільйонної зграї птахів, що скидалася на живу істоту, яка колишеться в сутінках.

Незабаром двовимірна площина, яка світилася дедалі яскравіше, проковтнула уже третину космічного міста, нестримно підбираючись до центральної осі. Цієї миті перші з мешканців міста стали потрапляти у її тенета: це були або ті нещасні, у кого не спрацювали рушії скафандра, або ж ті, хто відмовився від відчайдушних спроб врятуватися. Вони перетворювалися на краплі кольорових чорнил, які падали на поверхню води й миттєво розповзалися у різні боки, вимальовуючи химерні зображення людських тіл. На збільшеному штучним інтелектом зображенні було видно, як на двовимірній поверхні розтікається пара, попередньо обійнявшись. Після трансформації двовимірні тіла залишалися в обіймах один одного, проте зображення мало вкрай незграбний вигляд, ніби намальоване дитиною, яка ще не засвоїла принципів перспективи. На іншому зображенні було видно, як мати до останнього тримала дитину над головою, щоб на якісь соті частки секунди подовжити її існування в тривимірному світі, — за мить їхні тіла стали лише яскравою цяткою на цьому гігантському полотні. Із наближенням двовимірної площини до краю міста дощ із людських тіл густішав, закарбовуючи вже групові знерухомілі проєкції тіл, які невблаганно дрейфували за межі космічного міста.

Коли двовимірна площина перетнула центральну вісь міста, більшість людей уже скупчилася на протилежному боці поселення. Половина міста вже зникла у двох вимірах, і видима частина пласкої площини сягнула максимальних значень, тож мешканці бачили лише двомірне небо, яке невмолимо насувається на залишки тривимірної Європи VI. Оскільки стаціонарні виходи на полюсах міста стали недоступними, всі скупчилися біля екватора, де були розташовані три аварійні виходи, утворивши велетенські купи з людських тіл.

Проминувши центральну вісь міста, двовимірна площина проковтнула три термоядерні сонця, але від того навкруги тільки посвітлішало — сяйво, що линуло зсередини площини, ставало дедалі яскравішим.

Почувся тихий свист — місто почало втрачати атмосферу, що заструменіла в безодню космосу: людям вдалося відчинити аварійні виходи, кожен розмірами з футбольне поле, які вели в усе ще в тривимірний космос.

Штучний інтелект бортової системи корабля вивів на передній план інше інформаційне вікно, в якому Європу VI було видно з глибини космосу. По невидимій площині розповзлася двовимірна проєкція космічного міста, в центрі якої лишалася невеличка частина тривимірної Європи VI; вона нагадувала спину велетенського кита, що пливе в безбережному океані. У трьох вимірах космосу розліталися три чорні цівки диму — людський натовп розкидало навсібіч тиском повітря, що струменіло назовні. Ізольований острів тривимірності продовжував тонути й танути у двомірному океані, й менш ніж за десять хвилин космічне місто Європа VI перетворилося на двовимірне.

На екрані демонструвалося панорамне зображення Європи VI, й одразу визначити її площу було важко — в будь-якому разі вона стала просто велетенською. Але це вже було мертве місто, точніше — його розверстка в масштабі 1:1. На цьому зображенні можна було роздивитися геть усі деталі, навіть найдрібніші: кожен гвинт, кожне волокно, кожного кліща і навіть бактерію. Точність відображення сягала атомарного рівня: окремий атом тривимірної молекули чітко проєктувався на певне місце за суворими правилами. Одним із основних принципів перетворення такого креслення була відсутність перехрещень та перекриттів зображень — усі деталі розташовувалися на площині й були доступні для огляду. Велич прийшла на зміну складності. Але читати зображення виявилося непростим завданням: легко було впізнати хіба що загальну схему міста й деякі макрооб’єкти. Наприклад, гігантські дерева-будівлі залишалися впізнаваними й у двовимірній проєкції, проте їх внутрішня будова деформувалася до нерозрізненості. Рекомбінувати тривимірний об’єкт із двовимірної проєкції лише за допомогою уяви було майже нереально, але спеціальне програмне забезпечення для обробки зображень, створене з використанням правильної математичної моделі, без сумніву, змогло б упоратися з цим завданням.

На екрані можна було помітити й два інших косміч­них міста, розташовані на значній відстані, що також перетворилися на сплощені двовимірні проєкції й уже не світилися. Вони нагадували позбавлені товщини континенти, які дрейфували невидимою площею океану. Проте й камера, ймовірно, розташована на дроні, також падала на двовимірну площину, тож незабаром весь кут огляду заповнило зображення Європи VI.

Мільйони людей, які врятувалися з Європи VI через аварійні виходи, тепер засмоктувало разом із тривимірним простором до пласкої ділянки Сонячної системи, й вони перетворилися на колонію мурашок, яких волочив потік невидимого водоспаду. Щільний «людський дощ» рясно всівав тілами площину міста. Двовимірне тіло людини займало значно більшу площу, ніж звичне тривимірне, проте порівняно з циклопічними двовимірними спорудами людські фігурки нагадували людиноподібні цятки на гігантському полотні.

На екрані з’явилося багато інших тривимірних об’єктів: це були човники та невеликі космічні кораблі, які спробували втекти з Європи VI. Їхні термоядерні двигуни працювали на повну потужність, але кораблі все одно безпорадно наближалися до двовимірної площини. На якусь мить Чен Сінь здалося, що плазмовим струменям двигунів під силу розірвати пласку ділянку простору, однак і плазма переходила у двовимірний світ. У точках дотику плазми до поверхні двовимірні проєкції споруд і будівель викривлялися та деформувалися, але лише для того, щоб звільнити простір для кораблів. За правилом неперекриття зображень двовимірне місто в цих ділянках розширювалося, щоб дати місце новим об’єктам, і весь цей рух нагадував розповзання бриж поверхнею ставка.

Камеру продовжувало затягувати в напрямку двовимірної поверхні. Чен Сінь жадібно вивчала панораму плаского міста, намагаючись віднайти бодай якісь озна­ки активності, але даремно. За винятком деформації від плазмових потоків, не було помітно жодного руху. Двовимір­ні людські тіла також не подавали ознак життя.

Це був мертвий світ. Мертва картина.

Камера невмолимо наближалася до пласкої поверхні, прямуючи прямо на людське тіло. Розчепірені кінцівки людини швидко заповнили все поле зору, поступившись місцем складній структурі м’язових волокон і судин. Можливо, це була лише ілюзія, але на якусь секунду Чен Сінь здалося, що вона бачить червону двовимірну кров, яка пульсує двовимірними судинами. Проте вже за мить зображення зникло.

Чен Сінь і АА вдруге попрямували по культурні реліквії. Вони обидві розуміли, що, швидше за все, їхня місія не має великого сенсу. Спостерігаючи за долею космічного міста, вони збагнули, що в процесі трансформації зберігається більша частина інформації про тривимірний об’єкт і втрата будь-яких даних можлива хіба що на атомарному рівні. За правилом унеможливлення перекриття об’єктів ґрунт Плутона не змішається з культурними реліквіями, а отже, вони збережуться як окремі об’єкти. Але оскільки Чен Сінь і АА погодилися виконати цю останню місію, їм слід продовжити почате. Як сказав Цао Бінь, ліпше спробувати зробити бодай щось, ніж сидіти склавши руки.

Вийшовши із «Зоряного кільця», Чен Сінь і АА виявили, що обидві двовимірні планети-гіганти все ще висять над головою, проте дещо зблякли. Через це іще помітнішим став довгий сяючий пояс, який з’явився під планетами. Пояс складався з незліченних маленьких плямок, що простяглися через весь небокрай, немов нове намисто оперезало Сонячну систему.

— Це Пояс астероїдів? — запитала Чен Сінь.

— Швидше за все. Марс наступний, — відповіла АА.

— Марс зараз по інший бік від Сонця.

Останні слова Чен Сінь змусили обох замовкнути: вони відвели погляди від неба і мовчки рушили до чорного моноліту.

Наступною мала стати Земля.

Коли вони знову ввійшли до зали, то помітили, що Ло Цзі вже встиг підготувати для них нову партію реліквій, багато з яких були картинами китайського живопису. АА розгорнула одну з них і побачила, що це «День поминання предків на річці Бяньхе».

Чен Сінь і АА вже позбулися первинного трепету й захоплення від близького споглядання шедеврів живопису — порівняно з величчю руйнувань, що відбувалися назовні, всі ці полотна були лише ветхими творами мистецтва. Важко уявити, що, коли у далекому майбутньому сюди долетять якісь спостерігачі, ця картина шириною 24 сантиметри і довжиною 5 метрів матиме якесь особливе значення на тлі гігантського двовимірного зображення Сонячної системи.

Чен Сінь і АА почали вмовляти Ло Цзі, щоб той подивився на «Зоряне кільце». Ло Цзі легко погодився, сказавши, що йому цікаво побачити новітній корабель, тож пішов до житлового блока шукати скафандр. На відміну від приміщень музею, житловий блок мав найсучасніші вигляд і обладнання, хоча й не призначався для тривалого проживання.

Коли вони втрьох, прихопивши реліквії, вийшли за ворота моноліту, то побачили двовимірну Землю.

Землі випало першій із кам’янистих планет перейти у двовимірність. Порівняно з Нептуном і Сатурном, «річні кільця» двовимірної Землі виявилися чіткіше виокремленими й іще більш деталізованими: поступово жовтизна мантії змінювалася насиченістю червоного залізно-нікелевого ядра, — проте площа картини значно поступалася площі планет-гігантів.

Але в цій реальності взагалі не було видно блакиті океанів.

— Куди ж поділися наші океани? — перепитав Ло Цзі.

— Вони мали трансформуватися в зовнішнє коло, але двовимірна вода може бути абсолютно прозорою, тож ми її просто не бачимо, — відповіла АА.

Вони мовчки продовжили шлях до «Зоряного кільця», притискаючи до себе культурні реліквії. Горе ще не звалилося на їхні плечі, як і біль від рани, завданої гострим лезом, відчувається не одразу.

Але двовимірна Земля ще не продемонструвала всіх своїх прихованих сюрпризів — у неї поступово з’являлося зовнішнє кільце білого кольору. Спочатку ледь помітне, воно швидко набуло чіткості, притягуючи до себе погляди. Біле кільце було чистим і бездоганним, але з нерівномірною текстурою, ніби складалося з незліченної кількості дрібних зерен.

— Онде наш океан, дивіться! — крикнула Чен Сінь, вказуючи на двовимірну Землю посеред космосу.

— Вода замерзла у двовимірному просторі, — погодилася АА. — А отже, він і там холодний.

— Овва… — Ло Цзі хотів було звичним жестом пригладити бороду, але рука наштовхнулася на візор шолома.

Вони втрьох із реліквіями під пахвами піднялися на борт «Зоряного кільця». Чен Сінь і АА з подивом виявили, що Ло Цзі, здавалося, був обізнаний із внутрішньою будовою корабля, бо без найменшої підказки одразу попрямував до вантажного відсіку. Ба більше — навіть штучний інтелект бортової системи виконував його вказівки: після того як вони закріпили цінні речі у вантажному відсіку і повернулися до кабіни, Ло Цзі замовив чашку чаю — її приніс невеликий робот, якого Чен Сінь і АА до цього на борту не бачили.

Чен Сінь наказала штучному інтелекту бортової системи корабля відтворити отримані із Землі дані, проте почула, що передана аудіо- та візуальна інформація вкрай низької якості, до того ж її недостатньо, аби продемонструвати щось хоч трохи змістовне. Вони все одно продивилися знімки в кількох інформаційних вікнах, але побачили лише розмиті кадри, зняті з безпілотників. Штучний інтелект повідомив, що може продемонструвати пізніші зображення Землі, зроблені системами моніторингу космічних кораблів, які перебували неподалік. З’явилося нове велике вікно, й знімок сплощеної двовимірної Землі заполонив весь його простір.

Усім трьом одразу здалося, що зображення занадто нереалістичне, й вони навіть почали підозрювати штучний інтелект у підтасовці картинки.

— Боже мій, що це ти нам показуєш? — не втрималася АА.

— Це Земля сім годин тому. Знімок зроблено з відстані у 50 астрономічних одиниць при кутовому збільшенні в 450 разів.

Вони ще раз уважніше вивчили голографічне зображення, зафільмоване через лінзи телескопа. Двовимірна Земля була дуже чіткою, а «річні кільця» видавалися ще більш дефрагментованими, ніж заі споглядання неозброєним оком. Земля тьмяніла, а отже, трансформація у два виміри вже мала добігти кінця. Найбільше їх здивував замерзлий двовимірний океан у формі білого крижаного кільця, яке з самого краю опоясувало пласку Землю, бо вони змогли розрізнити, з чого воно складається. Це були сніжинки! Велетенські, абсолютно фантасмагоричні за розмірами, ідеально правильні шестикутники сніжинок із унікальними, вишуканими й неповторними формами радіальних променів. Можливість роздивитися сніжинки з відстані 50 астрономічних одиниць лише підсилювала відчуття нереальності того, що відбувається. Сніжинки розташовувалися на площині строго одна поруч із одною, без найменшого перекриття, довершуючи сюрреалістичну картину. Вони здавалися дуже деталізованим художнім зображенням, через що весь замерзлий двовимірний океан перетворювався на витвір мистецтва.

— Наскільки великі ці сніжинки? — запитала АА.

— Їх діаметр варіюється від чотирьох до п’яти тисяч кілометрів, — спокійним, не здатним передавати подив голосом відповів штучний інтелект корабля.

— То вони більші за Місяць! — вигукнула Чен Сінь.

Штучний інтелект вивів зображення окремих сніжинок у нові інформаційні вікна. На цих знімках втрачалося відчуття масштабу, через що всі сніжинки перетворилися на безтілесних духів, готових стати краплиною води на людській долоні.

— Гм… — Ло Цзі знову спробував розгладити бороду, цього разу вдало.

— Яким чином вони утворилися? — запитала АА.

— Це мені невідомо. Я не зміг відшукати жодної інформації про кристалізацію води в астрономічних масштабах, — відповів штучний інтелект корабля.

У тривимірному світі сніжинки утворюються з кристалів унаслідок замерзання мікроскопічних крапель води в переохолодженій хмарі. Теоретично у тривимір­ному світі не існує обмежень щодо їхніх розмірів — було зафіксовано сніжинки діаметром 38 сантиметрів.

Проте нікому не були відомі закони, за якими відбуваються утворення й зростання сніжинок у двовимір­ному світі. Але хай би там як, вони дали змогу з’явитися справжнім гігантам діаметром у п’ять тисяч кілометрів.

— На Нептуні та Сатурні є й вода, й аміак, що також здатен кристалізуватися. То чому ми на цих планетах не побачили нічого подібного? — поцікавилася Чен Сінь.

Штучний інтелект корабля знову не зміг допомогти з відповіддю.

Ло Цзі милувався двовимірним зображенням рідної планети.

— Океан украй гарний навіть у такому вигляді, еге ж? Лише Земля гідна такого чудового вінка.

— Мені кортить побачити, на що перетворилися ліси, луки й старовинні міста, — тихим голосом відповіла Чен Сінь.

Горе їх нарешті наздогнало: АА нестримно ридала; Чен Сінь насилу відірвала погляд від океану сніжинок навколо двовимірної Землі, але змогла не проронити ані звуку, коли сльози навернулися на очі; Ло Цзі просто похитав головою, зітхнув і знову відсьорбнув чаю. Зрештою, вони дещо втішилися думкою, що світ, який втратить один вимір, стане кінцевим пунктом призначення й їхньої дороги життя.

Там вони знайдуть вічний спокій поруч із рідною планетою.

Трійця вирішила ще раз навідатися до сховища по наступну партію культурних реліквій. Вони вийшли із «Зоряного кільця», підняли очі й побачили, що три двовимірні планети — Нептун, Сатурн та Земля — начебто збільшилися у розмірах, а Пояс астероїдів значно додав у товщині. Вони припустили, що це якась оптична ілюзія, але вирішили перепитати у штучного інтелекту корабля.

— Навігаційна система корабля виявила суттєвий збій у звичній системі координат Сонячної системи: першу групу орієнтирів — Сонце, Меркурій, Марс, Юпітер, Уран, Плутон, деякі астероїди та пояс Койпера — все ще можна було використовувати для визначення положення у космосі; тоді як друга група — Нептун, Сатурн, Земля та решта астероїдів — перестала виконувати роль навігаційних маркерів. Перша група орієнтирів рухається в напрямку другої, що спричиняє спостережуваний ефект.

На іншій половині неба на тлі далеких зірок з’явилися численні рухомі вогники синього кольору з довгими хвостами — кораблі, що намагалися втекти за межі Сонячної системи. Деякі з них пролітали досить близько до планети, і заграви від двигунів, які працювали на повну потужність, відкидали на поверхню рухомі тіні. Проте жоден із них не намагався сісти на Плутоні.

Однак втекти із зони розширення двовимірного простору марно було й сподіватися. Штучний інтелект намагався пояснити, що тривимірний простір Сонячної системи нагадував килим, який невидима рука тягнула до двовимірної безодні. А ці кораблі-втікачі були нічим іншим, як пиловими кліщами, що намагалися відчайдушно сповзти з килима, проте таким чином вони змогли б лише ненадовго подовжити своє існування.

— Ідіть цього разу самі й прихопіть іще трохи артефактів. Я зостануся тут, бо не хочу пропустити таке видовище, — сказав Ло Цзі. Чен Сінь і АА розуміли, про яке «видовище» йдеться, але не бажали бути свідками цієї сцени.

Повернувшись до підземної зали, вони поспіхом похапали деякі експонати, не переймаючись їх відбором і сортуванням. Чен Сінь хотіла взяти череп неандертальця, але АА пожбурила його вбік.

— У майбутньому на цій величній картині черепів не бракуватиме.

Чен Сінь зважила почуте й визнала, що АА має рацію: найстаршим представникам цього виду лише кілька сотень тисяч років, а за найоптимістичнішими прогнозами перші спостерігачі зможуть побачити картину двовимірної Сонячної системи лише за кілька мільйонів років. І для них неандертальці та homo sapiens не матимуть майже ніяких відмінностей. Чен Сінь роззирнулася навколо, роздивляючись реліквії, що залишилися, — жодна не викликала бажання забрати її з собою. І для них, теперішніх, і для непізнаних гостей із майбутнього ці речі не мали жодного значення порівняно з цілим світом, який доживав останні миті.

Вони кинули прощальні погляди на тьмяну залу й рушили до виходу. Мона Ліза спостерігала за ними, посміхаючись цього разу зловісно й моторошно.

Опинившись на поверхні, вони побачили ще одну двовимірну планету — Меркурій (Венера перебувала по той бік від Сонця). Найближча до Сонця планета займала меншу ділянку двовимірного простору, ніж Земля, але виділялася на небі завдяки яскравому світлу після нещодавнього завершення процесу трансформації.

Розмістивши наступну партію культурних реліквій у трюмі корабля, Чен Сінь і АА вийшли на поверхню планети, де на них, спираючись на костур, чекав Ло Цзі.

— Добре, гадаю, цього досить, — сказав старий. — Далі виносити щось уже безглуздо.

Жінки цілком поділяли цю думку, тож зупинилися біля Ло Цзі, очікуючи найпишнішої частини вистави — потрапляння у двовимірний простір Сонця.

На цей момент Плутон знаходився на відстані 45 астрономічних одиниць від Сонця. Оскільки ці два об’єкти перебували в одній частині тривимірного простору, досі відстань між ними залишалася незмінною. Але коли Сонце опинилося поруч із двовимірною ділянкою, воно перестало рухатися, а Плутон разом із довколишнім тривимірним світом продовжував невмолимо прямувати до невидимої площини, різко скорочуючи таким чином відстань до Сонця.

На початку процесу перетворення Сонця у двовимірний об’єкт неозброєним оком було помітно лише раптовий приріст яскравості й розмірів світила. Останнє пояснювалося розпливанням зірки двовимірною площиною, що здалеку було схоже на збільшення її розмірів у трьох вимірах. Штучний інтелект корабля спроєктував назовні велике інформаційне вікно з чітким голографічним зображенням Сонця, отриманим із телескопа. Але оскільки відстань між Плутоном та Сонцем зменшувалася дуже швидко, грандіозне видовище переходу зірки у двовимірність було вже добре видно неозброєним оком.

Щойно край Сонця торкнувся двовимірної площини, на ній почав розпливатися круг, діаметр якого незабаром перевищив розміри світила в трьох вимірах. Цей процес тривав лише тридцять секунд. Враховуючи те, що діаметр Сонця становить 700 тисяч кілометрів, швидкість розширення двовимірного краю світила перевищувала 20 тисяч кілометрів на секунду. Двовимірне Сонце продовжувало збільшуватися і незабаром утворило на площині величезне море криваво-червоного вогню, в якому повільно тонуло тривимірне світило.

Чотири століття тому з вершини, де була розташована база «Червоний берег», Є Веньцзє бачила такий самий захід сонця останньої миті свого життя. Її серце билося з великим зусиллям, немов струна, яка може ось-ось порватися. Очі застеляла чорна пелена. На заході сонце повільно опускалося в море хмар, немов плавлячи їх. Криваве світило розчинялося в цьому морі й розливалося небосхилом, забарвлюючи величезну його частину багряно-червоною величчю. Тоді Є Веньцзє назвала цей момент заходом усього людства.

Тепер Сонце тануло насправді, забарвлюючи своєю кров’ю двовимірну площину. Це був останній захід світила.

Удалині на поверхні планети, поза посадковим майданчиком з’явилися широкі смуги білої пари: нітроген та аміак у твердому агрегатному стані почали випаровуватися, утворюючи тонкий шар атмосфери, який розсіював світло. Небо вже не здавалося чисто чорним, а набуло ледь помітного фіолетового відтінку.

Поки тривимірне Сонце заходило, у двовимірному світі народжувалася власна зірка, яка почала випромінювати світло. Пласка Сонячна система отримала перші промені світла. Ближчі до Сонця дуги чотирьох двовимірних планет — Нептуна, Сатурна, Землі та Меркурія — заіскрилися золотом. Гігантські сніжинки, що обсіли Землю, під дією сонячного випромінювання танули й перетворювалися на білу водяну пару, яку двовимірний сонячний вітер відносив у плаский космічний простір. Деякі ділянки цієї пари осявалися золотавим світлом, нагадуючи довге розпатлане волосся нашої планети.

За годину Сонце повністю розчинилося у двовимірній площині.

З поверхні Плутона воно тепер нагадувало величезний еліпс, порівняно з яким двовимірні планети здавалися крихітними. На відміну від планет, Сонце не мало «річних кілець», а було розділене на три концентричні ділянки. Центральна ділянка випромінювала яскраве світло, проте не мала чітко виокремлених деталей. Імовірно, вона відповідала тривимірному сонячному ядру. Широке кільце навкруги ядра, напевно, було зоною променистого переносу — двовимірний киплячий яскраво-червоний океан, де у гарячому світлі швидко утворювалися, зникали, ділилися та з’єднувалися незліченні маленькі клітиноподібні структури. За близького розгляду їх рухи здавалися хаотичними, але насправді вони підпорядковувалися строгим законам, утворюючи єдину цілісну картину. Ще далі до краю розташовувалася зона конвекції. Як і у тривимірному Сонці, ця ділянка випромінювала тепло за рахунок конвекції зоряної речовини в космічний простір. Але, на відміну від хаотичного броунівського руху в зоні променистого переносу, в зоні конвекції все перебувало у статечному порядку — однакові за розмірами та формою конвекційні потоки акуратно розташовувалися один поруч із одним. Скраю розташовувалася сонячна атмосфера, з поверхні якої зривалися золотаві двовимірні потоки, утворюючи велику кількість виступів; вони нагадували майстровитих танцюристів, котрі щосекунди змінювали пози. Деякі потоки зривалися з поверхні Сонця й продовжували свій танок уже у двовимірному космосі.

— Сонце все ще живе у двох вимірах? — АА озвучила мовчазні сподівання всіх трьох. Вони плекали надію, що зірка освітлюватиме двовимірний світ, хай він і перетворився на неживий.

Але цій надії не судилося справдитися.

Двовимірне Сонце почало тьмяніти. Світність ядра спадала, і незабаром у центрі світила уже можна було розгледіти «річні кільця». Зона променистого переносу також темнішала, кипіння заспокоювалося, поступаючись місцем в’язким перистальтичним рухам. Потоки в зоні конвекції почали деформуватися та руйнуватися і незабаром остаточно зникли. Золоті танцюристи навколо двовимірного Сонця в’яли, немов осіннє листя, що втрачає життєву силу. Тепер можна було з впевненістю стверджувати, що закони гравітації продовжували діяти й у двовимірному світі: потоки, які змогли відірватися від поверхні Сонця, втратили здатність до випромінюван­ня і під дією гравітації почали притягуватися назад до двовимірного світила. Один за одним, плавно опускаючись, вони вбудовувалися в сонячну атмосферу, поки та не перетворилася на плаский однорідний зовнішній шар Сонця. Коли воно остаточно згаснуло, освітлені дуги пласких планет також потьмяніли, а довге волосся двовимірної Землі, утворене з випаруваних океанів, втратило свій золотавий полиск.

На будь-який тривимірний об’єкт у двовимірному світі чекає лише загибель.

Можливо, двовимірний Усесвіт має власне сонце, планети та життя, але все це виникає та існує за зовсім іншими законами.

Допоки трійця зосередила увагу на процесі трансформації Сонця, Венера з Марсом також опинилися у двовимірному світі. Але порівняно з величною картиною переродження Сонця процес переходу решти планет земної групи мав бляклий і нецікавий вигляд. Двовимірні Марс і Венера структурою своїх «річних кілець» дуже нагадували Землю. Біля краю двовимірного Марса сформувалося багато порожнин, які утворилися з тієї частини кори, що містила воду. Виявилося, що Марс мав значно більше запасів води, ніж вважали люди. З часом ця вода також замерзла в непрозору білу кригу, проте без утворення гігантських сніжинок. Натомість навколо сплюснутої Венери вони все-таки з’явилися, але не в такій великій кількості, як навколо Землі. Сніжинки мали жовтаве забарвлення, яке свідчило, що це не вода. Через деякий час і решта Поясу астероїдів з іншого боку Сонця перейшла у двовимірну площину, з’єднавши намисто навколо Сонячної системи.

Цієї миті на Плутоні також засніжило — крихітні сніжинки сипалися з лавандового неба. Це випарувані від спалаху під час трансформації Сонця нітроґен та аміак перетворилися на опади, після того як наше світило остаточно згаснуло. Сніг усе посилювався, й незабаром верхівка моноліту та «Зоряне кільце» вкрилися товстим пухким шаром. Хоча хмар на небі не було видно, хуртовина погіршила видимість, розмивши двовимірне Сонце й решту планет за сніговою завісою. Світ зіщулився до видимої околиці.

— Відчуття, ніби ми вдома, — сказала АА і, піднявши руки до неба, закрутилася в танку.

— І мені так здалося, — згідно кивнула Чен Сінь. Вона вважала сніг унікальним земним природним явищем, а поява гігантських сніжинок навколо планети лише поглибила це переконання. Тож снігопад на холодній і темній окраїні Сонячної системи подарував їй відчуття домашнього затишку.

Ло Цзі спостерігав, як двійко жінок ловлять сніжинки, і з занепокоєнням вигукнув:

— Ви ж не збираєтеся знімати рукавиці?

Чен Сінь справді хотілося відчути на дотик прохолодні сніжинки, побачити, як вони тануть від тепла її рук… Але вона чудово розуміла безрозсудність такого вчинку. Ці сніжинки з нітроґену й аміаку мали температуру –210 градусів за Цельсієм. На такому холоді її рука замерзне й стане крихкою, як скло, і відчуття далекого дому випарується за мить.

— Дому вже нема, дітки, — похитав головою Ло Цзі, спершись на костур. — Він перетворився на пласку картину.

Снігопад тривав недовго. Завірюха вщухала, фіолетове забарвлення неба зникало, й воно знову ставало темним і ясним. Двовимірне Сонце та планети стали більшими, ніж були до снігопаду. Цей візуальний ефект виник не тому, що вони продовжували розширюватися — трансформація завершилася, і перетворені об’єкти більше не збільшувалися. Просто сам Плутон наблизився до двовимірної площини.

Після того як снігопад закінчився, на обрії з’явилася яскрава цятка. Її світність швидко зростала, легко перевершуючи яскравість згаслого двовимірного Сонця. Даремно було сподіватися розгледіти неозброєним оком деталі, але всі знали, що саме там розташований Юпітер. Найбільша планета Сонячної системи завершила свій біг у двовимірній площині. Плутон мав довгий період обертання — більше шести земних діб, — і частина сплощеної Сонячної системи вже опустилася за горизонт, а отже, вони не сподівалися побачити на власні очі перетворення Юпітера. Але, як виявилося, швидкість падіння решти Сонячної системи у два виміри значно зросла.

Вони наказали штучному інтелекту «Зоряного кільця» пошукати інформацію про Юпітер. Проте зараз ефір був забитий лише голосовими повідомленнями, а всі знайдені зображення та трансляції виявилися змазаними й неінформативними. Кожен канал зв’язку заповнював шум, більшу частину якого становили людські голоси, ніби весь простір Сонячної системи перетворився на розбурхане людське море. Голоси плакали, стогнали, ридали, істерично сміялися… деякі навіть співали. Через загальний галас неможливо було збагнути, що саме вони співають, але було цілком зрозуміло, що люди хором виконували якийсь конкретний твір. Мелодія виявилася урочистою, повільною, немов псалом. Чен Сінь спитала, чи надходять якісь офіційні повідомлення від уряду Федерації, на що отримала відповідь, що всі трансляції припинилися після потрапляння Землі у двовимірний простір. Влада не змогла дотриматися обіцянки виконувати свої обов’язки до знищення всієї Сонячної системи.

Повз Плутон усе ще пролітали кораблі, які не полишали надії врятуватися.

— Діти, вже час відлітати, — сказав Ло Цзі.

— Летімо разом! — запропонувала Чен Сінь.

— Який у цьому сенс? — запитав Ло Цзі, посміхаючись. Похитавши головою, він вказав костуром у напрямку моноліту: — Тут мені буде комфортніше.

— Гаразд. Але ми зостанемося тут, допоки Уран не потрапить у двовимірний простір. Так ми проведемо з вами трохи більше часу, — погодилася АА.

Наполягати дійсно не було сенсу: навіть якби Ло Цзі погодився відлетіти з ними на «Зоряному кільці», старий виграв би лише якусь годину часу. Завершуючи життя, він не потребував такої відстрочки смерті. Власне, й їм самим було б уже байдуже, якби не завдання.

— Ні, вирушайте негайно! — рішуче заперечив Ло Цзі, грюкнувши костуром із такою силою, що аж злетів угору в умовах мікрогравітації. — Ніхто не знає, наскільки прискорюється процес падіння на двовимірну площину. Не зволікайте із завданням. Ми можемо зоставатися на зв’язку, що мало чим відрізнятиметься від перебування поруч.

Чен Сінь завагалася, але зрештою кивнула.

— Добре, ми відлітаємо. Але підтримуватимемо контакт до останнього!

— Звісно, а як інакше, — відповів Ло Цзі, піднявши костур на прощання, а потім розвернувся й попрямував до моноліту. Здавалося, буцім він парив над сніжним покровом, час від часу сповільнюючи політ за допомогою костура. Чен Сінь і АА невідривно спостерігали за ним, допоки постать Оберненого до стіни, Мечоносця й останнього доглядача могили всього людства не зникла за вхідною брамою.

Вони повернулися на борт «Зоряного кільця», і корабель негайно й без додаткових вказівок злетів. Двигуни здійняли в повітря клуби снігу, перетворюючи його на туман, і швидко розігнали корабель до другої космічної швидкості Плутона — трохи більше одного кілометра на секунду, — давши змогу досягнути орбіти планети. В ілюмінаторах та інформаційних вікнах було видно, що звичний синьо-чорний колір поверхні Плутона змінився на біле снігове покривало, а гігантський напис «Цивілізація Землі», викладений багатьма мовами, тепер неможливо розрізнити. «Зоряне кільце» пролетіло між Плутоном і Хароном, ніби протискуючись каньйоном, — настільки близько розташовувалися два небесні тіла.

Довкола них у «каньйоні» виблискувало багато зірок: кораблі-втікачі на значно більшій, ніж у «Зоряного кільця», швидкості випробовували свою вдачу. Одне із суден пролетіло лише за сто кілометрів від них, освітивши вогнями двигунів поверхню Харона. Можна було легко роздивитися його трикутні обриси і десятикілометрові снопи плазми синього кольору, що виривалися із сопел двигунів.

— Це «Мікени», — доповів штучний інтелект бортової системи. — Середній корабель зоряного класу, що не має замкненої системи життєзабезпечення. Після вильоту за межі Сонячної системи, навіть якщо його баки заповнені по вінця й на борту перебуває тільки одна людина, пасажир зможе вижити лише протягом п’яти років.

Штучному інтелекту, вочевидь, було невтямки, що «Мікени» не зможуть залишити меж Сонячної системи. Як і решті кораблів-утікачів, цьому човнику залишилось існувати в тривимірному світі не більше трьох годин.

«Зоряне кільце» нарешті вибралося з каньйону, утвореного Плутоном і Хароном, залишивши позаду ці два темні світи й прямуючи у відкритий космос. Вони побачили у всій красі двовимірне Сонце та Юпітер, який також майже перетворився на пласке зображення. Більша частина Сонячної системи, окрім Урана, вже опинилася на площині.

— Боже мій, це ж справжня «Зоряна ніч»! — вигукнула АА.

Чен Сінь збагнула, що вона говорить про картину ван Гога. І дійсно, побачене до болю нагадувало відоме полотно. Те, якою вона пам’ятала картину, майже стовідсотково збігалося з виглядом двовимірної Сонячної системи, яка розкинулася перед її очима. Гігантські планети розпласталися у просторі, відстань між ними значно поступалася діаметру самих небесних тіл. Але неосяжні розміри планет додавали відчуття нереальності зображень, які більше нагадували завихрення посеред простору-часу. Кожна часточка Всесвіту текла, метушилась і тремтіла від божевільного переляку, немов спалахи полум’я, які могли випромінювати тільки смертельний холод. Сонце, планети, вся матерія та буття видавалися лише ілюзією, створеною турбулентністю простору-часу.

Чен Сінь аж тепер зрозуміла дивне відчуття, що виникало у неї при кожному погляді на «Зоряну ніч». Решта зображеного на полотні — дерева, немов охоплені вогнем, селище та гори під покровом ночі — мало очевидні перспективу й глибину. Але зоряне небо над ними не було тривимірним, а радше нагадувало величезну картину в картині, яка затуляла справжнє нічне небо.

Бо та зоряна ніч була двовимірною.

Як ван Гогу вдалося у 1889 році намалювати подібне? Чи міг майстер після другого психічного зриву лише за допомогою розбурханої уяви хворого мозку перескочити в часі на понад п’ятсот років і побачити цю картину?! Чи ж усе відбувалося навпаки: побачене жахливе майбутнє й картина прийдешнього Судного дня стали справжніми причинами його психічного зриву та самогубства?

— Діти, у вас усе добре? Що ви плануєте робити? — Ло Цзі вигулькнув в інформаційному вікні. Він уже позбувся скафандра, і його білі волосся та борода знову розкошлатилися в умовах низької гравітації, немов плавали у воді. За ним було видно тунель, який мав проіснувати сто мільйонів років.

— Ми якраз збиралися почати викидати зібрані реліквії у відкритий космос. Але хочемо залишити на борту «Зоряну ніч», — відповіла АА.

— Залиште все при собі й забирайтеся звідси.

Почуте неабияк здивувало Чен Сінь і АА. Вони перезирнулися, й АА перепитала:

— Забиратися? Як і куди?!

— Куди вам заманеться. Ви можете обрати будь-яку точку Чумацького Шляху. Вам навіть має вистачити життя, щоб долетіти до Туманності Андромеди. «Зоряне кільце» здатне досягти швидкості світла, бо оснащене єдиним зразком двигуна криволінійного прискорення.

Шок від почутого відібрав мову в Чен Сінь і АА.

— Після загибелі Вейда співробітники наукограда не полишили спроб: звільняючись із в’язниці, люди ставали до роботи і створили ще одну секретну дослід­ницьку базу. Здогадуєтеся, де вона розташовувалася? На Меркурії. Ще одне місце в Сонячній системі, не розбещене надмірною увагою гостей. Чотири століття тому Обернений на ім’я Рей Діас за допомогою великої кількості гігантських водневих бомб утворив на поверхні планети величезний кратер. Саме там і розміщувалася база, побудова якої тривала понад тридцять років. Наприкінці будівництва кратер накрили величезним куполом, а споруду залегендували як станцію з вивчення сонячної активності. Нам навіть вдалося відновити діяльність вашої компанії та зробити її оператором нової дослідницької бази.

Сліпуча стіна світла увірвалася крізь ілюмінатор, але Чен Сінь і АА навіть не глянули в той бік. Проте штучний інтелект корабля повідомив, що Уран «щойно розпочав процес трансформації», тобто почав перетворюватися на двовимірну картину. Нептун по той бік Сонця вже завершив цей процес. Тепер між Плутоном і двовимірною площиною не лишилося інших небесних тіл.

— Через тридцять п’ять років після смерті Вейда на меркуріанській базі відновилося дослідження криволінійного руху. Саме з тієї точки, де було перерване, — переміщення двоміліметрової волосинки на два сантиметри. Дослідження тривали пів століття і кілька разів із різних причин переривалися, але невмолимо просувалися від суто теоретичних обґрунтувань до практичних випробувань. Я не буду детально зупинятися на труднощах і проривах цього періоду. На завершальному етапі досліджень виникла необхідність проведення масштабних експериментів дієвості рушіїв криволінійного прискорення, і меркуріанська дослідницька база вже не могла забезпечити необхідних для цього умов. По-перше, вона мала ліміт потужності енергетичних установок; по-друге, результатом проведення експериментів стала б поява посеред космосу легко помітної траєкторії слідів, що неодмінно викрило б справжнє призначення меркуріанської бази. Насправді, зважаючи на плинність наукових кадрів бази впродовж 50 років, складно припустити, що Федеральний уряд й гадки не мав про те, які експерименти проводяться на Меркурії. Але доки їх масштаб обмежувався невеликими об’єктами та маскувався під іншу наукову роботу, на це закривали очі. Але проведення широкомасштабних випробувань — це вже геть інша справа, тож ми пішли на перемовини з Федеральним урядом. І співпраця виявилася неочікувано плідною.

— То закон, який забороняв проведення досліджень і будівництво кораблів із рушіями криволінійного прискорення, було скасовано? — запитала Чен Сінь.

— Ні, але уряд співпрацював із нами, тому що… — Ло Цзі постукав костуром по землі, що, вочевидь, свідчило про його вагання. — Поки що залишмо це. Кілька років тому ми виготовили першу партію з трьох двигунів і розпочали серію безпілотних тестових польотів на швидкості світла. Двигун №1 розігнався до швидкості світла на відстані 150 астрономічних одиниць від Сонця і, пролетівши деякий час, повернувся у Сонячну систему. У системі відліку самого двигуна мандрівка протривала лише 10 хвилин, але для нас від часу старту до повернення минуло три роки. Друга серія випробувань включала одночасний запуск двигунів №2 та №3. Зараз вони перебувають за межами хмари Оорта й мають повернутися до Сонячної системи за шість років. На «Зоряному кільці» встановлено двигун №1, який пройшов випробування.

— Але чому на борту «Зоряного кільця» лише ми двоє? З нами має бути щонайменше ще пара чоловіків! — вигукнула АА.

— Нема часу, — Ло Цзі похитав головою у відповідь. — Проєкт співпраці між компанією та Федеральним урядом був абсолютно таємним. Лише дрібка людей знає, що двигун криволінійного прискорення існує, ще менше відає, де встановлений єдиний робочий зразок, який залишився в Сонячній системі. Це все занадто небезпечно. Кінець настав, а серця людей не надто змінилися. «Зоряне кільце» стане об’єктом полювання всього світу, й люди будуть ладні вбивати один одного за найменший шанс потрапити на борт. Зрештою, не зостанеться нічого. Саме через це ми були змушені відіслати «Зоряне кільце» якнайдалі він бункерного світу, перш ніж оголошувати про напад за теорією Темного лісу. У нас дійсно не було часу, щоб подбати про це. Цао Бінь направив корабель до Плутона, аби ви забрали мене з собою. Хоча йому варто було одразу віддати наказ про старт «Зоряного кільця» зі швидкістю світла ще з юпітеріанської орбіти.

— Тоді чому ви не полетіли з нами?! — викрикнула Чен Сінь.

— Я прожив довге життя, й навіть якби піднявся на борт, мені залишилося б небагато часу. Я значно більше підходжу на роль вартового гробниці.

— Ми заберемо вас! — вигукнула Чен Сінь.

— Не говори дурниць, плин часу невблаганний.

Ділянка тривимірного простору, де вони перебували, прискорювала падіння на двовимірну площину. Пласке, повністю згасле Сонце, яке тепер нагадувало темно-червоне мертве море, затуляло більшу половину горизонту, видного в ілюмінаторах. Чен Сінь і АА побачили, що двовимірна площина не була абсолютно пласкою — вона здатна коливатися! Довга хвиля, що закінчувалася десь за обрієм, котилася її поверхнею. Подібне явище й інші деформації тривимірного простору підказали «Синьому простору» та «Гравітації» місцеположення викривлень, звідки можна було потрапити у чотиривимірний простір. Навіть на ділянках площини, де не було трансформованих двовимірних об’єктів, можна було помітити подібне коливання. Ці хвилі — це візуалізація двовимірного простору в тривимірному, проте ставали вони помітними лише у великих масштабах.

На борту «Зоряного кільця» просторово-часові спотворення, спричинені прискореним падінням, також почали відчуватися як витягування простору в напрямку падіння: Чен Сінь помітила, що круглі ілюмінатори стали нагадувати еліпси, а струнка АА видавалася присадкуватою. Однак Чен Сінь і АА не відчували жодного дискомфорту, а всі системи космічного корабля продовжували працювали в оптимальному режимі.

— Ми повертаємося на Плутон! — наказала Чен Сінь штучному інтелекту корабля, а потім повернулася до Ло Цзі в інформаційному вікні: — Ми мусимо повернутися по вас! Ми маємо вдосталь часу — Уран іще не завершив трансформацію у два виміри!

— З авторизованих користувачів, які перебувають на зв’язку з кораблем, Ло Цзі має найвищий пріоритет. Лише він може віддати команду на повернення до Плутона, — беземоційно відповів штучний інтелект корабля.

Ло Цзі, стоячи на тлі тунелю, усміхнувся.

— Дітки, ви ж розумієте, що, якби я захотів, то зараз був би на борту поруч із вами. Я застарий для таких далеких мандрівок. Не турбуйтеся про мене. Як я вже казав, я отримав від життя все. Готовність до криволінійного прискорення!

Остання фраза призначалася штучному інтелекту корабля.

— Параметри курсу? — перепитала бортова система.

— Слідувати прокладеним курсом. Я не знаю, куди ви захочете прямувати, гадаю, що й ви самі ще не вирішили. Коли визначитеся з пунктом призначення, просто вкажіть на зоряній карті потрібну точку. Більшість зірок на відстані 50 тисяч світлових років мають автоматичне визначення цілі.

— Підтверджую команду. Криволінійний двигун перейде в робочий режим за 30 секунд, — почувся голос штучного інтелекту.

— Нам потрібно перейти в стан глибоководного занурення? — запитала АА, хоча розуміла, що у разі звичайного способу прискорення до таких швидкостей нічого не допоможе, й їх розплющить до молекул.

— Ви не потребуєте жодних приготувань до польоту. Цей спосіб переміщення базується на викривленні самого простору, а отже, ви не відчуєте ніяких перевантажень, — почувся голос Ло Цзі.

— Криволінійний двигун увімкнено. Усі системи працюють в оптимальний спосіб. Параметри прискорення: викривлення простору — 23,8; коефіцієнт кривизни траєкторії — 3,41 до 1; «Зоряне кільце» досягне швидкості світла за 64 хвилини й 18 секунд.

Оголошення штучного інтелекту корабля більше асоціювалися з командами про заглушення двигунів, аніж із «повний уперед»: усе довкола стихло, не чулося жодного нового звуку. Вони розуміли, що термоядерний двигун вимкнено, тому зникло фонове гудіння реактора й самого двигуна, але цю порожнечу не заповнили інші звуки. Насправді важко було повірити, що щось відбувається.

Але певні ознаки увімкнення криволінійного рушія ставали дедалі помітнішими: викривлення простору поступово зникало, ілюмінатори округлювались, а АА витончувалася й додавала у зрості. Поглянувши крізь ілюмінатор, можна було побачити, що сусідній корабель-утікач усе ще рухався швидше за «Зоряне кільце», проте різниця швидкостей сильно зменшилася.

Цієї миті штучний інтелект вивів у ефір радіообмін повідомленнями між сусідніми кораблями, які, з його точки зору, стосувалися «Зоряного кільця».

— Погляньте, наскільки блискавично прискорюється той корабель! — кричала якась жінка.

— Боже, людей усередині має розплющити у фарш! — відповідав їй чоловічий голос.

Його перебив інший чоловік:

— Ви ідіоти! Таке прискорення має розчавити й сам корабель! Але нічого подібного ми не спостерігаємо, тож він рухається не за допомогою термоядерного двигуна, а під дією криволінійного рушія!

— Криволінійний двигун?! Космічний корабель, який здатен пересуватися зі швидкістю світла?! Це надшвидкісний корабель!!!

— Здається, чутки виявилися правдивими. Вони таємно будували цей корабель, а тепер зможуть врятуватися від смерті…

— А-а-а-а-а!!! А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!!! — почулося волання першої жінки.

— Гей, хто там збоку від нього, йдіть на перехоплення! Протараньте його!! Знищіть!!!

— А-а-а-а! — знову почувся голос першої жінки. — Вони зможуть досягти швидкості втечі та врятуватися! Вони житимуть!!! А-а-а-а!!! Я теж хочу надшвидкісний корабель!!! Зупиніть їх! Убийте тих, хто всередині!!!

Почувся ще один крик, але цього разу зсередини «Зоряного кільця». Це була АА.

— Боже мій! Чому ми бачимо два Плутони?

Чен Сінь повернулася до інформаційного вікна, в яке дивилася АА, і побачила зображення Плутона через системи спостереження корабля. Зараз планета перебувала досить далеко, але деталі залишалися легко помітними. Як і казала АА, Плутон і Харон отримали близнюків, які розташовувалися неподалік від справжніх небесних тіл. Чен Сінь помітила, що й деякі об’єкти на двовимірній поверхні також частково подвоїлися, подібно до того, як у графічному редакторі виділяється певна частина зображення, аби скопіювати її та розмістити поруч із оригіналом.

— Цей ефект виникає тому, що світло у доріжці слідів, які залишає по собі «Зоряне кільце» під час прискорення, сповільнюється, — пояснив Ло Цзі. Його зображення в інформаційному вікні почало розмиватися, але голос лунав чітко й без спотворень. — Один із бачених вами Плутонів є зображенням, яке передається світлом із нижчою швидкістю. Але позаяк планета все ще перебуває у русі, то, опинившись за межами доріжки слідів, вона знову вигулькнула на небосхилі перед вами. Ось чому ви бачите подвоєне зображення.

— Швидкість світла сповільнюється? — Чен Сінь відчула, що вони доторкнулися до великої таємниці буття.

Ло Цзі продовжив думку:

— Мені оповідали, що ви дізналися про криволінійне прискорення, провівши експеримент із милом і човником. А чи повторили ви експеримент після того, коли човник проплив через усю ванну і досяг борта? Ви повернули його у початкове положення?

Вони тоді цього не зробили. Налякана можливою присутністю софонів, Чен Сінь забрала човник і викинула його геть. Але легко було здогадатися про результати повторного експерименту.

— Човник узагалі не зрушив би з місця чи плив би значно повільніше, оскільки коефіцієнт поверхневого натягу води зменшився, — відповіла Чен Сінь.

— Абсолютно правильно. Те саме відбувається і після розгону корабля до швидкості світла. На траєкторії руху літального апарата з криволінійним рушієм структура самого простору також змінюється. Якщо аналогічний корабель помістити в колію, залишену першим, то він заледве зможе рухатися. Для забезпечення руху доведеться використовувати потужніший двигун, але й він не зможе розігнати наступний корабель до швидкості першого. Імовірно, досягнута швидкість різнитиметься в рази. Інакше кажучи, в колії, що утворюється під час подібного руху, швидкість руху світла у вакуумі значно зменшується.

— До якого значення можна зменшити швидкість світла?

— Теоретично й до нуля, але на практиці це майже неможливо. Однак якщо ви встановите високе значення коефіцієнта кривизни траєкторії двигуна «Зоряного кільця», то вам вдасться досягти позначки у 16,7 кілометра на секунду — позначки, про яку так мріяло людство.

— Але ж це… — почала говорити АА, вдивляючись у зображення Ло Цзі.

Чорний домен, — подумала Чен Сінь, але нічого не сказала.

— Чорний домен, — луною відізвався Ло Цзі. — Звісно, одного корабля недостатньо для створення повноцінного чорного домену, який поглине цілу зоряну систему. Згідно з підрахунками, для цього потрібно мати понад тисячу кораблів із криволінійними двигунами. Прискорюючись радіально в різних напрямках до швидкості світла, вони утворять колії, які почнуть розширюватися і зливатися в одну сферу, що поглине всю Сонячну систему. Швидкість світла в цій сфері дорівнюватиме 16,7 кілометра на секунду, тобто утвориться чорна діра, або чорний домен.

— Отже, чорний домен може бути наслідком руху кораблів зі швидкістю світла! — вигукнула АА.

У Всесвіті колія від криволінійного руху може бути як доказом небезпечності цивілізації, так і посланням миру. Якщо колія пролягає в напрямку від світу, то це буде свідченням першого варіанта розвитку подій; якщо огортає його — другого. Аналогічно людина із сильцем в руці є загрозою, а із зашморгом на шиї не становить небезпеки.

— Саме так. Але ми запізно це усвідомили. У наших дослідженнях криволінійного двигуна експериментальна частина постійно випереджала теоретичне підґрунтя. Вам добре відомий стиль роботи Вейда. Чимало результатів експериментів ми не могли пояснити теоретично, а без відповідних знань було легко пропустити деякі важливі нюанси. На ранніх стадіях досліджень — коли нам вдалося перемістити твою волосину — утворювані від криволінійного руху колії лишалися маленькими й майже непомітними. Але й тоді не бракувало дивних проявів: наприклад, після розширення колії низька швидкість світла спричиняла несправність квантових інтегральних систем комп’ютерів, які перебували поруч із випробувальним стендом. Проте ніхто не звертав на це уваги. Пізніше, після збільшення масштабу експериментів, ми нарешті дізналися таємницю колій криволінійного руху. Саме через це Федеральний уряд погодився на співпрацю. Вони доклали всіх зусиль, аби ми вдало завершили свої випробування, але забракло часу… — Ло Цзі скрушно похитав головою, зітхнув і більше не зронив ані слова.

— Від інциденту з проголошенням наукоградом незалежності до завершення зведення меркуріанського дослідницького центру минуло 35 років. Цінний час було згаяно даремно, — завершила за нього думку Чен Сінь.

Ло Цзі мовчки кивнув, і Чен Сінь побачила, що звичне тепло його очей змінилося страшними вогнями Судного дня. Його погляд чітко транслював думку: Поглянь, дитино, що ти накоїла.

Чен Сінь збагнула, що з трьох варіантів порятунку людства — бункерів, чорного домену й надшвидкісних кораблів — єдиним шансом на виживання було лише створення флоту кораблів із криволінійними рушіями.

Юнь Тяньмін вказав шлях до порятунку, але вона своїми руками заблокувала його.

Якби Чен Сінь не зупинила Вейда, Зоряна кільце мало б шанси здобути омріяну незалежність. Навіть якби місто не протрималося довго, вчені, можливо, встигли б відкрити ефект викривлення простору від роботи рушіїв, що змусило б Федеральний уряд змінити ставлення до надшвидкісних кораблів. А це могло дати можливість збудувати флот із тисячі подібних літальних апаратів і створити чорний домен, тим самим уникнувши завдання удару, який перекинув Сонячну систему у два виміри.

Людство могло піти двома шляхами: частина полетіла б до зірок, а решта жила б щасливо всередині чорного домену.

Зрештою, це була не перша її груба помилка.

Вона двічі обіймала посаду, що за обсягом влади поступалася лише богу, і двічі штовхала світ у прірву в ім’я любові. Але тепер уже нікому було виправити її помилку.

Вона зненавиділа Вейда. Чому він дотримав слова? Що його спонукало? Слово чоловіка чи він це зробив заради неї? Звісно, вона розуміла, що на той момент Вейд іще не знав про ефект від викривлення простору. Його мету побудови надшвидкісних кораблів повністю описав той безіменний військовий із Зоряного кільця: «Ми боремося за свободу, за те, щоби бути вільними людьми у цілому Всесвіті!». Чен Сінь була переконана: якби Вейд тоді знав, що надшвидкісні кораблі — єдиний порятунок людства, то легко знехтував би даною обіцянкою.

Не гоже цуратися відповідальності, нехай вона і поступалася за владою лише богу, — якщо тебе обрали на високу посаду, ти маєш виконувати завдання до кінця.

Опинившись на Плутоні, Чен Сінь подумала, що настала найлегша пора її життя. Дійсно, люди, котрі опиняються за мить до кінця світу, можуть відчути неабияке полегшення: звичний тягар обов’язків вже не тисне, всі турботи і тривоги зникають, а життя повертається до первісного стану спокою в утробі матері. Тієї миті Чен Сінь могла тільки спокійно чекати яскравого, поетичного кінця, що ознаменує її перетворення на частину гігантської картини Сонячної системи.

Але тепер усе перевернулося з ніг на голову. На зорі космології як науки існував цікавий парадокс: оскільки Всесвіт здавався нескінченним, то на кожну точку простору щомиті мала діяти сукупність гравітаційних сил незліченної кількості небесних тіл. Чен Сінь зараз відчувала щось подібне — кожен куточок Усесвіту тиснув на неї звідусіль, нещадно роздираючи душу. Спогади про хвилю первинного жаху останніх хвилин на посаді Мечоносця, яку вона пережила 127 років тому, знову напосіли на неї. Космос заполонили очі, що не відводили від неї погляду: динозаври, трилобіти, мурахи, птахи, метелики й навіть бактерії… Окремо відчувалися погляди 100 мільярдів людей, які жили на Землі у всі часи.

Чен Сінь поглянула в очі АА й легко прочитала її думки: Нарешті й ти зіткнулася з чимось, страшнішим за смерть.

Вона розуміла, що їй не лишається нічого іншого, як жити далі. Вона і АА — єдині представники людської раси, а її смерть зменшить цю популяцію вдвічі. Це справді співрозмірне покарання за всі її помилки.

Однак майбутня подорож вже не мала мети — космічний простір перед нею втратив чорний колір, лишившись безбарвним.

— Куди нам податися? — пробурмотіла Чен Сінь.

— Відшукайте їх, — відповів Ло Цзі, чиє зображення на екрані стало ще розмитішим і втратило колір.

Його слова, немов блискавка, спалахнули в голові Чен Сінь. Вони з АА перезирнулися, одразу зрозумівши, про кого йдеться.

— Вони ще живі, — продовжив Ло Цзі. — П’ять років тому бункерний світ отримав від них звістку через гравітаційну хвилю. Це було коротке повідомлення без вказуван­ня місця їхнього перебування. Можливо, вам вдасться їх відшукати, чи ж їм пощастить натрапити на вас.

Цієї миті чорно-біле зображення Ло Цзі остаточно зникло, але ще було чутно його голос, який встиг сказати наостанок:

— От настав і мій час перетворитися на картину. Щасливої подорожі, дітки.

Сигнал з Плутона остаточно перервався.

На екрані системи спостереження Плутон засяяв, немов зірка, і почав розширюватися у двох вимірах. Ділянка планети з музейним комплексом першою торкнулася двовимірної площини.

На теперішній швидкості «Зоряного кільця» вже став помітний ефект Доплера: хоч при погляді на окрему взяту зірку здавалося, що нічого не відбувається, світло зірок попереду змістилося до синьої частини спектра, а позаду — до червоної. Зсув спектра став помітним і у двовимірній Сонячній системі.

За бортом не було видно жодного іншого корабля-втікача — «Зоряне кільце» значно випередило їх. Усі вони тепер падали на двовимірну поверхню, немов краплі рясного дощу.

Повідомлень із Сонячної системи ставало дедалі менше, й вони коротшали. Через зміну частоти радіосигналів, спричинену ефектом Доплера, сповіщення лунали трохи дивно, немов пташиний спів.

«Ми вже заблизько! Ви позаду нас? ... Не роби цього! Не треба! ... Боляче не буде, я вас запевняю. Усе станеться за мить… І після всього ти ще мені не віриш? Що ж, нехай… Так, кохана, ми сплощимося до мікронів… Ходи сюди! Ми маємо бути разом…»

Чен Сінь і АА слухали мовчки. Голосів чулося все менше й менше, а інтервали між повідомленнями зростали. Через тридцять хвилин вони почули останній голос із Сонячної системи:

— А-а-а…

Голос обірвався назавжди. Гігантська двовимірна картина під назвою «Сонячна система» постала в усій красі.

«Зоряне кільце» все ще падало на двовимірну площину. Швидкість, яку вони розвинули, лише сповільнювала падіння, проте космічний корабель іще не досягнув необхідного прискорення утечі, аби відірватися від двовимірної площини. Зараз «Зоряне кільце» залишалося єдиним у Сонячній системі рукотворним об’єктом, який іще не опинився на площині, а Чен Сінь і АА були єдиними уцілілими. Зореліт відділяла від двовимірної картини не дуже значна відстань. Сонце видавалося абсолютно пласким, як поверхня моря з узбережжя: тьмяна темно-червона зірка, здавалося, не мала кінця-краю. Плутон, який іще нещодавно був тривимірним, перетворився на гігантську пляму, що продовжувала збільшуватися. Чен Сінь роздивлялася його вишукані «річні кільця», сподіваючись відшукати бодай якісь сліди музею. Але марно — розмір споруди був замалий, аби можна було сподіватися її роздивитися. Потік тривимірного світу, який спадав на двовимірну площину, здавався непереборним. Чен Сінь почала сумніватися, чи справді двигун криволійнійного прискорення зможе розігнати корабель до швидкості світла. Їй дуже кортіло, аби все закінчилося тут і зараз.

Але цієї миті пролунав голос штучного інтелекту корабля:

— «Зоряне кільце» досягне швидкості світла за 180 секунд. Будь ласка, задайте кінцеву точку маршруту.

— Ми не знаємо, куди вирушити, — відповіла АА порожнім голосом.

— Ви зможете встановити пункт призначення й після досягнення швидкості світла, але в системі відліку корабля ви проведете не так багато часу, тож існує ймовірність запізнитися з вказуванням цілі й проминути необхідний пункт. Краще визначитися зараз.

— Ми не знаємо, де їх шукати, — відповіла Чен Сінь. «Їх» існування трохи прикрашало безрадісне майбутнє, проте Чен Сінь усе одно почувалася загубленою в часі й просторі.

АА раптом схопила Чен Сінь за руку й мовила:

— Хіба ти забула, що, крім «них», у Всесвіті ще лишився й «він»?

Так, це правда. Чен Сінь відчула, як стиснулося серце, — їй ніколи в житті не кортіло чогось сильніше, ніж іще раз побачитися з ним.

— У тебе призначене побачення, — нагадала АА.

— Так, я пам’ятаю, — механічно відповіла Чен Сінь. Емоцій на іншу реакцію вже бракувало.

— То летимо до твоєї зірки!

— Гаразд, летимо туди, — погодилася Чен Сінь і перепитала у штучного інтелекту бортової системи: — Зможеш ідентифікувати зірку за номером докризових часів — DX3906?

— Так, звісно. Тепер вона має позначення S74390E2. Будь ласка, підтвердіть кінцеву точку маршруту.

Перед ними матеріалізувалася велика голографічна карта зоряного неба, на якій були нанесені всі зірки в радіусі 500 світлових років від Сонячної системи. Одна з них блимала яскраво-червоним і додатково підсвічувалася білою стрілкою.

— Так, це вона. Рушаймо туди, — кивнула Чен Сінь.

— Ініціацію маршруту завершено. «Зоряне кільце» досягне швидкості світла за 50 секунд.

Їм здалося, що карта зоряного неба перемістилася назовні, але це корпус корабля став повністю прозорим. Чен Сінь і АА видалося, ніби вони парять у відкритому космосі. Штучний інтелект корабля ніколи до цього не використовував такого режиму відображення зовнішнього світу. Попереду зорів Чумацький Шлях, який набув чистого кольору небесної блакиті, нагадуючи безкраїй океан; позаду лишилася двовимірна Сонячна система з пласкими Сонцем та планетами, що тонули в криваво-червоному мороці.

Раптом вигляд Усесвіту докорінно змінився: всі зірки попереду корабля витягнулися у напрямку фінальної точки їхнього маршруту, ніби ця частина Всесвіту перетворилася на величезну чорну чашу, й усі зорі скочувалися на її дно. Незабаром зірки зіщулилися перед ними в скупчення настільки щільно, що годі було й сподіватися розрізнити кожну з них окремо. Вони згрупувалися в невелику кулю, яка випромінювала яскраво-синє світло, немов величезний сапфір. Час від часу зі скупчення світла виокремлювалися поодинокі зірки й швидко відлітали назад, переміщуючись абсолютно темним простором. Їхній колір у русі постійно змінювався: блакитний поступався місцем зеленому, потім — жовтому, а коли зірка пролітала над «Зоряним кільцем», вона вже сяяла червоним. За кормою космічного корабля двовимірна Сонячна система й зірки конденсувалися у червоне скупчення, що нагадувало багаття, яке палає в кінці Всесвіту.

«Зоряне кільце» летіло зі швидкістю світла до зірки, подарованої Юнь Тяньмінем Чен Сінь.