Частина 3

Рік 7-й Епохи мовлення. Чен Сінь

АА сказала Чен Сінь, що її очі зараз красивіші й світяться яскравіше, ніж раніше, й, можливо, вона говорила правду. Чен Сінь у минулому страждала на помірну короткозорість, але тепер бачила все надзвичайно чітко та яскраво, ніби світ навколо переродився наново.

Від їхнього повернення з Австралії минуло шість років, але всі страждання, пов’язані з переселенням, здавалося, не залишили жодного відбитку на АА. Вона нагадувала свіжу й гарну рослину, що струсила негаразди минулого, немов дощові краплі зі свого листя, не давши можливості зашкодити їй. Протягом минулих шести років компанія Чен Сінь під керівництвом АА пережила бурхливий розвиток і стала провідним гравцем на ринку будівниц­тва на навколоземній орбіті. Але АА зосталася тією ж вродливою й веселою молодою жінкою, геть не схожою на інших директорів великих компаній. Хоча в цю епоху це вже, скоріше, стало нормою.

Проте ці шість років випали з життя Чен Сінь — її помістили до гібернації. Після повернення з Австралії й обстеження їй встановили діагноз: її сліпота спочатку мала психосоматичну природу й була спричинена сильним психічним шоком, але згодом переросла у фізіологічне ураження — відшарування сітківки й некроз тканин ока. Лікування полягало в трансплантації сітківки, вирощеної з її власних стовбурових клітин шляхом клонування, але весь процес тривав би п’ять років. Чен Сінь уже перебувала в глибокій депресії, й якби вона провела наступні п’ять років у повній темряві, то ніхто не зміг би гарантувати стабільний стан її психічного здоров’я. Тож лікар умовив Чен Сінь пристати на пропозицію лягти в гібернацію.

Але світ і направду оновився. Дізнавшись про запуск трансляції гравітаційних хвиль, людство захлинулося радощами. «Синій простір» і «Гравітація» набули ореолу казкових рятівників, а члени екіпажів почали вважатися справжніми героями. Підозру в убивстві під час Темної битви екіпажу «Синього простору» було скасовано, а їхні дії кваліфіковано як законну самооборону під час нападу. Також героями були проголошені члени Руху опору Землі, які протистояли окупантам на всіх континентах під час примусового переселення людства. Коли бійці, одягнені в лахміття, постали перед очима людей, ті не змогли стримати сліз. За деякий час обидва космічні кораблі й борці опору стали символом величі незламного духу людства, й незліченна кількість шанувальників, здавалося, думали, що й вони завжди мали таку ж крицеву волю.

Наступним кроком стала логічна безжальна помста колаборантам із Сил безпеки Землі. Хоча, об’єктивно кажучи, вони відіграли в цій катастрофі навіть позитивнішу роль, ніж Рух опору. Саме вони захищали міста й іншу інфраструктуру від знищення під час імміграції — звісно, для Трисоляриса, але саме старанне збереження всіх людських набутків забезпечило швидке відновлення світової економіки після повернення іммігрантів. Також Сили безпеки підтримували порядок під час повернення людей додому, а коли в Австралії через брак харчів і електроенергії часто спалахували бунти, то саме вони втихомирювали натовп і привозили все необхідне. Завдяки їхній роботі більшість людей повернулися в домівки протягом чотирьох місяців без особливих жертв. У такому хаосі без цього добре озброєного мілітаризованого угруповання наслідки могли б бути взагалі непередбачуваними. Проте жоден подібний аргумент не було взято до уваги судом, і більшість членів Сил безпеки засудили за злочини проти людства. Після початку Великого переселення більшість країн поновили смертну кару. Цей вид покарання не скасували навіть після повернення з Австралії, тож за минулі п’ять років стратили чимало колишніх силовиків під задоволене улюлюкання натовпу, серед якого ніхто принагідно не згадав, що сам подавав заявку до лав Сил безпеки й просто туди не потрапив.

Але все швидко стало на свої місця, й люди почали відновлювати побут. Оскільки інфраструктура міст і промислові об’єкти добре збереглися, відновлення не тривало довго. Менш ніж за два роки шрами розрухи у містах повністю затяглися і рівень економіки та побуту повернувся на той, яким був до переселення. Усе людство знову почало насолоджуватися життям.

Подібні настрої ґрунтувалися на спогадах про експеримент Ло Цзі з підтвердження теорії Темного лісу: від моменту трансляції координат зоряної системи 187J3X1 до знищення зірки минуло 157 років, що приблизно дорівнювало тривалості життя сучасної людини. Також спостерігалося падіння рівня народжуваності до найнижчих показників у історії — ніхто не бажав приводити дитину у світ, приречений на загибель. Але більшість людей вважали, що зможуть прожити відведений їм строк у мирі й злагоді.

Хоча людство розуміло, що трансляція за допомогою гравітаційних хвиль значно потужніша за радіохвильове мовлення, навіть посилене Сонцем, суспільна думка швидко знайшла іншу самовтіху, поставивши під сумнів істинність самої теорії Темного лісу.

Витяг із «Минулого поза часом»: Вселенська манія переслідування — зникнення останніх сумнівів щодо правильності теорії Темного лісу

Хоча теорія Темного лісу стала наріжним каменем розвитку людської історії понад шістдесят років тому, питання про її достовірність, науковість і академічність залишалося на порядку денному від Епохи стримування й аж до початку Епохи мовлення. До цього моменту не існувало жодних переконливих доказів, які могли б довести правильність теорії з наукової точки зору, а небагатьом наявним свідченням бракувало міцного наукового базису.

Перше свідчення: експеримент Ло Цзі щодо правильності теорії Темного лісу призвів до знищення зоряної системи 187J3X1. По-перше, астрономічна спільнота завжди гучно піддавала сумніву сам факт знищення зоряної системи внаслідок втручання розвідувальних сил будь-якої позаземної цивілізації. Думки поділилися приблизно порівну: один табір схилявся до того, що розміри спостережуваного об’єкта — нехай він і рухався зі швидкістю світла — були недостатніми для знищення цілої зірки. Знищення зоряної системи 187J3X1 цілком могло стати наслідком природного вибуху наднової, але через брак інформації неможливо стверджувати, чи існували достатні передумови для цього. Враховуючи значний часовий проміжок між запуском трансляції Ло Цзі й вибухом, ця можливість розглядалася як дуже ймовірна. Інший табір вважав, що зірка все-таки була зруйнована внаслідок влучання надшвидкого об’єкта, але міркував, що «фотоїди» є цілком звичним і природним явищем у Чумацькому Шляху, хоча іншого подібного об’єкта не було помічено за всю історію спостережень. Натомість існували докази того, що природні сили здатні прискорювати масивні об’єкти до значних швидкостей. Так, унаслідок розпаду подвійної системи під час вибуху наднової зірки-супутника чи поглинання її надмасивною чорною дірою інша зірка з пари отримує початковий імпульс і перетворюється на надшвидку. Та сама надмасивна чорна діра в центрі нашої галактики здатна розганяти безліч дрібних об’єктів до швидкостей, співставних зі швидкістю світла. Але їх пошук може бути складним через надзвичайно малі розміри.

Друге свідчення: страх Трисоляриса перед стримуванням за теорією Темного лісу. До певного моменту це було найголовнішим доказом правильності теорії, але позаяк судження самих трисоляріан лишалися таємницею, це не могло вважатися прямим доказом із наукової точки зору. Цілком можливо, що трисоляріани встановили баланс у відносинах із людством і з інших невідомих причин і, зрештою, остаточно відмовилися від планів окупації Сонячної системи. Була висловлена чимала кількість гіпотез, які пояснювали цю невідому причину, й хоча жодна з них не видавалася абсолютно переконливою, жодну теж неможливо було повністю спростувати. Дехто з учених навіть запропонував теорію «вселенської манії переслідування», вважаючи, що Трисолярис також не має достатніх доказів істинності теорії Темного лісу. Натомість через надзвичайно важкі умови зародження й існування власної цивілізації в трисоляріан розвинулася манія переслідування й страх усього живого у Всесвіті. Ця манія надзвичайно нагадувала середньовічні вірування людства й мала такий самий високий рівень поширення в трисоляріанському суспільстві.

Третє свідчення: згадка про Темний ліс під час спілкування з Кільцем. Зрозуміло, що Кільце отримало саме таке формулювання, вивчивши останній розділ історії людства у надісланій системі Розета. Цим словосполученням рясніє параграф про Епоху стримування, тож цілком логічно, що Кільце вдалося до вживання цієї приповіді. Однак під час діалогу з дослідниками обговорення Темного лісу не тривало достатньо довго й використання означення не було чітко визначеним. Тож не можна зробити висновок, що Кільце дійсно розуміло значення вживаних слів.

З часів Епохи стримування вивчення теорії Темного лісу оформилося в окрему дисципліну. Окрім суто теоретичних досліджень, було проведено велику кількість спостережень різних частин Усесвіту й зроблено численні комп’ютерні моделювання, на основі яких розроблено багато математичних моделей теорії. Але, з точки зору більшості вчених, ця теорія не виросла з простої гіпотези, яку неможливо ані підтвердити, ані спростувати. У її правильність здебільшого вірили політики й широкі верстви населення, які часто визначалися в ставленні до теорії Темного лісу, не маючи повного уявлення про її суть. А після початку Епохи мовлення дедалі більша частина людства була схильна вважати теорію Темного лісу лише нав’язливою манією.

Рік 7-й Епохи мовлення. Чен Сінь

Після вгамування пристрастей увага людства перемкнулася з гравітаційно-хвильового мовлення на ретроспекцію останніх подій Епохи стримування. Здійнялася буря звинувачень і доносів на другого Мечоносця: якби Чен Сінь стало духу розпочати трансляцію одразу після нападу, принаймні наступної імміграційної катастрофи можна було б уникнути. Хоча більшість критичних стріл полетіли на адресу організаторів процесу відбору кандидатів.

Відбір не був простою процедурою: політичний тиск громадськості на ООН та Об’єднаний флот, власне, й призвів до такого вибору. Люди запекло сперечалися про те, хто більше винний у тому, що сталося, але майже ніхто не замислювався, що відповідальність лежить на кожному. Більшість людей не надто винили Чен Сінь. Її позитивний публічний образ все-таки забезпечував певний захист від критики, а перенесені на рівні з простими людьми страждання під час переселення додали їй іще більше симпатиків. Багато хто вважав її простою жертвою обставин.

Загалом рішення Мечоносця капітулювати спрямувало хід історії довшим шляхом, не змінивши загального напрямку руху. Хай там як, але сеанс мовлення було ініційовано, і незабаром жваві дискусії щодо причин і наслідків вщухли. Чен Сінь поступово переставала бути центральною постаттю громадської думки. Найважливіше було просто насолоджуватись життям.

Але для Чен Сінь подальше існування перетворилося на безкінечні тортури. Хоча її очі знову бачили довколишній світ, на серці лежав тяжкий камінь, що тягнув Чен Сінь на дно моря депресії. Душевний біль уже перестав бути настільки пекучим і докучливим, проте здавалося, що йому не буде кінця-краю. Біль і депресія неначе оселилися в кожній клітинці її тіла, змусивши забути про існування у житті радісних миттєвостей. Вона максимально обмежила коло спілкування, перестала слідкувати за новинами й не переймалася проблемами бізнесу, що розвивався. Хоча АА була надзвичайно стурбована станом Чен Сінь, їй доводилося левову частку часу приділяти управлінню компанією, тож слабкий вогник життя в колишньому Мечоносці підтримувало лише спілкування з Фресом.

У складні часи наприкінці Великого переселення Фрес і АА виїхали з Австралії. Він деякий час прожив у Шанхаї, проте повернувся у свій будинок у Ворбертоні ще до виїзду всіх емігрантів. Після нормалізації ситуації в Австралії Фрес передав свій будинок у дар уряду для розміщення музею культури аборигенів, а сам спорудив невеличку хижку в довколишньому лісі, перейшовши на спосіб життя своїх предків. Хоча старий жив просто неба, здавалося, що його здоров’я лише поліпшилося. Єдиним досягненням цивілізації, яке він собі залишив, був мобільний телефон. Він дзвонив Чен Сінь по кілька разів на день, щоби сказати лише кілька слів:

«Дитино, тут сонце сходить».

«Дитино, захід сонця все ще чарівний».

«Дитино, я сьогодні цілий день визбирував уламки від ваших хижок. Хочу, аби пустеля знову набула первісного вигляду».

«Дитино, тут зараз дощить. Ти маєш пам’ятати запах пустелі в такі миттєвості…»

Різниця в часі між Австралією й Китаєм становила близько двох годин, і Чен Сінь поступово призвичаїлася до розкладу життя старого. Щоразу, зачувши його голос, вона уявляла, що теж живе посеред лісу, оточеного пустелею, оперезана спокоєм та ізольована від цілого світу.

***

Пізньої ночі Чен Сінь несподівано розбудив дзвінок. Зирнувши на екран, вона побачила, що дзвонить Фрес. Годинник показував 1:14, тож у Австралії було близько третьої. Фрес знав, що Чен Сінь страждає на сильне безсоння й без допомоги апарата для сну може заснути вночі лише на дві-три години. Тому він ніколи не подзвонив би в таку пору без нагальної потреби.

Цього разу його голос втратив звичний спокій, став нетерплячим і знервованим:

— Дитино, прокидайся й поглянь на небо!

Чен Сінь і сама збагнула, що відбувається щось незвичне. В її гарячковий сон увірвався звичний кошмар: посеред пласкої рівнини, закутаної в нічну імлу, загубився величезний мавзолей. Із-під його дверей лине синювате світло, відвойовуючи в мороку клапоть землі…

Саме такий відтінок синього зараз заливав усе надворі.

Чен Сінь вийшла на балкон і побачила посеред неба об’єкт, світіння якого розфарбовувало все довкола у синє, притлумлюючи яскравість інших зірок. Його незмінне положення на небі вирізняло об’єкт серед штучних споруд на навколоземний орбіті. Це світилася зірка поза межами Сонячної системи. Її яскравість лише посилювалася, світло затьмарювало вогні міста й примушувало речі довкола відрощувати тіні. Приблизно за дві хвилини яскравість світла сягнула піку, перевершивши Місяць уповні, змусивши людей прикрити очі. Потім світіння втратило синювате забарвлення, перетворившись на яскраве денне сонячне світло.

Чен Сінь із легкістю упізнала зірку. Протягом майже трьох століть людство, дивлячись на небо, неодмінно зупиняло свій погляд на цій ділянці небосхилу.

У сусідній будівлі на гігантському дереві почулися якісь вигуки й тріск чогось, розбитого об підлогу.

Яскравість зірки після досягнення піку почала поступово зменшуватися, змінюючи забарвлення від яскраво-білого до червоного, аж до повного згасання за пів години.

Чен Сінь не брала із собою телефон, коли рушила на балкон, проте вікно виклику поплило за нею. Вона чула голос Фреса, який ізнову набув знайомих ноток відсторонення та спокою:

— Дитино, не бійся. Що має статися, те станеться.

Дивний, легкий сон розлетівся на друзки: теорію Темного лісу було остаточно підтверджено — її доказом стало знищення Трисоляриса.

Витяг із «Минулого поза часом»: Нова модель теорії Темного лісу

Трисолярис був знищений через три роки й десять місяців після старту Епохи мовлення. Усі були вражені, бо ніхто не очікував настільки блискавичної реакції після активації гравітаційно-хвильового мовлення.

Оскільки Трисолярис перебував під невсипним конт­ролем, то про його загибель людство отримало набагато більше інформації. Цей світ був знищений тим самим способом, як і система 187J3X1, з якою експериментував Ло Цзі: невеличкий об’єкт, що рухався зі швидкістю, максимально наближеною до швидкості світла, знищив одну із зірок методом збільшення її маси внаслідок релятивістського ефекту. Цієї миті планета якраз оберталася навколо цілі атаки, тож також була знищена вибухом зірки.

Під час активації гравітаційно-хвильового мовлення «Гравітація» перебувала від Трисоляриса на відстані приблизно в три світлові роки. Враховуючи те, що гравітаційні хвилі розповсюджуються зі швидкістю світла, місце запуску фотоїда мало перебувати ближче до Трисоляриса, ніж «Гравітація» й «Синій простір». Ба більше — постріл у напрямку Трисоляриса мав відбутися миттєво після отримання гравітаційної передачі. Дані спостережень підтвердили це припущення: слід від прольоту фотоїда чітко відбився на пилових хмарах біля Трисоляриса. Але в цій ділянці космосу не існувало жодних інших зоряних систем, тобто єдиною правдоподібною версією був постріл із невідомого космічного корабля.

Попередні моделі теорії Темного лісу переважно базувалися на прорахунках місця розташування інших зоряних систем, оскільки передбачалося, що подібні атаки на об’єкти з відомим усьому Всесвіту розташуванням ініціюються виключно з інших зоряних систем. Але підтверджена можливість нападу космічних кораблів значно ускладнила й без того непросту ситуацію. Хоча людство володіло достатньо точною інформацією про розташування зірок у Всесвіті, воно не мало жодного уявлення про інші, окрім трисоляріанських, космічні кораблі, сконструйовані розумними істотами. Скільки їх узагалі? Чи часто трапляються? З якою швидкістю і куди прямують? На жодне з цих запитань відповіді не було.

Це збільшувало кількість джерел завдавання ударів у рамках теорії Темного лісу, одночасно значно зменшуючи час реакції. Наступні після Трисоляриса зірки розташовувалися від Сонячної системи на відстані шести світлових років. Але моторошні смертоносні кораблі-привиди могли цієї миті пролітати повз Сонце. Бог смерті, який, як здавалося, існував деінде, з’явився прямо перед очима.

Рік 7-й Епохи мовлення. Томоко

Людство вперше стало свідком винищення цивілізації, збагнувши, що така сама доля може спіткати й їх будь-якої миті. Трисоляріанська загроза, що протягом трьох століть посідала центральне місце в історії людства, розвіялася, немов дим, поступившись місцем жорстокішій невідомості Всесвіту.

Але очікувана хвиля паніки не покотилася світом. Зіткнувшись із винищенням цивілізації на відстані чотирьох світлових років, людство дивно принишкло: всі, вдивляючись у туманну далечінь, чекали пришестя чогось чи когось.

Ще з часів Великого занепаду — хоча відтоді історія кілька разів драматично змінювала свій хід — людське суспільство завжди жило за високого рівня добробуту й високорозвиненої демократії. Два століття сформували у свідомості мас переконання: як скрутно не було б, завжди знайдеться той, хто про них подбає. Ця віра ледь не зазнала краху під час Великого переселення, але того ранку шість років тому, на порозі суцільного мороку диво таки сталося.

Людство й зараз чекало на чергове диво.

Третього дня після знищення Трисоляриса Томоко несподівано запросила Чен Сінь і Ло Цзі випити чаю. Вона повідомила, що не тримає каменя за пазухою, а просто скучила, як за старими друзями.

ООН і Об’єднаний флот поставилися до цієї зустрічі з надзвичайним ентузіазмом. Теперішній стан пасивного очікування дуже непокоїв усіх: людство стало нагадувати крихкий піщаний замок на пляжі, який може будь-якої миті зруйнуватися під сильним поривом вітру. Можновладці сподівалися, що двоє колишніх Мечоносців зможуть отримати від Томоко інформацію, яка поверне надію в уми мас. На екстреному засіданні РОЗ, присвяченому майбутній зустрічі, дехто навіть натякав, що коли подібну інформацію вони не отримають, можна сфабрикувати щось багатозначне.

Шість років тому, після початку гравітаційно-хвильового мовлення, Томоко зникла з радарів. Навіть якщо вона й з’являлися періодично на публіці, то просто, без виразності й експресії, доносила думки Трисоляриса. Вона так і залишилася гостювати в тій невеличкій дерев’яній віллі на верхівці дерева й, швидше за все, більшу частину часу проводила в режимі очікування.

Чен Сінь зустрілася з Ло Цзі вже на гілці, з якої звисала вілла Томоко. Під час Великого переселення Ло Цзі приєднався до Руху опору. Хоча він і не брав безпосередньої участі в акціях та не керував жодною з них, проте лишався духовним наставником для всіх бійців. Сили безпеки й Краплини будь-що намагалися розшукати його та вбити, але Ло Цзі постійно вдавалося вислизати. Навіть софони були не в змозі виконати це завдання. Ло Цзі мало змінився за минулі сім років: та сама тверда, строго вертикальна постава, хіба що вітер сильніше розвівав довге волосся. Він не привітався, але обдарував Чен Сінь усмішкою, яка миттєво зігріла їй серце. Ло Цзі дивним чином нагадував їй Фреса: хоча ці двоє були геть різними, але обидва мали у своїй харизмі відгомін минулого — потужне відчуття міці гір, яке давало Чен Сінь відчуття, що вона може на них покластися в ці дивні нові часи. Був іще Вейд — злий і лютий, немов вовк, чоловік із минулого, який ледь не досягнув успіху в її знищенні. Чен Сінь його ненавиділа й боялася, але водночас знала, що в певному розумінні може також і покластися на нього. Направду дивне відчуття.

Томоко знову зустрічала їх коло вілли. Як і минулого разу, вона була вбрана у розкішне кімоно, а у волоссі виднілася щойно зірвана квітка. Образ розлюченого ніндзі в камуфляжі відійшов у минуле, поступившись місцем лагідній жінці, прекрасній, немов весна вповні посеред заквітчаної луки.

— Ласкаво прошу! Ласкаво прошу! Я мала сама навідатися до ваших обійсть, але тоді не змогла б вшанувати вас чя-но ю. Вибачте мені, будь ласка! Я щиро рада вас бачити! — Томоко вклонилася гостям. Її голос був таким самим м’яким і ніжним, як і під час першого візиту Чен Сінь. Вона провела їх бамбуковим гайком, що ріс на подвір’ї, невеличким дерев’яним містком, перекинутим через дзюркотливий струмок, і запросила до великої вітальні. Усі троє розташувалися на татамі, й Томоко почала магію чя-но ю. Час минав непомітно, про його біг свідчили хіба що хмаринки, які пропливали у небі за вікном.

Спостерігаючи за м’якими і витонченими рухами Томоко, Чен Сінь переживала змішані почуття.

Так, вона (чи вони?) багато разів була за крок від успіху в знищенні людства. Проте щоразу людство якимось дивом за допомогою впертості, хитрості й вдачі примудрялося вирватися з цих лещат. І наприкінці трьохсотрічного марафону Томоко довелося побачити, як її дім поглинуло вогняне море рідної зірки.

Томоко дізналася про знищення Трисоляриса ще чотири роки тому. А три дні тому, коли світло долинуло до Землі й принесло повну картину руйнування, Томоко виступила з коротким зверненням до міжнародного співтовариства. Вона просто поінформувала про хід і причину катастрофи — гравітаційно-хвильове мовлення вглиб Всесвіту, ініційоване двома людськими космічними кораблями. Жодних докорів чи засудження. Більшість вважала, що попередній оператор цього робота загинув чотири роки тому в полум’ї, яке знищило Трисолярис, тож тепер управління Томоко взяв на себе інший трисоляріанин, що перебував на борту одного з кораблів флоту. Вираз обличчя й голос Томоко лишалися вкрай спокійними під час звернення. Подібний спокій не мав нічого спільного з тими невиразністю й млявістю, які звучали в її голосі всі ці роки. Це було істинне втілення душі й демонстрація сили духу оператора, який показував благородство й гідність перед винищенням свого роду — недосяжний взірець, із яким людству годі було сподіватися зрівнятись. Тепер, опинившись віч-на-віч із цивілізацією, що втратила свою домівку, земляни перелякалися вже не на жарт.

Базуючись на обмеженій інформації, отриманій від Томоко, та власних спостереженнях, люди отримали загальне уявлення про знищення Трисоляриса.

На момент катастрофи Трисолярис переживав чергову епоху стабільності, обертаючись навколо однієї з трьох зір на відстані приблизно у 0,6 астрономічної одиниці. Фотоїд, влучивши в зірку, проламав діру у фотосфері та конвективній зоні діаметром у 50 тисяч кілометрів, в якій легко умістилися б чотири планети завбільшки із Землю. Залишилося нез’ясованим, чи це був збіг обставин, чи частина плану нападника, але фотоїд влучив у зірку якраз у точці, яка розташовувалася вздовж уявної лінії перетинання площі екліптики Трисоляриса. Якби тієї миті комусь довелося поглянути з планети на світило, то він побачив би, як на його поверхні раптово розквітнула надзвичайно яскрава пляма, немов хтось розчахнув дверцята печі. З пролому назовні полилося потужне випромінювання, згенероване ядром зірки, — проминувши конвективну зону, фотосферу й хромосферу, воно досягло оберненої до зірки півкулі планети, перетворивши все живе на попіл за лічені секунди.

Речовина ядра ринула в космічний простір, утворивши 50-кілометровий полум’яний фонтан. Частина викинутої з ядра зірки речовини, температура якої сягала 10 мільйонів градусів, під дією сили тяжіння повернулася на поверхню світила, а інша, досягнувши другої космічної швидкості, розлетілася космосом навсібіч. З Трисоляриса це мало вигляд, немов на поверхні зірки з’явилося вогняне дерево-чудасія. Десь за чотири години викинутий об’єм речовини здолав відстань у 0,6 астрономічної одиниці, й верхівка дерева перетнула орбіту Трисоляриса. Ще за дві години дерево дотягнулося до поверхні планети, й за тридцять хвилин речовина ядра світила продірявила Трисолярис наскрізь. Це було рівнозначно мандрівці всередині одного із сонць — викинута рідина, навіть попри остудження вічним холодом космосу, ще залишалася розігрітою до температури в кілька десятків тисяч градусів. Коли Трисолярис, зрештою, вилетів із зони викиду, він уже перетворився на розпечене до червоного небесне тіло. Поверхня планети стала суцільним океаном магми, який випарував усю воду, що тепер вилася за планетою білим шлейфом. Сонячний вітер ще сильніше роздмухував випарувану воду, перетворюючи Трисолярис на комету з довгим хвостом.

До цього моменту життя на Трисолярисі вже не існувало, але це спрацював лише детонатор, а не основний заряд.

Речовина в зоні викиду створювала значний опір руху планети, що спричинило сповільнення швидкості обертання і, як наслідок, зменшення висоти орбіти Трисоляриса. Вогняне дерево, немов кігті диявола, притягувало планету ближче до зірки з кожним наступним її обертом. Перетнувши зону викиду вдесяте, планета мала впасти на поверхню сонця. Тривалий матч космічного футболу між трьома тілами нарешті добіг кінця. Але одне світило з трьох не дожило до моменту проголошення його переможцем.

Викид речовини спричинив падіння тиску всередині зірки, що тимчасово сповільнило реакцію термоядерного синтезу. Світило різко втратило свій звичний рівень яскравості, перетворившись лише на туманний обрис, чим іще більше почало контрастувати з яскравим вогненним деревом на його поверхні, чий стовбур був неначе надряпаний гострим предметом на чорнильному негативі плівки Всесвіту. Сповільнення термоядерного син­тезу спричинило зменшення тиску від випромінювання зсередини ядра, необхідного для врівноваження маси зовнішньої оболонки, тож зірка сколапсувала. Згасла зовнішня оболонка впала на ядро зірки, спровокувавши новий великий вибух.

Саме це видовище людство й побачило із Землі три дні тому.

Новий вибух зірки винищив решту живого в зоряній системі: більшість кораблів-утікачів і поселень за межами планети було стерто на порох. Вціліла лише дещиця кораблів, які на момент вибуху опинилися поза двома іншими сонцями цього світу — вони відіграли роль своєрідних укриттів.

Два світила, що залишилися, перетворилися на стабільну подвійну зоряну систему, проте жодна форма життя вже не зможе насолоджуватися регулярними сходами та заходами цих сонць. Речовина зірки, що вибухнула, та попіл Трисоляриса утворили два гігантські акреційні диски навколо сонць, що нагадували сірі кладовища.

— Яка кількість трисоляріан врятувалася? — тихо запитала Чен Сінь.

— Якщо не рахувати обох трисоляріанських флотів, які були вже задалеко від рідної планети, то менше однієї тисячної від загальної кількості населення, — відповіла Томоко ще тихіше. Уся її увага була прикута до чя-но ю, тож вона навіть не підвела погляду.

Чен Сінь кортіло сказати, як жінка іншій жінці, так багато всього. Але вона належала до людства, й прірва, що відділяла її від Томоко, лишалася нездоланною. Тож їй не лишалося нічого іншого, як ставити запитання, санкціоновані можновладцями. Подальша частина розмови, яка мала вирішальний вплив на хід історії, згодом отримала назву «перемовини під час чаювання».

— Скільки часу має людство? — запитала Чен Сінь.

— Нема точної відповіді. Напад може статися будь-якої миті. Але, ймовірно, ви маєте століття-друге, як під час вашого експерименту. — Томоко глянула на Ло Цзі, який сидів мовчки з прямою спиною.

— Але все ж…

— Ситуацію Трисоляриса не можна порівнювати з вашою. По-перше, трансляція містила лише координати Трисоляриса. Для виявлення існування земної цивілізації необхідно проаналізувати записи спілкування між нами трьохсотлітньої давності. Ця перевірка у будь-якому випадку буде проведена, проте ймовірність нанесення удару одразу після отримання результатів не надто висока. Це неодмінно станеться, але не одразу. Важливий нюанс: звіддаля Трисолярис має значно небезпечніший вигляд, ніж Земля.

Чен Сінь здивовано поглянула на Ло Цзі, але, оскільки він мовчав, запитала сама:

— Чому?

Томоко твердо похитала головою:

— Цього ви не дізнаєтеся ніколи.

Чен Сінь повернула розмову в заплановане русло:

— Під час обох атак використовувалися фотоїди. Це усталена практика? Майбутній удар по Сонячній системі буде завдано у такий самий спосіб?

— Усі атаки за теорією Темного лісу мають дві спільні ознаки: по-перше, вони випадкові, по-друге, ощадливі в засобах.

— Поясніть, коли ваша ласка.

— Подібні атаки — не частина оголошеної міжзоряної війни, це просте усунення можливих загроз. Під ознакою «випадковості» я маю на увазі, що отримання координат уже саме собою є достатньою умовою для проведення атаки. Розвідка чи рекогносцировка більше не проводиться — для суперцивілізації значно дешевше стріляти всліпу, ніж вдаватися в деталі. «Ощадливість» означає, що засіб руйнування світів буде максимально простим і дешевим — внаслідок вивільнення енергії, що таїться в самій зоряній системі-цілі.

— Енергії зірок.

Томоко кивнула:

— Саме цей спосіб ми спостерігали донині.

— Якісь способи захисту?

Томоко посміхнулася і похитала головою, неначе намагалася втовкмачити прості речі наївному дитяті:

— Усесвіт оповитий мороком, а ми — як та маленька пташка, прив’язана до верхівки дерева посеред темного лісу під перехрестям прожекторів. Напад може статися звідусіль і будь-якої миті.

— Зважаючи на особливості двох попередніх атак, має існувати якась стратегія пасивної оборони. Навіть у вашій зоряній системі залишилися вцілілі кораблі.

— Будь ласка, повірте моїм словам: людство не має шансів врятуватися під час нападу. Тікайте.

— Стати вигнанцями поміж зірок? Але ми не зможемо, як ви, врятувати навіть однієї тисячної населення.

— Це все одно ліпше за тотальне винищення.

«Не за нашої системи цінностей», — подумала Чен Сінь, але нічого не сказала.

— Зупинімося на цьому. Не будемо більше говорити про це. Усе, що я могла вам розповісти, я вже озвучила. Я запросила двох друзів на чаювання, — сказала Томоко, з поклоном передаючи їм дві чаші із зеленим чаєм.

У Чен Сінь ще залишилося чимало запитань без відповідей. Її руки тремтіли, приймаючи чашу з чаєм, проте вона розуміла, що розпитувати далі — марна справа.

Ло Цзі, який досі не вимовив жодного слова, залишився незворушним, як і весь час до того. Вочевидь, він був більш обізнаний із ритуалом чайної церемонії, бо відпив із чаші, яку тримав на долоні лівою рукою, тільки після того, як тричі обернув її правою. Він пив украй повільно, даючи плину часу розчинитися в тиші, й не закінчив чаювання, аж поки хмари за вікном не розфарбувало золотом призахідне сонце. Ло Цзі так само повільно поставив чашу і промовив перші слова за вечір:

— Тоді можу я поставити кілька запитань?

Ступінь поваги трисоляріан до Ло Цзі було неважко зрозуміти з огляду на звертання Томоко. Чен Сінь давно помітила, що Томоко, хоча і промовляє до неї лагідно та ніжно, але і близько не має тієї шанобливості, як до Ло Цзі. Щоразу, коли Томоко дивилася на нього, в її очах можна було помітити побожний трепет: вона постійно трималася від Ло Цзі далі, ніж від Чен Сінь, і вклонялася глибше та плавніше.

Почувши слова Ло Цзі, Томоко знову глибоко вклонилася й вимовила:

— Будь ласка, зачекайте. — Не додавши більше нічого, заплющила очі й почала чекати. Чен Сінь уявила, як десь посеред безкрайого космосу на борту одного з кораблів трисоляріанського флоту за кілька світлових років звідси оператори Томоко ведуть між собою жваву дискусію. Десь за дві хвилини Томоко знову підняла голову й відповіла: — Ви можете поставити лише одне запитання, на яке мені дозволено відповісти: «так», «ні» або «не знаю».

Ло Цзі знову повільно відставив чашу з чаєм, але Томоко підняла руку, аби його перервати:

— Це жест поваги нашої цивілізації до вас особисто. Я відповім чесно на будь-яке запитання, навіть якщо отримана інформація зашкодить подальшому існуванню трисоляріан. Але запитання має бути одне, і я повинна мати змогу відповісти на нього одним із трьох варіантів. Будь ласка, добре подумайте, перш ніж ставити його.

Чен Сінь із занепокоєнням глянула на Ло Цзі, але він, майже не замислюючись, рішуче спитав:

— Я пристаю на ваші умови. Ось моє запитання: якщо Трисолярис проявив певні ознаки, сприйняті спостерігачами з глибин Усесвіту як небезпечні, то чи існує спосіб транслювати сигнал про те, що цивілізація не становить загрози для існування інших світів, і тим самим уникнути нанесення удару за теорією Темного лісу? Чи може Земля зараз передати подібне «послання миру», якщо назвати його так, у Всесвіт?

Не відповівши одразу, Томоко опустила очі додолу, ніби обмірковувала відповідь. Для Чен Сінь ці секунди тяглися нескінченно довго — кожна наступна мить очікування посилювала її впевненість, що у відповідь вони почують «ні». Але раптом Томоко підвела на Ло Цзі осмислений погляд, поглянувши прямо в очі. До цього моменту вона не наважувалася зустрічатися з його поглядом, а зараз без будь-якого сум’яття чітко відповіла:

— Так.

— Яким чином? — не втримала язика Чен Сінь.

Томоко відвела погляд від Ло Цзі й, похитавши головою, знову наповнила їхні чаші:

— Я не можу вам більше нічого сказати. Ви не отримаєте від мене іншої інформації.

***

«Перемовини під час чаювання» подарували дрібку надії людству, яке знемагало від очікування на появу дива: можливість передати «послання миру» Всесвіту й уникнути нанесення удару за теорією Темного лісу все-таки існувала.

Витяг із «Минулого поза часом»: Послання миру до Всесвіту — перфоманс на самоті

Після оприлюднення змісту «перемовин під час чаювання» людство почало міркувати, як можна надіслати «послання миру» Всесвіту. Почала надходити ціла злива пропозицій від представників усіх верств населення — і членів Всесвітньої академії наук, і навіть учнів початкової школи. Уперше за історію людства всі члени суспільства працювали над вирішенням спільної проблеми як один злагоджений механізм.

Незабаром усі зрозуміли, що проблема значно складніша, ніж здавалося на перший погляд.

Усі пропозиції можна було розподілити на дві великі категорії: декларативні та автотомічні.

Бачення прихильників декларативної ідеї полягало в простій трансляції відповідної заяви у глибини Всесвіту для проголошення незагрозливого характеру людської цивілізації. Увага цієї категорії переважно була сконцентрована на підборі вдалого формулювання. Але для більшості людей їхні намагання здавалися повною маячнею: яким вдалим не виявився б підбір слів, навряд чи хтось сповна розуму довіриться будь-чиїм словам у цьому холодному Всесвіті. Більше того, подібна заява повинна відшукати шлях до серця безлічі цивілізацій у Всесвіті.

Прихильники автотомічної ідеї, яких було більше, вважали, що послання має демонструвати істинність намірів, а отже, складатися з двох частин: «слова» й «діла», причому акцент має бути на останньому. Людство повинне заплатити свою ціну за виживання посеред Темного лісу, перетворившись на по-справжньому незагрозливу для існування інших цивілізацію. Інакше кажучи, від людства очікували акту самоскалічення.

Більшість варіантів автотомічної ідеї концентрувалися на рівні технологічного прогресу й декларували необхідність відмови від відкриттів та досягнень інформаційної й космічної епох, а також повернення життєвого укладу на рівень ХІХ сторіччя з електричними механізмами й двигунами внутрішнього згоряння, ба навіть до доіндустріального аграрного суспільства. Враховуючи різке скорочення світового населення, цей план видавався цілком здійсненним. Отже, «послання миру» має продемонструвати, що людство опанувало лише низькорівневі технології.

Прихильники найрадикальніших ідей пропонували реалізувати проєкт інтелектуальної дезадаптації людини. Вдавшись до медикаментозної терапії чи обмежувальних технологій, буде реально досягнути зниження інтелектуального рівня людини як виду і закріпити цю характеристику в генетичному коді природним добором та генетичною інженерією, що зрештою дасть змогу безболісно перейти до аграрного суспільства. У більшості людей такі пропозиції викликали огиду, проте циркуляція подібних ідей не припинялася. З точки зору прихильників дезадаптації, «послання миру» має бути прокламацією розумової відсталості людства.

Існувало безліч й інших пропозицій. Наприклад, прихильники ідеї самообмеження виступали за створення системи контролю, яка після активації набуває владних повноважень без можливості управління з боку людей. Якщо подібна система в результаті моніторингу виявить у поведінці соціуму небезпечні тенденції, то активує систему самознищення цілого світу.

Це було бурхливе свято уяви: серед незліченної кількості пропозицій траплялися й вишукані та оригінальні, а подекуди — геть зловісні та злі, як темні культи.

Але жодна з пропозицій не відображала суті «послання миру».

Томоко зазначала, що важливою особливістю нане­сення удару за теорією Темного лісу є випадковість. Нападник здебільшого не ускладнює собі завдання веденням розвідки з близької відстані. Людству потрібно було продемонструвати акторське мистецтво за відсутності будь-якої аудиторії: хай якою відвертою не виявилася б гра й щирими — емоції, ніхто не зміг би побачити й оцінити виставу, крім самого людства. Навіть якщо уявити найліпший сценарій: якась розвинена цивілізація, немов турботливий батько, опікуватиметься людством настільки, що почне вивчати Землю зблизька й надішле обладнання для довготривалого спостереження на кшталт софонів. Утім, кількість подібних цивілізацій, очевидно, буде дуже незначною серед сотень мільйонів інших, які існують у Всесвіті. З погляду більшості, Сонце — лише тьмяна цятка без будь-яких особливих деталей, що розташована на відстані безлічі світлових років. Така сувора математична правда Темного лісу Всесвіту.

Були часи, коли вчені наївно вірили, що ознаки існування цивілізацій на планетах довкола далеких зірок можна виявити за допомогою лише астрономічних спостережень: аналізу спектра поглинання оксиґену, діоксиду вуглецю та води в атмосфері екзопланет; електромагнітного випромінювання від технологічних процесів функціонування цивілізації тощо. Звучали навіть химерні ідеї на кшталт існування сфер Дайсона. Але ми натомість опинилися у Всесвіті, де кожна цивілізація вважає за ліпше залишитися непоміченою. Тож якщо жоден спостерігач здалеку не виявить ознак існування розумних форм життя в Сонячній системі, він може дійти висновку, що наш світ безлюдний, або ж навпаки — що цивілізація вже перетнула певну межу в розвитку.

«Послання миру» — по суті, той самий сеанс космічного мовлення, але кожен слухач має повірити в зміст трансльованої інформації.

Уявімо, що десь на нічному небі ви бачите слабку плямку — далеку зірку. Мимохідь поглянувши на неї, ви мусите впевнено сказати, що вона не становить загрози для вашого існування. Так мало б працювати «послання миру».

Повна маячня.

А ось іще більша загадка: чому Томоко навідріз відмовилася повідомити людству, як можна насправді заявити про мирність намірів?

Цілком зрозуміло, що вцілілим трисоляріанам вже не було сенсу ділитися з людством технологіями. Після початку Епохи мовлення обидві цивілізації опинилися віч-на-віч із невідомим ворожим «чимось» нашої галак­тики і навіть Всесвіту, переставши бути головною загрозою існування один для одного, тож часу на підтримку комунікацій лишалося обмаль. У міру того як трисоляріанський флот дедалі більше занурювався в безмежжя космосу, зв’язок між цивілізаціями дедалі слабшав. Але дещо не вдасться стерти ані з людської пам’яті, ані з трисоляріанської: вся ця історія розпочалася саме з бажання Трисоляриса вдертися й окупувати Сонячну систему, а завершилася майже вдалою спробою світового геноциду. І якщо людство зможе зробити наступний стрибок у розвитку — помста не забариться. Люди прийдуть по трисоляріан до їхнього нового прихистку серед зірок (якщо знайдуть його), і, цілком можливо, акт помсти може звершитися до того, як Земля буде знищена під час наступного удару Темного лісу.

Але ось який парадокс: якщо «послання миру» таки здатне переконати весь Усесвіт у нешкідливості людської цивілізації, тоді й трисоляріани мають бути убезпеченими. Хіба не цього завжди прагнув Трисолярис?

Рік 7-й Епохи мовлення. Томоко

Хоч людство й не отримало жодної підказки, як транслювати робоче «послання миру», а серйозні досліджен­ня заперечували навіть теоретичну можливість цього, прагнення всіх верств населення якомога швидше віднайти правильну відповідь неможливо було ігнорувати. Хоча більшість людей розуміли, що жодна з висунутих пропозицій не спрацює, відчайдухи все одно не припиняли спроб утілити ту чи ту ідею.

Одна з неурядових організацій в Європі намагалася звести надпотужну радіоантену, щоб розпочати трансляцію власної версії «послання миру», використовуючи Сонце як підсилювач сигналу. На щастя, втрутилася поліція, яка завадила цій спробі. Краплини зняли блокаду з Сонця й залишили межі Сонячної системи ще шість років тому, тож спроба скористатися нашою зіркою як підсилювачем могла виявитися вдалою. Подібні намагання становили надзвичайну небезпеку, бо лише пришвидшили б розкриття точних координат Землі.

Ще одна неурядова організація під назвою «Зелені рятівники», яка налічувала мільйон членів по всьому світу, активно пропагувала ідею повернення до аграрного суспільства як необхідну умову для надсилання «послання миру» у Всесвіт. Понад 20 тисяч найзатятіших прихильників повернулися до Австралії, щоб на цьому, знову малозаселеному після повернення додому емігрантів, континенті створити зразкове аграрне суспільство. Буденне життя комуни «Зелених рятівників» у Австралії навіть транслювалося в режимі онлайн по всьому світу. Але в цю епоху вже давно не існувало традиційного сільськогосподарського приладдя й інструментів, тож комунарам довелося виготовлювати репліки прадавніх плугів, борон і мотик спонсорським коштом. Позаяк у Австралії бракує орної землі й уся наявна рілля вже використовувалася для вирощування високовартісної сільгосппродукції елітних сортів, ідейним прихильникам агросуспільства довелося розорювати пустища й піднімати цілинні землі, які погодився надати їм уряд.

Завзяття на ударну колективну працю вистачило на тиждень. І не тому що «Зелені рятівники» виявилися неробами — їхнього голого ентузіазму було достатньо для виконання певної частки важкої, виснажливої праці, — а тому що тіло й фізичні можливості сучасних людей надто змінилися з часів ведення натурального господарства. Люди стали гнучкішими й спритнішими порівняно зі своїми предками, але їхні тіла давно перестали бути пристосованими до важкої, монотонної фізичної праці — а розорювання пустищ і за часів аграрних суспільств було справою не з легких. Після того як лідери руху висловили шану праотцям-землеробам, «Зелені рятівники» саморозпустилися, а від ідеї повернення до ведення натурального господарства людство відмовилося.

Перекручені уявлення про «послання миру» призвели до появи цілого грона «антиінтелектуальних» рухів, які стали організаторами низки терористичних актів нечуваної жорстокості, спрямованих на примусове зниження рівня інтелекту людини. Одна подібна організація планувала закачати в систему водопостачання Нью-Йорка величезну кількість препарату — блокатора нейронів, що міг спричинити серйозні ушкодження мозку. На щастя, замах на злочин своєчасно виявили та знешкодили, і спланована атака не завдала серйозних збитків, лише паралізувала систему водопостачання Нью-Йорка на кілька годин. Звісно, всі без винятку подібні «антиінтелектуальні» рухи вимагали збереження рівня інтелекту для членів організацій, суворо забороняючи їм вживати будь-які препарати чи вдаватися до використання технічних засобів, що обмежують функціонування мозку. При цьому ідеологи виступали з роз’ясненнями, що члени організації беруть на себе відповідальність бути останніми з homo sapiens, аби завершити створення низькоінтелектуального суспільства та очолити його.

Опинившись перед загрозою загибелі й маючи непевний натяк на ймовірний порятунок, людство знову вдарилося в релігію.

Період відкриття теорії Темного лісу й розуміння справжнього стану речей у Всесвіті став часом важких випробувань для світових релігій, а особливо християнства. Насправді світогляд людей почав змінюватися ще на зорі Епохи кризи. Отримавши підтвердження існування Трисоляриса, християнські проповідники змушені були шукати пояснення відсутності для трисоляріан місця в Едемі та причини, чому Бог не згадав про них навіть пів словом у книзі Буття. Церкви і богослови розпочали важкий процес переосмислення текстів Біблії, вчення й доктрин, який тривав понад століття. І щойно здавалося, що вони досягнули успіху, з’явився новий виклик — чудовисько Темного лісу. Людство мало усвідомити, що у Всесвіті існує безліч розумних цивілізацій, і якщо кожна з них мала власних Адама та Єву, то наразі населення Едему мало бути співставним із сьогоднішньою людською популяцією.

Але на тлі катастрофи Великого переселення релігія знову почала повертати втрачені позиції. У суспільстві з’явилася нове популярне вірування: буцім протягом останніх сімдесяти років людство двічі опинялося на межі знищення й обидва рази рятувалося лише завдяки божому провидінню. Обидва чудесні спасіння — створення системи стримування за теорією Темного лісу та ініціювання початку гравітаційно-хвильового мовлення — мали, на думку віруючих, чимало спільних особливостей: раптова поява за участі малої кількості людей і неймовірний збіг обставин (як-от майже нульова вірогідність того, що «Синій простір» і «Гравітація» разом із Краплинами опинилися одночасно в чотиривимірній зоні простору). Під час обох криз віруючі влаштовували велелюдні публічні молебні, й саме ці палкі молитви викликали милість і спасіння Господні, нехай і точилися постійні дискусії про те, яке саме божество врятувало людство.

Так Земля перетворилася на єдиний гігантський собор, планету-молитовню, де кожен молився з небаченою досі вірою за нове диво спасіння. Окрім вселенських літургій, організованих Папою Римським у Ватикані, люди постійно молилися разом і наодинці, перед трапезою і сном, благаючи про одне: «Господь наш, пошли нам одкровення, направ нас, аби змогли ми донести свої добрі й миролюбні наміри до зірок. Хай увесь Всесвіт зрозуміє, що ми не замислюємо злого».

На орбіті Землі була навіть побудована міжконфесійна церква, хоча насправді це не був дім Господа в звичному розумінні, а лише гігантський хрест. Поперечини були завдовжки 20 і 40 кілометрів і світилися настільки яскраво, що хрест можна було легко побачити вночі із Землі. Віряни часто проводили масові богослужіння в космосі прямо під хрестом, збираючись там десятками тисяч — у скафандрах і зі свічками, які могли горіти у вакуумі та змагалися із зорями в яскравості світіння. Із Землі уся процесія мала вигляд миготливої хмари космічного пилу. І щовечора незліченна кількість людей на Землі возносила свої молитви до хреста, що з’являвся посеред моря зірок.

Навіть цивілізація Трисоляриса стала об’єктом поклоніння. Образ трисоляріан у свідомості людей постійно зазнавав змін: на початку Епохи кризи більшість сприймала їх як могутніх і почварних інопланетних загарбників, проте члени Організації «Земля – Трисолярис» вважали їх богами. Через певний проміжок часу в сприйнятті відбулися значні зміни — з дияволів та богів із плоті й крові вони перетворилися на істот, рівних людині й подібних до неї. А після створення системи стримування за теорією Темного лісу ставлення до трисоляріан стало зневажливим, як до неосвічених варварів із примітивною культурою, які животіють тільки для втіхи людства. Потім, знищивши систему стримування, трисоляріани продемонстрували людству своє справжнє єство — безжальних завойовників, які не цураються навіть геноциду. Але незабаром, після старту гравітаційно-хвильового мовлення, а особливо після знищення Трисоляриса, вони отримали ореол мучеників, що просто трохи швидше рухалися тією ж дорогою до спільного кінця.

Людство, дізнавшись про теоретичну можливість «послання миру», з самого початку наполегливо і послідовно вимагало від Томоко розкрити спосіб передачі в глибини Всесвіту подібної декларації, вмовляючи не лишатися осторонь і не брати на себе відповідальність за вчинення світоциду. Проте скоро людство збагнуло: для цивілізації, яка цієї миті мандрує у міжзоряному просторі та володіє технологіями, які ще довго не будуть доступними для людства, будь-який гнів чи осуд здаватимуться порожньою балаканиною. Ввічливо спитати вперше — гарна стратегія, але постійні надокучливі запити з часом починають нагадувати жебракування. Тож поступово безкінечні благання зглянутися і проявити милість у атмосфері масового релігійного психозу знову призвели до трансформації сприйняття трисоляріан. Оскільки вони володіли знанням про передачу «послання миру», то перетворилися на ангелів спасіння, посланих Богом. Причина, з якої люди ще не були ними врятовані, полягала в тому, що вони не повністю продемонстрували своє благочестя й не спокутали гріхи, тож звернення до Томоко знову перетворилися на молитви, а трисоляріани стали богами.

Резиденція Томоко стала місцем паломництва. Щодня під гігантським деревом юрмився величезний натовп людей. Часом їх кількість кратно перевищувала число прочан у Мецці під час хаджу — людському морю не було видно кінця-краю. Вілла була розташована на висоті 400 метрів, тож із землі здавалася невеличкою цяткою, яка то виринала, то знову ховалася серед штучних хмаринок і клубів туману. Іноді перед натовпом з’являлася Томоко — люди не могли побачити її обриси, тільки орнамент кімоно розквітав посеред хмар. Але такі моменти були рідкісними, а тому сприймалися як сакральні послання. Прихильники різних релігій заходжувалися демонструвати набожність — кожен на свій манер: дехто починав сильніше молитися, інші впадали в релігійний екстаз, хтось плакав і причитав, дехто падав на коліна, а дехто схилявся в доземному поклоні. У таких випадках Томоко відповідала натовпу легким кивком голови, а потім тихо зникала в будинку.

— Навіть якби сталося диво і ми віднайшли шлях до порятунку, який із того зиск? У людства не залишилося й натяку на власну гідність, — стверджував Бі Юньфен, один із колишніх головних претендентів на посаду Мечоносця і очільник Руху опору в Азії.

Чимало й інших розсудливих людей ставили таке саме запитання і намагалися знайти відповіді про «послання миру», проводячи чимало детальних досліджень у різноманітних галузях науки. Науковці збивалися з ніг, щоб віднайти бодай якийсь натяк на ґрунтовне підтвердження існування дієвого способу трансляції миролюбства людей у глибини Всесвіту. Але всі дослідники доходили одного й того самого висновку: якщо така можливість дійсно існує, то для відправлення «послання миру» потрібна якась принципово нова технологія, що набагато випереджає сучасний рівень технічного розвитку.

Немов вередливе дитя, людство знову змінило ставлення до екіпажу «Синього простору», який разом із кораблем уже розтанув у безодні космосу. Ще недавно ангелів-рятівників знову звинуватили в гріхопадінні, перетворили на породження темряви та дияволів у плоті й крові: захопивши «Гравітацію», екіпаж «Синього простору» підступом змусив розпочати гравітаційно-хвильове мовлення, наславши чорне прокляття руйнування на обидва світи. Цей страшний злочин назавжди залишиться непрощенним гріхом для цього сатанинського поріддя. Ті, хто обожнював Томоко, звернулися з прохан­ням до трисоляріанського флоту якнайшвидше розшукати й знищити обидва кораблі, аби кожному віддалося згідно з ділами його. Але, як і до інших молитов, Томоко залишилися глухою до цих благань.

Одночасно нової трансформації повільно зазнавав і образ Чен Сінь: із людини, яка не відповідала жодному критерію для обіймання посади Мечоносця, вона знову перетворилася на милу та чуйну жінку. Аби пояснити мотиви її вчинків, навіть пригадали давно забутий прозовий твір Тургенєва «Поріг»: Чен Сінь хоробро переступила поріг, до якого ніхто не наважувався навіть підійти, і тоді, опинившись під немислимим для звичайної людини тиском і розуміючи приниження, що на неї очікують, у вирішальний момент все одно відмовилася надсилати до Всесвіту сигнал, який призведе до руйнації двох світів. Люди вже не зосереджувалися на наслідках її відмови активувати систему стримування, а просто відзначали безрозмірну любов Чен Сінь до людства, настільки сильну, що біль від неї застилав очі.

Якщо провести глибший аналіз цього феномена, то можна зрозуміти, що подібне ставлення соціуму до Чен Сінь є віддзеркаленням її підсвідомої материнської любові до людства. У цю епоху інститут сім’ї остаточно припинив існування, тож материнська любов лишалася незвіданим почуттям для багатьох людей. Високий загальний рівень добробуту дещо заміщав потребу дітей у материнській любові. Але тепер мешканці Землі опинилися посеред холоду жорстокого Всесвіту, щомиті чекаючи на прихід смерті. Перетворившись на перелякану дитину, людство вдивлялося в довколишній темний ліс та зі сльозами на очах шукало руку матері. І Чен Сінь ідеально підходила на цю роль: молода й вродлива жінка, послана далекими предками, які знали материнську любов. Не дивно, що в панівній атмосфері релігійного екстазу знову відродився культ Богоматері нової епохи.

Але усвідомлення цього відібрало у Чен Сінь останні крихти волі до життя.

Життя давно перетворилося для неї на нескінченні тортури та важкий тягар. І вона лишалася живою лише тому, що не дозволяла собі втекти від тяжкої ноші. Лишатися живою було справедливим покаранням за величезні помилки, і вона мусила з цим змиритися. Але зараз Чен Сінь перетворилася на небезпечний культурний феномен, а дедалі більше захоплення її постаттю огортало і так розгублене людство пеленою брехні. Тож згинути назавжди було б відповідальним вчинком з її боку.

Чен Сінь легко далося таке рішення. Це було схоже на давно заплановану мандрівку — всі поточні, нагальні справи владнано і можна з полегкістю ступити за поріг.

Чен Сінь вийняла невеличку пляшечку, в якій збереглася одна пігулка для короткотривалої гібернації. Саме цей препарат їй призначили, коли вводили в попередню шестирічну гібернацію, але без підключення до системи екстракорпоральної мембранної оксиґенації вона швидко й безболісно помре.

Зараз розум Чен Сінь своєю прозорістю й порожнечею нагадував космічний простір — жодних спогадів чи виразних відчуттів. Свідомість лишалася гладкою, немов дзеркало, яке відбивало призахідне сонце її життя, що здавалося цілком природною зміною стану, як-от щоденні сутінки… Це правильно: якщо світ можна знищити легким порухом одного пальця, то й відхід людини має бути спокійним і непомітним, як скочування росинки по травинці.

Але щойно Чен Сінь дістала пігулку, задзвонив телефон. Фрес. Тут уже смеркалося, тож в Австралії давно споночіло.

— Дитино, Місяць зараз просто неймовірний. Я щойно бачив кенгуру. Уявляєш, переселенці з’їли не всіх.

Фрес ніколи не використовував функції відеодзвінків, наче вважав, що його описи красномовніші за будь-яке зображення. Хоча Чен Сінь розуміла, що Фрес її не бачить, вона змусила себе усміхнутися:

— Це чудово, Фресе. Дякую тобі.

— Дитино, справи підуть на лад, от побачиш.

Старий повісив слухавку одразу, щойно закінчив говорити. Він не міг нічого запідозрити — вони щоразу розмовляли так недовго.

АА також навідувалася того ранку, аби повідомити радісну новину: їхня компанія виграла ще один великий тендер на будівництво іще більшого хреста на геосинхронній орбіті.

Чен Сінь раптом збагнула, що має двох друзів. У цьому страшному мороці нового часу вона зберегла двох справжніх друзів. Якщо вона вкоротить собі віку, як вони почуватимуться? Її прозорому і порожньому розуму раптом стало тісно, ніби його охопили багато рук, а гладка дзеркальна свідомість втратила свою незайманість — відбите призахідне сонце палало, немов вогонь. Сім років тому вона не знайшла в собі сили натиснути червоний перемикач під пильними поглядами всього людства; тепер, розмірковуючи про своїх друзів, вона силилася змусити себе проковтнути пігулку, що мала принести полегшення. Чен Сінь вкотре розуміла свою безмежну слабкість — вона просто ніщо, порожнє місце.

Мить тому замерзла річка перед нею здавалася вкритою міцною кригою, і їй не становило жодних проблем дістатися протилежного берега. Але тепер крига скресла, і потрапити на інший берег можна було, тільки занурившись у чорні, холодні води. Це буде стражденний вибір, але вона вірила, що зможе перепливти на інший берег. Хай із довгими ваганнями аж до ранку, але вона проковтне ту пігулку. Вона просто не має іншого вибору.

Знову задзвонив телефон — цього разу це була Томоко. Вона запросила Чен Сінь із Ло Цзі завтра до себе на чя-но ю, на прощальний вечір.

Чен Сінь повільно поклала пігулку назад до пляшечки. Вона мусить піти на гостину. А це значить, що вона матиме достатньо часу, аби вмовити себе пірнути у чорну воду.

***

Наступного ранку Чен Сінь і Ло Цзі знову зустрілися біля підніжжя дерева, на якому розташовувалося небесне обійстя Томоко. Звичний натовп людей унизу погустішав, бо вчора ввечері Томоко оголосила, що має намір залишити Землю. Проте не було чутно звичних викриків і бурмотіння молитов, усі заціпеніли, ніби чогось очікували.

Томоко за звичаєм зустріла гостей на порозі тими самими вітальними словами, що й минулі рази.

Чя-но ю цього разу відбувалася мовчки, бо всі розуміли, що обмін думками між двома світами уже давно скінчився.

Чен Сінь і Ло Цзі щосекунди відчували присутність натовпу внизу. Мовчазне море людей на землі нагадувало звукопоглинальну ковдру, що підсилювала тишу у вітальні й одночасно створювала гнітючий настрій, згущуючи хмари, що пропливали за вікном. Але рухи Томоко лишалися такими ж легкими і граційними — порцеляна чаш не подзенькувала навіть при контакті з іншим приладдям. Здавалося, що Томоко своїми витонченими рухами вміло ріже загустіле повітря. Попри те що минуло вже більше години, Чен Сінь і Ло Цзі не відчули плину часу.

Томоко простягнула Ло Цзі чашу з готовим чаєм:

— Я залишаю вас. Будь ласка, дбайте про людство. — Простягаючи чай Чен Сінь, вона мовила: — Всесвіт великий, але життя більше за нього. Можливо, нам випаде шанс ще зустрітися в майбутньому.

Так само мовчки Чен Сінь відсьорбнула чаю, заплющила очі й спробувала насолодитися смаком. Мить гіркоти оповила серце, немов вона випила холодного зоряного сяйва. Чен Сінь неспішно куштувала чай, але зрештою він скінчився. Чен Сінь і Ло Цзі встали і почали прощатися з господинею. Цього разу Томоко провела їх спіральною драбиною аж до гілки. Уперше білі хмаринки, що завжди генерувалися обладнанням вілли, зникли без сліду. Людське море внизу так само мовчало.

— Перед розлукою я маю завершити останню місію — передати повідомлення, — сказала Томоко, низько вклоняючись гостям. Випроставшись, вона багатозначно подивилася на жінку: — Чен Сінь, Юнь Тяньмін хоче тебе бачити.

Витяг із «Минулого поза часом»: Довгі сходи

На початку Епохи кризи, коли ентузіазм людства ще не був підкошений Великим занепадом, усі країни об’єднали ресурси й зусилля, реалізувавши чимало великих проєктів для захисту Сонячної системи. Творці цих грандіозних задумів використали передові технології того часу, а подекуди й вийшли за їх межі. Проєкти на кшталт космічного ліфта, випробування зоряних ядерних бомб на поверхні Меркурія, а також прорив у опануванні технології керованого термоядерного синтезу стали важливими віхами в історії людства. Вони заклали основу для технологічного стрибка після закінчення періоду Великого занепаду.

Але «Сходовий марш» до них не належав: його успішно забули ще до початку Великого занепаду. З точки зору істориків, він виявився типовим прикладом імпульсивності й поганого планування — широко розповсюджених явищ на початку Епохи кризи. Зразок недопрацьованої й поспішно реалізованої авантюри. Окрім цілковитого провалу основної місії, проєкт нічогісінько не приніс для технологічного розвитку людства — згодом розвиток космічних технологій рушив у геть іншому напрямку.

Ніхто не пророкував, що за три століття ця невдача стане промінчиком надії для людства в кризовій ситуації.

Як трисоляріанам вдалося перехопити зонд із мозком Юнь Тяньміна, напевно, залишиться загадкою до кінця віків.

Недалеко від орбіти Юпітера один із кабелів, яким капсула кріпилися до сонячного вітрила, порвався, й Земля, не отримавши даних про елементи орбіти капсули, назавжди втратила її в безмежжі космічного простору. Але Трисолярису, напевно, вдалося прорахувати нову траєкторію польоту капсули після розриву кабелю, бо інакше навіть із їхнім рівнем технологій навряд чи було можливо розшукати цей невеличкий об’єкт у безкрайому космосі поза межами Сонячної системи. Найімовірнішим поясненням може бути припущення, що софони слідували за капсулою впродовж усього циклу прискорення, тож змогли передати елементи його нової орбіти. Але навряд чи софони супроводжували капсулу аж до точки рандеву з трисоляріанським флотом — на її шляху були розташовані пояс Койпера й хмара Оорта, і проходження крізь них могло сповільнити чи відхилити траєкторію руху. Проте, швидше за все, цього не сталося, й успішне перехоплення капсули до певної міри виявилося щасливим збігом обставин.

Можна було стверджувати майже певно, що капсулу з мозком Юнь Тяньміна перехопив корабель першого трисоляріанського флоту, який, рухаючись із високою швидкістю й не намагаючись сповільнитися, пролетів Сонячну систему наскрізь. Його відправили в авангарді, тож він прибув на півтора століття раніше за основні сили. Завдання цього корабля так і лишалося загадкою. Після створення системи стримування за теорією Темного лісу цей корабель із рештою складу першого флоту змінив курс і рушив від Сонячної системи. Земля надалі не відслідковувала його орбітальних параметрів, але якщо припустити, що він почав рухатися в тому ж напрямку, що й весь перший флот, то цей корабель цілком міг перетнутися з капсулою. Звісно, вони опинилися б поруч лише приблизно — їх все ще відділяла значна відстань, і якби корабель не мав точних даних про траєкторію руху капсули, то її пошуки й перехоплення лишилися б безрезультатними.

Точний момент перехоплення неможливо встановити через брак інформації, це сталося приблизно 30–50 років тому, ще до початку Епохи стримування.

Мотив перехоплення капсули трисоляріанським флотом цілком зрозумілий: досі фізичний контакт між людством і трисоляріанами обмежувався лише Краплинами, тож можливість отримати зразок частини людського тіла виявилася занадто спокусливою.

Таким чином, Юнь Тяньмін зараз перебував на одному з кораблів першого трисоляріанського флоту, більша частина якого прямувала до Сіріуса, що у Великому Псі. Його доля лишалася таємницею: не було відомо, чи мозок під’єднали до апаратури й існував сам по собі, чи ж пересадили у клоноване тіло. Проте людство найбільше хвилювало інше: Юнь Тяньмін і досі діє на благо людства?

Це були розумні побоювання. Якщо його запит на розмову з Чен Сінь не просто розглянули, а й задовольнили, то це свідчило про успішну інтеграцію в трисоляріанське суспільство й навіть набуття певного статусу.

Наступним логічним, але не менш шокуючим питан­ням була його участь у нещодавніх подіях. Чи має він якийсь стосунок до того, що відбулося між двома світами протягом останніх п’ятдесяти років?

Але, зрештою, Юнь Тяньмін з’явився на авансцені в критичний момент, коли розпачливі настрої людей знову взяли гору, й подарував усім промінчик надії. Коли людство почуло цю новину, першою реакцією стало усвідомлення того, що молитви мас були почуті, й ангел спасіння явив свій лик.

Рік 7-й Епохи мовлення. Томоко

Весь світ для Чен Сінь, яка дивилася в ілюмінатор кабіни космічного ліфта, перетворився на суцільну напрямну рейку завтовшки 80 сантиметрів, що видавалася безкінечною й зникала з поля зору, перетворюючись на точку в обох напрямках. Подорож уже тривала більше години, Чен Сінь піднялася на висоту тисячі кілометрів над рівнем моря, залишивши земну атмосферу й вирвавшись у відкритий космос. Землю внизу оповили сутінки, перетворивши обриси континентів на туманні контури. Над головою зяяла чорна прірва, в якій ховалася ще невидима з відстані 30 тисяч кілометрів верхня станція ліфта — кінцева точка подорожі. Через це в пасажирів виникало відчуття, що вони мандрують дорогою, з якої немає вороття.

Хоча Чен Сінь мала освіту інженера аерокосмічної галузі, проте вона вперше опинилася в космосі — через три століття після здобуття кваліфікації. Аби керувати сучасними кораблями, їй не потрібно було проходити додаткове навчання, втім, враховуючи відсутність у неї досвіду, технічна служба пристала на пропозицію скористатися космічним ліфтом. Оскільки вся мандрівка проходила зі сталою швидкістю й майже ідеально прямою траєкторією, проблем із перевантаженням не виникало. Ба більше, гравітація в кабіні ліфта також зменшувалася плавно й перетворювалася на повну невагомість на кінцевій станції, розташованій на геосинхронній орбіті. Іноді в полі зору Чен Сінь з’являлися точки, які пропливали вдалині, — ймовірно, супутники, що оберталися навколо Землі з першою космічною швидкістю. На цій висоті відчуття невагомості могло виникнути тільки під час руху з певною сталою швидкістю.

Поверхня напрямної рейки була майже ідеально гладкою, тож рух кабіни не відчувався. Насправді крейсерська швидкість руху кабіни становила 1500 кілометрів на годину, що відповідало швидкості польоту надзвукового літака. Подорож до геосинхронної орбіти тривала приблизно 20 годин, і це вважалося наднизькою швидкістю переміщення в космосі. Чен Сінь пригадала, як Юнь Тяньмін іще під час навчання в університеті в одній із суперечок палко відстоював думку, що дістатися космосу цілком можливо, навіть рухаючись із невеликою швидкістю. Якщо вам стане палива підтримувати зростання необхідної потужності двигуна, ви можете досягти космічного простору зі швидкістю руху простої автівки чи навіть пішохода. Таким чином можна дістатися й місячної орбіти, але висадитися на поверхню супутника Землі не вийде, оскільки швидкість Місяця відносно космічного корабля сягатиме позначки 3000 кілометрів на годину. Тож, щоб просто утриматися біля супутника, кораблю все-таки доведеться розвинути значну швидкість. Чен Сінь чітко пам’ятала фразу, яку Юнь Тяньмін сказав наприкінці тієї розмови: «Уявіть, яке це захопливе видовище, коли Місяць пролітає у вас над головою на карколомній швидкості». Тепер вона переживала досвід космічного польоту на низькій швидкості, як Юнь Тяньмін собі його й уявляв.

Кабіна ліфта мала форму капсули, розділеної на чотири рівні. Чен Сінь займала верхній, а особи супроводу розмістилися на трьох нижніх. Верхній рівень умеблюванням нагадував номер розкішного п’ятизіркового готелю — вміщував зручне ліжко, душ, проте розмірами був як кімната в університетському гуртожитку.

Останнім часом вона постійно згадувала студентські часи та Юнь Тяньміна.

На цій висоті площа конуса земної тіні була незначною, й незабаром на обрії з’явилося Сонце. Воно все залило яскравими променями, тож скло ілюмінаторів автоматично зменшило рівень пропускання світла всередину кабіни. Чен Сінь, відкинувшись на спинку дивана, продовжувала спостерігати за нескінченно довгою лінією напрямної рейки, яка, здавалося, звисала прямо з Чумацького Шляху. Жінка намагалася побачити рух рейки або принаймні переконати себе, що бачить його, це споглядання мало гіпнотичний ефект, тож вона зрештою заснула.

У напівдрімоті Чен Сінь почула, як чоловічий голос кличе її на ім’я. Вона зрозуміла, що лежить на нижньому ярусі двоповерхового ліжка в кімнаті університетського гуртожитку, а світло і тінь на стіні змінюються з такою швидкістю, ніби вона мчить на авто повз вуличні ліхтарі. Поглянувши у вікно, Чен Сінь побачила віти знайомої стеркулії, за якою сонячний диск протікав небосхилом кожні кілька секунд. Але навіть коли сонце перебувало в зеніті, небо лишалося темним, всіяним зірками. Голос продовжував кликати. Вона схотіла підняти голову, аби озирнутися, але виявила, що її тіло випливає з ліжка. Книжки, склянка з водою й ноутбук також ширяли в невагомості…

Чен Сінь прокинулася остаточно й зрозуміла, що дійсно парить над диваном. Вона потягнулася, щоб схопитися за нього, але зробила це незграбно й полетіла до ілюмінатора, розміщеного вгорі кабіни. Піднявшись до стелі, перевернулася й, відштовхнувшись від ілюмінатора, повернулася на диван. У кабіні все лишилося на місцях, окрім часточок пилу, які затанцювали в сонячних променях. Тільки зараз вона помітила, що до неї в кімнату піднявся представник РОЗ (він представлявся, але Чен Сінь не згадала його імені), який здивовано спостерігає за її кульбітами.

— Докторе Чен, ви ж казали, що до цього не бували в космосі? — запитав чиновник. Він усміхнувся й похитав головою: — А не схоже. Ви рухаєтеся як справдешній астронавт.

Чен Сінь і сама здивувалася: перше знайомство з невагомістю не викликало паніки чи дискомфорту, жодних ознак нудоти або хвилювання. Натомість тіло розслабилося, ніби було частиною космічного простору й повернулося у звичне середовище.

— Ми майже дісталися, — сказав чиновник, вказуючи на верхній ілюмінатор.

Чен Сінь подивилася вгору. Вона одразу відзначила, що бачить ознаки руху кабіни на поверхні напрямної рейки — а отже, кабіна сповільнювалася. Там, де закінчувалася рейка, вже можна було розгледіти верхню станцію на геосинхронній орбіті — концентричні кола, з’єднані між собою п’ятьма радіальними спицями. Будівля найпершої станції здавалася крихітною точкою в центрі, а кільця навколо неї додавалися в різні часи — чим далі від центру, тим новішими вони були. Уся станція повільно оберталася навколо своєї осі.

Чен Сінь побачила, що довкола станції розміщувалося чимало інших будівель. Подібне розташування було обумовлене коротким логістичним плечем для доставки будівельних матеріалів. Споруди мали найрізноманітніші форми й із відстані здавалися нагромадженням лам­ких іграшок; і тільки опинившись поруч, можна було збагнути їхні істинні розміри та міць. Чен Сінь знала, що штаб-квартира її будівельної компанії «Зоряне кільце», в якій працює АА, розташована десь тут, але сказати, де точно, вона не могла.

Кабіна ліфта прослизнула всередину масивної конструкції противаги, й частокіл опор розрізав сонячне світло на безліч промінців. Коли кабіна зрештою опинилася з іншого боку конструкції, верхня станція ліфта вже займала більшу частину краєвиду, залишаючи Чумацькому Шляху місце лише в просвітах між кільцями. Величезна споруда станції невмолимо наближалася, й коли пасажири ліфта заїхали в неї, в них виникло відчуття, ніби вони потрапили в тунель. За кілька хвилин ззовні засяяли яскраві вогні — кабіна дісталися пасажирського термінала. Приміщення оберталося навколо ліфта, й Чен Сінь відчула, що в неї паморочиться голова. Кабіна від’єдналася від напрямної рейки й почала притискатися до платформи, потім її трохи струсонуло, й вона стала обертатися разом зі станцією. Усе навколо знову знерухоміло.

Чен Сінь із чотирма супровідниками вийшла з кабіни і потрапила до круглої зали. Оскільки цього часу інші кабіни, крім їхньої, ще не прибули, то зала здавалася надзвичайно порожньою й навіть покинутою. Чен Сінь охопило відчуття, ніби вона тут уже бувала: незважаючи на мерехтіння інформаційних вікон, можна було розгледіти, що основні конструкції зали виготовлені з матеріалів, які давно вийшли з ужитку, — переважно нержавіючої сталі та різних сплавів із вмістом свинцю. Звідусіль віяло диханням століть. Здавалося, що вона опинилася не в космосі, а в залі очікування старовинної будівлі вокзалу. Ліфт, яким вони скористалися, був першим, збудованим людством, а верхній термінал ввели в експлуатацію в 15-му році Епохи кризи. Він безперервно працював уже понад два століття й не припиняв функціонувати навіть за часів Великого занепаду. Чен Сінь відзначила наявність перил, які перетинали всю залу, — суттєва поміч для людей, щоб було зручніше пересуватися в стані невагомості. Вочевидь, вони були встановлені ще у процесі будівництва, бо нині прибулі використовують невеличкі портативні реактивні прискорювачі з ручним керуванням, розміщені на поясі чи плечі. Більшість двохсотрічних перил були з нержавіючої сталі, а деякі навіть із міді. Роздивляючись їхні затерті доторками незліченної кількості рук поверхні, Чен Сінь пригадала глибокі колії перед старовинними воротами давніх міст.

Супровідники продемонстрували Чен Сінь, як користуватися реактивними прискорювачами, але їй зручніше було використовувати поручні. Коли вони дісталися виходу, увагу Чен Сінь привернули кілька плакатів. Усі вони були старими, й більшість із них присвячувалися розбудові системи захисту Сонячної системи. Один із плакатів зображав постать солдата в незнайомому Чен Сінь однострої, його нестримний погляд був спрямований кудись вдалечінь. Унизу був напис: «Земля потребує саме тебе!». На іншому, більшому плакаті розмістилася група людей різних рас та національностей, які трималися за руки, утворюючи щільну стіну на тлі блакитного прапора ООН, що займав більшу частину малюнка. Напис закликав: «Із плоті й крові своєї збудуємо Велику стіну довкола Сонячної системи!». Чен Сінь не надто розуміла стилю плакатів, бо їх творці, вочевидь, послуговувалися зразками агіток часів ще до її народження.

— Вони намальовані на початку Великого занепаду, — пояснив представник РОЗ.

Це був короткий період панування на Землі авторитаризму, диктаторських режимів і воєнного стану. А далі все полетіло шкереберть — життєві принципи, віра… Але навіщо зберігати плакати дотепер: щоб пам’ятати чи навпаки — забути?

Новоприбулі опинилися в довгому коридорі, що вів від зали прибуття вглиб станції. Він був круглим у поперечному перерізі, ідеально прямим і здавався безкінечним. Чен Сінь збагнула, що вони перебувають всередині однієї з п’яти радіальних спиць станції. Спершу подорожні пересувалися в стані невагомості, але незабаром почали відчувати силу тяжіння, створювану відцентровою силою. Спочатку відчуття було слабким, але достатнім, аби зрозуміти, де верх, а де низ: коридор раптово перетворився на бездонну глибоку западину, куди вони провалися. Чен Сінь відчула, що в неї знову паморочиться голова, але побачила, що на стінах «колодязя» прикріплено чималу кількість поручнів. Якщо вона зрозуміє, що швидкість вільного падіння вже зависока, то зможе вхопитися за них і сповільнитись.

Вони швидко дісталися першого перехрестя, й Чен Сінь поглянула ліворуч і праворуч — це було перше кільце станції. Його площина здіймалася вгору в обох напрямках, ніби вони опинилися в найнижчій точці неглибокої долини. Чен Сінь помітила з обох сторін коридора-спиці червоні вказівники, які засвідчували: «Кільце 1. Сила тяжіння дорівнює 0,15 g». По обидва боки вигнутого вгору кільця розташовувалися акуратні ряди дверей, які час від часу відчинялися й зачинялися. Усередині кільця було дуже велелюдно, а пішоходи, хоча завдяки мікрогравітації й могли стояти вертикально та йти звичним кроком, переміщувалися жаб’ячими стрибками за допомогою прискорювачів.

Після першого кільця сила тяжіння продовжувала зростати, й пересуватися далі за допомогою вільного падіння було вже небезпечно. На стінах «колодязя» з’явилися два ескалатори — по одному в кожному напрямку. Чен Сінь роздивлялася людей, які їхали поруч із нею чи у протилежному напрямку: вони не надто переймалися своїм зовнішнім виглядом і були одягнені в строкату мішанину, як і жителі земних міст. На стіні «колодязя» мерехтіла значна кількість великих і малих інформаційних вікон, деякі з них транслювали випуски новин із сюжетом про те, як Чен Сінь понад двадцять годин тому сідала в кабіну космічного ліфта на Землі. Але зараз її з усіх боків обступили четверо супровідників, до того ж вона вдягла великі сонцезахисні окуляри, тож лишилася невпізнаною.

Вони проминули ще сім концентричних кілець станції — зі збільшенням радіуса кожного наступного кільця зменшувався кут нахилу площини всередині них. Чен Сінь відчувала, що вони, рухаючись колодязем, буцім пробираються крізь товщу віків. Орбітальна станція нарощувала кільця протягом двох століть: старіші були розташовані ближче до центру, найновіші — скраю. Кожне наступне кільце зводилося з сучасніших матеріалів, тож і мало менш архаїчний за попередні вигляд. Архітектурний стиль і підхід до оздоблення кожного кільця чудово демонстрували особливості часу: від репресивно-байдужого зрівняльного мілітаризму періоду Великого занепаду до романтичного оптимізму другої половини Епохи кризи й ледачого гедонізму та п’янкої свободи Епохи стримування. До четвертого кільця включно всі внутрішні приміщення зводилися одночасно з кільцем, а починаючи з п’ятого, планування стало вільним, тож зведені опісля переборки, стіни й приміщення демонстрували багате різноманіття стилів. Із віддаленням від центру зникали характерні ознаки космічної станції, поступаючись нагромадженню звичних земних атрибутів. Досягнувши восьмого, найвіддаленішого кільця станції, вже важко було стверджувати, що це космос, а не невеличке місто на Землі. Коридор перетворився на пішохідну вулицю зі жвавим рухом, а звична сила тяжіння в 1 g примусила Чен Сінь забути, що вони перебувають на висоті 34 тисячі кілометрів над поверхнею Землі.

Але оманлива картина земного міста швидко випарувалася, коли невеличкий човник доправив їх до місця, звідки знову відкривалася панорама космічного простору. Вхід до цієї зали з пласкою, рівною підлогою був позначений написом «А225». Усередині зали на великому квадраті були припарковані десятки малих космічних літальних апаратів різних форм. Замість однієї зі стін був просто отвір, через який можна було побачити танок зірок, що утворювався внаслідок обертання станції. Недалеко від них засяяло мініатюрне сонце, швидко освітивши всю залу, — один із космічних літальних апаратів щойно запустив двигун, і колір його світіння плавно змінювався з оранжевого на синій. Літальний апарат повільно рушив із місця, швидко прискорився й шмигнув крізь отвір у глибини космосу. Чен Сінь побачила технологічне диво, звичне для тутешніх, але вона так і не могла збагнути, яким чином можна утримувати атмосферу й тиск у не повністю закритому просторі.

Вони пройшли вздовж ряду запаркованих літальних апаратів і дісталися невеличкого вільного місця в кінці зали. Тут стояв одинокий човник, біля якого юрмилася невеличка група людей, які, вочевидь, очікували прибуття Чен Сінь. Цієї миті крізь відсутню стіну до зали повільно зазирнув один із рукавів Чумацького Шляху, яскравим світлом перетворивши простір навколо човника на цифер­блат годинника, а довгі тіні людей — на рухомі стрілки.

Це була спеціальна група, сформована РОЗ і Об’єднаним флотом для організації зустрічі. Чен Сінь знала більшість із присутніх — вони брали участь у церемонії передачі повноважень Мечоносця сім років тому. Серед них виділявся новий Голова РОЗ, але начальник штабу Об’єднаного флоту був той самий. Найдовші в історії людства сім років залишили незгладимі сліди на їхніх обличчях. Ніхто не сказав ані слова під час рукостискання.

Чен Сінь роздивлялася човник. Сучасні космічні кораблі невеликої дальності польоту мали найрізноманітніші форми, але відійшли від обтічних контурів минулого. Ця модель мала вигляд ідеальної сфери, і Чен Сінь навіть здогадатися не могла, з якого боку розташовані рушії. Завбільшки як середній мікроавтобус, човник не мав імені, а просто позначався реєстраційним номером. Саме цим непоказним кораблем Чен Сінь добиратиметься на зустріч із Юнь Тяньміном, що відбудеться у точці Лагранжа, в системі Земля–Сонце — там човник під дією гравітаційного впливу цих двох масивних тіл залишатиметься в незмінній позиції.

Три дні тому, після проводів Чен Сінь і Ло Цзі, Томоко пояснила представникам Землі деталі зустрічі, наголошуючи на основному принципі комунікації: це лише особиста зустріч Чен Сінь і Юнь Тяньміна, й вона ніяк не стосується протиборчих сторін. Зміст їхньої розмови також має суворо обмежуватися виключно спільними приватними темами, жодні технічні, політичні чи військові деталі влаштування світу Трисоляриса не можуть бути розголошені. Забороняється присутність під час розмови третіх осіб і ведення записів у будь-який спосіб.

Місцем для рандеву була обрана точка Лангранжа L1 на відстані 1,5 мільйона кілометрів від Землі. Зв’язок у відео та аудіоформатах із першим трисоляріанським флотом забезпечуватимуть софони в режимі реального часу.

Навіщо організовувати місце трансляції в глибині космосу за мільйон кілометрів від Землі? Після опанування технології передавання інформації за допомогою нейтрино ізольованість каналу зв’язку на Землі нічим не відрізняється від трансляції посеред космосу. Відповідно до пояснень Томоко це просто данина символізму. Зустріч у ізольованому місці мала продемонструвати, що вона не має нічого спільного з двома світами. Точка Лагранжа була обрана для фіксування більш-менш стабільного місцеперебування Чен Сінь і нормального прийому сигналу, а також з огляду на розповсюджену в трисоляріан практику проводити зустрічі саме в точках рівноваги між двох небесних тіл.

Ця інформація вже була відома Чен Сінь, але зараз їй сказали дещо важливіше.

Начальник штабу Об’єднаного флоту провів Чен Сінь всередину човника, де виявилося напрочуд тісно — розміститися могли щонайбільше четверо людей. Щойно вони сіли, сферична перегородка спереду човника стала прозорою, немов присутні потрапили всередину шолома гігантського скафандра. Можливо, причиною вибору для місії саме цього типу літальних апаратів став широкий кут огляду.

Оскільки сучасні космічні апарати вже не мали фізичних засобів керування й управління цілком здійснювалося за допомогою проєкційних дисплеїв, людині з минулого кабіна здавалася зовсім порожньою, неначе вона випадково зайшла до кабіни літака, в якій ще не встановили начиння. Але увагу Чен Сінь одразу привернули три незвичні речі, вочевидь, встановлені після виготовлення самого човника: три кола — червоне, жовте й зелене — нагадували світлофор колишніх часів і були змонтовані на внутрішній переборці над сферичною передньою перегородкою. Начальник штабу пояснив їх призначення:

— Цими вогниками керують софони. Трисоляріани повсякчас контролюватимуть вашу зустріч і зміст розмови. Якщо вони вважатимуть зміст прийнятним, то світитиметься зелений вогник, якщо бажатимуть попередити про наближення до заборонених тем, то увімкнуть жовтий.

Потім, зробивши довгу паузу, ніби збирався з думками, начальник штабу завершив пояснення щодо червоного вогника:

— Якщо ж вони вважатимуть, що ви вже отримали заборонену інформацію, засвітиться червоний.

Він обернувся і вказав на непроникну частину перегородки позаду них. Чен Сінь побачила закріплений невеличкий металевий об’єкт, що нагадував баластну чушку прадавніх часів.

— Ця бомба так само може бути активована софонами. Вона вибухне за три секунди після того, як увімкнеться червоний вогник, знищивши все.

— З чийого боку? — швидко перепитала Чен Сінь, не переймаючись про свою долю.

— З вашого. За долю Юнь Тяньміна можете не хвилюватися. Томоко чітко пояснила, що буде знищено ваш човник, а йому нічого не загрожує.

— Червоне світло може засвітитися як під час самої бесіди, так і після неї, коли трисоляріани повторно вивчать її зміст. Якщо буде виявлено передавання неприпустимої інформації чи якогось забороненого знання, то вибух буде неминучим. А зараз послухайте: скажу найголовніше…

Начальник штабу знову замовк, але Чен Сінь продовжувала дивитися на нього спокійним, лагідним поглядом і злегка кивала, спонукаючи продовжувати розповідь.

— Зважте, що перемикання між зеленим, жовтим і червоним може відбуватися непослідовно. Цілком можливо, що зелений вогник зміниться одразу на червоний без будь-якого попередження.

— Що ж, я затямила, — відповіла Чен Сінь м’яким, мов подих вітерця, голосом.

— Окрім змісту розмови, існує ще один чинник, який може мати наслідком увімкнення червоного світла: якщо софони виявлять наявність на борту будь-якого записувального чи такого, що здатен ретранслювати зміст розмови, пристрою. Але можете бути певною, що такий ризик виключено: цей космічний корабель неодноразово перевіряли на наявність будь-якого записувального обладнання, а всі бортові комунікаційні системи було демонтовано. Деактивована навіть можливість навігаційної системи вносити записи в бортовий комп’ютер щодо маршруту польоту. Увесь маршрут заздалегідь внесений до бортових систем, і політ та повернення здійснюються ШІ в автономному режимі без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом. Докторе Чен, ви розумієте, що це означає?

— Якщо я не повернуся, ви піймаєте облизня.

— Я радий, що ви це усвідомлюєте. Ми ще раз хочемо наголосити: робіть усе, що вони наказуватимуть, говоріть тільки про особисте і не намагайтеся схитрувати за допомогою якихось метафор і двозначностей. Постійно пам’ятайте: якщо ви не повернетеся, Земля не отримає ані крихти інформації.

— А якщо все робити так, як сказано, то Земля не дізнається нічого й після мого повернення. А так буде неправильно.

Начальник штабу дивився на Чен Сінь, розглядаючи її віддзеркалення в прозорій сфері в передній частині човника. Її фігура тонула посеред моря зірок, а очі відбивали їхнє світло. Він раптом відчув, що зорі пустилися навколо неї в танок, перетворивши Чен Сінь на центр Усесвіту. Він знову змусив себе не відмовляти її від ризикованої подорожі, а натомість озвучив гірку правду:

— Це мініатюрна воднева бомба. Її потужність, якщо міряти в знайомому вам тротиловому еквіваленті, дорівнює 5000 тонн — цілком достатньо, щоб зруйнувати ціле місто. Якщо вибух станеться, все зникне за долю секунди й ви не відчуєте ніякого болю…

Чен Сінь знову злегка усміхнулася:

— Дякую, я це знаю.

***

За п’ять годин човник Чен Сінь нарешті вирушив у політ. Перевантаження у 3 g — найвища позначка, яку доволі безпроблемно може витримати тіло непідготовленої людини, — щільно втиснуло тіло Чен Сінь у крісло. Крізь задній ілюмінатор можна було розгледіти, як крихітний вогник від двигуна відбивається на обшивці верхньої станції космічного ліфта. Човник нагадував іскорку, що вистрибнула з жерла гігантської печі станції, проте й вона швидко зменшувалася в розмірах, поки не перетворилася на крихітну крапку на фоні Землі, яка все ще заслала пів неба.

Спеціалісти неодноразово підкреслювали, що політ не матиме жодних відмінностей чи складнощів порівняно зі звичайними пасажирськими авіаперевезеннями. Відстань від станції до точки Лагранжа дорівнює 1,5 мільйона кілометрів, що приблизно еквівалентно одній сотій астрономічної одиниці — це короткий політ для космічних відстаней, і її літальний апарат сконструйований саме для подібних подорожей. Чен Сінь пригадала, що три століття тому важливим чинником, що підштовхнув її обрати кар’єру, пов’язану з космосом, став подвиг 15 чоловіків середини ХХ століття, які послідовно висадилися на поверхню Місяця. А їхній політ був вп’ятеро коротшим за цю її мандрівку.

За десять хвилин Чен Сінь стала свідком сходу Сонця в космосі: світило повільно здіймалося з-за вигнутого краю Землі. З такої відстані води Тихого океану мали вигляд непроникних і нагадували дзеркальну поверхню, яка радо відбивала сонячне проміння. Великі скупчення хмар над водною гладдю були схожі на мильну піну, що пристала до дзеркала. З цієї точки Сонце здавалося значно меншим за Землю й скидалося на блискуче золоте яйце, знесене темно-синім світом, що оточував його. Коли ж Сонце повністю вийшло з-за вигнутого контуру Землі, освітлена частина планети перетворилася на величезний перевернутий півмісяць, який палав настільки яскраво, що решта Землі потонула в глибокій тіні. Сонце й півмісяць під ним були схожі на якийсь таємничий гігантський знак посеред Усесвіту, і Чен Сінь воліла вважати, що він символізує переродження.

Чен Сінь розуміла, що цей схід Сонця може виявитися для неї останнім. Існувала ймовірність, що під час майбутньої зустрічі, навіть якщо вони обоє дотримуватимуться всіх встановлених обмежень, трисоляріани можуть зашкодити їй повернутися живою. Тож вона вирішила, що не коритиметься правилам. Але відчувала, що все складається якнайліпше, й не шкодувала ні про що.

Із просуванням човника площа освітленої ділянки Землі зростала: Чен Сінь подивилася на контури континенту, що з’явився в полі зору, й легко впізнала в ньому Австралію. Вона нагадувала сухий листок, що плив водами Тихого океану. Континент виринав із тіні, й межа світла проходила чітко по центру. Тож цієї миті у Ворбер­тоні ранок саме вступав у свої права, й вона уявила, як Фрес, спостерігаючи зі свого узлісся, зустрічає світанок у пустелі.

Її човник пронісся над Землею. У момент, коли зігнута лінія горизонту зникла з поля зору, прискорення припинилося, а з ним зникло й відчуття перевантаження. Чен Сінь полегшено зітхнула, коли важкі обійми, що тримали її тіло, зникли. Човник ковзав у напрямку Сонця, чиє світіння заступило всі зірки на небі. Увімкнулася функція авторегулювання прозорості корпусу, перетворивши Сонце на тьмяний диск. Чен Сінь ще більше притлумила яскравість світла — тепер світило нагадувало Місяць уповні. До кінця подорожі залишалося ще шість годин польоту в невагомості, осяяній місяцеподібним світлом Сонця.

***

Через п’ять годин човник розвернувся на 180 градусів і двигуни почали працювати на сповільнення. Під час розвороту Сонце повільно зникало з поля зору Чен Сінь, поступаючись місцем зіркам і Чумацькому Шляху, який розгортався перед очима, немов довгий сувій. Нарешті положення човника знову стабілізувалося, й перед очима Чен Сінь з’явилася земна куля завбільшки з Місяць, якщо дивитися на нього з поверхні нашої планети. Минула величність зникла безслідно. Тепер Земля нагадувала тендітний ембріон, що плавав у блакитній навколоплідній рідині й мав от-от вийти на світ із теплого материнського лона в лютий холод і вічний морок космосу.

Після увімкнення двигуна Чен Сінь знову відчула дію сили гравітації. Процес сповільнення тривав близько пів години, аж поки двигун не почав переривчасто вмикатися й вимикатися для точного позиціонування в просторі. Гравітація знову розчинилася в тиші.

Точка Лагранжа — місце, де човник перетворився на ще один супутник Сонця, обертаючись синхронно із Землею.

Чен Сінь поглянула вниз на хронометр: політ був розпланований дуже точно — до зустрічі лишалося 10 хвилин. Навколишній простір зяяв порожнечею, яку вона намагалася всотати розумом: їй доведеться багато запам’ятовувати, бо тільки її пам’ять зможе виступити стенограмою зустрічі. Вона воліла перетворитися на бездушний диктофон і відеокамеру, аби записати в себе стільки, скільки зможе почути й побачити в найближчі дві години. А цього досягти було вкрай непросто. Вона уявила собі точку простору, в якій опинилася: тут врівноважувалися гравітаційні сили Сонця й Землі, тому це місце мало вищу концентрацію порожнечі порівняно з іншими закутками Всесвіту. Це була ізольована місцина, відірвана від решти космосу… Розмірковуючи над цим, вона потроху притлумлювала почуття і зрештою досягла незаповненої відстороненості, якої так прагнула.

Неподалік човника один із софонів почав розгортатися в низьковимірному просторі. Перед очима Чен Сінь з’явилася сфера діаметром три-чотири метри, яка зависнула за кілька метрів від човника, затуливши Землю й більшу частину небокраю. Поверхня сфери виблискувала чистим дзеркалом, відбиваючи зображення човника із Чен Сінь. Вона не була певна, перебував софон всередині човника протягом усієї подорожі чи щойно з’явився в цій точці космосу. Віддзеркалене зображення на поверхні сфери швидко зникло, поступившись місцем чомусь напівпрозорому, незбагненному, схожому на брилу льоду. Чен Сінь встигла подумати, що це нагадує яму, викопану прямо в тканині простору-часу. Ізсередини сфери почали летіти яскраві світлові плями, які за формою нагадували сніжинки, — величезна їх кількість формувала єдину велику мерехтливу картину. Чен Сінь зрозуміла, що це просто білий шум, який нагадував снігові замети на екрані телевізора у разі поганого сигналу трансляції.

Це тривало близько трьох хвилин і раптово змінилося картинкою, що транслювалася з відстані кількох світлових років. Зображення було дуже чітке, без спотворень і перешкод.

Чен Сінь постійно намагалася уявити, яким буде їхнє спілкування. Вона бачитиме лише рядки тексту чи, може, почує його голос? Чи навіть побачить зображення мозку, що плаватиме в ємності з живильною рідиною? Або ж просто живого-здорового Юнь Тяньміна? І хоча Чен Сінь вважала останній варіант найменш вірогідним, їй постійно кортіло визначитися, в якому саме середовищі він існуватиме. Вона вигадала безліч найрізноманітніших варіантів, але побачене виявилося далеким від усіх її припущень.

Золоте море пшениці під сонячними променями.

Площа поля дорівнювала приблизно семи арам. Зер­но налилося, настав час жнив. Ґрунт на полі здавався дещо дивним — чисто чорний, із лискучими гранями, що виблискували в сонячному світлі, немов сила-силенна зірок. У чорноземі край пшеничного поля була встромлена звичайнісінька лопата, навіть держак на вигляд був дерев’яний. На ньому висів солом’яний бриль — мабуть, виготовлений саме з пшеничної соломи, старий і потертий настільки, що соломини розсоталися й повибивалися з нього. За пшеничним полем тяглося інше, зелене — мабуть, із якоюсь городиною. Подув вітер, порвавши брижами хвиль пшеничне золото.

Над чорним ґрунтом поля висіло нетутешнє небо чи радше купол — переплутане мереживо темно-сірих труб найрізноманітніших діаметрів, від тонесеньких до величезних. Серед тисяч звивистих труб надзвичайно яскраво, немов нитки розжарювання, світилися дві-три ділянки. Вони освітлювали пшеничне поле і, вочевидь, слугували замінником сонця у вирощуванні сільськогосподарських культур. Переплетені ділянки спалахували на коротку мить, а потім згасали, поступаючись місцем іншим, розкиданим по всьому куполу. Одночасно горіло не більше двох-трьох таких «світил», чим досягалася гра світла й тіні на полі, ніби сонце швидко ховалося й визирало з-за хмар.

Чен Сінь задивилася на це хаотичне переплетіння труб. Такий ступінь заплутаності не міг бути результатом простої недбалості, навпаки — досягнення подібного результату потребувало чималих зусиль. Це був хаос в абсолюті. Здавалося, що навіть натяк на паттерн суворо табуювався. Мабуть, це могло свідчити про діаметральну протилежність людських і трисоляріанських естетичних смаків: хаос — вершина смаку, а впорядкованість потворна. Мерехтіння труб вдихало життя в цей безлад, немов сонячне проміння силилося розірвати мереживо хмар. Чен Сінь навіть на якусь секунду припустила, чи це, бува, не вкрай смілива мистецька інсталяція, що символізує боротьбу світла й темряви? Але наступної миті їй здалося, що це дивне переплетіння труб радше нагадує гігантську модель мозку, в якій світні ділянки символізують нейронні зв’язки й зародження думок…

Проте раціо змусило відмовитися від подібних припущень. Слушно було вважати це системою тепловідведення чи чимось подібним, збудованим явно не для вирощування сільськогосподарських культур. Освітлення полів стало просто побічним ефектом. Не розуміючи принципів роботи системи й споглядаючи лише за зовнішнім виглядом інженерних рішень, людина не могла збагнути, що воно таке. Чен Сінь була зачарованою й водночас збентеженою побаченим.

Із глибини пшеничного поля до неї наближалася фігура людини, й Чен Сінь ще здалеку впізнала Юнь Тяньміна. Він був вдягнений у куртку зі сріблястого матеріалу, що нагадував світловідбивну плівку. Одежина була такою ж потертою, як і солом’яний бриль, але більше нічим не впадала в око. Штанів не було видно через пшеницю, але, ймовірно, і вони були пошиті з тієї ж тканини. Він ішов прямо до неї, і за кілька митей Чен Сінь уже могла роздивитися риси його обличчя. Юнь Тяньмін здавався дуже молодим, таким же, як і тоді, коли вони розлучилися три століття тому. Він не дивився в напрямку Чен Сінь, натомість висмикнув колосок, перетер його в руках, здув лушпиння й кинув зерна в рот. Пережовуючи зернята, він залишив поле. Тільки-но Чен Сінь подумала, що Юнь Тяньмін може й не здогадуватися про її присутність, він підняв голову й, усміхаючись, помахав їй рукою.

— Вітаю тебе! — мовив він. Непідробна радість сяяла в його очах, немов він, простий сільський хлопець, що працював у полі, побачив дівчину зі свого села, яка поверталася з міста. Ніби й не було цих трьох століть і відстані в кілька світлових років. Вони просто зустрілися знову. Для Чен Сінь це стало цілковитою несподіванкою. Погляд Юнь Тяньміна пестив її, немов лагідні доторки пари рук, примушуючи розслабитися натягнуті до дзвону нерви.

Над прозорою перегородкою засвітився зелений вогник.

— Здрастуй! — відповіла Чен Сінь, відчуваючи, як у душі здіймається хвиля почуттів, готова виплеснутися назовні, подібно до виверження вулкана. Але вона рішуче заблокувала будь-які прояви емоцій, мовчки повторюючи: просто запам’ятовуй усе, що бачитимеш, намагайся нічого не пропустити й не забути. — Ти мене бачиш?

— Так, і добре, — відповів Юнь Тяньмін, киваючи, і з усмішкою відправив до рота ще зернят.

— Що ти робиш?

Юнь Тяньмін, здавалося, розгубився від такого простого питання. Махнувши рукою на поле, він відповів:

— Займаюся сільським господарством.

— Ти вирощуєш це для власного вжитку?

— Звісно, а то що я їв би?

Вона пам’ятала його геть іншим: за часів проєкту «Сходовий марш» він був змарнілим, слабким, невиліковно хворим пацієнтом; до того — самотнім студентом. І хоча Юнь Тяньмін тоді тримав своє серце закритим від цілого світу, він не приховував свого соціального статусу — тільки поглянувши на нього один раз, можна було безпомилково прочитати сюжет його життєвої історії. Але нинішній Тяньмін випромінював повну зрілість особистості. Його історію вже не можна було так легко зчитати, хоча вона мала бути значно дивовижнішою, неймовірнішою й сповненою більшої кількості деталей та пригод, ніж десять Одіссей. Три століття мандрівки на самоті через безмежжя космосу, неуявне життя серед чужинців, незліченні духовні й тілесні негаразди і випробування, здавалося, не лишили на ньому жодних відбитків. Юнь Тяньмін демонстрував лише змужніння та зрілість, повні сонячного світла, як і поле пшениці позад нього.

Він мав вигляд переможця по життю.

— Дякую за насіння, — щиро сказав Юнь Тяньмін. — Я висадив усе. Покоління за поколінням воно дає добрий урожай. Хіба що огірки не родять, але їх виростити непросто.

Чен Сінь намагалася збагнути, чи є в цьому посланні якась прихована інформація: звідки він дізнався, що це була її ідея покласти насіння (хоча, зрештою, його замінили на кращі сорти)? Це вони йому розповіли чи ж…

— Я гадала, що в космосі його можна буде вирощувати лише безґрунтовим способом. Я не очікувала побачити ґрунт на борту космічного корабля.

Тяньмін нахилився й підхопив жменю ґрунту, даючи змогу часточкам повільно просіватися крізь пальці. Крихти, падаючи вниз, виблискували гірським кришталем.

— Це перетертий на порох метеорит. Ґрунт на кшталт цього…

Зелений вогник змінився на жовтий.

Мабуть, Юнь Тяньмін теж міг бачити попереджувальну кольорову індикацію, бо він замовк, усміхнувся й підняв руку, звертаючись, вочевидь, до слухачів. Жовтий вогник поступився місцем зеленому.

— Як давно це сталося? — спитала Чен Сінь. Вона зумисно сформулювала запитання настільки багатозначно, що воно могло стосуватися будь-чого: як давно він засіяв поле, скільки минуло часу від пересадки його мозку в клоноване тіло, коли була перехоплена його капсула чи будь-чого іншого. Вона спробувала залишити Тяньміну якнайбільше місця для маневру з відповіддю.

— Достатньо давно.

Його відповідь була ще більше розпливчастою. Він мав спокійний і врівноважений вигляд, але, вочевидь, зміна кольору індикатора перелякала його не на жарт, і він переймався за долю Чен Сінь.

— Спочатку я геть не розумівся на сільському господарстві, — вів Тяньмін далі. — Я хотів навчитися, спостерігаючи за іншими, але ж ти знаєш, що справжніх фермерів уже не лишилося. Тому мені довелося опанувати все самотужки. Навчання давалося важко, й добре, що мені для виживання треба не так багато харчів.

Отже, одна зі здогадок Чен Сінь знайшла підтвердження. Істинний сенс слів Тяньміна зрозуміти було неважко: якби на Землі ще лишалися справжні фермери, то він міг би навчитися в них, просто спостерігаючи за їхньою працею. Тобто йому була доступна інформація, яку передавали із Землі! Принаймні цей факт підтверджує його значну інтеграцію в трисоляріанське суспільство.

— Пшениця має неймовірний вигляд. Час збирати врожай.

— Так, цей рік видався вдалим.

— Видався рік?

— О, коли двигуни працюють на повну потужність, то і я маю врожайний рік. Коли ж ні…

Знову засвітився жовтий вогник.

Ще одне припущення знайшло підтвердження: хаотичне нагромадження труб вгорі дійсно є якоюсь системою охолодження чи розсіювання тепла, а їхнє світіння є наслідком роботи двигуна корабля, що працює на антиматерії.

— Гаразд, облишимо цю тему, — з усмішкою відповіла Чен Сінь. — Хочеш дізнатися про події мого життя? Після того як твій мозок відправили…

— Мені відомі всі подробиці твого життя. Я постійно був із тобою.

Голос Тяньміна лишався спокійним і врівноваженим, але в Чен Сінь пришвидшилося серцебиття. Так, він постійно був поруч, за допомогою софонів спостерігаючи в режимі реального часу за кожним моментом її життя. Він, мабуть, бачив, як вона перебрала на себе повноваження Мечоносця. І бачив, як вона пожбурила червоний перемикач в останні миті Епохи стримування. Спостерігав за її стражданнями в Австралії й за тим, як вона втратила зір через сильне хвилювання. А потім став свідком того, як вона стискає пігулку в руці… Він пережив із нею всі негаразди. Можливо, коли він спостерігав за її чистилищем із відстані кількох світлових років, йому боліло дужче, ніж їй самій. Якби вона знала, що любляча людина спостерігає за кожним її рухом, то трималася б ліпше. Але Чен Сінь вважала, що Тяньмін зник назавжди, розчинився в безкрайому космосі й вона більше ніколи його не побачить.

— Якби ж я тільки знала… — стиха пробурмотіла Чен Сінь, більше сама до себе.

— Ти не могла навіть здогадуватися, — з ніжністю відповів Тяньмін, похитуючи головою.

Її знову захлеснули емоції, й вона з усіх сил намагалася не розплакатися.

— Що ж, ти можеш щось розповісти про своє буття? — запитала Чен Сінь. Це була відчайдушна спроба дізнатися бодай щось, вона змушена була спробувати.

— Гм, дай мені поміркувати з цього приводу… — пробурмотів Тяньмін.

Жовте світло ввімкнулося одразу, навіть не дочекавшись відповіді Тяньміна. Це серйозне попередження.

Тяньмін рішуче похитав головою:

— Ні, на жаль, я нічого не можу розповісти. Взагалі нічого.

Чен Сінь не відповіла. Вона розуміла, що вже перепробувала все, аби виконати свою місію. Їй лишалося тільки чекати хід у відповідь від Тяньміна.

— Ми не можемо продовжувати в тому самому дусі, — сказав Тяньмін із зітханням. І додав поглядом: заради твого ж блага.

Так, це було занадто небезпечно. Жовте світло вже вмикалося тричі.

Чен Сінь зітхнула про себе. Тяньмін також здався. Її місія виявилася нездійсненною. Але нічого не вдієш, і вона це чудово розуміла.

Після скасування місії цей відтинок простору довжиною в кілька світлових років перетворився на їхню приватну ділянку космосу. Насправді, якщо предмет розмови обмежується лише нею та ним, то й говорити їм зовсім не потрібно — вони здатні сказати все лише поглядами. Тепер, коли Чен Сінь вже не думала про свою місію, вона змогла ліпше зрозуміти погляд Тяньміна. Вона пригадала, що він так само дивився на неї в часи спільного навчання в університеті. Тяньмін споглядав за нею крадькома, але жіночі інстинкти безпомилково вловлювали цей погляд. Тепер до нього додалися зрілість і життєва мудрість, що линули до неї, немов сонячне світло, крізь відстань у кілька світлових років, приносячи відчуття тепла й щастя.

Чен Сінь воліла, щоб це мовчання тривало довіку, але Тяньмін знову заговорив:

— Чен Сінь, ти пам’ятаєш, яким чином ми проводили час у дитинстві?

Вона просто похитала головою. Питання було несподіваним і незрозумілим. У якому дитинстві? Але їй вдалося приховати здивування.

— Та незліченна кількість вечорів, коли ми телефонували одне одному перед сном і розмовляли. Ми вигадували різні історії та казки й переповідали їх. Ти завжди була кращим оповідачем. Скільки ми навигадували? Щонайменше сотню.

— Так, чимало. — Чен Сінь ніколи не вміла брехати й дивувалася, наскільки легко їй це вдається зараз.

— Ти пам’ятаєш ті історії?

— Я позабувала майже всі. Часи дитинства минули так давно.

— Але я пам’ятаю їх добре. Протягом цих років я постійно їх переказував — мої й твої.

— Сам собі?

— Ні, не собі. Я ж мав щось принести в цей світ, який прихистив мене. Чим я міг поділитися? Поміркувавши, я вирішив, що можу розказати про своє дитинство, тому почав розповідати наші з тобою вигадані історії. Тутешні дітлахи були в захваті. Я навіть опублікував збірку під назвою «Казки Землі», й вона одразу стала шалено популярною. Авторство цієї збірки належить нам обом — я не крав твоїх історій. Твоя частина казок вийшла під твоїм іменем, тож ти тут доволі популярна письменниця.

Людство досі мало вкрай обмежене уявлення про будову тіла й фізіологію трисоляріан, але було відомо, що процес парування у них відбувається шляхом злиття двох дорослих особин в одну істоту, яка вже потім ділиться на 3–5 нових живих істот. Ці їхні нащадки, чи, як їх назвав Тяньмін, «діти», успадковують частину пам’яті батьків, тому мають певну ментальну зрілість одразу після народження. Тож вони не були дітьми у звичному людям розумінні, а трисоляріани не мали звичного для нас дитинства. І трисоляріанські вчені, й антропологи схилялися до думки, що це є однією з першопричин величезних соціальних і культурних відмінностей між двома світами.

Чен Сінь знову відчула нервове напруження. Вона зрозуміла, що Тяньмін не склав зброї, й зараз настає кульмінаційний момент. Їй доведеться якось підігравати, але вкрай обережно й обачливо. Тож із посмішкою відповіла:

— Хай ми не можемо обговорювати щось інше, але ж наші історії ми можемо пригадати? Це дійсно тільки між нами.

— З яких почнемо — твоїх чи моїх?

— З моїх. Хочу знову повернутися в часи дитинства. — Відповідь Чен Сінь була майже блискавичною. Вона сама здивувалася швидкості, з якою включилася в гру Тяньміна.

— Що ж, хай буде так — жодного слова про будь-що інше. Тільки історії. Твої історії. — Тяньмін розвів руки й подивився кудись угору, вочевидь, звертаючись до слухачів. Зміст цих жестів був більш ніж зрозумілим: це просто нешкідливі дитячі історії, заперечень не буде? Потім, повернувшись до Чен Сінь, продовжив: — Ми маємо ще годину часу, тож із якої почнемо? Гммм, як щодо «Нового королівського художника»?

Таким чином, Тяньмін почав глибоким, розміреним голосом, немов старовинну нескінченну баладу, оповідати казку «Новий королівський художник». Чен Сінь почала докладно запам’ятовувати текст, але згодом просто занурилася в перебіг подій. Час летів непомітно, й Тяньмін устиг переказати за відведену годину три історії: «Новий королівський художник», «Море ненажер» і «Принц глибоких вод». Коли третя казка добігла кінця, на екрані з’явився зворотний відлік, засвідчуючи, що сеанс зв’язку триватиме лише хвилину.

Настала мить розставання.

Чен Сінь повернулася зі світу казок. Серце переповнилося нестерпним болем. Вона промовила:

— Всесвіт великий, але життя більше за нього. Ми неодмінно зустрінемося в майбутньому. — Тільки закінчивши фразу, вони збагнула, що майже дослівно повторила слова прощання Томоко.

— То домовмося про місце майбутньої зустрічі — десь у іншій точці Чумацького Шляху, не на Землі.

— Тоді біля подарованої тобою зірки. Це наша зірка, — не замислюючись, запропонувала Чен Сінь.

— Гаразд, коло нашої зірки!

Вони обмінювалися ніжними поглядами з відстані кількох світлових років, аж поки зворотний відлік не добіг до нуля. Трансляція перервалася, поступившись місцем білому шуму, а потім поверхня софона знову стала чис­тим дзеркалом.

Зелений вогник над прозорою півсферою погаснув, але натомість жоден інший не засвітився. Чен Сінь розуміла, що зараз перебуває за крок до загибелі. Цієї миті хтось на борту одного з кораблів першого флоту трисоляріан скрупульозно знову й знову перевіряв зміст її розмови з Юнь Тяньміном. Червоний вогник смерті міг спалахнути будь-коли без жовтого попереджувального сигналу.

На поверхні сфери софона Чен Сінь знову побачила віддзеркалення човника зі своєї фігурою всередині. Обернена до софона половина сферичного літального апарата була повністю прозорою, й ця картинка нагадувала витончений круглий медальйон із її портретом усередині. Вона була одягнена в білосніжний надлегкий скафандр і виглядала чистою, молодою й красивою. Найбільше її здивував вираз власних очей, які лишалися ясними й спокійними, не виказуючи внутрішнього хвилювання. Її трохи розважила думка, що цей прекрасний медальйон належить серцю Юнь Тяньміна.

Через певний час, який Чен Сінь не змогла точно визначити, софон згорнувся й зник, а червоний вогник так і не ввімкнувся. Космос навколо не змінився: блакитна Земля була на своєму місці, а за нею визирнуло й Сонце. Вони були свідками всього того, що щойно відбулося.

Чен Сінь знову відчула перевантаження — двигун увімкнувся, повертаючи її назад.

Вона відрегулювала прозорість корпусу човника до нуля, аби протягом кількох годин зворотної подорожі від’єднати себе від навколишнього світу й перетворитися на запам’ятовувальний пристрій. Вона без упину повторювала слова казок Юнь Тяньміна. Чен Сінь не помітила нічого: ані завершення прискорення, ані руху за інерцією, ані маневру розвороту й процесу гальмування. Нарешті, після кількох різких рухів, люк прочинився, й човник освітили зсередини вогні орбітальної станції.

Її зустрічали двоє з чотирьох знайомих супровідників. Вони привіталися без церемоній, із байдужими виразами облич і провели її через майданчик порту до зачинених дверей.

— Докторе Чен, вам потрібно відпочити. Не згадуйте подій минулого. Ми не мали надміру сподівань щодо вашої зустрічі, — сказав представник РОЗ і запропонував увійти в щойно відчинені двері.

Чен Сінь гадала, що це вихід із території космопорту, але натомість виявилося, що це вхід до вузької кімнати-пеналу зі стінами, оббитими темними металевими пластинами. Після того як у неї за спиною зачинилися двері, Чен Сінь збагнула, що на оббивці кімнати відсутні будь-які шви чи з’єднання. Просте умеблювання свідчило про те, що це аж ніяк не місце для відпочинку. Посеред кімнати стояли стілець і невеличкий столик, на якому розташовувався мікрофон. У цю епоху мікрофони майже вийшли з ужитку й використовувалися лише для запису звуку високої якості. Повітря мало їдкий присмак, схожий на запах сірчаних сполук, а на шкірі відчувався невеликий свербіж — вочевидь, повітря було пронизане статичною електрикою. У кімнаті юрмився великий натовп, включно з усіма членами спеціальної групи. Коли обидва супровідники увійшли за нею, байдужі вирази їхніх облич одразу зникли, поступившись місцем збуджено-заклопотаним, як і в усіх присутніх.

— Ця кімната непроникна для софонів, — пояснив хтось Чен Сінь. Так вона дізналася, що людство опанувало технології захисту від присутності постійних споглядачів, хай і в такому невеличкому закритому просторі.

— А тепер, будь ласка, повторіть усе почуте слово в слово. Увесь зміст вашої розмови з усіма деталями. Кожне слово може виявитися вкрай важливим, — сказав начальник штабу флоту.

Члени спеціальної команди один за одним залишили кімнату. Останньою пішла інженерка, яка попередила Чен Сінь, що всі стіни екранованої кімнати перебувають під струмом і їх не можна чіпати.

Залишившись наодинці, Чен Сінь сіла за маленький столик і почала повторювати все, що запам’ятала. За годину і десять хвилин вона закінчила. Жінка випила трохи води й молока, зробила невеличку перерву й почала проговорювати почуте вдруге, а потім і втретє. За четвертим разом їй запропонували переказати почуте з кінця до початку. П’ята спроба відбувалася в присутності групи психологів, які дали їй якийсь психотропний препарат. Вона перебувала в напівгіпнотичному стані й не пам’ятала, що казала. Це тривало шість годин.

Після останньої спроби переказу члени спеціальної команди повернулися до екранованої кімнати. Вони зі сльозами на очах обіймали Чен Сінь, тисли їй руку й казали, що вона чудово впоралася. Але вона відчувала лише тупе оніміння, залишаючись месмеричним запам’ятовувальним пристроєм.

Тільки опинившись у зручній кабіні космічного ліфта на зворотному шляху до Землі, Чен Сінь відчула, що її мозок почав звільнятися від обмежень машини для запам’ятовування. Вона знову стала людиною. Її охопила надзвичайна втома й захлеснула хвиля емоцій, і лише коли вона побачила, як збільшується в розмірах земна блакить, дала волю сльозам. Цієї миті в її голові звучала тільки одна фраза:

Наша зірка, наша зірка…

***

Цими ж хвилинами тридцятьма тисячами кілометрів нижче полум’я перетворювало обійстя Томоко на попіл. У вогні згоріла й сама людиноподібна роботка — аватар софонів. Перед цим вона оголосила світові, що всі софони залишать межі Сонячної системи.

Людство поставилося до її слів із підозрою. Можливо, був знищений лише робот-аватар, а кілька софонів залишилися стерегти Землю й Сонячну систему? Але її слова могли виявитися й правдою: софони — цінний ресурс, а трисоляріани перетворилися на цивілізацію на кораблях, тож іще тривалий час не зможуть виготовити жодного нового софона. Та й стеження за Землею та Сонячною системою вже не мало для трисоляріан критично значення. А якщо кораблі флоту потраплять у ще одну сліпу зону, то назавжди втратять софони, які перебуватимуть у Сонячній системі.

І коли це все-таки станеться, Земля й трисоляріани повністю втратять зв’язок і знову стануть чужинцями у великому Всесвіті. Три століття війни, кривд, образ і жахів перетворяться на ефемерне ніщо, дим, що розноситься глибинами Всесвіту. Навіть якщо вони справді знову зустрінуться, як передбачала Томоко, — це питання далекого майбутнього. Однак наразі жоден із двох світів не міг бути певен, що він має те далеке майбутнє.

Рік 7-й Епохи мовлення. Казки Юнь Тяньміна

Перше засідання Комітету з інтерпретування інформації (КІІ) також відбулося в екранованій від софонів кімнаті. Хоча більшість людей тепер були схильні вважати, що софони дійсно відлетіли, а Сонячна система й Земля стали знову «чистими», було вирішено дотриматися цього запобіжного заходу — головним чином через загрозу безпеці Юнь Тяньміна, якщо софони все-таки лишилися десь неподалік.

До сьогодні був опублікований лише зміст діалогу між Чен Сінь і Юнь Тяньміном, а основний масив розвідданих — казки Тяньміна — лишався повністю засекреченим. У безбар’єрному й відкритому сучасному суспільстві зберігати конфіденційність інформації було вкрай важко, навіть із можливостями ООН та Об’єднаного флоту. Але країни швидко дійшли згоди: якщо тексти казок будуть опубліковані, то в усьому світі розпочнеться неконтрольована хвиля намагань їх витлумачити, що може загрожувати безпеці Юнь Тяньміна. Перейматися його добробутом вартувало щонайменше тому, що він лишався єдиним представником людського світу, інтегрованим у чужинецький соціум. Тож виживання всього людства в майбутньому могло залежати саме від успіхів Юнь Тяньміна.

Водночас закрита процедура аналізу й витлумачення отриманих із казок даних означала подальше розширення влади й можливостей ООН, що наближало на ще один крок до формування справжнього світового уряду.

Ця екранована кімната виявилася просторішою за створену на верхній станції космічного ліфта, де Чен Сінь передавала зміст казок, проте все одно була замалою для повноцінної конференц-зали. Наразі створити електричне поле з потрібними для екранування від присутності софонів характеристиками можна було лише в обмеженому об’ємі. Зі збільшенням розмірів кімнати і, як наслідок, збільшенням потужності обладнання з’являлися завади і спотворення, а захисний ефект втрачався.

На засідання було запрошено понад тридцять осіб. Окрім Чен Сінь, іще двоє чоловіків належали до пробуджених і навіть були кандидатами на посаду Мечоносця: Бі Юньфен, який до гібернації працював інженером-конструктором на побудові найбільшого у світі прискорювача заряджених часток, та Цао Бінь, фізик-теоретик.

Усі присутні були вдягнені у високовольтні захисні костюми для запобігання травмам і каліцтвам унаслідок випадкових дотиків до стін, до яких була підведена висока напруга. Крім того, усі мали носити захисні рукавички на випадок, якщо хтось за звичкою натисне на стіну, щоб спробувати активувати інформаційне вікно. В екранованому силовому полі всередині кімнати жодне електронне обладнання не працювало, тож тут не було інформаційних вікон. Для збереження стабільних, рівномірних значень характеристик силового поля кімнату умеблювали максимально аскетично: кожному виділили стілець, однак столів не було. Захисне вбрання позичили в електромонтерів, які працювали з високовольтними мережами, тож щільний гурт людей у спеціальному одязі всередині металевої кімнати нагадував початок заводської зміни в старі часи.

Жоден із присутніх не скаржився на тисняву, важкі умови, неприємний запах чи дискомфортні відчуття на шкірі, що виникали внаслідок значної концентрації у повітрі статичних зарядів. Проживши під невсипним наглядом софонів останні три століття і тепер звільнившись від спостерігачів із іншого світу, люди в тісній екранованій кімнаті відчували небувале полегшення. Ця технологія була винайдена одразу після закінчення Великого переселення, й подейкували, що відвідувачі першої екранованої кімнати страждали від «синдрому екранування»: вони теревенили без упину, немов були напідпитку, намагаючись розповісти деталі свого приватного життя якомога більшій кількості людей. Один із репортерів описав це так: «У цьому вузькому проході до раю люди відкривали власне серце, й пелена спадала з їхніх очей».

Комітет з інтерпретування інформації був спеціально створеною зусиллями Об’єднаного флоту й Ради оборони Землі при ООН інституцією, завдання якої полягало в інтерпретуванні інформації, переданої Юнь Тяньміном. Комітет складався з 25 груп, сформованих зі спеціалістів різних сфер знань, які мали різні завдання. Але на цьому засіданні були присутні не професійні вчені, а очільники груп — співробітники КІІ.

Голова КІІ взяв слово й висловив подяку Юнь Тяньміну і Чен Сінь від імені Об’єднаного флоту та ООН, назвавши при цьому Тяньміна найгероїчнішим воїном за всю історію людства й першою людиною, яка вижила у чужому світі. Він не склав зброї, коли залишився сам у ворожому лігві, оточений невідомими напастями, а продовжував боротися за надію для людства, що перебувало в біді. Чен Сінь, своєю чергою, продемонструвала не менший рівень мужності, витримки та мудрості й, незважаючи на ризик для власного життя, спромоглася отримати від Юнь Тяньміна потрібну інформацію.

Чен Сінь пошепки попросила в голови слова. Піднявшись, вона обвела поглядом присутніх і сказала:

— Усім, що людство наразі отримало, ми насамперед маємо завдячувати запуску проєкту «Сходовий марш». Його втілення в життя нероздільно пов’язане з ім’ям однієї людини. Три століття тому саме його наполегливість, сміливість, лідерські здібності й надзвичайна креативність у вирішенні проблем дали змогу «Сходовому маршу» відбутися. Цією людиною був Томас Вейд, тодішній директор Агентства стратегічної розвідки Ради оборони Землі. Я гадаю, ми повинні віддати належне йому також.

Жоден із присутніх не вимовив ані слова, бо всі вважали останню думку Чен Сінь неприйнятною. Для більшості сучасних людей Вейд уособлював темне начало людської природи, притаманне всім уродженцям минулих часів, і був повним антиподом цій прекрасній жінці, на яку вчинив замах.

Голова КІІ (за основною посадою — нинішній директор Агентства стратегічної розвідки й наступник Вейда, хоча їх і розділяли три століття) також не підтримав пропозиції Чен Сінь. Натомість вирішив продовжити розгляд питань порядку денного:

— Ми вже маємо спільні бачення й очікування від процесу розшифровування отриманої інформації. Ми вважаємо, що нам не вдасться отримати жодних конкретних технічних деталей, однак сподіваємося зрозуміти правильний напрям для наших подальших досліджень, як-от отримання теоретичних підказок для втілення ще незвіданих технологій, наприклад — руху зі швидкістю світла чи «послання миру» в глибини Всесвіту. Досягнен­ня прогресу в будь-якій із технологій подібного рівня поверне людству надію. Отримана нами інформація може бути умовно поділена на дві частини: діалог між Юнь Тяньміном і доктором Чен й три розказані ним казки. Попередньо проаналізувавши тексти, ми можемо стверджувати, що важлива для нас інформація міститься саме в казках, натомість діалог не потребує детального розбору та інтерпретування. Оскільки в майбутньому ми не плануємо повертатися до обговорення діалогу, то зараз спершу підсумуємо корисну інформацію, що містилася в ньому. Передусім ми дізналися, що Юнь Тяньміну, аби передати нам необхідний обсяг інформації, довелося спочатку пройти тривалий етап підготовки. Він вигадав сотню казок, сховавши поміж них три, які містять засекречені послання. Тяньмін спочатку переказував ці історії трисоляріанам, а потім упорядкував і видав збірку — це тривалий і тернистий шлях. Якщо трисоляріани не виявили подвійного дна в казках під час ознайомлення з текстами, то, швидше за все, вважатимуть нешкідливим і їх поширення в майбутньому. Але, попри це, Тяньмін вирішив загорнути казки в ще один шар облуди. Ви справді, як і твердив Тяньмін, знали одне одного ще з дитинства? — звернувся голова до Чен Сінь.

— Ні, ми зустрілися вперше вже в інституті, — похитала головою Чен Сінь. —Ми жили в одному місті, але ходили в різні школи і точно ніде не перетиналися до вступу в університет.

— Ось же покидьок! Його брехня могла вартувати Чен Сінь життя! — викрикнула АА, яка сиділа поруч із Чен Сінь. Відповіддю їй були холодні гнівливі погляди присутніх. Вона не входила до списку експертів КІІ й була допущена на засідання лише як особистий радник Чен Сінь із технічних питань і лише після наполегливих прохань останньої. АА в минулому мала певні здобутки в царині астрономії, але порівняно з присутніми експертами рівень її знань не здавався захмарним, тож вони дивилися на неї дещо зверхньо. Усі вважали, що Чен Сінь потрібен компетентніший радник, і навіть вона сама часто забувала, що АА колись будувала кар’єру вченої.

— Це не настільки небезпечно, як здається, — відповів офіцер АСР. — Їхнє дитинство минуло ще до початку Епохи кризи. Тоді софони ще не досягли Землі, тож обставини їхнього життя ніяк не могли стати предметом вивчення трисоляріан.

— Але вони могли перевірити реєстраційні записи з тих часів!

— Відшукати записи про дітей докризових часів нині не так легко, як здається. Та навіть коли й вдасться знайти записи про місце їх проживання чи навчання та з’ясувати, що вони не ходили до однієї школи, це аж ніяк не спростовує твердження, що вони були знайомі між собою. Є ще один факт, на який ви не звернули уваги, — офіцер АСР навіть не намагався приховати зневагу до професійного рівня АА, — Тяньмін, вочевидь, має змогу керувати та направляти софони за власним бажанням. Тож він, мабуть, уже перевірив записи задовго до цього.

— Ризик був виправданий, — знову узяв слово голова КІІ. — Тяньмін приписав авторство трьох історій Чен Сінь, аби ще більше зменшити підозри трисоляріан. За весь час переказу історій — а це тривало більше години — жовте світло не засвітилося жодного разу. Як ми з’ясували пізніше, Тяньмін перевищив відведений ліміт часу на чотири хвилини. А для того щоб він мав можливість закінчити розповідати свої історії, слухачі додали ще шість хвилин. Це однозначно може підтвердити те, що вони не сприймали казки як щось заборонене чи небезпечне для них. Приписування авторства цих трьох казок саме Чен Сінь свідчить про їх особливість і важливість порівняно з іншими в збірці: саме в цих текстах закодована цінна для нас інформація. Щодо тексту діалога, то там ми можемо знайти не так багато важливих для нас даних. Хіба що — й ми всі з цим згодні — останнє речення Тяньміна є найважливішим, — мовив голова й звичним рухом зробив пас правою рукою в повітрі, намагаючись активувати інформаційне вікно. Зрозумівши марність своїх намагань, він повторив фразу вголос: — «То давай домовимося про місце майбутньої зустрічі — десь у іншій точці Чумацького Шляху, не на Землі». Це послання має два сенси: по-перше, він чітко розуміє, що ніколи не зможе повернутися до Сонячної системи; по-друге… — голова знову зробив паузу і повторив пас рукою (але цього разу здалося, що він намагається щось відігнати). — Але це неважливо. Йдемо далі.

Здалося, що повітря в конференц-залі за секунду згустилося. Усі чудово розуміли, який ще сенс вклав Юнь Тяньмін у свою фразу: «Шанси на те, що Земля вціліє, не надто високі».

Присутнім роздали теки блакитного кольору без написів, лише з порядковими номерами. У цю епоху побачити паперові документи було вкрай важко.

— Будь-яку інформацію чи документ можна читати лише в цій кімнаті. Заборонено виносити або копіювати будь-які з них. Більшість із вас ознайомиться з цією інформацією вперше. Тож не гаймо часу, починаймо читати.

У конференц-залі запанувала тиша, всі присутні заходилися уважно вивчати тексти трьох казок, які можуть стати порятунком людської цивілізації.

Перша казка Юнь Тяньміна: Новий королівський художник

Давним-давно було собі королівство, яке так і називалося — Королівство без оповідок. Насправді для самого королівства це було на краще: населення, яке не має історій та оповідань, — це щасливі піддані. Бо наявність історій віщує настання нещасть і катастроф.

У Королівстві без оповідок правили мудрий король і добра королева, керував почет чесних і здібних служителів та жили працьовиті, прості люди. Дні в королівстві текли мирно й тихо, немов відображення в чистому свічаді: день учорашній був таким самим, як сьогоднішній; сьогодні було схоже на завтра; минулий рік не відрізнявся від цього; а цей рік — від наступного. І ніколи не траплялося нічого, що можна було б назвати якоюсь історією.

І так було доти, допоки не повиростали принци й принцеса.

Король мав двох синів: принца Глибока вода та принца Крижаний пісок. А також доньку, принцесу Росинку.

Ще дитиною принц Глибока вода потрапив на Могильний острів посередині Моря ненажер і не повернувся. Як це сталося, йтиметься далі.

Принц Крижаний пісок виріс із батьком-матір’ю, але від того вони не менше хвилювалися за його долю. Він був надзвичайно кмітливим хлопцем, але ще змалечку відзначався важким, тиранічним характером. Принц часто наказував слугам відловлювати дрібних тварин за межами палацу, а потім бавився з ними в дивні ігри. Він проголосив себе імператором, перетворивши тваринок на «підданих», які нічим не відрізнялися від рабів. За найменшу «провину», як-от небажання рухатися в загаданому напрямку, він наказував їх обезголовлювати. Часто-густо наприкінці його ігор усі тваринки валялися обезголовленими біля його ніг, а принц Крижаний пісок стояв у калюжі крові й істерично сміявся…

Коли принц подорослішав, то здавалося, що він приборкав свій норов, перетворившись на звичайного мовчазного й похмурого юнака. Але король розумів, що вовк лише сховав свої ікла й на серці принц пригрів зміїне кубло, яке тільки чекало слушної нагоди, аби прокинутися. Зрештою, король вирішив змінити правила наслідування престолу, усунувши його від трону, й призначити спадкоємицею принцесу Росинку. На чолі Королівства без оповідок уперше мала стати королева.

Якщо король і королева частину своїх чеснот та лагідного норову мали передати всім дітям порівну, то, вочевидь, долю принца Крижаний пісок забрала собі принцеса Росинка. Вона вирізнялася неперевершеною вродою, добротою й гострим розумом. Коли принцеса виходила надвір удень, то Сонце починало світити тьмяніше, аби не конкурувати з її вродою. Коли вона прогулювалася вночі, то Місяць розплющував очі якнайширше, аби не випустити жодної деталі. Щойно принцеса починала говорити, птахи закінчували співати, а на пустирях, де ступала її нога, розпускалися найгарніші квіти. Люди радо вітали ідею зробити її правлячою королевою, а всі як один міністри клялися допомагати їй управляти державою. Здавалося, навіть принц Крижаний пісок не заперечував проти цього, але вираз його очей ставав дедалі похмурішим.

Отак історія ввійшла до життя мешканців Королівства без оповідок.

Король офіційно оголосив про рішення на свої шістдесяті уродини. Цієї святкової ночі феєрверки перетворили небо над королівством на барвистий сад, а блискучі вогні зробили з королівського палацу прозорий кришталевий замок із казки. Звідусіль чувся радісний сміх, а вино текло без упину, немов річка…

Здавалося, що всі довкола були сп’янілими від щастя й навіть холодне серце принца Крижаний пісок розтануло від емоцій. Його звична похмурість відступила, й він смиренно, немов слухняний син, привітав батька з уродинами, побажавши, щоб світло його життя сяяло довго, як саме Сонце, й він царював довіку. Принц привітав рішення батька, сказавши, що принцеса Росинка дійсно більше, ніж він, варта трону. Крижаний пісок благословив сестру й висловив сподівання, що вона перейме секрети управління країною від батька, щоб бути готовою до майбутніх випробувань. Його щирість і доброта зворушили всіх присутніх.

— Сину мій, я дуже щасливий бачити таку твою реакцію, — сказав король принцу, погладжуючи його по голові. — Я дуже хочу, щоб такий мир і злагода панували завжди.

Тож один із міністрів запропонував закарбувати назавжди спогади про цей вечір, замовивши художнику картину, щоб повісити її на видному місці в палаці.

Король у відповідь лише похитав головою:

— Придворний художник уже в літах. Картина світу затуманилася в його очах, а старечими тремтячими руками він не зможе зобразити наші щасливі усмішки.

— Батьку, я якраз хотів поговорити з тобою про це, — сказав принц Крижаний пісок із глибоким поклоном. — Дозволь мені представити тобі нового королівського живописця.

Сказавши це, принц махнув рукою, й новий королівський художник увійшов до кімнати. Це був підліток 14–15 років, вдягнутий у сіру чернечу мантію. У своєму вбранні посеред пишнот палацу та гостей, обсипаних коштовностями, юнак нагадував перелякану мишку. Пробираючись крізь натовп, він, здавалося, намагався ще поменшати, аби не напоротися на невидимі шипи інших людей.

Роздивившись статуру юнака, король мав розчарований вигляд.

— Він такий юний! Чи встиг він опанувати навички в достатньому обсязі?

Принц знову вклонився.

— Батьку, його звуть Вушко голки, й родом він із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Він найкращий учень відомого майстра-живописця Ефіра: навчався в нього з п’ятирічного віку. За десять років навчання він опанував усі премудрості й техніки майстра. Вушко голки настільки ж чутливо сприймає найтонші відтінки й найдрібніші деталі навколишнього світу, як ми відчуваємо жар розпеченого заліза. Завдяки своєму божественному дару він здатен перенести на полотно будь-що без найменшого спотворен­ня. Йому нема рівних у цілому світі, якщо не брати до уваги його вчителя, майстра Ефіра. — Принц повернувся до Вушка голки: — Як художнику тобі дозволяється дивитися прямо в обличчя королю. Це не вважатиметься проявом неповаги.

Вушко голки підняв погляд на короля, але одразу знову опустив очі додолу.

Король був здивований:

— Юначе, твій погляд гострий і пронизливий, немов меч, щойно вийнятий ковалем із горнила печі. Незвично мати такий погляд у твоєму віці.

Вушко голки вперше розтулив уста:

— Ваша величносте, великий государю, будь ласка, пробачте таке зухвальство неродовитому художнику. Але такий погляд у митця. Художник повинен спочатку закарбувати бачене у своєму серці. Я вже маю в душі образ вашої величі та чеснот і зможу гідно відобразити їх на полотні.

— Тобі дозволяється поглянути й на королеву, — мовив принц.

Вушко голки підняв очі й на королеву. Але лише для того, щоб знову опустити їх донизу й сказати:

— Вельмишановна королево, пробачте, коли ваша ласка, образу від смиренного живописця. Я зображу на картині вас із усім вашим благородством і витонченістю, які назавжди оселилися в моєму серці.

— Поглянь же й на принцесу — майбутню королеву, бо тобі доведеться зображувати й її.

Вушко голки дивився на принцесу не довше за спалах блискавки й, схиливши голову, мовив:

— О, найшанованіша принцесо, благаю, пробачте покірному вашому слузі завдані образи. Ваша краса обпікає мене, немов жарке полуденне сонце, і я вперше в житті відчуваю у собі брак майстерності. Але я забираю у своєму серці згадку про вашу незрівнянну вроду й спробую перенести її на полотно.

Тоді принц попросив Вушко голки поглянути й на всіх придворних міністрів. Юнак мазнув поглядом навколо, зупиняючись на кожній людині хіба на мить, і знову опустив голову:

— Ваші високості, будь ласка, пробачте зухвалість смиренного живописця. Я закарбував у душі ваші образи й відображу на картині всі ваші таланти та здібності.

Святкування продовжилося, а принц Крижаний пісок відвів Вушко голки в темний кут палацу, де пошепки спитав:

— Ти всіх гарно запам’ятав?

Вушко голки тримав голову низько, тож його обличчя тонуло в складках капюшона мантії. Темрява навколо додавала відчуття, що мантія була насправді лише вмістилищем тіней без жодної плоті.

— Так, мій королю.

— Усе до найменшої деталі?

— Усе, мій королю. Навіть якщо я промальовуватиму кожне пасмо волосся на голові чи деталь одягу на тілі, то зображене не відрізнятиметься від оригіналу.

***

Святкування затягнулося за північ, і тільки тоді вогні в палаці почали згасати один за одним. Настала найтемніша година до світанку: Місяць уже сховався, а темні хмари задрапували небо важким пологом. Землю немов залило темним чорнилом; повіяв холодний вітер, примусивши затремтіти птахів у гніздах, а квітки — згорнути пелюстки.

Двоє прудконогих коней вилетіли з палацу, немов привиди, несучи на захід принца Крижаний пісок і художника Вушко голки. Вони зупинилися за десять миль від замку, біля входу до підземного бункера. Здавалося, що саме тут розташована найглибша западина моря-ночі: довкола було мокро й похмуро, немов в утробі якогось холоднокровного монстра, який упав у сплячку. Тіні чоловіків гойдалися у світлі факела, а тіла видавалися лише невеличкими чорними плямами на початку тіней. Вушко голки зняв мішковину з картини, яка була завбільшки з людський зріст. Принц побачив зображення старого чоловіка з білим волоссям і такою ж білою бородою, які утворювали навколо його голови сріблясте полум’я. Його пронизливий погляд нагадував вираз очей Вушка голки, але здавався глибшим. Портрет демонстрував майстерність живописця — реалістичність зображення з увагою до найменших деталей.

— Мій королю, це і є, точніше, був мій учитель — майстер Ефір.

Принц поглянув на зображення й задоволено кивнув:

— Це було розумне рішення — створити спочатку його портрет.

— Так, мій королю, я був змушений це зробити, щоб він не намалював мене першим, — відповів художник, із надзвичайною обережністю вішаючи картину на вологу стіну. — Гаразд, я готовий узятися за нову картину для вас.

Вушко голки витяг із кутка бункера сувій чогось сніжно-білого.

— Мій королю, це стовбур сніжнохвильового дерева з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Коли дереву виповнюється 100 років, його стовбур дозріває, й тепер його можна розгортати як великий рулон паперу — найкраще у світі полотно для картин! Мої творіння стають магічними тільки тоді, коли намальовані на цьому папері.

Він розгорнув рулон на кам’яному столі й притиснув його до обсидіанової поверхні. Потім, узявши гострий кинджал, відрізав шматок точно за розмірами столу. Коли Вушко голки відійшов від столу, полотно залишилося щільно притисненим до його поверхні, сяючи при цьому зсередини сліпучою чистотою білизни.

Тоді художник дістав із полотняної сумки різне приладдя для малювання.

— Мій королю, поглянь на ці пензлі, зроблені з опушення вух вовків із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Ці фарби також звідти: червона — кров гігантського кажана, чорна — чорнило глибоководних кальмарів, синя та жовта — перетерті прадавні метеорити… Вони всі мають бути розведені сльозами гігантського птаха, який зветься Ковдромісяцем.

— Просто перейдімо до малювання, — нетерпляче мовив принц.

— Гаразд, мій королю. То кого ми намалюємо першим?

— Короля.

Вушко голки підхопив пензлик і почав малювати. Він малював надзвичайно недбало: використовуючи різні кольори, то тут ставив цятку, то там проводив лінію. Полотно вкривалося різнобарвними плямами, проте жодних контурів фігури так і не з’явилося. Це мало вигляд, ніби папір потрапив під різнокольоровий дощ, який ніяк не стихав. З часом увесь відріз укрився хаотичним скупченням різнокольорових плям, ніби коні в шаленстві витоптали квітучий сад. Пензлик продовжував снувати в цьому лабіринті кольорів, ніби не художник направляв його, а сам пензлик водив його руку за собою. Принц розгублено спостерігав за цим дійством і вже хотів щось спитати, але поява й перемішування кольорів на полотні мали якийсь гіпнотичний ефект, що зачаровував.

Раптом, майже миттєво, немов холод виморозив водну гладінь, усі кольорові мазки об’єдналися й набули значень, з’явилися обриси предметів, які швидко стали повністю зрозумілими.

Тільки тепер принц упевнився, що художник дійсно малював Короля. Він був зображений у тому ж вбранні, в якому прийшов на святкування, мав на голові ту саму корону. Але вираз очей геть різнився — в них світилися не велич і мудрість, натомість можна було побачити складну гамму почуттів: прокидання після жахливого сну, розгубленість, потрясіння, смуток… І це все — на тлі страшного, раніше небаченого переляку, ніби найближча людина несподівано витягнула з-за спини меч.

— Мій королю, я закінчив портрет Короля, — сказав Вушко голки.

— Дуже добре, я задоволений, — кивнув принц. Його зіниці відбивали полум’я факелів, ніби душа горіла в глибоких колодязях.

***

За десять миль звідси, в замку, король зник прямо з королівської спальні. На великому ліжку, що стояло на чотирьох ніжках — вирізьблених статуях богів, — ковдри ще зберігали тепло його тіла, а простирадла ще пам’ятали вагу його тіла. Але саме тіло зникло без сліду.

***

Принц підхопив закінчену картину й швиргонув на підлогу.

— Я велю натягнути цю картину на підрамник, замовлю гарну раму й повішу її тут. Я час від часу навідуватимуся, аби насолодитися цим видовищем. Берися тепер за малювання королеви.

Вушко голки розтягнув новий відріз білосніжного паперу поверх обсидіанової плити й заходився малювати королеву. Цього разу принц не стояв біля нього, а походжав туди-сюди, звуками монотонних кроків порушуючи тишу порожнього бункера. Цього разу художник упорався вдвічі швидше.

— Мій королю, портрет королеви готовий.

— Що ж, чудово.

***

Королева також зникла з королівського палацу, прямо зі своєї спальні. На її ліжку з ніжками у виглядів фігур ангелів ковдри ще тримали тепло її тіла, а простирадла ще не забули ваги її тіла. Проте від самого тіла не лишилося й сліду.

На подвір’ї палацу вовкодав побачив якусь тінь і кілька разів голосно гавкнув. Але ці звуки одразу потонули в безмежній темряві, та й сам собака перелякано замовк. Заповзши в куток, він тремтів від нечуваного раніше страху, вдивляючись у темряву.

***

— Час розпочинати малювати принцесу? — запитав Вушко голки.

— Ні, спочатку треба зобразити всіх міністрів. Вони значно небезпечніші за неї. Звісно, ти мусиш малювати тільки безмежно відданих моєму батькові. Ти пам’ятаєш, хто є хто?

— Звісно, мій королю, я все добре пам’ятаю. Я легко пригадаю кожне пасмо волосся чи деталі одягу будь-кого з них…

— Що ж, добре. Але ми маємо впоратися до світанку.

— Це нескладно, я легко намалюю до сходу сонця портрети всіх міністрів, відданих королю та принцесі.

Вушко голки відрізав одразу кілька аркушів білосніжного паперу й заходився малювати в шаленому темпі. Щоразу, коли він завершував картину, людина, зображена на ній, зникала зі свого ліжка. Коли минула ніч, усі, кого принц Крижаний пісок збирався позбутися, перетворилися на портрети на стіні бункера.

***

Принцеса Росинка прокинулася від різкого, наполегливого грюкання у двері її кімнати. Дотепер іще жодна людина не насмілювалася так гамселити в них. Вона встала з ліжка, рушила на звук і побачила, як тітка Широчінь прочиняє одну зі стулок. Тітка Широчінь була її годувальницею й доглядала принцесу як нянька, кола та підросла. Певною мірою їхні стосунки були ближчими, ніж спілкування з Королевою. Тітка Широчінь побачила за дверима капітана палацової варти у звичних обладунках, на яких іще відчувався холод ночі.

— Ви блекоти об’їлися? Як ви смієте будити принцесу? Вона вже кілька днів поспіль мучиться безсонням!

Капітан не звернув жодної уваги на лайку тітки, але поспішно привітався з принцесою:

— Принцесо, тут до вас візитер! — І відійшов убік, пропустивши перед собою старого.

Це був той самий чоловік із портрета, який Вушко голки показав принцу, — старий із білим волоссям і такою ж білою бородою, які утворювали навколо його голови сріблясте полум’я. Його глибоко посаджені очі дивилися гострим і проникливим поглядом. Його обличчя й плащ були запилюженими, а чоботи вкривав товстий шар багнюки, як зазвичай буває, коли ти давно в дорозі.

У руках він тримав величезний полотняний мішок і парасольку, але найдивнішим було те, що старий безперестанку крутив її в руці, примушуючи обертатися. Проте якщо роздивитися парасольку уважніше, то ставала зрозумілою причина такої дивної поведінки: сам матеріал парасольки та ручка були чорного кольору, але на кінці кожної спиці був прикріплений якийсь, вочевидь, важкий напівпрозорий камінець. Було легко помітити, що кілька спиць зламані, тож парасолька сама по собі не могла триматися в розкритому положенні — лише обертаючи її безперестанно й тим самим змушуючи камінці натягувати матеріал, її можна було розкрити.

— Чому ви дозволяєте випадковим подорожнім потрапляти до палацу? Що тут забув цей дивно вбраний старий? — запитала тітка Широчінь.

— Звісно, сторожа не пускала його до палацу, але він повідомив, що… — Капітан стривожено подивився на принцесу: — Король зник.

— Що ти таке взагалі верзеш?! Ти при здоровому глузді? — крикнула тітка Широчінь. Але принцеса так і не вимовила жодного слова, лише заломила руки й притиснула їх до грудей.

— Але Король справді зник, як і Королева, — я послав людей перевірити, й вони сказали, що їхні спальні порожні.

Принцеса тихо скрикнула й схопилася за руку тітки Широчінь, щоб не впасти.

— Ваша Високосте, дозвольте мені все пояснити, — узяв слово старий.

— Заходьте, шановний. А ти охороняй двері, — сказала принцеса капітану.

Старий, не припиняючи крутити парасольку, вклонився принцесі, немов віддаючи належне тому, як швидко вона змогла опанувати себе.

— Чого ти постійно крутиш парасольку? Ти клоун у цирку? — запитала тітка Широчінь.

— Я мушу весь час тримати її відкритою, інакше я зникну, як Король і Королева.

— Тож заходьте з нею, — мовила принцеса, й тітка Широчінь відчинила двері навстіж, аби старий зміг пройти.

Зайшовши до кімнати, він скинув на килим полот­няний мішок із плечей і стомлено видихнув. Але ні на мить не припиняв крутити парасольку, від чого маленькі камінці у світлі свічок утворили на стіні мерехтливий танок летючих зірок.

— Мене звуть Ефір, я майстер-живописець із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Новий королівський художник Вушко голки — мій учень, — сказав старий.

— Я з ним знайома, — кивнула принцеса.

— То він бачив тебе? Роздивлявся? — знервовано запитав майстер Ефір.

— Звісно, що він мене бачив.

— Страшна звістка, моя принцесо, направду страшна, — майстер Ефір стурбовано зітхнув. — Він — сам диявол, і навчився лиховісного мистецтва вмальовувати людей у полотна.

— Що за маячня, — видихнула тітка Широчінь. — Хіба ж це не завдання художника — перемальовувати людей на картинах?

— Ви не зрозуміли моїх слів, — похитав головою майстер Ефір. — Після того як він переносить людей на полотна, вони зникають у реальному світі, перетворюючись на мертві зображення.

— То нам треба відправити людей, щоб вистежити його й убити!

Капітан палацової варти просунув голову у двері:

— Я наказав своїм людям обшукати весь палац, але його й слід уже простиг. Я рушив було до військового міністра, щоб він відправив королівських гвардійців прочісувати околиці, проте старий запевнив, що міністр, швидше за все, теж уже зник.

— Королівські гвардійці навряд чи допоможуть. Принц Крижаний пісок і Вушко голки, підозрюю, вже далеко від палацу. Вушко голки здатен малювати будь-де у світі та вбивати людей, які перебувають в палаці.

— Ви згадали принца Крижаний пісок? — перепитала тітка Широчінь.

— Так, принц використовує Вушко голки як зброю, аби позбавитися Короля та його вірнопідданих міністрів і самому зійти на престол.

Майстер Ефір побачив, що ця новина не здивувала нікого з присутніх.

— То чого ми чекаємо? Це ж питання життя й смерті! Вушко голки може будь-якої миті почати малювати принцесу, якщо вже не почав, — сказала тітка Широчінь, міцно обіймаючи принцесу так, ніби могла цим її захистити.

— Тільки мені під силу зупинити лиходійства Вушка голки, — сказав майстер Ефір. — Він уже намалював мене, але я захистився від його проклять цією парасолькою. Якщо я намалюю його у відповідь, він сам зникне.

— То починайте малювати прямо зараз! — крикнула тітка Широчінь. — А я потримаю за вас парасольку.

Майстер Ефір знову похитав головою:

— Мої картини стають магічними, тільки якщо вони намальовані на папері зі сніжнохвильового дерева. Але папір, який я приніс із собою, ще не розгладжений, тож він не годиться для малювання.

Тітка Широчінь похапцем відкрила полотняну сумку майстра й витягнула шматок стовбура сніжнохвильового дерева. Колоду вже очистили від кори, й внутрішні шари паперу розгорнулися, немов пуп’янок квітки. Тітка Широчінь із допомогою принцеси висмикнула з колоди аркуш паперу, й кімнату одразу ж заполонило біле молочне світло. Вони спробували розрівняти папір на підлозі, але як не старалися, щойно відпускали краї — аркуш паперу настільки різко скручувався в рулон, що аж підскакував угору.

— Марна справа, — сказав майстер Ефір. — Сніжнохвильовий папір можна розгладити тільки обсидіаном з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Це дуже рідкісний мінерал, і я мав спеціальну дошку, виготовлену з нього, яку вкрав Вушко голки.

— І більше нічого у світі не здатне розгладити цей папір?

— Нічого, окрім обсидіану з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Я сподівався якимось чином повернути дошку, вкрадену Вушком голки.

— Обсидіан із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая? — тітка Широчінь луснула себе по лобу. — У мене є спеціальна праска з цього мінералу, яку я використовую лише для того, щоб випрасувати всі складочки найкращої вечірньої сукні принцеси!

— Можливо, вона стане в пригоді, — кивнув майстер Ефір.

Тітка Широчінь прудко вибігла з кімнати й незабаром повернулася з чорною лискучою праскою. Вони з принцесою знову розгорнули аркуш і притиснули праскою один із кутів — за кілька секунд папір у цьому місті розгладився.

— Тримайте парасольку, а я розгладжу аркуш! — крикнув майстер Ефір до тітки. — Її треба постійно обертати, ось так. Якщо ви схибите, то я зникну. — Майстер поспостерігав, чи правильно тітка поводиться з парасолькою, а потім присів і заходився сантиметр за сантиметром розрівнювати поверхню аркуша.

— Хіба вам не під силу поремонтувати спиці? — спитала принцеса, дивлячись, як обертається парасолька.

— Моя принцесо, я пробував з’єднати їх, — відповів майстер Ефір, не піднімаючи голови й продовжуючи розгладжувати аркуш паперу. — Ця чорна парасолька має дуже незвичну історію: попередні живописці з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая мали такі ж уміння, як і я з Вушком голки. Вони вміли вписувати в картини не тільки людей, а й тварин із рослинами. Але одного дня в наших краях з’явився дракон — чорний, як сама безодня. Він умів плавати в глибокому морі й підкорювати незміряну височінь. Троє найкращих майстрів заходилися вмальовувати дракона у свої полотна, але він продовжував пірнати й літати понад хмарами. Тоді майстрам не залишилося нічого іншого, як зібрати потрібну суму грошей і заплатити воїну-магу, щоб він убив чорного дракона своїм чарівним вогняним мечем. Битва була настільки жорстокою, що море довкола Хе’ерсіньґеньмосикеньлая закипіло. Більша частина тіла дракона з безодні перетворилася на попіл, але мені вдалося зібрати дещицю обгорілих решток і зробити з них цю парасольку. Мембрана парасольки виготовлена з перетинок крила дракона; корпус, ручка та спиці — з кісток; дорогоцінне каміння, прикріплене на кінцях спиць, — це обгорілі драконячі нирки. Ця парасолька здатна захистити людину, яка ховається під нею, від перетворення на картину. З часом спиці парасольки з драконячих кісток зламалися, і я спробував полагодити їх, підв’язавши бамбуковими паличками. Але швидко з’ясував, що магія парасольки зникла. І щойно я прибрав палички — парасолька запрацювала як годиться. Я пробував підтримувати рукою парасольку в розкритому положенні, але й так вона не працювала. Як я з’ясував потім, жоден матеріал у світі не годився для ремонту, а драконячих кісток у мене більше не лишилося. Тож це єдиний спосіб тримати парасольку розкритою…

Цієї миті в кутку кімнати вдарив годинник. Майстер Ефір підняв очі й побачив, що майже розвиднілося. Він знову опустив погляд на аркуш паперу й оцінив виконану роботу: хоча певний фрагмент аркуша вже не стовбурчився й не згортався назад у рулон, його було явно недостатньо для написання портрета Вушка голки. Старий відклав праску й зітхнув:

— Запізно. Мені потрібно ще багато часу, щоб намалювати портрет, а його вже нема. Вушко голки може закінчити малювати принцесу будь-якої миті. Вас двох, — майстер Ефір ткнув у напрямку капітана варти й тітки Широчінь, — Вушко голки також бачив?

— Я певна, що він мене не бачив, — відповіла тітка Широчінь.

— Я бачив його здалеку, коли він заходив до палацу, але мені здається, що він мене не розгледів, — відповів капітан.

— Що ж, чудово, — майстер Ефір звівся на ноги. — Ви двоє мусите супроводити принцесу через Море ненажер на Могильний острів, аби розшукати принца Глибока вода!

— Але… навіть якщо ми дістанемося узбережжя Моря ненажер, нам не вдасться переправитися на Могильний острів. Ви ж знаєте, що те море…

— Ми не маємо іншого виходу. До світанку всі вірні Королю міністри будуть перемальовані на картини, а принц Крижаний пісок здобуде контроль над королівською гвардією та палацовою вартою. Він узурпує трон, і лише принц Глибока вода зможе йому перешкодити.

— Якщо принц Глибока вода повернеться до замку, чи не перемалює Вушко голки і його на картину? — спитала принцеса.

— Цим не переймайтеся, принцесо. Принц Глибока вода — єдина людина в королівстві, яку Вушко голки не зможе вмалювати у свої картини. На щастя, я навчив Вушко голки секретів лише Західної школи живопису й не втаємничив у техніки Східної школи.

Принцеса й капітан із тіткою не вельми зрозуміли слова майстра Ефіра, але старий художник, не вдаючись у пояснення, вів далі:

— Ви повинні повернути принца Глибока вода до палацу, вбити Вушко голки, відшукати й спалити портрет принцеси. Лише тоді вона буде в безпеці.

— А якщо ми знайдемо портрети Короля та Королеви? — нетерпляче спитала принцеса, не відпускаючи майстра Ефіра.

Старий майстер повільно похитав головою:

— Моя принцесо, вже запізно. Їх більше нема. Від них залишилися тільки ці два портрети. Якщо знайдете їх, то не нищіть — збережіть на згадку про своїх батьків.

Принцеса Росинка відчула, як на її плечі лягло велике горе. Вона опустилася на підлогу, затулила очі руками й гірко заплакала.

— Моя принцесо, зараз не час для скорботи. Якщо ви хочете помститися за Короля й Королеву, вам слід поспішати! — Старий майстер повернувся до тітки та капітана: — Пам’ятайте, що допоки ви не розшукаєте й не знищите портрет принцеси, ви маєте постійно тримати парасольку над її головою розкритою. — Майстер Ефір перехопив парасольку з рук тітки Широчінь, продовжуючи обертати її з тією ж швидкістю: — Її не можна обертати ані повільно — бо тоді вона складеться, ані зашвидко — бо вона дуже стара й тоді просто розвалиться. Парасолька жива в певному сенсі: якщо ви сповільните темп обертання, то вона видасть звук, схожий на пташиний клекіт. Ось послухайте, — з цими словами старий майстер сповільнив обертання парасольки, від чого камінці на кінцях спиць почали опускатися, й усі одразу почули звук, що нагадував солов’їну трель. І чим повільніше він обертав парасольку, тим гучнішим ставав пташиний спів. Майстер Ефір знову пришвидшив обертання, й трель почала стихати, аж поки повністю не зникла. — Якщо ж ви обертатимете зашвидко, то вдарить дзвін… — із цими словами він пришвидшив обертові рухи, й одразу почувся наростаючий звук, немов задув сильний вітер. — Гаразд, тепер тримайте його над принцесою, — мовив він, повертаючи парасольку тітці Широчінь.

— Майстре Ефіре, поїдьмо разом, — із очами, повними сліз, запропонувала принцеса.

— Не вийде. Чорна парасолька здатна захистити лише одну людину. Якщо дві особи, яких вмалював у картини Вушко голки, спробують стати від парасольку, то обоє помруть страшною смертю: половина кожного з них опиниться в картині, а половина залишиться в нашому світі… Хутчіш тримайте парасольку над принцесою, бо Вушко голки може завершити своє малювання будь-якої миті!

Тітка Широчінь, вагаючись, переводила погляд із принцеси на старого майстра й назад.

— Це я передав цьому лиходію секрети майстерності, тож маю спокутувати свої гріхи. Чого ви чекаєте? Хочете, щоб принцеса зникала прямо на ваших очах?!

Почувши останнє, тітка Широчінь здригнулася й негайно перемістила парасольку до принцеси.

Старий майстер спокійно усміхнувся, пестячи свою білосніжну бороду:

— Усе добре. Я все життя займався мистецтвом. Це непогана смерть для художника. Я впевнений у майстерності Вушка голки, тому мій портрет вийде неперевершений…

Тіло майстра Ефіра ставало дедалі прозорішим, аж поки не розвіялося повністю, немов туман на сонці.

Принцеса Росинка, не відводячи погляду від місця, де щойно стояв старий, сказала:

— Що ж, рушаймо до Моря ненажер.

Тітка Широчінь спитала в капітана, який стояв біля дверей:

— Ви можете поки що потримати парасольку над головою принцеси? Мені треба спакувати речі в дорогу.

— Покваптеся, — відповів капітан, переймаючи парасольку. — Зараз у палаці лишилися тільки люди, вірні принцу Крижаний пісок. Ми можемо не вибратися звідси засвітла.

— Але я маю зібрати найнеобхідніше для принцеси. Вона ще ніколи не від’їжджала далеко від палацу. Я повинна взяти її плащ, черевики, інший одяг, воду в дорогу, мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая для купан­ня — принцеса не може заснути, не прийнявши ванну з цим милом… — тітка Широчінь із буркотінням вийшла з кімнати.

За пів години в перших променях світанку з бокових воріт палацу виїхала бричка. На передку правив кіньми капітан палацової варти, а всередині розмістилися принцеса й тітка Широчінь, яка без упину крутила парасольку над її головою. Обидві пасажирки були вдягнуті як простолюдинки. Невдовзі бричка розтанула у вранішньому тумані, що оточував палац.

Цієї миті у віддаленому підземному бункері Вушко голки якраз завершив малювати портрет принцеси Росинки.

— Це найпрекрасніша картина з усіх, намальованих мною, — сказав він принцу Крижаний пісок.

Друга казка Юнь Тяньміна: Море ненажер

Виїхавши з палацу, капітан припустив коней навскач. Усі троє надзвичайно нервували: у тьмяному світлі ранку здавалося, що кожні гайок чи поле на їхньому шляху таять у собі небезпеку. Коли вже повністю розвиднілося, бричка виїхала на невеличкий пагорб, і капітан зупинив коней, щоб роззирнутися навколо. Усі землі королівства розкинулися перед їхніми очима, й пройдений ними шлях неначе ділив світ на дві частини. У кінці цієї лінії виднілися будівлі палацу: вони були завбільшки як дерев’яні іграшкові кубики, розкидані вдалині. І жодної ознаки погоні — мабуть, принц Крижаний пісок вирішив, що принцеса зникла, як і годиться людині, яку вмалювали в картину.

Далі вони вже їхали неквапом. Сходило сонце, і з кожною хвилиною світ навколо набував більшої виразності, немов картина художника в процесі роботи над нею. Спочатку були лише туманні обриси й розмита палітра кольорів; пізніше форми та контури навколишніх декорацій поступово ставали чіткішими й витонченішими, а кольори — більш насиченими та яскравішими. Картина набула завершеності, коли сонце вигулькнуло над обрієм.

Принцеса, яка за життя ніколи не від’їздила далеко від палацу, ніколи ще не бачила такого буяння яскравих кольорів: неймовірна свіжа зелень луків, полів і лісів, яскраво-червоні та вогняно-жовті польові квіти, срібло ранкового неба, що відбивається в гладіні озер, сніжно-білі отари овець… Зі сходом сонця здалося, що художник, завершивши картину, від душі посипав своє творіння пригорщею золотавого пилку.

— Надворі так чарівно, немов ми дійсно опинилися на картині, — сказала принцеса.

— Ваша правда, принцесо, — відповіла тітка Широчінь. — Але на цій картині ви ще живі, а на намальованій — мертві назавжди.

Ці слова нагадали принцесі про долю батька й матері, але їй вдалося стримати сльози. Вона розуміла, що час дитинства для неї минув і вона мусить звалити на плечі важкий тягар відповідальності за долю королівства.

Вони поговорили про принца Глибока вода.

— Чому його заслали на Могильний острів? — запитала принцеса.

— Люди говорять, що він справжнє чудовисько, — відповів капітан.

— Принц Глибока вода — не чудовисько! — заперечила тітка Широчінь.

— Люди кажуть, що він справжній велет.

— Ніякий принц не велет! Я тримала його на руках, коли він був малий. Він нормального зросту.

— Самі побачите, коли ми доберемося до узбережжя. Те, що він велетенського зросту, бачили багато людей.

— Навіть якщо Глибока вода дійсно вирізняється гігантським зростом, він не перестає від того бути принцем. Навіщо його було відправляти в заслання на цей острів? — спитала принцеса.

— Ніхто його не засилав. У дитинстві він узяв човен, щоб порибалити біля Могильного острова. У той час у морі з’явилися риби-ненажери, тож він просто не зміг повернутися додому, і йому довелося зостатися на острові, де він і виріс.

***

Зійшло сонце, й мандрівникам почали дорогою зустрічатися пішоходи й повозки. Оскільки принцеса рідко виходила за межі палацу, люди її не впізнавали. Крім того, вона не знімала вуалі, але кожен, хто помічав її очі, дивувався вроді дівчини. Багато хто відзначав і красивого юнака, що правив бричкою, та сміявся з дивакуватої старої пані, яка дивним чином тримала парасольку над красунею-дочкою. На щастя, у жодного подорожнього не закралися сумніви в необхідності використання парасольки — сьогодні сонце світило надзвичайно яскраво.

Ополудні капітан підстрелив із лука двох зайців на обід. Троє мандрівників всілися між деревами на узбіччі й почали трапезу. Принцеса Росинка гладила м’які стебла трави обабіч себе, вдихала свіжий аромат суміші трав і польових квітів, спостерігала за грою світла на рослинах та землі, слухала спів птахів на деревах і звуки флейти хлопчика-чабана вдалині — і з жадібністю, цікавістю та подивом вбирала враження від цього нового для себе світу.

Тітка Широчінь голосно зітхнула:

— Ах, принцесо, мені дуже шкода, що тобі довелося опинитися так далеко від палацу й терпіти такі страждання.

— Мені здається, що за межами палацу значно краще й цікавіше, — відповіла принцеса.

— Ну ж бо, моя принцесо, що ти таке говориш? Ти й гадки не маєш, скільки труднощів і незгод надворі: зараз весна, тож на вулиці приємно. А взимку холодно, влітку спекотно, часто вітряно, трапляються буревії та дощить. До того ж на твоєму шляху можуть зустрітися різні люди, подекуди й лихі…

— Але я й гадки не мала, який світ поза межами палацу. Я навчалася музики, живопису, поезії та арифметики, а також вивчила дві мови, якими вже ніхто у світі не розмовляє, але жодна жива душа не розповіла мені, який світ назовні. Як із таким багажем знань я можу управляти королівством?

— Принцесо, для цього у вас будуть міністри.

— Тих міністрів, які могли б стати мені в пригоді, всіх до одного вписали в картини… І все ж я думаю, що надворі краще.

***

Мандрівка від палацу до берега моря тривала якраз один день. Але провідники принцеси вирішили не їхати великими дорогами й оминати міста, тож вони не дісталися узбережжя до опівночі.

Принцеса Росинка ніколи в житті не бачила такого бездонного зоряного неба й уперше опинилася посеред темряви та тиші ночі. Смолоскипи, прикріплені на бричці, освітлювали лише невеличкий клапоть простору, а все інше навколо здавалося величезним відрізом оксамиту з нечіткими тінями. Цокіт копит видавався настільки гучним, що з неба от-от мали б почати осипатися зірки. Принцеса раптом схопила капітана за руку й попросила зупинитися.

— Ти чуєш? Що це звук? Схоже на дихання гіганта.

— Принцесо, це шум моря.

Вони проїхали трохи далі, й на очі принцесі потрапили якісь дивовижні предмети — великі банани?

— Що це? — запитала вона.

Капітан знову зупинив бричку, дістав смолоскип і підійшов до найближчого предмета:

— Принцесо, ви маєте здогадатися.

— Човен?

— Так, принцесо, це човен.

— Але чому ці суденця на суходолі?

— Тому що в морі плавають риби-ненажери.

У світлі смолоскипа можна було роздивитися, що човен дуже старий. Його корпус уже вгруз у пісок до половини, а видима частина нагадувала кістяк якоїсь гігантської істоти.

— Глянь-но туди! — знову закричала принцеса. — Там, здається, повзає величезна біла змія.

— Не бійтеся, принцесо. Це лише хвилі, ми ж на пляжі.

Принцеса вийшла з брички в супроводі тітки Широчіні, яка безустанку крутила парасольку в неї над головою. Дівчина вперше в житті побачила море, яке до того споглядала лише на картинах, — сині хвилі під яскраво-блакитним небом. Але зараз перед її очима лежав чорний океан під зоряним небом, і в ньому загадково мерехтіли ті самі зорі, перетворюючи водну гладінь на ще одне рідке й живе небо. Принцеса, заворожена побаченим, рушила до води, але її зупинили капітан із тіткою.

— Принцесо, підходити заблизько до води небезпеч­но, — мовив капітан.

— Але мені здається, що тут неглибоко. Я все одно можу втонути? — спитала принцеса, вказуючи на білі гребені хвиль, що накочували на пляж.

— Риби-ненажери можуть схопити тебе, роздерти на шматки і з’їсти, — пояснила тітка Широчінь.

Капітан підняв виламану з борту човна дошку й закинув подалі у воду. Дошка якийсь час погойдалася на хвилях, аж чорна тінь з’явилася на поверхні й кинулася до шматка деревини. Оскільки більша частина цієї істоти лишалася під водою, то було важко оцінити її розміри. Але було видно, як виблискує у світлі смолоскипа її луска. Раптом на поверхню винирнули ще три-чотири тіні й також кинулися до плаваючої дошки. Тіні билися під дошкою, й крізь плюскіт води було чутно, як клацають їхні зуби, відриваючи шматки деревини. За мить від тіней і дошки не залишилося й сліду.

— Бачили? Вони так само швидко можуть розгризти на порох і великий човен, — сказав капітан.

— А де розташований Могильний острів? — спитала тітка Широчінь.

— У цьому напрямку, — відповів капітан, вказуючи кудись у темряву. — Але зараз ви не побачите нічого, а розгледіти острів зможете лише засвітла.

Вони отаборилися на ніч на пляжі. Тітка Широчінь вручила парасольку капітану, а сама дістала з брички маленькі ночви[23].

— Принцесо, сьогодні ти не зможеш прийняти ванну, але ти мусиш принаймні вмитися.

Капітан повернув парасольку тітці й, підхопивши ночви, рушив кудись у непроглядну темряву за прісною водою.

— Що за гарний юнак, — сказала тітка Широчінь, позіхаючи.

Капітан повернувся доволі швидко, несучи перед собою повні ночви. Тітка Широчінь дістала принцесине мило й ледь доторкнулася ним до води. Ночви за мить наповнилися густою білосніжною піною, що лише прибувала й подекуди почала виливатися за краї.

Капітан деякий час спостерігав за цим дійством, а потім спитав у тітки:

— Можу я подивитися ближче на цей змилок?

Тітка Широчінь обережно вийняла брусок мила білого кольору й простягнула його капітану:

— Обережніше з ним — воно майже невагоме, легше навіть за пір’я! Якщо ви впустите брусок, то він одразу полетить.

Капітан, узявши мило до рук, пересвідчився в правдивості її слів — відчуття порожнечі в руці примушувало думати, що ти тримаєш білу тінь:

— Це дійсно мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая? Дивовижно, що воно збереглося донині.

— Я гадаю, на весь палац — чи навіть на все Королівство — лишилося лише два бруски, які я забрала для принцеси. Усе, зроблене в Хе’ерсіньґеньмосикеньлаї, — вищий сорт, але, на жаль, у нас лишається дедалі менше таких артефактів, — відповіла тітка Широчінь, обережно беручи брусок мила й ховаючи його до згортка.

Побачивши гриву білосніжної піни, принцеса вперше за час подорожі пригадала своє життя в палаці. Щовечора велику ванну в її розкішних апартаментах вкривав шар такої білосніжної піни. У мерехтливому світлі вогнів, що линуло звідусіль, бульбашки піни то здавалися білосніжними, немов щойно спіймана хмарина на ясному небі, то переливалися всіма кольорами веселки, немов купа коштовного каміння. Скупавшись у такій піні, вона відчувала себе такою ж м’якою й податливою, немов добре відварена локшина. Принцеса відчувала, як буцім розчиняється в цій піні. Вона почувалася настільки комфортно, що воліла більше не рухатися, тож дівчатам-служницям доводилося виймати її з ванни, витирати й переносити в ліжко. Відчуття такої млості зберігалося до самого ранку.

Зараз же, коли принцеса вимила обличчя милом із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, вона відчула, як воно розслабилося та пом’якшало, на відміну від решти тіла, яким розлилися втома та одеревіння. Повечерявши нашвидкуруч, принцеса почала вмощуватися спати на покривалі. За якийсь час вона зрозуміла, що зручніше буде лежати просто на піску. М’який пісочок ще був теплий від сонячного проміння, й їй здалося, що якийсь гігант тримає її на долоні. Ритмічний звук прибою нагадував колискову, тож вона швидко заснула.

Через якийсь час принцеса Росинка прокинулася від мелодій подзенькування чорної парасольки в неї над головою. Тітка Широчінь спала, передавши парасольку капітану. Смолоскип уже догорів, і все навколо огорнуло оксамитом ночі — силует капітана ледь виступав на тлі зоряного неба й був помітним лише тому, що його обладунки відбивали світло зір. Придивившись, можна було побачити, як легкий бриз із моря грається з його волоссям, а капітан невтомно обертає парасольку, яка затуляла принцесі половину нічного неба. Вона не бачила його очей, але відчувала на собі погляд, як і увагу незліченних мерехтливих зірок.

— Пробачте, принцесо, я почав зашвидко обертати парасольку, — прошепотів капітан.

— Котра вже година?

— Далеко за північ.

— Здається, ми тепер далеко від моря.

— Принцесо, це відплив. Море зараз відступило, але завтра вранці знову повернеться.

— Ви домовилися обертати парасольку по черзі?

— Так, принцесо. Тітка Широчінь крутила її цілий день, а я робитиму це вночі.

— Але ж ти правив бричкою цілий день — тепер я покручу парасольку сама, а ти зможеш трохи поспати.

Принцеса Росинка сама здивувалася власним словам: наскільки пам’ятала, це вперше в житті вона вирішила про когось потурбуватися.

— Е ні, принцесо, ваші руки занадто ніжні. Ви легко заробите собі мозолі. Нехай ліпше я крутитиму її й надалі.

— Як тебе звати?

Хоча вони були разом уже майже добу, їй лише зараз спало на думку дізнатися його ім’я. Раніше вона, може, ніколи й не спитала б, як його звуть, але тепер почувалася ніяково через свою нечемність.

— Мене звуть Довге вітрило.

— Вітрило? — Принцеса озирнулася навколо: вони отаборилися біля остова великого човна, за яким могли сховатися від морського бризу. На відміну від інших човнів на пляжі, щогла цього ще залишалася на місці, вказуючи в зоряне небо, немов довгий меч. — Вітрило висить на цій довгій жердині?

— Так, принцесо. Вона називається щогла, й на ній вішають вітрила, які урухомлюють човен.

— Білосніжні вітрила чудово виглядають на лазурі моря.

— Тільки на картинах. У житті вітрила не настільки білі.

— Я правильно міркую, що ти родом із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая?

— Так, мій батько працював там архітектором. Коли я ще був малим, він перевіз нашу родину сюди.

— Ти колись мріяв повернутися додому? Я маю на увазі в Хе’ерсіньґеньмосикеньлай.

— Я ніколи не замислювався про це. Я виїхав звідти ще дитиною, тож пам’ятаю не так багато про ті місця. Та й усе це дурниці. Мені ніколи не судилося залишити межі Королівства без оповідок.

На віддалі хвилі шумно накочували на пляж, ніби розносячи луною слова Довгого вітрила: «Не судилося ніколи, не судилося ніколи…».

— Можеш мені розказати бодай кілька історій про навколишній світ? Я нічого про нього не знаю, — попросила принцеса.

— Вам і не потрібно цього знати, адже ви — принцеса Королівства без оповідок. Тож цілком природно, що в королівстві не знайшлося для вас жодної історії. Але, якщо говорити відверто, то й за межами палацу батьки не розповідають жодних історій своїм дітям. Але мої батьки були не такими — вони уродженці Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, тож знали кілька історій, аби розповісти мені.

— Батько мені розповідав, що колись у давнину й Королівство без оповідок мало власні історії.

— Так воно й було… Принцесо, чи вам відомо, що все королівство омивається морем, а палац розміщується в самому центрі вашої держави? У якому напрямку ви не вирушили б із палацу, то неодмінно опинитеся на узбережжі. Королівство без оповідок розташовано на великому острові.

— Це мені відомо.

— Раніше море, що омиває королівство, мало іншу назву, бо в ньому не водилися риби-ненажери. Кораблі могли без остраху перетинати його води. Між Хе’ерсіньґеньмосикеньлаєм і Королівством без оповідок щодня курсувала незліченна кількість кораблів. У ті часи ця держава називалася Королівством історій, і, як наслідок, тодішнє життя її мешканців сильно відрізнялося від сьогоднішнього.

— Невже?

— У ті часи життя кипіло історіями, тож постійно траплялися раптові пригоди та несподіванки. Королівство мало кілька заможних міст, а палац був не оточений лісами й полями, а був розташований в центрі найзаможнішого з них — столиці. В усіх містах було повно різного скарбу, знарядь і приладдя, привезених із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Так само й товари з Королівства без оповідок — тобто Королівства історій — перевозилися морем до Хе’ерсіньґеньмосикеньлая у великих обсягах. У ті часи життя людей було непередбачуваним, немов усі мчали вчвал на швидкому коні горами: цієї миті ти на вершині, а наступної — на дні провалля. Життя було сповнене можливостей і небезпек: останній бідняк міг розбагатіти за ніч, а перший багатій — опинитися в злиднях. Жодна людина, прокинувшись вранці, не могла знати, що їй підготувала доля чи з ким судилося сьогодні зустрітися. Можна було бути певним лише в тому, що на тебе очікують сюрпризи й хвилювання.

Але одного дня купецьке судно з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая привезло вантаж цілком звичної на вигляд, але рідкісної риби — в палець завдовжки, абсолютно чорного кольору. Її перевозили в товстостінних чавунних барильцях. Купець демонстрував товар на ринках Королівства: опускав меч у воду, чекав різкого металевого клацання й витягав на світ божий уже щось більше схоже на пилку із гострими зазублинами. Це була риба-ненажера — прісноводний вид, що мешкав у водоймах глибоких печер Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Ці риби добре продавалися на ринках Королівства, оскільки мали невеликі зуби, тверді як алмаз, із яких виготовлювали гарні свердла; їхні плавники, також надзвичайно гострі, можна було використовувати як наконечники стріл чи невеличкі ножі. У результаті дедалі більшу кількість риб-ненажер доставляли з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая до Королівства. Але одного дня купецьке судно, що перевозило вантаж риби, затонуло біля узбережжя Королівства, й більш ніж 20 барилець із рибою-ненажерою, які були на борту, потрапили в море.

Виявилося, що ця риба почувається в солоній воді навіть ліпше, ніж у прісній: виростає значно більшого розміру — довжиною зі зріст людини. При цьому підвищується й плідність, тож риби швидко заселили всі навколишні води. Риби-ненажери почали вижирати все, що опинялося на поверхні води, — човни, суденця й кораблі, хай якими великими вони не були, з’їдалися начисто, якщо їх не витягували на берег. Щойно велике судно оточували риби-ненажери, його днище швидко перетворювалося на величезну діру. Решта корпусу навіть не встигала зануритися у воду, як його об’їдали, не лишаючи й скіпки, немов судно просто розтавало посеред моря. Зграї риб-ненажер швидко заселили води навколо Королівства, охопивши його непроникним бар’єром у формі кільця, схованим у морській безодні.

Отак усі прибережні води Королівства стали домівкою для риб-ненажер, а узбережжя перетворилося на пустку. Зникли кораблі та вітрила на горизонті, й Королівство перетворилося на ізольоване місце: обірвалися всі зв’язки з Хе’ерсіньґеньмосикеньлаєм і рештою світу. Королівство повернулося в часи аграрного суспільства. Розвинені міста зникли, поступившись місцем невеличким містечкам і селам. Життя стало спокійним і розміреним — більше жодних змін, хвилювань чи несподіванок; день учорашній був схожим на сьогоднішній, сьогодні не відрізнялося від завтра. Жителі поступово призвичаїлися до нових реалій і більше не хотіли повертатися до звичного способу життя: спогади про події минулого поступово ставали такими ж рідкісними, як і дивовижні скарби з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Люди намагалися усвідомлено забувати минуле й не запам’ятовувати сьогодення. Вони вирішили, що чудово проживуть без історій, ведучи тихе, сумирне життя без найменших потрясінь. Ось так Королівство історій перетворилося на Королівство без оповідок.

Принцеса Росинка була зачарована почутою історією. Після того як Довге вітрило закінчив свою розповідь, минуло чимало часу, перш ніж вона запитала:

— А риби-ненажери розселилися по всьому океану?

— Ні, вони мешкають тільки в прибережних водах Королівства без оповідок. Ті, хто має гарний зір, у далечині можуть роздивитися морських птахів, які спокійно сидять на поверхні води, полюючи на їжу. Там риба-ненажера вже не водиться. Океан неосяжний і безмежний.

— Інакше кажучи, у світі існують й інші місця, окрім Королівства без оповідок та Хе’ерсіньґеньмосикеньлая?

— Принцесо, ви ж не думаєте, що весь світ складається лише з цих двох місцин?

— Але так мене навчав у дитинстві наш придворний учений муж.

— Він сам не вірив у ці побрехеньки. Світ навколо просто величезний, океан не має кінця-краю, й у ньому розкидані безліч островів — деякі з них більші за Королівство, а деякі менші; а ще існують цілі континенти.

— Що таке континент?

— Суходіл, широкий, немов океан. Навіть осідлавши найшвидшого коня, не вдасться перетнути цю землю з одного кінця в інший.

— Світ насправді такий величезний? — тихо зітхнула принцеса й раптом змінила тему: — Ти бачиш мене?

— Принцесо, я бачу лише ваші очі, які відбивають світло зірок.

— Тоді ти здатен роздивитися в них мою нескінченну тугу: я понад усе хочу вирушити у далеку-далеку подорож морем під вітрилами.

— Це неможливо, принцесо. Нам ніколи не судилося залишити межі Королівства без оповідок… Якщо вам страшно, я можу знову засвітити смолоскипи.

— Було б добре.

Після того як вогонь розгорівся, принцеса Росинка поглянула на капітана Довге вітрило, але побачила, що його увага прикута до чогось іншого.

— На що ти дивишся? — тихо запитала принцеса.

— Погляньте он туди.

І Довге вітрило вказав на невеличкий жмут трави, що випинався з піску неподалік від принцеси. У світлі смолоскипів на травинках виблискувало кілька крапель води.

— Ось такий вигляд має роса, — сказав Довге вітрило.

— О, то мене назвали на честь цього? І ми направду схожі?

— Так, принцесо. Ви неймовірно гарні, немов блискучі коштовності.

— Вони будуть іще красивішими після сходу сонця.

Капітан із розчаруванням зітхнув. І хоча він намагався зробити це безгучно, зітхання не залишилося поза увагою принцеси.

— Щось не так, Довге вітрило?

— Краплі роси швидко випаруються на сонці.

Принцеса злегка кивнула, й її очі потемніли, незважаючи на світло смолоскипів:

— То вони дійсно схожі на мене, бо щойно ця парасолька закриється — згину і я, перетворившись на росинку на сонці.

— Я не допущу, аби ви зникли, принцесо.

— Ми з тобою добре розуміємо, що нам не судилося дістатися до Могильного острова, щоб повернути додому принца Глибока вода.

— Якщо така наша доля, принцесо, то я ладен довіку тримати парасольку відкритою над вашою головою.

Третя казка Юнь Тяньміна: Принц Глибока вода

Коли принцеса Росинка прокинулася, вже почало дніти. Чорний колір моря поступився місцем блакиті, але принцеса все одно відчувала, що воно має геть інакший вигляд, ніж на бачених нею картинах. Безкраї простори, які поглинула темрява ночі, тепер лежали відкриті, немов на долоні. У світлі вранішнього сонця море видавалося спорожнілим, але в уяві принцеси причиною цього було не засилля риб-ненажер; радше це було її внутрішнє відчуття, подібне до того, як вона уявляла порожню опочивальню в палаці, що чекає на її прихід. Таємне бажання, про яке вона вночі розповіла Довгому вітрилу, тепер стало ще нав’язливішим: вона уявила, як її біле вітрило виринає десь посеред цього безкрайого моря, напинається вітром і зникає вдалині.

Тепер була черга тітки Широчині обертати парасольку над її головою. Капітан, який відійшов пляжем трохи вперед, покликав їх до себе. Дочекавшись їхнього приходу, він вказав у напрямку моря:

— Погляньте, онде Могильний острів.

Перше, що побачила принцеса, поглянувши в той бік, був не сам острів, а велет, який стояв посеред нього. Ймовірно, це й був принц Глибока вода. Він височів посеред острова, немов окрема гора: забронзовіла на сонці шкіра; могутні м’язи, схожі на складки гірської породи; пасма волосся, які колихалися на вітру, немов дерева на гірських вершинах. Глибока вода був дещо схожий на брата — Крижаного піска, але мав сильніший і не такий похмурий вигляд. Вираз його обличчя та очей радше відображав відкритість навколишнього моря. Сонце ще не зійшло повністю, але голову велета вже обрамляло яскраве золотаве сяйво, немов живий вогонь. Він прикрив гігантською долонею очі, щоб роздивитися щось на віддалі, й принцесі на якусь мить здалося, що їхні погляди зустрілися. Тож вона підстрибнула й закричала щосили:

— Старший братику Глибока вода! Я Росинка! Я твоя молодша сестра Росинка!!! Ми тут!!!

Велет ніяк не відреагував на її дії. Він поводив поглядом туди-сюди, прибрав руку й задумливо похитав головою, після чого відвернувся в інший бік.

— Як це він нас не помітив?! — із тривогою спитала принцеса.

— Та хто ж помітить трьох крихітних мурах із такої відстані, — відповів капітан, а потім повернувся до тітки Широчінь. — Я ж казав, що принц Глибока вода — справжній велет! Побачили на власні очі?

— Але він справді був звичайною дитиною, коли я тримала його на руках! Як йому вдалося витягнутися аж настільки? Однак це щастя — ніхто йому не завадить покарати цих лиходіїв і знищити портрет принцеси!

— Але ми ще не знаємо, чи зможемо розповісти йому про те, що сталося, — похитав головою капітан.

— Ми мусимо потрапити на Могильний острів! Їдьмо негайно! — крикнула принцеса, хапаючи капітана за руку.

— Нам не вдасться. За всі ці роки нікому не вдалося дістатися острова чи повернутися з нього.

— Невже ніяк цьому не зарадити? — спитала принцеса, й її очі наповнилися слізьми. — Ми ж їхали сюди саме для того, щоб знайти його. Ти мусиш щось придумати!

Дивлячись, як горює й побивається принцеса, Довге вітрило спробував її заспокоїти:

— Я справді нічого не можу вдіяти. Приїзд сюди — в будь-якому випадку правильне рішення, бо ви не могли більше лишатися в палаці, оскільки вам загрожувала смерть. Я від самого початку розумів, що нам не дістатися Могильного острова. Можливо… нам вдасться передати йому звістку з поштовим голубом.

— Чудова ідея! То пошукаймо поштових голубів в окрузі.

— Але ж користі з того мало: навіть якщо він отримає звістку, то все одно не зможе перетнути протоку. Хоч він і велет, але рибам-ненажерам до того байдуже: вони так само розірвуть його на шматки, щойно він опиниться в морі… Пропоную спочатку поснідати, перш ніж вирішувати, що робити. Сьогодні готую я.

— О ні, мої ночви! — закричала тітка Широчінь. Сьогодні був високий приплив, і хвилі, що накочували на берег, підхопили дерев’яні ночви, в яких минулої ночі принцеса вмивала обличчя, й віднесли в море. Ночви, перевернувшись догори дном, уже відпливли далеко від берега, й мильна вода, що зосталася в них, залишала білосніжні мильні бульбашки на поверхні моря. Кілька риб-ненажер уже кинулися до ночов, розрізаючи хвилі своїми чорними плавниками, немов лезами гостро наточених ножів. За мить дерев’яна посудина мала перетворитися в їхніх зубах на скалки.

Але сталося неймовірне: риби-ненажери не допливли до ночов. Натомість вони, щойно потрапивши до ділянки, якою розповзлася мильна піна, немов розучилися плавати й безсило піднялися на поверхню. Лютий норов поступився місцем млявості. Кілька рибин повільно махали хвостами, але не для того, щоб відплисти, а демонструючи таким чином стан повного розслаблення. Інші переверталися білим черевцем догори.

Усі троє деякий час здивовано витріщалися на риб. Потім принцеса порушила мовчанку:

— Я розумію, що з ними коїться. Скупавшись у піні, вони відчули таке розслаблення, ніби в них не лишилося кісток. Їм просто ліньки рухатися.

— Мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая — просто чудодійне. Шкода, що його залишилося лише два бруски, — сказала тітка Широчінь.

— Це мило навіть у самому Хе’ерсіньґеньмосикеньлаї — надзвичайно дорогоцінна річ, — сказав капітан Довге вітрило. — Ви знаєте, як його виготовляють? У Хе’ерсіньґеньмосикеньлаї росте чарівний ліс, де ростуть височенні тисячолітні магічні бульбочкові дерева. Зазвичай ці дерева нічим не відрізняються від інших, але коли здіймається сильний вітер, із них починають видуватися мильні бульбашки. І що сильніший вітер, то більше бульбашок видувається. От саме з них і виробляють чарівне мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Але збирати ці бульбашки — надзвичайно складна справа, оскільки вони розносяться зі швидкістю вітру. До того ж вони повністю прозорі, й їх важко помітити. Бульбашки стають добре видимими, лише якщо ловець рухається з їхньою швидкістю, тобто він має перебувати в стані спокою відносно них. Тільки найпрудкіші коні, яких на весь Хе’ерсіньґеньмосикеньлай набереться з десяток, можуть наздогнати бульбашки, що розносяться вітром. Коли вітер починає їх видувати з чарівних бульбочкових дерев, миловари сідають на цих швидких коней і мчать за вітром, ловлячи їх спеціальною марлею. Бульбашки бувають різного розміру — великі й малі, — але навіть найбільша з них, потрапляючи до марлі, лускається на безліч менших, аж до невидимих оку. Аби зварити один брусочок мила, потрібно зібрати сотні тисяч, а подекуди й мільйони бульбашок. Але щойно чарівний брусок доторкається до води, кожна зловлена бульбашка вибухає мільйоном нових. Саме тому виділяється така кількість піни. Бульбашки з чарівних дерев взагалі не мають ваги, тож справжнє чисте мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая теж невагоме. Це найлегша річ у світі, проте надзвичайно дорогоцінна. Бруски, які забрала тітка Широчінь, можливо, були подарунком посольства з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая на коронацію її батька. А пізніше…

Довге вітрило раптом обірвав розповідь і задумливо подивився на море, де посеред білої мильної піни кілька зледащілих риб-ненажер продовжували спокійно погойдуватися біля неушкоджених ночов.

— Здається, я зметикував, як можна дістатися до Могильного острова! — сказав Довге вітрило, вказуючи на ночви. — Хіба це не схоже на крихітний човен?

— Навіть і думай про це! — скрикнула тітка Широчінь. — Це завеликий ризик для принцеси!

— Зрозуміло, що принцеса нікуди не поїде, — відповів капітан, відводячи погляд від моря. З виразу його очей принцеса зрозуміла, що він уже все для себе вирішив.

— Якщо ти попливеш сам, то як тобі вдасться змусити принца Глибока вода повірити твоїм словам? — запитала принцеса з розчервонілими від збудження щоками. — Я теж мушу їхати!

— Але навіть якщо ви потрапите на острів, яким чином зможете довести, що ви та, за кого себе видаєте? — запитав капітан, роздивляючись принцесу в одязі селянки.

Тітка Широчінь лише промовчала, бо добре знала, що існує спосіб це підтвердити.

— Ми з братом можемо довести кревність, порівнявши нашу кров, — відповіла принцеса.

— І мови не може бути про те, щоб принцеса туди їхала! Це занадто небезпечно! — знову проголосила тітка Широчінь, але вже не таким безапеляційним тоном.

— Ви гадаєте, що лишатися тут безпечніше? — запитала принцеса, вказуючи на чорну парасольку, яку безустанку крутила в руках тітка Широчінь. — Ми привертаємо забагато непотрібної уваги. Принц Крижаний пісок скоро дізнається про нашу втечу, й навіть якщо я до того часу не перетворюся на картину, то мене спіймають королівські гвардійці. Значно безпечніше плисти на Могильний острів.

Обміркувавши всі варіанти, вони вирішили ризикнути.

Капітан відшукав найменший човен на пляжі й впряг коней, щоб перетягнути його до води, де хвилі могли лизати днище. Знайти ціле вітрило не вдалося, але капітан відшукав пару протрухлих весел. Першими в човен сіли принцеса з тіткою, яка, не зупиняючись, крутила парасольку в неї над головою. Далі капітан наштрикнув на свій меч брусок мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й простягнув зброю принцесі.

— Щойно човен опиниться на відкритій воді — одразу опускайте мило, — наказав він їй.

Потім із усіх сил почав штовхати човен у море й, коли вода дійшла до пояса, застрибнув всередину. Налягши на весла, капітан спрямував човен із трьома людьми до Могильного острова.

Миттєво навколо човна з’явилися чорні плавники риб-ненажер і почали наближатися, оточуючи його зусібіч. Принцеса, яка сиділа на кормі, опустила меч із нанизаним на нього бруском мила в морську воду. Яскраво виблискуючи абсолютною білизною у світлі ранкового сонця, піниста маса швидко росла в об’ємі, аж поки не досягла людського зросту й не почала опадати в кільватерному сліді човна, розтікаючись білою масою поверхнею моря. Коли риби-ненажери запливали в спінені води, то починали безсило дрейфувати, ніби насолоджуючись незрівнянним відчуттям комфорту від лежання на білосніжній плюшевій ковдрі. Уперше принцеса мала змогу роздивитися рибу-ненажеру зблизька: окрім живота, все її тіло було чорного кольору, що надавало рибі схожості з якоюсь машиною, виготовленою зі сталі. Але, потрапляючи до спінених вод, ці вбивці ставали лінивими й слухняними.

Човен плив уперед спокійною гладінню моря, тягнучи за кормою довгу пінну стежку, схожу на валку хмаринок, які впали з неба. Незліченні зграї риб-ненажер спливали звідусіль, аби зануритися в піну, нагадуючи прочан, які йдуть на паломництво до річки з хмар. Інколи кілька риб запливали з носа човна й починали прогризати дно та навіть хапали весла, якими гріб капітан, але їхню увагу швидко перехоплювали спінені води, тож вони не встигали завдати непоправної шкоди. Споглядаючи білу спінену річку за кормою й зазвичай шалених риб-ненажер, які тепер здавалися сп’янілими від розслабленості, принцеса не могла не пригадати проповідей священників про те, який вигляд мають Небеса.

Узбережжя поступово віддалялося, й човен із кожною миттю наближався до Могильного острова.

Тітка Широчінь раптом скрикнула:

— Гляньте-но! Здається, принц Глибока вода зменшується в розмірах!

Принцеса озирнулася й пересвідчилися, що тітка має рацію. Принц на острові ще залишався велетом, але, вочевидь, вже мав менші розміри, ніж тоді, коли вони бачили його з берега. Він усе ще дивився кудись у протилежному від них напрямку.

Принцеса знову поглянула на Довге вітрило, який продовжував упевнено веслувати. Він неначе додав у міці: потужні м’язи на руках випиналися, примушуючи два довгих весла перетворюватися на величезні крила, які плавно несли човен уперед. Капітан був як справдешній моряк; навіть здавалося, що його рухи стали впевненішими, ніж на суші.

— Принц нарешті вгледів нас! — знову закричала тітка Широчінь. Стоячи на Могильному острові, принц Глибока вода нарешті звернув на них увагу — він широко розплющив очі від здивування й однією рукою вказував у їхньому напрямку, ворушачи при цьому губами, ніби промовляючи щось. Його здивування легко було зрозуміти: в цьому морі смерті не було нічого, за винятком їхнього маленького човна, який залишав за кормою пінний струмінь, що, віддаляючись, тільки збільшувався в розмірах. З висоти його зросту здавалося, що поверхнею моря летить комета, тягнучи за собою білий хвіст.

Незабаром вони зрозуміли, що принц кричить не до них. Біля його ніг стояли кілька людей нормального зросту. З такої відстані вони здавалися ліліпутами, а побачити їхні обличчя було марно сподіватися. Але вони точно дивилися в напрямку човна, а дехто навіть махав руками.

Спочатку Могильний острів не був заселений. Двадцять років тому, коли принц вирушив на риболовлю, його супроводжували дядько-опікун, королівський наставник, кілька охоронців і слуг. І щойно вони висадилися на острові, в морі з’явилися зграї риб-ненажер, позбавивши їх можливості повернутися додому.

Принцеса із супутниками знову відзначили, що принц стає дедалі меншим у розмірах — і що ближче вони підпливали, то меншим він здавався.

Човен був уже недалеко від острова, тож і людей звичайного зросту можна було добре роздивитися. Їх було восьмеро, й більшість із них, в тому числі й принц, були вдягнені в грубу полотняну одіж. Лише двоє ще носили старі та обтріпані палацові шати. Більшість мали при собі мечі. Вони кинулися на пляж, заливши принца там, де він стояв. Тепер принц був лише вдвічі вищим за інших людей і вже не мав вигляду велета.

Капітан наліг на весла, й човен полетів уперед, до берега. Прибій, немов гігантська рука, підхопив суденце й кинув його на пісок — дно завібрувало від зіткнення з берегом, і принцеса ледь не беркицьнулася у воду. Люди, які висипали на пляж, дивилися на човен, однак заходити у воду вагалися, вочевидь, побоюючись риб-ненажер. Зрештою, четверо сміливців забігли в море, щоб притримати човен і допомогти принцесі вибратися з нього.

— Обережно, принцеса має перебувати під парасолькою постійно! — крикнула тітка Широчінь, сходячи на берег, але вправно тримаючи парасольку над принцесою. Дотепер вона повністю опанувала майстерність безперестанно обертати парасольку навіть однією рукою.

Зустрічаючі не приховували свого здивування. Вони переводили погляди з чорної парасольки на поверхню моря, якою проплив човен: білосніжна піна мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й чорні тушки риб-ненажер утворювали строкату доріжку, яка з’єднувала Могильний острів із узбережжям Королівства.

Принц Глибока вода зробив крок уперед. Тепер він здавався звичайного зросту, навіть був нижчим за двох своїх поплічників. Він лагідно усміхнувся новоприбулим, як зазвичай усміхається гостинний рибалка гостям. Але принцеса легко впізнала на його обличчі риси батька, тож зі сльозами на очах радісно мовила:

— Брате мій, я твоя сестра Росинка.

— Ти таки схожа на мою молодшу сестру, — промовив принц із усмішкою, простягаючи до неї руки. Але дехто з поплічників заступив йому дорогу, відрізаючи трьох новоприбулих від принца. Вони навіть вийняли з піхов мечі, підозріло зиркаючи на капітана Довге вітрило. Останній не звертав на них уваги, але підняв меч, пожбурений принцесою, щоб поглянути, скільки чарівного мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая залишилося. Аби зайве не нервувати охорону принца, він ухопив меч прямо за вістря — на його подив, на дорогу до острова було витрачено лише третину бруска.

— Ви мусите підтвердити особу принцеси, — промовив старигань у старому, хоч і добре залатаному церемоніальному вбранні. Обвітрене обличчя несло відбиток довгих років поневірянь, але було обрамлене гар­но доглянутою бородою. Вочевидь, протягом усіх років ізоляції на острові він із усіх сил намагався підтримувати гідний для королівського чиновника зовнішній вигляд.

— Хіба ви мене не впізнаєте? — запитала тітка Широчінь. — Ти — дядько-опікун Темрявий ліс, а ти — королівський наставник Широке поле.

Обидва старці закивали головами, а наставник Широке поле відповів:

— Тітко Широчінь, ви вельми зістарилися.

— Як і ви, — зазначила тітка Широчінь, змахуючи сльози рукою, вільною від парасольки.

Дядька-опікуна Темрявий ліс не розчулили привітання, й він із тим самим серйозним виразом обличчя відповів:

— Ми понад двадцять років не отримували звісток про події в Королівстві, тому мусимо пересвідчитися в істинності твердження про родинні зв’язки. — Він повернувся до принцеси: — Ви готові пройти випробування крові?

Принцеса кивнула.

— Мені здається, це зайве. Вона є моєю сестрою, — сказав принц.

— Ваша високосте, ми маємо це зробити, — заперечив Темрявий ліс.

Принесли два невеличкі кинджали, які вручили дядьку-опікуну й королівському наставнику. На відміну від іржавих мечів, якими були озброєні принцеві поплічники, ці кинджали блищали, немов нові. Принцеса простягнула руку, й дядько-опікун обережно надрізав її довгий, ніжний білосніжний вказівний палець, підхопивши краплину крові кінчиком леза. Королівський наставник зробив те саме з пальцем принца. Дядько-опікун прийняв ніж із рук наставника та обережно перемішав дві краплі крові лезами кинджалів — кров одразу змінила колір на чисто синій.

— Це принцеса Росинка, — урочисто повідомив принцу дядько-опікун, а потім разом із королівським наставником глибоко вклонився принцесі. Решта принцевих поплічників опустилися на одне коліно, а піднявшись, відійшли вбік, даючи можливість брату з сестрою обійнятися.

— Останній раз я обіймав тебе, коли ти була дитиною, десь такою заввишки, — сказав принц, показуючи рукою недалеко від землі.

Принцеса плачучи повідала принцу про останні події в Королівстві без оповідок. Принц мовчки слухав розповідь, тримаючи її за руку. Він зберігав спокійний вираз на своєму обвітреному багатьма роками поневірянь обличчі, яке все ще виглядало молодим і свіжим.

Усі зібралися довкола принца та принцеси й мовчки слухали її розповідь. Лише капітан Довге вітрило займався бозна чим: він дременув пляжем подалі від людей, але лише для того, щоб звідти подивитися на принца. Потім так само швидко прибіг назад, проте знову чкурнув. Так він бігав туди-сюди, аж поки тітка Широчінь не відвела його вбік.

— Я тобі казала, що принц Глибока вода — ніякий не велет, — прошепотіла тітка капітану, вказуючи на принца.

— Він одночасно і велет, і ні, — так само пошепки відповів капітан. — Коли ми дивимося на когось іншого, то чим далі від нього перебуваємо, то меншою ця людина нам здається, еге ж? Але з принцом інша історія: він нам здається однаковим, з якої відстані ми на нього не глянули б. Тож якщо ми дивимося на нього зблизька, то він нам видається нормальною людиною. Але якщо дивитимемося на нього здалеку, то його звичний зріст справляє враження, що він справжній велет.

Тітка Широчінь згідно кивнула:

— Я теж це помітила.

Коли принцеса закінчила свою розповідь, принц Глибока вода просто сказав:

— Повертаємося.

Вони посідали в два човни: принц приєднався до почту принцеси в маленькому, а восьмеро його поплічників сіли у великий, той, на якому вони припливли на Могильний острів двадцять років тому. Корпус човна трохи протікав, але на ньому ще можна було безпечно проплисти коротку відстань до узбережжя Королівства. Пінний слід від часу мандрівки принцеси дещо порідшав, але незліченна кількість риб-ненажер усе ще лежала на поверхні, ледь ворушачи плавцями. Час від часу в котрийсь із човнів чи весло вдарялася одна з рибин, але після цього лише кілька разів поверталася на воді, знову нерухоміючи. Пошарпане вітрило більшого човна могло ловити вітер, тож він швидко вирвався вперед, пробиваючи у скупченні риб-ненажер шлях для меншого суденця.

— Мені здається, що вам для страховки ліпше було б постійно тримати мило зануреним у воді, — пробелькотіла тітка Широчінь, заціпеніло дивлячись на риб-ненажер довкола човна. — Що ми робитимемо, коли вони попрокидаються?

— Вони й не засинали, — відповіла принцеса. — Їм просто наразі настільки комфортно, що нема сенсу ворушитись. Залишилося лише півтора бруска мила, і я не хочу витрачати його даремно. Я більше не прийматиму ванну з ним.

Цієї миті хтось на великому човні закричав:

— Королівські гвардійці!

Вершники висипали на узбережжя Королівства, затопивши весь пляж, немов хвилі чорного припливу. Їхні обладунки й мечі виблискували на сонці.

— Пливемо далі, — наказав принц Глибока вода.

— Вони тут, щоб убити нас, — мовила збіліла принцеса.

— Не бійся, все буде гаразд, — принц заспокійливо поплескав її по руці.

Принцеса Росинка глянула на брата, остаточно переконавшись, що він значно гідніший посісти батьків трон, ніж вона.

Вітер був попутним, тож, незважаючи на загату з риб-ненажер, човни швидко дісталися узбережжя Королівства. Коли судна майже одночасно досягли берега, їх щільною стіною оточили кінні гвардійці. Принцеса й тітка Широчінь тремтіли від страху, але досвідчений капітан палацової варти Довге вітрило навпаки — дещо розслабився: гвардійці не оголювали мечів, а списи тримали строго вертикально. Але ще важливішим було те, що він роздивився в очах воїнів, схованих за важкими заборолами: вони з благоговінням та острахом вдивлялися в пінну ріку на морі, де плавали риби-ненажери. Офіцер зіскочив з коня й підбіг до човнів, які щойно торкнулися берега. Принцеві поплічники вистрибнули з судна, й дядько-опікун разом із королівським наставником і кількома охоронцями оголили мечі, відтіснивши принца з принцесою від офіцера.

— Перед вами принц Глибока вода та принцеса Росинка! Преклоніть коліно! — крикнув до офіцера дядько-опікун Темрявий ліс, замахнувшись мечем.

Офіцер опустився на коліно й схилив голову:

— Ми це знаємо, але нам наказано вбити принцесу.

— Принцеса Росинка — законна спадкоємиця престолу! А Крижаний пісок — бунтівник і заколотник, який убив Короля! Як ви можете підкорятися його наказам?!

— Нам це відомо, тому ми й не поспішаємо виконувати його наказ. Але принца Крижаний пісок учора помазали на царювання, тож ми тепер розгублені й не знаємо, чиї накази маємо виконувати.

Дядько-опікун збирався й далі сперечатися, але принц Глибока вода перервав його, зробивши крок уперед, і сказав офіцеру:

— Ми з принцесою під вашим супроводом повернемося до палацу й там, представши перед Крижаним піском, вирішимо наші суперечки раз і назавжди.

***

Новокоронований король Крижаний пісок якраз бенкетував із відданими йому людьми в найрозкішнішій залі палацу, коли прибули вістові з повідомленням, що принц Глибока вода та принцеса Росинка на чолі королівської гвардії прямують із узбережжя до палацу. На їх прибуття можна очікувати десь за годину. У залі запала мертва тиша.

— Глибока вода? Як йому вдалося перетнути море? Він відростив собі крила? — прошепотів сам до себе Крижаний пісок, але на його обличчі не було й тіні того жаху, що скував усіх присутніх. — Це дурниці, королівські гвардійці не виконуватимуть наказів Глибокої води та Росинки, принаймні поки я живий… Вушко голки!

Почувши своє ім’я, Вушко голки мовчки вийшов із затінку. Він так само був вбраний у сіру чернечу мантію й здавався ще більш змарнілим, ніж раніше.

— Ти — прихопи сніжнохвильовий папір і все потрібне приладдя, сідай на найпрудкішого коня й скачи назустріч Глибокій воді. Щойно угледиш його — одразу ж сідай і малюй. Це буде нескладно, бо тобі не доведеться підбиратися дуже близько — тільки-но він з’явиться на обрії, ти одразу побачиш його постать у всіх деталях.

— Так, мій королю, — прошепотів Вушко голки, позадкував і зник безгучно, немов миша.

— Що стосується Росинки, то розправитися з цим дівчиськом не становитиме великої проблеми — я просто вирву в неї з рук парасольку, — вимовив Крижаний пісок і знову взяв свій келих.

Закінчення бенкету видалося невеселим: міністри пішли геть із занепокоєними обличчями, лишивши короля Крижаний пісок наодинці в спорожнілій залі.

Через якийсь час Крижаний пісок побачив, що Вушко голки повернувся. Його серцебиття одразу пришвидшилося — й не тому що руки нового королівського художника були порожніми чи через його збентежений вигляд. Він уперше почув кроки художника — до цього Вушко голки пересувався абсолютно безгучно, немов стрімка білка в траві. Але зараз Крижаний пісок добре чув його важку ходу, яка нагадувала пришвидшене серцебиття.

— Мій королю, я побачив принца Глибока вода, але не можу перенести його на полотно, — повідомив Вушко голки, опустивши очі.

— Він справді відростив собі пару крил? — холодно запитав Крижаний пісок.

— Якби річ була в цьому, мій королю, то я з ідеальною точністю намалював би кожне перо на його крилах. Однак принц Глибока вода не має крил, але в нього є щось значно страшніше — він порушує принципи перспективи.

— Що таке перспектива?

— Принципи перспективи твердять, що більш віддалені об’єкти здаються нам меншими, ніж ті, які розташовані ближче до нас. Я живописець Західної школи, яка неухильно дотримується принципів перспективи. Тому я не здатен перенести його на полотно.

— А чи існують інші школи, які не дотримуються цього принципу?

— Так, мій королю, це Східна школа живопису. Ось погляньте на цю картину, — й Вушко голки вказав на сувій із зображенням, виконаним тушшю, що висів на одній зі стін зали. Композиція відзначалася вишуканістю й елегантністю, а її велика частина, залишена порожньою, нагадувала танок туману над водою. Вона різко контрастувала з рештою творів, густо промальованих олійними фарбами. — Легко помітити, що під час створення цього малюнка принципів перспективи не дотримувалися. Але я не навчався техніки східного живопису. Майстер Ефір відмовився передавати мені ці знання, можливо, передчуваючи настання сьогоднішніх подій.

— Забирайся геть, — байдуже сказав Крижаний пісок.

— Так, мій королю. Глибока вода прийде до палацу, щоб убити мене й вас. Але я не чекатиму на свою смерть. Я візьму відріз сніжнохвильового паперу й намалюю свій останній, найкращий шедевр — самого себе. — Закінчивши говорити, Вушко голки пішов геть, так само безгучно, як і завжди.

Крижаний пісок гукнув охоронцям:

— Принесіть мені мій меч.

Назовні почувся слабкий, але ритмічний перестук копит, який наростав із наближенням, перетворившись зрештою на громовий гуркіт раптової зливи, поки різко не обірвався біля самого палацу.

Крижаний пісок підвівся, із мечем у руках вийшов із дверей палацу й побачив, як Глибока вода піднімається до нього довгими широкими кам’яними сходами. Принцеса Росинка рухалася за ним у супроводі тітки Широчінь, яка обертала в неї над головою парасольку. На площі перед сходами щільним строєм мовчки стояли королівські гвардійці, не висловлюючи підтримки жодній із протиборчих сторін. Коли Крижаний пісок побачив Глибоку воду, він здався йому вдвічі вищим від звичайної людини. Але з наближенням його зріст зменшувався — так це бачив Крижаний пісок.

Він на мить подумки повернувся на двадцять років назад, у їхнє дитинство: Крижаний пісок тоді вже знав, що риби-ненажери заполонили води навколо Королівства й скоро відріжуть Могильний острів від узбережжя. Але йому вдалося заманити Глибоку воду порибалити у водоймах острова, розповівши про те, що жир із печінки тамтешньої риби допоможе від раптової недуги батька. Зазвичай обережний, Глибока вода повірив його розповідям та, як і було заплановано, з риболовлі не повернувся. Ніхто так і не дізнався правди — Крижаний пісок цією витівкою пишався чи не найбільше.

Він повернувся зі спогадів до реальності: Глибока вода вже піднявся на широкий майданчик перед палацом. Його зріст майже зрівнявся зі зростом звичайних людей.

Крижаний пісок поглянув на брата й сказав:

— Брате мій, вітаю тебе й нашу сестру з поверненням. Але ви мусите усвідомити, що Королівство тепер належить мені. Ти маєш негайно присягнути на вірність своєму новому королю.

Глибока вода, тримаючи одну руку на руків’ї іржавого меча, що висів на поясі, іншою вказав на Крижаний пісок:

— Ти скоїв непрощенні злочини!

Крижаний пісок у відповідь холодно посміхнувся:

— Вушко голки виявився нездатним намалювати твій портрет, але мій меч зможе пробити твоє серце!

Він оголив зброю.

Брати були однаково добрими фехтувальниками, але позаяк Глибока вода порушував принципи перспективи, Крижаному піску було важко точно визначати відстань до супротивника. Дуель на мечах протривала недовго, й Крижаний пісок із раною у грудях скотився довгим сходовим маршем униз, залишаючи по собі на кам’яних плитах плями крові.

Королівська гвардія натхненно склала присягу на вірність принцу Глибока вода та принцесі Росинці.

Капітан Довге вітрило теж не гаяв часу: він розпочав у палаці пошуки Вушка голки. Хтось із придворних повідомив йому, що художник збирався до своєї майстерні, розташованої у віддаленому закутку палацу. Зазвичай ця його частина дуже добре охоронялася, але через колотнечу надворі та смерть короля більшість солдатів покинули свої пости. Біля дверей залишився лише один вартовий, який раніше служив під керівництвом Довгого вітрила.

— Він зайшов усередину пів години тому й більше нікуди не виходив, — повідомив вартовий.

Капітан вибив двері й увірвався всередину.

Майстерня не мала вікон, а майже всі свічки у двох срібних підсвічниках вже догоріли, додаючи приміщенню схожості з холодним підземним бункером. Проте капітан не застав королівського художника. У майстерні не було нікого, але на мольберті стояла щойно закінчена картина з іще невисохлою до кінця фарбою — автопортрет Вушка голки. Це дійсно був шедевр образотворчого мистецтва — вікно в інший світ, звідки на людей пронизливим поглядом дивився художник. І хоча злегка загнутий край сніжно-білого паперу свідчив про те, що це лише картина, капітан Довге вітрило всіляко уникав гострого погляду людини, зображеної на полотні.

Довге вітрило роззирнувся навсібіч і побачив інші портрети, розвішані на стінах: короля з королевою та їхніх вірних міністрів. Але його погляд зупинився на портреті принцеси — й він одразу забув, що перебуває в тьмяній майстерні, а не в Царстві Небесному. Живий погляд її чарівних очей п’янив не гірше за вино. Зрештою, Довге вітрило з надзвичайним зусиллям зміг себе опанувати. Він зняв картину зі стіни, вийняв із рами, скрутив і без вагань підпалив край від однієї зі свічок.

Щойно картина догоріла в його руках, двері до майстерні прочинилися, й на порозі з’явилася справжня принцеса Росинка, все ще вбрана як простолюдинка. Вона сама обертала чорну парасольку над головою.

— А де тітка Широчінь? — поцікавився Довге вітрило.

— Я наказала їй залишитися за дверима. Я маю щось сказати тобі віч-на-віч.

— Принцесо, ваш портрет знищено, — Довге вітрило вказав на попіл на підлозі, який ще світився тьмяно-червоним. — Ви вже можете відкласти парасольку.

Принцеса сповільнила обертання парасольки, одразу ж почулася солов’їна трель. З опаданням купола трель ставала дедалі тривожнішою й гучнішою, аж поки солов’їний спів не змінився на галчаче кахкання — останнє попередження перед приходом Смерті. Коли парасолька нарешті закрилася, камінці на кінці спиць із клацаннями вдарилися один об одного.

Принцеса залишилася живою й неушкодженою.

Капітан, не відводячи очей від принцеси, з полегшенням видихнув. Потім опустив погляд на попіл.

— Шкода, портрет був направду чудовим. Вам варто було б побачити його на власні очі, але я не міг і надалі зволікати… Він був прекрасним.

— Гарнішим від мене?

— Це були ви, — з усмішкою відповів Довге вітрило.

Принцеса дістала два останніх бруски мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й розтулила пальці — невагоме білосніжне мило, немов пір’їнки, злетіло в повітря.

— Я залишаю межі Королівства й відпливаю за море. Ти попливеш зі мною? — спитала принцеса.

— Що? Хіба принц Глибока вода не оголосив, що ви завтра будете короновані на престол? Він же сказав, що допоможе вам управляти державою.

Принцеса похитала головою:

— Мій брат більше підходить для правління, ніж я. І якби його не ув’язнили на Могильному острові, трон належав би йому по праву. Якщо він стане королем, то зможе підніматися на верхівку палацу, й усе королівство бачитиме свого короля. Я не хочу бути королевою — мені здається, що назовні краще, ніж у палацових покоях. Я не хочу провести решту життя в Королівстві без оповідок. Я хочу опинитися там, де воно вирує різноманітними історіями.

— Таке життя важке й небезпечне.

— Я не страхаюся цього. — Очі принцеси у світлі свічок іскрилися, змушуючи Довге вітрило яскравіше відчувати навколишній світ.

— Я теж не боюся, принцесо. Я можу супроводжувати вас до кінця моря й навіть на край світу.

— Тоді ми будемо останніми людьми, які залишать межі Королівства, — відповіла принцеса, спіймавши бруски мила, які плавали в повітрі.

— Ми відпливемо на вітрильнику.

— Так, із білосніжними вітрилами.

Наступного ранку на одному з узбереж Королівства люди бачили, як вітер напинає білосніжне вітрило в морі. За вітрилом тяглася хвиляста шапка не менш білосніжної піни, прямуючи ген-ген за обрій у світлі вранішнього сонця.

Люди в Королівстві більше не отримували звісток про долю принцеси Росинки й капітана Довге вітрило. Хоча правильніше буде сказати, що Королівство не отримувало жодних новин із навколишнього світу. Принцеса забрала з собою останні бруски мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, й уже ніхто не міг прорватися крізь блокаду зграй риб-ненажер. Але жодна жива душа не нарікала на таку долю: люди давно звикли до розміреного плину спокійного життя. Коли ця історія добігла кінця, в Королівстві без оповідок не траплялося більше жодних знаменних подій.

Але іноді в нічній тиші дехто розповідав історії, які насправді не були ними: вигадані пригоди принцеси Росинки й капітана Довге вітрило. Кожен із оповідачів мав власну версію подій, але всі сходилися на думці, що принцеса й капітан відвідали безліч дивовижних країн і навіть допливли до континентів, безкраїх, як саме море. І після всіх подорожей та плавань вони продовжували жити разом щасливо, хай де зрештою не оселилися б.

Рік 7-й Епохи мовлення. Казки Юнь Тяньміна

Закінчивши читати казки, деякі експерти почали перешіптуватися. Дехто мовчки закрив папку й продовжував дивитися на неї, ніби сподіваючись знайти якийсь прихований зміст у палітурці. Але більшість присутніх усе ще була занурена у світ Королівства без оповідок, моря, що оточувало його, життя принцеси та принців.

— Ця принцеса дуже нагадує тебе, — прошепотіла АА Чен Сінь.

— Обговорюймо тут лише серйозні речі… Невже я справляю враження настільки вередливої пані? Я сама крутила б ту парасольку, — відповіла Чен Сінь. Вона була єдиною з присутніх, хто не відкрив своєї папки — тексти усіх казок назавжди закарбувалися в її пам’яті. Насправді вона постійно обмірковувала, якою мірою образ принцеси Росинки міг бути скопійований безпосередньо з неї. Але хай там як, а капітан Довге вітрило зовсім не нагадував справжнього Юнь Тяньміна.

Він справді думає, що я матиму можливість якимось чином відплисти? Ще й із кимось іншим?

Щойно голова завважив, що всі закінчили читати, він попросив експертів висловити свою думку щодо прочитаного — головним чином обговорити пропоновані напрями роботи різних робочих підгруп КІІ.

Першими попросили слова представники літературної підгрупи — останньої, створеної при КІІ. До неї входили як письменники, так і літературознавці, які спеціалізувалися на вивченні літературної спадщини останніх десятиліть докризової епохи. Усі вважали, що їх залучення до експертної групи навряд чи принесе користь, але спробувати було варто.

— Я розумію, що в майбутньому представники нашої підгрупи не матимуть багато можливостей давати якісь корисні пояснення, тому хочу від самого початку окреслити нашу позицію, — взяв слово відомий дитячий письменник, піднімаючи вгору синій конверт із документами. — Мені дуже шкода це говорити, але я сумніваюся, що нам коли-небудь вдасться дешифрувати ці казки з достатньою достовірністю.

— Чому ви так вважаєте? — запитав Голова.

— Насамперед окреслімо, що ми хочемо визначити на підставі цих казок, а саме: стратегічний напрям розвитку людства в майбутньому. Якщо така інформація в цих текстах дійсно міститься, то вона, незалежно від змісту, має бути викладена чітко й недвозначно. Ми не можемо закладати підвалини стратегічного розвитку, використовуючи розпливчасті й багатозначні формулювання. Але саме використання художніх засобів, які розмивають чіткість формулювань, і є сутністю літературного процесу. Ми не сумніваємося: з міркувань безпеки істинний сенс цих казок приховано максимально глибоко, а це лише підвищує неоднозначність і невизначеність спроб тлумачення будь-яких відомостей. Тому труднощі полягатимуть не в отриманні бодай якоїсь корисної для нас інформації з текстів цих трьох казок, а у верифікації версій тлумачення кожної деталі. Ми здатні отримати безліч інтерпретацій кожного слова, але цілком може статися, що всі прочитання виявляться далекими від істини. Й останнє: як дитячий письменник я хочу висловити своє захоплення літературним талантом Юнь Тяньміна. Якщо ці тексти сприймати лише як дитячі казки, то вони просто чудові.

***

Уже наступного дня в КІІ розпочалася серйозна робота щодо інтерпретації текстів казок Юнь Тяньміна. Незабаром усі змогли пересвідчитися, що дитячий письменник мав рацію.

Усі три казки Юнь Тяньміна рясніли багатими метафорами, підказками, натяками й символами. Будь-яку частину сюжету можна було проінтерпретувати різним чином, і кожна така інтерпретація мала достатнє підґрунтя, щоб вважатися правильною. Але визначити, яку саме інформацію чи думку вкладав у ці слова автор, здавалося майже неможливим, тож фактично брати за основу для розробки планів стратегічного розвитку було нічого.

Наприклад, момент, описаний на початку розповіді — вписування людей у картину, — багато спеціалістів визнали найбільш очевидною метафорою, проте фахівці різних галузей часто мали протилежні тлумачення цього епізоду. Дехто вважав, що живопис символізує оцифрування або тотальну інформатизацію реального світу, тому цей сюжет може свідчити про потребу переходу всього людства в електронний формат, завдяки чому з’явиться можливість уникнути завдавання превентивного удару за теорією Темного лісу. Науковці, які підтримували подібну інтерпретацію, зазначали: з текстів казок видно, що персонажі, вмальовані в картину, перестають бути небезпечними для реального світу, тому процес оцифрування людей може виявитися шуканим способом передання послання миру до Всесвіту.

Табір прибічників протилежної думки стверджував, що цю частину тексту треба сприймати як просторову метафору: папір для малювання й реальність — насправді два різні виміри простору, й коли людину вмальовують у картину, вона зникає зі звичного нам тривимірного світу. Вони принагідно нагадали про експедицію «Синього простору» й «Гравітації» в чотиривимірний простір, тож цілком можливо, що Юнь Тяньмін таким чином натякав: людство зможе використати четвертий вимір як притулок чи сховище або якимось чином передати звідти послання миру в Усесвіт. Дехто вказував, що порушення принципів перспективи принцом Глибока вода також свідчить на користь такого трактування цієї частини тексту.

Як інший приклад можна назвати дискусію навколо метафоричного означення риб-ненажер. Дехто, посилаючись на їх велику кількість, малопомітність і надзвичайно агресивний норов, стверджував, що вони символізують сукупність усіх цивілізацій у Всесвіті за теорією Темного лісу. А під чарівним милом, яке примушує цих рибин розслабитися й забути про напад, маються на увазі якісь, поки що невідомі, принципи послання миру. Існувала й інша думка: риби-ненажери — це якісь крихітні машини зі штучним розумом, які до того ж здатні до автореплікації. Опинившись у космосі, ці машини використали як сировину космічний пил і комети з поясу Койпера та хмари Оорта й розпочали самокопіюватися у великих кількостях, аж поки їх чисельність не почала зростати в геометричній прогресії, сформувавши навколо Сонячної системи розумний заслін. Подібний заслін може виконувати різні завдання: перехоплювати фотоїди, які атакують Сонце, або спотворювати вигляд Сонячної системи для віддаленого спостерігача, досягаючи цим головної мети послання миру до Всесвіту.

Таке тлумачення отримало назву «Зграйової інтерпретації», й, оскільки воно містило найчіткіші технічні параметри втілення, опрацюванню саме цієї версії було приділено багато часу — Всесвітня академія наук навіть провела різносторонні дослідження. Але КІІ від початку не покладав великих надій на «Зграйову інтерпретацію»: хоча ця ідея була найбільш технологічно здійсненною, просте моделювання показало, що для створення на периферії Сонячної системи заслону з наділених штучним інтелектом машин шляхом автореплікації буде потрібно десятки тисяч років. Більше того, не вдалося спростувати сумніви в ефективності подібної системи як для захисту Сонячної системи, так і для генерування послання миру до Всесвіту. Зрештою, від цієї інтерпретації довелося відмовитися, хоча і з великою неохотою.

Майже всі деталі казок отримали безліч тлумачень і припущень: парасолька, яку обертали над головою принцеси для її захисту; таємничий сніжнохвильовий папір і обсидіанова плита; чарівне мило…

Але, як слушно зауважив дитячий письменник, усім цим речам можна було дати безліч трактувань, кожне з яких могло виявитися як істинним, так і хибним.

Проте не весь зміст трьох казок здавався настільки неясним і неоднозначним. На думку експертів КІІ, принаймні одне позначення могло містити чітку підказку й навіть стати ключем до відкриття таємничих дверей світу казок Юнь Тяньміна.

Це дивна назва топоніма — Хе’ерсіньґеньмосикеньлай.

Юнь Тяньмін розповідав Чен Сінь казки класичною китайською. Усі відзначали, що переважна більшість топонімів та імен у сюжеті мають чітке й зрозуміле позначення в китайській мові: Королівство без оповідок, Море ненажер, Могильний острів, принцеса Росинка, принц Крижаний пісок, принц Глибока вода, Вушко голки, майстер Ефір, капітан палацової варти Довге вітрило, тітка Широчінь тощо. Аж раптом у тексті з’явився очевидно транслітерований топонім, нехарактерно довгий для китайської мови, та ще й із дивною вимовою. До того ж згадка про цей топонім аномально часто виринала в тексті, неодмінно вказуючи на незвичність предметів: художники Вушко голки та майстер Ефір — родом із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая; сніжнохвильовий папір, обсидіанові плита й праска — також звідти; капітан палацової варти Довге вітрило, чарівне мило й навіть риби-ненажери — усе родом із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая… Автор, вочевидь, неодноразово підкреслює важливість цього місця, але не наводить жодного його опису в тексті казок. Це великий острів, як і Королівство без оповідок? Чи позначена місцевість займає територію цілого континенту? Чи це архіпелаг? Жодного натяку.

Експерти навіть не могли дійти спільної думки, з якої мови походить ця назва. Юнь Тяньмін на час відльоту володів англійською доволі посередньо й не говорив жодною іншою іноземною. Проте не можна було виключати, що він опанував іще якусь мову, вже потрапивши до трисоляріан. Сам топонім фонетично не нагадував англійської, як і будь-якої іншої з романської чи германської групи мов. Так само це слово не могло походити з трисоляріанської мови, бо вона не мала фонетичного вираження.

Експерти намагалися відтворити написання топоніма різними відомими земними мовами, залучали вузькопрофільних спеціалістів із різних сфер, шукали в глобальній інформаційній системі та базах даних із обмеженим доступом — і все марно. Перед цією загадкою спасували найкращі уми людства в найрізноманітніших галузях знань.

Експерти з усіх підгруп постійно перепитували в Чен Сінь одне й те саме: чи впевнена вона, що правильно запам’ятала назву топоніма? Чен Сінь відповідала твердо й непохитно: вона одразу відзначила незвичність цієї назви й спеціально ретельно підійшла до її запам’ятовування. Окрім цього, постійне повторення в тексті цього топоніма виключає можливість того, що вона могла просто щось недочути.

***

Увесь дослідницький проєкт КІІ зайшов у глухий кут. Не можна сказати, що це було геть неочікувано: якби людство змогло легко розшифрувати прихований зміст казок Юнь Тяньміна, то й трисоляріанам це було б до снаги. Тому всі розуміли, що істинне послання має бути дуже добре сховане. Експерти підгруп почувалися повністю виснаженими, до всього їх іще надзвичайно дратували статична електрика й гострий запах у екранованій від софонів кімнаті. Крім того, кожна підгрупа поділилася на протиборчі табори, які підтримували різні інтерпретації текстів казок, через що не вщухали сварки.

В експертів КІІ поступово почали виникати сумніви, що в текстах трьох казок дійсно містяться якісь змістовні дані, які можуть бути корисними для стратегічного розвитку людства в майбутньому. Здебільшого ці сумніви виникали через особу самого Юнь Тяньміна — в докризову епоху він устиг отримати лише ступінь бакалавра, що за обсягом отриманих знань було менше, ніж у сучасного учня середньої школи. До того як він зголосився взяти участь у проєкті «Сходовий марш», Юнь Тяньмін мав лише вкрай обмежений досвід виконання професійних завдань базового рівня й не брав участі в передових наукових дослідженнях, не кажучи вже про розробку якихось теорій у фундаментальній науці. Хоча не варто було відкидати можливості продовження його навчання після перехоплення, клонування й воскресіння, спеціалісти вкрай скептично ставилися до вірогідного опанування ним супертехнологій трисоляріан й тим паче — досконалого розуміння їх теоретичного підґрунтя.

Але з часом справи пішли ще гірше: в роботу КІІ почали втручатися зовнішні чинники. Спочатку всі експерти злагоджено й затято працювали, щоб розгадати секрети виживання людства в майбутньому. Але згодом у роботі підгруп почало відчуватися лобіювання інтересів різноманітних політичних утворень і зацікавлених сторін, таких як Об’єднаний флот, ООН, уряди різних країн, транснаціональні компанії й світові релігії. Вони воліли сприяти поширенню інтерпретацій текстів казок згідно з політичними доктринами й власними інтересами, використовуючи процес тлумачення отриманої інформації як черговий інструмент пропаганди своєї політичної волі. За деякий час тексти казок перетворилися на порожню тару, куди кожен охочий намагався запхати потрібний собі зміст. Через це суперечки всередині підгруп між прихильниками різних інтерпретацій текстів ставали дедалі більш заполітизованими й формалістськими, що викликало загальне невдоволення.

Однак той факт, що інтерпретування текстів казок Юнь Тяньміна зайшло в глухий кут, мав і позитивний ефект — людство було змушене відмовитися від сподівань на порятунок завдяки диву. Насправді широкі маси населен­ня й не плекали подібної надії, бо їм не повідомлялося про існування цих текстів. А відтак тиск низів змусив керівництво Об’єднаного флоту й Організацію Об’єднаних Націй змінити головний вектор зусиль, перемкнувши його із розшифрування текстів казок Юнь Тяньміна на пошук можливостей для виживання людської цивілізації на основі вже опанованих технологій.

За космічними мірками знищення Трисоляриса сталося просто під носом у людства, тож воно могло проводити всебічні й детальні спостереження за знищенням зоряної системи й таким чином накопичити чималу кількість даних. А оскільки знищена зірка масою й розташуванням у Головній послідовності дуже нагадувала Сонце, людство могло отримати доволі точну математичну модель майбутньої катастрофи за теорією Темного лісу. Направду кажучи, ґрунтовні дослідження в цій галузі розпочалися одразу після того, як Сонячної системи досягли випромінене світло й підтвердження руйнування світу Трисоляриса. Отримані результати сприяли зародженню проєкту «Бункер», який відтіснив на периферію розшифрування текстів казок Юнь Тяньміна й привернув небувалу увагу всієї міжнародної спільноти.

Витяг із «Минулого поза часом»: Проєкт «Бункер» — ковчег для цивілізації Землі

І. Прогнозований час завдання удару по Сонячній системі.

Оптимістичний сценарій — 100–150 років; базовий сценарій — 50–80 років; песимістичний сценарій — 10–30 років. Відповідно, будь-які плани виживання людства слід розробляти, виходячи з 70-річного циклу.

ІІ. Загальна чисельність населення, яку необхідно врятувати.

Враховуючи результати моделювання на підставі даних про швидкість зменшення чисельності людства, через 70 років у Сонячній системі житиме загалом від 600 до 800 мільйонів людей.

ІІІ. Прогнозований розвиток подій після завдання удару за теорію Темного лісу.

На підставі даних спостережень за знищенням однієї із зірок у системі Трисоляриса була розроблена математична модель катастрофи за умови, якщо аналогічний удар буде завдано по Сонцю. Проведені розрахунки засвідчили, що у разі враження Сонця фотоїдом усі планети земної групи будуть знищені. На початковій стадії катастрофи після завдання удару випаруються Меркурій і Венера, а Земля, хоч і збереже частину своєї маси та сферичну форму, втратить усю кору й частину мантії, що зменшить її радіус на 500 кілометрів. Радіус Марса зменшиться приблизно на 100 кілометрів. Із часом швидкість обертання навколо Сонця планет земної групи вповільниться, й унаслідок тертя об викинуту назовні зоряну речовину вони поступово знижуватимуть висоту орбіт, аж поки не вріжуться в залишок ядра Сонця, де й зникнуть назавжди.

Математична модель засвідчила, що руйнівна сила від вибуху Сонця, включаючи вплив випроміненої радіації та розсіювання зоряної речовини, обернено пропорційна квадрату відстані до об’єкта. Тобто зі збільшенням відстані від Сонця руйнівна сила різко зменшується, що дасть змогу планетам зовнішньої частини Сонячної системи, як-от Юпітер, пережити удар.

На початковій стадії катастрофи поверхня Юпітера зазнає відчутних руйнувань, але його внутрішню структуру не буде пошкоджено, вціліє і більшість його супутників. Сатурн, Уран і Нептун отримають лише незначні ушкодження поверхні без впливу на їх будову. Розсіяна зоряна речовина певним чином уплине на орбіти цих планет, але з часом викинута з Сонця матерія утворить спіральну туманність, кутова швидкість і напрямок обертання якої збігатимуться із напрямком руху планет-гігантів, таким чином, вона й надалі не матиме впливу на їхні орбіти.

Тож цілком імовірно, що чотири планети-гіганти — Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун — залишаться неушкодженими після завдання удару за теорією Темного лісу.

Це важливе припущення й лягло в основу проєкту «Бункер».

IV. Відкинуті плани порятунку людства.

1. План міжзоряної втечі: технологічно абсолютно нездійсненно. Людство у відведений час не зможе розвинути технології для здійснення масштабних міжзоряних перельотів. Загальна кількість евакуйованих осіб становитиме лише одну тисячну частку людства. До того ж імовірність того, що ці кораблі порятунку досягнуть придатних для життя екзопланет швидше, ніж закінчиться паливо чи виснажаться їхні замкнені екосистеми, є вкрай невисокою.

А оскільки скористатися цим планом змогла б лише невелика частина населення Землі, він був визнаний таким, що порушує базові цінності й моральні норми людства і може спричинити жорстокі потрясіння та тотальний крах людського суспільства.

2. План переміщення на значну відстань: низька ймовірність можливості технологічного втілення. Цей план полягав у зведенні людських поселень посеред космосу на значній відстані від Сонця, що дасть змогу гарантовано уникнути негативних наслідків його вибуху. Згідно з проведеними розрахунками, які спиралися на рівень захисту наявних людських космічних міст, безпечна відстань від Сонця становить 60 астрономічних одиниць, тобто виходить за межі поясу Койпера. Проте ця частина космічного простору досить бідна на ресурси, тож знайти сировину в достатній кількості для побудови космічного міста буде складно. Крім того, навіть якщо таке космічне місто буде збудоване, внаслідок проблем із тими ж ресурсами люди стикнуться з непереборними труднощами виживання.

V. Проєкт «Бункер».

Використання чотирьох планет-гігантів як щитів для захисту від вибуху Сонця внаслідок удару за теорією Темного лісу. Планувалося зведення за кожною з чотирьох планет космічних міст на достатній площі для переселення всього людства. Ці космічні міста мали розташовуватися досить близько до поверхні Юпітера, Сатурна, Урана й Нептуна, проте не обертатися навколо них, як супутники, а рухатися навколо Сонця синхронно з планетами. Завдяки цьому міста завжди лишалися б із протилежного від Сонця боку планет і не постраждали б у разі вибуху світила. У планах було спорудження 50 космічних міст, кожне з яких могло стати домівкою для близько 15 мільйонів людей. За Юпітером і Сатурном мали розміститися по 20 таких міст, ще шість — за Нептуном і останні чотири — за Ураном.

Матеріали для будівництва космічних міст брали б із супутників чотирьох планет-гігантів, а також кілець Сатурна й Нептуна.

VI. Технічні аспекти реалізації проєкту «Бункер».

Більшість затребуваних для реалізації проєкту технологій уже давно й міцно опановано людством. Об’єднаний флот має великий досвід спорудження космічних міст і відповідну робочу базу на орбіті Юпітера. Очікується, що деякі технічні завдання, які на сьогодні ще не мають вирішення (як-от постійне позиціонування міст із протилежного від Сонця боку планет), будуть успішно виконані у відведений проміжок часу. Оскільки космічні міста не обертатимуться — як супутники чотирьох планет-гігантів, розташовуватимуться на близькій до поверхні відстані й одночасно мають залишатися нерухомими відносно самих планет — потрібно вирішити питання зі встановленням потужних двигунів для протидії гравітації й збереження потрібних параметрів орбіти. Спочатку міста планувалося розміщати у точці Лагранжа L2 системи Сонце – відповідна планета, яка є точкою гравітаційної рівноваги із зовнішнього боку планети-гіганта. Подібне рішення не потребувало додаткових зусиль для підтримки постійного місцеперебування в просторі, однак швидко з’ясувалося, що відстань від точки Лагранжа до планети-гіганта завелика, аби її поверхня могла виконати роль щита від вибуху Сонця.

VII. Виживання людства в межах Сонячної системи після завдання удару за теорією Темного лісу.

Після знищення Сонця потреби космічних міст будуть забезпечуватися енергією від термоядерних реакторів. До того моменту Сонячна система матиме вигляд спіральної туманності, а збирання розсіяної зоряної речовини, яка у великій кількості утвориться після вибуху Сонця й слугуватиме майже невичерпним джерелом палива для термоядерних реакторів, не становитиме великих труднощів. Слід зазначити, що за потреби ще більша кількість палива може бути видобута із залишків ядра Сонця — це задовольнить довгострокові потреби людства в енергії. Кожне космічне місто може освітлюватися власним штучним сонцем із рівнем випромінювання, ідентичним тому, яке досягало поверхні Землі до вибуху. З точки зору енергоефективності подібна схема енергопостачання буде на кілька порядків ощадливішою, ніж освітлення природним чином до вибуху Сонця, оскільки космічні міста споживатимуть ядерне паливо в сотні мільярдів меншій кількості, ніж саме Сонце. У цьому контексті знищення світила зупинить надмірну витрату ядерного палива для термоядерного синтезу в Сонячній системі.

Після удару, коли нововиникла спіральна туманність повністю сформується й стане стабільною, всі космічні міста зможуть залишити свої схованки за планетами й шукати більш пристосоване для постійного базування місце в Сонячній системі. Таке місце може перебувати на певній відстані від площини екліптики туманності, що дасть змогу уникнути негативного впливу на орбітальні параметри міст та водночас повертатися в туманність для збору різних ресурсів. Оскільки вибух Сонця знищить планети земної групи, то більшість різноманітних мінералів міститимуться в цій туманності, що лише спростить їх видобування та обробку й дасть змогу збудувати ще більшу кількість космічних міст. Якщо взяти до уваги прогнозований об’єм мінералів, сконцентрований у туманності, то єдиним обмежувальним чинником для зростання кількості міст є запаси води. Проте лише на Європі — супутнику Юпітера — розвіданих запасів води достатньо для підтримки життєдіяльності тисячі космічних міст із населенням 10–20 мільйонів кожне. Європа направду багата на водні ресурси: її поверхня повністю вкрита океанами глибиною до 160 кілометрів, об’єми запасів води в яких перевищують всі земні океани разом узяті. Також значна кількість води опиниться всередині самої туманності.

Отже, після завдання удару за теорією Темного лісу залишки туманності в Сонячній системі можуть забезпечити комфортне життя десяткам мільярдів людей і надати людській цивілізації достатньо місця для розвитку в майбутньому.

VIII. Вплив реалізації проєкту «Бункер» на міжнародні відносини.

Це безпрецедентний проєкт з побудови нового світу досі небачених в історії людства масштабів. Найбільшою перешкодою його старту вважаються не технологічні перепони, а ускладнення в міжнародній політиці. Широкі верстви населення будуть стурбовані виснаженням земних ресурсів у процесі реалізації проєкту, що цілком може спричинити кардинальні зміни у стандартах соціальної політики й економіки і навіть спричинити другий Великий занепад. Але Об’єднаний флот та ООН погоджуються, що цей ризик можна усунути повністю: проєкт «Бункер» передбачатиме реалізацію з використанням не земних, а виключно космічних ресурсів, що перебувають в межах Сонячної системи. Необхідні матеріали видобуватимуться на супутниках чотирьох планет-гігантів та в кільцях Сатурна, Урана й Нептуна, тож жодним чином не матимуть негативного впливу у вигляді виснаження земних ресурсів і підриву економіки.

IX. Етапи реалізації проєкту «Бункер».

На створення промислової інфраструктури для видобутку та експлуатації ресурсів планет-гігантів знадобиться двадцять років, а будівництво космічних міст триватиме шістдесят років. Ці дві стадії реалізації проєкту тривають паралельно протягом десяти років.

X. Можливість завдання повторного удару за теорією Темного лісу.

Катастрофічні руйнівні наслідки першого удару мають змусити більшість віддалених спостерігачів вважати, що цивілізацію Сонячної системи було успішно знищено. Водночас руйнування Сонця, єдиного концентрованого джерела енергії в Сонячній системі, унеможливлює завдання повторного удару з великої відстані без значних витрат для нападника. Таким чином, вірогідність нанесення ще одного удару є незначною. Подальші спостереження після знищення зірки в системі 187J3X1 підтверджують цю версію подій.

Рік 7-й Епохи мовлення. Казки Юнь Тяньміна

Із наближенням старту реалізації проєкту «Бункер» постать Юнь Тяньміна дедалі частіше вислизала з поля зору громадськості. КІІ ще продовжував битися над розшифруванням текстів казок, проте ця діяльність сприймалася лише як один із багатьох проєктів Ради оборони Землі. З кожним днем сподівань на успішне дешифрування закладеного в казках послання зоставалося все менше. Деякі спеціалісти КІІ навіть витлумачили певні частини тексту як докази на підтримку реалізації проєкту «Бункер». Наприклад, чорна парасолька цілком природно вважалася натяком на якийсь захисний механізм, а теперішня інтерпретація вказувала, що камінці, прив’язані до спиць, символізують саме чотири планети-гіганти Сонячної системи. У текстах казок Юнь Тяньміна не було згадки про кількість спиць у чорній парасольці, але здоровий глузд підказував, що чотирьох спиць, які буцімто символізують планети, придатні до використання в ролі щитів, для парасольки явно замало. Насправді не так багато людей вважали таку інтерпретацію правильною, але до цього часу казки Юнь Тяньміна стали для них чимось схожим на Біблію. Більшість уже підсвідомо шукала не справжні підказки, а запевнення в правильності обраного напрямку руху.

Аж раптом у розумінні текстів казок Юнь Тяньміна стався несподіваний прорив.

***

Одного дня АА зайшла провідати Чен Сінь. Вони обидві давно перестали відвідувати зустрічі КІІ, сконцентрувавшись на тому, аби їхня компанія отримала підряд на будівництво космічних міст. Людство збирається побудувати новий світ за межами орбіти Юпітера, що, безсумнівно, є просто неймовірною перспективою для розвитку космічних будівельних компаній. Невипадково ж компанія мала назву «Зоряне кільце», тоді як кільця планет-гігантів мали стати головним джерелом матеріалів для зведення космічних міст.

— Мені потрібне мило, — промовила АА.

Чен Сінь проігнорувала прохання АА, натомість, продовжуючи читати електронну книгу, запитала в неї дещо з курсу термоядерної фізики. Після пробудження Чен Сінь узялася вивчати теоретичне підґрунтя сучасних технологій, бо в її спеціальності все перевернулося з ніг на голову — зараз навіть найменший космічний апарат проєктувався з термоядерним рушієм і не мав майже нічого спільного з літальними апаратами докризової епохи. Чен Сінь почала з базового курсу новітньої фізики, доволі швидко опановуючи розділ за розділом. Насправді знач­ний проміжок часу не створив нездоланних перешкод у навчанні, оскільки масштабне оновлення технологій розпочалося лише після початку Епохи стримування, з отриманням знань від Трисоляриса. Після проходження перенавчання багато вчених та інженерів із докризової епохи змогли працювати за фахом у нових реаліях.

АА вимкнула електронну книгу Чен Сінь:

— Мені потрібне мило!

— Я не маю жодного шматочка. Ти ж не думаєш, що воно має якісь магічні властивості з описаних у казках? — Чен Сінь хотіла, щоб АА припинила поводитися немов вередливе дитя.

— Я знаю, але мені подобаються бульбашки. Я хочу скупатися в піні, як принцеса, тому мені потрібне мило!

Процес миття на той час уже не мав нічого спільного з піною. Мило й інші подібні мийні засоби зникли понад століття тому. Наразі існували два основні способи догляду за тілом: за допомогою ультразвукових хвиль і очисних засобів. Подібні засоби містили безліч невидимих для неозброєного ока нанороботів, які або розводилися у воді, або наносилися на суху шкіру чи поверхню предметів. Ефект був майже миттєвим.

Чен Сінь довелося поїхати з АА в магазин, щоб знайти мило. АА так само витягувала подругу на прогулянки в минулому, коли та перебувала в депресії.

Опинившись на вулицях міста, що нагадувало ліс із гігантськими деревами, вони довго гадали, де зможуть роздобути такий артефакт, і швидко зійшлися на думці, що найвірогідніше побачити мило в експозиції якогось музею. Їм поталанило знайти брусок мила в Музеї історії міста, у виставковий залі, присвяченій предметам першої необхідності людини в докризову епоху. Світло в залі було приглушеним, а предмети у вітринах підсвічувалися потужними ліхтарями. В експозиції були представлені побутова техніка, одяг, меблі тощо. Усі експонати перебували в доброму стані, а деякі навіть на вигляд були як нещодавно виготовлені. Роздивляючись ці речі, Чен Сінь ніяк не могла прийняти той факт, що вони з далекого минулого; їй здавалося, що предмети були в ужитку ще вчора. Хоча після її першого пробудження сталося багато значних подій, ці новітні часи все одно здавалися їй якоюсь казкою; її дух уперто жив у минулому.

Брусок мила лежав у вітрині разом із пральним порошком та іншими мийними засобами. Чен Сінь роздивлялася напівпрозорий шматок зі знайомим вирізьбленим логотипом торгової марки на боку. Мило було білого кольору, як і в текстах казок.

Директор музею спочатку заявляв, що це мило — культурна реліквія, тому про продаж не може бути й мови, але потім озвучив просто космічну ціну.

— За ці гроші можна збудувати невеличку фабрику з виробництва мийних засобів, — відповіла Чен Сінь.

— Що таке фабрика з виробництва мийних засобів?

— Місце, де виробляють ось таке мило.

— Та про що мова! Я вже дуже довго працюю на тебе як генеральний директор твоєї компанії, тож мені здається, я заслужила на такий подарунок! Та й, можливо, воно ще зросте в ціні у майбутньому.

Розрахувавшись за мило, Чен Сінь сказала, що, якщо АА так хочеться прийняти ванну з бульбашками, то логічніше було б купити пляшку пінки для ванни. Але АА відповіла, що хоче саме мило, як у принцеси з казки. Брусок мила був обережно вийнятий із вітрини й урочисто вручений Чен Сінь. Взявши його в руки, вона відчула слабкий аромат, що линув від бруска, хоча з часу виготовлення минуло понад два століття.

Повернувшись додому, АА швидко розірвала вакуумний пакет із культурною реліквією й зачинилася у ванній кімнаті. За дверима почувся звук води, що ллється у ванну.

Чен Сінь постукала у двері й сказала:

— Ліпше тобі все ж таки не приймати ванни з милом. Це — луг, а ти ніколи в житті не користувалася такими косметичними засобами. Мило може зашкодити твоїй шкірі.

АА не відповіла. За деякий час, коли припинилося дзюркотіння води, двері ванної прочинилися. Чен Сінь побачила, що АА ще не роздягнена й тримає в руці аркуш білого паперу.

— Ти зможеш зробити човник? — спитала вона в Чен Сінь.

— Це вміння також відмерло? — запитала у відповідь Чен Сінь, приймаючи аркуш паперу.

— Звісно, папір — сьогодні теж рідкість.

Чен Сінь присіла й почала складати аркуш паперу. Вона подумки повернулася в той дощовий день під час навчання в університеті: вони з Юнь Тяньміном сиділи на березі водосховища й дивилися, як танув у мряці й тумані над водою маленький паперовий човен, щойно складений нею. Їй на думку також спало білосніжне вітрило, опис якого з’явився наприкінці казок Юнь Тяньміна.

АА узяла складений човник і замилувалася творінням Чен Сінь. Похваливши її майстерність, вона зробила знак слідувати за нею до ванної кімнати. Поклавши мило на умивальник, АА відрізала лезом невеличкий шматочок, а потім, прорізавши дірку ближче до корми човника, вставила змилок у прорізь. Піднявши голову й загадково усміхнувшись Чен Сінь, АА обережно опустила паперовий човник на спокійну поверхню води у ванні.

Човник почав рухатися сам собою від одного краю ванни до протилежного.

Чен Сінь збагнула одразу: мило, розчиняючись у воді, зменшує коефіцієнт поверхневого натягу позаду човника, але одночасно коефіцієнт залишається незмінним попереду нього, внаслідок чого човник починає ніби сам собою рухатися вперед.

Раптом думки Чен Сінь освітив спалах блискавки: спокійна вода у ванні перед нею перетворилася на темне безбережжя космосу, й у цій нескінченній порожнечі зі швидкістю світла летів невеличкий білий паперовий човник…

Проте одразу ж інша думка витіснила ці роздуми на задній план: безпека Юнь Тяньміна.

Згадка про безпеку Юнь Тяньміна міцною рукою перехопила вібруючу струну інших думок, одразу припинивши їх перебіг. Вона змусила відвести погляд від човника, демонструючи якомога більше невдоволення й незацікавленості в цій виставі. Човник якраз доплив до протилежного борта ванни, м’яко ткнувшись у нього паперовим носом. Чен Сінь потягнулася, підхопила суденце й, струсивши воду, кинула паперовий човник у раковину. Вона ледь стримала бажання змити його в унітаз, збагнувши, що така реакція може здатися надмірною. Однак Чен Сінь більше не ризикнула опустити човник на воду.

Небезпека!

Хоча сама Чен Сінь була схильною вважати, що в Сонячній системі не лишилося софонів, зайва обережність не завадить.

Вона зустрілася поглядом із АА й побачила, що в їхніх очах одночасно спалахнули вогники прозріння. Вона негайно відвела погляд і втомлено сказала:

— Я не гратимуся з тобою в ці ігри. Якщо тобі так кортить прийняти ванну, то вперед, — і вийшла за двері.

АА попрямувала за нею. Вони наповнили келихи вином і завели розмову на повсякденні теми. Спершу обговорили перспективи «Зоряного кільця» в реалізації проєкту «Бункер», потім пригадали історії з навчання в університетах у різні часи, а далі перейшли до тем сьогодення. АА запитала, чому Чен Сінь досі не знайшла собі чоловіка до душі в новітньому часі, на що остання поскаржилася, що ніяк не може змусити себе почати жити звичним життям. Чен Сінь також зазначила, що в АА занадто багато залицяльників і вона, звісно, може приходити з ними в гості, але краще по одному за раз…

Вони намагалися приховати своє хвилювання за потоком слів і не наважувалися зупинитися. Їм здавалося, що, як тільки вони припинять цю розмову, зникне радість відкриття, захована глибоко в серці. Нарешті під час крихітної, непомітної сторонньому слухачеві паузи Чен Сінь зважилася видихнути перше слово:

— Криволінійне…

Друге слово вона дозволила собі вимовити лише поглядом: прискорення?

АА просто кивнула у відповідь, так само мовчки підтвердивши здогадку: так, криволінійне прискорення!

Витяг із «Минулого поза часом»: Рушійна сила викривленого простору

Простір у Всесвіті не плаский: має певний ступінь кривизни. Якщо уявити весь Всесвіт як величезну тонку мембрану, то поверхня цієї мембрани буде вигнутою, а вся мембрана може навіть замикатися в мильну бульбашку. Хоча в кожній локальній точці мембрана на вигляд є пласкою, простір скрізь викривляється.

У докризові часи існувало багато амбітних ідей щодо польотів у Всесвіті, аж до згортання простору. Можна уявити, як він, нескінченно збільшуючи кривизну великої ділянки, складається навпіл, мов аркуш паперу, і дві точки, відділені десятками мільйонів світлових років, склеюються на цьому «папері» в одну. Власне, цю ідею не можна вважати різновидом космічних перельотів. Її радше слід називати «космічним перетягуванням», оскільки об’єкт не пересувається до місця призначення, а перетягує його до себе, змінюючи кривизну простору.

Але подібні неймовірні вчинки під силу тільки Творцю. Хоча, якщо зважити на обмеження базових законів фізики, закладених ним при створенні Всесвіту, це вже і йому самому не під силу.

З часом була запропонована більш елегантна й виважена ідея руху з використанням викривлень простору: якщо якимось чином зменшити його кривизну, розгладивши простір позаду космічного корабля, тоді більш викривлена ділянка попереду тягнутиме корабель до себе. У цьому й полягає рушійна сила викривленого простору.

Криволінійне прискорення не дає змоги досягти пункту призначення миттєво, як ідея зі згортанням мембрани простору, але може забезпечити пересування космічного корабля зі швидкістю, нескінченно близькою до швидкості світла.

Але поки суть послання Юнь Тяньміна не буде витлумачено повністю й інваріантно, криволінійне прискорення так і залишиться рядовою ідеєю поряд із сотнями інших, які «обіцяють» переміщення зі швидкістю світла. І жоден спеціаліст не візьметься стверджувати, що ця ідея має достатню теоретичну базу й може бути втілена в життя.

Рік 7-й Епохи мовлення. Казки Юнь Тяньміна

АА продовжувала збуджено розповідати Чен Сінь:

— До Епохи стримування була мода на анімоване вбрання. Усі довкола виблискували палітрою барв, але зараз таке носять лише діти. Тепер класичний вигляд одягу знову набуває популярності.

Але її очі транслювали інше: Ця інтерпретація тексту казок видається дуже достовірною, але ми все одно не можемо бути впевнені. Цілком імовірно, що ми ніколи не отримаємо остаточного підтвердження цього припущення.

— Найбільше мене дивує, що зараз уже не існує поняття дорогоцінних металів і коштовного каміння, — відповіла Чен Сінь. — Золото стало звичайним металом, а наші з тобою келихи виготовлені з алмазів. Тобі відомо, що в мої часи володіння діамантом невеличкого розміру було недосяжною розкішшю для більшості дівчат?

Але її очі розповідали інше: Цього разу все інакше. Я певна, що ми на правильному шляху.

— Принаймні алюміній у ваш час уже був дешевим, бо до відкриття електролізу цей метал також вважався дорогоцінним. Я чула, що дехто з королів навіть замовляв собі корони з алюмінію.

Як ми можемо бути впевнені?

Чен Сінь розуміла, що тепер обмін поглядами не спрацює. Колись КІІ запропонував їй облаштувати захищену від софонів кімнату в її помешканні. Для цього потрібно було встановити багато апаратури, яка генерувала б постійне шумове забруднення. Вона тоді не погодилася на таку пропозицію, а зараз пошкодувала про свою відмову.

— Сніжнохвильовий папір, — стиха відповіла Чен Сінь.

Затьмарений погляд АА вмить засвітився від збудження, цього разу яскравіше, ніж під час осяяння попередньою здогадкою.

І більше нічого у світі не здатне розгладити цей папір?

Нічого, окрім обсидіану з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Я сподівався якимось чином повернути дошку, вкрадену Вушком голки.

Цієї миті в кутку кімнати вдарив годинник. Майстер Ефір підняв очі й побачив, що майже розвиднілося. Він знову опустив погляд на аркуш паперу та оцінив виконану роботу: хоча певний фрагмент аркуша вже не стовбурчився й не згортався назад у рулон, його було явно недостатньо для написання портрета Вушка голки. Старий відклав праску й зітхнув…

У стовбурі сніжнохвильового дерева аркуші паперу перебувають у скрученому вигляді. Витягнувши аркуш, його слід було попрасувати, й тоді він розгладжувався, тобто зменшувався ступінь його кривизни.

Цей образ є очевидним натяком на вигляд простору попереду й позаду космічного корабля, після того як він зменшує викривлення мембрани Всесвіту. Іншого тлумачення цих слів просто не існувало.

— Їдьмо, — сказала Чен Сінь, устаючи.

— Так, час рушати, — відповіла АА, збираючись до найближчої екранованої від софонів кімнати.

***

За два дні на засіданні КІІ голова Комітету оголосив, що всі очільники робочих підгруп одноголосно схвалили трактування частини тексту як опис рушійної сили викривленого простору.

Послання Юнь Тяньміна містило розгадку про те, що трисоляріанські кораблі здатні рухатися зі швидкістю світла саме за допомогою рушійної сили викривленого простору.

Підтвердження правильності теоретичного викладу конкретного способу переміщення в просторі зі швидкістю світла (за наявності безлічі альтернативних способів) стало суттєвим проривом у розробці стратегічного напряму розвитку аерокосмічних технологій людства — немов у темряві ночі спалахнув вогник маяка.

Не менш важливим відкриттям стало також розуміння способу кодування Юнь Тяньміном прихованої інформації в текстах казок: дворівневість і двовимірність метафор.

Дворівнева метафора в текстах не описує закодовану інформацію безпосередньо, а спочатку робить відсилку до якогось простішого для розуміння предмета чи явища. А вже червона нитка його метафоричного опису передає закодовану частину послання так, що її легше інтерпретувати. У цьому випадку човен принцеси, мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й Море ненажер метафорично натякали на човник-оригамі, який рухається за допомогою мила. Своєю чергою, цей спосіб руху відбувався за принципом криволінійного прискорення. Попередні спроби інтерпретацій текстів казок не мали успіху саме через переконання спеціалістів, що шукане послання в текстах закодоване звичними однорівневими метафорами.

Двовимірність метафори вирішує проблему з неоднозначністю трактування послання внаслідок нагромадження художніх засобів у текстах казок. Саме для цього після використання дворівневої метафори в текст вводиться проста супровідна метафора для фіксування правильного розуміння дворівневої. У цьому випадку скрученість і необхідність розгладжування чи прасування сніжнохвильового паперу метафорично передають викривлення простору, підтверджуючи правильність інтерпретації образу човника-оригамі, який урухомлюється за допомогою мила. Якщо уявити текст казок у вигляді пласкої прямокутної площини координат, то двовимірна метафора забезпечувала інформацію про значення точки лише за однією віссю координат, а проста супровідна метафора виступала еквівалентом значення по другій осі, тим самим фіксуючи положення правильної інтерпретації на координатній площині. Тому цю просту супровідну метафору ще називали визначальною. Якщо її розглядати окремо, закладений у неї сенс здається безглуздим, але в комбінації з дворівневою задача з неоднозначністю трактувань художніх засобів розв’язується.

— Яке витончене рішення, — прокоментував один із спеціалістів КІІ.

Усі відзначили внесок Чен Сінь і АА в прорив у дешифруванні текстів казок. АА удостоїлася особливої похвали й одразу зрозуміла, що її статус в КІІ значно зріс.

Чен Сінь відчула, як зволожуються її очі. Вона думала про Юнь Тяньміна, уявляла, як він, опинившись у ворожому й дивному чужинницькому оточенні, незламно продовжує свою боротьбу посеред темряви нескінченної космічної ночі. Для того щоб донести людству сокровенне знання, він, напевно, витратив чимало часу, перш ніж створив систему підтримувальних метафор. Потім йому довелося вигадати понад сотню казок, аби з надзвичайною обережністю сховати потрібну інформацію в тексті трьох із них. Три століття тому він подарував Чен Сінь зірку, а три століття потому подарував людству надію.

Очікувалося, що надалі розшифровування текстів казок відбуватиметься досить жваво. Погодивши використання системи підтримувальних метафор, спеціалісти також виступили на підтримку й іншого, хоч і геть невмотивованого, припущення: якщо перша вдало розшифрована порція тексту стосувалася способу втечі за межі Сонячної системи, то інші його частини мають описувати способи передачі послання миру до Всесвіту.

Проте вже дуже скоро фахівці виявили, що, порівняно з вдало розшифрованою однією частиною тексту, зрозуміти решту прихованого в трьох казках послання буде набагато складніше.

***

На наступне засідання голова КІІ приніс із собою парасольку, виготовлену за його замовленням. Вона повністю повторювала описану в казках — ту, яку майстер Ефір подарував принцесі: велика, чорного кольору, до кінця кожної з восьми спиць прив’язані камінці. Класичні парасольки в сучасному світі вже давно вийшли з ужитку. Замість них користувалися пристроєм, який називався «дощовий екран» і нагадував маленький ліхтарик: із нього струменіло повітря, що здувало дощові краплі. Звісно, люди мали уявлення про класичний вигляд парасольок, бо бачили їх у фільмах і телепрограмах, проте мало хто тримав у руках. Присутні з цікавістю взялися крутити парасольку й пересвідчилися, що її дійсно можна утримувати у відкритому положенні за рахунок відцентрової сили та прив’язаних камінців, як і описано в казках. І так само чується відповідне звукове сповіщення, коли обертання стає занадто швидким або занадто повільним. Усі, хто спробував покрутити парасольку, в один голос твердили, що це дуже виснажливо, й висловлювали щире захоплення годувальницею принцеси, яка легко могла обертати її цілий день без перерви на відпочинок.

АА й собі взяла парасольку і розкрила її над головою. Вона мала не такі сильні руки, тож парасолька почала швидко провисати й почулося пташине цвірінчання, яке попереджало, що швидкість обертання стає занизькою.

Відколи голова КІІ уперше відкрив парасольку, Чен Сінь не відводила від неї погляду, а тепер несподівано крикнула АА:

— Не зупиняйся!

AA збільшила швидкість обертання парасольки, й пташине щебетання стихло.

— Крути швидше, — сказала Чен Сінь, продовжуючи дивитися на парасольку.

АА почала з усіх сил обертати парасольку, аж поки не почулося гудіння, як при сильному вітрі, що попереджало про зависоку швидкість обертання. Чен Сінь знову попросила її сповільнитися, й знову роздалися пташині трелі; й так кілька разів.

— Це не парасолька! — викрикнула Чен Сінь. — Я знаю, що воно таке.

Бі Юньфен, який сидів поруч із нею, згідно кивнув:

— Я теж здогадався. — А потім повернувся до Цао Біня — третього з-поміж присутніх, хто народився в докризові часи: — Збагнути, що воно таке, могли тільки ми троє.

— Істинно так, — схвильовано відповів Цао Бінь, також не відводячи погляду від парасольки. — Але вже навіть у наші часи це була рідкісна річ.

Дехто з присутніх дивився на трійцю як на викопних істот, інші не зводили очей із парасольки. Але ніхто не розумів, про що мова, й усі чекали пояснень.

— Відцентровий регулятор парового двигуна, — пояснила Чен Сінь.

— Що воно таке? Якась схема управління?

Бі Юньфен похитав головою.

— Коли було винайдено цю річ, ще не було електричного струму.

Цао Бінь пояснив:

— Це пристрій для підтримки роботи парової машини на заданих обертах за змінного навантаження, винай­дений у ХVIII сторіччі. Він складається з двох-чотирьох тягарців, підвішених на важелях, які сполучені через дві тяги з муфтою, що ковзає по валу регулятора. Нагадує цю парасольку, але з меншою кількістю спиць. Вал пристрою обертається паровим двигуном, і якщо додати пари, то його обертання прискориться, й при такій конструкції регулятора це призведе до підняття тягарців угору. Рух тягарців через ковзну втулку й систему важелів спричинить закривання заслінки, а це зменшить подачу пари в парову машину, що матиме наслідком зниження обертів. Коли ж частота обертів парової машини зменшиться, то сповільниться й обертання валу, а відтак — зменшиться відцентрова сила. Таким чином, тягарці опустяться вниз, спричиняючи відкриття заслінки, що забезпечить збільшення подачі пари… Це найдавніша промислова система автоматичного керування.

Отже, людство зрозуміло першу частину дворівневої метафори парасольки. Але, на відміну від човника-оригамі, який урухомлюється за допомогою мила, відцентровий регулятор парового двигуна не вказував на щось конкретне. Друга частина дворівневої метафори отримала багато інтерпретацій, найпопулярнішими з яких стали дві: система управління з негативним зворотним зв’язком і стала швидкість.

Спеціалісти почали шукати в тексті визначальну метафору й незабаром збагнули: принц Глибока вода. Зріст принца не змінювався для спостерігача, незважаючи на зміну відстані між ними. Цей опис також можна було трактувати по-різному, але з-поміж усіх варіантів було обрано два найочевидніших: спосіб передачі інформації, за якого сигнал із пройденою відстанню не затухає, та фізична величина, яка є сталою в будь-якій системі відліку.

Зіставивши всі метафори стосовно парасольки, фахівці змогли встановити найбільш вірогідне поєднання: стала швидкість, що не змінюється у будь-якій системі відліку.

Вочевидь, ішлося про швидкість світла.

Несподівано для всіх було знайдено ще одну визначальну метафору для опису парасольки.

От саме з них і виробляють чарівне мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Але збирати ці бульбашки — надзвичайно складна справа, оскільки вони розносяться зі швидкістю вітру… Тільки найпрудкіші коні, яких на весь Хе’ерсіньґеньмосикеньлай набереться з десяток, можуть наздогнати бульбашки, що розносяться вітром. Коли вітер починає їх видувати з чарівних бульбочкових дерев, миловари сідають на цих швидких коней і мчать за вітром, ловлячи їх спеціальною марлею… Бульбашки з чарівних дерев узагалі не мають ваги, тож справжнє чисте мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая теж невагоме. Це найлегша річ у світі, проте надзвичайно дорогоцінна.

Найшвидше у світі; не має маси чи ваги — проста однорівнева метафора світла.

Отже, метафорично парасолька вказувала на світло, але ловлю чарівних бульбашок із бульбочкових дерев можна було інтерпретувати двояко: абсорбування світлової енергії або зменшення швидкості світла.

Більшість інтерпретаторів схилялися до думки, що перший варіант тлумачення має мало спільного зі стратегічними завданнями людства, тож усі сфокусувалися на другому варіанті.

Хоча вони ще не могли чітко зрозуміти сенс послання, під час обговорення другого варіанта тлумачення метафори зосередилися на можливому взаємозв’язку між зменшенням швидкості світла й транслюванням послання миру до Всесвіту.

— Уявімо, що нам вдалося знизити швидкість світла в межах Сонячної системи. Тобто космічний простір, обмежений орбітою Нептуна чи поясом Койпера, матиме інші властивості, які будуть помітні навіть для віддаленого спостерігача.

Ця думка не давала спокою нікому з присутніх.

— Але чи матиме це якесь значення для сторонніх спостерігачів? Припустимо, ми зменшимо швидкість світла на одну десяту — яким чином це переконає когось у відсутності загроз із нашого боку?

— Це, безперечно, засвідчуватиме: якщо людство володіє технологією польоту зі швидкістю світла, то для виходу за межі Сонячної системи ми витрачатимемо на 10% більше часу. Але це не надто переконливо.

— Проте для того, аби всі в Усесвіті вважали нас безпечними, замало буде знизити швидкість світла на одну десяту. Можливо, ми будемо змушені знизити цю константу до однієї десятої чи навіть однієї сотої від звичного показника, щоб сторонні спостерігачі могли дійсно пересвідчитися: зведена людством перешкода не дає можливості швидко залишити межі Сонячної системи. І тільки тоді вони зрозуміють, що наша цивілізація не становить загрози для інших.

— У такому випадку зниження швидкості світла навіть до однієї тисячної буде недостатньо для такого послання. Зважте: навіть за швидкості польоту 300 кілометрів на секунду час вильоту за межі Сонячної системи лишається доволі прийнятним. Окрім цього, якщо людство буде здатне змінити основну космологічну константу в просторі радіусом 50 астрономічних одиниць, це стане декларацією того, що земляни опанували технології надзвичайно високого рівня. Це не послання миру до Всесвіту, а застереження остерігатися нас!

Дворівнева метафора парасольки та визначальні метафори принца Глибока вода й чарівних бульбочкових дерев давали загальне розуміння контексту, проте не конкретну інформацію про зашифроване послання. Тобто метафора могла вже вважатися трирівневою, й багато хто замислювався: а чи не існує третьої визначальної метафори? Тож усі знову й знову поверталися до текстів казок, проте безуспішно.

І в цей час досить випадковим чином була розкрита таємниця загадкового топоніма — Хе’ерсіньґеньмосикеньлай.

***

Для розшифрування цієї назви в складі КІІ була створена лінгвістична група, до складу якої потрапив Палермо — фахівець з історії мов. Головним мотивом його залучення до цієї групи стала широка спеціалізація мовознавця — на відміну від інших, він мав професійний інтерес не до якоїсь конкретної мовної сім’ї, а був обізнаний із багатьма мертвими й давніми мовами з кількох мовних сімей Заходу та Сходу. Проте навіть досвід Палермо виявився безсилим перед цим загадковим топонімом — КІІ не отримав бажаного прориву. Розкриття таємниці сталося цілком випадково й не мало нічого спільного з його професійною діяльністю.

Прокинувшись одного ранку, Палермо почув від своєї дівчини — білявки зі Скандинавії — дивне запитання: чи не був він колись на її батьківщині?

— У Норвегії? Ні, жодного разу, — відповів Палермо.

— Тоді чому ти постійно повторюєш уві сні прадавні назви двох норвезьких топонімів?

— Які ще назви?

— Гельсеґґен і Москен.

Оскільки його дівчина не мала жодного стосунку до КІІ, Палермо лише злегка усміхнувся з її дивної вимови й похитав головою:

— Назва правильно звучить — Хе’ерсіньґеньмосикеньлай. Якщо ж його довільно розбивати на складові частини, то можна отримати багато схожих слів різними мовами.

— Але обидва об’єкти, про які я говорю, розташовані в Норвегії.

— Ну то й що. Випадковий збіг.

— А якщо я тобі скажу, що більшість норвежців не знають про їх існування? Це застарілі назви, якими вже давно не послуговуються. Я знайома з ними лише тому, що спеціалізуюся на історії країни. І вони обидва розташовані в одному фюльке — Нурланн.

— Люба, це все одно просто збіг. Адже оригінальну назву можна за бажанням розділити на складові частини будь-яким чином.

— Досить вже мене дурити! Ти й сам, напевно, добре знаєш, що Гельсеґґен — це назва гори, а Москен — крихітний острівець у складі архіпелагу Лофотен.

— Я не знав цього. І я дійсно вважаю, що це просто збіг. У мовознавстві є цікавий парадокс: коли слухач чує довге іншомовне слово й не знає, як воно пишеться, він підсвідомо розбиває його на знайомі морфеми чи слова, навіть не розуміючи істинного значення. Ось як ти зараз.

Палермо не розповів дівчині, що в процесі дослідження топоніма разом із іншими лінгвістами, які входили до групи КІІ, він уже неодноразово стикався з прикладами подібних інтерпретацій, що базувалися суто на вподобаннях і досвіді окремого спеціаліста.

Тож він не приділив багато уваги словам подруги, але наступні її слова перевернули все з ніг на голову:

— Що ж, гаразд, але ти мусиш знати ще дещо: Гельсеґґен височіє прямо на узбережжі й із її вершини відкривається гарний вигляд на Москен — найближчий острів!

***

За два дні Чен Сінь стояла на острові Москен і роздивлялася скелясті обриви Гельсеґґена по той бік протоки. Гора була чорного кольору, й, можливо, тому що небо було затягнуте свинцевими хмарами, море теж здавалося розлитим чорнилом. Лише біла лінія прибою, що накочувала на скелі вдалині, розбавляла цю похмуру палітру. Перед поїздкою Чен Сінь дізналася, що, хоча ця локація й розміщена неподалік Полярного кола, завдяки теплим течіям клімат тут був порівняно м’яким. Проте дихання бризу з моря не додавало відчуття тепла.

Утворені внаслідок наступу льодовика прямовисні скелі островів архіпелагу Лофотен, що розташовувався на півночі Норвегії, сформували 160-кілометровий бар’єр між Вестфіордом і Північним морем, який, немов стіна, відокремлював Північний Льодовитий океан від Скандинавського півострова. Тож течії між островами архіпелагу були стрімкими й небезпечними. Раніше їх населяли здебільшого сезонні рибалки. А нині, коли більшість морепродуктів вирощується за допомогою аквакультури, а вилов риби в морі вже не провадиться, острови знову мали майже такий самий вигляд, як і в часи вікінгів.

Москен був лише одним із численних островів, що входили до складу архіпелагу. Вершина Гельсеґґен теж не вирізнялася поміж навколишніх гір. Востаннє ці топоніми вживалися наприкінці Епохи кризи, а потім були замінені іншими — загальновживаними.

Опинившись віч-на-віч із абсолютною порожнечею цього місця, Чен Сінь не мала в серці страху чи тривоги. Ще не так давно вона вважала, що її життя скінчилося, але тепер отримала дуже багато мотивації, аби боротися за його продовження. Вона вгледіла шпаринку між свинцевих хмар, крізь яку виднілося синє небо. Цієї миті звідти визирнуло сонце й на кілька хвилин повністю змінило цей похмурий світ, як і описував Юнь Тяньмін: «Зі сходом сонця здалося, що художник, завершивши картину, від душі посипав своє творіння пригорщею золотавого пилку». Саме так Чен Сінь і почувалася зараз — із надією, розпорошеною по смутку, й подихом тепла на холодному вітрі.

Вона приїхала у супроводі АА та кількох експертів КІІ, серед яких були Бі Юньфен, Цао Бінь і Палермо.

На крихітному острові мешкала лише одна людина — старий на ім’я Джейсон. Йому вже виповнилося 80 років, він народився ще в докризові часи. Старий чимось невловимо нагадував Чен Сінь Фреса. На запитання, чи є щось особливе на Москені чи Гельсеґґені, старий Джейсон просто вказав на західний край острова:

— Звісно, погляньте он туди.

Там височіла біла споруда маяка, вогонь якого, хоча заледве почало сутеніти, вже ритмічно блимав, спрямовуючи своє світло в напрямку відкритого моря.

— Що воно таке? — з цікавістю спитала АА.

— Ох, вже ці сучасні діти. Не знають простих речей… — Джейсон похитав головою й емоційно продовжив: — За допомогою таких пристосувань у давнину кораблі орієнтувалися в морі. До початку кризи я був інженером і проєктував маяки та інше навігаційне обладнання. У ті часи їх було багато по всьому світу, вони допомагали суднам зорієнтуватися під час плавання. Зараз уже не лишилося жодного. Я оселився тут і збудував цей маяк, аби сучасники мали можливість дізнатися про те, як було колись.

Експерти з КІІ з цікавістю роздивлялися маяк — ще один забутий раритет із минулого, як і відцентровий регулятор парового двигуна. Проте незабаром вони дійшли думки, що він не міг бути підказкою: маяк збудували нещодавно, використовуючи надміцні й легкі сучасні матеріали. Його спорудження тривало лише два тижні. Джейсон підтвердив, що раніше маяка на острові ніколи не існувало, тож він не міг мати нічого спільного з посланням Юнь Тяньміна.

— Тут є ще щось цікаве? — запитав хтось із команди.

У відповідь Джейсон лише знизав плечима, вказуючи на вистиглі небеса й навколишні води:

— Що тут може бути цікавого? Я не в захваті від цієї пустельної й похмурої місцини, але вони не дали б мені дозволу збудувати маяк у іншому місці.

Усі вже почали збиратися перелетіти вертольотом на Гельсеґґен, однак АА висловила бажання дістатися берега на човні Джейсона.

— Це можливо, але, дитино, ти ризикуєш отримати морську хворобу через хитавицю. Сьогодні штормить, — відповів старий.

АА вказала на скелі Гельсеґґена по той бік протоки:

— Хіба настільки коротка поїздка може призвести до таких наслідків?

Джейсон лише похитав головою.

— Ви не зможете плисти навпростець. Принаймні не сьогодні. Вам доведеться рушити півколом.

— Чому?

— Бо там у протоці — велика водоверть, яка затягує всі човни й кораблі.

Експерти КІІ перезирнулися, а потім знову подивилися на Джейсона.

— Ви ж казали, що тут більше нічого цікавого нема, — нагадав хтось із присутніх.

— Для мене як місцевого жителя нема нічого дивного в цій водоверті. Вона — невід’ємна частина протоки, що час від часу в ній з’являється.

— Де саме?

— Он там, на віддалі. Звідси ви Москстраумен не побачите, але зможете почути її.

Усі змовкли й почули, як удалині гуркоче море, немов там проноситься табун із тисячі коней. Експерти КІІ захотіли дослідити водоверть із гелікоптера, але Чен Сінь зазначила, що ліпше все-таки скористатися човном. З нею зрештою погодилися. А оскільки на острові був лише один човен, який уміщував щонайбільше шестеро людей, то було вирішено, що ним попливуть Джейсон, Чен Сінь, АА, Бі Юньфен, Цао Бінь і Палермо, а решті доведеться скористатися гелікоптером.

Човен понісся хвилями в море. Вітер на воді посилився і посвіжішав, зриваючи солоні бризки з гребенів і кидаючи їх в обличчя мандрівникам. Поверхня моря виблискувала сірою сталлю і під тьмяним світлом здавалася ще загадковішою та небезпечнішою. Гуркіт щомиті наростав, але водоверті ще не було видно.

— Я згадав! — голосно гукнув Цао Бінь, намагаючись перекричати вітер.

Чен Сінь також зрозуміла, про що йдеться: спочатку вона гадала, що Юнь Тяньмін дізнався про це місце вже після відльоту, за допомогою софонів. Але реальність виявилася простішою.

— Едґар Аллан По, — вимовила Чен Сінь.

— Хто? Або що? — запитала АА.

— Письменник ХІХ століття.

— Так, По написав оповідання про Москстраумен, — відповів Джейсон. — Я читав його замолоду. Але там багато літературних перебільшень. Пам’ятаю, що він писав, буцім вир обривається всередину під кутом 45 градусів. Що, звісно ж, маячня.

Художня література як така зникла понад століття тому. Хоча «автори» та «література» ще існували, але оповіді мали вигляд серії цифрових зображень. Класичні текстові твори набули статусу культурних реліквій. Під час Великого занепаду було втрачено значну частину спадку античних і класичних письменників, зокрема й По.

Гуркіт ставав дедалі гучнішим.

— То де водоверть? — запитав хтось.

Старий Джейсон вказав на хвилі.

— Водоверть розташована під поверхнею моря. Перетнувши цю лінію, ви зможете побачити її на власні очі.

Люди на борту помітили смугу з білопінними гребенями хвиль, що вигиналася широкою дугою.

— То перетинаймо! — вигукнув Бі Юньфен.

— Це лінія, що відділяє життя і смерть. Кожне судно, яке опиниться там, неодмінно загине, — відповів йому Джейсон.

— Скільки часу мине, перш ніж човен засмокче у водоверть?

— Від сорока хвилин до години.

— Тоді не страшно. Вертоліт нас врятує.

— Але ж мій човен…

— Ми компенсуємо вам його втрату.

— І обійдеться це значно дешевше за мило, — додала АА. Джейсон не зрозумів, про що йдеться.

Керманич обережно спрямував невеличкий човен через смугу хвиль. Спочатку суденце сильно кидало з боку в бік, але згодом рух повністю стабілізувався, ніби човен знизу підхопила якась невидима сила, поставила його в колію й підштовхнула у напрямку руху хвиль.

— Нас підхопила водоверть! Боже мій, я вперше бачу її настільки близько! — кричав Джейсон.

Здавалося, що вони наче піднялися на вершину гори, й тепер Москстраумен відкрився їхнім поглядам у повній красі. Величезна воронкоподібна западина була діаметром близько кілометра. Кут, під яким усередину закручувалася водяна стіна, теж вражав: він був, звісно, не 45 градусів, як писав По, але й не менше 30. Поверхня водоверті на вигляд була міцною, немов тверде тіло. Швидкість човна не сильно зросла, проте з наближенням до центру мусила б поступово збільшуватися, досягнувши максимуму біля крихітного отвору всередині. Саме звідти чулося громове ревіння, яке загрозливо обіцяло розбити все на друзки і затягнути у потойбіччя.

— Я не вірю, що нам не вдасться вирватися! — крикнула АА до Джейсона. — Прав по прямій на повній потужності!

Джейсон так і зробив. Човен був обладнаний електричним двигуном, і його звук нагадував дзижчання комара посеред громовиці водоверті. Судно прискорилося і наблизилося до лінії хвиль. Здавалося, воно ось-ось проскочить її, але човен безсило розвернувся і рушив униз від пінної стіни, наче кинутий камінь перетнув верхню точку параболічної траєкторії. Вони спробували ще кілька разів, але, попри всю наполегливість, лише скачувалися глибше у водоверть.

— Тепер ви пересвідчилися, що це брама до пекла. І звичайному човну не під силу вирватися, — викрикнув Джейсон.

Коли човен опустився у водоверть глибше, пасажирам уже не було видно лінії водорозділу і поверхні моря. Перед їхніми очима височіла стіна води, і вони лише бачили, як повільно рухається течія з протилежного боку водоверті. Усіх скував жах від усвідомлення того, що вони віддалися на милість непереборної сили природи. І лише завислий над ними гелікоптер додавав трохи впевненості.

— Дітки, час вечеряти, — сказав старий Джейсон.

Була дев’ята вечора, й хоча сонце ще не сіло, для місцини неподалік Полярного кола це було нормою. Джейсон дістав з-під сидіння велику нещодавно виловлену тріску й поклав на залізну таріль. Потім вийняв три пляшки вина — вмістом однієї з них полив рибину і підпалив запальничкою, пояснивши, що це звичний місцевий спосіб приготування. Менш ніж за п’ять хвилин він почав вихоплювати з полум’я гарячі шматки риби та їсти. Решта присутніх також приєдналися до трапези. Тож вони їли рибу, пили вино і милувалися водовертю.

— Дитино, я тебе знаю. Ти була Мечоносцем, — звернувся Джейсон до Чен Сінь. — Ви, напевно, тут із важливою місією, але дослухайтеся до порад старого: не переймайтеся даремне. Оскільки від долі не втечеш, вам слід насолоджуватися сьогоденням.

— Якби над нами не висів гелікоптер, то ви не поводилися б настільки спокійно, чи не так? — запитала АА.

— Е ні, дитино, я не переймався б. Ще у докризові часи, коли мені виповнилося лише сорок, я дізнався, що смертельно хворий. І навіть тоді я не злякався і не планував скористатися гібернацією. Лікарі мене відправили в неї, коли я впав у кому. Коли ж я прокинувся, вже була Епоха стримування. Я навіть подумав, що воскрес для загробного життя, але швидко збагнув, що це маячня. Смерть просто на якийсь час відступила, але неодмінно дочекається мене… У ту ніч, коли завершилося будівництво маяка, я спостерігав із моря, як спалахує його вогник, і раптом зрозумів, що смерть — єдиний незгасимий дороговказ. У яких водах ви не плавали б, з часом вам доведеться повернути у напрямку, який він вказує. Усе минеться — тільки смерть житиме вічно.

Минуло двадцять хвилин після того, як човен потрапив у водоверть; суденце подолало близько третини шляху до її дна. Крен корпусу збільшувався, однак завдяки відцентровій силі пасажири не сповзали до борту. Стіна води затуляла небокрай так, що вони вже не бачили навіть протилежного краю водоверті. Присутні не наважувалися піднімати погляди до неба, адже у водоверті човен обертався синхронно зі стіною води і перебував у відносно статичному положенні. Саме тому люди ледь могли відчувати силу течії: маленький човен, здавалося, просто зачепився за борт непорушного басейну з морською водою. Але якби вони подивилися на небо, то одразу зрозуміли б, з якою силою закручується Москстраумен: затягнуте хмарами, воно оберталося дедалі швидше, змушуючи людей відчувати запаморочення. Унаслідок збільшення відцентрової сили водна поверхня під днищем човна ставала щільнішою, гладкішою й аж твердою на дотик, немов лід. Ревіння з ока водоверті заглушало все, тож пасажирам човна довелося припинити розмови. Цієї миті сонце знову визирнуло з-за хмар, намагаючись дотягнутися золотавими косами до Москстраумена. Але навіть сонячні промені не змогли дістатися дна водоверті, вихопивши з темряви лише невелику частину водної стіни й на контрасті затемнюючи нижню половину вихору ще сильніше. Великі клуби водяного туману, які викидав назовні буркітливий отвір на дні, утворювали розкішну веселку, що перетинала безодню.

— Мені пригадується, що По теж описував веселку над водовертю, здається, навіть у світлі Місяця. Він писав, що це єдиний місток між Часом і Вічністю! — голосно викрикнув Джейсон, але жоден із пасажирів не почув його слів повністю.

Гелікоптер прийшов їм на допомогу, зависнувши над човном на висоті двох-трьох метрів і викинувши мотузкову драбину, щоб усі змогли піднятися на борт. Покинутий човник поплив далі, дедалі сильніше закручуючись у великій водоверті, а навколо недоїденої тріски так само продовжувало світитися синє полум’я.

Вертоліт висів прямо над величезним водяним оком, і люди, які не могли відвести поглядів від гігантської маси води, що оберталася під ними внизу, незабаром відчули напад запаморочення і нудоти. Хтось дав навігаційній системі гелікоптера вказівку синхронізувати швидкість і напрямок руху з обертанням Москстраумена. Водоверть знерухоміла для спостерігачів, але натомість навколо них закрутився увесь світ — небо, море та гори. Водяний вир під ними, здавалося, перетворився на центр світобудови, але це жодним чином не зменшило відчуття нудоти. АА виблювала всю щойно з’їдену рибу.

Дивлячись на водоверть унизу, Чен Сінь пригадала ще один вир, який складався зі ста мільярдів сріблястих зірок та обертався посеред Усесвіту з періодом у 250 мільйонів років, — Чумацький Шлях. Земля в цій круговерті була меншою за пилинку, як і Москстраумен — на поверхні нашої планети.

За пів години човен досяг дна і його миттєво засмоктало у вир. Здавалося, що через гуркіт води чувся хрускіт, із яким корпус човна перемелювався водовертю.

Гелікоптер доправив Джейсона на острів Москен, і Чен Сінь пообіцяла йому якнайшвидше вирішити питання з компенсацією за човен. Потім вони попрощалися зі старим і полетіли в Осло, де розташовувалася найближча від них екранована кімната.

Під час льоту всі заглибилися у власні думки і навіть не дивилися один на одного.

Значення Москстраумена видавалося настільки очевидним, що не потребувало зайвих слів.

Тепер потрібно було пов’язати між собою зменшення швидкості світла і чорні діри. І чи існує взаємозв’язок між чорними дірами й посланням миру до Всесвіту?

Чорні діри самі собою не зменшують швидкості світла, а лише змінюють довжину хвилі.

Навіть якщо уявити зменшення швидкості світла у вакуумі до однієї десятої, сотої чи навіть тисячної від константи, то світло продовжуватиме рухатися зі швидкістю 30 000 км/с, 3000 км/с та 300 км/с відповідно. Яким чином тут можуть бути задіяні чорні діри? Незрозуміло.

Люди зі стандартним мисленням у цій точці розмірковувань впиралися в когнітивний бар’єр, а щоб обійти його, потрібно було зробити парадоксальний хід. На борту гелікоптера зібралися найкращі уми людства, які не вперше стикалися з подібними викликами, як-от Цао Бінь — він завжди виділявся креативним підходом до виконання завдань. Учений-фізик із науковою кар’єрою, що розтяглася на три сотні років, він легко пригадав, що ще в докризові часи дослідники змогли в лабораторних умовах знизити швидкість світла до 17 м/с — це навіть повільніше за перегони на велосипедах. Звісно, подібний експеримент не був тотожним зниженню швидкості світла у вакуумі, але принаймні давав підстави вважати наступні припущення менш неймовірними.

Нехай людству вдасться знизити швидкість світла до десятитисячної від константи у вакуумі — 30 км/с: який із цього зиск і яким чином це пов’язано з чорними дірами?

Здається, жодної суттєвої різниці й користі не видно… Ні, чекайте!

— Шістнадцять цілих і сім десятих! — заволав Цао Бінь. Вогонь, який струменів із його очей, швидко запалив погляди присутніх.

16,7 км/с — значення третьої космічної швидкості у Сонячній системі. Не досягнувши цієї швидкості, ви не зможете залишити її межі.

Те саме стосується й світла.

Якщо швидкість світла у вакуумі всередині Сонячної системи опуститься нижче значення у 16,7 км/с, світло не зможе здолати силу тяжіння Сонця й Сонячна система для спостерігача перетвориться на чорну діру[24].

Оскільки ніщо не здатне рухатися зі швидкістю, більшою за швидкість світла, то у випадку неможливості самого світла залишити горизонт подій Сонячної системи ніщо інше також не матиме такої можливості. Сонячна система стане повністю ізольованою від решти Всесвіту і перетвориться на абсолютно замкнений світ.

І до того ж абсолютно безпечний для решти Всесвіту.

Незрозуміло, як віддалені спостерігачі сприйматимуть чорну діру, створену в Сонячній системі внаслідок зниження швидкості світла, але існують лише два варіанти: для більшості з них Сонячна система заміститься чорною дірою, але для технологічно просунутих спостерігачів розпізнати подібну мімікрію не становитиме труднощів, останні швидко збагнуть, що цивілізація таким чином транслює послання миру.

Таким чином, далека зірка — слабко видима світна плямка на нічному небі — перетвориться на безпечну систему. Усі, хто погляне на неї, завважать: так, вона не загрожує нашому існуванню. Отак удалося вирішити раніше нерозв’язну задачу.

Послання миру до Всесвіту стало реальністю.

Інтерпретація Моря ненажер, яке відділяло Королів­ство без оповідок від решти світу, вже не потребувала супровідної метафори, бо її значення було очевидним.

Пізніше люди почали називати зону космосу зі зниженою швидкістю світла Чорним доменом. Порівняно зі звичною чорною дірою, де швидкість світла не змінювалася, Чорний домен мав значно більший радіус Шварцшильда й містив усередині не синґулярність простору-часу, а доволі велику ділянку простору.

Гелікоптер продовжував летіти понад хмарами, хоча вже минула 11-та година вечора. Сонце повільно сідало, залишаючи на обрії тонку палаючу смужку, яка освітлювала кабіну. У теплих золотавих променях призахідного сонця люди намагалися уявити життя у світі, де швидкість світла становить лише 16,7 км/с, і збагнути, яким тоді здаватиметься захід світила.

***

Зрештою, більша частина текстів казок Юнь Тяньміна була розшифрована, проте залишався один образ, який не отримав гідного тлумачення: магічні картини Вушка голки. Жоден з інтерпретаторів не зміг запропонувати ані влучної дворівневої, ані супровідної метафори. Деякі тлумачі припускали, що магічні картини можуть бути ще однією супровідною метафорою для Москстраумена, символізуючи горизонт подій чорної діри, оскільки з точки зору зовнішнього спостерігача будь-який предмет, що потрапляє у чорну діру, ніколи не перетне горизонту подій — це нагадувало процес вмальовування в картину. Проте більшість спеціалістів не погоджувалась із подібною інтерпретацією. Приховане значення Москстраумена насправді вельми очевидне, і Юнь Тяньмін уже використав Море ненажер як супровідну метафору. Додаткової не вимагалося.

Ця метафора так і залишилася непізнаною. Як і втрачені руки Венери Мілоської, таємницю картин Вушка голки поглинула вічність. Але зважаючи на те, що ця деталь була поворотною для сюжету всіх трьох казок, та оцінюючи її елегантну нещадність, вишукану жорстокість й естетичну смерть, її можна сприймати як натяк на велику таємницю життя та смерті.

Витяг із «Минулого поза часом»: Три шляхи порятунку цивілізації Землі

І. Проєкт «Бункер».

Цей план за оцінками мав найбільші шанси на успішну реалізацію. Він повністю спирався на опановані технології і не вимагав пошуку нових знань. Його навіть можна було розглядати як природне продовження розвитку людської цивілізації. Навіть без загрози нападу за теорією Темного лісу людство у своєму поступі досягло потреби в масштабній міграції до околиць Сонячної системи. Проєкт «Бункер» просто сильніше концентрував зусилля на згаданому процесі й ставив чіткішу мету.

Цей варіант розробило людство самостійно, він не згадувався у посланні Юнь Тяньміна.

ІІ. План «Чорний домен».

Пропонувалося перетворити Сонячну систему на чорну діру зі зниженою швидкістю світла, тим самим передавши послання миру до Всесвіту. Це був технічно найскладніший план, бо передбачав необхідність зміни фундаментальної константи Всесвіту у величезному просторі радіусом 50 астрономічних одиниць (близько 7,5 мільярда кілометрів).

Однак у разі успішної реалізації «Чорного домену» цивілізація Землі отримує найкращі шанси на захист та виживання. Подальші дослідження також виявили, що, окрім гарантій ненападу завдяки посланню миру, сам Чорний домен слугує ефективним захисним бар’єром. Елементи ураження, такі як фотоїди, мусять рухатися з високою швидкістю, аби мати високу потужність для знищення, а у разі потрапляння до зміненої ділянки простору їхня швидкість одразу значно перевищить локальну швидкість світла. Відповідно до теорії відносності такі елементи, потрапивши у нову ділянку простору, мають підкоритися тутешнім законам фізики і рухатися з новою, нижчою, швидкістю. Щойно вони перетнуть уявну межу, їхня величезна кінетична енергія має перетворитися на значну масу. Маса тієї частини елемента ураження, яка першою потрапить у зону низької швидкості світла, різко збільшиться, а її швидкість миттєво впаде; натомість інша частина, яка ще перебуватиме в зоні нормальної швидкості світла, влетить у першу частину на великій швидкості, повністю знищивши елемент ураження. Згідно з розрахунками, навіть надміцний об’єкт, виготовлений із матеріалів із сильною ядерною взаємодією, як-от Краплина, буде повністю зруйновано під час проходження через межу Чорного домену. Тож інколи Чорний домен також називали «космічним сейфом».

Не слід було забувати про ще одну перевагу цього плану: серед трьох варіантів лише він не вимагав відправлен­ня людства у глибокий космос і міг забезпечити тривале проживання у звичному земному світі.

Але за це земна цивілізація мусить заплатити величезну ціну: Сонячна система опиниться повністю ізольованою від решти Всесвіту, що еквівалентно зменшенню діаметра Всесвіту з 16 мільярдів світлових років до 100 астрономічних одиниць. Яким буде життя у світі, де швидкість світла становитиме 16,7 км/с, досі невідомо, але можна бути певним, що електронні та квантові комп’ютери зможуть працювати лише з надзвичайно низькою швидкістю, що може запустити регрес людської цивілізації аж до рівня низькотехнологічного суспільства. Подібні технологічні обмеження будуть більшими, ніж накладені свого часу софонами. Тож надсилання послання миру шляхом реалізації плану «Чорний домен» є певною мірою завдаванням технологічних самопошкоджень цивілізації, що матиме наслідком неможливість вирватися за межі створеної власноруч пастки низької швидкості світла.

ІІІ. Проєкт побудови кораблів, здатних рухатися зі швидкістю світла.

Хоча технологія переміщення у просторі з використанням криволінійного прискорення ще не була теоретично обґрунтована, проте, вочевидь, складність її реалізації є значно меншою, ніж технології, потрібної для Чорного домену.

Однак політ зі швидкістю світла сам собою не гарантував людству безпеки. Ця технологія годилася лише для втечі до інших зірок і таїла в собі забагато невизначеностей. Навіть за успішної її реалізації майбутнє людства, що опиниться посеред величезної порожнечі космосу, залишиться непередбачуваним. Водночас пересторога щодо ескапізму додавала чимало політичних перешкод та пасток на шляху реалізації цього плану.

Але багато хто був просто одержимим побудовою космічних кораблів, здатних рухатися зі швидкістю світла, маючи на меті щось інше, ніж просте виживання.

Проте для людства часів Епохи мовлення найрозумнішим вибором було намагатися реалізувати всі три плани.

Рік 8-й Епохи мовлення. Вибір долі

Чен Сінь уперше завітала до штаб-квартири своєї компанії «Зоряне кільце». Вона ніколи до цього не цікавилася справами, бо вважала, що це величезне багатство не належить їй та, ймовірно, не належить і Юнь Тяньміну. Вони обоє володіли зіркою, але багатство, отримане від неї, мало належати всьому суспільству.

Проте тепер «Зоряне кільце» могло стати інструментом для реалізації її мрії.

Штаб-квартира компанії займала ціле гігантське дерево. Найвиразнішою особливістю будівлі була абсолютна прозорість усіх внутрішніх приміщень, а оскільки показник заломлення використаних будівельних матеріалів був близьким до такого ж показника повітря, всі перегородки та інші внутрішні структури були транспарентними. Можна було бачити, як ходять люди та мерехтить незліченна кількість інформаційних вікон. Споруди, що звисали з гілок дерева, нагадували прозорі формікарії, в яких снують різнокольорові мурахи.

У залі засідань, розміщеному на верхівці дерева, Чен Сінь зустрілася із топ-менеджментом «Зоряного кільця». Усі запрошені на зустріч виявилися бадьорими та розумними молодими людьми. Більшість із них побачили Чен Сінь уперше і не приховували свого захвату та поваги до неї.

Після закінчення зустрічі Чен Сінь і АА залишилися на самоті у порожній конференц-залі й почали обговорювати майбутнє компанії. До сьогодні послання Юнь Тяньміна й успішне розшифрування прихованої інформації ще залишалися невідомими широкому загалу. Задля його безпеки ООН та Об’єднаний флот розробили план поступового ознайомлення суспільства з результатами роботи спеціалістів, який полягав у видаванні отриманої інформації за результати досліджень науковців Землі. Навіть планувалося провести заздалегідь провальні експерименти для приховування реального джерела інформації.

Чен Сінь уже призвичаїлася до скляної підлоги і не відчувала нападів акрофобії. Залою ширяли кілька інформаційних вікон, на яких у реальному часі транслювалися зображення з будівельних майданчиків «Зоряного кільця», розташованих на орбіті Землі. Одне з вікон демонструвало величний хрест на геосинхронній орбіті. Після отримання послання від Юнь Тяньміна очікуван­ня дива, яким втішалася більшість, поступово зійшла нанівець. А після початку реалізації проєкту «Бункер» швидко згаснув і релігійний запал. Церква припинила інвестувати в будівництво хреста, й об’єкт швидко занепав. Зараз почалося його демонтування, від первісної споруди залишилася лише «І», що здавалася навіть більш значущим символом.

— Мені не подобається Чорний домен, — сказала АА. — Його правильніше буде називати чорною гробницею. Це самопоховання.

Чен Сінь глянула крізь скляну підлогу на місто внизу і відповіла:

— Мені так не здається. У мої часи Землю ніщо не зв’язувало з Усесвітом. Усе людство жило проблемами Землі та рідко звертало увагу на зірки над головами. Люди прожили так п’ять тисяч років, і не можна стверджувати, що це життя було паскудним. Насправді навіть зараз Сонячна система відокремлена від решти Всесвіту. Тих, хто по-справжньому відлетів у космос, не так багато — трохи більше тисячі на двох космічних кораблях.

— Але я відчуваю, що, відгородивши себе від Усесвіту, ми перестанемо мріяти.

— З якого дива? У давнину теж були щастя і радість, давні люди мріяли не менше за нас. Насправді ми бачитимемо зірки і всередині Чорного домену, щоправда, ще не знаємо, який вигляд вони матимуть… Власне, особисто мені також не подобається цей план.

— Я знала, що він тобі не до душі.

— Я вболіваю за кораблі, які рухатимуться зі швидкістю світла.

— Нам усім вони подобаються. «Зоряне кільце» має стати піонером у будуванні подібних кораблів!

— Я думала, що ти не погодишся — для цього потрібно спочатку зробити колосальні інвестиції у фундаментальні дослідження.

— Ти гадаєш, що я просто бізнесменка, яка женеться лише за прибутками. Це правда — я така, як і всі члени ради директорів. Усі ми сконцентровані на отриманні максимального прибутку, але це жодним чином не суперечить ідеї побудови надшвидкісних космічних кораблів. Із політичних мотивів уряд, безумовно, сконцентрується на проєктах «Бункер» та «Чорний домен», а побудову космічних кораблів віддасть на поталу приватному бізнесу… Але ми візьмемо участь у реалізації проєкту «Бункер», а зароблені гроші вкладемо у вивчення технологій для створення кораблів, що рухатимуться зі швидкістю світла.

— АА, я от що думаю: велика частина фундаментальних досліджень щодо криволінійного прискорення та Чорного домену буде спільною. Ми можемо почекати, поки уряд і Всесвітня академія наук закінчать власні дослідження, і на цьому базисі розвиватимемо теоретичні напрацювання стосовно руху зі швидкістю світла.

— Так, ми маємо заснувати власний дослідницький інститут і переманювати до себе науковців. Серед них багато людей, які просто одержимі ідеєю побудови надшвидкісних кораблів, а в міжнаціональних і урядових проєктах їм ніде розгулятися…

Слова АА перервали сигнали великої кількості інформаційних вікон, які раптом з’явилися в залі. Вікна різних розмірів вигулькували зусібіч, котилися, немов різнокольорова лавина, і незабаром поховали під собою кілька великих вікон, які демонстрували процес будівництва у космосі. Поява такої кількості інформаційних вікон свідчила про якусь непередбачувану подію, проте замість того, аби чітко інформувати, цей шквал збивав із пантелику зайвим обсягом інформації. Що і сталося з АА та Чен Сінь: вони бачили, що незліченна кількість вікон наповнена здебільшого складними текстовими та динамічними зображеннями, і встигали моніторити тільки ті, що містили виключно графічну інформацію. В одному вікні Чен Сінь побачила кілька переляканих облич, камера сконцентрувалася на парі очей, які поступово заповнювали весь екран під супровід крику…

Нововиникле вікно із зображенням секретарки АА зайняло центральну позицію перед їхніми очима. Секретарка перелякано дивилася на АА та Чен Сінь.

— Тривога! Нас атакують!!! — закричала вона.

— Що відбувається? — запитала АА.

— Після активації першого блоку Системи раннього сповіщення про напад на Сонячну систему було одразу виявлено фотоїд!

— Напрямок і відстань?

— Я не знаю. Вони не повідомляли, лише сказали…

— Це офіційна інформація? — спокійно запитала Чен Сінь.

— Здається, ні. Але всі ЗМІ немов показилися! Це точно правдива інформація! Біжимо до космодрому і рятуймо наші життя! — Секретарка вихором зникла з інформаційного вікна.

Чен Сінь та АА продерлися крізь щільний масив інформаційних вікон до прозорої стіни конференц-зали. Місто унизу вже охопив хаос — значно побільшало літаючих автомобілів, а впорядкований рух змінився абсолютно непрогнозованим. Транспортні засоби на великій швидкості намагалися продертися крізь затори. Один із автомобілів урізався у гігантське дерево, вибухнувши вогняною кулею. За мить унизу з’явилися ще два стовпи полум’я та диму…

AA вибрала кілька інформаційних вікон і почала уважно вивчати їхній зміст. Чен Сінь спробувала сконтактувати з членами КІІ. Більшість абонентів виявилися зайнятими, вдалося зв’язатися лише з двома. Один знав не більше за них. Інший підтвердив Чен Сінь, що Підрозділ №1 Системи раннього сповіщення про напад на Сонячну систему спостерігав певні аномалії, але й він не знав конкретних даних. Член КІІ також зазначив, що ні Об’єднаний флот, ні Організація Об’єднаних Націй не оприлюднили офіційного попередження про атаку за теорією Темного лісу, але від цього оптимізму все одно не додалося.

— Насправді існує лише два варіанти того, чому досі не було офіційного оповіщення: або нам нічого не загрожує, або ж фотоїд виявили настільки близько від Землі, що навіть екстрена евакуація неможлива.

Найкориснішим, що АА вдалося виловити з повідомлень, було розуміння того, що фотоїд рухається вздовж площини екліптики. Інформація про напрямок руху та поточну відстань від Сонця сильно різнилася — від місяця до кількох годин.

— Ми маємо дістатися «Зоряного кільця», — сказала АА.

— Ти гадаєш, у нас іще достатньо часу?

Однойменний космічний корабель був корпоративним транспортом компанії «Зоряне кільце» і зараз чекав на базі компанії, розташованій на геосинхронній орбіті. Якщо припустити, що попередження справжнє, то єдиним шансом на виживання була втеча на кораблі на зворотний бік Юпітера — ще до моменту влучання фотоїда в Сонце. Зараз Юпітер якраз закінчував 400-денний цикл протистояння, а отже, перебував максимально близько до Землі. Сучасний космічний корабель міг здолати цю відстань за 25–30 днів — якраз вписуючись у найоптимістичніший прогноз часу влучання фотоїда в Сонце. Але АА вважала такий прогноз вкрай недостовірним, оскільки Система раннього сповіщення про напад на Сонячну систему щойно була запущена в роботу, а відтак не могла видавати попередження за такий великий проміжок часу до події.

— Ми мусимо бодай спробувати щось зробити, а не просто чекати тут смерті! — вигукнула АА, тягнучи за собою Чен Сінь із конференц-зали. Вони добігли до парковки на верхівці гігантського дерева і забралися в літаючу машину. Цієї миті АА щось згадала і помчала назад в офіс. Вона повернулася за кілька хвилин, несучи в руках довгий предмет, що віддалено нагадував футляр для скрипки. Клацнувши замками, АА забрала з нього предмет, залишивши футляр на парковці. Чен Сінь із першого погляду впізнала те, за чим поверталася АА: гвинтівка, хоча вже не вогнепальна, а лазерна.

— Навіщо вона тобі? — запитала Чен Сінь.

— У космопорті гарантовано вже не проштовхнутися. Хто знає, чим це може закінчитися, — відповіла АА, поклавши гвинтівку на заднє сидіння і активувавши літаючу машину.

Тепер кожне місто мало власний космопорт, який використовувався для старту невеличких космічних човників, як і аеропорти у давнину.

Літаюче авто відірвалося від паркувального майданчика і влилося у бурхливий потік автівок, який рухався до космопорту. Це все нагадувало переліт рою сарани, який відкидав на землі величезну рухливу тінь, ніби з міста струменіла кров.

Із космопорту, що забовванів попереду, вже тягнувся у небо з десяток білих слідів, залишених космічними кораблями. Вони здіймалися у височінь, розверталися на схід і розчинялися в небесному просторі. Усе нові й нові білі лінії відділялися від землі й прямували в небо, тягнучись слідом за вогняними кулями вихлопів термоядерних двигунів, яскравішими за Сонце.

В інформаційному вікні машини велася онлайн-трансляція з низької навколоземної орбіти: незліченна кількість висхідних білих ліній здіймалися з коричневих континентів. Їх чисельність щомиті збільшувалася, вони густішали, ніби із Землі проростало сиве волосся. Крихітні вогняні кулі нагадували рій світлячків, що відлітали у космос. Це була наймасовіша втеча людства із Землі.

Підлетівши до космодрому, Чен Сінь і АА побачили близько сотні космічних кораблів, уже готових до старту, і ще більшу кількість, які виїжджали з величезного ангара. Космольоти давно вийшли з ужитку, і сучасні космічні кораблі мали опцію вертикального старту. На відміну від літальних апаратів найрізноманітніших форм, бачених Чен Сінь на верхній станції космічного ліфта, представлені тут моделі мали звичні обтічні обводи з трьома-чотирма хвостовими стабілізаторами. Тепер, нагромаджені вертикально біля пускових майданчиків космопорту, вони нагадували сталеві джунглі металургійних заводів.

АА заздалегідь зателефонувала до ангара і наказала підготувати «Зоряне кільце» до старту. Вона швидко відшукала поглядом корпоративний корабель у лісі інших і припаркувала літаючий автомобіль неподалік.

Чен Сінь озирнулася і побачила, що довкола височіють човники різного розміру: найменші були заввишки лише кілька метрів і більше нагадували артилерійські снаряди-переростки. Чен Сінь важко було уявити, як такий маленький космічний корабель здатен подолати гравітаційний колодязь планети і вирватися у космос. Було чимало і човників гігантського розміру; деякі з них могли посперечатися у розмірах із авіалайнерами цивільної авіації докризових часів. «Зоряне кільце» мало середні габарити: корпус заввишки приблизно 10 метрів, укритий металевими відполірованими пластинами, які чимось нагадували поверхню Краплини. Корабель вже було під’єднано до колісної пускової системи, і транспортер міг будь-якої миті перетягнути його на стартовий стіл.

З віддаленого стартового столу почувся оглушливий гуркіт, який чомусь нагадав Чен Сінь рев Москстраумена. Земля затремтіла так сильно, що вона відчула, як у неї німіють литки. Запаморочливий потік світла хлинув від стартового столу, і човник з яскравою кулею у хвості швидко здійнявся і розчинився у небі, додавши до набору білих стежок у вишині ще одну. Хмара туману, що утворилася після старту, напливла на них, принісши з собою дратівливий перепалений присмак. Ці був не викид із двигунів, а наслідок випаровування води з охолоджувального басейна під стартовим майданчиком. Коли все навколо затягувало гарячим паром, люди ставали ще більш дратівливими й збудженими.

Чен Сінь і АА вже збиралися забігти по хитких східцях усередину корабля, аж тут туман почав поступово розвіюватись, і Чен Сінь угледіла неподалік групку дітей на чолі з молодою вчителькою. Вочевидь, це був клас початкової школи, оскільки дітям ще не виповнилося і десяти років; усі вони були вдягнені в акуратну і красиву шкільну форму. Вчителька зі скуйовдженою клубами пару довгою зачіскою стояла і безпомічно оглядалася довкола.

— Ми можемо затриматися на хвилинку? — запитала Чен Сінь.

АА поглянула на групку дітей і зрозуміла, що спало подрузі на думку.

— Гаразд, іди. Ми ще довгенько чекатимемо своєї черги на стартовий стіл.

У принципі, сучасні космічні кораблі могли спокійно злітати з будь-якого відносно рівного майданчика. Але щоб зменшити шкоду навколишньому середовищу, завдану надвисокими температурами плазми, що струменіє із сопел термоядерних двигунів, місця зльоту були обмежені космопортами. Під стартовим столом обов’язково розташовувалися охолоджувальні басейни та спеціальна система відвідних канавок, по яких потік плазми розпорошувався без шкоди для природи та людей.

Вчителька побачила, що Чен Сінь прямує в їхній бік, і, перш ніж та встигла вимовити бодай слово, кинулася до неї.

— Це ж ваш космічний корабель, так? Молю, врятуйте діток! — Її вологий чубчик приліпився до чола, а по обличчю текли сльози впереміш із краплями туману. Вона намагалася силою свого погляду притягнути жінку до класу. Діти згуртувалися навколо них і не зводили запитальних поглядів із Чен Сінь. — Ми — літній космічний табір, і нас мали доправити на геосинхронну орбіту. Але після отримання попередження про напад вони скасували політ і віддали наші місця на борту іншим!

— То де ваш корабель? — запитала АА, підійшовши до групи.

— Відлетів. Будь ласка, дуже прошу…

— Візьмемо їх із собою, — запропонувала Чен Сінь АА.

АА на кілька секунд затримала на ній погляд. Невимовлене було зрозумілим й без слів: «На Землі лишається ще багато людей, ти ж не думаєш, що нам вдасться врятувати їх усіх?». Чен Сінь похитала головою, не погоджуючись з АА.

— Ми заберемо трьох, — сказала АА.

— Але ж наш корабель може взяти на борт більше ніж 10 осіб!

— Так, проте під час польоту з максимальним прискоренням екіпаж не може становити більше п’ятьох, бо саме така кількість капсул глибоководного занурення встановлена на борту. Решту пасажирів чекає незавидна доля перетворитися на м’ясний пиріг.

Почуте неабияк здивувало Чен Сінь: капсули глибоководного занурення використовувалися лише для міжзоряних подорожей із високим прискоренням. А вона завжди вважала, що «Зоряне кільце» — лише міжпланетний корабель.

— Гаразд, троє — то й троє! — Вчителька відпустила Чен Сінь і вчепилися в АА, ніби боялася втратити і цю можливість.

— То обирайте, кого ми візьмемо, — сказала їй АА.

Вчителька відсахнулася від неї і поглянула на АА так, ніби почула найстрашніші слова в житті:

— Ви кажете, щоб обирала я?! Боже, як я зможу...

Вона озирнулася навколо, не наважуючись поглянути в очі дітям, ніби їй і так боліло, а зустрітися з ними поглядами означало б примножити страждання…

— Гаразд, виберу я, — відповіла АА і з усмішкою повернулася до дітей. — Клас, слухайте мене: я дам вам три задачі. Той, хто першим дасть правильну відповідь, полетить із нами. — Вона проігнорувала збентежені погляди Чен Сінь та вчительки і підняла палець угору: — Перша задача. Світло в кімнаті вимкнене. Воно на секунду блимне вперше за хвилину; потім вдруге — ще за пів хвилини; втретє — через п’ятнадцять секунд. Далі — з інтервалом, наполовину коротшим від попереднього. Питання: скільки разів воно встигне блимнути за дві хвилини?

— Сто разів, — випалила перша дитина.

— Ні, — АА похитала головою.

— Тисячу!

— Ще подумай.

За деякий час почувся боязкий голос маленької дівчинки, який важко було розчути через довколишній гуркіт:

— Незліченну кількість разів.

— Виходь сюди, — сказала їй АА. Коли дівчинка опинилася біля неї, вона завела її собі за спину. — Друга задача. У нас є мотузка невідомої довжини. Ми знаємо, що вона згорає вщент за годину. Як ми зможемо відміряти за її допомогою 15 хвилин? Завважте, що довжини мотузки ми не знаємо!

Цього разу діти вже не поспішали з відповіддю, розмірковуючи над питанням. За якийсь час один із хлопчиків підняв руку:

— Скласти мотузку навпіл і підпалити з обох боків!

— Виходь і ти сюди, — кивнула АА. Вона сказала хлопцю приєднатися до дівчинки. — Третя задача: 82, 50, 26… Яке наступне число?

Діти довго роздумували.

— 82, 50, 26. Яке наступне число? — повторила АА.

— Десять! — вигукнула інша дівчинка.

АА показала великий палець:

— Розумниця, виходь і ти.

Прихопивши трьох дітей, вона рушила до корабля, кивнувши Чен Сінь.

Чен Сінь забігла за ними по східцях, але озирнулася і побачила решту дітей, які оточували свою вчительку й дивилися на неї, мов на Сонце, що зійшло востаннє і більше ніколи не з’явиться над обрієм. Сльози застелили їй очі, коли вона підіймалася далі, спиною відчуваючи розпачливі погляди дітей, що ранили їй серце, наче гостро наточені вістря стріл. Ті самі відчуття опанували її в останні моменти в статусі Мечоносця та коли Томоко оголосила про старт геноциду після завершення переселення людей в Австралію. Цей біль був страшнішим за смерть.

Інтер’єр корабля вражав мінімалізмом: вертикальна кабіна мала 18 крісел, розміщених у два поверхи, тож, щоб дістатися потрібного місця, доводилося підійматися драбиною. Чен Сінь відчула дежавю — вона ніби знову сідала у сферичний човник перед польотом на зустріч із Юнь Тяньміном: цей космічний корабель також мав вигляд порожньої бляшанки, вона не розуміла, де розташовуються двигун і системи управління. Чен Сінь пригадала ракети з хімічними двигунами докризових часів — величезні, немов хмарочоси, але з крихітним об’ємом для розміщення корисного вантажу.

У кабіні не було помітно жодних пристроїв чи панелей для керування кораблем, лише левітували кілька інформаційних вікон. Штучний інтелект апарата, здавалося, вже знав АА, бо щойно вона опинилася в кабіні, інформаційні вікна припливли до неї й супроводжували весь час, поки вона перевіряла, чи правильно застібнуті паски безпеки у дітей та Чен Сінь.

— Не дивися на мене так. Я дала їм шанс. Змагання — неодмінна умова боротьби за виживання, — прошепотіла АА до Чен Сінь.

— Тьотю, а всі, хто лишився внизу, загинуть? — запитав хлопчик.

— Кожному народженому доведеться померти. Рано чи пізно, — відповіла АА, сідаючи в крісло поруч із Чен Сінь. Вона не застібнула пасків безпеки, натомість продовжувала вивчати інформаційні вікна. — От дідько! Ми лише 29-ті в черзі на запуск!

Космодром мав вісім стартових столів, і після запуску одного корабля наступний міг злетіти з того самого пускового майданчика не раніше ніж за 10 хвилин. За цей час в охолоджувальний басейн знову закачувався необхідний об’єм прісної води.

Очікування в черзі не впливало на шанси вижити, бо до Юпітера вони змогли б дістатися лише за місяць. Якщо протягом цього часу фотоїд влучить у Сонце, то де вони перебуватимуть цієї миті — ще на Землі чи вже у космосі, — вже не важливо: кінець буде один і той самий.

Але проблема полягала в іншому: кожна хвилина затримки зменшувала їхні шанси злетіти взагалі.

Хаос уже поглинув світ: понад 10 мільйонів жителів міста, керовані інстинктом виживання, кинулися до космопорту. Космічні кораблі, як і стародавні літаки, не могли одночасно взяти на борт усіх охочих, а вартість володіння приватним кораблем була співставною з купівлею бізнес-джета у докризові часи — недоступною розкішшю для більшості людей. Отже, навіть враховуючи місткість космічних ліфтів, за тиждень можна було відправити на низьку навколоземну орбіту всього менше одного відсотка населення Землі. А до Юпітера змогли б відлетіти ще менше людей — близько однієї тисячної відсотка.

«Зоряне кільце» не мало ілюмінаторів, проте зображення порту виводилося на кілька інформаційних вікон. Вони побачили, як юрба темними водами повені затоплює паркувальну зону. Люди оточували космічні кораблі, викрикували прокляття, розмахували руками, сподіваючись пробитися всередину. Велика кількість літаючих машин, які раніше приземлилися біля космопорту, знову здійнялися в повітря. У їхніх салонах не було ані душі: власники за допомогою дистанційного керування намагалися перешкодити космічним кораблям злетіти. Небо запруджувала дедалі більша кількість літаючих машин, які чорною хмарою нависали над стартовими столами. Якщо так триватиме й далі, то скоро більше ніхто не зможе злетіти.

Чен Сінь зменшила розмір інформаційного вікна й обернулася, щоб заспокоїти дітей. Але цієї миті почувся оглушливий крик АА:

— О Боже!

Чен Сінь кинула погляд у напрямку носа корабля і побачила, що інформаційне вікно розгорнулося на весь салон і транслює картинку, на якій сліпуча вогняна куля розквітає посеред сталевого лісу корпусів космічних кораблів, що очікували старту.

У когось не витримали нерви, й він ініціював запуск корабля прямо в зоні очікування в оточенні натовпу!

Температура потоку плазми, що струменіє з сопел термоядерного двигуна, в десятки разів перевищує показники давніх реактивних двигунів. Під час запуску з рівного майданчика потік плазми миттєво плавить шари ґрунту, розкидаючи навсібіч обгорілі шматки і знищуючи все живе в радіусі тридцяти метрів. Вони побачили на екрані, як багато чорних ляпок розлетілося від вогню — одна з них врізалася у верхню частину корабля, що стояв поруч, залишивши на обшивці чорний слід. Обвуглене людське тіло. Кілька інших кораблів поблизу місця старту завалилися набік — ймовірно, через розплавлення посадкових опор.

Натовп миттєво замовк. Люди підвели погляди і побачили, як корабель, який щойно спопелив десятки людей, із гуркотом відірвався від паркувального майданчика, тягнучи за собою у небо білий слід, а потім узяв курс на схід. Ніхто не міг повірити в те, що щойно побачив. За кількадесят секунд стартував другий корабель, ще ближче до «Зоряного кільця». Ревіння, вогонь і хвилі спеки, що накочували від місця старту, збурили натовп до межі. Незабаром злетів третій човник, а за ним четвертий… Кораблі один за одним стартували з місць для парковки. Вогняні кулі розкидували врізнобіч обпечені рештки людських тіл, перетворюючи зону очікування на великий крематорій.

АА спостерігала за трагедією, закусивши нижню губу. Потім швидким рухом відсунула від себе інформаційне вікно і почала набирати команди в іншому, меншому.

— Що ти робиш? — запитала Чен Сінь.

— Готуюся злітати.

— Ні, стій.

— Дивися сюди, — відповіла АА і посунула до Чен Сінь ще одне маленьке віконце, на яке виводилося зображення території навколо човника. Кожен корабель над хвостовим соплом двигуна мав спеціальне тепловідвідне кільце, що складалося з безлічі патрубків для розсіювання жару термоядерного двигуна. Чен Сінь побачила, що в усіх кораблів по сусідству тепловідвідні кільця світилися тьмяно-червоним — термоядерні реактори активовані, й підготовчі процедури до зльоту кораблів ініційовані. — Або ми зараз злітаємо, або це зроблять вони! — вигукнула АА.

Якщо бодай один із човників запустить двигун, потік плазми може розплавити посадкові опори сусідніх кораблів, включно із «Зоряним кільцем», через що вони впадуть на розплавлену земну поверхню.

— Ні, чекай, — сказала Чен Сінь спокійним, але надзвичайно впевненим голосом. На її долю випадали випробування значно гірші за це, тож вона легко змогла опанувати свої емоції.

— Що таке? — не менш спокійно перепитала АА.

— Унизу люди.

АА припинила вводити команди й повернулася до неї.

— Незабаром ти, я, цей натовп і Земля — усі ми просто випаруємося. І ти візьмешся у цьому бульйоні сепарувати шляхетні молекули від мерзенних?

— Наші цінності все ще чогось варті. Я й досі Президент компанії «Зоряне кільце», якій належить цей космічний корабель. А ти — моя підлегла, тож мусиш виконувати мої накази.

АА довгим поглядом зміряла Чен Сінь, але зрештою згідливо кивнула, простягнула руку і деактивувала контрольне інформаційне вікно. Потім впевненими рухами вимкнула решту вікон, ізолюючи кабіну корабля від ошаленілого світу назовні.

— Дякую, — сказала Чен Сінь.

АА нічого не відповіла, натомість підхопилася з крісла, ніби про щось раптом згадала. Узявши лазерну гвинтівку з порожніх крісел поруч, вона почала спускатися сходами до виходу.

— Не відстібайте пасків безпеки, бо корабель може завалитися на бік будь-якої миті.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Чен Сінь.

— Якщо нам не судилося злетіти, то хрін їм усім також! — вигукнула АА, вимахуючи рушницею.

АА відчинила люк, вислизнула назовні й одразу захлопнула його знову, аби не дати можливості людям ззовні потрапити всередину корабля. Спустившись східцями на землю, вона вистрелила у хвостову частину найближчого корабля, який готувався відлетіти. Синій димок заструменів із місця влучання — лазерний промінь прорізав у обшивці дірку в палець завтовшки. Але цього буде достатньо: система моніторингу корабля виявить пошкодження, і бортовий комп’ютер не дозволить ініціювати запуск. Відмову такого рівня пілот не зможе усунути чи скасувати з панелі керування всередині човника. Переконавшись, що тепловідвідне кільце цього корабля почало тьмяніти, тобто термоядерний реактор вимкнувся, АА почала крутитися по колу, прострілюючи отвори в корпусах усіх восьми кораблів, які знаходилися найближче до «Зоряного кільця». Натовп, збентежений клубами диму та полум’я навколо, навіть не помітив, що вона зробила.

На кораблі з уже повністю погаслим тепловідвідним кільцем відчинився люк, з якого вибралася елегантно вбрана жінка. Спустившись на землю, вона почала інспектувати хвостову частину корабля і швидко віднайшла невелику пробоїну на корпусі. Жінка істерично заволала, почала качатися по землі і битися головою об посадкові опори. Жодна жива душа не звертала на це уваги, натомість натовп зосередився на прочиненому люку, який вона забула закрити. Усі кинулися до рятівного отвору і спробували втиснутися в корабель, якому вже не судилося злетіти.

АА повернулася на східці, заштовхала всередину Чен Сінь, яка визирнула, аби дізнатися, що відбувається назовні, і задраїла за собою люк. Її шлунок не витримав і повернув усе з’їдене.

— Назовні стоїть такий сморід… наче фестиваль барбекю у розпалі, — нарешті вимовила АА, коли змогла впоратись із блювотними спазмами.

— Ми всі загинемо? — спитала дівчинка, висунувши голову з-за крісла вгорі.

— Ми побачимо дуже, дуже вражаюче дійство навіть у масштабах Усесвіту, — загадково відповіла їй АА.

— На що воно буде схоже?

— Яким воно не виявилося б, це буде незабутнє видовище. Сонце перетвориться на величезний феєрверк!

— А потім?

— Потім… усе перетвориться на ніщо. Не може ж щось існувати посеред абсолютного нічого, еге ж? — АА підвелася й погладила по голівках усіх трьох дітлахів. Вона не збиралися їм брехати — якщо вони виявилися достатньо розумними, щоб розв’язати її задачі, то їм стане клепки збагнути, яке майбутнє чекає на них усіх.

АА повернулася в крісло поруч із Чен Сінь, яка поклала долоню на її руку і тихо промовила:

— Мені шкода.

АА усміхнулася у відповідь. Чен Сінь добре вивчила цю усмішку. І хоча вона постійно вважала АА менш досвідченою та більш уразливою, ніж вона сама, зараз її подруга довела, що здатна ухвалювати складні рішення, поки Чен Сінь розпачливо намагалася впоратися з ситуацією.

— Не бери близько до серця. Це дурна, нікому не потрібна метушня. Усе одно на нас чекає один і той самий фінал. Принаймні ми зараз можемо трохи перепочити, — закінчила думку АА й видихнула.

Якби вони перевели «Зоряне кільце» у режим міжзоряного польоту, то дісталися б Юпітера значно швидше: хоча відстань між Землею і газовим гігантом замала для досягнення максимальної швидкості, політ тривав би два тижні, а не місяць, як у звичайному режимі.

АА здавалося, що вони з Чен Сінь зараз думають про одне й те саме: «Навіть якби всі модулі Системи раннього сповіщення вже були в роботі, попередження прийшло б лише за добу до атаки… Тож тепер, аналізуючи події цього дня, я схиляюся до думки про хибну тривогу».

Чен Сінь не знала, чи саме через такі роздуми АА так легко погодилася передати їй повноваження керування кораблем.

Думки АА швидко підтвердилися: з Чен Сінь зв’язався чиновник РОЗ, який також входив до складу КІІ, і повідомив, що ООН та Об’єднаний флот випустили спільну заяву про те, що попередження було згенероване Системою помилково і додаткова перевірка не підтвердила наявності жодних ознак атаки за теорією Темного лісу. AA викликала кілька інформаційних вікон, більшість із яких транслювали заяви, зроблені речниками ООН та Об’єднаного флоту. Продивившись зображення з паркувальних майданчиків, вони пересвідчилися, що несанкціоновані старти з необладнаних місць припинилися. І хоча хаотична поведінка натовпу ще тривала, ситуація принаймні не погіршувалася.

Дочекавшись, поки назовні трохи вщухнуть емоції, Чен Сінь і АА вийшли з корабля й побачили сцену, що нагадувала поле жорстокої битви: повсюди валялися обвуглені чорні тіла — деякі трупи ще тліли чи горіли; частина кораблів похилилася, а інші лежали долі чи завалилися на сусідні. Усього з паркувальної зони стартували дев’ять кораблів, і їхні сліди біліли у небі, немов свіжі рани. Натовп потроху заспокоювався: дехто сидів на ще гарячій поверхні майданчиків, дехто застиг у прострації, а інші без сенсу тинялися навколо, ніби намагаючись зрозуміти — вони потрапили у кошмар чи це все-таки реальність? Прибули загони поліції для підтримання порядку, а медичні бригади почали надавати допомогу постраждалим.

— Наступне попередження може виявитися правдивим, — сказала АА Чен Сінь. — Ти мусиш полетіти зі мною на зворотний бік Юпітера. Наша компанія якраз зводить там космічне місто в рамках проєкту «Бункер».

Чен Сінь не відповіла на пропозицію, а натомість спитала:

— Летіти на «Зоряному кільці»?

— Ні, я говорю не про цей міжпланетний корабель, а про новозбудований невеликий човник міжзоряного класу. На його борту може розміститися 20 осіб під час польоту у звичному режимі й п’ятеро — під час міжзоряних подорожей. Рада директорів ухвалила рішення побудувати цей корабель для твоїх особистих потреб. Він ідеально підійде для використання як мобільної бази на орбіті Юпітера.

Різницю між міжпланетним і міжзоряним космічним кораблем можна порівняти з відмінностями між річковим поромом і гігантським океанським лайнером водотоннажністю у десятки тисяч тонн. Звісно, відмінності полягали не тільки в розмірах — існували й відносно невеликі кораблі міжзоряного класу. Але, порівняно з міжпланетними космічними кораблями, міжзоряні мали значно складнішу систему двигунів, були оснащені замкненою екологічною системою, а кожен вузол чи важлива деталь забезпечувалися трьома-чотирма рівнями дублювання. Якщо Чен Сінь дійсно відлетить на новозбудованому кораблі за Юпітер, то, що не трапилося б на Землі, вона зможе дожити віку на його борту.

Чен Сінь похитала головою:

— Ні, до Юпітера маєш летіти ти. Бери корабель і лети. Я не беру участі в рутинній роботі компанії, тож цілком можу залишитися на Землі.

— Ти просто не хочеш опинитися серед небагатьох обраних, яким поталанить вижити.

— Я тут лише одна з мільярдів інших людей. Хай там як, але якщо спільна страшна доля вготована мільярдам одночасно, то це насправді не так і страшно.

— Я дуже турбуюся про тебе, — сказала АА, обіймаючи Чен Сінь за плечі. — І навіть не тому, що на тебе може чекати смерть разом із мільярдами інших людей. Я боюся, що тобі доведеться зіткнутися з чимось страшнішим за саму смерть.

— Для мене це не вдивовижу.

— Якщо ти й надалі обстоюватимеш ідею польоту зі швидкістю світла, то тобі вготована ще одна подібна зустріч. Думаєш, ти виявишся готовою до такого?

***

Хибна тривога виявилася найбільшим соціальним потрясінням із часів Великого переселення. І хоча самі заворушення були нетривалими, а заподіяні збитки — не катастрофічними, спогади про цю подію ще довго ятрили розуми людей.

Несанкціоновані запуски космічних кораблів із необлаштованих майданчиків сталися в кількох тисячах космопортів — це призвело до загибелі в полум’ї термоядерних двигунів понад 10 тисяч осіб. Збройні сутички траплялися і біля нижніх станцій космічних ліфтів, але там, на відміну від безладів у космопортах, протиборчими сторонами часто виступали окремі країни. Їх уряди вирішили надіслати експедиційні корпуси для встановлення контролю над станціями міжнародних космічних ліфтів в екваторіальній частині Світового океану, і повномасштабні військові дії не розпочалися лише завдяки швид­кому скасуванню повідомлення про напад. Окремі інциденти захоплення космічних кораблів траплялися на орбіті Землі й навіть на Марсі.

Окрім негідників, які намагалися врятувати власне життя за будь-яку ціну, стартуючи й не зважаючи на скупчення людей, громадськість надзвичайно обурили й інші відкриття, які сталися під час хибної тривоги. Так, на геосинхронній орбіті й зворотному боці Місяця таємно будувалися десятки невеличких кораблів міжзоряного та квазізоряного класу. Останні теж мали замкнену систему підтримки життєдіяльності, але оснащувалися двигунами тільки для міжпланетних перельотів. Деякі з цих дорогих транспортних засобів належали корпораціям, інші — багатим приватним особам. Ці космічні кораблі не відзначалися великими розмірами, й більшість із них під час мандрівки у далекі світи, за якої замкнена екосистема корабля забезпечує виживання пасажирів протягом тривалого часу, могла взяти на борт лише кількох людей. Істинне призначення цих кораблів було легко зрозуміти: вони на довгі роки стали б надійним сховком у затінку планет-гігантів.

Повністю розбудована Система раннього сповіщення може попередити про напад щонайменше за 24 години. Якщо напад за теорією Темного лісу все ж станеться, жоден існуючий нині космічний корабель не встигне доправити людей до найближчого безпечного місця — Юпітера. Усі, хто перебуває на Землі, дійсно перебувають за крок від загибелі. Люди чудово розуміли, що криваві сутички в боротьбі за виживання під час хибної тривоги — це просто безглуздий прояв колективного божевілля, продиктованого інстинктом самозбереження. На цей час на околицях Юпітера мешкали приблизно 50 тисяч осіб — здебільшого це військовослужбовці, які таборилися на базі Об’єднаного флоту. Але були й цивільні — вони, зокрема, проводили підготовчі роботи для реалізації проєкту «Бункер». Однак усі ці земляни мали вагомі підстави перебувати у відносній безпеці порівняно з рештою людей, і громадськість не мала жодних заперечень. Але щойно завершиться створення раніше прихованих кораблів, їх заможні власники зможуть довіку ховатися в затінку Юпітера.

На сьогодні, принаймні поки що, в міжнародному чи національному законодавстві не існувало норм, що забороняли б юридичним або фізичним особам будувати космічні кораблі міжзоряного класу, а пошук прихистку на зворотному боці планет-гігантів не міг розцінюватися як прояв ескапізму. Але зараз ішлося про найбільший прояв несправедливості в історії людства — нерівність усіх перед смертю.

Історично несправедливість здебільшого проявлялася в рівні достатку та соціальному статусі людини, але всі лишалися більш-менш рівними перед лицем смерті. Звісно, завжди існувала певна несправедливість і в цій царині: нерівний доступ до досягнень медицини; різний рівень виживання у разі стихійних лих, спричинений відмінністю рятувальних засобів у багатих і бідних; коливання відсотка загиблих серед військових та цивільних під час військових дій тощо. Але ніколи не було ситуації, за якої невелика кількість людей, що становить менше однієї десятитисячної населення Землі, мала змогу сховатися й вижити, тоді як решта — мільярди — змушені просто чекати на смерть на поверхні планети.

Навіть у давні часи настільки кричуща нерівність не могла існувати довго, що вже казати про сьогодення.

Саме цей чинник примусив світове співтовариство змінити ставлення до проєкту побудови надшвидкісних кораблів, перейшовши від його обговорення до скептичного сприйняття.

Звісно, життя за Юпітером або Сатурном усередині космічного корабля, хоч і здатного пережити удар за теорією Темного лісу, не здавалося завидною долею. Незалежно від того, який рівень комфорту може забезпечити замкнена система підтримки життєдіяльності, людям все одно довелося б існувати в холодній, порожній, віддаленій та ізольованій частині Сонячної системи. Утім спостереження за другим трисоляріанським флотом засвідчили, що космічний корабель, який використовує рушійну силу викривленого простору, майже миттєво досягає швидкості світла. Подібні кораблі будуть здатні дістатися від Землі до Юпітера десь за годину, а отже, їхні власники матимуть удосталь часу, щоб забратися геть після отримання звістки від Системи раннього сповіщення про напад на Сонячну систему. І ці привілейовані особи та багатії зможуть із комфортом продовжувати жити на Землі й покинути мільярди людей помирати, коли настане час. Подібна перспектива здавалася суспільству абсолютно неприйнятною.

Спогади про жахливі події, які сталися після отримання хибного повідомлення про напад, все ще були свіжими, тому більшість людей вважала, що поява надшвидкісних космічних кораблів може спровокувати нову хвилю заворушень по всьому світу. У результаті всі спроби реалізувати проєкт побудови подібних кораблів наштовхувалися на небачений до того опір.

***

Причиною панічної реакції на хибну тривогу була надзвичайна чутливість постінформаційного суспільства до таких подразників. Дезінформація з’явилася через певну аномалію, виявлену першим блоком Системи раннього сповіщення. Ця аномалія виявилася реальною, проте не мала нічого спільного з фотоїдами.

Витяг із «Минулого поза часом»: Система раннього сповіщення про напад на Сонячну систему

Людство мало змогу спостерігати за фотоїдами лише двічі: під час руйнування системи 187J3X1 та знищення Трисоляриса, тож даних спостережень бракувало, для того щоб робити певні висновки. Усе, що було відомо про фотоїд, вкладалося в одне твердження: ця частинка здатна рухатися майже зі швидкістю світла. Проте людство не мало жодних достовірних даних про об’єм, масу спокою чи релятивістську масу цієї елементарної частинки. Фотоїд, поза всяким сумнівом, був найпримітивнішим засобом ураження, здатним знищити зірку за допомогою лише власної кінетичної енергії, що виникала внаслідок збільшення релятивістської маси до захмарних показників. Будь-яка цивілізація, що опанувала технологію прискорення до швидкості світла більш-менш великого об’єкта, одночасно отримує доступ до зброї з надзвичайно великим руйнівним ефектом. І до того ж дуже «ощадливої».

Найцінніші дані спостережень за фотоїдами було отримано незадовго до знищення Трисоляриса. Ученим удалося зробити важливе відкриття: внаслідок надзвичайно високої швидкості руху фотоїди під час зіткнення з окремими атомами чи пилом у міжзоряному просторі починають інтенсивно випромінювати світло в діапазоні від видимого спектра до гамма-променів. І це випромінювання має певні унікальні характеристики. Через надзвичайно малі розміри безпосереднє спостереження за рухом фотоїдів вести було неможливо, натомість людство цілком могло відслідковувати появу випромінювання з настільки характерними показниками.

На перший погляд, заздалегідь попередити про появу та наближення фотоїдів було нереально, оскільки вони рухаються майже зі швидкістю світла, тож майже не відстають від власного випромінювання, досягаючи цілі ледь не одночасно з ним. Інакше кажучи, спостерігач перебуває поза світловим конусом події.

Але насправді ситуація дещо інша. Оскільки будь-який об’єкт, що володіє масою спокою, ніколи не зможе досягти швидкості світла, то й швидкість фотоїдів, хоч і максимально наближалася до цих значень, проте на дещицю відрізнялася від швидкості світла у вакуумі. Саме через цю невеличку різницю випромінювання, генероване фотоїдами, рухалося трохи швидше, ніж вони самі. І якщо відстань, яку доведеться здолати фотоїду, виявиться достатньо великою, то з кожним кілометром шляху це відставання збільшуватиметься. Крім того, траєкторія польоту самого фотоїда до цілі не буде ідеально прямою. Завдяки величезній релятивістській масі фотоїда на нього неминуче впливатимуть гравітаційні сили небесних тіл, біля яких він опинятиметься. Тож траєкторія польоту виявиться злегка вигнутою, зі ступенем кривизни, який досягне значно більших показників, ніж у справжніх фотонів, що рухатимуться в тому самому гравітаційному полі. Цей чинник потрібно врахувати під час наближення до цілі, тож для успішного ураження фотоїд має здолати довший шлях, ніж його випромінювання.

Саме через згадані два чинники випромінювання досягне меж Сонячної системи раніше, ніж сам фотоїд. Ця різниця і є часом, за який Система раннього сповіщен­ня зможе попередити людство про майбутню загибель. Фахівці визначили орієнтовне 24-годинне значення такого проміжку, виходячи з максимальної відстані, на якій можна було вперше зафіксувати випромінювання фотоїдів. Після досягнення випромінювання Землі сам фотоїд ще перебував би на відстані 18 астрономічних одиниць від нашої планети.

Але це ідеальний сценарій розвитку подій. Якби фотоїд стартував із якогось космічного корабля, розміщеного неподалік, то, як і у випадку з Трисолярисом, проміжок часу між отриманням попередження й знищенням виявився б украй незначним.

Система раннього сповіщення Сонячної системи мала складатися з 35 блоків, які забезпечували б ретельний моніторинг космічного простору в усіх напрямках на предмет появи випромінювання від руху фотоїдів.

Рік 8-й Епохи мовлення. Вибір долі

За два дні до хибної тривоги. Блок №1 Системи раннього сповіщення.

По суті, першим блоком Системи раннього сповіщення стала станція спостереження імені Фіцроя-Рінгера, збудована ще наприкінці Епохи кризи. Більш ніж 70 років тому саме ця станція уперше виявила Краплину — трисоляріанський зонд, що прямував до Сонячної системи. Станція так само розташовувалася на краю Головного поясу астероїдів, проте її обладнання суттєво модернізували. Так, для спостереження за джерелами видимого світла площу поверхні лінз було значно збільшено — перша лінза, яка мала 1200 метрів у діаметрі, була замінена новою, двокілометровою у поперечнику, на поверхні якої цілком умістилося б невеличке містечко. Усі матеріали, необхідні для вдосконалення станції спостереження, добували безпосередньо на місці — у поясі астероїдів. Першою була виготовлена середня лінза діаметром 500 метрів, яку в подальшому тимчасово використовували для фокусування сонячних променів на астероїдах. Успішно переплавивши породу астероїдів на чисте скло, люди заходилися виготовлювати інші лінзи. Нові лінзи телескопа станції спостереження розташовувалися далеко одна від одної, розтягнувшись у космічному просторі на цілих 10 кілометрів. Здалеку вони здавалися не частинами єдиної системи, а окремими інструментами. Житловий модуль станції спостереження був розміщений біля підніжжя уявної колони з лінз і міг вмістити лише двох осіб.

Персонал станції і досі формувався з військових і науковців на паритетних засадах. Перші відповідали за роботу Системи раннього сповіщення, другі займалися астрономією та космологією. Тож суперечки щодо квот часу на використання обладнання для проведення спостережень, які ще три століття тому розпочали доктор Рінгер і генерал Фіцрой, тривали й досі.

Після завершення пусконалагоджувальних робіт і отримання від найбільшого телескопа в історії людства першого детального зображення зірки, що розташовувалася на відстані 47 світлових років, Вінер, астроном команди, був схвильований настільки, наче побачив фото новонародженого сина. На відміну від уявлень пересічних людей, телескопи попередніх поколінь могли лише підвищити рівень світності об’єктів спостереження за межами Сонячної системи. Незалежно від того, наскільки потужним був телескоп, побачити обриси чи форму об’єкта було неможливо. Усі зірки мали вигляд світлих крапок, які при використанні телескопа лише трохи збільшували яскравість. І тільки тепер, із введенням в експлуатацію цього велета, форму зірки можна було роздивитися. Це був диск завбільшки з м’ячик для пінґ-понґу, якщо на нього дивитися з відстані кількох десятків метрів, тож розгледіти хоч якісь деталі годі було й сподіватися, але, хай там як, це був епохальний момент для оптичної астрономії — найдавнішого способу спостережень за зірками.

— Нарешті з очей астрономії прибрали цю давню катаракту, — зі сльозами мовив Вінер.

— Я мушу нагадати вам про головне завдання нашого перебування на станції, — несхвально завважив лейтенант Василенко. — Ми тут у дозорі. У старі часи ми сиділи б на дерев’яній сторожовій вежі, розміщеній на кордоні в пустелі чи на засніженій рівнині. Під пронизливим вітром вдивлялися б у ворожий бік і, побачивши загін кінноти чи танковий клин, розпалили б сигнальне багаття або зателефонували б, аби повідомити про вороже вторгнен­ня… Ви маєте вловити цей настрій і не використовувати станцію спостереження виключно як обсерваторію.

Погляд Вінера перемістився з екрана, на який виводилося зображення з телескопа, на ілюмінатор модуля станції. Усе, що він побачив ззовні, — це кілька брил неправильної форми, які оберталися навколо станції на різній відстані від неї. Це були залишки астероїдів, використаних для виплавляння лінз телескопа. Улам­ки повільно крутилися у холодному сонячному сяйві, додатково підкреслюючи спустошеність космічного простору. Лейтенант напрочуд вдало описав відчуття перебування на форпості цивілізації.

— Якщо нам таки вдасться помітити рух фотоїда, то, мабуть, найкращим рішенням буде не повідомляти про це Землю, — завважив Вінер. — Наше попередження не матиме жодних позитивних наслідків. Насправді раптова неочікувана загибель — не найгірша доля. А так ми катуватимемо мільярди людей упродовж 24 годин. Це злочин проти людства.

— Якщо це правда, то ми — двоє найбезталанніших людей у світі, хіба ні?

Цієї миті із Генерального штабу Об’єднаного флоту надійшов наказ перепозиціонувати телескоп для спостереження за Трисолярисом. Цього разу Вінер і Василенко не сперечалися, бо астроном теж мав неабияку цікавість до вивчення зруйнованого світу.

По краях лінз замерехтіли сині вогники іонних рушіїв, і вся група почала переміщуватися у просторі. Тепер можна було побачити місцеперебування найвіддаленіших із лінз, і синє світіння вирвало з небуття загальні обриси гігантського телескопа. Десятикілометрова формація продовжувала повільно обертатися, аж поки не відцентрувалася в напрямку Трисоляриса. Зафіксувавши положення у просторі, всі лінзи почали рухатися вперед-назад уздовж осі для фокусування. Зрештою, більшість вогників згасли, і лише кілька їх, немов світлячки, спорадично вихоплювалися з темряви, щоб остаточно налаштувати фокальну відстань телескопа.

Отримане телескопом необроблене зображення трисоляріанської системи на вигляд було бляклим і нецікавим — легкий білий мазок на тлі космосу, що нагадував тендітну пір’їнку в нічному небі. Але після комп’ютерної обробки й масштабування на екрані з’явилася красива туманність. Від моменту вибуху зірки минуло вже сім років, а отже, зображення демонструвало найближчу до нас систему через три роки після вибуху. Під дією сили тяжіння та моменту імпульсу знищеної зірки туманність поступово еволюціонувала від нововиниклої, з гострими радіальними променями, до нечіткого й розмитого скупчення хмар, яке відцентровою силою закручувалося у витончену спіраль. Біля туманності можна було розгледіти дві інші зорі: одну у формі диска, а іншу, більш віддалену, — лише як плямку світла, яка відрізнялася від решти зірок тільки швидкою зміною розташування.

Дві зірки, яким поталанило пережити катастрофу, реалізували мрію сотень поколінь трисоляріан — вони утворили стабільну систему подвійних зір. Проте жодна форма життя не зможе насолодитися їхнім світінням, оскільки вся система перетворилася на непридатну для існування. Як з’ясувалося, знищення тільки однієї зірки з трьох не лише диктувалося чинником ощадливості за теорією Темного лісу, а й мало на меті зловісніший задум: якщо в зоряній системі залишаються зірки, то вони починають безперервно абсорбувати речовину з туманності. Цей процес спричинює викид величезної кількості потужного випромінювання, перетворюючи трисоляріанську систему на плавильний радіаційний котел — мертву зону для всіх форм життя й цивілізацій. Саме таке інтенсивне випромінювання змушує туманність світитися настільки яскраво й чітко.

— Мені це видовище нагадує море нічних хмар, яке я бачив із вершини Емейшань, — сказав Василенко. — Це така гора в Китаї. Спостереження за Місяцем із маківки цієї гори — надзвичайно захопливе видовище. У ту ніч під моїми ногами коливалися хвилі туману, закриваючи все довкола, крім повні, що заливала сріблом увесь світ. Те, що ми бачимо зараз, дуже нагадує ту срібну зливу.

Вінер, вдивляючись у срібне кладовище, розміщене за 40 трильйонів кілометрів звідси, також не міг втримати емоцій.

— Насправді з наукової точки зору термін «знищення» не точний. Ніщо нікуди не зникає. Загальна кількість матерії лишилася незмінною, як і присутність моменту імпульсу. Вона просто набула нових форм і поєднань, немов хтось перетасував колоду карт. Але життя — як флеш-рояль: раз зміниш послідовність карт, і все змінюється.

Вінер іще раз поглянув на зображення й угледів дещо цікаве.

— Боже ти мій, а це що ще в біса таке?! — вигукнув учений, вказуючи на якусь нечітку пляму на відстані приблизно 30 астрономічних одиниць від центру туманності.

Василенко поглянув у вказану точку, але нічого не помітив. Зрештою, це не було дивно, оскільки він не мав великого досвіду астрономічних спостережень. Але з часом йому все-таки вдалося розрізнити на темному тлі невиразний контур, немов хтось грубо намалював посеред нічного неба мильну бульбашку.

— На вигляд щось величезне. Діаметром… приблизно 10 астрономічних одиниць, правильно? Це скупчення космічного пилу?

— Точно — ні. Пил має абсолютно інший вигляд.

— Ти таке бачив раніше?

— Ніхто нічого подібного раніше не бачив. Це щось прозоре з надзвичайно тонкою облямівкою. У телескопи минулого покоління його не було видно взагалі.

Вінер трохи зменшив масштаб, аби краще розуміти взаємне розташування у просторі подвійних зір і туманності та визначити, чи не є побачене наслідком її обертан­ня. Туманність знову перетворилася на крихітний білий острівець посеред безмежної глибини темного неба. Цієї миті він угледів іще один «мильний міхур» на відстані десь у 6000 астрономічних одиниць від Трисоляриса. «Міхур» виявився значно більшим за попередній і мав діаметр близько 50 астрономічних одиниць — достатньо великий, аби всередині розмістилася Сонячна або трисоляріанська система. Вінер негайно розповів про нове відкриття Василенку.

— О Господи, ти знаєш, де це? — вигукнув той.

Вінер довго вивчав координати, а потім невпевнено запитав:

— Це зона, де другий трисоляріанський флот почав прискорюватися до швидкості світла?

— Абсолютно правильно.

— Ти впевнений?

— На попередньому місці служби я якраз приглядав за цією ділянкою простору. Я знаю її краще за свої п’ять пальців.

Висновок був зрозумілим: корабель, який прискорюється до швидкості світла за допомогою кривизни простору, залишає після себе помітний слід у просторі-часі.

Перший, менший, «міхур» утворився всередині системи Трисоляриса, й цьому могло бути кілька пояснень. Можливо, трисоляріани спочатку не знали, що використання рушійної сили викривленого простору призводить до подібних наслідків, і це стало неочікуваним результатом під час випробувань двигуна чи першого польоту новітнього корабля. Або ж вони володіли цими знаннями, і цей «міхур» був наслідком якоїсь випадковості чи помилки. Але можна бути певним, що вони всіляко намагалися уникнути подібних слідів і, швидше за все, спробували затерти їх, проте безрезультатно. Одинадцять років тому другий трисоляріанський флот летів цілий рік, використовуючи лише звичайні двигуни, і тільки опинившись на відстані 6000 астрономічних одиниць від рідної планети, кораблі активували двигуни криволінійного прискорення. Очевидно, цей маневр мав за мету залишити сліди від прискорення якнайдалі від системи Трисоляриса, однак, як виявилося, вже було запізно.

У той час людство не могло зрозуміти причини такої поведінки трисоляріан. Найбільш логічним поясненням здавалося припущення, що таким чином вони намагалися уникнути негативних наслідків від одночасного прискорення до швидкості світла 415 кораблів. Однак тепер з’ясувалося, що трисоляріани намагалися приховати місце розташування рідної планети. Саме з цих міркувань другий трисоляріанський флот почав сповільнюватися на відстані 6000 астрономічних одиниць від Сонячної системи.

Вінер і Василенко бачили однаковий страх в очах один одного, доходячи аналогічних висновків.

— Ми повинні невідкладно повідомити про це, — сказав Вінер.

— Але мусимо зачекати до запланованого сеансу зв’язку, оскільки спроба комунікації поза графіком буде однозначно розцінюватися як сигнал тривоги.

— Це і є тривожним дзвінком! Ми маємо попередити людство не виказувати себе таким чином!

— Це надмірне хвилювання. Люди тільки почали вивчати технології руху зі швидкістю світла, й у найліпшому разі ми зможемо збудувати щось подібне хіба за пів століття.

— А якщо навіть перші досліди в цьому напрямі лишають подібні сліди? Можливо, такі експерименти вже проводяться десь у Сонячній системі!

Саме внаслідок таких міркувань доповідь про спостереження була надіслана за допомогою екстреної системи нейтринного зв’язку командуванню Об’єднаного флоту, звідти переслана до Ради оборони Землі. А вже там стався витік інформації, який був помилково інтерпретований як попередження про атаку фотоїда, що й вилилося в глобальні потрясіння два дві потому.

Подібні сліди, схожі на обгорілі ділянки пускового майданчика після старту ракети, залишає після себе двигун криволінійного прискорення лише з досягненням швидкості світла. Після цього космічний корабель рухатиметься за інерцією, й подібних слідів більше не буде. Доцільно припустити, що на початку сповільнення космічний корабель, що рухається зі швидкістю світла, залишить аналогічні сліди. До сьогодні ще невідомо, як довго вони можуть залишатися в просторі, але є версії, що рух із такими швидкостями внаслідок роботи двигуна криволінійного прискорення може призводити до виникнення певної просторової аномалії, яка зберігатиметься тривалий проміжок часу або навіть завжди.

Тепер людство мало підстави вірити твердженню Томоко про те, що звіддаля Трисолярис на вигляд значно небезпечніший за Землю: помітний навіть зі значної відстані «міхур» завширшки у 10 астрономічних одиниць, який утворився внаслідок запуску двигуна криволінійного прискорення, і став головною причиною завдання невідкладного удару по Трисолярису. Ці сліди та розсилання координат місцеперебування й спричинили експансивне зростання небезпечності трисоляріанської цивілізації в очах решти.

Протягом наступного місяця спостережень Блок №1 Системи раннього сповіщення виявив у різних частинах космосу ще шість аналогічних слідів. Усі вони мали приблизно однакову сферичну форму, проте значно різнилася у розмірах — від 15 до 200 астрономічних одиниць у діаметрі. Один із «міхурів» розташовувався на відстані 6000 астрономічних одиниць від Сонячної системи і, вочевидь, був слідом від початку сповільнення кораблів другого трисоляріанського флоту. Але решта знайдених слідів не мали нічого спільного з місцем розташування та векторами переміщення другого трисоляріанського флоту. Можна було припустити, що двигуни криволінійного прискорення є широковживаним способом переміщення у Всесвіті.

Після того як екіпажі «Синього простору» та «Гравітації» знайшли численні артефакти всередині чотиривимірного простору, людство отримало ще одне пряме свідчення існування у Всесвіті великої кількості високорозвинених цивілізацій.

Один зі слідів віднайшовся на відстані лише 1,4 світлового року від Сонця, недалеко від хмари Оорта. Вочевидь, корабель затримався там на якийсь час, а потім знову прискорився до швидкості світла. Ніхто й гадки не мав, коли це могло статися.

Свідчення того, що двигуни криволінійного прискорення лишають після себе надто помітні сліди, повністю дискредитувало й без того сумнівний проєкт. Як наслідок, і Об’єднаний флот, і Організація Об’єднаних Націй незабаром на міжнародному рівні ініціювали заборону щодо проведення досліджень та побудови кораблів, оснащених такими двигунами. Невдовзі всі країни імплементували аналогічні норми в національне законодавство. Це обмеження стало найсуворішою законодавчою забороною стосовно використання певних технологій із часу ратифікації Договору про нерозповсюдження ядерної зброї три століття тому.

Людство мало обирати лише з двох варіантів: втілювати проєкт «Бункер» чи пристати на план «Чорний домен».

Витяг із «Минулого поза часом»: Жах Безкінечної ночі

Якщо узагальнити, то головною причиною відмови від побудови надшвидкісних космічних кораблів стало намагання уникнути утворення помітних слідів від роботи двигунів криволінійного прискорення, які ще сильніше демаскують існування людства і можуть призвести до збільшення рівня загрози цивілізації Сонячної системи з боку інших спостерігачів, що пришвидшить завдання удару за теорією Темного лісу… Але існували й глибші причини такого рішення.

Протягом останнього століття докризових часів і до кінця Епохи кризи людство відчувало тугу за небом, але перші кілька кроків назустріч Усесвіту були сповнені невдач і болю. Трагічні події Битви Судного дня змусили людей болісно усвідомити свою вразливість у глибинах Усесвіту, а братовбивча Темна битва назавжди залишила шрами в серцях. Наступні події — судовий процес над екіпажем «Бронзової доби», захоплення «Гравітації» «Синім простором» та початок трансляції з використанням гравітаційних хвиль — лише поглиблювали рани та сприяли філософському сприйняттю долі.

Насправді широкі верстви і не були надто зацікавлені в роботі над проєктом. Більшість людей вважали, що навіть якщо високошвидкісні кораблі й буде створено за їхнього життя, все одно вони не зможуть ними скористатися.

Основна увага громадськості була приділена проєкту «Бункер», який здавався значно реалістичнішим способом виживання людства. «Чорний домен» також мав дещицю прихильників, адже успішна його реалізація обіцяла спокійне життя довіку, а три століття існування в постійному страху формують чималий запит на безтурботність. Звісно, ізоляція від решти Всесвіту викликала певний розпач, проте немалі розміри самої Сонячної системи дещо зменшували цю тугу, допомагаючи змиритися з такою долею. Ще однією причиною меншої уваги до «Чорного домену» було розуміння навіть пересічними людьми рівня технологічних викликів, які треба здолати для успішної реалізації цього амбітного плану. Більшість вважала, що людям не до снаги втілити в життя настільки величний, рівний Божому задум.

Як не дивно, найпалкіші прибічники та затяті супротивники побудови космічних кораблів, які зможуть наздогнати швидкість світла, походили з однієї найосвіченішої верстви суспільства.

Прибічники проєкту вважали, що людство почуватиметься в безпеці тільки після колонізації планет біля інших зірок Чумацького Шляху. У цьому холодному і недружньому Всесвіті найбільші шанси на виживання мають відкриті до змін та адаптивні цивілізації, а прихильники ізоляціонізму неодмінно загинуть. Більшість людей із такими поглядами не мали заперечень проти реалізації проєкту «Бункер», проте гаряче опонували «Чорному домену», вважаючи це самозакопуванням у могилу. Хоча вони і визнавали, що «Чорний домен» може гарантувати виживання людей у довгостроковій перспективі, для цивілізації загалом такий спосіб життя нічим не відрізняється від смерті.

Натомість більшість противників побудови надшвидкісних кораблів здебільшого оперували політичними аргументами. Вони вважали, що людська цивілізація нарешті створила майже ідеальне демократичне суспільство, а після польоту до зірок людство неминуче зазнає соціального регресу. Космос, як лупа, здатен умить виявити й максимізувати темний бік людства. Противники польотів у космос часто використовували як гасло слова з виступу підсудного Себастьяна Шнайдера на процесі «Бронзової доби»:

«Тож коли люди насправді відлітають у космос, для становлення тоталітаризму досить і п’яти хвилин».

Більшість не була готова сприйняти перспективу майбутнього, в якому демократичне й цивілізоване суспільство Землі засіває Чумацький Шлях насінинами тоталітарних режимів.

Людська цивілізація, ще будучи в пелюшках, прочинила двері свого будинку і визирнула надвір. Нескінченна темрява ночі до смерті налякала людей, змусивши їх тремтіти перед непізнаними глибинами простору і швиденько щільніше захряснути двері.

Рік 8-й Епохи мовлення. Точка Лагранжа в системі Земля–Сонце

Після зустрічі з Юнь Тяньміном минув рік, і Чен Сінь знову опинилася в точці, де гравітація Землі й Сонця перебувала в рівновазі. На відміну від першої подорожі, ця не викликала надмірних хвилювань — Чен Сінь погодилася взяти участь у ролі добровольця в тестуванні прототипу бункера.

Це був спільний проєкт Об’єднаного флоту та ООН, який мав на меті перевірити ефективність використання планет-гігантів як щита під час знищення Сонця.

Для імітації вибуху світила було вирішено підірвати водневу бомбу великої потужності. Хоча тротиловий еквівалент уже давно не використовувався для вимірювання потужності ядерної зброї, Чен Сінь повідомили, що заряд цієї дорівнює 300 мегатоннам. Для реалістичнішого моделювання умов вибуху й подальшого виверження Сонця водневу бомбу обгорнули товстим шаром оболонки, що імітувала зоряну речовину, яка розлетиться Сонячною системою. Роль восьми планет грали уламки об’єктів із Поясу астероїдів. Чотири брили, призначені імітувати планети земної групи, були приблизно 10 метрів у діаметрі, а скельні породи, що грали роль планет-гігантів, — значно більші, близько 100 метрів у діаметрі. Усі вісім брил було розміщено навколо водневої бомби пропорційно до реальної відстані планет до Сонця, що створювало мініатюрну репліку Сонячної системи. Найближча брила — «Меркурій» — розташовувалася лише за чотири кілометри від «Сонця», тоді як найвіддаленіша — «Нептун» — перебувала уже за триста кілометрів. Проведення експерименту в точці Лагранжа обумовлювалося необхідністю зменшення впливу гравітації планет та Сонця, таким чином, міні-система могла певний час залишатися стабільною.

З наукової точки зору не було жодної потреби в цьому експерименті. Комп’ютерне моделювання з наявними на сьогодні даними про Сонячну систему може надати результати з високим ступенем вірогідності. Та навіть якщо необхідність проведення тестів у натурі й існувала, їх можна було зробити в лабораторії у меншому масштабі, що за ретельного підходу до реплікації реальних умов також забезпечило б високу точність отриманих результатів. Тож із погляду науки цей масштабний експеримент у космосі був незграбним шоу для розумово відсталих.

Однак ідеологи, розробники та виконавці цього експерименту насправді й не мали на меті проведення наукового дослідження. По суті, це був дорогий пропагандистський трюк для завоювання довіри міжнародної спільноти до проєкту «Бункер». А це вже висувало зовсім інші вимоги до експерименту: доступність розуміння процесів для абсолютної більшості людей і максимальна візуалізація подій, щоб картинку можна було транслювати по всьому світові.

Після остаточної відмови від будівництва надшвидкісних космічних кораблів світ опинився в умовах, дуже подібних до початкового періоду Епохи кризи. У ті часи світове співтовариство взялося реалізовувати два проєкти захисту від вторгнення трисоляріан: першим і головним став план розбудови системи оборони Сонячної системи, другорядним — проєкт «Обернені до стіни». Тепер основні надії людство покладало на проєкт «Бункер», а «Чорний домен» нагадував «Обернених до стіни» — чиста авантюра, що таїла в собі безліч невідомих пригод. Обидва проєкти реалізовувалися паралельно, але на цей момент у рамках «Чорного домену» можна було проводити тільки базові теоретичні дослідження, що потребувало порівняно невеликих коштів. Натомість проєкт «Бункер» спричинив величезний вплив на міжнародне співтовариство і потребував докладання значних зусиль для забезпечення підтримки широких верств населення Землі.

Щоб підтвердити достатність захисного ефекту брил, які відігравали роль планет-гігантів, можна було обмежитися розміщенням датчиків чи принаймні використати піддослідних тварин. Однак для створення ефекту сенсації у медіа організатори вирішили розташувати за брилами людей-добровольців, яких шукали по всьому світу.

Ідея взяти участь у випробуваннях належала АА. Вона наполягала, що це ідеальний безкоштовний маркетинговий хід, який дасть змогу «Зоряному кільцю» взяти участь у проєкті «Бункер». Вони з Чен Сінь чудово розуміли, що весь експеримент ретельно змодельовано на комп’ютері, тож участь у ньому не несе реальної загрози життю і здоров’ю, а от піар-ефект просто величезний.

Човник Чен Сінь зупинився в затінку брили, яка імітувала Юпітер. Вона не мала сферичної форми, радше нагадувала величезну картоплину завдовжки 110 метрів й завширшки 70 метрів і за розмірами приблизно дорівнювала великій будівлі на Землі. Сховок Чен Сінь, що перебував на відстані 50 кілометрів від епіцентру вибуху водневої бомби, виявився найближчим до «планети» з-поміж човників інших добровольців. На транспортуван­ня цієї скелі з Поясу астероїдів знадобилося понад два місяці. Під час доставки «Юпітера» на місце один із творчих інженерів проєкту у вільний від роботи час розмалював бік брили, поцяткувавши її смугами і навіть зобразивши Велику червону пляму, щоб вона нагадувала справжню планету. Але здалеку брила радше мала вигляд якогось космічного монстра з червоним невсипущим оком.

Як і минулого разу, човник Чен Сінь летів у напрямку сліпучого Сонця, але після потрапляння в затінок брили усе довкола враз потемніло, оскільки в безповітряному просторі світло не розсіюється. Сонце з іншого боку скелі ніби перестало існувати, і Чен Сінь здалося, буцім вона опинилися біля підніжжя скелі глухої півночі.

Навіть якби цей величезний валун не перекривав огляду, Чен Сінь усе одно не побачила б водневої бомби, яка імітувала Сонце. Але в протилежному напрямку було добре видно інший астероїд, що відігравав роль Сатурна. Пропорційно до відстані між реальними небесними тілами, наступна брила приблизно такого самого розміру була розташована рівно за 100 кілометрів від «Сонця» і за 50 кілометрів від «Юпітера». «Сатурн» був залитий яскравим сонячним світлом, і його було добре видно на чорному тлі космосу. Можна було розгледіти й «Уран» за 200 кілометрів звідси, але він мав вигляд лише яскравої плями, що погано вирізнялася на тлі зірок. Решту «планет» годі було й сподіватися вгледіти.

Поруч із човником Чен Сінь на зворотному боці «Юпітера» було пришвартовано 19 інших суденець, які разом мали імітувати 20 космічних міст, що будуть збудовані в майбутньому за проєктом «Бункер». Усі космічні апарати вишикувалися в три ряди — човник Чен Сінь опинився на самому початку, за 10 метрів від брили. Загалом екіпаж космічних суден нараховував понад 100 добровольців. АА також планувала летіти з Чен Сінь, але завадили невідкладні справи компанії. Швидше за все, човник Чен Сінь був єдиним, на борту якого перебувала лише одна людина.

Їм усім із відстані 1,5 мільйона кілометрів було добре видно яскраво-блакитну Землю, на якій три мільярди людей, затамувавши подих, дивилися пряму трансляцію експерименту.

Таймер зворотного відліку показував, що до вибуху залишилося 10 хвилин. На каналах зв’язку запанувала тиша, аж раптом почувся чоловічий голос:

— Привіт. Я в кораблі поруч із тобою.

Чен Сінь здригнулася, впізнавши голос. Її човник був останнім у першому ряду з п’яти суденець. Поглянувши праворуч, Чен Сінь побачила сферичний корабель, що обрисами дуже нагадував човник, на якому вона літала на зустріч із Юнь Тяньміном. Майже половина обшивки корабля лишалися прозорою, і Чен Сінь роздивилася всередині п’ятеро пасажирів. Томас Вейд розташовувався найближче до неї й привітно махав рукою. Чен Сінь змогла впізнати його з першого погляду, оскільки він єдиний з усіх не був одягнений в легкий скафандр, а досі носив ту саму чорну шкіряну куртку, ніби демонструючи зневагу до космосу. Виявилося, що Вейд так і не погодився на протезування — один із рукавів бовтався порожнім.

— Нам є про що поговорити, тож я зайду до тебе, — сказав Вейд і, навіть не дочекавшись згоди Чен Сінь, почав процедуру стикування. На його човнику активувалися маневрові рушії, й космічний корабель почав плавно наближатися. Чен Сінь неохоче запустила процедуру стикування. З легкою вібрацією два човники торкнулися стикувальними модулями, й люки безшумно ковзнули вбік. Через вирівнювання тиску повітря між двома кораблями у вухах Чен Сінь зашуміло.

Вейд переплив із сусіднього човника. Йому нізвідки було взяти значного зореплавного досвіду, але здавалося, що він, як і Чен Сінь, народився в космосі. Дивно, але навіть після ампутації його рухи у невагомості лишалися твердими і відточеними, ніби на нього досі діяла звична сила тяжіння. У кабіні човника панували пів сутінки. Якийсь відсоток віддзеркаленого Землею сонячного світла потрапляв на брилу перед ними, і вже зовсім дещиця відбивалася від неї всередину човника. У цьому тьмяному світлі Чен Сінь поглянула на Вейда і зрозуміла, що плин часу залишив на його обличчі не так багато слідів — він не дуже змінився за ці вісім років, що спливли відтоді, коли вони востаннє бачилися ще в Австралії.

— Як ти тут опинився? — запитала Чен Сінь, з усіх сил намагаючись не дати голосу затремтіти. Але це завжди їй погано вдавалося у розмові з цією людиною. Усе пережите за останні роки відшліфувало її серце до круглого каменя, як-от астероїд перед ними, але Вейд лишався єдиним гострим, ріжучим виступом.

— Я відбув покарання місяць тому, — просто відповів Вейд і дістав із кишені недопалок сигари, який одразу затиснув у роті, хоча було зрозуміло, що розкурити його в кабіні йому не вдасться. — Я отримав помилування. Людина, засуджена за замах на вбивство, звільняється лише через 11 років. Я розумію, що тобі це здається… не надто справедливим.

— Перед законом усі мають бути рівні. Я не бачу тут ніякої несправедливості.

— О, то ти абсолютно законослухняна? Навіть попри заборону будувати кораблі, що зможуть рухатися зі швидкістю світла?

Вейд лишався вірний собі — без жодних еківоків переходив до самої суті розмови. Чен Сінь не відповіла.

— Нащо тобі такий корабель? — знову без паузи спитав Вейд, уп’явшись поглядом у Чен Сінь.

— Тому що тільки з цим проєктом у людства залишаються шанси на велич, — відповіла Чен Сінь, хоробро відповідаючи на його погляд.

Вейд кивнув і вийняв сигару з рота.

— Чудово. Тоді ти дійсно велична постать.

Чен Сінь запитально подивилася на нього у відповідь.

— Тобі відомо, що правильно, а що ні, й ти маєш достатньо сміливості та почуття відповідальності, щоб не чекати дозволу. Тому ти й неординарна особистість.

— Але… — Чен Сінь продовжила речення за Вейда.

— Але тобі бракує здібностей і сили характеру, щоб завершити задумане. Я поділяю твої переконання — мені теж потрібні надшвидкісні кораблі.

— До чого ти хилиш?

— Віддай це мені.

— Віддати тобі що?

— Усе, що маєш: свою компанію, свої статки, авторитет і статус у суспільстві. Я використаю все це для побудови кораблів, які полетять зі швидкістю світла. Заради твоїх ідеалів і майбутньої величі людства.

Маневрові рушії човника знову ожили: хоча сила тяжін­ня уламка астероїда була невеликою, її вистачало, щоб потроху притягувати до себе невеличке суденце. Рушії акуратно повернули човник у вихідну точку, що розташовувалася на певній, заздалегідь прорахованій відстані від брили. Синє полум’я двигунів вихопило з темряви розфарбований фрагмент скелі, і Велика червона пляма постала у вигляді щойно розплющеного ока. Серце Чен Сінь тьохнуло — чи то від слів Вейда, чи то від раптово посталої перед очима картини. А от Вейд розглядав велетенське око зі звичною холодністю й відчуженістю, замішаними на сарказмі.

Чен Сінь надовго замовкла, бо не могла підібрати жодного влучного слова.

— Не зроби вдруге тієї самої помилки, — промовив Вейд, і кожне його слово було нещадним ударом важезного молота по серцю Чен Сінь.

Зворотний відлік добіг кінця: воднева бомба здетонувала. Через відсутність атмосфери в космічному просторі майже вся енергія від вибуху перетворилася на випромінювання. Камера прямої трансляції, що знаходилася на відстані 400 кілометрів від епіцентру вибуху, показала, як у космосі поруч із Сонцем з’явилася ще одна вогняна куля, яскравість світіння та розміри якої швидко перевищили звичні показники нашого світила. Світлофільтри камери швидко затемнювали картинку, але якби хтось ризикнув із такої відстані поглянути на вогняну квітку неозброєним оком, то лишився б у темряві довіку. Коли вогняна куля запалала на максимумі яскравості, на екрані трансляції не залишилося нічого, крім білизни найчистішого снігу. Полум’я ніби збиралося поглинути увесь Всесвіт.

Чен Сінь і Вейд, заховані в тіні уламка астероїда, не побачили нічого, оскільки інформаційне вікно в човнику було неактивоване. Але вони помітили, як за одну секунду зросла яскравість «Сатурна». Цієї ж миті з того боку «Юпітера», що був звернений до «Сонця», почали розтікатися потоки лави. Зриваючись із країв брили, вони світилися тьмяно-червоним, але, відлетівши на деяку відстань, осяяні загравою ядерного вибуху, перетворювалися на сліпучі бризки феєрверка. Ізсередини човника це скидалося на сріблястий водоспад, що струменіє в напрямку Землі. До цієї миті чотири менші каменюки, які уособлювати планети земної групи, перетворилися на ніщо, тоді як гігантські брили «планет-гігантів» почали нагадувати чотири ріжки морозива, обпалені з одного боку газовим пальником. Їхні сторони, обернені до епіцентру вибуху, швидко оплавилися й набули форми ідеальних гладеньких півкуль, що тягнули за собою довгі хвости срібної лави. Через десять секунд після того, як випромінювання досягло поверхні «Юпітера», його накрила хвиля з частинок імітованої зоряної речовини — оболонки водневої бомби. Помітно завібрувавши, брила почала повільно рухатися в напрямку від «Сонця» — рушії човника миттєво відреагували, продовжуючи утримувати суденце на заданій відстані від «планети».

Вогняна куля палала приблизно тридцять секунд і згасла в один момент. Космос перетворився на велику залу, в якій раптово вимкнули світло. Сонце, що перебувало на відстані близько однієї астрономічної одиниці, здавалося тьмяним, як ніколи. Зі зникненням вогняної кулі стало помітно червоне світіння, що лилося з протилежного боку уламка астероїда. Спочатку воно було дуже яскравим, ніби брила справді горіла, але холод порожнечі космосу швидко вистудив цей вогонь, залишивши лише тьмяно-червоні полиски. Затверділі потоки лави по краях брили нагадували довгі пасма волосся.

Усі 50 човників, схованих за чотирма скелями, лишилися цілими й неушкодженими.

Зображення прямої трансляції з п’ятисекундною затримкою долинуло до Землі, й люди зайшлися криками радості. Надія на світле майбутнє вибухнула не менш яскраво за водневу бомбу. Мети експерименту було повністю досягнуто.

— Не зроби вдруге тієї самої помилки, — знову повторив Вейд, ніби все, що щойно сталося, було лише тимчасовою завадою, яка перервала їхню розмову.

Чен Сінь кинула погляд у напрямку човника, на якому прилетів Вейд. Четверо чоловіків у легких скафандрах не зводили очей з її суденця, незважаючи на світлове шоу. Чен Сінь знала, що заявок від добровольців для участі у випробуванні назбиралося понад десять тисяч, тож тут могли бути присутніми лише відомі й упливові особи. І хоча Вейд щойно звільнився з в’язниці, він мав серйозних покровителів — міг розраховувати принаймні на тих чотирьох, які допомогли йому роздобути цей човник. Ще 11 років тому, коли Вейд змагався за посаду Мечоносця, він уже мав багато вірних послідовників і ще більшу кількість прихильників. Подейкували, що він навіть заснував таємну організацію, яка могла діяти й донині. Вейд нагадував шматок ядерного палива: навіть якби його помістити в закритий свинцевий контейнер, люди навколо все одно відчували б владність цього чоловіка та його загрозу для навколишніх.

— Я маю обміркувати почуте, — сказала Чен Сінь.

— Звісно, ти повинна все добре зважити, — Вейд просто кивнув у відповідь. Потім, безшумно розвернувшись, попрямував назад до свого корабля. Люки зачинилися, й човники розстикувалися.

Вистиглі краплі лави, немов хмари космічного пилу на тлі зоряного неба, неспішно линули в напрямку Землі. Чен Сінь відчула, як невидимі пальці відпускають її серце, й вона теж перетворюється на пилинку, що дрейфує безкраєм космосу.

***

На зворотному шляху, коли до Землі лишилося менш ніж 300 тисяч кілометрів і затримки в сеансі зв’язку стали непомітними, Чен Сінь зателефонувала АА й розповіла їй про зустріч із Вейдом.

— Зроби, як він сказав, і дай те, що він просить! — не вагаючись, відповіла АА.

— Ти… — Чен Сінь здивовано поглянула на зображення АА в інформаційному вікні. Вона гадала, що її позиція стане найбільшою перешкодою.

— Він має рацію: тобі це не до снаги. Така спроба дійсно повністю зруйнує твою особистість! Але він — ця сволота, справжній демон, убивця, кар’єрист, політичний терорист і божевільний технократ — зможе це зробити. Він має достатньо хисту й сил для цього, тож нехай спробує! Якщо він так хоче стрибнути в це пекло, то відійди вбік і дай йому таку можливість!

— А як щодо тебе?

— Я ніколи не працюватиму з ним, це зрозуміло, — відповіла АА з посмішкою. — Відтоді як проголосили заборону розробки надшвидкісних кораблів, мені теж не стане духу продовжувати роботу над цим проєктом. Я заберу належну мені частку в компанії і займуся чимось, що мені до душі. І тобі раджу вчинити так само.

***

За два дні у прозорій конференц-залі штаб-квартири «Зоряного кільця» Чен Сінь знову зустрілася з Вейдом.

— Я готова дати все, що тобі потрібно, — сказала Чен Сінь.

— Тоді ти негайно ляжеш у гібернацію, — без роздумів відповів Вейд. — Бо твоя присутність може мати негативні наслідки для реалізації нашого задуму.

— Я так і планувала, — кивнула Чен Сінь.

— Ми розбудимо тебе в той день, коли досягнемо успіху, й він стане твоїм також. Якщо до того часу надшвидкісні кораблі все ще лишатимуться поза законом, то вся відповідальність ляже на нас; якщо ж світ уже буде готовий до такого успіху, то вся слава дістанеться тобі… Але це станеться не раніше ніж за пів століття чи навіть пізніше. Ти ще будеш молодою, а ми всі зістаримося.

— Але я маю одну умову.

— Озвучуй.

— Якщо твоя робота над проєктом бодай гіпотетично зможе зашкодити людству — ти маєш розбудити мене. За мною лишатиметься ухвалення остаточного рішення, і я матиму право повернути собі всі передані тобі повноваження.

— Я не пристану на це.

— Тоді забудь усе, про що ми говорили.

— Чен Сінь, ти добре розумієш, чим ми займатимемося. Іноді нам доведеться…

— Не зважай. Далі ми підемо нарізно.

Вейд поглянув на Чен Сінь, і в його погляді з’явилося дещо дивне: вагання, навіть безпорадність — раніше подібні емоції в нього можна було помітити так само рідко, як і відкритий вогонь під водою.

— Мені потрібно обміркувати це, — відповів він, відійшов до прозорої стіни і почав роздивлятися ліс дерев-будівель.

Тієї ночі, три століття тому, Чен Сінь так само дивилася на його постать зі спини на тлі вогнів нічного Нью-Йорка, на площі біля будівлі ООН. Десь за дві хвилини Вейд обернувся і, не підходячи до Чен Сінь, поглянув у її бік.

— Гаразд, я згоден.

Чен Сінь пригадала, що тоді він сказав: «Ми відішлемо лише мозок», і ці слова згодом змінили хід історії.

— Я не матиму достатньо засобів, щоб контролювати виконання цієї обіцянки, тож мені доведеться повірити тобі на слово.

Фірмова посмішка поповзла обличчям Вейда, немов тріщина кригою.

— Насправді ти чудово розумієш, що недотримання мною слова буде лише на краще для тебе. Але, на твою біду, я зроблю так, як обіцяв.

Вейд підійшов до Чен Сінь і спробував однією рукою обсмикнути свою шкірянку, але складок на ній лише побільшало. Він урочисто мовив:

— Обіцяю: якщо якимось чином наша розробка кораблів, здатних рухатися зі швидкістю світла, загрожуватиме виживанню роду людського — ми неодмінно виведемо тебе зі стану гібернації. Ти матимеш вирішальний голос і зможеш повернути всі повноваження.

***

АА, дізнавшись про зміст зустрічі з Вейдом, мовила:

— Тоді я також скористаюся гібернацією. Ми повинні бути готові стати до стерна, коли такий момент настане.

— То ти віриш, що він дотримається своєї обіцянки? — спитала Чен Сінь.

АА поглянула неї прямо, як це робив Вейд.

— Я справді схильна думати, що цей демон у людській подобі дотримає слова, але він слушно завважив, що для тебе це може виявитися не найсприятливішим варіантом розвитку подій. Чен Сінь, ти мала змогу врятуватися, але не зробила цього.

***

За 10 днів Вейд був офіційно призначений президентом «Зоряного кільця» й перейняв важелі управління компанією.

У той час Чен Сінь і АА саме лягали в гібернацію. Їхня свідомість поступово розмивалася від лютого холоду. Здавалося, що вони довго сплавлялися бурхливою рікою й нарешті виповзли на берег, геть знесилені. Й от тепер, стоячи нерухомо на твердій землі, спостерігали, як велика вода продовжує свій плин, відносячи знайомі хвилі все далі.

А доки вони не вийшли з річки часу, людська історія продовжувала свій невпинний біг.

Загрузка...