Вічне життя Смерті

Частина 2

З «Бронзової доби» Землю вже можна було розгледіти неозброєним оком. Після початку сповільнення косміч­ний корабель розвернувся до планети хвостом, і частина екіпажу, вільна від несення вахти, зібралася в кормовому відсіку, аби роздивитися планету крізь широчезні ілюмінатори.

З цієї відстані Земля ще не надто відрізнялася від решти зірок, хіба що можна було роздивитися її блакить. Із увімкненням міжзоряних двигунів розпочався наступний етап сповільнення, й люди, які плавали по відсіку в стані невагомості, почали повільно, немов опадаюче листя, дрейфувати до ілюмінаторів, аж поки всіх їх не притис­нуло до прозорої поверхні. Сила тяжіння поступово зростала, доки не досягла значення 1 g — рівня гравітації на поверхні Землі. Ілюмінатори перетворилися на підлогу. Розпластані тіла людей відчували забуту важкість, яка сприймалася, немов обійми материнської планети. Скляна стіна відбивала гомін людських голосів.

— Домівка!

— Ми вертаємося додому!

— Я знову зустрінуся зі своїми дітьми!

— Ми можемо нарешті народити дитину!

Коли «Бронзова доба» залишала межі Сонячної системи, на кораблі був ухвалений закон, згідно з яким народження дитини має відбуватися тільки після смерті одного з членів екіпажу.

— Вона сказала, що досі чекає на мене.

— Вона тобі вже не пара. Тепер ти справжній герой. Довкола тебе дівчата пурхатимуть, немов зграя пташок.

— Скільки років ми не бачили, як літають птахи?

— Минуле — немов один суцільний сон.

— Ця мить більше схожа на сон.

— Космос направду жахливий.

— Істинно так. Після повернення я вийду на пенсію, куплю невеличку ферму й заживу, як у старі-добрі часи, на землі…

Минуло чотирнадцять років від страшного погрому об’єднаного флоту Землі. Кораблі, вцілілі після Темної битви, що відбулася у двох місцях на протилежних кінцях Сонячної системи, розірвали всі контакти із Землею. Але протягом наступних півтора року «Бронзова доба» ще могла отримувати значний відсоток інформації із Землі, більшість якої складали комунікації й планетарне мовлення, проте були й передачі, спрямовані в глибокий космос.

Але раптом у перші дні листопада 208-го року Епохи кризи всі електромагнітні хвилі із Землі обірвалися. На всіх діапазонах запанувала мертва тиша, ніби Земля була світильником, який вимкнули в один момент.

Витяг із «Минулого поза часом»: гілофобія

Коли людство осягнуло, що насправді Всесвіт — Темний ліс, дитина, яка розпалювала багаття й підкидала в нього дрова, негайно загасила всі вогні. Тремтячи в темряві, вона лякалася найменшої іскорки.

У перші дні навіть використання звичного мобільного зв’язку підпало під заборону, й більшість базових станцій по всьому світу були примусово відключені. Такі заходи в минулому безперечно спричинили б значні заворушення, але на той час громадськість сприйняла їх із повним розумінням і схвалила.

Після того як розум й самовладання поступово повернулися, користування мобільним зв’язком було відновлене, хоча контроль за електромагнітним випромінюванням залишався безпрецедентно суворим. На всі засоби бездротового зв’язку діяли обмеження щодо потужності передавачів, які встановлювалися на дуже низькому рівні, й будь-яке перевищення цих обмежень могло трактуватися як злочин проти людства.

Насправді багато хто розумів, що страхи перебільшені й подібна реакція — повне безглуздя. Пік потужності електромагнітного випромінювання із Землі в космос припав на добу аналогового мовлення, коли теле- й радіовежі мали передавачі великої потужності. Однак із початком доби цифрового зв’язку велика кількість інформації почала передаватися через дроти й оптичні кабелі, й навіть бездротовий цифровий зв’язок потребував значно менших потужностей, ніж аналогові зразки. Електромагнітне випромінювання Землі в космос зменшилося настільки, що деякі вчені до початку Трисоляріанської кризи навіть висловлювали побоювання, буцім за таких умов дружнім інопланетним цивілізаціям буде важко відшукати Землю.

Насправді електромагнітні хвилі — найпримітивніший і найменш ефективний спосіб передачі інформації у Всесвіті. Такі сигнали дуже швидко слабнуть і спотворюються в космічному просторі. Переважну більшість інформації, переданої із Землі за допомогою електромагнітних хвиль, не можна отримати вже на відстані у два світлових роки. Долинути до далеких зір і мати шанс бути перехопленою мала тільки передача, відправлена Є Веньцзє з використанням потужної енергії Сонця.

З розвитком людських технологій з’явилися два значно ефективніші способи передачі інформації вглиб космосу: емісія нейтрино й генерування гравітаційних хвиль. Останній спосіб згодом було використано у виготовленні обладнання для стримування Трисоляриса.

Вплив теорії Темного лісу на людську цивілізацію виявився надзвичайно глибоким: дитина, опинившись біля вугілля, що залишилося від яскравого багаття, пройшла шлях від оптимізму до повної самоізоляції на теренах Усесвіту.

Рік 12-й Епохи стримування. «Бронзова доба»

Переважна більшість екіпажу «Бронзової доби» вважала причиною раптового зникнення електромагнітного випромінювання із Землі саме окупацію Сонячної системи Трисолярисом. Корабель наростив прискорення до зоряної системи з планетами земного типу, що знаходилася на відстані 26 світлових років.

Але вже за 10 днів «Бронзова доба» несподівано отримала радіохвильову передачу від Об’єднаного Конгресу Флотів. Як з’ясувалося, аналогічне повідомлення було відправлене й «Синьому простору», який також залишав межі Сонячної системи, тільки прямував в іншому напрямку. У посланні йшлося про деталі останніх подій і про те, яким чином вдалося запровадити систему стримування загарбницьких настроїв Трисоляриса. Повідомлення також містило пропозицію до екіпажів обох кораблів негайно повернутися на Землю, а ще — засторогу: надсилання цього повідомлення вже пов’язане зі значними ризиками, й у майбутньому розраховувати на радіообмін не варто.

Екіпаж «Бронзової доби» не йняв віри цій інформації, підозрюючи, що це хитро влаштована загарбниками пастка. Однак, аби перевірити усі варіанти, корабель припинив прискорюватися й безперестанно відправляв запити на встановлення зв’язку з Землею, проте жоден із них не мав успіху. Мовчанка Землі в електромагнітному спектрі тривала.

Але якраз тоді, коли «Бронзова доба» збиралася знову розпочати прискорення, сталося неймовірне — всередині корабля у низьковимірній проєкції розгорнувся софон і встановив канал квантового зв’язку між «Бронзовою добою» й Землею. Екіпаж нарешті отримав відповіді на всі свої запитання й переконався в правдивості отриманої раніше інформації.

Команда «Бронзової доби» довідалася, що людство вважає їх справжніми героями, яким вдалося вціліти в Битві Судного дня. Усе населення Землі, затамувавши подих, чекає на їхнє повернення, а командування флоту нагородило екіпаж корабля в повному складі найвищими військовими відзнаками.

«Бронзова доба» негайно взяла курс додому. На той момент корабель перебував на відстані 2300 астрономічних одиниць від Сонця — вже за межами пояса Койпера, проте ще далеченько від хмари Оорта. Оскільки корабель устиг розігнатися майже до максимальної швидкості, сповільнення та повна зупинка коштували йому значного відсотка запасів термоядерного палива, тож на зворотному шляху до Сонячної системи «Бронзова доба» змогла розвинути значно меншу швидкість. Подорож додому тривала цілих 11 років.

На підльоті до Землі в полі зору екіпажу з’явилася невеличка біла цятка, яка стала швидко збільшуватися. Це була «Гравітація» — бойовий лінійний корабель, який вислали назустріч «Бронзовій добі».

«Гравітація» стала першим кораблем зоряного класу, побудованим Землею після Битви Судного дня. У цю добу міжзоряні космічні апарати набували дедалі незвичніших форм, оскільки новітні космічні кораблі гігантських розмірів будувалися шляхом з’єднання різних модулів у довільній послідовності. Але «Гравітація» вигідно вирізнялася з цієї низки — білий циліндр мав настільки ідеальні пропорції, що створював відчуття нереальності. Здавалося, що це просто геометрична фігура, вималювана на екрані комп’ютера за допомогою якоїсь архітектурно-інженерної програми, яка з’явилася в реальному світі з ідеального світу Платона.

Якби члени екіпажу «Бронзової доби» мали змогу побачити побудовані на Землі гравітаційно-хвильові антени, то вони одразу зрозуміли б, що цей космічний корабель повторює їхні форми з майже ідеальною точністю. Нас­правді весь корпус корабля й був робочою гравітаційно-хвильовою антеною з передавачем, здатною здійснювати міжпланетні подорожі. Як і антени, збудовані на Землі, «Гравітація» могла будь-якої миті за допомогою гравітаційних хвиль відправити інформацію в будь-яку точку Всесвіту. Ці дві гігантські гравітаційно-хвильові системи — на Землі й у космосі — утворювали суцільний пояс стримування Трисоляриса в Темному лісі Всесвіту.

Ще за добу польоту «Бронзова доба» під ескортом «Гравітації» дісталася геосинхронної орбіти Землі й почала повільно причалювати на стоянку в орбітальному порту. Екіпаж «Бронзової доби» бачив крізь ілюмінатори численний натовп зустрічаючих, який заполонив увесь залюднений сектор орбітального космопорту. Настільки величезна кількість людей збиралася хіба що на церемонію відкриття Олімпійських ігор чи на прощу в Мецці. Броньоване громаддя бойового корабля повільно просувалося крізь мерехтіння кольорового снігу, утвореного букетами квітів, якими обсипали корпус корабля зусібіч. Екіпаж роздивлявся людське море, що охоплювало їх звідусіль, намагаючись відшукати в натовпі своїх близьких. Здавалося, всі вони ледь не плакали від радості, вигукуючи привітання.

З легкою вібрацією «Бронзова доба» нарешті пришвартувалася до причальної стінки. Капітан корабля надіслав до штабу флоту рапорт про стан бойової одиниці, а також повідомив, що залишиться на борту з мінімальним складом екіпажу для підтримки боєздатності корабля. Однак відповідь зі штабу містила наказ команді в повному складі якомога швидше зійти на берег для довгоочікуваного возз’єднання з близькими й рідними. На вахту мала заступити чергова команда на чолі з полковником, яка вже піднімалася на борт корабля. Під час першої зустрічі екіпаж кинувся на шиї незнайомцям, щедро поливаючи слізьми повернення до людства.

За уніформою чергової команди не було зрозуміло, до якого флоту з трьох вона належить, але екіпажу «Бронзової доби» роз’яснили, що після Битви Судного дня було ухвалене рішення об’єднати розрізнені флоти в Єдиний флот Сонячної системи, а особовий склад кораблів, яким пощастило пережити цю битву, складе кістяк новоутвореного формування.

— Іще за нашого віку відбудеться підкорення світу Трисоляриса, й ми відкриємо людству ще одну сонячну систему! — сказав у привітальному слові новоприбулий полковник.

Хтось із членів екіпажу «Бронзової доби» відповів йому, що космос виявився занадто страшним, і вони всі готові залишитися на Землі назавжди. Полковник не став заперечувати, погодившись, що вони як герої для всього людства мають повне право вибирати, як їм жити надалі. Проте він був певен: після короткого перепочинку вони змінять свою позицію, і йому особисто буде надзвичайно приємно знову побачити в строю цей великий корабель із його легендарною командою.

Екіпаж «Бронзової доби» почав сходити з борту корабля. Офіцери й рядові в повному складі покрокували довгим переходом до просторої зали, повітря в якій, порівняно з рециркульованою атмосферою на борту корабля, здавалося надзвичайно свіжим і аж солодким, немов після дощу. На тлі блакитної сфери планети наростали радісні вигуки зустрічаючих, заповнюючи собою увесь простір.

На прохання полковника капітан «Бронзової доби» двічі зробив повірку команди корабля, аби пересвідчитися, що екіпаж вишикувався у повному складі.

Раптом увесь гомін змовк у один момент, хоча людське море продовжувало вирувати. У цій тиші, немов грім серед ясного неба, пролунав голос полковника, який іще не встиг стерти теплу усмішку зі свого обличчя:

— Мені випала честь довести до вашого відома, що ви всі з ганьбою виключені з лав Флоту Сонячної системи, але сором, яким ви вкрили його славетне ім’я, не зітреться з людської пам’яті довіку! Ви ніколи більше не побачитеся зі своїми рідними й близькими, бо вони не хочуть вас знати. Ваші батьки соромляться своїх дітей, більшість чоловіків та дружин воліють розлучитися, а ваші діти, хоча суспільство й не дискримінувало їх за кровні зв’язки з вами, ненавидять вас за ці десятиліття сорому, на які ви їх прирекли! Ваша справа передана на розгляд до Об’єднаного трибуналу космічних флотів.

Закінчивши свій виступ, полковник похапцем закрокував геть із кількома офіцерами супроводу. Цієї ж миті людське море блимнуло й зникло, а морок, що запанував натомість, розрізали променями численні прожектори. Вони без перестану снували залою, вихоплюючи з темряви озброєні до зубів загони військової поліції, які зусібіч оточували екіпаж «Бронзової доби». Озброєні військові розташувалися на різних рівнях платформ, що височіли по периметру, цілячись у екіпаж.

Хтось озирнувся й сказав, що букети, накидані навколо корпусу «Бронзової доби», виявилися справжніми — серед квітів їхній корабель нагадував величезну труну, яка очікувала на закінчення процесу поховання.

Раптом їхнє підмагнічене взуття перестало притягуватися підлогою, й екіпаж у повному складі злетів угору в стані невагомості, немов гроно безпорадних надувних мішеней. Звідкись долинув байдужий голос:

— Усі озброєні члени екіпажу мусять негайно скласти зброю й максимально співпрацювати із загонами поліції, інакше ми не гарантуємо збереження ваших життів. Відтепер ви всі заарештовані за звинуваченнями у вбивстві першого ступеня й інших злочинах проти людства.

Рік 13-й Епохи стримування. Трибунал

Місцем проведення трибуналу над екіпажем «Бронзової доби» обрали базу Флоту Сонячної системи, розташовану на геосинхронній орбіті. Хоча головні бази флоту розміщувалися на орбіті Марса, посеред поясу астероїдів і біля Юпітера, місце недалеко від Землі обрали з огляду на надзвичайний ажіотаж і значну стурбованість ходом цієї справи з боку міжнародної спільноти.

Задля комфорту численних слухачів процесу на Землі командування розпорядилося ввімкнути на базі обертові механізми для створення штучної гравітації, близької до земних значень. За широченними ілюмінаторами поперемінно з-за обрію вигулькували блакитна Земля, сліпуче Сонце і прекрасне яскраве море зірок Чумацького Шляху, ніби відображуючи полярні цінності самого процесу існування Всесвіту.

Трибунал у справі «Бронзової доби» тривав під цими мерехтливими змінами світла й тіні цілий місяць.

Нижче наводяться деякі записи судових слухань.

Ніл Скотт, 45 років, полковник, капітан «Бронзової доби» на момент описуваних подій

…

Суддя: Повернемося до подій, які передували ухваленню рішення атакувати «Квант».

Скотт: Іще раз повторюю: рішення про здійснення атаки на «Квант» було ухвалене мною особисто, як і відповідні накази. Я ні з ким не обговорював подібного вирішення ситуації, що склалася, й не чув подібних пропозицій від офіцерів «Бронзової доби».

Суддя: Ви намагаєтеся взяти на себе всю відповідальність за цю подію, але це не полегшить ані вашого становища, ані становища людей, яких ви намагаєтеся захистити.

Прокурор: Факт проведення загального голосування серед екіпажу корабля до нападу вже встановлений у ході трибуналу.

Скотт: Я вже давав свідчення щодо цього голосування. З 1775 членів екіпажу корабля лише 59 проголосували «за». Це голосування не було причиною чи спонукальним чинником для мене при ухваленні такого рішення.

Суддя: Ви можете надати список цих 59 людей?

Скотт: Голосування відбувалося таємно й за допомогою корабельної комунікаційної мережі. Ви можете перевірити відповідні записи у вахтовому журналі й журналі бойових дій.

Прокурор: Ви зараз даєте неправдиві свідчення. Ми маємо достатні докази, аби вважати, що голосування не було таємним, і що ще важливіше: результат повністю відрізнявся від озвученого вами. Ви підробили записи в журналах.

Суддя: Ми вимагаємо, щоб ви зараз надали суду справжні записи про перебіг голосування.

Скотт: Я не знаю, про що ви говорите. Наведені мною результати й процедура голосування відповідають справжньому ходу подій.

Суддя: Містере Ніл Скотт, дозвольте вам нагадати, що в разі вашої подальшої відмови від співпраці з трибуналом ви можете завдати шкоди багатьом вашим підлеглим, які насправді голосували проти атаки на «Квант». У разі вашої відмови від надання доказів нам не залишиться іншого вибору, крім як визнати екіпаж «Бронзової доби» в повному складі винним за всіма статтями звинувачень: всіх офіцерів, сержантський склад і рядових.

Скотт: Як ви смієте таке казати?!! Ми в суді, де діє верховенство права, чи як? Ви суддя чи хто? Як щодо презумпції невинуватості?

Суддя: Презумпція невинуватості не застосовується до злочинів проти людства. Ця норма міжнародного права набула чинності ще за часів Епохи кризи, аби забезпечити принцип незворотності покарання зрадників усього людства.

Скотт: Ми не зраджували людство! Де ви всі були, коли ми вступили в бій із загарбниками Землі?!!

Прокурор: Ви зрадники! Організація «Земля — Трисолярис» два століття тому зрадила інтереси людства, а сьогодні ви нищите найбазовіші моральні принципи людства. І хтозна, що гірше.

Скотт: (мовчить).

Суддя: Я сподіваюся, вам відомі наслідки фальсифікації доказів, які надаються суду. Крім того, ви особисто написали заяву від імені всіх підсудних у цій справі, каючись за вбивство 1847 членів екіпажу «Кванта» перед їхніми близькими. Настав час продемонструвати щирість ваших намірів…

Скотт: (довго мовчить). Гаразд, я надам суду справжні результати голосування. Вони зберігаються в зашифрованому вигляді у вахтовому журналі «Бронзової доби».

Прокурор: Ви можете зараз розповісти своїми словами про хід подій? Скільки членів екіпажу підтримали атаку «Кванта»?

Скотт: 1670 осіб, що становить 94% екіпажу корабля.

Суддя: Прошу зберігати тишу в залі суду!

Скотт: Але навіть якби результат виявився іншим, навіть нижчим ніж 50%, я все одно віддав би наказ розпочати атаку.

Прокурор: Тоді дозвольте зауважити таке: на відміну від новітніших кораблів, таких як «Природний добір», який перебував на іншому боці Сонячної системи, бортові системи «Бронзової доби» є значно менш автоматизованими, тож вам не вдалося б здійснити свої задуми без співпраці з підлеглими.

Себастьян Шнайдер, 31 рік, майор, командир систем наведення й позиціонування «Бронзової доби» на момент описуваних подій

Прокурор: Ви — єдиний офіцер «Бронзової доби», крім капітана корабля, який мав достатні повноваження, щоб запобігти або зупинити атаку на «Квант».

Шнайдер: Так точно.

Суддя: Але ви цього не зробили.

Шнайдер: Ні.

Суддя: Що ви відчували в той момент?

Шнайдер: У той момент — і це сталося задовго до атаки на «Квант», тоді, коли я дізнався, що «Бронзовій добі» вже ніколи не судилося повернутися додому й що цей космічний корабель перетворився для мене на цілий світ — я змінився. Це сталося одномоментно, а не внаслідок тривалого процесу — просто ти розумієш, що став іншою людиною. Ніби на твій розум була накладена легендарна ментальна печатка.

Суддя: Ви вважаєте, що це припущення має під собою підстави? Ваш корабель мав обладнання для накладання ментальної печатки?

Шнайдер: Звісно, ні. Це лише метафора. Космічне безмежжя саме по собі є певною мірою ментальною печат­кою… Хай там як, у той момент я відмовився від власного «я» і перетворився на структурну одиницю колективу. Ти стаєш клітиною, невід’ємною частиною спільноти, й твоє існування матиме сенс лише за умови, якщо колектив виживе й існуватиме надалі… Це все, що я можу пояснити з цього питання. Я не очікую, що вам удасться зрозуміти причини моїх вчинків. Навіть якщо вам, пане суддя, випаде доля опинитися на борту «Брон­зової доби» й ви відлетите за межі Сонячної системи на десятки тисяч астрономічних одиниць маршрутом, яким рухалися ми, ба навіть далі, ви не зможете мене зрозуміти, бо ви знатимете, що маєте можливість повернутися додому. Ваша душа на відміну від тіла не зробить жодного кроку й так само лишатиметься на Землі. І тільки якщо ви усвідомлюватиме, що за кормою корабля не залишилося нічого — Сонце й Земля зникли назавжди й існує тільки бездонна порожнеча, — ось тільки тоді вам буде до снаги збагнути, через які трансформації особистості я пройшов.

Я родом із Каліфорнії. У 1967 році сталася одна знаменна подія: один учитель старшої школи на ім’я Рон Джонс (будь ласка, не перебивайте мене й дайте можливість закінчити цей відступ, дякую) задля того, аби його учні досконало зрозуміли, що таке тоталітаризм і нацистська ідеологія, провів психологічний експеримент із побудови тоталітарного суспільства в окремо взятому класі. Щоб досягнути успіху, Джонсу вистачило лише п’яти днів, і його клас перетворився на мініатюрну нацистську Німеччину, де кожен учень добровільно відмовився від свого «я» та свобод, інтегрувався в спільноту вищих людей і почав із релігійним фанатизмом намагатися досягти колективної мети. Зрештою цей доволі безневинний експеримент, який розпочинався як гра, ледь не вийшов з-під контролю. Пізніше німецький режисер зняв на основі цих подій художній фільм «Хвиля», а сам Джонс написав книгу «Третя хвиля: гра без купюр».

Те саме сталося й на борту «Бронзової доби»: дізнавшись, що відтепер ми всі — приречені на довічне блукання космосом, ми трансформувалися в тоталітарне суспільство. А знаєте, скільки для цього треба було часу?

П’ять хвилин.

Вам не почулося — для цього справді вистачило лише п’яти хвилин. Саме стільки тривало обговорення й голосування. Основні цінності цього тоталітарного суспільства погодилася визнати переважна більшість членів екіпажу «Бронзової доби». Тож коли люди насправді відлітають у космос, для становлення тоталітаризму досить і п’яти хвилин.

Борис Ровенський, 36 років, підполковник, заступник капітана «Бронзової доби» на момент описуваних подій

Суддя: Ви очолювали призову команду, яка першою дісталася «Кванта»?

Ровенський: Так.

Суддя: На борту лишилися вцілілі?

Ровенський: Ні.

Суддя: А що сталося з тілами загиблих?

Ровенський: Тіла ззовні залишилися неушкодженими. Усі вони загинули від інфразвукових хвиль, згенерованих корпусом «Кванта» під дією електромагнітних імпульсів, які утворилися внаслідок вибуху водневих бомб.

Суддя: Що ви зробили з останками?

Ровенський: Те саме, що й екіпаж «Синього простору» — звели для них монумент.

Суддя: То ви помістили тіла загиблих у монумент?

Ровенський: Ні. І я підозрюю, що так само вчинив і екіпаж «Синього простору» на іншому боці Сонячної системи.

Суддя: То куди поділися тіла?

Ровенський: Пішли на поповнення продовольчих запасів на борту.

Суддя: Усі?

Ровенський: Так, усі.

Суддя: Як виникла ця ідея? Хто першим висловив таку думку?

Ровенський: Ну… Я дійсно зараз уже й не пригадаю. Тоді це мені здавалося цілком нормальним варіантом. У мої обов’язки входило нормування матеріально-технічного забезпечення екіпажу, тож я віддавав накази про транспортування, зберігання й використання тіл для харчування особового складу.

Суддя: Яким чином тіла перетворювали на їжу?

Ровенський: У принципі, жодних незвичних маніпуляцій: завантажували разом із овочами й іншим м’ясом до біорециркуляційної машини, а потім готували.

Суддя: Хто з екіпажу вживав перероблені тіла в їжу?

Ровенський: Та всі, хто був на борту «Бронзової доби». Їжа розподілялася між чотирма харчовими блоками, тож, я думаю, їли всі.

Суддя: Їм було відомо, що вони їдять?

Ровенський: Звісно.

Суддя: І якою була реакція?

Ровенський: Я гадаю, що дехто почувався ніяково, проте проявів якоїсь яскраво вираженої реакції не було ні в кого. Утім, був один випадок: коли я обідав у офіцер­ському харчовому блоці, то якось почув, як офіцер поруч зі мною сказав: «Дякую тобі, Джойнере».

Суддя: Що він мав на увазі?

Ровенський: Лейтенант Карл Джойнер був офіцером зв’язку на «Кванті». Він якраз їв частину його тіла.

Суддя: Звідки йому було відомо, що він їсть саме його?

Ровенський: Ви знаєте про ідентифікаційні чіпи? Вони завбільшки як зернятко рису, їх імплантують у ліву руку. Чіп вогнетривкий, іноді сепараційні установки його не вилущують, і він потрапляє до страви. Тож, знайшовши його в тарілці, мій сусід за допомогою комунікатора чи якогось іншого пристрою міг зчитати з нього інформацію.

Суддя: Тиша в залі суду! Виведіть, будь ласка, двох жінок, які знепритомніли… Ви ж мали розуміти, що подібна поведінка суперечить базовим людським цінностям і позбавляє вас права називатися людиною?

Ровенський: Вам не зрозуміти тієї моралі, якою нам довелося послуговуватися. Після Битви Судного дня «Бронзова доба» була змушена прискорюватися на максимальній потужності енергосистеми, що спричинило її перевантаження й двогодинний простій у роботі. Основні компоненти системи виявилися серйозно пошкодженими. Відновлення роботи енергокомпонентів відбувалося вкрай повільно, що призвело до перебоїв у роботі системи гібернації. Одночасно в режимі тривалого сну могли перебувати не більше 500 осіб. Це призвело до збільшення кількості споживачів харчування на тисячу людей, і половині з них довелося б померти голодною смертю без додаткового джерела харчів.

Та навіть і без цієї надзвичайної ситуації, враховуючи тривалість нашої подорожі, було б украй нерозумно розкидатися настільки цінним джерелом білка в порожньому космосі через якісь міркування моралі…

Я не намагаюся таким чином вигородити себе чи когось іншого з екіпажу «Бронзової доби». Тепер, коли до мене повернувся звичний для людей Землі стиль мислення, розповідати про ці речі непросто. Повірте, ой як непросто.

Останнє слово капітана Ніла Скотта:

Усе, що я хотів сказати, я вже сказав до цього. Можу лише додати одне застереження: вихід життя з океанських глибин на суходіл став визначною віхою еволюції, але риба, яка опинилася на суші, перестала бути рибою… Тому ті з вас, хто планує відлітати в глибини космосу без зворотного квитка, будь ласка, будьте обережні. Ціна, яку ви заплатите, виявиться значно вищою, ніж ви думаєте.

Згідно з вироком трибуналу капітана Ніла Скотта та шістьох інших старших офіцерів було засуджено до довічного ув’язнення. Виправдали лише 138 осіб із 1768 членів екіпажу. Інших засудили до тюремного ув’язнення на строк від 20 до 300 років.

Оскільки в’язниця Об’єднаного флоту була розташована у найвіддаленішій частині Поясу астероїдів, між Марсом і Юпітером, ув’язнені знову були змушені полетіти з рідної планети. І хоча «Бронзова доба» досягла геостаціонарної орбіти, в’язням вже ніколи не судилося подолати останні 30 тисяч із 350 мільярдів кілометрів маршруту.

Коли транспортний корабель для перевезення в’язнів розпочав прискорення, колишній екіпаж «Бронзової доби», як і на своєму кораблі при поверненні додому, поплив у невагомості до кормових ілюмінаторів, немов купа опалого листя, якому ніколи не судилося припасти до коріння. Вони вдивлялися в блакитну сферу рідної планети, яку постійно бачили в снах, спостерігали, як вона меншала, танула, перетворюючись знову на зірку світло-блакитного кольору.

Але перед відльотом близько десятка членів екіпажу разом із колишнім заступником капітана Ровенським і колишнім командиром систем наведення й позиціонування Шнайдером знову піднялися на борт «Бронзової доби» в супроводі військової поліції для передачі систем управління кораблем новому екіпажу.

На десятки років цей корабель замінив їм цілий світ: вони ретельно розміщували в приміщеннях голограми лук, лісів і морських узбереж, вирощували справжні квіти й інші рослини, будували фонтани й ставки для риб, перетворюючи цю замкнену систему на справжній дім. Але тепер усе це зникло, всі сліди їх перебування на борту були знищені. «Бронзова доба» знову перетворилася на звичайнісінький бойовий корабель зоряного класу.

Кожен солдат, який траплявся їм на борту, байдуже дивився на них чи взагалі ігнорував їх присутність. Усі вони з особливою демонстративністю віддавали честь офіцерам супроводу з військової поліції, всім своїм видом показуючи, що не мають нічого спільного з особами в тюремних робах.

Шнайдера завели до сферичної капсули, де на нього очікували троє військових офіцерів. Він мав роз’яснити їм деякі технічні аспекти керування системою ідентифікації цілей. Двоє з них були чоловіками, третьою — надзвичайно вродлива жінка з погонами лейтенанта. Але трійця спілкувалася зі Шнайдером, немов із комп’ютером, — вони байдужими голосами озвучували запитання й мовчки чекали відповідей. Жодного зайвого звуку чи ввічливого звертання.

Запитань було не так уже й багато, тож вони впоралися за годину. В останню мить Шнайдер швидко кілька разів натиснув кнопку на командному інтерфейсі, що висів у повітрі. Здавалося, що він просто деактивує вікна перед виходом із системи. Не втрачаючи ані секунди, Шнайдер відштовхнувся ногами від стіни й уже наступної миті перелетів у невагомості в інший кінець сферичної кабіни. Цієї ж миті кабіна розділилася на дві частини, в одній опинилися троє офіцерів й офіцер військової поліції із супроводу, а в іншій — Шнайдер.

Шнайдер знову викликав командний інтерфейс і застукав по ньому пальцями із запаморочливою швидкістю. Відкрилося вікно керування комунікаційною системою корабля, й він запустив широкосмугову систему міжзоряного зв’язку «Бронзової доби» на повну потужність.

Із приглушеним шипінням лазерний пістолет випалив у перегородці невеликий отвір, наповнюючи кабіну густим білим димом. Офіцер військової поліції просунув у дірку ствол, націлив його на Шнайдера й зажадав негайно припинити незаконні дії та розблокувати перегородку.

— «Бронзова доба» викликає «Синій простір», «Бронзова доба» викликає «Синій простір», — Шнайдер говорив спокійним, звичним голосом, знаючи, що відстань, на яку здатен розповсюдитися сигнал, не залежить від гучності його слів.

Лазерний промінь прорізав груди Шнайдера, перетворюючи кров на червону пару. Огорнений туманом із власної крові, Шнайдер із останніх сил вимовив:

— Не повертайтеся. Тут більше не ваш дім!

«Синій простір», на відміну від «Бронзової доби», від самого початку ставився до повідомлень із Землі зі значно більшим скептицизмом і настороженістю. Екіпаж лише стишив хід до мінімально можливих значень, тож на момент отримання сповіщення від «Бронзової доби» корабель продовжував рухатися за межі Сонячної системи. Одразу після отримання повідомлення екіпаж розпочав прискорення на повній потужності, намагаючись втекти якнайшвидше.

Коли на Землі від трисоляріанських софонів отримали цю інформацію, в історії двох цивілізацій уперше з’явився спільний ворог.

На їхнє щастя, прямо зараз «Синій простір» не мав можливості загрожувати обом світам політикою стримування в рамках концепції Темного лісу. Навіть якщо він надсилатиме координати двох зоряних систем на повній потужності своїх передавальних пристроїв, шанси бути почутим третьою стороною лишалися майже нульовими. До найближчої зорі Барнарда в сузір’ї Змієносця, яку можна було використати як підсилювач сигналу, лишалося летіти ще триста років. Але «Синій простір» не змінював курсу, продовжуючи прямувати до первісної цілі — NH558J2, до якої ще було понад 2000 років.

«Гравітація», яка наразі лишалася єдиним космічним кораблем у Сонячній системі, здатним до міжзоряних подорожей, негайно вирушила навздогін за «Синім простором». Трисолярис запропонував відправити на переслідування з метою знищення більш швидку Краплину (вона отримала формальну назву «Зонд сильної ядерної взаємодії»), але Земля твердо відхилила таку пропозицію, вважаючи цю ситуацію внутрішньою справою людства.

Хоча вже минуло більше десяти років від Битви Судного дня, ті події все ще відгукувалися великим болем у серцях людей, і з часом біль не вщухав, а ставав сильнішим. Думка про те, що Краплина знову нападатиме на людей, здавалася абсолютно неприпустимою, хоча більшість населення Землі вже сприймала радше «Синій простір» і його екіпаж як представників чужинницької цивілізації. Та все одно подібне завдання мали виконувати лише люди.

Зважаючи на те що час до моменту, коли «Синій простір» почне становити реальну небезпеку, невблаганно збігав, Трисолярис не став ув’язуватися в суперечки. Але, оскільки «Гравітація» мала на борту передавач гравітаційних хвиль, Трисолярис мав право подбати про абсолютний захист існування власної цивілізації. Тож Краплини супроводжуватимуть «Гравітацію» в польоті й у разі потреби нададуть допомогу в знищенні «Синього простору».

Отже, «Гравітація» вирушила в політ разом із двома Краплинами, які трималися позаду на відстані кількох кілометрів. Якби хтось мав можливість поглянути на «Гравітацію» зі значної відстані, то навряд чи роздивився б Краплини. Натомість на їхній поверхні надзвичайно чітко віддзеркалювався корпус космічного корабля.

«Гравітацію» збудували лише на 10 років пізніше за «Синій простір», тож, окрім системи зв’язку за технологією гравітаційних хвиль, вона не вирізнялася іншими передовими технологіями. Потужність двигунів «Гравітації» була лише трохи більшою, ніж у «Синього простору», тому на те, аби наздогнати втікача, екіпажу знадобиться близько п’ятдесяти років.

Рік 61-й Епохи стримування. Мечоносець

Чен Сінь роздивлялася свою зорю з даху будівлі у вигляді гігантського дерева. Саме через зірку її вивели зі стану гібернації.

Протягом нетривалого існування проєкту «До зірок» 15 людей придбали 17 зір у різних частинах Усесвіту. За винятком Чен Сінь, інші 14 власників загубилися в круговерті історичних подій, і розшукати їх законних нащадків не знайшлося можливостей. На сьогодні тільки Чен Сінь лишалася єдиною людиною, яка де-юре мала у власності зірку.

До цього часу люди ще не відвідали жодної зоряної системи за межами Сонячної, але завдяки стрімкому розвитку технологій володіння зірками на відстані 300 світлових років вже не було лише символічним. DX3906, яка належала Чен Сінь, виявилася не просто голою зорею. Нещодавно з’ясували, що довкола неї обертаються дві планети. Зважаючи на масу, орбіту й спектральний аналіз атмосфери однієї з них, вчені зробили припущення, що вона має бути вельми схожою на Землю. Тож цінність колишнього подарунка стрімко зросла. А дізнавшись, що цей далекий світ уже має законну власницю, людство неабияк здивувалося.

ООН та Об’єднаний флот Сонячної системи зажадали трансферт власності зірки до людської спільноти, але згідно із законом ця процедура могла бути проведена лише за згодою власника у разі його наявності. Саме тому Чен Сінь пробудили до життя через 264 роки, проведені в стані гібернації.

Перше, про що вона запитала, прокинувшись від тривалого сну, була доля Тяньміна. Як і очікувалося, проєкт «Сходовий марш» виявився неуспішним, і про долю зонда не було жодної звістки: трисоляріанський флот його не перехоплював і не мав жодного уявлення про місцеперебування капсули. «Сходовий марш» виявився однією із забутих історій сивої давнини, й мозок Юнь Тяньміна був назавжди втрачений у безкрайому Всесвіті. Ця людина пішла в небуття, але залишила на згадку про себе справжній світ для своєї коханої, світ, що складається із зірки й двох планет.

Планети довкола DX3906 відкрила аспірантка на ім’я АА[17]. Під час написання докторської дисертації з астрономії вона проводила дослідження за новітнім методом, використовуючи одну зірку як гравітаційну лінзу для спостережень за іншою зіркою.

АА здавалася Чен Сінь чудовою, життєрадісною пташкою, яка без упину граційно пурхала довкола. Вона повідомила, що досить обізнана зі звичками й психологією людей із минулого, оскільки її науковий керівник якраз і був із них. Можливо, саме тому вона після навчання й отримала свою першу роботу, що полягала в налагодженні комунікації між Чен Сінь і Агентством космічного розвитку ООН.

Вимога ООН і Об’єднаного флоту продати зірку неабияк збентежила Чен Сінь: звісно, вона не могла одноосібно володіти цілим світом, проте не хотіла продавати подарунок закоханої в неї людини. Вона запропонувала безоплатно передати DX3906 у власність світової спільноти й зберегти в себе сертифікат на згадку, проте їй повідомили, що така пропозиція не може бути прийнята.

Як з’ясувалося, відповідно до чинних міжнародних норм світові уряди, ООН і Об’єднаний флот не мають права приймати як подарунок активи настільки значної вартості. Усе, що вони правочинні зробити, — придбати DX3906 у власність. Чен Сінь навіть не розглядала подібної можливості.

Після тривалого обмірковування Чен Сінь запропонувала ще один варіант виходу із ситуації: вона продасть обидві планети, але лишить зірку у своїй власності й підпише окрему угоду з ООН і Об’єднаним флотом про можливість безкоштовного використання людством енергії, виробленої її зіркою. Після детального юридичного аналізу подібна угода була визнана можливою.

АА повідомила Чен Сінь, що у разі продажу лише планет ціна, визначена ООН, виявиться набагато нижчою. Але все одно сума буде просто захмарною, тож вона радить створити компанію з управління активами. Запитавши, чи готова Чен Сінь взяти її на роботу за умови створення такої компанії, й отримавши ствердну відповідь, АА негайно зателефонувала до Агентства космічного розвитку й повідомила, що звільняється.

Потім вона заявила Чен Сінь, що, оскільки відтепер працює вже на неї, даватиме слушні поради задля її ж блага.

— Ти дурепа, чи що?! — одразу після заяви вигукнула АА. — Безліч опцій, а ти вибрала найгіршу! Ти мала можливість продати всю зоряну систему й стати однією з найбагатших людей у світі! Чи могла відмовитися продавати, залишивши увесь цей світ виключно для себе! У цю епоху закон повністю захищає особисту власність, і ніхто, жодна людина не змогла б просто так забрати твій світ! Ти могла б знову лягти у гібернацію й дочекатися, доки технологія достатньо швидкого польоту до DX3906 стане доступною! Тільки уяви собі: скільки цей великий світ має океанів, гір, усього іншого! Роби, що хочеш… Але ти маєш узяти мене з собою…

— Я вже прийняла рішення, — відказала Чен Сінь. — Нас із тобою відділяють майже три століття, і я не сподіваюся, що ми ось так одразу зрозуміємо одна одну.

— Так, — зітхнула АА. — Але ти мусиш переглянути власні погляди на совість і обов’язок. Обов’язок змусив тебе відмовитися від планет, але через совість ти залишила собі зірку, проте новий напад відчуття обов’язку мав наслідком відмову від енергії зірки. Ви всі такі, люди з минулого — і ти, і мій науковий керівник — розриваєтеся між цими двома ідеалами. Але в наш час совість і обов’язок вже давно не належать до загальноприйнятних ідеалів поведінки: надмірні їх прояви вважаються психічним відхиленням, що називається соціально-особистісний обсесивно-компульсивний розлад. У таких випадках людям радять звернутися до лікаря.

Навіть із надмірним світлом від вогнів міста Чен Сінь без особливих зусиль відшукала на небі DX3906. Повітря в цей час було значно чистішим порівняно з її епохою. Вона відвела очі від нічного неба й повернулася до реальності, яка її невимовно дивувала: вони з АА стояли на самісінькій верхівці миготливої новорічної ялинки, оточеної лісом таких самих ялинок. Кожна наступна виблискуюча вогнями будівля звисала з гілок цього гігантського дерева, немов листя. Але це місто-гігант було зведене на поверхні землі — з початком Епохи стримування добігла кінця друга печерна епоха в історії людства.

Вони прогулювалися гілкою, з якої роздивлялися небо. Кожна така гілка була жвавою магістраллю, над якою миготіли прозорі інформаційні вікна, що снували туди-сюди, перетворюючи гілку на річку різнобарвних вогників. Час від часу, поки Чен Сінь із АА йшли в напрямку кінця магістралі, кілька таких вікон виринали з головного потоку, слідували за ними на короткій відстані й, виявивши, що пішоходи не цікавляться зображеною на них інформацією, відпливали назад, приєднуючись до інших. Усі будівлі на цій вулиці розміщувалися нижче рівня гілки, а оскільки вона розташовувалася на верхівці дерева, то в них над головами розкинулося тільки зоряне небо. Якби Чен Сінь із АА опинилися бодай на рівень нижче, то зусібіч їх оточували б будівлі, які звисали з верхніх гілок, і їх не облишало б відчуття, що вони лише маленькі комашки, які заблукали в чарівному лісі з мерехтливими листочками й плодами.

Чен Сінь роздивлялася пішоходів: дівчина, ще дві дівчини, група дівчат, іще одна, знову три — лише дівчата, всі прекрасні, вродливі. Одягнені в лискучі шати, вони нагадували чарівних ельфів у цьому фантастичному лісі. Інколи вони проходили повз жінок, які на вигляд були трохи старшими, але їхня краса затьмарювала поважний вік. Коли вони дійшли до кінця гілки, спрямованої до моря вогнів унизу, Чен Сінь поставила запитання, яке давно її мучило:

— А що сталося з чоловіками, куди вони поділися?

За чотири дні після пробудження вона не побачила жодного.

— Нікуди. Ось вони, гуляють поруч із нами, — АА вказала на людей неподалік. — Он чоловік сперся на перила, он іще троє. І ці двоє, які зараз проминають нас, теж чоловіки.

Чен Сінь придивилася до цих людей: білосніжні обличчя з ніжною шкірою, довге волосся, стрункі, округлі тіла, ніби в них кістки зроблені з бананів. Рухи дуже витончені й м’які, а голоси, що доносилися вітром, звучали ніжно й мило… У її минулому житті навіть жінки вважали б таку зовнішність надміру жіночою.

Чен Сінь швидко зрозуміла, в чому річ: насправді цей тренд був закладений уже дуже давно. 1980-ті роки, можливо, стали останньою епохою, коли в моді були первісна брутальність і маскулінність. Відтоді, хоча чоловіки все ще значно відрізнялися від жінок, наймодніший образ чоловіка в соціумі набував дедалі жіночніших рис. Чен Сінь згадала деяких японських і корейських зірок початку ХХІ століття, які з першого погляду більше були схожими на вродливих дівчат. Великий занепад призупинив тенденцію до фемінізації людства, але понад пів століття мирного співіснування після початку Епохи стримування знову запустило цей процес.

— Вам, дітям минулого, спочатку дійсно може буде нелегко розрізняти сучасних чоловіків і жінок, але згодом ви навчитеся, — мовила АА. — Особливо тобі, красуні в класичному значенні цього слова, буде просто це зробити за зацікавленими поглядами чоловіків.

Чен Сінь із осторогою поглянула на АА.

— О ні, навіть і не думай, я справжня жінка від голови до п’ят! Але, чесно кажучи, я не можу збагнути, чим вас приваблювали чоловіки вашої епохи? Грубі, брудні — немов якийсь застряглий посередині процесу еволюції вид. Думаю, ти швидко призвичаїшся до життя в ці часи.

Погоджуючись лягти в гібернацію майже три століття тому, Чен Сінь намагалася уявити, з якими труднощами їй доведеться стикнутися під час адаптації до життя в майбутньому. Але вона й близько не могла уявити, що муситиме призвичаюватися жити в настільки фемінізованому світі. Від таких перспектив було млосно на душі. Чен Сінь знову пошукала поглядом свою зірку на небі.

— Знову побиваєшся за ним? — запитала АА, обнімаючи Чен Сінь за плечі. — Навіть якби його мозок тоді не відправили в космос, то до сьогодні вже померли б онуки ваших онуків. Зараз новий час, нове життя, й не варто намагатися перетягти в нього щось із минулого!

Чен Сінь з усіх сил намагалася перелаштувати спосіб мислення, аби сконцентруватися на подіях і реаліях новітнього часу. За два дні в майбутньому вона встигла лише в загальних рисах ознайомитися із перебігом історичних подій за минулі три століття. Найбільшим шоком для неї стали системи стримування й балансів між людством і Трисолярисом, сформовані завдяки теорії Темного лісу.

Настільки фемінізований світ — і процес стримування!? — подумала вона.

Чен Сінь і АА рушили назад. Довкола них, як і раніше, кружляли кілька інформаційних вікон, одне з яких привернуло увагу Чен Сінь. На екрані демонструвалося зображення людини, вочевидь із минулого, з виснаженим обличчям і розпатланим волоссям. Чоловік стояв у затінку поруч із чорним надгробком, але його очі, здавалося, відбивали сяйво далекого світанку. Унизу зображення йшов рядок титрів: «…у ті часи вбивство каралося смертною карою».

Людина здалася Чен Сінь дуже знайомою, але тільки-но вона спробувала роздивитися її ліпше, зображення на екрані зникло, і чоловіка замінила жінка середнього віку (Чен Сінь здалося, що це таки жінка), яка виступала з промовою. Її одяг формального крою не виділявся яскравістю, через що вона дуже нагадувала політичну діячку давніх часів. Як виявилося, попередні субтитри були частиною її промови.

Інформаційне вікно помітило підвищену увагу Чен Сінь, збільшилося в розмірах і увімкнуло звук на додачу до зображення. Голос ораторки виявився якимсь медовим, аж нудотним, і кожне слово здавалося нанизаним на довгу нитку, але зміст промови, на противагу враженню від голосу, виявився жахаючим:

«Чому саме смертна кара? Відповідь — через вбивство людей. Але це лише одна з правильних відповідей.

Інша правильна відповідь: тому що вбитих виявилося замало. Вб’єш людину — будеш засуджений до смертної кари за вбивство; вбивство кількох чи десятків людей — ще страшніший злочин; знищення тисяч, десятків тисяч людей заслуговує на страту вбивці таку ж кількість разів. Але що робити, коли ми говоримо про винищення сотень тисяч людей? Звісно, покаранням має бути та ж смертна кара, але для людей, які мають певні знання з історії, така відповідь вже не здаватиметься настільки очевидною.

А як діяти, коли лік убитих уже обчислюватиметься мільйонами? Можна бути впевненим, що таку людину не буде засуджено до смертної кари чи навіть покарано іншим законним чином. Якщо ви не вірите, то зверніться до історії й дізнаєтеся, що вбивці мільйонів людей проголошуються великими людьми й героями.

А от якщо подібна людина знищує цілий світ і вбиває всі форми життя, то перетворюється на рятівника!»

— Вона чи він говорить про Ло Цзі. Вони планують віддати його під суд, — пояснила АА.

— За що?

— Складно ось так пояснити. Центральним обвинуваченням у справі є знищення зоряної системи, яку він використав для транслювання її ж місця розташування у Всесвіті. Достеменно не відомо, чи існували там бодай якісь форми життя, проте ніколи не можна повністю виключати таку можливість. Тому його звинуватили у світоциді, що є тяжким злочином у сучасній системі права.

— Ти ж Чен Сінь, чи не так? — Від почутого Чен Сінь здригнулася, бо до неї зверталася та сама жінка з інформаційного вікна. Доповідачка дивилася на Чен Сінь із захопленням і радістю, немов побачила старого друга. — Ти та, хто володіє тим далеким світом. Ах, яка ти вродлива! Ти несеш нам промінчик надії з минулих часів. Ти єдина людина в історії, яка одноосібно володіла цілим світом, і ти покликана врятувати нас. Громадськість покладає на тебе великі сподівання. О, дозволь представитися, я...

АА відштовхнула інформаційне вікно, й воно зникло. Чен Сінь перебувала під неабияким враженням від рівня інформаційних технологій цієї епохи: вона й гадки не мала, яким чином її зображення транслювалося виступаючій, і не здогадувалася, завдяки чому вона чи він виокремила її серед мільйонів глядачів.

АА обігнала Чен Сінь, розвернулася до неї обличчям і, задкуючи, почала розпитувати:

— Чи стане тобі духу знищити світ, аби мати можливість упевнитися в правильності твоїх ідей про стримування? І найголовніше: якщо супротивник не злякається твоїх погроз при стримуванні, чи вистачить тобі волі натиснути кнопку, аби знищити два світи за раз?

— Подібні запитання не мають сенсу. Я собі ніколи не дозволила б опинитися в такій ситуації, перед таким вибором.

АА зупинилися й схопила Чен Сінь за плечі, уважно дивлячись їй у очі:

— Ти правду говориш? Ніколи?

— Звісно, бо, наскільки я можу собі уявити, для людини це жахлива ситуація, набагато страшніша за смерть, — сказала Чен Сінь. Серйозність АА її трохи здивувала.

АА кивнула у відповідь:

— Що ж, ти просто зняла тягар з моєї душі... Перенесімо наші розмови на завтра, бо тобі треба відпочивати. Зараз ти ще заслабка, й тобі знадобиться десь тиждень, аби повністю відновити сили.

Наступного ранку АА подзвонила Чен Сінь. На екрані вона мала радісний і збуджений вигляд:

— Ну ж бо, збирайся, на тебе очікує сюрприз — сьогодні я відвезу тебе в цікаве місце. Машина вже запаркована на верхівці дерева.

Чен Сінь піднялася на верхівку будівлі й побачила літаючу машину, що чекала на неї з відчиненими дверцятами. Сівши в неї, вона не побачила АА в салоні. Двері безгучно зачинилися, й крісло автоматично підлаштувалося під розміри її тіла, охопивши міцно, немов рукою. Автомобіль легко знявся в повітря і влився в швидкий автомобільний потік міста-лісу.

Час був іще ранній, тож сонце оповивало ліс будівель промінням, що ковзало майже паралельно землі, й машина, пролітаючи містом, купалася в сонячному світлі. Ліс із гігантських будівель поступово рідшав, а потім повністю зник. Землю під блакитним чистим небом тепер вкривали лише справжні ліси й луки, які чергувалися, немов деталі гігантської зеленої мозаїки, викликаючи в Чен Сінь щирий захват.

Після початку Епохи стримування майже всі об’єкти важкої промисловості були винесені на орбіту Землі, й екологічний стан довкілля почав швидко поліпшуватися. А внаслідок скорочення чисельності населення й упровадження новітніх технологій виробництва продуктів харчування орні землі повністю зникли з поверхні планети, й Земля перетворилася на суцільний великий парк.

Це раптове відкриття настільки чарівного світу наповнювало Чен Сінь відчуттям нереальності сьогодення, немов вона ще бачить сни, перебуваючи в гібернації.

Автомобіль приземлився за пів години. Двері так само автоматично відчинилися, й тільки-но Чен Сінь вибралася назовні, машина негайно зірвалася з місця й полетіла у зворотному напрямку. Після того як вщухли збурені гвинтами автомобіля потоки повітря, все довкола оповила глуха тиша, яку порушував тільки пташиний спів, що долітав десь здалеку. Чен Сінь роззирнулася й, побачивши знайомі занедбані обриси, зрозуміла, що її привезли в якийсь закинутий житловий квартал її часів. Нижню частину кожної будівлі густо обплели в’юнкі рослини. Споглядання привидів минулого, які потопають у зелені нової ери, повернуло Чен Сінь деяке відчуття реальності.

Вона гукнула АА, але їй відповів чоловічий голос.

— Привіт.

Голос пролунав із балкона другого поверху будівлі, що розташовувалася позаду Чен Сінь. Вона розвернулася й побачила чоловіка, який стояв на балконі, заплетеному лозами. Це був не сучасний фемінізований представник іншої статі, а звичний їй чоловік із минулого. Чен Сінь, схоже, знову опинилися в сновидінні, але цього разу це було продовження її кошмарів із минулого — там стояв Томас Вейд власною персоною. Він був одягнений у таку ж чорну шкіряну куртку, як і тоді, але виглядав куди старшим: імовірно, скористався гібернацією через багато років після Чен Сінь або прокинувся раніше; а можливо, й те, й те. Але погляд Чен Сінь одразу сконцентрувався на правій руці Вейда в чорній шкіряній рукавичці, яка тримала пістолет. Звичайна модель з минулого, але його дуло дивилося прямо на неї.

— Цей пістолет заряджений кулями для підводної стрільби. Вони можуть зберігатися тривалий час, але їм уже близько 270 років. Тож не можу гарантувати, що вони не дадуть осічки, — промовив Вейд зі своєю фірмовою крижаною посмішкою, яка повсякчас з’являлася на його обличчі, коли він насолоджувався чиїмись розпачем і страхом.

Пролунав постріл. Чен Сінь побачила, як дуло виплюнуло вогник, і відчула поштовх у ліве плече — він відкинув її назад, до напівзруйнованої стіни. Звук пострілу поглинуло густе листя рослин, тож луна не розлетілася далеко й не перелякала птахів, які продовжували співати.

— На жаль, я не можу використовувати сучасну зброю. Кожен постріл із новітніх зразків озброєння автоматично реєструється в базі даних органів громадської безпеки, — сказав Вейд тим самим рівним тоном, яким він обговорював із Чен Сінь поточні робочі питання три століття тому.

— Але чому?! — Чен Сінь уперше за три століття звернулася до Вейда. Вона не відчувала болю, лише легке оніміння в лівому плечі.

— Я маю стати Мечоносцем. Твоя кандидатура також розглядатиметься, й ти маєш усі шанси на перемогу. Я не маю до тебе жодних претензій чи негативних почуттів. Віриш чи ні, але зараз я почуваюся ніяково.

— Це ти вбив Вадімова? — запитала Чен Сінь, і цієї миті з кутика її рота потекла кров.

— Так, його мозок був потрібен проєкту «Сходовий марш». А тепер ти не належиш до мого вже нового плану. Ви обоє — сильні професіонали, але пішаками в грі доводиться жертвувати. Мені треба рухатися вперед, і я використовуватиму задля цього будь-які засоби.

Пролунав наступний постріл. Куля поцілила Чен Сінь у живіт із лівого боку. Болю вона знову не відчула, але тіло відмовилося її слухати: коліна підігнулися, й вона повільно сповзла стіною униз, лишаючи кривавий слід на листі в’юнкої рослини.

Вейд ще раз натиснув на спусковий гачок, але три століття зберігання зброї нарешті далися взнаки — сталася осічка. Він пересмикнув затворну раму, звільняючи ствол пістолета від непридатного набою, й знову націлив зброю на Чен Сінь.

Але його права рука із затисненою в ній зброєю вибух­нула сама. Після того як розвіялася хмара білого диму, стало зрозуміло, що йому відірвало руку аж по плече, й шматки м’яса та уламки кісток розкидало навсібіч. Пістолет, що лишився цілим, упав додолу.

Вейд якийсь час стояв нерухомо, немов задумливо роздивлявся свою зниклу руку, а потім підвів очі вгору — звідти круто пікірував поліцейський автомобіль. Перш ніж машина приземлилася на галявину перед будинком, кілька озброєних поліцейських зістрибнули у високу траву, яку пригинало до землі потоками повітря від двигунів автомобіля. На вигляд поліціянти нічим не відрізнялися від струнких дівчат цього часу, але їхні рухи були більш різкими й майстерними.

АА вистрибнула з машини останньою. Перед очима Чен Сінь усе пливло, й заплакане обличчя АА лише періодично з’являлося в полі зору, а все, що їй вдалося розчути, це: «…підробив мій телефонний дзвінок».

Тепер з’явився біль, який дедалі сильнішав, аж до незмоги його терпіти. Чен Сінь втратила свідомість, а коли прийшла до тями, зрозуміла, що лежить у літаючому автомобілі, а її тіло щільно обмотане якоюсь плівкою.

Біль зник, але вона не відчувала жодної частини тіла. Чен Сінь знову почала впадати в забуття, але перед остаточною втратою свідомості встигла запитати слабким голосом, який не розчув ніхто, крім неї:

— Хто такий Мечоносець?

Витяг із «Минулого поза часом»: примари проєкту «Обернені до стіни» — Мечоносець

Розробка стратегії стримування на основі теорії Темного лісу, безсумнівно, є визначним досягненням Ло Цзі, але загалом запуск проєкту «Обернені до стіни», який у кінцевому підсумку став передвісником цього досягнення, не може сприйматися інакше, ніж як абсурдні, по-дитячому наївні спроби владнати ситуацію. Справжнє зіткнення з незрозумілим і зловісним Усесвітом спричинило в умах людей шоковий стан, який і став першопричиною запуску цього проєкту.

Але після того як Ло Цзі передав важелі управління стратегією стримування Організації Об’єднаних Націй та Об’єднаному флоту, всім здалося, що «Обернені до стіни» — віха в історії людства, яка добігла логічного кінця.

Людство фундаментально підійшло до вивчення й розробки стратегії стримування, започаткувавши новий розділ у теорії ігор.

Найважливішими поняттями стратегії стали: об’єкт та суб’єкт стримування — згідно з теорією Темного лісу Трисолярис та людство відповідно; дієва погроза — розповсюдження на весь Всесвіт місцеперебування Трисоляриса, що призведе до знищення двох світів; контролер — особа чи організація, в чиєму віданні перебуває перемикач; мета — стримування експансії й агресії Трисоляриса та спонукання до передання високих технологій людству.

Система стримування, яка загрожує знищенням і об’єкта, і суб’єкта стримування, називається абсолютною.

Порівняно з іншими різновидами стримування головна відмінність цієї системи полягає в тому, що якщо стратегія не досягне успіху, то реальне застосування погрози не матиме позитивних наслідків для самого суб’єкта стримування.

Отже, запорукою успішності стратегії абсолютного стримування є повна впевненість об’єкта стримування в тому, що коли він не погодиться на висунуті умови, то з великою часткою вірогідності суб’єкт втілить у життя свої погрози. Лише за умови перевищення позначки впевненості у 80% стратегія абсолютного стримування матиме шанси на успіх.

Але людство швидко усвідомило, що перебування системи стримування під контролем великої групи людей призводить до зниження впевненості в утіленні погроз майже до нульової позначки.

Людям буде надзвичайно важко ухвалити рішення про знищення двох світів, оскільки такий вибір лежить далеко за межами людської моралі й загальновизнаних суспільних цінностей, а сама ситуація зі стратегією стримування за теорією Темного лісу лише звужує можливості ухвалення подібного рішення. Якщо стримування Трисоляриса зазнає невдачі, то людство матиме час, аби ще одне покоління прожило своє життя так, як йому заманеться. Якщо ж унаслідок невдачі стратегії стримування погроза буде реалізована й координати обох світів транслюватимуться в Усесвіт, то знищення Землі можливе будь-якої миті, а це — значно гірший сценарій, ніж відмова від реалізації погроз. Тому в разі невдачі стратегії стримування реакція значної групи людей буде очевидною.

Однак прорахувати те, які саме рішення ухвалить окремий індивідуум, майже неможливо.

Загалом успіх системи стримування за теорією Темного лісу базувався на непередбачуваності Ло Цзі. Якщо система стримування зазнає невдачі, саме його особисті риси й психологічний портрет визначатимуть подальшу поведінку. Навіть коли він чинитиме цілком раціонально з власної точки зору, його особисті інтереси можуть іти врозріз із загальними інтересами людства. На початку Епохи стримування обидва світи провели дуже детальне вивчення особистості Ло Цзі й розробили відповідні математичні моделі. Спеціалісти з теорії Темного лісу — представники людства й Трисоляриса — дійшли майже ідентичних результатів: у разі провалу стратегії стримування за будь-якого психологічного стану Ло Цзі шанси на втілення в життя погроз коливаються в діапазоні від 91,9 до 98,4%. Безумовно, що Трисолярис за подібних умов визнав за ліпше не ризикувати.

Протягом короткого проміжку часу після запровадження системи стримування, хоча детальне опрацювання цього розділу в теорії ігор іще не відбулося, людство повністю збагнуло такий стан речей. ООН і Об’єднаний флот, немов перекидаючи один одному розпечений камінець, негайно повернули Ло Цзі контроль над системою стримування. Процес транзиту повноважень в обох напрямках тривав 18 годин, але цього часу було цілком достатньо, аби Краплини знищили ланцюг ядерних бомб довкола Сонця, позбавивши людство можливості відіслати координати в глибини Всесвіту. Така бездіяльність ворога була визнана найбільшою стратегічною помилкою Трисоляриса в цій війні, й людство, затамувавши подих і вкриваючись холодним потом, чекало на завершення перехідного періоду.

Отже, Ло Цзі залишився відповідальним за реалізацію стратегії стримування за теорією Темного лісу: спочатку в його віданні перебував детонатор ланцюга ядерних бомб довкола Сонця, а потім — перемикач гравітаційно-хвильової антени. Стратегічний баланс між двома світами нагадував перевернуту піраміду, яка верхівкою спиралася на вушко голки й щомиті погрозливо хиталася.

Стратегія стримування за теорією Темного лісу — це дамоклів меч, що зависнув над головами двох світів, і Ло Цзі був останньою волосиною, на якій трималося лезо. Саме тому його й прозвали Мечоносцем.

Проєкт «Обернені до стіни» так повністю і не перетворився на історію, а людство не позбулося примар Обернених.

Проєкт «Обернені до стіни» був першим монструозним проявом стратегії стримування в історії людства, однак сама стратегія й влада Мечоносця вже мали подібні прецеденти в історії. Холодна війна двох основних військових блоків — Варшавського і НАТО — в XX столітті була першим прикладом абсолютного стримування. У розпал Холодної війни 1974 року Радянський Союз, створивши комплекс раннього попередження, поставив на бойове чергування систему «Периметр» (на Заході її перейменували на «Мертву руку»), яку пізніше назвали машиною Судного дня. Мета створення «Периметра» полягала в гарантованій можливості завдавання удару у відповідь із використанням ядерної зброї, що призведе до ліквідації вищого керівництва країни, військового командування й утрати нею центрів ухвалення рішень. Принцип роботи «Периметра» полягав у моніторингу ознак численних ядерних вибухів на території СРСР, дані про які оброблялися на центральному комп’ютері. За результатами цих обчислень і приймалося рішення про доцільність та своєчасність завдання ядерного удару у відповідь.

Серцем цієї системи був надсекретний диспетчерський пост, схований глибоко під землею. Коли центральний комп’ютер ухвалював рішення про завдання удару у відповідь, черговий офіцер мав ініціювати запуск ракет.

У 2009 році один із колишніх чергових офіцерів розповів журналістам, що його, 25-річного молодшого лейтенанта, який нещодавно закінчив Військову академію імені Фрунзе, одразу призначили на бойове чергування! Якби система прийняла рішення про необхідність завдання удару, то саме він залишився б останньою перешкодою на шляху до знищення цілого світу. До цієї миті вся територія Радянського Союзу й Східної Європи вже була б оповита полум’ям, його рідні й друзі на поверхні давно загинули б. Північна Америка також за пів години перетворилася б на пекло на Землі, а подальше радіаційне зараження й початок ядерної зими, яка охопила б увесь світ, стали б кінцем для всього людства. Тієї миті доля всієї людської цивілізації перебувала в його руках.

Пізніше йому найчастіше ставили одне й те саме запитання: «Якби такий момент дійсно настав, чи натиснули б ви кнопку?».

Перший Мечоносець в історії людства відповідав: «Я не знаю».

І тепер людство сподівалося, що стратегія стримування за теорією Темного лісу матиме такий самий щасливий кінець, як і ядерне стримування у ХХ столітті.

Так минали роки, протягом яких тримався хиткий баланс між двома світами. Процес стримування розпочався шістдесят років тому, й Ло Цзі, який уже подолав рубіж у сто років, досі тримав у руці перемикач гравітаційно-хвильової антени. Але його постать у очах людства потроху набувала іншого вигляду.

«Яструби», які відстоювали жорсткішу політику щодо Трисоляриса, відверто недолюблювали його. На початку Епохи стримування вони виступали за значно жорсткіші обмеження для Трисоляриса, намагаючись повністю роззброїти чужинців. Деякі з пропозицій включали абсурдні вимоги, наприклад, програма «голої імміграції», за умовами якої пропонувалося зневоднити всіх трисоляріанців, переправити тіла вантажним кораблем до хмари Оорта, а звідти розвозити людським транспортом Сонячною системою по дегідраторіях на Місяці чи Марсі й поступово повертати до життя невеликими партіями лише за певних умов.

«Голуби» також мали підстави не надто шанувати Ло Цзі. Найбільше їх тривожило запитання: чи мала знищена Ло Цзі зіркова система 187J3X1 ознаки життя й розумну цивілізацію. Донині астрономи обох світів не змогли надати доказів на підтримку будь-якої з версій. Але «Голуби» все одно звинувачували Ло Цзі в скоєнні світоциду. Вони вважали, що якщо людство й Трисолярис дійсно прагнуть збудувати світ, де зможуть мирно співіснувати, таке утворення повинно базуватися на концепції універсальних прав людини, яка визначає, що всі цивілізовані істоти у Всесвіті наділені цілком рівними правами. А для того, аби вдихнути життя в це утворення, Ло Цзі має постати перед судом.

Ло Цзі ігнорував обидва протиборчі табори. Він іще міцніше стикав у руці перемикач гравітаційно-хвильової антени й, не розмінюючись на балачки, пів століття обіймав посаду Мечоносця.

Людство збагнуло, що будь-які рішення щодо подальшої долі Трисоляриса мають враховувати існування Мечоносця. Без його думки Трисолярис просто не розглядав жодну з пропозицій людства. Ло Цзі перетворився на диктатора з великими повноваженнями, як і Обернені свого часу.

Згодом Ло Цзі в очах людей перетворився на щось середнє між ірраціональним монстром і тираном, який може одного дня знищити ввесь світ.

Епоха стримування була дивним часом: з одного боку, людське суспільство досягло безпрецедентного рівня розвитку цивілізації, а демократія й права людини стали дійсно всезагальними; з іншого боку, обидва світи жили в тіні постаті диктатора.

Дехто з учених дотримувався думки, що розвиток науки й техніки колись був однією з рушійних сил знищення тоталітаризму. Але за умови кризи, що загрожує виживанню цивілізації, наука й техніка можуть стати ґрунтом, на якому проростатимуть нові паростки тоталітарного режиму. У традиційних тоталітарних державах диктатори мали змогу управляти лише за допомогою інших людей, а це призводило до низької ефективності державного апарату внаслідок наявності незліченної кількості непрогнозованих чинників. Тому в історії людства не існувало жодної стовідсотково ефективної диктатури, проте розвиток технологій дав можливість для створення супердиктатури. Приклади Обернених і Мечоносця — тривожні дзвінки. Наявність передових технологій в умовах настання суперкризи може повернути людське суспільство до темних часів.

Але більшість людей усе ще вважала, що припинення стримування — ще не на часі. Після зняття софонної блокади розвитку науки й трансферту знань і технологій із Трисоляриса людська наука розпочала бурхливо розвиватися, але все одно ще відставала від трисоляріанської на дві-три хвилі інновацій. Лише тоді, коли два світи матимуть однаковий рівень технологічного розвитку, людство отримає підстави розглянути питання про припинення стримування.

Іншим варіантом позбутися Ло Цзі було передання контролю над процесом стримування штучному інтелекту. Така можливість була серйозно проаналізована, детально змодельована завдяки чималій кількості досліджень і експериментів. Найбільшою перевагою цього варіанта стала висока вірогідність реакції машини при запуску передачі даних у процесі стримування, але зрештою його також відкинули.

Передача долі двох світів штучному інтелекту — жахлива перспектива. Під час моделювання було з’ясовано, що ймовірність об’єктивної оцінки штучним інтелектом складних подій і ухвалення ним правильних рішень щодо стримування є значно нижчою за людські можливості — й це не дивно, оскільки вміння виводити правильні судження потребує більшого, ніж просто наявності логічного мислення.

Окрім цього, такий крок не вирішує політичної частини питання: заміна людської диктатури на машинну — ще гірше рішення.

А найважливішим чинником була гіпотетична можливість втручання софонів у роботу штучного інтелекту. Хоча до цього подібні випадки не фіксувалися, сама можливість цього перетворила такий варіант на нереальний.

Компромісним кроком було визнано заміну Ло Цзі на посаді Мечоносця. Навіть не враховуючи інших чинників, столітній вік Ло Цзі став достатньою причиною для такого рішення: ясність його розуму й психологічний стан уже викликали певне занепокоєння. Людство не могло й надалі залишати долю двох світів у його руках.

Рік 61-й Епохи стримування. Мечоносець

Чен Сінь швидко одужувала, й лікарі твердили, що навіть якби всі десять семиміліметрових куль із обойми пістолета були випущені в неї, навіть якби всі вони потрапили в серце, рівень сучасної медицини дав змогу врятувати її життя й повернути функціональність організму до майже звичайних показників. Проте якби вбивця поцілив у мозок, то врятувати Чен Сінь не вдалося б.

З розповіді поліцейських вона дізналася, що востаннє у світі вбивство сталося 28 років тому, а в цьому місті нікого не вбивали майже 40 років. Поліцейським просто бракувало навичок у запобіганні й розкритті вбивств, саме тому Вейд майже досяг успіху. Ще один кандидат на посаду Мечоносця й конкурент Вейда попередив поліцію про його наміри, але він не мав достатньо доказів, лише інтуїтивно розумів його задуми — вміння, якого бракує сучасним людям. Поліцейські сумнівалися в правдивості отриманої інформації, тож згаяли купу часу. Лише після ідентифікації фальшивого дзвінка АА вони почали діяти.

Чимало людей навідувалися до неї в лікарню: представники влади, ООН та Об’єднаного флоту, відомі люди й, звісно, АА та її друзі. Чен Сінь уже навчилися легко розрізняти стать сучасних людей і почала поступово звикати до абсолютно фемінізованої зовнішності чоловіків, вишуканості й елегантності яких бракувало чоловікам минулого. Але ці чоловіки все одно її не приваблювали.

Світ навколо переставав її настільки шокувати, і Чен Сінь хотілося пізнати його ліпше, проте їй поки що забороняли виходити з палати.

Того дня АА принесла їй в палату голографічний фільм під назвою «Казка Янцзи». АА сказала, що це цьогорічний лауреат премії «Оскар» за найкращу стрічку, його знято за мотивами бусуаньцзи[18] поета Лі Чжиї:

Події фільму відбуваються в давню ідилічну епоху без прив’язки до конкретного року, показуючи любов двох людей, які живуть нарізно в заплавах гирла Янцзи й коло її витоку. Головні герої не здатні здолати відстань між ними, вони разом не з’являються навіть в уявній сцені, але глибина їхнього кохання цілком передається драматичними сценами й непідробною тугою. Візуальне відтворення фільму також було на дуже високому рівні: плавність і м’якість красот півдня, де Янцзи впадає в море, й велич Тибетського плато, де річка бере свій початок, викликали в Чен Сінь відчуття майже алкогольного сп’яніння. Стрічка зовсім не нагадувала нестравні комерційні фільми її часу — розповідь текла спокійно й гладко, як сама Янцзи, змушуючи Чен Сінь піддатися її магії.

Чен Сінь уявила, що вона перебуває біля гирла річки часу, але виток у минулому лишився порожнім…

Фільм викликав у Чен Сінь зацікавленість розвитком мистецтва та рівнем культури новітнього часу, й коли вона вже була здатна пересуватися без обмежень, АА запропонувала їй відвідати виставку й концерт. Чен Сінь добре пам’ятала чудернацькі й провокативні роботи митців, які виставлялися в 798 Art Zone у Пекіні та Бієнале сучасного мистецтва в Шанхаї, й вона навіть не могла уявити, який вигляд матиме мистецтво цієї доби.

Але всі картини, які вона побачила, виявилися надзвичайно реалістичними й виконаними класичною технікою в пастельних тонах, сповненими життя та позитивних емоцій. У Чен Сінь виникло відчуття, що вона споглядає серця, які ритмічно б’ються, поєднуючи красу природи й людське єство. Музика ж здавалася схожою на класичні симфонії, викликаючи на спомин Янцзи з фільму: потужна й самовільна, проте спокійна й заколисуюча. Чен Сінь немов дивилася на потоки води, поки не зрозуміла, що вода зупинила свій біг і натомість розпочала довгу-довгу мандрівку до джерела…

Культура й мистецтво цієї епохи абсолютно не збігалися з уявленнями Чен Сінь, проте це не було простим поверненням до класицизму, це було більше схоже на спіральну сублімацію пост-постмодернізму, повністю засновану на новій естетичній основі. От як «Казка Янцзи», що містила глибокі метафори простору та часу у Всесвіті. Але найбільше вразило Чен Сінь безслідне зникнення похмурих і химерних настроїв, які пронизували всю постмодерністську культуру ХХІ століття, — вони поступилися місцем не баченим до того теплому спокою й оптимізму.

— Знаєш, як не дивно, але мені подобається ваш час, — сказала Чен Сінь АА.

— Ти ще більше здивуєшся, дізнавшись, хто автор цих фільмів, картин і музики. Усі ці твори належать трисоляріанцям, які перебувають за чотири світлових роки від нас, — відповіла АА.

Витяг із «Минулого поза часом»: культурна рефлексія

Після початку процесу стримування була заснована Всесвітня академія наук — міжнародна організація, рівна за статусом ООН, — головним завданням якої стало налагодження процесу отримання й засвоєння наукової та технологічної інформації, що передається людству Трисолярисом. Спочатку серед людей панувала думка, що трисоляріани можуть передавати лише спорадичну інформацію і лише під шаленим тиском, ба більше, отримані дані будуть густо засіяні навмисно доданими помилками та спробами ввести земних учених в оману, тож нам доведеться видобувати крихти цінних даних, опрацьовуючи гори шламу. Проте ставлення представників Трисоляриса швидко звело подібні побоювання до нуля: за короткий проміжок часу вони передали величезну кількість знань у систематизованому вигляді, здебільшого це були наукові відомості з фундаментальних дисциплін — математики, фізики, космології, молекулярної біології трисоляріанських форм життя… Кожна з дисциплін передавалася в повному обсязі.

Такий значний обсяг отриманих знань шокував наукове співтовариство Землі. Трисолярис постійно надавав рекомендації щодо освоєння цих знань, тож можна вважати, що Земля перетворилася на один великий університет. Після того як софони зняли блокаду із земних прискорювачів заряджених частинок, людство змогло експериментально перевірити основні фізичні постулати, отримані з Трисоляриса, й отримати попередні підтвердження достовірності цих знань. Трисолярис навіть неодноразово висловлював незадоволення тим, що Академія наук надто повільно перетравлює отримані знання. Складалося враження, що Трисолярис згорає від нетерпіння якомога швидше підтягнути людство до свого рівня розвитку науки, принаймні у фундаментальних дисциплінах.

Цій малозрозумілій поведінці намагалися знайти різноманітні пояснення. І найбільш достовірним було те, що Трисолярис розумів переваги можливого вибухового розвитку технологій і наукових відкриттів, характерних для людства, й планував отримати нові знання завдяки розвитку людської науки, використовуючи її як акумулятор знань, який після зарядження трисоляріанськими знаннями почне продукувати більше енергії.

Сам Трисолярис пояснював власну щедрість лише глибокою повагою до земної цивілізації, яка насправді віддає трисоляріанам значно більше: людська культура відкрила очі Трисолярису на глибші сенси життя й існуван­ня цивілізації, допомігши осягнути красу природи та людини, які раніше лишалися поза увагою їхньої цивілізації. Людська культура почала стрімко поширюватися, пронизуючи все трисоляріанське суспільство, викликавши протягом пів століття багато революційних змін, які мали наслідком швидкі й глибокі зміни соціального та політичного устрою Трисоляриса. Загальнолюдські цінності набували дедалі більшого визнання й поваги в цьому віддаленому світі, бо все ширші верстви трисоляріанського суспільства захоплювалися культурою Землі.

Спочатку люди скептично ставилися до такого інтересу, але неймовірна хвиля культурної рефлексії підтвердила щирість намірів трисоляріанців.

Після перших десяти років Епохи стримування Трисолярис, окрім величезного набору знань, почав передавати на Землю не меншу кількість культурно-мистецьких творів, доступних розумінню людства: фільми, романи, поезію, музику й живопис. Як не дивно, але наслідування людської культури не спонукало трисоляріанців до створення карикатурних чи по-дитячому наївних робіт, навпаки — всі твори від самого початку були дуже високого рівня. Це явище отримало назву «культурне відображення» — відтепер людська цивілізація має дзеркало у Всесвіті, в якому можна роздивитися власні вади й принади з раніше недосяжних ракурсів. Протягом наступних десяти років культурне відображення набуло значної популярності в людському світі, витісняючи декадентську земну культуру й перетворюючись на мейнстрім, стало джерелом пошуку нових культурних і естетичних ідей.

Оскільки в імпортованих творах усі дійові особи були виключно людьми й події відбувалися лише на Землі, без зазначення автора фільму або роману неможливо було розрізнити, чиєму перу належить твір — людині чи трисоляріанину. Це стало найбільш значущим доказом того, що Трисолярис повністю абсорбує людську культуру. Водночас світ Трисоляриса так само лишався для людства повною загадкою — майже ніяких відомостей про його влаштування не надходило. Трисолярис посилався на те, що їхня скромна за рівнем культура не варта того, аби демонструвати її людству, особливо через величезні відмінності в біології та екосистемах двох світів. Передача цієї інформації, на думку трисоляріан, може стати на заваді цінному спілкуванню й обміну інформацією.

Люди з полегшенням видохнули, побачивши, що події розвиваються в правильному напрямку, й промінь сонячного світла справді освітив цей куточок Темного лісу.

Рік 61-й Епохи стримування. Мечоносець

У день виписки з лікарні АА повідомила Чен Сінь, що з нею хоче зустрітися Томоко.

Чен Сінь вже знала, що в цю епоху термін «Томоко» використовувався не для синонімічного позначення наділених розумом часточок, виготовлених колись Трисолярисом, — натомість так називали людиноподібного робота-жінку, виготовленого із використанням біонічних технологій і наділеного передовим штучним інтелектом, керування яким здійснювали безпосередньо софони. Томоко виконувала роль посла Трисоляриса на Землі, оскільки її звичний для землян вигляд під час постійного спілкування між двома світами мав значні переваги порівняно з розгортаннями софонів у низьковимірному просторі.

Томоко мешкала на гігантському дереві, розташованому на краю міста. Здалеку його крона здавалася рідкою, ніби більшість листя зів’яло й опало пізньої осені. Резиденція Томоко розташовувалася на верхній гілці дерева, де крім цього будинку, не було жодного іншого листка. Елегантна вілла була споруджена з бамбуку, довкола неї плавала біла хмара. Сьогоднішній день видався сонячним і безхмарним, тож, скоріш за все, ця хмаринка була згенерована пристроями самої резиденції.

Чен Сінь разом із АА пройшли пішки до кінця довгої гілки. Хідник був викладений круглими камінцями й оточений з обох боків зеленими газонами. Драбина закручувалася спіраллю донизу, до підвішеної на гілці вілли. Томоко зустріла їх коло входу в будинок. Вона виявилася мініатюрною жінкою, вбраною в надзвичайно красиве японське кімоно, щедро розписане яскравими квітами. Коли Чен Сінь роздивилася риси її обличчя, квіти в одну мить потьмяніли. Важко навіть уявити жінку настільки ідеальної вроди, проте найпрекраснішим було життєдайне світло її особистості: вона легенько усміхалася, однак видавалося, ніби вітер ніжним подихом огорнув ставок із джерельною водою, розбиваючи сонячні промені на міріади відблисків. Томоко повільно вклонилася їм, і Чен Сінь відчула, що вся її постать є уособленням китайського ієрогліфа 柔, róu — лагідний як за формою, так і за змістом.

— Ласкаво прошу, ласкаво прошу! Я мала б сама навідати вас у вашому обійсті, але тоді я не мала б змоги розважити вас чя-но ю. Пробачте мені, будь ласка, я дуже рада вас бачити! — Томоко продовжувала кланятися. Її голос, тихий і ніжний, ідеально пасував тендітній постаті, однак, здавалося, мав магічну силу — коли вона починала говорити, всі інші голоси й звуки стихали, щоб поступитися місцем її шепоту.

Вони прослідували за Томоко у двір, роздивляючись, як колишеться маленька біла квітка, що прикрашала зібране в пучок на потилиці волосся. Час від часу Томоко поверталася до них, усміхаючись. У ці миті Чен Сінь забувала, що перед нею амбасадор інопланетних загарбників, яку контролює надпотужний чужинницький світ із відстані чотирьох світлових років. Усе, що бачила Чен Сінь — вродливу особу з такою концентрацією жіночності, що, якби її опустити у велике озеро, вона з легкістю забарвила б його води в насичений рожевий відтінок.

По обидва боки доріжки колихалися бамбукові зарості, рівно посередині оповиті хвилястою ниткою білого туману. Подолавши невеличкий дерев’яний міст, перекинутий через дзюркотливий потічок, Томоко зупинилася, аби пропустити їх у вітальню. Кімната, залита світлом, була оформлена в східному стилі без вкраплень будь-яких інших: усі чотири стіни мали широкі отвори, надаючи вітальні схожості із павільйоном. Назовні було видно лише білі хмари, які швидко пропливали безкраєм синього неба. На стіні висіла невеличка картина в японському стилі укійо-е та віяло із зображенням пейзажу, розписане китайськими майстрами. Убранство кімнати мало простий і елегантний вигляд та пасувало обраному архітектурному стилю.

Томоко запросила Чен Сінь і АА опуститися на м’які татамі, а потім і сама присіла в елегантній позі, заходившись методично розкладати елементи вишуканого чайного приладдя.

— Нам доведеться проявити неабияку витримку — скуштувати чай ми зможемо щонайшвидше за дві години, — прошепотіла АА на вухо Чен Сінь.

Томоко підхопила білосніжний шмат тканини зі свого кімоно й почала з надзвичайною обережністю протирати й так чисте та сяюче чайне приладдя. Розпочала вона з чяшяку — довгої тонкої ложки, вирізаної з суцільного шматка бамбукового пагона. Потім перейшла до чяван — маленьких чаш, білої порцелянової й латунної. Бамбуковим ківшиком зачерпнула джерельної води з глиняної ємності, наповнила чайник-тецубін і поставила його на мідну жаровню-бінкаке. Наступним рухом зачерпнула порошкоподібний зелений чай-маччя з невеликої білої порцелянової шкатулки-чябако, висипала до чаші й почала перемішувати повільними рухами по колу за допомогою бамбукового віничка-чясен…

Усе це робилося вкрай повільно, й деякі маніпуляції повторювалися по багато разів. Лише протирання чайного приладдя тривало щонайменше двадцять хвилин. Вочевидь, що для Томоко був важливий не результат її дій, а дотримання ритуалу та обрядових значень кожного окремого руху.

Але Чен Сінь не нудьгувала — м’які, плавні рухи Томоко мали гіпнотичний ефект, зачаровуючи її. Час від часу з вулиці долітав прохолодний вітерець, створюючи враження, що білосніжні руки Томоко танцюють не з власної волі, а рухаються за велінням дихання вітру. Здавалося, що вони пестять не делікатне чайне приладдя, а щось м’якіше, легше, безтілесніше, як от… час. Так, саме час. Час стає гнучким і податливим у її руках, починає текти так само повільно, як і туман у бамбуковому гайку. Тут панував інший відлік часу. Історія крові й вогню не має тут влади, як і тягар земних проблем — усе це зникло у віддаленому місці, яке ніколи не існувало. Тільки білі хмаринки, аромат бамбукових заростів і чаю — справжній світ миру й гармонії, якого можна досягти лише в чя-но ю — японській чайній церемонії.

Бозна скільки часу минуло від початку церемонії до того моменту, коли чай нарешті був готовий. Після чергової низки складних ритуалів чаші з чаєм нарешті перейшли в руки Чен Сінь і АА. Чен Сінь зробила перший ковток пахучого зеленого напою. Гіркий присмак наповнив усе її тіло, одночасно ніби прояснивши щось у її свідомості.

— Коли ми, жінки наших світів, тут, разом, то світ здається настільки прекрасним. Але наскільки ж він і крихкий! Ми, об’єднавши зусилля, маємо подбати про його майбутнє, — ледь чутно прошепотіла Томоко, глибоко вклонившись. Далі її шепіт став схвильованим: — Будь ласка, збережіть його! Дуже вас прошу!

Чен Сінь легко збагнула глибокий зміст невимовленого й справжній підтекст цієї чайної церемонії.

Але чергова зустріч повернула Чен Сінь до суворої реальності.

Наступного дня після відвідин Томоко до неї завітали шестеро людей із минулого. Усі вони були чоловіками віком від 45 до 68 років і так само претендували на те, щоб стати другим в історії людства Мечоносцем. Порівняно з першими роками Епохи стримування дедалі менша кількість людей виходила зі стану гібернації, проте їх чисельність ще лишалася досить значною, щоб створювати специфічний прошарок у соціумі. Для всіх цих людей інтеграція в сучасне суспільство виявилися значно складнішою, ніж для пробуджених у останні роки Епохи кризи. Більшість із пробуджених зараз чоловіків, свідомо чи несвідомо, намагалися надати своїй зовнішності жіночих рис задля швидшої адаптації у фемінізованому суспільстві. Проте жоден із шести візитерів не пристав на це, вперто дотримуючись звичних їм чоловічих вигляду й поведінки. Якби Чен Сінь зустрілася з цими людьми кілька днів тому, то почувалася б цілком комфортно в їхньому оточенні, проте зараз уже з’явилося відчуття пригнічення.

Очі цих людей не випромінювали звичного для цієї епохи світла, а істинні помисли ховалися за натягнутими масками. Чен Сінь не полишало відчуття, буцім вона опинилася перед міським муром, складеним із шести холодних, міцних каменів. Стіна, шорстка й загартована роками випробувань, була просочена холодною рішучістю не цуратися кровопролиття й смертей за потреби.

Чен Сінь отримала можливість висловити свою вдяч­ність одному з кандидатів, який викликав поліцію, чим урятував їй життя. Ним виявився 48-річний чоловік на ім’я Бі Юньфен, який до гібернації працював інженером-конструктором на побудові найбільшого у світі прискорювача заряджених часток. Як і Чен Сінь, його відправили в майбутнє для забезпечення безперебійної роботи прискорювача, коли його знову можна буде використовувати після зняття блокади софонів. На жаль, жоден збудований у минулому прискорювач не зберігся до Епохи стримування.

— Сподіваюся, я зробив правильний вибір, — сказав Бі Юньфен, вочевидь намагаючись здаватися дотепним, проте ані Чен Сінь, ані інші не оцінили його намагань.

— Ми прийшли всі разом, аби переконати тебе не брати участі у відборі на посаду Мечоносця, — відверто мовив 34-річний Цао Бінь, наймолодший серед кандидатів. На початку Трисоляріанської кризи він був колегою славетного Дін Ї, але коли світ дізнався про блокування софонами досліджень із використанням прискорювачів, Цао Бінь висловив думку, що фізика перетворюється на суто теоретичну дисципліну без можливості експериментальної перевірки припущень, і вирішив скористатися гібернацією, допоки блокаду не буде знято.

— Якщо я братиму участь, то, на вашу думку, маю шанси на перемогу? — запитала Чен Сінь. Після повернен­ня з гостин у Томоко ця думка не полишала її голови, через що вона не спала майже до ранку.

— Якщо ти не відступишся, то, швидше за все, отримаєш цю посаду, — відповів Іван Антонов, наступний за віком кандидат — миловидний 43-річний обдарований росіянин, який ліг у гібернацію через невиліковну хворобу, а до того став наймолодшим віце-адміралом в історії та обіймав посаду заступника командувача Балтійського флоту.

— Я маю хороші завдатки для успішного стримування? — з усмішкою запитала Чен Сінь.

— Не можна заперечувати наявність певних рис. У минулому ти була офіцером АСР — агентства, яке впродовж останніх двох століть провело велику кількість успішних розвідувальних операцій проти Трисоляриса й навіть попереджало флоти Сонячної системи про ймовірність атаки Краплини напередодні Битви Судного дня. На жаль, тоді до цих рекомендацій не дослухалися. Зараз АСР має таємничий ореол легендарної організації, що само собою значно підвищує твої шанси на обрання. Крім того, ти єдина людина, яка володіє іншим світом, що також додає тобі балів на порятунок цього світу. Хай як нелогічно це звучало б, однак у суспільстві зараз панують саме такі думки…

— Краще я поясню, у чому справа, — перебив Антонова лисий підстаркуватий чоловік. Його звали Ей Джей Гопкінс, або принаймні так він себе називав. Усі його особисті дані до дати пробудження були втрачені, до того ж він навідріз відмовився розкривати будь-яку іншу інформацію про себе, навіть не переймаючись вигадуванням якоїсь правдоподібної легенди, чим сильно завадив отриманню громадянства. Але таємничість його біографії додавала йому чимало плюсів, тож саме він на пару з Антоновим вважалися найбільш обдарованими в мистецтві стримування. — Суспільство бачить ідеальним Мечоносцем того, хто поєднує в собі дві чесноти: здатність лякати Трисолярис і разом із тим не навіювати жаху на всіх цих дівчат і фемінізованих недочоловіків. Але оскільки це взаємовиключні умови, то вони схиляються до кандидатур, які менше лякають людство. Тебе вони бояться менше, бо ти — жінка, ще й гарненька, немов ангел у плоті. Ці зніжені мамині синки ще наївніші за дітей із минулого — вони не здатні зазирнути вглиб речей… Зараз вони всім кагалом вважають, буцім події розвиваються якнайкраще, ми вже майже досягли всесвітньої гармонії й незабаром зіллємося з трисоляріанами в приступі загальної любові. Тож стримування стає дедалі менш важливим, і меч варто передати в чиїсь більш лагідні й ніжні руки.

— А хіба не саме це відбувається? — запитала Чен Сінь. Її дещо образив зверхній тон Гопкінса.

Шестеро чоловіків, не відповівши на запитання, мовчки перезирнулися. Їхні погляди стали ще похмурішими й холоднішими. Стоячи між ними, Чен Сінь відчула, немов упала на дно глибокого колодязя. Вона здригнулася.

— Дитино, ти не підходиш на роль Мечоносця, — вимовив найстарший із присутніх, 68-річний колишній заступник Міністра закордонних справ Південної Кореї. — Ти не маєш політичного досвіду, та й життєвий досвід, враховуючи твої молоді літа, в тебе вкрай незначний. Ти не здатна правильно оцінювати ситуацію, а також не наділена необхідними Мечоносцю психологічними рисами. Ти не маєш нічого за душею, крім доброти й почуття відповідальності.

— Я не вірю, що ти прагнеш для себе такої долі. Ти ж маєш знати, чим доведеться пожертвувати, — порушив мовчанку останній із кандидатів, у минулому досвідчений адвокат.

Чен Сінь не знайшла, що відповісти на цей закид. Вона щойно сама дізналася про обставини життя чинного Мечоносця Ло Цзі протягом всієї Епохи стримування.

Після того як шістка кандидатів пішла, АА запитала в Чен Сінь:

— На мою думку, життя Мечоносця не можна назвати нормальним. Це швидше схоже на довічні пекельні муки. Чому ці чоловіки з минулого настільки жадають цієї посади?

— Мати можливість одним порухом пальця вирішити долю людства й іншого світу — мрія багатьох тогочасних людей. Багато хто поклав усе життя, щоб хоча б трохи наблизитися до отримання такого статусу. Вони одержимі цією ідеєю.

— А як щодо тебе: ти так само одержима цим прагненням?

Чен Сінь не відповіла. Зараз відповідь вже не здавалася настільки простою.

— Мені важко збагнути, наскільки чорна душа в цієї людини. Він справжній псих і маніяк! — АА, вочевидь, говорила про Вейда.

— Він не найнебезпечніший, — заперечила Чен Сінь.

І це було правдою: він навіть не намагався глибоко приховати порочність своєї натури. Звичні щоденні маски й майстерність у викривленні думок, такі властиві людям минулого, цілком незбагненні для АА та її сучасників. Що приховують за своїми беземоційними холодними масками шестеро кандидатів? Чи є серед них інші Є Веньцзє або Чжан Бейхай? Чи значно правильнішою буде зловісна думка: скільки осіб із цих шести точно такі ж?

Чен Сінь побачила, як чарівний довколишній світ перетворюється на красиву мильну бульбашку, яку несе на гострі шипи, й будь-який, навіть випадковий, контакт миттєво призведе до вибуху.

За тиждень Чен Сінь завітала до штаб-квартири ООН, щоб узяти участь у церемонії передачі права власності на дві планети зоряної системи DX3906.

Після церемонії Голова Ради оборони Землі повідомив їй, що має повноваження від ООН і Об’єднаного флоту офіційно просити Чен Сінь висунути свою кандидатуру для участі в конкурсі на посаду Мечоносця. За його словами, інші шість кандидатур викликають у громадськості забагато запитань і побоювань. Вибір будь-кого з цієї шістки буде сприйнятий значною частиною людства як величезна небезпека й загроза, що матиме наслідком поширення панічних настроїв із непередбачуваним результатом. Іншим чинником ризику є тотальна недовіра всіх шести кандидатів до Трисоляриса та їхня схильність до агресивних методів ведення переговорів. Наступний Мечоносець може швидко скооперуватися з прибічниками «яструбиної» політики як із представників земної спільноти, так і з офіцерів Об’єднаного флоту, аби провадити жорсткішу політику стримування за теорією Темного лісу та підвищити вимоги до Трисоляриса. Такі дії можуть призвести до припинення успішного процесу мирного співіснування й перервати усталений науковий і культурний обмін між двома світами, що матиме непередбачувані наслідки… І Чен Сінь здатна своїм рішенням легко убезпечити два світи від такого розвитку подій.

Вибравшись із печер вдруге у своїй історії, людство повернулося до повноцінного життя на поверхні, й штаб-квартира ООН переїхала до старої будівлі. Для Чен Сінь зовнішній вигляд цього району не був вдивовижу — архітектурне оздоблення комплексу споруд майже не змінилося за останні триста років. Зараз, стоячи на цьому історичному місці, Чен Сінь пригадувала бурхливі події тієї ночі 270-річної давнини: проголошення старту проєкту «Обернені до стіни»; замах на Ло Цзі; натовп, що пускається навтьоки; пасма її волосся, які майорять у турбулентних завихреннях від лопатей гелікоптера; карета швидкої допомоги, що з увімкненими червоними маячками й сиреною мчить геть… Спогади такі гострі, немов усе це відбувалося лише вчора. Ось Вейд стоїть спиною до моря вогнів Нью-Йорка й промовляє фразу, що стане визначальною для всього її подальшого життя: «Ми відішлемо лише мозок».

Якби ці слова тоді не прозвучали, то всі сьогоднішні події не мали б до неї ніякого стосунку — Чен Сінь прожила б життя звичайної людини й померла б десь двісті років тому. Усі згадки про її існування зникли би без сліду в глибокій воді річки часу. Якби їй дуже пощастило, то зараз на обрання другого Мечоносця очікувало б десяте покоління її нащадків.

Але сьогодні вона ще жива. Чен Сінь обернулася до людського моря, яке розлилося на площі перед будівлею. Її голографічний портрет плив над головами натовпу, немов кольорова хмаринка. До неї наблизилася молода мати з кількамісячною дитиною на руках і протягнула Чен Сінь своє чадо. Миле дитя щиро усміхнулося, коли вона брала його на руки. Обіймаючи теплий маленький згорток і торкаючись до ніжної дитячої шкіри, Чен Сінь відчула, як тане її серце. Здавалося, що вона тримає на руках увесь цей новий світ, такий же милий і тендітний, як немовля.

— Погляньте, як вона схожа на Діву Марію! — крикнула до натовпу молода мати. Знову повернувшись до Чен Сінь, вона благально склала руки й заговорила зі сльозами на очах: — Прекрасна й добра пані, захистіть цей світ! Не дозвольте цим жорстоким і кровожерливим чоловікам знищити все прекрасне, яке існує в нашому світі!

З натовпу почулися схвальні вигуки, які швидко переросли в гучну хвилю. Дитина на руках Чен Сінь розплакалася, й вона пригорнула її сильніше до грудей. До цього вона постійно питала себе, чи має право на інший вибір.

І лише зараз отримала остаточну відповідь: ні, не має. І на те є три причини.

Перша — людина, обрана рятівником людства, чимось схожа на злочинця, якого ведуть на страту до гільйотини: він чи вона не має свободи волі від початку. Так було з Ло Цзі, й така ж доля очікує Чен Сінь.

Друга — слова молодої матері й відчуття теплого і ніжного дитяти на руках допомогли Чен Сінь зрозуміти власні почуття до нового світу: материнський інстинкт. Вона не пізнала радощів материнства в минулому й зараз підсвідомо вважала всіх людей цієї епохи своїми дітьми, тому не могла спокійно дивитися, як їх кривдитимуть. Раніше Чен Сінь помилково трактувала це як відчуття відповідальності, обов’язку перед людьми. Але материнство й обов’язок не тотожні почуття — перше є інстинктом, якого неможливо позбутися.

Ну й третє — існувала ще одна обставина, що ніяк не залишала думок Чен Сінь, здіймаючись, немов непробивна стіна. Навіть якщо її припущення щодо перших двох пунктів помилкові, ця стіна все одно стоятиме непорушно — Юнь Тяньмін.

Пропозиція обійняти цю посаду насправді є дорогою до пекла, падінням у безодню, відправитися до якої заради неї зголосився Юнь Тяньмін. Тепер настав її час платити по рахунках, і вона не має права відступити.

Дитинство Чен Сінь минуло в любові, проте лише материнській. Якось вона запитала матір про батька, й мати, на відміну від більшості матерів-одиначок, спокійно й чесно відповіла, що нічого про нього не знає. Потім, тихо зітхнувши, додала, що вона й сама не відмовилася б мати про нього достовірну інформацію. Чен Сінь спитала, звідки вони родом, і мати сказала, що Чен Сінь — знайда. На відміну від більшості батьків, її мати ніколи їй не брехала — й цього разу також говорила правду.

Мама ніколи не була заміжньою. Одного дня, коли вона прогулювалася зі своїм хлопцем, побачила покинуту на лавці в парку тримісячну дівчинку. При ній були пляшка молока, тисяча юанів і невеличка записка, в якій зазначалася дата народження дитини. Спершу мати зі своїм хлопцем вирішила віднести Чен Сінь до поліцейського відділку, щоб ті відправили її до Міського бюро цивільних справ, звідки знайду розподілили б до одного з дитячих будинків.

Але дівчина вирішила піти до відділку наступного ранку. Однак після ночі в ролі матері вона не знайшла в собі сил віддати дитину комусь іншому. Від думок про майбутні поневіряння маленької людини її серце боліло, тож вона вирішила стати названою матір’ю для Чен Сінь.

Пізніше хлопець через це покинув її. Протягом наступних десяти років мати зустрічалася ще з чотирма-п’ятьма чоловіками, проте жодні стосунки не тривали довго через названу дочку. Пізніше Чен Сінь дізналася, що більшість із цих чоловіків були не проти усиновлення, проте коли хтось із них виявляв бодай крихту нерозуміння чи нетерплячості, мати вирішувала розійтися з ним, щоб нічим не зашкодити дитині.

Чен Сінь не відчувала, що живе в неповній сім’ї. Навпаки, їй здавалося, що ідеальна сім’я й має бути такою: маленький світ матері й дочки, сповнений любові та щастя. Вона навіть підозрювала, що додавання батька в це рівняння виявиться зайвим. Але по мірі дорослішання Чен Сінь почало бракувати саме любові батька: з’явилося невиразне відчуття відсутності чогось важливого, яке з кожним днем міцнішало. Саме тоді мати знайшла для неї тата. Він виявився надзвичайно доброю людиною з почуттям відповідальності й умінням любити. Він і закохався в її матір, надихнувшись її любов’ю до Чен Сінь. Так на небосхилі дитинства Чен Сінь запалало ще одне сонце. Тепер їхній маленький світ став направду ідеальним і не потребував доповнень, тож батьки не робили спроб народити ще одну дитину.

Вступивши до університету, Чен Сінь уперше залишила батьківський дім, а потім чим далі, тим більше її життя починало нагадувати мустанга, який учвал мчить до обрію, відносячи її від звичного життя все далі й далі. Зрештою, вони віддалилися не тільки в просторі, а й у часі — її відправили в майбутнє.

Ніч прощання назавжди закарбувалася в її пам’яті — сказати правду виявилося нестерпно важко, тому Чен Сінь збрехала батькам, що повернеться, хоча вже знала, що вороття не буде. Їй не давалося слово «прощавайте», тож вона вирішила піти, не попрощавшись. Але батьки, здавалося, все й так зрозуміли.

Мати взяла її руку й промовила:

— Через нашу любов нам усім судилося довіку залишатися разом…

Вона всю ніч простояла під вікном батьківської спальні, й їй здавалося, що і дихання нічного вітерця, і мерехтіння зірок безустанку повторювали слова її матері.

Через три століття вона нарешті мала шанс зробити щось із любові.

— Я візьму участь у відборі на посаду Мечоносця, — сказала Чен Сінь матері дитини, яку тримала на руках.

Рік 62-й Епохи стримування. «Гравітація». Десь на окраїні хмари Оорта

«Гравітація» переслідувала «Синій простір» уже півсто­ліття й незабаром мала наздогнати втікача. Тепер відстань між ними дорівнювала лише трьом астрономічним одиницям. Порівняно з гігантським відрізком у 1,5 світлового року, який подолали два кораблі, можна було сказати, що їх відділяють якісь міліметри.

Десять років тому «Гравітація» пролетіла крізь хмару Оорта. У цьому місці, розташованому на краю Сонячної системи на відстані в одну астрономічну одиницю від Сонця, зароджуються комети. «Гравітація» й «Синій простір» виявилися першими космічними кораблями, які перетнули цю межу. Але ця місцина зовсім не виглядала як туманність: заморожена брила з пилу й льоду — безхвоста комета — дуже зрідка пролітала на відносно близькій відстані від десятків до сотень тисяч кілометрів. Було марно сподіватися просто розгледіти її неозброєним оком.

Проминувши хмару Оорта, «Гравітація» нарешті вийшла в справжній космос. Сонце перетворилося на ще одну нічим не примітну зірку за кормою. Як і безліч інших зірок, наше світило позбулося ореолу справжнього об’єкта, ставши ще однією ілюзією серед безкрайої порожнечі Всесвіту. В усіх напрямках простягалася бездонна прірва. Єдиними об’єктами, фізичне існування яких можна було підтвердити за допомогою органів чуття, лишалися Краплини, що супроводжували «Гравітацію». Дві Краплини баражували з двох боків на відстані п’яти кілометрів і були легко помітні неозброєним оком. Люди на борту «Гравітації» полюбляли роздивлятися Краплини в ілюмінатори за допомогою телескопа, бо споглядання реальних об’єктів давало певне відчуття комфорту в нескінченній порожнечі. Насправді роздивлятися Краплини було те саме, що вдивлятися в себе. Вони були схожі на дзеркала з відображенням «Гравітації», хоча й дещо деформованими; завдяки абсолютній гладкості поверхні Краплин зображення, попри відстань, лишалося дуже чітким. Якщо ж узяти телескоп із достатньою кратністю збільшення, спостерігач мав можливість навіть побачити в ілюмінаторі корабля себе самого.

Але більшість із понад сотні офіцерів і членів екіпажу «Гравітації» не мали змоги відчути самотність, бо значну частину цих 50 років вони провели в гібернації. Для рутинної навігації корабля достатньо було чергової команди в складі від 5 до 10 осіб. Ротація екіпажу відбувалася за допомогою гібернації кожні 3–5 років.

Уся гонитва була грою в кота й мишку між «Гравітацією» й «Синім простором», важливим нюансом якої стало прискорення. «Синій простір» не мав можливості постійно прискорюватися, бо швидко вичерпав би запаси пального й утратив би можливість маневрувати. Навіть якби йому вдалося позбутися переслідувачів, подібна стратегія перед лицем незмірної космічної пустелі була б рівноцінна самогубству. «Гравітація» так само мала обмеження щодо можливості прискорення: хоча запаси палива на її борту значно перевищували ту кількість, що лишилася в «Синього простору», перед командою стояло питання про повернення додому.

Таким чином, увесь запас палива слід було розділити на чотири рівні частини: прискорення для виходу за межі Сонячної системи, уповільнення перед поверненням, розгін до Сонячної системи, уповільнення перед Землею. Тож ліміт палива, яке можна використовувати для прискорення в процесі переслідування, обмежувався лише чвертю паливних баків. На щастя, маючи змогу за допомогою софонів аналізувати попередні маневри «Синього простору» й отримувати поточну інформацію про характеристики польоту, «Гравітація» могла з високою точністю в режимі реального часу вираховувати запаси палива «Синього простору», на противагу екіпажу останнього, який і гадки не мав про стан речей на борту «Гравітації». Тож у цій грі «Гравітація» знала всі карти «Синього простору». У поперемінному прискоренні кораблів «Гравітація» завжди підтримувала вищу швидкість, ніж «Синій простір», але найвище досягнуте значення для обох кораблів було ще далеким від верхньої межі потужності двигунів. Через двадцять п’ять років після початку погоні «Синій простір» перестав прискорюватися, можливо, саме тому, що запаси палива досягли того максимуму, який команда була готова виділити на процес прискорення корабля.

Під час півстолітньої гонитви в космосі «Гравітація» постійно передавала «Синьому простору» інформацію про те, що їхня спроба втечі позбавлена сенсу: навіть якщо земні переслідувачі зійдуть із дистанції, Краплини неодмінно наздоженуть корабель-втікач і знищать його; натомість за умови повернення на Землю екіпаж може розраховувати на справедливий суд, тож їм варто негайно розпочати сповільнюватися й розвертатися. Відмова від утечі значно скоротила б час погоні, але «Синій простір» ігнорував усі повідомлення.

Рік тому, коли відстань між «Гравітацією» й «Синім простором» скоротилася до 30 астрономічних одиниць, сталася певною мірою очікувана подія: «Гравітація» й Краплини, що її супроводжували, увійшли в сліпу для софонів зону, внаслідок чого зв’язок із Землею в режимі реального часу перервався. Надалі для спілкування можна було використовувати лише електромагнітні хвилі й нейтрино, тож час, за який інформація від «Гравітації» досягала Землі, збільшився до 15 місяців; на відповідь слід було очікувати стільки ж.

Витяг із «Минулого поза часом»: сліпі зони в просторі для софонів — іще один непрямий доказ на підтримку теорії Темного лісу

На початку Епохи кризи Трисолярис, відправляючи софони на Землю, розіслав у різні частини Чумацького Шляху ще шість інших, розігнавши їх майже до швидкості світла. Незабаром усі шість потрапили до «сліпих зон», при цьому найбільша відстань, на яку софону вдалося відлетіти, дорівнювала лише семи світловим рокам.

Наступна запущена партія софонів стикнулися з тими ж проблемами. Найближчу сліпу зону всього за 1,3 світлового року від Землі було виявлено софонами, які супроводжували «Гравітацію».

Відновити квантову заплутаність між софонами у випадку її переривання вже неможливо, тож ті софони, які потрапили до сліпих зон, були назавжди загублені в просторі й часі.

Для Трисоляриса таке втручання в простір-час залишалося нерозв’язаною загадкою: подібні перешкоди на шляху софонів — це природна аномалія чи штучно створені перешкоди? Учені Землі й Трисоляриса схилялися до думки, що перешкоди не природні.

Перш ніж потрапити в пастку сліпих зон, софони, розіслані в різні частини Чумацького Шляху, встигли розвідати лише дві зоряні системи, які мали планети. На них не було виявлено жодних ознак життя чи присутності цивілізації, тож учені Землі й Трисоляриса припустили, що незаселеність цих світів і стала причиною того, що софони змогли без перешкод їх дослідити.

Через це аж до останніх років Епохи стримування Всесвіт лишався таємничим місцем для обох світів, але існування сліпих зон для софонів, імовірно, можна розглядати як непряме підтвердження правдивості теорії Темного лісу, яка перешкоджає повній прозорості Всесвіту.

Рік 62-й Епохи стримування. «Гравітація». Десь на околицях хмари Оорта

Потрапляння софонів у сліпу зону не мало фатального впливу на місію «Гравітації», але значно ускладнило успішність виконання завдання. До цього моменту софон, який перебував на борту «Синього простору», давав можливість «Гравітації» отримувати повну інформацію про стан справ утікача. Тепер повернувся статус-кво: кораблі знову перетворилися на чорні скриньки один для одного. До того ж Трисолярис утратив контроль над Краплинами в режимі онлайн, і тепер їхня поведінка визначалася тільки вбудованим штучним інтелектом, що могло призвести до неочікуваних подій.

Ця ситуація спонукала капітана «Гравітації» ухвалити рішення про необхідність якнайшвидше завершити місію, тож він віддав наказ знову розпочати процес прискорення, щоб наздогнати втікачів.

Швидке наближення «Гравітації» змусило «Синій простір» вперше озватися до корабля погоні. Вони надіслали пропозицію відправити човником на «Гравітацію» дві третини екіпажу включно з головними підозрюваними в обмін на можливість решті екіпажу «Синього простору» продовжити свою мандрівку вглиб космосу. Таким чином, людство збереже форпост і насіння в міжзоряному просторі для майбутніх відкриттів та колонізації.

Пропозицію рішуче відкинули навіть без обговорен­ня. У відповіді з «Гравітації» було зазначено, що весь екіпаж «Синього простору» в повному складі підозрюють у вбивствах та інших злочинах, тому вони всі до одного мають постати перед судом. Космос змінив їхню сутність, тож члени екіпажу не можуть більше вважатися частиною людства, а відтак про «дослідження Всесвіту від імені людства» не може бути й мови.

Екіпаж «Синього простору» нарешті зрозумів безглуздість продовження втечі й опору. Якби переслідувачем виступав виключно земний військовий корабель, то можна було б зважитися на битву, але супровід двох Краплин суттєво змінював баланс сил і перетворював таку спробу на акт самогубства. Перед міццю Краплин «Синій простір» був лише паперовою мішенню, тож розраховувати на вдалу втечу вже не доводилося. Коли протиборчі сторони розділяли 15 астрономічних одиниць, «Синій простір», відмовившись від утечі, склав зброю перед «Гравітацією» й одночасно на повну потужність запустив процес уповільнення, що призвело до різкого скорочення відстані між двома кораблями. Тривале полювання от-от мало добігти кінця.

На «Гравітації» оголосили бойову тривогу, й увесь екіпаж почав прокидатися від сплячки, порушуючи звичну за п’ятдесят років тишу на борту.

Члени екіпажу, які щойно прокинулися після гібернації, мали призвичаюватися до поточного стану справ — не тільки до того, що вони майже наздогнали втікача, а й до втрати зв’язку із Землею в режимі реального часу. Але цей факт не сприяв розумінню екіпажем «Гравітації» вчинку «Синього простору». Навпаки, як діти, що тимчасово втратили із поля зору батьків, вони воліли не довіряти здичавілим одноліткам, які взагалі не мали батьків. Усі горіли бажанням якнайшвидше взяти на абордаж «Синій простір» і вирушити у зворотний вояж. Хоча обидва кораблі прямували в одному напрямку приблизно з однією швидкістю посеред безкрайого й безлюдного космічного простору, на борту панували протилежні настрої: екіпаж «Гравітації» відчував піднесення через близький кінець подорожі, а всі на «Синьому просторі» були в розпачі через невдалу спробу втечі.

Через 98 годин після повернення екіпажу корабля з гібернації до штатного психіатра «Гравітації», лікаря Веста звернувся перший пацієнт. Але те, що ним виявився підполковник Девон, невимовно здивувало Веста. У лікарських профайлах членів екіпажу Девон значився як людина з найвищим показником психологічної стійкості. Підполковник очолював прикомандирований підрозділ військової поліції, в завдання якого входило роззброєння й арешт членів екіпажу «Синього простору», після того як «Гравітація» наздожене втікачів. Члени екіпажу «Гравітації» були представниками останнього нефемінізованого покоління людства, й Девон мав настільки яскраво виражену маскулінну подобу, що його часто плутали з людиною з минулого. Переконання підполковника були під стать зовнішності — він часто висловлював думку, що через події Темної битви варто було б поновити практику смертної кари для злочинців.

— Лікарю, я знаю, що наша розмова залишиться між нами й ви не сміятиметеся з почутого, — мовив Девон обережним тоном, який різко контрастував із його звичною манерою вести бесіду.

— Підполковнику, в моїй професії взагалі не заведено сміятися.

— Учора, приблизно о 436950 за зоряним часом, я вийшов із конференц-зали №4 й коридором №17 попрямував до свого житлового модуля. Якраз посередині коридору, біля входу до розвідувального центру, я зустрівся з молодшим лейтенантом чи принаймні з людиною, одягнутою у форму молодшого лейтенанта космічного флоту. У цей час усі, крім вахтової команди, вже мали б відпочивати. Але сам факт зустріти когось у коридорі видається мені дивним… — Зіниці підполковника звузилися, він похитав головою, ніби пригадуючи сон.

— То що не так?

— Я пройшов повз нього, він привітав мене, я підвів на нього очі…

Підполковник знову замовк, і Весту довелося кивнути, підбадьорюючи його.

— Цією людиною виявився майор Пак Є Джун, командир загону морської піхоти «Синього простору».

— Ви говорите про нашу ціль? — спокійно запитав Вест, не виказуючи ані найменшого здивування.

Девон ухилився від прямої відповіді.

— Лікарю, вам же відомо, що я постійно передивляюся зображення внутрішніх відсіків «Синього простору», які до цього передавалися софонами. Можна навіть сказати, що я знаю екіпаж «Синього простору» ліпше, ніж людей із «Гравітації». І, звісно, я дуже добре запам’ятав, який на вигляд майор Пак Є Джун.

— Можливо, це хтось із нашого корабля, просто схожий на нього.

— Я знаю весь склад екіпажу «Гравітації» — нікого навіть частково схожого на майора в нас на борту нема. І… він після привітання просто пройшов повз мене, не змінивши виразу обличчя. Я на кілька секунд заціпенів, а коли розвернувся, коридор уже був порожній.

— Підполковнику, коли ви вийшли з гібернації?

— Три роки тому. Я мусив спостерігати за «Синім простором» ізсередини. До того я був серед тих, хто найдовше перебував у гібернації.

— Тоді момент входження софонів у сліпу зону мав би припасти на час вашого неспання.

— Так і є.

— А до цього ви в режимі реального часу невідривно спостерігали за зображеннями з внутрішніх відсіків нашої цілі. Мені здається, що вам уже комфортніше перебувати на борту «Синього простору», ніж «Гравітації».

— Дійсно, лікарю, я багато разів відчував дискомфорт через це.

— А потім в одну мить трансляція перервалася, й ви вже не бачите звичних оку картинок. До того ж ви втомилися від такої роботи… Підполковнику, нічого страшного не відбувається. Я вам пропоную просто більше відпочивати, адже зараз на бойовому чергуванні екіпаж у повному складі, тож людей, аби вас підмінити, не бракує.

— Лікарю, я пережив Битву Судного дня. Після того як мій корабель вибухнув, я змушений був відлетіти в рятувальній капсулі, розміром не більшій за ваш стіл. Я цілий місяць дрейфував на орбіті Нептуна. Коли мене врятували, я був за крок від смерті, але й тоді мій розум лишався ясним, не було жодних натяків на галюцинації… Я вірю, що бачив щось реальне, — закінчив Девон. Він підвівся й пішов геть. Дійшовши до дверей, він повернувся й додав: — Якщо я знову десь перестріну цього покидька — я його вб’ю.

Невдовзі після цього в екологічній зоні №3 сталася невеличка аварія — з якогось дива тріснула надміцна, виготовлена з вуглецевого волокна трубка системи живлення рослин, яка навіть не була під тиском. Інженер-технік Іванов проминув густі, немов тропічний ліс, зарості культур, які вирощували аеропонічно, й побачив, що живильну рідину, яка жовтим потічком витікала на підлогу, вже прибирають кілька людей.

Роздивившись уважніше розламану трубку, Іванов забовванів.

— Це схоже на… влучання мікрометеорита!

Хтось засміявся. Іванов був досвідченим інженером-техніком у поважному віці, тож його припущення здавалося ще безглуздішим. Усі без винятку екологічні зони були розташовані в самому центрі корабля, а зону №3 від переборок зовнішнього корпусу відділяло кілька десятків метрів.

— Я пропрацював у зовнішній інженерній службі понад десять років і добре знаю, який вигляд мають сліди влучання мікрометеоритів! Неправильно буде просто закрити очі на цей випадок. Погляньте, це характерні ознаки високотемпературної абляції по краях розриву!

Іванов підніс ближче до очей місце розриву й уважно оглянув трубку зсередини. Потім попросив техніка вирізати пошкоджену ділянку, аби роздивитися її під мікроскопом. Він виставив 1000-кратне збільшення на монокулярі, й усі ахнули від побаченого: в стінках трубки застрягли маленькі чорні часточки завбільшки в кілька мікронів. На сильно збільшеному зображенні грані кристалів виблискували, мов пари непривітних очей. Досвідченим астронавтам не склало жодних труднощів зрозуміти, що саме вони бачать: діаметр мікрометеорита дорівнював приблизно ста мікронам, від зіткнення з трубкою він розлетівся на друзки, і фрагменти, що втратили більшу частину кінетичної енергії, застрягли в стінці трубки якраз навпроти проламу.

Усі, отетерівши, в одну мить підвели очі догори.

Стеля екологічної зони на вигляд була неушкодженою, крім того, над нею розташовувалися ще добрий десяток інших приміщень і сотні переборок різної товщини, які відділяли це приміщення від космічного простору. Подібне ушкодження будь-якої з цих переборок вже увімкнуло б сигнал загальної тривоги.

Але, зважаючи на ступінь пошкодження, цей мікрометеорит міг прилетіти тільки з космосу, оскільки його швидкість мала б дорівнювати щонайменше 30 000 метрів на секунду. Неможливо прискорити камінчик до такої великої швидкості всередині корабля, а тим паче в екологічній зоні.

— Якась чортівня з привидами, — пробурмотів лейтенант Айк, а потім повернувся й пішов. Його слова виявилися пророчими: за десять годин він побачить іще одного, значно більшого привида.

У той момент Айк уже лежав у ліжку своєї каюти, намагаючись заснути. Раптом він помітив круглу діру діаметром близько одного метра в стіні навпроти, де до цього висіла картина із зображенням природних красот Гавайських островів. Багато перегородок всередині корабля справді мали здатність утворювати проходи за побажанням членів екіпажу, проте вони не були ідеально круглі за формою. До того ж переборки між каютами молодшого офіцерського складу були суцільнометалевими й не могли трансформуватися подібним чином.

Айк уважно оглянув отвір і відзначив, що його краї ідеально відполіровані до дзеркального блиску. Хоча поява подібної аномалії мала вкрай дивний вигляд, Айк був більше заінтригований, ніж стривожений, бо в сусідній каюті мешкала молодший лейтенант Верина.

Верина обіймала посаду інженера-техніка системи штучного інтелекту корабля, й Айк ніяк не міг викинути з голови цю красуню, хоча вона, схоже, мало цікавилася його залицяннями. Айк пригадав позавчорашні події, коли вони одночасно закінчили службу й разом поверталися до офіцерського блоку. Айк подумав знову спробувати напроситися на гостину до її каюти, але, як і щоразу, Верина без зайвих слів заступила прохід.

— Та я тільки на секунду зазирну. Люба, ми ж сусіди, а ти мене ще жодного разу не запросила до себе. Це принижує мою чоловічу гідність, — заливався соловейком Айк.

— Гідні представники чоловічої статі на цьому кораблі тримають себе в руках, а не ломляться у двері до кожної жінки, — відрізала Верина, скоса глянувши на Айка.

— Звідки в тебе такий меланхолійний настрій? Після того як ми наздоженемо цю банду вбивць, у світі більше не лишиться загроз, тож настане епоха загального щастя й благоденства.

— Вони не вбивці! Якби ми не створили системи стримування, «Синій простір» залишився б єдиною надією на виживання людства. А ми зараз заради їхнього переслідування співпрацюємо з ворогами людства. Тобі взагалі це не муляє?

— Ого, дорогенька, — Айк тицьнув пальцем у повні груди Верини, — то ось як ти заспівала. Тоді чому ж ти…

— Погодилася відлетіти в цю місію? Вгадала? То йди напиши рапорт про мої переконання на ім’я капітана й очільника психологічної служби, і мене примусово помістять у гібернацію, а після повернення взагалі виженуть із лав флоту. Я й сама цього прагну! — І Верина грюкнула дверима перед носом у Айка.

А тепер Айк отримав законний привід потрапити до каюти Верини крізь цей отвір. Він відстібнув протиневагомий пояс і підвівся з ліжка, але за секунду завмер на місці. Разом із частиною стіни зникла верхня третина комода, неначе його відрізали гострим і невидимим різаком, а найдивніше було те, що його поперечний переріз також виблискував дзеркальним глянцем. Одяг, що зберігався всередині, так само потрапив під різець і сяяв гладенькими зрізами. Усі дзеркальні краї збігалися з краями круглого отвору, утворюючи суцільну сферу.

Айк відштовхнувся від ліжка й поплив у невагомості вгору. Зазирнувши крізь отвір до сусідньої каюти, він ледь не скрикнув від жаху. Це мало би бути просто нічним кошмаром!

Зникла частина односпального ліжка Верини разом з її гомілками! Хоча обрубки кінцівок також сяяли дзеркальними поверхнями, немов були намащені ртуттю, він міг легко розгледіти гладенькі зрізи м’язів і кісток. Решта тіла Верини здавалася неушкодженою. Дівчина міцно спала, й її великі груди мірно здіймалися в такт диханню. За нормальних обставин така картина неабияк збудила б Айка, але тепер він лише вклякнув від надприродного жаху. Дещо опанувавши свій страх, Айк підсунувся ще ближче й пересвідчився, що поперечні перерізи ліжка й ніг сусідки також мали сферичну форму, яка збігалася з краями круглого отвору.

Він дивився на якийсь бульбашкоподібний об’єкт діаметром близько одного метра, що стирав усе матеріальне, що потрапляло в його середину.

Айк підхопив скрипковий смичок, який стояв у головах ліжка, й тремтячою рукою проштрикнув невидимий міхур. Очікувано частина смичка, що потрапила всередину, зникла з поля зору, але пучок волосся залишався натягнутим. Айк витягнув смичок і побачив, що той лишився цілком неушкодженим. Але він все одно радів, що не ризикнув проплисти крізь отвір — хтозна, чи й він лишився б цілим.

Айк спробував опанувати себе й перевести думки в раціональне русло: що може слугувати причиною настільки дивної аномалії? Потім вирішив вчинити те, що вважав найрозумнішим у цій ситуації: натягнув шапку для сну й улігся в ліжко. Він знову затягнув ремінь і активував шапку, виставивши таймер сну на пів години.

Прокинувшись за тридцять хвилин, він побачив, що ситуація не змінилася.

Тож Айк установив таймер ще на одну годину. Прокинувшись і знову оглянувшись, він пересвідчився, що круглий отвір зник, а перегородка повернулася на місце разом із гавайським пейзажем, що висів на стіні, цілком недоторканий на вигляд.

Але в Айка з голови не йшла думка про Верину: чи з нею все добре? Він підхопився з ліжка, вискочив у коридор і, замість того щоб натиснути кнопку дзвінка, загрюкав з усієї сили у двері сусідньої каюти. У його думках напівжива Верина з відрізаними ногами лежала в ліжку.

Минуло кілька хвилин, перш ніж двері відчинилися й сонна Верина спитала, якого дідька йому треба.

— Я хотів просто впевнитися що… з тобою все добре, — пробурмотів Айк, не підводячи очей і роздивляючись пару красивих, струнких і цілком неушкоджених жіночих ніжок.

— Ідіот! — Верина грюкнула дверима.

Повернувшись до своєї каюти, Айк знову натягнув шапку для сну, але цього разу встановив таймер на вісім годин. Найрозумніше буде не розповідати про побачене жодній живій душі. Через особливий характер місії на «Гравітації» було запроваджено посилений рівень психологічного нагляду за членами екіпажу, й особливо суворий — за офіцерським складом. Для цього на борту корабля перебувало більше десятка психіатрів і психологів, при тому що загальна кількість екіпажу трохи перевищувала сотню осіб. Коли «Гравітація» відлітала із Землі, дехто навіть запитував: це бойовий космічний корабель чи божевільня? До того ж на борту були й цивільні спеціалісти, як-от цей набридливий лікар Вест, який сприймав дійсність лише крізь призму психіатричних розладів та хвороб і, як хтось влучно підмітив, поставив би діагноз навіть засміченому туалету. Протоколи психологічного скринінгу на борту корабля були вкрай суворими, й навіть за найменшої підозри в наявності найбезневиннішого розладу пацієнта мали відправляти в гібернацію. Найбільше Айка лякала можливість пропустити історичну мить зустрічі двох кораблів, і якщо через пів століття він повернеться додому в гібернації, то який із нього буде герой для дівчат із майбутнього?

Але тепер неприязнь Айка до Веста й інших психіатрів дещо зменшилася, бо він навіть не підозрював, що в людей бувають настільки реалістичні марення, й вважав, що мозкоправи постійно роблять із мухи слона.

Порівняно з напівмаренням Айка фантастична сцена, яку побачив сержант Лю Сяомін, була значно ефектнішою.

У той момент Лю Сяомін якраз інспектував обшивку корабля, облітаючи на невеличкому човнику довкола «Гравітації». Цей плановий огляд проводився на певній відстані від корабля й мав на меті виявлення в структурі корпусу аномалій, як-от слідів від зіткнення з метеоритами. Насправді необхідність подібних інспекцій давно відпала, вони були визнані давньою й застарілою практикою, оскільки корпус корабля був оснащений чутливими датчиками системи моніторингу пошкоджень, яка в режимі реального часу відстежувала виникнення аномалій. До того ж інспектування можна було проводити тільки тоді, коли корабель рухався зі сталою швидкістю. А останнім часом, із наближенням до «Синього простору», «Гравітації» для вирівнювання швидкостей доводилося постійно то прискорюватися, то сповільнюватися. Лише тепер нарешті закінчилася остання фаза прискорювання, й корабель почав рухатися з постійною швидкістю.

Сержант плавно вивів човник із доку «Гравітації» й почав віддалятися, аж поки весь корпус корабля не опинився в його полі зору. Величезний корабель купався у світлі зірок Чумацького Шляху й, на відміну від польоту в режимі гібернації, всі ілюмінатори та переходи між відсіками яскраво світилися, зливаючись у суцільну пляму на поверхні корпусу й додаючи «Гравітації» більш ошатного вигляду.

Але незабаром Лю Сяомін побачив неймовірне: форма корпусу «Гравітації» повторювала ідеальний циліндр, проте зараз хвостова частина корабля виглядала скошеною! Окрім того, довжина корпусу здавалася меншою десь на одну п’яту від звичайного розміру. Це мало вигляд, немов корму корабля відрізав якийсь невидимий велетень!

Лю Сяомін від страху на кілька секунд заплющив очі. Розплющивши їх знову, він не побачив нічого нового — «Гравітації» так само бракувало хвоста. Переляк сержанта був викликаний не лише незвичністю побаченого, але й практичною причиною: структура гігантського корабля зоряного класу органічно об’єднувалася в єдине ціле, і якщо кормова частина зникла, то система енергопостачання от-от видасть критичну помилку через перевантаження, що загалом спричинить гігантський вибух на борту. Проте нічого подібного не відбувалося: корабель спокійно плив у космічному просторі, хоча здавалося, що він нерухомо завмер на одному місці. Жодних сповіщень від бортового комп’ютера не надходило ані в навушник, ані на візир шолома.

Сержант уже увімкнув комунікатор, аби повідомити про цей випадок свого командира, але передумав і натиснув кнопку вимкнення. Він згадав слова старого солдата, який брав участь у Битві Судного дня: «Не варто в космосі беззастережно покладатися на інтуїцію. Якщо ж ви не маєте вибору, то спочатку полічіть від 1 до 100, або принаймні до 10, коли часу обмаль».

Він заплющив очі й почав рахувати. Дорахувавши до 10, знову поглянув на корабель. Корма «Гравітації» на своє місце не повернулася. Він заплющив очі й, важко дихаючи, продовжив рахувати, намагаючись пригадати пройдені тренінги, аби заспокоїтися. Дорахувавши до 30, сержант розплющив очі й нарешті побачив цілу та неушкоджену «Гравітацію». Сержант із полегшенням знову заплющився й глибоко вдихнув, щоб уповільнити серцебиття.

Лю Сяомін спрямував човник до корми, широкою дугою облітаючи циліндр корпусу, щоб побачити три гігантських сопла термоядерного двигуна. Силова установка працювала з низькою потужністю, й із сопел струменіло лише тьмяне червоне світло, нагадуючи сержанту призахідне сяйво на Землі.

Він був радий, що не повідомив про інцидент, бо якщо офіцери ще могли сподіватися на просте проходження курсу психіатричної допомоги, то для представників сержантського складу, таких, як він, був лише один протокол лікування — гібернація. Як і Айк, Лю Сяомін не хотів повертатися на Землю бовванчиком.

Лікар Вест дістався кормових відсіків, щоб відшукати Ґуань Їфаня — цивільного вченого, який був прикомандирований до екіпажу й постійно працював у космологічній обсерваторії на кормі «Гравітації». Йому відвели каюту в житловій зоні в центрі корабля, але він рідко там з’являвся. Весь час він проводив у обсерваторії й навіть замовляв роботам-посильним доставку їжі сюди. Екіпаж називав його «відлюдником корми».

Уся обсерваторія поміщалася в невеличкій кулеподібній кабіні, де жив і працював Ґуань. Він уже давно не стригся й не голився, але виглядав іще досить молодо. Вест застав його висячим у середині кабіни: збентежений вираз очей, чоло, вкрите потом; він постійно відтягував комір, неначе йому бракувало кисню.

— Я ж вам казав уже телефоном, що зайнятий і не маю часу на гостей, — відрізав Ґуань Їфань, вочевидь, роздратований візитом лікаря.

— Саме завдяки цій розмові я виявив у вас симптоми недуги, тому й завітав, щоб провести детальніший огляд.

— Я не військовий і допоки не становлю загрози безпеці інших людей чи цілісності космічного корабля, ви не маєте наді мною влади.

— Що ж, добре. Тоді я піду. — Вест рушив до дверей, але на мить обернувся: — Я не вірю, що людина, яка страждає на клаустрофобію, може нормально працювати в цьому місці.

Ґуань гукнув Веста, але той не зупинився. Як і можна було очікувати, Ґуань кинувся навздогін і потягнув лікаря назад.

— Звідки вам відомо про це? Я справді страждаю від нападів… клаустрофобії. Почуваюся так, неначе мене запхнули у вузеньку металеву трубку чи поклали між двома залізними смужками й сплющують…

— Воно й не дивно. Погляньте, де ми перебуваємо, — лікар обвів рукою приміщення обсерваторії, схоже на маленьке яйце, що застрягло в перехрестях і переплетіннях труб та кабелів. — Об’єкт ваших досліджень — безмежний, але ви самі запхнуті в мікроскопічний об’єм. Пригадайте, як довго ви вже звідси не виходили. Останній раз ви вийшли з гібернації чотири роки тому, я не помиляюся?

— Мені гріх скаржитися: місія «Гравітації» полягає в притягненні злочинців до відповідальності, а не в здійсненні наукових досліджень і експериментів. Враховуючи поспіх, із яким вирушала ця місія, добре, що я маю хоча б такі умови… Але насправді моя клаустрофобія не має нічого спільного з цим приміщенням.

— Ходімо, прогуляємося площею №1. Це має піти вам на користь.

Лікар мовчки потягнув Ґуань Їфаня за собою на ніс корабля. Якби корабель досі прискорювався, то здолати шлях від корми до носа було б рівнозначним тому, щоб видертися з колодязя глибиною більше кілометра, але за нинішнього руху з постійною швидкістю пересуватися в стані невагомості було вкрай легко. Площа №1 розташовувалася на самому носі циліндричного корпусу під прозорим півсферичним ковпаком. Тут майже не відчувалося, що ти відділений від космосу бодай чимось, — натомість можна було повністю насолоджуватися ефектом перебування у відкритому космічному просторі. Порівняно з голографічним зображенням зоряного неба у сферичних кабінах, тут сильніше відчувався «ефект дематеріалізації» космічних польотів.

«Ефект дематеріалізації» — новітнє поняття з аеронавтичного розділу психології. Люди, які перебувають у звичних умовах на Землі, оточені фізичними сутностями предметів, а образ навколишнього світу в їхній підсвідомості має фізичне втілення. Але в глибокому космосі, далеко від Сонячної системи, зірки перетворювалися на далекі блискучі плямки, а Чумацький Шлях — просто на клуби світного туману. Для органів чуття й розуму світ втрачав матеріальність, а простір починав домінувати над усім сущим. Таким чином матеріальний образ навколишнього світу в підсвідомості космічного мандрівника замінювався порожнистим. Ця модель змін у ментальності стала домінуючою в аерокосмічній психології. У такий момент космічний корабель психологічно починав сприйматися єдиним матеріальним об’єктом у всьому Всесвіті. При русі з досвітловими швидкостями переміщення космічного корабля в просторі не відчутні, Всесвіт перетворюється на порожню виставкову залу без кінця-краю, зірки — на марево, а космічний корабель — на єдиний музейний експонат. Подібні зміни в ментальності можуть призвести до виникнення неймовірного відчуття самотності й породити в підсвідомості сприйняття себе як «суперспостерігача» за «одиноким виставковим об’єктом», що може мати наслідком надмірну пасивність і посилення тривожності.

Саме тому більшість негативних впливів на психічне здоров’я в космосі справляє чинник безмежності навколишнього простору. І саме тому випадок клаустрофобії Ґуань Їфаня був рідкісним навіть у багатому професійному досвіді Веста. Але ось що ще видавалося дивним: Вест помітив, що Ґуань Їфань, опинившись на відкритому просторі площі, не став почуватися комфортніше й спокійніше, неспокій, спричинений клаустрофобією, здавалося, взагалі не зменшився. Це підтверджувало його слова: напад клаустрофобії дійсно не мав нічого спільного з обмеженим простором у обсерваторії. Цей факт викликав іще більшу зацікавленість Веста.

— Ліпше не стало? — запитав лікар.

— Взагалі ні. Почуваюся, як у пастці. Все довкола так тисне…

Ґуань Їфань подивився в напрямку руху «Гравітації». Лікар зрозумів, що він намагається побачити «Синій простір». На той час кораблі розділяли якихось 100 000 кілометрів, і вони, припинивши прискорюватися, рухалися з майже однаковою швидкістю. Враховуючи масштаби космосу, можна було сказати, що кораблі летять у щільному шикуванні, поки капітани кораблів обговорювали технічні деталі майбутнього стикування. Але на такій відстані було дарма сподіватися побачити неозброєним оком інший корабель. Краплини теж відлетіли з поля зору: відповідно до домовленості з Трисолярисом півсторічної давності, вони віддрейфували на відстань 300 000 кілометрів від обох кораблів, утворивши з «Гравітацією» й «Синім простором» рівнобедрений трикутник.

Ґуань Їфань відвів очі від нескінченності космосу й поглянув на Веста.

— Мені вчора наснився сон, у якому я опинився в дивному місці. Це було настільки просторе й відкрите місце, що ви не здатні навіть осягнути цього. Коли я прокинувся, то усвідомив, якою вузькою є наша реальність. Відтоді я відчуваю напад клаустрофобії. Це схоже на те, немов вас одразу після народження помістили в маленьку коробочку, де ви провели все своє життя й призвичаїлися до такого існування. Але щойно вас дістануть із неї на світ божий, а потім повернуть назад — ваше життя здаватиметься вам мукою.

— Розкажете мені більше про місце, в яке ви потрапили уві сні?

Ґуань Їфань загадково посміхнувся.

— Я розповім іншим ученим на кораблі, й навіть, можливо, вченим із «Синього простору», але не вам. Лікарю, не сприйміть це як особисту образу, але я насправді цураюся методів вашої братії: якщо ви діагностуєте комусь психічний розлад, то все, що він говорить, сприймається лише як хворобливі галюцинації.

— Але ви щойно сказали, що це був тільки сон.

Ґуань Їфань похитав головою, ніби намагаючись пригадати, що бачив.

— Я точно не знаю, чи це був справді сон, чи я все-таки тоді не спав. Іноді уві сні ти думаєш, що все відбувається наяву, аж поки не прокинешся; іншого разу ти вже прокинувся, але тобі здається, що досі спиш.

— Останній варіант трапляється вкрай рідко, і якщо з вами це дійсно відбувається, то можна достеменно стверджувати, що у вас спостерігаються симптоми психічного розладу. О, вибачте, знову я вас засмутив своїми припущеннями.

— Зовсім ні. Дивіться, в нас є дещо спільне: кожен із нас має власні об’єкти спостереження — ви вислуховуєте пацієнтів із психічними розладами, а я вивчаю Всесвіт. Так само, як і ви, я маю свій набір критеріїв для оцінки того, чи є мій об’єкт спостереження здоровим — це гармонія й краса в математичному сенсі.

— Ваш об’єкт спостереження повинен мати цілком здоровий вигляд.

— Ви помиляєтеся, докторе, — Ґуань, не відриваючи очей від Веста, тицьнув пальцем у напрямку Чумацького Шляху, ніби вказував на раптово постале величезне чудовисько. — Мій пацієнт страждає на повну параплегію!

— Чому?

Ґуань Їфань охопив коліна руками й стиснувся в позі ембріона, від чого в стані невагомості почав повільно обертатися навколо власної осі. Він побачив, як величні рукави Чумацького Шляху почали обертатися навколо, перетворюючи його на центр Усесвіту.

— Через конечне значення швидкості світла. Знана частина Всесвіту, як відомо, сягає вшир приблизно 16 мільярдів світлових років, і Всесвіт усе ще продовжує розширюватися. Але швидкість світла приблизно дорівнює лише 300 000 кілометрів на секунду, що насправді дуже й дуже повільно. Це означає, що світло до кінця віків не зможе потрапити з одного кінця Всесвіту в інший. А оскільки ніщо не здатне рухатися зі швидкістю, вищою за світлову, будь-яка інформація чи рушійні сили з одного кінця Всесвіту ніколи не досягнуть протилежного кінця. Якщо уявити Всесвіт як тіло людини, це означатиме, що з одного кінця тіла в інший не передаються нервові імпульси: мозок не знає про існування кінцівок, кінцівки не відають про наявність мозку, й кожна кінцівка навіть не уявляє присутності свого парного органа. Хіба такий пацієнт не схожий на паралізованого? Насправді я маю ще гірші припущення: Всесвіт — це вже мертве тіло, що здувається від гнильних газів[19].

— Цікаво, докторе Ґуань, дуже цікаво!

— Окрім значення швидкості світла в 300 000 кілометрів на секунду, існують ще симптоми, кратні цифрі три.

— Які?

— Три виміри. За теорією струн, окрім часового виміру, Всесвіт існує у десятивимірному просторі, проте лише три з них утворюють наш макросвіт. Решта вимірів згортаються в мікросвіті на квантовому рівні.

— Теорія струн має це якимось чином пояснювати.

— Дехто зі спеціалістів вважає, що макроскопічний світ утворюється лише тоді, коли струни торкаються одна одної, вивільняючи тим самим тривимірний простір. Однак виміри зі значенням, що перевищує число три, не мають шансу зустрітися… Мені подібне пояснення здається вимученим, воно позбавлене математичної витонченості. Як я вже казав, це можна назвати «синдромом 3 — 300 000» Всесвіту.

— І яке ваше бачення його причини?

Ґуань Їфань розсміявся й обійняв лікаря за плечі.

— Чудове запитання! Правду кажучи, ніхто ще по-справжньому не міркував у цьому напрямі! На мою думку, тут ховається найжахливіша правда, яку тільки здатна відкрити наука. Але… лікарю, ким ви мене вважаєте? Я просто малопомітний спостерігач, що згорнувся в клубочок у хвості космічного корабля. На час старту експедиції я обіймав посаду лише наукового асистента вченого-дослідника. — Він забрав руку з плеча лікаря і, споглядаючи Чумацький Шлях, зітхнув: — З усього екіпажу корабля я найбільше часу провів у гібернації. Коли ми відлітали, мені було лише 26 років, а зараз — тільки 31. Але за цей час у моїх очах Усесвіт устиг перетворитися з джерела краси й віри на здутий труп. Я почуваюся старим, і зірки мене більше не приваблюють. Я просто хочу повернутися додому.

На відміну від Ґуань Їфаня, Вест не вдавався до гібернації протягом майже всього польоту. Він завжди вважав, що для успішної корекції психологічного стану інших людей йому спочатку треба навчитися контролювати власні емоції. Але в цей момент щось змінилося в його сприйнятті дійсності, й він, озираючись на довгий шлях тривалістю в пів століття, вперше дав волю емоціям — на його очі навернулися сльози.

— Друже, я теж дуже старий.

Немов у відповідь на їхню розмову, увімкнувся сигнал бойової тривоги, настільки оглушливий, що видалося, немов заверещало все густо всіяне зірками небо. Велике інформаційне вікно з попередженням вискочило над площею, за ним з’явилися інші, дещо менші, швидко затуляючи краєвид Чумацького Шляху, немов кольорові хмарини.

— Нас атакують Краплини, — сказав Вест розгубленому Ґуань Їфаню. — Вони різко прискорилися: одна наближається до «Синього простору», інша — до нас.

Ґуань Їфань роззирнувся, інстинктивно шукаючи, за що вхопитися, щоб не впасти під час раптового прискорення космічного корабля, але на відстані витягнутої руки не знайшов нічого підходящого, тож ухопився просто за Веста.

Лікар узяв його за руку й сказав:

— Кораблі навіть не спробують ухилитися. Запізно. У нас залишилося щонайбільше кілька секунд.

Після короткої хвилі паніки вони обидва відчули дивне почуття ейфорії: на їхнє щастя, смерть настане настільки раптово, що на переживання й страх зовсім не лишилося часу. Можливо, їхня нещодавня дискусія про Всесвіт виявиться гарною підготовкою до смерті. У них обох у головах забриніла одна й та сама думка, й першим її озвучив Ґуань Їфань:

— Схоже, ми можемо більше не турбуватися про наших пацієнтів.

16:00–16:17, 28 листопада 62-го року Епохи стримування. Центр управління стримуванням

Високошвидкісний ліфт мчав униз і зростаюча над головою з кожною наступною миттю брила землі, здавалося, всією масою тиснула на серце Чен Сінь.

Півроку тому на спільній конференції ООН і Об’єднаного флоту Сонячної системи Чен Сінь обрали другим у історії Мечоносцем і Хранителем системи стримування на гравітаційних хвилях. Її кандидатура отримала майже вдвічі більше голосів, ніж людина, яка посіла друге місце.

Й ось тепер вона спускається до Центру управління стримуванням, де відбудеться офіційна церемонія передачі повноважень.

Центр управління стримуванням був найглибшою будівлею зі збудованих коли-небудь людьми й розташовувався на глибині 45 кілометрів під поверхнею Землі, нижче рівня залягання кори й розриву Мохоровичича, в самій мантії. Тиск і температура на такій глибині значно перевищували значення всередині земної кори, а основною породою верхньої мантії були різноманітні найтвердіші перидотити.

Ліфт до нижнього майданчика опускався майже двадцять хвилин. Чен Сінь вийшла з кабіни й побачила чорні сталеві двері, на яких великими білими літерами була написана офіційна назва Центру стратегії стримування за теорією Темного лісу: «Станція управління “Нуль” Глобальної гравітаційно-хвильової трансляційної системи». Збоку від напису виднілися логотипи ООН та Об’єднаного флоту Сонячної системи.

Ця будівля потребувала дуже складних інженерних рішень: незалежної закритої системи циркуляції повітря (замість під’єднання контурів до атмосфери на поверхні землі, бо в такому випадку надвисокий тиск на глибині 45 кілометрів викликав би відчуття дискомфорту в резидентів), потужної системи охолодження, здатної остудити приміщення в навколишніх породах мантії з температурою майже 500 ºС.

Але Чен Сінь бачила лише абсолютну порожнечу: білі стіни вестибюля, вочевидь, могли перетворюватися на електронні дисплеї, проте зараз лишалися чисто білими, неначе зведення будівлі було тільки нещодавно завершене та її ще не ввели в експлуатацію. Пів століття тому, коли під час проєктування оформлення Центру управління консультувалися з Ло Цзі, він відповів просто й відверто:

Невигадливий, як могила.

Офіційна грандіозна частина церемонії передачі повноважень відбулася на 45 кілометрів вище, на поверхні, за участі всіх лідерів спільноти Землі й Об’єднаного флоту. У супроводі поглядів представників усього людства Чен Сінь увійшла в кабіну ліфта. На останньому етапі передачі повноважень із нею залишилися лише дві людини: Голова РОЗ і Начальник штабу Об’єднаного флоту — представники двох інституцій, які безпосередньо підтримують працездатність системи стримування.

Голова РОЗ обвів рукою порожній вестибюль і повідомив, що Центр управління буде переобладнаний і декорований згідно з її побажаннями й без будь-яких обмежень: можуть бути засіяні газони, висаджені рослини, збудовані фонтани тощо. За першою вимогою можуть бути встановлені голограми, які з високою точністю імітуватимуть будь-які земні пейзажі.

— Ми насправді не хочемо, щоб твоє життя повторювало історію його, — сказав Начальник штабу Об’єднаного флоту. Можливо, через його військовий однострій Чен Сінь побачила в ньому відгомін чоловіків минулого й відчула, як тепліє на душі від цих слів. Але й вони не були здатними зняти із її душі тягар, не легший за 45-кілометровий шар ґрунту в них над головами.

Витяг із «Минулого поза часом»: Дилема вибору Мечоносця — 10 хвилин від існування до винищення

Першою системою стримування за теорією Темного лісу були понад 3000 ядерних бомб із контейнерами, наповненими маслянистою плівкою, які розташовувалися довкола Сонця. Утворені після детонації хмари з плівки змусили б Сонце мерехтіти у видимому діапазоні й таким чином транслювати в глибини Всесвіту зашифровані координати Трисоляриса. Хоча ця система була гігантською за розмірами, вона не вирізнялася стабільністю в роботі й захищеністю від посягань. Після того як Краплини припинили блокувати електромагнітне випромінювання Сонця, людство негайно відновило роботу потужних радіоантен, які використовували наше світило як антену-підсилювач, доповнивши ще одним контуром систему стримування у вигляді ланцюга ядерних зарядів.

Обидві вищевказані системи використовують електро­магнітні хвилі включно зі спектром видимого світла як засіб мовлення й передачі інформації. На сьогодні уже відомо, що це найпримітивніший засіб спілкування на міжзоряних відстанях, прозваний «димовими сигналами в космосі». Оскільки електромагнітні хвилі дуже швидко загасають і сильно спотворюються у разі розповсюд­ження на великі відстані, їх використання для подібних трансляцій украй обмежене.

На час введення в експлуатацію системи стримування людство вже відкрило ази технологій, які давали змогу вловлювати гравітаційні хвилі й нейтрино, проте способи модуляції та передавання ще лишалися terra incognita. Першою партією технічної інформації, яку людство зажадало отримати від Трисоляриса, якраз і були знання, які дозволили б науковцям Землі швидко опанувати технології зв’язку, засновані на нейтрино й гравітаційних хвилях. Хоча обидві ці технології через обмеження швидкості розповсюдження нейтрино й гравітаційних хвиль на рівні швидкості світла були застарілими порівняно з квантовим зв’язком, вони все-таки стояли на рівень вище за спілкування за допомогою електромагнітних хвиль.

Ці носії інформації мають надзвичайно низький ступінь загасання, а отже, цілком підходять для передачі даних на великі відстані. Зокрема, нейтрино навряд чи взагалі взаємодіє з будь-чим іншим у цілому Всесвіті. Теоретично модульований пучок нейтрино може передавати інформацію на інший кінець відомого Всесвіту, й ослаблення та спотворення, що виникають у результаті передачі, не впливатимуть на можливість зчитування відомостей. Однак пучок нейтрино може розповсюджуватися тільки в точно заданому напрямку, водночас гравітаційні хвилі здатні в один і той самий момент випромінюватися на всі боки, по всіх куточках Всесвіту. Саме тому людство обрало гравітаційні хвилі головним засобом стримування за теорією Темного лісу.

Фундаментальною основою випромінювання гравітаційної хвилі є вібрація довгої струни надзвичайно високої щільності. Чорна діра уособлювала найідеальнішу передавальну антену, а велику кількість мініатюрних чорних дір можна було з’єднати довгим ланцюгом, який, вібруючи, випромінюватиме гравітаційні хвилі. Але навіть Трисолярис не володів достатнім рівнем технологій для побудови подібної системи, тож людству довелося для створення вібруючих струн використовувати вироджений газ. Діаметр цієї струни високої щільності не перевищував кількох нанометрів, тож вона займала вкрай незначну частину загального об’єму всередині антени. Більшість внутрішнього простору в корпусі антени використовувалася для створення захисної оболонки й умов роботи струни високої щільності, тому загальна маса антени не досягала критичних значень.

У природному стані вироджений газ, із якого виробляли вібраційну струну, можна відшукати всередині білих карликів і нейтронних зірок. Проте за звичайних умов вироджений газ перетворювався на звичайні хімічні елементи — за сучасними технологіями, доступними людству, період піврозпаду струни з виродженого газу становить близько 50 років. Після спливання цього строку антена стає непридатною для подальшого використання й потребує заміни.

Основним стратегічним завданням людства протягом першої стадії стримування за допомогою гравітаційних хвиль було нарощування потужностей: планувалося будівництво ста передавачів, розкиданих по всіх континентах. Але обрана технологія стримування мала суттєву ваду — відсутня можливість мініатюризації гравітаційно-хвильових антен у майбутньому. Вони як були, так і залишатимуться громіздкими, надзвичайно складними й дорогими в будівництві та експлуатації. До моменту надзвичайної події, яка назавжди змінила підхід до стратегії стримування, людство встигло побудувати 23 гравітаційно-хвильові антени.

Із початком Епохи стримування активність ОЗТ зійшла нанівець, проте почався розквіт екстремістських організацій протилежного спрямування: їхні прибічники сповідували антропоцентризм і виступали за повне винищення Трисоляриса. Найбільша з них мала назву «Сини Землі». На шостому році Епохи стримування «Сини Землі» здійснили напад на розташовану в Антарктиді гравітаційно-хвильову антену, сподіваючись захопити комплекс і отримати можливість транслювати інформацію. Загін нападників нараховував приблизно 300 осіб, які мали найсучасніші зразки зброї, включаючи мініатюрні інфразвукові ядерні бомби. За допомоги агентури серед співробітників комплексу напад майже досягнув успіху. Якби воєнізована охорона вчасно не підірвала передавальну антену, наслідки були б катастрофічними.

Інцидент із «Синами Землі» спричинив велику паніку в обох світах: людство збагнуло, яку небезпеку приховують у собі гравітаційно-хвильові передавальні комплекси; а Трисолярис розпочав безпрецедентний тиск на Землю задля запровадження суворіших заходів обмеження й контролю поширення технології передачі гравітаційних хвиль. Незабаром після інциденту кількість робочих майданчиків була скорочена з двадцяти трьох до чотирьох: три з них розташовувалися в Азії, Північній Америці й Європі, а четвертий — на борту «Гравітації».

Усі передавачі були закільцьовані на вмикач активного типу, а не за принципом «мертвої руки», який використовувався для запобігання підриву ядерних зарядів довкола Сонця. У сучасних умовах механізм, вигаданий Ло Цзі, вже не мав сенсу — у випадку смерті або вбивства Мечоносця інша людина чи організація може перехопити управління системою стримування.

Спочатку громаддя гравітаційно-хвильових антен можна було збудувати лише на поверхні, але з розвитком технологій на 12-му році Епохи стримування три передавальні антени й усе пов’язане обладнання перемістили вглиб Землі. Проте всім було зрозуміло: подібні запобіжні заходи із додаткового перекриття антенного комплексу й центру управління шаром ґрунту завтовшки в десятки кілометрів здебільшого були спрямовані на нівелювання загроз із боку представників людства й мали незначний захисний ефект від дій Трисоляриса. Краплини, створені з використанням сильної ядерної взаємодії, взагалі не помітять захисного муру гірської породи завтовшки в кілька десятків кілометрів, прорізавши його, немов водний пласт.

Після запровадження Ло Цзі системи стримування трисоляріанський флот, який прямував до Сонячної системи, змінив курс, що було підтверджено засобами спостереження, які працювали ще на технологіях, розроблених людством. Тепер найбільший клопіт викликало місцеперебування десяти Краплин, які до цього моменту вже дісталися околиць Сонячної системи. Трисолярис наполягав на тому, щоб залишити чотири з них у межах нашої системи, мотивуючи це необхідністю можливості миттєвої протидії захопленню передавачів екстремістськими угрупованнями. Якщо подібні спроби знову матимуть місце, Трисолярис залишає за собою право вживати заходів для захисту двох світів. Людство неохоче пристало на цю пропозицію, додатково висунувши вимогу, що всі чотири Краплини мають перебувати за межами пояса Койпера та їх супроводжуватимуть земні зонди, щоб у режимі онлайн підтверджувати місцерозташування й орбіти Краплин. За таких умов, аби зреагувати на напад Трисоляриса, Земля матиме в запасі приблизно 50 годин. Дві з цих чотирьох Краплин супроводжували «Гравітацію» в гонитві за «Синім простором», тож формально в Сонячній системі за поясом Койпера залишилися лише дві з них.

Проте доля шести інших Краплин була загадкою.

За твердженням Трисоляриса, шістка залишила межі Сонячної системи, аби супроводжувати кораблі флоту, й повернеться тільки разом із ними, але жодна жива душа не вірила цьому.

Трисоляріани вже давно не були істотами, наділеними прозорими думками, — за минулі два сторіччя вони швидко опанували мистецтво хитрощів, обману, стратегічного мислення. Напевно, саме це надбання стало найголовнішим для них з-поміж отриманих від людства знань.

Думки більшості схилялися до того, що всі Краплини чи значна їх частина все-таки переховуються десь у Сонячній системі. А позаяк Краплини невеликі за розміром, дуже швидкі й маневрені, невидимі для радіолокаторів, їх пошук і відстеження ніколи не було легким завданням. Навіть із використанням маслянистих плівок та інших найпередовіших методів моніторингу космічного простору радіус ефективного спостереження не перевищував однієї десятої астрономічної одиниці — приблизно 15 мільйонів кілометрів. Потрапляння Краплини у сферу з таким радіусом неодмінно буде помічене системами моніторингу Землі, але за її межами пересування Краплини фактично не було обмежене нічим.

Із найвищою швидкістю Краплина здатна пролетіти 15 мільйонів кілометрів лише за 10 хвилин.

Саме стільки часу має у розпорядженні Мечоносець для ухвалення рішення, якщо система стримування дасть збій.

16:00–16:17, 28 листопада 62-го року Епохи стримування. Центр управління стримуванням

Із важким гуркотом непідйомні сталеві двері завтовшки понад один метр поволі відсунулися, й Чен Сінь із супроводом зайшла до серця системи стримування, що ґрунтувалася на теорії Темного лісу.

Перед очима Чен Сінь з’явилося ще більше порожнечі й відкритого простору. Вони опинилися в напівкруглій залі з вигнутою білуватою стіною навпроти них. Стіна була напівпрозорою й нагадувала брилу льоду, а підлога й стеля виблискували незайманою білизною. Першою думкою Чен Сінь було те, що на неї дивиться величезне око без райдужки, сповнене болю втрати.

Нарешті вона побачила Ло Цзі.

Ло Цзі сидів схрестивши ноги прямо посеред білого залу, обличчям до вигнутої білуватої стіни. Волосся й борода були надзвичайно довгими, але доглянутими й акуратно зачесаними, завдяки абсолютно прозорій сивині вони майже зливалися з білизною стіни, тож його акуратний чорний френч-чжуншань особливо різко впадав у око.

Його стабільна, непорушна поза нагадувала перевернуту «Т», самотній якір на пустельному пляжі, знерухомлений під вітрами часу й ревучими хвилями віків, що вперто чекає на корабель, який уже відплив і ніколи не повернеться. У правій руці Ло Цзі тримав червону стрічку, руків’я свого меча — вмикач гравітаційно-хвильової системи стримування. Його постать додала відсутній ірис очному яблуку, й хоча фігура мала вигляд лише чорної плямки на тлі великого залу, проте притлумлювала відчуття спустошення й змарнілості, додаючи божу іскру. Ло Цзі сидів обличчям до стіни, тож вираз його очей роздивитися не було змоги. Він ніяк не відреагував на появу відвідувачів.

Якщо стіну можна зруйнувати за десять років, то ця біла стіна могла впасти вже вп’яте[20].

Голова РОЗ зупинив Чен Сінь і Начальника штабу й тихо промовив, що до моменту трансферту повноважень іще залишилося десять хвилин.

Останні десять хвилин свого 54-річного строку на посаді Мечоносця Ло Цзі так само лишався непорушним.

Початок Епохи стримування ознаменувався для Ло Цзі початком періоду благоденства: довгоочікуване возз’єднання з Чжуан Янь і донькою віщувало продовження щасливого життя. Але цей період виявився дуже коротким: менш ніж за два роки Чжуан Янь пішла від Ло Цзі, прихопивши дитину. Було багато розмов про причини такого вчинку, і найпопулярнішою думкою стала трансформація образу Ло Цзі в очах близьких: коли все людство вважало його рятівником, Чжуан Янь розуміла, що найрідніша людина поступово перетворюється на чудовисько, яке знищило один світ і тримає в заручниках іще два. Страх за себе й дитину змусив її розлучитися з Ло Цзі. За іншою теорією, саме Ло Цзі був ініціатором розриву, бо не хотів, аби рідні жили, як він. Чжуан Янь із дочкою зникли в річці часу й, швидше за все, десь спокійно доживали віку життям простих людей.

Від’їзд Чжуан Янь із дитиною збігся в часі з заміною кільця ядерних бомб на гравітаційно-хвильових антенах як головний компонент системи стримування. Тоді Ло Цзі й почав довготривалу кар’єру на посаді Мечоносця.

Ло Цзі опинився сам на сам із ворогом на дуельному помості посеред Усесвіту, щоб продемонструвати не класичний китайський бій на мечах, у якому естетична сторона переважає саме фехтування; й не західну школу фехтування, де супротивники мають показати вміння володіти зброєю; а смертоносне японське мистецтво кен­джюцу. Тут бій відбувається блискавично й триває від половини до двох секунд, і майже одразу після зіткнення мечів один із суперників уже плаває в калюжі крові. Але до цієї блискавичної миті супротивники часто стоять один навпроти одного, скам’янілі, немов статуї, інколи по десять хвилин! У цей час смертоносний клинок перебуває не в руках мечника, а в його серці: сила духу, сконцентрована в погляді, випалює душу супротивника. Справжній поєдинок починається й завершується саме в ці хвилини в застиглому повітрі — клинки душ танцюють і рубають, немов беззвучні розкати грому. Ще до вихоплювання мечів і завдавання першого удару все вже вирішено наперед: поразка чи перемога, життя чи смерть.

Саме таким поглядом Ло Цзі вдивлявся в цю білу стіну, насправді змагаючись зі світом за чотири світлові роки звідси. Він розумів, що софони можуть демонструвати ворогові вираз його очей, тож сконцентрував увесь замогильний холод і всю важкість валунів на поховальному кургані, переконуючи, що готовий поставити на кін усе, аби змусити затріпотіти серце ворога й відмовитися від непродуманих агресивних дій.

Змагання поглядів фехтувальників рано чи пізно скінчиться, й поєдинку не уникнути, але Ло Цзі в дуелі посеред Усесвіту, може, так і не доведеться оголити клинок.

Хоча кожна наступна секунда може стати останньою.

У такий спосіб Ло Цзі й Трисолярис не зводили очей один із одного протягом 54 років. За цей час він перетворився з цинічного сибарита на істинного Оберненого до стіни, більше пів століття охороняючи спокій та існуван­ня земної цивілізації.

За ці 54 роки Ло Цзі не вимовив жодного слова. Насправді, якщо людина мовчатиме протягом 10–15 років, то втрачає мовленнєві здібності, хоча розуміти сказане ще цілком здатна. Ло Цзі не мав необхідності щось говорити: всі думки, які він хотів висловити, вже були вкладені в погляд, звернений до стіни. Він перетворився на машину зі стримування, міну, готову щомиті протягом пів століття вибухнути від найменшого дотику, підтримуючи жахом терору рівновагу між двома світами.

— Настав час остаточно передати повноваження з управління Глобальною гравітаційно-хвильовою трансляційною системою, — порушив тишу Голова РОЗ урочистим голосом.

Ло Цзі навіть не поворухнувся. Начальник штабу Об’єднаного флоту наблизився до нього, щоб допомогти встати, але Ло Цзі зробив заперечливий рух лівою рукою. Чен Сінь зауважила, наскільки точним і енергійним був цей рух, без найменшого натяку на немічність сторічної людини. Потім Ло Цзі підвівся таким же відточеним рухом. На подив Чен Сінь він зміг із пози зі схрещеними ногами перейти у вертикальне положення, не торкаючись руками підлоги. Не кожен молодик спромігся б на це.

— Пане Ло Цзі, це — Чен Сінь, ваша наступниця на посаді. Будь ласка, передайте їй вмикач гравітаційно-хвильової системи стримування.

Ло Цзі продовжував непохитно стояти, не відводячи погляду від білої стіни, яку роздивлявся протягом пів століття. А потім злегка вклонився.

Знак пошани до ворога, з якого ти половину свого життя не зводив погляду, вдивляючись крізь прірву в чотири світлові роки. Їхні долі сплелися, перетворившись на єдине ціле.

Потім Ло Цзі повернувся до Чен Сінь — старий і новий Мечоносці роздивлялися один одного, їхні погляди на короткий момент зустрілися, й цієї миті Чен Сінь відчула, як потужний промінь світла змиває всю темряву ночі з її душі. Під поглядом цих очей вона почувала себе невагомою й безтілесною, немов аркуш паперу, який роздивляються на просвіт. Їй не дано було зрозуміти, якого ступеня просвітлення досяг цей чоловік, медитуючи перед стіною впродовж 54 років: його думки могли виявитися такими ж важкими, як і вся товща землі в них над головами, чи легкими й невагомими, як синє безхмарне небо. Вона не дізнається про це, поки не пройде свій шлях до кінця. Окрім бездонної глибини, Чен Сінь не змогла прочитати в його очах більше нічого.

Ло Цзі обома руками подав вмикач Чен Сінь, яка так само двома руками підхопила найважчу річ у історії людства. Наріжний камінь існування двох світів перейшов від 101-річного чоловіка до 29-річної жінки.

Вмикач іще був теплим від руки Ло Цзі. Він справді мав вигляд руків’я меча з чотирма кнопками: три — збоку й одна — зверху. Щоб запобігти випадковій активації системи, натискання кнопок потребувало великих зусиль і мало відбуватися в певному порядку.

Передавши вмикач, Ло Цзі відступив на кілька кроків, злегка поклонився трійці візитерів і, розвернувшись, твердими кроками пішов до дверей.

Чен Сінь зауважила, що протягом усієї церемонії не побачила й натяку на висловлення подяки Ло Цзі за 54-річну службу на посаді Мечоносця. Вона гадки не мала, чи готували якусь промову Голова РОЗ або Начальник штабу Об’єднаного флоту, але не змогла пригадати жодної репетиції, де згадувалася б необхідність визнання заслуг і висловлення подяки попередньому Мечоносцю.

Людство не відчувало вдячності до справи всього життя Ло Цзі.

У вестибюлі кілька чоловіків у чорних костюмах заблокували дорогу Ло Цзі, й один із них мовив:

— Пане Ло Цзі, від імені прокурора Міжнародного трибуналу я оголошую вам офіційну підозру у вчинені світоциду. Вас заарештовано на час проведення слідства й суду.

Ло Цзі навіть не глянув у їхній бік і продовжив іти до ліфта. Представники прокурора мимоволі зробили крок убік. Насправді Ло Цзі, можливо, навіть не помітив їх присутності — яскраве світло в його очах згасло, поступившись місцем спокою вечірнього сонця. Його місія тривалістю в три сторіччя добігла кінця, й із плечей спав тягар шаленої відповідальності. Тепер, навіть якщо фемінізоване людство бачило в ньому уособлення всіх вад, демонічних і монструозних рис, притаманних людині, воно все-таки мало визнати, що за всю історію цивілізації його перемога не має рівних.

Сталеві двері залишалися відчиненими, тож Чен Сінь добре чула розмову у вестибюлі. У неї раптом виникло бажання кинутися йому навздогін і подякувати за все, але вона стрималася й із сумом спостерігала, як його фігура зникає в кабіні ліфта.

Голова РОЗ і Начальник штабу Об’єднаного флоту так само мовчки залишили її наодинці.

Коли за ними почали зачинятися сталеві двері, Чен Сінь відчула, як її попереднє життя, немов вода, витікає назовні крізь отвір, який ставав усе вужчим і вужчим. Коли двері зачинилися повністю, народилася нова Чен Сінь.

Вона ще раз поглянула на червоний вмикач у руці — він став невіддільною частиною її тіла, й тепер вона не має права полишати його ні на мить. Швидше за все, їй навіть доведеться класти його під подушку, коли збиратиметься спати.

У білому напівкруглому залі запала тиша, біг часу сповільнився й повністю завмер, ніби тут його й не було. Інтер’єр справді виглядав, немов могила, але це приміщення стало для неї всім світом. Перше, що вона має зробити, — вдихнути в нього життя. Вона — не Ло Цзі, не воїн і не дуелянт, а жінка. І хоча їй судилося провести тут чимало часу — може, десять років, а може, й пів століття, — вона все життя готувалася до цієї місії, тому, стоячи на початку цього тривалого шляху, відчувала лише спокій.

Але доля не забарилася продемонструвати свою мінливість: перебування на посаді Мечоносця, до якої вона готувалася все життя, тривало лише п’ятнадцять хвилин.

Останні десять хвилин Епохи стримування: 16:17:34–16:27:58, 28 листопада 62-го року. Центр управління стримуванням

Вигнута біла стіна раптом забарвилася в червоне, наче на неї плеснуло магмою із самого пекла. Найвищий ступінь тривоги. На червоному тлі почала проступати велика кількість рядків із білих символів, і кожне слово немов кричало від жаху:

Довкола Чен Сінь у повітрі плавали п’ять голографічних кнопок, які випромінювали зеленкувате світло. Натиснувши на будь-яку з них, можна було розгорнути відповідне інформаційне вікно з відображенням докладнішого звіту розвідки. Уся інформація надходила із системи раннього сповіщення, що контролює космічний простір у радіусі 15 мільйонів кілометрів навколо Землі, аналізується Генеральним штабом Об’єднаного флоту Сонячної системи в режимі реального часу й передається Мечоносцеві для ухвалення рішення.

Як стало відомо пізніше, всі шість «загублених» Краплин переховувалися неподалік від кордону чутливості системи раннього сповіщення, баражуючи на відстані 18–20 мільйонів кілометрів від Землі. Одна трійця використовувала для маскування сонячну активність, постійно перебуваючи у транзиті між Землею й Сонцем, а інша — поклади космічного сміття, що переважно складалися з відпрацьованого палива термоядерних реакторів ранніх моделей кораблів, які розташовувалися на земній орбіті. Насправді навіть без вжиття цих додаткових маскувальних заходів відшукати Краплини за радіусом дії системи раннього сповіщення було справою не з легких, зокрема тому, що більшість із експертів вважали, буцім Краплини ховаються значно далі — десь у районі Головного поясу астероїдів.

Удар грому, на який Ло Цзі чекав пів століття, пролунав через п’ять хвилин після його звільнення, й чути його довелося вже Чен Сінь.

Чен Сінь не стала натискати жодну з голографічних кнопок — додаткової інформації вона не потребувала.

Тільки зараз Чен Сінь збагнула всю помилковість своїх припущень. Вона абсолютно не такою уявляла собі місію Мечоносця. Звісно, вона припускала, що розвиток подій може піти за найгіршим сценарієм, чи принаймні намагалась уявити собі такі варіанти. За допомогою експертів флоту та РОЗ Чен Сінь детально вивчила загальну будову системи стримування, а також проговорювала з командуванням флоту й експертами-стратегами вищої керівної ланки РОЗ усілякі екстремальні ситуації, навіть гірші за нинішню.

Але вона припустилися фатальної помилки, якої не передбачала й навіть не могла передбачити. Хоча саме через цей недолік мислення її й вважали гідною стати другим Мечоносцем.

Вона жодного разу підсвідомо не допускала можливості реального настання такого розвитку подій.

Підсвідомо Чен Сінь сприймала себе як опікунку, а не руйнівницю, вона — жінка, а не воїн. Вона хотіла присвятити решту свого життя збереженню рівноваги між двома світами — нехай технології Трисоляриса пришвидшували б розвиток людства, а земна культура сприяла б дедалі більшому культурному піднесенню Трисоляриса, аж поки одного дня її внутрішній голос не підказав би: Уже можна безбоязно відкласти вбік червоний вмикач і повернутися в люди. Світу більше не потрібне стримування, теорія Темного лісу втратила актуальність, і Мечоносці мають стати сторінкою з минулого.

Коли вона вперше зустрілася з цим далеким світом як Мечоносець, то, на відміну від Ло Цзі, відчула, що це швидше шахова партія, а не дуель із летальним наслідком. Вона спокійно вмостилася за шахівницею, розмірковуючи над різними дебютами, уявляючи варіації розвитку атак суперника й вигадуючи способи впоратися з ними по черзі. І вона почувалася цілком готовою розігрувати цю партію протягом усього свого життя.

Але замість того щоб узяти в руку фігуру й зробити перший хід, опонент схопив шахівницю й розбив об її голову.

Уже за п’ять хвилин до того, як Чен Сінь отримала з рук Ло Цзі червоний вмикач, шість Краплин у сховках розпочали прискорюватися. Супротивник не згаяв жодної секунди.

Порожнеча.

Пустка без кінця краю. На додаток до білої зали й білих літер усе суще довкола неї заволокло молочним туманом. Здавалося, вона опинилася в Усесвіті, який нагадував молочну бульбашку діаметром 16 мільярдів світлових років. У цій величезній порожнечі їй годі було шукати підтримки…

Що вона має робити?

Навколишня порожнеча почала розсіюватися. Сорокап’ятикілометрова товща землі над головою повернула присутність, нагадуючи про свій вік. Найнижчий шар, у якому фактично розташовувався Центр управління стримуванням, міг сформуватися 4 мільярди років тому, через 500 мільйонів років після утворення самої Землі. Мутні води протоокеану освічували безперестанні спалахи блискавок; Сонце мало вигляд тьмяного вогника у похмурому небі, забарвлюючи води криваво-червоним; невдовзі в небесах спалахнули інші джерела світла, тягнучи за собою довгі вогняні хвости, але лише для того, щоб упасти в океан; падіння цих метеоритів спричинили серію цунамі, чиї величезні хвилі покотилися до континентів, ще вкритих потоками лави; підняті від зустрічі вогню й води хмари пари ще сильніше заступали Сонце…

На противагу жорстокій картині цього пекла в каламутній морській воді в цей час неспішно відбувалася дивовижна історія: під дією спалахів блискавок і космічних променів зароджувалися, зустрічалися, зливалися й знову розпадалися молекули органіки — гра в довгу з цеглинками, яка тривала 500 мільйонів років. Нарешті один із ланцюжків органічних молекул, тремтячи, розділився на два ідентичних ланцюжки, які почали абсорбувати дрібніші молекули органіки, аж поки не настав час іще одного поділу… Створення ланцюжка молекул, здатного до самовідтворення в грі з тасування дрібних органічних цеглинок, настільки неймовірне, що рівноцінне пронесенню смерчу над купою металобрухту й виготовлення з нього повністю функціонального Mercedes-Benz.

Але це сталося, й розпочалася дивовижна мандрівка тривалістю у 3,5 мільярда років.

Далі розпочався Архей, що тривав 2,1 мільярда років; він змінився Протерозоєм — 1,83 мільярда років; настав час Палеозою: Кембрій — 70 мільйонів років, Ордовик — 60 мільйонів років, Силур — 40 мільйонів років, Девон — 50 мільйонів років, Карбон — 6,5 мільйона років і Перм — 55 мільйонів років; йому на зміну прийшов Мезозой: Тріас — 35 мільйонів років, Юра — 58 мільйонів років, Крейда — 70 мільйонів років; настав час Кайнозою: Третинний період (Палеоген і Неоген) — разом 64,5 мільйона років, Четвертинний період — 2,5 мільйона років.

І тільки тут з’явилися люди. Порівняно з нескінченними еонами, що минули до цього, вся історія людства триває не довше за клацання пальців. Династії й епохи змінювалися зі швидкістю вибухів феєрверка; кістка, підкинута вгору давньою мавпою, перетворилася на зорельот, перш ніж упала на землю. Після 3,5 мільярда років тягот і випробувань цей шлях розвитку зупинився перед тендітною людиною, єдиною зі 100 мільярдів представників роду людського за всю його історію, яка міцно стискала червоний вмикач.

Чотири мільярди років разом навалилися на плечі Чен Сінь непідйомним тягарем, не даючи можливості зробити вдих. Її підсвідомість намагалася вибратися на поверхню, аби дати тілу змогу дихати на повні груди. В її уяві поверхня Землі кишіла життям, різномастими істотами, гігантськими рептиліями, динозаврами, які великими групами вкривали поверхню аж до обрію. Поміж ніг динозаврів, під їхніми черевами снували різні ссавці, включно з людьми, а біля самої поверхні проміж незліченої кількості ніг плазувала тьма трилобітів і комах, які перетворювалися на живу чорну річку… Сотні мільярдів птахів у небі закручувалися в чорний вихор хмар, що застелив увесь небокрай, із якого інколи вигулькували величезні тіні птеродактилів…

Навколо клекотала мертва тиша, доповнюючи найстрашніше видовище — погляди незліченної кількості очей. Динозаврів, трилобітів і мурах, птахів і метеликів, вони з’явилися навіть у бактерій… Лише людських очей нараховувалося 100 мільярдів пар, що співставно з кількістю зірок у Чумацькому Шляху: від простих людей до да Вінчі, Шекспіра та Ейнштейна.

Натиснувши вмикач, вона перерве процес, який тривав 3,5 мільярда років, і все довкола розчиниться у вічній ночі Всесвіту так, ніби ніколи й не існувало.

Здавалося, вона знову тримає на руках дитину — м’яке, тепле створіння з маленьким вологим обличчям. Дитина мило усміхається, промовляючи: мама.

— Ні! — закричала Чен Сінь, пожбуривши якнайдалі від себе червоний вмикач і дивлячись на нього, як на диявола.

Останні секунди тягнулися безкінечно, немов шовкова нитка павутиння, але Чен Сінь уже не вагалася у своєму рішенні — вона була певна, що чинить правильно. Це рішен­ня було не ухвалене шляхом розмірковувань, а глибоко приховане в її генах. Цей ген уже існував 4 мільярди років тому, коли подібний вибір постав уперше, й протягом усіх цих мільярдів років упевненість у саме цьому рішенні лише поглиблювалася — правильне воно чи помилкове, вона не мала свободи вибору.

На щастя, на полегшення не доведеться чекати довго.

Чен Сінь не втрималася на ногах від сильних поштовхів, які генерувала Краплина, торуючи собі шлях через нашарування осадових гірських порід. Вона уявила, як навколишні тверді породи зникли, а Центр управління опинився на величезній барабанній перетинці. Чен Сінь заплющила очі, уявляючи, як Краплина проламується крізь пласти земної кори, й очікуючи появи гладенького диявола, який, рухаючись із шаленою швидкістю, перетворить її й усе навколо на озеро лави.

Але вібрації після кількох сильних поштовхів припинилися, подібно до того, як барабанщик різко обриває ритмічний малюнок наприкінці пісні.

Червоне тло на великому екрані згасло, поступившись місцем звичній білизні, яка повернула кімнаті звичне відчуття яскравості й порожнечі. На білому тлі з’явилося кілька рядків великих літер чорного кольору:

Довкола знову запала тиша — було лише чутно, як десь із розтрісканої труби струменить вода.

Чен Сінь зрозуміла, що вібрації йшли з відстані у 20 кілометрів — Краплина атакувала Азійський комплекс, який був розташований неподалік на тій самій глибині, що й Центр управління.

Краплини навіть не намагалися атакувати Мечоносця.

Чорні рядки зникли, і якусь мить екран лишався порожнім. Після цього з’явився такий текст:

Перші години Епохи постстримування. Втрачений світ

Чен Сінь піднялася ліфтом на поверхню. Вийшовши назовні з верхньої станції ліфтового комплексу, вона побачила рівний майданчик просто неба, де лише годину тому відбулася церемонія передачі контролю системи стримування. Усі присутні вже давно поїхали, й площа лишалася порожньою — лише флагштоки, вистроєні в ряд, відкидали довгі тіні у світлі призахідного сонця. На двох найвищих із них висіли прапори Організації Об’єднаних Націй та Об’єднаного флоту, за ними — національні прапори різних країн. Полотнища спокійно коливалися від легкого вітерця. За ними виднілися неозорі простори пустелі Гобі. Кілька птахів щебетали, присівши неподалік на кущі тамариксу. Удалині виднілися відроги Ціляньшань, вершини яких посріблило сніжними шапками.

Усе довкола мало такий самий вигляд, як і до цього, хоча цей світ більше не належав людям.

Чен Сінь не знала, що їй робити — ніхто після припинення стримування не намагався з нею зв’язатися. Мечоносця більше не існувало, як і самої системи стримування.

Чен Сінь продовжувала йти уперед, не маючи конкретної цілі. Коли вона вийшла за ворота Центру, двоє охоронців відсалютували їй. Вона боялася показуватися на очі людям, проте жодного незвичного виразу в їхніх очах не було, лише цікавість. Очевидно, вони ще не розуміли, що саме тільки-но сталося. За розпорядком Мечоносець міг виходити на поверхню на короткий проміжок часу, тож охоронці могли подумати, що вона піднялася через землетрус. Чен Сінь побачила кількох військових офіцерів, які стояли біля припаркованих коло воріт літаючих автомобілів. Офіцери так само не помічали її, а просто дивилися поверх її голови. Один із них вказував на щось вдалині.

Чен Сінь обернулася й подивилася в тому напрямку, куди вказував офіцер — там, біля лінії горизонту, виросла настільки щільна хмара з пилюки й ґрунту у вигляді гриба, що здавалася зробленою з каменю. Вона раптом постала між спокійними небесами й землею, немов намальована нашвидкоруч за допомогою якогось графічного програмного забезпечення. Придивившись, Чен Сінь збагнула, що хмара нагадує чиюсь потворну голову, яка дивно вишкіряється у світлі призахідного сонця. Саме там Краплина увійшла в землю.

Хтось гукнув її на ім’я. Чен Сінь обернулася й побачила, що до неї біжить АА. Вона була вдягнена в білий плащ, її довге волосся майоріло на вітру. Підбігши, вона задихаючись сказала, що приїхала навідати Чен Сінь, але її не пускали.

— Я привезла кілька вазонів із квітами для твого нового помешкання, — промовила АА, вказуючи на машину на віддалі. Потім, повернувшись до хмари на обрії, запитала: — Це виверження вулкану? Через це стався землетрус?

Чен Сінь дуже кортіло обійняти АА й розплакатися в неї на плечі, але вона стримувала себе, жадаючи якомога далі відтермінувати мить, коли ця життєрадісна дівчина дізнається правду. Нехай прекрасні спогади про щасливі часи, які щойно канули в Лету, проживуть трішки довше.

Витяг із «Минулого поза часом»: роздуми про причини невдачі стримування за теорією Темного лісу

Першопричиною невдачі стримування став, звісно ж, невдалий вибір кандидатури на заміщення посади Мечоносця. Це питання ми детально розглянемо в іншому розділі, а тут сконцентруємося на проблемах технічної недосконалості системи стримування.

Після невдачі системи стримування людство спершу схилялося до думки, що головною причиною стала замала кількість гравітаційно-хвильових антен, зокрема демонтаж 20 з 23 уже побудованих на поверхні Землі. Але подібні домисли демонструють нездатність зазирнути вглиб проблеми й зрозуміти істинну причину: за даними моніторингу, в середньому Краплини після контакту із земною поверхнею витратили лише 10 секунд, щоб пробити всі шари кори й знищити антену. Навіть якби вся запланована сотня антен була збудована, на їх зни­щення пішло б не набагато більше часу.

Ключовою помилкою виявилося те, що система в принципі могла бути зруйнована, хоча людство мало можливість збудувати незнищенну глобальну гравітаційно-хвильову трансляційну систему.

Проблема полягала не в кількості гравітаційно-хвильових антен, а в місцях їх розгортання.

Якби замість 23 майданчиків під землею було збудовано 23 космічних кораблі за проєктом «Гравітації», які безперервно баражували б найвіддаленішими частинами Сонячної системи, то навіть за умови раптового нападу Краплини не змогли б знищити їх усі миттєво — одному чи кільком кораблям удалося б вирватися й зникнути в глибинах космосу.

Подібна тактика значно підвищувала б стійкість системи стримування ще й завдяки вилученню чинника Мечоносця. Це мало б спонукати Трисолярис усвідомити недостатню потужність присутніх у Сонячній системі сил для завдання раптового удару і знищення системи стримування, а відтак необхідність обрання стриманішої політики.

На жаль, «Гравітація» так і залишилася єдиною у своєму роді.

На це було дві причини. Перша — атака «Синів Землі» на гравітаційно-пускову антену в Антарктиці. Через це корабель, оснащений антеною, почав вважатися ще вразливішим об’єктом для нападів людських формувань порівняно з наземними комплексами. Друга — суто економічні розрахунки: через гігантські розміри антени, що генерує гравітаційні хвилі, нею може виступати лише сам корпус корабля. Зважаючи на такі умови, антену треба було виготовляти з матеріалів, які витримували б підвищені навантаження космічних польотів. Тож вартість побудови корабля зростала експоненційно, а витрати на «Гравітацію» майже сягнули вартості спорудження 23 антен на Землі. До того ж після спливання 50-річного періоду піврозпаду вібрувальної струни з виродженого газу, що проходить через весь корпус корабля, її неможливо замінити, тому корабель доводиться знімати із бойового чергування і вводити в експлуатацію новий.

Але справжня причина криється глибоко у свідомості людей, хоча ця правда ніколи не була озвучена, а можливо, й залишилася нез’ясованою: корабель із гравітаційною антеною виявився настільки смертоносним, що лякав своїх творців. Якщо внаслідок атаки Краплин чи з якихось інших причин кораблю, оснащеному гравітаційною антеною, доведеться відлетіти вглиб космосу без шансів повернутися до Сонячної системи, то цілком вірогідно, що на його борту можуть статися події, які перетворять його на новий «Синій простір» чи «Бронзову добу». А можливо, й на щось значно гірше. А за наявності на борту антени, сигнали якої здатні розповсюджуватися по всьому Всесвіту (хоча така загроза існуватиме не довше періоду піврозпаду вібрувальної струни), в руках екіпажу опиниться доля всього людства! Очікування жахливих наслідків розсіювання острівців нестабільності серед зірок розтягнеться до кінця часів.

Зрештою, це було страхом перед самою системою стримування за теорією Темного лісу. Це і є основною характеристикою абсолютного стримування: страх об’єкта й суб’єкта приблизно однаковий.

Перші години Епохи постстримування. Втрачений світ

Чен Сінь підійшла до офіцерів і попросила взяти її на огляд місця виверження. Підполковник, який відповідав за охорону комплексу, негайно направив два автомобілі: один — для неї, інший — для солдатів супроводу. Чен Сінь запропонувала АА залишитися тут, але вона не погоджувалася й наполягала, що має бути поруч. Зрештою АА також сіла в машину до Чен Сінь.

Автомобіль повільно летів над самісінькою землею в напрямку хмари пилу. АА запитала в солдатів, що сталося, але вони й самі не знали. Вулкан вивергався двічі з різницею в кілька хвилин. Один із солдатів сказав, що це може виявитися першим зафіксованим виверженням вулкану на території Китаю.

Він і подумати не міг, що «вулканом» виявиться колишня надія світу на подальше існування — одна з гравітаційно-хвильових антен. Перший викид лави спричинило пробивання Краплиною товщі земної кори, другий — знищення антени та рух Краплини у зворотному напрямку. Оскільки основною причиною вивержень була передача Краплиною в ґрунт величезної кінетичної енергії, а не викид розплавлених мас із мантії, то вони виявилися недовготривалими. А через украй високу швидкість Краплин їх переміщення неможливо було помітити неозброєним оком, тож проникнення та виліт чужоземних об’єктів із земних надр не зауважив жоден свідок.

Під днищем машини на поверхні пустелі Гобі виднілися невеличкі кратери, які утворилися внаслідок розльоту магми й гарячого каміння під час виверження. По мірі наближення до епіцентру вибуху ці вторинні кратери дедалі густішали, а рівну, немов стіл, Гобі затягувало шаром диму від палаючих заростів тамариску. Хоча цей район не був густонаселеним, вони час від часу бачили зруйновані землетрусом старі будівлі. Місцевість нагадувала поле битви, на якому нещодавно припинилися активні бойові дії.

Допоки вони дісталися епіцентру, хмару пилу вже трохи розвіяло, й вона вже не нагадувала гриб, а більше — голову зі скуйовдженою зачіскою, найбезладніші пасма якої забарвлювалися помираючим сонцем у криваво-червоне. Поблизу місця виверження солдати з оточення змусили їхню кавалькаду приземлитися, але Чен Сінь умовила їх пропустити її в охоронюваний периметр. Вони ще не знали, що людський світ програв, і Чен Сінь усе ще була для них Мечоносцем із усіма повноваженнями. Однак АА, хай би як вона не вимагала й не кричала, далі не пропустили.

Більшу частину пилу вже розвіяло вітром, але через клуби диму світло призахідного сонця перетворилося на танець мерехтливих тіней. Чен Сінь пройшла приблизно сто метрів до краю гігантської прірви. Провалля, що утворилося внаслідок атаки Краплини, мало воронкоподібну форму й у центрі сягало вглиб кілька десятків метрів. Густі пасма білого диму все ще клубочилися з прірви, а на її дні розливалося тьмяно-червоне лавове море.

Під ногами в Чен Сінь, на глибині 45 кілометрів, раніше розташовувалася гравітаційно-хвильова антена — циліндр завдовжки 1,5 кілометра й діаметром 50 метрів, підвішений посеред печери за допомогою магнітної левітації, — а тепер від неї залишилися самі уламки, залиті гарячою лавою.

Це повинно було стати її долею — ідеальне завершення кар’єри Мечоносця, який відмовився активувати систему стримування.

Червоне світіння на дні котловану дедалі сильніше спокушало Чен Сінь. Зробивши лише один крок уперед, вона могла нарешті отримати бажане полегшення. Хвилі жару, які накочували на неї, зачаровували, змушували не відривати погляду від тьмяно-червоної лави, поки сміх, що пролунав ззаду, не вирвав її з роздумів.

Чен Сінь обернулася й пішла на звук. У мерехтливому сонячному світлі, просоченому димом, до неї наближалася струнка постать. Вона не впізнала візитерку, поки та не наблизилася впритул, — це була Томоко.

Окрім блідого, вродливого обличчя, Чен Сінь не побачила в робота більше знайомих з їхньої останньої зустрічі рис. Томоко була одягнена в пустельний камуфляж, а пишне волосся, колись зібране на потилиці й прикрашене квіткою, було коротко підстрижене. На шиї метлялася чорна хустинка, як у ніндзя, а за спиною висіла довга катана. Вона мала мужній і героїчний вигляд, проте її виняткова жіночність не зникла повністю: постава й рухи все ще лишалися ніжними й м’якими, немов течія води, але набули смертоносного забарвлення, як податливий, але безжальний зашморг шибениці. Навіть жар, що линув від гігантського провалля, не міг розвіяти принесений нею холод.

— Ти зробила прогнозований вибір, — насмішкувато завважила Томоко. — Не картай себе. Людство, обравши тебе на цю посаду, саме визначило такий фінал. З усього людства ти найменш відповідальна за те, що сталося.

Сказане Томоко стало бальзамом для серця Чен Сінь, але вона розуміла, що цей прекрасний диявол уміє підбирати слова, за допомогою яких здатний проникати до її душі.

Цієї миті Чен Сінь побачила АА, яка наближалася до них. Вона, вочевидь, дізналася або здогадалася, що сталося, — її очі невідривно дивилися на Томоко й аж світилися від люті. Вона підхопила каменюку й замахнулася, щоб розтрощити Томоко голову. Робот розвернулася й легким помахом руки заблокувала удар, немов відганяла надокучливого комара. АА вибухнула прокльонами на її адресу, пригадавши весь запас обсценної лексики, й нахилилася по новий камінь. Томоко однією рукою чітким рухом дістала з піхов катану, іншою — легко відштовхнула Чен Сінь, яка благально тягла до неї руки, й закрутила меч над головою швидше за лопаті електричного вентилятора, змусивши лезо розтанути в повітрі й видавати низьке гудіння. Коли Томоко зупинилася, до ніг АА впало невеличке відсічене пасмо волосся, й вона злякано втягнула шию, не наважуючись зробити ще один рух. Так і стояла, заклякнувши.

Чен Сінь пригадала, що бачила цю катану ще під час відвідин будиночка-листка, оповитого великою хмариною. Тоді меч разом із двома коротшими побратимами стояв на дерев’яній підставці біля чайного столика. У красивих піхвах мечі мали незагрозливий вигляд і були лише елементом декору.

— Але чому? — пробурмотіла Чен Сінь, ніби запитувала саму себе.

— Тому що Всесвіт — не казочка зі щасливим кінцем.

Зрештою, розумом Чен Сінь усвідомлювала, що за умови збереження балансу системою стримування прекрасне майбутнє очікує на людство, а не на Трисолярис, але підсвідомо їй хотілося вважати Всесвіт прекрасною казкою про кохання. І її великою помилкою було не поглянути на проблему очима супротивника.

Дивлячись в очі Томоко, Чен Сінь збагнула, чому не стала ціллю для Краплин.

За умови знищення всіх комплексів гравітаційно-хвильових антен і блокування підсилювальної функції Сонця жива Чен Сінь не становила небезпеки. Навпаки, якщо людство має інші, невідомі Трисолярису засоби для передачі інформації в глибокий космос (хоча вірогідність цього дуже мала), то після смерті Мечоносця хтось інший матиме змогу активувати таку систему. За умови збереження життя Мечоносцю подібний розвиток подій є значно менш вірогідним, оскільки люди схильні покладатися на когось і вагатися при ухваленні рішень.

На що вони покладаються? Тепер Чен Сінь перетворилася зі стримувального чинника на блокувальний, і ворог бачив її наскрізь.

Вона сама перетворилася на казку.

— Не будьте надто самовпевнені, в нас ще лишилася «Гравітація»! — до АА повернулася мужність.

Томоко зі свистом повернула катану в піхви за спиною.

— Дурне дівчисько! «Гравітацію» знищено більше години тому, одночасно із закінченням передачі повноважень новому Мечоносцю. Шкода, що через сліпу зону софонів я не можу вам продемонструвати її уламки, які перебувають за один світловий рік звідси.

Знищення «Гравітації» було заплановано Трисолярисом задовго до цієї миті: дата проведення церемонії вступу на посаду нового Мечоносця була відома вже п’ять місяців тому, коли софони ще не потрапили до сліпої зони. Дві Краплини, які супроводжували «Гравітацію», отримали від Трисоляриса наказ знищити корабель у момент передачі повноважень.

— Я залишу вас, — сказала Томоко. — Будь ласка, переказуйте найкращі вітання докторові Ло Цзі від усього Трисоляриса. Він був потужною силою стримування й великим воїном. За нагоди передайте містеру Томасу Вейду, що нам шкода.

Чен Сінь здивовано підвела погляд.

— Хіба ти не знаєш? За результатами проведеного нами аналізу особистостей твоя здатність до ефективного стримування коливається на позначці 10% — це схоже на звивання маленького жалюгідного дощового черв’яка. Крива стримування Ло Цзі, немов люта кобра, розташовувалася неподалік 90%, а щодо Вейда… — Томоко крізь дим і куряву поглянула на крихітний клаптик призахідного сонця, що котилося за обрій. У її очах легко читався справжній переляк, і вона похитала головою, ніби відганяючи страшну мару: — Його показник не мав навіть найменшої волатильності: незважаючи на будь-які зовнішні чинники чи ситуації, рівень стримування Вейда завжди дорівнював 100%! Сам диявол! Якби він став Мечоносцем, цього всього не сталося б — мир зберігався б і надалі. Ми чекали цієї нагоди 62 роки, й довелося б чекати ще бозна скільки — пів століття чи навіть довше. А до того часу людство вже зрівнялося б із Трисолярисом за силою й розвитком… Але ми буле певні, що люди оберуть Мечоносцем саме тебе.

Томоко рушила геть, але знову обернулася до АА й Чен Сінь.

— Жалюгідні комахи, готуйтеся до вигнання на землі Австралії!

День 60-й Епохи постстримування. Втрачений світ

На 38-й день після знищення системи стримування персонал телескопа Фіцроя–Рінгера, який розташовувався на зовнішньому краю Головного поясу астероїдів, виявив, що в хмарі міжзоряного пилу недалеко від Трисоляриса з’явилися 415 слідів від космічних кораблів, які рухалися в напрямку Сонячної системи. Очевидно, Трисолярис вислав на Землю другий флот.

Флот мав відлетіти ще п’ять років тому й за рік після цього проминути хмару! Це було вкрай ризикованим вчинком із боку Трисоляриса, адже якщо система стримування за теорією Темного лісу проіснувала б іще ці п’ять років, поява флоту на тлі хмари пилу могла призвести до її активації. Отже, ще п’ять років тому Трисолярис уже мав достатньо точний прогноз зміни ставлення людства до системи стримування й психологічний портрет майбутнього Мечоносця.

Здавалося, що історія зробила коло й повернулася до вихідної точки. Розпочався новий цикл.

Після деактивації системи стримування майбутнє людського світу знову занурилося в темряву, але, як і на початку першої кризи понад два століття тому, люди не пов’язували цієї темряви з власною долею. Згідно з отриманими даними після аналізу слідів кораблів трисоляріан, залишених у хмарі міжзоряного пилу, швидкість кораблів другого флоту не надто відрізнялася від швидкості першого. Навіть якщо вони пришвидшуватимуться й надалі, флот досягне Сонячної системи лише через два-три століття. Нині живі можуть цілком спокійно дожити свій вік. Вивчивши уроки Великого занепаду, людське суспільство не жертвуватиме сьогоденням заради майбутнього.

Але цього разу щастя було не на боці людей.

Лише через три дні після проходження першої хмари пилу система спостереження виявила 415 слідів уже в другій хмарі! Це не міг бути інший флот, висланий раніше, це були ті самі кораблі, виявлені кілька днів тому. Перший флот здолав відстань між першою й другою хмарами пилу за п’ять років, тоді як у другого на це пішло лише шість днів.

Трисоляріанський флот розігнався до швидкості світла.

Аналіз доріжок, залишених у другій хмарі пилу, підтверджував це припущення: 415 слідів розширювалися зі швидкістю світла — 300 000 кілометрів за секунду, внаслідок чого ставали легко помітними.

Відтворивши хід подій у часі, можна було зрозуміти, що флот миттєво розігнався до швидкості світла після виходу з першої хмари пилу без тривалого процесу прискорення.

За таких умов другий флот уже був на підльоті до Сонячної системи. Тепер, використовуючи лише телескоп середніх розмірів, можна було бачити 415 яскравих вогників за 6000 астрономічних одиниць від Сонця. Це світіння з’явилося внаслідок початку гальмування — швидше за все, рушійні установки їхніх кораблів мали звичний для людства принцип роботи. У цей момент флот сповільнився зі швидкості світла до позначки у 15%. Вочевидь, це була межа, з якою могли рухатися кораблі для безпечного входження в межі Сонячної системи. Згідно з отриманими даними можна було спрогнозувати, що трисоляріанський флот потрапить до нашої системи десь за один рік.

Це трохи спантеличувало: схоже, що кораблі трисоляріанського флоту були здатні майже миттєво прискорюватися до швидкості світла й так само сповільнюватися, але вони не наважувалися це робити близько від Трисоляриса й Сонячної системи. Цілий рік після відльоту вони рухалися зі звичайною швидкістю й повільно прискорювалися, поки не віддалилися від дому на відстань у 6000 астрономічних одиниць; наближаючись до Сонячної системи, сповільнюватися до звичних показників розпочали на такій самій відстані. Кораблі могли здолати фінальний відтинок за один місяць, але командувачі флоту вважали на ліпше долати його протягом року. Тож відстань від Трисоляриса до Землі кораблі долали на два роки довше, ніж фотони.

Існувало лише одне пояснення таких дій — намагання уникнути впливу наслідків переміщення 415 масивних кораблів, що рухалися зі швидкістю світла, на обидва світи. Розрахована безпечна відстань виявилися у 200 разів більшою за відстань від Землі до Нептуна. Тож, якщо для уникнення негативного впливу від руху кораблів потрібна така відстань, це означає, що потужність двигунів кораблів на два порядки перевищує рівень випромінювання наших зірок, що важко навіть уявити!

Витяг із «Минулого поза часом»: технологічний вибух на Трисолярисі

Точний момент, коли Трисолярис перейшов від сталого технологічного розвитку до вибухового прискорення, так і залишився таємницею. Дехто з учених приставав до думки, що подібне прискорення розпочалося ще задовго до Епохи кризи, інші вважали, що стрибок стався не раніше настання Епохи стримування. Однак усі досягли консенсусу щодо двох причин, які уможливили настільки радикальні зміни.

Насамперед це величезний вплив на Трисолярис земної цивілізації. Імовірно, що до встановлення контакту із Землею трисоляріани не володіли мистецтвом брехні. Від моменту відправки першого софона на Землю трисоляріанське суспільство зазнало відчутного впливу людської культури: частина загальнолюдських цінностей набула визнання й поширилася на самому Трисолярисі; відбулася переоцінка обмежень і заборон, запроваджених тоталітарною владою у відповідь на скруту епох хаосу, які прямо обмежували й сповільнювали розвиток наукової думки; почали шануватися свобода думок і права кожного члена суспільства. Усі ці події сприяли початку Ренесансу й просвітницького руху в цьому далекому світі, що й призвели до вибуху в науково-технічному прогресі. Швидше за все, цей час породив легенди у трисоляріанському суспільстві, проте деталі так і лишилися таємницею для людства.

Інша ж причина була тільки припущенням: можливо, місії софонів, відправлених на вивчення інших частин Усесвіту, не стали безрезультатними, й, перш ніж потрапити до сліпих зон, вони виявили хоча б один цивілізований світ. Якщо таке припущення відповідає дійсності, то Трисолярис мав шанси отримати від цієї сторонньої цивілізації не тільки технічні знання, а й важливу інформацію про реальний стан справ у Темному лісі Всесвіту. Отож, Трисолярис міг перевершити Землю в усіх сферах знань.

День 60-й Епохи постстримування. Втрачений світ

Томоко вперше з’явилася на загал після закінчення Епохи стримування — як і раніше, вбрана в камуфляж і з катаною на спині. Вона проголосила світові, що прибуття кораблів другого флоту й завершення окупації Сонячної системи очікуються за чотири роки.

Але, за словами Томоко, політика Трисоляриса щодо подальшої долі людства порівняно з першою кризою зазнала суттєвих змін: тотальне винищення людства вже не на часі, натомість відбудеться його переселення у відведені резервації — в Австралію й на третину поверхні Марса. За підрахунками трисоляріанських учених, такий обсяг життєвого простору цілком здатний забезпечити базові потреби для існування людства.

Для того щоб устигнути підготуватися до окупації Сонячної системи, людство має розпочати переселення до відведених резервацій негайно. Ба більше — аби гарантувати «вихолощення потенціалу» й повністю запобігти виникненню «системи стримування» й подібних загроз у майбутньому, людство повинне переселятися до резервацій обеззброєним і «голим» — без переміщення важкої техніки чи будь-яких споруд. Увесь процес переселення мусить завершитися вже за рік.

На цей час людські споруди на Марсі й у космосі могли дати прихисток не більш ніж трьом мільйонам людей, тому основним місцем для переселенців стала Австралія.

Людство так звиклося з ілюзією звичного життя принаймні для ще одного покоління, що звернення Томоко залишилося без відповіді з боку урядів усіх країн. Ніхто у світі навіть для годиться не розпочав підготовки до переселення.

Через п’ять днів після проголошення «Прокламації до переселення» одна з п’яти Краплин, що баражували земною атмосферою, атакувала три головні мегаполіси в Північній Америці, Європі й Азії. Метою нападу була не руйнація міст, а демонстрація сили й залякування: Краплина пролетіла крізь гігантський ліс рукотворних дерев, таранячи будівлі, які опинилися на траєкторії польоту. Сотні обійсть охопив вогонь, а потім вони почали зриватися додолу з висоти кількох сотень метрів, немов гнилі плоди. У цій найбільшій катастрофі з часів Битви Судного дня загинули понад 300 000 людей.

Тепер людство остаточно збагнуло, що об’єкти люд­ського світу в протистоянні з Краплинами не твердіші за яєчну шкаралупу при ударі об камінь. Жодне місто чи масштабний об’єкт не може вважатися убезпеченим — Трисолярис за помахом руки здатен перетворювати на руїни всі міста й змінювати земний ландшафт.

Насправді людство давно намагалося нівелювати цю перевагу Трисоляриса: серед учених панувала думка, що єдиним дієвим захистом від Краплин може стати розробка матеріалів сильної ядерної взаємодії (МСЯВ). До моменту знищення системи стримування науково-дослідні установи Землі та Флоту змогли лабораторно синтезувати цей матеріал у невеликих кількостях, але до масового виробництва та практичного використання мало спливти ще чимало часу. Якби система стримування проіснувала ще бодай 10 років, то виготовлення різного приладдя з МСЯВ було б впроваджене на достатньому рівні. І хоча принцип руху й реплікація двигунів Краплин усе одно значно перевищували б технологічні можливості людства, з МСЯВ можна було б у великій кількості виготовляти корпуси ракет, які за чисельної переваги могли б спробувати знищити зонди трисоляріан. Також розглядалося питання побудови бункерів і захисних споруд — навіть якби Краплини наважилися атакувати подібні об’єкти, то перетворилися б на звичайні одноразові снаряди.

Але тепер цю можливість було втрачено назавжди.

Томоко знову виступила зі зверненням, в якому пояснювала, що Трисолярис відступив від первісних планів із тотального винищення людства через захоплення й повагу до культури людської цивілізації. Вона розуміє, що після переселення до Австралії на людство чекають важкі часи, проте вони триватимуть лише три-чотири роки, не більше. Після прибуття другого флоту трисоляріани зможуть одразу забезпечити комфортні умови проживання 4 мільярдам людей у австралійській резервації, а також допоможуть будувати поселення на Марсі й посеред космосу. Через п’ять років людство буде вільне переселятися на Марс чи в космос без обмежень, і, за їхніми підрахунками, реалізація цього проєкту триватиме 15 років. Після цього людство матиме відносно великий життєвий простір для комфортного життя, й дві цивілізації почнуть новий етап мирного співіснування в Сонячній системі.

Але успішність цього проєкту повністю залежатиме від виконання людством вимог щодо першого етапу переселення в резервації. Якщо імміграція в Австралію саботуватиметься й надалі, то Краплини продовжуватимуть атакувати міста, а всі представники людства, виявлені за межами резервацій через рік, вважатимуться зазіхачами на трисоляріанські території. Звісно, п’ять Краплин будуть не в змозі винищити всіх людей, якщо ті залишать мегаполіси й оселяться невеличкими розрізненими групами по всій планеті, але прибулі за чотири роки кораблі другого флоту зможуть довершити розпочату справу.

— Саме наявності блискучої земної культури ви завдячуєте ще одним шансом на виживання, — закінчила своє звернення Томоко. — Сподіваюся, ви дорожитимете цією можливістю.

Так розпочалося Велике переселення людства до резер­вації в Австралії.

Рік 2-й Епохи постстримування. Австралія

Чен Сінь стояла перед будинком старійшини Фреса й роздивлялася, як хвилі спеки розмивають навколишні пейзажі Великої пустелі Вікторія. Скільки сягало око, скрізь були густо розкидані щойно зведені, неоковирні на вигляд хижки. Під полуденним сонцем ці будиночки, зліплені з композитних панелей і тонкого металевого профнастилу, видавалися саморобними й тендітними, немов велетенські іграшки-оригамі, розкидані по пустелі.

Коли капітан Кук п’ять сторіч тому відкрив світові Австралію, він точно не уявляв, що одного дня все людство збереться на цьому порожньому континенті.

Чен Сінь разом із АА перебралися до Австралії одними з перших. Чен Сінь могла розраховувати на комфортніші умови життя у великому місті, як-от Канберра чи Сідней, але вона наполягла на статусі звичайного ім­мігранта й приїхала до пустельної зони для переселенців із най­гіршими умовами, розташованої посеред материка, поблизу Ворбертона. Чен Сінь дуже зворушило наполяган­ня АА супроводжувати її, хоча вона так само мала право оселитися у великому місті.

Умови життя в зоні для переселенців виявилися скрутними, але попервах, коли кількість новоприбулих була ще незначною, до них можна було притерпітися. Проте значно гіршим порівняно з матеріальними труднощами виявилося цькування інших людей. Спочатку Чен Сінь і АА жили в просторій хижці вдвох, але по мірі збільшення потоку іммігрантів кількість мешканців довели до нормативу у вісім осіб. Інші шестеро жінок народилися й зростали в райських умовах Епохи стримування, й тут вони вперше побачили багато незвичного: нормування їжі та води, кімнати без інформаційних стін і навіть без кондиціонування, громадські вбиральні й душові, двоярусні ліжка… Суспільний устрій у резервації передбачав повну рівність всіх і кожного, статки й колишнє становище не давали жодних привілеїв — усі отримували однакову пайку. Раніше подібні пекельні умови існування ці жінки бачили лише в історичних фільмах, і було ціл­ком природно, що Чен Сінь стала об’єктом їхніх нападів. За найменшої нагоди вони починали клясти її на чім світ стоїть, називати порожнім місцем, яке не змогло дати відсіч Трисолярису. Чим вона думала, коли після отримання від системи раннього сповіщення попередження про напад Трисоляриса відмовилися активувати систему стримування? Увімкнувши передавачі гравітаційних антен, вона примусила б Трисолярис до панічної втечі, й людство мало б іще кілька десятиліть спокійного, комфортного життя. Навіть якби Землю знищили одразу після трансляції в космос, подібна доля була б ліпшою за жевріння в таких умовах.

Спочатку вони обмежувалися лише словесними нападами, але згодом перейшли до фізичного насилля й намагалися відбирати у Чен Сінь її пайку. АА прагнула відчайдушно захищати подругу: вона сміливо вступала в бійку з усіма шістьма по кілька разів на день. Одного разу вона вхопила найзапеклішу супротивницю за волосся й ударила головою об стовпчик ліжка, закривавивши їй все обличчя, — надалі шістка вже не наважувалася заводити сварку на порожньому місці.

Але ненависть до Чен Сінь не обмежувалася лише ставленням сусідок по будинку: переселенці з навколишніх бараків також часто переслідували колишнього Мечоносця: закидали камінням їхню хижку чи збиралися гуртом, аби вигукувати образи.

Чен Сінь мужньо зносила всі тяготи; вона навіть вважала, що за свою невдачу має заплатити значно вищу ціну.

Тоді до них навідався старий Фрес і запросив Чен Сінь разом із АА перебратися до його будинку. Він походив із австралійських аборигенів і, хоча був старшим за 80 років, залишався фізично сильним чоловіком із розкішною білою бородою на майже чорному обличчі. Як місцевому уродженцю йому тимчасово надали привілей мати власний будинок. До початку першої кризи він очолював місцевий осередок організації зі збереження культури корінних жителів Австралії й після виявлення трисоляріанської загрози скористався гібернацією, аби продовжити свою справу в майбутньому. Після пробудження він виявив, що, як і очікувалося, всі австралійські аборигени разом зі своєю культурою майже повністю зникли.

Будинок Фреса був збудований ще в XXI столітті, але досі добре зберігся й мав суттєву перевагу — довкола нього ріс гарний гайок. Після переїзду сюди життя Чен Сінь та АА пішло на лад, а найголовніше — спілкування зі старим принесло довгоочікувану душевну рівновагу. На відміну від більшості людей він не відчував ніякого гніву чи ненависті до трисоляріан; Фрес із байдужістю ставився до ситуації, що склалася, й украй рідко обговорював теперішні події. Усе своє ставлення він умістив у одну фразу:

— Дітки, що люди не накоїли б, боги не забудуть нічого.

Це справді так — навіть людська пам’ять зберігає діяння інших. П’ять століть тому представники найцивілізованішої частини людства висадилися на цьому континенті (хоча більшість із них були злочинцями, засудженими до каторги) й одразу взялися винищувати корінне населення, розстрілюючи людей, немов тварин у лісі. Пізніше, коли все-таки було вирішено, що аборигени належать до людського роду, вбивства не припинилися. Австралійські аборигени населяли ці безкраї рівнини десятки тисяч років, і на момент прибуття європейських колонізаторів їх чисельність становила 500 тисяч, але невдовзі в живих залишилися лише 30 тисяч осіб, яким довелося переселитися в пустельні землі Західної Австралії…

Насправді, коли Томоко проголосила загальне переселення до «резервацій», людство звернуло увагу на використання терміна, який увійшов у вжиток на іншому, далекому від Австралії континенті. Доля американських індіанців виявилася ще трагічнішою за життєвий шлях австралійських аборигенів.

Попервах після переїзду до Фреса АА з цікавістю роздивлялася оздобу й деталі побуту старого будинку: повсюдно стояли шматки берести та уламки скель із малюнками, музичні інструменти з дерев’яних брусків і порожнистих стовбурів, трав’яні спідниці, бумеранги та списи. АА найбільше зацікавили банки з білою глиною, червоною та жовтою вохрою. Вона одразу збагнула, що це, й, умочивши пальці, заходилася розфарбовувати обличчя. Закінчивши з гримом, АА почала повторювати рухи обрядового танцю аборигенів, про який колись дивилася передачу, страшно кричачи й підвиваючи.

— Це до смерті налякало б тих сучок, із якими ми жили раніше, — вимовила вона.

Фрес у відповідь тільки засміявся й похитав головою. Він пояснив, що її рухи — імітація танців не австралійських аборигенів, а новозеландських маорі. Іноземці часто плутають їх, хоча вони геть різні: перші — мирний народ, а другі — люті, безстрашні воїни. Але й маорійську хаку вона станцювала абсолютно неправильно — без належних упевненості у власних силах і демонстрації войовничого духу. Пояснюючи це, старий розмалював своє обличчя в страхітливу маску й зняв сорочку, продемонструвавши неочікувані для його віку кам’яні м’язи на грудях. Підхопивши з кутка справжню маорійську тайаху, він почав свою хаку.

З першого руху танцю Чен Сінь і АА заціпеніли — буденна добросердність і товариськість Фреса зникли без сліду, він за долю секунди перетворився на агресивного, жорсткого, злого духа війни, демонструючи кожним порухом тіла клекотливу міць і нетутешню силу. Кожні його вигук і крок примушували дрижати шибки й тіла дівчат. Але найбільше лякав погляд: убивчий холод і шалений гнів одночасно виблискували в широко розплющених очах, мовби увібрали в себе всю лють і силу штормів та бур Океанії. Їх вираз ніби промовляв: «Не намагайтеся втекти! Я вб’ю і з’їм вас!».

Після закінчення хаки Фрес повернувся до звичного доброзичливого настрою.

— Для маорійських воїнів головним було перемогти ворога в битві поглядів. Досягнувши успіху в цьому, здобути перемогу й убити супротивника тайаху вже було значно простіше. — Він підійшов до Чен Сінь і багатозначно подивився їй у вічі: — Дитино, ти взагалі не дивилася ворогу в очі, — потім лагідно погладив її по плечу, — але це не твоя провина, ніяк не твоя.

Наступного дня Чен Сінь зробила дещо неочікуване навіть для неї самої — поїхала навідати Вейда.

Після того як він вчинив замах на вбивство, Томаса Вейда було засуджено до 30 років ув’язнення, і тепер його пенітенціарний заклад переїхав до Чарлевіля, що в Квінсленді.

Коли Чен Сінь побачила Вейда, він якраз забивав дошками вікна однієї з хижок, щоб перетворити її на склад. Рукав його сорочки бовтався порожнім — дивно, що він не погодився на протезування: з сьогоднішніми технологіями й у його віці можна було отримати протез, нічим не гірший за справжню руку.

Двоє інших в’язнів, вочевидь, теж чоловіки з минулого, зустріли Чен Сінь посвистуванням, але зрозумівши, до кого вона навідалася, одразу втихомирилися й поквапилися повернутися до роботи, неначе побоюючись наслідків свого вчинку.

Підійшовши до Вейда, Чен Сінь із подивом відзначила, що, незважаючи на статус ув’язненого й відбування покарання в місці з такими важкими умовами, він має значно охайніший вигляд, ніж у їхню останню зустріч, — чисто поголений, з акуратною зачіскою. Хоча у ці часи ув’язнені вже більше не носили тюремних роб, його біла сорочка була чистішою, ніж у охоронців. Тримаючи в роті кілька цвяхів, він по одному брав їх лівою рукою і вганяв у дошку, а потім підхоплював молоток і енергійними ударами забивав повністю. Кинувши погляд на Чен Сінь, Вейд, не змінюючи байдужого виразу обличчя, мовчки повернувся до роботи.

Уперше побачивши Вейда, Чен Сінь, хоча їй нічого не було відомо про цю людину, уже тоді зрозуміла, що він ніколи не зречеться своїх переконань, амбіцій й ідеалів, не відмовиться від підступних трюків і зловісних планів.

Чен Сінь простягнула руку до Вейда. Позирнувши на її жест, він відклав молоток, дістав із рота цвяхи й поклав їй у долоню. Чен Сінь подавала йому по одному цвяху й, поки вони не скінчилися, Вейд не зронив ані слова.

— Забирайся геть, — все-таки вимовив він, беручи наступну жменю цвяхів із ящика з інструментами. Він не передав їх Чен Сінь і не взяв у рот, а поклав біля ніг.

— Я… Я просто… — Чен Сінь не знайшла, що сказати.

— Я маю на увазі — треба виїхати з Австралії, перш ніж завершиться переселення, — прошепотів Вейд, ледь ворушачи губами й не відриваючи погляду від наполовину прибитої дошки. Люди навколо могли подумати, що він так само наполегливо працює.

Як і три століття тому, Вейд міг ввести її в ступор однією короткою фразою. Щоразу здавалося, що він дає заплутаний клубок ниток, і їй доводилося докладати значних зусиль, щоб потроху розуміти приховані змісти. Але цього разу від слів Вейда в неї з’явилися мурашки на шкірі — їй забракло духу навіть розпочати розгадування ребуса.

— Забирайся! — Вейд не дав Чен Сінь змоги запитати, що він мав на увазі. А потім, нарешті повернувшись до неї, обдарував своєю фірмовою крижаною посмішкою: — Щоб духу твого тут не було!

Повернувшись до Ворбертона, Чен Сінь виявила, що ряди щільно поставлених хижок тягнуться аж до обрію, а в проходах між ними снують величезні натовпи людей. Раптом вона відчула, що ніби дивиться на поселення зверху й бачить перед собою метушливу колонію мурах. Позір із такого дивного ракурсу викликав у Чен Сінь незрозумілий напад страху, й тепло яскравого австралійського сонця в одну мить перетворилося на морок холодного дощу.

Протягом перших трьох місяців імміграції до Австралії переселився понад мільярд людей. Одночасно з цим уряди держав стали передислоковуватися до австралійських великих міст, а ООН обрала місцем для нової штаб-квартири Сідней. Національні уряди займалися питаннями переселення громадян своїх країн, а новостворена Комісія з імміграції при ООН координувала їхні зусилля. На новому місці іммігранти намагалися розселятися за національною ознакою, й місцеві топоніми, окрім назв великих міст, швидко замінювалися — так Австралія перетворилася на мініатюрну копію земної кулі. Проте новоутворені «Нью-Йорк», «Токіо» й «Шанхай» були лише таборами для біженців із наспіх зведеними простими бараками.

Ані ООН, ані національні уряди не мали досвіду настільки масштабного гуртування й переселення людей, тож досить хутко виникли різноманітні труднощі й небезпеки.

Спершу з’явилися проблеми з розселенням. Лідери країн швидко збагнули, що навіть за умови перенаправлення світових запасів будівельних матеріалів до Австралії та обмеження простору для однієї людини фактично розміром її ліжка вони зможуть забезпечити місця проживання лише для п’ятої частини переселенців. Коли кількість іммігрантів перетнула позначку в 500 мільйонів, почався дефіцит будівельних матеріалів — їх не вистачало для зведення навіть найпростіших хижок, тож було вирішено розгортати величезні намети розміром із футбольне поле для спільного проживання 10 тисяч людей. Однак за настільки обмежених життєвих і санітарних умов на масштабні спалахи інфекційних захворювань довго чекати не доведеться.

Також почав відчуватися дефіцит продуктів харчування. Наявні потужності сільського господарства Австралії і близько не могли забезпечити базового рівня потреб іммігрантів, тож їжу доводилося транспортувати з усіх кінців світу. А оскільки кількість переселенців невпинно зростала, процес доставки та розподілення харчів між іммігрантами дедалі лише ускладнювався й розтягувався у часі.

Але найбільшу небезпеку становила втрата керування такими величезними масами людей. У резерваціях зникло звичне для сучасного соціуму гіперінформування. Новоприбулі ще довго за звичкою тицяли пальцями у стіни, меблі й навіть у власний одяг, поки не пересвідчилися, що тут нема приладів, під’єднаних до загальної інформаційної мережі. Наявність найбазовіших видів комунікацій вже була неабияким благом. Люди могли отримувати інформацію про події у світі лише через дуже обмежені канали зв’язку. Їм, звиклим до гіперінформаційної реальності, здавалося, що вони просто осліпли. За таких обставин звичні методи управління сучасних урядів перестали бути дієвими, й жоден із представників влади не розумів, як підтримувати функціонування такого величезного натовпу людей.

Тим часом переселення в космос також відбувалося згідно з планом.

Наприкінці Епохи стримування в космосі проживали приблизно 1,5 мільйона людей. Із цих постійних позаземних мешканців 500 тисяч були громадянами різних країн, які здебільшого мешкали в космічних містах і на станціях, розміщених на орбіті Землі та на місячній базі. Інші належали до особового складу Об’єднаного флоту Сонячної системи й були розпорошені на марсіанській і юпітеріанській базах та на бортах космічних кораблів, які баражували Сонячною системою.

Більшість громадян Землі жили не далі місячної орбіти, тож не мали іншого вибору, ніж переселитися до резервації в Австралії.

Близько мільйона осіб переїхали на марсіанську базу Об’єднаного флоту — другу резервацію, відведену людству Трисолярисом.

Після Битви Судного дня Об’єднаний флот так ніколи й не досяг колишніх розмірів — наприкінці Епохи стримування кількість кораблів зоряного класу заледве перевищувала сотню вимпелів. І хоча людські технології продовжували вдосконалюватися, швидкість пересування бойових кораблів не зросла анітрохи, й здавалося, що технологія термоядерних двигунів сягнула своєї межі. Зараз найбільша перевага новітніх зразків трисоляріанських кораблів полягала не лише в здатності рухатися зі швидкістю світла, але й у здатності пришвидшуватися до таких значень майже без прискорення. Людським кораблям, аби досягнути 15% швидкості світла (зважаючи на витрату палива й необхідність зберігати його запас для повернення), доводилося витрачати цілий рік. Це були перегони равлика й блискавки.

Після завершення Епохи стримування сотня кораблів зоряного класу мала можливість втекти вглиб космосу — якби вони рухалися в різні боки з максимальним прискоренням, вісімці Краплин не вдалося б знищити їх усі. Проте жоден корабель не наважився на втечу, й за наказам Томоко всі вони повернулися на орбіту Марса. Причина такого вчинку була дуже простою: резервація на Марсі значно відрізнялася від умов життя в Австралії. Потужностей марсіанської бази цілком вистачало для постійного проживання в приємних і комфортних умовах на закритій території мільйона людей, адже вона й була спроєктована для подібного використання. Порівняно з довічним блуканням космічним простором це, безсумнівно, було кращим вибором.

Марсіанська колонія надзвичайно сильно непокоїла Трисолярис, тож дві Краплини, відкликані з околиць поясу Койпера, постійно патрулювали простір над поселенням. Хоча переважно кораблі флоту й військових обеззброїли, проте людство все ще мало доступ до сучасних технологій у колонії, оскільки це було питанням виживання. Але жителі резервації навіть не мріяли про відтворення гравітаційної антени, бо розпочати настільки масштабне будівництво, не привернувши уваги софонів, було неможливо. Усі пам’ятали жахливий фінал Битви Судного дня, а інфраструктура марсіанського поселення була тендітною, немов яєчна шкарлупа, й найменший порух Краплини міг призвести до розгерметизації й глобальної катастрофи.

Переселення в космосі завершилося за три місяці: 500 тисяч людей із навколомісячної орбіти повернулися на Землю й приєдналися до інших іммігрантів у Австралії, а мільйон осіб особового складу флоту оселилися на марсіанській базі. Відтепер людство не мало іншої присутності в космосі; порожні міста й кораблі оберталися навколо Землі, Марса, Юпітера й були покинуті посеред неживого Головного поясу астероїдів. Порожні металеві гробниці з похованою славою і мріями людства.

Не виходячи за межі будинку Фреса, Чен Сінь могла дізнаватися про події у світі, лише переглядаючи телевізійні випуски новин. Того дня в прямій трансляції показували процедуру роздавання харчів у дистрибуційному центрі. Зображення демонструвалося за допомогою голографічної технології повного занурення в події, що вже було рідкістю, оскільки вимагало ультрависокої пропускальної здатності мереж зв’язку, яких лишалося дедалі менше. У такій якості показували лише повідомлення про найважливіші події, решта інформації передавалася у звичайному 2D-форматі.

Трансляція йшла з містечка Карнеґі, що розташовувалося на краю пустелі. На екрані виникла проєкція півсфери гігантського намету, схожого на половину шкаралупи яйця, а юрми людей, які проходили крізь нього, нагадували патьоки яєчного білка. Натовп зібрався, очікуючи на приліт нового транспорту з їжею. Ці невеличкі літальні апарати мали високі показники корисного навантаження й зазвичай використовувалися для транспортування величезних, стягнутих талевими канатами й ременями кубів із харчами, які підвішувалися прямо на пілони фюзеляжу.

Коли перший транспортник обережно опустив на землю свій вантаж, людське море в одну мить оточило привезену їжу. Кордон із десятка солдат, відповідальних за підтримання порядку, швидко змели, немов повінь дамбу, а переляканий персонал, який мав роздавати харчі згідно з нормативами споживання, швидко забрався довгою мотузковою драбиною назад до черева транспортника. Купа харчів швидко танула, немов сніг, що потрапив до каламутної водоверті.

Зображення наблизилося до землі, й уже можна було роздивитися, як люди, яким поталанило відхопити пакунки з їжею, тепер намагаються захистити їх від зазіхань інших. Мішки з харчами нагадували рисові зернята в мурашиній колонії — їх швидко роздирали на частини, й люди билися вже за їжу, яка валялася на землі. Інший транспортник спустив свій вантаж трохи на віддалі, але навколо цієї гори їжі не було оточення й охорони, тож персонал навіть не наважився спуститися вниз. За мить натовп, немов залізні ошурки, які притягло магнітом, оточив і цей вантаж.

Цієї миті струнка і міцна постать, одягнута в зелене, вистрибнула з транспортника й витончено приземлилася на вантаж, що розташовувався на десять метрів нижче. Хвиля людей миттєво завмерла, побачивши, що на штабелі харчів стоїть сама Томоко. Вона, як і раніше, була вбрана в камуфляж, а чорний шарф звивався від гарячого подиху вітру, відтіняючи її бліде обличчя.

— Стали у чергу! — закричала Томоко натовпу.

Камера знову наблизилася, й уже можна було роздивитися її гарні очі, які буравили натовп. Її гучний голос перекривав навіть ревіння двигунів транспортників. Але поява Томоко змогла вгамувати натовп лише на короткий час — людське море внизу знову заремствувало, і ті, хто стояв найближче до штабелів, почали розрізати сітку, щоб дістатися їжі. Гармидер посилювався, натовп знову закипів, і кілька сміливців, попри присутність Томоко, почали видиратися нагору.

— Гей ви, дармоїди! Чому ви не можете забезпечити підтримку порядку?! — Томоко повернула голову до транспортника, який висів угорі й із відкритого люка якого кілька офіційних осіб Комісії з імміграції при ООН спостерігали за безладдям унизу. — Де ваші війська?! Чи поліція?! Чому ви не використовуєте ту зброю, яку ми дозволили вам залишити?! Чому не виконуєте своїх прямих обов’язків?!

Голова Комісії з імміграції безпорадно спостерігав за подіями. Однією рукою він тримався за дверцята, а іншою продемонстрував Томоко розпачливий жест, скрушно хитаючи головою й демонструючи нездатність вирішити проблему.

Томоко одним порухом дістала з-за спини катану й тричі змахнула нею невловимими для людського ока рухами, розтинаючи трійцю відчайдухів, які щойно вилізли на верхівку штабеля, на дві частини. Усі вони майстерно були розрубані по діагоналі — від лівого плеча до правого підребер’я. Шість частин тіл впали вниз, розпадаючись у повітрі, вивалюючи тельбухи й струмені крові на юрму людей. Незважаючи на крики жаху й плач, Томоко зістрибнула зі штабеля у натовп, рубаючи направо й наліво, вбивши за кілька митей іще десяток людей. Юрба з жахом відсахнулася назад, швидко утворивши порожнечу навколо її фігурки, як-от жирні плями на тарілці розбігаються під дією краплі мийного засобу. Тіла, які залишився лежати на звільненому натовпом просторі, були так само перерубані навпіл від лівого плеча до правого підребер’я — у спосіб, що гарантує найпоказовішу демонстрацію нутрощів і найбільшу втрату крові.

Багато хто у натовпі, побачивши море крові, знепритомнів. Томоко рушила вперед, і люди в паніці почали розбігатися, ніби її тіло було оточене невидимим силовим полем, що відштовхувало юрбу, підтримуючи постійний радіус порожнього простору навколо неї. Пройшовши кілька кроків, Томоко зупинилася, й натовп знову став статичним.

— Стали в чергу! — вимовила вона — цього разу її голос був тихий.

Натовп швидко організувався в довгу нитку черги, ніби людям встановили алгоритм сортування масивів. Черга звивалася аж до гігантського намету, кілька разів обплітаючи його кільцями.

Томоко знову застрибнула на палети з їжею, вказуючи закривавленою катаною на довжелезну чергу:

— Часи виродженської свободи людства минули. Якщо ви хочете перебувати тут, то мусите знову пригадати, як жити за колективізму, і згадати про гідність своєї раси!

Тієї ночі Чен Сінь страждала на безсоння, тож обережно вислизнула з кімнати. Уже було далеко за північ.

Вона побачила тліючий вогник на приступці — Фрес сидів і курив, тримаючи на колінах диджериду. Цей музичний інструмент австралійських аборигенів виготовляється зі стовбура евкаліпта довжиною більше метра, серцевина якого виїдена термітами. Фрес сидів тут щовечора, видуваючи з диджериду низькі й густі хрипіння, не схожі на звичну музику, а більше подібні на хропіння самої Землі. Чен Сінь та АА щовечора засинали під ці звуки.

Чен Сінь підійшла й сіла поруч із Фресом. Їй подобалося проводити час зі старим, його трансцендентність до стражденної реальності здавалася знеболювальним і заспокійливим засобом для її зраненого серця. Старий ніколи не дивився телевізор і лишався байдужим до того, що відбувалося на решті планети. Уночі він украй рідко повертався до своєї кімнати, натомість залишався сидіти тут, на ґанку, притулившись до одвірка, аж поки його не долав сон. Фрес зазвичай прокидався аж уранці, коли перші промені сонця зігрівали його тіло. Він твердив, що навіть у дощову ніч тут спати зручніше, ніж у ліжку. Якось Фрес сказав: якщо виродки з уряду заберуть його будинок, він не погодиться на переселення в резервацію, а втече до лісу й збудує собі прихисток від дощу зі сплетеної трави. АА тоді заперечила, що у його похилому віці цей план не надто реалістичний, проте Фрес був упертим й аргументував, що його предки так робили, тож і він впорається. Його пращури дісталися Австралії з азійських берегів ще за часів Четвертинного зледеніння, перетнувши водні простори Тихого океану на видовбаних каное. Це сталося 40 тисяч років тому, коли не існувало навіть натяків на появу Грецької та Єгипетської цивілізацій. Фрес розповів, що у XXI столітті він був заможним лікарем і мав власну практику в Мельбурні. Прокинувшись із гібернації в Епоху стримування, він зажив комфортним сучасним життям, але після проголошення переселення щось змінилося у його світосприйнятті. Він відчув себе творінням землі й лісу і зрозумів, як мало насправді треба для життя. Спання на свіжому повітрі виявилося дуже комфортним і приємним.

Фрес сказав, що не знає, для чого саме було послане йому це знамення.

Чен Сінь поглянула на резервацію, розташовану на віддалі. Пізньої ночі світилося дуже мало вогників, і під світлом зірок нескінченні ряди халуп були оповиті незвичною тишею. Чен Сінь раптом спіймала себе на дивному відчутті: ніби вона перенеслася в епоху іншого австралійського переселення — на п’ять століть назад. В її уяві всі жителі хижок перетворилися на грубих погоничів і скотарів, й навіть вчулися запахи сіна та кінського гною. Чен Сінь розповіла про це Фресу.

— У ті дні тут не було так велелюдно. Розповідають, що коли один білий хотів купити землю в іншого, то приносив ящик віскі й зранку сідав на прудкого коня. Територія, яку він устигав об’їхати до заходу сонця, була тепер його землею.

До цього уявлення Чен Сінь про Австралію здебільшого обмежувалися лише знаннями, отриманими після перегляду однойменного фільму. У фільмі головні герої верхи перетинають усю Північну Австралію, проте сюжет розгортається не в часи імміграції, а в роки Другої світової війни. Не так багато часу відділяло ті події від її юності, але зараз це вже сива давнина. Вона з сумом подумала, що Г’ю Джекман і Ніколь Кідман — виконавці головних ролей — уже напевно років зо двісті мертві. Раптом їй спало на думку, що Вейд був дуже схожий на одного з героїв фільму.

Згадавши про Вейда, Чен Сінь розповіла Фресу про їхню останню розмову. Вона давно хотіла поділитися цим зі старим, проте боялася зруйнувати умиротворення в його душі.

— Я знаю цю людину, — відповів Фрес. — Дитя, тобі варто дослухатися до слів цього чоловіка, але ти не зможеш виїхати з Австралії. Ліпше не забивай собі голови думками про нездійсненне.

Фрес мав рацію — зараз виїхати з Австралії здавалося неможливим. Не лише через нагляд Краплин за переселенням, а й тому що Томоко створила власний флот човнів із людськими екіпажами. Якщо після повернення з Австралії на борту будь-якого літака чи судна виявлять іммігрантів, ці транспортні засоби слід було негайно атакувати й знищити. Але з наближенням кінцевої дати переселення відчайдухів, які наважувалися б повертатися в рідні краї, ставало дедалі менше. Як важко не велося б у австралійських резерваціях, неминуча смерть поза ними була значно гіршою. Час від часу викривалися нечисленні спроби контрабандного переміщення людей, проте особи калібру Чен Сінь постійно перебували під невсипущим наглядом.

Але її мало обходили всі ці проблеми — вона не збиралася полишати Австралію в будь-якому разі.

Фрес, здавалося, волів не говорити більше про це, але важке мовчання Чен Сінь вимагало від нього більшої відвертості:

— За фахом я лікар-ортопед. Ти, ймовірно, знаєш, що після зростання кістки на місці перелому вона стає товщою, ніж була до того, внаслідок формування так званого кісткового мозоля. Людський організм під час одужання може компенсаторно отримати певні характеристики, яких не мав раніше й яких не матимуть ті, в кого не було аналогічних проблем. — Він указав на зоряне небо: — Їм порівняно з людьми дечого бракувало. Як ти гадаєш, після «одужання» якою мірою була компенсована ця слабкість? На це запитання ніхто не дасть тобі точної відповіді.

Чен Сінь шоковано осмислювала почуте, але Фрес, вочевидь, не хотів вести дискусію на цю тему далі. Він підняв погляд у нічне зоряне небо й повільно продекламував:

Як і гра Фреса на диджериду, цей вірш глибоко запав у серце Чен Сінь.

— Це твір Джека Девіса — поета-аборигена ХХ століття.

Коли старий закінчив говорити, то сперся на стовп і невдовзі захропів. Чен Сінь просиділа так цілу ніч, спостерігаючи за далекими зірками, байдужими до кардинальних змін у двох світах, аж поки на східній частині неба не запломенів світанок.

За пів року після початку імміграції в Австралію переселилося 2,1 мільярда людей — половина населення світу.

Придушені й невирішені суперечності почали виходити на авансцену: через сім місяців після початку переселення сталася Різня в Канберрі — перший випадок у довгому переліку нічних жахіть.

На вимогу Томоко людство переселялося «голим»: це було дзеркальною реакцією на пропозиції прихильників «яструбиної» політики часів Епохи стримування щодо імміграції Трисоляриса до Сонячної системи. За винятком будівельних матеріалів і великих комплектуючих для будівництва нових сільськогосподарських підприємств, а також необхідних предметів домашнього вжитку й медичного обладнання, переселенцям заборонялося мати будь-яку важку техніку військового та цивільного призначення. Підрозділи національних армій, які переміщувалися в резервації, могли залишити при собі лише легку стрілецьку зброєю для підтримки порядку. Людство виявилося повністю обеззброєним.

Щоправда, виняток було зроблено для влади Австралії — австралійцям дозволили зберегти всю військову техніку (армії, флоту, військово-повітряних сил). Як наслідок, країна, яка від заснування постійно перебувала на узбіччі світової політики, перетворилася на гегемона світу людей.

На початку переселення австралійський уряд і громадяни цієї країни докладали всіх зусиль, аби створити комфортні умови для новоприбулих. Але по мірі того як хвилі іммігрантів із усіх континентів почали невпинно накочувати на Австралію, погляди жителів цієї країни, яка колись одноосібно володіла цим гігантським островом, почали радикально змінюватися. Австралійські аборигени публічно висловлювали обурення такою кількістю переселенців, тож на наступних виборах обрали уряд, який почав впроваджувати жорсткішу політику щодо мігрантів. Можновладці швидко збагнули, що тепер перевага Австралійського Союзу над рештою країн майже зрівнялася з перевагою Трисоляриса над людством. Пізніші хвилі іммігрантів почали переселяти до посушливих пустельних внутрішніх районів, тоді як родючі й бажані прибережні території, як-от штат Новий Південний Вельс, були проголошені «закритими зонами» — жити тут мали право лише австралійці. Канберра й Сідней набули статусу «заповідних міст» із аналогічною забороною на поселення новоприбулих. Тож єдиним відкритим великим містом для іммігрантів залишився Мельбурн. Австралійський уряд став надзвичайно зарозуміло спілкуватися з колегами з решти країн, ставлячи себе вище за ООН чи інші національні уряди.

Спочатку, попри заборону поселення новоприбулих у Новому Південному Вельсі, іммігрантів не обмежували в пересуванні цими територіями. Вони часто припливали до Сіднея, аби відчути ритм життя великого міста. Хоча чужинцям не дозволяли тут оселитися, багато хто вважав за ліпше вештатися його вулицями, ніж жити в поселенні для іммігрантів. Принаймні вони мали відчуття, що все ще живуть у цивілізованому світі. За якийсь час місто було переповнене такими безхатьками, й австралійська влада ухвалила рішення виселити всіх нелегалів із Сіднея, а згодом зовсім заборонила в’їзд для нетутешніх. Таке рішення спричинило численні сутички на блокпостах між армією, поліцією та іммігрантами, які призвели до людських жертв.

Сіднейський інцидент мав серйозні наслідки: розлючені діями австралійського уряду, 100 мільйонів переселенців рушили маршем на Новий Південний Вельс і на шляху до Сіднея були перестрінуті військовим контингентом. Однак, побачивши таке людське море, військові вирішили за ліпше ретируватися. Десятки мільйонів людей окупували Сідней і почали грабувати його. Могло здатися, що гігантська колонія мурашок обліпила свіжу тушу тварини, незабаром залишивши від неї чистий білий скелет. Сідней охопили вогонь і беззаконня, перетворивши місто на страхітливий спалений ліс дерев-будівель. Життя вцілілих стало гіршим за скніння в резерваціях.

Розграбувавши Сідней, натовп переселенців рушив за 200 кілометрів до Канберри. Оскільки Канберра була столицею Австралії, то половина національних урядів обрала саме це місто для розквартирування, а нещодавно до них приєдналася й ООН, перебравшись сюди із Сіднея. Зважаючи на це, військовим не лишалося нічого іншого, як відкривати вогонь на ураження. Це зіткнення мало важкі наслідки — тільки вбитих нарахували більше 500 тисяч. Більшість із них, втім, загинули не внаслідок застосування зброї військовими, а через тисняву, голод, спрагу та паніку в натовпі із сотень мільйонів людей. Хаос тривав понад десять днів.

Іммігрантське суспільство також зазнало докорінних змін: люди зрозуміли, що на цьому вже не в міру залюдненому й голодному континенті демократія таїть у собі більше ризиків, ніж тоталітаризм. Усі прагнули дотримання порядку й влади «сильної руки». Первісний суспільний договір швидко розпадався, й люди лише сподівалися, що влада зможе забезпечити їх їжею, свіжою водою й достатнім життєвим простором, аби просто поставити ліжко. Нічого зайвого чи надмірного. Одне за одним населення всіх країн, зібраних на цьому континенті, спокусилося на «сильну руку», немов мороз пройшов над озерами й укрив їх кригою. Слова Томоко про «закінчення часів виродженської свободи людства» стали пророчими, й увесь ідеологічний непотріб, включно з фашизмом, повилазив на поверхню зі старих, глибоких могил, аби знову стати мейнстрімом. Релігія так само не пасла задніх: величезні кагали людей збиралися під стягами різних вірувань і церков. Отже, у світі знову з’явилися теократії — зомбі, ще старші від тоталітарних режимів.

Розв’язування війни завжди було неминучим наслідком політики тоталітарних режимів. Спорадичні конфлікти між громадянами різних країн спочатку спалахували через конкуренцію за харчі й воду, а згодом перетворилися на заплановані військові акції через загострення суперництва за життєвий простір. Після трагічних подій на околицях Канберри австралійська армія перетворилася на потужний стримувальний чинник у взаємовідносинах між різними групами іммігрантів. На прохання ООН загони австралійських військових сил почали підтримувати порядок на територіях переселенців із застосуванням зброї. Якби не ці патрулювання, то всередині Австралії вже спалахнула б мініверсія наступної світової війни, щоправда, вона, як передбачав хтось у ХХ столітті, велася камінням і палицями. До цього часу армії всіх країн — окрім Австралії, звісно, — не змогли забезпечити особовий склад навіть зброєю ближнього бою. Найпоширенішими зразками озброєння були саморобні палиці, виготовлені з елементів металевих каркасів будівель, ба навіть стародавні мечі з музеїв знову почали використовувати за призначенням.

Незліченна кількість людей прокидалася цими похмурими ранками, недовірливо сприймаючи нову реальність. За пів року людство деградувало настільки, що однією ногою вже стояло в класичному середньовіччі.

Тепер лише одне стримувало кожну особу зокрема та суспільство загалом від тотального краху — очікування прибуття другого трисоляріанського флоту. Кораблі з Трисоляриса вже проминули пояс Койпера, й у ясні ночі навіть неозброєним оком іноді можна було побачити спалахи від маневрування кораблів, що сповільнювалися. 415 слабких плямок світла уособлювали надію для нових мешканців Австралії. Люди пам’ятали обіцянку Томоко й сподівалися, що прибуття флоту принесе мирне й комфортне життя всім, хто зібрався на цьому континенті. Демони минулого перетворилися на ангелів порятунку, ставши єдиною духовною підтримкою. Люди молилися за їх швидший приліт.

Із наближенням процесу переселення до фіналу дедалі більше міст на інших континентах порожніли, перетворюючись на темні міста-примари, зникаючи, немов вогні, які гасять один за одним у розкішному ресторані наприкінці вечора.

На дев’ятий місяць від початку переселення кількість людей в Австралії сягнула позначки у 3,4 мільярда. Унаслідок постійного погіршення умов проживання процес прибуття нових осіб довелося призупинити. Краплини одразу відновили напади на міста на інших континентах, а Томоко нагадала про погрозу винищити всіх людей за межами резервацій після спливання відведеного року. Зараз Австралія вже нагадувала автозак, який прямував у подорож в один кінець: ув’язнені вже не вміщалися в ньому й погрожували видавити ґрати, але треба було якимось чином запхати ще 700 мільйонів.

Томоко також обміркувала труднощі з переселенням і запропонувала використати як буферну зону Нову Зеландію та інші острови Океанії. Протягом наступних 2,5 місяця через буферну зону до резервації переїхали ще 630 мільйонів людей.

За три дні до спливання відведеного строку останні літаки й кораблі доправили з Нової Зеландії до Австралії три мільйони осіб.

Велике переселення завершилося.

Австралія прихистила більшу частину людства — 4,16 мільярда людей. Поза її межами залишилося лише близько восьми мільйонів осіб: один мільйон — у марсіанській резервації, п’ять мільйонів — у складі Сил безпеки Землі та близько двох мільйонів членів Руху опору Землі. Залишилася також невелика частка розкиданих по всій планеті людей, які не емігрували з різних причин, але точну їх кількість встановити було неможливо.

Сили безпеки Землі були воєнізованим угрупованням, набраним Томоко для забезпечення контролю за переселенням до резервації в Австралії. Згідно з її обіцянками тих, хто вступить до лав Сил безпеки, не відправлятимуть до резервацій, вони зможуть вільно жити на окупованій Трисолярисом частині планети. Після оголошення про початок відбору до Сил безпеки надійшов більш ніж мільярд заявок. 20 мільйонів претендентів узяли участь у співбесіді, з яких 5 мільйонів було відібрано до зарахування. Обрані щасливці не зважали на людський поголос і плювки в спину, адже чудово розуміли, що більшість із тих, хто зараз зневажливо на них позиркує, й самі подавали заявку на участь у відборі.

Дехто вдавався до порівнянь Сил безпеки Землі з Організацією «Земля —Трисолярис», яка виникла триста років тому. Хоча насправді природа цих організацій геть різна: до ОЗТ здебільшого входили фанатично налаштовані особи, сповнені твердих переконань; натомість у лави Сил безпеки вливалися лише для того, щоб уникнути депортації й провести решту життя в комфортних умовах.

Сили безпеки Землі були поділені на три корпуси — Азійський, Європейський і Північноамериканський — та озброєні військовою технікою, залишеною національними арміями різних країн світу. На початку переселення поведінка членів військового формування відзначалася стриманістю, а головне завдання полягало в підтримці правопорядку й захисті інфраструктури міст та провінцій від грабежів і мародерства. Однак із наростанням труднощів в Австралії та сповільненням переселення витримувати заданий Томоко ритм ставало дедалі важче. Через постійні накази та погрози з її боку члени військового формування все більше ставали нервовими та неврівноваженими й почали надмірно застосовувати силу, примушуючи людей переселятися якнайшвидше. Було вбито мільйони осіб. Після закінчення відведеного для імміграції строку Томоко наказала винищити всіх, хто насмілився залишитися в зоні окупації, й тоді Сили безпеки перетворилися на справжнього диявола. Вони, немов хижі птахи, кружляли містами й полями на літаючих автівках і за допомогою лазерних снайперських гвинтівок відстрілювали кожного, хто їм траплявся.

На противагу Силам безпеки Землі Рух опору виявився чистим золотом, виплавленим у горнилі цієї кризи. Він мав багато осередків, кількість яких неможливо точно підрахувати; його чисельність, за різними оцінками, становила від півтора до двох мільйонів осіб. Переховуючись у горах та системах комунікацій під містами, вони розпочали справжню партизанську війну проти Сил безпеки й очікували на прибуття окупантів із Трисоляриса, щоб розпочати фінальну битву. Якщо порівняти з усіма рухами опору за історію людства, жертви, принесені членами цього Руху, виявилися найбільшими. Сили безпеки могли розраховувати на допомогу Краплин і Томоко, тож майже кожна бойова вилазка повстанців була актом самогубства. Це також унеможливлювало координуван­ня й проведення будь-яких широкомасштабних дій, що давало змогу Силам безпеки винищувати осередки поодинці.

До складу Руху опору входили представники усіх верств населення, й значну частину складали пробуджені люди з минулого. Усі шестеро колишніх кандидатів на посаду Мечоносця очолили свої осередки, й троє з них загинули ближче до завершення переселення. У живих залишилися Бі Юньфен, інженер-конструктор, який працював на спорудженні прискорювача елементарних частинок, Цао Бінь, вчений-фізик, і колишній адмірал Антонов.

Усі члени Руху опору розуміли, що ведуть нерівний бій без шансів на перемогу, і день прибуття на Землю кораблів другого флоту, якого лишилося чекати чотири роки, стане останнім у їхньому житті. Ці голодні, обірвані солдати, які переховувалися в горах і каналізаційних колекторах, билися за останні крихти гідності людського роду. Їхня діяльність була єдиною світлою плямою на цій найтемнішій сторінці історії людства.

Чен Сінь прокинулася на світанку від гуркоту зовні. Цієї ночі їй ніяк не вдавалося заснути через голоси новоприбулих. Чен Сінь раптом пригадала, що сезон гроз уже минув, а після чергового гуркоту раптом запанувала повна тиша. Вона здригнулася, скотилася з ліжка, запахнула поли халата й вийшла на вулицю, ледь не перечепившись через Фреса, який, як і завжди, спав на ґанку. Старий блимнув на неї сонними очима й знову сперся на балясину, щоб досипати.

Надворі ледь розвиднілося, але вздовж вулиці вже стояла валка людей, які дивилися на схід і нервово перешіптувалися. Чен Сінь простежила за їхніми поглядами й побачила на горизонті темний і густий стовп диму, який тягся до неба, ніби розрізаючи блідий ранок на дві частини.

Поговоривши з людьми, вона дізналася, що годину тому Сили безпеки розпочали масований авіаудар по Австралії. Головними цілями стали енергетичний сектор, портова інфраструктура й великогабаритний транспорт. Шлейф диму піднімався зі щойно зруйнованої термоядерної електростанції за п’ять кілометрів звідси. Нажахані люди вдивлялися в майже чорну синь вранішнього неба, посмуговану п’ятьма білими доріжками — інверсійними слідами бомбардувальників Сил безпеки.

Чен Сінь повернулася до своєї кімнати й побачила, що АА вже встала і ввімкнула телевізор, аби дізнатися з новин про те, що відбувається. Але Чен Сінь і оком не глянула на екран — вона не потребувала додаткової інформації. Увесь минулий рік вона молилася, щоб такий момент ніколи не настав. За цей час її нервова система стала настільки чутливою, що вона вже могла за найменшими ознаками передбачити розвиток подій. Насправді, щойно прокинувшись від гуркоту, Чен Сінь здогадалася, що відбувається.

Вейд мав рацію. Знову.

Чен Сінь із подивом зрозуміла, що вона давно готова до подібного розвитку подій. Навіть не замислюючись, вона знала, що має робити. Схопивши велосипед — найзручніший вид транспорту в зонах для переселених, — Чен Сінь сказала АА, що їй треба навідатися до керівництва містечка. Прихопивши із собою трохи води та їжі (оскільки вона розуміла, що не зможе швидко впоратися із задуманим), жінка вирушила в довгу путь.

Усю дорогу до мерії Чен Сінь оминала затори. Країни-іммігранти перевезли свої багаторівневі бюрократичні системи управління на нові території, й поселенням, де жила Чен Сінь, керувала мерія середнього за розмірами міста з північного заходу Китаю. Зараз ця місцина мала назву на честь міста з іншого континенту. Сама мерія розташовувалася за два кілометри у великому наметі з білим шпилем.

Протягом останніх двох тижнів потік іммігрантів невпинно зростав, і вже не було часу сортувати новоприбулих за первинним місцем проживання. Тож їх селили там, де ще лишалося бодай трохи вільного місця. У поселенні, в якому жила Чен Сінь, почали з’являтися люди з інших міст, провінцій і навіть іноземці. Прибуття до Австралії ще 700 мільйонів осіб підняло проблему перенаселення на абсолютно новий рівень.

Обабіч дороги громадилися пакунки й тюки зі скарбом новоприбулих. Більшості людей не було вже місця в хижках, тож їм не лишалося нічого іншого, ніж ночувати просто неба. Усі були налякані нещодавніми вибухами й дивилися, як на горизонті росте стовп диму. Несмілива зоря осявала все довкола темно-синім світінням, надаючи обличчям людей блідого забарвлення. Чен Сінь вкотре відчула, що споглядає мурашник. Крутячи педалі між морями блідих облич, вона боялася, що Сонце більше ніколи не з’явиться над обрієм.

Раптовий напад слабкості й нудоти змусив її зупинитися на узбіччі та перехилитися через раму. Потік сліз потроху вгамовував нудоту — їй довелося досить довго чекати, перш ніж вона зрозуміла, що вже може їхати далі. Поблизу заплакала дитина, й Чен Сінь, піднявши голову, побачила матір із немовлям, які сиділи просто коло дороги, загорнуті в купу ковдр. Мати з нечесаним і розпатланим волоссям нерухомо сиділа й не зводила очей зі східної частини неба, поки дитина намагалася зручніше вмоститися в неї на руках. Світанок засяяв у її очах, але в погляді не було нічого, крім ошелешення та заціпеніння.

Чен Сінь згадала іншу матір — вродливу, здорову й повну сил, яка протягувала їй свою дитину біля будівлі штаб-квартири ООН… Де вони зараз?

Доїхавши до великого намету мерії, Чен Сінь злізла з велосипеда — їй довелося протискуватися крізь юрму людей. Тут і зазвичай було велелюдно, постійно товклися новоприбулі в очікуванні розподілення по місцях проживання чи видачі харчів, проте зараз усі воліли дізнатися, що відбувається. Чен Сінь довелося роз’яснювати охоронцям, хто вона така, щоб потрапити всередину. Черговий офіцер не знав її в обличчя, тож вона продемонструвала йому посвідчення. Просканувавши документ, він впустив її всередину, але в його погляді читалося невимовлене: Якого біса ми обрали тоді саме тебе?

Потрапивши до мерії, Чен Сінь знову немов повернулася в гіперінформаційну реальність: у величезному внутрішньому просторі намету плавало багато голографічних інформаційних вікон, нависаючи над чиновниками й клерками. Вочевидь, багато хто з них провів тут безсонну ніч, бо здавався дуже виснаженим, проте всі ще мали вдосталь роботи. Велика кількість різних департаментів і служб тулилася в цьому наметі, створюючи відчуття справжньої вавилонської тисняви й викликаючи в Чен Сінь спогади про торговельну залу на Волл-стріт із минулого. Робітники щось записували в інформаційних вікнах, підвішених перед ними, які потім автоматично перепливали до іншого спеціаліста, наступного в алгоритмі робочого процесу. Ці світні вікна нагадували збіговисько привидів щойно завершеної епохи, які прибули у фінальну точку подорожі.

Чен Сінь застала мера в його невеличкому кабінеті, перегородками відділеному від решти простору намету. Він виявився дуже вродливим молодиком із жіночими рисами обличчя, але таким же втомленим, як і решта співробітників мерії. Чоловік мав відверто розгублений вигляд і був ошелешений останніми подіями — вочевидь, цей тягар виявився затяжким для їхнього зніженого покоління. На одній зі стін розташовувалося велике інформаційне вікно, на якому транслювалася панорама якогось міста. Більшість із видимих будівель мали класичний вигляд і лише кілька були збудовані за новітньою модою — звисали з гілок величезних дерев; усе свідчило про те, що місто було середнім за розмірами. Чен Сінь зауважила, що зображення на екрані не статичне: час від часу пролітали машини, й, судячи з освітлення, там зараз так само щойно розвиднилося. Здавалося, це була панорама з вікна офісу, можливо, навіть із кабінету мера, в якому цей молодий чоловік працював до переселення людства.

У його погляді так само можна було легко прочитати: «Якого біса ми обрали тоді саме тебе?», але мер залишився ввічливим і запитав, як може допомогти Чен Сінь.

— Мені потрібно зв’язатися з Томоко, — прямо відповіла Чен Сінь.

Мер просто похитав головою, але неочікуване прохання Чен Сінь, здавалося, трохи розвіяло його втому. Він з усією відповідальністю розглянув її запит:

— Це неможливо. По-перше, статус нашої територіальної одиниці занизький, аби мати безпосередній контакт із нею. Навіть уряд провінції, та й, мабуть, жодна жива душа не знає, в якій точці Землі вона перебуває зараз. Крім того, нині надзвичайно важко отримати канал зв’язку із зовнішнім світом. Ми щойно втратили зв’язок із урядом провінції й от-от залишимося взагалі без енергопостачання.

— Ви можете відправити мене до Канберри?

— Я не можу дати вам літак, але можу виділити якийсь наземний транспорт. Хоча вам варто зважити на те, що дістатися туди вдасться швидше пішки. Пані Чен Сінь, я наполегливо вам раджу лишатися тут. Зараз повсюди панує хаос, бути деінде дуже небезпечно. Міста просто бомбардують, і — вірите чи ні — в нас ще порівняно спокійно.

Використовувати літаючі автомобілі в районах для переселення було неможливо через відсутність системи бездротового енергопостачання, тож лишалися тільки звичні літаки й наземний транспорт. Але з огляду на останні події подолати шлях транспортом стало дуже важко.

Вийшовши з мерії, Чен Сінь почула чергові вибухи. Хмара диму здійнялася в небо вже з іншого боку, й натовп зі збудженого перетворився на навіжений. Вона продерлася крізь юрбу й відшукала свій велосипед. Чен Сінь вирішила крутити педалі всі 50 кілометрів до столиці провінції й спробувати звідти зв’язатися з Томоко. Якщо й цей задум не вдасться, їй доведеться якимось чином потрапити в Канберру.

У будь-якому випадку це останнє, що вона може зробити, й хай там що, вона мусить впоратися.

Натовп раптом заспокоївся, оскільки над мерією вигулькнуло інформаційне вікно, що займало майже всю ширину намету. На вікнах подібного розміру міська влада раніше транслювала лише найважливіші повідомлення. Через нестабільну напругу в електричній мережі вікно миготіло, але на тлі ще темного вранішнього неба зображення можна було розгледіти без проблем.

В інформаційному вікні транслювалося зображення Будинку Парламенту в Канберрі, й хоча він був відкритий іще в 1988 році, люди досі за звичкою називали його Новим Парламентом. Здалеку будівля скидалася на зведений на верхівці пагорба величезний бункер із чи не найвищим флагштоком у світі. Сама щогла сягала 80 метрів, але додатково ще спиралася на чотири перехрещені велетенські сталеві балки. За задумом архітектора, вони мали символізувати стабільність, проте в реаліях сьогодення більше нагадували каркас намету. На верхівці конструкції зараз майорів прапор ООН, оскільки саме ця будівля в Канберрі була обрана штаб-квартирою після заворушень у Сіднеї.

Серце Чен Сінь стиснула невидима рука — вона розуміла, що пробила година Судного дня.

Зображення на екрані змінилося на людну залу Палати представників. На вимогу Томоко провести позачергову сесію Генеральної Асамблеї ООН тут зібралися представники всієї світової спільноти й командування Об’єднаного флоту.

Томоко стояла за трибуною у своїх уже звичних камуфляжі й чорній хустині, проте цього разу без катани за спиною. Зараз її обличчя вже не випромінювало гламурної холодності й жорстокості, а сяяло, як колись. Вона вклонилася присутнім, і Чен Сінь побачила в цьому жесті тінь тієї жінки, яка проводила для неї чайну церемонію два роки тому.

— Переселення успішно завершене! — Томоко знову вклонилася. — Щиро дякую вам! Цей великий подвиг можна порівняти з виходом із Африки давніх гомінідів десятки тисяч років тому. У взаємовідносинах двох цивілізацій почалася нова ера!

Цієї миті всі присутні в Палаті представників нервово підвели голови, зачувши звуки недалеких вибухів. Три довгі стельові люстри почали розгойдуватися, відкидаючи залою мерехтливі тіні й викликаючи думку про те, що будівля от-от завалиться.

— До того як величний трисоляріанський флот принесе людству мир і процвітання, вам доведеться потерпіти ще три місяці. Я сподіваюся, що ви впораєтеся з цими труднощами не гірше, ніж впоралися з всесвітньою імміграцією! А зараз проголошую австралійську резервацію повністю відрізаною й ізольованою від навколишнього світу. Сім зондів сильної взаємодії й Сили безпеки Землі підтримуватимуть абсолютну блокаду континенту. Кожен, хто наважиться залишити Австралію, вважатиметься агресором проти території Трисоляриса й буде знищений! Процес запобігання небезпеці з боку людства триватиме, тож за три місяці резервація має перейти на рівень натурального господарства. Використання будь-яких сучасних технологій, включно з енергетикою, забороняється. Як ви всі бачите, Сили безпеки методично знищують усі енергетичні потужності на материковій частині Австралії.

Люди навколо Чен Сінь перезиралися, сподіваючись, що дехто з присутніх зможе до пуття пояснити сенс останньої частини виступу Томоко.

— Це геноцид!!! — заволав хрипким голосом хтось у Палаті представників. На екрані тіні продовжували свій танок, ніби розгойдувалися тіла шибеників.

Так, це був акт геноциду.

Спочатку план із розміщення в Австралії 4,2 мільяр­да людей здавався нереалістичним. Але навіть після завершення переселення щільність населення дорівнювала 50 осіб на квадратний кілометр, що все ще було значно менше компактності проживання людей, скажімо, в Японії до переселення.

Передбачалося, що харчування й виживання людей в Австралії будуть забезпечені завдяки ефективним високотехнологічним сільськогосподарським підприємствам. У процесі переселення велика кількість фермерських господарств також переїхала до Австралії, де поновила свою роботу. На цих підприємствах генетично модифіковані культури вирощуються в десятки разів швидше за традиційні. Однак рівень природного освітлення не може забезпечити достатню кількість енергії для зростання, тож обов’язковою умовою є використання штучного освітлення великої потужності, яке потребує значних енерговитрат.

Після відключення енергопостачання цих підприємств рослини, які безперестанку поглинають ультра­фіолет і навіть рентгенівське випромінювання, загинуть за кілька днів.

Наявних запасів продовольства для 4,2 мільярда людей вистачать щонайбільше на місяць.

— Я не розумію вашої реакції, — схоже, щиро здивувалася Томоко словам про геноцид.

— Як бути з харчами?! Звідки брати їжу?! — закричав хтось інший. Страх перед Томоко випарувався, поступившись крайньому розпачу.

Томоко обвела поглядом людей у залі:

— Їжа? Хіба це все не їжа? Погляньте навколо себе: суцільні запаси ще живої, рухливої їжі.

Томоко вимовила це тихо, немовби справді нагадувала людям про забуті засіки й житниці.

Жоден із присутніх не вимовив ані слова. Давно складений план вимирання дійшов до фінальної стадії. Час розмов уже давно минув.

— У майбутній гонитві за виживання більшість людей буде винищено. Коли кораблі флоту за три місяці прибудуть сюди, на цьому континенті залишиться 30–50 мільйонів уцілілих. Ці переможці в боротьбі за виживання зможуть продовжити цивілізоване й комфортне життя в резервації. Вогник людства не згасне й помалу жеврітиме, немов лампадка в гробниці.

Зала Палати представників Австралійського парламенту проєктувалася за зразком Палати громад Великої Британії. По боках високо розміщувалися місця для відвідувачів, а крісла членів парламенту — в них зараз сиділи світові лідери — були розташовані в заглибленні посередині зали. Зараз ті, хто там сидів, почувалися, немов у гробниці, яку от-от почнуть закидати землею.

— Сам факт виживання є величезною удачею. Так було на Землі в минулому, й так воно є скрізь у цьому нещадному Всесвіті. Я не знаю, коли в людства виникла ілюзія, що виживання стало його належною й невід’ємною властивістю. Це і є першопричиною вашої невдачі. У цьому світі знову замайорить прапор природного відбору, і я сподіваюся, що всі присутні опиняться серед 50 мільйонів переможців, які без остраху й сумлінь вживатимуть їжу, а не чекатимуть, поки їжа прийде по них.

— А-а-а... — У натовпі неподалік від Чен Сінь пролунав жіночий крик. Мов гостре лезо клинка, він прорізав ранкову тишу, але одразу замовк.

Чен Сінь відчула, як світ завертівся навколо неї. Вона не зрозуміла, що впала на землю. Небо раптом виштовхнуло намет із величезним інформаційним вікном з її поля зору, а потім поверхня землі притиснулася до її спини, неначе увесь час стояла вертикально позад неї. Вранішнє небо нагадувало похмурий океан, і багряні хмари, освітлені променями висхідного сонця, пливли його поверхнею, немов криваві плями. Тоді в центрі поля її зору виникла чорна пляма; вона швидко збільшувалася, мов обгорілі краї аркуша паперу, який тримають над свічкою, аж поки темрява не заволокла усе довкола.

Чен Сінь недовго лишалася непритомною — руки відчули м’який пісок, і вона піднялася на ліктях, намагаючись зрозуміти, чи з нею все гаразд. Але світ довкола зник — навколо панував суцільний морок. Чен Сінь широко розплющила очі, однак не бачила нічого, крім непроникної темряви. Вона осліпла.

Навколо вирувало різноманіття звуків; вона не була певна, які з них реальні, а які — плід галюцинацій. Чулися кроки, схожі на припливні хвилі; крики, плачі; невиразні стогони, немов вітер дме крізь сухостій мертвого лісу.

Хтось налетів на неї, збив із ніг — вона знову силилася підвестися. Темрява, суцільна темрява пливла перед очима, густа й чорна, немов асфальт. Вона повернулася обличчям у напрямку, який вважала сходом, але навіть в уяві не змогла побачити Сонце. Натомість з-за обрію випливав якийсь гігантський чорний диск, який щедро заливав усе навколо чорним світлом.

Їй здалося, що посеред повного мороку вона змогла вирізнити пару очей. Очі повністю зливалися з темрявою, але вона відчувала їх присутність і погляд, що невідривно слідував за нею. Чи це очі Юнь Тяньміна? Вона провалилася в безодню, де мусить нарешті зустрітися з ним. Чен Сінь чула, як він кликав її на ім’я, й намагалася відігнати мару, але голос уперто кликав знову. Вона нарешті збагнула, що цей голос справжній. Він, вочевидь, належав якомусь фемінізованому молодику з цієї епохи.

— Ви доктор Чен Сінь?

Вона кивнула чи радше уявила, що киває.

— У вас щось із очима? Ви не бачите?

— Ви хто?

— Я — командир спеціального загону Сил безпеки Землі. Томоко відправила нас до Австралії із завданням вивезти вас.

— Куди вивезти?

— Куди ви самі забажаєте. Вона вирішить усі питання щодо проживання. Звісно, за вашою згодою.

Цієї миті Чен Сінь почула ще один звук, який спочатку також вважала галюцинацією: ревіння й свист лопатей вертольота. Людство вже давно освоїло технологію антигравітаційного польоту, але з огляду на величезне споживання енергії вона так і не набула практичного використання. До сьогодні більшість літальних атмосферних апаратів мали у своїй конструкції роторні двигуни й гвинти. Вона відчула, як набігає стрімкий повітряний потік, і зрозуміла, що десь поблизу справді зависнув гелікоптер.

— Я можу поговорити з Томоко?

Хтось вклав їй у руку мобільний телефон. Чен Сінь притиснула слухавку до вуха й одразу почула голос Томоко.

— Гей, Мечоносцю?

— Це я — Чен Сінь. Я розшукувала тебе.

— Навіщо? Ти ще й дотепер вважаєш себе рятівницею світу?

— Ні. — Чен Сінь повільно похитала головою. — Я ніколи не сприймала себе так. Я просто хочу врятувати ще двох людей, це реально?

— Хто вони?

— АА та Фрес.

— А, твоя балакуча подружка й той старий абориген? Ти для цього мене шукала?

— Так. Нехай люди, яких ти послала, заберуть їх із Австралії й оселять деінде, аби вони могли спокійно жити.

— Без проблем. А ти що?

— Не турбуйся про мене.

— Ти ж бачиш, що коїться навколо?

— Не бачу. Взагалі.

— Ти маєш на увазі, що осліпла? Тобі не вистачає харчів?

Чен Сінь була дещо здивована. Томоко знала АА, але звідки здогадалася про Фреса? Вони троє отримували повну пайку весь рік, а влада не реквізувала будинок старого, як у решти місцевих. Крім того, ніхто її не переслідував відтоді, як вони переїхали до Фреса. Чен Сінь чомусь гадала, що це прояви турботи місцевої влади, але тепер зрозуміла, що за нею невсипно стежила Томоко.

Чен Сінь, звісно, знала, що Томоко керує група трисоляріан, але, як і всі інші, завжди сприймала її як окрему особистість.

Її долею опікується жінка, яка щойно прирекла на загибель 4,2 мільярда людей.

— Якщо залишишся, то згодом тебе просто з’їдять, — пояснила Томоко.

— Я розумію, — ледь чутно відповіла Чен Сінь.

Томоко по той бік слухавки, здається, навіть зітхнула:

— Що ж, поруч із тобою постійно перебуватиме софон. Якщо передумаєш чи потребуватимеш допомоги — просто скажи вголос, я почую.

Чен Сінь промовчала — подяку лишила при собі.

Хтось схопив її за руку — це був той самий командир спеціального загону:

— Я щойно отримав наказ вивезти двох людей. Докторе Чен, вам усе-таки ліпше вирушити з нами. Це моє особисте прохання — тут скоро відкриються ворота в пекло.

Чен Сінь похитала головою:

— Ви знаєте, де вони зараз? Чудово, йдіть по них. Я лишуся тут, дякую.

Вона уважно прислухалася до ревіння гелікоптера. Здавалося, що, втративши зір, Чен Сінь одразу компенсувала це розвитком гостроти слуху, неначе відкрила в собі третє око. Вона чула, як гелікоптер відлетів, знову зависнув біля будинку Фреса за два кілометри звідси й за кілька хвилин почав поступово віддалятися.

Чен Сінь задоволено заплющила очі. Але нічого не відбулося — темрява залишилася з нею, як і до того. Нарешті її розбите серце заспокоїлося, хоча довкола плескалися басейни крові. Раптова сліпота стала для неї своєрідним порятунком, оскільки темрява приховувала жах реальності, в якій застигнув би найлютіший холод, а суцільний морок відчував би брак чорноти.

Метушня довкола посилювалася: чулися звуки біганини, сутичок, постріли, прокльони, крики, стогони, плачі… Канібалізм уже тут? Це не могло відбутися настільки швидко. Чен Сінь гадала, що навіть за місяць, коли вичерпаються запаси харчів, більшість людей відмовиться їсти собі подібних.

Ось так, голодною смертю і відійде більшість із нас.

Уже не матиме жодного значення, називатимуться ті вцілілі 50 мільйонів людьми чи якось інакше. «Людство» й «людяність» як концепції зазнають краху.

Тепер ми можемо узагальнити людську історію одним реченням: вийшли з Африки; промандрували 70 тисяч років; дісталися Австралії.

Людство, опинившись в Австралії, повернулося в початкову точку, але повторити мандрівку вже не вдасться — подорож скінчилася.

Неподалік заплакало немовля. Чен Сінь захотілося взяти маля на руки. Вона згадала дитину, яку тримала перед входом до будівлі ООН два роки тому: м’який і теплий згорток, із якого чарівно усміхалося радісне личко. Материнський інстинкт краяв їй серце — вона боялася, що дитина так і лишиться голодною.

Останні десять хвилин Епохи стримування: 16:17:34–16:27:58, 28 листопада 62-го року. Десь поза межами хмари Оорта. «Гравітація» й «Синій простір»

Після отримання повідомлення про атаку Краплин лише одна людина на борту «Гравітації» зітхнула з полегкістю — найстарший член екіпажу, 78-річний Джеймс Гантер. Усі його кликали Старим Гантером.

Пів століття тому в штабі флоту на орбіті Юпітера 27-річний Гантер погодився пристати на пропозицію командування.

— Ми відправимо вас інспектором із харчування на борту «Гравітації».

Насправді ця посада трансформувалася зі звичного кока. Але оскільки на лінійному кораблі міжзоряного класу всі кухарські операції вже виконував роботизований штучний інтелект, то в обов’язки інспектора входила лише розробка страв із наявних продуктів і включення їх у меню.

Зазвичай цю посаду обіймав військовий у званні не вище сержанта, а Гантер нещодавно став наймолодшим у історії флоту полковником. Проте він не здивувався пропозиції, бо знав, у чому полягатиме його справжнє завдання.

— Ви працюватимете під прикриттям. Вашою головною місією буде оберігати гравітаційно-хвильову антену від неправомірного використання. Якщо старші офіцери на борту втратять контроль над ситуацією, ви маєте знищити передавальну систему. У разі виникнення нештатних ситуацій ви можете використовувати будь-які засоби та інструменти, які вважатимете за потрібне.

Передавальна система складається з безпосередньо гравітаційно-хвильової антени й контролера запуску. Антена вмонтована в корпус корабля, тож знищити її було неможливо, але виведення з ладу контролера деактивувало б усю систему — на борту «Синього простору» й «Гравітації» бракувало матеріалів та запасних частин, щоб його відтворити.

Гантеру було відомо, що в старі часи на атомних підводних човнах існувала подібна практика. На борту підводних човнів СРСР та НАТО, які мали на озброєнні балістичні ракети стратегічного призначення, також перебували матроси й офіцери, які виконували подібні завдання, обіймаючи незначні посади. Вони були щосекунди напоготові втрутитися в позаштатну ситуацію й рішучими діями взяти керування човном у свої руки.

— Вам доведеться контролювати всі події на борту корабля протягом усіх циклів роботи екіпажу. Тож ви не зможете використовувати гібернацію під час виконання завдання.

— Я не певен, що зможу прожити понад сто років.

— Вам потрібно буде протягнути лише до вісімдесяти. Тоді спливе 50-річний період піврозпаду вібрувальної струни з виродженого газу й система гравітаційно-хвильової антени вийде з ладу. Ваша місія завершиться. Отже, ви мусите не вдаватися до використання гібернації під час першої половини подорожі, але цілком можете провести в ній зворотний шлях. Однак для виконання цієї місії ви маєте витратити майже все ваше життя. Ви можете відмовитися.

— Я згоден.

Начальник Генерального штабу поставив запитання, яке генерали в минулі часи зазвичай не озвучували:

— Але чому?

— Під час Битви Судного дня я був офіцером-аналітиком, прикомандированим Агентством стратегічної розвідки до «Ньютона». До того як корабель знищила Краплина, я встиг добігти до рятувальної капсули. Вона була невеличкою за розмірами, проте могла вмістити п’ятьох. Я бачив, як до мене прямують іще кілька людей, але з остраху відокремив капсулу від корабля, не дочекавшись їх…

— Мені відомо про ці події. Військовий трибунал не знайшов у ваших діях складу злочину. «Ньютон» вибухнув менш ніж за 10 секунд після вашого відльоту. Ви не мали достатньо часу, щоб чекати.

— Так. Але мені й досі здається, що ліпше було залишитися на «Ньютоні».

— Я розумію, що вас мучить комплекс вини того, кому поталанило вижити. Але зараз ви можете врятувати мільярди людей.

Двоє надовго замовкли. Велика червона пляма Юпітера спостерігала за ними крізь ілюмінатор, немов гігантське око.

— Перш ніж пояснити вам деталі місії, мушу ще раз зауважити: ви маєте надзвичайно чуйно вловлювати кожен намір і дію інших стосовно передавальної системи. Якщо ви не зможете точно визначити ступінь загрози, то буде ліпше припустити найгірше й знищити антену, навіть якщо це виявиться помилкою. Ухвалюючи рішен­ня, не зважайте на збитки — навіть повне знищення корабля є прийнятним варіантом.

Після відльоту «Гравітації» Гантера включили до першої вахти тривалістю п’ять років. Увесь цей час він, ховаючись від інших, приймав маленькі сині пігулки. Коли його вахта добігла кінця, під час медичного огляду перед гібернацією в нього діагностували цереброваскулярну коагулопатію, також знану як «синдром розладу гібернації». Це дуже рідкісний розлад здоров’я, який не впливає на нормальний перебіг життя людини, але унеможливлює користування гібернацією, оскільки спричинює серйозні пошкодження мозку при пробудженні. Фактично це єдине захворювання, яке й донині лишається протипоказанням для гібернації. Дізнавшись про свій діагноз, Гантер помітив, що інші дивляться на нього так, ніби прийшли на його похорони.

Тож Гантер залишався єдиним із усього екіпажу, хто не вдавався до використання гібернації, й інші, прокидаючись, щоразу бачили його дедалі постарілішим. Кожній команді пробуджених він розповідав байки й анекдоти про те, що сталося на борту протягом минулих років. Цей інспектор із харчування невисокого рангу набув неабиякої популярності серед офіцерів та рядових і поступово перетворився на символ цієї довготривалої подорожі. Ніхто й уявити не міг, що ця відкрита й товариська людина має звання, яке відповідає капітанові корабля, й ті самі повноваження та можливості — знищити весь корабель за настання критичної ситуації.

Протягом перших тридцяти років польоту Гантер встиг завести кілька інтрижок. Він мав перевагу, якій заздрили решта чоловіків: можливість без остороги зустрічатися з жінками з різних вахт. Утім, коли спливли кілька десятиліть і він перетворився на Старого Гантера, молоді дівчати воліли в ньому бачити лише друга й цікавого співрозмовника.

Попри багаточисельні стосунки з жінками, єдиною, кого Гантер любив по-справжньому останні 50 років, була Рейко Акіхара. Проте більшу частину цього часу їх відділяло понад десять мільйонів астрономічних одиниць. Рейко Акіхара обіймала посаду штурмана на «Синьому просторі».

Гонитва за «Синім простором» стала єдиним планом Землі й Трисоляриса зі справді спільною метою, адже цей самотній корабель, що прямує вглиб космосу, був загрозою для існування обох світів. Під час спроби Землі заманити назад обидва зорельоти, які пережили Темну битву, «Синій простір» збагнув правду про концепцію Темного лісу. Якби екіпаж «Синього простору» якимось чином отримав змогу поширювати Всесвітом інформацію про існування цивілізацій, наслідки цього було б важко передбачити. Тож переслідування «Синього простору» відбувалося за повного сприяння Трисоляриса: до моменту потрапляння в сліпу зону софони безперервно в режимі реального часу транслювали «Гравітації» зображення з борту «Синього простору».

За десятки років служби Гантера спочатку підвищили від сержанта до штаб-сержанта, а потім він, отримавши звання ворент-офіцера, дослужився навіть до погонів капітана. Але й тоді йому бракувало повноважень, щоб мати доступ до прямої трансляції зображення з борту «Синього простору». Проте він від початку мав дублювальні коди доступу до всіх систем управління корабля, тож часто переглядав кадри з їхньої цілі на планшеті у своїй каюті.

Він переконався, що на борту «Синього простору» — геть інший уклад життя, ніж на «Гравітації»: там панували сильний мілітаристський дух, авторитарний стиль управління й залізна дисципліна. Увесь екіпаж працював і мислив як єдине ціле. Уперше він побачив Рейко на другому році польоту. Гантер одразу закохався в цю східну красуню. Він часто спостерігав за нею по кілька годин поспіль, відчуваючи, що знає її життя й звички чи не ліпше за неї саму. Але за рік Рейко лягла в гібернацію. Наступного разу він побачив її аж через три десятиліття — усе таку ж молоду й прекрасну, хоча йому вже виповнилося майже шістдесят.

На Святвечір, після гомінкої вечірки, він повернувся до своєї маленької каюти й відкрив на планшеті зображення з «Синього простору» в режимі реального часу. Спершу вигулькнула складна схема загальної структури корабля. Він вибрав навігаційну палубу, й зображення змінилося на картинку з приміщення, де чергувала Рейко. Вона якраз вдивлялася в широку голографічну карту зоряного неба, на якій виділялися дві яскраві лінії: червона — траєкторія польоту «Синього простору», й біла, що майже дублювала червону, — шлях «Гравітації». Гантер зауважив, що між білою лінією й фактичним маршрутом польоту «Гравітації» існують певні розбіжності. Зараз два кораблі розділяли приблизно дві тисячі астрономічних одиниць. На такому віддаленні важко точно визначити траєкторію руху настільки невеличкого об’єкта, як людський космічний корабель. Вочевидь, біла лінія відображала припущення, проте воно було недалеким від істини.

Гантер іще більше наблизив зображення. У цю мить Рейко несподівано повернулася до нього й, зворушливо усміхнувшись, вимовила: «З прийдешнім!». Звісно, Гантер розумів, що вона звертається не безпосередньо до нього, а до всіх переслідувачів. Рейко знала, що за ними постійно стежать софони, хоча й не бачила ознак їх присутності. Хай би там як, ця мить виявилася однією з найщасливіших у житті Гантера.

Через велику чисельність екіпажу «Синього простору» Рейко недовго продовжувала виконувати обов’язки — вже за рік вона знову лягла в гібернацію. Гантер із нетерпінням чекав дня, коли матиме можливість зустрітися з нею віч-на-віч. Але це станеться не раніше, ніж «Гравітація» наздожене «Синій простір». Він із розпачем збагнув, що навіть у найліпшому разі йому тоді виповниться вісімдесят років. І чоловікові залишиться лише сказати: «Я тебе люблю» й спостерігати, як Рейко віддадуть під суд.

Протягом польоту тривалістю в пів століття Гантер сумлінно виконував свої обов’язки. Він невсипно відстежував будь-які прояви аномальної поведінки на борту «Гравітації» й подумки коригував плани дій на випадок виникнення нештатних ситуацій. Гантер не відчував жодного дискомфорту від відповідальності за виконання секретної місії, бо знав, що має надійну підстраховку у вигляді Краплин, які невідступно супроводжують «Гравітацію». Як і багато хто з членів команди, чоловік часто роздивлявся Краплини крізь ілюмінатори, проте таке споглядання мало інший, ніж у колег, підтекст. Він чітко розумів, що за перших ознак заколоту на борту «Гравітації» або спроби отримання неавторизованого контролю над системою запуску гравітаційно-хвильової антени Краплини негайно й легко знищать їхній корабель. Розпочавши прискорення з відстані кількох кілометрів, за п’ять секунд вони дістануться корабля.

Але місія Гантера вже майже добігла кінця. Система моніторингу показує, що у вібрувальної струни з виродженого газу завтовшки менш ніж 10 нанометрів, протягнутої крізь увесь 1500-метровий корпус корабля, ось-ось закінчиться період піврозпаду. Менш ніж за два місяці щільність матеріалу струни зменшиться нижче задовільного рівня для стабільного генерування гравітаційних хвиль і антена повністю вийде з ладу. «Гравітація» перетвориться з передавача гравітаційних хвиль, що становить смертельну небезпеку для існування обох світів, на звичайний лінійний корабель міжзоряного класу, й місія Гантера завершиться. І тоді він зможе відкрити своє істинне лице. Цікаво, на нього очікує осуд чи захоплення решти членів екіпажу? Хай би там як, він припинить приймати ці сині пігулки, і його мозковий кровообіг нормалізується. Він нарешті скористається гібернацією, а коли прокиниться — проведе залишок відведених йому днів, зустрічаючи розквіт нової епохи на Землі. Але чоловік погодиться лягти в гібернацію тільки після особистої зустрічі з Рейко. Чекати залишилося вже недовго.

Проте софони несподівано потрапили в сліпу зону. За пів століття польоту він спрогнозував настання сотень різновидів криз, проте такий розвиток подій був одним із найгірших. Втрата інформації від софонів позбавила Трисолярис і Краплини можливості бачити, що відбувається на борту «Гравітації». А отже, з настанням кризової ситуації Краплини не встигнуть адекватно зреагувати. Несподівано ситуація докорінно змінилася на гірше, вдесятеро збільшивши відповідальність, що лежала на плечах Гантера. Раптова зміна обставин викликала відчуття, що його місія по-справжньому розпочалася лише зараз.

Гантеру довелося прискіпливіше придивлятися до всього, що відбувалося на борту корабля. А оскільки наразі весь особовий склад перебував у стані бадьорості, то умови для спостереження суттєво ускладнилися. Проте Гантер виявився єдиною людиною на кораблі, якого знали абсолютно всі члени екіпажу. Ба більше, завдяки своїй легкій вдачі він мав чудові довірливі стосунки з усіма, а його незначна посада спонукала до легкості й відвертості у спілкуванні за його присутності. Зокрема, рядовий склад і молодші офіцери легко ділилися з ним тим, про що воліли мовчати в розмовах зі старшими офіцерами чи психологами. Це допомагало Гантеру мати глибше уявлення про загальний перебіг подій.

Але після входження софонів до сліпої зони аномальні події й дивовижі, які рідко ставалися впродовж п’ятдесяти років польоту, значно почастішали: крім роїв мікрометеоритів у екологічній частині корабля, чимало осіб свідчили про раптове виникнення отворів у переборках і повне чи часткове зникнення предметів, які потім поверталися на свої місця…

Найбільше Гантера вразила розповідь командира загону військової поліції підполковника Девона. Він був одним із найстарших за рангом офіцерів корабля, тож Гантер зазвичай не мав із ним довгих розмов. Але побачивши того дня, що Девон розшукує психіатра, якого більшість із членів екіпажу всіляко уникали, Гантер занепокоївся. Узявши пляшку витриманого віскі, він викликав Девона на щиру розмову, дізнавшись багато цікавого.

Якщо проігнорувати влучання мікрометеоритів, найрозумнішим поясненням дивних історій були б галюцинаційні розлади. Як пояснювали доктор Вест і решта психіатрів, раптова втрата софонів могла спровокувати ще не відкритий різновид масового психічного розладу в членів екіпажу. Специфіка місії Гантера не давала йому змоги легко сприймати на віру подібні твердження, хоча підшукати раціональніше пояснення епідемії галюцинацій і психічних розладів було складно. Але саме в реагуванні на неможливе й полягало справжнє завдання Гантера.

Порівняно з гігантськими розмірами самої антени контролер запуску мав значно менші масштаби. Він розташовувався на кормі «Гравітації», в маленькій сферичній кабіні, яка не мала жодного зв’язку з рештою приміщень корабля. Найбільше вона нагадувала потужний банківський сейф. Ніхто з членів екіпажу, включно з капітаном корабля, не мав кодів доступу до цього сейфа. Активувати систему міг тільки Мечоносець із Землі, розпочавши трансляцію гравітаційних хвиль. У такому випадку в напрямку «Гравітації» буде надіслано пучок нейтрино, який і активує контролер запуску передачі. Зважаючи на відстань, що нині відділяє корабель від Землі, пучок нейтрино летітиме до «Гравітації» близько року.

Але якщо хтось захопить контроль над «Гравітацією», вся система захисту сферичної кабіни швидко втратить сенс.

У годинник Гантера було вмонтовано спеціальну кнопку, натиснувши яку, можна активувати високотемпературний заряд у кабіні, де розташований контролер запуску. За кілька митей все її начиння розплавиться від екстремальної температури. Місія Гантера полягала в постійному моніторингу рівня потенційних загроз. У випадку перевищення певного порогу він мав натиснути цю маленьку кнопку. Після безповоротного знищення контролера запуску гравітаційно-хвильова антена вимкнеться назавжди.

У певному сенсі Гантер був таким собі «анти-Мечоносцем».

Проте Гантер не покладався сліпо на кнопку у своєму годиннику та руйнівну силу термозаряду, якого, до слова, він ніколи не бачив. Він вважав, що цілодобове чергування неподалік кабіни, де розташовано контролер запуску, є значно ефективнішим способом охорони, проте це спричинить чималу кількість підозр і запитань, а його прикриття було чи не найбільшою перевагою. Однак він хотів будь-яким чином перебувати якомога ближче до заповітного місця, тож повадився ходити до космологічної обсерваторії, що також розташовувалась у кормовій частині корабля, недалеко від сферичної кімнати. Після пробудження всього екіпажу Гантер мав змогу делегувати свої повноваження інспектора з харчування підлеглим, аби мати більше вільного часу. Крім того, оскільки доктор Ґуань Їфань був єдиним невійськовозобов’язаним науковцем на борту, нічого не заважало Гантеру навідувати його, щоб перехилити чарочку-другу й потеревенити. Ґуань Їфань, своєю чергою, залюбки приймав гостя, який міг, використовуючи службове становище, роздобути пляшку чогось гарненького й читати лекції про «синдром 3–300 000» Всесвіту. Незабаром Гантер проводив більшу частину часу в обсерваторії, відділеній від сферичної кабіни з контролером запуску гравітаційно-хвильової антени коридором у 20 метрів завдовжки.

Ось і зараз він рухався звичним маршрутом до обсерваторії, аж раптом побачив Ґуань Їфаня з доктором Вестом, які прямували в протилежному напрямку — на ніс корабля. Тому Гантер вирішив прогулятися аж до сферичної кабіни, проте коли до неї лишалося близько десяти метрів, з’явилося попередження про напад на корабель Краплин. Через невелику значущість його посади інформаційне вікно, що розгорнулося перед ним, містило мінімум інформації, але йому й так було відомо, що Краплини наразі перебували дещо далі від «Гравітації», ніж раніше, тож зіткнення має відбутися десь через десять секунд.

За мить Старий Гантер відчув полегшення й радість. Що не підготувало б майбутнє, його місія завершилась. Навіть смерть видавалася перемогою.

Але коли за пів хвилини вимкнулася аварійна сирена, Гантер єдиний із членів екіпажу відчув напад панічного страху. Атака Краплини знімала з плечей тягар його місії, але вимкнення сирени віщувало величезну небезпеку через стан абсолютної невизначеності — система передачі гравітаційних хвиль лишалася неушкодженою й працездатною. Без найменших вагань Гантер втиснув кнопку на годиннику.

Але нічого не порушило тиші навколо. Хоча сферична кабіна була герметичною, він мав відчути вібрації від вибуху термобаричного заряду. На невеличкому екрані годинника з’явився рядок: «Команда самопідриву не може бути виконана. Модуль дезактивовано».

Гантер навіть не здивувався — він давно відчував, що сталося найгірше. Щастя, яке здавалося досяжним ще десять секунд тому, розтануло без сліду.

Жодна з Краплин не влучила у свою ціль. Вони, можна сказати, облизали корпуси обох кораблів, пролетівши повз «Гравітацію» й «Синій простір» на відстані лише кількох десятків метрів.

За три хвилини після відключення сигналу тривоги капітан «Гравітації» Джозеф Морович зі старшими офіцерами зібралися в командному центрі корабля. Посередині кімнати левітувала гігантська карта з імітацією нападу Краплин: світло зірок було ледь видно на темному тлі космосу, яскраво сяяли лише позначки місцеперебування двох кораблів і траєкторії атаки Краплин. Дві білі лінії завдовжки в 300 тисяч кілометрів здавалися ідеально прямими, проте, як свідчили рядки даних, насправді були параболічними кривими, непомітними неозброєному оку через малий кут.

Незабаром після початку прискорення траєкторія руху Краплин почала невпинно відхилятися. Значення відхилень були вкрай незначними, проте накопичення помилок протягом усієї траєкторії польоту і стало передумовою промаху в десятки метрів. Більшість зі старших офіцерів брали участь у Битві Судного дня і добре пам’ятали, як може рухатися Краплина: різкі зміни напрямку руху на надвисоких швидкостях, точне влучання в ціль. Моторошні спогади. Зараз же все мало такий вигляд, ніби якась сила, діючи перпендикулярно до траєкторії руху Краплин, відштовхувала їх від цілей.

— Повторіть запис, — наказав капітан. — У режимі видимого діапазону світла.

На екрані замість комп’ютерної симуляції з’явилася звична картина зірок і Чумацького Шляху. В одному з кутів екрана швидко змінювалися цифри відліку часу. Усі присутні знову пережили ці кілька хвилин безсилого жаху, коли зарадити ситуації було неможливо. Залишалося лише покірно чекати смерті — маневрувати й відкривати вогонь для уникнення зіткнення не було жодного сенсу. Незабаром біг цифр у куті екрана зупинився — Краплини вже пролетіли повз кораблі, але марно було сподіватися побачити бодай щось через надвисоку швидкість руху.

На екран вивели запис високошвидкісної камери в сповільненому режимі. Оскільки перегляд у подібному режимі всього десятисекундного ролика вимагав надто багато часу, були продемонстровані лише останні миті. Усі побачили, як Краплина, пролітаючи повз об’єктив камери, виблискує, немов тьмяний метеор на зоряному тлі. Під час наступного відтворення відео зображення зупинилося, коли Краплина опинилася посередині кадру. Масштаб зображення поступово збільшувався, аж поки Краплина не зайняла більшу його частину.

Пів століття сумісного перебування в глибинах космосу дало можливість непогано вивчити будову Краплин, тож побачене неабияк шокувало: форма залишалася незмінною, добре знайомою, але поверхня вже не виблискувала абсолютно гладким дзеркалом. Її вкривали якісь плями кольору чи то старої міді, чи іржі, ніби чаклуну не вдалося заклинання вічної молодості й сліди трьохсотрічної мандрівки космосом проступили в одну мить. Сяючі ельфійські обладунки враз перетворилися на старий артилерійський снаряд, що мандрує космосом. Спілкування із Землею протягом останніх років забезпечило екіпажу базове розуміння основних характеристик матеріалів, створених із використанням сильної ядерної взаємодії. Вони дізналися, що якимись пристроями всередині зонда на поверхні Краплин генерується силове поле достатньої потужності, аби скасувати електромагнітну взаємодію між електронами та ядрами атомів речовини і дати можливість проявитися сильній ядерній взаємодії. Із зникненням цього силового поля матеріали, створені з використанням сильної ядерної взаємодії, перетворюються на звичайну речовину.

Краплини загинули.

Далі на екран вивели оброблені дані, отримані після невдалого нападу. Комп’ютерне моделювання продемонструвало, що одразу після прольоту Краплини повз «Гравітацію» таємнича сила, яка відштовхувала зонд перпендикулярно його напрямку руху, зникла, й Краплина повернулася на істинну траєкторію. Проте це тривало недовго — вже за кілька секунд Краплина почала сповільнюватися. Згідно з розрахунками системи моніторингу поля бою сила, що почала сповільнювати рух Краплини, дорівнювала значенням, які до цього моменту протидіяли їй перпендикулярно. Здавалося, що те саме джерело сили змінило точку докладання з бокової поверхні на передню частину зонда.

На зображенні, зробленому потужним телескопом високої роздільної здатності, було добре видно задню частину зонда, що віддалявся. Аж раптом Краплина повернулася на 90 градусів до траєкторії руху й почала сповільнюватися. Цієї миті на екрані з’явилося зображен­ня, опис якого змусив би доктора Веста знову ідентифікувати його як галюцинацію. Але, на щастя, він також був у командному центрі й бачив усе на власні очі. Перед Краплиною з’явився приблизно вдвічі більший від неї об’єкт трикутної форми, який більшість офіцерів легко упізнала: човник із «Синього простору»! Задля збільшення тяги двигунів на човник було прилаштовано кілька розгінних блоків. І хоча їхні форсунки були спрямовані в напрямку від спостерігачів, яскраве світіння не лишало сумнівів: вони задіяні на повну потужність. Човник, упершись у Краплину, сповільнював її хід. Цілком логічно можна було припустити, що він і був тією силою, яка відхилила траєкторію польоту Краплини, врятувавши «Гравітацію».

Після появи човника з іншого, ближчого до спостерігачів, боку Краплини начебто нізвідки вигулькнули дві фігури в скафандрах. Через перевантаження, спричинене уповільненням зонда, їм довелося прилипнути до його поверхні. Одна з них мала в руках інструмент, за допомогою якого, як здавалося, вивчала поверхню Краплини. У минулому люди сприймали трисоляріанські зонди як ледь не божественне творіння не з цього світу, до якого навіть наблизитися було б блюзнірством. Єдині представники роду людського, які наважилися доторкнутися до поверхні Краплини, випарувалися в перші хвилини Битви Судного дня. Але нині Краплина втратила всю свою божественну таємничість. Без дзеркального полиску вона здавалася простецьким, поламаним, давнішим за човник і астронавтів антикварним металобрухтом, який збирали астронавти. Човник і фігурки в скафандрах залишалися в полі зору лише кілька секунд, а потім так само таємниче зникли. Мертва Краплина знову опинилася в космосі на самоті, але продовжувала стишувати хід, підказуючи, що човник лишився на місці, хоча тепер став невидимий.

— Вони здатні знищувати Краплини? — вигукнув хтось із присутніх.

Перша думка капітана Моровича збіглася з думкою Гантера після вимкнення сирени. Він так само не вагався ані секунди перед натисканням кнопки на своєму годиннику — такому самому, як і в Гантера. Цього разу повідомлення про помилку вигулькнуло в червоному інформаційному вікні посеред командного центру: «Команда самопідриву не може бути виконана. Модуль дезактивовано».

Капітан різко розвернувся на п’ятах і кинувся на корму корабля. Решта офіцерів прослідували за ним.

Першим серед членів екіпажу «Гравітації» сферичної кабіни з контролером запуску гравітаційно-хвильової антени дістався саме Старий Гантер. Не маючи можливості легко потрапити всередину, він вирішив принаймні від’єднати контролер від самої антени, деактивувавши систему на якийсь час, а потім відшукати спосіб знищити контролер.

Але всередині кабіни вже хтось хазяйнував.

Гантер вийняв особисту зброю й націлив на людину в однострої з погонами молодшого лейтенанта. Гантер очікував побачити цього чоловіка у формі старого зразка часів Битви Судного дня, однак він, вочевидь, поцупив це вбрання вже на борту «Гравітації».

Хоча чоловік не відводив очей від контролера всередині кабіни, Гантер легко його впізнав:

— Я був певен, що підполковник Девон не помилився.

Майор Пак Є Джун, командир загону морської піхоти «Синього простору», повільно повернувся. Це був молодик, не старший тридцяти років, але на його обличчі легко було помітити сліди численних життєвих негараздів. Жоден офіцер на борту «Гравітації» не мав навіть близько подібного досвіду. Майор виглядав трохи здивованим: чи то не чекав нікого настільки швидко, чи не очікував побачити саме Старого Гантера. Але поки що він тримався доволі спокійно. Майор підняв руки догори й мовив:

— Прошу, вислухайте мої пояснення…

Старий Гантер не хотів нічого слухати. Не хотів знати, як ця людина опинилася на «Гравітації». Йому навіть було байдуже, хто перед ним: реальна людина чи привид. Хай яке пояснення виявилося б істинним, ситуація зайшла надто далеко. Усе, чого він жадав, — знищити контролер запуску гравітаційно-хвильової антени. У цьому полягав сенс усього його життя, й тепер людина із «Синього простору» застувала йому шлях до мети. Він без жодних вагань натиснув на спусковий гачок.

Куля влучила в груди Пак Є Джуна й відкинула його на двері кабіни. Пістолет Гантера був заряджений спеціальними кулями для стрільби в закритих приміщеннях космічного корабля — вони не пошкоджували переборки й обладнання, проте й убивча сила, вочевидь, була меншою від звичайної лазерної зброї. Кілька крапель крові просочилися крізь рану у грудях, але Пак Є Джун утримався на ногах, потягнувся правою рукою до заплямованого кров’ю однострою й витягнув свій пістолет. Гантер іще раз вистрілив у груди супротивника, розбризкуючи ще більше крові, краплі якої зависли в невагомості. Для наступного пострілу Гантер прицілився вже в голову, але шансу вистрелити не отримав.

Капітан Морович і решта офіцерів побачили геть іншу сцену: пістолет Гантера дрейфував на віддалі від уже задубілого тіла із закоченими очима й злегка тремтячими кінцівками. З рота бив фонтан крові, яка збиралася навколо тіла в кульки великого й малого діаметрів. Посеред напівпрозорих кров’яних скупчень було легко помітити темно-червоний предмет розміром із кулак, який плив у невагомості, тягнучи за собою, немов хвости, дві трубки. Цей предмет ритмічно пульсував, видавлюючи з тоншої трубки трохи крові, чим створював реактивну силу, яка рухала його вперед. Він нагадував багряну медузу, що пливла в невагомості.

Це було серце Гантера.

Права рука Гантера смикнулася до грудей і відчайдушно почала роздирати однострій. Усі побачили, що на шкірі немає жодних порізів чи шрамів.

— Можливо, хірурги ще його врятують, — хрипким голосом мовив майор Пак Є Джун. Отвори в його грудях ще кровили. — Добре, що тепер хірургам уже не потрібно розтинати грудну клітку, щоб повернути серце на місце… Е-е-е, я не раджу вам усім робити різких рухів, бо їм вийняти у вас серце чи мозок так само легко, як вам зірвати яблуко з гілки. «Гравітацію» взяли на абордаж.

З іншого коридору виступила група важкоозброєних морських піхотинців, одягнених у легкі темно-сині скафандри часів Битви Судного дня. Вочевидь, це був десант із «Синього простору». Морські піхотинці були озброєні лазерною зброєю великої потужності.

Капітан Морович зробив помах рукою, й усі офіцери «Гравітації» мовчки кинули зброю. Екіпаж «Синього простору» вдесятеро перевищував кількість людей на борту «Гравітації» — один загін морської піхоти нараховував понад 100 осіб і міг легко контролювати всі закутки корабля-переслідувача.

Неймовірному не лишилося місця — «Синій простір» помахом чарівної палички перетворився на надпотужний корабель. Екіпаж «Гравітації» знову пережив потрясіння, аналогічне за силою з Битвою Судного дня.

У центрі найбільшої сферичної зали «Синього простору» левітували понад 1400 людей. Більшість із них — понад 1200 осіб — належали до екіпажу «Синього простору». На цьому ж місці понад 60 років тому ці люди майже в тому самому складі погодилися перейти під командування Чжан Бейхая. Через незначну частку членів екіпажу, які одночасно перебували на чергуванні, після закінчення втечі тривалістю в понад шість десятиліть більшість членів екіпажу зістарилися лише на 3–5 років. Заледве хтось із них відчув плин часу, і в думках багатьох ще свіжими зоставалися спогади про полум’я Темної битви й тишу під час поховання в космосі. Решта присутніх була з «Гравітації». Дві групи людей, яких легко можна було відрізнити за чисельністю й кольорами одностроїв, недовірливо переглядалися зі значної відстані.

У просторі між двома екіпажами згуртувалися старші офіцери обох кораблів. Серед них виділявся капітан «Синього простору» полковник Чу Янь, якому було 43 роки, проте він мав значно молодший вигляд. Чу Янь більше був схожий на науковця, ніж на військового — з витонченими манерами, спокійною поведінкою й навіть натяком на сором’язливість. Але на Землі він давно перетворився на легенду: це за його наказом під час Темної битви зсередини «Синього простору» було заздалегідь викачане все повітря, аби запобігти розповсюдженню вражаючої інфразвукової хвилі після вибуху ядерної бомби. Навіть дотепер думки людей різнилися: чи вважати дії екіпажу «Синього простору» такими, що не виходять за межі самооборони, чи все-таки класифікувати як убивство? Після запровадження на Землі системи стримування він затято опонував пануючій серед команди корабля думці щодо якнайшвидшого повернення додому, чим виграв час для втечі після отримання попередження від «Брон­зової доби». Про нього ходило ще безліч інших чуток. Наприклад, що після дезертирства «Природного добору» перед Битвою Судного дня він виявився єдиним із капітанів, хто добровільно визвався переслідувати втікача. І що його істинним задумом було захопити «Природний добір» і втікати вже на двох кораблях.

— Тут зібралися екіпажі двох кораблів майже в повному складі, — першим почав говорити Чу Янь. — І хоча між нами все ще існує чимало відмінностей і суперечок, я волію розглядати всіх присутніх як повноправних членів єдиного світу, сформованого з «Синього простору» та «Гравітації». Перш ніж ми перейдемо до планування нашого спільного майбутнього, нам слід владнати термінову справу.

Посеред зали з’явилося величезне голографічне вік­но із зображенням ділянки космосу з нечисленними зорями. Прямо посередині виднілася смуга якогось білого туману, поцяткована сотнею паралельних ліній. Зважаючи на чіткість і яскравість картинки, вона, вочевидь, була додатково оброблена. Протягом більш ніж двох століть подібне зображення «щітки» було дуже добре знайоме людству й багатьма навіть використовувалося як товарний знак.

— Ці доріжки з міжзоряного пилу ми спостерігали вісім днів тому недалеко від системи Трисоляриса. Будь ласка, подивіться уважно на відеозапис.

Усі присутні не зводили очей із зображення і незабаром зрозуміли, що видовження білих ліній видно не­озброєним оком.

— У скільки разів пришвидшили відтворення відео? — запитав один із офіцерів «Гравітації».

— Відео відтворюється з первісною швидкістю.

Ці слова викликали бурхливу реакцію натовпу, немов на ліс налетів раптовий буревій.

— Якщо рахувати грубо… кораблі мають рухатися майже зі швидкістю світла, — сказав капітан Морович спокійним голосом. За останні два дні всі вони стали свідками чималої кількості неймовірних подій.

— Так, другий трисоляріанський флот рухається зі швидкістю світла й дістанеться Землі вже за чотири роки, — відповів полковник Чу Янь. Він стурбовано спостерігав за юрмою екіпажу «Гравітації», ніби шкодуючи, що саме йому випало повідомити їм цю приголомшливу новину. — Після вашого відльоту Земля занурилася в самозаспокоєння й млосність, мріючи про довічний мир та процвітання, докорінно неправильно оцінюючи події. Натомість Трисолярис терпляче чекав на слушну нагоду.

— Звідки ми знаємо, що це не підробка? — прокричав хтось із екіпажу «Гравітації».

— Я можу підтвердити, що це правда! — відповів Ґуань Їфань. Він стояв попереду разом зі старшими офіцерами та єдиний з-поміж них був без форми. — Обладнання моєї обсерваторії також виявило цю аномалію, проте я був зосереджений на великих космологічних дослідженнях, тому не звернув уваги на появу цих доріжок. Але після отримання згаданої інформації я підняв архівні дані спостережень. Сонячна система, Трисолярис і ми — вершини нерівностороннього трикутника. Його найдовша сторона — між Сонячною системою й Трисолярисом, найкоротша — між Сонячною системою й нами. Інакше кажучи, ми перебуваємо трохи ближче до Трисоляриса, тому Земля побачить аналогічну картину десь за 40 днів.

Чу Янь узяв слово:

— Ми вважаємо, що на Землі вже відбулися певні події. Точно в той час, коли Краплини атакували наші два кораблі, — п’ять годин тому. Згідно з інформацією, переданою нам «Гравітацією», саме тоді мала завершитися передача Мечоносцем повноважень своєму наступникові. Цієї нагоди Трисолярис і чекав пів століття. Вочевидь, Краплини отримали відповідні вказівки ще до того, як потрапили в сліпу зону. Це була атака за давно й ретельно розробленим планом. Можна дійти висновку, що система стримування за теорією Темного лісу припинила своє існування. Є лише два варіанти розвитку подій: перший — гравітаційно-хвильова передача інформації вглиб Усесвіту розпочалася, другий — щось цьому перешкодило.

Після цих слів у голографічному вікні з’явилося фото Чен Сінь, також передане «Гравітацією». На ньому була зафільмована відома картинка жінки з дитиною на руках біля будівлі штаб-квартири ООН. Для досягнення найбільшого контрасту зображення було зумисно збільшене до розміру доріжок зоряного пилу з першого фото. Основними кольорами космосу були чорний і сріблястий, які чудово імпонували безодні Всесвіту та холодному світлу зірок; натомість Чен Сінь направду була схожою на прекрасну Діву Марію. Вони з дитиною купалися в ніжному золоті сонячних променів, даруючи присутнім, які вже пів століття не бачили сонця, часточку його тепла.

— Ми переконані, що останній сценарій є вірогіднішим, — закінчив думку Чу Янь.

— Як їм стало розуму обрати Мечоносцем таку людину? — запитав хтось із екіпажу «Синього простору».

— Ви залишили Землю шістдесят років тому, а від нашого відльоту минуло вже пів століття, — відповів капітан Морович. — На Землі все докорінно змінилося. Система стримування виявилася комфортною люлькою, в якій людство поступово дало заколисати себе, вироджуючись від дорослих до дітей.

— Вам відомо, залишився хтось живий на Землі чи ні? — викрикнув хтось із екіпажу «Гравітації».

— Ми точно знаємо, що люди на Землі більше не здатні підтримувати систему стримування, — відповів Чу Янь. — Нашим планом було захопити «Гравітацію» для поновлен­ня стримування, але нещодавно ми дізналися про закінчення за два місяці періоду піврозпаду вібрувальної струни з виродженого газу. Це стало неабияким ударом для всіх нас, бо тепер ми не маємо вибору, а мусимо негайно розпочати трансляцію гравітаційних хвиль.

Натовп вибухнув емоціями. Дві величезні протилежні за суттю картини — Чен Сінь із немовлям на руках і ласкавим поглядом та холодний космос із підтвердженням швидкості другого трисоляріанського флоту — уособлювали варіанти вибору.

— Ви насправді розглядаєте можливість скоїти світоцид?! — запитав капітан Морович.

Незважаючи на сум’яття, що панувало довкола, Чу Янь не втратив звичного самовладання. Він проігнорував запитання Моровича й звернувся безпосередньо до екіпажів кораблів:

— Початок трансляції не створює для нас жодних ризиків. Нас уже не страшать ані погоня земних кораблів, ані знищення з боку Трисоляриса. Ми втекли, й ці два світи більше не загрожують нашому існуванню.

Усі зрозуміли сказане: софони, відправлені вслід кораб­лям, після потрапляння в сліпу зону втрачені назавжди, а Краплини знищені «Синім простором». Тож два світи втратили можливість відслідковувати місцеперебування обох кораблів у безодні простору поза межами хмари Оорта. Навіть із трисоляріанськими кораблями, здатними прискорюватися до швидкості світла, неможливо наново відшукати дві загублені посеред Усесвіту порошинки.

— Вами керує лише бажання помсти! — сказав один із офіцерів «Гравітації».

— Ми маємо всі підстави та повне право мститися Трисолярису. Вони повинні відповісти за скоєні злочини. На війні годі говорити про праведність ворога. Якщо наші припущення правильні, то передавальні комплекси на Землі вже знищені, а сама планета окупована. Цілком імовірно, що прямо зараз у розпалі геноцид людей. Почати мовлення — це дати Землі ще один шанс. Якщо місцерозташування Сонячної системи стане загальновідомим, вона втратить цінність для Трисоляриса як об’єкт окупації через можливість знищення будь-якої миті. Тож окупацій­ний контингент буде змушений забиратися куди-інде, а другий флот — змінити курс. Це, нехай і примарний, але все-таки шанс для людства уникнути неминучого вимирання. Крім того, наша передача розголосить координати лише системи Трисоляриса.

— Це рівнозначно й розкриттю місцерозташування Сонячної системи.

— Так, але я сподіваюся виграти трохи часу, аби якомога більша кількість людей змогла втекти за межі Сонячної системи. Вони, принаймні, матимуть вибір.

— Рано чи пізно, це все одно призведе до знищення двох світів, включно з нашою рідною планетою. Це рішення подібне до Страшного суду й не може бути ухвалене так легко! — заперечив Морович.

— Згоден.

Після цих слів Чу Яня між двома зображеннями на голографічному екрані з’явилося ще одне вікно з надзвичайно лаконічним інтерфейсом — червона прямокутна кнопка завдовжки один метр і лічильник із нулем під нею.

— Як я вже казав раніше, тепер ми всі — єдиний світ. Кожен із присутніх тут — звичайна людина, але доля поставила нас перед необхідністю вирішувати майбутнє двох світів. Ми мусимо прийняте якесь рішення, однак я вважаю неправильним, якщо воно буде одноосібним чи обмеженим групою осіб. Це має бути наше спільне рішення. Тож ми проведемо референдум. Кожен, хто погоджується з рішенням розпочати трансляцію гравітаційних хвиль із координатами системи Трисоляриса, має натиснути цю червону кнопку. Тим, хто проти чи утримався, нічого натискати не треба. Пані та панове, загальна чисельність екіпажів «Синього простору» й «Гравітації» включно з черговими та присутніми тут становить 1415 осіб. Якщо кількість тих, хто натисне кнопку, досягне чи перевищить 944 людини — дві третини від загальної кількості, — трансляція розпочнеться негайно. Інакше ми просто дочекаємося виходу антени з ладу без подальших спроб. Починаємо голосування невідкладно.

Закінчивши говорити, Чу Янь повернувся й натиснув гігантську червону кнопку, що висіла в повітрі. Кнопка замиготіла, вказуючи про зарахування голосу, а на лічильнику знизу «0» змінився на «1». Наступними проголосували двоє віце-капітанів «Синього простору», примусивши засвітитися цифру «3». Потім голосували інші старші та молодші офіцери, далі — ворент-офіцерський і рядовий склад; люди тягнулися довгою вузькою вервечкою, натискаючи кнопку один за одним.

Червона кнопка блимала без упину, постійно змінюючи цифри на екрані. Це було серцебиттям самої історії, останніми кроками до кінця існування знаного світу.

Коли лічильник висвітив «795», Ґуань Їфань першим із представників «Гравітації» натиснув кнопку. За ним проголосували кілька офіцерів та рядових його корабля.

Нарешті лічильник сягнув позначки «943», і над кнопкою з’явилося попередження:

«Ще одне натискання запустить трансляцію гравітаційних хвиль».

Наступним у черзі виявився звичайний рядовий, хоча за ним стояло ще багато людей. Він поклав руку на кнопку, але не натискав, очікуючи, коли на неї покладе руку молодший лейтенант, який стояв за ним у черзі. Решта людей також почали прикладати свої руки, аж поки червона кнопка майже сховалася під ними.

— Будь ласка, зачекайте, — раптом вимовив капітан Морович. Підійшовши до черги, він додав і свою долоню.

Десятки рук натиснули разом, примусивши кнопку блимнути червоним.

Минуло 315 років від того ранку у ХХ столітті, коли Є Веньцзє натиснула іншу червону кнопку.

Трансляція гравітаційних хвиль розпочалася. Усі відчули сильні вібрації, які, здавалося, накочували не ззовні, а немов наростали зсередини тіла, перетворюючи кожну людину на струну, що вібрує. Цей інструмент самої смерті награвав мелодію протягом 12 секунд, а потім змовк, залишивши лише тишу.

Поза космічним кораблем тонка плівка простору-часу збурилася від гравітаційних хвиль, немов водяна гладінь озера темної ночі від пориву вітру. Смертний вирок для двох світів полетів Усесвітом зі швидкістю світла.

Рік 2-й Епохи постстримування. Австралія. Ранок першого дня після завершення переселення людства

Гамір навколо Чен Сінь раптово обірвався, залишивши її наодинці з віддаленим звуком трансляції інформаційного вікна над мерією. Вона змогла розпізнати голос Томоко з-проміж двох інших, проте через велику відстань не розчула їхнього звернення. Їй здалося, що вони читають якесь заклинання, примушуючи інші голоси та шуми стихати аж до повної тиші. Світ навколо ніби зупинив свій біг.

Несподівано народилася величезна звукова хвиля, примусивши Чен Сінь здригнутися від переляку. Через сліпоту, яка тривала вже певний час, реальні образи світу в її свідомості почали потроху заміщатись уявними. Їй здалося, що води Тихого океану закипіли, здибилися й величезна хвиля цунамі проковтнула Австралію.

Минуло кілька секунд, перш ніж вона збагнула, що це натовп зайшовся криками радості. Що їх так звеселило? Чи це початок колективного безумства? Радісне галасування тривало досить довго, але поступово беззмістовні вигуки почали поступатися не менш гучним, проте розбірливим викрикам. Чулося багато голосів, які торохтіли одночасно, немов над щойно затопленим континентом розверзлася безодня неба й краплі дощу забарабанили по неспокійних водах. Чен Сінь із цієї какофонії звуків ніяк могла добрати, про що говорять люди навколо.

Але в тому, що всі постійно повторюють назви кораблів «Синій простір» та «Гравітація», була певна.

Гострота слуху, притлумлена вибухом галасу, потроху поверталася до Чен Сінь. Вона розрізнила звук кроків у своєму напрямку, а далі відчула, що хтось, зупинившись, не зводить з неї погляду.

— Докторе Чен, що з вами? Ви не бачите, що відбувається навколо? — Чен Сінь відчула слабкий порух повітря, немов людина махнула рукою перед її обличчям. — Мене послав мер розшукати вас. Ми повертаємося додому.

— У мене нема дому, — стиха відповіла Чен Сінь.

Слово «додому» змогло примусити її серце, оніміле від болю, знову битися. Вона пригадала ту зимову ніч три століття тому, коли облишила батьківський дім і зустріла світанок перед вікном їхньої спальні… Її батьки померли ще до Великого занепаду, й їм було невтямки, куди час і доля приведуть їхню доньку.

— Та ні, всі збираються залишити Австралію й повертатися туди, звідки приїхали.

Чен Сінь підвела погляд, силуючись побачити незрячими очима бодай щось, окрім темряви:

— Що?

— «Гравітація» ініціювала трансляцію гравітаційних хвиль!

Як таке взагалі можливо?!

— Місцерозташування системи Трисоляриса вже не є таємницею, втім, як і Землі. Трисоляріани тікають. Другий флот змінив напрямок руху й не летить до Соняч­ної системи. Усі Краплини відлетіли із Землі. За словами Томоко, ми можемо більше не перейматися вторгненням. Обидва світи перетворилися на згубні місця, й жодна сила в Усесвіті вже не зможе запобігти їх знищенню.

Як це сталося?!

— Тож ми всі повертаємося додому. Томоко наказала Силам безпеки Землі допомогти з організацією репатріації з Австралії. З часом процес пришвидшиться, але за попередніми розрахунками все одно триватиме від трьох до шести місяців. Ви можете вирушити серед перших — мер наказав розшукати вас і доправити до адміністративного центру провінції.

— А що з «Синім простором»?

— Ніхто нічого не знає до пуття, навіть Томоко. Але Трисолярис щойно отримав передачу за допомогою гравітаційних хвиль, запущену понад рік тому, коли система стримування на Землі зазнала невдачі.

— Я можу трохи побути на самоті?

— Гаразд, докторе Чен, але ви маєте почуватися втішено — вони зробили за вас те, що мусили зробити саме ви.

Чоловік замовк, але Чен Сінь все одно відчувала його присутність. Навколишні звуки поступово стихали, як і припинялася злива кроків — люди розходилися від намету мерії у своїх справах. Чен Сінь відчувала, як вода, що нахлинула внаслідок цунамі, відступає, звільняючи земну твердь. Вона лишилася єдиною, хто вижив після потопу, посеред величезного континенту. Чен Сінь відчула, як обличчям розливається тепло — над обрієм зійшло Сонце.

Дні 1–5-й Епохи постстримування. Десь поза межами хмари Оорта. «Гравітація» та «Синій простір»

— Точки викривлення можна помітити й неозброєним оком, проте надійнішим методом є аналіз електромагнітного випромінювання. Хоча рівень випромінювання вкрай незначний, проте частотний спектр має типові характеристики, які можуть бути відслідковані за допомогою звичайної системи моніторингу корабля. Зазвичай у цій частині космічного простору трапляються одна-дві точки викривлення на загальний внутрішній об’єм такого великого об’єкта, як космічний корабель. Одного разу нам трапилося одразу дванадцять. Погляньте: на цей момент таких точок три, — сказав Чу Янь Моровичу й Ґуань Їфаню, з якими він пропливав довгим коридором «Синього простору». Перед ними з’явилося інформаційне вікно, яке демонструвало рух усіх об’єктів усередині корабля. На екрані миготіли три червоні точки, й вони якраз наближалися до однієї з них.

— Здається, це ось там! — Ґуань Їфань вказав кудись уперед.

Вони побачили в гладкій переборці попереду круглу дірку понад метр у діаметрі, з лискучими та яскравими, немов дзеркальними, краями. Зазирнувши всередину діри, трійця побачила щільне переплетіння труб різного діаметру, причому в шести-семи з них просто зникла частина. Двома найтовстішими трубами текли якісь рідини: здавалося, що рідина витікає з місця розриву, зникає в просторі, а згодом знову з’являється в цій самій трубі по той бік дірки. Довжина зниклих секцій кожної труби варіювалася, проте всі перерізи приблизно вписувалися в невидиму сферу. Було очевидно, що інша половина невидимої сфери виступає з переборки в коридор, тож Морович та Ґуань Їфань ретельно уникали цієї частини простору.

Натомість Чу Янь без найменшого вагання простягнув руку до виступаючої частини сфери — половина його руки просто зникла. Ґуань Їфань, який стояв із іншого боку сфери, побачив гладенький поперечний зріз його руки, як колись лейтенант Айк на борту «Гравітації» угледів зріз ніг Верини. Чу Янь забрав зі сфери й продемонстрував двом здивованим супутникам цілу й неушкоджену руку, а потім запропонував їм і самим спробувати. Обидва з обережністю простягли руки в напрямку невидимої бульбашки, спостерігаючи, як зникають спочатку кисті, а потім передпліччя рук. Проте жодних неприємних відчуттів при цьому не виникло.

— Ідемо всередину, — сказав Чу Янь і пірнув у простір попереду, немов у воду. Морович із Ґуань Їфанем нажахано спостерігали, як він розчиняється в повітрі — поступово, з голови до ніг. Картинка поперечного розрізу його тіла швидко змінювалася на невидимій дзеркальній поверхні сфери, відбиваючись на навколишніх перегородках грою світла й тіні, які розходилися металевою поверхнею, немов брижі на воді.

Морович і Ґуань Їфань злякано перезирнулися, аж тут нізвідки знову з’явилися спочатку долоні, а згодом перед­пліччя рук Чу Яня, які просто висіли в повітрі, а потім ухопили кожного за руку й потягли до чотиривимірного простору.

Усі, хто мав особистий досвід перебування в чотиривимірному просторі, погоджувалися, що ці відчуття годі описати словами. Вони навіть твердили, що це єдиний до сьогодні досвід людства, який абсолютно неможливо висловити наявними засобами мовлення.

Описуючи відчуття, більшість вдавалися до такої аналогії: уявіть собі расу двовимірних істот, які живуть на поверхні якоїсь тривимірної картини. Незважаючи на те, наскільки барвистою є палітра цієї картини, двовимірні істоти будуть здатні побачити лише пласку поверхню, що складатиметься з різнокольорових ділянок різної ширини й довжини. Лише облишивши звичний для себе двовимір­ний світ, поринувши в тривимірний та озирнувшись на картину, можна побачити й зрозуміти всю її красу.

Але й за допомогою цієї аналогії можна лише приблизно описати невимовні відчуття від відвідин четвертого виміру.

Людина, яка вперше поглянула на свій тривимірний світ із чотиривимірного, спочатку розуміє, що дивилася на власний світ, не бачачи його. Якщо знову вдатися до аналогії з картиною, то можна завважити, що, хоч спостерігач і перебуває вже поза її поверхнею, вона все одно повернута до нього строго перпендикулярно, перетворюючись на одну суцільну лінію. Тільки з четвертого виміру можна поглянути на картину зусібіч, пізнати її справжню красу. З такої точки зору жодна річ не перекриває перспективи за собою, глядач навіть може зазирнути всередину будь-якого закритого простору чи тіла. Звучить доволі просто, але якщо світобудова дійсно відповідає такому правилу — це направду приголомшливо. Після усунення всіх перешкод, обмежень і відкриття підспідку новоприбулі в четвертий вимір стикаються з обсягом інформації, в сотні мільйонів разів більшим за звичний обсяг тривимірного світу. Мозок просто не встигає обробити й зрозуміти весь масив того, що бачать очі.

Цієї миті перед очима Моровича й Ґуань Їфаня увесь «Синій простір» розгорнувся, немов гігантський неймовірний мальопис: їхнім поглядам відкрився внутрішній простір кожної каюти й приміщення корабля, кожного замкнутого ящика чи шафи в цих приміщеннях, усі рідини, що циркулювали численними трубопроводами, й вогненна куля ядерного синтезу в кормовому ядерному реакторі… Звісно, всі об’єкти розташувалися в перспективі відповідно до реального місцеперебування, тож деталі найвіддаленіших із них роздивитися було важкувато, проте самі об’єкти лишалися чіткими.

У людей, які не мають такого досвіду й слухають подібний опис чотиривимірного простору, може з’явитися хибне уявлення, що вони все бачитимуть «крізь» корпус корабля. Хоча насправді для цього не потрібно кудись «проникати», бо все розташовано зовні. Можна уявити, що ми дивимося на коло, намальоване на аркуші паперу, — ми можемо побачити все й одразу всередині кола, не маючи при цьому потреби опинятися в ньому. Це правило лишається однаково справедливим для всіх об’єктів, хоча найскладніше описати, як розгортаються тверді тіла: всі перерізи суцільних шматків заліза чи кам’яних монолітів так само легко з’являлися перед очима! Моровича й Ґуань Їфаня захлиснув океан візуальної інформації — ніби всі деталі Всесвіту зібралися навколо них і, барвисто виблискуючи, боролися за їхню увагу.

Цієї миті їм довелося пізнати абсолютно нове для себе візуальне явище — нескінченну деталізацію. У звичному тривимірному світі деталізація предметів має свої межі: навіть якщо людське око безперестанку намагатиметься роздивитися складну річ цілком чи її окремі деталі, кількість складових частин предмета обмежена. Маючи достатньо часу та озброївшись методикою послідовного підрахунку, завжди можна порахувати їх усі. Але якщо дивитися на речі тривимірного світу з четвертого виміру, всі приховані деталі й частини опиняються як на долоні — тривимірний об’єкт розпадається на складники на всіх рівнях одразу. Можна побачити не тільки речі із закритого контейнера, але й начиння самих предметів. За такого експонування перед очима розгортається незбагненна кількість деталей всього, що тебе оточує.

Перед очима Моровича й Ґуань Їфаня лежав розгорнутим до дрібниць одразу весь корабель, але зосереджений погляд навіть на щось незначне, як-от склянка води чи ручка, перевантажував зорові нерви незліченною кількістю окремих деталей. Щоб роздивитися у чотиривимірному просторі всі деталі навіть таких простих речей, забракло б людського життя. Спроба сприйняти будову об’єкта одразу на всіх рівнях викликає запаморочливе відчуття глибини, немов дивишся в химерну нескінченну матрьошку. Гамлетівська фраза «…мені вистачило б і горіхової шкаралупи. Навіть у ній я міг би вважати себе за владаря безкрайого простору…»[21] перестає бути лише метафорою.

Морович і Ґуань Їфань поглянули один на одного, а потім перевели погляд на Чу Яня. Їхньому зору відкрилася таємниця будови людського тіла в усіх деталях у паралельному розрізі: всі до останньої кістки внутрішні органи, кістковий мозок, циркуляція крові між шлуночками серця, робота його клапанів. Навіть просто дивлячись один одному в очі, вони бачили, як влаштований кришталик ока… Хоча використання словосполучення «у паралельному розрізі» може спричинити плутанину для розуміння. Фізіологічне місцерозташування органів не змінилося: шкіра так само огортала кістки й внутрішні органи, збереглися легко впізнавані обриси кожної людини з тривимірного світу, але це було лише дрібною деталлю в нескінченних паралельних рядах інших, не менш важливих.

— Зважайте, коли розмахуєте руками, — попередив Чу Янь. — Ви можете випадково зачепити внутрішні органи — свої чи іншої людини, — хоча це й не буде великою проблемою, якщо не докладатимете значних зусиль. Але ви можете відчути біль чи напад нудоти, ба навіть отримати незначне внутрішнє запалення. Не чіпайте речей навколо вас, якщо ви до кінця не певні, чим саме вони є. Зараз для вас усе на кораблі оголене й доступне: високовольтні кабелі, труби з парою, інтегральні мікросхеми. Ви легко можете стати причиною збою в роботі бортових систем. Для тривимірних істот ви зараз перетворилися на справжніх богів, але вам слід призвичаїтися й опанувати ваші нові можливості в четвертому вимірі.

Проте Морович та Ґуань Їфань швидко навчилися не торкатися внутрішніх органів. Щоб узяти людину просто за руку, треба було робити ті самі рухи, що й у звичайному світі, а для того щоб дістатися до кісток чи внутрішніх органів, потрібно було розпочинати рух з іншого напрямку, відсутнього в тривимірному просторі.

Наступне відкриття виявилося не менш захопливим: вони могли бачити зірки в будь-якому з напрямків. Їхнім поглядам відкрилося, як неспішно посеред суцільної темряви Всесвіту простягається блискуча спіраль Чумацького Шляху. Вони розуміли, що все ще перебувають всередині корабля — жоден із них не вбрав скафандра й усі так само дихали повітрям на його борту, — але в четвертому вимірі вони опинилися просто посеред безмежжя космосу. Як досвідчені астронавти, всі троє безліч разів виходили у відкритий космос, проте ніколи не відчували себе настільки спорідненими з навколишнім безповітряним середовищем. За звичайних обставин їх від космосу відділяла товщина скафандра, а тепер між ними й цілим Усесвітом не залишилося більше нічого — корабель із усіма нескінченними проєкціями його начиння жодною мірою не перешкоджав їхньому спілкуванню із зоряним небом. У четвертому вимірі весь Усесвіт розгорнувся паралельно їхньому кораблю.

Мозок, призвичаєний сприймати та обробляти дані тривимірного світу, отримавши нескінченний потік інформації, породженої безліччю деталей, спочатку відмовлявся працювати як слід. Проте, на диво, швидко адаптувався до чотиривимірного простору, підсвідомо ігноруючи більшу частину деталей і залишаючи навколо предметів лише обриси.

Щойно перше запаморочення від незліченності деталей кожної речі минуло, на Моровича й Ґуань Їфаня чекав наступний, ще більший шок. Звільнивши розум від перевантаження дрібницями, вони отримали відчуття самого простору четвертого виміру, геть не схоже ні на що, знане дотепер. Пізніше це явище отримало назву «просторовий ефект багатовимірності». Ті, хто відчув цей ефект на власному досвіді, намагалися марно пояснити це як відчуття «широти й неосяжності» в тривимірному просторі, яке безкінечно копіюється в напрямку, відсутньому у звичному для нас світі. Багато хто вдавався до аналогії з двома поставленими одне навпроти одного дзеркалами: дивлячись у них, можна побачити безкінечний повторюваний ряд дзеркал, які формують коридор, що не має кінця-краю, й кожне побачене дзеркало і буде тривимірним простором. Інакше кажучи, увесь неосяжний світ, який люди спостерігають у тривимірному просторі, насправді є лише одним поперечним перерізом чотиривимірного світу. Складність опису «просторового ефекту багатовимірності» полягає ще й у тому, що простір, який відкривається людям після потрапляння в четвертий вимір, також здавався рівномірним і порожнім, проте лишав невимовне відчуття глибини. Це відчуття виникало не через наявну відстань до об’єктів, а через присутність глибини в будь-якій точці простору-часу. Згодом став крилатим вислів Ґуань Їфаня: «Тут кожен дюйм приховує в собі безодню».

Переживання «просторового ефекту багатовимірності» вперше було схоже на таїнство хрещення: в цей момент такі поняття, як свобода, відкритість, глибина й нескінченність, набували нового змісту.

— Ми маємо повертатися, — сказав Чу Янь. — Точки викривлення лишаються стабільними лише певний проміжок часу, а далі починають переміщуватися або ж узагалі зникають. І тоді доведеться шукати вихід у чотиривимірному просторі, що для новачків, як-от ви, може виявитися небезпечною пригодою.

— А як відшукати точку викривлення в чотиривимір­ному просторі? — запитав Морович.

— Дуже просто. Зазвичай точка викривлення має форму сфери, всередині якої світло заломлюється, дещо деформуючи зображення предметів, — ми це бачимо як певний розрив у звичному для нас їх вигляді. Звісно, це спричинене лише оптичним ефектом у чотиривимірному просторі, а не реальною деформацією предмета. Он, погляньте…

Чу Янь вказав на місце, крізь яке вони потрапили до чотиривимірного простору. Морович і Ґуань Їфань підвели погляди й побачили вже знайомі труби, але розгорнуті, як і все довкола. Тепер легко можна було роздивитися потоки рідин, що циркулювали в них. Усередині прозорої сфери труби мали вигляд покручених і деформованих, а сам отвір нагадував росинку, що звисала з павутини. Точка деформації була геть не схожою на свою проєкцію в трьох вимірах, де вона, не заломлюючи світла, лишалася повністю невидимою, й її місцерозташування можна було відшукати, орієнтуючись на зникнення предметів чи їх частин у четвертому вимірі.

— Якщо ви знову захочете увійти в чотиривимірний простір, то мусите вдягати скафандри. Бо якщо шукатимете інший вихід із нього, то можете зробити помилку новачка — повернутися в тривимірний світ уже за межами корабля.

За жестом Чу Яня двоє супутників пірнули з ним у точку-росинку. Усі троє мигцем повернулися в тривимірний світ у тому самому коридорі, звідки десять хвилин тому увійшли в четвертий вимір. Насправді вони нікуди не зникали й не виходили — ділянка простору, де вони перебували, просто набула одного додаткового виміру. Через круглий отвір у переборці все ще можна було побачити «розірвані» труби.

Але цей світ вже не здавався їм звичним і добре знайомим. Зараз вони розуміли, наскільки простір, обмежений трьома вимірами, вузький і задушливий. Ґуань Їфань трохи краще справлявся з новими відчуттями, бо мав схожий досвід чи то в напівсні, чи в маренні. А от Морович намагався впоратися з нападом клаустрофобії та ядухи.

— Те, що ви зараз відчуваєте, — абсолютно нормальна реакція організму. За кілька відвідин усе нормалізується, — сказав Чу Янь із посмішкою. — Ви двоє тепер знаєте істинне значення слова «простір». Віднині навіть у відкритому космосі, одягнуті в скафандри, ви почуватиметеся скуто й незручно.

— Як усе це сталося? — запитав Морович, задихаючись і смикаючи комір.

— Ми просто опинилися в ділянці космосу, де існує чотиривимірний простір, ось і все. Ми назвали її чотиривимірним фрагментом Усесвіту.

— Але ж ми зараз перебуваємо в трьох вимірах, чи не так?

— Чотири виміри містять у собі тривимірні об’єкти, так само як і наш звичний світ має двовимірні. Метафорично ми перебуваємо на поверхні тривимірного аркуша паперу в чотиривимірному просторі.

— Я можу запропонувати ліпше пояснення, — схвильовано мовив Ґуань Їфань. — Наш тривимірний світ — немов тонкий аркуш паперу завширшки 16 мільярдів світлових років. І десь на цьому аркуші прилаштувалися невеличкі мильні бульки чотиривимірного простору.

— Дуже влучно, докторе Ґуань! — Чу Янь схвально ляснув його по плечу, змусивши крутнутися в невагомості. — Я постійно шукав влучну метафору, а вам вдалося з першої спроби. Ось для чого нам потрібен учений-космолог! Саме так, ми зараз, повзаючи по величезному тривимірному аркушу паперу, потрапили в зону, де мильні бульки обсіли його поверхню. Через точку викривлення ми можемо піднятися над аркушем паперу й потрапити в простір усередині бульбашки.

— Але наші тіла лишилися незмінними, хоча ми щойно перебували в чотиривимірному просторі? — запитав Морович.

— Так, ми тривимірні пласкі істоти, що пересувалися чотирма вимірами.

— Що таке точка викривлення?

— Аркуш паперу тривимірного Всесвіту не скрізь плаский. У певних місцях він зігнутий, тож проникає в четвертий вимір. Це і є точкою викривлення. Фактично це перехід із низьковимірного простору в інший, із більшою кількістю вимірів.

— І багато існує подібних точок викривлення?

— Чимало, й вони повсюди. «Синьому простору» просто пощастило раніше відкрити цю таємницю. Ми маємо більшу чисельність екіпажу, тому суто математично в нас було більше шансів побачити точку викривлення. «Гравітація», окрім меншої кількості людей на борту, має суворіший режим психологічного контролю, тож навіть ті, хто бачив щось подібне, не наважувалися розповідати про це ще комусь.

— Чи існують точки викривлення, більші за розмірами?

— Так, деякі просто велетенські. Одна загадка мені досі муляє: в певний момент ми побачили, що задня третина корпусу «Гравітації» просто зникла на кілька хвилин у четвертому вимірі. Як ви нічого не зауважили?

— У нас екіпаж не розміщений у кормовій частині корабля. Хоча ні, ви ж там квартируєте, — Морович повернувся до Ґуань Їфаня. — Ви переживали щось подібне, мені Вест розповідав.

— Я тоді щойно прокинувся. А потім ці ідіоти запевнили мене, що я галюцинував.

— Ви не бачите влаштування чотиривимірного простору з тривимірного, але, опинившись у четвертому вимірі, здатні бачити й впливати на будь-що з нашого світу. Ми зробили засідку на Краплини в четвертому вимірі: якими потужними не здавалися б зонди сильної взаємодії, вони все одно лишалися тривимірними об’єктами. Можна сказати, що тривимірність є синонімом крихкості. З четвертого виміру вони здавалися відкритою беззахисною картинкою. Ми просто наблизились і, навіть не розуміючи принципів будови, перемішали навмання їхнє начиння, чим вивели з ладу.

— Трисолярис знає про існування чотиривимірних зон?

— Здається, ні.

— Мильна бульбашка, чи то чотиривимірна зона, — наскільки вона велика?

— Безглуздо говорити про розміри четвертого виміру в розумінні одиниць вимірювання тривимірного світу. Можна лише обговорювати, наскільки громіздка проєкція в трьох вимірах: за попередніми дослідженнями вона має сферичну форму, і якщо отримані на сьогодні дані є правильними, довжина її радіусу становить від 40 до 50 астрономічних одиниць.

— Відповідає розмірам Сонячної системи.

Цієї миті круглий отвір у переборці поруч із ними почав дрейфувати, одночасно зменшуючись у розмірах. На відстані десяти метрів отвір зник повністю, але інформаційне вікно одразу повідомило, що десь у нетрях «Синього простору» з’явилися дві нові точки викривлення.

— Як у тривимірному світі з’являються чотиривимірні зони? — стиха, немов сам себе, запитав Ґуань Їфань.

— Невідомо. Зрозуміти цю таємницю — ваше завдання, докторе.

З часу відкриття чотиривимірної зони екіпаж «Синього простору» провів чимало досліджень її природи. Тепер залучення спеціалістів «Гравітації» й використання сучасніших обладнання й технологій дали змогу поліпшити методологію й розширити коло досліджуваних об’єктів.

У тривимірному світі ця ділянка космосу була порожньою й нічим непримітною, без будь-яких аномалій. Тож левову частину досліджень доводилося проводити саме в чотиривимірному просторі. Через великі труднощі в позиціонуванні й керуванні автоматичними зондами в четвертому вимірі більшість досліджень здійснювали за допомогою звичайних астрономічних телескопів, просунутих крізь точки викривлення. Маніпулювання звичайними предметами з нашого світу в чотиривимірному просторі потребує певної адаптації — що вже казати про наукове обладнання, але щойно дослідники призвичаї­лися вправлятися з ним, одразу зробили шокуюче відкриття.

За допомогою телескопа було виявлено кільцеподібний об’єкт. Але оскільки точну відстань від корабля до об’єкта неможливо було визначити, не вдавалося й виміряти його точні розміри. За припущенням, у тривимірному світі об’єкт мав сягати 80–100 кілометрів у діаметрі й простягатися на 20 кілометрів углиб. Він дійсно нагадував гігантську обручку, забуту посеред космосу. Складні візерунки, які спліталися в загадкові схеми, розцяцьковували поверхню Кільця. Враховуючи зовнішній вигляд цього об’єкта, можна було з упевненістю сказати, що він є творінням істот, наділених розумом.

Людство вперше бачило наочні сліди існування інших цивілізацій, окрім власної й трисоляріанської.

Але відкриттям, яке шокувало найбільше, виявилося те, що влаштування Кільця лишалося закритим для поглядів! Перебуваючи у чотиривимірному просторі, Кільце не розкладалося на складові частини, як це відбувалося зі звичними тривимірними об’єктами, а отже, походило з цього, вищого виміру! Уперше після потрапляння в чотиривимірний простір люди відшукали щось «нерозкладальне».

Спочатку дослідники остерігалися ймовірного нападу, але на поверхні Кільця не було помітно жодних ознак активності: ніякого електромагнітного випромінювання, емісії нейтрино чи гравітаційних хвиль. Окрім повільного обертання навколо власної осі, Кільце не прискорювалося жодним іншим чином. За першим припущенням, це могли бути руїни давно закинутого космічного міста чи залишки покинутого корабля.

Під час подальших спостережень було відкрито ще більшу кількість схожих незрозумілих предметів різних форм й розмірів, але всі вони мали очевидні ознаки штучного походження. Тут були піраміди, хрести, різні поліедральні об’єкти й інші фігури неправильної форми, складені з простіших, але також неприродних небесних тіл. У телескоп можна було розрізнити з десяток об’єктів, а більше сотні виднілися вдалині лише як темні цятки. Як і Кільце, вони не проявляли жодних ознак активності й не випромінювали ніяких сигналів, які можна було запеленгувати. Ще однією спільною ознакою лишалася цілісність у чотиривимірному просторі.

Ґуань Їфань запитав дозволу в Чу Яня вирушити на човнику до Кільця, щоб оглянути його зблизька й за можливості проникнути всередину. Капітан без роздумів відхилив цю пропозицію. Навігація в чотиривимірному просторі таїть чимало небезпек, оскільки для точного визначення місця розташування необхідно отримувати координати по чотирьох осях, тоді як принесене з нашого світу обладнання здатне вести позиціонування лише за трьома координатами. Таким чином, для мандрівника з нашого світу істинне розташування будь-якого об’єкта в чотиривимірному просторі є невизначеним, тож під час використання будь-якого обладнання чи візуального спостереження дослідники не зможуть з упевненістю орієнтуватися й точно визначити відстань до Кільця, а відтак будь-якої миті можуть із ним зіткнутися. До того ж додаткова складність полягатиме у віднайденні в чотиривимірному просторі потрібної точки викривлення. Оскільки по одній із координатних осей неможливо отримати значення, дослідники знатимуть лише приблизний напрямок руху до точки викривлення, але не відстань. Тому повернувшись через, здавалося, правильну точку викривлення, люди можуть опинитися деінде на значному віддаленні від космічного корабля. Крім того, певна частина радіо­хвиль, за допомогою яких підтримуватиметься зв’язок між човником і кораблем, потрапивши до четвертого виміру, ослабне й спотвориться.

Раптово обидва космічні кораблі потрапили під бом­бардування мікрометеоритами — шість влучань за раз. Один із них діаметром 140 нанометрів влучив і повністю зруйнував блок керування магнітною левітацією реактора термоядерного синтезу «Синього простору». Ця надважлива система контролює місцепребування вогняної кулі термоядерної реакції, температура якої може досягати мільйона градусів за Цельсієм, тож її перетинання з будь-яким матеріалом миттєво випаровує все навколо. За допомогою магнітного поля вогняна куля постійно трималася чітко посередині реакторної камери, і зникнення поля могло спричинити прогорання корпусу корабля. На щастя, дублювальний блок керування спрацював вчасно й утримав під контролем термоядерний двигун, що працював на малій потужності, чим запобіг великим катастрофічним наслідкам.

Із заглибленням у чотиривимірну зону щільність потоку мікрометеоритів невпинно наростала, й навіть почали з’являтися великі, видимі неозброєним оком, які проносилися повз кораблі. Їхня швидкість відносно кораблів у кілька разів перевищувала третю космічну. У тривимірному просторі найголовніші частини корабля були захищені багатьма шарами броні й переборок, які легко витримували влучання метеоритів подібного розміру, але в цій чотиривимірній зоні ключові системи корабля лишалися беззахисними.

Чу Янь вважав, що обидва кораблі мають негайно залишити межі чотиривимірної зони, яка віддалялася від Сонячної системи приблизно в тому самому напрямку, куди рухалися й вони. Отже, хоча «Синій простір» і «Гравітація» з високою швидкістю рухалися від Сонячної системи, їхня швидкість відносно чотиривимірної ділян­ки Всесвіту лишалася незначною — кораблі повільно її наздоганяли. Оскільки вони ще не дуже далеко заглибилися в неї, лише трохи сповільнившись, кораблі знову опиняться поза її межами.

Але Ґуань Їфань різко розкритикував подібне рішення:

— Перед нами розкривається величезна таємниця Всесвіту. Ми можемо знайти тут відповіді на всі питання космології. Як ми можемо просто піти?

— Ви зараз говорите про «синдром 3–300 000» Всесвіту? Дивлячись на чотиривимірну зону, я справді згадую про це.

— Навіть якщо міркувати з практичної точки зору, ми можемо відшукати серед цих руїн неймовірні артефакти чи досягти кардинально нового рівня знань!

— Але найнеобхіднішою передумовою є виживання. Обидва кораблі можуть бути знищені будь-якої миті.

Ґуань Їфань зітхнув і похитав головою:

— Ну гаразд. Але дозвольте мені перед відльотом бодай раз навідатися на човнику до Кільця. Ви згадуєте про виживання? Дайте мені шанс, можливо, наше виживання в майбутньому залежить від відкриття, яке я зроблю цього разу!

— Обміркуймо відправлення автономних зондів.

— У чотиривимірному світі лише людина зможе розрізнити й осягнути побачене. Вам це відомо ліпше за мене.

Після нетривалого обговорення старші офіцери обох кораблів пристали на пропозицію Ґуань Їфаня відправити до Кільця човник. Разом із космологом мали летіти науковий співробітник «Синього простору» капітан Чжо Вень — перш за все тому, що він мав значний досвід польотів у чотиривимірному просторі, — та доктор Вест, який наполягав на своїй участі. Його кандидатуру погодили, головним чином, тому що перед відльотом він вивчав трисоляріанську мову.

До цього найдовшими мандрівками в чотиривимір­ному просторі були операція зі знищення Краплин та висадка десанту на «Гравітацію». Спочатку майор Пак Є Джун у супроводі двох бійців висадився на борту «Гравітації» для проведення рекогносцировки, а тоді трьома хвилями їм на допомогу прибули більш ніж 60 морських піхотинців. Знищення Краплин проводилося за допомогою менших за розмірами човників, але експедиція до Кільця мала стати найдовшою за часом і відстанню.

Човник дослідників увійшов до чотиривимірного простору через точку викривлення між двома кораблями. Вогник невеличкого термоядерного двигуна у хвості човника зі збільшенням потужності змінив колір із тьмяно-червоного на темно-синій. Разом із двома більшими вогняними кулями термоядерних двигунів космічних кораблів світло двигуна човника осявало безмежжя цього світу. Частина простору, де залишилися «Гравітація» та «Синій простір», швидко відступала, поступаючись місцем дедалі більшому відчуттю безрозмірної широчини.

Хоча доктор Вест уже двічі відвідував чотиривимірний простір, він не зміг стримати захоплення:

— Що за розум здатен осягнути цей світ!

Капітан Чжо Вень використовував голосовий інтерфейс для управління човником або переміщував курсор поглядом, аби не зашкодити системам управління доторками. Кільце все ще мало вигляд невиразної крихітної плями, але Чжо Вень все одно правив човником із малою швидкістю. Через додаткову невимірювану вісь простору не варто було покладатися на окомір — до Кільця могло лишатися ще не менше астрономічної одиниці, або ж воно могло перебувати просто перед носом.

Політ тривав уже понад три години, перевищивши найтривалішу мандрівку в чотиривимірному просторі. Кільце так само мало вигляд плями, але Чжо Вень ставав дедалі обережнішим, готовим щомиті сповільнитися й розвернутися. Ґуань Їфань нетерпляче попросив збільшити швидкість. Цієї миті почувся здивований вигук Веста: Кільце набуло вигляду саме кільця. Це відбулося миттєво — плямка перетворилася на кільце завбільшки з монету без будь-яких проміжних стадій збільшення.

— Ви мусите пам’ятати, що ми майже сліпі в четвертому вимірі, — відповів капітан Чжо Вень, іще більше скидаючи швидкість.

Так минуло ще понад дві години. Якби човник лишався в тривимірному просторі, то здолав би відстань у 200 тисяч кілометрів.

Раптом кільце завбільшки з монету перетворилося на гігантський об’єкт. Чжо Вень поглядом змусив човник виконати протиаварійний маневр — він оминув дужку Кільця, пролетівши крізь отвір посередині. Тепер картина, що відкрилася очам пасажирів, нагадувала гігантську арку, підвішену в просторі. Човник почав гальмувати на повну й розвертатися, зависнувши недалеко від центру Кільця.

Уперше люди наблизилися до справжнього чотиривимірного об’єкта. Подібно до вже знайомого об’ємного відчуття чотиривимірного простору, дослідники тільки зараз збагнули справжню велич об’єктів, створених у цьому світі. Хоча Кільце не відкривало їхнім поглядам глибинних таємниць свого влаштування, вони не могли не відчути величезної глибини й вселенського спокою, які віяли від цього об’єкта. Для тривимірних істот Кільце мало вигляд не окремого об’єкта, а суперпозицій незліченних Кілець. Ця чотиривимірна структура захоплювала дух, даючи спостерігачам змогу побачити священну гору Меру всередині гірчичного зерна, як описується в буддійській сутрі[22].

З близької відстані поверхня Кільця мала дещо інший вигляд, ніж під час спостереження за допомогою телескопа з космічного корабля: колір із золотавого змінився на темно-мідний, а тонкі лінії, які здавалися якоюсь схемою, виявилися подряпинами від зіткнень. Кільце й досі не виказувало жодних ознак активності — ніякого світіння чи іншого випромінювання. Вдивляючись у прадавню поверхню Кільця, троє дослідників на човнику відчули дежавю: згадавши лискучі поверхні знищених Краплин, вони намагалися уявити, наскільки величний вигляд мало це чотиривимірне Кільце, якщо колись виблискувало дзеркальними боками.

Діючи за заздалегідь погодженим планом, капітан Чжо Вень надіслав до Кільця привітання радіохвилями середньої довжини. Це було просте растрове зображення, що складалося з шести рядків крапок, які утворювали послідовність простих чисел: 1, 3, 5, 7, 11, 13.

Вони навіть не сподівалися отримати якусь відповідь, але та надійшла негайно. Швидкість була настільки разючою, що всі троє не повірили власним очам. Інформаційне вікно посередині кабіни човника відобразило растрове зображення, аналогічне тому, яке надіслали вони, — шість рядків крапок формували такі шість чисел послідовності: 17, 19, 23, 29, 31, 37.

Вочевидь, звідти відповіли на привітання.

План експедиції передбачав лише відправлення повідомлення без надії на відповідь, тож ніхто не розробляв подальших дій після отримання відповіді. Поки трійця обговорювала їх, система зв’язку човника отримала таке растрове зображення від Кільця, іншу послідовність чисел: 1, 3, 5, 7, 11, 13, 1, 4, 2, 1, 5, 9.

Незабаром надійшла й третя послідовність: 1, 3, 5, 7, 11, 13, 16, 6, 10, 10, 4, 7.

І четверта: 1, 3, 5, 7, 11, 13, 19, 5, 1, 15, 4, 8.

І п’ята: 1, 3, 5, 7, 11, 13, 7, 2, 16, 4, 1, 14…

Растрові зображення продовжували надходити одне за одним. Очевидною закономірністю рядків чисел були перші шість із них — привітання, відіслане човником. Що стосується наступних шести чисел у кожному зображенні, то Чжо Вень і Вест перевели погляд на Ґуань Їфаня — єдиного справжнього вченого серед присутніх. Космолог довго вдивлявся в рядки чисел, що з’являлися на інформаційному вікні, але зрештою лише розгублено похитав головою:

— Я не бачу в цих послідовностях жодної закономірності.

— То припустимо, що її там просто немає. — Вест вказав на інформаційне вікно: — Перші шість чисел надіслали ми, тож цілком логічно, що вони могли бути сприйняті як наше позначення. Інші шість чисел щоразу змінюються, тож їх можна інтерпретувати як «усе про тебе».

— «Воно» хоче дізнатися більше про нас?

— Імовірніше, отримати більше інформації для розробки й встановлення комунікації вищого рівня, перш ніж ми зможемо спілкуватися далі.

— То відправмо йому систему Розета.

— Спершу ми маємо отримати дозвіл.

Система Розета була базою даних, розробленою для навчання трисоляріан земних мов. Вона включала близько двох мільйонів унікальних позначень із історії Землі та людства, а також велику кількість динамічних зображень і малюнків. Система містила програмне забезпечення для зіставлення тексту з відповідними зображеннями чи його частинами для полегшення тлумачення й вивчення земних мов.

Материнський корабель схвалив запит дослідників, але на човник систему Розета попередньо не встановили, а канал зв’язку між кораблями був заслабким для передачі настільки великого масиву інформації. Напряму транслювати інформацію з корабля в Кільце за допомогою електромагнітних хвиль виявилося неможливим, але, на щастя, «Гравітація» була оснащена передатчиком нейтрино. Залишалося сподіватися, що Кільце здатне отримувати інформацію подібним чином.

За три хвилини після закінчення передачі «Гравітацією» системи Розета за допомогою пучка нейтрино човник отримав серію растрових зображень від Кільця. Перше зображення — ідеальний квадрат зі стороною у вісім крапок, загалом — 64; в куті наступного зображення бракувало однієї крапки — лишилося 63; третє зображення позбулося вже двох — 62…

— Це зворотний відлік або ж індикатор виконання завдання. Це може свідчити, що «воно» отримало Розету й обробляє масив даних. Зачекаймо, — запропонував Вест.

— Але чому відлік розпочався з 64?

— У двійковій системі числення число «64» є аналогом «100» в десятковій системі — перше розумно велике.

Чжо Вень і Ґуань Їфань зрозуміли, що участь Веста в експедиції виявилася недаремною — схоже, психолог дійсно відточив навички налагодження контактів із розумними чужинними формами життя.

Коли зворотний відлік дійшов до 57, відбулося дещо дивне: наступне число, надіслане Кільцем, висвітилося вже не малюнком із крапок, а знайомими арабськими цифрами — 56!

— Ти диви, як швидко вчиться! — вигукнув Ґуань Їфань.

Зворотний відлік тривав, зменшуючись на одиницю кожні десять секунд. За кілька хвилин відлік добіг кінця, продемонструвавши на екрані нуль, який змінився зображенням із чотирьох китайських ієрогліфів:

> 我是墓地。 — Я — поховання.

У системі Розета використовувалася суміш китайських ієрогліфів і англійських слів, тож цілком логічно, що Кільце мало писати повідомлення саме подібним чином, але це речення було написано ієрогліфічним письмом. Ґуань Їфань увів запитання у віконце й розпочав спілкування між людством і Кільцем:

> Чиє поховання?

> Того, хто його створив.

> Це космічний корабель?

> Колись я було космічним кораблем. Але тепер я мертве, тож я поховання.

> Що ти таке? Хто з нами спілкується?

> Я — поховання. З тобою спілкується поховання. Я вже мертве.

> Ти маєш на увазі, що ти корабель-привид, на якому загинув увесь екіпаж? То ти система управління кораблем?

(Жодної відповіді)

> Навколо видніються чимало подібних об’єктів. То вони всі поховання?

> Більшість із них поховання, а решта стане ним найближчим часом.

> Ви дісталися сюди здалеку, чи завжди тут були?

> Я здалеку; вони всі так само здалеку, але з інших місць.

> Звідки?

(Жодної відповіді)

> Ви створили чотиривимірний простір?

> Ви розповіли, що вийшли з моря. Ви створили море?

> Отже, цей чотиривимірний простір для вас чи вашого творця — те саме, що море — для нас?

> Це вже калюжа. Море давно висохло.

> Чому на такій маленькій ділянці простору скупчилося стільки космічних кораблів, чи то поховань?

> Коли пересихає море, риба збивається в калюжі. Коли ж калюжі висихають — риба зникає.

> Тут зібрано всю рибу?

> Риби, винної у висиханні моря, тут нема.

> Вибачте, але це важко зрозуміти.

> Риба, яка висушила море, вийшла на сушу ще до того, як воно висохло, й перебігла з одного Темного лісу до іншого.

Два слова в цьому реченні пролунали, немов два розкотисті гуркоти грому. Троє дослідників у човнику й усі члени екіпажів двох кораблів, які вслуховувалися в слабкий сигнал, здригнулися від почутого.

> Темний ліс… Що ви маєте на увазі?

> Те саме, що й ви.

> Ви збираєтеся нападати на нас?

> Я — поховання. Я вже мертве. Тож ніхто не нападатиме. Теорія Темного лісу не працює між різновимірними світами. Світ із меншою кількістю вимірів не загрожує існуванню світу з більшою кількістю, а ресурси низьковимірних світів не мають жодної цінності для представників світів із більшою кількістю вимірів. Але Темний ліс завжди існує між істотами одного виміру.

> Ви можете дати нам кілька порад?

> Швидше забирайтеся з цієї калюжі. Ви тендітні, тонкі картинки й, залишившись тут, швидко перетворитеся на ще одне поховання… Зачекайте, здається, ви маєте рибу в човнику.

Ґуань Їфань застиг на кілька секунд, перш ніж зрозумів, що на борту дійсно є жива риба. Він постійно мав при собі невеличку екосферу, трохи більшу за кулак. Скляна куля вміщувала крихітну рибку й кілька водоростей — ретельно відтворена замкнена екосистема. Це був його улюблений талісман, який він прихопив із собою в експедицію.

> Мені подобається риба. Можете мені її дати?

> Яким чином?

> Просто киньте.

Троє дослідників опустили візори шоломів і відкрили люк човника. Ґуань Їфань, оскільки перебував в чотиривимірному просторі, підніс до очей сферу, обережно тримаючи за тривимірний край, щоб востаннє поглянути на рибку. Зараз виднілося безмежжя деталей екосфери, завдяки чому цей маленький живий світ здавався ще яскравішим та барвистішим. Ґуань Їфань розмахнувся й пожбурив екосферу в напрямку Кільця, спостерігаючи, як маленька прозора куля зникає в чотиривимірному просторі. Задраївши люк, вони продовжили розмову:

> У Всесвіті існує лише ця калюжа?

Відповіді не надійшло. Після цього Кільце більше не реагувало на жодні спроби поновити розмову.

Цієї миті надійшло повідомлення, що «Синій простір» знову потрапив під зливу мікрометеоритів. Також довкола кораблів різко збільшилася концентрація різного космічного сміття — навіть почали з’являтися дрібні чотиривимірні об’єкти, які здавалися уламками кораблів чи інших артефактів. Капітан Чу Янь наказав негайно повертатися, тож заплановану висадку на Кільце довелося скасувати.

Оскільки тепер їм була відома відстань до материнського корабля, шлях назад виявився вдвічі коротшим. За дві з чимось години вони долетіли до «Синього простору» й успішно відшукали ту саму точку викривлення. Дослідників зустріли як героїв, хоча їхні відкриття й не мали практичного значення для майбутнього двох кораблів.

— Докторе Ґуань, що ви самі думаєте про ваше останнє запитання Кільцю? — запитав із цікавістю Чу Янь.

— Я знову скористаюся своєю аналогією. Ймовірність того, що ми наштовхнулися на унікальну аномалію — маленьку мильну бульбашку діаметром кілька десятків астрономічних одиниць на величезному аркуші паперу завдовжки 16 мільярдів світлових років, — настільки мала, що нею можна впевнено знехтувати. Швидше за все, на поверхні паперу існує ще чимало інших бульбашок.

— Інакше кажучи, ми відшукаємо ще щось подібне в майбутньому.

— Є значно цікавіше питання: чи не стикалися ми з цим у минулому? Лише поміркуйте: Земля летить крізь космічний простір вже мільярди років. Чи не могла наша планета проминути колись чотиривимірну зону?

— Це мало б бути дивовижним видовищем, але, напевно, могло статися в епоху динозаврів чи навіть раніше. Я не думаю, що людство колись ставало свідком чогось подібного. Цікаво, чи могли динозаври знайти точку викривлення?

— Ключове запитання: чому існують мильні бульбашки? Чому в тривимірному Всесвіті настільки багато чотиривимірних фрагментів?

— Полковнику, я гадаю, що відповідь на це питання може виявитися надзвичайно страшною, темною таєм­ницею.

«Синій простір» і «Гравітація» почали рухатися в напрямку від чотиривимірної зони. З’явилася сила гравітації, яка притискала екіпажі до кормових частин кораблів. Ґуань Їфань та інші науковці обох кораблів наступні кілька днів майже безвилазно провели в чотиривимірному просторі, спостерігаючи й вивчаючи його властивості. Такий режим роботи можна було частково пояснити обмеженістю в часі, але й нестерпне відчуття клаустрофобії тривимірного світу також додало їм наснаги.

На п’ятий день після початку прискорення всіх, хто перебував у чотиривимірному просторі, раптово викинуло в тривимірний світ навіть без проходження через точку викривлення. Система моніторингу кораблів засвідчила, що всередині корпусів зникли незвичні джерела електромагнітного випромінювання. Точки викривлення залишилися позаду, як і чотиривимірна зона, — «Синій простір» і «Гравітація» вилетіли за межі аномалії.

Це було дещо несподівано, оскільки за розрахунками вони мали досягти межі аномалії лише за 20 годин льоту. Можливих причин було дві: рух чотиривимірної зони прискорився в напрямку, протилежному вектору руху кораблів, або ж розмір цієї ділянки скорочується сам собою. Більшість вважала, що правильна друга версія. Окрім власних спостережень, усі пам’ятали почуте від Кільця:

Коли пересихає море, риба збивається в калюжі. Коли ж калюжі висихають — риба зникає.

Пара кораблів розпочала гальмувати на повній потужності двигунів, допоки не опинилася на стику чотиривимірної зони й тривимірного простору, де, як вважалося, було безпечно.

Край чотиривимірної ділянки неможливо було побачити неозброєним оком: космос здавався порожнім і спокійним, немов вода в глибокому басейні. Море зірок Чумацького Шляху, як і завжди, виблискувало сріблястим світлом, не допускаючи думки, що там, попереду, в іншому вимірі схована величезна таємниця.

Але незабаром їхнім очам відкрилося дивне й неймовірне видовище: прямо попереду раптово нізвідки з’являлися лискучі довгі лінії. Спочатку вони здавалися ідеально прямими і, якщо дивитися неозброєним оком, пласкими. Лінії простягалися на відстань від 5 до 30 тисяч кілометрів. Одразу після появи вони виблискували синім, поступово змінюючи забарвлення на червоне, одночасно згинаючись, скручуючись, і в результаті розламалися на безліч дрібних частин, які незабаром зникли. Згідно зі спостереженнями, подібні лінії утворювалися саме на межі чотиривимірної зони, ніби невидима гігантська ручка раз-по-раз обводила її кордони в просторі.

Кораблі відправили автоматичний зонд до межі двох вимірів, де з’являлися довгі лінії. На їхнє щастя, зонд якраз підлітав до кордону, коли виблиснула наступна лінія, тож прилади мали змогу зафіксувати явище з відстані лише в 100 кілометрів. Тепер деталі того, що відбувалося, можна було розгледіти навіть зі звичайної фокусної відстані. Щойно попереду засвітилося синім, зонд полетів у тому напрямку на повній швидкості й здолав відстань до ліній якраз у ту мить, коли вони зігнулися й розчинялися в просторі. Детектори показали надзвичайно високу концентрацію гідроґену й гелію, а також велику кількість пилу важких елементів, здебільшого феруму й силіцію.

Вивчивши дані спостережень, Ґуань Їфань та інші науковці швидко зрозуміли природу цих ліній: це був результат потрапляння речовини з чотиривимірного простору в тривимірний. Зі скороченням чотиривимірної зони часточки речовини потрапляють у тривимірний простір і миттєво розкладаються на елементи. Хоча об’єм речовини, що просочується в нижчий вимір, мізерний, її розгортання в тривимірному світі призводить до експансивного збільшення в об’ємі й розширення по прямій. Згідно з підрахунками, кілька десятків грамів чотиривимірної речовини вистачило б, щоб сформувати в нашому світі лінії завдовжки 10 тисяч кілометрів.

Враховуючи швидкість скорочення чотиривимірного фрагмента, приблизно за двадцять днів можна було очікувати на викид у тривимірний простір Кільця! Капітани кораблів вирішили, що вони мусять залишитися, аби стати свідками такого космічного дива. Зрештою, тепер вони можуть нікуди не поспішати. Спалахи довгих ліній маркували край чотиривимірної зони, тож обидва кораблі рухалися вперед із обережністю, підтримуючи швидкість скорочення аномалії.

Наступні кількадесят днів Ґуань Їфань із іншими вченими були з головою занурені в обчислення, роздуми й гарячі дебати, та зрештою всі дійшли згоди, що за сучасного теоретичного рівня фізики неможливо зробити достатню кількість припущень про закони існування чотиривимір­ного простору. Але весь розвиток фізики за минулі три століття підтвердив принаймні одне правильне припущення: існування вищих вимірів у макросвіті неодмінно тяжіє до розпаду на меншу кількість вимірів, як-от вода все одно стікає з обриву. Саме тому чотиривимірна зона продовжує невпинно скорочуватися, й четвертий вимір викидає в наш тривимірний світ.

Проте зникаючий вимір зникає не повністю: він просто трансформується зі ще одного виміру макросвіту в один із семи вимірів квантового світу.

Скоро всі вони знову зможуть побачити Кільце неозброєним оком — самопроголошене поховання незабаром зникне назавжди, потрапивши до тривимірного світу.

«Синій простір» і «Гравітація» припинили прискорюватися й притримувалися відстані в 300 тисяч кілометрів до межі зони, оскільки викид Кільця в тривимірний простір мав супроводжуватися виділенням колосальної енергії — саме через це довгі лінії мали таке тривале світіння.

Через двадцять два дні межа чотиривимірної зони відступила за місцерозташування Кільця. У момент його входження в тривимірний простір здалося, що Всесвіт розламався навпіл, а місце розлому випромінювало настільки сліпуче сяйво, що здавалося, це одним порухом розтягнули в довгу лінію яскраву зірку. Коли яскравість світіння трохи знизилася, екіпажі кораблів побачили довжелезну лінію, що тяглася через увесь космос. Її країв не було видно, але це мало такий вигляд, ніби Бог-уседержитель за допомогою рейсшини начертав її на креслярській дошці Всесвіту. Згідно з отриманими даними, ця лінія, що розділила видимий Усесвіт надвоє, розтягнулася аж на одну астрономічну одиницю. Ці ж приблизно 130 мільйонів кілометрів відділяють Землю від Сонця. На відміну від ліній, що з’являлися раніше, товщину цієї можна було без проблем розгледіти навіть із відстані у кілька сотень тисяч кілометрів. Спектр випромінюваного світла так само тьмянів від яскравого синьо-білого до тепло-червонястого. Довжелезна пряма почала скручуватися, зминатися й лопатися, перетворюючись на пиловий пояс, який уже не світився сам собою, а натомість здавався засіяним міріадами зірок, що виблискували спокоєм тьмяного срібла. Усі до останнього спостерігача з обох космічних кораблів мали дивне відчуття, що пиловий пояс дуже схожий на Чумацький Шлях. Те, що сталося, нагадувало процес фотографування з надзвичайно сильним спалахом, після чого об’єкт, закарбований на знімку, став поступово розсипатися в космосі.

Споглядаючи за цим дивовижним видовищем, Ґуань Їфань із легкою ноткою суму пригадав подаровану ним Кільцю екосферу, якою те не встигло довго побавитися. Разом зі спалахом усе чотиривимірне начиння Кільця за коротку мить перетворилося на порох. Ті, інші, вже мертві чи вмираючі кораблі не уникнуть такої ж долі. У цьому величезному Всесвіті вони можуть існувати лише в подібних маленьких загонах.

Страшна темна таємниця.

«Синій простір» і «Гравітація» відправили рій дронів до пилового поясу: крім проведення досліджень, вони мали на меті з’ясувати, чи можна поживитися якимись корисними ресурсами. Виявилося, що Кільце здебільшого розклалося на найпоширеніші у Всесвіті хімічні елементи — гідроґен і гелій. Обидва ці елементи годяться для використання як паливо для термоядерних двигунів, але їх не вдалося зібрати у великій кількості — вони містились серед іншого пилу в газоподібному стані й швидко розсіювалися. Певний відсоток залишків випав у вигляді важких елементів, тож зонди зібрали дещо дійсно корисне.

Тепер екіпажі двох кораблів мали визначитися зі своїм майбутнім. Утворена тимчасова рада оголосила, що кожен член екіпажів може самостійно обрати свою долю: продовжити плавання на борту чи повернутися до Сонячної системи.

Для тих, хто вирішить повернутися, буде сконструйовано спеціальний модуль, оснащений одним із семи термоядерних двигунів кораблів, та перенесено обладнання для гібернації. Протягом усієї подорожі тривалістю в 35 років ті, хто забажає повернутися додому, перебуватимуть у глибокому сні. «Синій простір» і «Гравітація» повідомлять Землю про відправлення модуля та його орбітальні параметри за допомогою засобів зв’язку, що працюють на емісії нейтрино, аби людство змогло перестріти гібернованих. Але задля безпеки сеанс зв’язку із Землею відбудеться лише через якийсь період після відправки модуля. Якщо на той час Земля буде здатна вислати корабель для перехоплення й сповільнення модуля до його прибуття, то з’явиться можливість використати більше палива для розгону й загальна тривалість польоту зменшиться десь на 10 років.

Якщо до того часу Земля й Сонячна система ще існуватимуть.

Ризикнути повернутися у світ, що прямує до руйнації, зголосилися лише трохи більше двох сотень людей. Решта обрала шлях мандрівки в невизначеність глибокого космосу разом із «Синім простором» і «Гравітацією».

Через місяць їхні шляхи розійшлися назавжди: модуль рушив до Сонячної системи, а «Синій простір» та «Гравітація» розпочали маневр обльоту чотиривимірної зони, аби незабаром обрати нову галактику як ціль подорожі.

Світло термоядерних двигунів забарвило ще більш стоншений пиловий пояс у золотаво-червоне, нагадавши про літній захід сонця на Землі. Усі, хто повертався додому й вирушав у мандрівку до незвіданого, відчули, як до горла підступив клубок. Прекрасне призахідне сяйво швидко зникло посеред космосу, поступившись місцем вічній ночі, що огорнула все суще.

Дві насінини людської цивілізації продовжували торувати шлях до глибин моря зірок. Яка доля не очікувала б на них, вони розпочали цю мандрівку наново.