Ущелина синіх туманів

Віктор Бурлай КВІТКА АСУАНА

Вперше моя любов до квітів обернулася проти мене. І вельми жорстоко!..

Я мріяв побачити у своєму гербарії Сонячну квітку, хоч би одну пелюсточку. Можливо, я надто багато хетів. Навіть серед африканців — корінних жителів батьківщини Сонячної квітки — не кожен бачив це чудо, бо зустрічається вона нез’ясовано рідко, а розквітає всього лише раз на одинадцять літ, в рік найбільшої активності нашого світила.

Десять років дрімає в піску чорний бутон, потім, після особливо спечного дня, надвечір, тоненька коробочка лопне, і випростаються дивовижної краси пелюстки. Сяють вони мерехтливим світлом, тим-то один із очевидців клявся, що ніякі то не пелюстки, з найсправжнісіньке полум’я.

Сили мої були виснажені. Сонце, що цілий день висіло над головою, нарешті, покотилося за обрій. На барханах побігли тіні, однак прохолода забарилася. Розпечений пісок поквапливо віддавав своє тепло повітрю, здавалось, я потрапив у величезну піч. Солоний піт заливав очі, на зубах хрустіли піщинки, схоже було, що рот, легені, навіть голова — все моє тіло нафаршироване піском.

Мені давно стало ясно, що я заблудився в пустелі, що ніякої квітки я не знайду, що я зробив дурницю, не сказавши нікому, куди йду. Сьогодні вихідний день і шукати мене нікому й на думку не спаде.

Про цю злощасну квітку я мріяв давно і безнадійно. Аж тут несподівано разом з групою інженерів і робітників мене послали будувати греблю, ту саму Асуанську греблю, про яку писали всі газети світу. І мої мрії воскресли з новою силою.

Я стояв тоді на палубі, дивився на сонну воду, низький жовтий берег і думав, що за цією облизаною морем смугою піску, можливо, здійсню свою давню мрію — знайду Сонячну квітку.

… Вкрай знесилений я впав на пісок, відкрив флягу і, хоч добре знав, що води давно немає, з надією провів розпухлим язиком по гарячій шийці.

Як багато її зараз там, в котеджі, де ми оселилися, і, певно, Миколка Потапов, усім відомий “водохльоб”, жлуктить її досхочу, щоразу задоволено ляскаючи себе по животі. Приємно з ним працювати, 3 отим циганкуватим хлопчиною, весело і легко.

Правда, інколи він буває настирним. Щось не сподобається йому-і починає увиватися вкруг тебе, дзижчати, як отой джміль.

Нещодавно приходив на будову якийсь дідуган, високий, сивобородий, а обличчя навдивовижку молоде. Особливо вражали очі: сині, великі і уважні. Він довго мовчки спостерігав, як я працюю, а коли я заліз під машину і ніяк не міг відкрутити гайку на картері, старий араб наблизився, уважно подивився на мене, потім на мої руки, і гайка, як мені здалося, сама відкрутилася. Так само мовчки старий пішов геть.

— Що, не клеїться? — гукнув з крана Миколка.

— Склеїлось! Спасибі он тому чаклуну, — сказав я, показуючи услід дідугану.

— Ага, тобі вже чаклуни допомагають! — кепкував зверху Миколка. — От і пускай тебе після цього за кордон.

Я ніби побачив перед собою усміхнене обличчя Миколки і перевернувся на бік. Невже починаються галюцинації? Кепсько…

Приємна прохолода освіжила мені обличчя, шию. Тоненький струмочок води побіг з щоки за комір, і це зразу ж повернуло мене до свідомості. Я через силу розплющив счі і прямо перед собою побачив обличчя араба, того самого, що спостерігав, як я вовтузився з гайкою.

Спробував ворухнутися й не зміг. Руки й ноги не слухалися, а в грудях — немов би розпечений кавалок.

— Як ти тут опинився?

Кістлявими холодними пальцями старий почав шукати мій пульс. Я вперше почув його голос. Спершу він промовив цю фразу англійською мовою, та одразу ж повторив її по-російськи.

Швидко густішали сутінки. Я лежав на спині, дивився 8 безодню неба, на якій прорізалися перші зірки.

— Квітка… — сказав я.

— Квітка? Яка квітка?

Я розповів про свою пристрасть, про блукання в пусте-1 лі. Він уважно слухав мене. В темряві його постать вимальовувалась, як кам’яна статуя.

Потім заговорив він. Слова і рухи його були скупі, стримані.

— Ти шофер?.. Навіщо тобі квітка?

Ставало все темніше, десь поряд прошаруділа ящірка, вдалині зареготала гієна. Я спробував сісти, підвівся на лікоть і відчув, як запаморочилася голова.

— Не поспішай, — м’яко утримав мене старий. — Спокій поверне тобі сили… — Він помовчав. — Хочу зрозуміти душу твого народу. То навіщо тобі квітка пустелі?

В моїй голові час від часу котилися хвилі гарячого туману, і все ж я чітко розумів усі слова і — неймовірно! — вловлював навіть думки старого, вони немов би кристалізувалися в моєму мозку, як щось реальне. Хто він, цей загадковий чоловік?

Сухі губи араба злегка сіпнулися в усмішці.

— Мабуть, ти хотів би почути, хто я такий. Що ж, твоє бажання… Ти відпочивай, а я… я розповім…

Я заплющив очі і приготувався слухати, аж тут мене накрила гаряча хвиля, я мов би потонув у ній, а перед” мною попливли разючі картини.

По курній вулиці селища майже біжить людина. Тремтить нагріте повітря над кособокими халупами з очерету. На кілках висить білизна. Висить — не ворухнеться, жодного подиху вітерця, гнітюча тиша.

Людина рвучко обернулася, я одразу ж упізнав її: це мій рятівник, старий араб. Тільки ж не старий він. Це зовсім молода людина з емблемою закордонного коледжу на лацкані білої сорочки. Юнак ввійшов у хижку і знову вийшов. Тепер у нього на руках худеньке, майже прозоре тіло хлопчика. Хлопчик мертвий. Юнак повільно крокує вулицею і неодривно вдивляється у скляні очі хлопчика. Потім він підводить голову, і в його очах я бачу полум’я. “Хліб, — шепочуть його губи, — хліб, хліб, хліб…”. Він повторює це слово десятки разів, одне слово, по-арабському, але я чомусь розумію його, як розумію, що хлопчик помер від голоду.

Картина стуманіла, розпливлася, я відчув біль у голові, одначе він швидко минувся, і все прояснішало. Та побачив я вже інше.

За столом, заставленим колбами і пробірками в штативах, сидить той самий смуглявий юнак. В кутку постукує апарат, призначення якого мені невідоме. Я ясно бачу і чую, як з бюретки в скляну чашу капає прозорий розчин.

У відкритому вікні лабораторії виринає скуйовджена голова: “Гей, арабе, досить сушити мозок! Тобі не набридло? Ходімо краще наламаємо ребра бейзболістам з першого курсу”. Юнак мовчки нахиляється над столом і раптово його обличчя змінюється на моїх очах.

Якийсь зал чи, може, теж лабораторія, величезна, заставлена металічними балонами, трансформаторами. В пластмасових клітках важко дихають червоноокі кролі, за високою сіткою пронизливо кричать мавпи. На столах — яерегонні куби, шипить газовий пальник.

В центрі лабораторії сидить дідусь, той самий араб в халаті, навпроти нього в кріслі — стрижений під їжака військовий, коли судити по погонах — генерал. Він уважно оглядає обладнання, в очах помітний інтерес, а в словах зовсім інше.

— Ми цілком задоволені наслідками вашої праці… Правда, ви не до кінця розв’язали цю проблему, чи не так? ї потім, док, на біса ви морочите голову над отим харчем з газу? Припустимо, що у вас і вийде. Але ж ми не Африка, нам це не треба. Ми не збираємося сваритися з фермерами. Робіть не хліб, ви знаєте, що нас цікавить… У нас, звісно, знайдуться й інші матеріали, та коли вам кортить саме з повітря чи пак з газу… Що ж, це спокусливо, док.

Старий вчений довго мовчить, потім здригається, як наче побачив якусь примару. Голос його глухий.

— Генерале, вам доводилося тримати на руках виснажене, легеньке, як пір’я, тіло хлопчика? І це тіло — ваш брат, який вмер з голоду…

Генерал повільно підводиться.

— Шкода, дуже шкода… Але не спробуйте зникнути, док, ми вас занадто любимо. Ми з вами не можемо отак просто розлучитись!

Знову я відчув біль, і знову ж таки він миттю зник, як тільки перед очима з’явилась нова картина.

Я ніколи не бачив Олександрії, проте поклявся б, що це була вона. Мій дідуган, я впізнав його, хоч одягнений він незвичайно, мабуть замаскований, сходить з корабля. Висоха постать зникла в натовпі. Поважний чиновник, це араб, лагідно каже старому:

— Благородно, благородно, я вас розумію. Колись ми ще повернемося до цієї розмови. А зараз — ось вам записка… Зайдете в клініку, вам слід підлікуватись. Там є дуже гарний спеціаліст, рекомендую…

— Я не божевільний, я вчений! — гаряче доводить старий.

В його очах сум.

— Що ви, що ви? — квапиться чиновник. — Я такого не казав. Хіба можна…

І знову перед моїми очима мерехтять обличчя, обличчя.

— Дивіться, дивіться, он плентається божевільний! — показують на старого діти.

— Ага, сотвори чудо? — мимрить якийсь п’яничка.

— Він думає, що дужчий за Магомета. Нещасний грішник, — злісно шепоче навздогін мулла.

Якась жінка соває йому шматок коржа, але старий скорботно йде геть.

— Ось бачите? — галасує п’яничка. — Він не хоче земного хліба, він звик їсти повітря!..

Жінка довго дивиться вслід і жалісливо хитає головою.

— Ну, що він вам зробив лихого, люди?..

Я відчув поштовх, наче мене будили, і розплющив очі. Араб ласкаво взяв мене за руку.

— Тобі краще? От і гаразд… Не питай. Я сам скажу. Чому я тут? Тут, в пустелі, я знайшов фонтан природного газу. Він мені конче потрібен. Без вуглецевих ланцюжків нічого не синтезуєш… Я хімік. Моя мрія і моя мета — харчові продукти з газу. Як, скажімо, вже зараз виготовляють з нього панчохи, сумки, штучну шкіру…

Старий помовчав.

— Чому я тобі довірився? — несподівано сказав він. — Справді, чому? Всі думають, що я божевільний. Генерал Барлей постарався…

Араб замовк, і я подумав: він боїться, що я так само вважаю його за божевільного.

— А тепер тобі час іти. На Асуані, мабуть, вже сполошилися, я не хотів би…

— А як же ви? — схвильовано вигукнув я. — Може, я вам чимось допоможу…

— Йди, — суворо сказав він. — Мені ти нічим не допоможеш. Якщо моя мрія збудеться, ти ще почуєш про мене. Прямуй он на ту зірку. Там гребля — вона теж хліб. По дорозі до греблі знайдеш Сонячну квітку…

Аж коли постать араба розчинилася в пітьмі, я раптом згадав, що так і не спитав, яким дивовижним способом він розповів мені своє життя. Розповів? Хіба можна назвати це розповіддю? Адже я бачив… бачив! І чув не голос, а голоси… Цю загадку мій розум не міг збагнути.

Коли я прийшов додому, Миколка Потапов ще спав. Світало.

Ми на греблі зробили свою справу і повернулися на батьківщину. Нині збираємося в нову подорож. Нас кличе могутня сибірська річка.

Досі я нікому не розповідав про свою зустріч в пустелі.

Іноді я не вірю сам собі: та чи все це було? Може, змучений спрагою, я просто марив?

Тоді я відкриваю гербарій і довго дивлюся на висохлу квітку, обережно торкаю ніжні пелюстки. Вона асуанська.