Ущелина синіх туманів

Леонід Залата ЇЇ ГОЛОС

Мовчанка затяглася, ніхто не зважувався її порушити. М’яке світло з матових плафонів і сухе клацання лічильника на конденсаторі повітря наче підкреслювали тривожний настрій. Шестеро сиділо в салоні зорельоту “Серп”, замислено схиливши голови.

Нарешті капітан підвівся. Одразу ж підвелися всі, хоч це й не було командою.

— Це твоє останнє слово, Юліс?

— Так, Ване, я вирішив.

Капітан замилувався білочубим скандінавцем: міцний торс, гордовита постава голови, по-жіночому довгі, мало не до скронь брови. Юнак скидався на капітанового батька. Його не стало того лихого дня, коли при спробі подолати світловий бар’єр зник безвісті зореліт “Аргонавт”. Зник загадково — в одну мить, наче розчинився в просторі. Багаторічні розшуки були марними…

— Хай щастить тобі під зорями! — тихо мовив Ван.

Усі повторили традиційне прощання:

— Хай щастить тобі під зорями, Юліс! Через годину “Серп” стартував.

Трава росла рідко. Але вона не пнулася вгору, а слалася по землі лапатою огудиною, утворюючи суцільний буро-зелений килим. Юліс зірвав кілька батогів і заходився сплітати вінок. Він щойно скупався і тепер стояв на моріжку, з насолодою підставляючи мокре тіло під промені двох сонць. Дві бліді, ніби злинялі, тіні падали від нього обабіч, і Юліс досі ще до цього не звик.

В басейні хлюпнула хвиля. З води виходила дівчина. В яскраво-мідному волоссі, що віялом спадало їй через плече аж до колін, спалахували світлячками крапельки води. Вона зовсім не соромилася своєї наготи — тут, у саду Діо, зараз, крім Юліса, ніхто не міг її побачити.

Юліс кинувся навстріч:

— О Сой! Якби люди раптом забули, що таке краса, їм досить було б глянути на тебе…

Маринова блакить майнула у її великих, надміру великих, як на земні поняття, очах, ледь помітно здригнулися ніздрі тонкого носа.

— Ти перебільшуєш, любий.

Юліс заквітчав її голову вінком.

— Так колись робили наші предки.

Сой схилила голову над дзеркальною поверхнею басейну.

— Дякую. Це справді гарно.

Вони стояли, взявшись за руки, — юна савіянка і хлопець з далекої планети Земля. Неуявно довгим був шлях до їхньої зустрічі. В існуванні матерії це була мить, а для людей — вічність. Вмирали покоління, на зміну їм приходили нові. Єдина естафета, що не мала початку і ніколи не матиме кінця. Жорстокість не хотіла поступитися добру, а темрява — світлу. І все ж краса і розум перемогли у цій титанічній битві. Вони просто не мали права не перемогти — інакше Юліс і Сой ніколи б не зустрілись.

Два невеликих сонця швидко котилися у них над головами. А небо було синє-синє і зовсім безхмарне.

— Ну, русалко, вибач. Мене Пен прохав зайти у якійсь невідкладній справі.

Зеленкуватий відблиск в очах Сой змінився фіолетовим. Юліс уже розумівся на цих відтінках. Кожна зміна настрою у савіян викликала відповідне забарвлення зіниць. Фіолетовий колір означав смуток.

Юліс швидко вдягнувся, прощально махнув рукою і подався до кубічної пластмасової будівлі, дахи якої палахкотіли під перехресним промінням.

Русалка… Він згадав, як Сой допитувалася, що таке русалка. Пояснював довго і плутано. Вона так і не зрозуміла, гадаючи, що це дівчина, яку Юліс покинув на далекій Землі.

Худорлявий, завжди заклопотаний Пен чекав його з нетерпінням.

— Нарешті! — зраділо вигукнув він. — Ходім, я дуже поспішаю.

Вони спустилися східцями до крихітного майданчика, де стояв орнітоптер.

Пен подобався Юлісу своєю невгамовною вдачею. Цей юнак, — а втім, як на земні поняття, йому було вже за тридцять, — здається, не відав, що таке втома. Юліс ще ніколи не бачив його десь на відпочинку. Навіть у перші дні перебування Юліса на Савіі, коли Пену доручили бути його гідом, він частенько забував про свого підшефного і заглиблювався у якісь підрахунки. На цей випадок він не розлучався з нейрографом.

Ось і тепер, як тільки вони сіли в кабіну, Пен мерщій натягнув на голову чудернацьку шапочку і поклав перед собою свого кишенькового секретаря.

— Якби можна було красти час, я, мабуть, став би злодієм…

— Може, ти все ж таки скажеш, куди й для чого ми летимо? — поцікавився Юліс.

— Хіба я й досі не казав? — щиро здивувався Пен. — Пробач. Ми прийняли сигнали. Не розумієш? З Космосу… Ні, не сьогодні, ось уже кілька місяців чуємо щодня…

— Он як! — скрикнув Юліс. — Ви розшифрували їх?

— В тім-то й річ, що ні. Ми б’ємося над цією загадкою стільки часу — і ніякісінького пуття.

Орнітоптер плавно опустився поблизу велетенського радіотелескопа. Білосніжна тарілка досягала в діаметрі не менше як сто метрів, металеве мереживо башти глибоко занурювалося в небо. Побіля підніжжя стояв будиночок, який нагадав Юлісу бачену колись у старовинних фільмах казахську юрту. Як і у всіх будівлях савіян, у ньому не було ні вікон, ні дверей. Пластмасові стіни були прозорі лише зсередини. Як тільки Пен і Юліс наблизилися впритул до них, стіни розсунулися, пропускаючи людей в приміщення.

Навколо столу, на якому стояв круговий відеофон, сиділо кілька чоловік. Юліс знав одного Діо, батька Сой, решта були незнайомі…

Привітавшись, Діо сказав:

— Мабуть, Пен уже розповів тобі про наші труднощі. Ми запросили тебе на пораду, хоча ти й не спеціаліст у цій справі. Сигнали з іншого, невідомого нам світу. Ти ж народився далеко за межами Савії… Наша логіка поки що безсила. Можливо, ти чимось зарадиш. Адже мислення, попри всю свою схожість, безперечно, має й певну відмінність… Це не Земля. Твій капітан залишив нам свій код…

— Земля ще не може посилати спрямовані імпульси на таку відстань, — зауважив Юліс. — На шляху дуже сильне магнітне поле.

Ніхто не сумнівався, що це сигнали розумної істоти. Вони линули з району зірки Лон-Гея, яка значилась на земних картах під назвою Тау Кита. Через абсолютно рівні проміжки часу невідомий адресат посилав один і той же радіокод. Ні, тут помилки не могло бути. Це не шепіт міжзоряного водню, не голос космічного “немовляти”, яке щойно народилося в неуявній далині Всесвіту. Це, нарешті, й не безупинний “гуркіт” із сузір’я Акса (пізніше Юліс довідався, що так савіяни називають сузір’я Лебедя), де вже мільйони років буяє грандіозна катастрофа. Ні, в сигналах, що долинали сюди з району Тау Кита, була осмислена закономірність, яку треба збагнути…

Такі думки мучили Юліса відтоді, як він сказав Діо, що його розум теж не в силі відшукати ключ до таємничих сигналів. Звичайно, ніхто йому не дорікнув, Діо навіть перепросив за клопіт, та все ж Юліс помітив на обличчі одного з математиків розчарування. Хлопець зрозумів, що, перш ніж звернутися до нього, вони довго і задаремно билися над розгадкою сигналів, і він, народжений іншим світом, був останньою їх надією.

Зараз Сой вела його в танцзал. Вона давно вже обіцяла повести його сюди, та все якось не випадало нагоди. Юліс уже знав, що це не просто приміщення для розваги, а водночас і школа, і театр. Юнаки й дівчата виходили на сцену незалежно від того, були в залі глядачі чи ні. Танець виконувався, насамперед, для себе. Обов’язкові заняття вже змалечку виховували в юних савіян почуття гармонії руху, світла і звуку. Але раз на рік гігантський танцзал заповнювали глядачі, і кілька днів тривали змагання. Початок цієї традиції давно вже загубився в глибині століть.

По дорозі Юліса знову заполонили думки про загадкові сигнали. О, як би він хотів допомогти! Та й зрештою, час уже до чогось братися — роль туриста обридла. Може попроситися на Грутан? Вчені довели, що для енергетичного балансу Савії потрібне ще одне штучне сонце. Там небезпечно — навряд чи візьмуть землянина…

Сой розцінила його мовчання по-своєму. Вона несміливо торкнулася пальцем його плеча і сповільнила ходу.

— Тобі нудно зі мною? Ти весь час якийсь… замислений… байдужий…

Юліс помітив у її очах приховану тривогу і лагідно пригорнув до себе дівчину.

— Ти маєш чуйне серце, та воно помиляється. Просто мене непокоїть загадка сигналів. Розумієш, як важливо знайти до них ключ?

Швидко-швидко голубіли її очі.

— А байдужим біля тебе може бути хіба що камінь. Сой ніжно діткнулася щокою його плеча.

— Мені подобається, коли ти смієшся. Ми, савіяни, не вміємо цього робити.

Сой трохи помовчала, затим в її голосі знову забриніла стурбованість:

— А все ж ти змінився… Змінився відтоді, як, пам’ятаєш, ми вперше побачилися біля озера Грат. Це було невдовзі перед тим, як “Серп” стартував на Землю.

— Не вигадуй, люба русалко! — вигукнув Юліс, відчуваючи, як якийсь невідомий щем болісно стискує йому серце. — Чим же я так змінивс’я? Ану!

І він, як пустотливий хлопчисько, крутнувся на одній нозі.

— Мені важко пояснити, — задумливо відповіла Сой. — Це — як перед бурею: ще нічого навкруги не змінилося, але щось уже віщує її наближення…

— Пусте! — Юліс помітив, що сказав це надто голосно.

Сой посварилась пальцем, і, побравшись за руки, вони зайшли під склепіння велетенського танцзалу.

Юліс вражено окинув поглядом будівлю. Минуло вже чимало часу, як він на Савії, та кожен день приносить йому щось нове. Танцзал скоріше нагадував стадіон, аніж театр. Під параболічним дахом, схожим на блискучу парасолю, від стін до центру каскадами спускалися трибуни. Вони з усіх боків оточували сцену, теж вкриту куполом, але таким прозорим, що око майже не помічало його.

Двоє юних дівчаток на східцях весело привітали Сой жестами.

— Мої учениці, - похвалилася вона Юлісу.

Дах випромінював у зал ніжно-бірюзове світло, Юліс відчув, як це світло наче навіває на нього дивний мрійливий настрій. Йому здалося, що вони ступили на дно казкового моря, і це спокійна невагома товща води відгородила їх від усього світу.

— Побудь тут, — шепнула Сой і безшумно задріботіла східцями вниз.

Юліс бачив, як вона зникла у дверях, що вели під купол, а за хвилину вже з’явилася на сцені. Підлога сцени раптом спалахнула десятками різнокольорових вогнів, маленькі світлові шестигранники утворили напрочуд красиву мозаїку. Сой стояла посеред центрального шестикутника в рожевому купальнику і вітально піднесла руку над чолом. Здавалося, холодна статуя стоїть посеред сцени. Юліс аж кліпнув очима, щоб позбутися цього враження. Він думав, що зараз полине музика, чарівна й дивовижна, як цей зал, як світ, котрим він не переставав захоплюватись. Та зал німував.

Німував він і тоді, як Сой змахнула рукою і, граційно зігнувши стан, попливла по сцені. Юліс спочатку навіть не помітив, коли вона зрушила з місця, такими маленькими, майже невловимими рухами пересувались її ноги. Аж тут засяяла мозаїка. Як тільки нога Сой торкалася якогось шестикутника, вся сцена під куполом спалахувала відповідним кольором. Швидше й швидше рухалася Сой, і каскади м’яких барв мовчазними хвилями заливали купол. Рухи дівчини були скупі, але сповнені такої грації, що Юлісу здалося, наче він чує їх голос, їх шепіт. Про що вони шепочуть? Чи в силі це збагнути людський розум? Мабуть, ні. Та серце сприймало цю красу, як хвилюючу пісню. Може, про кохання? Може, про щастя жити? А може, про якісь і досі нерозгадані таємниці людського буття?

Пишне волосся розметалося по плечах Сой, сипало іскристими спалахами, і ці іскорки були то золоті, як віхтики степового багаття, то смарагдові, як краплини північного моря, то несподівано гасли в повітрі зграйками виш-нецвіту і враз знову розсипалися пелюстками травневого бузку.

Юліс завмер, приголомшений. Чомусь згадалася далека планета Ліара, яку знайшов під час дванадцятої експедиції зореліт “Арфа”. Там космонавти бачили дивовижного птаха, забарвлення якого змінювалося навіть під подихом леготу. Казали, що цей птах затьмарив своєю красою земного лебедя.

Все швидше рухалася Сой. Вона наче прикипіла поглядом до Юліса, ноги легко, безшумно торкалися барвистої підлоги. І ось вже ураганний фейєрверк, ніби весняне буяння, сипав вогнем, букетами квітів, разками намиста, бризками моря.

Зненацька все стихло. Саме стихло, хоч у залі весь час стояла мертва тиша. Згасла різноока мозаїка, знову спалахнула ніжна бірюза під дахом. Сой стояла посеред сцени, мовчазна, непорушна. І ось тут Юліс подумав, що зараз їй чогось не вистачає. Ні, вона була не втомлена. Струнка постать знов скидалася на статую, вирізьблену різцем талановитого художника. Але чого їй так бракує в цю хвилину?

Він не пішов назустріч, сидів замислений, не в змозі вивільнитися з полону могутніх чарів. Йому здавалось, що не вона, а він щойно вийшов з цього вихору, клубка холодного вогню, і тому по тілі ще й досі повзуть приємні млосні мурашки.

— Тобі не сподобалось? Ти такий блідий! Юліс несамохіть провів долонею по обличчю.

— Ні, русалко. Це…це було прекрасно.

Лише перед самим сном, коли його повіки вже склеплялися, він стрепенувся. Усмішки! Ось чого бракувало в ту хвилину Сой! Він підсвідомо жадав, щоб вона тоді усміхнулась. Це так було йому потрібно! Чому — він і сам не знав. Та вона не всміхнулася, просто вона не вміла всміхатися.

Минала шістнадцята декада після старту “Серпа”. Юліс встиг об’їздити і облітати мало не всю Савію. Інтерес до людини з далекої Землі не спадав. Спеціально призначений Академією секретар ледве встигав реєструвати численні запрошення в усі кінці планети. Сой супроводжувала його в цих поїздках. Не раз, дивлячись на неї, Юліс ловив себе на думці, що це якийсь чудернацький сон: і дивовижний світ, схожий і водночас не схожий на рідну Землю, і оця красуня, що народилася в неуявній глибині Космосу, за кільканадцять парсеків від нього, щоб стати йому дружиною. Особливо настирливо переслідувало це враження під час кіносеансів. Юліс скрізь возив з собою кінотеку, залишену савіянам екіпажем “Серпа” для знайомства з земним світом. Він уже знав напам’ять мало не кожен кадр першого-ліпшого фільму з свого запасу, і ці стрічки мали б давно набриднути йому, як щоденна панорама у вікні будинку, де безвиїзно прожито все життя. Та дивна річ: чим більше Юліс дивився фільми, тим більше йому хотілося їх бачити знов і знов.

Був хмарний день, коли вони приїхали в Каету — місто-музей. Насуплене небо чіплялося за мереживо метеобашти, на південь від міста раз по раз кресали іскри громовиці — ; там уже діяла Служба дощу.

Сой зіщулилася й притислась до плеча Юліса.

— Ти замерзла, русалко? Вона відповіла не зразу.

— Ні, я просто згадала… Торік загинув мій брат. Він був інженером Служби дощу. Сталося так, що викликана ним блискавиця не знайшла кращої мішені, ніж його катапульта. Якби поблизу хтось трапився, його ще встигли б урятувати.

Сой замовкла. Вона видалася Юлісу дівчатком, таким немічним і засмученим, що він машинально погладив її по голові.

Далі всю дорогу їхали мовчки, Юліс надовго замислився. Зрештою небезпека завжди була постійною супутницею людини, завше ходила за нею, як тінь. Не раз вона змушувала відступати або ж виходила цілковитим переможцем — люди гинули. Та замість них ставали нові. Бо ж — як не дивно — небезпека породжувала не тільки страх, вона виховувала і безстрашність. Можливо, якби не було в житті небезпек, людина багато б втратила.

…Зустріч з каетянами тривала кілька годин і досить таки втомила Юліса. Почалась демонстрація фільмів, тепер можна було покинути зал. Проте він сидів мовчки, непорушно, наче скам’янів, і невідривно дивився на екран…

Бурхливий океан котив могутні штормові хвилі, наче бавився самотнім, загубленим на його безмежних просторах кораблем. З грізним гуркотом водяні вали кидалися в атаку, корабель то злітав так високо, що виднілося його поцяцьковане морськими черепашками днище, то падав у прірву, і тоді біле шумовиння оббризкувало його щогли. На палубі не видно було жодної людини, тільки вогонь на клотику ще свідчив про життя. Він спалахував і гас, ледь помітний у клекоті водяного пекла.

— Сміливі вони були, оті люди! — захоплено прошепотіла Сой. — Любий, це було давно? Дуже давно? Адже так?

Юліс довго дивився на неї мовчки. Думки його були далеко.

— Так, це було дуже давно, — нарешті мовив він. — Так давно, що ми встигли уже все забути… Забути… Забути… — І враз підхопився з місця: — Їдемо! Негайно! Цієї ж миті!

За дві години ракета-кур’єр примчала їх в столицю. Даремно Сой вмовляла хоч трохи відпочити — Юліс відразу ж викликав орнітоптер.

— Ти не розумієш, як це важливо! Надзвичайно! — повторював він, нервово позираючи на годинник. — Я потім поясню, потім. Ми мусимо застати в Астроцентрі Діо або хоч Пена…

Сой була вкрай стривожена його виглядом, ще жодного разу не бачила вона Юліса таким збудженим, неврівнова-женим.

— Що трапилося? — здивувався Пен, який саме чергував. — Хіба ви не в Каеті?

— Де Діо? Виклич його і якнайшвидше!

— Чи варто? У Діо час відпочинку. Він вдома. — Та, дізнавшись в чім річ, Пен бігцем кинувся до відеофона.

— Я ще не можу сказати з цілковитою певністю, — схвильовано говорив Юліс, — але дуже ймовірно. Тоді я не збагнув. І це зрозуміло. Адже людство давно, надто давно не користується цією примітивною системою. Тї винайшов стародавній вчений Морзе. Глибока історія… І тільки фільм… Я й зараз не знаю самої азбуки, але принцип тепер мені зрозумілий. А це головне…

Непосидющий Пен без угаву бігав по обсерваторії, вмикав, вимикав екрани, щось записував, когось викликав, наказував і водночас встигав закидати Юліса запитаннями, поки нарешті здав чергування якомусь зовсім юному хлопчині. І тут нараз зупинився посеред залу, як вкопаний.

— Але ж ми днів десять уже не приймаємо сигналів, — розгублено промимрив він. — Замовкли…

— А записи? Записи, сподіваюсь, ви не викинули? Пен полегшено зітхнув.

— Твоя правда. Слово честі, я втратив голову, коли почув, що мова йде про розгадку сигналів.

Стіна розсунулася, пропускаючи Діо. Старий вчений теж хвилювався. Про це свідчили його незвично рвучкі рухи і густосиній полиск у довгуватих, злегка оточених зморшками очах.

— Я підняв тебе з постелі… - почав було Юліс і замовк, побачивши нетерплячий жест вченого.

— Дурниці! Що трапилося? Ти знайшов ключ? Юліс повторив свої міркування.

— Так це ж здорово! — вигукнув завжди стриманий Діо. — У нас ніколи нічого подібного не було!

— Єдине, що я знаю, — сигнал “SOS” — “рятуйте наші душі”, - впевнено сказав Юліс. — Цього дуже мало…

— Мало? — підхопив Діо. — Ні, юначе, це не мало, це багато! Пен, де наші записи? Хутко! Гадаю, ця система не така вже й складна, оскільки її знали вже древні. Зараз ми за неї сядемо. Хлопчику! — звернувся він до юного радіофізика. — “Зент” у тебе зараз вільний? Чудово!

Вчений перехопив запитливий погляд Юліса.

— Це моя приятелька — логічна машина…

Діо наче скинув з пліч десятки років, такий був жвавий, балакучий. Сой, що досі мовчки осторонь слухала цю розмову, аж замилувалась ним. І тільки тут батько помітив дочку.

— А, і ти тут, пташеня! От і добре. Мчи зараз же додому. Розумію, розумію, тобі не терпиться знати розгадку, але я, дівчинко, не встиг відправити пошту, а там є термінові справи. Прошу тебе… Та й ми тут засядемо, мабуть, надовго.

Сой, благально глянувши на Юліса, рушила до виходу. Навздогін кинувся Пен.

— Хвилинку! Одну хвилинку! Зовсім забув — це ж для тебе я випрохав у Кара. Він тільки сьогодні повернувся з Енкри. І дивись, що він привіз…

Юнак простягнув Сой букет небачених квітів. З довгастих, схожих на вази, чашечок, ніжно-рожевий колір яких знизу поступово густішав аж до криваво-червоного на вінцях, наче клубочився дим, синій-синій і водночас прозорий, такий прозорий, що крізь пелюстки просвічувалися навколишні предмети. Власне, пелюсток у звичному розумінні цього слова не було, вони скоріше скидалися на клубки диму з тоненьким грайливим язичком угорі.

І Юліс відчув прикрість, що не він привіз з далекої Енкри цей чудовий подарунок своїй русалці. Бо тільки русалка могла мати такі чарівні квіти,

Це було схоже на якусь гру. Невеличкі ракетки стартували з космодрому через кожні десять хвилин. Вони наче гналися одна за одною — меткі білосніжні стріли. А по той бік озера, такою ж безперервною низкою, сідали. Пошматовані хмари то поглинали їх у своїх чорних надрах, то знову випльовували на закварцьовану долину узбережжя. Десь там, у глибині неба, схованого хмарами, над Савією плавав “СП-6” — гігантський космопорт для трансгалактичних зорельотів. Саме туди й мчали маленькі вантажники, поспішаючи спорядити в далеку путь двох старших братів. Кораблі стояли на швартових, націливши у безвість локатори, мовчазно стежили очима холодних ілюмінаторів, як до відчинених навстіж люків механічна рука крана підносить завмерлі ракети з вантажем.

Однією з цих ракет Пен повернувся на Савію. Він був так захоплений підготовкою до польоту і заглиблений у свої думки, що, побачивши в орнітоптері Сой, анісікілечки не здивувався.

— Ти не заздриш мені? — весело спитав Пен замість привітання.

— Чому я маю тобі заздрити?

— Дивачка, — знизав плечима Пен. — Адже я лечу. Розумієш? Ле-чу! Ти тільки подумай — скільки романтики! Це ж не просто розвідка. Ми йдемо на розшуки.

Сой похитала головою, скоса позираючи на блискуче плесо озера, що втопило у своїх хвилях одразу аж два сонця.

— Юліс розповідав мені. Боюсь, що це буде нелегко.

— Нелегко? — вигукнув Пен. — Ти, дівчинко, висловлюєшся не зовсім точно. Це буде неуявно важко! Хоч ми й запеленгували сигнали, але ж відстань космічна, і кут був занадто малий, щоб говорити про якусь точність. Через два дні ми вирушаємо, обидва зорельоти на шостому вже майже готові. Залишились дрібниці.

— Я теж просилася. Діо не дозволив. Він сказав… він сказав, що я там буду зайва… Це правда, що сигнали належать землянам?

— Інакше ключ, можливо, й не дався б нам у руки. Принаймні, не так швидко. Невідомий не назвав себе або ж ми не все прийняли, та Юліс згадав, що саме в тому районі зник безвісти їхній зореліт “Аргонавт”, його повів дуже молодий капітан, батько капітана “Серпа”. Тебе, мабуть, дивує, чому він вдався до такої стародавньої системи, та, бачиш, дівчинко, у Космосі всяке буває. Хтозна, може у нього під руками більш нічого не лишилось. Єдиний вихід — найпростіші імпульси…

Вдалині, осяяні перехресним промінням, палахкотіли дахи столиці. Орнітоптер, плавко, мов справжній живий пта% помахуючи крилами, клюнув носом і стрімко шугнув униз.

— Навіщо два зорельоти? Дубляж?

— Ну, це не так уже й важко здогадатись, — буркнув Пен, шукаючи в кишенях свого нейрографа. — Куди я його подів? От лишенько… Один з них призначений для землян. Певно ж, вони захочуть повернутися додому, як ти гадаєш? На випадок удачі, з ними полетять і двоє наших.

Не будь Пен такий заклопотаний, він помітив би, як здригнулися плечі Сой. Вона швидко відвернулась до ілюмінатора, і, коли знов заговорила, голос її лунав глухо:

— Може, ти тепер спитаєш, задля чого я прилетіла тебе зустрічати?

Пея розгублено закліпав віями.

— Ай справді, - промимрив він. — Задля чого? Я й не подумав, пробач… Щось трапилося?

Сой мовчала.

— Я хочу, щоб ти відмовив Юліса летіти в цю подорож. Я дуже прошу тебе…

— Але ж це неможливо! — рвучко обернувся до неї Пен. — Він потрібний там, конче потрібний!

— Ви цілком можете обійтися без нього, навіть якщо вам вдасться знайти землян. Цілком!

Пен нервово скуйовдив густу шевелюру і замислився.

— Це неможливо, — тихо заперечив він. — Коли ти не можеш його втримати, то що можу зробити я?

— Він хворий. Розумієш — хворий! Ніхто цього не помічає, але ж я бачу, я знаю це напевне! Юліс так змарнів останнім часом. Якась невідома хвороба нишком підточує його здоров’я. Коли я обережно натякнула йому про це. він тільки засміявся. Ти знаєш, як він уміє сміятися. Це красиво, і це водночас мене лякає. Мені здається, що той сміх щоразу нагадує: він не такий, як я, він чужинець з далекого, незнаного світу, він землянин, він зі мною поруч, але нас розділяє безмежний простір, і його не здолати жодному зорельоту. І мені стає страшно… Щоб заспокоїти мене, він згодився піти до лікаря. Лікар сказав, що Юліс цілком здоровий… Я не вірю — лікар міг і помилитися… Пен, друже, допоможи мені!..

Астроном схилив голову.

— Гаразд, я спробую. Але як? Та в мене язик не повернеться, щоб відмовляти Юліса від подорожі. Це ж так прекрасно! Невже ти не розумієш?

Тим часом орнітоптер м’яко опустився на зелену галявину біля розкішного саду Діо. Пен сплигнув на траву і подав руку Сой.

— Якщо Юліс справді хворий — він нікуди не полетить. Комісія просто не дозволить… Зажди, адже Юліс уже пройшов комісію, і вона видала йому офіційний дозвіл. Сой! — астроном рвучко схопив її за руки. — Скажи, скажи мені чесно: ти просто хочеш утримати його біля себе? Признайся!

Сой відсахнулася від нього, як ужалена. Пен побачив в її очах відчай. Буря промайнула в них, за хвилею хвиля, і під її ударами Сой знесилено схилилась йому на плече.

— Я… я не знаю. Так, це правда, я боюсь його втратити. Я вже втратила його. Давно. Можливо, ще того дня, коли він уперше ступив ногою на береги Грата. Не знаю… Мені страшно… Щось підказує: я більше не побачу його… Ніколи!

Жалість стискувала Пенове серце лещатами.

— Ну, ну, облиш, дівчинко. Так не можна. Не мож-на… Зараз ми підемо з тобою… Знаєш, до кого ми підемо? — він розмовляв з нею, як з малою дитиною, сам цього не помічаючи. — Ми підемо до Лоса.

Пен сам злякався своїх слів. Майнула думка: “Що я ляпнув? Адже Лос досі кохає її. Чи зручно звертатися з таким проханням саме до нього? Хіба не Юліс став йому на путі?”

— Що може зробити Лос!.. — безнадійно промовила Сой.

— Ну, це ти не кажи! — зрадів Пен. — Лос чудовий діагностик, ти забула? Він дивиться сни людини і майже безпомилково визначає не тільки її душевний настрій, але й найменші відхилення у функціях організму. Його новий поліскоп водночас демонструє сон і реєструє всі сигнали, що надходять у мозок з організму. Два тижні тому Академія схвалила цей чудовий апарат. Тільки це треба зробити якось, щоб Юліс не знав…

Сой зробила невиразний жест рукою.

— Хай буде так, я згодна… А зараз, Пен, друже, залиш мене — я хочу побути одна…

Лос вимкнув поліскоп і замислено споглядав, як тьмяніє екран. Блимнула в центрі остання іскорка, як жарина у згасаючому багатті, і в ту ж мить кімнату залляло світло.

Лос поволі підвівся з крісла і попрямував до стіни навпроти. Він йшов і думав про те, що було б ліпше, якби Сой в цю хвилину кудись вийшла. Вперше йому не хотілося бачити цю дівчину — своє втрачене кохання. Досі він вважав, що мужність потрібна лише там, у Космосі, де загін сміливих волонтерів готується запалити ще одне сонце. Там можуть бути несподіванки, там підстерігає смерть. А зараз Лос волів би бути краще там, на Грутані.

Стіна безшумно розступилася перед ним. Його чекали. Діо тримав у руках малесенький відеофон — він не поривав зв язку з “СП-6”. Пен занотовував на нейрограф якісь свої міркування; ще кілька чоловік стиха про щось розмовляли. Та Лос їх не помітив, або ж помітив не більше, ніж стільці, на яких вони сиділи. З глибини кімнати на нього дивилися великі очі Сой. Він побачив у них чекання і тривогу, виклик і надію. Надію, яку він, Лос, мав зараз зруйнувати, вбити. Йому хотілося, страшенно хотілося збрехати, будь-що збрехати, аби тільки жила ота надія. Але він сказав:

— Сой! Ми б езпорадні… Його кличе Земля… Це її голос не дає йому спокою.

Надія згасла в очах дівчини, і Лос встиг подумати, що згасла вона, як остання іскорка на екрані поліскопа.

Сой кинулася до нього, похитнулась, наче їй забракло повітря.

— Ти…ти сказав неправду, Лос. Ти заздриш йому… Я тобі не вірю! Не ві-рю-ю…

Лос сумно схилив голову і вийшов з кімнати. Через півгодини він вилетів на Грутан.