Ущелина синіх туманів

Віктор Бурлай СИН ДОКТОРА КЛІРКА

Із свідчень Леві Хартлена

— Бачте, пане слідчий, я людина чесна, бог тому свідок, що за всеньке життя я ні разу не знався з поліцією. Я бідний торговець, моєї виручки кіт наплакав, аби на харч та в казну на податок. І мушу сказати, я справно сплачую, недарма податковий інспектор, як стрінеться, то завше ввічливо знімає капелюха. І батько мій, і дід торгували. Хартле-ни всі добували собі шматок хліба чесною працею. А щодо цієї справи, пане слідчий, то я все скажу, хоча по правді мені й сказати нічого. Так, я продав доктору Клірку пластмасову закладку фірми “Барсон і сини”. Чого ж не продати, доктор вельми симпатична людина. Кажуть, з ним якесь лихо скоїлося. Коли правда, то я щиро засмучений. Подробиці? Ну, які ж тут подробиці, пане слідчий. Був вечір, десь там уже на сьому годину, я збирався зачиняти свою лавку, коли це ввійшов доктор Клірк. Купив закладку і одразу ж пішов. Навіщо купив?.. Дивне запитання, пане слідчий, відомо для чого купують закладки. А доктор — людина страх яка вчена. Що було далі?.. Того вечора сіяв дощ, і доктор довгенько стовбичив у мене під вікнами, виглядав таксі. До Гроутауна миль шість або й сім — не близький світ. Він, бачте, купив там дім у якогось банкрота фермера. Так от, таксі кудись запропастилися, і я вже подумав, чи не запросити доктора на чашечку кофе, як тут нагодилася якась колимага, і він поїхав. Яка? Ну, з отих, знаєте, музейних ровесниць вимерлих мамутів… Ні, Клірк поїхав не один, в машині вже сиділа жінка, здається з дитиною. Все, пане слідчий, повірте Леві Хартлену, чесному торговцеві галантереєю. Хартлени завжди були торговцями — і батько мій, і дід, царство їм небесне… Що ви сказали? Я вільний?.. Вельми вдячний, пане слідчий, вельми вдячний. Маю честь…

Хроніка провінціальної газети “Стар”.

“Сьогодні вранці поблизу Гроутауна знайдено розбитий автомобіль. Загинули шофер — власник машини Річард Маклей — і його пасажирка, особу якої встановити не вдалося. Причиною катастрофи був на рідкість густий туман минулої ночі. Машина впала з урвища”.

Рей Грегорі — Гарольду Х’юду.

“Хелло, дружище Гарольд! Ти, певно, встиг уже мене й забути. І не диво — ось уже рік, як ми не бачилися, а писати було ніколи і ліньки. Щоправда, ти теж не можеш похвалитися любов’ю до епістолярного жанру.

Отже, ми квити, але зараз набирайся терпіння і читай листа, хоча він, можливо, й здасться тобі надто багатослівним.

Дідько його знає, мабуть, так уже влаштована людина.

Ледве стукне їй тридцять, як вона починає менше спати і більше філософствувати. А на біса, власне кажучи, філософствувати? Все одно кінець для всіх один, і нам не раз про це нагадували розкопки. Кістки однаково білі і в царів, і в пастухів.

Прочитавши ці рядки, ти, певно, подумаєш: захандрив твій Рей, втомився. І це буде правда — майже рік я нікуди не їжджу, і на мене все більше насідають спогади… Пам’ятаєш, як ми шукали амфори біля грецького узбережжя? Ех, і добряче ми тоді засмагли! А життя в горах з чарівними помічницями на обслідуванні сталактитових печер? Це була казка.

І знаєщ, дружище, з наших мандрівок проситься на світ божий один висновок: ми з тобою археологи-туристи і, мабуть, більше туристи, ніж археологи. Це, звісно, добре, та мені не дають спокою кістки.

До кісток фараона і зараз люди ставляться з більшою повагою, ніж, скажімо, до живого смертного, бо ці кісточки, що не кажи, а ввійшли в історію. Іноді історія здається мені великим деревом, біля якого юрмляться люди, прагнучи зробити на його стовбурі зарубку. Декому вдається протовпитися й зробити цю зарубку, маленьку чи велику — кому яка під силу.

Слухай, друже, а чом би й нам не протовпитися вперед?

Недавно по дорозі між Харнвортом і якимось маленьким містечком (назва вилетіла з голови) я бачив рідкісне дивовисько: за здоровенним парканом стояла людина. Але яка! Вона височіла над тим парканом метра, мабуть, на два, не менше, сягаючи головою до верхівки клена. Спершу я подумав, що винне бренді, якому того ранку я віддав щедру данину, та щось усе ж таки змусило мене зупинити машину. Невдовзі я почув голос за парканом:

“Поменше швендяй, Піт! Твої кісточки ще надто крихкі”.

Я припав до щілини в паркані і скам’янів. В саду стояла людина неймовірного зросту. Та найбільше диво, що це був підліток, зовсім юний хлопчисько! Уявляєш?

Якби ми з тобою були газетярами, то мали б неабияку сенсацію. Та на який біс нам дешеві сенсації, чи не так? Ось тоді я й подумав: “А чи не можна саме тут зробити “зарубку на дереві”?

Дружище Гарольд, ану пометикуй. Що коли два археологи… А втім стоп — тут потрібна конфіденціальна розмова. Як казала Кет — пам’ятаєш Кет? — розмова на вушко.

Загалом приїжджай. Якщо тебе не звабить моя ідея (а я гадаю, ти схопишся за неї обома руками), то хоч розіп’ємо пляшечку старого бренді.

Безпробудно твій Рей Грегорі”.

З щоденника доктора Клірка

1грудня. Досі не можу оговтатися після тієї жахливої катастрофи. Бідолаха шофер! А жінка… Хто була вона? Звісно, можна було б довідатись у властей, та краще не зв’язуватися з поліцією. Все одно неньки хлопцеві не повернеш. Ми з ним уціліли якимось чудом. Ледве вистачило сил донести малого додому. І одразу ж довелося оперувати.

У мене не знайшлося кістнички, і я скористався шматком пластмасової закладки, яку, на щастя, саме вчора й придбав. На рану поклав шви, асептичну пов’язку.

З сердечних засобів — кардіамін, камфора.

Призначення: абсолютний спокій, антибіотиктерапія, обезболювання.

2грудня. Опівдні приходив полісмен. Спитав, чи не знаю я щось про автомобільну катастрофу. Я інтуїтивно відчув, що в це діло мені встрявати не слід. Полісмен підозріло подивився на мене, на дорогу, пробурчав кілька слів на адресу водіїв і відкозиряв.

Хлопчик вийшов з коматозного стану, однак здоров’я ного все ще викликає тривогу.

16 березня. Ось-ось весна. Піт остаточно зміцнів після хвороби і називає мене дідусем Мені це не подобається, я волів би, щоб він називав мене татком. Старечі примхи, та що поробиш. До того ж, я й справді вдруге дав йому життя. Судячи з газет — родичів у матері Піта не знайшлося.

10 квітня. Майже два з половиною роки минуло відтоді, як Піт оселився у мене. Пластмасова закладка так вдало зрослася, що майже не прощупується.

Синок у мене на завидки. І як швидко росте! Відверто кажучи, це мене тривожить: чи не пахне тут гігантизмом? А загалом я щасливий, навіть у місто майже не навідуюсь- всенький час віддаю моєму Піту.

1 грудня. Боже мій, десять літ минуло від того пам’ятного дня, вірніше ночі. Своє життя я тепер веду за цим календарем. Мої побоювання, на жаль, справдилися. Пітер — гігант, та ще й небувалий. Вчора я цілий день просидів у міській бібліотеці, переглянув всю спеціальну літературу.

Ось що я встановив: явище гігантизму зв’язане з гіперфункцією передньої дольки гіпофіза, яка виробляє гормон росту. Інтенсивне виділення цього гормона призводить до посилення росту кісток, м’яких тканин і внутрішніх органів. Статистика така: велетні вище двох метрів зустрічаються один на десять тисяч. Два з половиною метри — це вже феномен.

Тепер я хочу спитати: а чи були колись на світі гіганти чотириметрового зросту? Ось що наробило поранення мозку. А може, — це мені вже потім спало на думку, — може винна радіація? Як тоді повідомляли, опади в ту ніч були радіоактивні. Американці саме випробовували своє ядерне “малятко”.

Ось уже кілька років мій Піт лежить в постелі. Я забороняю йому виходити, щоб не бачили люди. Навантаження на скелет колосальне. Перепробував усі відомі засоби, аби зміцнити кісткову тканину. Інакше він колись зламається навпіл, як висохла гілка.

25 червня. Я так боюся за Піта! Сьогодні він був у саду і якийсь волоцюга не зводив з нього очей. Зараз у щілину піддивляються, а потім… Тільки цього не вистачало.

Гарольд Х’юд — Рею Грегорі

“Чорти б тебе забрали, Рей! Коли ж нарешті знесеться твоя “золота курка”? Таким довгим чеканням можна знівечити собі нерви, не кажу вже про те, що мені конче необхідно, щоб вона знеслася якнайшвидше. Мої капітали (ти бачиш, я пишу це слово з маленької літери) тануть, наче сніг на сонці.

Про твою дурацьку “зарубку” на дереві історії я вже й не кажу. Боюсь, щоб нам не зробили її на шиї, коли вся оця хитромудра затія якимось побитом відкриється. У нашому коханому Кодексі Законів є одна симпатичненька стаття, з якою я не хотів би заводити знайомство. Але ж гроші!..

А втім, на цю тему навряд чи є необхідність багато говорити. Хто-хто, а ми з тобою знаємо, що це за штука”.

Незакінчений репортаж Альберта Дейвіса.

(агенство Телевізіон Ньюс)

ДЕЙВІС: А тепер, шановні телеглядачі, зайдемо в наскрізь пропахлий давниною палеонтологічний музей… І продовжимо нашу розповідь. Чи не правда, видовище рідкісне! Я навіть не можу сказати, хто має більш величний вигляд: елегантний гід, який зараз нам покаже єдиний на світі експонат, чи велетенський звіроящер, що наче ось-ось стрибне в зал на голови глядачам. Та сьогодні нас не цікавить звіроящер. Сьогодні… Пробачте, я замовкаю… Дивіться і слухайте!

ГІД: Панове, ви бачите знахідку, що прославила нашу науку. Це відкриття сколихнуло весь світ. Перед вами гігантський скелет. Це останки пришельця з далеких світів. Збулося те, чого ми так давно чекали. Майбутні покоління не забудуть імен Рея Грегорі і Гарольда Х’юда — вчених-археологів, які вперше довели, що Земля — не самотній острівець розуму в океані Всесвіту.

Скелет було знайдено ними в герметично замурованій печері Синього високогірного плато. Цікаво, що поблизу від цієї печери виявлено скупчення тектитів.

До речі, панове, в середньоазіатській пустелі Гобі ще раніше інші археологи бачили відбиток “підошви космонавта” гігантського розміру. Чи не сліди це тих самих пришель-ців, що в різні часи відвідували нашу планету?

ЛЮДИНА ІЗ НАТОВПУ: Перепрошую, сер. Скільки років тому він прилетів до нас?

ГІД: На превеликий жаль, скелет має дещо підвищену проти природної радіоактивність і доступними сучасній науці засобами поки що не вдалося точно встановити його вік. Очевидно, гість прибув на кораблі з ядерним двигуном. Та це не так уже й важливо. Важливо інше — тепер ми знаємо, що брати по розуму навіть своїм зовнішнім виглядом схожі на нас.

Мені залишається лише додати, що, зважаючи на вік тектитів, можна припустити: космічні гості прилітали 600 тисяч років тому!

ДЕЙВІС: Увага, шановні телеглядачі! Зараз я попрошу нашого гіда… Хто там заважає? А, це доктор Клірк.

КЛІРК: Не вірте йому! Ніякий то не пришелець, то мій син! Розумієте — мі-ій син…

ГІД: Панове, не звертайте уваги! Цей дідусь хворий, я його добре знаю. Ось уже кілька років, як він захворів і запевняє всіх, що в нього пропав син, буцімто саме такого зросту. Всі щиро жаліють старого Клірка, навіть ті, хто напевне знає, що у нього ніколи не було сина.

ДЕЙВІС: А тепер я попрошу наших операторів показати скелет ближче. Та приберіть же цього божевільного! Він заважає… Ось так, зараз чудово видно…

ГІД: Почнемо, панове, детальний огляд. Як бачите, череп небесного гостя… (гід впевнено тикає указкою в череп). Ой, здається, я пошкодив експонат!.. Яка неприємність… Будь ласка, підніміть уламок.

ЛЮДИНА ІЗ НАТОВПУ (розгублено): Сер! Але ж це не кістка! Тут марка фірми… Невже і на інших планетах є філіали фірми “Барсон і сини”?

ГІД (перелякано): Панове, це якесь непорозуміння!.. Не хвилюйтесь, зараз я все з’ясую…

ДЕЙВІС: Перепрошую, шановні телеглядачі, я змушений припинити свій репортаж. Тут пахне неабиякою сенсацією. Дивіться і слухайте вечірні вицуски!