Ущелина синіх туманів

Віктор Бурлай ПО ІМЕНІ СКІРР…

Осика стояла на схилі бугра, стояла самотньо й сторожко, наче дослухалася нечутних людському вуху звуків. Коли налітав вітер, схоже було, що вона, чіпляючись метушливою тінню за гриву бур’янів, силкується видряпатися на бугор. А потім знесилено завмирала в чеканні нового подиху, щоб знову й знову прагнути вершини.

— Красива ілюзія, — сказав Борис, укладаючись горілиць до дзвінкого від невидимих жайворів неба. — Все життя бігти і до скону лишатися на місці. Гірко…

Вони лежали біля підніжжя бугра в запашній траві, густій і гордовито пишній, вдихаючи настояний на ромашках вечір. Валентина злегка повернула голову. Сонячні крихти упали з висоти, примостилися в зіницях темних очей.

— На місці осики я б коріння вирвала, аби дістатися вершини, — сказала вона. — Але ж ти мав на увазі, мабуть, нас? Це ми топчемося на місці.

— Валю, — Борис обережно торкнув тремтливу голубу жилку на її скроні. -Я давно хочу спитати. Мережковський залишав тебе на кафедрі. Чому ж ти все-таки пішла до нас, онкологів?

Ледь вловима тінь лягла в куточки дівочих вуст. Валентина потяглася рукою до ромашки.

— Дай-но її сюди! — сказав Борис. — Бачиш — ромашка. Звичайнісінька польова квітка. А рак і в неї запустив кігті. Тут пухлина, а тут уже й пелюстки зів’яли. Проклятий спрут!.. Я не здивуюсь, побачивши його пазурі навіть на мертвому камінні.

— Ось ти сам і відповів на своє запитання, — Валентина забрала ромашку, навпіл розламала жовтогарячу серцевину, ніби шукала щось заховане від ока. — Це правда, ми топчемося на місці. Ми любимо повторювати: є отрута, ото ж є і протиотрута. Закон рівноваги в природі. Так де ж вона, питаю я, та рівновага? Де? Світ населяє тьма-тьмуща мікроорганізмів. їхні шляхи раз-у-раз перетинаються. Не може бути, щоб ця тварюка уникла такої зустрічі! Це було б неймовірно. Ми просто не бачимо, ми сліпці, ось хто ми.

— Ох, оці мені мікробіологи! — насмішкувато промимрив Борис. — А що коли тут вірусом і не пахне?..

— Хто знає. Я вірю, я майже певна. Тому й до вас прийшла. А на своє горенько тебе зустріла, — закінчила Валентина вже жартома. Та жарт вийшов якийсь вимучений.

Ось уже який раз, в недільний день, вони приходять в степ, до цієї осики, її “відкрила” Валентина. Вдалині бовваніє місто — організм із каменю й металу, по широких аортах якого пульсують потоки машин, снує людський натовп, а вгорі позолоченим серпанком висить пилюга. Зате тут…. Тут радість спілкування з хмільною землею, відчуття її миротворності, жадібного, неприховано радісного квітування.

— Валю, мене переслідує враження, що ти весь час віддаляєшся від мене. Ти ось — досить простягнути руку, і все ж між нами прірва.

Зараз вона нагадувала сарну, яка відчуває близьку небезпеку, нашорошила вуха, напружилась, як струна, ладна щохвилини зникнути, розчинитися у хащах бур’яну.

— Хочеш, я розповім тобі одну казку? — поспішно сказала вона. — Щоправда, казка невесела.

Борис похмуро стенув плечима.

— Так от. Йшла одного разу дівчина з глеком. У глечику хлюпала прозора джерельна вода. Стрівся їй якийсь дідуган і попросив напитися. Чи дівчина спіткнулася, чи, може, вигляд патлатого діда злякав її, а тільки впустила вона глечик і розбила. Затрясся дідуган у гніві, - а був він злим чарівником, — і вигукнув: “Он як! Ти пошкодувала ковток води змученому спрагою подорожньому! Тож ремствуй на себе! Ти народиш доньку, а сама вмреш від страшної хвороби. І дочка твоя також народить доньку і так само вмре від тії хвороби. І на всіх жінках вашого роду віднині лежатиме страшна печать мого прокляття!..”.

— Що за дурниці! — невдоволено підвівся на лікоть Борис. — Це не народна казка. Народ складає добрі казки, з щасливим кінцем. Звідки ти її викопала?

Він погладив її по голові, як маленьку, і, зануривши п’ятірню в каштанове волосся, пригорнув до себе. І побачив близько-близько її очі й губи. Очі неймовірно глибокі, трохи злякані, а губи звабно розтулені, покірні.

“В чім тут загадка? — напружено думав Борис, притулившись лобом до холодного обода вольєра. — Ще вчора миша почувала себе пречудово, пухлина зменшилася наполовину. Дози зведено до мінімальних… Кумуляція! Стрибок в іншу якість. Ліки стають отрутою, яка нищить все — і хворі, й здорові клітини…”

Борис просунув крізь сітку спицю, торкнув мишу. Вона тяжко дихала. На боку чітко виднілася вкрита миршавими сірими волосинками пухлина, чимось нагадуючи йому вершника, що вчепився в кінський круп.

— Жени вперед коня, о недолугий вершник… — задумливо сказав Борис.

— …він упаде, а разом з ним і ти, — почулося за спиною.

Позаду стояв професор Карпеко. Гола, як коліно, голова поблискувала неприємно, наче випромінювала холод, зате жваві очі в полоні зморшок дивилися ласкаво, з принадною увагою.

— Над чим замислились, юначе?

— Я думаю, професоре, як називається дорога, котра нікуди не веде.

— Ну-ну, навіщо ж так песимістично?

— Коли я згадую, що кожен день, втрачений нами задарма, завдає людям стільки страждань, мені хочеться… А що коли ми робимо не те, зовсім не те? Я знаю, ви переконаний імунолог, зараз ви скажете…

Борис раптом замовк, рука його сковзнула по обличчю, ніби проганяючи настирливе видіння.

— Чого ж ви замовкли? Продовжуйте, я слухаю…

— Перепрошую, професоре, я, здається, наговорив дурниць.

— Давайте сядемо, — лагідно сказав Карпеко. — Ось так. А тепер кажіть: у вас є якась ідея?

— Ідея? — Борис збентежився. — Ні, ідеї, як такої, нема. Власне, деякі міркування є, та й ті не мої… Що, коли у ліхтаря вкрасти конус? Зараз при опроміненні прихованої пухлини нам явно бракує локальності. Промені вбивають хворі клітини, а разом з ними і здорові. Ось тут і допоможе конус. Уявіть собі, що ми проходимо здорову тканину порожнистою голкою, а всередині неї — крихітний “зонтик”, що відбиває рентгенівські промені…

— Так-так, — Карпеко зацікавлено засовався на стільці, - а матеріал? Де ви візьмете матеріал?

— Натиснемо на хіміків. Вони давно обіцяють пластмасу, що відбиватиме жорсткі промені.

— Маючи таку голку, можна буде, як кажуть військові, вести прицільний вогонь, — замислено мовив Карпеко. — Я не спеціаліст у фізіотерапії, я послідовний імунолог…

Борис почервонів.

— …але ваша ідея мені подобається. Я зведу вас з потрібними людьми.

— Це не моя ідея, професоре. Ви пам’ятаєте Валентину Волох? Вона працювала в лабораторії Маркова. Якось увечері ми довго чекали автобус. Над нами гойдався од вітру ліхтар. Звичайний електричний ліхтар, — Борис говорив уривчасто, наче кожне слово давалося йому через силу. — Старомодний, з конусом. Тим-то по землі бігало велике кружало. Як світло рампи. Саме тоді Валентині й спало на думку… Хоча її спеціальність — мікробіологія…

— Волох… Валентина Волох. Пригадую. А де вона зараз? Сподіваюсь, ви нас познайомите?

— Я не знаю, де вона, — Борис підвівся й поквапливо відійшов до вікна. За спітнілими шибками лиснів чорний від першого весняного дощу асфальт. З інститутського подвір’я, обминаючи ще мертву клумбу, стікали талі води. — Восени Валя… я хочу сказати Валентина Волох несподівано для всіх звільнилася і виїхала невідомо куди.

Карпеко уважно подивився Борисові в спину.

— Завтра підемо до директора. Гадаю, він підтримає. А наші досліди… Рано чи пізно антиканцерин ми знайдемо. Не ми, так хтось інший. Вчений не має права на відчай.

— Так само казала й вона.

Уже на порозі Карпеко обернувся.

— Ви її любите?

І, не діждавшись відповіді, зачинив за собою двері.

Тоді була тиха ніч. І для нього — неповторна. Він читав їй вірші.

Як завжди, над ними, напівдорозі до вершини, височіла осика. Супроти мовчазного неба вона здавалася вигапто-ваною на зоряному тлі.

— У нас буде син?

— Ні, у нас буде донька…

Дивачка! Відки така певність?.. Він хотів сина.

— Завтра ж оголосимо день весілля.

— Ні, ні, - в її голосі вчувалася погано прихована тривога, — не будемо поспішати.

— Але чому?

— Невже для тебе це головне? Почитай краще вірші.

І він слухняно читав:

Вони ще не раз приходили до цієї осики, довіряли їй своє щастя. Потім сталося щось незрозуміле. Тишком-нишком від нього вона розрахувалася в інституті й зникла. А він одержав листа, якщо можна назвати листом коротеньку записку.

“Любий! Одне прошу — не шукай мене. Так треба. А ще — пересади осику на вершину. Хай гляне на світ з висоти”.

Звісно, він не послухався, шукав, поки й надію не втратив. “Так треба”. Ну, чому так треба? Кому, нарешті, так треба? Йому? їй?.. Якесь божевілля. Він зчорнів, від друзів відсахнувся. Осику пересадив, за кілька кілометрів носив воду, аби не засохла. Це дерево було їх спільником, воно зв’язувало його з минулим.

Невдовзі після травневих свят професор Карпеко сказав:

— Ну от, юначе, і настав ваш день. Завтра комісія. Випробування локалізатора “ВВ” пройшли успішно, отже… Але я не бачу радості. Невже ви невдоволені?..

Борис потер двома пальцями сизе підборіддя, запалі очі дивилися втомлено.

— Ні, професоре, я радий, я дуже радий. Та все ж це не те, чого ждуть від нас люди. Тут ми трохи схожі на криміналістів. Знешкоджуємо злочинця, коли він встиг уже стільки лиха накоїти…

— Тож нехай живуть миші?!

— Так, хай живуть миші, - Борис зітхнув. — Та поки що вони вмирають. Як одна. Наче змовилися будь-що не видати таємницю.

Саме цієї хвилини Борисові й принесли телеграму. Крейдяна блідість повільно наповзала на його обличчя, поки він читав, наповзала якось дивовижно зримо — від підборіддя до вилиць.

— Вона вмирає… Як же це так? Не може бути… Ви чуєте, професоре, вона вмирає…

За відчиненим вікном гуло весняне місто. Хтось молодий і дужий на повні легені, крізь сміх, гукав услід іншому, з ким, мабуть, щойно розлучився:

— Не забудь квіти! Квіти, кажу, не забудь!..

Минула хвилина, а може й п’ять. Час інколи виявляє тактовність, залишаючи людей наодинці. Вони мовчали, бо надто багато хотілося сказати їм одне одному.

У цій кімнаті все було сліпучо біле: стіни, ліжко, підвіконня. Навіть підлога. Борис знав, що ця білизна має заспокійливо впливати на психіку людини, одначе його вона дратувала: в бездоганній чистоті йому вчувалася приреченість.

Валя лежала розслаблено — лебедино білі руки зверх ковдри до підборіддя, в очах… Тільки художники уміють вловити пензлем очі молодої матері, є в них щось таке, чого не передати словами.

— Як бачиш, я всього-навсього слаба жінка.

Це були перші її слова, але сказані вони були так, ніби продовжували раніше розпочату розмову.

— Я не хотіла писати тобі, і все ж написала… Я знаю, що ти скажеш, та спершу вислухай мене. І не дивись так докірливо. Зараз тобі покажуть доньку… нашу доньку…

— Люба…

Борис припав до її руки, прозоро-білої, з голубими жилками. На мить йому здалося, що він бачить, як пульсує цими жилами кров.

— Ти пам’ятаєш нашу розмову біля осики?..

— О! Я пересадив її, вона вже на вершині.

— На вершині. Це добре, це дуже добре, — тихо сказала Валя.

— Тоді я розповіла тобі казку. Ти розгнівався… А то була не казка. Я знала… Але я так любила. І в глибині душі у мене жевріла надія… Те прокляття й справді лежить на нашому роду. Так моя мати вмерла, так вмерла моя бабуся. У нас всі жінки народжували дочок і всі вмирали. Від скірра…

Все попливло перед очима Бориса, затанцювало, сплітаючись в оранжеві химери, підлога нахилилася, і він схопився за холодні бильця ліжка. Про тяжкий стан Валентини він знав з телеграми, надісланої лікарем, та гадав, що спричинили це невдалі пологи, а небезпеку лікар перебільшив. І ось тепер…

— Це неправда! Я не вірю!.. — хрипко закричав Борис. — Це казка! Казка і більш нічого. Ти вбила її собі в голову і тепер хочеш переконати мене… Навіщо? Навіщо тобі це треба?

Валя мовчала. Прихилилася щокою до подушки, очима до вікна. В очах була мука, сама мука, глибока і непроглядно-чорна.

— Кепську послугу робите ви дружині. Позичили б витримки у неї.

В дверях стояв розгніваний лікар.

Борис покірно дозволив вивести себе в ординаторську. Сідаючи на стілець, зачепив щось ліктем. Дзвін розбитого скла змусив його оговтатися.

— Лікарю, — глухо сказав він, — це я вбив її, розумієте, я…

— Не верзіть дурниць. Ви знаєте, що таке скірр молочної залози?

— Знаю, лікарю, аж надто добре знаю. Я онколог.

Борис підхопився, картаючи себе за те, що в горі досі не згадав про локалізатор Він уже мчав на аеродром, сідав у літак. Як найбільшу на світі-щінність, він підраховував години й хвилини, ті самі години й хвилини, з яких складається людське життя. Пекуча жага діяти оволоділа ним.

— Мені потрібні два дні, і може… Ви даєте мені два дні?

Лікар довго припалював цигарку, рука його тремтіла.

— Ви хотіли побачити дочку, — похмуро сказав він. — Ходімте, я вас проведу.