Ущелина синіх туманів

Леонід Залата УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ

Надвечір мене викликав Кайдаш. Він сидів, низько схилившись над столом, і розглядав крізь лупу шматочок бариту. Барит був як барит, хіба що покраплений зеленими жилками сурми. Оцю Кайдашеву звичку ми знали давно: розмовляючи, він завше крутив у руках який-небудь мінерал.

В Усть-Казгані, де наша партія цілий місяць просиділа відрізана від усього світу весняним бездоріжжям, Сашко підкинув йому зразок натічного гематиту, так званої “червоної голови”. Поверхня гематиту нагадує скам’янілі бульбашки. Сашко на кожній такій бульбашці видряпав таємничі знаки, позатирав їх, аби заплутати сліди, і непомітно підкинув Кайдашеві на стіл. В замкову щілину ми спостерігали, як Кайдаш, нічого не підозріваючи, підсунув до себе “червону голову” і — завмер, наче такса, що зненацька ткнулася носом в перепелине гніздо. Я гмикнув і заробив від Сашка штурхана. Кайдаш то блід, то червонів: видно, його мучили сумніви. Мабуть, Сашко перестарався, бо “професор” (так ми прозвали його за борідку клинчиком) кінець кінцем збагнув, що це чиясь витівка, і пошпурив гематит у відчинену кватирку.

Ми сподівалися, що після цього Кайдаш позбудеться “мінеральної звички”, котра всіх нас дратувала. І дарма. Наш начальник вдав, нібито нічого не сталося.

Одначе, все це не має стосунку до загадкової історії, яку я хочу вам розповісти. Я вже сказав, що надвечір мене викликав Кайдаш.

— Передай “хвости” Ізотовій, — сказав він так, наче ми про все давно домовилися. “Хвости” означали незакін-чені справи. — Ти коли-небудь бував в Ущелині синіх туманів?.. Маєш нагоду.

— ?

— Вранці за тобою заїде машина.

— А де вона, ця ущелина?

Кайдаш, нарешті, підвів голову. Рогові окуляри сповзли на кінчик широкого носа, поділеного канавкою на дві рівні половинки, обличчя зробилося добрим, зовсім не начальницьким, і мені спало на думку, що з Кайдаша був би неабиякий батько. І тут же я згадав, що дружина покинула його після першої ж експедиції, яка затяглася на цілих два роки. Всі ми знали, що Інка Ізотова не байдужа до нашого “професора”, та сказати про це йому не наважиться, а сам він сліпий, коли йдеться не про мінерали. Зате геолог з Кайдаша неперевершений…

Здається, я знову відхилився. Сьогодні думки мої якось стрибають, і я ніяк не можу зосередитися.

Розмова з Кайдашем була недовга. Ще до кінця робочого дня я встиг побувати в Інки, виписав на складі з півдесятка толових брусеників, детонатори, бікфорд і помчав додому. Мене пекла нетерплячка похвалитися перед Сашком — ми парубкували в одній кімнаті.

Сашка я застав у ліжку — в руках якийсь фоліант, ноги навхрест під стелю, через дірку в шкарпетці світиться п’ятка. Я вже відкрив рота, щоб похвалитися, та не встиг — Сашко ляснув долонею по фоліанту й підхопився.

— Ти тільки послухай! Ти знаєш, що тут пишеться? Що там писалося, я не знав, та не дуже й хотів знати, зате я добре знав, що найменше зло — це терпляче вислухати Сашка, тоді він скоріше відчепиться. Тим-то я кинув свій рюкзак у куток і зобразив на обличчі стовідсоткову зацікавленість.

Сашко сидів розпатланий, циганські очі палали і могли б когось налякати, тільки не мене. Я уявив собі, як Інка сушитиме голову над моїми карлючками і хоч-не-хоч змушена буде піти до Кайдаша, бо тільки він читав їх так, наче вони були написані його рукою. Щоправда, це не заважало йому картати мене на оперативках і погрожувати наказом, де мене буде зобов’язано разом з геологічним молотком носити друкарську машинку.

Тут я похопився, що зовсім не слухаю Сашка.

“…І коли привели Дангура в шатро, великий князь Святослав Ігоревич зустрів його вельми ласкаво, підвівся назустріч і вказав на м’який ослінчик проти себе.

— Сідай і звесели мою втомлену душу, — сказав Святослав. — А ти, Северине, розтлумач мені кожне його слово. А ти, Теренцію, запиши, щоб ми мали змогу, повернувшись у стольний Київ, всолодити серця княгинь пригодами.

Я вклонився великому князю і виконав його волю. Пергамент, де було записано півсотні мисливських історій, які так полюбляв Святослав, загинув, коли на нас зненацька напали яси1. Я сам був поранений і мало не опинився в полоні. Тепер, доживаючи божою милістю свій вік у Візантії в спокої й достатку, я хотів би відновити все, що колись почув, хоч пам’ять мене уже зраджує, а рука не слухається.

Дангур, славнозвісний касозький мисливець, так почав! свою розповідь:

— Великий князю руський Святославе, твої воїни захопили мене підступно, ти прийшов у мою країну з мечем і проливаєш кров моїх братів. Якщо ти завтра відпустиш мене на волю, я зберу військо і битимуся з тобою, доки не прожену додому або загину. Тепер кажи — розповідати?

Северин закляк з відкритим ротом, боячись переказувати князеві зухвалі слова полоненого касога.

— Ну! — притупнув ногою Святослав.

Тлумача він вислухав, насупивши брови, очі його іскрилися. Ми сиділи тихо, як миші, бо страшний у своєму гніві великий князь Святослав Ігоревич. Та все минулося гаразд. Князь заспокоївся, тільки голос його пролунав хрипко, коли він сказав:

— Я слухаю тебе, Дангуре.

І Дангур почав:

— Тобі, князю, сказали правду — я мисливець. Мені доводилося зустрічатися сам на сам з барсом, ведмедем і навіть тигром. Але розкажу я тобі пригоду, яка була не зі мною, а з моїм далеким пращуром. Мені розповів її мій дід, а дідові його дід, а йому теж дід. Одне слово, було це так давно, що й не знаю, коли. Мій народ жив тоді далі на південь, у передгір’ї.

Одного разу в селище, де жив мій пращур, прийшов чужий. Ніхто не знав, звідки і задля чого він прийшов, тим-то І зустріли його насторожено. Одяг на ньому був небачений, і та й сам він не скидався ні на друзів, ні на ворогів мого народу, його так і прозвали — Чужий, тим паче, що не знав він по-нашому ні слова. Ніхто, однак, не торкнув його й пальцем — зброї у Чужого не було, а закон забороняв переслідувати людину, яка прийшла з миром.

Цілий день ходив Чужий по селищу, роздивлявся, слухав розмови. А коли настав вечір, вождь наказав моєму пращурові нагодувати приблуду і дати йому притулок на ніч.

Який же був здивований пращур, коли вранці Чужий раптом заговорив. Голос у нього був трохи чудний, він клекотів, наче орел, одначе все можна було зрозуміти. Чутка, що Чужий заговорив, хутко облетіла селище. Жрець2 взяв папірус, — коли він хотів у чомусь переконати неписьменного вождя, то брав з собою священний папірус, — пішов до вождя і заявив, що Чужий — підступний ворог, вчора він вдавав, начебто не знає мови, а сьогодні заговорив. Так хитрувати може тільки людина з лихими намірами.

Тоді вождь наказав привести Чужого і спитав його:

— Хто ти? Навіщо ти удавав, ніби не знаєш касозької мови?

Чужий сказав, що він прилетів з неба, мови й справді не знав, а за вчорашній день навчився.

Вождь розгнівався на таку відповідь, але він був мудрий вождь і не хотів, щоб хто-небудь міг закинути йому несправедливість.

— Ну що ж, коли ти справді прилетів, — глузливо сказав він, — то покажи мені, як ти літаєш.

Чужий почав говорити щось незрозуміле, показував на небо, на гори, і тоді вождь зробив воїнам знак. Виконати наказ вони не встигли, бо саме в цю хвилину в селищі зчинився переполох. Верещали діти, жінки, воїни кидали мечі й списи і щодуху втікали — ніхто ще ніколи не міг перемогти страшного звіра, який гігантськими стрибками мчав по вулиці і крутив на всі боки червоною пащекою. Це був плямистий когра3 — велетень, яких не бачив світ. Він жив неподалік у горах, і, коли виходив на полювання, все живе тремтіло, ховалося або тікало.

Жреця — як вітром здуло, він навіть упустив папірус. Вождь сполотнів, а мій пращур кинувся навперейми і метнув спис. Спис застряв у густій шерсті, страшні лапи потрощили його на друзки, пазури майнули над головою мого пращура. Він так розгубився, що навіть не втікав. І тоді вперед виступив Чужий, щось вигукнув, і в його руках спалахнула блискавка. Жахливий рев кинув людей у піт, але це вже був гук смерті — когра важкою брилою гепнувся на землю.

Довго ніхто не вірив у його смерть, аж поки Чужий не наступив на пащу ногою. Тоді вождь наказав сурмити в сурми і привселюдно оголосив, що Чужий — великий воїн і що він, вождь, віддає за нього свою дочку. Народ схвально загомонів, після пережитого страху всіх охопила радість, та й весілля обіцяло неабиякий бенкет.

Чужий вдячно схилив голову перед вождем і… відмовився. Зойк, наче осінній вітер, пролетів по натовпу. Це було неймовірно. Вождь, сам вождь пропонував свою доньку в нагороду якомусь нетязі-воїнові, а той відмовлявся. Такого ще не було.

Вождь розгнівався, він не міг знести образи. Якби не туша мертвого когра перед очима, він наказав би негайно відрубати голову зухвалому чужинцеві. Та вождь довів ще раз свою мудрість: розпорядився оббілувати тушу і відпустити людей по домівках.

Все це сталося так швидко, що нікому й у голову не стукнуло спитати Чужого, де він взяв блискавку і хто ж він насправді, коли вміє нею орудувати. Тільки вдома насмілився мій пращур. Чужий не зрозумів або ж удав, що не зрозумів запитання. Відмовився від їжі й сидів, схилившись над священним папірусом жерця. Він не знав, що над його головою вже збирається гроза. Вождь не прощав образи. Прийшли вночі воїни і зв’язали сонного Чужого міцними воловими жилами, його не вбили одразу, бо жрець напо/іг на урочистій страті. Тим-то чужинця приволокли до жертовника і кинули до ранку просто неба.

Всі спали, не спав тільки мій пращур. Йому було шкода Чужого, свого рятівника. І пращур зважився — потайки підповз до жертовника і перерізав волові жили.

Вождь страшенно лютував, коли вранці довідався про втечу. Він поклявся, що віддасть дочку, лише за того, хто знайде втікача живого або мертвого, а Чужого проголосив боягузом. Всі, звичайно, знали, що Чужий не боягуз — хіба боягуз переміг би плямистого когра? Але про юну доньку вождя мріяв не один молодий воїн, і з першим промінням сонця навздогін втікачеві вирушив загін сміливців.

Вони повернулися через багато днів, ці воїни, пошуки були марними, а те, що розказали вони, було схоже на казку.

Воїни дуже скоро наздогнали Чужого і довго переслідували, все далі заглиблюючись у гори. їм мало не вдалося схопити втікача, коли він, знесилений, лежав долілиць і пив воду з озерця, на березі якого росли велетенські сосни. Щось застерегло Чужого від небезпеки, бо він миттю схопився, і знов, як тоді у селищі, в його руках спалахнула блискавка. Із страшним гуркотом, наче стесані мечем циклопа, сосни повалилися на скелі, мало не подавивши воїнів. Чужий стрибнув з високого урвища і, мабуть, дуже забився, бо довго лежав нерухомо. Але ніхто вже не наважувався наблизитися до нього. Потім він все ж таки звівся й пішов похитуючись углиб ущелини, а воїни слідом за ним.

Ось тут і почалася казка. В ущелині воїни побачили гігантську чорну кулю, таку чорну, що її чорноту й порівняти було ні з чим. Чужий ходив біля неї, тримав у простягнутій руці блискавку, під ногами у нього горіло каміння. А потім куля поглинула Чужого і легко, як пір’їна, злетіла в небо. Перелякані воїни кинулися врозтіч.

Так Дангур закінчиз свою розповідь, а Святослав сказав:

— Ти розповів цікаву історію, я задоволений. Мені говорили, що ти кмітливий мисливець, а я бачу, що, крім того, ти ще й хоробрий воїн, раз не побоявся мені, Святославу, мовити правду в очі. А йду я з Хазарського моря на Тмутаракань до людей руських і не моя вина, що яси і касоги чинять мені перешкоди. Я хотів би тебе нагородити. Ти збираєшся зі мною воювати, тому я не дам тобі меча, але ось щит, хай він тобі вірно послужить.

І князь Святослав Ігоревич подарував Дангуру щит з свого плеча і наказав відпустити його з миром і почестями…”

— Ну, як? — спитав Сашко і знов ляснув долонею по фоліанту.

— Де ти оце доп’яв?

— Переклад? Розумієш, якийсь грек відкопав у монастирі купу стародавніх візантійських рукописів, і от маєш — серед них і пергамент старого Теренція. Зверни увагу — Теренцій назвав касогів. Це ж тут десь зовсім близько. Як ти гадаєш, хто був отой Чужий?

Я знизав плечима.

— Хіба мало на світі казок?

Сашко подивився на мене, як на хворого, з неприхованим співчуттям.

— Ну й сухар же ти, Сергію, — достоменний ангідрид непевного кольору.

— Еге, — згодився я, — кальцій-ес-о-чотири, на солянку не реагую.

— Під три чорти! — спалахнув Сашко. — Тут пахне таємницею, а він… Невже твоє черстве серце…

— Слухай, Сашерлок, мені зранку в дорогу, я не проти того, щоб виспатись. Не заперечуєш?

Отим Сашерлоком я доконав-таки Сашка, бо він, не чекаючи, поки я хоч роздягнусь, клацнув вимикачем і бухнувся в ліжко.

Почулося хропіння, яке аж ніяк не могло ввести мене в оману. Я добре знав, що Сашко й не думає спати. Справді, хропіння як почалося, так само раптово й припинилося.

— А що, ти кудись їдеш?

У голосі не було й натяку на сон.

— В Ущелину синіх туманів.

— Щастить же декому, а я вже півтора місяця на етикетках. Бісів професор, мабуть, здогадався про “червону голову”…

Одне слово, примирення відбулося, і на світанні, коли під вікнами тутукнула машина, ми все ще лаяли Теренція на всі лади і обзивали недолугим істориком, бо хіба справжній історик випустив би з рук таку нагоду? Може, Дангур знав більше, ніж розказав Святославу?

Мені здалося, що я заснув ще до того, як вмостився під брезентовим дашком замурзаного “газика”, а коли прокинувся, сонце вже збиралося полуднувати, наша вертлява машина нанизувала петлі, піднімаючись у гори. Хоч я сидів у шофера за спиною, він одразу ж помітив, що я прокинувся, і обернувся. Зуби його блиснули в усмішці.

— Я думав, тільки наш брат може заснути в таку гойданку! Вперше у цих краях? — Либонь, шоферові набридло півдня везти сонного пасажира і тепер йому не терпілось надолужити прогаяне: — До Арчли ще п’ять або шість буде, тільки ж ми не поїдемо в правління. Шалва Андрійович сказав: вези прямо на парники.

“Газик” обігнув гостроверху, наче покрапану рудою фарбою, скелю, і моїм очам відкрилися приземкуваті будівлі уздовж вузької звивистої долини. В центрі долини виблискувала під сонцем річечка, — щоб перестрибнути, і розганятись не треба. Там дзеленчав дзвіночок, паслися вівці.

Машина спинилась біля котеджу. Здається, це було єдине житло в долині. Принаймні, іншого я не помітив. Будиночок нічим не був огороджений і взагалі справляв таке враження, ніби ще вчора його тут не було, а оце вночі хтось приніс і поставив.

На мій стукіт двері одразу ж відчинив стрункий хлопчина. В передпокої було темнувато, і знадвору я не розгледів його обличчя.

— О, я знаю, ви геолог!

— Цілком можливо, — сказав я несподіваним для самого себе басом. — Мені потрібен Сандро Катіані, завідуючий парниковим господарством. Мабуть, це не ви?

— Ні, не я, це мій тато. — Хлопчина стримував сміх. — Заверніть за ріг, ліворуч, він там. Чи, може, гукнути?

Я буркнув щось не дуже ввічливе і пішов шукати господаря. Він і справді сидів за своїм котеджем під парусиновим грибком, щось майстрував. В зубах його стриміла довжелезна люлька. Копиця густого волосся, кошлаті брови, коротко підстрижені вуса — все було чорне, як крило ворона. Побачивши мене, Сандро мовчки відклав убік інструмент і люльку, витер об фартух руки. Ми познайомилися.

Все, що він розповів мені, я вже знав від Кайдаша Взимку колгоспні парники обігрівалися гарячим джерелом, а воно ні з того, ні з сього раптом висохло. Тепер не біда, але ж зима не за горами, шкода, якщо парники доведеться закривати: вони давали неабиякий прибуток. Сандро думав, що обвал, ходив аж до Ущелини синіх туманів. Та ні обвалу не знайшов, ні джерела, ні навіть туману. Раніше в ущелину і з ліхтарем було не поткнешся. На лихо, ще й ногу вивихнув.

Я шкодував, що не довідався на сейсмічній станції, чи не було за останній тиждень підземних землетрусів, хоча б невеличких поштовхів.

— Звідси подзвонити можна?

— Найближчий телефон в Арчли. Давайте, мабуть, пообідаємо, а потім побачимо, що робити далі.

Я хотів відмовитися, але передумав. Хтось казав мені, що верховинці страшенно ображаються, коли нехтують їх гостинністю. Не менш, мабуть, образився б і мій шлунок, бо за дорогу я дуже зголоднів.

Проклинаючи хвору ногу, Сандро пошкутильгав до хати і невдовзі повернувся, везучи поперед себе низенький столик на коліщатах. На столику був кухоль с кислим вином, шмат бринзи, овеча грудинка і цебрик з залитим холодною водою виноградом.

За обідом Сандро мовчав. Оскільки я не знав тутешніх звичаїв, то мовчав і я, аж поки мій погляд випадково не впав на рожевий камінчик, що виднів з-під кинутого на землю фартуха. Я одразу ж забув не тільки про звичаї, а й про елементарну чемність.

— Гейзерит?! Де ви його взяли?

— Подобається? Душевний камінь. — Він так і сказав: душевний. — Там, в ущелині, надибав. І от… бавлюся.

Сандро соромливо підняв запорошений фартух, і я побачив шматки гейзериту, а серед них квітку. Це була квітка чарівної краси, мистецьки виточена з ніжно-рожевого каменю. Кожна пелюсточка, кожна жилочка були як живі, мені здалося, що у серцевині я забачив крапельки роси. Квітка не скидалася на жодну з відомих мені в житті, і все ж вона була дивовижно гарна, наче з якоїсь казки.

Я потис руку Сандро і, либонь, цим збентежив його остаточно, бо він одразу ж вихилив кухоль до дна.

— То як? Може, завтра? Не горить…

— Чого ж завтра? До вечора ще далеко, — сказав н. Чи кам’яна квітка подіяла на мене, чи, може, випите

вино, але я відчував потребу діяти негайно В ту хвилину я менш за все думав про джерело, мене хвилював гейзерит. Мабуть, в Ущелині синіх туманів колись був гейзер, це було цікаво.

— Жаль, я не можу з вами піти, — сказав Сандро. — Клята нога… Але я знайду вам супутника. Ті-іно-о!

Можете уявити моє становище, коли на його голос прибіг хлопець, той самий хлопець, з яким я так поважно розмовляв у передпокої і який виявився дівчиною. Добре, що Сандро дивився на неї, а не на мене, бо я ладен був провалитися крізь землю. Дівчина була в блузі з відкладним комірцем і спортивних штанях, та й підстрижена по-хлоп’ячому, не дивно, що я й переплутав.

— Моя донька, — сказав Сандро. — Вона збирається в Ласхі. Тіно, товариш геолог хоче йти в ущелину. Вам по дорозі.

Отак вийшло, що невдовзі ми вже прямували вдвох уздовж річища. Задля порядку я почав свій маршрут від крихітного штучного озерця, звідки взимку гаряча вода подавалася трубами в парники, а влітку стікала в річку. Мабуть, і людина не зуміла б так відшліфувати каміння, як це зробила вода. Іноді скелі збігалися, тоді доводилося ступати на слизьке дно, і я сушив голову, як у таких випадках годиться: йти самому вперед чи, може, проп/скати дівчину. Дуже скоро я пожалкував, що взяв з собою рюкзак. На розвідку можна було б сходити і без нього. Тим-то я зрадів, коли Тіна несподівано всілася верхи на білий, зернистий, наче з солі, валун.

— Перепочинемо?

Стояла тиша, ні вітру, ні шелесту. Щоправда, і шелестіти тут було нічому — голі скелі, лиш подекуди вкриті жухлою травичкою. Високо в небі безшумно кружляв орел.

— Ви не розгнівалися на мене за ту розмову через поріг?

Дівчина приснула в кулачок.

— Я ж бачу, що ви не з тих, як їх… індиків.

— Індиків?

— Еге ж, індиків, — з задоволенням повторила Тіна. — Приїздив до нас торік один такий індик. — “Я бальнеолог… Хто дозволив таку воду в парники?”. Набундючився, сміх та й годі. Тато каже: “Але ж ніхто й не забороняв!” Він тоді подивився скоса і белькоче: “Відсутність заборони ще не означає дозвіл. Ясно?”.

— Ну, і чим же скінчилося?

— А нічим. Взяв аналізи, поїхав, і ні слуху, ні духу… А як вас звати?

— Сергій.

— Сергій. Серго… Що ж, годиться.

— Для чого годиться? — сторопів я.

— Ні для чого, просто так, годиться і все.

— Й на тому спасибі…

Я вже встиг трохи придивитися до Тіни і мусив визнати, що хлоп’яча зачіска їй до лиця. Коли вона всміхалася, брови якось кумедно підстрибували, а між верхніми зубами світилася щербинка. Незабаром я вже знав, що її маму замучили фашисти в сорок другому, що вона вчиться в інституті, а на літо приїхала до батька. А на те літо й зовсім повернеться додому, бо вчитися її посилав колгосп. Як візьметься до діла, то Шалва Андрійович не знатиме, куди й дівати овочі, бо хіба ж то зараз парники? Так, одна назва, все робиться абияк, без науки — батько ж ніде не вчився. А оце зараз іде в Ласхі тітку провідати…

Тут Тіна зупинилася.

— А ви повернете нам джерело?

— Для чого ж тоді мене прислали? — бовкнув я, хоч насправді не був певен, що впораюся з цим.

— Дивіться ж мені! Ловлю на слові…

Ми пішли далі. Скелі все крутішали, грізно нависали над головами, затуляючи собою небо, блідо-блакитне, як старенька вилиняла ковдра. Заросле чагарником бескеття зливалося в суцільний лабіринт. Можна було лиш дивуватися, як струмок ні разу не впав з урвища, обминув усі яруги й пробився в долину.

Ущелина вигулькнула з-за повороту зненацька. Гори затисли її — голу, ні травинки — рудими боками. В мене одразу з’явилося відчуття тісноти, наче я заліз у глибокий колодязь. На сході ущелина закінчувалася зовсім вузькою щілиною, одразу ж за нею починалися схили конічної гори, здалеку схожої на згаслий вулкан.

— Шкода, — зітхнула Тіна. — Досі тут було так гарно і… страшно. Пірнеш у туман і ступаєш, як сліпий. Все здається, ніби йдеш не в той бік. А туман синій-синій, клубочиться, сповзає в яруги, на очах у тебе народжуються й гинуть химерні потвори. І все в такій тиші, що вуха починають боліти. Слово честі, шкода…

Дівчина крутнулася і зникла за бескеттям. Вже здалеку я почув: “Прощай, геолог, кріпись, геолог, ти вітру і сонцю брат…” Я подумав, що верховинці таки й справді хоробрі люди, бо он яке дівчисько і те не побоялося йти одне через гори. І розсердився на себе, бо стояв, як бовдур, коли Тіна прощально махнула рукою.

Висхле річище зникло поміж бурим камінням. Я кинув рюкзак і побіг до цього каміння. Воно було в якихось на-ростах-бурульках, шишечках, хитромудрому мереживі. Все довкола вигравало безліччю рожевих відтінків — тьмяних, наче присипаних пилюкою. Досі я й не підозрівав, що один-однісінький колір може мати таку силу-силенну нюансів. Гейзерит! Так ось де Сандро роздобув його для своїх квіток. Я знав, що кремній відкладає чи не кожне гаряче джерело біля витоку, але стільки!..

Сонце зачепилося за гірський зубець, це нагадало мені, що в горах швидко сутеніє, я мушу поспішати. Насамперед, я відбив кілька зразків гейзериту і сховав їх у рюкзак. Потім навколішки обстежив каміння і дійшов висновку, що лежить воно тут непорушно споконвіку, отже, про обвал не може бути й мови. Або джерело вичерпало свої запаси, або ж винні якісь підземні зрушення. Я приклав вухо до землі і почув гуготіння — в карстових тріщинах клекотіла вода.

Все ж я вирішив спробувати щастя. Довго не знаходив підходящої місцини, щоб закласти толові шашки. Аж голова розболілась, поки примостив їх прямо в кратері, звідки ще недавно витікало джерело. Я вклав детонатори, встиг уже й шнури підпалити, як тут мене заканудило, світ потьмарився в очах. Тільки тепер я зметикував, що надихався з кратера якихось газів. У голові стугоніло, перед очима все пливло, неначе я щойно зійшов з каруселі. Не знати для чого я обійшов кам’яні брили праворуч і опинився на рівному базальтовому майданчику, з одного краю “облицьованому” гейзеритом. Ноги підкосилися, у мене ледве вистачило сили підповзти вбік, і я простягнувся долілиць, вчепившись пальцями в каміння.

Невідомо, яким побитом це сталося, — чи майнуло хвилинне просвітлення в отруєному мозку, чи був це якийсь підсвідомий імпульс, та раптом до мене дійшло, що мої пальці вчепилися в якісь заглибини правильної форми. Я обмацував їх так, ніби в цих рівчачках був мій порятунок. І хоч в очах пливли жовтогарячі кола, я все ж бачив, що весь базальт вкруг мене помережений рядками випалених літер. Письмена були зовсім незнайомі, але що це були письмена, я не сумнівався. І саме випалені, бо так бездоганно, так ювелірно не міг це зробити жоден різець.

Чи довго я бачив письмена, не знаю — це було, як у кіно: вони прояснилися з напливу, а потім їх заволокло туманом. Мене знову занудило. Тут я згадав, що треба будь-що доповзти до скелі, бо ось-ось гримне вибух, і сіпнувся на ліктях. Саме в цю мить земля задвигтіла, в повітрі засвистіло каміння, в обличчя війнуло жаром. Я повз, не розбираючи куди, мене доганяли потоки гарячої води і клубки пари. Якась крихта свідомості ще пульсувала, і вона ще здатна була схопити: сталося те, чого я не передбачив, — ударив гейзер. Вода кипіла піді мною, обличчя пашіло, а руки, поки я доповз до скелі, - суцільні рани. Останнє, що я встиг подумати, були невідомі письмена… Потім з туману вигулькнув захеканий Сашко.

— Ага, ось де ти! — гукнув він. — Розлігся, як на тещиній перині. Шукають тебе третій день. Чуєш, Сергію, ти мав рацію, письмена таки випалені. І знаєш чим? Я зробив термотекстурний аналіз. Вони випалені… лазером.

— Що ти верзеш? Яким лазером? — перепитав я і побачив на Сашковому обличчі знайоме співчуття.

— Пам’ять у тебе куряча, Сергію. Хіба ти вже забув рукопис Теренція і розповідь Дангура Святославу?

— Ну то й що?

— А те, що ми розшифруємо ці письмена. Сандро сказав мені, що це давня касозька мова. Ми знайдемо людину, яка прочитає цю таємницю. Я певен, їх випалив Чужий, той самий, що “блискавкою” убив ту звірюку.

Після цієї тиради Сашко кудись зник, а натомість з’явився Сандро, почав показувати мені кам’яні квітки і картав за те, що я знов спричинив в ущелині туман. Він, Сандро, тепер не зможе відшукати камінців для своїх квіток.

Поки я його слухав, мені дуже захотілося спати, я міцно заснув, а коли прокинувся, побачив себе в ліжку, руки й обличчя мої були сповиті бинтами, для очей лишалася вузенька щілина, я дивився крізь неї й нічого не міг второпати.

Двері відчинилися, я почув незнайомий голос:

— П’ять хвилин і ні секунди більше.

І Сашкову відповідь:

— Сестричко, лихі слова сказали ваші трояндові вуста. Я мав халепу народитися філософом, отже, для мене й секунда дорівнює вічності.

В щілину зазирнули лукаві циганські очі. “Зараз він підморгне”, - подумав я, і Сашко підморгнув.

— Як поживає твоя ущелина? — весело спитав він. — Кажуть, один необережний геолог постукав у хату до Плутона, а той розгнівався й ошпарив його окропом.

Я спитав, де Сандро і якого біса він, Сашко, без угаву гасає туди-сюди, до пуття й поговорити ніколи.

— Це я гасаю? Клянусь залізним колчеданом, я зану-дився над етикетками. Кайдаш дихнути не дає…

— А Сандро? Куди він подівся?

— Здорово ж тебе… — промимрив Сашко. — Ну, нічого, Сергію, ти не хвилюйся, лікар обіцяє днів за три поставити тебе на ноги і тоді хоч на Тянь-Шань.

Тільки тепер я збагнув, що лежу в лікарні, що Сашко й справді нічого не знає, а розмова з ним мені приснилася або ж це була галюцинація. Я сіпнувся, щоб сісти, і одразу ж упав на подушки — пекучий біль принизав моє тіло. Я застогнав.

Сашко заметушився і занепокоєно зиркнув на двері.

— Ти лежи, лежи, тобі не можна… І, будь ласка, тихіше, бо мене виженуть. А, може, покликати лікаря?

Я не ворушився, заплющив очі, прислухаючись, як гаряча хвиля згасає, холоне, тільки шкіра геть уся — з голови до ніг — свербить так, ніби мене доїдають москіти.

Ось так, з заплющеними очима, я розказав Сашкові все, що сталося зі мною в Ущелині синіх туманів. Як я натрапив на випалені у базальті письмена і як гейзер мало не зварив мене там живцем. І про сон чи, може, галюцинацію — не знаю, що воно в біса було.

Сашко довго мовчав, потираючи долонею лоб.

— Слухай, Сергію, — сказав він чомусь пошепки, — а ти не думаєш, що твої галюцинації почалися трохи раніше? Ну, ще до того, як ти знайшов оті… - Сашко ковтнув слину, — письмена?

Я ображено відвернувся

— Гаразд, гаразд, я вірю, — заспішив Сашко. — Але ж тоді це… Що, коли й справді Чужий залишив землянам послання… Коли вірити Дангуру, а заодно й Теренцію, Чужий змушений був летіти передчасно. Не міг же він покинути Землю, не залишивши після себе ніякого сліду. Ну, хоча б для нащадків! Сергію, та чи варить твій казанок, що ми на порозі таємниці?

Останні слова він так гаркнув, що вбігла перелякана медсестра, і не допомогли ніякі благання. Уже біля порога Сашко обернувся.

— А знаєш, хто тебе витяг з того пекла? Оте дівча, почуло вибух і примчало…

Далі я не розчув, розгнівана сестра зачинила двері.

Он як! Значить, це Тіна… Як я не силкувався уявити її собі, нічого не виходило. Пригадувалося щось тоненьке, гнучке, як лозинка, а ще хлоп’яча зачіска. Я впіймав себе на думці, що мені хочеться побачити Тіну, і почервонів, хоч в палаті нікого й не було.

…Ці рядки я пишу ще в лікарні. Бинти вже зняли, та про виписку лікар не хоче й говорити. Щовечора прибігає Сашко, і ми сперечаємось до хрипоти, аж поки йому делікатно не вказують на двері. Приходив і Кайдаш. Нашого “професора” я ледве впізнав — він ніби помолодшав: зморшки на лобі розгладилися, чисто виголений, підстрижений, одяг напрасований. Та найбільше мене вразило, що від Кайдаша пахло не кислотами, а одеколоном.

— Інка, нарешті, зважилася, — шепнув Сашко. — Второпав?

— Бреши, — не повірив я. — Щоб Інка сама… Та ніколи!

— Що ви там шепочетесь? — поцікавився Кайдаш.

Сашко прикинувся заклопотаним.

— Та це… сперечаємось. Я кажу, що якби в альбіті окиси натрію замінити окисами берилію, був би чистісінької води смарагд. Як ви гадаєте, це можливо?

Довірливий Кайдаш одразу ж поліз у пастку і терпляче пояснив нам те, що ми й без нього добре знали. Перед тим, як попрощатися, Кайдаш сказав:

— Завтра в Ущелину синіх туманів їде комплексна експедиція Академії. Я одержав телеграму з проханням відрядити двох-трьох чоловік на поміч. Йому ось пощастило, а ти… Дуже жаль, але нічого не вдієш. Хоч тобі, Сергію, певно, й свербить якомога швидше зазирнути таємниці в душу. Хіба не так?..

Я удавано зітхнув. Не міг же я сказати нашому “професорові”, що ми з Сашком про все уже домовилися. Сьогодні вночі він потай принесе мені одяг. Експедиція без мене, звичайно, обійшлася б, зате я без неї вже не міг. Мене кликала таємниця.