Учень Відьмака

Розділ 13 Волохаті свині

Я вирвався з дому та помчав на північ, прямо до пагорба Повішаних, і прийшов до тями аж на північному пасовиську. Мені терміново потрібна була допомога. Я вирішив повернутися до Чипендена. Тільки Відьмак зможе мені допомогти.

Щойно я дістався межової огорожі, собаки, худоба — усе затихло, і я озирнувся на ферму. Від неї в далечину вилася ґрунтова дорога — темна нитка поміж клаптів сірих полів.

І тут на дорозі я побачив ліхтар. Хтось їхав підводою до нашої ферми. Це мама вертається? Я вже у це встиг повірити, але підвода під’їхала до воріт, і їздовий голосно забухикав, тоді відхаркнув, набираючи повен рот слизу, і сплюнув убік. То приїхав різник. Сьогодні він мав зарізати п’ять найбільших наших волохатих свиней, а їх ще смалити й довго шкребти, тож він приїхав із самого рання.

Він мені зроду нічого поганого не зробив, але я завжди тішився, коли він збирав свої ножі й забирався геть. Мама його також не любила. Їй не подобалося, що він харкає на наше подвір’я.

Цей Рило — так ми його називали — був кремезний чолов’яга, вищий навіть за Джека, із вузлуватими, міцними руками. До такої роботи треба мати силу в руках. Свині, буває, важать більше за якогось чоловіка, а видираються з-під ножа, як скажені. А от у поясі він уже зробився брезклий. Два нижні ґудзики на сорочці він завжди розстібав, а що сорочки вічно носив короткі, то білий, волохатий живіт пухкою складкою стирчав йому з-під поли та звисав над коричневим шкіряним фартухом. Фартух потрібен був, щоб не замочити свинячою кров’ю штани під низом. Років йому було ледве за тридцять, але волосся на голові вже потоншало й порідішало.

Розчарований, що то не мама, я спостерігав, як він зняв із підводи ліхтар та почав розкладати свій інструмент перед сараєм, збоку від свинарника.

Вирішивши не марнувати більше часу, я поліз через огорожу в ліс, але краєм ока помітив, як хтось біжить із долини слідом за мною до перелазу на північному пасовиську.

То була Еліс. Я не хотів такої компанії в дорозі, тому вирішив — краще відразу її прожену. Вмостився зверху на межовій огорожі й став чекати. Не довго й чекав — вона бігла щодуху всю дорогу, навіть вгору по пагорбу.

Близько не підійшла, а спинилася кроків за дев’ять-десять і сперла руки в боки, якусь мить вирівнюючи дихання. Я дивився на неї згори вниз: чорна сукня, гостроносі черевики. Мабуть, її розбудив мій тупіт сходами: вона би мене не здогнала, якби притьмом не кинулася вслід, одягнувшись нашвидкуруч.

— Не хочу з тобою навіть говорити, — гукнув я до неї незвичним для мене високим, тремтливим голосом. — І не ходи за мною. Тобі давали шанс, а відтепер тримайся подалі від Чипендена.

— Ще й як будеш зі мною зараз говорити, — відрізала Еліс. — Поки не сталося біди, маєш дещо знати. Матінка Малкін уже тут.

— Я знаю, — сказав я. — Я її бачив.

— Не в дзеркалі. Не тільки в дзеркалі. Вона повернулася й ховається десь у домі, — Еліс махнула рукою кудись у бік долини.

— Кажу, що знаю, — розсердився я. — Місяць показав її сліди, я пішов нагору тобі розказати, і що я побачив? Ти говорила з нею, і, мабуть, не перший раз.

Я згадав, як заходив до Еліс просити про книжку. Свічка іще диміла при дзеркалі.

— Мабуть, це ти її сюди привела, — звинуватив я. — Ти їй розказала, де мене шукати.

— Неправда! — не менше за мене розлютилася Еліс, аж підскочила до мене на три кроки. — Я її винюшила, еге ж — і знайшла через дзеркало. Але звідки я знала, що вона близько? Вона сильніша й не пускала мене. На щастя, ти вчасно прийшов. Не знаю, що би зі мною стало, якби ти не розбив те дзеркало.

Я хотів їй вірити, але не міг. Вона підійшла ще ближче, і я відвернувся, готовий зістрибнути з огорожі на другий бік.

— Я піду до Чипендена за містером Ґреґорі, — сказав я. — Він знатиме, що робити.

— Часу нема, — заперечила Еліс. — Поки ви двоє вернетеся, уже буде запізно. У домі немовля. Матінка Малкін хоче тобі помститися, але ще дужче жадає людської крові. Дитячу кров вона любить найбільше. Від неї сильніша магія.

Я й забув про дитину зі свого переляку. Еліс правду казала. Відьма не буде вселятися в малечу, але точно захоче випити її кров. Я не встигну привести сюди Відьмака.

— Але що я можу зробити проти Матінки Малкін?

Еліс стенула плечима та спохмурніла.

— Це твоє ремесло. Старий Ґреґорі чогось тебе вчив? Якщо не в записнику, то в голові мусило щось лишитися. Згадаєш — і все.

— Він мало розповідав про відьом. — Я на нього розсердився.

Відьмак мене вчив про богартів, трохи про привидів і примар, але всі біди мої були від відьом.

Еліс я так і не довіряв, але в Чипенден після її нагадування піти не міг. Відьма не чекатиме, поки я повернуся із Відьмаком. Еліс ніби із добрими намірами мене здоганяла, переживала про немовля. Але якщо це вона одержима або спільниця Матінки Малкін, то їй вельми успішно вдалося відмовити мене кликати Відьмака й завернути на ферму, де тепер від відьминої волі залежить, де і як на мене напасти.

Дорогою вниз по схилу я тримався від Еліс на відстані кілька кроків, але на подвір’я ми вже заходили разом, разом же проходили повз сарай.

Рило-різник саме гострив під сараєм ножі, побачив мене й кивнув на знак вітання. Я кивнув у відповідь. Але замість повернутися до роботи, він витріщався на Еліс, мовчки зміряв її поглядом з голови до ніг — не раз, а двічі. Ми вже підходили до дверей кухні, коли він голосно й протяжно просвистів їй услід. Його лице більше скидалося на поросячу морду, ніж на вовчу пащеку, але свист прозвучав глузливо й хижо.

Еліс зробила вигляд, що не почула. Їй ще треба було снідання варити, а до того мала другу роботу — вимити курку, із якої буде обід. Випатрана й безголова тушка ще від учорашнього вечора висіла на гачку при дверях. Еліс її помила і взялася натирати сіллю, не відводячи від курки зосереджених очей, щоб ані окрайця не пропустити.

І саме тоді, спостерігаючи за її роботою, я нарешті згадав, як можна боротися з одержимими.

Сіль і залізо!

Я не певен був, що точно подіє, але спробувати було варто. Такою сумішшю Відьмак запечатував у ямі богартів, — може, і проти відьми спрацює. І якщо я жбурну в одержимого сіль із залізом, може, Матінка Малкін сама покине це тіло.

Я не довіряв Еліс, тож не хотів брати сіль при ній — довелося почекати, поки вона закінчить із куркою та вийде з кухні. Набравши солі, я пішов не до своєї роботи, а в татову майстерню.

Там я швидко знайшов потрібне. Серед різних напилків і пилок, розставлених на полиці над робочим столом, я вибрав ту, що з найбільшими зубцями. У нашому графстві її звали «байстря», і коли я був менший, то була єдина можливість козирнути міцним слівцем і не отримати на горіхи. Уже за мить я взявся пиляти край старого залізного відра — скрегіт стояв такий бридкий, аж зводило зуби. Але невдовзі його заглушив голосний вереск.

Різали свиню, першу з п’яти.

Я знав: Матінка Малкін може бути де завгодно, і, якщо досі ще не вибрала собі жертву для одержимості, зробить це будь-якої миті. Треба було весь час пильнувати й триматися на сторожі. Принаймні я тепер мав чим боронитися.

Джек усе відправляв мене на підмогу різникові, але я годував його відмовками — то одне маю спершу закінчити, то друге почати. Я підстерігав відьму й придивлявся стиха до всіх у домі — мені не можна було цілий день сидіти біля свиней. Я був у гостях, а не найманий робітник, тому Джек не міг мене змусити, хоч як би намагався.

Зрештою після обіду він із темним лицем пішов підсобляти різнику сам. Цього я й добивався. Якщо він увесь час буде перед сараєм, я і здалеку за ним припильную. Час від часу я знаходив якусь причину покрутитися біля Еліс та біля Еллі. Відьма могла вселитися в будь-кого, але якщо жертвою стане Еллі, дитину вже не врятуєш — Еллі постійно носила немовля на руках або тримала в люльці біля себе.

Я дістав сіль із залізом, але не знав, чи цього досить. От якби десь роздобути срібного ланцюга. Бодай малесенький ланцюжок — і то краще, ніж нічого. Я колись давно чув, як мама із татом говорили про її ланцюжок зі срібла. Не пам’ятаю, щоб мама його носила, але, може, він десь лежить у домі, — може, навіть, у вічно зачиненій коморі під стріхою.

Проте батьківська кімната була відкрита. Зазвичай я не заходив туди без дозволу, але зараз мене гнав розпач. Я перетрусив мамину скриньку з прикрасами — брошки, перстені, жодного срібного ланцюжка. Обшукав всю кімнату. Соромно було нишпорити в батьківських шухлядах, але я і там подивився. Думав — раптом знайду ключ від зачиненої комори, але і його не було.

Я саме нишпорив у батьківській спальні, коли Джекові важкі черевики прогупали вгору сходами. Я завмер, зачаїв подих, але він зайшов на хвилину до себе в кімнату та повернувся надвір. Я ще трохи пошукав у батьків, але все даремно — довелося спускатися і знову про всяк випадок за всіма спостерігати.

Увесь день повітря стояло непорушне, застигле, але під вечір коло сараю потягнуло легким вітерцем. Сонце хилилося на захід, заливаючи все довкола теплим, червоним сяйвом, — схоже, завтра буде тепло й погідно. Перед сараєм з великих гаків звисали вниз головою вже три свинячі туші. Рожеві, добре обшкрябані, з останньої у підставлене відро ще капотіла кров. Рило-різник на колінах борюкався із четвертою — він її притискав до землі, а вона не давалася, і ще невідомо було, хто з них сильніше рохкав від натуги.

Джек у просякнутій кров’ю сорочці провів мене сердитим поглядом, але я лише усміхнувся йому й кивнув, проходячи повз. Вони хіба половину закінчили і ще мали повні руки роботи, тож і після заходу сонця їм ще тут гарувати. Зате ні в кого поки жодних ознак запаморочення чи одержимості.

За годину стемніло. Джек із різником працювали тепер при світлі вогнища, довгі тіні стелилися по двору.

Жахіття почалося, коли я пішов за сарай, набрати з вуличної комори торбу картоплі…

Закричала надсадно жінка, і то так страхітливо, ніби перед очима в неї скоїлося найгірше горе.

Я покинув картоплю та кинувся на той крик. Вибіг з-за сараю і став як укопаний, не вірячи своїм очам.

Кроків за двадцять від мене стояла Еллі і простягала вперед обидві руки. Вона так кричала, ніби її ножами ріжуть. На землі біля неї лежав Джек із закривавленим обличчям. Я спершу подумав: вона через Джека так налякалася, але ні — то було через різника.

Він стояв до мене обличчям, ніби тільки й мене чекав. У лівій руці тримав улюбленого гострого ножа — того довшого, яким різав свиням горлянки. Я завмер від жаху, бо зрозумів, чого так кричала Еллі.

У правій руці він тримав її дитину.

Зі шкіряного фартуха на залиті липкою свинячою кров’ю черевики скрапувало червоне. Різник підніс ножа до дитини.

— Іди сюди, хлопчику, — покликав він мене й розсміявся. — Ходи до мене.

Різник відкривав і закривав рота в такт словам, але говорив не своїм голосом, а голосом Матінки Малкін. І сміявся не своїм сміхом — глибоким, утробним, — а справжнім відьомським хихотінням.

Я ступив крок. І другий. Я сам хотів підійти ближче. Урятувати дитину. Хотів підступити швидше, але не міг. Ноги налилися свинцем. Як у страшному сні, коли втікаєш, а ноги тебе не слухають. Мої ноги слухали не мене.

Мене пробило холодним потом від цього розуміння. Я ступав до різника не з власної волі. А тому, що так хотіла Матінка Малкін. Вона тягнула мене вперед так швидко, як їй хотілося — прямо на наставленого ножа. Я не йшов рятувати дитину. Я йшов на вірну смерть. Вона наклала якесь закляття. Закляття примусу.

Подібне було на березі річки, але ліва моя рука тоді самовільно замахнулася костуром та зіштовхнула її у воду. Тепер ні кінцівки, ні розум не були мені підвладні.

Я підходив до різника все ближче. Ближче й ближче до його ножа. Його очима на мене дивилася Матінка Малкін. Обличчя його аж розпухло, ніби відьма всередині заповнює все, що можна, — надуває щоки мов не до тріску, напинає зморшки на чолі твердими гірськими кряжами, а під тими навислими складками червоним зловісним вогнем горіли вирячені, булькаті очі.

Я ступив іще крок, і в грудях важко гупнуло серце. Ще крок. І ще один важкий стук. Я вже був зовсім до нього близько. Гуп-гуп! — заходилося моє серце, по стуку на кожен крок. До наставленого на мене ножа залишалося всього п’ять кроків, коли на нас понеслася Еліс, вигукуючи моє ім’я. Краєм ока я бачив, як вона вибігає з тіні на осяяний вогнем двір і мчить прямо на різника. Чорне волосся віялося за спиною, ніби Еліс бігла супроти сильного вітру.

Не сповільнюючи швидкого бігу, вона поцілила різникові в живіт ногою — гострий кінчик черевика вп’явся глибоко в грубий, м’який живіт прямо над фартухом.

Різник склався від болю навпіл та впустив дитину, але Еліс — вертка, як молода кішка, — підхопила немовля над землею й кинулася навтьоки, назад до Еллі.

Щойно її гостроносий черевик уп’явся Рилові-різникові в живіт, закляття спало. Я звільнився від чарів і міг поворушити руками-ногами. Міг бігти. І міг напасти.

Різник уже розпрямився і хоч і впустив дитину, але не ножа. Я бачив, як він похитнувся, замахнувшись на мене ножем, — може, через притаманне одержимим запаморочення, а може, через гостроносий черевик Еліс.

Щойно я звільнився від закляття, мене заполонила ціла буря почуттів: і горе за Джека, і страх за дитину Еллі, і злість, що таке відбувається з моєю сім’єю. Але тієї миті я зрозумів, що народився стати колись Відьмаком. Найкращим Відьмаком усіх часів. Я зможу, я досягну, щоб мама мною пишалася.

Розумієте, я не злякався ножа. Натомість я був суцільний лід і вогонь. Глибоко всередині, як під вулканом, нуртувала гаряча лють. Але зовні я був холодний як лід, і розум мій залишався ясним і гострим, а дихання — розміреним.

Я запхав руки в кишені штанів та набрав повні жмені того, що зранку туди насипав. Тоді одночасно жбурнув обидві жмені різникові в обличчя: з правої руки — біле, а лівої — чорне. Темна й світла хмари перемішалися та осипалися на його обличчя і плечі.

Сіль із залізом — та сама суміш, якої так бояться богарти. Сіль припече, а залізо ослабить. Сіль із маминої кухні та залізні ошурки, напиляні з краю старого відра. Я тільки сподівався, що на відьму це також подіє.

Мабуть, ніхто не зрадіє, отримавши сіль і залізо прямо в обличчя, — щонайменше, людина закашляється та почне відпльовуватися. Але на різника подіяло значно сильніше. Спершу він закляк та відпустив ножа. Тоді повільно закотив очі, упав на коліна і повалився долілиць вперед. Гепнувся лобом об землю і лишився лежати, вивернувши шию набік.

Із лівої його ніздрі потік густий слиз. Я не міг відвести очей від того, як слиз із дрібної ниточки помалу зібрався в знайому мені фігуру Матінки Малкін. І хоча багато в чому вона лишилася як за життя, але дечим змінилася. По-перше, ростом вона змаліла, мабуть, утричі, відколи я бачив її востаннє. Тепер її плечі ледве сягали моїх колін, зате й досі слідом за нею волочилися довгі поли плаща, лишаючи по собі слизькі сліди. Сиво-біле волосся досі спадало на згорблені плечі, як побиті міллю фіранки. Але дуже змінилася шкіра — стала якась химерна, блискуча, в’язка й витягнута. Червоні очі залишилися такі самі, як раніше. Вона ще зміряла мене востаннє лютим поглядом і поповзла за сарай. І що далі повзла, то меншою ставала заввишки. Я ще подумав: це від солі й заліза такий ефект? Я не знав, що ще можна тепер зробити, тож просто дивився їй услід, надто виснажений для чогось іще.

Але Еліс не збиралася так просто її відпускати. Вона вже віддала дитину на руки Еллі, вихопила з вогнища палицю, на другому кінці якої палахкотів вогонь, і кинулася слідом за Матінкою Малкін.

Я здогадався, що вона замислила. Один дотик — і відьма згорить у вогні. Але в глибині душі я знав: це надто жахливий кінець для будь-кого, і я не міг такого допустити. Тож я вхопив Еліс за лікоть і смикнув, розвертаючи до себе обличчям. Від несподіванки вона впустила свій смолоскип на землю.

Еліс глянула на мене з такою люттю, що я вже був готовий відчути на собі силу її гостроносих черевиків. Натомість вона вхопила мене за руку вище від зап’ястя і так сильно стиснула, що аж пальці вп’ялися в шкіру.

— Забудь про жаль, бо не виживеш! — прошипіла вона мені в обличчя. — Наука старого Ґреґорі — то байка. Помреш, як усі до тебе!

Вона мене відпустила, але на руці лишилися рани від її гострих нігтів. Десь навіть виступила кров.

— Відьом потрібно палити, — спокійно нагадала вона, — інакше вони вертаються. Мало вкинути відьму в яму. Це лише відтерміновує кінець. І старий Ґреґорі про це знає, але занадто м’якосердий для вогню. А тепер надто пізно…

Матінка Малкін вже майже зникла в тінях на куті сараю. Із кожним кроком вона малішала, хоча плащ і далі тягнувся за нею по землі. Але я побачив, що відьма припустилася страшної помилки. Вона вибрала не ту дорогу й поповзла через найбільший на фермі загін. Її теперішній ріст якраз дозволяв їй пролізти під нижньою дошкою огорожі.

У свиней сьогодні видався дуже поганий день. П’ять їхніх товаришок зарізали, запах крові та верески добряче їх налякали. Тож вони, м’яко кажучи, були не в гуморі, і я би нікому не радив заходити до них в загін. Бо великі волохаті свині їдять усе — абсолютно все. І вже скоро Матінка Малкін зайшлася криком і довго, довго, довго кричала.

— Що ж. Так, мабуть, не гірше за вогонь, — зауважила Еліс, коли крики нарешті стихли.

На її обличчі було очевидне полегшення. Я почувався так само. Ми обоє раділи, що все закінчилося. Одначе я так втомився, що тільки стенув плечима без жодної думки про це. Я озирнувся — позаду стояла Еллі. І мені не сподобався вираз її обличчя.

Еллі була налякана. Ні — нажахана. Вона дивилася на нас із Еліс, ніби повірити не могла, що ми на таке здатні. Ніби вперше по-справжньому мене бачила. Ніби нарешті усвідомила, що я таке.

І я тоді також зрозумів. Уперше я насправді відчув себе учнем Відьмака. Я бачив, як при нашому виді люди переходять на інший бік вулиці. Як дрижать або хрестяться, коли ми проходимо їхнім селом. Я просто ніколи раніше не сприймав це на свій рахунок. Мені здавалося: це не мене — це Відьмака вони так цураються. Але більше я не міг заплющувати очі на правду. Це відбувалося саме зі мною, у моєму рідному домі.

Я раніше не знав, що буває така самотність.