Учень Відьмака

Розділ 12 Погибельні та паморочні

Ми спускалися з пагорба до нашої ферми, і тепла паморозь сіяла нам у лице. Десь у далечині двічі гавкнув пес, але в долині все було спокійно й тихо.

Стояв підвечірок, і я знав, що тато з Джеком ще в полі, а отже, вийде поговорити з мамою сам на сам. Легко Відьмакові говорити: «Відведи Еліс до себе додому», але дорогою я довго думав і не знав, що на це скаже мама. Навряд чи вона зрадіє таким гостям, тим більше коли дізнається, скільки Еліс усього накоїла. А от Джекову реакцію я уявляв собі дуже яскраво. Знаючи зі слів Еллі, що він думає про моє нове ремесло, відьмина племінниця — остання людина, яку він готовий приймати вдома.

Ми зайшли на подвір’я, і я показав Еліс сарай.

— Сховайся там від дощу, — запропонував я. — А я поки вдома все поясню.

Ледве я встиг договорити, із дому почувся плач голодного немовляти. Еліс на мить зустрілася зі мною поглядом і тут же потупила очі, і я згадав, коли ми вдвох востаннє чули дитячий плач.

Не сказавши ні слова, Еліс розвернулася та зайшла в сарай, але я і не чекав від неї нічого, окрім мовчання.

Здавалося би, після всього, що ми пережили, нам було про що говорити в дорозі, але ми майже не розмовляли. Її, мабуть, засмутило ставлення Відьмака — як він хапав її за підборіддя і нюхав подих. Може, після цього вона переосмислила минулі вчинки. Хай там як, але обличчя в неї було весь цей час замислене й сумне.

Мабуть, треба було постаратися її розговорити, але я і сам не відчував нічого, крім втоми, тож ми як вирушили мовчки, так потім і продовжили шлях за звичкою. Це була моя помилка: якби я тоді поставив собі за мету зрозуміти Еліс, це би мене вберегло від не одного лиха.

Щойно я прочинив задні двері в будинок, плач стих, зате я почув знайомий, відрадний скрип маминого крісла-гойдалки.

Крісло стояло присунуте до вікна, і фіранки були злегка відсунуті. Я із обличчя маминого відразу зрозумів, що вона спостерігала у вікно, як ми з Еліс удвох зайшли на подвір’я. Коли я увійшов до кімнати, мама заскрипіла кріслом сильніше, швидше, не зводячи з мене пильних, незмигних очей. Одну половину її обличя закривала тінь, другу освітлював миготливий вогник великої свічки, яка стояла посеред стола у великому латунному свічнику.

— Якщо ти привів із собою гостю, годиться запросити її у дім, — роздратовано здивувалася мама моїм манерам. — Я думала, що краще тебе виховала.

— Це містер Ґреґорі сказав мені привести її до тебе, — пояснив я. — Її звуть Еліс, але вона приятелювала з поганими людьми. Містер Ґреґорі хоче, щоб ти з нею поговорила, але я вирішив спочатку все тобі розповісти — на випадок, якщо ти потім не захочеш пускати її у дім.

Тож я підтягнув собі крісло та докладно розповів мамі все, що трапилося. Коли я змовк, мама тяжко зітхнула, а тоді лагідно мені усміхнулася.

— Ти молодець, сину, — похвалила вона. — Ти ще молодий, ще тільки вчиш ремесло, тож помилки можна пробачити. Іди, веди сюди цю бідолашку, а тоді залиш нас поговорити наодинці. Побудь трохи нагорі з Еллі — познайомишся з племінницею. Еллі тобі зрадіє.

Тож я завів Еліс у дім, залишив її з мамою та пішов нагору.

Еллі була в найбільшій спальні. Раніше то була мамина з татом кімната, але вони віддали її Еллі з Джеком, бо там вистачало місця ще на два невеликі ліжка та на дитячу люльку, а їм для дітей знадобиться ще за рік-два. Я тихенько постукав у прочинені двері і щойно зазирнув у кімнату, як Еллі мене закликала. Вона сиділа на краю великого двоспального ліжка й годувала дитину, прикривши голову немовляти рожевою шаллю. Еллі мені відразу розусміхалася, і я відчув себе бажаним гостем. Але вигляд у неї був утомлений, волосся на голові — масне й нечепурне. Я миттю відвів погляд, але Еллі все завжди помічала, так і тепер, зрозуміла, чого я витріщився, бо миттю заправила неслухняне пасмо за вухо.

— Вибач, Томе, — сказала вона. — У мене, мабуть, жахливий вигляд — я не спала всю ніч. Щойно годинку передрімала. Із таким вічноголодним дитям кожна хвилина на вагу. Вона часто плаче, особливо ночами.

— А скільки їй? — запитав я.

— Сьогодні вночі саме шість днів. Вона народилася минулої суботи, якраз після опівночі.

Тієї ночі я вбив Матінку Малкін. На мить спогад устав мені перед очима і мене пробрав дрож.

— Усе, вона поїла, — усміхнулася Еліс. — Хочеш її потримати?

От чого мені точно вже не хотілося — це тримати на руках немовля. Воно було таке мале й тендітне, я дуже боявся його засильно стиснути або впустити, і мені не подобалося, як у нього не тримається голова. Але Еллі образиться, якщо їй таке сказати. На щастя, я не довго його тримав, бо, щойно підняв на руки, маленьке личко зморщилося, почервоніло і немовля розплакалося.

— Здається, воно не дуже мене полюбило, — зауважив я.

— Не «воно», а «вона», — обурилася Еллі і тут же всміхнулася. — Не турбуйся, Томе, річ не в тобі. Думаю, вона ще трохи голодна, от і все.

Дитина затихла, щойно Еллі її в мене забрала, перестала плакати, і я після того ненадовго затримався. Я саме спускався сходами вниз, коли з кухні долинув неочікуваний для мене звук.

Це був щирий і голосний сміх, ніби ці двоє чудово порозумілися. Щойно я увійшов, Еліс миттю зробила серйозне обличчя, але мама ще пирскала від сміху. Та й коли перестала — на обличчі в неї й далі сяяла широка усмішка. Схоже, вони ділилися чимось кумедним, але я не хотів питати, що за жарт, а самі вони не сказали. Мені здалося, це щось особисте.

Тато колись сказав мені: жінка знає таке, що чоловікові не дано. Іноді у жінок в очах з’являється особливий вогник, але краще тоді не питай, що вона собі думає. Бо ще почуєш таке, що краще б і не знати ніколи. Але хай там чого вони реготали, спільний сміх їх зблизив, і з тієї миті вони були ніби давні знайомі. Відьмак мав рацію. Якщо хтось і міг дати раду Еліс, то хіба мама.

Але ще я помітив — мама дала Еліс кімнату навпроти своєї. То були єдині дві кімнати на першій сходовій клітці. А з маминим гострим слухом — вона почує, варто Еліс бодай повернутися вві сні.

Тож сміх сміхом, а мама тримала Еліс під своїм наглядом.

Коли Джек побачив мене, повернувшись із поля, насупив чоло і буркнув щось недобре собі під ніс. Ніби на щось розсердився. Але тато зрадів моєму приходу і, на мій подив, потиснув мені руку. Із моїми братами, які вже раніше пішли з дому, він так завжди вітався, але для мене це було вперше. Я запишався і засмутився водночас. Батько поставився до мене як до дорослого чоловіка, який сам будує своє життя.

Джек і п’яти хвилин в домі не пробув, коли підійшов до мене.

— Вийди, — наказав він тихо, щоб більше ніхто не почув. — Хочу з тобою поговорити.

Ми вийшли у двір, і він повів мене за сарай, ближче до хліва, щоб нас із дому не було видно.

— Кого це ти із собою привів?

— Її звуть Еліс. Їй просто треба допомогти, — пояснив я. — Відьмак попросив мене привести її сюди, щоб мама з нею поговорила.

— Що значить — допомогти?

— Вона потрапила в погану компанію, от і все.

— Яку саме погану компанію?

Я знав, що відповідь йому не сподобається, але не мав вибору. Я мусив йому сказати. Інакше він запитав би в матері.

— У неї тітка — відьма, але ти не турбуйся: Відьмак їй уже дав раду, і ми за кілька днів звідси підемо.

Джек просто вибухнув. Я ще ніколи не бачив його настільки лютим.

— Тобі взагалі клепку вибило? — розкричався він. — Ти зовсім не думаєш? Ти про дитину подумав? Тут немовля в домі, а ти мені отаке привів! У голові не вкладається!

Він замахнувся, і я вже думав, зараз він мені вріже. Натомість він гепнув кулаком об стіну сараю, і раптовий шум розтривожив свиней у хліву.

— Мама дозволила, — заперечив я.

— Так, ну звісно, що мама дозволила, — уже значно тихіше, але різким від злості голосом продовжив Джек: — Хіба вона колись відмовляла своєму мазунчику? Поза тим, ти знаєш, яка вона добродушна. А ти цим користаєшся. Слухай сюди: якщо бодай щось станеться, відповідати будеш переді мною. Мені не подобається ця дівчина. Вона підозріла. Я буду уважно за нею стежити, і, якщо вона на півкроку переступить межу, обоє вилетите з дому, не встигнете й кліпнути. А поки ти тут, відробляй харчі. Хай вона підсобляє мамі на кухні, а ти із господарством нумо допомагай.

Джек уже розвернувся та ступив назад до будинку, але ще не все сказав.

— Ти такий зайнятий своїми важливими справами, — в’їдливо додав він, — що, мабуть, не помітив, який у батька втомлений вигляд. Йому гарувати на фермі з дня у день тяжче.

— Звісно, я помагатиму, — гукнув я йому в спину. — І Еліс також.

За вечерею всі, крім мами, незвично мовчали. Мабуть, тому, що за столом із нами сиділа чужа людина. Хоча мамине виховання не дозволяло Джекові пожалітися вголос, він супився в бік Еліс майже так само, як і у мій. Тож добре, що маминої бадьорої усмішки вистачало на нас усіх.

Еллі двічі вставала з-за столу до дитини, бо від вереску мало дах із хати не зносило. За другим разом вона взяла дитину із собою на кухню.

— Уперше таку плаксу бачу, — усміхнулася мама. — Ну хоч легені здорові та сильні.

Маленьке личко знову розчервонілося та зіщулилося від плачу. Еллі я таке ніколи би не сказав, але то була не дуже гарна дитина. Мені вона більше нагадувала лиху стару бабу. Щойно воно кричало, ніби от-от лусне, аж тут затихло і змовкло. Широко розплющеними очима воно дивилося в центр стола, де за великим латунним підсвічником сиділа Еліс. Спочатку я не звернув уваги. На свічку, може, так дивиться. Але пізніше Еліс допомагала мамі зібрати зі столу, і щоразу немовля водило за нею водянистими блакитними оченятами. На кухні було тепло, але я здригнувся, наче від холоду.

Після вечері я пішов у свою стару спальню, сів у плетене крісло під вікном та визирнув надвір. Звідси здавалося, ніби я і не йшов із дому.

Я дивився на північ, на пагорб Повішених та думав, чого дитина так цікавиться Еліс. Тоді згадав розповідь Еллі та знову здригнувся. Її донька народилася майже відразу опісля півночі, під повнею. Надто все збіглося, щоб це була проста випадковість. Мертве тіло Матінки Малкін саме тоді відносило річковою течією. Відьмак попереджав мене, що вона повернеться. А раптом це сталося раніше, ніж він передбачав? Відьмак вважає, вона стала нечистю. А що, коли він помилився? Раптом її дух вирвався із мертвого тіла та вселився в немовля Еллі під час народження?

Я тієї ночі не стулив очей. Тільки з однією людиною я міг поділитися такими страхами — із мамою. Складно було застати її саму, не привернувши увагу всіх довкола.

Мама куховарила та поралася по дому майже весь день, і зазвичай поговорити з нею можна було на кухні — тим більше, я мав роботу у дворі. Джек загадав мені поремонтувати передню стіну сараю, і ще до заходу сонця я мав забити в дошки сотні новеньких блискучих цвяхів.

Мене зупиняла Еліс: мама тримала її при собі весь день, справді даючи їй тяжку роботу. На чолі в Еліс виступив піт, вона цілий день хмурилася і морщила лоба, але ні разу не пожалілася.

Аж після вечері, коли нарешті закінчили мити й витирати тарілки, з’явилася потрібна мені можливість. Тато ще зранку пішов на великий весняний ярмарок до Топлі — вирішити справи, а на додачу зустрітися зі старими друзяками, так що чекали ми його дні за два-три, не раніше. Джек не помилився: тато і справді виснажився, то хай би вже відпочив трохи від роботи на фермі.

Мама відправила Еліс нагору відпочити, Джек задер ноги у вітальні, а Еллі нагорі прилягла на півгодинки, поки дитина не збудила для наступного годування. Тому я не марнував часу, а відразу розповів мамі про свої підозри. Вона, як завжди, сиділа у кріслі-гойдалці, але, щойно я вибовкнув перше речення, крісло завмерло, і скрип затих. Мама уважно вислухала мої страхи та підстави для підозр. Але обличчя в неї лишилося таке спокійне й незворушне, що я й не уявляв, що вона собі думає. Дослухавши мене до кінця, вона звелася на ноги.

— Почекай тут, — сказала вона. — Треба прояснити це питання раз і назавжди.

Вона вийшла з кухні та піднялася нагору, а коли повернулася вниз, у руках несла дитину, закутану в шаль Еллі.

— Принеси свічку, — мама не спиняючись пройшла до дверей.

Ми вийшли у двір, і мама швидко попрямувала, ніби точно знала, куди і для чого їй треба. Ми зупинилися по той бік гнойової ями, у болоті на самому краю нашого ставка — достатньо великого й глибокого, щоб коровам вистачало води навіть у дуже посушливі літні місяці.

— Тримай свічку високо, хай усе буде видно, — наказала мама. — Щоб жодних сумнівів не лишилося.

І тут, на мій превеликий жах, мама витягла дитину над непорушною гладдю темної води.

— Якщо випливе, значить, у неї вселилася відьма, — сказала мама. — Якщо потоне, значить, що ні. Гаразд, зараз побачимо…

— Ні! — скрикнув я, і слова самі посипалися з мого рота, обганяючи навіть думки. — Не треба, будь ласка. Це ж дитина Еллі.

На якусь мить мені здалося, що вона все одно вкине дитину у воду, але мама усміхнулася, притиснула немовля до грудей та ніжно поцілувала в маленьке чоло.

— Сину, ну звісно, що це дитина Еллі. Ти хіба відразу не розгледів? У всякому разі, водою отак перевіряють хіба що дурні. Та і користі жодної з таких перевірок. Бідній жінці прив’язують руки до ніг і кидають у глибоку воду-нетечу. А випливе потім чи ні — це більше питання вдачі та міцності. А з відьомством не має нічого спільного.

— А чого дитина тоді так дивилася на Еліс? — не вгавав я.

Мама усміхнулася і похитала головою.

— Немовлята не вміють фокусувати погляд, — пояснила вона. — Мабуть, задивилася на свічу. Пригадай: Еліс сиділа відразу за свічкою. А потім, коли Еліс ходила кухнею, погляд дитини привертало блимання світла. Це дурниці. Нема чого турбуватися.

— Але раптом дитина Еліс все одно одержима? — запитав я. — Якщо є в ній всередині щось лихе, невидиме оку?

— Послухай, сину, я приймала на цей світ і добрих, і лихих і впізнаю лихе з першого погляду. Це — добре дитя, і нічого, вартого хвилювань, усередині в неї немає. Анічогісінько.

— Але хіба не дивно, що Еліс народила дитину в той самий час, коли померла Матінка Малкін?

— Не дуже, — заперечила мама. — Так влаштовано світ. Іноді, коли щось погане його покидає, щось хороше заступає його місце. Таке вже бувало.

Звісно, я тоді зрозумів, що мама і не збиралася кидати дитину у воду — просто хотіла, щоб шок повернув мені трохи тямки. Але всю дорогу до будиноку коліна мені ще тремтіли. І аж під дверима кухні я пригадав.

— Містер Ґреґорі дав мені книжечку про одержимість, — сказав я. — І наказав прочитати уважно, але, як на біду, книжка латиною, а в мене з латини було всього три уроки.

— Не дуже люблю латину, — мама спинилася на порозі. — Але гляну, чим тобі можна допомогти, — коли повернуся. Сьогодні мене, найімовірніше, покличуть до породіллі. А поки що попроси Еліс. Може, вона тобі чим зарадить?

Мама не помилилася. За нею приїхали відразу після опівночі, коні аж позапрівали від поспіху. Щось ніби жінка одного з фермерів не могла розродитися вже понад добу. Ще й дорога була далека, звідси на південь майже двадцять миль. А отже, мами не буде дні зо два, а то й більше.

По правді, я не хотів просити допомоги в Еліс. Розумієте, я знав, що Відьмакові це не припало би до душі. Зрештою, то була книжка з його бібліотеки, і він би Еліс і пальцем її торкнутися не дозволив. Але який у мене був вибір? Відколи я повернувся додому, то все частіше згадував Матінку Малкін, із голови вона мені не йшла просто. То було якесь передчуття, інтуїція, але мені здавалося: вона чигає десь недалеко в темряві і щоночі підбирається до мене ближче.

Тож на другий вечір, коли Джек із Еллі полягали спати, я тихо постукав у двері кімнати Еліс. Удень я не міг її попросити — вона вічно мала якусь роботу, а якби Джек чи Еллі часом мене почули, розсердилися би. Особливо Джек із його неприязню до Відьмакової справи. Довелося ще раз постукати, поки Еліс нарешті відчинила. Я боявся, що вона вже спить, але вона ще не перевдяглася до сну, і я не міг не зауважити знову її гостроносих черевиків. На туалетному столику біля дзеркала стояла свічка. Еліс щойно її загасила — від ґноту здіймався тонкий димок.

— Можна мені зайти? — запитав я і підняв свічку над головою, щоб бачити її обличчя. — Хочу щось тебе попросити.

Еліс кивнула мені заходити та зачинила за мною двері.

— Мені треба прочитати одну книжку, але вона латиною. Мама каже, ти можеш допомогти.

— Книжка де? — запитала Еліс.

— У мене в кишені. Вона маленька. Якщо знати латину, за раз можна закінчити.

Еліс тяжко, втомлено зітхнула.

— Ніби в мене мало роботи, — поскаржилася вона. — Що за книжка?

— Про одержимість. Містер Ґреґорі думає, Матінка Малкін може за мною вернутися і захоче в когось вселитися.

— Ну показуй, — вона простягнула руку.

Я поставив свічку на столик біля тої загаслої і витягнув книжечку з кишені. Еліс мовчки прогорнула кілька сторінок.

— Зможеш прочитати? — перепитав я.

— А чому ні? Мене вчила Ліззі, а вона латину знає вздовж і впоперек.

— То допоможеш мені?

Еліс не відповіла, тільки піднесла книжку до обличчя та потягнула носом.

— А ти впевнений, що цій книжці варто вірити? — запитала. — Її священик писав, еге ж, а вони не дуже на такому знаються.

— Містер Ґреґорі каже, це «фундаментальна робота», — заперечив я. — Це значить, що це найкраща книжка на цю тему.

Отепер Еліс на мене зиркнула — і, на мій подив, розсердилася.

— Я знаю, що таке «фундаментальна», — відрізала вона. — Думаєш, я дурна абощо? Та я вже роками вчуся, еге ж, це ти тільки почав. Ліззі мала купу книжок, але їх спалили. Усе пішло за вогнем.

Я буркнув вибачення під ніс, і Еліс усміхнулася.

— Річ у тому, — продовжила вона лагідніше, — що на читання потрібен час. А зараз я надто втомилася. Завтра твоєї мами знов не буде і знову матиму повно клопотів. Твоя невістка обіцяла допомогти, але вона зайнята з дитиною, а самій готувати й прибирати — роботи на цілий день. Але якби ти мені допоміг…

Я не знав, що їй на це відповісти. Я допомагав Джеку, тож і сам не мав багато вільного часу. Біда в тому, що чоловіки не варять їсти і не прибирають у хаті — так було заведено не тільки в нас на фермі. Це так у всьому графстві. Чоловік за будь-якої погоди працює в полі й порається по господарству, а жінка чекає на нього в домі з гарячою стравою на столі. Ми хіба раз на рік допомагали мамі на кухні — мили на Різдво весь посуд як подарунок для мами. Еліс ніби думки мої прочитала, бо усміхнулася ще ширше.

— То ж не складно, правда? — запитала вона. — Якщо жінки годують курей і допомагають збирати врожай, то чого чоловіки не можуть допомогти на кухні? Ти мені тільки посуд помити допоможи, от і все. І кілька сковорідок зранку треба відшкрябати, доки не почну готувати сніданок.

І я погодився. А що мені залишалося? Я тільки сподівався, що Джек не застане мене за цим заняттям. Він би не зрозумів.

На другий день я прокинувся іще раніше, ніж зазвичай, і встиг відшкребти сковорідки ще до того, як Джек спустився на кухню. Тоді забарився зі сніданком і їв собі помалу, що для мене зовсім незвично, — Джек усе зиркав на мене з підозрою. Щойно він пішов у поле, я перемив увесь посуд швидко, як тільки міг, та виставив сушитися. Можна було здогадатися, що Джек не витримає й вернеться за мною з полів, — він ніколи не славився терпінням.

Він зайшов у двір із криками та прокльонами і аж скривився недовірливо, побачивши крізь вікно, як я пораюся на кухні. Тоді сплюнув на землю, зайшов у дім і різко прочинив кухонні двері.

— Коли надумаєшся, — сказав уїдливо, — тебе чекає чоловіча робота. І почни із загонів для свиней — перевір і поремонтуй, де треба. Завтра приїде Рило. Треба зарізати п’ять свиней, ще бракувало ганятися за ними по всьому подвір’ю.

«Рилом» ми між собою називали різника, але Джек мав рацію. На свиней часом находив переляк, щойно Рило брався до роботи, і, якщо в загорожі розхиталася хоч одна дошка, вони обов’язково її знайдуть та вилізуть.

Джек погупав важкими чоботами назад у поле, аж тут знову голосно вилаявся з двору. Я пішов до дверей глянути, у чому річ. Він не догледів і наступив на ропуху — і вмить розчавив. Вбити жабу або ропуху — погана прикмета, і Джек знову вилаявся та насупився так, аж кущисті брови зійшлися над носом. Він зіштовхнув ногою мертву ропуху в дощовий стік і пішов із двору, хитаючи головою. Я не міг зрозуміти, що з ним коїться. Раніше він не був аж такий дратівливий.

Я ще перетер на кухні всі баняки — Джек і так мене застукав, то можна вже доробити. Поза тим, свині страшенно смерділи, і я не дуже спішив братися до роботи, яку загадав мені Джек.

— Не забудь про книжку, — нагадав я Еліс, виходячи з дому, але вона тільки загадково мені усміхнулася.

Більше я з Еліс не бачився наодинці аж до пізнього вечора, коли Джек із Еллі полягали спати. Уже збирався знову йти до неї в кімнату, натомість вона спустилася з книжкою на кухню та сіла в мамине крісло-гойдалку біля каміну — там іще дотлівав жар.

— Гарно ти впорався з баняками, еге ж. Мабуть, дуже кортить дізнатися, що тут написано, — Еліс постукала пальцем по обкладинці книжки.

— Хочу бути готовим, якщо вона повернеться. Треба зрозуміти, що можна буде зробити. Відьмак сказав, вона, мабуть, стане «нечистю». Знаєш, що це таке?

У Еліс зробилися широкі очі, і вона кивнула.

— Так що мушу готуватися. І якщо ця книжка має щось помічне, я мушу це знати.

— Цей священик не такий, як інші, — зауважила Еліс, простягаючи мені книжку. — Переважно знає, що каже, еге ж. Ліззі би книжка сподобалася навіть більше за опівнічні пироги.

Я сховав книжку в кишеню штанів, підтягнув табурет до каміну, навпроти Еліс, і сів обличчям до залишків жару. Тоді почав її розпитувати. Спочатку то було дуже складно. Вона коротко відповідала, нічого не додавала сама, а те, що я зміг із неї витягнути, мене хіба засмутило.

Я почав із дивної назви книжки: «Прокляті, паморочні та погибельні». Що це означає? Чого така назва?

— Перше слово — то священницька маячня, — Еліс несхвально насупилася. — Так вони називають людей, які чим-небудь відрізняються. Як-от твоя мама, яка не ходить до церкви та не проказує правильних молитов. Усіх, не таких, як вони. Ліворуких, наприклад, — тут вона з натяком мені усміхнулася.

— Друге слово вже корисніше, — продовжила Еліс. — Тіло, у яке нещодавно вселився дух, погано тримає рівновагу. Постійно перехиляється. Бач, духові треба час, щоб влаштуватися в новому тілі. Це як розношувати нову пару чобіт. І норов відразу гіршає. Хто був тихий-спокійний, аж раптом ударить без попередження. То це друга ознака. А з третім словом все просто. Відьма мала колись живе і здорове тіло — і до погибелі хоче ще одне — своє або чуже. А коли дістане, будь-яким коштом прагне собі залишити. Ні за що не віддасть. На все піде. Усе, що завгодно. Отому одержимі такі погибельно небезпечні.

— А якби вона сюди прийшла, то в кого би вселилася? — запитав я. — Якби була нечистю, чиє тіло хотіла би захопити? Моє? Напала би на мене отак?

— Якби змогла, — кивнула Еліс. — Але з такими, як ти, то нелегка справа. І моє би тіло хотіла, але я їй не дозволю. Ні, вона би обрала найслабшого. Із ким простіше.

— Немовля?

— Ні, то їй без користі. Це ж скільки років, поки воно виросте. Матінка Малкін ніколи не любила чекати, а після ями старого Ґреґорі і поготів. Якби вона прийшла тобі мститися, захопила би собі сильне, здорове тіло.

— Значить, Еллі? Вона вибере Еллі!

— Ти що, зовсім нічого не розумієш? — недовірливо похитала головою Еліс. — Еллі сильна. Це було би складно. Ні, значно легше вселитися в чоловіка. Особливо такого, чиє серце вічно верховодить над головою. Такого, хто впадає у норов без зайвої думки.

— Джек?

— Точно Джек. От подумай, що б ти робив, якби на тебе напав великий і сильний Джек. Але в книжці правильно пише: з новоодержимими легше впоратися. Вони погибельні, але й паморочні.

Я дістав записника та занотував усе, що здалося мені важливим. Еліс розказувала повільніше за Відьмака, але за якийсь час розговорилася, і в мене миттю занило зап’ястя. Коли дійшло до важливого — як давати собі з одержимими раду, — книжка постійно нагадувала, що перша душа досі всередині. І якщо нашкодити тілу, нашкодиш і тій невинній душі. Виходить, що вбити тіло, щоб позбутися духа, не можна — це те саме, що замордувати власника тіла.

Ця частина книжки мене розчарувала: виходило, майже нічого не можна вдіяти. Автор-священик вважав, що найкраще вигнати духа через екзорцизм зі свічками та святою водою, але він визнавав, що не всі священики таке вміють, а ще менше справді на цьому знаються. Я мав підозру, що вміли якраз ті священики, хто був сьомим сином сьомого сина, і саме це відігравало в їхньому екзорцизмі головну роль.

На цьому Еліс сказала, що втомилася, та пішла спати. Мене також хилило на сон. Я вже й забув, як вимотує робота на фермі, — усе тіло боліло з голови до ніг. Я рушив у свою кімнату і з полегшенням впав на ліжко, готовий заснути тієї ж миті. Аж тут у дворі заскавучали собаки.

Я подумав: щось їх, мабуть, потривожило. Відчинив вікно та виглянув на пагорб Повішених, глибоко вдихаючи нічне повітря, щоб прояснити думки. Собаки потрохи затихали, а потім і зовсім заспокоїлися.

Я вже збирався зачинити вікно, коли місяць вийшов з-за хмари. «Місяць показує все правдивим», — говорила якось Еліс, точно так само, як за моєю великою тінню Кістлява Ліззі вгадала, що чимось я вирізняюся. То була навіть не повня, а серпик старого місяця, але й він показав мені щось таке, що без нього я би не зауважив. Місяць виблискував на ледь помітній сріблястій доріжці, що спускалася в долину з пагорба Повішених. Той сріблястий слід проходив під огорожею, перетнув усе північне пасовисько, тоді — східний сінокіс і завертав десь за сарай. І я згадав Матінку Малкін. Я бачив подібний сріблястий слід тієї ночі, коли скинув її в річку. І ось іще один, такий самий, і веде він прямо до мене.

Серце загупало мені в грудях. Я навшпиньки спустився вниз та шугонув через задні двері, обережно їх за собою зачинивши. Місяць зайшов за хмару, і слід за сараєм годі було розгледіти, але й за іншими знаками можна було помітити: щось заповзло з пагорба до нашого двору. Трава лежала прим’ята, ніби нею проповз велетенський слимак.

Я чекав, поки знову покажеться місяць — частина двору за сараєм була викладена кам’яними плитами, там не було трави. І щойно вітер відігнав хмару, я все нарешті побачив і добряче злякався. Сріблястий слід виблискував під місяцем чіткою доріжкою — кругом сараю, в обхід хліва, широкою аркою він ішов аж до дальнього краю подвір’я. А там повертав до будинку й закінчувався рівно під вікном Еліс, де старі дерев’яні дверцята закривали сходи до льоху.

Кілька поколінь тому тут жив фермер і варив ель для сусідів, а також кількох трактирів. Через це місцеві називали нашу ферму «Броварня», хоча ми її звали просто «дім». Сходи з вулиці зробили, щоб не носити бочки в льох і з льоху через увесь дім.

Сходи досі закривали дверцятами, дві половинки скріплював між собою великий іржавий навісний замок, але дерев’яні стулки не прилягали одна до одної, і між ними лишалася шпарина. Дрібна, десь на мій великий палець завширшки, але саме туди заходив сріблястий слід, і я зрозумів: воно залізло всередину. Матінка Малкін повернулася, стала нечистю, і тіло її розім’якло й розповзлося, здатне пролізти в найменшу шпарину.

Вона вже залізла в льох.

Ми там нічого не тримали й туди не ходили, але я добре його пам’ятав. У льосі була земляна підлога, вщент заставлена порожніми бочками. Стіни будинку були грубі та порожнисті, а отже, щойно Матінка Малкін пробереться всередину якоїсь стіни, легко добереться в домі, куди захоче.

Я глянув угору, на вікно Еліс. У вікні миготіла свічка. Схоже, вона ще не спить. Я повернувся в дім і вже за мить стояв у неї під дверима. Тепер треба було постукати, але так, щоб почула тільки вона й не прокинулися інші. Щойно я підняв кулак, зсередини почувся якийсь звук. То був голос Еліс. Вона з кимось говорила.

Мене це насторожило, але я все-одно постукав. Почекав якусь мить, але Еліс не відчинила, і я приклав вухо до дверей. Із ким це вона говорить в кімнаті? Еллі з Джеком уже лягли. Знову ж таки, чутно було тільки голос Еліс — більше нічий. Але щось у ньому було не так. Інтонації нагадували мені когось іншого, десь я вже таке чув. І коли нарешті згадав, відсахнувся від дверей як обпечений.

Її голос підіймався і опадав, як речитатив у Кістлявої Ліззі, коли вона читала над ямою заклинання.

Я й сам не зрозумів, як уже схопив круглу дверну ручку, провернув та широко відчинив двері.

Еліс читала закляття перед дзеркалом. Вона сиділа на краєчку крісла перед столиком і вдивлялася в дзеркало крізь полум’я свічки. Я глибоко вдихнув та підкрався ближче.

Весна у графстві холодна, кімната вихолола під ніч, але з лоба Еліс стікали краплини поту. Ось аж дві злилися в одну над її лівим оком та стекли на її щоку, наче велика сльоза.

Еліс не кліпала і не відводила від дзеркала погляду широко розплющених очей. Я покликав її на ім’я, але вона не зреагувала.

Тоді я зайшов їй за спину і також зазирнув у дзеркало, але, на мій жах, над відображенням підсвічника в люстрі стояло не її лице.

Замість Еліс там відбивалося старе, худе й зморшкувате обличчя, обрамлене обабіч щік розпатланим сивим волоссям, наче фіранками. Це було обличчя істоти, яка довго просиділа в сирій землі.

Очі-жаринки зустрілися зі мною поглядом. Рот склався у кривий посміх, але в червоних очах палала ненависть.

Я її упізнав. То було обличчя Матінки Малкін.

Що відбувається? Невже вона вселилася в Еліс? Чи то Еліс якось спілкується з Матінкою Малкін через це дзеркало?

Я навіть не думав — я просто схопив свічник і вдарив ним об люстро. Важка підставка влетіла в блискучу гладь, а дзеркало голосно тріснуло і вкрилося дрібними розколинами. Тут же із дрібним дзенькотом посипалися на підлогу друзки. Еліс закричала, голосно й пронизливо.

Це був найгірший виск, який тільки можна собі уявити. У ньому звучав такий біль, що мені згадалося, як верещать перед смертю свині, коли їх ріжуть. Але мені не було її шкода, хоч як би вона кричала, як би дивилася дикими, нажаханими очима і як би тягла себе за волосся.

Дім ураз наповнився галасом. Заплакало немовля, тоді закричав із лайкою грубий чоловічий голос, далі сходами загупали важкі черевики.

Розлючений Джек увірвався до кімнати, глянув на розбите дзеркало і тут же підскочив до мене із занесеним кулаком. Вирішив, мабуть, що я один винуватий, бо Еліс досі кричала. А в мене в руках лишався підсвічник, і пальці кровили від дрібних порізів, де мене зачепили дзеркальні скалки.

Еллі забігла в кімнату саме цієї миті. У правій руці вона тримала дитину — мале розривалося від крику, — а лівою схопила Джека та тягнула назад, поки він не розтиснув кулак і не опустив руку.

— Ні, Джеку, — благала вона. — Так нічого не вирішиш.

— Повірити не можу! — вовком накинувся на мене Джек. — Ти хоч знаєш, скільки цьому дзеркалу років? Що тепер скаже тато? Як йому це болітиме?

Звісно, що Джек розсердився. Мало того що я всіх побудив, ще й зіпсував столик, який татові лишився від його мами. Татові від його батьків лишилося тільки дві речі — кресало, що він мені подарував, і ось цей столик із дзеркалом.

Джек підступив до мене впритул. Свічка не згасла, навіть коли я розбив свічником дзеркало, але від крику його тьмяно замиготіла.

— Нащо ти це зробив? Та що в тебе вселилося? — волав він.

Що я міг йому сказати? Просто стенув плечима й опустив голову.

— Що ти тут взагалі забув? — не відставав Джек.

Я мовчав. Будь-яке слово від мене зараз тільки дужче його розсердить.

— Геть у свою кімнату і ні ногою звідти, — наказав він. — Бо вас обох викину з дому.

Я глянув на Еліс — вона так і сиділа у кріслі, обхопивши голову руками. Уже не кричала, але дрижала всім тілом.

Я повернувся до Джека, але йому було не до мене — він дивився на Еллі з тривогою. Еллі раптом затнулася, похитнулася й завалилася спиною на стіну. Джек миттю забув про дзеркало і заходився коло дружини.

— Не знаю, що на мене найшло, — збентежилася Еллі. — Раптом запаморочилося. О Джеку! Джеку! Я ж мало не впустила дитину!

— Але ж не впустила, із дитиною все гаразд. Заспокойся. Ось, нумо я потримаю…

Джек узяв дитину на руки і тут же заспокоївся.

— Прибери тут все поки, — сказав він мені. — А зранку ще поговоримо.

Еллі підійшла до Еліс, поклала руку їй на плече.

— Еліс, ходи-но зі мною на кухню, а Том тут поприбирає, — покликала вона. — Я нам усім заварю чаю.

За кілька хвилин вони повиходили, покинувши мене прибирати. Ще хвилин за десять я також спустився за віником. Еллі, Джек та Еліс утрьох сиділи за кухонним столом, перед кожним парувало горня трав’яного чаю. Дитина спала в Еллі на руках. Усі мовчали, ніхто не покликав мене за стіл і навіть не глянув у мій бік.

Я повернувся нагору, поприбирав скалки, наскільки вдалося, і пішов до своєї кімнати. Там сів на ліжко та втупився у вікно. Мені було страшно й самотньо. Матінка Малкін справді вселилася в тіло Еліс? Зрештою, це її обличчя дивилося на мене із дзеркала. І якщо так, то і дитині, і всім нам загрожує небезпека.

Поки що вона зачаїлася, але Еліс дрібніша й слабша за Джека, отже, Матінці Малкін доведеться хитрувати. Вона, мабуть, зачекає, поки всі поснуть. І найперше прийде по мене. Або по дитину. Кров немовляти додасть їй сили.

А може, я вчасно розбив те люстро? І закляття розірвалося раніше, ніж Матінка Малкін встигла в неї вселитися? Або Еліс говорила з відьмою через дзеркало. Хоча в такому разі також нічого хорошого, бо це означає, що в мене два вороги, а не один.

Щось треба було робити. Але що? Від усіх цих думок мені голова йшла обертом. Аж раптом у двері постукали. Я подумав, це Еліс, і не відчинив, але з-за дверей мене тихо покликали на ім’я. То була Еллі, і я відкрив двері.

— Впустиш мене? — запитала вона. — Хочу з тобою поговорити, але боюся збудити дитину — щойно приспала.

Я кивнув, і Еллі зайшла та обережно причинила за собою двері.

— Ти як, усе гаразд? — запитала вона стривожено.

Я почувався нещасним, але кивнув, хоч і не міг звести на неї очей.

— Розкажеш мені? — запитала вона. — Ти ж розумний хлопець, Томе. Мабуть, у тебе була поважна причина на такий вчинок. Тобі стане легше, якщо з кимось поділишся.

Але я не міг їй сказати правду. У Еллі мала дитина, як їй сказати, що десь між стінами бродить відьма, ласа до дитячої крові? Але заради дитини я мусив її попередити. Щоб вона зрозуміла, як усе серйозно. Щоб звідси втекла.

— Є така причина, Еллі. Але я не знаю, з чого почати.

Еллі усміхнулася.

— А ти почни від самого початку…

— Щось прийшло за мною вслід до самого дому, — сказав я, дивлячись Еллі прямо у вічі. — Лиха істота, що прагне моєї смерті. Тому я розбив те дзеркало. Еліс якраз говорила з нею крізь люстро…

Еллі розлючено зблиснула очима.

— Ти це Джекові розкажи — побачиш, чи важкий у нього кулак! Ти привів нам таке додому і не подумав про немовля? Як ти міг, Томе? Як ти міг?

— Я ж не знав, — заперечив я. — Щойно дізнався. І відразу кажу тобі, щоб ти забирала дитину і їхала звідси. Зараз же, поки не запізно.

— Що? Прямо зараз? Посеред ночі?

Я кивнув. Еллі заперечно похитала головою.

— Джек не поїде. Не втікатиме серед ночі з власного дому, хай що б тут було. Ні, я почекаю. Залишуся тут і буду молитися. Мене мати навчила. Вона казала, якщо молишся від щирого серця, ніщо лихе тебе не зачепить. І я в це вірю. Та й раптом ти помилився, Томе? — додала вона. — Ти ще молодий, тільки-но вчишся, може, усе не так зле, як тобі здається. І мама твоя от-от повернеться. Якщо не сьогодні, то завтра ввечері. Вона знатиме, що робити. А поки тримайся подалі від тієї дівчини. Вона якась дивна.

Я відкрив було рота, хотів її таки переконати, але Еллі раптом змінилася на виду, затнулася і схопилася рукою за стіну, щоб не впасти.

— О маєш. Глянь, що ти накоїв. Паморочиться від такого гармидеру.

Вона присіла на моє ліжко і на хвилину опустила голову на руки. Я дивився на неї нещасними очима і не знав, чим допомогти.

Уже за мить вона звелася на ноги.

— Щойно твоя мама повернеться, треба буде негайно з нею поговорити. Але не забудь: до того часу тримайся подалі від Еліс. Ти мені обіцяєш?

Я пообіцяв, Еллі сумно мені всміхнулася наостанок і повернулася до себе в кімнату.

І тільки коли за нею зачинилися двері, мене як блискавкою вдарило…

Еллі вже двічі спіткнулася на рівному місці, бо в неї запаморочилося в голові. Раз — то ще випадковість. Звичайна втома. Але двічі! Їй паморочилося, а це ж найперша прикмета одержимого тіла!

Я не міг всидіти й нервово ходив кімнатою від стіни до стіни. Та ні, не може бути. Тільки не Еллі! Не може бути, щоб Еллі. Це вона, мабуть, втомилася. Зрештою, дитина майже не дає їй спати. Але Еллі здорова й сильна. Вона й сама виросла на фермі, вона витривала. А ще Еллі казала, що буде молитися. Але, може, це так навмисне — відвести від себе підозру?

Але ж Еліс попереджала, що Еллі для відьми — не така легка ціль? І що, напевно, це буде Джек. Але Джекові не паморочиться. Хоча, норов у нього добряче зіпсувався — вибухає, кидається з кулаками! Якби Еллі його не стримала, він би вже мені в’язи скрутив.

Звісно, усе це так, якщо Еліс не служить Матінці Малкін, бо інакше вона навмисне наговорила дурниць, аби збити мене зі сліду. Навіть Відьмаковій книжці в її переказі не можна вірити! Може, Еліс увесь цей час мені бреше! Я не вмів читати латиною і не міг її перевірити.

Отже, усі тепер під підозрою. Щомиті відьма може напасти, а я не знаю навіть, кого мені остерігатися!

Якщо пощастить, рано-вранці повернеться мама. Вона знатиме, що робити. Але до світанку далеко, тож не можна склепити повіки — хтось мусить уночі пильнувати на одержимого. Якщо це Джек або Еллі, я нічого не вдію. Ходу в їхню кімнату мені не було — залишалося пильнувати Еліс.

Я вийшов у коридор і сів на сходи неподалік своєї кімнати. Збоку від мене були двері в спальню Еллі та Джека, а внизу і навпроти, біля підніжжя сходів, — двері кімнати Еліс. Якщо вона вийде з кімнати, принаймні я встигну всіх попередити.

Я вирішив так: якщо до ранку мама не повернеться, на світанку я звідси піду. Крім неї, прохати про допомогу можна було хіба що Відьмака…

У мене видалася довга ніч. Спочатку я підскакував від кожного шереху — то сходи скрипнуть, то дошка в підлозі якоїсь кімнати. Але потроху я заспокоївся. Дім був старий, і я звик до цих скрипів і шурхотінь — звичних супровідників нічного спокою й прохолоди. Але під ранок мене знову почала гризти тривога.

Мені вчувалося тихе шкряботіння всередині стін — ніби нігтями хтось раз по раз шкребе по каменю, але щоразу — в іншому місці. То біля вищих сходинок, з лівого боку. То нижче — поруч з кімнатою Еліс. Так тихо, що й не розбереш — правда чи причувається? Але на мене віяло холодом, справжнім холодом потойбіччя, і вже з цього я знав, що наближається небезпека.

Загавкотіли пси, а далі й худоба на фермі стривожилася й заревіла. Волохаті свині так верещали, ніби до них уже взявся різник. Ще й дитина прокинулася від цього репету й собі завела плачі.

Холод уже пробирав до кістки, і я затремтів. Зрозумів, що далі я вже не висиджу. Щось треба було робити.

Тоді, на березі річки, мої руки самі замахнулися костуром. Цього разу мене самі понесли ноги. Я нічого не встиг подумати — просто кинувся геть. Серце молотило в грудях від переляку, і я помчав униз сходами, додаючи свій тупіт до всього гармидеру. Геть, геть — подалі звідси, подалі від відьми. Байдуже до всього решти. Мені забракло мужності.