Учень Відьмака

Розділ 9 На березі річки

Щойно повернувшись, я одразу пішов у кімнату, де Відьмак тримав верхній одяг і подорожнє знаряддя. Вибрав один із його старих плащів. Звісно, на мене він був завеликий: низом звисав мало не до п’ят, а каптур закривав очі. Але від найгіршого холоду так-сяк убереже. Позичив також один із його костурів — знадобиться мені в горах як похідна палиця. Він був коротший за решту і трохи грубший з одного боку. Із дому я вийшов якраз перед опівніччю. Ніч була світла, над верхівками дерев здіймався місяць у повні, але в повітрі тягло дощем, і західний вітер віяв прохолодою.

Я пішов у сад, одразу до ями Матінки Малкін. Мені дух забивало від переляку, але хтось мусив, а крім мене, тут нікого не було. Поза тим, це була моя провина. Якби я лише не змовчав Відьмакові про зустріч із Еліс і про повернення Ліззі! Він би відразу поклав цьому край. Його би тоді не виманили в Пендл.

Що більше я про це думав, то гірше робилося мені на душі. Немовля з ферми під Лонг-ридж лишилося б живе. Я чув за собою таку важезну провину, що не міг допустити й думки, що сьогодні помре ще одне дитя — і знову через мене.

Я проминув другу могилу, де мертва відьма була похована головою вниз, і дуже повільно, навшпиньки підкрався до ями Матінки Малкін.

Поміж деревами пробивалося місячне світло, уся яма була як на виду й не лишалося жодних сумнівів.

Я спізнився.

Сталеві прути розігнули ще сильніше, отвір вийшов округлий і чималий — проліз би навіть м’ясник із його широкими плечима.

Я зазирнув униз, у чорну глиб, але нічого там не побачив. Мабуть, я до останнього сподівався, що відьма витратила на ті сталеві прути всю свою силу, виснажилася й не змогла вилізти з ями.

Якби ж то. У ту мить місяць заволокли хмари, усе навкруги потемніло, але видно було і прим’яті зарості папороті, і куди поповзла відьма. Світла якраз вистачало, щоб знайти її слід.

Тож я пішов по сліду за відьмою в морок. Ступав повільно і дуже, дуже обережно. А ну як вона зачаїлася і вижидає мене попереду? Поза тим, я знав, що вона недалеко. По-перше, минуло хіба п’ять хвилин по дванадцятій. Хай що було в її пирогах, силу їй повертала темна магія. А наймогутніше вона діє темної пори, особливо опівночі. Відьма з’їла лише два пироги з трьох — це мені також перевага, але я добре пам’ятав, яку треба мати силу, щоб так вигнути грубі залізні прути.

Сад закінчився, але я легко знайшов її слід далі за прим’ятою травою. Вона прямувала вниз, до підніжжя пагорба, але не туди, де жила Кістлява Ліззі, а в протилежному напрямку. Спочатку мене це збентежило, але я згадав, що нижче, у яру, тече річка. Зловмисна відьма не може перетнути проточну воду — цього мене навчив Відьмак. Тому вона мусила рухатися вздовж берега, поки річка не поверне, відкриваючи їй дорогу.

Щойно попереду показалася річка, я спинився на пагорбі та пильно обдивився берег внизу. Місяць знову вийшов з-за хмари, але й при його світлі я спочатку нічого не міг розібрати, бо дерева обабіч від русла відкидали темні розлогі тіні. Аж тут я зауважив незвичайне: уздовж берега тягнувся блискучий сріблястий слід — ніби тут щойно повз велетенський слимак. Видно його було тільки там, де на землю падало місячне сяйво. Уже за кілька секунд я розгледів, як уздовж річкового берега суне темна скоцюрблена постать.

Я щодуху припустився вниз. Відьму треба було спинити до того, як вона дістанеться вигину річки, звідки вже можна було податися прямо до Кістлявої Ліззі. Я встиг — і загородив їй дорогу. Річка тепер була в мене відразу по праву руку, обличчям я стояв за течією. Лишилося найскладніше. Зупинити відьму.

Я трусився, дрижав і все хапав ротом повітря, ніби годину носився горами вгору і вниз. Це була така суміш переляку і переживання, що мені підгиналися коліна. Якби не Відьмаковий костур, навряд чи я втримався б на ногах.

Щодо річки, то вона була не надто широка, проте глибока, по вінця берегів налита весняними дощами. Шуміла швидка течія, несучись повз мене в темряву між деревами, де ховалася відьма. Я вдивлявся напружено й уважно, але все одно не відразу її побачив.

Матінка Малкін ішла прямо на мене. Темніша за навколишні тіні — така суцільна чорна пітьма, куди легко впасти і пропасти навіки. Я її чув. Навіть шум течії не міг її заглушити. Не тільки слизькання босих ніг по довгій траві вздовж берега. Ні — інші звуки, якесь пирхання і сопіння. І те саме плямкання-рохкання, що нагадувало мені наших волохатих свиней коло помийного відра, як тоді, коли вона цямкала в ямі пирогами. І якесь сьорбання.

Вона вийшла з-під затінку дерев прямо під місячне сяйво, і я вперше докладно її побачив. Низько похилена голова, ніби вона розглядає свої ноги внизу, обличчя закрите ковтуном із заплутаного білого та сивого волосся, темне вбрання до кісточок, а з-під полів стирчать босі ноги. На ній також був темний плащ, але чи то він їй був задовгий, чи то стільки років у сирій землі вкоротили їй зріст. Плащ волочився за нею по землі і приминав траву, лишаючи той сріблястий слід.

Її вбрання було порване та брудне, що зрештою не дивно. Але деякі плями здавалися свіжими — мокрі, темні плями. Щось із її руки скапувало убік на траву — із міцно затиснутого лівого кулака.

Щур. Вона смоктала кров із щура. Із живого щура.

Вона мене ще не помітила, але вже підійшла дуже близько — от-от і прямо в мене втупиться. Я кахикнув. Не тому, що хотів її попередити. Просто нервова реакція, я і сам не очікував.

Вона звела на мене очі, і місяць висвітлив її обличчя. То було лице істоти з нічного жахіття, у живих людей не буває таких облич. О, але вона була достеменно жива. Чутно було по огидному плямканню, з яким вона їла того щура.

І ще одне жахнуло мене настільки, що я мало тут же не зомлів. Її очі. Як розжарені вуглинки в пустих черепних западинах — два червоні вогники на лиці.

А тоді вона до мене заговорила. Це було щось середнє між хрипом і шепотінням. Ніби пізній осінній вітер шелестить сухим листям.

— Хлопчику, — сказала вона. — Я люблю хлопчиків. Хлопчику, іди-но сюди.

Звісно, я не зрушив із місця. Стояв як укопаний. У мене паморочилося в голові, усе пливло перед очима. Вона йшла на мене і очі-вогники її дедалі більшали, більшали. Не лише очі, уся вона ширшала і витягувалася, наче темна хмара, що за мить навічно затягне мій погляд чорнотою.

Я не думав — на самих інстинктах підняв Відьмаковий костур. Навіть не я — це руки мої підняли.

— Що це, хлопчику? Чарівна паличка? — прохрипіла вона.

Тоді запирхала собі під носа, випустила з кулака мертвого вже щура і витягнула обидві руки до мене.

Нащо їй щур? Вона хотіла мене. Мою кров. Мене охопив абсолютний жах, мною хитало з боку в бік, наче гілкою під поривами першої страшної бурі, яку принесла темна е безкінечна зима.

Я мало не помер тоді, на березі тієї річки. Нікого було чекати на порятунок, і я не мав сили врятуватися сам.

І саме тоді це сталося…

Відьмаковий костур і близько не був чарівною паличкою, але магія буває різна. І її сотворили мої власні руки, зреагувавши швидше, ніж я встиг подумати.

Вони замахнулися костуром і з розмаху сильно вгатили відьму збоку по голові. Вона крекнула та завалилася набік, прямо в річку. Голосно сплеснула вода, і відьма з головою пішла під воду, правда, винирнула майже відразу, неподалік від берега — кроків на п’ять чи шість нижче, віднесена течією. Я вже подумав, що на цьому все скінчилося, але, на мій жах, вона схопилася лівою рукою за жмуток трави, правою — за край берега та заборсалася у воді.

Я знав, що діяти треба швидко. І, покладаючись на всю силу волі, змусив себе підступити ближче, поки вона вилізла тільки наполовину.

Те, що я зробив далі, досі стоїть у мене перед очима і являється мені в страшних нічних мареннях. Але хіба в мене був вибір? Питання стояло руба: вона або я. Вижити міг тільки хтось один.

Я костуром зіштовхував відьму назад у воду. Штурхав і штурхав, поки вона не втратила опору й течія не понесла її далі.

Але то ще був не кінець. А якщо нижче за течією їй-таки вдасться вибратися з води? Тоді вона добереться до дому Кістлявої Ліззі. Я не міг цього допустити. Я знав, що не можна її вбивати, бо колись вона повернеться сильнішою, ніж була. Але я не мав срібного ланцюга і не міг її просто зв’язати. Зараз було важливіше за далеке майбутнє. І хай як складно це було, я знав, що мушу йти далі, поміж дерева, і пильнувати вздовж річки за течією.

Я ступав дуже повільно, зупинявся кожні п’ять-шість кроків і прислухався. Чутно було тільки, як вітер тихо зітхає вгорі між гіллям. Тут було дуже темно, лиш інколи промінчик місячного сяйва пробирався поміж густого листя і довгим срібним списом впинався в землю.

Це сталося за третім разом, як я спинився прислухатися. Без попередження. Без жодного звуку. Я тільки відчув, як рука ковзнула по моєму черевику, і не встиг відскочити — мене щось вхопило за ліву ногу.

Стиснуло з такою силою — от-от зламає. Я глипнув униз і побачив, як із темряви в мене втупилися червоні очі, що палали злим вогнем. Я з переляку наосліп вгатив костуром по невидимій руці.

Але надто пізно. За ногу мене різко смикнули, і я гепнувся об землю, аж дух вибило з легенів. Набагато гірше — костур вилетів мені з рук, і я залишився безборонним.

Мить-другу я лежав на землі, намагаючись віддихатися, поки не відчув, що мене тягне до річки. Почувся плюскіт, і я здогадався: Матінка Малкін збирається видряпатися на берег по моєму тілу. Ноги відьми шумно борсалися у воді, і я розумів: неминуче станеться одне з двох — або вона вибереться на берег, або я опинюся у воді разом із нею.

Я розпачливо намагався вирватися — перекочувався з боку в бік, трусив і копав ногами. Вона трималася міцно, тож я борсався далі, перекотився на живіт, притиснувся обличчям до сирої землі. І тут я побачив свій костур — місячне сяйво виблискувало на грубшому кінцеві. Але він лежав за три чи чотири кроки — не дотягнутися.

Я покотився до нього. Вигинався, звивався пружиною, заривався пальцями в м’яку землю. Матінка Малкін міцно мене тримала, але тільки за одну ногу. Нижче від пояса вона ще лишалася у воді, тож, попри всю її надлюдську силу, не могла мене зупинити і її сіпало у воді слідом за мною.

Нарешті я дотягнувся до костура та щосили штурхнув ним відьму. Але у сяйві місяця побачив страшне — її вільна рука метнулася й перехопила тонший, гостріший край патериці.

Я думав: настав мій кінець. Та на мій подив, Матінка Малкін раптом заверещала. Тіло її заклякло, очі закотилися. Вона довго, протяжно видихнула та завмерла.

Ми дуже довго так і лежали на березі річки — мені здавалося, цілу вічність. Але тільки я жадібно захлипував повітря. Матінка Малкін не ворушилася. А коли нарешті поворухнулася, то не вдихнула, а дуже повільно руки її розтиснулися. Одна відпустила мою ногу, а друга — костур, і тіло Матінки Малкін безвольно з’їхало з берега назад у річку та майже безшумно пішло під воду. Я не знав від чого, але вона померла. У цьому я не сумнівався.

Я дивився, як течія відносить її тіло далі від берега, як там його закручує вир посередині річки. Увесь цей час її освітлював місяць, поки вся вона, з головою, не зникла під товщею води. Її не стало. Вона померла й зникла.