Учень Відьмака

Розділ 6 Дівчина в гостроносих черевиках

Від часу мого попереднього візиту кухня абсолютно змінилася. У каміні палахкотіло маленьке вогнище, а на столі стояло дві порції яєчні з беконом. Ще й буханець свіжого хліба і великий шмат масла.

— Налітай, хлопче, поки не вистигло, — припросив Відьмак.

Я негайно взявся до снідання, і ми швидко розправилися з яєчнею, ще й прикінчили півбуханця на додачу. Відьмак захилився на спинку крісла, смикнув себе за бороду і поставив мені дуже важливе запитання.

— Тобі не здається, — подивився він мені прямо у вічі, — що це найкраща яєчня з беконом у твоєму житті?

Мені так не здавалося. Сніданок був добрий. Дуже добрий, значно ліпший за кусень сиру, але снідалося мені й краще. Удома, щоранку. Мама готувала набагато смачніше, але щось мені підказувало: не такої відповіді чекає Відьмак. Тож я пішов на невинну брехню — таку не зовсім правду, яка нікому не шкодить, хіба тільки радує тих, для кого її говорять.

— Так, — сказав я. — Це найкращий сніданок у моєму житті. І мені соромно, що я зарано спустився. Обіцяю, більше такого не повториться.

На це Відьмак розусміхався від вуха до вуха, а тоді поплескав мене по плечу та знову повів до саду.

Тільки там, на вулиці, усмішка нарешті зійшла з його обличчя.

— Молодець, хлопче, — похвалив він. — Дві істоти однаково ведуться на лестощі: жінки та богарти. Ніколи ще не підводило.

Оскільки жодного натяку на присутність жінки на кухні я не помітив, це підтвердило мої підозри — для нас готував богарт. Це мене здивувало, м’яко кажучи. Вважається, що Відьмаки вбивають богартів, ну або запечатують, щоб ті не шкодили. Хто би подумав, що богарт Відьмакові їсти варить і прибирає?

— А ось це — західний сад, — розказував мені Відьмак, ведучи мене третьою стежкою.

Білий гравій хрустів у нас під ногами.

— Тут безпечно і вдень, і вночі. Я й сам сюди часто виходжу, коли над чимось складним мізкую.

Ми пройшли через ще одну прогалину в живоплоті і вже скоро ступали поміж деревами. Я відразу відчув різницю. Тут і птахи співали, і гілля легко гойдалося від ранкового вітерця. Тут було радісніше.

Ми вийшли з лісу й рушили на пагорб. Праворуч від нас простягалися гірські кряжі. Небо так розпрозорилося, що видно було навіть викладені з каменю огорожі між полями на схилах пагорбів унизу. Так фермери відділяли, де чия земля. Усе було видно як на долоні, аж до найближчих гірських вершин.

Відьмак махнув на дерев’яну лавку ліворуч від нас.

— Сідай, хлопче, — запросив він, і я присів, як велено.

Кілька хвилин Відьмак просто дивився мені у вічі, не відводячи своїх зелених очей. Тоді кілька разів пройшовся перед лавкою туди-сюди, досі мовчки. Тепер його погляд був спрямований кудись всередину себе. Він відкинув поли чорного плаща і запхав руки в кишені штанів, а тоді гупнувся коло мене на лавку та запитав:

— Скільки, по-твоєму, існує видів богартів?

Я не мав зеленого поняття.

— Я вже знаю про два, — обережно відповів я. — Вільні й запечатані, але не уявляю, які можуть бути ще.

— Оце дуже добре, хлопче. Ти запам’ятав, що я тобі вже розказував, і не робиш безпідставних припущень. Розумієш, у богартів, як у людей, — у кожного свій характер. Але є певні види, які можна впізнати та описати. Іноді — залежно від форми, іноді — за поведінкою та вибриками.

Він дістав із правої кишені маленьку чорну книжечку в шкіряній обкладинці й простягнув мені.

— Ось це тепер твоє, — сказав він. — Шануй і, хай що б сталося, не згуби.

Запах шкіри аж бив у носа, книжечка була зовсім новою. Я трохи розчарувався, коли відкрив, а там — чисті сторінки. Мабуть, я сподівався знайти там секрети відьмацького ремесла, але ні, схоже, доведеться записувати їх самому, бо далі Відьмак витягнув з кишені перо і невеличкий каламар.

— Приготуйся записувати, — попередив він, знову встав та пустився крокувати перед лавкою, узад-уперед. — І дивись, не розлий чорнило, хлопче. Його не з-під корови надоїли.

Я обережно відкоркував пляшечку, акуратно вмочив кінчик пера в чорнило та розгорнув записник на першій сторінці.

Відьмак розпочав урок, і говорив він дуже й дуже швидко.

— По-перше, бувають волохаті богарти, вони набувають подоби тварин. Переважно обертаються на собак, але багато буває котів, трапляються навіть кози. І не забудь коней — вони бувають страшенно хитрі. Та незалежно від форми, волохаті богарти поділяються на ворожих, дружніх та посередніх. Є також богарти-стукачі — вистукують по кімнатах та інколи переходять у богартів-ламачів — ламають всіляке з каменю й робляться дуже люті, якщо їх роздражнити. Серед найгірших — богарти-патрачі, вони шкодять худобі, але так само ласі й до людської крові. Але не думай собі, що ми, Відьмаки, маємо справу лише з богартами. Невпокоєних мертвяків також ніколи не бракувало. Але ще гірше, справжня біда для графства — це відьми. Із місцевими в нас зараз немає особливих клопотів, але далі на схід, під пагорбом Пендл-гілл, вони справжнє горе. І пам’ятай: не всі відьми однакові. Вони бувають чотирьох типів — зловмисні, доброчинні, незаслужено звинувачені та несвідомі.

Як ви вже, мабуть, здогадалися, для мене то була справжня халепа. По-перше, він так швидко розказував, що я не встиг записати жодного слова. По-друге, я і слів таких половину не знав. Але нарешті він зупинився. Мабуть, помітив мій розгублений вираз обличчя.

— Що таке, хлопче? — запитав він. — Розказуй. Не бійся запитувати.

— Я не все зрозумів про відьом, — почав я. — Я не знаю, що означає «зловмисні». Чи «доброчинні».

— Зловмисні означає лихі, — пояснив Відьмак. — А доброчинні — добрі. Несвідома відьма — це така, яка не знає, що вона відьма, а оскільки вона ще й жінка, то це подвійний клопіт. Ніколи не довіряй жінці, — попередив Відьмак.

— Моя мати — жінка, — заперечив я, раптом злегка розсердившись. — І я їй довіряю.

— Жінки зазвичай стають матерями, — погодився Відьмак. — І матерям можна довіряти, якщо це твоя власна мати. Інакше — стережися! У мене також колись була мати, і я їй довіряв, то добре пам’ятаю це відчуття. Як ти ставишся до дівчат? — запитав він раптом.

— Я не дуже знаю якихось дівчат, — визнав я. — У мене нема сестер.

— У такому разі ти легка здобич для їхніх фокусів. Так що стережися сільських дівчат. Особливо тих, які носять гостроносі черевики. Занотуй. Із цього й почнімо записувати.

Я не розумів, що такого страшного в гостроносих черевиках. І я точно знав, що мамі б оці Відьмакові слова були не до душі. Вона вважала, що людину можна судити, коли ти її знаєш, а не по тому, що про неї говорять. Але хіба в мене був вибір? Тож на першій сторінці я згори записав: «Сільські дівчата в гостроносих черевиках».

Відьмак спостерігав, як я пишу, тоді попросив у мене записник і перо.

— Слухай, — сказав він, — вчися писати швидше. Тобі ще стільки всього треба вчити, ти таких записників із десяток ще спишеш. Але для початку вистачить три чи чотири заголовки.

Тоді зверху другої сторінки він написав: «Волохаті богарти», на початку третьої — «Кімнатні стукачі» і нарешті «Відьми» — угорі четвертої сторінки.

— Ось, — повернув він мені записник. — Для початку. Запиши все, що сьогодні дізнаєшся, на відповідній сторінці, під одним із цих чотирьох заголовків. Але зараз є важливіша справа. Нам потрібні харчі. І якщо не спустишся сьогодні в село, завтра ми з тобою лишимося голодні. Навіть найкращий кухар без харчів не дасть ради. Поскладаєш усі покупки в мою торбу — вона в м’ясника, до нього спершу зайди. Скажеш, ти від містера Ґреґорі, щоб забрати замовлення.

Він дав мені срібну монету й попередив не згубити решту, тоді показав найшвидшу дорогу з нашого схилу в село.

Незабаром я вже знову йшов через ліс, поки не дістався до перелазу. Звідти починалася крута, вузька стежка. Кроків за сто вона завернула за наступний схил, і переді мною показалися сірі дахи Чипендена.

Село було більшим, ніж я очікував: будинків зі сто щонайменше, шинок, школа і велика церква з дзвіницею. Базарної площі я не знайшов, але стрімким спуском вимощеної бруківкою головної вулиці туди-сюди між крамницями снували жінки з кошиками. Підводи, запряжені кіньми, стояли від вулиці обабіч, — схоже, це дружини місцевих фермерів приїхали за покупками та ще, мабуть, жителі менших сусідніх сіл.

Я відразу знайшов крамницю м’ясника та приєднався до галасливої черги хвацьких жінок, які всі щось йому гукали. М’ясник був веселим, кремезним, рум’яним чолов’ягою з рудою бородою. Схоже, він знав тут усіх на ім’я, і вони реготали з його жартів, якими він сипав без упину. Я більшості тих жартів не розумів, але жінки розуміли точно і, схоже, добряче веселилися.

На мене ніхто не звертав уваги, аж нарешті підійшла моя черга, і я дістався прилавка.

— Я за замовленням від містера Ґреґорі, — сказав я м’ясникові.

Щойно я це вимовив, у крамниці запала тиша і сміх затих. М’ясник витягнув з-під прилавка велику торбу. За спиною зашепотілися, але, хоч би як я нашорошував вуха, не міг розібрати, що вони кажуть. Я озирнувся, і всі дивилися куди завгодно, аби не на мене. Хтось навіть втупився в підлогу.

Я віддав м’ясникові срібну монету, обережно перерахував решту, подякував і виніс торбу з крамниці, уже на вулиці закинувши на плече. В овочевій крамниці я впорався досить швидко, усе вже було для мене спаковане, і я хіба переклав пакунок у торбу, яка відчутно поважчала.

Поки що все йшло гладко, але дорогою до пекарні я перестрівся з ватагою місцевих хлопців.

Їх було сім чи то вісім, вони сиділи на садовій стіні. Ніби нічого такого, але вони всі мовчали — тільки проводжали мій кожен крок голодними очима, наче зграя вовків.

Я вийшов від пекаря, вони так само сиділи на тій стіні, але варто мені було попрямувати з села назад на пагорб, вони пішли слідом. І хоча, звісно, навряд чи це випадковість, що їх потягнуло на той самий пагорб, як і мене, я не надто переймався. Я ріс із шістьома братами і мав великий досвід хлопчачих бійок.

Вони крокували дедалі ближче за моєю спиною, швидко мене наздоганяючи. Може, тому, що я навмисне сповільнив ходу. Бачте, я не хотів, щоб вони подумали, ніби я їх боюся. Та й торба була важка, а схил — дуже стрімкий.

Наздогнали мене кроків за десять від перелазу, саме там, де починався невеликий перелісок і дерева купчилися обабіч від стежки, затуляючи ранкове сонце.

— Ану відкривай торбу і показуй, що маєш, — скомандували в мене за спиною.

Голосно, грубо, тоном, звичним віддавати накази. У голосі чулася відверта погроза, підказуючи мені, що він із тих, хто радіє чужому болю і постійно видивляється наступну жертву. Я повернувся до нього обличчям, але торбу стиснув міцніше. Це їхній ватажок озвався до мене — жодного сумніву. У решти були запалі щоки, ніби давно вже не їли досхочу, а от цей на вигляд їв за них усіх, разом узятих. Він був на добру голову вищий за мене, із широкими плечима та грубою шиєю, як у бика. Обличчя мав також широке, червонощоке, а от очі — маленькі і дивився ними на мене незмигно, наче змія.

От якби не він і не ті погрози, я, мабуть, поступився. Зрештою, половина хлопців були вже такі хирляві, що їх скоро знесе вітром, а в мене в торбі була купа яблук та пирогів. З іншого боку, то були не мої харчі, щоб я ними вільно розпоряджався.

— Це не моє, — сказав я. — Це торба містера Ґреґорі.

— Його попередній учень таким не переймався, — сказав ватажок і схилився до мене лицем в лице. — Він відкривав для нас торбу. І якщо маєш найменшу тямку, зробиш так само. А не хочеш по-доброму — буде по-злому. Тобі ж буде гірше, а закінчиться однаково.

Вони мене оточили, і ззаду вже хтось смикав торбу з мого плеча. Я все одно не пустив і втупився поглядом ватажкові в малі поросячі очі, щосили намагаючись не кліпнути.

І тут сталося таке, чого ніхто з нас не очікував. Десь із правого від мене боку щось майнуло поміж деревами — усі ми, як один, обернулися в той бік.

У гущавині серед тіней виднілася темна постать. За якусь мить мої очі призвичаїлися, і я нарешті розгледів, що це була дівчина. Вона йшла до нас помаленьку, але так безшумно — швидше почуєш, як голка впаде, — і так плавно, ніби пливла над землею, а не по ній ступала. На межі лісу, далі ховаючись у тіні, вона зупинилася, мов не хотіла виходити на світло.

— Чи не краще його облишити? — розпорядилася вона.

Нібито запитала, але звучало це як наказ.

— Тобі яке діло? — ватажок задер підборіддя і стиснув кулаки.

— Ет, я — це пусте, — озвалася вона з тіні. — Ліззі вернулася, і, як не зробиш, що я тобі кажу, розбиратися будеш із нею.

— Ліззі? — перепитав хлопець, відступаючи назад.

— Кістлява Ліззі. Тітка моя. Ще скажи, ніби нічого про неї не чув…

У вас було таке, ніби час завмирає і майже спиняється? Доводилося колись дослухатися до годинника, коли між цоканням стрілок минає немовби вічність? Отоді було все так само, аж раптом вона зашипіла крізь стиснуті зуби й наказала знову:

— Геть ідіть собі. Геть бігом або смерть!

Хлопці негайно кинулися навтьоки. На їхніх обличчях читався не просто переляк, а дика паніка. Ватажок припустився найперший, але й решта мало не наступала йому на п’яти.

Я не знав, чого вони так злякалися, але й мені закортіло втекти. Дівчина дивилася на мене широкими очима, і я не міг і пальцем поворухнути, ніби миша заклякла перед хижаком, що от-от стрибне.

Я суто силою волі зрушив ліву ногу й повільно розвернувся до дерев, повертаючи тулуб у тому ж напрямку, куди показував мій ніс. Відьмакову торбу я досі стискав у руках. Хай ким би вона була, торбу їй віддавати я не збирався.

— Не тікаєш? — запитала вона.

Я похитав головою, але в роті мені пересохло, і я не знав, чи здатен взагалі говорити. Я відчував, що звучатиму не до ладу.

Вона була десь мого віку, а може, і молодша. Гарне обличчя — великі карі очі, високі вилиці та довге чорняве волосся. Вдягнена була у довгу чорну сукню, тісно підперезану білим шнурком. І тут мене дещо стривожило.

Вона була взута в гостроносі черевики, і я негайно згадав Відьмакове попередження. Але не зрушив із місця, пообіцявши собі, що не втечу, як інші.

— Не подякуєш мені? — запитала вона. — Я заслужила на певну віддяку.

— Дякую, — знічено витиснув я хоч якесь слово.

— Уже добре, — кивнула вона. — Але на гарну віддяку треба щось дати, еге ж? Пирога з яблуком поки стане. Я мало прошу. У торбі такого добра багато, а старий Ґреґорі і не помітить, а як зобачить, то нічого не скаже.

Я був шокований, як вона назвала Відьмака «старим Ґреґорі». Я знав, що він би розсердився, і це мені прояснило дві речі. Перше — дівчина його не поважала, і друге — вона його нітрохи не боялася. Там, звідкіля я родом, у більшості людей мороз пробирав за шкірою від одної тільки думки, що Відьмак проходить околицею.

— Вибач, — сказав я, — але я не можу. Це не мої харчі, щоб їх роздавати.

Вона сердито на мене зиркнула й надовго замовкла. Я вже подумав: зараз вона зашипить на мене крізь зуби. Я дивився на неї у відповідь, намагаючись не кліпати, поки легка усмішка не осяяла її обличчя.

— Ну то пообіцяй мені, — сказала вона.

— Пообіцяти? — перепитав я, не розуміючи, до чого вона веде.

— Обіцяй помогти мені — я ж тобі помогла. Зараз мені нічого не треба, але, може, настане день, і ти станеш мені в пригоді.

— Гаразд, — погодився я. — Якщо тобі знадобиться моя допомога — тільки скажи.

— Як тебе звати? — запитала вона, широко розусміхавшись.

— Том Ворд.

— Ну, мене звуть Еліс, я отам-о живу, — вона махнула рукою в той бік, звідки прийшла. — Моя тітка Кістлява Ліззі дуже мене любить.

Дивне трохи ім’я — «Кістлява Ліззі», але неввічливо було допитуватися. Хай ким би вона була, місцеві хлопці тікали від однієї згадки про неї.

На цьому наша розмова закінчилася. Я пішов своєю дорогою, вона — своєю, але на прощання гукнула мені через плече.

— Шануйся там! Бо ще закінчиш, як попередній учень старого Ґреґорі.

— А що з ним сталося? — запитав я.

— А ти спитай у старого Ґреґорі! — гукнула вона і зникла поміж дерев.

Коли я повернувся, Відьмак уважно перевірив вміст торби, звіряючись зі списком.

— Що там в селі, були якісь клопоти? — запитав він, нарешті закінчивши.

— Якісь хлопці пішли за мною слідом на пагорб і хотіли взяти щось із торби, але я їм не дав, — розповів я.

— Це дуже сміливий вчинок, — сказав Відьмак. — Наступного разу вділи їм кілька яблук і пирогів. Життя і так складне, а вони переважно з дуже бідних родин. Я завжди купую більше на випадок, якщо треба буде їх пригостити.

Мене це трохи роздратувало. А чого б одразу не попередити?

— Я не хотів без вашого дозволу, — пояснив я.

Відьмак звів брови.

— А ти хотів їм дати яблук і пирогів?

— Я не люблю, коли мені погрожують, — сказав я, — але мені здалося, вони голодні.

— Ну то наступного разу довіряй своїй інтуїції та не бійся проявляти ініціативу. Слухай свій внутрішній голос. Він рідко помиляється. Відьмаки часто покладаються на чуття, інколи це рятує життя у вирішальний момент. От це ще треба нам із тобою з’ясувати — чи надійна твоя інтуїція.

Він замовк і довго щось видивлявся на моєму обличчі.

— А з дівчатами якийсь клопіт? — раптом спитав він.

Я все ще на нього сердився й вирішив не все йому розказати.

— Жодних клопотів.

То була правда, бо Еліс мені допомогла, а не додала клопоту. Але я розумів, що насправді його цікавить, чи не зустрівся я раптом з якоюсь дівчиною. Я знав, що варто було йому про неї розповісти — тим більше, вона носила гостроносі черевики.

За час свого учнівства я припустився багатьох помилок, і це була моя друга серйозна помилка — приховати від Відьмака половину правди.

Перша й значно гірша — я обіцяв допомогти Еліс.