Учень Відьмака

Розділ 11 Яма

Сталося все буквально за три дні по тому…

Відьмак відправив мене в село за харчами на тиждень. Стояв підвечірок, і, коли я вийшов із дому з пустою торбою, тіні вже починали витягуватися.

Недалеко від перелазу хтось уже чекав на мене під деревами біля вузької стежки. Я упізнав Еліс, і серце в мене застукотіло. Що вона тут робить? Чого не втекла в Пендл? І якщо Еліс ще тут, то де поділася Ліззі?

Я сповільнив кроки, але пройти повз неї мусив усе одно — дорога до села лежала тією стежкою. Можна було повернути назад та піти в обхід, але хай не думає, ніби я її боюся. І все ж, переступивши перелаз, я тримався лівого боку стежки, ближче до глодового живоплоту, за яким відразу починався глибокий рів.

Еліс ховалася в тіні, лише кінчики гострих черевиків виступали на сонце. Вона поманила мене ближче, але я лишився оддалік, добрих три кроки від неї. Після всього, що сталося, я анітрохи їй не довіряв, хоч і зрадів, що її не спалили та не забили камінням.

— Я прийшла з тобою попрощатися, — сказала Еліс, — та попередити: не потикайся ніколи в Пендл. Ми туди перебираємося. У Ліззі там родина.

— Я радий, що ти втекла, — я зупинився та повернувся до неї обличчям. — Я бачив дим, коли палили ваш дім.

— Ліззі знала, що вони прийдуть, — відмахнулася Еліс, — ми завчасно втекли. Але тебе вона не зачула, еге ж? Але знає, знає, що ти зробив Матінці Малкін, хоч аж опісля дізналася. А тебе зовсім не зачула, і це її бентежить. Каже, твоя тінь має дивний запах.

Я з цього голосно розсміявся. Це ж дурня якась. Хіба тінь має запах?

— Не смішно, — гаркнула Еліс. — Нема з чого сміятися. Ліззі занюхала твою тінь тільки там, де вона падала на сарай. Я взагалі-то бачила, що тінь у тебе неправильна. Місяць показав усю правду.

Раптом вона ступила два кроки вперед, вийшовши на світло, схилилася до мене ближче та потягнула носом.

— І справді, ти дивно пахнеш, — зморщила носа.

Тоді раптом змінилася на виді та перелякано сахнулася.

Я усміхнувся і заговорив до неї по-дружньому:

— Слухай, не йди до Пендл. Тобі краще без них. Ця погана компанія до добра не доведе.

— Байдуже до компанії. Я-то не змінюся, еге ж? Я і сама погана. Погана всередині. Ти не повіриш, що я бачила і що вже накоїла. Мені так шкода, — раптом сказала вона. — Я знову вчинила погано. Але я слабка, хіба я могла їм відмовити…

Тут тільки я зрозумів, чому на її обличчі проступив страх, але вже було запізно. Вона не мене боялася, а тих, що стояли в мене за спиною.

Я не встиг нічого ні почути, ані побачити, як порожню торбу рвучко висмикнули мені з рук і натягнули мені на голову аж по плечі. Перед очима стало темно. Чужі сильні руки притиснули мені руки до тулуба. Я рвався, борсався, але намарно — мене підняли та понесли кудись так легко, як фермер несе мішок із картоплею. Збоку чулися жіночі голоси — то була Еліс і ще хтось, мабуть, Кістлява Ліззі. Над вухом мені хіба кректали час від часу, отже, ніс мене Бивень.

Еліс заманила мене в пастку. Вони добре все спланували. Ліззі з Бивнем, мабуть, сховалися в яру, поки я спускався пагорбом до перелазу.

Мені так страшно стало, як ніколи в житті. Я ж убив Матінку Малкін, а вона — Ліззіна бабка. Що вони мені за це зроблять?

Десь за годину мене жбурнули на землю — і то з такою силою, що аж вибило мені дух.

Щойно я віддихався, потягнув мішка з голови, але мене тут-таки двічі гепнули в спину — так сильно гепнули, що я аж завмер. Я би що завгодно зробив, тільки б мене так більше не били, тож я лежав тихо й ледве смів дихати, поки гострий біль потрохи відпускав і переходив у ниючий.

Тоді мене зв’язали мотузкою, прямо поверх мішка на голові — обмотали і руки, і шию, затягнувши всюди міцні вузли. Тоді Ліззі нарешті заговорила до мене, і від її слів мене мороз до кісток продер:

— Усе, не втече. Починай копати.

Вона, мабуть, схилилася наді мною, бо навіть через мішковину я відчув сморід її подиху — як із пащі собаки або кота.

— Ну, хлопче, — сказала вона. — Як тобі — знати, що більше ніколи не побачиш сонячного світла?

Десь збоку застукотіли лопатою, почали рити землю, і я задрижав від страху. Згадалося, як Відьмак розказував про жінку шахтаря і, найстрашніше, як вона лежала паралізована, не могла навіть скрикнути, поки чоловік рив для неї могилу. Тепер це відбувалося зі мною. Мене збиралися поховати живцем, і я б усе зробив, щоб тільки знову побачити сонце, бодай на одну мить.

Коли мотузку розрізали та стягнули мені торбу з голови, я спочатку відчув полегшення. Сонце вже сіло, але я задер голову й побачив серпик старого місяця в зоряному небі, прямо понад деревами. Вітер віяв мені в обличчя, і ще ніколи мені не було від цього так радісно. Але полегшення моє протривало не більше за мить, бо мене мучила думка: що ж вони для мене замислили? Я не міг вигадати нічого гірше, ніж поховати заживо, а от Кістлява Ліззі, мабуть, могла.

Чесно кажучи, коли я вперше побачив Бивня впритул, він виявився не таким вже й страхітливим. Тієї ночі, коли він гнався за мною до Відьмакового дому, то здався мені страшнішим. Він був молодший за Відьмака, але обличчя мав зморшкувате, обвітрене, закрите сивими пасмами масного, розхристаного волосся. Здоровенні зуби стирчали йому з рота, який він через них не міг по-людськи закрити. Жовті велетенські нижні ікла аж загиналися вгору обабіч від носа, мов кабанячі бивні. Він і сам був велетень, кремезний і волохатий, із сильними, жилавими руками. Мене й так цим хватом мало не покалічило, але я знав: сили йому би вистачило стиснути мене набагато гірше — так, щоб вийшов останній дух і ребра порепалися.

На поясі в Бивня висів великий кривий ніж із гострим на вигляд лезом. Але найгірше — у нього були абсолютно порожні очі. Ніби всередині, у голові, немає живої людини — лише оболонка, слухняна до слів Ліззі, без жодної власної думки. Я знав: він виконає будь-який жахливий її наказ без сумніву чи питання.

Сама ж Кістлява Ліззі аж ніяк не була сухоребра. З Відьмакових книжок я розумів — її так називають радше тому, що її магія — некромантська, на кістках мертвих. Зі смердючого подиху я вже знав, що вона відьма, але з вигляду ніколи би не подумав. Вона зовсім не скидалася на Матінку Малкін — зіщулену віком і більше подібну до мертвих, ніж до живих. Ні, Кістлява Ліззі була старшою копією Еліс: років десь так до тридцяти п’яти, із гарними карими очима та чорним волоссям, як у племінниці. Зодягнена була в чорну сукню, підв’язану на тонкій талії вузьким шкіряним пояском, на плечах мала зелену шаль. Усім вони з Еліс були подібні — крім як губами. І не у формі справа, а як вона їх кривила та шкірилася. Ще одне: Ліззі уникала дивитися мені в очі.

Еліс була не така. Мала гарні уста, що легко складалися в усміх. Але я збагнув: зрештою ці відмінності зникнуть, і вона стане точнісінько як Кістлява Ліззі.

Еліс обдурила мене. Це через неї я опинився тут замість вечеряти у Відмаковому домі.

Кістлява Ліззі кивнула, і Бивень смикнув мене на ноги, зав’язав мені руки за спиною. Тоді схопив мене за плече та поволік за дерева. Спочатку я розгледів насип із темного ґрунту, тоді темну яму побіля нього і відчув сирий, глинистий запах свіжої землі. Пахло водночас життям і смертю, ніби на поверхню винесли те, що мало лишатися глибоко внизу.

Яма була трохи більша за сім футів завглибшки, але, на відміну від тієї, де Відьмак тримав Матінку Малкін, не мала чіткої форми — звичайна глибока яма з крутими стінками. Я тоді ще подумав, що натренувався вже рити значно кращі.

Місяць саме вийшов з-за хмари та освітив ще дещо, але краще б я не бачив. За три кроки від мене, з лівого боку від ями, рихлий прямокутний горбочок. Наче свіжа могила.

Бивень не дав мені часу на острах — він потягнув мене до краю ями, схопив за карк та силою закинув мені голову. Краєм ока я помітив збоку обличчя Кістлявої Ліззі — вона запхала мені до рота щось тверде та холодне, і в горло мені полилося щось гірке. Огидна рідина затопила мені горло, потекла з кутика рота і навіть носом, коли я, захлинаючись, пирхав та відпльовувався. Але Кістлява Ліззі сильно затиснула мені носа, і мені довелося ковтнути, щоб не задихнутися.

Тоді Бивень відпустив мою голову та схопив натомість за ліву руку. Тепер я розгледів, що саме мені запихали в рота — Кістлява Ліззі похитала мені перед очима пляшечкою з темного скла. Ліззі перевернула її довгим вузьким горлечком донизу, і на землю впало кілька останніх крапель. Решта вже була в моєму шлунку.

Чим вона мене напоїла? Отрутою?

— Щоб ти не стулив очей, хлопче, — вищирилася до мене вона. — Ми ж не хочемо, щоб ти задрімав? Або раптом щось пропустив.

Без жодного попередження Бивень грубо штурхнув мене в яму, і я так раптово полетів униз, аж щось мені сіпнулося в сонячному сплетінні. Я гепнувся на дно, але земля була м’яка, і хоч із мене вибило дух, принаймні, нічого собі не зламав. Я миттю перевернувся на спину й подивився в небо, — думав, почнуть мене зараз закопувати живцем. Але замість лопати побачив проти зоряного неба голову Кістлявої Ліззі. Вона зазирнула до мене в яму та завела якесь заклинання химерним гортанним шепотом, хоча слів я не розібрав.

Ліззі дочитала своє закляття й витягнула над ямою затиснуті руки, дивно скрикнула й розтиснула долоні. У яму до мене полетіло щось біле, впавши в болото біля моїх колін.

При світлі місяця я добре розгледів, що це було. Білі майже до блиску — вона вкинула до ями дві кісточки. Це були великі пальці рук, із людського скелету.

— Це твоя остання ніч на цій землі, хлопчику, — гукнула Ліззі до мене вниз. — Але не хвилюйся, тобі не буде самотньо, я лишаю тебе в доброму товаристві. Мертвий Біллі прийде за своїми кістками. Він тут із тобою сусідить, йому недалеко. Скоро ви будете разом, а у вас стільки спільного. Він був попереднім учнем старого Ґреґорі і не зрадіє, що ти посів його місце. А перед світанком ми відвідаємо тебе востаннє. І прийдемо вже за твоїми кістками. Твої кістки особливі, ліпші навіть за кістки Біллі, а свіжими принесуть мені чимало користі.

Її обличчя зникло з-над ями й почулися кроки — вона йшла геть.

То ось що вони для мене замислили. Ліззі хоче мої кістки і збирається мене вбити. Я згадав великий кривий ніж у Бивня на поясі й задрижав.

Але перед тим я ще маю зустрітися з померлим Біллі. Ліззі говорила про сусідів, мабуть, про свіжу могилу неподалік від ями. Але Відьмак говорив, що Біллі Бредлі похований під церковним кладовищем Лейтона. Ліззі, мабуть, викопала його тіло, відрізала великі пальці на руках та закопала решту скелета тут, між деревами. І тепер він прийде до мене за своїми кістками.

Невже Біллі Бредлі заподіє мені якусь шкоду? Я нічим його не образив, але, мабуть, йому подобалося вчитися у Відьмака. Може, він чекав, коли і сам стане Відьмаком. А я забрав те, що колись йому належало. Ліззі ще й наклала якесь закляття. Може, він вирішить, це я відрізав його пальці та вкинув у яму…

Мені вдалося звестися на коліна, і кілька наступних хвилин я розпачливо намагався звільнити руки. Усе марно. Здається, ці смикання тільки сильніше затягнули мотузку.

Я дивно почувався: мені паморочилося та пересохло в роті. Я глянув на зорі — вони двоїлися та різали мені очі. Якщо докласти зусиль, мені вдавалося звести роздвоєну зірку до однієї, але варто було трохи послабити увагу — і вони знову розпливалися перед очима. У горлі пекло, серце стукало в три, а то і в чотири рази частіше, ніж зазвичай.

Я все згадував слова Кістлявої Ліззі. Померлий Біллі прийде за своїми кістками. Ці кістки лежали на землі кроки за два від мене. Якби можна було звільнити руки, я би викинув їх із ями.

Із лівого боку від мене щось заворушилося — десь на рівні з моєю головою, якби я став на повен зріст. Я задер голову і спостерігав, як зі стінки ями виповзає довгий, товстий, білий черв’як. Величезний — я таких великих червів ще ніколи не бачив. Сліпа, округла голова хиталася з боку в бік, поки він, звиваючись, ліз до мене в яму. Що воно таке? Воно отруйне? Може вкусити?

Тоді до мене дійшло. Це могильний черв! Мабуть, воно жило в могилі Біллі Бредлі, виросло під землею грубе, вгодоване. Біле таке, бо ніколи не бачило сонця!

Мене пересмикнуло від огиди, коли черв плюхнувся мені під ноги. Воно миттю зарилося в пухку землю, і я впустив його з виду.

Такий великий черв лишив по собі в стіні ями чималу діру, наче вузький тунель. Я не міг відвести від неї переляканого погляду, бо зсередини до мене пробиралося щось іще. Щось навіть більше, бо з тунелю додолу сипалася й сипалася розворушена чимось земля.

Найгірше за все — невідомість. Я мусив побачити, що повзе до мене тією дірою, тож якимось чудом видряпався на ноги. Похитнувся — знову запаморочилося та закружляли вгорі зорі. Я затнувся, мало не впав, але зміг-таки зробити крок, завалюючись уперед, майже впритул до вузького тунелю, який тепер був мені на рівні очей.

Я зазирнув усередину і миттю про це пожалів.

Там були кістки. Людські кістки, з’єднані між собою. І вони ворушилися. На обох руках бракувало великих пальців. На лівій узагалі пальців не було. Кістки повзли до мене крізь м’яку землю, раз по раз хлюпаючи багном. Череп вищирився до мене рідкими зубами.

Це був померлий Біллі, але замість очей він дивився на мене чорними пустими западинами. Коли білі кості руки вилізли з тунелю та потягнулися до мого лиця, я сахнувся назад і мало не впав, схлипуючи від жаху.

Я вже думав, що от-от збожеволію від цього жахіття, але повітря раптом похолоднішало, і я відчув з правого боку чиюсь присутність. Хтось прийшов до мене в яму і стояв там, де не встане ніхто живий. Одна половина його тіла була в мене на виду, решта лишалася в земляній стіні.

Це був хлопець заледве старший від мене. Я бачив тільки лівий його бік, бо решта ховалася в землі. Аж ось він легко, ніби крізь двері, виступив із землі весь та розвернув до мене ще й праве плече. Тоді він мені усміхнувся — тепло й приязно.

— Різниця між сновиддям і явом, — сказав він, — один із найскладніших уроків. Вивчи його зараз, Томе. Зараз, поки не пізно…

Я тоді поглянув на його черевики — дорогі, зі шкіри найкращого ґатунку. Як у Відьмака.

Він підняв руки догори, показав мені долоні. На обох руках бракувало великих пальців. На лівій руці зовсім пальців не було.

Це був привид Біллі Бредлі.

Він склав руки на грудях та знову мені всміхнувся, перш ніж розтанути. Мені здалося, він щасливий та спокійний у своєму посмерті.

Я зрозумів, що він намагався мені пояснити. Ні, я не спав, але то не була ява. Мене мучило темне марення, породжене зіллям Ліззі.

Коли я знову глянув на тунель у стіні, там нічого не було. Не ліз до мене жоден скелет. І могильного черва не було також.

То, мабуть, така отрута: щоб сплутати марення та реальність. Ось що дала мені Ліззі. Це тому калатало моє серце і тому я не міг стулити очей. Зілля не давало мені заснути, але надсилало видіння, яких насправді не було.

Незабаром небо затягло хмарами, зірвався рясний дощ. Ніч для мене видалася довга, холодна й неприємна. Я все думав, що зі мною станеться перед світанком. І що ближче надходив світанок, то мені було гірше.

Десь за годину перед світанком дощ перейшов на легку мрячку, а там і зовсім затих. З-за хмар знову показалися зорі, але тепер вони не розпливалися мені перед очима. Я змок до нитки, змерз, але вже не пекло в горлі.

Коли над ямою нахилилося чиєсь обличчя, у мене серце тьохкнуло — я вже подумав, Ліззі прийшла за моїми кістками. На моє полегшення, то була Еліс.

— Ліззі послала мене перевірити, що тут у тебе, — сказала вона тихо. — Біллі уже заходив?

— Як прийшов, так і пішов, — сердито відрізав я.

— Я не хотіла такого, Томе. Якби ти лишень не втрутився, усе би було гаразд.

— Гаразд? — перепитав я. — Якби все вийшло по-твоєму, уже б і дві дитини померло, і Відьмак. У твоїх пирогах була кров немовляти. Це, по-твоєму, «гаразд»? Ти з родини вбивць, ти і сама вбивця!

— Неправда, неправда, — запротестувала Еліс. — Не було жодного немовляти. Я лише передала тобі пироги.

— Навіть якщо так, — наполягав я, — ти добре знала, що вони замислили. І ти би це допустила.

— Я не така сильна, Томе. Як я могла їх спинити? Як би я зупинила Ліззі?

— Я зробив свій вибір, — сказав я їй. — А що вибереш ти, Еліс? На крові магію чи на кістках? Яку? Яку із цих двох?

— Ніяку. Я такого не хочу. Я втечу. За першої змоги втечу.

— Якщо це правда, то допоможи мені зараз. Допоможи мені вибратися з ями. І втечімо разом.

— Зараз це небезпечно, — заперечила Еліс. — Я потім втечу. Може, за кілька тижнів, коли вони цього не ждатимуть.

— Тобто дочекаєшся моєї смерті. Щоб на руках у тебе було ще більше крові…

Еліс нічого не відповіла, лише тихо заплакала. Я вже думав, вона от-от погодиться мені допомогти, але вона пішла геть.

Я сидів у ямі і з острахом думав про свою долю. Згадав солдатів із пагорба Повішених — я тепер точно знав, що вони відчували перед самою смертю, знаючи, що вже не вернуться додому. Не побачать ніколи рідних. Я вже майже облишив всі сподівання, коли почулися кроки. Я встав, готовий до найгіршого, але то була знову Еліс.

— Томе, мені так шкода, — запричитала вона. — Вони вже точать ножі…

Підходила найгірша хвилина, і я знав, що маю один тільки шанс. Еліс була моєю останньою надією.

— Якщо тобі правда шкода, ти допоможеш мені, — сказав я тихо.

— Хіба я щось можу? — плакала вона. — А ну, як Ліззі щось мені зробить? Вона мені не довіряє. Каже, я м’якотіла.

— Поклич містера Ґреґорі, — попросив я. — Приведи його сюди.

— Пізно, пізно вже, — схлипнула Еліс, хитаючи головою. — Ліззі не бере кістки після сходу сонця. Ніколи-ніколи. Найкраще брати кістки перед самим світанком. Вони прийдуть за тобою за кілька хвилин. Більше в тебе часу нема.

— Тоді дістань мені ножа, — попросив я.

— Не поможе, — сказала вона. — Вони надто сильні. Ти ж не зможеш їх побороти, так?

— Ні, — погодився я. — Але я розріжу мотузку. І спробую втекти.

Еліс одразу зникла. Вона пішла за ножем — чи надто сильно боїться Ліззі? Я почекав кілька хвилин, але Еліс не поверталася, і я зневірився. Щосили смикав мотузки, але нічого не допомагало.

Коли вгорі знову показалося обличчя, мені в грудях вкололо з переляку, але це Еліс простягнула щось над ямою. Метал зблиснув у світлі місяця, полетів униз.

Еліс не підвела. Вона принесла мені ножа. І щойно я розріжу мотузки, то зможу вилізти…

Спершу я навіть не сумнівався, що в мене все вийде — навіть із зав’язаними за спиною руками. Хіба поріжуся лезом, але порівняно з тим, що на мене чекає перед світанком, то цілковита дрібниця. Я досить швидко зумів підняти ніж. Складніше було розмістити його під мотузкою й зовсім уже складно — щось ним розрізати. Коли я вдруге впустив руків’я, то запанікував. У мене лишалося не більше хвилини, поки за мною прийдуть.

— Мусиш мені допомогти, — гукнув я Еліс. — Стрибай до мене в яму.

Насправді, я не чекав, що вона погодиться, але, на мій подив, вона не відмовила. Еліс не стрибнула донизу, а акуратно спустилася: повернулася до ями спиною, вхопилася руками за край, спустила спочатку ноги, тоді повисла на руках і зістрибнула останні два фути.

Вона швидко впоралася з мотузкою. Нарешті, у мене були вільні руки, лишалося тільки вилізти з ями.

— Давай я встану тобі на плечі, — запропонував я. — Вилізу, а потім тебе витягну.

Еліс не сперечалася, і з другої спроби мені вдалося втриматися на її плечах та вилізти на мокру траву. Далі було по-справжньому складно — треба було витягти Еліс.

Я подав їй ліву руку, вона міцно вхопила мене за долоню, ще й правою додатково вчепилася за зап’ястя. І я почав тягнути.

Першою перешкодою була мокра, слизька трава — важко було втриматися на краю ями. Потім я зрозумів, що мені бракує сили, щоб її витягнути. Я припустився страшної помилки. Те, що Еліс — дівчина, зовсім не означало, ніби вона слабша за мене. Я надто пізно згадав, як легко вона калатала Відьмаковим дзвоном, майже не докладаючи зусиль. Треба було навпаки: щоб вона встала мені на плечі й вилізла перша. Еліс би легко витягнула мене за руку.

І тут долинули голоси. До нас ішли Кістлява Ліззі з Бивнем.

Еліс рвучко зашкребла ногами по земляній стінці, шукаючи опори. Відчай додав мені сил. Я різко смикнув її на себе, і вона перевалилася через край та впала на траву поруч мене.

Ми вибралися останньої миті й тут же щодуху кинулися навтьоки, під тупіт погоні за спинами. Спочатку Ліззі із Бивнем добряче відставали, але вже за кілька хвилин розрив між нами почав скорочуватися.

Я не знаю, скільки ми так бігли. Здавалося, цілу вічність. Я біг, аж ноги налилися свинцем, і кожен подих вогнем пік у горлі. Ми бігли до Чипендена — я бачив це за пагорбами і горами, що часом мигтіли з-поміж дерев на нашому шляху. Ми бігли назустріч світанку. Небо потроху сіріло й щомиті ставало яснішим. І коли я вже відчув, що більше просто не можу, верхівки гір залило оранжеве сонце. Настав світанок. Пам’ятаю, як ще подумав: хай навіть зараз нас упіймають — принаймні сонце зійшло, тож Ліззі не буде жодної користі з моїх кісток.

Ми вибігли з лісу на порослий травою схил та почали дряпатися нагору, і тут нарешті ноги перестали мене слухатися, перетворившись на слабке й безвольне желе. Я почав відставати від Еліс, і вона озирнулася на мене з нажаханим обличчям. Я чув, як слідом за нами через ліс женуться вони.

І тоді я просто спинився. Зупинився, бо так хотів. І бо не було потреби вже кудись бігти.

На вершині пагорба завмерла висока чорна постать із довгим костуром у руці. То був Відьмак, але зовсім на себе не схожий. Світанкове сонце вогнем осявало його зі спини. Він відкинув каптур плаща, і волосся спадало на плечі, ніби розжарене полум’я.

Бивень щось заревів та помчав на нього вгору по схилу, розмахуючи ножем, а Кістлява Ліззі за ним услід. Про нас вони поки забули. Вони знали, хто їхній справжній ворог. Із нами вони могли розібратися й потім.

Еліс тоді також спинилася, тож я, похитуючись на нетвердих ногах, зробив ще кілька кроків, щоб із нею порівнятися. Ми з нею разом дивилися, як Бивень кинувся в останню свою атаку, замахнувся кривим лезом та заволав на бігу щось люте.

Відьмак стояв непорушно як статуя, але тут зробив йому назустріч два кроки й високо підняв костур. Він цілив ним, наче списом, прямо Бивневі в чоло, але за мить до удару щось клацнуло й на кінчику костура загорілося червоне полум’я. Тоді костур влетів у ціль із важким звуком. Кривий ніж підлетів у повітря, а тіло Бивня гепнулося об землю, наче мішок із картоплею. Я знав, що він уже мертвий ще до того, як він упав.

Відразу по тому Відьмак відкинув костур убік та витягнув щось з-під поли плаща, міцно стиснув у лівій руці, а тоді махнув у повітрі, як батогом. Сонце заграло на срібних ланках, і я зрозумів, що то ланцюг.

Кістлява Ліззі розвернулася, кинулася тікати, але не встигла: Відьмак махнув удруге, і тут же в повітрі долинув тонкий, високий, металевий свист. Ланцюг упав вогняною спіраллю, міцно обвивши Кістляву Ліззі з голови до ніг. Вона протяжно закричала від болю, тоді повалилася долі.

Ми з Еліс піднялися на вершину пагорба. Відьма лежала там, уся обмотана срібним ланцюгом — він навіть вп’явся їй у відкритий рот, притискаючись ланками до зубів. Вона закочувала очі та смикалася всім тілом, але не могла навіть закричати.

Я глянув на Бивня. Він лежав на спині з широко розплющеними очима. Мертвий, без жодних сумнівів. Посеред лоба в нього запеклася червона рана. Тоді я зиркнув на костур, згадавши, як на кінчику в нього загорілося раптом полум’я.

Мій учитель здавався виснаженим, замученим і раптом дуже старим. Він усе хитав головою, ніби втомився від усього в житті, включно й власне життя. У тіні пагорба волосся його знову повернулося до звичайної сивини, і я зрозумів, чого під сонцем здавалося, ніби воно струменить на плечі, — його волосся змокло від поту, і він загладив його за вуха долонею. Щойно він повторив цей жест у мене на очах. Краплі поту котилися йому з чола, він тяжко, загнано дихав. Я зрозумів, що всю дорогу сюди він біг.

— Як ви нас знайшли? — запитав я.

Він не відразу відповів, але нарешті вирівняв подих і зміг говорити.

— За слідами, хлопче. Лишаються знаки, за якими можна знайти дорогу, якщо вмієш їх прочитати. Це ще одне, що тобі доведеться опанувати.

Він повернувся та глянув на Еліс.

— Із тими двома закінчили, але що робити з тобою? — запитав він, не зводячи з неї суворого погляду.

— Вона допомогла мені втекти, — заступився я.

— Правда? — перепитав Відьмак. — А до того?

Він зиркнув на мене пильно, і я не зміг довго витримати його погляд, опустив очі на черевики. Відьмак тільки язиком цокнув. Я не міг йому брехати і знав: він здогадується, що Еліс відіграла свою роль у тому, що зі мною трапилося.

Він ще раз на неї глянув.

— Відкрий-но рота, дівчино, — наказав він різко й зло. — Показуй зуби.

Еліс послухалася, та Відьмак раптом подався вперед, вхопив її за підборіддя, нахилився до її відкритого рота та голосно потягнув носом.

Коли він знову повернувся до мене, то трохи пом’якшав.

— Подих у неї достатньо свіжий, — зітхнув Відьмак. — Ти чув, який подих у тої, другої?

Він відпустив Еліс і показав на Кістляву Ліззі.

Я кивнув.

— То через її особливу дієту, — пояснив Відьмак. — І відразу ясно, що до чого. Відьми, які чарують на крові або на кістках, п’ють кров і їдять сире м’ясо. Але дівчина, здається, до цього ще не дійшла.

Тоді він знову схилився над Еліс.

— Глянь мені в очі, дівчино, — наказав він. — Тримай мій погляд, скільки зможеш.

Еліс послухала, але витримала заледве кілька секунд, хоч аж скривилася від напруження. Вона опустила очі й тихо заплакала.

Відьмак глянув на її гостроносі черевики та сумно похитав головою.

— Не знаю, — він знову розвернувся до мене. — Навіть не знаю, як буде краще. Річ не тільки в ній одній. Треба подумати й про інших. Скільки невинних постраждає в майбутньому. Вона забагато бачила й забагато знає. Тут може по-всякому скластися, і я не знаю, чи можна її відпускати. Якщо приєднається до решти кодла у Пендл, пропаде навічно й тільки посилить темряву.

— Тобі є ще куди піти? — запитав я у Еліс тихо. — Ще, може, якась родина?

— Є село біля узбережжя. Називається Стомін. Маю там ще одну тітку. Може, вона би взяла мене до себе…

— Тітка така ж, як решта родини? — знову суворо поспитався Відьмак.

— Із першого погляду, ніби й ні, — відповіла вона. — Але це далека дорога, і я ще там не бувала. Днів зо три туди йти або й більше.

— Відправлю з тобою хлопця, — раптом подобрішав Відьмак. — Він вивчав мої мапи, думаю, знайде дорогу. А коли він повернеться, буде вчитися правильно їх після себе складати. Але гаразд, так і вирішимо. Я дам тобі шанс, дівчино. А ти вже сама вирішуй, користатися з нього чи ні. І якщо ні — колись ми з тобою зустрінемося знову, але наступного разу тобі так більше не пощастить.

Тоді Відьмак витягнув із кишені вже знайомий для мене згорток. Усередині лежав приготований у дорогу шмат сиру.

— Підживитеся дорогою, — сказав він. — Але не їжте все нараз.

Я сподівався, дорогою знайдеться щось ліпше на підживитися, але все одно подякував.

— Не йдіть прямо до Стоміна, — попередив Відьмак, дивлячись на мене пильно й незмигно. — Зайди спочатку додому. І дівчину із собою візьми. Матері скажеш, хай із нею переговорить. Здається мені, твоя мати зможе допомогти. Чекатиму тебе за два тижні.

На обличчі в мене відразу розцвіла усмішка. Погостювати опісля всіх негараздів удома — неначе мрія. Але дещо мене здивувало. Я пам’ятав, що колись мама надіслала Відьмакові листа, і далеко не все йому в тому листі сподобалося. То чого він вирішив, ніби мама зможе допомогти Еліс? Але я промовчав, щоб Відьмак раптом не передумав. Я дуже хотів навідатися додому.

Перед тим як вирушити в дорогу, я розказав Відьмаку про Біллі. Він сумно кивнув, але порадив не турбуватися: він сам зробить усе, що треба.

І на тому ми розійшлися. За хвилину я озирнувся: Відьмак перекинув Кістляву Ліззі через плече та прямував у бік Чипендена. Зі спини він здавався років на тридцять молодшим.