Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі

РОЗДІЛ 14 КРИВАВІ СЬОЗИ

У долині Байсо, що в Кіджунських горах, на світанку, коли ще й не починало розвиднятися, сновигали кілька вогників смолоскипів. Перескакуючи з місця на місце, блимаючи навіть під час коротких зупинок, вогники красномовно свідчили: там щось відбувається.

Найбільший смолоскип тримав чоловік, який гасав сюди-туди мов навіжений. Він мав вигляд людини, але повадками нагадував доккебі. А кричав так грізно, як уміють лише лекони. Угамуватися йому допомогла б назька стриманість, але цією чеснотою, на жаль, він не володів. Украй збуджений, аж волосся стояло сторч, чоловік напосідав на товариша:

— Скоро світанок! І чому його досі немає?!

Товариш безпорадно вдивлявся в небо на сході. Зірки випромінювали яскраве синювате сяйво, і ознак наближення світанку помітно не було.

— Наберися терпіння, Робсе. А щодо світанку... Часу в нас достатньо. Набалакаємося досхочу. Зірки навіть не починають тьмяніти.

Робс теж глянув на схід і був змушений погодитися. Та нетерплячка не відпускала його.

— Трясця! Якщо ці стотрикляті лебідки не прибудуть вчасно — кінець усій справі! Наступний небоплав пролітатиме за кілька місяців! І тоді теж наґи можуть нам напаскудити.

Товариш Робса замислився, чи відрізняється лайка «кляті» від «стотрикляті», і відповів:

— Прибудуть. На все потрібен час. Він щиро тішився запрошенням у долину Байсо. Невдовзі прийде й привезе.

Робс пхекнув і міцно стиснув губи. Від нетерплячки палав не він один. Решта чоловіків з гурту теж повнилися нетерпінням і напруженням.

Це були шукачі скарбів на спинах небоплавів. Такий пошук скарбів відрізнявся від звичайного не лише тим, що доводилося не копати вглиб, а злітати у височінь, а ще й тим, що здобути скарби можна було напрочуд швидко. Саме це й збирався довести того дня Робс. Він розраховував упоратися за пів дня. Задум полягав ось у чому. Усі шукачі скарбів на спинах небоплавів перед світанком зійдуться з усіх усюд у долину Байсо. До сходу сонця вони готуватимуть спорядження — лебідки, мотузки, повітряних зміїв, ножі. Незабаром, за передбаченням Робса, з’явиться небоплав. І шукачі, вже повністю готові, блискавично піднімуться йому на спину. З такою швидкістю діють не шукачі пригод, а грабіжники. Але ціль була рухома, а через підступних наґів подорожі північними землями стали дуже небезпечні. Тож Робс розсудив, що не можна марнувати жодної хвилини.

Усі запрошені ним шукачі мали великий досвід, працювали злагоджено, і підготовка просувалася швидко. А втім, Робс усе одно казився й репетував — мабуть, через те, що ніхто не потребував його вказівок і порад. Та він миттю збагнув, що заважає товаришам.

— Як прибудуть лебідки — скажіть. Піду поки перепочину.

— Ти ж з вечора тут? Тобі не перепочити, а поспати треба.

Робс прийшов у долину Байсо перший, ще минулого вечора. Він цілу ніч привітно зустрічав кожного товариша-шукача, але його нетерплячка й роздратування дедалі розгоралися. Він похитав головою.

— Та який тут сон?

Співрозмовник засміявся.

Наґи не просунулися до Кіджунського хребта. Але більшість шукачів скарбів тривожилася за свої рідні місця. Скарби, сховані в землі, рано чи пізно відкриються наполегливому копачеві. А от скарби на спині небоплава стають доступні, лише коли він пролітає над долиною Байсо. Тож постійно там сидіти в очікуванні — марнування часу. І Робс дозволив шукачам розійтися по домівках, поки не закінчиться війна.

Сам Робс, як збирач душ, не відчував прив’язаності до певної місцевості. У нього не було рідного краю. Трохи поміркувавши над тим, де б оселитися, він обрав Ґ’юріхар — суворий північний край із сильними хоробрими мешканцями. У Ґ’юріхарі Робс власноруч збудував собі хижку й годувався з полювання та збиральництва. Збирачі душ уміють все. Якщо збирача душ випустити голим-босим надвір, увечері він повернеться з одягом, постіллю та харчами для сніданку. Такий не пропаде. Робс призвичаївся до нового життя й осів у Ґ’юріхарі. Коли був вільний від буденних клопотів, переглядав свої записи про небоплавів, правив теревені з душами. Словом, терпляче чекав на закінчення війни.

Пів місяця тому почали ширитися чутки про відступ наґів. Усі сіверяни раділи, хоч і не йняли віри. А Робс, недовго думаючи, зібрав свої записники й прихопив кілька найнеобхідніших речей. Усі пожитки, добротну хижку, великий запас харчів та цінні хутра передав другові-дроворубу в обмін на обіцянку, що той виконає дрібне прохання. Дроворуб охоче погодився. Робс доручив йому доправити листи всім шукачам скарбів, яких розпустив по домівках, а сам вирушив у довгу путь — в долину Байсо.

Найближчий день появи небоплава визначив Робс, і викликав шукачів теж він, але більше займатися йому не було чим. Усі виконували роботу, яку добре знали, і жодного втручання не потребували. На щастя для Робса, був там ще один такий самий нероба. До нього Робс і підійшов.

— Преподобний, вам не холодно?

Монах Ореноль, який сидів біля багаття, підняв голову. Побачивши Робса, протер очі. Він, певно, закуняв. Але вмить отямився.

— Ще не світає. Ви казали, небоплав пролетить, коли вже зійде сонце.

Робс підтвердив, устромив свого смолоскипа в землю догори дриґом. Вогонь згас. Робс сів поряд з Оренолем і заговорив, не приховуючи страшного нетерпіння:

— Біда, справжня біда. Ще один товариш мав прийти, з лебідками. А його досі немає. Уже повітряні змії готові, коні запряжені. А без лебідок ми не можемо приладнати мотузки. Через це спізнення нам забракне часу на випробувальний політ.

Оренолю кортіло взяти Робса на кпини, мовляв, відколи це він став такий завбачливий і дбайливий, але стримався.

— Вони ж не вперше полетять. Усе вийде.

— Тут річ не в літунах. Вони якраз досвідчені, це правда. Річ у зміях. Треба запустити їх, щоб перевірити, чи вдало вони зібрані. Якщо змії розваляться під черевом небоплава, я від розчарування перетворюся на дуоксіна!

Ореноль тихо засміявся.

— Якщо чесно, я здивований.

— Чим?

— Коли я отримав вашого листа із запрошенням прийти, щоб спостерігати за висадкою на небоплава, вирішив обов’язково піти. Щоб ви не залишилися на самоті, бо ваші товариші-шукачі не прийдуть. Нині світом ширяться жорстокість і страх. Я сумнівався, що знайдуться сміливці, які наважаться здолати небезпечний шлях заради спроби дістатися небоплава. Але я помилився.

— Я чув, наґи відступили, рушили на Південь. Ви не знали?

— Знав. Я не це мав на увазі.

Ореноль не вірив, що в суворих північних землях, де головною метою кожного є просте виживання, ще залишилися мрійники. Хоча висадка на небоплава й відбуватиметься швидко, подорож до місця та підготовка займають чимало часу. Тож учасникам довелося б надовго відкласти свої справи чи навіть повністю від чогось відмовитися. Оренолю здавалося, що Робс один такий у світі, хто може все покинути й піти за мрією, а всім іншим важко виділити бодай день.

Ореноль замислився, як краще пояснити свої думки Робсу, і коли вже дібрав потрібні слова, з темряви раптом долинув гамір.

Робс підхопився й побіг на ті звуки, Ореноль підвівся й пішов слідом. Почулися радісні вигуки. Посеред скупчення смолоскипів Ореноль побачив велетенський віз, а біля нього — збудженого чоловіка, який кричав:

— Мій хазяїн, падлюка затята, не хотів давати воза. А я кажу: «Мені лебідки в руках нести, чи що?». А він мене обізвав божевільним. Це хто ще божевільний?! Без мене цей віз йому навіщо здався? Та й він ще одного воза має! Я кажу, хай буде віз мені платнею за чотири роки служби. Чим йому погано? Але ні, затявся, та й годі. Довелося мені ще йому заплатити!

— Тобі не заплатив, ще й за воза гроші взяв? Справді, падлюка твій хазяїн. Гірший за наґа!

— Еге ж. Але хоч совість мав, узяв лише пів ціни.

— А де ти гроші взяв на ті пів ціни? Платні ж ти не отримав, кажеш?

— Мені дуже допомогли товариші-наймити.

— А, ти в них виграв! Але ти мав свого воза. Коли ми роз’їжджалися звідси, ти на нього поклав лебідки. І куди ж твій віз подівся?

— Ох, і не питайте. Я втратив його чотири роки тому. Сплатив ним у корчмі за обід. Ну й застряг у тому селі. Я ж не міг перти лебідки на собі. Ось і наймитував чотири роки в того бридкого хазяїна. Йой, як згадаю — душа болить... Нумо візьмемося разом!

І шукачі із шаленим реготом взялися до лебідок — величезних, підхожих до величезних зміїв.

Ореноль дивився, як шукачі зі стогонами тягають і закріплюють важезні лебідки, і знову подумав, що вони дивовижні мрійники. Он один навіть чотири роки гарував без платні, аби тільки зберегти лебідки, але весело сміявся, розповідаючи про свої поневіряння. Якби так легковажно поводився юнак, Ореноль ще зрозумів би. Але цьому чоловікові на вигляд було років із сорок.

На спині небоплава могли виявитися неймовірні скарби, але не було певності, що шукачі їх спустять на землю, а не подивляться й повернуться з порожніми руками. Нікому ще не вдавалося видертися на небоплава. Тож ніхто й гадки не мав, що там за скарби та із чим доведеться зіткнутися в руїнах. Оренолю кортіло попередити їх, мовляв, не варто засмучуватися, якщо на спині летючої риби вони нічого не знайдуть.

В очікуванні нагоди заговорити із шукачами Ореноль підслухав їхні розмови й зауважив, що про коштовності й гроші вони не говорять. Скидалося на те, що їх більше приваблює сама пригода — піднятися на спину небоплава. Поки монах міркував над тим, з якими напучуваннями варто звернутися до відчайдухів, приготування до польоту завершилися. Мотузки розплутали та охайно склали. Шукачі скарбів напружено чекали на появу небоплава. Ореноль усвідомив, що його поради зараз тільки заважатимуть, і вирішив триматися подалі.

Робс, оглянувши спорядження, полегшено зітхнув і подивився на схід. Ореноль почув його слова:

— Можна було б злітати випробувати зміїв, але хай уже буде, як буде. Краще поснідати. На голодний шлунок дива не вчиниш.

Стомлені чоловіки заходилися збирати хмиз, діставати посуд і харчі. Робс, витираючи піт із чола, підійшов до Ореноля.

— Преподобний, ви теж, мабуть, зголодніли. Поки варять, випийте хоч вина. Наші молодики й вино принесли.

Ореноль не міг не спитати:

— Хтось покинув усі справи, щоб доправити в долину їжу й вино?

— Що? Виходить, так.

— Робсе, вам і вашим товаришам хіба ніхто не казав, що ця війна нечувано страшна й що Північ на волосинці від загибелі?

Робс щасливо гигикнув. Він відшукав-таки глечик з вином, і його обличчя посвітлішало. Подав монаху чарку й недбало кинув:

— До загибелі Півночі мусимо здійснити свій задум.

Ореноль не знав, як відповісти, і стулив рота. Робс налив вина, Ореноль випив.

Монах ні в чому не звинувачував шукачів, але сам не був здатний на таке ставлення до життя. У Великому храмі Хаінся ніхто, крім Ореноля, не погодився вирушити в далеку небезпечну подорож, щоб подивитися на підкорення небоплава, тож храм відрядив його. Та навіть тут, у долині Байсо, усі думки Ореноля були прикуті не до скарбів у руїнах, а до війни, що розгорталася на півдні.

Але, звісно, усі змінюються. Невдовзі Ореноль забув про війну.

У холодне нічне небо здіймалися струмені тепла.

Те, що спершу здалося Само Фей скелястою горою, зблизька більше нагадувало вулкан. Але це припущення не вдовольнило Само. Вона придивилася пильніше й збагнула, що перед нею — згусток гарячого повітря завбільшки як гора. Це її дуже здивувало.

Видовище було казкове. З лісових хащів вилітав стовп тепла. Його довжелезні струмені змішувалися з темним холодом, тепло розмивалося й послаблювалося, але все одно сягало значної висоти.

Само трохи поміркувала, потім легенько поплескала Хмару-громовицю по зашийку й пробурмотіла кілька слів. Тигр роззирнувся, знайшов стежку й рушив, а за ним, гучно тупаючи, сунули двадцять двоє дуоксінів.

Наґиня бачила, як лісом тече густе тепло. Але це тепло не було породжене вогнем. Само була подумала, що десь поблизу Жар, та швидко відмовилася від цієї думки. А хто чи що, крім Жара, могло бути джерелом такої кількості тепла?

Коли тепло так посилилося, що його можна було не лише побачити назьким зором, а й відчути шкірою, хтось ляснув Само по спині.

— Двоголовцю?[7]

У вічі Само дивився двоголовий дуоксін. Вона здогадалася, чому він торкнувся її спини — хотів привернути увагу, щоб вона скористалася слухом. Само почала дослухатися. Голови по черзі мовили:

— Гаряче.

— Погано.

— Не розумію, чого ти хочеш. Скажи ще раз.

Двоголовець замислився. Вигляд у нього був моторошний: він витягнув довжелезні роги-кості з рук і приставив їх до підборідь. За мить голови сказали впевнено:

— Гаряче. Погано.

— Погано. Робити добре.

— Шкода, але це мені понад силу. Пропонуєте не йти туди, де пече?

Само не вгадала. Двоголовець витягнув роги-кості на повну довжину й нетерпляче вказав у тому напрямку, куди рухався загін. Само знову спробувала вгадати:

— Гаряче — погано, тому треба піти туди й охолодити?

Двоголовець був задоволений. Само наказала Хмарі-громовиці поквапитися й замислилася, чому дуоксінів стривожило це тепло. Коли в голові вималювалася відповідь, ліс перед очима Само зник. Його затулила переливчаста стіна тепла.

Хмара-громовиця зупинився навіть без наказу Само.

Першої миті Само приголомшила краса цього видовища. Вона ніколи в житті не бачила «гарячої» будівлі. На Півночі, де будинки опалюються дровами, Само бачила тепло всередині приміщень. Та будинків, огорнутих теплом зовні, не бачила. Нині перед нею постала споруда з вогняних стовпів і площин. Саме звідси підіймався стовп тепла, що сягав небес. Будівля була така гаряча, що теплове сяйво сліпило наґиню. Навколо неї, мов щупальця морського чудовиська, звивалися спалахи та яскраві промені.

Очі Само доволі довго звикали до сяйної теплової плями. А коли нарешті звикли, вона відчула безмежне спантеличення. Адже збагнула, що опинилася перед пірамідою — оселею Мертвоспаду.

— Що тут... — почала мислемовити Само, але схаменулася й продовжила вголос. — Що тут сталося?

Приголомшені дуоксіни на різні лади виражали переляк і подив. Само, теж налякана, тільки тепер зрозуміла, чому Двоголовець так поривався охолодити «гаряче». Він упізнав місцевість і тривожився за піраміду. Само змахнула рукою і обережно повела дуоксінів до піраміди.

Шлях здався надто довгим. Мабуть, через хвилювання Само неправильно оцінила відстань. Що далі вона йшла, то дужче хвилювалася. Само здогадалася, що тепло струмує з надр піраміди. Якщо споруда так нагрілася, усередині мусило бути нещадне пекло. Мертвоспад навряд чи вижив там.

Само й дуоксіни просувалися лісом до піраміди, поки не зневірилися. Жар був нестерпний. Навіть якби вони наважилися ввійти в будівлю й смиренно терпіли біль від опіків, нічого вдіяти все одно не змогли б. Само пояснила це дуоксінам:

— Піраміда нагрілася не від сонячних променів і не від вогню, розпаленого навколо. Страшно навіть уявити, як від жару в глибині піраміди плавиться каміння...

Двоголовець шанобливо й уважно слухав Само. Решта дуоксінів спантеличено хитали кінцівками. Само допомогла Двоголовцю усвідомити очевидне.

— Мертвоспад загинув.

— Не може загинути.

— Бо неживий.

Само кивнула.

— Твоя правда... А тобі не сумно?

Двоголовець знову замислився.

— Чи сумно...

— Не знаю.

— Дивно.

— Погано.

Само не зрозуміла, що відчуває Двоголовець. Мертвоспад не можна було вважати матір’ю дуоксінів чи їхньою батьківщиною. Як пам’ятала Само, Мертвоспад завжди говорив про всіх дуоксінів як про єдине ціле із собою. Тому їй постійно здавалося, що Мертвоспад скрізь її супроводжує. Двоголовець скоса глянув на піраміду очима обох голів і сказав:

— Чи пан Жар...

— Розповів...

— Чому дуоксіни...

— Утратили Бога?

Само розгублено подивилася на Двоголовця. Той точно визначив, про що вона здогадувалася, але не бажала думати. Так розігріти велетенську піраміду було до снаги тільки Жару. Тут побував Жар.

— Так, гадаю, це зробив пан Жар. Та ось навіщо? І чи розповів перед цим, чому дуоксіни втратили Бога? Звідки мені знати?

Двоголовець високо здійняв руки. Інші дуоксіни обернулися до нього. І Двоголовець заволав:

— Спитати!

— Спитати!

Дуоксіни заметушилися. Само спостерігала за ними, нахиливши голову до плеча. Дуоксіни взяли її в коло й закружляли. У такий спосіб вони налагоджували зв’язок з Мертвоспадом. Само збагнула, що вони даремно стараються, але не могла вирішити, чи слід їх зупинити. У ній жевріла надія, що кружляння може виявитися не марним. Тому вона зійшла зі спини тигра-богатиря.

— Хмаро-громовице, треба нам зачекати. Голодний, мабуть? Іди, уполюй щось. Може, і мені принесеш тваринку.

Хмара-громовиця глянув на танець дуоксінів, одним стрибком перелетів їх і пірнув у темні нетрі.

Само вийняла з піхов шиктоль і сіла на землю, приклавши лезо до лівої долоні.

Шиктоль не виконав свого священного призначення, тому зберіг гостроту. Коли Само була катом і коли була королевою, їй безліч разів доводилося використовувати шиктоль, проте його лезо залишалося бездоганним. Само відвела лезо від шкіри. Болю не було. Вона підняла закривавлений меч і почала проводити ним навколо себе. Руків’я потеплішало, указуючи напрямок.

Само опустила погляд на клинок, потім перевела очі вдалину, куди він показав. Протерла шиктоль і повернула в піхви. Заплющила очі й приготувалася чекати закінчення танцю дуоксінів.

Прості, дрібні несподіванки іноді призводять до заплутаних, непередбачуваних наслідків. Так сталося й у долині Байсо, де випадково перекинули казанок з юшкою. Ця проста несподіванка змусила одного шукача скарбів вдатися до вигадливості, й внаслідок цього один шанований монах впав у стан крайнього відчаю.

Від пропозиції Робса Оренолю стало так зле, що він аж позеленів на виду. Проте Робс наполегливо умовляв монаха, який навідріз відмовлявся.

— Преподобний, крім вас, нема кому це зробити. Свята правда: щоб літати на змії, особливого розуму не потрібно.

— Ви не відчепитеся, поки не вмовите мене полетіти на змії?

— Атож, преподобний. Кажу вам, як є. Якби той паскудний казанок не перекинувся, якби Свіхотц не ошпарив руку юшкою, я не звертався б до вас. Але він тепер не може летіти. А нам потрібно задіяти всіх зміїв.

— Нехай полетить хтось інший. У вас багато людей.

— Так, нас багато. Та хтось ще мусить залишитися внизу й слідкувати за мотузками й кіньми. Це дуже важлива робота, як ви можете здогадатися. Важча, ніж просто теліпатися на змії. Ви ліпше підходите для польоту, ніж для управління.

— До чого це ви хилите? Чим я ліпше підходжу? Тим, що не маю особливо великого розуму?

Робс зареготав.

— О ні! Я не це хотів сказати. Підходите ви тим, що вмієте читати, а ще тим, що не боятиметеся висоти.

— Другу умову я зрозумів. А перша що означає?

— Ми — шукачі скарбів. Не хотілося б потрапити в небезпечне становище через те, що не прочитали якогось короткого попередження, написаного отакенними буквами. Невідомо, певна річ, чи є там написи відомими нам мовами. А раптом є?

Ореноль рвучким рухом указав на змія.

— Ну не полетить один змій із чотирьох. Полетять інші — аж три змії. Той що?

Зміїв справді було чотири, як зауважив Ореноль. Проте Робс похитав головою.

— Не аж три, а лише три, преподобний. Вилізти на небоплава повинні принаймні четверо. Якщо не буде чотирьох — нічого не вийде.

— Ч...чому? Це якийсь забобон?

— Оце ви сказали! Забобони тут ні до чого. Щоб не померти на небоплаві з голоду, а повернутися на землю, доведеться спускатися довжелезною мотузкою. Мотузка в нас тонка, хоча й міцна. Але через велику довжину вага її непомірна. А небоплав не стоїть на місці, й вітер заважатиме. Утрьох там не впоратися. Якби тільки серед тих трьох був наш ватажок Тінахан з його видатною силою, тоді все було б гаразд. Та наш шанований ватажок не з нами. І тому летіти повинні четверо.

— Стривайте. Тобто якщо я відмовлюся, спроба взагалі не вдасться?

— Ви правильно вловили суть, преподобний!

Знічений Ореноль сховав очі від Робса. Йому аж мороз спиною пробіг. Почало розвиднятися, і тепер він міг розгледіти шукачів. А вони всі, своєю чергою, крадькома поглядали на монаха. Вигляд він мав жалюгідний. А схід сонця швидко наближався, і всі вже шаленіли від нетерплячки. Від мовчазного тиску Ореноль мало не зомлів.

На жаль, монаху забракло сміливості для того, щоб розчарувати шукачів, які заради висадки на небоплава зійшлися з далеких країв, покинувши все. Навколо почулися радісні вигуки, й Ореноль зрозумів, що мимоволі кивнув. Поки всі раділи, у нього в голові крутилася думка, що такої безглуздої смерті він собі не уявляв.

Коли його поквапливо повели прив’язувати до повітряного змія, щоб викинути в небо назустріч смерті, Ореноль не міг жодним словом виказати свою незгоду. Йому звеліли перевдягтися й потягли до змія. Робс похапцем дав стислі настанови щодо поведінки під час польоту, з яких монах затямив лише одне.

— Якщо переріжете не ту мотузку — впадете, як ватажок Тінахан.

Ореноль затремтів і попросив якось позначити потрібну мотузку. Робс сказав, що зробить позначку — надріз ножем. Ореноль, почувши це, зблід, і тоді Робс, заливаючись сміхом, прив’язав до потрібної мотузки клаптик білого полотна.

— Ось цю ріжте!

Ореноль відчув певність: у небі йому конче забагнеться перерізати ту, на якій немає позначки. «Коли на чомусь є знак, він підкреслює важливість цієї речі. У збентеженні я точно подумаю, що різати треба іншу, бо саме вона не важлива. І помру!» Поки Ореноля гризли сумніви, шукачі повели коней до місця запуску. Робс, залишаючись із чоловіками, які займалися змієм Ореноля, сказав:

— Преподобний, як же я вам заздрю! Сам би полетів, але треба знизу віддавати накази. Бажаю щиро, щоб вам усе вдалося. А потім ви мене теж туди піднімете.

Ореноль мовчки кивнув, бо якби розтулив губи, з них полилися б слова, зовсім не гідні священного звання монаха. Час, який досі повз, ніби равлик, раптом різко розігнався. Щоразу, коли Ореноль повертав голову на схід, він помічав значне посилення яскравості. Сонце от-от мало з’явитися з-за обрію, і це доводило Ореноля до божевілля. Він силкувався себе заспокоїти: поки що сонця не видно й можна ще довго дихати вільно. Але Робс позбавив його цієї примарної надії.

— Ми в долині, тож сонце ховається за горами. Воно вже зійшло. Зараз прилетить небоплав.

Ореноль злякано сіпнувся.

— Га?! Зараз? Не після сходу сонця?

— Зараз прилетить.

— Ти... Ти, значить, навмисно сказав, що...

— Так. Я сказав, що це станеться після сходу сонця. Щоб ви менше хвилювалися. Навіщо зайві тривоги? Он де! Он він!

Ореноль підвів голову й забув про все на світі, так само, як і чотири роки тому.

З іншого боку долини показався велетенський небоплав. Навіть гордовитий і величний Кіджунський хребет затамував подих. Ранок так і не настав. Натомість під черевом небоплава в долину повернувся вечір. Милуючись приголомшливим видовищем, монах зрозумів, чому шукачі готові пожертвувати чим завгодно заради можливості вилізти на небоплава.

Щоб поділитися враженнями, Ореноль обернувся до Робса. Але того вже не було поряд. Спантеличений Ореноль роззирнувся й помітив Робса на значній відстані від себе. Приклавши долоні до рота, Робс закричав:

— Ватажок Тінахан пишатиметься вами, преподобний! Готуйтеся!

— Готуватися? Як? Що це? Ні, стривайте, я передумав. Я не можу!

Розуміння, яким щойно перейнявся Ореноль, кудись зникло. Залишилася тільки думка, що трапилася страшна помилка. Ореноль з німим благанням зиркнув на чоловіків, які підтримували його змія, але вони дивилися на Робса в очікуванні. Коли Ореноль насилу зібрався вичавити з неслухняних губ волання, Робс холоднокровно віддав наказ:

— Рушайте!

Коні побігли, Ореноля зненацька потягло, аж ребра стиснулися. І крик, готовий зірватися з губ, так і не пролунав. Помічники, які підтримували змія, розганялися щодуху, але, певна річ, не могли зрівнятися швидкістю з кіньми. Невдовзі змій вирвався з їхніх рук, і чоловіки покотилися по землі — навмисно, щоб змій не зачепив їхніх голів. Цієї миті Ореноль зауважив, що його ступні відірвалися від землі.

Він злетів.

«Куди ти?» — безгучно репетував Ореноль. Він безпорадно смикав ногами в повітрі, але земля нестримно віддалялася. Ореноль у розпачі вирішив був розпустити кріплення й зістрибнути, та поки ця думка промайнула у свідомості, змій піднісся так високо, що стрибок неминуче призвів би до переломів кісток. Вітер до болю шмагав Ореноля по щоках, міцно зціплені зуби перегрілися від тиску. Люди, долина, ба навіть гори під ногами більше не спантеличували монаха.

Робс на землі раптом замахав руками. Це був знак: час перерізувати мотузку. Долаючи спротив вітру, Ореноль витягнув з піхов кинджал. І зіткнувся зі страшним вибором.

«Яку різати?»

Від змія тягнулися дві довжелезні мотузки, кінці яких губилися далеко внизу. На одній з них була прив’язана біла стрічка. Від споглядання стрічки, що шалено тріпотіла на вітрі, Ореноля охопила нудота.

«Стрічка — різати? Чи навпаки? Що робити? О-о-о! Чому я не підписав стрічку? О Боже, якого ніде немає, благаю, порятуй! Робс мені казав. Я щось чув. Казав щось про надріз. Який ще надріз? Щоб тобі... А! Він пропонував позначити надрізом. От мерзотник! Та чого це я? Я згрішив, пробачте мені, Робсе. Але яку різати все-таки? Яку? Зараз буде запізно! Годі. Ріжу! Ні! Раптом ця мотузка веде до лебідки?»

Ореноль приставив лезо до однієї з мотузок. Мотузка була добре натягнута й пружна. З одного руху вона не піддалася. Дбайливо, потрошку перепилюючи мотузку, Ореноль почувався так, ніби обережно перерізував собі горло. Зрештою кинджал здолав міцність мотузки, і її нижня частина вмить зникла з поля зору. Так здалося, бо її понесла від Ореноля страшна швидкість падіння. А верхня частина підскочила й дала монахові ляпаса. Ця несподівана зухвала образа допомогла йому отямитися.

«Якщо ти — потрібна мотузка, я пробачаю тобі ляпас. На тобі є стрічка! Я вгадав чи ні?»

Це була потрібна мотузка.

Змій шугонув у височінь. Від різкого підйому в Ореноля потемніло в очах. Змій тремтів і стрімко мчав вище й вище, наче хотів летіти вгору вічно. Ореноль злякався, що помре вже зараз. Але змій вирівняв політ.

Переляканий до напівсмерті Ореноль розплющив очі й радісно зойкнув.

Змій тримався на одній мотузці — тій, що з’єднувала його з лебідкою. Люди внизу нагадували мурашок, та Оренолю здалося, що він бачив, як його вітають змахами рук. Кілька чоловіків метушилися навколо лебідки, допомагаючи Оренолю летіти плавно. Монаха переповнювала радість.

— Я лечу-у-у!

Одяг так тріпотів, що натирав шкіру до болю. Вуха заніміли, повіки поважчали. Але вітер тримав Ореноля в польоті. Краєвид був прекрасний. Монах бачив мов на долоні весь Кіджунський хребет, бачив, як над імлистим обрієм сяє синявою небо. Вранішнє сонце світило збоку, не засліплюючи Ореноля, і дозволяло насолодитися красою світу. Він відчував за собою повне право на замилування й захват, адже недарма погодився злетіти вище гір, тримаючись за землю лише однією мотузкою. Він обернувся, щоб подивитися, чи все гаразд у інших літунів, і зустрівся очима з поглядом небоплава.

Хоча навряд чи можна так сказати про небоплава, бо ця істота має багато тисяч очей і на Ореноля дивилися, звісно, не всі. Але навіть такою незначною увагою небоплав досі не обдаровував жодного земного жителя. Ореноль подумав, що обставини його загибелі будуть воістину неповторні. «Ось тільки як послушники Великого храму поставляться до новини, що я загинув, врізавшись у небоплава?» — таке цікаве багатогранне запитання виникло в Ореноля, але часу на його обмірковування забракло. На монаха невблаганно насувався небоплав. Зіткнення з летючим велетенем, який затулив собою весь краєвид, без сумніву, закінчилося б лихом. Ореноль почувався, як мешканці міста, яким зібралася прогулятися гора: ось вона потягнулася затерплими руками й ногами після довгого сну, підвелася, зробила перший крок...

— Рятуйте! Рятуйте хто-небудь! — верещав Ореноль.

Робс не чув того крику, але наміру допустити зіткнення, безперечно, не мав. Тому слідкував за вітром, тобто не за ним самим, бо він невидимий, а за рухами мотузки та змія. Дочекавшись слушної нагоди, він надривно закричав. І чоловіки взялися так швидко обертати лебідку, аж іскри посипалися. Вітер, який захоплено змагався з людьми в перетягуванні мотузки, був спантеличений несподіваною перемогою. Мотузка подовжилася, і змій спурхнув у височінь.

Ореноль здогадався, що помічники на землі підняли змія, щоб посприяти висадженню монаха на спину небоплава. Проте йому в душу закрався сумнів: чи не забарилися чоловіки біля лебідки. Хай як стрімко ніс його змій, але щоб злетіти вище за здоровенного небоплава, потрібно було чимало часу. Небезпека зіткнення досі зберігалася. І вже коли Ореноль вирішив упокоритися долі, зненацька показалося небо.

Змій підняв Ореноля на достатню висоту над спиною небоплава — у сліпучу синю височінь. Монах побачив руїни на небоплаві, якими їх ще не бачив ніхто. Вони були далеко, на виднокраї, і виднокрай цей був не звичайний, а піднесений над землею.

Ореноль почав замислюватися, як йому висадитися на небоплава, але навіть не пригадував, чи чув бодай щось про те, як правильно це робити. А сам нічого придумати не міг. Він безпомічно висів, самотній, над неозорою спиною чудовиська, а вітер хилитав його з боку в бік.

«Може, відв’язатися від змія і зістрибнути?»

На щастя, Робс знав, що робити. Він і товариші на землі припинили будь-які дії. Розпустили мотузку, скориставшись слушною миттю. І в повітрі над Кіджунським хребтом почало розгортатися величне й гостре видовище.

Небоплав зачепився плавцем за розпущену мотузку. Змій, який і далі підіймався, раптом змінив напрямок польоту. Від цього різкого поштовху Ореноля ледь не вивернуло. Трохи оговтавшись, він побачив, що спина небоплава наближається. Змій почав падати, але завдяки тому, що чоловіки внизу відпустили мотузку, швидкість падіння не була вбивча. Мотузка розмотувалася дедалі більше, поверхня наближалася. Монаху забракло хоробрості дивитися на незвідану «землю», якої ось-ось мали торкнутися його ступні. І він заплющив очі.

Змій нарешті опустився на спину небоплава.

«Приземлення» було аж ніяк не схоже на падіння пір’їнки.

В Ореноля на мить перехопило подих від потрясіння. Прикріплений до змія, він не міг ніяк вплинути на події, хіба що безладно мотати ногами. Але необхідно було щось вдіяти, бо швидкість падіння стрімко зростала. Ореноль зміг підвестися не відразу. Він ледь не зламав палець, розплутуючи вузли, але зрештою звільнився від пут і змія.

До нього якраз підбігали троє інших літунів, які теж звільнилися від зміїв. Бігли вони з криками, та Ореноль нічого не міг розібрати. Розсіяно витріщився на те, що було в них позаду, і зауважив, що їхні змії поволі зісковзують з місць. Їх тягнули мотузки, приєднані до лебідок унизу. Оренолю сяйнуло, що без мотузки спуститися не вдасться. Він озирнувся на свого змія і здогадався, що кричать йому чоловіки.

— Хапай! Прокляття!

Змій під’їхав до ніг Ореноля. Сам не усвідомлюючи, що робить, монах кинувся на нього долілиць і міцно вчепився. Але змій зісковзував далі, та ще й тягнув із собою Ореноля. Той чудово розумів, що змій тягне його до загибелі, але не розтискав рук. Саме тоді троє літунів добігли до нього.

Один стрибнув на змія, як Ореноль. Ще двоє спіймали мотузку, для надійності намотали її собі на руки й заходилися щосили тягнути. Проте мотузка перетягувала змія і чотирьох чоловіків. Обдертий від тертя живіт завдавав Оренолю сильного болю. Він уже не вірив, що троє літунів знають, як його врятувати.

Аж раптом двоє чоловіків, які утримували мотузку, звалилися з ніг.

Змій зупинився. Третій, який вчепився за змія, покинув ошелешеного монаха й побіг допомагати товаришам. Схопившись за мотузку разом з ними, він заволав:

— Преподобний! Як отямитеся — ходіть допомагати! Треба змотати мотузку, щоб не впала!

— Щоб не впала? Значить...

— Аякже! Від лебідки відрізали, так! Робс прослідкував і відтяв дуже вчасно. Якщо впустимо мотузку — нам кінець! Мерщій сюди!

Незадовго до цього Робс обрубав мотузку сокирою і застиг, не прибираючи сокири від лебідки. Його погляд був звернений до неба.

Решта три змії, мотузки яких залишилися цілі, зісковзнули зі спини небоплава. Виконавши своє призначення, змії сумно впали. А шукачі скарбів дивилися тільки на небоплава. Мотузка, обрубана Робсом, ще довго звисала зі спини істоти. Утримати мотузку такої ваги можна було тільки спільними зусиллями чотирьох чоловіків. Робс несамовито викотив очі, намагаючись побачити, чи скорочується мотузка.

Нарешті її почали повільно підтягувати.

Коли небоплав перетнув долину до протилежного краю, хвіст мотузки звисав уже на висоті верхівок дерев. Та це не заспокоїло Робса. Щоб мотузка не з’їхала, слід було затягнути на небоплава щонайменше половину її довжини. Геть забувши прибрати сокиру, Робс проводжав очима мотузку й небесного велетня.

Невдовзі Робс із товаришами радісно закричали.

На небоплава затягнули більш ніж половину мотузки. Тепер четверо літунів могли її більше не тримати. Вага більшої частини не пускала її донизу.

— Вийшло! — загорлав Робс.

Решта шукачів викрикнули щось подібне. Вони обіймалися з радощів, підстрибували, пританцьовували. Щастя душило Робса так, що його голос змінився. Гучно щось викрикуючи, він змішався з гуртом. Перед очима в нього нависла біляста пелена, але він не змахував сліз.

Коли літуни затягли на спину небоплава більше половини довжини мотузки, Оренолю запропонували перепочити. І він не відмовився, бо хвилювання, переляк і тілесна втома давалися взнаки. Захеканий монах умостився на полотнищі змія. Троє товаришів усміхнулися й продовжили трудитися: двоє підтягували мотузку, а третій згортав її охайними кільцями. Утворилася широчезна мотузяна гірка. Було схоже, що мотузка тепер ніяк не зісковзне. Надійний засіб для спуску був готовий. Це дуже заспокоїло Ореноля. Він навіть розслаблено розлігся, забувши про свою монашу гідність. Надзвичайно близьке небо сліпило йому очі.

Але він раптом підскочив і обвів усе навколо пекучим поглядом. Місце було не підхоже для того, щоб вилежуватися на відпочинку. З тремтінням у голосі Ореноль вигукнув:

— Я на спині небоплава!

Троє товаришів обернулися на його вигук і знову всміхнулися. Ореноль, не в змозі впоратися з напливом почуттів, додав:

— Це правда? Скажіть! Ми вилізли на спину небоплава?

— Так, преподобний. Нарешті вилізли.

У чоловіків теж тремтіли голоси. Один з них, особливо чутливий, сів на мотузяну гірку, зітхнув і дав волю сльозам. Ореноль насилу підніс пальці однієї руки до чоток на зап’ястку другої.

Він став навколішки на спині небоплава й почав молитися, перебираючи чотки. Пальці тремтіли й не втрапляли на зерна, та монах на це не зважав. З його вуст невпинно лилися слова вдячності.

Якщо казати спрощено, вилізти на спину небоплава — те саме, що вилізти на спину коня. Бо обидва — тварини. Але таке спрощення нічим не допомогло Оренолю та іншим трьом літунам.

Затамувавши подих, вони всі роздивлялися те, чого не бачив ніхто й ніколи.

Там були пагорби й горбики. Цілком прості, звичні слова. Але ті пагорби й горбики належали тілу живої істоти. Тож звичні слова набули загадкового значення. Усім хотілося поглянути на справжні пагорби й гори, ті, що на землі, але ніхто не насмілився визирнути вниз. Спина небоплава була трохи опукла, і з неї можна було скотитися. У новому неземному світі літуни знали лише самих себе. Думка про це різко підштовхнула Ореноля до усвідомлення, що товариші дуже милі його серцю. Йому кортіло дізнатися про них більше, бо він навіть імен їхніх не встиг спитати. Ореноль запропонував познайомитися, і чоловіки закивали.

— Дуже слушно, преподобний. Ми були такі заклопотані спорядженням, що не познайомилися. Кільсо Фен. До ваших послуг.

— Мактад Сінбюре. Зі Шрадоса.

— Дзукі Немі. Я балькенеєць. І, як велить звичай моїх предків, я хочу вкрасти скарби з руїн.

Спантеличений Ореноль ніби закляк. А Дзукі Немі, не відвертаючи від нього погляду, засміявся. Тільки тоді Ореноль зрозумів, що це був жарт. Коли зі знайомством було покінчено, четвірка знову почала роззиратися. Нікому не полегшало. Краєвид навколо так і залишився приголомшливо чужорідним. Доволі довгу мовчанку перервав Кільсо Фен:

— Перед польотом я твердо вирішив спробувати заговорити до небоплава, якщо висаджуся на нього. А тепер... Я тут, і мені здається, що я зібрався поговорити з мертвою землею. Ось ви, преподобний, відчуваєте бодай якісь порухи?

Троє слухачів похитали головами. Небоплав, без сумніву, рухався, але дуже повільно, тому ніхто нічого не відчував. Кільсо знизав плечима.

— Може, оглянемо руїни?

— Так, ходімо. Але куди?

Вони стояли біля плавця небоплава, звідки бачили дуже мало. Спина істоти була нерівна. Виступи різного розміру, які хотілося назвати пагорбами й горбами, не дозволяли побачити, де розташовані руїни. Думка, що на спині живої істоти їм доведеться блукати між западинами й підвищеннями, налякала літунів. Мактад Сінбюре почухав потилицю:

— Гм! Та яка різниця. Блоха теж, напевно, не знає, де в собаки голова, а де крижі. Гадаю, нам туди. Бо там — плавець. Он пагорб, чи, радше бугор... З його вершини можна буде побачити більше, ніж звідси.

Перш ніж піти в обраному напрямку, шукачі швидко розібрали на частини змія Ореноля. Відірвали від плоті змія жердини та встромили їх у мотузяний моток. Дзукі й Мактад підняли жердини на плечі й понесли змотану мотузку, а Кільсо згорнув полотнище змія і припасував до себе, як наплічник. Побачивши, як злагоджено працюють чоловіки, Ореноль припустив, що вони присвятили підготовці дуже багато часу. Кільсо зібрав і зв’язав різні дрібні речі та доручив їх нести Оренолю.

На початку походу спиною небоплава Ореноль стривожено запитав:

— Невже й справді ми спустимося за допомогою цієї мотузки?

Кільсо здивувався:

— Преподобний, ми щойно сюди висадилися, а ви вже думаєте про спуск? Не поспішайте! Скоро ще піднімуться товариші, доправлять нам харчів. Ми їх витягнемо мотузкою. Перший з них принесе додаткову мотузку. А тоді візьмемося до іншої роботи.

Ореноль згадав, як Робс просив його теж підняти на небоплава.

— Але ж небоплав не стоїть на місці!

— Робс вирахував його шлях. Зараз він з товаришами, мабуть, зібрав поклажу й вирушив до місця другого польоту. Ми довго готувалися. Усе продумали. Навіть... е-е-е... про мішки для випорожнень подбали. Ось ви замислювалися, як тут справляти нужду? Ми вирішили, що не слід тут це робити. Я от не зрадів би, якби хтось наклав купу мені на спину.

Ореноль подумки погодився, що справляти нужду на небоплаві було б нечемно, і з гидливим виразом кивнув. Вирішив більше не заважати шукачам розпитуваннями, адже здогадався, що підготувалися вони бездоганно. Припущення підтвердилося зовсім скоро, коли Дзукі глянув униз і сказав:

— Усе-таки він не боїться лоскоту.

Кільсо й Мактад усміхнулися. Мактад пояснив здивованому монаху:

— Ми боялися, що від наших кроків небоплаву буде лоскотно, і він смикатиметься.

Ореноль уявив, що було б, якби небоплав боявся лоскоту, — і його пробрав дрож. Мактад поспішив заспокоїти монаха:

— Це неможливо. Якби небоплав був такий чутливий, йому б дошкуляла кожна пташка й кожна хмарка, він просто не міг би літати.

Переконавшись, що шукачі й справді передбачили все, Ореноль остаточно заспокоївся. Загін саме дістався до вершини пагорба.

Оренолю здавалося, що той пагорб має бути хребцем небоплава, але огляд місцевості з підвищення довів, що він помилявся. На неозорій спині істоти подібних горбиків було безліч. Спантеличений Ореноль знову піддався грі уяви й подумав, що опинився на чиряку небоплава. Звідти шукачі розгледіли руїни. Простуючи до них, Кільсо пояснював:

— Ми прив’яжемо мотузку до руїн. До чого ще прив’язати? Не забивати ж йому в спину кілки чи щось таке. А руїни вистояли тисячі років під дощами й вітрами. Сподіваємося, вони достатньо надійні.

— А мотузки вистачить, якщо прив’язати до руїни? До краю спини далеко.

— Вистачить. Робс відтяв із запасом. Тому й потрібні четверо, щоб упоратися із цією мотузкою.

Ореноль поринув у роздуми й не відразу помітив, що відстав. Троє чоловіків значно пришвидшили крок. Монах насилу їх наздогнав. Вони майже перейшли на біг. Ореноль розумів їхнє збудження. І сам неабияк хвилювався. До руїн, які тисячі років чекали, щоб їх хтось знайшов, залишилося кілька кроків.

Аж ось і вони.

Загін різко зупинився. Від руїн його відділяв невисокий пагорб, але за ним добре виднілися дахи споруд. Усі перезирнулися, але мовчки. Кільсо махнув рукою, запрошуючи товаришів іти далі. І четвірка першовідкривачів з острахом піднялася на пагорб.

З його вершини відкрився краєвид на руїни.

Вони були прекрасні.

Напіврозвалені, і все одно найпрекрасніші у світі будівлі. Дахи подекуди обвалилися, багатьох колон бракувало, ніби зубів у старечому роті, стіни й огорожі обсипалися. Але виглядало все, як твір мистецтва. Шукачам скарбів і Оренолю аж мову відібрало. Монах ніколи не думав, що руїни можуть бути такими красивими.

А за мить він збагнув, що перед ним воістину найдивовижніші руйни.

Ореноль зазирнув у обличчя чоловіків. Вони теж обмінялися розгубленими поглядами. Адже руїни мали незбагненний вигляд. Наприклад, ліворуч увагу Ореноля привернув напівзруйнований гостроверхий дах небаченої краси. Він придивився і помітив, що це не дах будівлі, як здалося спочатку. Гострокутне накриття підпирали три стовпи, розміщені так, що не могли б витримати його вагу. А ще, як на диво, один стовп не мав середньої частини — вона мовби випала. Вершина стовпа підпирала покрівлю, а внизу впиралася в землю, себто в тіло небоплава. І водночас скидалося на те, що саме на цей стовп і припадає основна вага накриття.

Така ж химерна була й вежа трохи на віддалі. Незрівнянна краса, незрівнянна загадковість. Як вона не падала — годі було зрозуміти. Більшої частини основи вежа не мала, проте залишалася стрункою, без найменшого нахилу. Що далі дивилися мандрівники, то більше помічали серед тієї краси дивовиж, які суперечили здоровому глузду. Дзукі висловився дуже влучно:

— Схоже, наче ми дивимося не на руїни міста, а тільки на малюнок, який де-не-де стерся. І крізь дірки просвічує порожнеча.

Усі погодилися із Дзукі. Пояснень знайшлося два. Або місто спорудили із чогось надзвичайно міцного, або із чогось зовсім невагомого. Але обидва пояснення не вкладалися в голові. Кільсо стурбовано сказав:

— Он там, на площі, є якісь стовпи. Здається, міцні. Може, прив’язати до них мотузку й нашу поклажу, щоб не ходити з тягарем, поки оглядаємо руїни?

Стовпи, на які вказав Кільсо, ніколи не були частиною будівлі, бо шикувалися рядком просто посеред площі. Ореноль здогадався про призначення стовпів.

— Це стародавні пам’ятники. На них мають бути висічені написи або зображення, у яких увічнені важливі події. Як у фансайських вежах Шестеро братів. Тільки там різьблення зроблені всередині будівель, а тут — просто неба.

— Дивно. Чому їх виставили на поталу негоді?

— Так, тут вони не захищені, зате їх могли бачити сотні перехожих. Написи й зображення всередині будівель не призначені для зайвих очей. Ось фансайські різьблення приховували навмисно. А тепер і взагалі їх ніхто не побачить. Якщо ці пам’ятники виставлені на загальний огляд, напевно, вони містять відомості про місто та його будівельників.

В Ореноля калатало серце від передчуття: зараз він може дізнатися, хто, як і навіщо спорудив те, що згодом стало руїнами на спині небоплава. Він сподівався виявити на пам’ятниках не зображення, а саме написи, бо слова здатні передати значно більше знань. Тож коли він побачив, що стовпи поцятковані дрібними буквами, неймовірно зрадів.

Але вже за мить Ореноля спіткало неабияке розчарування. Він побачив розчарування і в очах трьох супутників. Робс і шукачі покладали на монаха великі надії. А він не розумів мови написів.

Четверо людей з важкими серцями споглядали пам’ятники. Тепер Ореноль шкодував, що на них немає зображень. Тоді можна було б зрозуміти бодай дещицю й не скаженіти від безсилля й сорому перед розлогим, але незрозумілим повідомленням. Дзукі вперто втупився в написи, ніби це могло допомогти проникнути в чари чужомовних слів. Кільсо водив головою то туди, то сюди й белькотів щось невиразне, ніби лічив букви. Написи однаково спантеличили всіх. Мактаду швидко набридло розглядання, і він заходився розмотувати мотузку. До нього підійшов Ореноль, а потім і Кільсо, який теж вирішив полишити марні спроби щось зрозуміти. Вони разом узялися за кінець мотузки і потягли його до стовпа, до якого впритул наблизив обличчя Дзукі.

— І як, щось уторопав? — пожартував Кільсо.

Збентежений Дзукі повільно обернувся до товаришів. Побачивши мотузку, скривився: чи то засміятися хотів, чи заридати.

— Ви зібралися сюди її в’язати? — мовив він.

— Сюди.

— Справді?

— А куди ще? Ти до чого хилиш?

— Гадаю, нема потреби.

Троє товаришів з мотузкою підозріливо глянули на Дзукі. Ореноль навіть подумав, що з тим щось негаразд, і запитав:

— Чому ви вважаєте, що потреби нема?

І Дзукі поділився своїми міркуваннями.

Коли він договорив, дзвінкий крик Ореноля прокотився від голови до хвоста небоплава.

Пересувне сховище глечиків зі зміями нещадно трясло. Щоб запобігти падінню глечиків, зміїний тлумач прив’язував їх мотузочками, заклопотано бігаючи вздовж полиць. Поштовхи стрясали не лише будиночок на колесах, а й тіло Ґалотека, який стояв біля столу, міцно вчепившись у нього.

Тут, де вирував жорстокий буревій, наґи були не в найкращому становищі. А змії передавали страхітливі звістки. Луска шурхотіла на Ґалотеку зі страшною гучністю. Отруйним злісним поглядом головний воєвода пронизував змій на столі й мислеволав:

— Віас Макероу — невдячна негідниця!

Тлумач був зайнятий глечиками й мотузочками, тому не послав мислевислів Ґалотека його співрозмовникові. Ґалотек якраз хотів, щоб тлумач знав якомога менше, тому не кликав його. Через хитання сховища зміям було важко вкладатися доладними візерунками, і Ґалотек насилу розбирав повідомлення:

— Якнайшвидше повертайся в Хатенґрадж. Віас змовилася зі впливовими родинами. Якщо жінки захоплять посудини із серцями, захоплять і владу над нами. Я їм мислемовив, що більшість імен на посудинах замазана тушшю, і вони тимчасово вгамувалися. Хоча не знаю, чи повірили вони.

— Візьміть одну посудину, таку, де ім’я видно. І знищте! Покажіть їм приклад! Після цього ніхто більше не підтримуватиме Віас, — прозвучали в сховищі глечиків слова, яких ніхто не почув.

А змії звивалися далі.

— Ніколи не подумав би, що Віас безумна до такої міри, щоб розпатякати найважливішу таємницю. Мерзенна Віас! Нічим не ліпша за доккебі! Вона має хоч крихту розуму? Про що тільки вона думала? Невже не передбачила, що станеться, коли її задум здійсниться? Тепер ніхто не захоче виймати серце. Не всі наґи здатні на холодну розсудливість. Ґалотеку, покинь завоювання Півночі. Потрібно підкорити Хатенґрадж!

Від глибокого переживання в Ґалотека ослабли коліна. Суворість зміїного повідомлення злякала його.

— Зрозумів? Повторюю: ми мусимо завоювати Хатенґрадж. Щоб не допустити поширення іншими містами чуток про знищення сердець. Якщо це станеться — назькому добробуту кінець! Ми повернемося до життя, яким жили наші предки півтори тисячі років тому! Мерщій вирушай у Хатенґрадж і вгамуй його мешканок! Ти зрозумів?

У повідомленні й без того вчувався прямий натяк, але Серізма для певності люб’язно пояснив, на що натякав:

— Уклади союз із північним військом.

— Прокляття! — вигукнув уголос Ґалотек. — Прокляття! Прокляття!

— Пообіцяй сіверянам, що звільниш Богиню. Об’єднайся з ними. І не бреши, бо Рюн Фей — дра-конодухий, він тебе розкусить. Ми справді повинні відмовитися від божественної сили, щоб не зник обряд виймання. Якщо вам із сіверянами не вдасться захопити Хатенґрадж, я поб’ю всі посудини у Вежі сердець, а наостанок уб’ю себе. Пробач, але не можу пообіцяти, що охоронятиму твоє серце.

Хоч як ретельно Ґалотек шукав, серед посудин, на яких збереглися імена, своєї не знайшов. Упізнати її було неможливо. Змії на столі тривожно ворушилися.

— Мені треба йти. Вони знову нападають. Ґалотеку, я не можу цього допустити. Благаю, прийди із сіверянами й підкори Хатенґрадж!

Змії застигли. Ґалотек так і стояв, упившись пальцями в стіл.

Здавалося, буревій не вляжеться ніколи.

Чотири роки тому Ґалотек з душевним трепетом прийняв у себе божественну силу й відтоді користувався нею без вагань і докорів сумління. Але нині, через жахливу помилку недалекоглядної дурепи, перед ним постала необхідність застосувати силу проти рідного міста. Він затопив Фансай і нічого не відчув при цьому, проте з Хатенґраджем усе було інакше.

Ґалотек замислився: як переконати наґів, що обряд виймання вкрай важливий? Заприсягнутися, що хранителі назавжди відмовляться від знищення сердець? Дуже сумнівний спосіб. Ґалотек вірив, що наги здебільшого розважливі й обачні, але й цілком припускав, що колись виступить і друга, і третя Віас. Сила Богині доступна лише хранителям, яким вона дарувала ім’я. А от знищити серце може будь-хто. Достатньо розбити посудину. Кожен наґ зможе зазіхнути на владу над серцями, тож ніхто не погоджуватиметься пройти обряд виймання. Ґалотек не бачив виходу із суперечливого становища.

Зміїний тлумач покінчив із закріпленням глечиків і помітив, що збентежений Ґалотек більше не читає повідомлень. Він простягнув руку, щоб зібрати змій зі столу. Ґалотек пропустив його, а сам відступив. Аж раптом сховище знову сильно здригнулося. Ледь стримуючи бажання вилаятися, Ґалотек вийшов.

Полковник Борак зрадів, що головний воєвода вийшов, і підбіг до нього. Але Ґалотек непривітно мислемовив:

— Нічого не запитуй! Чому досі не впоралися із цим клятим вітром?

Ображений Борак і воєводи-хранителі намагалися зазирнути Ґалотеку в обличчя. Цей буревій, який виник над землею, а не в небі, був дуже незвичний для наґів. Якби не полковник Кактусового полку Секірі, вони у відчаї подумали би, що це витівки уособлення Бога, якого ніде немає. Проте полковник Секірі, який приніс сумні звістки про знищення шести полків та падіння Актаґраджа, пояснив, що вітер є відголоском шаленого пекла, створеного Рюном Феєм і Жаром. Вітер породили спека двох несправжніх сонць і зібрана Рюном нагріта водяна пара.

Борак, приборкуючи в душі свою ображену гідність, заявив:

— Пане головний воєводо, ми безсилі проти цього вітру.

— Залиште, як є! Ви чотири роки управляєте водою, а досі нічого не тямите? Вода утримує тепло. Тут до моря далеко, води для нагрівання буревію немає. І ті два зайві сонця вже зникли, тож скоро він ущухне сам по собі.

Мудрість збирача душ пройняла воєвод-хранителів до живця. Борак поміркував і мислемовив:

— Але наших вояків вітер дуже турбує. Пан верховний хранитель і воєводи-хранителі Червонодеревного полку, звільнені з полону, не можуть нам допомогти, бо їхні храмові імена зав’язані.

— Що? Стривай. Що ти мислемовив?

— Та ні... Я... Я не хотів принизити превелебного, я просто...

Борак ще довго мислебурмотів, що не уявляє, як можна вижити у світі без верховного хранителя, і що він його найвірніший послідовник. Але Ґалотек не слухав Борака.

Він зосередився на пошуках виходу із жахливого становища.

І думав не про буревій.

Що як віддати владу над усіма посудинами із серцями верховному хранителю Кіборену?

Ківейн здобув високе звання завдяки не заслугам і чеснотам, а загальній згоді, змові та збігу обставин. Але він був найважливішою, найшанованішою особою. Міг одним порухом пальця стривожити двоє міст — Хатенґрадж і Дзідоґрадж. Якщо вплив Ківейна перевершує вплив зухвалих очільниць родин, які насмілилися прибрати женихів Богині, очільниці мали б поступитися. Проте верховний хранитель нині був безпорадний, як ніхто. Адже його таємне храмове ім’я зав’язане. Думки Ґалотека розбіглися, в нього запаморочилося в голові.

«Як узагалі це спало мені на думку?» — схаменувся Ґалотек.

Він запідозрив, що ці думки належать не йому, а якійсь душі, що полюбляє плести підступні задуми. Почувався він дуже дивно. Ніби спостерігав збоку, ні, радше зсередини, за тим, як діє не його сила, а не знати чия. Ґалотек розхвилювався, і свідомість відразу затуманилася. Тож він знову зосередився на потоці мислення. Розпорошив увагу на різні питання, та все одно не почувався в безпеці.

До цього дня Ґалотек без обмежень користувався чужими силами. Він зосереджено міркував про Ківейна. Хотів скористатися ним, як звик користуватися здібностями душ у себе всередині. Верховний хранитель Ківейн — наймогутніший, та водночас і цілковито безсилий наґ — був у руках Ґалотека. Ґалотек відчув, як у глибині його свідомості витворюється рішення, і повністю поринув туди.

Ошелешений Мактад Сінбюре мовив:

— Преподобний, оце у вас голосочок! Не боїтеся переполохати небоплава?

Ореноль витягнувся, мов струна, і глянув собі під ноги. Кільсо кинувся заспокоювати монаха:

— Нічого не станеться, не хвилюйтеся. Якби небоплав був такий полохливий, лякався б звуків грому. А такого ніхто й ніколи не бачив. Мактад пожартував.

Ореноль кинув обурений погляд на Мактада, і той з усмішкою перепросив. Ореноль обернувся до Дзукі, досі прикладаючи долоню до грудей, бо серце в нього шалено калатало, і запитав:

— Мені здалося, вам відрізало руку. Як ви здогадалися?

— Хотів помацати напис і раптом здогадався, — відповів Дзукі, не повертаючи голови до монаха.

Дзукі ще раз зробив те, чим ледь не до смерті налякав Ореноля: випростав руку. Ореноль стежив за ним, затамувавши подих.

Рука Дзукі зникла в стовпі, наче занурилася у воду. Дзукі водив рукою з сюди-туди, не зустрічаючи жодних перешкод. А пам’ятник не змінював свого вигляду.

Дзукі витяг руку й подивився на долоню, наче на щось досі не бачене.

— Тепер зрозуміло, що це за дивовижі й чому та вежа не обвалюється. Але маленьке запитання переростає у велике. Що все це таке? Із чого складається? Воно не гаряче, отже, це не доккебінський вогонь. Хоча доккебі, мабуть, уміють робити свої примари й негарячими.

— Так, це не витвір доккебі. Ніколи не чув, щоб вони запалювали такі продумані чудернацькі примари.

— Справді чудасія. Чому ми троє бачимо те саме видіння? А ще хіба у примар бувають тіні? Стовпи відкидають тіні, погляньте.

Як і сказав Дзукі, біля кожного стовпа лежала чітка тінь. Мактад вийшов наперед. Дзукі дав йому знак рукою, щоб подивився на тіні, але той підвів очі до сонця. Воно ще було не високо. Визначивши розташування сонця, Мактад став поряд з пам’ятником і простягнув руку. Решта троє членів загону мовчки спостерігали.

Рука Мактада опинилася на шляху сонячних променів, та тіні на стовп не відкинула. Мактад прибрав руку та вказав на тінь під ногами.

— Тінь несправжня, як і цей пам’ятник.

Дзукі вимучено всміхнувся й мовив:

— Ми витратили стільки зусиль, щоб знайти тут це безглуздя? Тисячі років усі вірили в диво, але то була облуда...

І усмішка на його обличчі зів’яла.

Дзукі замахнувся на стовп кулаком. Кулак ні в що не врізався. Дзукі спересердя почав гамселити кулаками й ногами найближчі до нього руїни. Кожен удар віддавався в душі Ореноля моторошним холодком. Йому все здавалося, що в Дзукі зламається кістка й прорве шкіру. Але кулаки й ступні Дзукі проходили крізь стіни, сходи й колони.

— Хай йому грець! Нічого твердого тут немає! Що це за мара?!

З лютим ревінням Дзукі розбігся, стрибнув і плавно налетів на стіну. Точніше, спробував налетіти, проте опинився по той бік. Він хвильку витріщався на спантеличених товаришів крізь стіну, а потім повернувся до них. Кільсо Фен тяжко зітхнув.

— Ватажкові Тінахану сподобалися б ці уявні руїни. Хто не хотів би їх побачити!

Дзукі, на відміну від Кільсо, не міг змиритися з крахом сподівань. Він ще раз обвів руїни поглядом, сповненим ненависті.

— Я так хотів дізнатися, що тут є! Хотів торкнутися, побачити... А воно ось яке.. Е-ех!

Дзукі знову вгатив кулаком.

І раптом зіщулився й осів з несамовитим криком.

Зморені переживаннями товариші здригнулися й кинулися до нього. Дзукі потирав забитий кулак і зі слізьми на очах дивився на стіну. Рука йому вочевидь боліла, проте обличчя виражало не біль, а подив.

— Щось таки є! Я вдарився об щось!

Дзукі зірвався на рівні. Троє його супутників уже були поряд. Мактад сторожко випростав руку.

На його розчарування, рука пройшла крізь стіну. Мактад розгублено глянув на Дзукі. Той з помітним подивом теж випростав руку, і вона торкнулася стіни. Кільсо вибухнув гнівом:

— Це не смішно!

— Я не жартую! Сам спробуй. Підштовхни мою руку.

Кільсо так і зробив. І ще більш розгублено подивився на Мактада й Ореноля.

— О! Справді, далі не йде.

Ореноль і Мактад теж спробували штовхати руку Дзукі. Пхали щосили, та рука не зрушила з місця, наче вперлася в справжню стіну. А от руки інших чоловіків проходили наскрізь. Тоді вони спробували прикласти свої руки до того місця, де торкався стіни Дзукі. Безуспішно. Стіна чемно пропускала їхні руки. Усі троє повикочували очі на Дзукі. Хоча він і сам не міг уторопати, що коїться, йому ніхто не вірив.

Тоді Дзукі почав обмацувати різні ділянки стіни, не довіряючи власним очам. Рука ніде не провалювалася на той бік. Та сама стіна, крізь яку він пролетів з розгону, тепер його відштовхувала. Дзукі, зовсім роздратований, хотів був уже закричати на все горло, коли до нього наблизився Ореноль.

Губи в монаха були стиснуті, обличчя рішуче й суворе. Уся постать виказувала легке збудження. Він відкашлявся й урочисто мовив:

— Я хочу тебе торкнутися. Хочу помацати.

У трьох чоловіків покруглішали очі, коли Ореноль простягнув руку і вона не пройшла крізь стіну.

Весь загін зробив те саме, що Ореноль. Стіна виконала їхні бажання. Коли Мактаду вдалося помацати стіну, по нетривалому ваганні він сказав:

— Я більше не хочу торкатися.

І його рука знову провалилася на той бік. Усі були вражені.

— Не хочу бачити стіну, — обережно мовив Кільсо й за мить здригнувся.

Інші троє не могли розділити з ним подив, адже бачили стіну, як і досі. Проте Кільсо клявся й божився, що стіна перед ним зникла. Товариші зробили, як Кільсо, і переконалися, що він не брехав. Тепер стіни не бачили всі четверо. Потім вони навперебій гукали: «Хочу бачити стіну!», бо злякалися, що можуть пошкодити руїни.

Щойно стіна знову постала перед шукачами скарбів, вони, нажахані, відступили на крок і почали підморгувати один одному, щоб хтось випробував руїни ще раз. Нарешті Кільсо набрався хоробрості й заговорив:

— Потрібно дещо прояснити. Поки ми не впевнені, як руїни виконують бажання, пропоную нічого не загадувати. Коли стіна зникла з моїх очей — як я перелякався! Наче занапастив усе, що простояло тут тисячі років... Ледь не зомлів.

— Але я в той самий час бачив стіну, — зауважив Ореноль.

— Так, — погодився Кільсо. — Стіна чиюсь руку пропускала, а чиюсь — ні. Тобто, мабуть, наслідки стосуються тільки того, хто задумав бажання.

Приголомшений Ореноль промимрив:

— Йой... треба нам бути обережними.

Обличчя монаха скам’яніло. Кільсо насторожився.

— Ви про що, преподобний?

— Якщо зі стіною не відбувалися зміни, коли вона пропускала руку одного чоловіка, а руку іншого не пропускала... Виходить, що висловлене бажання впливало не на руїни, а на того, хто його задумав. Тож якщо хтось навіть жартома скаже, що хотів би чогось, це справдиться.

Спинами трьох слухачів пробіг мороз. А Ореноль вів далі:

— О, ні. Не так. Точніше буде сказати, що змінюються стосунки між мовцем і руїнами. Але якщо змінюємося ми самі, тоді... Треба перевірити.

— Що перевірити?

Ореноль зненацька нахилив голову й зиркнув собі під ноги.

— Хочу, щоб біля моїх ніг з’явився глечик з вином.

Кільсо, Дзукі й Мактад аж дихати забули, так пильно дивилися під ноги Оренолю. Але нічого не побачили. Дзукі обережно спитав:

— Ну що, преподобний? З’явився?

Ореноль незграбно підняв голову.

— Усе-таки змінюються стосунки між нами й руїнами. Глечик не з’явився.

Усі зітхнули з полегшенням. Мактад трохи повеселішав.

— Скромне у вас бажання. Глечик вина? Я загадав би сто скринь із золотом.

Монах недоладно всміхнувся, але помітив стражденні обличчя Дзукі та Кільсо й покотився з реготу. Кільсо обурено гримнув:

— Ет! Кляті розвалини! Краще б ми змінювалися. Сто скринь із золотом, кажеш?

Дзукі був у подібному настрої. Він звернувся до Ореноля:

— Ви припустили, що змінюються стосунки між руїнами та нами. Ми казали, що хочемо або не хочемо їх торкнутися, хочемо чи не хочемо їх бачити. Тобто наші бажання стосувалися руїн.

— Що? Гм. Так, здається, ви праві.

— Я хочу, щоб стіна стала золотою!

Вигук Дзукі ніби розбудив усіх від сну. Стіна для них мала такий самий вигляд, а от Дзукі, справдешній балькенеєць, просто засяяв. Коли товаришам уже урвався терпець, він радісно скрикнув:

— Золото! Ось воно! Стіна з чистого золота!

— Справді? Вона стала золотою?

— Авжеж! Кажу вам, вона золота! О Боже!

Кільсо з Мактадом мерщій вигукнули те саме бажання. І теж побачили золоту стіну. Широченний шматок золота блищав у щедрому сонячному світлі, якого на спині небоплава було вдосталь. Мактад, який шаленів від щастя, помітив усмішку Ореноля.

— Преподобний! І ви задумайте.

— Ні. Не треба. І що ви, шановні, збираєтеся робити із цим золотом?

Дзукі хвацько мовив:

— Заберемо! Ми знайшли — значить, буде наше!

— Так. Залишиться вам на згадку про нашу прогулянку.

— Я ж не святенник, щоб золото тримати просто на згадку.

Ореноль усміхнувся й похитав головою.

— Дзукі, ти, мабуть, не зрозумів. Тобі здається, що раптом став багатієм. Але, на превеликий жаль, забрати це золото звідси неможливо. Так, воно твоє. Проте для інших це звичайні каменюки.

Сум’яття змінилося розумінням, а за ним прийшло розчарування. Дзукі мало не плакав. Кільсо й Мактад теж не приховували, що засмучені, хоча й не до такої міри. Дзукі не погоджувався відмовлятися від золота. Він знайшов вихід: потрібно лише попросити всіх побажати, щоб камені сталі золотом. На це Ореноль відказав, що скарб не має цінності, якщо будь-хто може задумати бажання, щоб він перетворився на купу каміння. Адже тоді так і станеться. Не було також певності, що частини руїн виконуватимуть бажання, коли їх спустять на землю. Міркування Ореноля звучали переконливо. Дзукі подивився на купу золота, як на купу гною. Так насправді й було. Дзукі розпачливо викрикнув бажання:

— Хай ця стіна перетвориться на золото для всіх!

Він з надією в очах подивився на Кільсо й Мак-тада. Та вони помотали головами. А Ореноль засміявся.

— Отакої! Можна донести своє бажання до когось, але це не сприятиме його здійсненню. Інша людина має носити в душі таке саме бажання. Як смішно.

— Преподобний, можете мене вважати жадібним честолюбцем, якщо ваша ласка. Але мені анітрохи не смішно, — понуро буркнув сердитий Дзукі.

Кільсо всміхнувся, а Мактад знизав плечима.

— Що ж, ми таки не марно стільки пережили заради висадки на небоплава. Подумати тільки: побачили неймовірну дивовижу — руїни, які виконують бажання. Шкода, що здійсненим бажанням не можна ні перед ким похвалитися. Та я все одно задоволений.

Обличчя Дзукі посвітлішало. Він знову перетворився на шукача скарбів, який мріяв досягти руїн на спині небоплава.

— Так, Мактаде. Ми недарма сюди прилетіли. Гм. Зусилля були того варті. Принесемо добрі вісті для ватажка Тінахана. Його заповітна мрія оселитися на спині небоплава цілком може втілитися в життя. І дім у нього тут буде, і корчма для постояльців. А щодо задоволення... Я його поки не відчуваю. Не розумію, як усе це сталося.

— Я міг би тобі допомогти.

Ореноль, Дзукі й Мактад обернулися до Кільсо. Той обвів їх усіх загадковим поглядом, наче володів таємними знаннями, змахом руки запросив іти за ним, підвівся й пішов.

Він привів загін на середину площі, де стояли пам’ятники. Оглянув їх, усміхнувся й зазирнув Оренолю в очі. Монах, здогадавшись, що замислив Кільсо, захоплено скрикнув.

— На цих стовпах, як ви й сказали, преподобний, мають бути висічені записи про важливі події давнини. Мабуть, правда там дуже прикрашена, проте й відверту брехню не увічнили б на камені посеред міської площі. Отже, нам необхідно ознайомитися зі змістом написів.

Ореноль з надією в голосі запитав:

— Гадаєте, у нас вийде?

— Не спробуємо — не дізнаємося, — відповів Кільсо й мовив до стовпа: — Хочу прочитати ці написи.

Для трьох його супутників нічого не змінилося. Але Кільсо з радісним криком прикипів поглядом до букв на поверхні стовпа. Інші троє, керуючись попереднім досвідом, задумали таке саме бажання. І букви зробилися їм знайомими.

Усі почали захлинаючись читати написи на пам’ятниках.

Верховний хранитель Ківейн не міг дібрати пристойних слів, щоб описати, ким він є. Усвідомлював, що став верховним хранителем завдяки своїй глупоті, але це не означало, що він ненавидів себе чи відмовлявся боротися. Він ледь не піддався слабкості, однак опанував себе завдяки любові до розваг. Той, хто полюбляє розважатися, ніколи не здається.

Тож почувши від Ґалотека надмірну хвалу, Ківейн не піддався спокусі й не повірив у те, що він величний і мудрий, адже чудово знав, що це неправда. Натомість Ківейн відчув зацікавлення: чому це Ґалотек не шкодуючи красномовства підлещується до нього. Коли врешті Ґалотек заявив, що вручає Ківейну життя і смерть усіх наґів, цим змусив його замислитися не про те, як вигідніше скористатися новим становищем, а про те, чому, власне, йому надана така честь.

Знайти відповідь було не дуже складно. Ґалотеку знадобився сильний верховний правитель, наділений надзвичайною владою, аж до права вирішувати, кому жити, а кому померти. А знадобився цей верховний правитель, щоби протистояти сильному ворогові. Цей ворог несе таку страшну загрозу, що Ґалотек навіть знехтував тією обставиною, що Ківейн походить не з Хатенґраджа, а з Дзідоґраджа.

Ось яких висновків дійшов Ківейн. Та він не запитав у Ґалотека прямо, що за ворог у нього з’явився, а пообіцяв обміркувати пропозицію. Бо йому здалося, що так розвага буде ще цікавіша. Ґалотек затято напосідав, тому Ківейн удавано поскаржився на печаль через утрату храмового імені. Ґалотек подумав, що верховний хранитель у відчаї через важку втрату і тому не здатний ухвалювати рішення, тож більше не наполягав.

Коли Ґалотек пішов, Ківейн поринув у роздуми. Можливість розпоряджатися посудинами з серцями нітрохи його не приваблювала. Адже той, хто знається на розвагах, не бажає стати рабом сили. Кі-вейну хотілося розгадати, якого ворога так боїться Ґалотек і чому він не влаштує похорон попереднього верховного хранителя та не посяде його місце. Обидва запитання виявилися доволі складними. Ківейн розсіяно думав, що було б цікаво передати владу над посудинами Ґалотеку.

Раптом він кутиком ока помітив теплову пляму.

Придивився уважніше. Пляма стрімко переміщувалася. Ківейн гукнув уголос:

— Сотнице Дальбі!

Гаряча пляма змінила напрямок руху. Ківейн був задоволений собою: він не помилився. За мить перед ним постала Деоні Дальбі.

— Ви мене кликали, пане верховний хранителю?

— Так. Чому ти постійно бігаєш?

— Я збираю хмиз, превелебний. Ми не можемо їсти сире. Нам потрібне багаття, щоб зварити їжу.

— Он як. Справді. Та все одно, навіщо так бігати?

— Тому що ліс вологий через буревій.

Деоні пишалася цією відповіддю як вичерпною. Але Ківейн не відразу зрозумів, що до чого. Йому довелося трохи помізкувати, щоб додуматися: пошуки сухої деревини у вологому лісі займають багато часу, і якщо Дальбі не поспішатиме, приготування обіду сильно затримається.

— А я думав, ти хочеш бути непомітною для наших вояків.

— Чому ви так подумали, превелебний?

— Ну, щоб нікого не дратувати. Адже наґи дуже не люблять, коли хтось палить дерева.

— Не дратувати?

Ківейн уже пошкодував, що почав цю розмову. Він зрозумів, що Дальбі на бігу не встигає дбати про чужі почуття, і замахав руками.

— Годі, годі. Іди. Я тобі заважаю. Хоча ні, стривай. Я хочу дещо спитати в тебе.

— Слухаю, пане верховний хранителю.

Ківейн злегка всміхнувся.

— Деоні, уяви, що в тебе є влада над життям і смертю всіх людей у світі. Що ти зробила б, маючи таку владу?

— Влада над життям і смертю? Як це?

— Ну, просто уяви. Якби від тебе залежало, хто житиме, а хто помре, що ти зробила б?

Деоні схилила голову до плеча, але за мить підняла її. Ківейн сподівався, що вона щось скаже, проте Деоні схилила голову до другого плеча. Ківейн зітхнув. Деоні заговорила не відразу.

— А я могла б оживляти мертвих, превелебний?

— Ні. Я невдало висловився. Ідеться лише про здатність убити кого завгодно.

— Який зиск від такої здатності?

— Згоден з тобою. Але все-таки, сотнице Дальбі, ти могла б прибрати тих, хто збирається тобі заподіяти лихо. Хіба це погано?

Деоні невпевнено кивнула. Ківейн трохи стривожився.

— Це ж не погано, правда, сотнице Дальбі?

— Ох, не знаю, превелебний. Якщо хтось захоче мене знищити, я помру. Якщо я випереджу ворога й знищу його перша, помре він. Хтось загине в будь-якому разі. Але можна відрадити ворога від убивства, і тоді не помре ніхто.

Було помітно, що Деоні сама розчулилася від власних слів. А Ківейн здивувався, що особа, яка служить у війську, може розводитися про таку чесноту як уміння переконувати.

— Так, це був би найкращий вихід. Але трапляється, що жодна зі сторін не погоджується на примирення й поступки. Як у нинішній війні. Можна донести своє бажання до іншого, та не обов’язково це посприяє здійсненню бажання.

Деоні ще раз невпевнено кивнула. Ківейн раптом збагнув, що займається марною справою. Його гризоту міг зрозуміти тільки наґ. І він відпустив Деоні. Вона вклонилася й побігла геть.

На самоті Ківейн знову замислився. Його ставлення до питання трохи змінилося. Він вирішив, що впорається з ним без сторонньої допомоги.

Само закуняла сидячи. Коли її збудив мислевислів, вона, ледве отямившись, вхопилася за шиктоль. Мислевислів повторився:

— Королево-тигрице! Само Фей!

Само напружилася. Ім’я Королеви-тигриці знало лише обмежене коло осіб — найвищі воєводи північного війська. А мислемовити вмів тільки Рюн Фей. Та мислемовлення було не його. Само підвелася із шиктолем у руці. Здогадалася, хто ще це міг бути.

— Мертвоспаде, це ти?

Само роззирнулася. Дуокісни досі кружляли в танці. І від них передавався потік свідомості.

— Колись я був Мертвоспадом.

— А зараз уже ні?

— Зараз ні. Уособлення Бога, який себе вбиває, змінило мене.

Само глянула на гарячу піраміду.

— Це пан Жар... спалив тебе?

— Так.

У відповіді не відчувалося ні журби, ні гніву. Само повернула шиктоль у піхви й мислезапитала:

— Я бачу, тебе це не засмучує. З тобою все гаразд?

— Так, усе гаразд. Пан Жар розповів мені.

— Розповів, чому дуоксіни втратили Бога?

— Еге ж. Але тобі я не мислемовлю. Пан Жар не дозволив. Загадкар колись дуже хотів це всім розбовкати. Тому й капостив. І Богині, яка нижча за всіх, довелося змусити його замовкнути.

Само не розуміла, про що мислемовить Мертво-спад.

— Вибач, я не все зрозуміла. Хто такий Загадкар?

— Доккебінський старійшина. Він жив на Півночі в давнину. І ти мені пробач. Я завів розмову про перше, що спало на думку, бо не зможу поспілкуватися з тобою вдруге.

— Це наша остання розмова?

— Так. Пан Жар дав мені тільки одну. Ось я і чекав на тебе. Він забрав у мене все, що я крав весь цей час, тому я мусив очікувати твого приходу. А ти прийшла швидко! Я думав, чекатиму цілу вічність. Ти наздоганяєш північне військо й пана Жара?

Мислемовлення Мертвоспаду було нелегко розібрати. Те, що Само вдавалося зрозуміти, дивувало її.

— Що це означає — дав одну розмову? — перебила вона Мертвоспад.

— Саме те й означає. Коли наша розмова закінчиться, я зникну.

— Як це — зникнеш?

— Точніше, не зовсім зникну. Дуоксіни існуватимуть і далі. А от мене, струмка мертвеччини, який падав у пітьму, більше не існуватиме.

Само здригнулася.

— Виходить, ти помреш?

— Схоже, що так. Коли помирає жива істота, вона не зникає повністю. Залишається її тіло.

Мертвоспад засміявся, наче це його дуже тішило. А Само не було весело.

— Не знаю, що й думати. Ти здаєшся вдоволеним. Отже, мені не треба сумувати через твою смерть? Ти справді вдоволений?

Відповідь Мертвоспаду здивувала Само ще дужче.

— О-о-о, Само Фей. Я вдоволений. Неможливо бути вдоволеним більше, ніж я! — мислемовив Мертвоспад і додав: — А ще я співчуваю вам, бідолахам.

Само застигла від подиву.

Подумати лишень: її пожаліли дуоксіни! Вона гадала, що дуоксіни позбавлені будь-яких радощів, позбавлені законів, що допомогли б прикрасити їхнє життя, що вони нещасні через утрату Бога. І коли Само почула від дуоксінів слова співчуття, найпершим її почуттям був подив.

Само довго мовчала й нарешті насилу мисле-мовила:

— Це ти про мене? Про те, як жорстока доля переплела наші з братом шляхи? Хоча ні, ти, мабуть, не про нас із братом...

— Звісно, тобі й твоєму братові я теж співчуваю. Щиро бажаю вам щастя. У всьому світі вам ніхто не співчуває, крім мене. Хоча ще є тигр-богатир і дракон. Та от вони не співчувають вам. Але не ображайся на них, Само Фей. Я не можу більше мис-лемовити. Коли зможе ствердитися правда, коли право, яким довго нехтували, відновиться, коли троє зустрінуться з одним... Тоді, Само, ти все зрозумієш. І дізнаєшся, кого я назвав бідолахами.

До мислемовлення Мертвоспаду додався дивний відтінок. Він ніби перейшов на кволий шепіт.

— Ще одне, Само Фей. Вони не передбачили, але ти зможеш дещо зробити.

— Що зробити? Коли?

— Я чекав на тебе, щоб це повідомити. Я стільки всього накоїв через співчуття, якого не міг здолати. Само Фей, колись настане час... Ти тоді збагнеш, що він настав, тож я не мислемовлю, коли це буде. Так ось, коли настане той час, тобі потрібно буде зрозуміти, хто ти.

Само розгублено перепитала:

— Потрібно буде зрозуміти, хто я?

— Авжеж. Не знаю, чи покарають вони мене. Ні, не покарають. Адже я зникну. Але втручатися в їхні справи й далі було б несправедливо. Само Фей... Ці дуоксіни підуть за тобою до кінця. Вони тебе оберігатимуть. Я віддаю їх вам, нещасним сестрі й братові у спадок.

Само розхвилювалася від слів «ці дуоксіни». Мертвоспад раніше казав про них «ми», бо вважав усіх дуоксінів частиною себе. Слово «ми» здавалося чудернацьким, але вельми підхожим. А тепер Мертвоспад, утративши зв’язок із двадцятьма двома дуоксінами, позначив відстороненість від них словами.

— Я зараз зникну.

— Зараз? Ні! Чекай! Я нічого не зрозуміла...

— Не треба розуміти. Навпаки: я боюся, що ти зрозумієш, що зрозумієш приголомшеним розумом.

Само не могла більше мисле мовити. На неї навалювалися потужні хвилі мислемовлення:

— Живи, благаю тебе, живи!

Цей мислевислів був просякнутий любов’ю. Ніхто й ніколи не дарував Само такої великої любові. Її здивувало те, що в мислевислові можна передати любов, турботу, безкорисливу приязнь. Вона відчула в цих хвилях сміх, радість, повне прийняття загибелі. І не розуміла. Не могла зрозуміти приголомшеним розумом. Але радість Мертвоспаду просочила й переповнила її. Він зникав назавжди, та зникнення не супроводжувалося сумом. Він гинув, ніби заливаючись шаленим реготом. На прощання він мислемовив, як здалося Само, жартома:

— Прошу тебе, стережися того, хто живе заради самовдосконалення... Га-га-га!

Само широко всміхнулася. Вона стала свідком загибелі в блаженстві.

Хмара-громовиця ледь чутно завив.

Само розплющила очі й роззирнулася. Дуоксіни припинили своє кружляння й дивилися всі в одному напрямку. І Хмара-громовиця дивився туди, напруживши плечі. Само теж глянула в тому напрямку й побачила, як з темряви висуваються три теплові плями — усі різного розміру.

Само впізнала ці обриси. Вона ще не оговталася від попередньої радості, як до неї прийшла інша. Нарешті постаті наблизилися, і Хмара-громовиця заспокоївся.

— Ваша Величносте!

— Кейґане!

Кейґан, очевидно, не сподівався зустріти в лісі Само. З-за його спини вийшли Біхьон з Нані й Тінахан. Доккебі й лекон теж не йняли віри власним очам. Кейґан обвів поглядом усе довкола й мовив:

— Ваша Величносте, чи в доброму ви здоров’ї? І ще дозвольте запитати: ми в Кіборені?

Запитання дуже спантеличило Само, та вона забарилася з відповіддю не лише через це. Відлуння радості ще звучало в її душі. Само зробила крок уперед. Кейґан мовчки дивився на неї. Коли вона простягнула йому обидві руки, байдуже обличчя Кейґана немов сколихнули почуття, та він миттю їх приборкав. Само привіталася:

— Рада бачити вас знову.

Кейґан хвильку вагався, перш ніж потиснути простягнуті руки наґині. Потім Само потиснула руки Тінахану й Біхьону. Доккебі всміхнувся й мовив:

— Ваша Величносте, у вас щасливий вигляд. Сталося щось приємне?

Само розуміла, що її відповідь усіх дуже здивує, але вирішила не приховувати правди.

— Так. Зовсім нещодавно помер мій друг.

Розвідники були вражені, як і передбачала Само.

Давнім знайомим потрібно було багато чого розповісти одне одному. І місце, де вони випадково зустрілися, якнайкраще сприяло відвертим розмовам про пережиті дивовижні пригоди.

Ясне зоряне небо над спекотним лісом зачарувало розвідників, які ще кілька днів тому вирушили в путь із краю, де мороз обпікав шкіру. Ліс тихо дихав уві сні. Біхьон запалив великий доккебінський вогонь і запустив його в небо. І стародавні будівлі ожили в його світлі, заколихалися загадкові тіні. Здавалося, камені, з яких були споруджені будівлі, здригнулися від несподіванки. Побачивши метушливих істот, які вимірювали час незбагненно короткими хвилинами, а не тисячоліттями, камені здивувалися й висловили свій подив у танці світла й тіней. Вітер розносив пахощі лісу, повсюди панувала тиша.

Само Фей, королева Півночі, привітала поклоном Богиню, яка нижча за всіх.

— Пресвята Богине, прийми вибачення за те, що ми, нечестивці, потурбували тебе.

Дитина всміхнулася.

— О назька жінко! Тобі випало йти складним і небезпечним шляхом, на твоїх плечах лежить непомірний тягар. А ти не скаржишся. Не вибачайся за інших. Ніхто не вибачатиметься за все це.

— Мої одноплемінники зневажили Богиню, яка не залишає слідів.

— Вам це понад силу.

Само пригадала одну давню розмову.

— Пан Жар казав те саме. Тільки висловився грубіше.

— А, я знаю. Це було в місці, що називається Секвірадо?

— Ти знаєш усе, що відбувається на землі? Тоді, пресвята Богине, скажи, будь ласкава, чи живий мій брат?

Дитина м’яко глянула на Королеву-тигрицю.

— Хіба він не володіє чутливістю драконодухого та божественною силою ? Хіба його не захищає найсильніший з усіх досі відомих драконів?

— А ще він не вийняв серця.

— Так. Він живий.

Обличчя Само засяяло. Дитина сказала:

— Що ж, ми мусимо йти. Жар там, з ними, Тіна-хане?

Тінахан посадив Дитину в сідло. Поправляючи лямки, він зауважив на собі косий погляд королеви Півночі й розпалився:

— Королево! Королево, і ти теж?!

— Що — теж?

— Ну... Ну...Трясця! Ох! Кейґане, скажи їй, бо я не стримаюся!

Кейґан люб’язно виконав прохання Тінахана.

— Ваша Величносте, будь ласка, врахуйте, що жарти про годувальницю або няньку дуже сердять Тінахана.

Само всміхнулася й похитала головою.

— Не хвилюйся, Тінахане. Я думала про своє. На батьківщині всі вважали, що я не збираюся народжувати дітей. А нині повертаюся в рідне місто з дитям, хоч і не зі своїм. Це дитя — леконеня, і на додачу — уособлення Богині, яка нижча за всіх. Чи не дивно?

Тінахан кивнув з роззявленим дзьобом. Само ніжним голосом мовила:

— Дитина не моя, але, Тінахане, хоробрий воїне королеви, я прощу тебе добре про неї дбати.

Тінахан радісно всміхнувся й хотів був дати королеві урочисту обіцянку, аж раптом помітив, що Біхьон нишком хихотить. Тінахан розгнівався на нього, але за мить збагнув, що Само щойно віддала йому наказ сумлінно виконувати обов’язки няньки. Перш ніж Тінахан вийшов з рівноваги, Само спритно вилізла на спину Хмари-громовиці й вигукнула:

— Уперед!

Сомеро Макероу сиділа у своїй спальні та намагалася розібратися з дошкульним передчуттям близького нещастя. У відчаї думала, що хотіла б собі такого зухвальства, як у Віас, і такого гострого розуму, як у Каріндоль. Сомеро знала, що в суспільстві її шанують, і була вдячна за визнання своєї доброчесності, проте шкодувала, що їй бракує жорсткості.

Віас увірвалася зі своїми вояками до зали Зібрання родин, зламавши споконвічні правила пристойності. І не понесла покарання, ба більше, її засипали похвалами. Сомеро подумала, що мусила б радіти за успіх сестри, яка укріпила славу сім’ї Макероу, але радості не відчувала. На неї тиснуло передчуття краху. Сомеро запідозрила, що її душу труїть заздрість. Але погане передчуття було занадто виразне. Тому вона глибоко замислилася, як можна запобігти біді, хоча й не сподівалася, що їй це вдасться.

Коли Сомеро вже втомилася від важких дум, слуга повідомив про прихід чоловіків. Наґиня подумала, що ці чоловіки хочуть приєднатися до родини, і розпорядилася, щоб їх поселили у вільному покої. Але це були дружинники Дзюера. Сомеро знітилася. Міркування виснажили її свідомість. Вона боялася робити припущення, для чого знадобилася Дзюеру. Тож просто пішла до вітальні.

У вітальні на неї чекали двоє чоловіків. Щойно Сомеро увійшла, вони почали підводитися, але вона дала знак, щоб сиділи. Сама всілася навпроти й доволі довго мовчки на них дивилася. Чоловіки почувалися незручно під її пильним поглядом: не знали, чи уникати його, чи сміливо зустріти. Нарешті Сомеро стримано мислемовила:

— Не розумію, чому Дзюер послав вас до мене. Я вже пояснювала, що без очільниці не можу нічого вирішувати. А якщо він хоче від родини Макероу чогось іншого, міг би звернутися до Віас.

Чоловіки перезирнулися. Один з них мисле-мовив:

— Пані Макероу, ми служимо в дружині Дзюера, але прийшли до вас не за його наказом. У нас є особиста справа.

— Особиста? Яка?

— Будь ласка, спробуйте пригадати, хто ми. Звісно, ви не можете пам’ятати всіх чоловіків, які побували в домі Макероу. Але, можливо, згадаєте нас? Ми були тут чотири роки тому, коли загинув Хваріт і зникла пані Каріндоль.

Сомеро примружилася. І враз її очі покруглішали.

— Згадала! Ви жили в нашому домі. Тільки от як вас звати...

— Я — Кару, а це мій друг Свачі.

Сомеро пронизала гостей поглядом. У неї перед очима ожило болісне минуле. Усе почалося того дня.

Сомеро не побувала на полях битв, тому жахи війни уявляла лише поверхнево. Їй вистачало буденних мук, у яких вона жила. Очільниця родини зникла, брат і сестра зникли. Інша сестра пішла воювати. Сомеро була змушена взяти на себе управління домом і родиною. Усі хотіли бачити її новою очільницею, але сама вона не визнавала себе гідною цього звання. Тому відчувала подвійну відповідальність. Адже вважала себе несправжньою очільницею. А нині, коли з’ясувалося, що зникла сестра зовсім поряд — ув’язнена в морозяному полоні у Вежі сердець, друга сестра, яка повернулася з війни, замислила перебудову всього життєвого устрою суспільства, який так любила Сомеро. Одна із цих сестер не могла, а друга не хотіла дбати про таку просту річ, як родина Макероу. Родина, управління якою перейшло до Сомеро, перетворилася на непотріб, жалюгідний тягар. І все одно Сомеро не стала його володаркою.

— Усе почалося після того, як ви оселилися в нашому домі. Чому ви повернулися?

— Перепрошую, ви дозволите розмовляти вголос?

Сомеро трохи роздратувалася, але повагом відповіла:

— Добре. Дозволяю.

— Дякую, пані. Ми прийшли до вас, щоб обговорити лихо, яке нависло над назьким суспільством.

У Сомеро настовбурчилася луска. Двоє гостей якраз приготувалися до спілкування вголос, тож почули шурхіт. Сомеро сказала, стараючись укласти луску:

— Що за страшна розмова? Яке ще лихо? Зараз наґи здобувають неперевершені перемоги. Усі безбожники тремтять від страху, щойно почують слово «наґ».

— Хранителі та впливові родини вступили у відкрите протистояння. Влада над життями наґів утратила власника. І на неї полюють ті, кого до неї допускати в жодному разі не можна!

— Поясність.

Кару полегшено зітхнув. Сомеро не прогнала їх, а хотіла вислухати.

— Спершу я розповім про нещодавню помилку Віас Макероу, — почав Кару. — Вона розкрила містянам таємницю знищення сердець. Надзвичайна дурість. Тепер очільниці впливових родин переконані, що зможуть як заманеться гратися з хранителями нарівні з Віас. Хочуть зробити хранителів своїми безкоштовними усемогутніми рабами, які служитимуть, не знаючи відпочинку. Таке уявлення недоумкуваті земні мешканці мають про божеств. Усі сподіваються, що всемогутні божества виконають будь-які їхні бажання з любові до них. А очільниці вирішили, що всемогутні хранителі безвідмовно служитимуть їм через страх за посудини зі своїми серцями. Але обряд виймання проходять усі наґи у двадцятидворічному віці. Мені відомий лише єдиний виняток.

— Рюн Фей.

— Так. Він. Решта дорослих наґів вийняли серця. Отже, той, хто захопить владу над посудинами, зможе погрожувати не лише хранителям. Поки незрозуміло, хто це буде, але ця особа стане най-могутнішою в Кіборені. Гадаю, кожна з очільниць, які змовилися з Віас, потай мріє сама заволодіти посудинами.

— Цілком вірогідно.

— Якщо очільниці або Віас переможуть хранителів, охочих вийняти серце більше не буде.

— Так, справді. Але особа, яка захопить владу, зможе винайти спосіб примусу наґів до виймання сердець. Вона скористається своєю вседозволеністю і накаже матерям приводити на обряд дітей, а тим, хто відмовиться, погрожуватиме знищенням серця.

Кару різко похитав головою.

— З дітьми не все так просто. Подумайте про Рюна Фея. Йому вдалося уникнути обряду.

— Це виняток...

— Ні, пані, не в тому ріп! — Кару зірвався на крик.

Сомеро розлютила його нечемність, проте вона вирішила дослухати до кінця. Їй здалося, що він має на думці щось суттєве, якщо дозволяє собі кричати на неї. Кару сказав:

— Наше суспільство вдає, що не помічає очевидного. У нас чоловіки та діти, які ще не вийняли серця, геть безправні, їх не вважають повноцінними членами громади. Вони — іграшки в руках дорослих жінок, які чинять з ними, як заманеться. Але це неправильно. Ось узяти хоча б Дзюера чи Рюна Фея! Дзюер насмілився вимагати звання очільника родини, хоча він і чоловік. Нечувано! Юнак Рюн Фей, який не пройшов обряду, для вас усе одно, що дитина, але він став найстрашнішим ворогом назького війська. Але ви, жінки, не берете їх до уваги, аби не постраждало ваше зарозуміле самолюбство. Не бажаєте бачити того, що у вас перед очима! І чоловіки, і малі діти можуть становити для вас загрозу! Ви, шляхетні жінки без сердець, вразливіші за вогненаґів!

Сомеро придушила гнів, намагаючись зрозуміти, до чого хилить Кару. Його слова зачепили її увагу. Схвильований до нестями Кару перевів подих і заговорив далі:

— Пані Макероу, так, як ви припускаєте, не буде. Якщо хтось утече до лісу, його там не знайдуть. Наґи можуть безтурботно провести в лісі хоч і все життя. Вогненаґів із часом більшатиме. А колись залишаться тільки вони. Суспільство занепаде, міста спорожніють. Ми повернемося до дикунства. А що потім? Потім почнеться нове Велике завоювання. Але почнуть його не наґи, а безбожники. Землероби-безбожники завиграшки переб’ють здичавілих наґів зі смертними тілами. Нас відкине в добу Короля-героя. Це і є крах наґів.

Сомеро довго мовчала. Кару й Свачі згорали від нетерплячки. Але Кару не наважувався перервати мовчанку, бо вже осоромився, коли накричав на жінку, а вона відповіла дивовижною великодушністю.

Сомеро насилу заговорила:

— Жахливе майбутнє ти змалював, Кару. І, на жаль, імовірність цього висока.

— Дякую за розуміння, пані Макероу.

— Якщо ти мені все це розповів, мабуть, знаєш, як цьому запобігти? Я вгадала? Що ви надумали?

Кару зітхнув з полегшенням. Він і Свачі прийшли до Сомеро, тому що вірили в її чесноти. Завоювати її довіру було непросто, зате тепер Сомеро відкрилася їм. Кару палко мовив:

— Перш за все потрібно звільнити Богиню.

— Богиню?

— Так! Тоді сила, украдена хранителями, повернеться до неї. І впливовим родинам влада над хранителями буде ні до чого. Хранителі опікуватимуться посудинами, як раніше. Наґи житимуть по-старому.

— Стривай, Кару. Якщо я не помиляюся, очільниц і все одно прагнутимуть заволодіти посудинами. Принаймні для того, щоб не віддавати владу над життями всіх наґів до рук хранителів.

— Саме так. Але погляньте з іншого боку: досі хранителі рідко вдавалися до знищення сердець. Бо знали, яка це небезпечна зброя. Тож вони не зловживатимуть знищенням сердець, коли втратять силу Богині.

— Гаразд, другу причину відкидаю. А як щодо можливості впливати на інші родини? Кожна очільниця бажатиме захопити владу над посудинами, аби тільки вона не дісталася іншій. Як не допустити суперництва між ними?

Кару раптом усміхнувся, а за ним і Свачі.

— Проти цього існує засіб. І мені здається, ми повинні вдатися до нього заздалегідь.

— Який це засіб?

— Пані, зараз Вежу сердець боронить хранитель Серізма. Як гадаєте, йому він не покарає Віас Макероу?

— Не покарає?

— Авжеж, він міг би будь-якої миті взяти її посудину й знищити серце. Прибрав би зловмисницю та відлякав очільниць родин.

Сомеро радісно скрикнула. Слушне зауваження. Здивувалася, що не подумала про це сама, і запитала:

— Тому що совість не дозволяє хранителям знищувати серця?

— Ні. Серізма не покарав Віас Макероу, тому що не може.

— Як це? Чому не може?

— Напевно, на її посудині ім’я замазане тушшю.

Ошелешена Сомеро аж рота розтулила. А Кару пожвавішав.

— Колись ми зі Свачі побували у Вежі як бранці. Ми втекли, але перед утечею подумали, що наші серця знищать, коли не знайдуть нас у келії. Тож перш ніж утекти, ми вирішили заморочити хранителів і замазали імена на посудинах, що трапилися під руку. Пропонуємо завести новий звичай: не підписувати посудини. Тоді знищення сердець можна буде не боятися. Обряд виймання збережеться, а небезпека зникне.

Усі думки Сомеро завжди оберталися навколо родини Макероу. Її найбільше цікавили добробут, злагода й безпека сім’ї. По правді сказати, наґині ніколи не відчували потреби мислити ширше. Наґи жили в містах, якими управляли Зібрання родин, — тобто рішення ухвалювали спільно. Особливих труднощів не виникало. Суперечок теж, тому що існував страшний звичай сьозайнте-шиктоль. Про суперництво ніхто навіть і не думав. Родини жили самодостатньо. Їм потрібні були хіба що чоловіки. А якщо зважати на те, що Каріндоль, яка виходила на вулицю, щоб спіймати чоловіка, здобула погану славу серед жінок, а на Само Фей жінки відверто не нападали, чоловіки могли вільно обирати, до якої родини приєднатися. Тож приводів для суперечок і сварок у назьких містах не було.

Тепер Сомеро отримала запрошення до участі в запобіганні лихові, що насувалося на всіх наґів світу. Колишня Сомеро відступила б. А нова Сомеро, яка саме стривожилася передчуттям краху, сторожко зробила перші кроки уперед. Але швидкість, із якою вона крокувала, не вдовольнила Кару й Свачі.

— О, як цікаво. Якщо ніхто не знатиме, де чия посудина, ніхто не знатиме, яке серце можна знищити. Ви дуже слушно сказали, що слід заздалегідь удатися до цього засобу. А чому до цього ніхто не додумався раніше?

— Мабуть, хранителі не хотіли повністю відмовлятися від знищення сердець. Про всяк випадок.

— Можливо... То скажіть нарешті, яким чином я можу вам допомогти?

Уперше заговорив Свачі, який досі мовчав:

— Пані, ви мусите очолити родину Макероу.

Сомеро ледь не вибухнула гнівом, але стерпіла й зміряла Свачі холодним поглядом.

— Оце дивина! Чоловіки нахабно втручаються в сімейні справи, а я досі не порвала їм роти!

Свачі зиркнув на неї із сумом, проте без страху. Якби виказав страх, Сомеро дала б волю почуттям.

— Продовжуй, — мовила вона.

— Дякую, пані. У родини Макероу нині немає очільниці. А ви — старша дочка. Ніхто не виступить проти вас. Віас Макероу доведеться слухатися вас. Хоча воєводи-хранителі тримають у руках долю світу, стародавні звичаї за чотири роки не стерлися. Коли ви станете очільницею, зможете наказати Віас піти в лісові вартівниці. Хай візьме сайкер і зникне в хащах.

— І що після?

— Без Віас облога Вежі сердець зупиниться, бодай тимчасово. Ми з Кару проберемося всередину й звільнимо Богиню.

— Гм. А далі?

— Хранитель Серізма буде вам вельми вдячний. Адже ви проженете Віас Макероу, яка нацькувала на хранителів очільниць впливових родин. І очільниці будуть вам вельми вдячні. Адже ви врятуєте наґів від небезпеки, яка нависла над ними. А Богиня тоді вже звільниться, тож воєводи-хранителі виявляться безсилими та повернуться з війни.

Свачі трохи помовчав і додав:

— І їх можна буде призначити наглядачами за посудинами із серцями. Звісно, попередньо встановивши закон, який забороняє підписувати їх.

Сомеро кинула на Свачі косий погляд.

— Ти чогось не договорюєш.

— Що?

— Ти сказав, що воєводи-хранителі повернуться з війни. А потім вирішив приховати щось.

Свачі раптом відвернувся. Він спрямував погляд на стіну, чи краще сказати, у порожнечу. Нарешті мовив:

— Коли повернеться Ґалотек... Я не впевнений, що він зможе вселити душу Каріндоль Макероу назад у її тіло. Не знаю, чи можливо душі від’єднатися від збирача душ.

— Тобто ти збирався сказати, що коли Богиня звільниться, моя сестра оживе.

— Я не впевнений. Тому й боявся говорити.

Сомеро поринула в спогади.

— Чотири роки тому ти постійно був біля Карін-доль, чи не так?

— Так, пані.

Сомеро зачудовано подивилася на Свачі, ніби побачила перед собою сестру. Кару по черзі глянув на обох і похилив голову. Сомеро мовила:

— Я не можу очолити родину Макероу.

Кару підвів голову, Свачі обернувся. Сомеро розсмішили їхні різкі рухи.

— У родини є очільниця — Дусена Макероу. Її смерть не підтверджено. Тож я не маю права посісти її місце.

Кару квапливо зауважив:

— Мені дуже шкода, але ймовірність того, що пані Дусена Макероу жива-здорова, дуже низька.

— І я так думаю, — докинув Свачі.

— Що?

— Так. Напевно, хранителі позбулися її. І я не сумніваюся, що на вимогу Віас.

Праведне обличчя Сомеро спотворила лють. Кару й Свачі напружилися. Але Сомеро вмить опанувала себе.

— Це лише припущення. Раз немає доказів, Дусена Макероу вважається зниклою безвісти, а не загиблою.

Стривожений Свачі заговорив знову:

— Пані Макероу, підтвердити її смерть можуть тільки хранителі або Віас Макероу. Але правда їм не вигідна.

— Треба з’ясувати.

— Ви про що?

— Треба запитати і хранителя.

Сомеро прочитала на обличчях Свачі й Кару спантеличення від такої простодушності. Але гості недооцінювали Сомеро. Вона все-таки була наґинею.

— Ходіть за мною, обоє.

Чоловіки незграбно підвелися. Сомеро, не глянувши на них, вийшла з вітальні. І гості поспішили її наздоганяти.

На другому поверсі Сомеро зупинилася перед дверима одного з покоїв і тільки тоді озирнулася на чоловіків. Свачі впізнав місце, й у нього почало пекти в грудях. Сомеро глянула йому в очі й тихо мовила:

— Це спальня Каріндоль. Зараз її займає Віас.

Свачі розгнівався, і Кару, щоб відвернути увагу Сомеро, швидко запитав:

— Але чому? Усі прилади й речовини для дослідів зберігаються, мабуть, як і раніше, у спальні пані Віас.

— Так і є. Віас спить у старій спальні. А ця має інше призначення.

Сомеро дістала з-за пазухи в’язку ключів. Не вважала себе очільницею, але вже четвертий рік поспіль управляла домом, тому тримала всі ключі при собі.

Не вагаючись, Сомеро відімкнула двері й увійшла. Кару й Свачі поморщилися від смороду крові, який раптом ударив їм у ніздрі.

Зі спальні полилося неприємне сперте повітря. Навіть у чоловіків, які побували в бувальцях, луска стала сторч від нестерпного смороду. Вони не наважувалися ввійти, щоб не зомліти. Сомеро поквапила їх:

— Мерщій! Бо сморід розповзеться будинком!

Кару й Свачі не стали опиратися наказу жінки й увійшли. Сомеро хутко зачинила двері за ними. І наступної миті Свачі заверещав з переляку.

Кару обернувся до нього. Свачі не було видно. Кару розгубився, стиснув кулаки. І раптом збагнув, що Свачі впав навколішки.

— Що з тобою?

Свачі, не в змозі говорити, підняв руку, на якій стояла сторч уся луска, і вказав на щось. Кару подивився в тому напрямку й затамував подих.

Він не відразу розібрав, що бачить перед собою.

Це був наґ, прив’язаний до стільця. Але більше він був схожий на купу м’яса, тому що його піддали жахливим катуванням. Очі йому викололи, і з порожніх зіниць збігала густа кров.

Кару сперся на стіну. Його луска скажено шурхотіла. Сомеро сказала здавленим голосом:

— Моя сестра вчена, ви ж знаєте. Вивчає, як завдати найсильнішого болю. Хоче винайти спосіб швидкого та дієвого покарання для хранителів. Тіла наґів відтворюються, тому можна безкінечно проводити які завгодно досліди. Одного піддослідного їй цілком достатньо. Помилуйтеся на успіхи моєї сестрички-розуміниці. О Богине! І як я тільки дозволила, щоб у нашому домі відбувалися такі страшні речі!

Кару замахав руками, наче потопельник, відштовхуючись від стіни.

— Хто цей чоловік?

— Спитай у нього сам.

— Він живий?!

— Звісно. Як же Віас проводить на ньому досліди?

Кару не зміг звернутися до катованого. Свачі, який і досі стояв навколішки, насилу мислемовив:

— Хто ви?

— Хранитель Ботрін, — почулася навдивовижу спокійна мислевідповідь.

Зляканий Кару зиркнув на Сомеро. Проте вона відвернулася, щоб не дивитися на мученика. Свачі знову мислемовив:

— Ми — Свачі й Кару, Пам’ятаєте нас, преподобний?

— Добре пам’ятаю. Це вас ми обдурили.

— Так. А як з вами все це сталося? О... Зачекайте, я вас спершу відв’яжу.

Свачі підвівся з колін, але Ботрін заперечив:

— Ні, не треба.

Свачі зупинився, і жива купа закривавленої плоті мислемовила далі:

— Не треба. Я на це заслужив. Це моє покарання.

— Покарання?

— Жених, який не захистив своєї нареченої, заслуговує на покарання. Віас — найкращий кат. Така винахідлива, смілива. Мені з нею пощастило.

— Що ви таке мислемовите? Так не годиться!

Я вас звільню, допоможу вам відновитися!

— Будь ласка, не треба!

Від потужного мислевислову Ботріна у Свачі заболіла голова, і він мимохіть відступив. Ботрін пом’якшив мислемовлення:

— А ви хіба не хочете мене покарати? Де ж ваша ненависть до мене?

Свачі відібрало мову. Він подумав про Каріндоль, заморожену в холодовій «шафі».

— Я ненавиджу тих, хто ув’язнив Богиню, — мислемовив Кару. — Але такої долі вам не бажаю. Ми врятуємо Богиню, і ви перепросите в неї.

— Мені здається, цілий світ ненавидить мене.

— Це не так, Ботріне.

Ботрін послав мислевислів, подібний до усмішки. Кару роззирнувся й мислезапитав:

— Чому ви не чинили опору за допомогою божественної сили? Ви ж маєте таємне ім’я!

— Я зараз сліпий, тому не можу. А ще, як я вже пояснив, я вирішив прийняти покарання.

— Якщо ви заслуговуєте на покарання, його повинна здійснити Богиня, а не ця навіжена Віас!

— Я такий нікчемний, що не заслуговую на увагу Богині. Раз ви прийшли, хочу дещо попросити. ... Каріндоль... Урятуйте її!

— Так ми й зробимо. Але спершу врятуємо вас.

— Облиште мене. Каріндоль важливіша.

Кару й Свачі не розуміли, чому Ботрін згадує саме Каріндоль, а не Богиню. Ботрін пояснив:

— Каріндоль вагітна.

У Свачі шалено зашурхотіла луска.

— Мене призначили наглядати за холодовою «шафою». Одного разу я знайшов під ногами в Каріндоль лусочку. І здогадався, що вона вагітна. Гадаю, холод сповільнив розвиток яйця.

Ботрін послав у свідомості слухачів свої спогади, щоб вони побачили й відчули те саме, що й він.

— Богиня ув’язнена в тілі Каріндоль через те, що душі Каріндоль у тому тілі немає. Душа може існувати без плоті, а тіло без душі — не може. Вагітність — дивовижний стан. До того, як затвердне шкаралупа яйця, зародок і матір — одне тіло й водночас два окремі тіла. У тілі вагітної містяться дві душі, навіть якщо вважати матір і ненароджене дитя одним тілом. Тож навіть коли душа Каріндоль залишила її тіло, душа зародка нікуди не поділася.

— Душа зародка?!

— Авжеж! Богиня може вийти з тіла Каріндоль. І сила повернеться до неї. То чому вона досі не звільнилася? Я бачу два пояснення. Можливо, тіло матері та яйце все-таки слід уважати окремими тілами. Якщо річ у цьому, Богиня може звільнитися лише ціною смерті Каріндоль. Або, можливо, душа дитини ще не дозріла. Тоді Богиня звільниться пізніше. Та коли в тілі Каріндоль залишиться душа дитини, може статися мертвонародження. Коли я попросив вас урятувати Каріндоль, я мав на увазі порятунок дитини.

Свачі скоса глянув на Кару й помітив, що той надзвичайно збуджений. Кару випалив:

— Нам потрібно...

— Так. Потрібно випустити душу Каріндоль з Ґа-лотека й знову поселити в її тіло. Не знаю тільки, чи це можливо...

— Я зрозумів.

— Дякую. Тепер я безтурботно віддамся покаранню.

— Ні. Ми не можемо вас тут залишити.

Ботрін закрив свідомість. Хоч як старався Кару, Ботрін не чув його мислевисловів. Він усміхався. Якби не криваві сльози, які невпинно стікали щоками, він мав би щасливий вигляд.